Старі світлини замків Львівщини завжди викликають зацікавлення з боку читачів, адже на фото часто можна побачити, якими були замки до руйнування, як виглядали втрачені інтер’єри. Тисячі туристів щороку приїздять на Львівщину для того, щоб помилуватись її замками.
Сьогодні пропонуємо до перегляду світлини Свірзького замку, які датуються 1915 роком. Раніше вони не були відомі загалу. Фото зберігаються в фондах Державної бібліотеки Польщі.
У червні, до дня народження полковника армії УНР, першого голови ОУН Євгена Коновальця, на батьківщині великого українця, в історико-меморіальному музеї Зашкова продемонструють оновлену експозицію та мультимедійні просвітницькі проєкти. Про це пише Четверта студія з посиланням на прес-службу ЛОР.
З відповідною ініціативою до постійної комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради звернувся директор Львівського історичного музею Роман Чмелик.
9 квітня, під час засідання постійної комісії, депутати обласної ради розглянули та підтримали запропонований план заходів із вшанування пам’яті засновника Організації українських націоналістів.
Музей Євгена Коновальця в Зашкові
“У родинному будинку Коновальців з 1990 року функціонує історико-меморіальний музей. Важливо популяризувати це місце, модернізувати експозицію, зробити її сучасною і такою, що запам’ятається. Обласна рада підтримує цю ідею, тим більше, що 2021 рік визнаний на Львівщині роком Євгена Коновальця”,- прокоментував рішення голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради Святослав Шеремета.
Полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, член Стрілецької Ради, комендант УВО, голова Проводу українських націоналістів, перший голова ОУН, один з ідеологів українського націоналізму – Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року у селі Зашків Львівського району.
Пам’ятник Євгена Коновальця у Зашкові
16 лютого цього року депутати Львівської обласної ради проголосували за проголошення 2021 року – Роком Євгена Коновальця.
16 березня Львівська обласна рада закликала Президента України присвоїти Євгенові Коновальцю звання Героя України з удостоєнням ордена держави (посмертно) – за незламність духу, відстоювання ідей української нації, виявлення героїзму та жертовності в боротьбі за незалежність держави.
Вшанування пам'ять жертв нацистських концтаборів на місці колишнього табору для військовополонених «Шталаг-328»
Вчора, 11 квітня 2021 року, біля хреста на місці колишнього табору для військовополонених «Шталаг-328» вшанували пам’ять жертв нацистських концтаборів.
Про це у Фейсбуці повідомила Голова Львівської обласної ради Ірина Гримак.
“Міжнародний день визволення в’язнів нацистських таборів 11 квітня – це нагадування про історію великих страждань мільйонів людей. Адже за роки Другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів осіб. Серед них і українці, чиє життя обірвалось за колючим дротом пекельних «Шталагів».
Для утримання полонених у Львові в 1941 році німці виділили 30 гектарів землі в самому центрі міста, на Цитаделі. Усю територію табору, а також чотири вежі обнесли колючим дротом і щоденно привозили сюди нових ув’язнених.
За свідченнями очевидців полонених гнали колонами, або завозили на Цитадель вантажівками. З голоду люди з’їли всю траву на території табору, обгризли старі акації. Полонених у таборі було стільки, що спали навприсядки.
У 1941-44 роках тут загинуло понад 140 тисяч осіб різних національностей.
Війна породжує жорстокість і ненависть, а жертвами і заручниками зла стають невинні. Факти з історії є важливим уроком для майбутнього. Так важливо ніколи більше не повторювати страшних злочинів проти людства”, – йдеться в повідомленні.
Після розділу Польщі з 1772 р. австрійська влада почала процес зміни сакральної архітектури в Галичині шляхом надання проєктів для будівництва та фінансової допомоги у їх реалізації. Згодом ці святині почали називати храмами терезіанського типу (за іменем австрійської імператриці Марії Терези).
Пізніше нові плани церков стали називати “йосифінськими” (коли цісар Йосип ІІ прийняв амбітне рішення, що в усій імперії треба збудувати муровані святині з розрахунку 1 храм на 700 парафіян). Оскільки віденська Будівельна дирекція не давала собі ради з такою кількістю, то створення нових планів було передано в місцеві будівельні бюро при урядах провінцій імперії. Відтак такі проєкти почали називати “урядовими”.
Як приклади можна привести проєкт австрійського архітектора Мікаеля Фабрі – церква в с. Любинці Стрийського району Львівської області (церква св. Євстахія, 1827 р.), а також десяток проєктів арх. Йосифа Вандрушка (Joseph Wandruszka / Wondraszka), реалізовані у с. Бітля, Старому Самборі, Івано-Франкові та ін.
Натомість закарпатські уніати отримали незалежність від католицьких єпископів щойно у 1771 році. Відтак отримали приписи на Віденському синоді 1773 року, після якого почалось суворе регламентування архітектурного вигляду сакральних споруд. Королівське бюро Угорської торгово-промислової палати розробило проєкти 33 типів для католицької, протестантської, православної та уніатської церков. Це були типові проєкти храмів з однонавовим та тринавовим плануванням.
На той час греко-католицькі церкви і стан духовенства в Угорщині були в оплаканому стані. Єпископ Мукачівський Андрій Бачинський попросив імператрицю Марію Терезію дати фінансову допомогу на будівництво мурованих храмів. Позитивна відповідь імператриці була обумовлена використанням типових проєктів Будівельного бюро придворної палати у Відні та Будівельного бюро Королівства Угорщини.
У 1779 р. А. Бачинський підписав контракт з заступником голови Угорської намісницької ради графом Фештетич Пал (“Concertatio Bacsinszky-Festeticsiana”) про підтримку сільського греко-католицького духовенства. Цей контракт м. ін. передбачав державну позику матеріалами й грошима на перебудову, ремонт старих та будівництво нових церков. Згідно контракту уряд міг диктувати свої вимоги до архітектурного вигляду греко-католицьких церков.
За поданням єпископа А. Бачинського у 1779, 1785 та 1797 роках було розроблено 18 типових проєктів, призначені виключно для потреб греко-католицької церкви, на основі яких церкви мали будуватись у “терезіанському” стилі. Усі ці проєкти об’єднувались у три т. зв. “нормальні плани” – однонавові храми з вежею, однонавові храми з вбудованою вежею та однонавові храми з бічними нішами.
У зовнішньому вигляді типові проєкти греко-католицьких храмів були ідентичними римо-католицьким і протестантським, але відрізнялись від них внутрішнім плануванням, в якому храм був поділений на бабинець, наву і пресвітерій, а простір між святилищем і навою був розділений іконостасом. Типовою особливістю греко-католицьких мурованих храмів терезіанського типу є масивна західна вежа.
Авторами типових проєктів для греко-католицьких храмів були архітектори будівельного бюро Угорської торгово-промислової палати. Прізвища більшості з них невідомі, крім авторів деяких типових проєктів: 1779 року – архітектор Вавринець Ландер, 1785 року – архітектор Йозеф Кітлінг, та двох проєктів 1797 р. – архітектори Георг Фочіш та Юзеф Мрачек.
В наш час на території Словаччини нараховано 82 мурованих храмів терезіанського типу, які будувались для греко-католицької церкви. Карту їхнього розташування можна подивитись тут.
В результаті за період 1773 – 1838 р.р. в Мукачівському єпископстві було замінено більшість дерев’яних храмів на муровані або перебудовано згідно типових планів. Найбільше дерев’яних церков збереглось у віддалених карпатських селах, де протягом віків була постійна кількість парафіян, а отже не було потреби в перебудові (розширенні) споруди.
Приклади перебудови дерев’яних церков
Приклади перебудови дерев’яних церков на терезіанський тип:
с. Вишній Грабовець (Словаччина). Церква св. Михайла, XVIII ст. Перебудована 1850р. (вона показана на верхній схемі, яку взято з книги Я.Тарас. “Архітектура дерев’яних храмів …”). Церкву знищено у 1930-40 р.р.
с. Руська Долина, Виноградівський р-н. Церква Стрітення, XV ст. Перебуд. 1759 р. Згоріла у 1999 р.
с. Буківцьово, Великоберезнянський р-н. Церква св. Анни, XVII ст.. Перебуд. 1791 р.
с. Лікіцари, Перечинський р-н. Церква св. Василя, XVІІ ст. Перебуд. 1746р.
с. Вишка, Великоберезнянський р-н. Церква св. арх. Михайла, близько 1700, перебуд. у ІІ пол. ХVIII ст.
с. Велике Старосамбірського р-ну Львівської обл. Церква Різдва Пр. Богородиці, 1761 р. Вежу над бабинцем збудовано у 1849 р.
Приклади перебудови дерев’яних церков
Після Весни Народів було скасоване регламентування щодо архітектури греко-католицьких храмів та втручання в їх будівництво. Однак громади по інерції продовжували будувати муровані церкви за наявними австрійськими проєктами. Прикладом може бути церква Івана Хрестителя (1886 р.) у Верхньому Синьовидному в Галичині.
Реформи греко-католицької церкви у 1882 р. та українське культурне відродження дали поштовх до вивчення мистецької спадщини, пошуку нових стилістичних напрямів у сакральній архітектурі.
Василь Нагірний був першим архітектором, який зробив спробу створити оригінальний український стиль сакральної споруди, взявши за основу хрещато-банну конструкцію.
Архітектор максимально спрощує структуру храму і надає їй візантійського характеру з елементами класицизму. Врахувавши скромні економічні можливості українського населення, В. Нагірний запропонував просту, компактну, бездоганну з інженерно-технічного боку сакральну споруду, яка вимагала відносно малих коштів та кількості будівельних матеріалів. Тим не менш, кожна церква вирізняється неповторністю форм.
За період творчості архітектора (1882—1918) постало 200 церков за його проєктом – майже кожна четверта церква у Галичині!
Церкви збудовані за проектами Василя Нагірного
Однак архітектура Нагірного не знайшла продовження на Закарпатті. Навіть в наш час нові церкви на Закарпатті будуються в стилі, який був штучно насаджений цісарсько-королівськими архітекторами.
Вистачить навести два приклади з Ужгородського району:
храм Перенесення мощів Святого Миколая Чудотворця у с. Ворочово, збудований у 2015 р.
храм святого пророка Іллі в с. Гута, збудована у 2009 р.
Церква у с. Ворочово. Джерело Мукачівська ГКЄЦерква у с. Гута. Джерело kamrada.gov.ua
Хоча тепер це вже історичний стиль закарпатських церков, який розвинув історичну спадщину, збагатив її і надав їй нового звучання.
Наша недільна кавова мандрівка Львовом разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава старого Львовазапрошує усіх поціновувачв цього благородного напою у одну з найпопулярніших кавярень нашого міста. Сьогодні завітаємо в легендарний “Атляс”.
Що не кажіть, а улюбленою кнайпою львівської богеми був «Атляс» на розі площі Ринок. Тут руйнувалися соціальні кордони, бо біля священика сидів поет, біля художника – генерал, біля професора – студент, а біля чиновника – скульптор чи актор. Це була кавова академія літератури, де митці влаштовували ораторські та акторські конкурси, лунали диспути й веселий тон інтелектуальних жартів.
Ресторан “Атляс” на площі Ринок. Фото першої пол. XX ст.
Щоп’ятниці сходилися лікарі після своїх фахових зібрань, а от четвер був днем студентів: вони тут збиралися між п’ятою та сьомою вечора. Чого тут тільки не відбувалося: концерти, літературні вечори, презентації нових картин, апробація нових ролей, літературні дуелі, справжні запеклі суперечки.
«Атляс» став своєрідною львівською ложею. Традиції цього місця з трепетом передавалися з покоління в покоління. Батьки приводили сюди своїх дітей, а ті, підрісши, приводили вже своїх дітей. Так «Атляс» учив, виховував, розважав, наснажував та зупиняв час.
Кав’ярня «Атляс»
Центром львівського всесвіту й «коштовністю» «Атлясу» був пісняр і журналіст Генрик Збєжховський, який грав на фортепіано, тримаючи поряд келих вина і цигарку. Цікаво, що компанію йому складав священик, редактор церковної газети Францішек Блотніцький.
Це єдине місце, де гроші не мали ніякого значення, принаймні для поетів, які були бідні, як церковні миші. Вони платили за обід символічно – віршами. Власником ресторану був Едвард Терлецький, який наснажував атмосферу площі Ринок жартами та кумедними історіями. Гумор пана Едзьо, як його називали, був родзинкою кав’ярні. А вирази, що формулювали правила для відвідувачів закладу, ставали крилатими. Одне з них було таке: «Тарілок, склянок і крісел як аргументів своїх політичних та релігійних переконань використовувати не дозволяється».
Кав’ярня «Атляс»
Не дивина, що у Львові на той час було багато євреїв, але саме видатні євреї серед усіх інших закладів надавали перевагу «Атлясу». Сюди заходив письменник і художник Бруно Шульц, а ще геніальний піаніст та лауреат кількох премій «Ґреммі» Артур Рубінштейн. Останній не раз зачаровував зали звучанням Шопена, особливо коли йшлося про приголомшливий «Концерт №2».
Та й узагалі, хто тут тільки не був. Подейкують, що сюди якимось східним вітром «занесло» японську оперну співачку Теїко Ківу. Вона закохалася в цю кнайпу, а її традиційним замовленням були бефштик (біфштекс) з рисом і французьке шампанське.
Те, що цей ресторан був кавовою академією літератури, – річ певна. Тут можна було замовити віршик на іменини нареченої чи коханої бабуні, любовний лист чи промову на похорон. Майстри слова тут фактично «жили» цілодобово.
Кав’ярня «Атляс»
Під час радянської окупації до міста приїхало багато письменників, серед яких були Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Олекса Десняк, а ще російський письменник граф Олексій Толстой. Та радянські літератори особливим естетизмом не переймалися, жвавих бесід не вели, а вивчали смакові тонкощі медівки.
Ці раритетні фото часів Першої світової війни зроблені в місті Володимирі-Волинському. На зображеннях столітньої давнини бачимо волинських школярів. Фото датуються 1916 роком.
Цінно, що кадри були зроблені в перших українських школах. З історії освіти знаємо, що їх на Волині заснували Українські Січові Стрільці (УСС), здебільшого родом із Галичини.
Вчителька Савина Сидорович разом із учнями, Володимир-Волинський, 1916 р.
На кількох фото можемо побачити вчительок. Відомо, що однією із них була Савина Сидорович, досвідчена вчителька зі Львова.
Однією із перших українських шкіл на Волині була приватна школа імені Тараса Шевченка у місті Володимирі-Волинському. Управління цією школою Стрілецька Рада доручила саме Савині Сидорович.
Вчительки зі Львова в українській школі у Володимирі-Волинському, 1916 р.
Існує згадка про цю подію УСС: «Зараз ми внесли подання до окружної команди на видачу подорожньої карти для управительки цієї школи Савини Сидорович, котра приїхала до Володимира-Волинського 2 квітня 1916 року. Небавом приїхали ще вчительки Ангелина Гайдучківна, Ада Бігунівна, Теодора Лещинська і дня 20 травня 1916 року відбулось торжествене отворення школи». Викладали тут в основному вчителі-галичани, але між ними працювали вже двоє місцевих. Це були Надія Мосюк і Антоніна Савич».
Учні української школи у Володимирі-Волинському, 1916 р.
Якщо говорити про інші регіони Волині, то там теж в 1916 році активно відкривали українські школи.
16 березня 1916 р. був оприлюднений наказ 4 армії про появу «шкіл-захоронок», організацією яких повинні були займатись військові УСС. Перша українська школа в Луцькому повіті постала в с. Острів (на північ від Луцька).
Учні виглядають через вікно школи, Володимир-Волинський, 1916 р.
Проте організація шкіл відбувалася непросто. Вчителі жалілись, що не було підручників, мап.
Маємо відомості, як відкривали українську школу в Теремно. Це відбулося 1 квітня 1916 року. Всього від початку було двадцять два учні. Проте школа проіснувала один місяць. Далі військові забрали приміщення для своїх потреб.
Учні української школи у Володимирі-Волинському, 1916 р.
Цікавий факт: у роки Першої світової війни австрійська влада замість кирилиці хотіла запровадити в українських школах Волині латиницю, але їм не вдалося цього зробити.
Якщо говорити про сучасний обласний центр Волині, то тут українська школа вперше з’явилася в передмісті Красне. У ній було сім кімнат, три із яких використовувались як класи. В школі тоді здобувало освіту близько 70 маленьких лучан.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Фото з архіву Лесі Крип’якевич та Романа Метельського
Над релізом працювало понад 200 музикантів із трьох країн – України, Канади та США
Hutsul Planet – новий проект із Коломиї, що на Івано-Франківщині, який вирішив заявити про себе на музичному ринку України гучно і потужно – одразу релізом свого дебютного альбому під назвою The Music Of The Mountains / Музика Гір. На створення цієї унікальної музичної збірки пішло кілька років. Над саундом «Музики Гір» працювала інтернаціональна команда із понад 200 музикантів. Географічно це – Україна, Канада та США.
В музиці Hutsul Planet наче оживають образи із легендарного фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стилістично це мікс фольку, джазу, блюзу, року, симфонічної музики, хоча сам проект позиціонує себе у стилі world music. І все це в сучасних аранжуваннях: якісно, свіжо, творчо, талановито.
Учасники проекту Hutsul Planet
— «Музика Гір» від Hutsul Planet – це лише частина великої культури маленької етнічної групи українців, це спогад про предків і данина нашим унікальним традиціям. А ще, це мрія, що культура, яка прожила століття, не загубиться в бурхливому житті сьогодення, – каже засновник проекту Hutsul Planet Михайло Балух. – «Музика Гір» – наш експеримент, наша інтерпретація. Ми зважилися на джазово-ексцентричне, рок-симфонічне сміливе мікшування, на імпровізацію, в якій автентичний спів та звуки народних інструментів отримали нове дихання. Так звучать Карпати сьогодні!
Аранжування до одинадцяти пісень, які увійшли в перший альбом Hutsul Planet, створив Станіслав Фомін – автор понад сотні саунд-треків до голлівудських кіно-хітів. Запис «Музики Гір» було здійснено на знаменитій студії звукозапису Metalworks Studios у Торонто (Канада). На цій студії у різні роки записувалися Tina Turner, Christina Aguilera, David Bowie, Nelly Furtado, Katy Perry, Prince, Scorpions, Guns N’ Roses та багато інших світових зірок.
Усі скрипкові партії для «Музики гір» записав відомий український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, який уже багато років живе у Канаді. Більшість народних інструментів (сопілка, дуда, ріжок, дримба, трембіта) звучать в альбомі у виконанні знаного, унікального музиканта та майстра із Гуцульщини Михайла Тафійчука (запис на студії Hutsul Art Sound у Коломиї). А симфонічну частину взяв на себе Національний симфонічний оркестр України під диригуванням Володимира Сіренка.
І врешті, зведення альбому зробив Алан Мейєрсон на студії у Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Творчість Мейєрсона відома в усьому світі, зокрема, завдяки його роботі над саундом таких блокбастерів, як «Гладіатор» та «Пірати Карибського моря».
Учасники проекту Hutsul Planet
Зараз Hutsul Planet уже працює над наступними двома альбомами, вихід яких заплановано ще цього року. На даному етапі проект співпрацює із відомим українським продюсером Юрієм Нікітіним.
Про долю свого батька, учасника Другої світової війни, простого трударя, який прожив у Рівному 44 останніх роки свого життя
Доля Федора Войчука — учасника Другої світової війни, була типовою для цілого покоління таких, як він, простих поліщуків, чия молодість випала на тяжкі 20-40-і роки минулого сторіччя. Вони вдосталь ковтнули біди й нужди, зазнали неймовірних труднощів повоєнного часу. А ще — в їхньому житті віддзеркалилось одвічне прагнення людини до правди і волі.
Федір Войчук — уродженець села Бистричі Костопільського повіту Волинського воєводства. З п’яти років зростав сиротою без материнської ласки. Наймитувати почав у чотирнадцять, став солдатом у двадцять два. Серед таких, як сам, бідняків, які не мали власної господарки, зростав біля панських коней і корів бистрицький хлопець, працюючи до 1939 року в польського осадника пана Лукомського. По приходу радянських “визволителів” пан, залишивши все, подався до Польщі. А надслучанці спізнали нову владу, яка сповідувала червону зірку і мала єдиного батька — Сталіна.
Ф.І.Войчук, 1975 р.
Пішов до війська, а опинився в “трудармії”
У 1940 році Федора Войчука призвали до Червоної Армії. Уперше так надовго і далеко виїхав з рідного села поліський юнак — аж до Воронежа. Марші, російські команди, “будьонівка” й обмотки на ногах. Таким застала його війна й відразу закинула на фронт. Під кулями, бомбами, вогнем артилерії молив Бога, щоб оминула його смерть. Піднімався з усіма в атаку, бо знав, що він солдат і повинен воювати з фашистами. Не знав тільки, що він “западник”. Що саме цим і завинив перед товаришем Сталіним, який висловив недовіру уродженцям західних областей України, і велів зняти їх із фронту. Не знав, що в цій країні є ще щось набагато страшніше за фронт. То був фронт сталінських таборів і примусових робіт. Там люди сотнями вмирали від голоду й холоду, там людське життя не вартувало нічого.
Знятого з фронту солдата Федора Войчука відправили в Златоуст Челябінської області. Напівроздягнуті солдати-українці, а поруч з ними такі ж без вини винні хлопці татарської, чеченської і ще якихось національностей, яким не довіряв вождь, були кинуті просто неба і мусили рити котловани під заводи, що поспіхом демонтовувались на заході й мали швидко запрацювати тут, в тилу. Звісно, в цьому була військова необхідність, проте… Якою ціною, якими жертвами досягали поставлених цілей, ми ще й нині мало про це знаємо.
Страшна Сороча гора і втеча
Ці два роки на Уралі для Федора Войчука були чи не найтяжчими в житті. Холод, голод, хвороби, смерть від виснаження нищили людей. Бійці трудового фронту помирали сотнями. Особливо “нацмени”, які не могли перенести суворого уральського клімату. Щодня несли когось на Сорочу гору, де було кладовище. Фізична втома була надмірна, а до неї додавалось ще й моральне приниження з боку начальства, яке ставилося до підлеглих, як до злочинців. На кожному кроці їх карали чи то погіршенням умов праці (відправляли все нижче в котлован, де треба було працювати по коліна у воді), чи то зменшенням пайки хліба. І правди знайти було ніде. Всюди були вуха “сексотів”. Нарузі над людською гідністю не було меж. Жив, наче в пеклі, втрачаючи останню надію. Найбільше його, молодого, страшила ота Сороча гора в чужому, далекому від рідного Полісся, краї. Від образ і несправедливості лише стискав мовчки кулаки і зуби до скреготу, до стогону. А ночами будував різноманітні плани про те, як вирватися з цієї каторги. Лише одна думка здавалася Войчуку реальною: треба утікати! Краще на фронт. Хай краще уб’є куля, аніж померти тут голодною й холодною смертю чи згоріти в тифозній гарячці. І йому пощастило реалізувати свій фантастичний план втечі зі Златоуста. З товарняка в товарняк, ховаючись від перевірок, вигадуючи різноманітні історії, молячи Бога про спасіння, їхав він на захід. Ангел-охоронець, очевидно, сидів на його плечі, допомагаючи безперешкодно здолати тисячі кілометрів, дістатись до України. Йшов 1944 рік…
Ф.І.Войчук-солдат Війська Польського, 1945 р.
У Війську Польському — до Берліна
У цей час на території СРСР було сформовано Військо Польське (головнокомандувач — генерал броні Міхал Ролі-Жимерський). До кінця 1944 року в ньому налічувалося біля трьохсот тисяч військовиків. Командування значною мірою складалося з радянських офіцерів, а бойове оснащення здійснювала радянська держава. Бойові дії військових підрозділів новоутвореного формування узгоджувались з Головнокомандуванням збройних сил СРСР. Підбір бійців до Війська Польського відбувався на території СРСР з числа поляків, які проживали на цих територіях, а також з числа українців, які знали польську мову. От саме в такі обставини воєнного часу й потрапив Федір Войчук. Черговий патруль, який його затримав, доставив до військкомату, де саме здійснювався набір до Війська Польського. На питання: “Чи знаєш польську мову ?”, дав схвальну відповідь. “Що ж, будеш польським жовнєжем. А прізвище тепер матимеш Вальчек, щоб більше був схожий на поляка”. І зарахували 20 серпня 1944 року рядового Войчука-Вальчека до 22-го артилерійського полку 5-ї піхотної дивізії другої армії Війська Польського. Одягли, як належить – “конфедератка”, шинель, чоботи… Друга польська армія здійснювала бойові операції в складі І-го Українського Фронту, який вже йшов по території Чехословаччини, Німеччини.
Славнозвісна Берлінська операція, а пізніше Празька операція 1945 року… Це були запеклі, але переможні бої, які ще більше піднімали дух кожного фронтовика. Чотирнадцять місяців війни залишили рядовому артилеристу Федору Войчуку на все життя незабутній спомин. На фронті було страшно, проте все було справедливіше і чесніше, ніж в уральському тилу, а тому й смерть не здавалася такою страшною. Команди звучали більше російською, ніж польською. Їжі вистачало, а іноді ще й діставались трофеї.
Ангел-охоронець не покидав Федора. Одного разу осколком розпороло з кінця в кінець пілотку, а голови не зачепило. Коли побачив цю діру, волосся стало дибки… Мабуть, саме тоді вперше сипнуло на голову сивини. Так оминула Федора куля, хіба що контузило, та це на війні дрібниця. Зустрів перемогу в Німеччині, був представлений до нагороди. Але для кожного бійця найбільшою нагородою тоді було якнайшвидше повернутися живим додому.
Військовий квиток солдата Війська ПольськогоВійськовий квиток солдата Війська Польського
Демобілізувався Федір Войчук 20 жовтня 1945 року. У бойовій характеристиці російською мовою написано: “За период службы в 4-ой батарее показал себя дисциплинированным. Приказания командования выполнял безоговорочно и честно. В борьбе за Отечество с немецкими захватчиками показал себя примерным бойцом”. Російська мова, російські прізвища командирів, а печатка польська — з одноголовим орлом Речі Посполитої. Сфотографувався на пам’ять у польському однострої, поклав до кишені ту характеристику й військову книжку жовніра Війська Польського та й вирушив додому…
Додому…
Серце вистукувало в ритмі вагонних коліс. Поїзд мчав із заходу на схід, везучи фронтовиків до рідних домівок. “Куди прямуєш, солдате?” – запитав сусід по вагону. “Я із Западної. З Бистрич. У Березне їду”. “Не їдь туди. Там “бандери”. Вб’ють”, – почув у відповідь. Так Федір Войчук вперше почув про нову українську силу спротиву, яка активно діяла саме в його рідних краях. Для цієї сили війна в 1945 році не скінчилася.
Він повертався з війни польсько-радянським солдатом і вже за те, що мав відповідну форму і документи, ставав для українських повстанців ворогом. Доля знову готувала випробування. Федір послухав поради і в рідне село не поїхав. Натомість батько Федора Сак Войчук, залишивши вдома п’ятеро молодших дітей, приїхав до нього в Березне. Не радив синові повертатися додому, бо хто знає, що може бути. “Хлопці, звісно, свої. Багато з нашого села пішло в УПА. Пішов до повстанців і твій дядько Максим. Бистричанин Тарас Боровець (“Бульба”) — отаман Поліської Січі. Люди бояться “стрибків”, – розповідав синові про ситуацію в селі схвильований батько. Подався Федір до Рівного. А коли у військкоматі ставав на облік, то направили фронтовика на роботу в міліцію. Знову вдягнув шинелю та чоботи, одержав зброю і став охороняти відділення Національного банку на вулиці Червоноармійській. В бараці, на тій же вулиці, поруч з банком, виділили йому ліжкомісце.
Ф.І.Войчук на охороні Рівненського відділення Нацбанку, 1948 р.
То були тривожні повоєнні роки. Тюрма і КПЗ переповнені. Хапали людей за ніщо — за вигаданими звинуваченнями, наклепами, за якесь необачно сказане слово. Федора охопило сум’яття. “Що ж це робиться? Де ж тоді тая правда? За що ми воювали?” – ці питання не давали жити спокійно.
Попри всі застороги, що вб’ють “націоналісти”, до рідного села таки їздив. І жодного разу ніхто його не зачепив, хоча, бувало, що їхав у міліцейській формі. Було, що й перестрівали хлопці з автоматами, та, виявляється, вони все про нього знали. Добре знали Войчуків, поважали цю родину. І жодного разу Федір не заявив в органи про бачене чи почуте в Бистричах. Міліцейського життя стачило на 4 роки, поки знову не захворів на туберкульоз, який вже переніс у дитинстві, і його без вихідної допомоги звільнили з роботи. Треба було пережити й цю страшну біду.
Дві медалі за всю війну, але найдорожчі
Доля дарувала Федору Войчуку щастя мати сім’ю, двійко дітей, дочекатись онуків. Але не надто його милувала, щоразу додаючи великих і малих проблем і бід. Пережите підірвало здоров’я вщент, додавши паралічу на останні десять років життя.
Посвідчення до медалі-Za Odre, Nyse, Baltyk.Польська медаль Za Odre, Nyse, Baltyk.
У Федора Войчука бойових нагород, на відміну від більшості тих, хто дійшов до кінця війни, було небагато. За всю війну лише дві медалі, якими він дорожив — “За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років” (вручена йому 21 березня 1946 року) і польська медаль “ZA ODRE, NYSE, BALTYK”, яку йому надіслали із Польщі у 1960 році з посвідченням за підписом міністра оборони ПНР. Решта — ювілейні значки, які для нього нічого не значили. Ще за життя ветеран передав до Рівненського краєзнавчого музею свою польську бойову нагороду з документами та бойову характеристику, сказавши: “Нехай інші дивляться, якщо їм буде цікаво”.
Посвідчення до радянської нагороди
У 2018-у Федору Ісаковичу Войчуку виповнилося б 100 років. Він відійшов у кращий світ 30 років тому. Пам’ять про нього живе не лише в родині, а й зберігається в Рівненському музеї.
Реставрація арки біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі. Фото: Дрогобицька міськрада
Напередодні, 8 квітня, зпочали реставрувати арку біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі . З арки відчистять залишки вапняного покриття, зароблять у ній тріщини та нанесуть новий шар фарби. Про це повідомляє пресслужба Дрогобицької міськради.
Реставрація арки біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі. Фото: Дрогобицька міськрада
Дрогобич – полікультурне місто. Наше завдання – забезпечити належний благоустрій біля культових споруд міста, у першу чергу тих, які мають історичне значення та входять до переліку туристичних об’єктів Дрогобицької громади, – прокоментував секретар Дрогобицької міської ради Орест Каракевич.
Реставрація арки біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі. Фото: Дрогобицька міськрада
Нагадаємо, раніше у сквері навколо костелу пішохідні доріжки замостили бруківкою, встановили вуличне освітлення та підсвітку будівель костелу і вежі, відновили лавки. Нещодавно комунальники взялися за ландшафт та озеленення території.
Народжений у багатодітній родині львівського друкаря Лев Ґец був знаним українським графіком і живописцем, педагогом та громадським діячем Тільки завдяки пильному оку Івана Левинського зміг реалізувати себе в мистецтві і стати одним з кращих учнів Олекси Новаківського.
— Серденько, ти муляр? — запитує архітектор Іван Левинський у робітника на будівництві корпусу Львівської політехніки.
— Так, — відповідає 16-річний Лев Ґец.
— Не виглядаєш, ходи сюди.
Один із найвідоміших зодчих Галичини Іван Левинський забирає юнака з будмайданчика у креслярський відділ. Помічає його схильність до малювання і веде до Олекси Новаківського, який утримує художню школу.
“Я слухав митця, приглядався до картин і аж піт мені лився з чола від величі його праці, — згадував Лев Ґец про знайомство. — Мені було 17 років і доти я ще ніколи не бачив живого художника”.
Лев Ґец
Починається Перша світова війна, і Лев Ґец записується до Українських січових стрільців, що діють у складі австрійської армії. У формуванні опиняються інші митці, які засновують “Пресову квартиру”. Працюють над художніми та музичними творами, фотографіями, записами спогадів та інтерв’ю.
Лев Ґец у вільний час змальовує стрілецький побут і портрети. Вдається зберегти близько 300 малюнків та збірку “Антологія стрілецької творчости”. Частину з них друкують у вигляді листівок.
Під час одного з боїв 1916-го отримує важке поранення. Якийсь час лежить непритомний серед убитих. Друзі пишуть рідним про загибель.
По завершенні війни починається протистояння поляків та українців за Галичину. Лев Ґец стає однією з перших жертв боїв у Львові.
“Пострілений в обидві ноги, узятий в полон, стає перед маревом досмертнього каліцтва. Мав тоді літ 23. Загоїлася одна нога, зложили другу. Ґец піднявся кінець кінців з ліжка і завважив, що одна з ніг коротша на кілька сантиметрів, — писав про нього стрілець Микола Голубець. — Зажадав нової операції. Казав собі зломити вилічену ногу і натягнути. Коли по семимісячних експериментах лікарів станув “на рівні ноги”, повезли його до табору в Домб’ю”.
Лев Ґец. Малюнок з Антології “Віч-на віч смерти”
У таборі військовополонених та інтернованих біля Кракова продовжує малювати. Робить це на папірцях поганої якості. Жінки, які працюють у таборі, потайки виносять малюнки до помешкання краківського лікаря. Звідти їх забирають полонені, які повертаються до Львова.
Лев Ґец виходить із табору і знаходить 139 малюнків. Наклеює на картон і зшиває в обкладинці у полотні. Виходить другий художній альбом часів визвольних змагань.
Українська громада вражена творчістю вояка, збирає кошти на навчання у Краківській академії мистецтв. Там конкурс — 60 бажаючих на сім місць. Його приймають.
Після академії шукає роботу у Львові. Але державні заклади не мають вакансій. Є направлення лише до малих містечок. Серед них обирає Сянок — тепер територія Польщі. Це центр Східної Лемківщини, заселеної переважно українцями. Живе на горищі гімназії. У вільний час змальовує закапелки містечка.
Замок в Сяноці. Знимка 1930-х років
“Головною темою його творчості стають краєвиди. Відкриває мальовничу красу малих провінційних галицьких міст. Тісні вулички, переулки, синагоги, жидівські ґетта, окремі мотиви каплиць або загальні погляди на море дахів — ось найважніші сюжети”, — пише про нього львівська газета “Діло” 1934-го у статті “Лев Ґец — маляр недоглянених закутин”.
Роботи регулярно виставляють на українських виставках. Асоціація незалежних українських митців 1939 року видає монографію про творчість Льва Ґеца.
Він стає організатором музейної справи на Лемківщині. Впродовж 1930-х разом з однодумцями збирає близько 8 тис. музейних експонатів. Створюють і відкривають експозицію.
Лев Ґец. Церква Святого Духа (1930-ті роки)
Після Другої світової війни викладає у Краківській художній академії. Збірка замальовок Кракова виходить окремою книжкою. Має складні стосунки з польськими спецслужбами. За Львом Ґецом стежать 14 агентів. Телефон прослуховують, перечитують листи.
“Ґец служив у Січових Стрільцях сержантом. Під Львовом був поранений і українські націоналісти визнають його героєм, що боровся за самостійну Україну, — йдеться в одному з оперативних рапортів Третього відділу Служби безпеки Польщі у Кракові 1959-го. — Тепер його називають послом у Кракові. Кажуть, що тут він має свою Україну”.
Лев Ґец
Попри це Лев Ґец підтримує зв’язок з українською інтелігенцією в УРСР. В одному з листів до історика Сергія Білоконя пише: “На запит, де себе я зараховую — чи до Польщі, чи України, треба знати, що цілий свій вік зараховую себе до українців, разом з мистецтвом. Виставлявся у 10 народах, але все як українець. Поляки ні разу не врахували мене між своїми, бо знають, що подаю себе українцем. В хаті панує моя рідна мова, жінку маю з Гуцулії і творим ми у Кракові Україну.
Перед головою Спілки художників УРСР Василем Касіяном клопочеться про передачу своїх робіт в Україну. Та влада відмовляється від них. Скаржиться про це науковцю Федорові Погребеннику, який потайки відвідує митця 1971-го. Відтак після смерті більшість робіт Льва Ґеца відходить Історичному музею Кракова.
Лев Ґец. Церква в Тарнові. 1930-ті роки
Разом із дружиною здійснив спробу самогубства
1896, 13 квітня — в багатодітній львівській родині друкаря Льва Ґеца народжується син, якого називають Львом. Освіту здобуває в школі ім. Маркіяна Шашкевича та Львівській промисловій школі.
1912 — починає працювати в архітектора Івана Левинського. Знайомиться із художником Олексою Новаківським, який дарує йому сім ескізів своєї картини “Пробудження”.
1914 — на прохання предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького замуровує в стінах Собору Святого Юра у Львові документи, щоб не дісталися російським військам. Наступного року записується добровольцем до Українських січових стрільців, які воюють на боці Австро-Угорщини проти Російської імперії.
Лев Ґец. “Руїни”. 1939 р.
1918, 1 листопада — бере участь у встановленні на Львівській ратуші синьо-жовтого стягу. У сутичках з поляками отримує поранення. Потрапляє до табору інтернованих у Домб’є — поблизу Кракова у Польщі.
1919–1924 — навчається в Краківській академії мистецтв. Потім працює в містечку Сянок у гімназії імені Королеви Софії. Серед його учнів майбутній поет Богдан-Ігор Антонич.
1931 — в Сяноці засновує товариство “Лемківщина”. За рік його учасники відвідують 35 сіл, де збирають понад тисячу експонатів. Відкривають музей.
1941–1944 — двічі арештовують нацисти. Згодом — польські органи безпеки.
1950 — починає працювати в Краківський академії мистецтв.
1953 — польські органи держбезпеки шантажують Льва Ґеца та його дружину Марію, змушують до співпраці. З розпачу вони вирішують скоїти самогубство. Приймають снодійне та відкривають у квартирі газ. Дружина гине, а чоловіка рятують. Спецслужби дають йому спокій. Одружується вдруге.
1971, 16 грудня — помирає. Похований у Кракові.
Лев Ґец. “Моя кімната”. 1939 рік
3,5 тисячі малюнків, акварелей, картин і дереворитів створив Лев Ґец протягом життя. У 1915–1917 роках працював зі стрілецькою тематикою — портрети та побут вояків. Потім здебільшого змальовував міські пейзажі. Відбулися 74 виставки його робіт. Опублікували майже 850 статей і рецензій 12 мовами.
Узяв у кишеню альбом, крейду, олівці та з цим добром пішов на фронт. Тоді появилися його перші рисунки й карикатури стрілецьких старшин. Люди згори звернули увагу на Ґеца. Стягнено його до коша, а там у “Пресовій кватирі” найшлася для нього робота. Протягом відносно короткого часу повстав прекрасний альбом “Антологія стрілецької творчости
У структурі Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського вже десять років працює кафедра олімпійської освіти. Її установче засідання відбулося 6 квітня 2011 року і було приурочене 115-й річниці відкриття перших Олімпійських ігор сучасності.
Колектив кафедри олімпійської освіти 2015 року. Зліва направо: перший ряд – Андрій Сова, Оксана Гречанюк, Олена Падовська, Ярослав Тимчак; другий ряд – Олег Корчовський, Мирослав Герцик, Іван Яремко; третій ряд – Марія Калинів, Антін Литвинець.
Кафедра олімпійської освіти акумулює гуманітарний цикл дисциплін, предметом вивчення яких є міжнародний олімпійський рух, його гуманістична спрямованість та олімпізм як концепція виховання і просвіти молоді. Навчально-методичними і науковими напрямками досліджень викладачів кафедри є історичні, культурологічні, філософські та релігієзнавчі аспекти фізичного виховання і спорту. Кафедра бере участь у підготовці бакалаврів і магістрів на усіх факультетах ЛДУФК ім. Івана Боберського, зокрема факультетах фізичної культури і спорту, педагогічної освіти, туризму, фізичної терапії та ерготерапії, післядипломної та заочної освіти.
Науково-методичний семінар кафедри. Зліва направо: Марія Калинів, Ярослав Тимчак, Олена Падовська, Мирослав Герцик, Андрій Сова, Оксана Гречанюк, Степан Кость.
Упродовж десятиріччя на кафедрі працювали і працюють завідувач, кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент Ярослав Тимчак; почесний ректор ЛДУФК ім. Івана Боберського, доцент Мирослав Герцик; кандидат педагогічних наук, професор Оксана Вацеба; кандидат філологічних наук, професор Степан Кость; доктор історичних наук, доцент Андрій Сова; кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент Оксана Гречанюк; кандидат мистецтвознавства, доцент Олена Падовська; кандидат філософських наук, доцент Ростислав Поліщук; кандидат наук з фізичного виховання і спорту, старший викладач Антін Литвинець; кандидат історичних наук, викладач Михайло Романюк; викладачі Віталій Козовий, Олег Корчовський, Вероніка Лахман, Лілія Левків, Олександра Тимчишин, Іван Яремко, Орися Ярмолюк, Богдан Яців.
Екскурсія навчально-виставковою експозицією “Спорт і місто” для учнів середніх шкіл Львова. Проводить завідувач кафедри, доцент Ярослав Тимчак.
До арсеналу кафедри належать такі навчальні дисципліни: “Вступ до спеціальності”, “Вступ до спеціальності та історія фізичної культури”, “Історія української культури”, “Історія фізичної культури”, “Комунікації у сфері фізичної культури”, “Міжнародні спортивні організації”, “Національний спорт”, “Олімпійська освіта”, “Олімпійський туризм”, “Світоглядні засади тіловиховання”, “Спортивна журналістика”. Викладачами проводиться робота над методичним забезпеченням цих навчальних дисциплін.
Урочиста академія з нагоди 150-річчя від народження Кирила Трильовського та 100-річчя проведення Шевченківського здвигу. Виступає доцент Андрій Сова.
Викладачі кафедри мають значні успіхи у науковій сфері. Вони є авторами низки наукових монографій та науково-популярних видань. Серед них: Олени Падовської “Книга про Малковичі” (Львів, 2014 р.); Андрія Сови “Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття” (Львів, 2014 р.); Івана Яремка (у співавторстві) “100 років львівському водному поло” (Львів, 2014 р.); Івана Яремка (у співавторстві) “Хроніки львівського футболу. Т. 1 (кінець ХІХ ст. – 1965 р.)” (Львів, 2015 р.); Андрія Сови та Ярослава Тимчака “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.); Ростислава Поліщука “Кілька думок про ідентичність”; Андрія Сови “Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність” (Львів, 2019 р.). Науково-популярне видання “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” стало переможцем конкурсу 25-го Форуму видавців у Львові.
Доцент Андрій Сова проводить семінарське заняття з навчальної дисципліни “Історія фізичної культури” зі студентами факультету фізичного виховання.
Викладачі кафедри задіяні у роботі редакційних колегій спеціалізованих журналів та наукових збірників. Так Андрій Сова є членом редакційних колегій “Генеалогічні записки”, “Новітня доба”, “Пластовий шлях”, “Сфрагістичний щорічник” та головним редактором наукового збірника Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка “Українська тіловиховна традиція”.
Обкладинка навчального посібника Жанни Мини, Андрія Сови, Івана Хоми “Історія української культури” (Львів, 2013 р.).
Представники кафедри беруть участь у наукових конференціях, семінарах, круглих столах у різних містах України та закордоном. Зокрема, у роботі сесій Олімпійської академії України та наукових Олімпійських конгресах у Києві. Активна робота проводиться у донесенні правди про історію українського тіловиховання. З цією метою проведено десятки різноманітних заходів, як в університеті, так і за його межами.
Обкладинка книги Андрія Сови “Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття” (Львів, 2014 р.).
Серед них: Академії з нагоди 100-річчя від заснування спортивного товариства “Україна” та української скаутської організації “Пласт” (2011); Урочиста академія з нагоди 150-річчя від народження Кирила Трильовського та 100-річчя проведення Шевченківського здвигу в межах святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка (26 червня 2014 р.); Урочиста академія з нагоди відзначення 90-річчя від дня заснування Карпатського лещетарського клубу (26 лютого 2015 р.); Урочистості з нагоди 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького (23 грудня 2015 р.); Урочиста академія з нагоди відзначення 160-річчя від народження Івана Франка “Сини Івана Франка – перші українські фахівці руханки і змагу” (22 грудня 2016 р.); наукові конференції кафедри олімпійської освіти та ін.
Обкладинка книги Богдана Люпи, Івана Яремка, Ярослава Грися “Хроніки львівського футболу. Т. 1 (кінець ХІХ ст. – 1965 р.)” (Львів, 2015 р.).
Більшість із перелічених заходів супроводжувалися виданням буклетів, листівок (на даний час видано і поширено 14 різних листівок), інформаційних повідомлень, спеціальних випусків студентського часопису ЛДУФК “Країна спорту”, сувенірної продукції та ін. Важливими в цьому плані є залучення кафедри та студентів вишу до різних виховних та культурно-просвітніх заходів, зокрема легкоатлетичної смолоскипної естафети “Вогонь пам’яті героїв” (до Дня Героїв), легкоатлетичного пробігу “Від Сокільства – до Стрілецтва! Від УСА – до НОКУ!”, студентської пішої ходи на Меморіал Українських січових стрільців на Янівському кладовищі (на відзначення роковин Листопадового Чину та Західно-Української Народної Республіки), екскурсій музеями Львова (Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Львівський історичний музей, Музей визвольної боротьби України, Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької тощо).
Обкладинка книжки “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції”
Кафедра олімпійської освіти співпрацює з низкою установ та організацій, зокрема Львівським обласним будинком учителя, Центром незалежних історичних студій, Українським геральдичним товариством, Центром міської історії Центрально-Східної Європи, Науковим товариством імені Шевченка, Центром душпастирства розвитку фізичної культури і спорту Львівської архиєпархії УГКЦ та ін.
Обкладинка наукової монографії Андрія Сови “Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність” (Львів, 2019 р.).
Викладачі кафедри беруть участь у роботі громадських організацій, зокрема Ярослав Тимчак – Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства Шевченка, Львівського центру олімпійської просвіти; Андрій Сова – Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, Львівського центру олімпійської просвіти, Пласту, Центру незалежних історичних студій, Українського геральдичного товариства.
Обкладинка навчального посібника Ярослава Тимчака “Світоглядні засади тіловиховання (фізичного виховання і спорту)” (Львів, 2020 р.).
Кафедра доклала чимало зусиль до присвоєння Львівському державному університету фізичної культури імені Івана Боберського.
Залишається побажати усім працівникам кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського подальших успіхів та втілення цікавих і значущих проектів!
Яромир ЧУЙНИЙ
Література:
Львівський державний університет фізичної культури (1946–2016) : попул. енцикл. / авт. кол.: Ф. Музика та ін.; упоряд. О. Борис; за заг. ред. Є. Приступи. – Львів: ЛДУФК, 2016. – 488 с.
Сова А., Тимчак Я. «… імені Івана Боберського!», або знай наших! // https://photo-lviv.in.ua/imeni-ivana-boberskoho-abo-znaj-nashyh/ (дата звернення: 23.09.2016).
Метельський Р. У Львові відкрили пам’ятну дошку Івану Боберському (відео) // https://photo-lviv.in.ua/u-lvovi-vidkryly-pamyatnu-doshku-ivanu-boberskomu-video/ (дата звернення: 27.09.2016).
Чуйний Я. Іван Боберський, або повернення Батька українського тіловиховання // https://photo-lviv.in.ua/ivan-boberskyj-abo-povernennya-batka-ukrajinskoho-tilovyhovannya/ (дата звернення: 11.09.2017).
Ікона Святого Миколая Мирлікійського Чудотворця із історією життя
Сьогодні розкажемо про вигнання нечистого духа із дівчини в Нагуєвичах на середньовічній іконі Святого Миколая Мирлікійського першої третини XVII ст.
Тривалий час в спеціальній літературі, а також серед мешканців села Нагуєвичі, добре відомо про топонім «монастирець», горонім «монастирський потік», а також давньоруський боярський топонім «Гостиславль». Вони безпосередньо пов’язані із давньою історією монастиря Перенесення Мощів Святого Миколая Мирлікійського, який згідно фальсифікату грамоти князя Лева Даниловича тут діяв принаймні з 1244 р.
Невипадково століттями жителі колишнього Башева, а пізніше і Нагуєвич, вважали що своїм фундаційним документом на монастирську церкву у Верхніх Нагуєвичах були судові акти, базовані на грамоті князя Лева (1244 р.). Хоча добре відомо, що такого роду документи часто фальсифікувалися. Проте цікавим є той факт, що згідно тексту цієї грамоти, монастир отримував у посідання 2 лани та 4 соляних черуни в урочищі Башево. Такої грамоти на чотири соляні джерела немає в своїй історії навіть «легендарний Бич», якого ще не віднайшли археологи і «Другий Бич» (Дрогобич), який продовжує чомусь святкувати час спалення Бича.
Портрет Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
У зв’язку із багатими покладами на сіль, давньоруською традицією монастиря Перенесення Мощів Святого Миколая, грамота князя Лева для Башева (Нагуєвич) отримувала постійні підтвердження і в часи панування на руських землях польських королів. Скажімо у тому ж таки 1566 р. була підтверджена грамота ігуменові монастиря Св. Миколая в Нагуєвичах і водночас владиці Авраамові на дві “ниви” ґрунту і чотири соляних черуни у Башеві.
Пізніше, 1638 р., Владиславом IV ця грамота була підтверджена владиці Афанасієві Крупецькому. Владиці належала “частина” у Нагуєвичах з двором, церквою Перенесення мощів Св. Миколая, двома ланами землі та соляним джерелом. У ще давнішій грамоті перемишльського владики Інокентія Винницького, який мав родинний двір- плацик у сусідньому Урожі, йдеться про надання помонастирської церкви Св. Миколая о. Степанові Кімаковичу (11.05.1694р.)
Проте окрім звичайних фінансово-господарських, духовних та благодійних функцій цей давній монастир в Нагуєвичах, який мав посвяту Перенесення Мощів Святого Миколая мав і більш серйозну духовно-релігійну місію – вигнання нечистих та оздоровлення душ не тільки парафіян Нагуєвич, але й сусідніх сіл Уріж, Попелі та ін. Невипадково у ревізії обряду «вигнання нечистого» 1740 р. в Нагуєвичах, згадувалося про «постійні місії до Нагуєвич».
Державний архів в місті Перемишль (Польща)
Таке твердження аргументуємо наявністю десятками судових актів та інквізиційних протоколів, які нам вдалося упродовж 2012-2018 рр. віднайти на сторінках судових книг Перемишльського духовного єпископського суду XVII-XVIII ст., які сьогодні зберігаються у Перемишльському державному архіві. З них принаймні 37 судових справ пов’язаних із актом вигнання нечистих духів монахами монастиря Перенесення Мощів Святого Миколая в Нагуєвичах. Проте це не точна статистика, оскільки вдалі або беззаперечні факти одержимості одразу здійснювалися на місці. Натомість більш складні, або мало підтверджені розглядалися на духовному суді перед інстигаторами духовними, присутніми «деляторами», «акторами» та іншими присутніми.
Наприклад, серед селян Нагуєвич нам вдалося зафіксувати більш складні інквізиційні протоколи щодо представників кількох родин, зокрема: Катерина Кімакович (справа 1705 р. врятована), Розалія Дудяк (1711 р. двічі проходила обряд), Анна Кімакович (1742 р. врятована), Катерина Лазорович (1758 р. врятована), Стафенія Попопвич (1788 р. тричі проходила обряд), Пелагія Чапля (1794 р. врятована), Теодора (Теодозія) Шумильова (1740 р., спалена), Олена/Гелена Хруник (1709 р., спалена), Ірина Риб’як (1770 р., лежала 2 місяці хрестом у монастирі, пізніше спалена), та багато інших представниць різних давніх родів з Нагуєвич. При цьому лише 3 випадки зафіксовано щодо чоловіків, а окремо 1 випадок із наклепу дружини якогось місцевого єврея.
До чого ж тут ікона, про яку пишемо? Йдеться про ікону Св. Миколая, яка безпосередньо походить із монастиря Перенесення Мощів Св. Миколая Мирлікійського Чудотворця в Нагуєвичах, яка була намальована у першій третині XVII ст. і зуміла пережити навіть козацько-татарський похід на чолі Б. Хмельницького через Дрогобиччину.
Митрополит Андрей Шептицький, Львів (архівні фото)
Як виявилося в унікальній колекції музею Митрополита Андрея Шептицького, яку зібрав для українського народу настоятель храму Климентія Шептицького у Львові (колишнього костелу Св. Казимира) отець Севастіян Дмитрух сьогодні зберігається ікона Святого Миколая початку XVII століття, із житієм святого. На іконі образ Св. Миколая намальовано в повний ріст, сам ж ікона мала два вертикальні бічні малих образів із історією життя Св. Миколая: як Св. Миколай зцілює сліпу жінку, оздоровлює хлопчика, «Святий Николай избавил девицу от духа нечистаго…», бореться із нечистим в пустелі і запроторює його до пекла під землю. Щоправда права частина історії життя втрачена.
Професор Володимир Александрович не сумнівається, що ікона походить із давньої монастирської церкви Св. Миколая горішньої, яка з давніх давен була монастирською. Цікаво, що сам образ Св. Миколая з історією його життя також намальовано в монашому одязі, що за припущенням професора В. Александровича логічно пов’язано із діяльністю монахів при монастирі Перенесення Мощів Св. Миколая в Нагуєвичах. На нашу думку це пов’язано також із правом здійснювати обряд екзорцизму за аналогією тих обрядів, які за свого життя здійснював сам Св. Миколай.
Цекрва Перенесення мощів Св. Миколая в Нагуєвичах
В спеціальній літературі термін «екзорцизм», який походить від грецького слова «ἐξορκισμός» означав обряд зцілення одержимих дияволом, шляхом вигнання бісів та інших нечистих духів з одержимої від них людини, за допомогою давніх християнських молитов, дозволених релігійним кодексом лише окремим категоріям духовенства. Добре відомо, що обряд екзорцизму дозволено проводити не кожному. Невипадково, офіційно християнська Церква покликається на чітке канонічне право, яка будується на Святому Писанні: «А ось чуда, що будуть супроводжувати тих, які увірують: ім’ям моїм виганятимуть бісів…» (Мк.16)
Уявлення про екзорцизм мають давню історію, а священик чи монах, який здійснював екзорцизм, називається екзорцистом. В житті Святого Миколая Мирлікійського Чудотворця чітко зафіксовано його дар допомоги віруючим шляхом екзорцизму. Наприклад, у культовому виданні «Житія Святих» (Т.4., Львів, 2007) авторства отця Дмитра Туптала чітко визначено служіння Св. Миколая з цього приводу, які і стали основою для малювання малих образків довкола ікони Св. Миколая з монастиря в Нагуєвичах, а також підставою для здійснення вигнання духів безпосередньо в монастирі чи Перемишльській кафедрі при владичному Соборі.
Ікона Святого Миколая Мирлікійського Чудотворця із історією життя
Наприклад, під час прибуття з Єгипту до Олександрії в житії Св. Миколая записано: «Після цього, вітрила всі розкривши і зручний вітер маючи, добре плили і тихо до берега олександрійського пристали. Там же угодник Божий святий Миколай багато хворих зцілив і бісів з людей вигнав, і скорбних утішив, відтак знову дорозі в Палестину мав намір віддатися. І досягнув святого граду Єрусалиму, зійшов на Голготу, де ж Христос Бог спасіння вчинив людському роду, на хресті пречисті Свої простягши руки. Там гарячі виливав молитви із серця, що горіло любов’ю, вдячність посилаючи Спасителеві нашому..» (о. Д.Туптало, Житія Святих, Т.4. 2007).
Коли ж він повернувся до міста Мири Св. Миколая продовжував рятувати душі мирян: «…Тоді і Мирейський град знову прийняв пастиря свого, цього великого архиєрея Миколая, мученика волею і безкровного вінценосця… Він же, благодать Божу в собі маючи, за звичаєм своїм зцілював страждання і недуги людські – не лише самих вірних, а й невірних…Було ж тоді ще ідольських капищ багато, до них же люди нечестиві бісівською схилялися любов’ю, і немало загинуло і з Мирейського граду людей. Божественний же Архиєрей ревністю до Бога розпалився, всі ті місця пройшов, капища ідольські руйнуючи і в прах перетворюючи, стадо ж своє очищуючи від скверни бісівської. Так святий Миколай, з духами лукавими воюючи, прийшов і на Артемідине капище, що було вельми прикрашене і превелике, – солодке мешкання бісам…».
Св. Миколая тривалий час проводив рятунок душ невірних властиво обрядом екзорцизму: «…Лукаві ж духи, ніяк не мігши стерпіти приходу святого, плачевні випускали голоси, страшно верещали і втікали переможені, і зі своїх місць вигнані були зброєю молитов непереможного Воїна Христового Святителя Миколая…» (о. Д.Туптало, Житія Святих, Т.4. 2007).
Іван Франко. 1896 рік.
Цікаво інше, що Іван Франко добре знав про древню традицію судилища, екзорцизму та спалення в Нагуєвичах впродовж віків, зокрема через зібраний власноруч етнографічний матеріал, легенди, перекази, і властиво архівні рукописи.
Наприклад, на підставі рукописів самбірського суду український геній зібрав свідчення про «гоніння на упирів в Нагуєвичах» у 1831 р. Відтак традиція є невипадковою, аргументовано підтвердженою, не тільки древніми рукописами, судовими актами та дослідженнями Івана Франка, бо більше того вона безпосередньо відображена в середньовіччі вигнанням нечистого духа із дівчини в історії життя Святого Миколая в одязі монаха. Тобто миряни села Нагуєвич століттями звикли звертатися за послугами до монастиря, судити одержимих і молитися.
Про середньовічну ментальність, «гоніння на відьом» та «упирів» в Нагуєвичах у XVII-XIX ст. опублікуємо згодом, проте на завершення додамо, що відомий дослідник давньої історії Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпарахії о. Юхим Сіцинський свого часу писав, що «релігійність і характер локальної парафіяльної громади формуються віками на підставі взаємин між родинами, які належать до одного церковного братства мирян» (Див. вступ до його книжки «Приходи і церкви Подольской епархії», 1901 р.)
p.s. На фотографіях публікуємо фрагменти ікони з Нагуєвич із історією життя Св. Миколая. Презентація усіх копій відбудеться в травні до 105-х роковин смерті національного генія Івана Франка.
Богдан ЛАЗОРАК Директор державного історико-культурного заповідника “Нагуєвичі“
“Якщо захочеш колодязь мати – треба дивитися, щоб такова вода була зверху або неглибоко під землею, і для цього у спекотній час треба копати колодязі, тому що там, де є у цей час вода, її буде багато і ніколи не висохне. І тому… хто хоче на певному місці воду шукати, треба туди вийти перед виходом сонця, і лягти на землю, покласти підборіддя на землю, та дивитися проти сонця; і де побачить імлу, що з землі виходить, і мерехтить перед очима… хоча б там і було сухе місце – це означає, що там неглибоко є вода; а якщо хто хоче знати, багато там чи мало води, хай це зрозуміє, на землю подивившись, тому що земля крейдиста або вапниста небагато води у собі має, пісок мало з себе води видає, і то несолодкої та мулистої, до того ж глибоко у землі лежачої. Чорна земля небагато джерел у собі має, тільки сирості багато, якої напивається з дощів або снігів, але там вода буває доброго смаку.
Піщаниста глина, як і мулиста земля, червоної води у великій кількості дає, але треба дивитися, щоб ця вода не уходила у кам’яні гори або у щілини; при горах крем’яних води багаті, і холодні та здорові бувають. На рівному ж полі вода буває важка, тепла, солона та несмачна, і якщо трапилася солодка або кисла, то знай, що така хоча і є у землі, іде із гори і там свій початок має; тому на рівному полі, якщо воно знаходиться поміж горами, вода завжди буває солодкою, особливо коли вона знаходиться у тіні (дерев), які дерева є справжніми та нескладними ознаками водного місця; якщо у деякому місці спочатку є калюжа або сира земля, і там би виросла вільха, тополя, тросник, плющ або інша рослина, що любить вологу, і коли яку з тих рослин там знайдеш, тоді на цьому місці копай діл, на три стопи широкий, а глибокий на п’ять стоп”.
За такими і подібними рецептами, що межують з чаклунством, шукали місця для колодязів наші предки. Адже без колодязів не існував жоден населений пункт, а тим більш великі міста, навіть розташовані на багатій на воду території.
Добрим прикладом цього є Львів. Місто виникло у долині, від природи на диво багатій на воду. Сюди стікалися численні потоки і струмки, на схилах навколишніх узгір’їв били джерела. Води було так багато, що одним із перших заходів при закладанні міста було копання ровів для осушення території. Пізніше підтоплення пивниць ґрунтовими водами стало постійною проблемою для львів’ян.
І тим не менш води бракувало. Зі розростанням міста численні потоки, які досить часто визначали напрямок вулиць, забруднювалися відходами зі збудованих на їх берегах будинків.
Вода у міських ровах теж не відзначалася свіжістю. Потреби населення та господарств, що швидкими темпами розвивалися у місті, вимагали додаткових джерел водопостачання, у першу чергу – колодязів.
Криниць, які в архівних джерелах фігурують під назвою fontes, у місті було досить багато, і певний час вони задовольняли потреби Львова у воді. Але мали такі колодязі і свої вади. Насамперед це були незручності, пов’язані з черпанням води вручну та з її подальшою доставкою до потрібного місця. Дебет колодязів був явно недостатнім для перенаселеного передмістя, що було особливо відчутно під час пожеж. До того ж якість питної води постійно погіршувалась, в основному через наявність поблизу колодязів великої кількості поховань.
Усі зазначені фактори вплинули на те, що Львів вже на початку XV століття мав свій водопровід, який постачав до міста воду з навколишніх джерел.
Однак водопроводом користатися могли переважно мешканці укріпленого середмістя, і то з певними обмеженнями, а на додаток – за платню. Тому з появою водопроводу копані криниці не зникають, а у передмістях вони ще довго залишаються головними джерелами водопостачання.
Казімєж Анджей Нєдбалович. Облога Львова козаками і татарами у 1648 році
Наявність криниць допомогла львів’янам пережити не одну облогу. Так, у 1648 році, коли козаки Богдана Хмельницького взяли місто в облогу і, за вказівками передміщан, перерізали водопровідні труби, – криниці залишилися єдиним джерелом води для обложених. Захисники Високого замку, розташованого на горі, тільки з криниці могли поповнювати запаси води, що негативно впливало на їх обороноздатність.
З подальшим розвитком міста, особливо після ліквідації фортифікацій та поліпшення водопостачання, криниці в його центральній частині зникають. Зараз колодязі ще можна зустріти тільки на околицях Львова.
Святий Ян з Дуклі – покровитель Львова
Однак не всім відомо, що одна із середньовічних криниць існує і донині, до того ж її історія надзвичайно цікава. Виникла вона на місці, де був похований св. Ян із Дуклі (беатифікований у 1733 p., канонізований у 1997 p.). Цей монах-бернардинець ще за життя прославився побожним життям і даром пророцтва, а після смерті у 1484 році його могила поступово стає місцем паломництва. У 1520 році його тлінні останки вирішили перенести до костелу Бернардинів із прилягаючого до монастиря цвинтаря. Коли могилу розрили, із землі виступило настільки багато води, що на цьому місці спорудили криницю, спочатку дерев’яну, а у 1748–1755 роках – кам’яну. Над криницею збудували ротонду (вона збереглася до наших днів), що складається з чотирьох стовпів, які підтримують купол, завершений статуєю св. Яна з Дуклі. Вода з цієї криниці славилась своїми лікувальними властивостями. Про це свідчили написи у середині ротонди, що у віршах прославляли чудеса святого. Фреска на склепінні зображувала труну св. Яна, яку несуть на небо ангели.
Львів, криниця у дворику Бернардинів. Фото Тетяна Жернова, 2015 рік
Зараз ця старовинна фреска – на межі знищення, з віршів не можна прочитати ані слова; статуя на куполі втратила позолоту. Не функціонує і сама криниця. Однак ротонда існує, і чекає на своїх реставраторів, які повернуть їй первісний вигляд та оздоблення. А, може, і криниця – остання із середньовічних – знову почне давати життєдайну воду?
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
Колектив Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові звернувся до Львівської міської ради із проханням підтримати їхню ініціативу та назвати одну із вулиць Львова на честь Богдана Ступки. Про це Тvoemisto.tv розповіли у театрі.
Відповідного листа колектив театру підготував та подав на розгляд до Львівської міськради. Як варіант, колектив пропонує переназвати вулицю Технічну у Львові, що у центрі міста.
Богдан Ступка
«Богдан Ступка – один із найвидатніших акторів нашого часу, зіграв безліч незабутніх ролей у театрі та кіно, своєю творчістю доносив українську культуру до всіх куточків світу. Цьогоріч відомому актору виповнилося б 80 років і у такий спосіб хочемо вшанувати пам’ять Богдана Ступки», – зазначили у театрі.
Для довідки
Богдан Ступка – український актор театру і кіно, лавреат Шевченківської премії, Герой України (2011). За своє життя зіграв понад 100 ролей у кіно. Початок творчої діяльності Богдан Ступка був тісно пов’язаний саме зі Львовом. Тут він закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької, де і пропрацював понад 17 років.
Богдан Ступка
У 2012 році Богдан Ступка помер після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя. Причиною смерті став серцевий напад на тлі задавненого раку кісток. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Від втрачених пам’яток старого Львова до зруйнованого храму Артеміди в Ефесі. Львівський стартап Chameleon Age має амбітні плани створити 3D-зображення історичних пам’яток, які не збереглися до наших днів.
Сам додаток наразі на етапі тестування, але розробники уже відтворили вигляд деяких будівель втраченого Львова. Зокрема, можна побачити, як виглядав Високий замок, передає “Еспресо.Захід”.
“Спочатку ми консультуємося з командою істориків, адже важливо знати, як описували ту чи іншу будівлю, як тоді виглядала черепиця, цегла тощо. Лише тоді даємо завдання 3D-моделерам. Однак усе одно це доволі суб’єктивні візуалізації, адже точно не відомо, який вигляд мали ці будівлі, – каже автор ідеї та засновник стартапу Chameleon Age Ігор Ковалишин. – Почали ми зі Львова. Хочемо відтворити 3D-зображення не лише Високого, а й Низького замку (він був у районі Вернісажу), синагоги Золота Роза, Краківської та Галицької брам. Також плануємо створити 3D-модель львівської ратуші середини ХІХ ст. – вона тоді мала зовсім інший вигляд, ніж зараз. Але Львів – це лише початок. Уже маємо домовленості з Миколаєвом (обласним). Будемо відновлювати Ольвію. У планах також відтворити храм Артеміди в Ефесі”.
За словами Ігоря Ковалишина, на місці втрачених пам’яток будуть спеціальні таблички з QR-кодом. Аби побачити 3D-зображення пам’ятки в реальних розмірах, досить лише відсканувати код. Крім того, мобільний додаток Chameleon Age дозволить подорожувати в часі, залишаючись вдома. Безпосередньо на локації з додатком можна буде не лише “вписати” втрачену пам’ятку у пейзаж, а й зробити селфі на її тлі.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Близько року тому сторінки сайту Фотографії старого Львова в публікаціях Знесіння і Кривчиці та Кривчиці і Личаків уже знайомили читачів із світлинами Кривчиць, зробленими Юліаном Дорошем у 1960 році. Сьогодні Кривчицям знову присвячена ціла підбірка фотографій Юліана Дороша.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Як справжні господарі зустрічають нас місцеві жителі. Видно, що їм подобається увага світливця, але вони роблять вигляд ніби їм байдуже і вони роблять послугу тому цікавому вуйкові з фотоапаратом. До слова, нікого з родини часом не впізнаєте?
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Якщо поглянути на камінь у кладці цих господарських приміщень, то складається враження, що вони стоять тут не одне століття. Цікаво чи достояли до наших днів?
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Сучасне авто на 80-100 кінських сил мабуть не здолало б цю швидкісну трасу. А дві кінські сили вправно тягнуть фіру ніби вона нічого не важить. Хлопці на фірі видно спортивні – то не важкі.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Таких невеликих ставочків в ближніх околицях Львова колись було багато. Стосовно риби не впевнений, а качки почували себе дуже навіть комфортно.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Самотнє дерево, яке кілька десятиліть тримає своїм міцним коріння горб. Адже всі знають, що з горба краще видно. Ось і дерево оглядає околиці з висоти і згадує яке все було колись, за часів його молодості.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Церква Св.Іллі в Кривчицях дивує своєю незвичною архітектурою. Науковці кажуть, що збудована вона на фундаменті оборонної вежі 13-14 століть, тому й має таку незвичну форму.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
І знову чудова дорога виконана в кращих традиціях радянського соцреалізму. Хто сказав, що на шляху до комунізму буде легко?
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Видно як відступила вода на ставку готуючись до зимової сплячки. Поховалися в домівках качки і тільки корінь дерева, як викинута на берег риба, очікує на весняне повноводдя.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Придорожній пам’ятний знак ще й досі нагадує поодиноким перехожим про важливу історичну подію. А про яку саме – він уже й сам забув. Але пам’ятає, що має про неї нагадувати.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Залізничний тунель – чи не єдине архітектурне диво, що збереглося без особливих змін до нашого часу. Вміли ж австріяки будувати.
Львів, Кривчиці, листопад 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Вершина сучасної цивілізації – багаторівнева дорога приводить нас до завершення збірки світлин Юліана Дороша. Але тільки на сьогодні. За тиждень мандрівка продовжиться і ми знову помандруємо маловідомим, або й майже забутим Львовом Юліана Дороша.
Художник Осип Курилас дивував не тільки творчістю. Маючи потужний авторитет і широке визнання, у свої 45 він записався добровольцем до Легіону Українських січових стрільців
У Львові розпочали роботу над документальним фільмом про відомого українського живописця, графіка, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС Осипа Курилася, інформує “Еспресо.Захід”.
Так склалося, що 150-річчя від дня народження цього митця, про яке Україна мала б голосно згадати торік, пройшло повз увагу українців. Чи то через пандемію, чи з інших причин. Однак цей митець, котрий у свої 45 років, маючи потужний авторитет і широке визнання, записався добровольцем до Легіону Українських січових стрільців, таки вартує, щоб про нього знали більше.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. На фото – Автопортрет Куриласа
Властиво, ідея фільму, як це часто буває з унікальними ідеями, народилася випадково. Як розповів режисер та оператор майбутньої стрічки, відомий львовознавець, фотомайстер і засновник порталу “Фотографії Старого Львова” Роман Метельський, наприкінці минулого року він повертався з Нагуєвичів (де як куратор презентував творчість засновника професійного кіно на Галичині Юліана Дороша) до Львова в товаристві цікавих людей. Коли минали Щирець, хтось згадав, що саме звідси родом Осип Курилас. А людина, котра багато років займалася архівами діячів культури та мистецтва у Львівській національній галереї мистецтв, Наталя Філевич – що в галереї є відеохроніка кінця 1940-х років, Куриласу присвячена. Подальше заглиблення в тему й обговорення з фахівцями і підштовхнули до думки, що такий документальний фільм справді варто зробити, включивши до нього фрагменти з відеохроніки, яка хоча й мала близько години часу, однак була німою.
“Якщо ми самі не будемо розповідати про наших героїв, то чого б це мали робити чужі люди?” – підсумовує Роман Метельський.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. На фото – Осип Курилас малює портрет Гриця Коссака
За словами Наталі Філевич, яка нині очолює благодійний фонд Нагірних, ця кіноплівка з’явилася у фондах Львівської галереї мистецтв завдяки збиральництву її тодішнього очільника Бориса Возницького понад десять років тому. Плівку оцифрував Ігор Ткачик, але якоїсь окремої уваги на неї ніхто не звернув. Тепер – виплекавши ідею сучасного фільму про Осипа Куриласа й отримавши відповідний дозвіл нинішнього керівництва Львівської галереї мистецтв на використання у цій стрічці документального відео матеріалу, – раптом з’ясували, що та історична відеофіксація художника, коли він уже був дуже стареньким, – це “бомба”.
“Це єдина на сьогодні відеофіксація Осипа Куриласа, – говорить Наталя Філевич. – І хай ми не чуємо його голосу, але бачимо його поставу, його рух. До речі, в цій хроніці ми бачимо і портрет Куриласа, який, можливо, належить пензлю відомого у свій час митця Михайла Добронравова, чий архів також сьогодні зберігається у фондах Львівської галереї мистецтв”.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. На фото – Курилас О. Собор Святого Юра
“Я навіть вражений, як багато в нашому житті може зробити випадок, – говоримо зі сценаристом фільму, автором поважного альбому (де було вміщено близько 520 ілюстрацій та архівних матеріалів, присвячених одній із найцікавіших та найдраматичніших постатей українського мистецтва Осипу Куриласу) Андрієм Крижанівським. – Енергетик за фахом, я люблю історію, досліджувати в архівах. Готуючи книги про історію електрифікації, про Львівський монетний двір XІV-XV століть і про монети Галицької Русі, я багато спілкувався не тільки з документами, а й живими людьми. І якось мені запропонували: “А купи в нас архів Куриласа” й показали три папки, де були і писана від руки автобіографія художника, і його спогади, і записнички. Приміром, з описаними, фінансовими стосунками митця з представниками церкви, коли священники не завжди мали можливість розрахуватися за малярські роботи грошима й розраховувалися, чим могли – картоплею, борошном, чимось іще. Скажімо, є запис, що привезли 50 кг муки і в дужках примітка – “дещо стухла”. Це все дуже цікаво, і архів, ясна річ, я купив. Однак постало питання, що з ним робити. Просто передати до музею – це означає, що він припадатиме порохом, поки до нього дійдуть чиїсь руки. А так не хотілося. Комусь віддати досліджувати – кожен займався своїм. Отож узявся за дослідницьку працю сам, підсумком якої і став окремий альбом. Однак не думаю, що аж так багато людей у нього вчитувалися. А постать вартує, щоб її знали. Тому фільм – найкращий спосіб розповісти про неї”.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. Курилас О. Портрет січового стрільця Сеня Горука
Чого лиш варті деталі, що саме Осип Курилас залишив для нащадків безцінні портрети Олени Степанівни, Лева Лепкого, Гриця Коссака та десятків інших видатних діячів свого часу й української культури. Змальовуючи фрагменти історії Українських січових стрільців, він залишив роботи, рівноцінні як у мистецькій, так і в пізнавальній площинах. Приміряючи сьогодні на себе (там, де це можна зробити) легендарні кашкети-мазепинки, що їх носили “усусуси”, можна згадувати й Осипа Куриласа, який один із тих, хто брав участь у розробці стрілецьких одностроїв і відзнак для січових стрільців. Зрештою, про нього також говоримо як про майстерного ілюстратора та одного з піонерів нового українського малярства.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. Курилас О. Листівка з серії “Українські січові стрільці”
Документальні тексти Осипа Куриласа начитуватиме відомий “заньківчанин” Януш Юхницький, голос автора звучатиме голосом “піккардійця” Славка Нудика, а музичним оформленням займається Анастасія Ільків. Стрічку, зйомки якої відбудуться за кошти Фонду Нагірних, родини Куриласів з Америки та небайдужих мешканців Щирця, планують презентувати (якщо, знову ж таки, пандемія дозволить) до дня народження художника, 26 липня.
У четвер, 8 квітня, о 19:00 чоловічий склад та камерний хор ім. М. Леонтовича Національної хорової капели «Дударик» дадуть онлайн-концерт на підтримку благодійної акції зі збору великодніх кошиків для військових, які перебувають у зоні бойових дій.
Концерт відбудеться у Гарнізонному храмі Петра і Павла. Його можна буде подивитися на сторінках Дударика та Гарнізонного храму у Facebook.
Солістами концерту будуть Богдан Солотва, Андрій Гайдук та Софія Соловій. Диригент – художній керівник капели «Дударик» Дмитро Кацал.
«Нашим військовим на сході конче потрібно відчувати підтримку листами, дзвінками, амуніцією чи смачними подарунками. Вони мають мати чим і за кого воювати. Для цього «Дударик» ініціює щорічні заходи для збору Великоднього кошика для солдата», – сказав Дмитро Кацал.
Програма концерту складатиметься із духовних творів, серед яких «Мій Ісусе», «Блажен муж», «Алилуя», «Аве верум», «Отче наш», «Боже, Великий єдиний» та інші.
Нагадаємо, капела «Дударик», Гарнізонний храм Петра і Павла та Будинок офіцерів цього року готують до передачі «на 0» гостинці для солдатів. Потрібна дотація від благодійників і короткі листи з побажанням-привітанням нашим Воїнам.
Цю справу роблять на згадку про отця Андрія Дуду, військового капелана і чудову людину, який передчасно нас покинув.
2 роки тому зібрали і відіслали гостинці для 800 солдатів. Цього року планують відправити у зону бойових дій подарунки для 1000 воїнів.
Потрібно:
1000 пасочок, 500 кг ковбас, 1000 яєць, 300 кг вафель, кілька палєт газованої води «Дюшес» (спец побажання ДШВ). Пасочки можна заофірувати, коли їх будете освячувати, рівно ж і листи можна буде залишити у скриньці в храмі.
Кошти на все інше просимо переховувати на благодійний рахунок храму із вказанням «на Великодній кошик для солдата». № рахунку:
Грошовий еквівалент складає 50 тис грн.
Збір триватиме до Страсної п’ятниці, 30 квітня. Для кожного охочого це передпасхальне добре діло. А солдату радість, що ми про нього пам’ятаємо. Доєднуймося!
Найменування отримувача:
РО ЦЕНТР ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНСТВА УГКЦ
Код отримувача: 35775549
Рахунок отримувача у форматі відповідно до стандарту IBAN: UA803052990000026002041000305
Назва банку: АТ КБ «ПРИВАТБАНК»
Призначення платежу:
На Великодній кошик для солдата
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
За словами Ігоря Ковалишина, на місці втрачених пам’яток будуть спеціальні таблички з QR-кодом. Аби побачити 3D-зображення пам’ятки в реальних розмірах, досить лише відсканувати код. Крім того, мобільний додаток Chameleon Age дозволить подорожувати в часі, залишаючись вдома. Безпосередньо на локації з додатком можна буде не лише “вписати” втрачену пам’ятку у пейзаж, а й зробити селфі на її тлі.
