Сьогодні, 17 червня, виповнюється 90 років від дня народження Михайла Миколайовича Гориня – українського громадсько-політичного діяча, правозахисника, дисидента та політв’язня радянських часів. Йому і присвячуємо сьогоднішню публікацію.
Горинь Михайло Миколайович народився 17 червня 1930 року в селі Кнісело Бібрського повіту Львівського воєводства (тепер – Жидачівський район Львівської області). Батько – Микола Горинь – голова сільської ‘‘Просвіти’’ та активіст ОУН. Мама – Стефанія Данилівна (з дому Грек) була двоюрідною сестрою Миколи Лебедя.
Брати Михайла Гориня – Богдан та Микола Горині – відомі політичні діячі. Богдан Горинь народився у 1936 році, політв’язень (1965 – 68 рр.) та народний депутат України (1990 – 98 рр.), Микола Горинь 1945 року народження, голова Львівської облради і облдержадміністрації у 1992 – 96 роках.
Родина Горинів у 1950 році. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
На початку грудня 1944 року Михайло разом з матір’ю депортований радянською владою до Сибіру, але ще в Галичині вони змогли втекти, переховувалися в родичів по сусідніх селах. Потім сім’я переселилась до м. Ходорова, де Михайло закінчив школу.
Протягом 1949 – 1953 років Михайло Горинь навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. У 1953 р. виключений з навчального закладу через відмову вступити в комсомол, але завдяки ректорові академіку Є.Лазаренку, його відновили. Підтримував зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.
Михайло Горинь. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
Впродовж 1954 – 61 років працював вчителем логіки, психології, української мови та літератури, завідував районним методкабінетом, був директором шкіл Дрогобицького району, а також інспектором Стрілківського райвно.
Його дружина – Ольга (з дому Мацелюх) – у 1952 році засуджена до 25 років ув’язнення за зв’язки з підпіллям та 5 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Звільнена через чотири роки. Подружжя виховало двох дітей – доньку Оксану (1964 р. н.) та сина Тараса (1972 р. н.).
Родина Михайла Гориня, 1970 – ті роки. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
При Львівському заводі автонавантажувачів Михайло Горинь організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці (з 1961 р.). Його авторству належать методичні розробки для вчителів, статті у галузі психології праці, готував дисертацію. Михайло Миколайович підтримував контакти з київськими шістдесятниками (І.Світличним, І.Драчем, І.Дзюбою та іншими), був одним із організаторів клубу творчої молоді ‘‘Пролісок’’ у Львові (1963 р.), а також організовував розповсюдження політичної літератури, яку виготовляли за кордоном і виготовлення ‘‘Самвидаву’’.
26 серпня 1965 року Михайла Гориня заарештували за проведення антирадянської агітації і пропаганди. На закритому засіданні Львівського обласного суду, яке відбулось 18 квітня 1966 року, Михайла, в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим та Мирославою Зваричевською засудили на 6 років таборів суворого режиму. Покарання відбував на території Мордовії у селах Явас, Сосновка, Озерне. В липні 1967 року за поширення ‘‘Самвидаву’’ серед в’язнів, Михайла засудили до трьох років тюрми у м. Владимир. Звідси він зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. М. Гориня звільнили 26 серпня 1971 р., але у Львові його не прописали, тому впродовж 1971 – 72 рр. змушений був працювати машиністом на будівництві хімкомбінату (Рівненщина).
Михайло Горинь з сином Тарасом. Початок 1970-х років. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
Протягом 1972 – 1977 рр. – кочегар котелень у м. Львові, а в 1977 – 81 роках – психолог заводу ‘‘Кінескоп’’. Опікувався родинами політв’язнів, брав участь у підготовці основоположних документів Української Гельсінської групи ( створена 9 листопада 1976 р.), видав 4-7 номерів її ‘‘Бюлетеня’’ у 1980 – 81 роках.
3 грудня 1981 року Михайла Гориня знову заарештували. Слідство не мало доказів проти нього. На знак протесту дисидент оголосив голодування та відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. На десятий день у нього стався серцевий напад. Незважаючи на вищезгадані події, 25 червня 1982 р. Михайла засудили на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. В листопаді цього ж року етапований у табір в с.Кучино Чусовського району Пермської області.
Хворів запаленням нирок, аритмією, гіпертонією. У травні 1984 року у Михайла Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 р. прибув до Львова. Його поклали до лікарні після другого інфаркту. Згодом повернули етапом на Урал.
У зв’язку з ‘‘перебудовою’’, помилуваний 2 липня 1987 року, а реабілітований у 1990 р. У липні 1987 р. разом з В’ячеславом Чорноволом відновили видання машинописного журналу ‘‘Український вісник’’. Восени цього ж року разом з В.Чорноволом дав інтерв’ю американській журналістці Марті Коломієць. Саме через це влада прагнула їх виселити з СРСР, а вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.
Михайло Горинь з В’ячеславом Чорноволом, кінець 1980–х років. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
11 березня 1988 р. Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл та Зеновій Красівський підписали ‘‘Звернення Української Гельсінської Групи до української та світової громадськости’’. Дане звернення стосувалось відновлення діяльності Української Гельсінської Групи.
В’ячеславом Чорноволом та братами Богданом і Михайлом Горинями було розроблено ‘‘Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки’’, створеної на основі Української Гельсінської Групи. Вищезгадану декларацію вони оприлюднили 7 липня 1988 року на мітингу у Львові. Михайло Горинь став членом виконкому УГГ.
11 серпня 1988 р. Управління КГБ Львівської області винесло М.Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його ‘‘антирадянською діяльністю’’. Дисидента неодноразово затримувала поліція. Одного разу, коли М. Горинь приїхав в Чернівецький університет з доповіддю для студентів, його заарештували на 15 діб.
У вересні 1988 року Михайло Горинь організував та очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів. Ця група увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Влітку 1989 року дисидент працював в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову, а на Установчому з’їзді, що відбувся у вересні, обраний головою секретаріату НРУ. Також був головою Політради і співголовою НРУ.
Дисиденти і колишні політв’язні радянського режиму (зліва направо) Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, 1989 рік. Фото з ресурсу https://photo-lviv.in.ua
Впродовж березня 1990 – квітня 1994 років – депутат Верховної Ради України від Залізничного виборчого округу №260 міста Львова. Михайло Горинь працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських, міжнаціональних відносин, був очільником підкомісії зв’язків з українцями, які проживали за межами України, а також входив до Народної Ради.
Михайло Горинь був ініціатором та організатором багатьох загальнонаціональних акцій, таких як, ‘‘Ланцюг злуки’’ між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави у Запоріжжі влітку 1990 року, Конгрес національних меншин в Одесі у листопаді 1991 р., ‘‘Дитяча дипломатія’’ – поїздки дітей із Східної України в Західну та навпаки на Різдво та Великдень, Ліга партій країн Балто – Чорноморського регіону у 1994 р., 50 – ти річчя Української Головної Визвольної Ради також у 1994 році.
Зустріч Михайла Гориня з українцями Сахаліну, 2002 рік. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
Михайло Горинь був головою Української Республіканської партії (з травня 1992 року до жовтня 1995 р.), одним із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997 р.) та членом її Центрального Проводу. З грудня 1992 року – очільник Конгресу національно-демократичних сил (КНДС), а у 1996 р. заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. У травні 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), а згодом на чолі її делегацій з метою досліджень і співпраці з українцями з-за кордону відвідував українські громади європейських країн (Польщі, Росії, Словаччини, Сербії та ін. країн, а також громади Сибіру). 19 серпня 2006 року пішов у відставку з посади Голови УВКР.
Михайло Горинь
Михайло Горинь у листопаді 1992 року нагороджений орденом ‘‘За заслуги’’ (Польща), у 1998 р. – українським орденом ‘‘За заслуги’’ ІІІ ступеня, у 2000 р. – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, в 2005р. – орденом ‘‘За заслуги’’ ІІ ступеня, а 8 листопада 2006 року як член УГГ – орденом ‘‘За мужність’’ І ступеня. У січні 2009 року Михайло Горинь отримав орден ‘‘За вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави’’. З 2000 – го року почесний громадянин Львова.
Помер 13 січня 2013 року, похований на ‘‘Полі почесних поховань’’ Личаківського цвинтаря у Львові.
Освітній центр з прав людини у Львові оголошує прийом заявок на Конкурс каверів на пісню «Різні. Рівні», яку її творці називають Маніфестом Толерантності. Місяць тому у музичному просторі України відбулася унікальна пісенна прем’єра: Alina Pash, Сергій Бабкін, Latexfauna, KRUTЬ, Gurt [O], YUKO, Constantine та інді-музиканти записали спільну композицію «Різні. Рівні», яка покликана довести: всі — різні, всі — рівні:
«Ми – різні та рівні, а значить у нас / Є вісім мільярдів причин бути вільними», – це вперше провідні українські музиканти об’єдналися навколо ідей толерантності та прийняття. А тепер пісню, яка за короткий час уже зібрала понад мільйон переглядів на YouTube, можуть виконати усі охочі, відзняти відео (професійне або аматорське) – і поборотися за приз. Переможець конкурсу каверів на «Різні. Рівні» запише власну (авторську) пісню (створення аранжування, запис живих інструментів, зведення та мастеринг) на одній з найкращих студій звукозапису у Західній Україні – Jenny Records (Львів).
Завантажити відео слід, заповнивши google-форму – https://bit.ly/3fsFUtA. Заявки приймаються до 2 серпня 2020 р. (включно, до 23:59). Вікових, стилістичних, географічних чи інших обмежень для учасників немає. «Єдина вимога: гурти, виконавці та виконавиці, які подаватимуться на конкурс каверів, мають поділяти цінності, про які ідеться у Маніфесті Толерантності «Різні.Рівні», – зауважує координаторка конкурсу Галина Гузьо. – Відтак оргкомітет залишає за собою право не допустити до участі тих, чия творчість або публічна діяльність суперечать місії, візії та цінностям кампанії «Різні.Рівні» (детальніше – на сайті www.riznirivni.com.ua)».
Усі відео каверів на «Різні.Рівні» будуть опубліковані на YouTube-каналі Освітнього центру з прав людини у Львові почергово, відповідно до надходження заявки до оргкомітету (протягом 48-ми годин від часу отримання заповненої заявки): https://www.youtube.com/channel/UC8apT0lwydofwt_mAN3CEfA
Переможцем конкурсу буде оголошено гурт або виконавця чи виконавицю, чиє відео кавера на Маніфест Толерантності «Різні.Рівні» отримає найбільшу кількість переглядів. Оголошення переможця відбудеться 17 серпня 2020 р. – на сторінках Освітнього центру з прав людини у Львові в соцмережах: Facebook – https://www.facebook.com/echrlviv/; Instagram – https://www.instagram.com/echrlviv.
Додаткова інформація:
тел.: +38 067 960 31 01, email: riznirivni.covercontest@gmail.com (Галина Гузьо, координаторка конкурсу каверів на Маніфест Толерантності «Різні. Рівні»).
У Дрогобичі стартував дизайн-конкурс «Код міста», мета якого – оновити та покращити зовнішній вигляд історичного центру, зробити місто більш комфортним для життя та туристично привабливим.
Ініціатором та спонсором проєкту виступив Благодійний фонд родини Веселого.
«Дрогобич має багату історію, пам’ятки якої, поза сумнівом, треба зберігати. Проте місто живе і повинно розвиватися, оновлюватися, використовувати свій інвестиційний та туристичний потенціал.
На жаль, сучасний вигляд та історичний колорит Дрогобича псують пошарпані і занедбані фасади будівель, які «прикрашають» недолугі вивіски та обдерті оголошення. На деяких, навіть прилеглих до центру, бічних вулицях немає нормальних доріг. Час від часу в історичний ландшафт старого міста намагаються «втулити» недоречні МАФи. А всі ці варварські прояви спотворюють обличчя Дрогобича. І якщо не вжити заходів, то ніякі туристи, ніякі інвестори до нас не прийдуть.
Ми започаткували конкурс «Код міста», щоб привернути увагу до цих проблем і ще раз нагадати містянам, яким гарним може бути Дрогобич. Вірю, що в місті є багато свідомих, креативних і небайдужих людей, які цю ідею підтримають», – розповів голова Благодійного фонду, підприємець Андрій Веселий.
Постер дрогобицького дизайн-конкурсу «Код міста»
Умови конкурсу. До участі у конкурсі запрошуються всі активні мешканці Дрогобича, які мають власне бачення розвитку старого міста. Для участі необхідно:
1️. Обрати будь-яку локацію (вулицю, двір, будинок чи архітектурний ансамбль, площу, сквер тощо) з історичного центру і зробити фото.
2️. Розробити макет, в якому у вигляді презентації, ескізу, 3D-моделі чи фотоілюстрації візуалізувати власне баченням благоустрою обраного місця.
Надіслати первинне фото локації та розроблений макет з оновленим дизайном локації на пошту Фонду fondveselogo@gmail.com.
Прийом заявок триватиме до 15 липня.
Конкурсна комісія визначить трьох переможців, кожен з яких отримає грошову премію.
Більше інформації про умови, терміни та призовий фонд можна дізнатися на сторінці Благодійного фонду родини Веселого у Facebook: https://www.facebook.com/fond.veselogo/
Головна героїня даного циклу текстів була тіткою короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського, а також родичкою талановитого полководця, чиє ім’я часто згадували у переліку претендентів на престол – гетьмана Станіслава Яблоновського. Вона регулярно слала смс-ки гетьману Війська Запорозького Івану Мазепі і отримувала їх у відповідь від нього. Не буде помилкою вважати, що мала вплив на останнього, коли він вирішив відійти від царя Московії Петра І. Ця жінка була б непоганим прототипом для героїні “Гри престолів”, але тихо і досить гідно провела відведені їй роки, прийшовши у цей світ і пішовши з нього у Львові. При цьому, ніколи не забувала про своє рідне місто і регулярно жертвували щедрі суми на його благоустрій. Найбільше, якщо мова про фундування сакральних об’єктів і підтримку релігійних спільнот. Вона – це Анна з Ходоровських Дольська. Давайте знайомитись!
Анна Дольська
Ходоровські
Анну Дольську навіть можна назвати українкою. Так тому, що походила вона із знаного роду Ходоровських, які дали Речі Посполитій велику кількість урядників різного калібру. До прикладу, батько Анни, Кшиштоф Станіслав, був стольником львівським, вінницьким старостою, а крім того – учасником військових кампаній, суддею і депутатом. Не вникаючи в питання як саме йому це все вдавалося, зазначимо, що Ходоровські, хоч і полонізувались, але були родом руського походження. Щодо героїні цього тексту, представниці згаданого роду, вона ще й була дуже вигідною партією для кожного шляхтича, навіть магната – багата, красива, освічена і єдина донька у батька.
Станіслав Яблоновський. Фото з http://www.wikiwand.com/pl/Stanisław_Jan_Jabłonowski
Матір’ю Анни з Ходоровських була Катерина з Яблоновських Ходоровська, що є окремою історією, адже вона – це сестра руського воєводи, гетьмана і претендента на трон Станіслава Яна Яблоновського. Відтак Анна Ходоровська була пов’язана з одним із найвпливовіших родів того часу. Її родич і онук С. Яблоновського, Станіслав Лещинський, все ж став королем Речі Посполитої.
Вишневецькі
Коли українець чує прізвище Вишневецький, то напевне думає про Дмитра-Байду. Хто більше заглибиться у свідомість, може видобути ще й ім’я Яреми – неймовірно талановитого менеджера, як сказали б ми сьогодні, чий образ спотворений у нас фактом несприйняття цього діяча Богданом Хмельницьким. Однак Вишневецькі, між іншим, князі. При цьому, дуже багаті і впливові. Ця думка відчитується як при вивченні їхніх біографій, так і при ознайомленні із їхніми колишніми володіннями.
Костянтин Христофор Вишневецький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
До цього роду належали і Костянтин-Кшиштоф, Януш Антоній та Михайло Северій. Перший – це чоловік Анни з Ходоровських, а двоє інших – її сини. Костянтин Вишневецький був учасником битви під Хотином у 1673 році, а також під Віднем у 1683 році. Володів містечком Білий Камінь, що поруч зі Львовом, займав посади брацлавського і белзького воєводи. Врешті, був наближеним до Яна Собеського, його товаришем. Син Януш був знаним меценатом, свідченням чому є навіть історія храму св. Антонія й латинської катедри у Львові. Михайло Сервацій Вишневецький – це великий гетьман литовський, маршалок Сейму.
Ян Кароль Дольський
Анна з Ходоровських двічі виходила заміж і в обох випадках чоловіки були старшими за неї на десятки років. Ян-Кароль Дольський – це великий маршалок литовський, староста пінський і також товариш короля Яна ІІІ Собеського. Разом із дружиною займався благочинністю, підтримував та фінансував розвиток освіти. Після смерті залишив значні маєтки, якими керувала Анна Дольська, продовжуючи його справу.
Король Ян ІІІ Собеський (1674 – 1696 рр.) Фото з https://uk.wikipedia.org
Іван Мазепа
З гетьманом Іваном Мазепою Анну Дольську пов’язувало одразу декілька ліній. Найбільше на поверхні – це політична та особистісна. При цьому, в обох випадках важко стверджувати, яких рівнів сягала така комунікація. Як мінімум, Анна з Ходоровських Дольська була кумою гетьмана. Також її вплив називають однією із причин, через яку Іван Мазепа наважився відступити від царя Московії Петра І. Про більше можна лише здогадуватися. Пилип Орлик, описуючи гостини Мазепи у овдовілої Анни, казав, що той мав із нею “нічні і денні конференції”, племінник гетьмана Андрій Войнаровський був переконаний, що Анна Дольська була готова вийти за того заміж, а сам політик говорив, що це – лише плітки.
Іван Мазепа. Фото з https://uk.wikipedia.org
Політика досі сприймається як чоловіча сфера. Тим більше, такою її бачили у минулому. Однак, вплив жінок на неї також лишається незаперечним. Особливо, якщо ці жінки були зі зв’язками, як у Анни з Ходоровських Дольської! Про те, як їй вдалося матеріалізувати свої впливи і таланти, чого досягнути – у наступних текстах.
Мисливство, тісно пов’язане з природою, завжди було овіяне деяким ореолом таємничості та містики. Мисливські міфи беруть свій початок ще з Древньої Греції та Риму. Так, грецька Артеміда — богиня мисливства, лісів і гір мала храми священних тварин і місця полювання у гірській й лісистій Аркадії. ЇЇ жриці надягали ведмежі шкури й виконували культовий танець ведмедів, але улюбленою твариною Артеміди була лань. У Римі функції грецької богині переносились на Діану. Зрозуміло, що древні мисливці складали цим богиням щедрі пожертви і очікували їх покровительства на полюваннях.
З утвердженням у Європі християнства мисливці обирають собі у покровителі християнського святого – Губерта, єпископа Льєжського, який у свій час займався мисливством. Стародавня легенда розповідає, як цей великий вельможа чи-то у Великодну п’ятницю, чи-то на саме Різдво 695 року, полюючи на оленя, побачив у нього між рогами хрест, а голос з неба застеріг азартного мисливця: «Губерте, якщо ти не навернешся до Господа і не будеш вести святе життя, ти швидко потрапиш у пекло». Незабаром Губерт відмовився від маєтку, прийняв духовний сан, став єпископом Маастріхтським, а згодом першим єпископом Льєжським. Після його смерті (30 травня 727 року) Губерта поховано у церкві Св. Петра у Льєжі. 3 листопада 743 року при розкритті склепу виявилось, що його тіло не піддалось розкладу, і відтоді цей день відзначають як день Святого Губерта [1, с. 419].
Статут Львівського мисливського товариства Святого Губерта (1884 р.)
Опікою саме Святого Губерта користувалось багато мисливців та мисливських товариств Галичини. Відомо, що у 1876 році у Львові засновується мисливське товариство ім. Святого Губерта [2, с. 50-54], у 1880 році воно нараховувало 25 членів, а статут товариства був затверджений Галицьким намісництвом 19 грудня 1879 року [3, с. 38]. Вже у 1886 році товариство нараховувало 90 осіб та орендувало для права полювання 70 тис. моргів лісу та 200 тис. моргів поля [4, с. 119]. Як відзначалось у статуті товариства, основним його завданням було згуртування мисливців довкола контролю за виконанням мисливського закону [5, с. 55].
Аналогічні за назвою товариства ім. Святого Губерта були у Жовкві (організоване у 1883 році) [6, с. 122], а також у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), офіс якого розташовувався на вул. Каземирівській, 30 [7, с. 56-57]. Також товариство під аналогічною назвою існувало до 1939 року у селі Ріпне (що в теперішньому Рожнятівському районі) [8, с. 114].
Мисливський путівник Львівського мисливського товариства Святого Губерта (1884 р.)
Крім вшанування свого покровителя у назві товариств, на території Галичини було багато сакральних споруд, присвячених святому Губерту, а саме: у селі Мілоцін біля Жешова князь Любомирський збудував церкву на честь святого Губерта в подяку за чудове зцілення після зустрічі з ведмедем [9, с. 139].
Звісно, що мисливці тодішньої столиці Галичини Львова не могли оминути нагоди не лише закласти товариство мисливців імені Святого Губерта, але й зробити щось більше. І тут трапилась нагода. У 1911 році освячується костел Святої Ельжбєти (Єлизавети), будівництво якого тривало з 1903 року, а перший камінь у фундамент храму був закладений Францом Йосифом I. Але при освячені храму внутрішнє оздоблення було повністю відсутнє. Тодішні мисливці вирішили використати дану обставину і прикласти свою енергію для вшанування свого патрона. Отож, на зборах Галицького мисливського товариства член товариства – доктор Йозеф Єкельський, піднімає питання про спорудження каплиці Святого Губерта у новозбодованому костелі. Дана пропозиція була одноголосно підтримана всіма учасниками зборів. За благословінням розпочатої роботи товариство звернулось до правлячого архієпископа – Юзефа Більчевського.
Печатка Львівського мисливського товариства Святого Губерта
Для збору коштів на створення каплиці був відкритий спеціальний рахунок, а у журналі Ловець надруковане звернення до всіх мисливців Галичини про допомогу. «Нехай Ваша щедра рука, хоча б вдовиною лептою спричинеться до так дорогого кожному серцю мисливця святого Губерта і підтримає традицію наших батьків вшанування культу цього Святого. Нехай живуть в наших серцях не лише емоції, а й справи, якими ми засвідчуємо нашу віру» [10, с. 281]. Крім того, у журналі друкувалась інформація про збір коштів: за перші 2 тижні було зібрано 257 крон, а всього в списку подано 11 жертводавців. Найбільшу пожертву у сумі 100 крон зробили Владислав та Марія Соловій. При проведенні полювання в селі Родатичі учасниками полювань зібрано 10 крон, а анонімом W.G. перераховано виграні у карти 6 крон [11, с. 12]. Вже на кінець 1912 року було було зібрано пожертв на суму 3880 крон. Проте цієї суми було недостатньо, щоб почати будову вівтаря святого Губерта. Організатори просили збирати гроші на вівтар під час полювань, нагадували про відновлення традиції, коли кошти збирались мисливцями між собою при порушенні правил полювання, наприклад, за вживання ненормативної лексики [12, с. 214].
Вибух Першої Світової війни відклав наміри щодо побудови каплиці. Слушна нагода випала вже після війни: на 1926 рік припадає п’ятидесятилітній ювілей з часу заснування Галицького мисливського товариства. До цієї події було вирішено завершити будівництво каплиці і вівтаря. Всього на їх спорудження було витрачено 18587 злотих, але на час святкування ювілею вся робота все ще не була завершена, а будівництво затягнулось до 1927 року .
Печатка керівництва Львівського мисливського товариства Святого Губерта
Однак 16 червня 1926 році у костелі Святої Єлизавети літургією розпочалось святкування п’ятдесятилітнього ювілею Галицького мисливського товариства. Під час літургії відбулось посвячення ще недобудованої каплиці святого Губерта. На святкування прибули представники від органів державної влади, представлені радником Міністра сільського господарства Польщі – Юліаном Есмондом, воєвода Львівський, генерал Сікорський, Меравільгія та інша мисливська еліта.
Голова товариства відзначив, що всі з’їзди товариства розпочинались з прославлення Бога, і ця традиція збережеться і в подальшому [13, с. 133-135]. Чин посвячення каплиці виконав ксьондз Болеслав Твардовський, наголосивши у проповіді, що «католицька церква має багато святих у різних сферах – святих королів, святих вчених, святих рільників, святих слуг. У цьому великому переліку святих є й ім’я святого Губерта, яке особливо дороге для мисливців. Від найдавніших часів у всіх християнських країнах він об’єднує мисливців і вони до нього хиляться. У святого Губерта мисливці шукають опіки та допомоги під час тяжких полювань, у небезпеках, які супроводжують мисливське життя». Саме цим можна пояснити факт, що мисливське товариство пожертвувало вівтар на честь святого Губерта, а також благало його, щоб він заступився за них перед Богом при кожній мисливській пригоді.
Єпископ Болеслав Твардовський під час посвячення збудованого вівтаря Святого Губерта. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.100.
Святий Губерт, однак, є не лише патроном у мисливській діяльності та небезпеці. Легенда, яка подає його навернення, підказує нам ще одну глибоку думку. Після Божественного об’явлення Губерту на полюванні його життя кардинально змінилось. Він покаявся, покинув мирське життя, став священником і присвятив себе виключно Богові. Ця історія із життя майбутнього патрона мисливців вчить, як йти до правдивої цілі життя. А на думку архиєпископа, «нашою ціллю є Бог. Тому у нашій земній подорожі нам не можна відхилятись від Бога і від тієї дороги, що веде до Бога». Архиєпископ виразив подяку мисливцям та їх родинам за каплицю та вівтар та побажав, щоб Святий Губерт взяв їх під свою опіку у мисливських пригодах і залишався опікуном і охоронцем їх душі і тіла.
Про розуміння життєвих цілей мисливця свідчить їх велике зібрання у християнській святині і святкування ювілей Галицького мисливського товариства за християнськими традиціями. Більше того, будівництво вівтаря на честь святого Губерта є свідченням їх віри і прикладом для наступних поколінь.
Образ Святого Губерта, подарований Малопольським мисливським товариством, у вівтарі костелу Святої Єлизавети у Львові. Foto // Łowiec – 1926. – Wydanie jubileuszowe
Каплиця була розмальована художником Казимиром Сіхульським, професором промислової школи у Львові [14, с. 101]. Перед вівтарем був постелений гарний килим з емблемою Галицького мисливського товариства. Лисовицьке мисливське товариство пожертвувало для вівтаря стильні світильники [15, с. 88].
Але, як з’ясувалось пізніше (1935 рік), мисливська громада Львова мала проблеми з парафіянами костелу, які побажали, щоб вітраж Святого Губерта був прикритий іконою Діви Марії, так як у їхньому розумінні святий не може зображатись із зброєю в руках, добуваючи дичину. Це дуже обурило мисливців, які за власні кошти побудували каплицю, а особливо те, що місцевий священник нічого не робив, бо не хотів вступати у конфлікти із парафіянами. На думку голови Галицького мисливського товариства, така ситуація склалась через те, що парафіяни походили з нижчих прошарків суспільства і були малоосвіченими. Було подано відповідне звернення від Галицького мисливського товариства архиєпископу, який пообіцяв дану ситуацію виправити на їхню користь [18, с. 112].
Слід сказати, що християнська мораль мала домінуючий вплив і на формування правового регулювання мисливського законодавства Галичини, Австро-Угорської монархії, та країн Європи. Так, тогочасне мисливське законодавство Галичини відображало наступні вимоги християнської моралі: святкування неділь та релігійних свят, виконуючи вимоги четвертої заповіді Божої – «Пам’ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий — свято Господу Богу твоєму», і відповідно до Галицького Мисливського Закону 1897 року (стаття 41) не дозволялось полювати у неділю та великі релігійні свята [18, с. 27].
Вівтар Святого Губерта в костелі Святої Єлизавети у Львові. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.99.
Проте, хоча за християнськими канонами (догматами) будь-яка робота у неділю і в християнські свята не дозволяється, але на практиці мисливці несхвально ставились до виконання цієї Божої заповіді і, лобіюючи свої інтереси домагались відміни статті 41. Мисливський закон 1897 року ще практично лише увійшов у дію, як 1 липня 1898 року керівництво Галицького мисливського товариства звернулось до Галицького сейму з петицією про потребу зміни Мисливського закону від 5 березня 1897 року. Товариство наголошувало на недоречності вимоги статті 41. Воно відзначало, що заборона полювання у неділю і свята повинна стосуватись лише полювання з нагінкою, і то лише під час ранішньої служби Божої. З ноткою лукавства зверталась увага на те, що ця норма не давала відповіді на питання, які свята і яких віросповідань слід вважати великими (єврейські, католицькі, євангелістські, православні) у такій багатонаціональній та багатоконфесійній країні. Крім того, прогалини у законодавстві не пояснювали, кому забороняється полювати: мисливцям, нагоничам чи власникам землі, на яких знаходяться мисливські угіддя [19, с. 85-88]. Мисливці аргументували свою позицію ще й тим, що вони своєю поведінкою на полюванні нікому не шкодять. Водночас вони погоджувались з тією нормою законодавства, що коли б мисливці відволікали місцеве населення для організації нагінок, то такий вид полювання потрібно було б заборонити [20, с. 52].
Аналогічну позицію зайняло мисливське товариство ім. Святого Губерта у Львові. 27 травня 1899 року на своєму засіданні члени товариства висловили незгоду з вимогами статті 41 Мисливського закону, яка забороняє полювання у неділі та свята [21, с. 127-129].
Перед вівтарем Святого Губерта. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.101.
З розвитком суспільства у бік секуляризму змінювався і Мисливський закон. Зокрема, у наступному Мисливському законі, затвердженому розпорядженням Президента Речі Посполитої 3 грудня 1927 року, вимогу щодо заборони полювання у неділі та свята було скасовано, проте не дозволялось полювати біля церкви під час відправлення літургії на визначеній відстані. Так, стаття 42 цього закону визначала, що «забороняється полювати у неділю під час служби Божої і святкових днів на відстані меншій як два кілометри від церкви». За невиконання вимог, які передбачали дотримання відстані від церкви, передбачався штраф у розмірі 50 злотих. Урочисті святами були зазначені у Розпорядженні президента Польщі від 15 листопада 1924 року [22, с. 40].
Аналогічні вимоги щодо заборони полювання у неділю були і в інших країнах. Слід сказати, що у Сполучених Штатах Америки штраф за цей вид порушення передбачав найменше покарання – 4 долари, тоді як за полювання без посвідчення мисливця передбачався штраф – 25 доларів, а за носіння зброї без відповідного дозволу – 20 доларів [23, с. 121].
Мисливський закон Данії, який вступив у дію 1 липня 1931 року, передбачав штраф у сумі 50 корон за полювання у неділю або свято. За найтяжчі порушення правил полювання передбачався штраф у сумі 200 корон [24, с. 32].
Як повідомляв журнал «Ловець Польський» у 1899 році, у Німеччині найвищим трибуналом було прийнято рішення, що полювання з нагінкою і хортами, а також будь-яке галасливе полювання не дозволяється під час відправи Святої Літургії. Але ця заборона не торкалась полювання у великих мисливських угіддях [25, с. 11].
Християнська мораль впливала на бережливе ставлення мисливців до природи та тварин. Так, у 1876 році у Галичині було організоване Галицьке товариство охорони тварин, в статуті якого було визначене завдання про охорону від переслідування та знищення всіх видів тварин, які перебували під захистом Галицьких законів та законів Австро-Угорської імперії [26, с. 657].
У діяльність мисливської охорони Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття чи республіки Польщі був закладений клерикальний принцип, який передбачав складання присяги мисливською охороною. Текст присяги був затверджений розпорядженням міністра сільського господарства від 21.02.1929 року за погодженням міністра внутрішніх справ. Починалась присяга словами: «Присягаю Пану Всемогутньому Богу», а закінчувалась: «Так нехай мені Пан Бог допоможе» [27, с. 203-204]. Аналогічна за змістом типова присяга була затверджена для охоронців рибальства відповідно до закону, який регулював рибальство у Галичині від 28 червня 1883 року [28, с. 155-156].
По аналогії з полюванням законодавство Галичини накладало й певні обмеження на торгівлю дичиною у релігійні свята. На законодавчому рівні у Галичині норми щодо заборони продажу дичини у свята були прийняті у 1895 році. Так, Галицьке намісництво видало розпорядження від 30 квітня 1895 року L. 35.721 «Щодо врегулювання недільного відпочинку» для виконання закону Австрії від 16 січня 1895 року. Відповідно до пункту 3 у неділю дозволяли виготовляти продукцію з дичини лише до 10 години ранку, а також її реалізовувати. Слід зазначити, що пекарям дозволяли пекти хліб також лише до 10 години, але продавати – цілий день. Також було дозволено продаж упродовж всього святкового дня живих квітів, молока, а також працювати перукарям [29, с. 130-132]. На виконання Розпорядження Галицького намісництва магістрат Львова видав власне розпорядження, в якому деталізував вимоги. Зокрема, наймані робітники мали право на відпочинок у вихідні дні протягом не менше 24 годин, і вихідний мав розпочинатись у неділю не пізніше 6 години ранку. Виняток було зроблено лише для пекарів та кондитерів – до 10 години ранку. Продовжувати роботу їм, як виняток, дозволяли з 10 годин вечора [30, с. 10]. Це рішення проіснувало лише два роки. Наступне рішення Галицького намісництва від 22 квітня 1897 року L. 25.561 відміняло попереднє рішення, відповідно до нових норм на одну годину було продовжено можливість виробляти і торгувати дичиною з (10.00 до 11.00 ранку), а виробникам, які виробляли ковбаси, дозволяли торгувати ще й у неділю ввечері ( з 18.00 до 21.00) [31, с. 104-105].
Олег ПРОЦІВ, кандидат наук з державного управління головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства
Джерела та літератур:
Жития византийских святых. СПб.: Corvus, Terra Fantastica, РоссКо. 1995. – С. 419
Krogulski S. Szkic dziejów łowiectwa w Polsce / Seweryn Krogulski // Łowiec. – 1916. – № 7-8. – S.50-54.
Towarzystwo myśliwych im. Św. Huberta we Lwowie //Łowiec. – 1880. – № 3. – S.
Kronika//Łowiec. – 1886. – № 7. – S.119.
Przewodnik łowiecki członków towarzystwa myśliw. imienia św. Huberta we Lwowie. – Lwów, 1884. – S. 55
Kalędarz myśliwski i rybacki na rok 1888. – Lwów: Galicyjskie towarzystwo łowieckie, 1888. – S.122.
Spis członków i delegatów Galicyjskiego towarzystwa łowieckiego wedle powiatów. – Lwów: polonia, 1914. – S. 56-57
Sprawozdanie łowieckie//Łowiec. – 1938. – № 11-12. – S. 114
Krogulski S. Pół wieku: zarys działalności małopolskiego towarzystwa łowieckiego 1876-1926. – Lwów: Nakładem małopolskiego towarzystwa łowieckiego, 1929. – S. 139.
Odezwa//Łowiec. – 1911. – № 24. – S.281.
Sprawy towarzystwa//Łowiec. – 1912. – № 1. – S.12.
Krogulski S. Ołtarz św. Huberta//Łowiec. – 1912. – № 18. – S.214.
Krogulski S. Pół wieku//Łowiec . – 1929. – № 9. – S.133-135.
Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety//Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S. 101.
Sander A. W dziesięċ lat póżniej / Alfred Sander //Łowiec. – 1936. – № 6. – S. 88.
Sprawozdanie z obrad XXIV Zjazdu członków Małopolskiego Towarzystwa Łowieckiego we Lwowie odbytego dnia 30 maja 1935 //Łowiec. – 19 – № 10. – S. 112.
Foto // Łowiec – – Wydanie jubileuszowe
Nowa ustawa łowiecka dla Galicyi i W. Ks. Krakowskiego. – Kraków: Wisła, 1898. – S.27
Nasza petycya//Łowiec . – – № 8. – S.85-88.
Krogulski S. Pół wieku: zarys działalności małopolskiego towarzystwa łowieckiego 1876-1926. – Lwów: Nakładem małopolskiego towarzystwa łowieckiego, 1929. – S.52.
Towarzystwo myśliwskie im. Św. Huberta we Lwowie//Łowiec – 189 – №11. – S.127-129.
Pawlikowski M.K. Prawo łowieckie: komentarz dla województw wschodnich z dołączeniem rozporządzeń wykonawczych i kalędarza myśliwskiego. – Wilno: Nakładem policyjnego klubu sportowego, 1929. – S.40.
Kronika//Łowiec. – 1904. – № 10. – S.121.
Szablowski W. O prawie łowieckim w Danji i Finlandji//Łowiec Polski – 1932. – № 2. – S.32.
Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim księstwem Krakowskiem na rok – Lwów: Nakładem c.k. Namiesnictwa z dr. W.Łorińskiego, 1892. – S.657.
Kalendarz myśliwski na 1934 rok. – Warszawa: Polski związek Stowarzyszeń łowieckich, 1934. – S. 203-204.
Ustawa z dnialistopada 1882 o niektórych środkach ku podniesieniu rybactwa na wodach śródkrajowych//Łowiec. – 1883. – № 10. – S.155-156.
Dziennik ustaw i rozporządzeṅ krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem. – Lwów, 1895. – S. 130 -1
Spozynek niedzielny i świanteczny // Gazeta lwowska. – 1895. – № 118. – 23 maja. – S.10.
Dziennik ustaw i rozporządzeṅ krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem. – Lwów, 1897. – S. 104 -1
L. 19197. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1885. – № 17 – S.2.
L. 22.600. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1895. – № 5 (30.maja). – S.31.
L. 104400. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1905. – № 11 (10. listopada). – S. 103.
Obwieszczenie o uregulowaniu spoczynku niedzielnego w przemyśle rzeźnickim, masarskim i wyrobu kiełbas 140/30, А/23. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1908. – № 2 (10. lutego). – S. 103.
Dziennik ustaw i rozporządzeṅ krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem. – Lwów, 1908. – S.25 –
Zarządzenie Starosty grodzkiego lwowskiego z dnia 9. Stycznia 1934 r. o godzinach otwarcia i zamykania jadłodajń, oraz o godzinach handlu i godzinach otwarcia zakładów handlowych i niektórych przemysłowych w mieście Lwowie. //Lwowski dziennik wojewódzki. – 1934. – № 2. – 31 stycznia. – S.326- 330.
Проців О. Р. Релігійність мисливців Галичини середини ХІХ – початку ХХ століття // Історія релігій в Україні: актуальні питання / за заг. ред. О. Киричук, І. Орлевич, М. Омельчук; Львівський музей історії релігії; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Українии. Львів: “Логос”, 2020. – С. 29-37.
Інтерактивний пам'ятник збитому літаку Іл-76 над Луганськом
У центрі Парку культури відкрили перший у Львові інтерактивний пам’ятник-нагадування про війну на Донбасі. Про це йдеться на сторінці Парку в Фейсбуку.
Відкриття інтерактивного пам’ятника збитому літаку Іл-76 над Луганськом
В неділю, 14 червня 2020 року, у шості роковини катастрофи Іл-76 над Луганськом, коли загинули 49 українських воїнів, встановили копію цього літака в мініатюрі. Усі елементи інсталяції – робота працівників парку.
Інтерактивний пам’ятник збитому літаку Іл-76 над Луганськом
«Саме в цьому місці, бо його щодня минають сотні людей, які в буденній і карантинній метушні не часто згадують про війну, а ще – близько до Академії сухопутних військ та частини 80 ОДШБр, які мужньо боронили, зокрема, і Луганське летовище», – йдеться в дописі.
Сцена Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка була свідком народження і перших кроків іще одного театру, орієнтованого на розважальні жанри: Львівського українського театру-ревії «Цвіркун». Йому судилася значно більш щаслива й тривала сценічна доля, ніж «Співомовкам», «Розраді» та «Золотому усміху».
Презентація театру відбулась 24 вересня 1931 року під егідою Союзу українських артистів програмою «Все на горячо» з 14 різножанрових номерів (пісень, танців з оперет, пародій, чотирьох оригінальних та перекладних гумористичних сценок-скетчів). Інструментальний супровід до виступів виконував ансамбль родини Шлапаків, відомий ще з діяльності театру «Розрада».
«Гарячо й весело було вчора на виставі ревії Союзу Українських Артистів. Гарячо, бо саля Лисенка тріщала від натовпу, весело, бо члени цього гуртка подбали не тільки за дотепні скечі, знамениті пародії модних танців тощо, але й зуміли все те виконати так, що публика мала нагоду здорово посміятися впродовж цілого вечора. А такий щирий, здоровий сміх варта гроші, особливо в нинішніх тяжких часах! З чотирьох виведених скечів найбільше подобався перший “Балаган” в укладі арт. Сороки і своїм актуальним змістом, і доброю постановкою він розсмішував видців до сліз. З трьох інших, перебраних з чужих ревіових сценок, “Вікштинський” Гемара був рішуче за порнографічний, коли зважили, шо на салі було багатомолоденьких хлопців та дівчат, які й найгарячіше оплескували т. зв. пікантні місця. Скечі «Сі ми не хоче»і «Лєда» були виконані бездоганно і бавили видців своїм перлистим гумором та весело-трагічними ситуаціями, даючи одночасно гарне поле до попису виконавцям. З інших точок треба на перше місце поставити виступ п-і Стадникової, що не має мабуть багато собі рівних в інтерпретації наших пісень. Публика слухала її пісеньок із справжньою насолодою та витала оваційно. Не менший успіх мали її діти: Стефа та Ярема Стадники в танцях з популярних опереток, а п-во Сороки в пародіях модних танців» [18, с. 5]. Водночас, ці тріумфи були прощальними для двох улюблениць публіки – Софії Стадникової та її доньки Стефи Стадниківни, оскільки анонси сповіщали про їх виїзд: «… на Вел. Україну, де вони заангажовані до державного театру в Харкові» [19, с. 5].
Зовсім незабаром, 8 жовтня, «Цвіркун» презентував нове ревю в яке «входять м. ін. нові скечі, виступ балету, українські ревелерси і т. д.» [8, с. 5]. Зі спогадів очевидців можна скласти певну уяву про цю програму під назвою «Як вертіти, то вертіти»: «Публика, що заповнила й цим разом по береги салю Лисенка, мала знову нагоду в цих невеселих часах добре посміятися і напевно не було жодного видця, що не провів би приємно вечора… однаково горячо оплескувано і прегарні хореографічні продукції добре вишколеного балету в складі пань Красновецької, Богусевич, Рурської і Фединяківної, які виступали аж у чотирьох танцях (фокстроті, чардаші, танцях гаванських та еспанських), і дуже вдатні виступи хору під проводом арт. Полякова (“українські ревелерси”), що співав у супроводі мандолінової орхестри більше чи менше відомі українські пісні, і настроєво-сентиментальні пісоньки у виконанні п.Софії Орлян (особливож “Останій поцілуй” і “Пригоду в лісі”), і вміло підібрані, незвичайно дотепні скечі, і виступ арт. Сороки в ролі українського емерита, і все інше. Та проте думаємо, що скеч “Україна –Гасмонея”, приноровлений до наших відносин (“зукраїнізований”) п.Сорокою і виведений по мистецьки ним і п. Залуцьким, викликав таки найбільше сміху й веселости на салі і був справжньою атракцією вечора[1]. … деякі точки (всі виступи балету і деякі точки хору) треба було на настирливе домагання видців повторяти. Видно, що того роду вечорі можуть у нас стягати ширші круги публики і нема сумніву, що саля буде заповнена і на найближчій ревії “Цвіркуна”» [10, с. 5].
Дбаючи про розвагу своєї публіки, театр піклувався і про благодійні цілі, які, за популярності його програм, реалізувати було досить перспективно. Так, у 1932 р. збір від одного з ревю було призначено на потреби лікування відомого українського актора Василя Коссака [5, с. 5].
Важливою театральною подією варто вважати театральну конференцію, ініційовану Союзом Діячів Українського Театрального Мистецтва у домівці Кооперативи «Український Театр» у Львові, яка містилась на першому поверсі будівлі Музичного товариства по вул. Шашкевича, б. 5. Вона відбувалась під гаслом «На ліквідацію театрального хаосу!» і була спрямована на «налагодження відносин між поодинокими театральними дружинами на терені нашого краю», а саме: театрами «Веселка», «Заграва», «Цвіркун», «Промінь», трупами Панаса Карабіневича, Івана Когутяка, Яреми Стадника, Івана Тобілевича [14, с. 7].
1930-ті роки також знаменують період інтенсивної фахової підготовки виконавців: співаків, акторів, артистів хору та оркестру завдяки багаторічній планомірній діяльності Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (ВМІЛ). Навчальний заклад на той час розвинувся в конкурентноздатну інституцію загальноєвропейського консерваторського рівня з розбудованою мережею філій по всій Галичині. Найбільш успішні виспускники нерідко вдосконалювали свою кваліфікацію в зарубіжних навчальних закладах, досягали успіху на театральних і концертних сценах Європи й Америки.
Наприкінці вересня 1935 року тут було започатковано курс художнього декламування під орудою популярної акторки українських театральних труп Лесі Кривицької[2]. В рекламному оголошенні вказувалося, що: «Курс обійматиме крім самих практичних вправ також деякі необхідні теоретичні відомості про спосіб виголошування літературних творів. На курс можуть вписуватись крім елєвів музичних інститутів також й інші особи. З викладів і вправ могли би користати слухачі для звичайного, приватного вжитку і ті, що задумують вибрати драматичну каріеру» [17, c. 6].
Керівничка драматичної школи ВМІЛ Леся Кривицька. З родинного архіву Наталії Миронюк
Важливим чинником розширення меж музично-театральної діяльності були спільні проекти ВМІЛ, драматичної студії при ньому (яку після М. Вороного і О. Загарова очолила Леся Кривицька), «Студіо-хору» (високопрофесійного і мобільного колективу, який організував молодий професор диригентського класу Микола Колесса для виконання найскладніших мистецьких творів минулого та композицій у модерних техніках), професійних співаків – солістів Великого міського театру. Вони реалізувалися з ініціативи композитора й диригента цього театру Антіна Рудницького[3] і його дружини, видатної співачки (примадонни Харківського і Київського оперних театрів), викладачки вокалу у ВМІЛ Марії Сокіл[4]. Так, у 1936 р. на сцені Великого театру було здійснено постановки опер «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» з зоряним складом виконавців (Наталка – Марія Сокіл, Петро – Василь Тисяк, Виборний – Іван Романовський, Микола – Андрій Поліщук) [15, c. 3].
Марія Сокіл
У 1936 р. (1-5 квітня) були підготовані постановки дитячих опер Ц. Кюї «Червона шапочка» та К. Стеценка «Котик і Півник», які ініцювали: товариство «Рідна школа», Леся Кривицька (режисер) та Антін Рудницький (музичний керівник). Як виконавці головних ролей в них взяли участь талановиті студентки класу вокалу Лідії Улуханової[5] Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (Рена Яросевич, Рома Гумінілович, Ольга Антонович і Оля Сушківна) та учасники хору «Львівський Боян» [1, c. 4]. Ця серія вистав відбулась в театрі «Ріжнородностей», проте підготувала підгрунтя для подальших, значно сміливіших і масштабніших творчих проектів.
Як і інші спеціальності ВМІЛ, драматичний клас також влаштовував судентські пописи (творчі звіти) за участю педагогів із декламацією і інсценізацією прози та поезії. Так, 18-го червня 1936 року в Малій залі Музичного Товариства ім. Лисенка відбувся річний попис учнів класу декламації Л. Кривицької. Він включав виконання творів 16-ти майстрів поетичного слова, в т.ч. Т. Шевченка, М. Коцюбинського, О. Олеся, Л. Лепкого, П. Тичини, М. Зерова та цілого ряду українських молодих поетів, а також інсценування «Грішниці» Лесі Українки, силами дев’яти студентів класу. Під враженям від мистецької події преса писала: «Кількамісячна праця над учнями не пішла на марне, а ствердила потребу такого постійного курсу у Львові і показала, чого можна добитись витривалістю та відповідним хистом. Артистка Л.Кривіцька, що вела цей курс, вложила в нього всю свою амбіцію та ввесь вільний час, не жалкуючи ні здоровля, ні енергії… Шкода, що цього роду пописи не перемінюються на прилюдні виступи. Та частина нашоїпублики, що любить драматичне мистецтво та поезію, з приємністю послухала би гарної деклямації та познайомилась би із зразками нашої літератури, яких певне не знаєз книжок. Адже поезію мало хто в нас читає» [7, c. 8].
У понеділок 22 червня 1936 року відбувся Кінцевий (заключний) вечір творчих звітів ВМІЛ, на якому, зокрема, було поставлено оперу-хвилинку Миколи Лисенка «Ноктюрн» силами оперного класу та оркестру навчального закладу [16, c. 5]. А вже 4 квітня наступного року під егідою МТЛ було підготовано оновлену прем’єру цієї ж опери на сцені Великого міського театру, доповнену «Вечорницями» Петра Ніщинського. Виконавцями стали кращі вокальні виконавські сили інституту Софія Гаврищук (Цвіркунка), Ольга Лепкова (Вакханка), Лев Рейнарович (Офіцер) спільно зі «Студіо-хором». Професор інституту, досвідчений композитор Станіслав Людкевич здійснив редагування партитури згідно виконавського складу. Режисуру взяла на себе акторка Леся Кривицька, диригував виставою Микола Колесса. Анонсуючи цю подію В. Барвінський писав: «Виставою цих двох творів віддаємо поклін невмірущій пам’яті великого Миколи Лисенка та його попередника Петра Ніщинського. А наше громадянство численною участю повинно засвідчити, що розуміє культурну вагу цього свята» [2, c. 4].
Програмка вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Ольга Лепкова (Вакханка). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Оля Сушківна (Панна з трояндою). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Софія Гаврищук (Цвіркун). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Лев Рейнарович (Офіцер). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
М. Сенишин (Цвіркунка). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Український студіо-хор. Посередині дирегент Микола Колесса. Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
21 червня 1938 року в межах пописів оперного ансамблю (з вокальних класів професорок інституту й видатних співачок Лідії Улуханової та Дарії Бандрівської[6]) на сцені МТЛ поставлено в костюмах і декораціях пролог, першу, фрагмент другої і третю дії з опери «Фауст» Шарля Гуно. Опера виконувалась за участю хору і симфонічного оркестру інституту (диригент М. Колесса), доповненого ударними і фісгармонією, яка компенсувала партії відсутніх духових інструментів. Постановка здійснювалась під режисурою Олександра Улуханова, який у цей період працював у Великому міському театрі Львова.
Одарка Бандрівська
Лідія Улуханова
Олександр Улуханов
Микола Колесса
У анонсі до вистави Михайло Волошин писав: «Опера “Фавст” Гунода перейшла сцени цілого світу. До всіх виконавців має небуденні вимоги. Хто з нас не пригадує собі незабутньої креації Мефіста Адама Дідура чи Марґеріти Марії Сокіл?! У вівторок запрезентуються гарні голосові матеріали, деякі вже поважно заавансовані … Велике зацікавлення викликує орхестра Вищого Музичного Інституту. Її організатор і знаменитий диригент професор теоретичних предметів і диригенгури нашого Інституту Микола Колесса стоятиме при диригентському пульті. Ця вистава буде цікава з двох сторін: вона буде покажчиком, який оперовий репертуар приготовляють наші музичні кола для будучої постійної української опери та оскільки можемо виповнити виключно нашою публикою власну театрально-оперову салю» [9, c. 5].
Головні партії виконували студенти інституту: Фауст старий – Юрій Шухевич, Фауст молодий – Мирослав Старицький, Маргарита – Рена Яросевич, Мефістофель – Іван Гринчишин, Марта – Ольга Ладика, Зібель – Анна Романовська, Валентин – Лев Рейнарович. Майже всі вони в подальшому стали окрасою українських та світових оперних і естрадних сцен (за винятком Юрія Шухевича, брата генерала Тараса Чупринки, який був закатований в тюрмі на вул. Лонцьких разом з тисячами безневинних львів’ян у 1941 році).
Програмка попису з постановкою фрагментів опери «Фауст». З колекції Юрія Завербного.
Підсумовуючи успіх вистави професор ВМІ, композитор та музикознавець Борис Кудрик відзначив у відгуку на мистецьку подію: «Щоб не вичислювати цілої листи подрібних подвигів, вистане згадати знаменитого Валєнтина-Рейнаровича, що співом та грою творив справжню корону цілости, повну праці й життя, Зібель-Романовську, й прегарну звінку кольоратуру Маргарети-Яросевичівної в арії з клейнодами. Ущерть по береги виповнена авдиторія була проречистим доказом, що наша українська публика дійсно тужить до своєї рідної опери та з замилуванням до поважної музики в неї не все так зле, як часом видається. Частіші такі оперні імпрези булиб знаменитим засобом збільшити фреквенцію по наших концертових салях та постепенно підховати нашу публику до щораз глибших музичних завдань. Понадто були би вони дуже добрим засобом піднести повагу до нашої музичної школи, замало доцінюваної нашим суспільством та збільшити число її учнів» [12, c. 4].
Спільними зусиллями керівничок вокальних класів та завдяки ентузіазму М. Колесси постановки оперних сцен у супроводі симфонічного оркестру в повноцінних сценічних умовах увійшли в концертну практику пописів інституту й концертної традиції української громади. Рецензію на одну з них («Євгеній Онєгін»), яка відбулась в червні 1939 року, у властивому йому елегантно-гумористичному стилі змалював Роман Купчинський (під псевдонімом Галактіон Чіпка): «Був я в понеділок в українській опері. Так, мої Панство, в українській опері…була кепсько збудована саля Лисенка, а в ній – опера. Не яканебудь, як то часом бувало в наших мандрівних театрах з трьома хористами і півтора музикантами, а справжня, з доброю орхестрою і направду приємними молодими співаками.Дві співацькі кляси Музичного інституту: проф. Бандрівської і Улуханової давали оперовий вечір.Не зважаючи на труднощі – вечір вийшов дуже добре.Тому, що:
Публики вже вдруге було багато.
Співаки вміли свої партії.
Голоси були молоді і свіжі.
Був теплий і заразом святочний настрій.
Коли є десь музика, а ще більше, коли вона грає довго, то тоді майже не обійдеться без дисонансів.Були вони і тут. Цікаво, що траплялися в музиці все при кінці кожної дії. Як тільки співачка, чи співак, чи обидвоє разом скінчили свою партію – частина публики вибухала оплесками не зважаючи на те, що орхестра ще грає. Проф. Колесса дириґував хоробро дальше, замість батутою погрозити нетерпеливим ентузіастам… Всеж таки оперовий вечір був незвичайно приємний і дай Боже більше таких – очевидно без півгодинного спізнення» [6, c. 9].
З приходом радянської влади Музичне товариство ім. М. Лисенка було розформоване, а його приміщення надане для Львівського музичного училища. Зали будівлі й далі слугували концертними майданчиками для провідних виконавських колективів академічного і естрадного плану. Зокрема, в кінотеатрі «Стилевім»[7] 9 листопада 1940 року відбувся концерт провідного філармонійного естрадного колективу – «Tea-Jazz» (театру малих форм у супроводі джаз-бенду, подібного за стилем формування програм до аналогічного за визначенням легендарного колективу Леоніда Утьосова в Одесі) під орудою композитора легкого жанру і диригента Генрика Варса, за участю славетного актора, кіноартиста і естрадного співака Євгеніуша Бодо[8] та з конферансом Гвідона Боруцького[9] та Ірени Яросевич.
Польський композитор Генрик Варс, керівник «Теа-джазу». По завершенні Другої світової переїхав до США, де від 1954 р.співпрацював з кіностудіями ParamountPictures, WarnerBros., Metro-Goldwyn-Mayer — писав музику до фільмів. Помер 1977 р. в Лос-Анджелесі.
Актор, співак Евґеніуш Бодо. Його доля була найтрагічнішою – був в’язнем радянськогоконцтабору, де помер від голоду та виснаження 1943 р.
Рецензент тогочасного видання Л. Михайлович писав про виступи колективу цього періоду: «Це перші виступи молодого музикального колективу після його зовсім недавнього народження… В оригінально-задуманій музичній формі оркестр представляється своєму глядачу. Нарешті з’являється диригент і художній керівник ансамблю Генріх Варс. Увесь склад оркестру виконує кілька номерів танцювальної музики. Відразу кидається в очі культура виконання, майстерність музикантів, зіграність ансамблю. Майже кожен музикант грає на двох або кількох інструментах. Слухач відразу визначає особливо віртуозів першого скрипаля т. Брія і саксофоніста т. Троппе. Вони виконують сольні партії зі смаком, технічно і музикально майстерно. … Пластичність і надзвичайну винахідливість продемонстрували Ліда Варрен і Джоні Стон у виконаних ними танцях. З успіхом виступали співаки Я. Ясінська і А.Гарріс. Всю програму тактовно і дотепно вели І. Яросевич і Г.Боруцький. Гвідона Боруцького ми вже знаємо по його успішних виступах на естрадних сценах. Це талановитий конферанс’є і прекрасний співак. “Габаніта”, “По Тирольськи” — виконані Г.Боруцьким тепло і непримушено.В залі протягом всієї програми панує веселий бадьорий настрій. Його створює прекрасний ансамбль — теа-джаз Генріха Варса. Побажаємо йому дальших творчих успіхів» [13, c. 5].
Iрена Яросевич
Перший чоловік Ірени Яросевич Ґвідон Боруцький
У період німецької окупації (1941-1944) театральні події з невеликої сцени перемістились на сцени Інституту народної творчості на вул. Короленка, 7 (там діяли театр малих форм «Веселий Львів» і дитячий драматичний театр) та Великого міського театру, де українським діячам вдалось сформувати трупу з назвою «Львівський оперний театр» з оперним, оперетковим, драматичним і балетним підрозділами. У повоєнний період, з відновленням радянської влади, розкішна Велика зала пережила дуже складні часи, слугуючи приміщенням для кінолекторію «Комсомолець». Зараз вона прекрасно відновлена і реставрована у 1987 році як зала Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича, але театр на її невелику сцену з такою великою історією більше не повертався. Хоча, … хто знає?…
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
Література.
БарвінськийВ. Дитячі опери // Новий час.1936. № 28.04.
БарвінськийВ. Перед виставою опери М. Лисенка «Ноктюрн» та «Вечорниці» П. Ніщинського у Львові. // Новий час. 1937. № 30.03.
Велика дитяча імпреза // Діло. 1936.№ 31. 09. 02. с. 7.
Вечір наших артистів. //Діло. 1929. № 12. 01. с. 5.
Вистава на допомогу хорому артистові. // Діло. 1932. № 52. 09.03. с. 5.
Декламаторський вечір. // Діло. 1936. № 137. 06. с. 8.
Діло № 222. 1931. 04.10. с. 5.
д-р М. Волошин. Опера Ґунода «Фавст» на сцені Музичного Товариства ім. Миколи Лисенка у Львові. // Діло. 1938. № 132. 19.06. с. 5.
З театру. Кооператива Український Театр під дир. Й. Стадника; Бенефісовий вечір артистів // Діло. 1929. № 15. 01. с. 5.
І. Н. З театру. // Діло. 1931. № 228. 11.10. с. 5.
Кудрик Б. Орхестрально-оперовий вечір Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові // Діло. 1938. № 136. 24. 06. с.4.
Михайлович Л. Виступи теа-джазу // Вільна Україна. 1940. 04.
На ліквідацію театрального хаосу! //Діло. 1934. № 9. 14.01. с. 7.
Назустріч. 1936. № 22. С. 3
Новинки. // Діло. 1936. № 132. 16.06. с. 5.
Новинки. Курс мистецької деклямації в Муз. Інституті ім. Лисенка. // Діло. 1935. № 259. 09. с. 6.
19. Українська ревія в салі Лисенка. // Діло. 1931. № 213. 24.09. с.5.
[1] Очевидно, підставою для сюжету був нашумілий матч між українською та єврейською футбольними командами, де неодноразова несправедливість недосвідченого судді-початківця щодо українських гравців призвела до скандалу. 1000 обурених українських болільників, вибігли на поле, вимагаючи, щоби футбольна команда дружини «Україна» залишила гру, не усвідомлюючи наслідків: масштабу штрафних санкцій і дискваліфікації своєї спортивної дружини. Поклики на цю подію зустріються в низці фейлетонів і сатиричних монологів.
[2]Леся (Олександра) Кривицька (1899-1983) – українська актриса і громадська діячка. Випускниця Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918). Учасниця труп Сергія Пронського, Театру Миколи Садовського, Державного народного театру УНР у м. Кам’янець-Подільський (1919-1920). Працювала в мандрівному театрі ім. І. Франка (1921-1922), Українському театрі під керівництвом Миколи Орла-Степняка (1922-1923), Українському театрі Володимира Демчишина (1924), Українському придніпрянському театрі (1925-1927), Новому українському театрі (1927), Українському театрі Й. Стадника (1927-1929), Українському театрі ім. І. Тобілевича під керівництвом В. Блавацького (1929-1934), у театрі «Заграва» (1934-1936), в Українському народному театрі ім. І. Котляревського (1938-1939), Львівському українському театрі ім. Лесі Українки (1940), Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1944-1973). Очолювала Драматичну студію ВМІ ім. М. Лисенка Львові, вела клас художнього слова.
[3]Антін Рудницький (1902-1975) – концертуючий піаніст-соліст і камераліст, диригент, педагог, науковець і публіцист України і діаспори. Випускник консерваторії Польського музичного товариства у Львові у класах фортепіано Єжи Лялєвіча та Вілєма Курца (1922 р.), Вищої музичної школи в Берліні у фортепіанних класах Артура Шнабеля та Егона Петрі, Франца Шрекера з композиції, Юліуса Прювера з диригування (1926 р.). Хормейстер Львівського оперного театру, диригент оперних театрів у Харкові та Києві, симфонічного оркестру київської філармонії та педагог кафедри диригування у консерваторії, гастролював містами Європи як піаніст і концертмейстер, директор-управитель філії Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Дрогобичі (1931), диригент Львівського оперного театру, співорганізатор СУПроМу, засновник і редактор часопису «Музика», диригент хору товариства «Lutnja-macierz», викладач класу диригування у консерваторії ПМТ у Львові.
[4]Марія Сокіл (1902-1999) – випускниця класу вокалу З. Мілютіної в Катеринославському музчному училищі. Артистка трупи М. Заньковецької, солістка Харківського (де дебютувала з І. Паторжинським, 1927-1929), Київського (1930-1932), Львівського (1932-1937) оперних театрів, стажувалась в театрах Італії та Німеччини. Фінансово підтримувала «Народну лічницю» митрополита А. Шептицького – українську безкоштовну лікарню, яка надавала допомогу людям усіх вірувань та національностей. Здобула перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відні, де виступала від України, вже не будучи її громадянкою. В еміграції (після 1937 року) співала на оперних сценах Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Детройта, та виступала як камералістка. Друга (після Соломії Крушельницької) українська співачка, яка зробила аудіозаписи на американському континенті («Art Recording Studio»). Знялась в ролі Одарки у фільмі Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм». Коштами з концертів фінансово підтримувала українців в час голодомору, визволила з концтаборів Європи 39 українських родин. Від 1958 року Марія Сокіл викладала у консерваторії та музичній академії Філадельфії.
[5]Лідія Улуханова (дівоче прізвище і сценічне ім’я Вікшемська, 1879-1954) – оперна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог, професор. Дружина співака і режисера Олександра Улуханова. Випускниця київської музичної школи Миколи Тутковського (клас проф. О. О. Сантагано-Горчакової, 1896-1900). Вдосконалювала вокальну майстерність у Мілані (проф. Аркель та Ванцо (1902, 1912). Виступала в оперних театрах Києва, Москви, Петрограда, Тифлісу, Казані, Харкова та ін. Сценічна партнерка Ф. Шаляпіна. Викладала вокал в Київській консерваторії (1927), Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові (1927-1939), консерваторії ім. К. Шимановського (1931-1939), Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка (від 1944).
[6]Одарка (Софія) Бандрівська (1902-1981) – українська камерна співачка (сопрано), піаністка, педагог; племінниця Соломії Крушельницької, фундатор її Музею Львові. Закінчила ВМІ ім. М. Лисенка (клас фортепіано Марії Криницької), навчалась у професора Франка у Відні, навчалась в консерваторії Польського Музичного Товариства (клас вокалу професора 3. Козловської (1924-1928) та на гуманітарному факультеті Львівського університету. Вдосконалювала навички сольного співу у С. Крушельницької в Італії (Мілан та Віа-Реджіо,1928). Викладач сольного співу у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (1931-1939), доцент і декан вокального факультету Львівської державної консерваторії, автор науково-методичних праць. Серед учнів: М. Антонович, Л. Мацюк, П. Криницька, Т. Дідик, Марія Процев’ят, Л. Дороніна, Н Сафронова, вокальне тріо сестер Байко.
[7] Очевидно його радянське переіменування кінотеатру, який тривалий час діяв в цьому приміщенні, відбулось пізніше, в повоєнний час – зустрічається варіант назви «ім. Щорса», від 1946 року – кінолекторій «Комсомолець».
[8]Євгеніуш Бодо (EugeniuszBodo, 1899-1943) – польський мистецький діяч швейцарського походження, актор кіно i театру, співак, конферансьє, режисер, сценарист, танцюрист, співак i кінопродюсер. Актор Театру Ілюзії «Уранія». Від 1917 почав виступати як пісняр і танцюрист на на сценах ревю, спочатку в Познані i Любліні, а від 1919 у Варшаві в кабаре: «Qui Pro Quo», «Морське око», «Циганерія» i «Цирюльник Варшавський». Зіграв в понад 30 фільмах. Був співвласником кіностудії B.W.B., а також власником від 1933 кіностудії «Urania-Film». У Львові – актор «Tea-Jazz» Г.Варса. Заарештований НКВС (1939), засуджений до строку в ГУЛАГу, в якому помер відвиснаження і голоду.
[9]Гвідон Боруцький (Gwidon Borucki, сценічні псевдо Guy Borucki, Guido Lorraine, 1912-2009) – комік-конферансье та автор комедійних сцено-скетчів, телевізійний та кіноактор, перший чоловік Ірени Яросевич (Ренати Андерс). Випускник варшавської торгівельної школи. Актор кабаре «Cyrulik Warszawski», театру-ревю Фелікса Конярського, «Tea-Jazz» Г. Варса. Воїн 2 польського корусу армії генерала В. Андерса, першовиконавець пісні «Czerwone maki na Monte Cassino».
“Фотографії – як млинці. Я повинен отримати їх, поки вони гарячі” – всесвітньо відомий американський фотограф родом зі Львівщини Артур Фелліґ, який увійшов в історію під псевдонімом ВІДЖІ.
Він народився 12 червня 1899 року у Золочеві. Коли Ашеру (так його назвали при народженні) виповнилося 11 років, він разом із сім’єю емігрував до США, й під час еміграції змінив ім’я на Артур.
Віджі Артур
Не маючи освіти, він міг розраховувати лише на посаду помічника офіціанта. Але завдяки щасливому випадку в 14 років він став асистентом професійного нью-йоркського фотографа і відтоді вже ніколи не розлучався з фотоапаратом.
Він працював у різних газетах, з одного видання до іншого кочували його репортажні знімки з вулиць Нью-Йорка. Його головною перевагою та особливістю стало те, що він одним із перших з’являвся на місці подій, а іноді й раніше поліції. Його називали його магом та щасливчиком, адже він створював сенсаційні знімки. Це дозволило йому у 1935 році стати позаштатним новинним фотографом. У цей період з’являється його псевдонім “Віджі”, який походить від Wee Gee – назва гри з передбаченнями і звуками поліцейської сирени.
Віджі Артур. Мерилін Монро
У 1938 році фотограф отримав дозвіл на встановлення поліцейської рації у своєму авто. Співпрацюючи з відділком, він прослуховував обмін повідомленнями і оперативно приїжджав до місця пожежі, вбивства та інших подій, роблячи кадри для “гарячих” новин.
Віджі Артур. Елізабет Тейлор
У 1941 році він організував свою персональну виставку робіт “Віджі: вбивство – мій бізнес”. Адже всі сенсаційні фотографії він продавав авторитетним виданням, які платили чималі кошти за ексклюзив, серед них: Herald-Tribune, Daily News, Post, Sun і PM Weekly.
Через 4 роки Віджі випустив фото-книгу під назвою “Оголене місто”, яка принесла чималий комерційний успіх і надихнула Жуля Дассена на зйомку однойменного фільму.
Наступними його роботами стали альбоми “Люди Віджі” (1946) і “Голий Голлівуд” (1953).
Віджі Артур. Ліндон Джонсон
Багато документальних знімків Віджі було створено у нічному Нью-Йорку під час великої депресії та періоду сухого закону. А після переїзду до Голлівуду у 1947 році Віджі створив серію “спотворених” портретів знаменитостей і політичних діячів. Експериментуючи з різноманітними оптичними змінами об’єктивів, він прагнув показати темні сторони людської душі.
У 1961 році вийшла друком автобіографія “Віджі про Віджі”.
Віджі Артур. Роберт Кенеді
До своєї смерті (26 грудня 1968) Віджі як репортер часто приїздив до Європи, знімав матеріали для Daily Mirror та інших журнальних та книжкових фотопроєктів. Цікаво, що виставка Віджі пройшла і в СРСР – під час його лекційного турне у 1959 році.
Власне, виставки фотографій Віджі (Артура Фелліга) і нині відбуваються у різних країнах.
Урочистості з нагоди 129-річчя з дня народження Євгена Коновальця
Вчора, 14 червня 2020 року, Львівщина відзначила 129-ту річницю з дня народження полковника Армії УНР, голови проводу українських націоналістів Євгена Коновальця.
Урочистості з нагоди 129-річчя з дня народження Євгена Коновальця
Заступник голови Львівської ОДА Юрій Холод, директор департаменту внутрішньої та інформаційної політики Андрій Ковальський поклали квіти до пам’ятника Євгену Коновальцю у його рідному селі Зашків Жовківського району.
Урочистості з нагоди 129-річчя з дня народження Євгена Коновальця
“Історія вчить, що кожній країні конче потрібні і ті, хто здатен до боротьби та пожертви, і ті, хто бере на себе відвагу будувати державне життя народу. Євген Коновалець, якого уродини сьогодні відзначаємо, поєднав у собі ці риси. Він був одним із знаних військових керівників армії УНР і одним з найбільших будівничих ідеї української державності у XX столітті. Виникає питання: якби Коновалець не помер у 47, чи розкололася б ОУН, чи саме такою була б роль України у Другій світовій, чи, може, наша історія була б трохи іншою? Це складні запитання, які вимагають чесної відповіді: країні потрібні герої. І ті, які здатні до боротьби та подвигу, і ті, які беруть на себе відповідальність будувати державність, не схиляючись до ворожих нам ідеологічних доктрин”, – наголосив Юрій Холод.
Музей Євгена Коновальця в Зашкові
Також сьогодні на території Історико-меморіального музею полковника Євгена Коновальця за ініціативи ГО “Спілка учасників бойових дій” “Асоціація комбатантів” та підтримки облдержадміністрації відкрили виставку військової форми та зброї «Від УНР до сьогодення».
Окрім того, день народження Євгена Коновальця відзначили велопробігом від пам’ятника Степану Бандері до Зашкова. Забіг організований громадською організацією “Твереза Галичина”.
Музей Євгена Коновальця в Зашкові
Зазначимо, у зв’язку з карантинними обмеженнями, цьогоріч національно-патріотичний фестиваль «Зашків», заснований молодіжними громадськими організаціями Львівщини у 2006 році, не відбувається.
Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями».
Вже за місяць у «Видавництві Старого Лева» вийде друком книга всесвітньо відомого польського журналіста Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями».
Книга унікальна у своїй багатогранності – на її сторінках історії злетів та падінь п’ятьох диктаторських режимів, особисті враження та емоції шістьох кухарів, їхні взаємини з диктаторами та післясмак, який вони залишили: від страху до закоханості. А також життєві вибори, обставини та вчасні рішення: коли вдало подана страва підіймала настрій диктатора та цим самим рятувала сотні життів. Ну і, звісно, не бракуватиме самих рецептів: читачі дізнаються як приготувати улюблений рибний суп Саддама Хусейна, запечену козу як для Іді Аміна, шекерпаре, яке полюбляв Енвер Ходжі чи рибу в манговому соусі як для Фіделя Кастро, або ж салат із папаї, яким любив ласувати Пол Пот.
У центрі розповіді — історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — через спогади їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Угандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу.
Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями».
«Робота над цією книжкою забрала в мене майже чотири роки. За той час я побував на чотирьох континентах: від забутого усіма села в кенійській савані через руїни стародавнього Вавилона в Іраку і до джунглів Камбоджі, де сховались останні з Червоних кхмерів. Я зачинявся на кухнях із найнезвичнішими кухарями світу. Я готував із ними, пив ром, грав у раммі. Ми разом ходили на базари, торгувалися про ціну помідорів і м’яса. Ми пекли рибу та хліб, варили солодко- кислий суп із додаванням ананаса та плов із козлятини, — розповідає про роботу над книгою Вітольд Шабловський — Із тим, аби переконати їх до розмови я зазвичай мав проблему. Одні досі не оговталися від травми, якою була робота на людину, що кожної миті могла їх убити. Інші вірно служили режимам і до- нині не хочуть виказувати їхніх таємниць, навіть кухонних. Ще інші, як правило, не мають бажання воскрешати часто-густо нелегкі спогади. Про те, як я переконував кухарів до одкровень, можна було би написати ще одну книжку. У крайньому разі мені знадобилося для цього три роки. Але вдалося. Я пізнав історію ХХ століття, яку було видно крізь кухонні двері. Я дізнався, як вижити в нелегкі часи. Як годувати шаленця. Як замінити йому матір. І навіть як випущені у відповідний момент гази можуть врятувати життя кільканадцятьох людей».
Книга привідкриє завісу життя диктаторів, яких боялись, якими захоплювались та чиї імена відомі далеко за межами їхніх країн. Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? І чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції? Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові і ненависті під тиранією.
«Врешті — найважливіше. Завдяки розмовам з кухарями я зрозумів, звідки на світі беруться диктатори. У часи, коли, згідно з рапортом американської організації Freedom House, сорока дев’ятьма країнами правлять диктатори, це важливе знання. До того ж ця кількість постійно зростає. Погода нині сприяє диктаторам, і варто про них знати якнайбільше», —продовжує Вітольд Шабловський.
«Кожна з історій Шабловського могла би претендувати на окрему книжку, і для кожної з історій хотілося кілька продовжень і поглиблень сюжету. Проте автор витиснув максимум із кожної можливості, а подекуди їх і перевершив», — Андрій Бондар, письменник, перекладач.
Вітольд Шабловський — польський журналіст і репортер. Працював на TVN24. Стажувався в турецькій службі телеканалу CNN. Закінчив факультет журналістики і політології у Варшавському університеті, а також рік вчився у Стамбульському університеті. У 2006 році працював у «Gazeta Wyborcza». За свої репортажі отримав кілька важливих нагород. У 2008 році отримав нагороду Amnesty International за статтю «Це з любові, сестро», що розповідає про драматичні події з життя жінок у Туреччині – жертв «вбивств честі». У 2011 році – лауреат Нагороди імені Беати Павляк і номінований на Літературну нагороду «Nike» за книжку «Вбивця із міста абрикосів» та «Репортажі з Туреччини», які написав після бесіди із терористом Мехметом Алі Агджоєм та його родиною.
Статті Вітольда Шабловського на турецькі теми були також відзначені премією Європейського парламенту. Разом із своєю дружиною Ізабеллою Мейз написав книжку «Наша нова ПНР», що є своєрідним експериментом: подружжя прожило рік ніби повернувшись в 1981 рік (використовуючи тогочасну техніку, читаючи тогочасні газети). У 2014 році видав книжку «Танечні медведі». У 2016 році опублікував цикл розмов з очевидцями Волинської трагедії, яка була перекладена українським письменником Андрієм Бондарем і видана у 2017 році у «Видавництві Старого Лева» під назвою «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».
Історія Волині містить ще багато «білих плям», які варто буде дослідити дослідникам та краєзнавцям. Сьогодні пропонуємо нашим читачам поглянути на раніше невідоме зображення одного волинського курорту.
Цим малюнком XVIII ст. поділилась в мережі фейсбук Наталія Бондар, заввідділу стародруків в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського. Саме вона віднайшла зображення курорту мінеральних вод, який існував у XVIII ст. в селі Козин на Волині. Сьогодні це село входить до складу Радивилівського району Рівненської області.
Малюнок вражає, адже на ньому ми бачимо висококласний по тогочасних мірках курорт, який міг би існувати десь в Франції, чи Італії.
Зображення є гравюрою авторства Адама Гочемського, яка була видана в місті Почаєві на Тернопільщині в 1782 році.
Курорт у Козині на Волині, 1782 рік
Цікаво, чи залишився зараз слід від тогочасного курорту? В коментарі до зображення відома мистецтвознавець та уродженка села Козин Діана Клочко розповіла цікавий факт про курорт мінеральних вод: «Є у рідному селі острівець посеред річки Пляшівка, має місцеву назву – “Замок”. Дійсно, стояв там колись справжнісінький замок пана Тарнавського, що його штурмував ще Богун, коли втікав після битви під Берестечком. Був його власником і один з Потоцьких, який запрошував до замку на гостину Станіслава-Августа Понятовського. Певно, саме тоді ці «мінеральні води», з павільйонами і теренкуром, й були зафіксовані… Я застала дитиною наступне: після Другої світової зробили там місце для купання, бо острівець був весь нашпигований норами, де раки жили, і їх з тих нір мішками витягали та й з пивом із старої чеської броварні у Вовковиях тут же варили і їли. А навпроти мальовничого острівця у 60ті туберкульозну лікарню влаштували, саме тому, щоб їм добре дихалось як казали «за замком»».
Руїни Козинського замку і костел у Козині – з малюнка ХІХ ст
Можливо на курорті в Козині відпочивав останній польський король Станіслав ІІ Понятовський. Адже він перебував в Козині в гостинах у Тарнавського у 1787 році. Про це пише у своєму дослідженні Володимир Ящук, член Національної спілки журналістів України.
Домініканський костел в Козині, міжвоєнний період
В 1787 році до Яна Тарновського завітав з почесним візитом Станіслав II Август Понятовський – останній польський король. Відомо, що в козинському палаці була вражаюча галерея ікон і бібліотека старовинної класики.
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України показав, як виглядав паспорт громадян Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), повідомляє galinfo.
До речі, цей паспорт належав відомій українці Софії Федорівні Русовій – педагогу, письменниці та громадській діячці.
Паспорт громадянки Західно-Української Народної Республіки Софії Федорівни Русової
Роздивляйтесь – який гарний історичний документ! ЦДАВО України. Ф.3889. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 1-7 б
Львівська компанія «SKEIRON оцифрувала костел Марії Магдалини у селі Вовків, що на Пустомитівщині. Щоб створили 3D-модель костелу оцифровувачі зробили 30 станцій лазерного сканування та близько тисячі фотознімків, повідомляє Galnet.
Споруду звели у двадцятих роках минулого століття. У часи Другої світової війни костел пошкодили артилерійські обстріли. Зараз, як зазначають оцифровувачі, він перебуває в аварійному стані.
Щоб створити 3D-модель костелу компанія «SKEIRON» зробила 30 станцій лазерного сканування та близько тисячі фотознімків. Як зазначив Galnet директор компанії Андрій Гривняк, зйомку проводили протягом одного дня, а постобробка близько чотирьох днів.
Нагадаємо, компанія «SKEIRON» займається оцифруванням культурної спадщини. Одним із її проєктів є «Кишенькове місто», у межах якого фахівці відцифрували близько 30 об’єктів Львова, серед яких будівлі та пам’ятники.
До слова, наразі оцифровувачі хочуть доробити спеціальний фільтр, щоб архітектурні об’єкти було зручніше переглядати з телефону.
Місцина, яка в Рівному носить назву Театральної площі, стала площею всього якихось піввіку тому. Вона встигла зазнати бомбувань і підривів, бачила розстріли і помпезні радянські паради. А таємниці її надр тепер назавжди поховані під склепіннями підземного торгового містечка.
Ще не добудовано театр, а на площі вже парад, 1959 р
Якою була в давнину частина міста, де нині розкинулася Театральна площа, демонструють нам світлини з видами старого Рівного. Але, виявляється, під фундаментами старих будівель ховалася ще давніша історія нашого міста.
Підземні таємниці Театральної
Якби не будівництво підземного торгового містечка, можливо рівняни ніколи й не дізналися б, яким було давнє минуле Театральної площі. Пошуково-археологічні робти 2008-2010 років під час будівництва підземки призвели до цікавих відкриттів. Археологи визначили, що місце, де стоїть будівля театру, а також місцевість на північ від нього (у бік сучасної вулиці Сагайдачного) в давнину було заболоченою низовиною (підвали театру й досі потерпають від підтоплень, – прим. авт.), і міської забудови до ХVIII століття тут не було. Натомість на території розкопу дослідники виявили залишки поселень XV-XVI століть. Тоді містом ширилися чутки про небачений скарб, який буцімто знайшли археологи. Насправді він виявився відносно скромним, але не менш цінним історично. Понад 200 дрібних срібних монет, дбайливо загорнутих в тканину, знайшли науковці в ямці під залишками житлової будівлі. Дослідники встановили, що це монети Польщі, Великого Князівства Литовського та Прусії, викарбувані в період 1616-1637 років. На південь розкопок, у бік вулиці Соборної, виявили рештки давньої дороги XVI-XVII століть.
Фото С.-Бикова. Початковий етап розкопок. Залишки середньовічних стін та підвалів. З 6-ти метрів культурного шару пройдено 3,0-3,5м. Фото з сайту rivne-surenzh.com.ua
На місці нинішньої Театральної площі щільна міська забудова з’явилася в ХІХ столітті. На цій ділянці вулиці Шосейної (назва Соборної до 20-х років ХХ століття) стояли добротні цегляні будинки, залишки фундаментів яких археологи знайшли у верхніх шарах грунту. Зокрема натрапили на підвалини чи то аптеки, чи то лікарні, про що свідчили численні знайдені колби, пробірки, шприци, балони з-під кисню, термометр. На цьому відрізку головної вулиці міста були готелі, ресторани, перукарні, майстерні.
Вулиця Шосова, район сучасної Театральної площі. поч. ХХ-стРайон сучасної Театральної площі й ринку, поч. ХХ-ст
Тут завжди було гамірно і людно. Перші поверхи будинків зазвичай займали магазини. Тут знаходився знаменитий магазин російського купця Лавра Журавльова. За розкішним хутром, тканинами, порцеляновим посудом, чорною ікрою сюди з’їжджалися покупці мало не з усієї губернії. Низка торгових закладів тягнулася аж до району нинішнього ринку. Такою майбутня площа була до 1941-го року, доки не зазнала значних руйнувань під час бомбардувань.
Окупація. Майбутня Театральна площа в руїнах. Фото з сайту REIBERT.info
Кривава історія Театральної
Квартали, прилеглі до залізниці, військове містечко і центр міста — район сучасної Театральної площі, вулиць Пересопницької, Шкільної — дуже постраждали 22-го червня 1941 року під час бомбардування і масової пожежі, що воно спричинило. Німці розчистили руїни, утворивши в центрі міста майданчик, на якому влаштовували військові муштри, огляди військ, сюди зганяли місцеве населення для зачитування наказів, тут збирали для відправки до Німеччини тощо. Як розповідають старожили, незадовго до визволення німці, відчуваючи наближення радянської армії, об’їжджали околиці міста та наказували населенню зібратися на майдані, де нині Театральна площа. Однак не всі місцеві повелися на такі “запрошення”, пам’ятаючи про долю рівненських євреїв. Тих, які все ж таки прийшли, фашисти розстрілювали або вивозили в невідомому напрямку, і більше про них ніхто не чув.
Фото з сайту REIBERT.info, де зазначено, що це Рівне. Прнинаймні на задньому плані видніється будова схожа на ресторан “Дойчегоф” і видно шпилі костела Св. Антонія
Тут же розташовувався ресторан для німців “Дойчегоф”, який, як вважають дослідники, частенько відвідував радянський диверсант Микола Кузнєцов. Будівля ресторану стояла приблизно на тому місці, де нині чотириповерхівка на розі Соборної-Сагайдачного, в якій колись був ресторан “Україна”. Колишній “Дойчегоф”, після війни перейменований в ресторан “Весна”, зустрічав відвідувачів практично аж до завершення будівництва драмтеатру в 1960-у.
Вулиця Сталіна, ресторан “Весна”, 1948 р
Але найстрашніше — у цій місцині в 1942-1943 роках нацисти влаштовували публiчнi страти українців. У 1944-у тут стратили підпільників з організації Терентія Новака. Старожили Рівного зокрема розповідають, як 14 квітня 1943 року, якраз на Великдень, коли з Свято-Воскресенського собору рушив хресний хід, німці погнали всіх на майдан. Люди вирішили, що їх розстрілюватимуть, але на майдані побачили вже розстріляних людей. Це була така акція залякування. Пізніше криваву естафету підхопила радянська влада. На цьому ж майдані (всього за кілька метрів від того місця, де нині пам’ятник Уласові Самчуку, як твердять старожили) четвертого січня 1945 року “енкаведисти” влаштували показову страту вояків УПА. Для залякування місцевого населення тіла вісьмох страчених українських патріотів не дозволяли прибирати кілька днів. У 1997 році на місці страти відкрито пам’ятний знак, який нині закріпили на будівлі готелю “Україна” зі сторони вулиці Соборної.
Сталін ще в шинелі
У 1945 році на частково очищеній від руїн площі встановили пам’ятник Сталіну, який в новорічну ніч з 1946-го на 1947-й рік підірвали місцеві патріоти. Але вранці там височів новий пам’ятник, який влада терміново перевезла від Будинку офіцерів. Щоправда, як крадькома жартували рівняни, Сталіна за ніч “роздягли”. Бо на підірваному постаменті він був у шинелі, а на новому — у кителі.
Майбутня Театральна, 1955-й рік
Площа парадів і театру
Після засудження культу особи Сталіна монумент “вождя народів” прибрали. Поступово зносили старі та зруйновані будинки. На майдані облаштували сквер. З середини 50-х років місцевість почали активно забудовувати. Так з’явився готель “Україна”.
Будівництво театру і площі. Фото з архівного відділу Рівненського міськвиконкому, 1959 р
А в 1960-у гостинно відчинив свої двері новозбудований драмтеатр. Відтоді площа стала називатися Театральною. На місці, де був ресторан “Весна” (у війну “Дойчегоф”) звели житлову чотириповерхівку з рестораном “Україна”. Кажуть, що його внутрішнє облаштування нагадувало колишній ресторан “Весна” — він також був двоярусний, з танцювальним майданчиком на першому поверсі, з колонами.
Новозведений готель “Україна”
До побудови в Рівному площі імені Леніна (нині майдан Незалежності) в 1967 році, Театральна незмінно приймала паради 7 листопада і 1 травня. Трибуну для місцевих партгоспкерівників встановлювали навіть тоді, коли будівництво театру ще не було завершено. Також там до 1967 року встановлювали головну ялинку міста.
Новозбудований театр і площа
У 2004-у на площі встановили пам’ятник письменнику Уласу Самчуку. У 2010 році завершено реконструкцію площі та відкрито підземний торговий центр “Театральний”. Сучасні будні Театральної можливо й не такі цікаві, як у минулому. Однак небайдужий до історії міста рівнянин, прямуючи цією місциною, навряд чи може сподіватися, що нерозкриті таємниці, які поглинуло підземне торгове містечко, таки дочекаються своїх відкривачів.
Національна Спілка письменників України та Львівський Національний університет імені Івана Франка оголошує конкурс на здобуття премії ім. Романа Гамади для відзначення письменників у номінації «переклад».
Щороку премією можуть бути відзначені від одного до трьох лауреатів за переклади з різних мов.
На здобуття премії можуть бути висунуті лише високохудожні завершені переклади у вигляді книги або знакової публікації в часописі «Всесвіт», оприлюднені протягом останніх п’яти років (не пізніше 31 липня поточного року). Пропозиції щодо відзначення премією подаються до 10 вересня поточного року до журі літературної премії на адресу кафедри сходознавства ім. професора Ярослава Дашкевича Львівського національного університету імені Івана Франка.
Твори, висунуті на здобуття премії, подаються у 3-х примірниках на ім’я журі разом з листом-клопотанням творчих спілок, організацій, бібліотек, наукових установ, університетів, відомих професорів, письменників-перекладачів, видавництв, творчих об’єднань чи окремих осіб, що їх висувають. У листі-клопотанні зазначається прізвище, ім’я та по-батькові здобувача, назва твору, час його публікації та коротка характеристика, місце публікації.
Всі матеріали на здобуття премії надсилаються на адресу:
79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, Львівський Національний університет імені Івана Франка, кафедра сходознавства ім. проф. Я. Дашкевича.
Схід сонця. Смт Затока Одеської обл. 2018 р. Світлина Андрія Сови.
Наступило довгождане літо – період відпусток та відпочинку. Однак чимало українських сімей, через карантинні заходи у світі, не зможуть поїхати на відпочинок біля моря в Туреччину, Болгарію, Грецію та в інші країни. Тому багатьом доведеться провести час у межах України. Та й тут не всі зможуть, через транспортні обмеження в умовах гнучкого карантину, поїхати на узбережжя Чорного моря. Тому доведеться задовільнитися тим, що є поблизу місця проживання. Але і в тому випадку є великий позитив. Адже стільки ще незвіданого є навколо нас… А щодо засмаги… то і на Львівщині можна добре засмагнути. І для цього не обов’язково їхати на море.
Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.
У травні 1925 р. на сторінках львівського часопису української організації «Пласт» – «Молоде Життя», професор українського тіловиховання Степан Гайдучок під псевдонімом «Blue boy» опублікував статтю «Як радить собі пластун? Соняшні купелі». В ній він описав значення засмаги для організму людини та поділився практичними порадами як правильно засмагати. Пропоную усім охочим ознайомитися із статею Степана Гайдучка, яка не втратила актуальності й сьогодні. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Як радить собі пластун? Соняшні купелі
Богато нас співає “ми сонця ясного діти…” але чи богато використовує літо як слід? Чи по їх блідих лицях пізнати, що вони діти сонця.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “Вид з околиць ріки Прут між Татаровом і Ворохтою”. Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Знаємо, що ростина хована в темному місці стає вяла, бліда, а картопля в пивниці випускає гін, хоч навіть і в метри довгий, цілком білий і безбарвний. Те саме і з людиною, особливо молодою, хованою постійно серед грубих мурів у великому місті.
Тому-то пластун де тільки змога скидає убрання і в купелевих штанцятах вживає руху чи гріється на сонці.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “Вид з околиць ріки Прут між Татаровом і Ворохтою”. Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Як впливає на нас сонце, – не треба й казати! Вже на сам ум й успосіблення ділає соняшний день дуже додатно. Про се кождий знає. Колиж ми лежимо на сонці, то під впливом його промінів і тепла (можемо на собі се обсервувати!) скіра стає немовби-то рідшою. Потові желези починають сильніше працювати, ми пітніємо, лоєві желези виділюють більше лою. Притому мязи скіри мусять, працювати і кріпшають. Ба, що більше! – через се, що желези працюють як і мязи скіри (т[ак] зв[ані] гладкі) треба їх ліпше відживляти, кровоносні посудини скіри поширюються і напливає в них більше крови. В тій же крові є богато червоних тілець, які під близьким безпосередним впливом промінів сонця скріплюються і стають більше здатними до присвоювання кисня. Як бачимо починається живійша обміна матерії в цілім організмі. Желези потові підпомагають і облегчують вибілювання нирок, або так сказати переймають на себе частину їх праці. Сама скіра стає під впливом сонця брунатною і вже на сам вид робиться як то кажуть здоровою. В ній укладається більше барвини (яка з часом зникає!), всі єї орґани (желези, мязи, судини) кріпшають, вона стається більше збитою, тугою й елястичною (гнучкою).
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “З околиць Чорного острова і Підністрян”. 1929 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Якжеж брати соняшні купелі?
Все треба вперід вважати на се в якій околиці їх беремо. Інакше треба поступати на верхах гір, інакше на рівнинах. А найголовнійше, коли лягаємо, треба під себе підстелити коцик, голову треба обвинути білим рушником, але так, щоб накривав очи (карк), бо там саме продовжений стриж, дуже вразливе місце, якого треба дуже хоронити! Першої днини не лежати довше як 10 мінут і то що-хвилі треба звертатися иншим боком тіла до сонця. А се тому, бо інакше, можемо дістати запалення скіри. Вона червоніє, на ній вибігають міхурчики, як по попаренню, ціла скіра болить, пукає, а далі злазить як з вужа (очивидно малими болонками). Добре коли на тому скінчиться! – а то можна дістати і горячку навіть дуже високу і тяжко захворіти. Тому обережно і не переборщувати! – По скінченій купелі ми чуємося сонними, тяжкими; водяна купіль чи навіть обмиття голови і вязів карку зимною водою робить нас зовсім різкими і повними енерґії. Другої днини і в 4 слідуючих пробуваємо в соняшних проміннях по 15 хвиль, а другий тиждень проводимо по пів години; на третій можемо цілком безпечно і пів днини проводити на сонці. Скіра вже потемніла і сталася відпорною та загартованою.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “З околиць Чорного острова і Підністрян”. 1929 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Колиж хто хоче відразу мати темну скіру, то добре помазати її товщем і тоді можна вже за першим разом пробути на сонці годину. Але в 4 слідуючих днях не треба забувати про натовщення скіри.
На верхах треба бути далеко обережнійшим, бо там проміні сонця ділають сильнійше.
Джерело:Blue boy [ГайдучокС.]. Як радить собі пластун? Соняшні купелі // Молоде Життя. Часопис українського Пласту. – Львів, 1925. – 15 травня. – Чис. 4. – С. 3.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Першим повоєнним директором трамвайного тресту став Д.П. Чухно, а головним інженером – Є.Є. Щитов. Перед колективом тресту постала першочергова задача – відновити справність і працездатність трамваїв.
Ремонт трамваїв здійснювався силами ВРМ, а випуск вагонів на лінію здійснювався із трамвайного депо №2 на Підзамчі – трамвайне депо № 1 було повністю відновлене тільки до 1949 року. До грудня 1944 року ВРМ підготувало до роботи 117 трамвайних вагонів (60 моторних і 47 причепних), проте запуск трамвайного руху не відбувся, оскільки потужностей електростанції і пересувної електростанції-поїзда не вистачало. Рух трамваїв за трьома маршрутами розпочався лише 1 березня 1945 року. Через малу потужність електростанції, яка іще тільки відбудовувалася, на лінію вийшло лише 22 моторних і 22 причепних вагони. Бракувало також і робочої сили – загалом у трамвайному тресті в кінці 1944 року працювало лише 367 людей, в той час як у 1941 – біля 2100.
Протягом 1945 року силами Вагонно-ремонтних майстерень і трамвайного депо було виконано капітальний ремонт 23 вагонам, великий ремонт – 11, середній – 42 і малий – 64 трамваям. Проте якість ремонту була невисокою. Інвентарний парк трамвайних вагонів до кінця 1945 року було доведено до 180 вагонів – Львів додатково отримав кілька вагонів із Кіровограда (Кропивницького), де трамвайне господарство під час Другої Світової війни постраждало настільки, що його вирішили не відновлювати.
Із 15 січня 1946 року у Львівському трамвайному тресті посилюється контроль за технічним станом і експлуатацією трамвайних вагонів. Цей контроль виконує новостворена служба рухомого складу. Зношеність трамваїв і недостатні обсяги ремонту вагонів у 1946 році часто призводили до того, що трамваї поверталися із лінії в депо. Протягом року було зафіксовано загалом 3627 повернень трамвайних вагонів у депо, тобто в середньому 10 на день. І це при тому, що середній плановий випуск трамваїв на лінію в 1946 році складав 34,3 вагони, а їх пробіг за цілий рік – 1,751 млн. кілометрів.
Такий стан справ потребує глибоких змін, в тому числі і кадрових. 26 січня 1946 року Львівський трамвайний трест очолює досвідчений інженер Семануїл Захарович Ванштейн. Семануїл Захарович народився в Одесі, тут отримав освіту і працював інженером у трамвайному господарстві. Електротранспорт Львова Ванштейн очолював майже 20 років – до 1965 року. На цей період припадає масштабна модернізація старих трамвайних вагонів, запуск тролейбусного руху, будівництво нового тролейбусного депо… Головним інженером Львівського трамвая у 1945-49 роках був М.А. Захарків, у 1949 році його змінив на посаді Сергій Васильович Половенко – раніше він працював у трамвайному господарстві Кіровограда (Кропивницького), яке було повністю знищене війною.
У довідці, яка датується 1946 роком, сказано: «Управління Львівським трамвайним трестом розташовується на вулиці Вулецькій, 2. Безпосередньо тресту підпорядковуються служби руху, колії, енергогосподарства, трамвайні депо № 1 і 2, ливарний завод та головна майстерня». Щодо ливарного заводу, то він увійшов до складу Львівського трамвайного тресту після 1939 року – до цього це була ливарня Словіка, яка розташовувалася за адресою вул. Богдана Хмельницького, 94. Ливарний завод електротранспортного підприємства активно працював у 1950-х роках. Нині на його місці – житловий будинок.
Нове керівництво трамвайного тресту взяло курс не тільки на покращення якості капітальних і середніх ремонтів трамвайних вагонів, але і на їх глибоку модернізацію. Реальність була такою, що Львів не міг очікувати на постачання нових трамвайних вагонів – рухомий склад для колії 1000 мм. із габаритом вагонів 2200 мм. в СРСР практично не випускався. Окрім Львова в УРСР у кінці 1940-х років вузькоколійні трамваї експлуатувалися у Вінниці, Житомирі, Миколаєві, Одесі та Чернівцях. Єдиним заводом на увесь СРСР, який випускав (вірніше – переобладнував) вузькоколійні вагони був Київський завод електротранспорту ім. Ф. Дзержинського. У повоєнні роки він освоїв випуск вагонів 2М, які постачалися у Вінницю, Житомир і Чернівці, де ситуація була гіршою, а ніж у Львові.
Робота ремонтно-експлуатаційного господарства Львівського трамвайного тресту потрохи входила у нормальне русло. У 1947 році на маршрути виходило уже в середньому 46 трамвайних вагонів, які протягом року перевезли 24,5 мільйони пасажирів. 24 січня 1948 року відновило свою роботу трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185. Завдяки цьому вдалося істотно збільшити випуск трамваїв на лінію, покращити умови їх експлуатації і обслуговування. Станом на І півріччя 1948 року в справному стані було уже 109 моторних і 74 причепних трамвайних вагонів. 1 травня 1949 року трамваї маршруту № 12 знову рушили на Високий Замок – таким чином було відновлено всю довоєнну трамвайну мережу Львова (окрім гілок до станції Личаків та до Стрийського парку). Протягом 1949 року силами депо і ВРМ було відновлено 25 трамвайних вагонів, отож станом на 1 січня 1950 року інвентарний парк Львівського трамвайного тресту складався із 185 трамваїв, із них 126 моторних і 59 причіпних. Окрім пасажирського парку налічувалося 19 різноманітних службових вагонів (снігоочищувачів, вантажних платформ та ін.). В кінці 1950 року випуск трамваїв на лінію сягав 150 одиниць.
Трамвайний поїзд із модернізованих у 1950-57 рр. вагонів «Sanok» на сучасній вул. Липинського. 1970 р.;
Маємо зауважити, що до Другої Світової війни значна кількість трамвайних маршрутів Львова не мала розворотних кілець або трикутників. Відповідно на лініях в основному експлуатувалися вагони без причепів, адже експлуатація поїздів із причепами вимагала складних маневрів на кінцевих. У 1945 – 50 роках на більшості трамвайних маршрутів з’явилися розворотні петлі або трикутники, отож було створено оптимальні умови для експлуатації односторонніх моторних вагонів із причепами. Лише два трамвайних маршрути – № 10 вгору по вулиці Івана Франка і № 12 на Високий Замок залишалися тупиковими і на них експлуатувалися вагони для двостороннього руху.
Глибока модернізація трамвайних вагонів силами Вагонно-ремонтних майстерень Львівського трамвайного тресту почалася у 1949 році. Старі двосторонні трамвайні вагони перероблялися в односторонні. Модернізовані вагони можна було впізнати по напівобтічній формі кабіни. Під час модернізації ґрунтовно перероблялося силове електрообладнання трамваїв, яке виконувалося за принциповою схемою київських вагонів 2М. Зокрема замінювали головний контролер, встановлювалися нові потужні електродвигуни по 60 кВт., посилювалися пневматичні гальма, запроваджувалося електричне опалення вагонів. Відкриті майданчики були «зашиті», на вагонах були встановлені ширмові двері із пневматичним приводом. Завдяки зміні компоновки салону, пасажиромісткість вагонів зросла на 15%.
Тролейбуси МТБ-82Д у трамвайному депо №1, де знаходився профілакторій для обслуговування тролейбусів. Друга половина 1950-х років
Перший модернізований трамвайний поїзд із моторного вагона № 127 і причіпного № 217 вийшов на лінію в 1950 році. У 1951 році було модернізовано уже 10 трамвайних поїздів. У зв’язку із дефіцитом причіпних вагонів, із 1951 року частину найбільш зношених моторних вагонів почали переробляти у причіпні. Загалом було переобладнано 18 причепних вагонів, які отримали номери 300-ї серії. Із 1 лютого 1952 року «зразковий» трамвайний маршрут №2 був повністю укомплектований модернізованими трамвайними поїздами.
Загалом протягом 1950-1963 року було модернізовано 130 трамвайних вагонів із 185 наявних. Частина вагонів і після модернізації (її було виконано у 1963 році) залишилася двосторонніми, оскільки вони експлуатувалися на тупикових маршрутах № 10 і 12. Модернізовані вагони успішно пропрацювали на лінії до 1971-72 років, коли до Львова почали постачати чотирьохвісні трамваї чеського виробництва. Всі решта маршрутів після 1962-63 років мали розворотні кільця.
Трамвайне депо № 2 на вулиці Промисловій, 29 в 1970 році
Незадовго до введення в експлуатацію першого тролейбусного маршруту Львівський трамвайний трест був перейменований у Львівське трамвайно-тролейбусне управління. Його керівником став С.З. Ванштейн, а головним інженером С.В. Половенко.
27 листопада 1952 року у Львові відкрився регулярний рух тролейбусів. Спочатку було всього 5 тролейбусних машин. Для їх обслуговування на території трамвайного депо № 1 збудували невеликий профілакторій. Тролейбусний рух у Львові розпочинали тролейбуси моделі МТБ-82Д, які виготовлялися на заводі імені Урицького в місті Енгельс Саратовської області. У 1957 році в місті Львові було уже 47 тролейбусів МТБ-82Д, при тому, що тролейбусний профілакторій на території трамвайного депо № 1 був розрахований всього лиш на 8 машин. Отож постала необхідність створення повноцінного тролейбусного депо, яке задовольняло потреби зростаючої тролейбусної системи.
У 1955 році в СРСР розпочалося постачання трамвайних вагонів, які виготовлялися у Німецькій демократичній республіці (Східна Німеччина) групою підприємств «Vereinigung Volkseigener Betriebe Lokomotiv- und Waggonbaus», до складу якої входили компанії, що випускали локомотиви, вагони, трамваї, тролейбуси і автобуси. До Львова прибуло 6 моторних «LOWA ET54» і 6 причіпних «LOWA EВ54» трамвайних вагонів. Моторні вагони отримали номери 400-ї серії (№ 401 – 406), а причіпні – 500-ї (501 – 506). Ось що писала про ці вагони газета «Львівська правда» у числі від 14 серпня 1955 року: «Незабаром на трамвайний маршрут № 2 (вул. Леніна – вул. Енгельса) вийдуть нові комфортабельні трамвайні вагони. Вони обладнані економічними електромоторами. Моторний вагон має задній і передній пульти керування. В експлуатації буде 6 моторних і 6 причіпних таких вагонів».
Довжина моторного вагона «LOWA ET54» складала 10,5 метрів. Він приводився двома тяговими двигунами потужністю по 60 кВт., отож міг розвивати швидкість до 55 кілометрів на годину. В салоні моторного вагона було 22 сидіння, а загалом він міг перевезти до 60 пасажирів. Моторний вагон важив 13,5 тон. Довжина причіпного вагона була така ж, як і моторного, але він важив 7,5 тон і міг перевозити до 80 пасажирів. У додачу до 6 моторних і 6 причіпних вагонів «LOWA ET54/ЕВ54», які поступили до Львова із заводу, в 1960 році із Кишинева прибуло іще 5 моторних і 5 причіпних вагонів цієї моделі.
Із 1957 року до Львова постачаються німецькі моторні трамвайні вагони «Gotha T57» із причіпами «Gotha В57». Ці вагони теж були призначені для двостороннього руху і виготовлялися на заводі «VEB Waggonbau Gotha» в місті Гота. На частині вагонів «Gotha T57» під час капітальних ремонтів на ВРМ двері із лівої сторони заварювали і демонтовували пульти керування в задній частині вагона. У 1959-60 роках до Львова надходять односторонні вагони «Gotha T59Е» із причіпами В59Е.
Електрослюсар-ветеран Іван Білінський розповідає, що іще застав вагони «LOWA» та «Gotha» перших серій. Він говорить, що порівняно із модернізованими поїздами із старих польських вагонів це були дуже досконалі трамваї, проте їх електрообладнання було набагато простіше, а ніж у трамваїв чеського виробництва.
«Контролер, пуско-гальмівні реостати, тягові двигуни, головний автомат – от практично усе тягове електрообладнання цих трамвайних вагонів. Контролер знаходився в кабіні водія по ліву сторону від його сидіння. Рукоятку контролера водій повертав лівою рукою. При обертанні рукоятки замикалися і розмикалися контакти, відповідно в коло двигунів вводилися секції реостатів різного опору. За рахунок цього змінювалася швидкість руху трамваїв», – розповідає Іван Білінський. За словами фахівця, трамваї «LOWA» та «Gotha» уже не мали пневматичного обладнання. В той самий час, вони уже мали низьковольтну мережу, яка живилася від мотор-генератора та акумулятора – від низьковольтної мережі живилися вказівники поворотів, габаритів, стопи, а також приводи відкривання дверей. Вагони також мали рейкові електромагнітні гальма.
Трамвайні вагони «Gotha» в трамвайному депо № 1 на вул. Городоцькій, 185. Друга половина 1970-х років
«Німецькі вагони уже не мали пневматичних гальм. Колодкові гальма приводилися в дію від рукоятки в кабіні водія. Ця рукоятка була по праву сторону від сидіння. Через ручні колодкові гальма водії швидко втомлювалися», – розповідає пан Іван. За його словами, обслуговувати і ремонтувати електричну частину трамвайних вагонів «LOWA» і «Gotha» було не так вже й складно. Обслуговування зводилося до чищення контактів контролера від кіптяви, яка виникала при розмиканні контактів. Основними вузлами електрообладнання, які потребували ремонту, були контролери та тягові електродвигуни. Поточний ремонт вагонів здійснювали у трамвайних депо, а середній і капітальний – на ВРМі на тогочасній вулиці Дзержинського. Майстерні були поступово переобладнані для ремонту саме вагонів німецького виробництва.
У 1958 році у Львові уже експлуатувалося 240 трамваїв, а у 1961 році – 265 трамваїв, в тому числі 145 моторних вагонів та 120 причіпних. Середній випуск трамваїв на лінію в 1958 році сягав 194 вагонів. У 1963 році до Львова почали постачатися нові односторонні трамвайні вагони із НДР: моторні «Gotha T2-62» і причіпні «Gotha B2-62». Характерною рисою цих трамвайних вагонів, за словами водія-ветерана Лідії Филипчук, була рукоятка контролера у вигляді керма.
«Тоді багато дітей питалися – навіщо трамваю кермо? Я пояснювала, що це така рукоятка контролера, тобто пристрою, за допомогою якого регулюється швидкість вагона», – розповідає водійка.
У 1966-7 роках до Львова прибуло півсотні трьохсекційних трамваїв моделі «Gotha G4-61», які називали «змійками». За словами Івана Білінського, їх електрообладнання було практично тотожним поїздам «Gotha T2-62/B2-62».
«Фактично передня частина трамвая G4-61, це був трамвай T2-62, а задня B2-62, тільки вони були з’єднані підвісною секцією. Привідним був візок першої секції. Задній мав тільки гальма. Відповідно до цього, головну секцію і задню нумерували окремо: у першого вагона цієї серії «голова» мала № 601, а «хвіст» – 701», – розповідає пан Іван.
Експлуатація трьохсекційних вагонів потребувала спеціальних підйомників. Для обслуговування німецьких трамвайних вагонів у середині 1960-х років було частково переобладнане трамвайне депо № 1 – тут експлуатувалися усі вагони G4-61 та більшість інших німецьких вагонів. У трамвайне депо № 2 перевели старі модернізовані вагони, які випускалися у кінці 1960-х років на маршрути № 4, 6, 7, 10 і 12.
Трамвайний вагон «Gotha Т2-62» на території вагонно-ремонтних майстерень. 1972 р.
У 1969-73 роках до Львова із інших міст України було передано велику кількість вживаних трамвайних вагонів німецького виробництва. Вагони надходили із Сімферополя (тут трамвайний рух був закритий узагалі), Одеси, Кривого Рогу та Дніпропетровська. Загалом у 1966-70 році Львів отримав 145 нових і вживаних німецьких вагонів, в той самий час було списано 132 старих вагони. Рухомий склад Львівського трамвая станом на кінець 1969 року складався із 287 вагонів – 202 вагони німецького виробництва і 85 старих модернізованих вагонів. Трамвайне депо №1 на вулиці Городоцькій у ті часи випускало на лінію 134 вагони (загалом до нього було приписано 172 трамваї), а трамвайне депо № 2 на Підзамчі випускало 81 вагон при місткості 115 трамваїв.
У кінці 1960-х років виробництво трамваїв в НДР припинилося, отож було заплановано, що із 1970-х років до Львова почнеться постачання чеських трамваїв виробництва концерну «ЧКД-Татра». Постачання чотирьохвісних трамвайних вагонів «Tatra T4SU» розпочалося у кінці 1972 року. Ці вагони отримало трамвайне депо № 1. Перша партія чеських вагонів складалася із 25 вагонів, які отримали номери починаючи із 801.
Вперше трамваї «Tatra T4SU» вийшли на лінію 19 січня 1973 року. Вони почали обслуговувати трамвайний маршрут № 7 і змінили на ньому останні модернізовані трамвайні поїзди. Починаючи із весни 1973 року, трамваї «Tatra T4SU» поряд із «змійками» «Gotha G4-61» почали обслуговувати також і трамвайний маршрут № 2. З часом вагони (біля 1975 року) «Tatra T4SU», зчеплені по двоє, стали єдиним видом рухомого складу, який експлуатувався на «двійці» – лише у 1988 році на цей маршрут вийшли трамваї «Tatra КT4SU».
Обслуговування тролейбуса «Skoda 9Tr» в тролейбусному депо. Початок 1980-х років
Щодо тролейбусів і їх ремонтної бази, то будівництво великого тролейбусного депо неподалік вулиці Артема (нині Володимира Великого) розпочалося в 1960 році. На початку тролейбусне депо було розраховано на 100 машин. Вулиця, яку проклали обабіч депо, отримала назву Тролейбусної. В 1960 році у Львові уже налічувалося 60 тролейбусів моделі МТБ-82Д. Для проведення капітального ремонту ці тролейбуси направляли в Москву.
Із 1962 року до Львова почали постачатися тролейбуси виробництва Київського заводу електротранспорту ім.. Дзержинського: спочатку моделі «Київ – 2», а потім «Київ – 4». Окрім цього, в 1963 році Львівський автобусний завод розпочав виробництво тролейбусів на базі кузова і ходової автобусів ЛАЗ – 695. На початку 1964 року у Львові уже налічувалося 88 тролейбусів.
Нове тролейбусне депо було введено в експлуатацію 16 серпня 1964 року, сюди із території трамвайного депо були переведені всі тролейбуси, а профілакторій для тролейбусів на Городоцькій був переобладнаний у цех для обслуговування трамваїв. У складі тролейбусного депо був створений цех для проведення капітального ремонту тролейбусів. Він був розрахований на одночасний підйомочний ремонт чотирьох тролейбусів.
(Чекайте завершення)
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Львів’яни давно перестали дивуватися, коли бачать на вулицях міста людину в беретці з палітрою в руках перед етюдником. Це невід’ємний атрибут міста Лева.
Свого часу мені трапилося зануритися в глибини художньої громадськості. Я дуже вдячний долі, що завдяки характеру моєї роботи та депутатської діяльності, я познайомився з багатьма митцями.
Почалося все з комісії культури, духовного та національного відродження, до якої власне скеровувалися звернення членів творчих спілок, народних майстрів, просто аматорів. Після десятиліть тоталітаризму накопичилось багато проблем у духовній та культурній сферах.
Любомир Медвідь – художник-монументаліст
Наприклад, пригадується епізод. На початку 90-х років я потрапив до робочої групи, яка була покликана вивчити стан «зберігання» колекції іконопису Галичини 17 століття. Власне, я поставив лапки, тому що Вірменський Собор і колекція, що там знаходилася, були приречені попереднім режимом на загибель обидвох.
Василь Откович – мистецтвознавець
Умови зберігання були жахливі. І лише ентузіазм окремих незабутніх жертовних осіб уберіг нас від непоправних втрат. У цьому контексті треба згадати Віру Іларіонівну Свєнціцьку. Там, у соборі у напівтемряві за старим бюрком при лампадці вона стерегла колекцію і з осторогою зустріла і нас. Перед такими особами треба схиляти голову. Це вже потім збірку ікон з використанням особливих технологій перенесли приміщення теперішнього Національного музею імені Митрополита Шептицького і відреставровано. Зрештою, дочекався відновлення і Вірменський Собор.
Мар’яна Долинська – викладач кафедри реставрації
У цій робочій групі ми були разом з моїм довголітнім приятелем незабутнім Романом Безпалківим, художником і мислителем-жартівником, і з Мар’яною Долинською, тоді відновленою у правах після репресивного вигнання за співання «Заповіту», викладача кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів.
Валерій Шаленко – вітражист
Десь у тих роках пригадується участь в організації пленеру скульптури в камені спільно з підприємством «Гердан» Ореста Шейки. Під час цього заходу пощастило познайомитися зі скульпторами з Великої України Віталієм Шишовим з Києва, Петром Антипом з Горлівки, іншими майстрами, в тому числі львів’янами. Роботи з цього пленеру досі прикрашають місто. Була і невдала спроба привезти з Києва як дарунок пам’ятник Гетьману Мазепі.
Володимир Швець – архітектор
Вельми дружні й продуктивні стосунки в нас зав’язалися з відділом головного художника міста та головним архітектором Володимиром Швецем. Разом з ним ми працювали у художній раді міста, організовували конкурси на кращі ескізні проекти пам’ятників. Найзнаковішою звитягою вважаю спорудження монумента Королю Данилу від ідеї простої львів’янки до відкриття пам’ятника прем’єр-міністром. В тяжких затяжних конкурсах народжувався пам’ятник Степанові Бандері, меморіал жертв НКВС на Янівському цвинтарі. Набагато легше були збудовані пам’ятні знаки на місцях останніх боїв УПА у Львові на вул. Миколайчука і Ряснянській. Були встановлені численні пам’ятні таблиці,які і за якістю не були погані.
Петро Сипняк – живописець
Згодом величезний пласт роботи з митцями склав процес приватизації творчих майстерень. Зустрічі у мистецьких робітнях,творчих спілках. Відбір робіт при формуванні муніципальної колекції сучасного мистецтва, що міститься зараз Національній галереї. За горнятком кави народилася в нас із приятелями-авторами ідея виставки живопису «Три С» у Кракові за програмою Днів міста Львова за участю Скопа Ореста, Сипняка Петра і Сколоздри Володимира.
Володимир Патик – художник, почесний громадянин
Пригадується візит до майстерні Володимира Патика, відзначення його ювілею, присвоєння йому звання «Почесний громадянин». Приїзд до Львова Понтифіка і підготовка до дарування Його Святості давньої ікони з ініціативи і сприяння о. Севастьяна Дмитруха з колекції «Ставропігіон». Непрості оформлення митних документів.
Андрій Бокотей – майстер гутного мистецтва
… Виставки, вернісажі, салони,конкурси. Серед «Осінніх художніх салонів» кількох років знайшлося місце і на Всеукраїнський конкурс художнього плакату,який потребує сприяння і розвитку.
Спільно із Спілкою художників ми провели і ще один пленер скульптури в камені в Шевченківському гаї за творами Кобзаря. Стоять і досі й милують око.
Юрко Волощак – архітектор, козак-мандрівник
Ділюся спогадами і доходжу до висновку, що це мої класи вишколу в карикатурі. Загалом шаржі почав рисувати давно. У школі, війську, в інституті, в Раді міста. На коліні, за кавою, на чистих і звороті аркушів, навіть на серветках. Бо шарж – це дуже часто експромт. Пам’ятаю як дарував шарж Скорику у філармонії.
Зеновій Кецало – художник
Я вчився у багатьох,прислухався до порад, а комусь і сам радив, а може і заваджав порадами. Вдячний за науку ( вони про це не підозрювали) Володимиру Риботицькому, Валерію Нестеренку, Олегові Микиті, Оресту Скопу, Володимиру Сколоздрі, Петру Свистуну, Ярославу Трескоту, Яремі Кушніру. Мав нагоду щось почерпнути у Романа Романовича, Ярослава Скакуна, Ярослава Лози,Василя Ярича, братів Сухорських,архітектора Михайла Федика,Ярослава Мотики,Богдана Романця,Володимира Іванишина.
Орест Голубець – мистецтвознавець
Завжди прислухався до мистецтвознавчих візій Ореста Голубця, Мирона Яціва, Шимчуків, до думки колекціонерів Ярослава Лемика, Івана Гречка, Тараса Лозинського.
Євстахія Шимчук – мистецтвознавець
Все,що мені вдається ,-це їх заслуга: згаданих вище і не згаданих…Всі вони мали на мене певний більший чи менший вплив. І я їм дуже вдячний. Дякую всім!
Ігор ДАНИЛИХА
P. S. Це останній тур карикатур перед перервою. Але це не фінальна наша зустріч, адже поки що ви оглянули 60 шаржів. А я на початку проекту обіцяв 100. Далі буде…
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
