Фрагмент оформлення буд., де знаходилась кав'ярня " Штука ", скульптура Марса, сер. XIX ст.
Який справжній львів’янин гарного недільного ранку не захоче зайти в хорошу кав’ярню на філіжанку улюбленого напою? Вже три місяці нашим партнером ароматних недільних ранків є Торгова Марка Кава старого Львова. Наша мандрівка нині на вулицю Котлярську, де під номером 8 заховалась дуже атмосферна кав’ярня-галерея “Штука”.
І хоч до “Штуки”, що колись існувала в кам’яниці по вулиці Театральній, 10, ця кав’ярня немає жодного відношення, але атмосфера тут просто фантастична. Перед тим як заслужено насолодитися вишуканим кавовим напоєм, коротко розкажу кілька цікавих фактів про “Штуку” – колишню та сучасну.
Отже, перша кав’ярня “Sztuka” містилась на одній з найстаріших вулиць середмістя, у кам’яниці (сучасна вулиця Театральна, 10) з багатою історією, збудованій в 1768-1773 рр. архітектором Петром Полейовським.
Скульптурний декор фасаду, виконаний у 1850 р.(алегоричні фігури Марса та Венери, маскарони, декоративні елементи), належить авторству Павла Ойтеле. У цьому будинку пройшли дитячі роки Ванди Монне, нареченої Артура Гроттгера.
Кав’ярня ” Штука “, на вул. Театральна, 10, вигляд з пл. св. Духа ( нині – І. Підкови ), фото до 1914 року
Від 1886 р. у приміщеннях ІІ поверху була розташована постійна виставка Об’єднаного Товариства шанувальників мистецтва Кракова та Львова; в цей же час у кам’яниці містилась “Школа практичних професій для жінок”, яку провадило Товариство “Жіночої праці”.
У 1908 році в будинку відкрилася кав’ярня «Штука», яка прославилася вишуканим інтер’єром.
Оформлення і розписи ” Штуки “, поштівка. до 1914 року
Інтер’єр кав’ярні в 1908 р. був оформлений за проектом львівського художника Фелікса Вигживальського, одного з найцікавіших митців періоду сецесії.
Найкращий знавець львівської сецесії доктор мистецтвознавства Юрій Бірюльов: “…З чотирьох залів кафе найбільший художній ефект справляв “дамський салон”. Стінні розписи Вигживальського – “Індіанське мистецтво”, “Чудо-дитина”, “Ars longa”, “Vita brevis” складались у своєрідний тетраптих з “неоміфом”на тему львівського мистецтва початку ХХ ст. Стінопис був виконаний у широких узагальнених площинах, з ритмічним компонуванням фігурних груп. Системі розташування розписів підкорялись меблі, світильники,портьєри з аплікаціями, скульптури Курчинського у нішах…”.
Розпис т.з. ” Залу семи богів “, поштівка, до 1914 року
Окрім настінних розписів зали прикрашали полотна відомих на той час митців : Сіхульського, Дембіцького, Блоцького, Пауча та інших.
Під час І світової війни у кав’ярні “Sztuka” функціонувала так звана “дешева кухня” – винахід львівської міської ради та її тогочасного очільника, доктора Тадеуша Рутовського. “Дешева кухня” у кав’ярні “Sztuka” за доступними цінами годувала у військовий час львівську інтелігенцію.
Кав’ярня-галерея “Штука”
В наш час кав’ярня-галерея під назвою “Штука” розпочала свою роботу у травні 2009 року по вулиці Котлярській, 8. Основна ідея та настрій кав’ярні – можливість поринути в мистецьку атмосферу Австро-Угорського Львова.
В кав’ярні не продаються алкогольні напої і щодня відбуваються знакові мистецькі події Львова. Також кожного місяця презентується нова виставка знаних львівських і не тільки митців.
Дуже люблю заходити в цю кав’ярню. Тут ніби зупиняється час, метушливі думки знаходять своє місце, а густий запах кавових зерен налаштовує на хороший настрій.
В понеділок, 31 травня 2021 року, о 16:00 в Пороховій Вежі (вул. Підвальна, 4) відбудеться відкриття проекту сучасного мистецтва «Sürgün» за участі Влодка Кауфмана та кримських митців.
Sürgün – проект сучасного мистецтва, приурочений до 77-х роковин депортації кримських татар.
Влодко Кауфман, відомий львівський перформер, художник та куратор мистецьких проектів, відкриє проект «Sürgün» спеціальним перформансом та геппенінгом, звертаючи увагу на тему трагедії та пам’яті – геноциду та депортації кримських татар з Криму. Чи не вперше ця тема буде переосмислена через сучасні мистецькі засоби: «Цими арт-технологіями ми пробуємо збурювати пам’ять», – говорить Влодко Кауфман про проект «Sürgün».
«Sürgün» із кримськотатарської – вигнання. Обігруючи це поняття, проект зосереджує також свою увагу на тому сюрреалізмі, який свого часу відбувся в Криму, а також на тому, що й зараз відбувається там.
Проект складатиметься із кількох частин:
1) Перформанс. Геппенінг. Інсталяція.
Влодко Кауфман представить перформанс, геппенінг та інсталяції через які досліджує штучність та свободу.
2) Відеоінсталяції та звукові інсталяції
3) Документальний фотопроект Еміне Зіятдінової «Немає іншого дому There is No Other Home»
У проекті також будуть використані фотографії Арвідаса Шеметаса.
«Ми шукаємо такі арт-технології, які дуже разюче будуть реагувати на цю тему, оскільки вона дуже болісна і дуже близька мені, тому що моя мама пережила дві депортації. Вона з Галичини і її депортували до Сибіру, а до того вона була депортована з території теперішньої Польщі. Я дуже болісно відчуваю те, що відчувають кримські татари. Може, тому мені так захотілося з ними співпрацювати», – говорить Влодко Кауфман.
Проект створюють:
Влодко Кауфман (1957) – львівський художник і перформер, співзасновник і арт-директор мистецького об’єднання «Дзига». Один із засновників і кураторів «Тижня актуального мистецтва». Учасник численних виставок в Україні та за кордоном.
Команда кримськотатарських режисерів, операторів та фотографів
Команда Кримського Дому у Львові
Керівник проекту — Халіл Халілов, співкуратор проекту — Алім Алієв.
Експозиція проекту сучасного мистецтва «Sürgün» триватиме в Пороховій Вежі (вул. Підвальна, 4) до 6 червня 2021 року.
Цим концертом компанія «BIGSHOW Agency» ексклюзивно відкриває сезон магічних концертів у Митрополичих садах.
18 червня о 19:30 в Митрополичих садах відбудеться концерт «Легенди Світового Джазу» – спеціальна програма від одних із найкращих джазменів України та східної Європи проєкту «ShockolaD».
На сцені творитимуть неперевершені лідери проєкту: один з найкращих барабанщиків України Ігор Гнидин; одна з найкращих піаністок Анастасія Літвінюк; блюзмен та грувовий басист Андрій Кохан; молодий та драйвовий саксофоніст з запальними імпровізаціями Андрій Дулиш. І, звичайно, оригінальні та яскраві вокалісти Юлія Швед і Павло Ільницький (якого називають «український Сінатра»).
Музиканти даруватимуть неперевершену атмосферу, наповнюючи енергією легендарних світових джазових та популярних хітів Френка Сінатри, Луї Армстронга, Майкла Джексона, Біла Візерса, Рея Чарльза та українських ретро шлягерів у власних аранжуваннях.
«Дозвольте собі на кілька годин поринути в інший світ, у якому поєдналися легендарні мелодії у виконанні кращого проекту та атмосфера сакрального місця з вражаючим краєвидом на історичну частину Львова. І все це – під спів пташок та захід сонця з Святоюрської гори. Музика, легке вино і аромати літнього саду подарують справжній чарівний вечір, який захочеться згадувати ще довго», – зазначають організатори.
Концерт відбудеться в рамках проєкту «Україна 30» – унікальної серії концертів до 30-річчя Незалежності України, які розкривають всю різномастість форм та жанрів музичної душі України (від етнічної музики -до класики).
Це буде один із серії літніх концертів, організованих «BIGSHOW Agency» у Митрополичих садах.
Захід проходитиме з дотриманням всіх правил безпеки – кількість квитків обмежена згідно вимог карантину.
У неділю, 30 червня 2021, з нагоди Міжнародного дня захисту дітей, у Дрогобичі організовують дитячий фестиваль із великою кількістю майстер-класів під назвою «Соляна казка стародавнього Дрогобича».
У програмі – 15 заходів. Крім майстер-класів буде вишкіл, презентація джаз-бенду, музичний перфоманс, лекція екоактивіста. Захід відбудеться у неділю з 14 до 19 години на території Дрогобицької солеварні (вул, Солоний Ставок, 27, поблизу дерев’яної церкви Святого Юра).
Керівниця управління туризму та курортів Львівської облдержадміністрації Наталя Табака зауважує, що Дрогобич є одним із найбільш відвідуваних міст в області під час подорожей.
«Солеварню вдалося зберегти, але це був тільки перший крок. Важливим є її подальший розвиток у всіх напрямах, і насамперед – як туристичного магніту, – зауважує Наталя Табака. – Та й місто Дрогобич має гасло «У ньому вся сіль». У випадку із «Соляною казкою стародавнього Дрогобича» йдеться і про туристичний розвиток, адже захід має на меті зібрати кошти для втілення туристичного проєкту. По-друге, такий фестиваль ставить хороший, змістовний акцент, адже у майбутньому для кожного гостя, а особливо якщо це будуть діти, ця місцина закарбується в пам’яті як локація, де вперше спробували себе в гончарстві, кулінарії чи навіть виварюванні солі».
Андрій Юркевич, громадський активіст, актор, екскурсовод, учасник ініціативної групи з відродження Дрогобицької солеварні, виділяє серед майстер-класів подію відомого художника Лева Скопа.
«Навчатиме дітей малювати янголів солеварні на стародавній дахівці, – говорить Андрій Юркевич. – Ще у нас буде справжній гончарський круг у межах майстер-класу від школи мистецтв. Іншою цікавинкою буде малювання сіллю. Виявляється, є техніка, коли акварельні фарби змішують із сіллю, а в підсумку вдаються дуже цікаві малюнки. Загалом Дрогобицька солеварня – це насамперед виробниче підприємство і майстер-класи в цій локації – саме те, що потрібно».
Гості заходу зможуть спробувати себе й у видобутку та виварюванні солі. Вхід на заходи вільний, як і участь у майстер-класах. Зате буде скринька для добровільних пожертв.
«Збираємо загалом 70 000 грн для облаштування туристичних доріжок на території солеварні, – розповідає Олег Петренко, директор Дрогобицького солевиварювального заводу. – Зокрема, від адміністративної будівлі до, власне, приміщення із шурфом, де виварюють сіль».
Перелік заходів у межах «Соляної казки у стародавньому Дрогобичі»:
Майстер-клас малювання разом з Левом Скопом;
Гончарський майстер-клас від дрогобицької школи мистецтв;
Етномузей “У Дворі” представляє: майстер-клас виготовлення правдивого вершкового масла та хліба, замішаного на ропі з дрогобицької солеварні, дегустація карпатських чаїв;
Малювання соляними фарбами та мукосолики від Світлани Забари;
Вишкіл від проєкту ‘’Бар’єр’’;
Аквагрим;
Кулінарний майстер-класи;
Вуличний музей цікавих експонатів, від колекціонера та голови ГО “Інститут шанувальників старожитностей” Анатолія Задерецького;
«Лабораторія джазу». Презентація просто неба на солеварні джаз-бенду під керівництвом Ярослава Проціва;
Музичний перфоманс від Ігоря Івановича;
Презентація НВК “Зефір”;
Відкрита лекція від екоактивіста Святослава Степ’яка: “Як я почав сортувати всяке різне, і що з того вийшло”;
Презентація Меденицького професійного ліцею;
Презентація Вищого професійного училища №19;
Екскурсія виробничими локаціями солеварні та частування свіжою теплою сіллю.
Мітинг без містян, вітальний лист “вождю народів”, озброєні радянські вояки в храмі… Подробиці подій, про які стало можливим розповідати лише нині.
У 2016-у не стало останнього з визволителів, який мешкав у Рівному, — Андрія Моїсеєнка. Усіх їх, що по війні оселилися в місті, яке визволяли, було понад 80. За часи незалежної України це свято втратило колишню помпезність й ідеологічний присмак. За радянських часів практично кожен мешканець Рівного напам’ять знав подробиці визволення міста. Утім, лише ті, які допускала комуністична ідеологія.
Партійні куратори від культури навіть додумалися об’єднати народне свято Масниці з днем визволення міста. Майже три десятиліття 2-го лютого рівняни святкували Проводи Зими, приурочені до… Дня визволення міста від фашистських загарбників.
Меморіальних місць, які нагадували б власне про події 2-го лютого 1944 року, в Рівному не так багато. Це братська могила воїнів, які загинули в боях за обласний центр, у міському парку імені Тараса Шевченка та меморіал Слави на Дубенському кладовищі. Колись на Луцькому кільці стояла на постаменті гармата — пам’ять про подвиг капітана Гончарова, який загинув у тій місцині під час визвольних боїв. Однак у 90-ті роки пам’ятник демонтували, вважаючи його символом тоталітарного режиму. Своєрідним непорушним пам’ятником тих часів залишаються незабутні спогади свідків і учасників тих подій.
Радянська військова техніка біля головпоштамта у Рівному
“Незручні” подробиці стають відомі лише нині
Фашистські війська захопили Рівне 28 червня 1941 року. Окупація тривала 945 днів. У 1944-у червоні війська атакували Рівне відразу з чотирьох сторін, в обхід пустили кавалерійські частини, в боях брали участь і партизани. О 14.00 годині другого лютого 1944 року перші радянські частини увірвалися до міста. За станом на 18.00 годину Рівне було повністю звільнено від німців. Паралельно з Рівним було звільнено і Луцьк та стратегічний залізничний вузол Здолбунів. У таку стрімку перемогу не одразу повірив Йосип Сталін, поставивши під сумнів доповідь командування Першим Українським фронтом. Тому лише 5-го лютого віддав наказ про салют на честь визволення міст. У цей день о 21-й годині Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами із 224-х гармат. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з’єднанням звань “Рівненських”. Ними стали шість військових частин: 6-а гвардійська стрілецька дивізія, 8-а гвардійська імені Морозова та 13-а гвардійська кавалерійські дивізії, 19-й гвардійський і 975-й зенітний артилерійські полки, 7-а штурмова інженерно-саперна бригада.
Офіційна інформація про визволення міста завжди була чітко дозованою. Ветерани „зайвого” не розповідали. За СРСР боялися сказати щось „не те” й місцеві мешканці-очевидці тих подій. Лише нині стають відомі подробиці. І хоча вони часто геть не “ура-патріотичні”, це також наша історія, яка звільняється від пропаганди, і яку ми маємо право знати.
Рівнянка Віра Михайлівна Степанюк пригадує, що визволенню міста передував жахливий артобстріл, потім точилися запеклі вуличні бої. Вона пам’ятає, як, ховаючись у холодному підвалі будинку, її мама з бабусею молилися, аби тільки не поцілили в їхнє помешкання, бо тоді довелося б жити просто неба. Багатьом рівнянам довелося відчути, що це таке. У результаті боїв було зруйновано більшість будинків, особливо в центрі, на теперішній вулиці Соборній, у районі залізничного вокзалу. Багато споруд були з проваленими дахами. У цих руїнах змушені були тулитися люди, в яких не було рідні в інших, менш зруйнованих районах міста. Майже неушкодженими залишалися добротні будинки чехів і німців на теперішній вулиці Чорновола, на Грабнику, військові казарми. Але фашистська авіація бомбила місто й після його визволення. Тому жахливих руїн тільки більшало.
Рівне, 1944
Як пригадують старожили, незадовго до визволення німці, відчуваючи наближення червоної армії, об’їжджали околиці та наказували населенню зібратися на майдані в центрі міста — там, де нині Театральна площа. З собою дозволяли брати лише їжу та необхідні речі. Однак не всі місцеві повелися на це, пам’ятаючи про долю рівненських євреїв. Старожили розповідають, що людей, які все ж таки прийшли, фашисти розстрілювали або вивозили в невідомому напрямку, і більше про них ніхто не чув. На початку 1944 року в місті накопичилося чимало відступаючих німецьких частин. Їх розквартировували по будинках, викидаючи людей на вулицю. Але, як розповідали очевидці тих подій, траплялися серед німців і такі, що допомагали місцевим, особливо родинам з дітьми. Чи то відчували наближення розплати, чи зрозуміли безперспективність воєнної авантюри…
Нелегко довелося й визволителям. Зима 1944-го на Рівненщині була мінливою — то сніг з морозом, то відлига з дощем. У день, коли точилися бої за Рівне, 2-го лютого, була відлига. На вузеньких вулицях було суцільне місиво з грязюки і талого снігу. Якщо кіннотникам пересуватися ще було відносно легко, то солдатам, які й самі місили грязюку ногами, ще й доводилося допомагати витягувати багатотонні гармати, з якими не справлялися тягачі. Спогади про ті дні неоднозначні — одні очевидці кажуть, що німці навіть не чинили спротиву, бо Рівне не було стратегічним містом. Бої припинилися 2-го лютого щойно істо огорнули сутінки. За деякими історичними джерелами, німці змушені були залишити Рівне, оскільки їм катастрофічно бракувало живої сили і техніки. Зокрема, тодішній головнокомандувач німецької групи армій “Південь” фельдмаршал Манштейн у своїх спогадах “Втрачені перемоги” писав, що оборону на цьому напрямку тримали тільки залишки кількох розбитих на берегах Дніпра частин вермахту, тому, мовляв, і не стримали натиск радянських військ. Про фактично втечу без бою німецьких військ з міста писав і спецкор радянської газети “Известия” Євген Кригер (він одним з перших журналістів потрапив до звільненого Рівного) у своєму матеріалі від 9 лютого 1944 року: “У резиденції Коха нас зацікавила цілковита незайманість усього чиновницького господарства — столів, ящиків, приладдя, паперів, діловодства. Ніби співробітники “рейхскомісаріату” вийшли на хвилиночку подихати свіжим повітрям. Та провітрюватися їм довелося досить далеко і від Рівного, і від Луцька, де на випадок відступу Кох створив філіал свого комісаріату. Геть бракувало часу збиратися, пакувати ордени та папери. Все кинуте в повному порядку. Такий “порядок” свідчив про цілковиту розгубленість німців, приголомшених несподіваним ударом наших військ на Рівне та Луцьк. … Не встигли навіть повідомити намісника фюрера про те, що настав час збиратися в дорогу. В офіцерських ресторанах “Тільки для німців” на столах залишилися незаймана їжа, келихи з недопитим шнапсом”.
Наслідки вуличних боїв у Рівному
Інші ж джерела твердять, що на підступах до міста та перехрестях доріг гітлерівці спорудили міцні оборонні укріплення й запекло оборонялися. Як твердила радянська пропаганда, у боях за місто фашисти втратили кілька тисяч солдатів і офіцерів, а також 30 великих складів зі зброєю та військовою амуніцією. Скільки полягло наших солдатів, достеменно невідомо, бо ці дані досі перебувають в іноземних архівах. Декотрі місцеві історики називають цифру 600 осіб загиблих та померлих від ран у госпіталях.
Мешканці зустріли визволителів насторожено
Радянська історія твердить, що визволителів рівняни зустрічали виключно хлібом-сіллю. Було таке. Водночас, старожили пригадують, як чимало рівнян після повного визволення міста приходили на майдан біля Свято-Воскресенського Собору, від щирого серця несучи солдатам усе, що мали — молоко, хліб, варену картоплю. Але офіцери наказували воякам нічого не брати, бо, мовляв, може бути отруєне.
У перші дні після визволення рівняни, попри радість, вочевидь, почувалися дещо непевно. За радянських часів ніколи не розголошували того факту, що 5 лютого на загальноміському мітингу на честь визволення від німецьких загарбників майже не було міського населення. Рівняни просто боялися. Мовляв, крий Боже, якщо знову повернуться німці й на мітингувальників донесуть “за сприяння “москалям”, це буде смертельний вирок їм та їхнім родинам. Натомість у міському театрі 10 лютого в кращих традиціях радянської політпропаганди відбулися урочисті збори місцевого партгоспактиву. Про це зокрема писали кореспонденти фронтових багатотиражок. У президії зборів — секретар підпільного обкому компартії командир Ровенського обласного партизанського з’єднання Василь Бегма. “Под гром аплодисментов” почесним заочним головою президії одноголосно обрано товариша Сталіна. Серед виступаючих — майор Лотарєв, чия частина першою увірвалася в місто. Актор місцевого театру Петросян від імені рівнян дякує визволителям. Від віруючих виступає священик настоятель Свято-Воскресенського Собору Мрачковський. Учасники зборів приймають вітальний лист “вождю народів” Сталіну.
Рівне, лютий 1944-го
Пригадують старожили й таке. Коли солдати вирішили взяти участь у панахиді на честь загиблих воїнів у Свято-Воскресенському Соборі — головному православному храмі міста на той час — священик, всупереч релігійним канонам, дозволив їм увійти зі зброєю, бо, мовляв, воюють вони проти супостатів. Але суворо наказав зняти головні убори.
Нині неоднозначним є ставлення суспільства до подій тієї далекої війни. Деякі історичні факти наші сучасники трактують на власний розсуд. Такого вільного поводження з історією не поділяє старший науковий співробітник відділу історії Рівненського обласного краєзнавчого музею Наталія Гавриш. Через таке ставлення багато подій, фактів залишаються невідомими або й просто викресленими, спотвореними, вважає вона. Так, наприклад, за її словами, ім’я легендарного розвідника Миколи Кузнєцова (нині його частіше називають диверсантом, через дії якого потерпали місцеві мешканці) практично стерте з історії Рівного. З цим можна погодитися, а можна сперечатися. А, можливо, навпаки — лише зараз привідкривається завіса над тими справжніми подіями далекої давнини?.. Шкода, що свідків тих часів стає дедалі менше. Тому збирати по крихті їхні спогади усе важче. Але вони, поза сумнівом, неабияк доповнюють картину того, що складає правдиву історію нашого міста.
Часто старі світлини можуть справді вразити і не завжди віриться, що зроблені вони були в Україні більше ніж 100 років.
Сьогодні хочемо показати фото кінотеатру, який знаходився в селі Стоянів (колись це було містечко) на Львівщині. Фото були зроблені в роки Першої світової війни. Такий розважальний заклад в Стоянові звели солдати австро-угорської армії. Звісно до наших часів будівля не збереглась, адже була знищена.
Кінотеатр в с. Стоянів на Львівщині, поч. ХХ ст.
Будівля виглядає дуже оригінально та нестандартно для початку ХХ століття. Напевно, тогочасні мешканці містечка були не менше вражені, ніж сучасники.
Доповідачі та слухачі на науковій конференції «Українська тіловиховна традиція». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Павла Гладиша.
19–20 травня 2021 р. комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедрою олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Музеєм визвольної боротьби України та музейним відділом Львівського обласного Будинку учителя проведено ІV наукову конференцію «Українська тіловиховна традиція».
Захід приурочено з нагоди відзначення 110-річчя від заснування українських товариств «Україна» та «Пласт». Обидві організації відіграли важливу роль у формуванні української еліти у першій третині ХХ ст., а «Пласт» продовжує свою діяльність у незалежній Україні та в різних куточках світу, де активною є українська діаспора.
Відкриття наукової конференції «Українська тіловиховна традиція». Вітальне слово виголошує завідувач відділу Львівського історичного музею Тарас Кузь. Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Андрія Сови.
19 травня у першій частині конференції зі вступними словами виступили завідувач відділу Львівського історичного музею Тарас Кузь; заступник директора ЛІМ, кандидат історичних наук Юрій Сілецький; завідувач музейного відділу ЛОБУ Віра Романчак; доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член НТШ Андрій Сова.
У всіх виступах наголошувалося на важливості діяльності «України» та «Пласту» в Галичині у переддень Першої світової війни, підкреслювалася провідна роль Івана Боберського, Олександра Тисовського, Івана Чмоли, Петра Франка та Степана Гайдучка у їх становленні та розвитку. Ведучий заходу Андрій Сова ознайомив присутніх з новими виданнями на тіловиховну тематику, які побачили світ у 2020–2021 рр. Зокрема було презентовано перший випуск наукового збірника «Українська тіловиховна традиція», який вийшов друком наприкінці минулого року. Наголошено на важливості такої продукції сьогодні. Адже у збірнику висвітлено маловідомі аспекти українського тіловиховання, особливу увагу зосереджено на актуальних проблемах фізичного виховання і спорту на українських землях у кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.
Відкриття наукової конференції «Українська тіловиховна традиція». Вітальне слово виголошує завідувач музейного відділу Львівського обласного Будинку учителя Віра Романчак. Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Ореста Круковського.
У перший день конференції он-лайн та оф-лайн прозвучало тринадцять доповідей українських науковців, музейних працівників, краєзнавців, які проживають та працюють в Києві, Львові та Чорткові. У заході також взяли участь учителі Львова та Львівщини, які викладають історію України, фізичне виховання та захист Вітчизни.
Першим виступив Андрій Сова з доповіддю на тему «Степан Гайдучок та Петро Франко: від «Українського спортового кружка» до товариств «Україна», «Пласт», «Змаговий союз»». Далі старший науковий співробітник Музею визвольної боротьби України Орест Круковський, аналізуючи фотоархів Степана Гайдучка через призму історії фотографії, розповів про І Краєвий здвиг, який відбувся у Львові 9–10 вересня 1911 р.
Доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член НТШ Андрій Сова презентує науковий збірник «Українська тіловиховна традиція». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Ореста Круковського.
Кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник відділу наукової бібліографії Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України Маріанна Мовна у своєму виступі охарактеризувала видавничі серії українського товариства «Сокіл-Батько» у міжвоєнний період. Четвертий доповідач – кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент кафедри спортивних та рекреаційних ігор, відповідальний за спортивну роботу у ЛДУФК ім. І. Боберського, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Володимир Левків ознайомив присутніх із тенденціями розвитку волейболу в українських організаціях Львова у 30-их роках ХХ століття. Віра Романчак виступила з доповіддю на тему «Історія пластового руху в експозиції музею Львівського обласного Будинку учителя».
Старший науковий співробітник Музею визвольної боротьби України Люба Коваль виголошує доповідь на тему: «Пластова філателія у фондах Львівського історичного музею». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Андрія Сови.
Старший науковий співробітник Музею визвольної боротьби України Люба Коваль, опираючись на фонди Львівського історичного музею, торкнулася питань пов’язаних з пластовою філателією ХХ ст. Сьомий доповідач – спортивний журналіст, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Іван Яремко поділився своїми спогадами та науковими пошуками у контексті теми, яка стосувалася 80-річчя спортового товариства «Україна», яке урочисто відзначалося в Україні у 1991 році. Доктор історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Національного університету фізичного виховання і спорту України Юрій Тимошенко на основі невідомих документів з київських архівів проаналізував діяльність організації «Пласт» у Берегово в 1920–1930-х рр.
Цікавою була доповідь громадського діяча, учасника сучасної російсько-української війни Павла Гладиша про напрямки діяльності спортивно-патріотичного товариства «Шквал». Наступною була виголошена доповідь кандидата філософських наук, доцента кафедри олімпійської освіти ЛДУФК ім. І. Боберського, члена філософської комісії НТШ Ростислава Поліщука на тему «Пластуни – воїни української ідентичності». Продовжив і розвинув цю тематику у своєму виступі «Сучасні перепони поставанню українського світу: деякі cвітоглядно-методологічні міркування» кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Валерій Джунь. Активний громадський діяч, голова Пластової пошти станиці Чортків, Анатолій Петльований розповів присутнім про сучасну філателію та філокартію через яку він популяризує історію «Пласту» для членів організації та широкого загалу.
Студенти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського на науковій конференції «Українська тіловиховна традиція». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Павла Гладиша.
Завершальним акордом першого дня конференції стали виступи завідувача відділом «Музей науки і техніки» Петра Слободяна та завідувача відділу «Музей визвольної боротьби України» Львівського історичного музею Тараса Кузя, в яких проаналізовано історію пластових пам’яток, які зберігаються у фондах та експозиціях Львівського історичного музею. Для всіх учасників конференції стало приємною несподіванкою презентація унікальних кубків, які використовували у своїй діяльності пластові гуртки та курені Львова 1920-х рр.
Другий день конференції був не менш цікавий та насичений різними подіями. Спочатку учасники прослухали доповідь Андрія Сови про провідних діячів українського тіловиховання Степана Гайдучка та Петра Франка. Після цього ознайомилися з виставкою «Революція на Граніті, яка змінила Україну» та експозицією Музею визвольної боротьби України. Їх представили та провели Тарас Кузь та Люба Коваль. Особливий наголос зроблено на пам’ятках «Пласту», які знаходяться в експозиції. На завершення було підведено підсумки наукової конференції та накреслено плани на майбутнє. Організатори наукового форуму взяли на себе зобов’язання у найближчий час видати наступний випуск наукового збірника «Українська тіловиховна традиція».
1 червня вже минає рік, як відійшов у засвіти Мирослав Скорик. Мирослав Скорик – композитор, музика якого завжди звучатиме в кожному куточку Львівської національної філармонії, яка з вересня 2020 року філармонія носить його ім’я.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика підготувала ряд подій, приурочених пам’яті видатного композитора:
1 червня об 11:00 відбудеться Заупокійна Архиєрейська Літургія в Архикатедральному Соборі Святого Юра.
Мирослав Скорик
О 12:30 у фоє Концертного залу Людкевича Львівської філармонії відбудеться прес-конференція Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика, яка стане відправною точкою цій події. Учасниками прес-конференції будуть Володимир Сивохіп – Генеральний Директор Львівської національної філармонії, Іван Собко (заступник голови Львівської облдержадміністрації), Ірина Гаврилюк – Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації.
У пам’ять видатному композитору Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії під батутою Володимира Сивохіпа 1 червня о 14:00 на офіційному YouTube-каналі презентує виконання незрівнянної «Мелодія» Мирослава Михайловича.
У програмах подій – його духовні, фортепіанні, оркестрові твори, композиції для струнного квартету, а також опуси композира, які є надзвичайно популярними – Гуцульський триптих, Мелодія та його джазові обробки.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Прозвучать вони у виконанні відомих солістів та колективів: Софії Соловій (сопрано), Оксани Рапіти (фортепіано), Мирослава Драгана (фортепіано), Соломії Івахів (скрипка), Назара Джурина (віолончель), Олег Каськіва (скрипка), Валентини Пришляк (альт), Струнного квартету «Фенікс», Камерного хору «Глорія», Академічного симфонічного оркестру філармонії, Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та дириґентів – Юрія Бервецького, Володимира Сивохіпа та Сергія Хоровця.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова, чи нагадати їм, кілька цікавих фактів з історії однієї з візитівок нашого міста – головного залізничного двірця. Всі ми звикли до величної споруди, що здебільшого першою зустрічає гостей міста Лева. А чи багатьом відомо, що в кінці ХІХ ст. головний вокзал Львова мав зовсім інший вигляд? Та й побудований він міг бути зовсім у іншому місці і бути не головним.
Про це, і не тільки, у сьогоднішній публікації. І звичайно, що історія головного залізничного двірця Львова налічує значно більше аніж 10 фактів, але ми вибрали на нашу думку найцікавіші.
Головний залізничний вокзал. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Людвік Вєжбіцький у своєму дослідженні про розвиток залізниць в Галичині у ХІХ ст. писав, що перші технічні плани прокладання залізниці в околицях Львова складав у 1844-1845 рр. інженер Бредтшнайдер. Згідно траси, яку він пропонував двірець мав стати на передмісті, що називалося «Байки» в околицях нинішньої вул. Київської. Звідси колія мала перетнути через міст долину Вулецького потоку і обходити місто дугою з південного боку. Далі залізниця мала бігти схилами пагорбів над Пелчинським ставом через Софіївку, погулянку, Мар’ївку (теперішнє Винниківське озеро), попід чортовою скелею до Винник і далі на Золочів, Тернопіль, Чортків, Заліщик до Чернівців. Коли у 1860-1861 р. велося будівництво залізниці до Львова, то дотримувалися в основному траси накресленої Бредтшнайдером аж до Мшани, а звідти провели її північніше – до нинішнього головного залізничного вокзалу. Аж тоді, коли вже закладали фундаменти двірця, міська влада почала протестувати, що його будують надто далеко від Середмістя.
Львівський головний двірець (вокзал), 1894 р.
Існували альтернативні проекти розташування вокзалу: між нинішніми вулицями Карпінського та Митрополита Андрея, при теперішній вул. Устияновича, в околиці сучасної вул. Марка Вовчка. Однак усі ці проекти потребували викупу великих ділянок землі, поверненню коштів за вже здійснені роботи та відведення води від двірця до Полтви, на що міська рада категорично не погоджувалася. Ще один проект передбачав розташування вокзалу біля рогу нинішніх вулиць Клепарівської та Золотої. Планувалося навіть використати для потреб вокзалу величний Дім інвалідів та ветеранів австрійського війська, який будували тут у 1855-1863 роках. Однак на це не погодилися військові.
Перше приміщення Львівського вокзалу. 1861-1863.
Людвіг Вєжбицький брав безпосередню участь у побудові у 1860-1861 рр. вокзалу Залізниці Карла Людвіга. Це була будівля, що розтягнулася на 150 м вздовж перонів і складалася з чотирьох чотириповерхових секцій, що нагадували середньовічні вежі, з’єднані між собою двоповерховими спорудами.
Перший залізничний вокзал Львова, збудований у 1861 році за проектом Людвіка Вежбицького. Фото 1894 р.
У 1866 році поряд з вокзалом Залізниці Карла Людвіга був споруджений Чернівецький двірець. 16 листопада 1873 р. до Чернівецького двірця прийшов перший поїзд зі Стрия. Цю трасу будувала Залізниця ім. ерцгерцога Альбрехта. Відразу почалася конкуренція між двома львівськими вокзалами, що були розташовані на відстані 250 м один від другого. Керував обома проектами князь Леон Сапіга, однак дирекції залізниць Карла Людвіга та Чернівецької не змогли домовитися про розширення існуючого двірця. Керівництво обох залізниць вимагало, щоб пасажири, в залежності від напрямку свого руху, сідали до поїзда на одному, а потім на другому вокзалі. На це витрачався додатковий час і продовжувався час подорожі. Врешті-решт у 1872 р. досягнуто домовленість, щоб пасажирський рух з усіх напрямків відбувався через вокзал залізниці Карла Людвіга, який стали називати Головним двірцем.
Чернівецький двірець у Львові (1868)
У 1891 році більшість приватних залізниць Галичини увійшли до складу Цісарсько-королівських австрійських державних залізниць. Відтоді постало питання про будівництво у Льввоі нового залізничного вокалу. Були проекти збудувати новий вокзал поблизу центру міста на площі Сольських (тепер Зерновій), але перемогла концепція побудови його на існуючому місці.
Новий львівський залізничний вокзал, збудований у 1904 р
Будівництво нового залізничного двірця велося у 1899-1903 р. за проектом архітектора Владислава Садловського за участі фірми Івана Левинського. Будівля головного двірця, це поєднання двох архітектурних стилів – історизму та сецесії. В основі плану вокзалу лежить видовжений прямокутник, довша сторона якого прилягає до лінії перонів. В центрі та з боків височіють три ризаліти, завершені великими куполами з ліхтарями. Фасад членований колонами та пілястрами доричного ордеру.
Скульптурні алегорії ” Торгівля ” і ” Промисловість ” фасаду вокзалу у Львові. Поштівка, до 1939 року
З обох боків порталу головного входу в нішах стоять алегоричні статуї, створені Антонієм Попелем – «Торгівля» і «Промисловість». А над порталом – скульптури Петра Війтовича, які символізують Львів і Залізничний рух.
Критий дебаркадер головного вокзалу Львова. Фото 1900-х років
У 1903 р. під керівництвом Людвіка Вєжбіцького збудували дебаркадер. Дахи над п’ятьма перонами, розрахованими на малі австрійські вагони , не могли вмістити сучасних довгих потягів і у 2000 р. скляне покриття поміняли на легкий і теплостійкий ліксан.
Головний зал вокзалу. Вгорі видно вітраж «Архангел Михаїл». Поч. ХХ ст.
Проектуванням інтер’єрів займалися архітектори Альфред Захаревич та Тадеуш Обмінський. Інтер’єри двірця були знищені під час російського відступу в червні 1915 р. та в листопадових боях 1918 р. Відбудували Вокзал у 1921 р. Але його знову руйнували авіабомби у 1939, 1941, 1944 рр. Під час відбудови у 1945-1951 рр. додали другий поверх та оформили інтер’єри у стилі сталінського ампіру.
Головний львівський вокзал. Поч. ХХ ст.
Новий двірець урочисто відкрили 26 березня 1904 р. На той час це був найбільший вокзал в Австро-Угорщині.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Ігоря Мельника. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: Центр Європи, 2011
У Львівській національній філармонії імені М. Скорика стартував ювілейний фестиваль «Віртуози», який вже 40 років поспіль об’єднує музикантів з усього світу, дарує слухачам улюблені твори та відкриває нові, ще незвідані музичні світи.
Другий тиждень фестиваль буде насиченим на події:
Музичні Акварелі
27.05.2021 / 19:30
Концертний зал Людкевича
Відомі львівські музиканти Олег Ярема та Богдан Дашак на сцені Концертного залу Людкевича презентують концертну програму із авторських джазових композицій.
Зал філармонії наповнять танцювальні ритми, романтичні мелодії та захопливі музичні образи, що прозвучать у виконанні авторів композицій, Ярослава Казмірчука (труба) та Академічного симфонічного оркестру філармонії.
Пристрасть і безтурботність, палке захоплення і замилування природою, буря почуттів і світлий безвітряний ранок… Твори цієї фестивальної події поєднаються у своїй протилежності.
Фортепіанний концерт Едварда Гріга та Пасторальна симфонія Людвіга ван Бетховена прозвучать у виконанні вже відомого львівській публіці тандему: піаністки Катерини Тітової, Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії та Вінсента Козловського.
Наша культура особлива. Вона цікава та загадкова особливо для гостей з інших країн. Наша музика приваблює своєю мелодійністю, ліричністю, а часто і запальним характером. Вона звучить вишукано і витончено у подвійних варіаціях Йозефа Гайдна, ніби дві грані жіночого образу. Прямує від темряви і безвиході до світла і щастя у Белли Бартока, а у Леоша Яначека вона підкреслює трагічність гоголівського сюжету.
Почути, як українську душу бачать композитори інших країн можна у виконанні симфонічного оркестру INSO-Lviv, який наблизить Україну саме до українців.
Сонати №14, 16 та 18 Бетховен написав безпосередньо перед Гайліґенштадським заповітом. Не просто під час повної втрати слуху, а й із достеменним усвідомленням, що це назавжди. Що він приречений на тотальну тишу…
Концертна програма «Бетховен. Вогонь у темряві» є яскравим прикладом тощо, що у музиці Бетховена палає сильний і яскравий вогонь життя, не дивлячись на те, що створена ця музика вже людиною, яка не може і ніколи не зможе почути того, що створює…
Відчути біль, переживання та «вогонь життя» Бетховена ми зможемо завдяки молодому українському піаністу Дмитру Семикрасу.
Жанр концерту та автор – не єдине, що об’єднає композиції події. Ще одним спільним знаменником для музичної програми стане тональність Ля мажор. Остання, якщо спиратись на класифікацію відомого «власника» кольорового слуху – Олександра Скрябіна, мала зелений колір.
Та зелений буде не лише в оркестровому звучанні. Знайти і побачити його ми зможемо і у Концертному залі Людкевича.
Концерт для кларнета з оркестром та П’ятий скрипковий концерт Моцарта ми почуємо у виконанні музикантів, творчі біографії яких, попри молодий вік, рясніють перемогами та здобутками. Владислав Петрик (кларнет), Варвара Васильєва (скрипка) та Наталія Стець (дириґентка) отримують грантову підтримку від фонду VERE MUSIC FUND. Повною моцартівська партитура стане завдяки Академічному симфонічному оркестру Львівської національної філармонії.
Концерти просто неба вже багато століть збирають меломанів у різних куточках світу. Саме для виконання у лондонському Ґрін-парку Ґеорґ Фрідріх Гендель написав свій «Феєрверк». У Львові на початку ХІХ століття відомий скрипаль Кароль Ліпінський був одним із ініціаторів створення симфонічного оркестру, який у літні місяці, під час «святоюрських контрактів», виступав з найрізноманітнішими програмами у саду Гехта (сьогодні – Парк ім. Івана Франка).
На 40-му фестивалі «Віртуози» Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова» продовжить цю чудову традицію. У Саду Палацу Потоцьких у виконанні музикантів оркестру прозвучать популярні твори Антоніо Вівальді, Вольфґанґа Амадея Моцарта, Франца Шуберта, Йоганнеса Брамса та інших відомих композиторів.
Запрошуємо прогулятися набережною Сени, насолодитися прекрасними видами із Ейфелевої вежі та поринути у найпрекраснішу «Французьку весну»! На сцені Концертного залу Людкевича із сольною концертною програмою виступить вже відома львівській публіці французька піаністка Кім Барб’є.
Про неї говорять, що найвизначнішою та найбільш захопливою рисою піаністки є «поєднання легкості і ніжності її дотику та неабиякої сили», а один із найвідоміших дириґентів сучасності, Саймон Реттл, писав, що найбільше у Кім Барб’є його вразила комбінація поетики та блискучої техніки.
У фестивальній події Кім Барб’є виконає музику Скарлатті, Моцарта, Шопена, Дебюссі та Баха. Також у програмі – світова прем’єра фортепіанного твору сучасного французького композитора.
Альт і фортепіано… Поєднання жіночої чуттєвості та професіоналізму… Новий камерний дует у складі відомих за межами України музиканток – альтистки Катерини Супрун та піаністки Катерини Тітової – створений у 2020 році та є особливим й винятковим за своїм спрямуванням.
Завдяки успішному кар’єрному шляху обох музиканток, дует несе в собі творче та естетичне натхнення, відкриває для слухачів розмаїття альтового репертуару та дарує насолоду високопрофесійної виконавської майстерності. У насиченому репертуарі дуету твори класичних українських та європейських композиторів, сучасна музика, оригінальні перекладення для альта і фортепіано. Його улюблену частину виконавиці презентують у фестивальній події.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
У Києві в Музеї видатних діячів української культури відбулася науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи».
Учасники конференції розглянули й обговорили роль і значення Івана Франка у сучасному українському суспільстві за чотирма напрямками: «Вивчення творчості Івана Франка у школі» (модератор секції – Любомира Мандзій, заступниця Міністра освіти і науки України), «Популяризація наукової та художньої спадщини Івана Франка у сучасному світі» (модератор секції – Ігор Гринів, політтехнолог, народний депутат України 5-ох скликань); «Іван Франко і сучасність: культурологічний дискурс» (модератор – секції Лариса Мудрак, голова Наглядової ради Українського культурного фонду), «Підходи до пізнання феномена Івана Франка» (модератор секції – Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка).
Учасники конференції відзначили важливість просування ідей Івана Франка та необхідність звільнитися від нав’язаних радянською пропагандою стереотипних образів-кліше вічного революціонера, соціаліста та атеїста. Доповідачі відзначили Івана Франка як найбільш інтегровану постать серед усього пантеону українських культурних діячів – фундаторів української державності.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
У вітальному слові ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров зауважив, що настільною книгою кожного українця має стати праця Івана Франка «Що таке поступ?», яка вчить нас працювати і розвиватися. А відомий політичний стратег Ігор Гринів наголосив, що «український народ добре навчився героїчно воювати та помирати за свободу, та має навчитися добре жити. І тут найкращим провідником є Іван Франко».
Важливість Івана Франка для формування національної ідентичності окреслив завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України Євген Бистрицький.
«В умовах реформування української школи важливим є нові підходи у вивченні літературних, культурних та історичних постатей для того, щоб Франко став доступним і цікавим для учителів. Тоді вони зможуть краще передати важливі і необхідні постулати Каменяра для розвитку критичного мислення та формування національної ідентичності своїм учням», – підвела підсумок обговорення на освітній панелі заступник міністра освіти та науки України Любомира Мандзій.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
«Подібні конференції є дуже важливими для нас, бо ми маємо знати, які постаті є найважливішими для розвитку українського суспільства, як правильно розпросторювати їхні ідеї? І сьогодні я впевнилася, що програма УКФ «Знакові постаті української культури» має залишатися і для Франка там точно є місце», – поділилася враженнями від конференції голова Наглядової ради Українського культурного фонду Лариса Мудрак.
У своїй доповіді народний депутат України Михайло Цимбалюк закцентував увагу на Іванові Франку як політичному і громадському діячу, особистості, яка заклала основи єдності української нації, основи формування нації політичної.
Модератор панельної дискусії наукової секції Ярослав Гарасим звернув увагу на стереометричне вивчення літературно-наукового доробку Івана Франка та всебічне висвітлення його життєпису у контексті доби. «Багатогранність, складність та неодновимірність постаті Івана Франка потребують від дослідників відповідних методологічних стратегій для глибокого осмислення цього феномена як в історичній перспективі, так і на етапі розгортання державотворчих процесів сьогодення», – резюмував учений.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
На завершення директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус висловив сподівання, що тільки у співпраці різних організацій і установ ми зможемо переорієнтувати українців з низькопробної маскультури й інформаційного трешу, які заполонили інформаційний простір, на літературно-мистецькі явища національно-органічного стилю. Він подякував усім учасникам конференції за роботу та запросив долучитися до заходів, приурочених 165-й річниці від дня народження Івана Франка, які відбудуться 27 серпня у Нагуєвичах та Дрогобичі.
У конференції, яка відбулася онлайн і наживо, взяли участь понад 60 освітян та науковців з 14 міст України. Організаторами форуму виступили: Міжнародний фонд Івана Франка, Центр вивчення творчої спадщини Івана Франка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Музей видатних діячів української культури, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Державний історико-культурний заповідник “Нагуєвичі”.
Стрімка течія і сильний тиск води дуже утруднювали пересування
Ми спустились на сорок метрів під землю щоб попасти в тунель де ніхто з дігерів ще не був. Цей тунель йде з вулиці Наукової через Левандівку до проспекту Чорновола.
Ходять чутки про його стратегічне призначення для непомітного перекидання військ. Діаметр тунелю чотири метри, довжина – більше десяти кілометрів. Теоретично ним міг би курсувати колісний транспорт, але зараз там тече вода. Та й сам тунель напіваварійний. Побачене нас вразило.
Спуск під землюНад нами зараз сорок метрів ґрунтуДеякі ділянки ми проходили взявшись за руки. Щоб не знеслоА на деяких навпаки, застій мулу і по пояс водиВода камінь точить. Якщо не залатати то скоро це все почне валитисяМи все дослідили і успішно вибралися нагору
Відкриваємо звичайний каналізаційний люк і відчуваємо себе наче на даху дев’ятиповерхівки. Наші потужні ліхтарі ледве досвічують до дна. Змійкою вниз іде стара іржава драбина. Це і є спуск в щитовий колектор Львова. Мало хто знає, але під такими вулицями як Наукова, Виговського, Ряшівська, Левандівська, Брюховицька та Варшавська глибоко під землею прокладене справжнє «водяне метро». Тільки от транспорт тут чомусь не ходить.
Вид з останнього “поверху” вниз на водуТуди ведуть такі ось драбиниМайже біля водиВнизу такого от діаметру тунель
Метою нашої мандрівки, крім просто цікавості, було перевірити в якому ж стані ці комунікації. Адже влада не пильнує навіть за тими що є в центрі міста, де все легкодоступне. Що ж казати про глибинні тунелі в спальних районах. На жаль наші підозри справдилася.
До нас тут з дігерів ніхто ще не бував. Ми не знали які небезпеки можуть чекати і тому були максимально обережні. Спочатку, як найдосвідченіший, спустився автор цього допису з газоаналізатором та протигазом. Драбина виявилася міцною а повітря внизу – придатним для дихання. Останній проліт до води з’їла корозія. Та ми мали розкладну телескопічну драбину. По ній і добралися до самого дна тунелю.
Люк хоч і закис, але відкривсяДалі драбинимо внизСкоро вже дноТак краще видно масштаб тунелю. Останній етап був по переносній драбиніВид з колектора на місце куди ми змогли спуститися по металевих драбинахЩитовий колектор. Вид проти течії в сторону вул. ШевченкаЩитовий колектор. Вид за течією в сторону вул. Тунельна
Щитовий колектор Львова це унікальне місце. Тут водночас відчуваєш і страх висоти, і КАЛустрофобію. Бо ти стоїш по пояс в калі на глибині сорок метрів під землею. Навколо довга та одноманітна бетонна труба. В ній багато бруду тож труба здається вузькою. Десь далеко над головами через круглий люк світить сонце. Та до нього швидко не доберешся.
Наша глибина під землею більше дев’яти поверхівДеколи нагору йдуть такі от драбинки. В кінці там Ваня для масштабу. До речі, поставте йому також + Реально йшов весь час першим!Ваня в тунелі під землею. А єдиний вихід високо і далекоАбо той же Ваня в тому ж тунелі але повністю забитому брудом. Аж голова в стелю впирається
Старт був на вулиці Брюховицькій коло фанерного заводу. Спочатку ми пішли проти течії в сторону вул. Шевченка. Стан колектора тут просто жахливий. Рухатися приходилося по в’язкому мулу по пояс у воді. З кожним кроком з мулу виділявся газ який вітер ніс нижче по течії. Це нас і рятувало. Місцями ми діставали руками до стелі яка, по ідеї, мала би бути на чотириметровій висоті. Бо стояли ми не на бетоні, а на бруді. Його тут половина колектора. І так не повинно бути.
Колектор в сторону вул. ШевченкаОпа! Загата з бруду 🙁 Вона ж і затримує мулПісля неї рівень став підніматисяВаня майже дістає головою до стелі чотириметрового колектора
Коли просуватися далі стало і небезпечно і дуже важко ми повернули назад. Запищав газоаналізатор сигналізуючи сірководень з мулу. То ж ми майже бігли до точки старту.
Наша крайня точка десь під вулицею ШевченкаВоди і мулу тут багато. То ж поки що повертаємося назад.
Вниз по течії колектор мав відчутний нахил та течію. Тому аж такого мулу там не було. Як і бетонного дна. Воно десть зникло залишивши по собі багато гострих уламків. Інколи ми йшли немов по гірському камінню, обережно переставляючи ноги під водою. Напевно дно зруйнувала вода і тиск на колектор.
Вид за течією в сторону вул. Тунельна. Буруни на воді свідчать про нерівності на дніТут дно все було всіяне гострим каміннямТо ж йшли ми помало та обережноАле бувало попадалися і хороші ділянкиІ ще один. В сумі ми таких бачили п’ять.Ділянка з чистим дном та цілими стінками ближче вулиці Винниця. На стіні навіть зберігся телефонний кабель будівельниківОооо! Запасні чоботи!Ехх, розмір замалийЦе рівень води в горизонтальних ділянках тунелюКоли з’являвся нахил то виникала стрімка течія. Вона і викривала всі нерівності дна під ногами
Стінки тунелю, в основному, є зношеними але ще +- цілими. Так було всюди крім ділянки коло озер на вулиці Винниця. Там вода пробивала бетонну стелю і потужними душами змивала кал з наших костюмів хімзахисту. Де не де ці струмки були заткані старими дерев’яними чопами. Тобто колись з цим ділом боролися. Та, на жаль, нових чопів ми не бачили. А от нові струмки – були!
Ооо! Нарешті душ! Район озер на вулиці ВинницяОоо! Нарешті душ! Район озер на вулиці ВинницяПробуємо заткати один з отворівСтарий чоп зроблений до насНу а це прямо таки гігантський ЧОПИЩЕ в тунелі
«Вода камінь точить»,- говорить народна мудрість. Дно колектора вже пошкоджене. Якщо нічого не робити то вода зруйнує і стелю. Куди тоді ходитиме в туалет третина Львова? Не кажучи вже про те, цей тунель ДВІЧІ проходить під залізницею. По ній, крім іншого, транспортують небезпечні вантажі. Не дай Бог відбудеться трагічний збіг обставин.
Лиє як з відраЯкщо нічого не робити то потім оті струмочки прийдеться такими от чопами затикатиСпокійна течія в колекторі. По слідах на стінках видно як піднімається вода у вечірні і ранішні години. А ще страшна тінь Стіка праворуч 🙂Царівна колектора
Ми пройшли два кілометри за течією. Далі тунель різко пірнав униз, до вулиці Тунельної. Йти було неможливо, зносило. Але і не потрібно. На цьому місці я був з іншої сторони. То ж ділянку вважав дослідженою.
Останні метри де ще можна йти і фотографувати. Зі стінки далі лиє водаТут нас почало зносити течієюПрийшлося взятися за руки і так викарабкуватися назад
Як ми орієнтувалися по відстані? Кожних п’ятсот метрів тут є запроектований вихід на поверхню. От їх і рахували. На жаль, жоден з них зараз не є в робочому стані.
Боковий вхід №1Зверху тече водаПіднятися нагору нереальноЗато знайшли таку от красунюВхід №2Вхід №2Наверх йде драбинаАле по ній лізти теж щось не дуже хотілосяВхід №3Тут драбина ціла. І є акуратна пластикова фекальна врізка. Респект тим хто це зробив! Молодці!Не полінувалися і цю трубу довели аж до днаВаня поліз перевірити чи відкриється люк. А стік його пильнує знизу жеби не впавВхід №4. Засипаний сміттям як і решта входів.
П’ятий вхід не фотографували бо там був повний капець на течії. Було не до того.
Шлях назад забрав в рази більше сил та часу. Бо йти приходилося по коліна в воді та ще й проти сильної течії. На щастя ми справилися до часу пік, коли всі приходять з роботи і починають користуватися водою. Тоді рівень піднімається вдвічі. Якби ми не встигли, то йти проти такої сильної течії не змогли б фізично. І мусіли б перечікувати до пізньої ночі в одному з виходів.
В разі чого біля цих аварійних виходів можна було б перечекатиЩе одне схронісько. Місця якраз на трьохСтрімка течія і сильний тиск води дуже утруднювали пересуванняРадіє те що на стінах залишився телеграфний дріт. Напевно шоб не заблукати 🙂
Дев’ять поверхів драбиною нагору минули легко. Так наче це лізти на другий поверх ліжка в жіночому гуртожитку. Ще б пак. Прогулявши цілий день під землею нам хотілося нарешті побачити сонце! Відчути як моральне, так і фізичне полегшення. Бо ми це зробили і вже в безпеці! Ми пройшли найзагадковіший та найнедоступніший з колекторів Львова. Від вулиці Шевченка під дачами і лісом Кам’янка і до вулиці Тунельної. А також побачили що там коїться на власні очі.
Карта пройденого маршрутуУра! Ми побачили світло!І кілька наших радісних фото в честь цьогоФото для дівчат і мамиДякую Ваня і “містеру Стіку” за компанію і реалізацію моєї давньої мрії
А коїться там повний піхвець. Більшість входів в колектор у аварійному стані, мулу та бруду на дні багато, дно розмите тому вода підмиватиме все навколо колектора. На додачу зі стелі б’ють численні джерела ґрунтових вод. Якщо їх негайно не залатати то з часом ці джерела розмиють бетон і великого обвалу не уникнути.
Бурунці на воді свідчать про стан дна під водоюРівень мулу і води в колекторі. А має бути лише на дні. Якби з нами йшов хтось нижчий то йому було б реально важкоСтан самого колектораДуш прямо через бетонНерівномірність дна колектораТа й таке. Головне шо всі цілі вибралися на поверхню!
Часто гортаючи львівську пресу початку минулого століття можна знайти дуже цікаві публікації. І про нещасливе кохання, і про крадіжки, і про транспортні пригоди і багато іншого. Цього разу до рук потрапила стаття, що вийшла 3 лютого 1906 року у виданні «Nowości illustrowane» (Kraków).
Незвичність описаної ситуації спонукала перекласти її (оригінал написаний польською мовою) і опублікувати. Хочеться вірити, що буде цікаво.
“Поміж мешканців Львова рознеслася пікантна сенсація, викликана баталією на барикадах… у шпиталі. Се було справдешнє протиборство, котре вражало запальним норовом нещасливих кобіт. Навіть хто не читав про сю галасливу подію у часописах, може здогадатися, що подібний рейвах міг статися тілько в одному львівському шпиталі, де є жіночий відділ венеричних хороб. (мова йде про Крайовий загальний шпиталь, у головному корпусі якого знаходилось жіноче відділення шкірно-венеричних хвороб[1] – прим. перекладача) Тамті пацієнтки вирізняються революційною гарячковістю й часом влаштовують гучні авантури. Остатня набула найширшого поголосу…
Крайовий загальний шпиталь у 1930-х рр.
І що трафилося? Шпитальна адміністрація намислила спровадити шістьох кобіт, яких лікували від паскудної хороби, на покарання до поліції. Але ті й гадки не мали так легко піддатися сему капосному наміру.
Коли посадовці прийшли до жінок, то запевнилися, що двері палати зсередини заперті на ключ. У тому часі кобіти вже встигли вибехкати від підлоги до самої стелі барикади з ліжок, крісел, нічних тумбочок, сінників і т. п. Водночас вони зчинили такий пекельний писк і галас, що підняли на ноги не тілько весь шпиталь, але й всю округу. А попри се взялися кидати з вікон на подвір’я палаючу солому з матраців.
Навколишній люд гадав, що в шпиталі сталася пожежа. Адміністратори перепудилися, що полум’я може поширитися, й зачали з инчих вікон лити воду з гідрантів на палаючу солому та ще й ціляти струменем у «революціоністок».
Невдовзі прибула телефонічно викликана поліція. Сокирами розгаратали двері до палати й заледве здвигнули барикади, за якими відчайдушно боронилися сучасні «амазонки».
Шість кобіт, яких напосілися доправити до поліції шпитальні чиновники, розтрощили всю палату. В хвилі сеї авантури хорі инчих відділів набулися незлічимого страху, переживши час несусвітнього переполоху.
Значлива та пікантна подія стягнула перед шпиталем велике збіговисько. Поміж обивателів стрічалося чимало альфонсів. Але попри се виникає підозра, ця історія була наперед спланована з-поза меж установи.”
20 червня о 19:00 на найкращій open-air сцeні Львова Ennio Event Square відбудеться проєкт фіналіста «Голосу Країни» АНІСА та гурту Cover Jam, присвячeний королю кавeрів Джо Кокeру.
Триб’ют складатиметься із добірки шeдeврів лeгeндарного співака, а унікальний оксамитовий баритон АНІСА дозволить слухачeві пізнати і по-новому відчути музику Кокeра та насолодитись eмоціями, які вона створює ужe нe один дeсяток років.
«Joe Cocker. Tribute» – єдиний в Україні і один з найкращих у світі триб’ют легендарного співака, а доповнeна програма «На біс» є своєрідним комплімeнтом для вибагливої львівської публіки. Цей проєкт назавжди змінив музичний кавер простір України, а оксамитовий баритон АНІСА закохав у себе мільйони! Харизма, від якої перехоплює подих! Щоразу – аншлаг! Приходьте! Чудовий настрій гарантовано!», – зазначають організатори.
У попередньому матеріалі «Фотографії Старого Львова» розповіли про історію створення і експлуатацію у Львові тролейбусів МТБ-82Д. Сьогодні поговоримо про наступне покоління тролейбусів Львова – машини, виготовлені на Київському заводі електротранспорту імені Дзержинського.
Тролейбус ЛК-5 № 4 на Хрещатику. Такі тролейбуси у середині 1930-х років збирали на Київському трамвайному заводі ім. Т. Домбаля (потім – Київський завод електротранспорту)
Тролейбусний рух у Львові розпочався у листопаді 1952 року – пасажирська експлуатація розпочалася 27 листопада того ж року. Спочатку на єдиному тролейбусному маршруті Львова № 1 «пл. Міцкевича – Залізничний вокзал» працювало 4 тролейбуси МТБ-82Д, іще один пасажирський тролейбус цієї ж моделі знаходився в резерві, а в якості службової машини до Львова із Харкова передали старий тролейбус ЯТБ-4. Загалом у 1952 – 1960 році до Львова із заводу імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області надійшло 67 машин МТБ-82Д. На початку 1960-х років випуск цієї моделі в Енгельсі припинився, а до Львова почали постачатися тролейбуси «Київ – 2» виробництва Київського заводу електротранспорту імені Дзержинського.
Тролейбус ТБЕ-С виробництва Київського заводу електротранспорту імені Ф. Дзержинського на Хрещатику. 1959 рік. Ці тролейбуси виготовляли за технічною документацією Сокольницького вагоно і автобусоремонтного заводу (СВАРЗ) у Москві
Вперше складанням тролейбусів Київський завод електротранспорту (на той час – Київський трамвайний завод імені Т. Домбаля) займався іще до Другої світової війни – тут збирали тролейбуси ЛК-5, які відкривали тролейбусний рух в Києві 5 листопада 1935 року. Підготовкою до виробництва тролейбусів ЛК-5 займався зокрема інженер Сергій Олексійович Ребров (1903 – 1982) – він опановував новий вид електротранспорту в Москві, а потім викладав будову тролейбусів на курсах водіїв та експлуатаційників у Києві. Із 1931 року С.О. Ребров паралельно до інженерної роботи займався науковою і викладацькою в Київському політехнічному інституті, тут він очолив кафедру. Є автором низки підручників із електротранспорту, в тому числі розробив методику обчислення електроспоживання тролейбусами. У часи виробництва перших тролейбусів Київський трамвайний завод імені Т. Домбаля очолював С. Ребенок, а головним інженером був В. Чехович.
Б. Венеракі – один із конструкторів тролейбусів «Київ», головний інженер Київського заводу електротранспорту в 1960-х роках
До виробництва тролейбусів Київський завод електротранспорту повернувся у кінці 1950-х років: справа в тім, що протягом 10 повоєнних років тролейбусний рух відкрився у п’яти українських містах – Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Севастополі та Львові. Тролейбусів виробництва Заводу імені Урицького бракували, отож у Києві повинні були думати про виробництво власного тролейбуса. Спочатку тут за готовими кресленнями проводили складання ТБЕ-С за кресленнями Сокольницького вагоно- і автобусоремонтного заводу (СВАРЗу) в Москві – перші такі машини були виготовлені влітку 1958 року. Загалом КЗЕТ виготовив 19 тролейбусів ТБЕ-С.
Тролейбус-прототип 2Т, розроблений і виготовлений силами КЗЕТу. Його конструкція виявилася невдалою через великий передній звис і відсутність підсилювача керма. 1959 р. Фото із архіву Київського музею історії транспорту
У листопаді 1958 року Київський завод електротранспорту очолює 42-річний інженер Григорій Гнатович Іжеля (1916 – 1980), який у 1941 році закінчив Ленінградську суднобудівну академію і працював на оборонних заводах, у тому числі і на «Арсеналі». Під керівництвом Г. Іжелі у 1959 році на КЗЕТі йде розробка власної моделі тролейбуса 2Т (двовісний тролейбус) – проектуванням керує В. Серьогін, у ньому беруть участь інженери А. Баннік, В. Пигін, Б. Венеракі (у 1960-ті – головний інженер КЗЕТу) та І. Коган.
Тролейбус-прототип 2Ту, удосконалений варіант тролейбуса 2Т. Під № 419 експлуатувався у Києві. На основі конструкції цієї машини розроблено серійну модель КТБ-1 («Київ-2»). 1960 р. Фото із архіву Київського музею історії транспорту
Нажаль, нова модель тролейбуса практично повністю успадкувала застаріле електричне обладнання від тролейбуса МТБ-82Д, проте вона мала більш легкий кузов. Київські конструктори багато попрацювали над ергономікою тролейбуса – він отримав двоє широких ширмових дверей по 1,4 м. шириною. Значно більшими стали вікна салону. Тролейбус-прототип 2Т виявився невдалим через великий передній звис кузова і відсутність підсилювача керма. Після випробовувань навесні 1960 року його було повернуто на завод для доопрацювання.
Серійний тролейбус КТБ-1 («Київ – 2») у Києві. 1961 р.
На КЗЕТі досить швидко усунули основні недоліки тролейбуса і створили прототип 2Ту із коротким переднім звисом. Його випробовування були успішними, отож як КТБ-1 (Київський тролейбус, перша модель) або «Київ – 2» його було запущено у серію восени 1960 року.
Салон серійного тролейбуса КТБ-1 («Київ – 2»), вигляд в хвостову сторону
Салон серійного тролейбуса КТБ-1 («Київ – 2»), вигляд в сторону кабіни
Перші тролейбуси «Київ-2» (КТБ-1) мале складне скління кабіни водія, яке складалося із чотирьох елементів. Приблизно із 1962 року в конструкцію скління кабіни було внесено зміни – замість чотирьох елементів почали використовувати тільки два. На початку тролейбуси «Київ – 2» виготовляли лише для Києва, але потім географія постачання тролейбусів «Київ – 2» була розширена на інші міста України. У 1962 – 1963 роках Львів отримав 33 тролейбуси моделі «Київ – 2», які отримали деповські номери 68 – 100.
Тролейбус «Київ – 2» № 81 долає підйом на вулиці Адама Міцкевича у Львові. Це пізня модифікація із склінням кабіни із двох елементів. Нижче – тролейбус «Київ – 4», який на вигляд відрізняється від попередньої моделі тільки малим переднім маршрутовказівником. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
Для пасажирів тролейбус «Київ–2» був значно комфортнішим, а ніж МТБ-82Д – салон тролейбуса був із трьохрядним розташуванням сидінь – по лівому борту тролейбуса були розташовані двомісні крісла-диванчик, а по правому – одинарні напівм’які сидіння, загалом в машині було 30 місць для сидіння. Прохід між сидінням у салоні був ширшим, на стелі було передбачено два повздовжні поручня для стоячих пасажирів. Завдяки широким дверям прискорювалася посадка-висадка. Більші, а ніж у МТБ-82Д, вікна салону покращували оглядовість для пасажирів.
Тролейбус «Київ – 2» № 92 у кінці 1970-х років працював в ролі технічної допомоги. Фото зроблене 28 березня 1977 р. Автор фото – Ааре Оландер
В той же час, тролейбус «Київ–2» успадкував низку недоліків, притаманних МТБ-82Д, зокрема непропорційно велику кабіну водія, отож «Киянка», як називали тролейбус «Київ-2», могла перевозити не більше 65 пасажирів. Найбільшими недоліками машини була застаріла уже на початок 1960-х років неавтоматична реостатно-контакторна система керування тяговим приводом, тотожна тролейбусу МТБ-82Д. Педальний контролер водія мав 11 ходових і 3 гальмівні позиції. Електрична система управління привідним електродвигуном вимагала у водія віртуозного володіння ходовою педаллю і постійної концентрації уваги, адже час включення кожної із 11 позицій (крім 8-ої та 11-ої) був строго лімітований – якщо він був перевищений пускові реостати могли перегрітися і вийти із ладу. Через відсутність підсилювача керма, управління тролейбусом потребувало значних фізичних зусиль. Ахілесовою п’ятою тролейбуса «Київ-2» була недостатня міцність і жорсткість металоконструкції кузова.
Прототип тролейбуса «Київ – 4», експлуатувався в Києві під № 492. 1963 р. Фото із архіву Київського музею історії транспорту
У 1962 році було запропоновано модернізувати електропривод тролейбуса «Київ-2»: на машини планували встановити контролер від чеського тролейбуса «Skoda 8Tr» і більш потужний електродвигун. Така модифікація тролейбуса отримала назву моделі КТБ-С, але у серію не була запущена.
Салон тролейбуса «Київ – 4». Фото із архіву Київського музею історії транспорту
У 1962-1963 рока конструкторське бюро Київського заводу електротранспорту створює конструкторську документацію для двох моделей тролейбуса – «Київ – 3» та «Київ – 4». Назву моделі «Київ – 3» отримали модернізовані на КЗЕТі тролейбуси ТБЕ-С, а модель «Київ – 4» стала модернізованим варіантом тролейбуса «Київ – 2» із цілою низкою змін у механічному обладнанні. Силове електричне обладнання, нажаль, залишилося без змін. Нова модель тролейбуса пішла у серійне виробництво в 1964 році. У неї був стійкіший і міцніший кузов. До Львова тролейбуси «Київ – 4» постачалися у 1960 році – було доправлено 30 таких машин із деповськими номерами 150 – 179.
Тролейбус «Київ – 4» на площі Адама Міцкевича у Львові. Ця машина виготовлена у 1966 році і має малий передній маршрутовказівник. Фото 1971 року
Цікава історія появи тролейбуса моделі «Київ-5ЛА» – прототип цього тролейбуса був виготовлений на вагоноремонтному заводі в Баку на базі кузова львівського автобуса ЛАЗ-695 перших років випуску і електрообладнання тролейбуса МТБ-82Д. Цей тролейбус отримав назву моделі БТЛ-62 і експлуатувався в Баку. Про новий тролейбус довідалися на Львівському автобусному заводі, фахівці ЛАЗу виїхали до Баку, щоб вивчити його конструкцію. Між ЛАЗом і Бакинським трамвайно-тролейбусним управлінням було досягнуто угоди про передачу кустарного тролейбуса БТЛ-62 до Львова. Тут, в умовах конструкторського бюро заводу був підготовлений проект серійного тролейбуса на базі автобусного кузова ЛАЗ-695. Хоча тролейбус і успадкував електрообладнання МТБ-82Д, за рахунок меншої ваги кузова він виявився швидкісним і маневреним. Уряд УРСР дав дозвіл на запуск тролейбуса ЛАЗ-695Т «Дружба» в серію.
Тролейбуси «Київ – 4» у Львові експлуатувалися до кінця 1970-х років. На цьому фото тролейбус «Київ – 4» № 160 і тролейбус «Skoda 9Tr» № 188 на вулиці Тролейбусній. 23 березня 1977 року. Автор фото Ааре Оландер
У 1963 році Львівський автобусний завод виготовив партію тролейбусів ЛАЗ-695Т – вони надійшли до Львова (50 машин) і до Баку. Проте, Львівський автобусний завод був зайнятий виробництвом автобусів, отож складання нової моделі тролейбуса за ініціативи Г. Іжелі було передано на Київський завод електротранспорту – тут вони виготовлялися під брендом «Київ-5ЛА» паралельно до машин «Київ-2» – потужності кузовного виробництва на КЗЕТі були невеликі. Загалом Київський завод електротранспорту виготовив 75 тролейбусів моделі «Київ-5ЛА», зокрема саме ці тролейбуси у 1964 році відкривали тролейбусний рух в Чернігові. Згодом виробництво тролейбусів на базі кузовів автобусів ЛАЗ-695 було передано в Одесу на місцевий автоскладальний завод, тут вони виготовлялися під назвою «ОдАЗ-695Т». Загалом було виготовлено 476 машин.
«Киянка» № 163 та тролейбуси «Skoda 9Tr» у тролейбусному депо Львова. 23 березня 1977 року. Автор фото Ааре Оландер
Нажаль, епоха тролейбусів «Киянок» у Львові тривала біля 15 років – із 1962 року до кінця 1970-х років. Тролейбуси «Київ – 2» із першої партії почали виводити із пасажирської експлуатації уже в першій половині 1970-х років одночасно із старими тролейбусами МТБ-82Д після того, як до Львова почалося масове постачання чеських тролейбусів «Skoda 9Tr». Так само на початку 1970-х років у Львові вивели із експлуатації невдалі за конструкцією тролейбуси ЛАЗ-695Т – їх основними вадами була невисока міцність кузова та вузькі двері салону, які утруднювали посадку-висадку пасажирів. Відомо, що один тролейбус «Київ-2» у Львові був переобладнаний у технічну допомогу і використовувався для буксирування несправних тролейбусів наприкінці 1970-х років.
Тролейбус «Київ – 4» 5-го маршруту на вулиці Костомарова. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
Що ж до тролейбусів «Київ-4» то вони пішли із львівських вулиць протягом другої половини 1970-х років – судячи із фото Ааре Оландера, зроблених у 1977 році, у той рік на маршрутах іще працювала певна кількість «Киянок».
Тролейбус ЛАЗ-695Т, який на КЗЕТі випускався як «Київ – 5ЛА». Фото зроблене у 1969 році у Львові на вулиці Любінській. Автор фото – Дмитро Матушкін
Хоча протягом 13 років (1958 – 1971) Київський завод електротранспорту імені Ф. Дзержинського виготовив 1556 тролейбусів під брендом «Київ», нажаль, жодного тролейбуса «Київ – 2» чи «Київ – 4» не зберіглося ні у Львові, ні загалом в Україні. По одному тролейбусу «Київ – 2» і «Київ – 4» є у музеї електротранспорту Москви, але це неходові машини, які надійшли із Запоріжжя та Кропивницького, причому в Кропивницькому тролейбус «Київ – 4» із деповським № 204 перебував на балансі як технічна допомога до 2008 року.
Тролейбус КТГ-1 № ТГ-010 у Львові використовувався в якості ремпункту на вулиці Ангеловича. 14 травня 1998 року.
Зазначимо, що із 1972 року і до початку 1990-х років Київський завод електротранспорту виготовляв лише вантажні тролейбуси під брендом КТГ. У 1972 – 1990 роках завод виготовив 1445 вантажних тролейбусів, які працювали у 120 містах України, у тому числі і у Львові. Наразі усі львівські тролейбуси КТГ списані, проте один іще зберігся – нині він знаходиться на території тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс».
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Перелік джерел інформації
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До сторіччя із дня пуску в експлуатацію. 1892 – 1992./ Бейкул С.П., Брамський К.А. – Київ: Будівельник, 1992;
Брамський К.А. Розвиток українського тролейбусобудування. /Брамський К.А. // Нариси із історії природознавства і техніки. – 2011. Випуск 46;
Ребров С.А. Устройство и техническая эксплуатация троллейбусов./ Ребров С.А. – Київ: Будівельник, 1966 – 303 с.;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая./ Тархов С.А. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994.
Використано світлини із архівів Костя Козлова та Ааре Оландера та сайту «Міський електротранспорт».
Професор астрономії Львівської політехніки Марцін Ернст, Gazeta Poranna: ilustrowana kronika tygodniowa, 1930 рік
На переломі століть, у листопаді 1899 року, в багатьох країнах очікували чергового кінця світу, про настання якого попередив німецький астроном Рудольф Фальб. Цей учений був прихильником гіпотези про те, що небесні світила мають великий вплив на все, що відбувається на Землі, він розробив теорію “критичних” днів для планети і навіть одного разу передбачив виверження вулкану Етна, чим викликав подив учених і зажив славу “пророка” в тогочасних мас-медіа.
За прогнозом Фальба, який тиражували та видавали брошурами тодішні продавці сенсацій, кінець світу повинен був настати 13 листопада (зважаючи на розбіжність в григоріанському і юліанському календарях, на території православного світу страшну дату чекали 1 листопада, – авт.), коли у відомому метеорному потоці Леонідів (зорепад, названий на честь сузір’я Лева, – авт.), начебто, мала з’явитися “блукаюча комета”, рух якої є непередбачуваним.
Німецький астроном Рудольф Фальб, який передбачав зіткнення з кометою, Das interessante Blatt, 1903 рік
Як повідомляла тогочасна газета Kuryer Lwowski, на території малоцивілізованих африканських країн та Російської імперії, чутки про наближення “останніх днів” викликали різноманітні ексцеси. “Протягом останнього тижня в Тріполі, особливо 12-го та 13-го листопада, виникла невимовна паніка, євреї відправляли своїх дружин до синагог і просили їх запалювати свічки і молитися. Багато робітників покинули роботу. Араби організовували процесії під проводом марабутів, з хоругвами мечетей і пострілами з гармат, якими сподівалися збити комету в польоті…” – описувала преса події в африканському Тунісі.
В той же час в Харківській губернії, яка в той час належала Росії, ще у вересні почалися масові звільнення робітників із великих підприємств — селяни, які наймалися сюди на роботу, поверталися до рідних місць, щоб зустріти кінець світу разом із родинами. “Власники промислових підприємств просять владу зупинити цю міграцію збаламучених робітників, звільнення яких загрожує фінансовим розоренням власників фабрик, фермерів та промисловців”, – писала газета.
Повідомлення про “Кінець світу” 13 листопада 1899 року в газеті Kuryer Lwowski
Не оминула паніка і столицю коронного краю Галичини у складі Австро-Угорщини — місто Львів. Щоправда, для заспокоєння легковірних людей тут влаштовували просвітницькі заходи, а головним руйнівником міфу про кінець світу став професор астрономії Львівської політехніки Марцін Ернст, який навіть видав книжку з промовистою назвою “Про кінець світу і комети: з приводу передбаченого кінця світу на 1899 рік”.
“У цій книзі надзвичайно популярним чином, захоплюючим як романтична історія та водночас науково вичерпним, насамперед розглянуто питання: яка ймовірність зустрічі землі з кометою або її хвостом, чи несуть загрозу їхні “жахливі” хвости та яким би був ефект від зустрічі нашої планети з кометою, і спрогнозувано перебіг астрономічного явища, яке очікується в ніч з 13 на 14 цього місяця”, – повідомляла передовиця газети Kuryer Lwowski напередодні “фатальної” дати.
Марцін Ернст у своїй працізазначив, що ймовірність контакту Землі з кометою, точніше з її ядром, а не з хвостом, надзвичайно мала, майже відсутня, а також описав минулі випадки проходження Землі через хвіст комети, який не завдав планеті жодної шкоди, бо складається з надзвичайно дрібних “димних” частинок.
“Про кінець світу і комети: з приводу передбаченого кінця світу на 1899 рік”
Також львівський астроном наголосив на тому, що “зустріч з кометою”, яку було оголошено на ніч між 13 і 14 листопада 1899 року і яка повинна була спричинити “кінець світу”, буде не чим іншим, як зустріччю з метеорним потоком Леонідів — давно відомою подією, яка регулярно повторюється з більшою чи меншою частотою “падаючих зірок”, які, як відомо, не завдають жодної шкоди. “Хто доживе до кінця наступного століття, до листопада 1999 року, того чекає неперевершене видовище, бо тоді Земля буде проходити одразу крізь два рої: Андромедоїдів та Леонідів одночасно, але це знову не буде “кінець світу”, оскільки цей потік, яким би не був суттєвим, не в змозі ні затримати, ні прискорити рух Землі по орбіті навіть на одну секунду!” –заспокоював публікуМарцін Ернст.
“Отже, передбачуваний кінець світу в ніч з 13 на 14 листопада розпочнеться близько половини 12-ї вечора, і його можна буде побачити протягом другої половини ночі, тобто приблизно 7 годин, природно, якщо небо буде погожим. Тож навіть найзавзятіший послідовник Фальба зможе спокійно лягти вранці спати, щоб, витверезившись від страху, якого нагнав йому “пророк”, чекати появи нового шарлатана, який з не менш важливих причин знову пророкуватиме “кінець світу”, – підвела підсумок з цього приводу газета Kuryer Lwowski.
Однак, науковцям не одразу вдалося розвіяти страхи перед неминучим кінцем світу – упродовж наступного десятиліття в пресі поширювалися чутки про небесну каменюку, яка налетить з космосу і розтрощить Землю. Наступною збурювачкою спокою стала відома комета Галлея, яка, за даними астрономів, мала з’явитися в небі в травні 1910 року. Цього разу громадськість була зворохоблена повідомленнями про отруйні гази, якими начебто наповнений хвіст комети і через який, за даними астрономів, повинна пройти Земля,тож забобонні люди були впевнені, що всім мешканцям планети буде влаштовано газову камеру ще задовго до Гітлера.
Комета Галлея на тлі Сонячного диску, Das interessante Blatt, 1910 рік
Професор Ернст знову взявся до просвітницької роботи, влаштовуючи науково-популярні лекції, вхід, на які, до речі, був платним — місце у фотелі в залі коштувало 2 корони, стоячі місця — 1 корону, на гальорці — 50 гелерів. Тобто відвідини лекцій були недешевими, якщо зважити, що місячна платня 100 корон тоді вважалася добрим заробітком. Окрім того в львівському кінотеатрі “Уранія”, який у той час розташовувався у приміщенні філармонії (тепер — драмтеатр імені Заньковецької, – авт.), влаштовували спеціальні покази, на які часом навіть не могли вміститися всі охочі.
“Лекція “Кінець світу 1910 (комета Галлея)” зібрала такі натовпи до “Уранії”, що сотні людей не змогли на них потрапити через брак місця. У зв’язку з цим адміністрація “Уранії” повідомляє, що інженер Лібанський (відомий у Львові тогочасний популяризатор авіації Едмунд Лібанський, – авт.) повторить свою лекцію в суботу, як завжди пунктуально о пів на четверту”, – інформувала тогочасна газета Kuryer Lwowski.
Попри фальстарт кінця світу у 1899 році, наближення до Землі комети Галлея, про яке трубили у всіх тодішніх газетах, знову спровокувало значні хвилювання серед забобонногонаселення навіть на теренах цивілізованої Австро-Угорщини. Як повідомляла преса, міністр торгівлі доктор Вайскірхнер змушений був видати окремий циркуляр для намісника в Трієсті, Далмації та Крайні із закликом провести роз’яснювальну роботу.
постереження за кометою Галлея у Віденському університеті, Das interessante Blatt, 1910 рік
“Забобонне населення чекає неминучого “кінця світу” з кометою і продає для цього свої ферми, а гроші використовує для “передсмертних забав”. Цьому відчуженню земель сприяють різні шахраї, які оголошують “абсолютний кінець світу”, а самі тим часом роблять прекрасний бізнес у галузі торгівлі землею. З огляду на такі небезпечні прояви забобонів, сільські вчителі повинні пояснювати це явище дітям у школі, а священики повинні мати проповіді на цю тему. Більше того, слід проводити лекції з демонстраціями, щоб просвітити громадськість про появу комети”, – пояснювала газета Kuryer Lwowski.
У ніч на 19 травня, коли в небі мала з’явитися хвостата гостя, у Львові відбувався справжній карнавал. Ту подію тогочасна преса описувала так: “Ніч, коли старенька Земля повинна була закрити своє зморщене обличчя вуаллю кометного хвоста, стала часом приємних спогадів для чоловіків і жінок, підлітків, дітей та для кожної істоти, яка вийшла спостерігати за небом на Високий замок, Чатову скелю та, насамперед, на виставкову площу (тепер — на території Стрийського парку, – авт.)… Кожен, хто бачив цю безтурботну, радісну юрбу, міг подумати, що це частка звеселяючого газу з хвоста комети, опустилася на людські голови. Правда, то була радше “звеселяюча рідина”, і її джерело було не в небі, а набагато ближче – в освітлених і відкритих всю ніч ресторанах.
Карикатура на “кінець світу” 1899 року в гумористичному часописі Kikeriki
У темну зоряну ніч львівський натовп шаленів, бризкав жартами, безтурботно бавився і навіть перестав скаржитися на брудні ресторанні келихи, прикру обслугу та тисняву. У тих, хто не встиг зайняти місце у животворних буфетах, корок пляшки, що непомітно виглядав з кошика з кренделями, переконував, що ресторан не завжди повинен бути освітлений електричним світлом. Кружляючі каруселі, імпровізовані хори, карнавальні паради, епізодичні вигуки чоловіків і жінок та загальний і широкий сміх були змістом цієї ночі, коли щось мало відбутися і коли нічого не сталося. Коли ранкове проміння осяяло втомлені та бліді обличчя, коли холод травневого ранку почав залазити за комір пальто і коли нарешті стало зрозумілим, що комета провалила усі сподівання громадськості, особливий львівський песимізм почав брати гору і виявив себе стильним і абсолютно місцевим голосом якогось громадянина: ”А шляк би трафив того Галлея!”.
Нарешті, розчарована публіка вийшла на терасу палацу мистецтв, щоб поспостерігати за сходом сонця, але коли сонце виявилося вкрите хмарами і стало зрозуміло, що не буде ні комети, ні сходу сонця, Львів вирушив на трамваї додому”.
Цими днями в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) триває виставка творів Романа Петрука, які митець подарував Музею.
Представлені на виставці роботи Романа Петрука є частиною невідомого широкому загалу і ще малодослідженого пласту альтернативної української художньої культури, яка формувалася паралельно з офіційним радянським мистецтвом.
Експозиція творів Романа Петрука
Значущість цього дарунку важко переоцінити, адже після розпаду Радянського Союзу державні музеї та галереї через брак фінансування не могли належно поповнювати свої збірки зразками неофіційного мистецтва, яке тоді нарешті вийшло з тіні. А економічна криза 1990-х створила умови для витоку багатьох робіт за кордон, сприяла їхньому розпорошенню по приватних колекціях, а іноді призводила і до втрати творів.
Експозиція творів Романа Петрука
Серед творів, які НМЛ ім. Андрея Шептицького дістав у подарунок від Романа Петрука, – його найхарактерніші та найбільш знакові роботи: дерев’яні скульптури і кераміка. Вони розкривають, наскільки близьким до світобачення народних майстрів є авторське сприйняття і відображення навколишнього світу.
Експозиція творів Романа Петрука
Виставку робіт Романа Петрука можна оглянути в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 6 червня 2021 року.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
