Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Про життєвий і творчий шлях професора українського тіловиховання Степана Гайдучка (1890–1976) неодноразово з’являлися публікації на сайті Фотографії Старого Львова. Сьогодні пропонуємо ознайомитися із ще одним сюжетом його біографії.
Закінчивши свої студії в Академічній гімназії у Львові, Степан Гайдучок став членом товариства «Сокіл-Батько». Прийняття відбулося на ІХ звичайному засіданні старшини гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» 8 жовтня 1910 р. У сокільську організацію Степан Гайдучок прийшов у час її розквіту. Адже Іван Боберський як голова організації з потужною командою робив усе можливе для розвою сокільського руху в Галичині. Кандидатура Степана Гайдучка не викликала ніяких застережень. Він вже мав певний досвід в організаційній сфері, пройшовши вишкіл під керівництвом Івана Боберського в Академічній гімназії в лавах «Українського спортового кружка» у 1906–1910 рр.
Степан Гайдучок
Після вступу до «Сокола-Батька», Степан Гайдучок поринув у роботу. У 1911–1914 рр. він входив до складу старшини «Сокола-Батька», займаючи різні посади, зокрема начальника, писаря та заступника голови руханкової секції, якою керував Іван Боберський. У рухівні «Сокола-Батька» він вишколював, серед інших, й ремісничу молодь та сам вправлявся в учительському кружку. Упродовж 1910–1914 рр. Степан Гайдучок брав активну участь у Загальних зборах та таємних засіданнях «Сокола-Батька» (Надзвичайних Загальних зборах, що відбулися 3 грудня 1910 р., Надзвичайному (таємному) засіданні старшини 17 квітня 1911 р., ХІХ Загальних зборах 4 травня 1912 р., ХХ Загальних зборах 8 березня 1913 р., ХХІ Загальних зборах 14 березня 1914 р., Надзвичайних загальних зборах 25 квітня 1914 р. та ін.).
Учительський відділ товариства «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Як журналіст Степан Гайдучок писав про організацію «Сокіл» інших європейських народів, зокрема чехів, словенців, хорватів тощо. В його активі є публікація «VІ. Олїмпіяда в Празї» про VІ Всесокільський злет, який відбувся упродовж 28, 29, 30 червня та 1 липня 1912 р. у Празі. Ще одну публікацію «У Словінцїв» Степан Гайдучок присвятив словенським соколам. Влітку 1913 р. йому вдалося побувати в цьому краї і ознайомитися з життям і побутом словенців, та, власне з товариством «Сокіл», яке постало 1863 р. У 1905 р. всі словенські сокільські осередки об’єдналися у союз із центром у Любляні. Степан Гайдучок відзначив те, що словенські соколи є добрими руховиками, завзятими і наполегливими практиками та мають відвагу брати участь у міжнародних змаганнях поряд з чехами, французами та іншими європейськими народами. Статтю «У Словінцїв» було опубліковано на сторінках сокільського часопису «Вісти з Запорожа» 15 травня 1914 р. У книгозбірні Степана Гайдучка, частина з якої дійшла до наших днів, вдалося віднайти видання, яке побачило світ 1913 р. з нагоди 50-ліття словенського «Сокола» – «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913». На титульній сторінці є автограф Степана Гайдучка із записом: «Любляна 4.VІІІ.1913». На мою думку, це один із днів його перебування на словенській землі і дата придбання книги.
Текст публікації Степана Гайдучка «У Словінцїв» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
У Словінцїв
Довело ся менї минулого лїта бути у їхньому краю і придивити ся житю і бутю не лише у містї, але й на селї. На селї у них цїлком противно як у нас. Не викидають здохлих псів і котів на дорогу або в ріку, мають биті дороги, гарні, муровані, дахівкою криті доми, а ставлять їх в порядку а не будують ся, як кому хоче ся. У хатї панує чистість і порядок. Долівка заметена, стіл накритий чистою скатертю, в хатї не держуть худоби нї курий. Кождий має кілька книжок тай часопись або і кілька. Є в селї гостиниця або і дві, де можете чисто зїсти і переспати ся. Там ґаздинї вміють навіть смачно зварити.
Поштівка, надіслана дружині Івана Боберського Йосифині. На лицевій стороні зображено символіку словенського «Сокола» та місце і час проведення злету. 1909 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Поштівка, надіслана дружині Івана Боберського Йосифині. На лицевій стороні зображено символіку словенського «Сокола» та місце і час проведення злету. 1909 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
«Розумні люди» – скажете. Певно, бо працюють, вчать ся від других а не нарікають.
Та хочу сказати більше ту про їх Соколів. Як тілько у Чехів повстали ті товариства, то Словінцї, хоч як малий нарід, бо 1 ½ мілїона, стали їх заводити у себе. Они пізнали, що в єдности сила. Їм сприкрило ся панованє Нїмцїв і стали єднати ся. Вже в 1863. роцї заложили они товариство «Juźni Sokol» інакше «Полудневий Сокіл».
Видання з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913). З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
Видання з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913). З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
Та вже в початках мусїв він зводити борбу з всевладними Нїмцями, що його всюди переслїдували. 1867. року правительство його розвязало. Та не уставали Словінцї. Стево Мандіч і инші засновали в 1868 р. знова товариство під назвою «Сокіл». І через довший час то було одиноке товариство ґімнастичне яке вони мали, бо обставини полїтичні не давали розвинути ся ідеї. Доперва від року 1893 зачиняє рух сокільский кріпшати. До працї в рядах сокільских стає Др. Мурнїк, що дотепер працює невтомимо. Він вихований на чеській методї, пхнув товариство вперед.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Велику ролю для поширеня сокільского руху відограв віддїл ґімназийних учеників, що вправляли з разу разом з членами в Соколї а відтак в осібнім віддїлї. В р. 1899 їх віддїл числив 245 учасників. Покінчивши школу, розбрили ся вони по цїлій Країнї і стали закладати сокільскі товариства. Вийшли з між них Буковні, Вілько, Бойко Гацін, Евген Сайович і богато инших. – І коли в р. 1893. мали товариства 1933 членів, 434 руховиків а 97 члениць і 78 руховичок то при кінци року 1912. було 6.839 членів і 781 члениць, згуртованих в 87 товариствах.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Вправляло в тім роцї 1851 членів, 1195 хлопцїв, 458 члениць а 257 дївчаток.
В р. 1905. злучили ся всї товариства в один спільний союз, який носить назву «Slovenska Sokolska Zveza» з осїдком в Люблянї.
Перший їх здвиг був в р. 1893, однак се було лиш пробованє сил. В р. 1904. відбув ся другий здвиг, в якім взяли також участь Хорвати і Чехи. До вправ вільноруч стануло 640 руховиків з чого 215 Словінцїв. З нагоди 50 лїтного ювилею мав відбути ся вторік III. здвиг в Люблянї та правительство заборонило тому, що були запрошені Серби, Болгари і инші. Все було до здвигу підготоване. Сам здвиг переложено на 1914 р.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Словінцї є дуже добрими руховиками як то мали ми нагоду бачити в Празї в 1912 р., як бачив я се в Люблянї на публичних виступах і таки на годинах руханки. Суть великими практиками, бо знають, що аби вправу навчити ся, треба до неї добре прикладати ся, проте з завзятостию повторяють неудалу вправу, аж поки не вміють єї гладко і певно.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Не дивно, що потім мають відвагу ставати до міжнародних змагань руханкових побіч Чехів, Французів і инших. Вони, так малий нарід, дають через те знати всїм про себе! – А ми? Ми вдоволяємо ся тим, що ми колись вміли добре або тілько трохи.
Джерело: Гайдучок С. У Словінцїв.Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво. Львів, 1914. 15 мая. Чис. 93. С. 12.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
«Фотографії Старого Львова» продовжують публікувати матеріали про історію автобусних перевезень у місті. Сьогоднішня частина циклу присвячена трансформаціям в міських автобусних перевезеннях, які відбулися у 1991 – 2001 рр.
VIII. Міські автобусні перевезення у Львові в перше десятиліття Незалежності України. Поява «пижиків» на вулицях Львова
Не дивлячись на планову економічну систему в СРСР, таке явище, як інфляція ніхто не скасовував. Отож, встановлені тарифи на проїзд в міському пасажирському транспорті, встановлені іще у 1961 році: 3 копійки за проїзд в трамваї, 4 копійки за проїзд в тролейбусі та 5 копійок за проїзд в міському автобусі дуже скоро перестали покривати собівартість проїзду. Як писали К. А. Брамський та С. П. Бейкул в книжці «Київський трамвай 1892 – 1992. До 100-річчя із дня пуску в експлуатацію», трьохкопійочний тариф на проїзд в трамваї в українських містах перестав покривати собівартість поїздки іще у середині 1960-х років, що ж до тролейбусів, то вартість проїзду в 4 копійки перестала покривати собівартість поїздки в середині 1970-х років. Відповідно, підприємства міського електротранспорту міст України стали планово збитковими в середині 1970-х років.
Сихівський житловий масив. На світлині можна побачити автобус ЛАЗ-4202. Кінець 1980-х років
Що ж до тарифу на проїзд в автобусі, то вартість поїздки в 5 копійок покривала собівартість до початку 1980-х років. «Зрівнялівка» тарифів в трамваях, тролейбусах і автобусах, яка вступила в дію в 1987 році, коли вартість поїзди у всьому наземному міському транспорті була встановлена в розмірі 5 коп. не сильно вплинула на прибутковість міських перевезень
Не виключено, що система міських пасажирських перевезень у Львові, яка склалася у 1970-1980-х рр., була сформована в т.ч. і під дією економічних чинників. Справа в тім, що до початку 1990-х років жоден автобусний і тролейбусний маршрут не перетинав центральну частину міста. Роль «діаметральних» маршрутів відігравали хіба-що трамвайні маршрути № 2 і 7. Кінцеві автобусних і тролейбусних маршрутів на початку 1990-х років зосереджувалися в околі «ближнього центру»: на вул. Валовій, пл. Центральній (св. Теодора), вул. Ботвіна (П. Куліша), біля Університету ім. Івана Франка, на пл. Галана (Є. Петрушевича), вул. Шота Руставелі, пл. Липневій та вул. Зерновій. Тому пасажирам, щоб перетнути громадським транспортом місто із одного кінця у другий доводилося робити кілька пересадок із одного виду транспорту на інший. А це значить – сплачувати більше грошей за проїзд.
Новобудови в районі вул. 700-річчя Львова (нині пр. Чорновола). На передньому плані – будинок побуту «Ювілейний». На світлині можна побачити автобус ЛіАЗ-677. Фото В. Пилип’юка. 1984 р.
Щоправда, починаючи із 1987 року у пасажирів з’явилася можливість економити – було введено місячні абонементні картки на проїзд у трамваях, тролейбусах і міських автобусах. Але із 1 квітня 1991 року такі картки були скасовані – знову почали діяти окремі картки на проїзд в електротранспорті та в міських автобусах. Причина тут була проста – автобусний транспорт входив в систему Міністерства автомобільного транспорту, а електротранспорт – у систему Міністерства житлово-комунального господарства.
Станом на початок 1990-х років всі міські автобусні маршрути Львова в звичайному режимі та режимі «експрес» обслуговувало Львівське АТП № 14630, яке входило в систему Міністерства автомобільного транспорту Української РСР. Цей же перевізник своїми автобусами ПАЗ-672М обслуговував низку маршрутів в режимі «маршрутне таксі», а також значну кількість ближніх приміських автобусних маршрутів (із двозначними номерами). Львівське АТП № 14631 обслуговувало низку приміських автобусних маршрутів в околицях Львова (їх номери були тризначними), а АТП № 14606 (міський таксопарк) володіло автомобілями таксі (ГАЗ – 24 «Волга») та мікроавтобусами РАФ 2203 «Латвія», які курсували на маршрутах в режимі «маршрутне таксі».
Сихівський житловий масив. Кінотеатр ім. Довженка на вул. Криворізькій (нині пр. Червоної Калини). Листівка 1989 р.
У 1980-х роках темпи розвитку електротранспорту Львова помітно впали. Ця тенденція проявилася іще у кінці 1970-х років – не було реалізовано заплановане будівництво тролейбусного депо № 2 на вул. Варшавській. Протягом 1980-х років було введено в експлуатацію дві нові трамвайні лінії – по вул. Сахарова та Княгині Ольги (маршрут № 3) та по вул. Костя Левицького та Вахнянина (маршрут № 7), а також одну нову тролейбусну лінію на Левандівку (маршрут № 6, нині маршрут № 32). В той же час із низки причин електротранспортом не було охоплено новий Сихівський житловий масив, а також мікрорайони «Рясне – 1» та «Рясне – 2» не лише із житловою, але й промисловою забудовою. Крім того, лінії електротранспорту не сягали новобудов на сучасних вул. Миколайчука, Щурата, Богдана Хмельницького і Пилипа Орлика.
Оскільки нові житлові і промислові мікрорайони не мали електротранспортного сполучення, зростали обсяги автобусних перевезень. У другій половині 1980-х рр. пасажиропотік автобусних маршрутів Львова зростав швидше, а ніж автобусний парк Львівського АТП № 14630, яке обслуговувало мережу міських автобусних маршрутів. На нові навантажені маршрути в напрямку Сихова і Рясного почали вивільняти автобуси із приміських та деяких міських маршрутів – низка приміських маршрутів були передані Львівському АТП № 14631 (в т. ч. в напрямку Винник, Дублян та Підбірець). Крім того певну кількість автобусів вивільнили у 1989 – 1991 рр. за рахунок закриття автобусних маршрутів № 3, 8 і 24, які замінили тролейбусними маршрутами № 6 та 24.
Кінцева зупинка міських автобусних маршрутів на пл. Центральній (св. Теодора). Кінець 1980-х рр. Фото із колекції Ігоря Плотко
На початку 1990-х років особливо гостро відчувався дефіцит автобусів великого класу. Із 1989 року значно скоротилося, а потім і зовсім припинилося постачання угорських автобусів «Ikarus» 260-ї та 280-ї моделі – угорці тепер продавали свої автобуси тільки за вільноконвертовану валюту, а не за «дерев’яні» радянські рублі.
Лікінській автобусний завод у Підмосков’ї наприкінці 1980-х років поступово переходив від випуску застарілих бензинових автобусів ЛіАЗ-677М до випуску дизельних автобусів великого класу ЛіАЗ-5256. Зміна моделі тривала до 1994 року. Автобуси ЛіАЗ-5256 в кінці 1980-х років випускалися невеликими партіями. Зміна основної моделі автобусів відбувалася і на Павловському автобусному заводі – замість застарілої моделі ПАЗ-672М починалося серійне виробництво автобусів ПАЗ-3205. Львівський автобусний завод, який в кінці 1970-х років почав виробництво перспективного міського дизельного автобуса ЛАЗ-4202 із низки причин перейшов до виготовлення приміської модифікації ЛАЗ-42021 із механічною коробкою передач. Всі ці обставини привели до того, що на початку 1990-х років автопідприємства Львова змушені було закуповувати морально і технічно застарілі автобуси ЛАЗ-695Н (НГ), які були більш придатні для приміських перевезень.
Автобус ЛАЗ-695Н та тролейбуси на вул. Зеленій. Світлина початку 1990-х рр.
У 1991 році міські пасажирські автобусні перевезення відчули вплив економічної кризи в Україні, яка у наступні роки тільки поглибилася. У 1992 – 1993 році знецінення тимчасової української валюти – «купоно-карбованців» йшло шаленими темпами – галопуюча інфляція змінилася гіперінфляцією. Все це нанесло істотний удар по фінансовому стану автопідприємств, які здійснювали міські автобусні перевезення. Негативний вплив економічної кризи відчув і міський електротранспорт, обсяги випуску трамваїв і тролейбусів на маршрути в 1992 – 1994 роках значно зменшилися. Отож, автопарку Львівського АТП № 14630 вже не вистачало для забезпечення потреб у міських автобусних перевезеннях. Відповідно Львівська міськрада відкрила низку нових автобусних маршрутів, які почало обслуговувати Львівське АТП № 14631. Розмови про це велися іще із кінця 1991 року.
У кінці 1993 року Львівська міська рада приймає ухвалу «Про стан транспортного обслуговування у м. Львові та заходи щодо його стабілізації в 1994 році». В цьому документі констатується, що міські пасажирські перевезення у Львові в кінці 1993 року не відповідали потребам міста. В цьому документі йшлося про необхідність електрифікації залізниці від ст. Львів до ст. Сихів для запуску міської електрички, а в обласного ВО «Львівавтотранс» депутати вимагали випуску у І кварталі 1994 р. на міські автобусні маршрути Львова не менше 250 автобусів в робочі дні. Для покращення виконання графіків руху автобусів Львівському АТП № 14630 було доручено організувати диспетчерські пункти на автобусних зупинках із штампогодинниками. Крім того, пропонувалося розпочати реалізацію місячних проїзних абонементів на проїзд в автобусах водіями транспортних засобів. Для покращення фінансового стану перевізника пропонувалося укласти угоду між міською адміністрацією і Львівським АТП № 14630 про перевезення пасажирів та оплату за виконану роботу.
Автобус ЛАЗ-695Н на вулиці Стрийській. Світлина початку 1990-х рр.
До розгляду питання проблеми пасажирських перевезень Львівська міська рада повертається на початку 1995 року. 5 січня 1995 року прийнято ухвалу № 68 «Про хід виконання ухвали Львівської міської Ради народних депутатів від 23.12.93 р. «Про стан транспортного обслуговування у м. Львові та заходи щодо його стабілізації в 1994 році» і шляхи вирішення проблеми міських пасажирських перевезень у 1995 році». В документі констатується значне погіршення якості пасажирських перевезень в місті протягом 1989 – 1994 рр.
Зокрема констатується, що у 1989 році у Львові на маршрути виходило 244 автобуса, 191 тролейбус та 182 трамваї, то у жовтні 1994 року кількість транспорту на маршрутах міста скоротилася до 175 автобусів, 113 тролейбусів та 95 трамваїв. Із 1988 року місто не отримало жодного нового трамвайного вагона, а із 1990 року – жодного нового тролейбуса. Крім того, у 1993 – 1994 рр. ТВО «Львівавтотранс», у підпорядкуванні якого знаходилося Львівське АТП № 14630 не отримало жодного нового автобуса. Через брак коштів на дотації, ЛКП «Львівелектротранс» та Львівське АТП № 14630 не мали змоги закупити необхідні запчастини і провести ремонти рухомого складу на відповідному рівні.
Салон автобуса ЛАЗ-695Н. Сучасне фото
В ухвалі від 5 січня 1995 р. йшлося про те, що у 1995 році розвиток системи транспортного обслуговування населення м. Львова має стати пріоритетним в роботі Львівської міськради та її виконкому. Зокрема, у І кварталі 1995 року на базі відділу транспорту Львівського міськвиконкому мало буте створене Управління транспорту і зв’язку, якому мали бути підпорядковані транспортні підприємства міста. Це управління повинно було отримати диспетчерські, координаційні та розпорядні функції. Першим очільником Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради став Ярослав Вовчак (18 серпня 1955 р. – 28 грудня 2005 р.) – він обіймав цю посаду до 2005 р., який до того обіймав посаду начальника відділу транспорту і зв’язку міськвиконкому (із 1994 р.). В документі йшлося також про вивчення можливості передачі Львівського АТП № 14630 в комунальну владу громади Львова, а також про закупівлю у 1994 – 1995 роках для потреб міста 55 тролейбусів, 6 трамваїв та 75 автобусів.
Перемовини щодо передачі чи викупу Львівського АТП № 14630 у комунальну власність Львівської міськради виявилися нерезультативними. Відповідно було вирішено створити комунальне АТП, яке займалося б міськими автобусними перевезеннями. Львівське комунальне АТП № 1 було створено рішенням № 652 виконавчого комітету Львівської міської ради від 7 листопада 1995 року. До кінця року підприємство пройшло державну реєстрацію. Львівському комунальному АТП № 1 було передано земельну ділянку на вул. Грунтовій, 1б. На початку рухомий склад Львівського комунального АТП № 1 складався із 26 автобусів моделі ЛАЗ-42021, підприємство обслуговувало автобусні маршрути № 2 і 9 завантаженого сихівського напрямку. Згодом підприємство також почало обслуговувати автобусний маршрут № 55 вул. Личаківська (АС-6) – завод «ЛОРТА» (вул. Городоцька).
Автобус малого класу ПАЗ-3205. Сучасне фото
Загалом у 1995 році на закупівлю нового рухомого складу міського громадського транспорту із бюджету міста Львова було витрачено 367 мільярдів карбованців (після деномінації 1996 р. – 3,67 млн. грн. або майже 1,84 млн. доларів США за тодішнім курсом). Із цієї суми 323 мільярди гривень (3,23 млн. грн. або 1,62 млн. доларів США) витратили на закупівлю на Львівському автобусному заводі 21 тролейбуса (ЛАЗ-52522) і 18 автобусів (ЛАЗ-52523). Крім того 16 листопада 1995 р. влада міста уклала угоду із спільним українсько-швейцарським підприємством «Ілта-Київ» на постачання 11 мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan».
Ці мікроавтобуси обійшлися місту в 44 млрд. карбованців (440 тис. грн., тобто вартість одного мікроавтобуса – біля 20 тис. доларів США). Кожен із мікроавтобусів міг вміщувати 15 сидячих пасажирів, іще 11 пасажирів могли їхати стоячи. За рівнем комфорту для пасажирів мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» були значно комфортнішими, а ніж радянські мікроавтобуси РАФ-2203, які на той час вже експлуатувалися у Львові на маршрутах у режимі «маршрутне таксі».
Приміський дизельний автобус середнього класу ЛАЗ-42021. Саме такі автобуси у 1995 р. складали автопарк Львівського комунального АТП № 1. Фото із каталогу продукції Львівського автобусного заводу
Новий автотранспорт був переданий Львівському комунальному АТП № 1. У лютому 1996 року нові мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» були презентовані на площі Ринок перед будинком Ратуші, а після цього почали курсувати на автобусному маршруті № 50, який поєднав пл. Соборну із вул. Науковою (дублюючи трамвайні маршрути №№ 3 і 5). Вартість проїзду в мікроавтобусах «Peugeot J9 Karsan» була встановлена в розмірі 50 тис. карбованців, тобто 50 копійок. Проїзд в автобусах, які курсували в режимі «маршрутне таксі», в 1990-х – на початку 2000-х років оплачували практично усі категорії пільговиків.
У середині 1990-х років поряд із державними і комунальним АТП міські автобусні маршрути Львова починають обслуговувати приватні перевізники. Одним із перших приватних перевізників у Львові стає Мале приватне підприємство (МПП) «Приватавтотранс», яке було зареєстроване у березні 1995 року. На початку рухомий склад підприємства складався із викуплених і арендованих вживаних автобусів радянського виробництва. Це підприємство у середині 1990-х років обслуговувало автобусний маршрут № 3п, який пов’язував вул. Куліша та Рясне-2. Цей маршрут курсував паралельно із автобусним маршрутом № 3, який обслуговувало Львівська АТП № 14630, але для більшості категорій пільговиків проїзд в автобусах маршруту № 3п був платний. Також МПП «Приватавтотранс» обслуговувало автобусний маршрут № 21, який у середині 1990-х років курсував із Рясного – 1 до Сихова по об’їзній дорозі Львова (ділянка вулиці Шевченка на той час перебувала на реконструкції).
Міські та міжміські автобуси Львівського автобусного заводу, які виготовлялися у першій половині 1990-х рр. Фото із каталогу Львівського автобусного заводу
У звіті про роботу виконкому Львівської міськради за 1996 рік значну увагу приділено темі міського транспорту Львова. У цьому документі зазначається, що у 1996 році міський електротранспорт перевіз 57,7 млн. платних пасажирів, у тому числі трамваї – 33,4 млн. пасажирів, а тролейбуси – 24,3 млн. пасажирів. Випуск електротранспорту на лінію значно скоротився порівняно із жовтнем 1994 р. – у 1996 році на маршрути в середньому виходило 70 трамваїв і 74 тролейбуси (у жовті 1994 р. відповідно 95 трамваїв і 113 тролейбусів). Кількість автобусів на маршрутах міста Львова зросла порівняно із жовтнем 1994 р. із 175 машин до 211, із яких 30 автобусів – відомчі та приватні. Протягом 1996 року відповідно до контракту із ВАТ «Львівський автобусний завод» було придбано 10 нових тролейбусів і 2 автобуси. Разом із МПП «Приватавтотранс» протягом літнього періоду 1996 року було організовано 11 автобусних маршрутів до садово-городніх масивів у приміській зоні.
У листопаді 1996 року у Львові було створено першу в Україні лізингову компанію «Сокіл-транс-лізинг» із статутним капіталом в 1 мільйон гривень. Відповідно до розпорядження міського голови № 820 від 13 листопада 1996 року одним із співзасновників ТзОВ «Лізингова компанія «Сокіл-транс-лізинг» стала Львівська міська рада, якій належало 10% у статутному капіталі підприємства. Іншими засновниками ТзОВ «Сокіл-транс-лізинг» стали ВАТ «Львівський автобусний завод», обласне управління Ощадбанку України, страхова компанія «Скарбниця» та довірче товариство «Сокіл-Довіра». Керівник довірчого товариства «Сокіл-Довіра» Олег Гук став президентом лізингової компанії. Для реалізації лізингового проекту ТзОВ «Сокіл-транс-лізинг» компанії було передано в обслуговування автобусний маршрут № 28, який поєднував вул. Петра Панча та Сихівський житловий масив.
Міський автобус великого класу ЛАЗ-52525. Автобуси цієї моделі працювали на «діаметральному» автобусному маршруті № 14 вул. Сихівська – вул. Грінченка. Фото 1994 р. із каталогу Львівського автобусного заводу
За власні кошти та за залучені кошти Ощадбанку України ТзОВ «Лізингова компанія «Сокіл-транс-лізинг» придбала на Львівському автобусному заводі 12 нових автобусів ЛАЗ-52523, які могли вмістити до 120 пасажирів кожний. Лізингоотримувачем виступало ТзОВ «Фалкон» із юридичною адресою на вул. Пластовій, 10. Строк лізингу автобусів було встановлено чотири роки – по його завершенню компанія «Фалкон» мала можливість придбати автобуси по їх залишковій балансовій вартості.
ТзОВ «Лізингова компанія «Сокіл-транс-лізинг» планувала у 1997 році забезпечити автотранспортом один автобусний маршрут у Чернівцях і два маршрути – в Києві. Планувалося, що по схемі фінансового лізингу для Львова також будуть закуповуватися тролейбуси.
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan» приватного перевізника ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» на пл. Міцкевича у Львові. Фото 1997 р.
Треба сказати, що схема автобусних маршрутів, яка діяла у 1991 – 1996 рр. в основному повторювала ту, яка діяла за радянських часів. Станом на 1996 рік більшість міських автобусних маршрутів обслуговувало Львівське АТП № 14630. Станом на 1996 рік тільки біля 15% автобусів, які курсували на міських автобусних маршрутах належали приватним перевізникам.
На початку 1990-х років було проведено кілька експериментів по об’єднанню автобусних маршрутів. Зокрема на певний час було об’єднано автобусні маршрути № 7 вул. Валова – Майорівка та № 21 пл. Центральна – вул. Ковпака (Хвильового). Автобуси об’єднаного автобусного маршруту № 7 курсували через центральну частину міста по маршруту вул. Ковпака – Майорівка. Проте уже через кілька тижнів було відновлено окремі автобусні маршрути № 7 і 21 за попередніми схемами. Пізніше було об’єднано між собою автобусні маршрути № 15 і 21 – об’єднаний автобусний маршрут № 15 почав курсувати від вул. Хвильового до вул. Суботівської через вулиці Шевченка та Левандівську. Номер 21 у середині 1990-х років отримав маршрут, який поєднував Рясне та Сихів.
В результаті об’єднання автобусних маршрутів № 20 вул. Личаківська – вул. Наукова та № 72 вул. Личаківська – с. Лисиничі було запущено автобусний маршрут № 120 із двоставковим тарифом. Новий автобусний маршрут № 120 вул. Наукова – с. Лисиничі проіснував відносно недовго. На відміну від нього автобусний маршрут № 119, який курсував від пл. Різні (потім – від вул. П. Куліша) до госпіталю ветеранів Вітчизняної війни (до цього кінцева автобуснного маршруту № 19 була на вул. Личаківській) теж із двоставковим тарифом проіснував аж до 1997 року.
Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» на проспекті Свободи. Машини білого кольору належали ЛК АТП № 1, а жовтого – ТзОВ «Інтерпост ЛТД». Фото 1999 р.
Вул. Наукову та с. Лисиничі деякий час поєднував автобусний маршрут № 114, але його було вкорочено до вул. Личаківської – цей маршрут теж курсував до середини 1990-х років. Автобусний маршрут, який сполучав вул. Личаківську (АС № 6) та вул. Наукову на початку 1990-х років отримав № 19 – спочатку його кінцева була біля перехрестя вул. Наукової і Тролейбусної, а потім – в районі вул. Симоненка. У кінці 1990-х років маршрут № 19 було продовжено до Автостанції № 3 на вул. Симона Петлюри.
Іще в кінці 1980-х-на початку 1990-х років було відмінено автобусний маршрут № 11 на Високий Замок. Новий автобусний маршрут № 11 поєднав вул. Валову та Великі Кривчиці – тепер автобуси маршрутів № 10 і 11 курсували великим кільцем по вул. Ніщинського, Дорога Кривчицька, Богданівська та Тракт Глинянській. За такою схемою автобусні маршрути № 10 і 11 працювали до середини 1990-х років. Потім обслуговування автобусного маршруту № 10 відійшло до приватного перевізника.
У перші половині 1990-х років кінцеві зупинки міських автобусних маршрутів було перенесено із пл. Центральної (Св. Теодора) і пл. Різні на вул. П. Куліша у район сучасного ТРЦ «Форум» Львів. Із кінцевої на вул. Куліша почали відправлятися автобуси маршрутів № 3 в напрямку Рясного та № 119 в напрямку Винник.
Мікроавтобус ЗіЛ-3250 «Бичок». Вигляд зі сторони дверей. Мікроавтобуси цієї моделі, які належали Львівському АТП № 14631, експлуатувалися на маршруті № 38 на початку 2000-х років
Через запроваджене у 1993-1994 рр. право безкоштовного проїзду в електротранспорті та міських автобусах для пенсіонерів та осіб із інвалідністю, автоперевізники поступово почали згортати автобусні маршрути у звичайному та експрес-режимах. Навіть відносно великі автобуси ЛАЗ-695Н у другій половині 1990-х років працювали у режимі «маршрутне таксі». Таким чином наприкінці 1990-х років із вулиць Львова зникають автобуси ЛіАЗ-677М, ЛіАЗ-5256 та угорські «Ікаруси». На початку 2000-х років вулиці Львова покидають і відносно нові великі автобуси ЛАЗ-5252 – автобуси великого класу масово замінюються мікроавтобусами.
На початку 1990-х років у місті почали з’являтися «діаметральні» автобусні маршрути, які перетинали практично усе місто. Одним із перших таких маршрутів став автобусний маршрут № 14, який курсував із Сихова до автостанції № 2 на вул. Липинського. Цей маршрут обслуговувало Львівське АТП № 14630 і саме на ньому з’явилися перші у Львові нові великі автобуси Львівського автобусного заводу – ЛАЗ-52521.
Приблизно у 1994 році було скасовано автобусний маршрут № 5, який курсував по вулиці Варшавській. Замість нього до вул. Варшавської і Петра Панча було продовжено автобусний маршрут № 28, який курсував із Сихова до пл. Петрушевича. Під № 5 у кінці 1990-х – на початку 2000-х років курсував автобусний маршрут від ринку «Галицьке перехрестя» до смт. Рудне. У першій половні 1990-х років запроваджено також автобусний маршрут № 24, який поєднав вул. Грінченка і пр. Червоної Калини. У середині 1990-х років замість було об’єднано автобусні маршрути № 30 і 36, які курсували в режимі «маршрутне таксі» іще у 1980-ті рр. Кінцевими автобусного маршруту № 30 стали пр. Червоної Калини та вул. Миколайчука. Також «діаметральними» від самого початку були автобусні маршрути №№ 37 – 40, які обслуговувало Львівське АТП № 14631.
Мікроавтобус ЗіЛ-3250 «Бичок». Вигляд на ліву сторону кузова
У другій половині 1990-х років різні компанії-перевізники починають закуповувати мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan», які виходять на нові автобусні маршрути в режимі «маршрутне таксі». Найбільше нових маршрутів відкривають такі компанії-перевізники, як ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» (номери маршрутів цього перевізника починалися із цифри 6); ТзОВ «Радар» (номери маршрутів починалися із цифри 7), ТзОВ «Інтерпост ЛТД» (маршрути №№ 95 і 96), ТзОВ «Бінп» та ін. Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» закупали також і ВАТ «Фіакр» та Львівські АТП № 14630 та № 14631. Власне назва мікроавтобуса «Peugeot J9 Karsan» трансформувалася у термін «пижик», яким львів’яни позначали всі «маршрутки» незалежно від моделі мікроавтобуса. Треба зазначити, що мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» в режимі «маршрутне таксі» курсували також в Києві, Івано-Франківську, Чернівцях, Хмельницькому, Кривому Розі та інших містах.
Окрім мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan» у 1997-1998 рр. популярними стають також мікроавтобуси «IVECO TurboDaily A40E10», такі мікроавтобуси були на балансі таких перевізників, як Львівське АТП № 14630, Львівське АТП № 14631, ТзОВ «Вердана» та ін. У відносно невеликій кількості на міських автобусних маршрутах Львова працювали російські мікроавтобуси «Газель» – на початку 1997 року такі мікроавтобуси з’явилися на автобусному маршруті № 29, який почав курсувати між приміським вокзалом та Майорівкою. Львівське комунальне АТП № 1 експлуатувало на маршрутах № 50 і 51 мікроавтобуси «Рута» на базі «Газелі».
Із транспорту російського виробництва, який курсував на автобусних маршрутах Львова наприкінці 1990 – на початку 2000-х років, потрібно також згадати мікроавтобуси на базі вантажівки ЗіЛ-5301 «Бичок» – ЗіЛ-3250 та КАВЗ-3244.
Мікроавтобуси ЗіЛ-3250 серійно виготовлялися Заводом ім. Ліхачова у Москві. Було дві модифікації таких мікроавтобусів – із стандартною та подовженою базою. Мікроавтобуси із стандартною базою мали у салоні 15 сидінь для пасажирів, іще 7 пасажирів могло їхати стоячи. Машини оснащувалися дверима салону із ручним і механічним приводом. Автобуси ЗіЛ-3250 на початку деякий час Львівське АТП № 14631 експлуатувало на маршруті № 38 (після автобусів ЛАЗ-695Н).
Мікроавтобус КАВЗ-3244. Транспортні засоби такої моделі у Львові експлуатувалися на автобусному маршруті № 85, перевізником ТзОВ «Малбі»
Мікроавтобуси КАВЗ-3244 виготовляло дочірнє підприємство Курганського автозаводу «Віка ЛТД». Вони були побудовані на стандартному шасі ЗіЛ-5301БО. Загалом мікроавтобус міг перевозити до 27 пасажирів, в салоні було 15 крісел. Двері у салон – одностулкові із пневматичними чи ручним приводом. Такі мікроавтобуси у Львові достатньо тривалий час експлуатувалися на автобусному маршруті № 85 пл. Кропивницького – пр. Червоної Калини, який обслуговувало ТзОВ «Малбі».
Восени 1997 року відповідно до рішення виконкому Львівської міської ради була запроваджена транспортна реформа, яка прискорила зникнення автобусів великого і середнього класу із вулиць Львова. 5 вересня 1997 року виконавчий комітет Львівської міської ради приймає рішення № 530 «Про роботу міського пасажирського транспорту». Пунктом 3 цього рішення виконком Львівської міськради заборонив із 1 жовтня 1997 року в центральній частині міста Львова рух автотранспорту, вантажність якого перевищує 3,5 тони. Фактично цим рішенням виконкому Львівської міськради було введено заборону на рух проспектом Свободи автобусів середнього і великого класу починаючи від ПАЗ-672, закінчуючи ЛАЗ-5252. Відповідно монополію на рух проспектом Свободи отримували тільки «пижики» – мікроавтобуси, що курсували в режимі «маршрутне таксі».
Маршрути, що проходили через центр міста і на яких працювали автобуси великого або середнього класу були або змінені (багато маршрутів почало курсувати через вул. Городоцьку), або вкорочено. Наприклад, діаметральні автобусні маршрути № 14, 24 і 28 було вкорочено до пл. Петрушевича. Автобусний маршрут № 38 було розділено на дві частини: від вул. Дж. Вашингтона до пл. Митної і від Університету до с. Лапаївка.
Для забезпечення сполучення із центру міста та району вул. Гетьмана Мазепи і Грінченка із Сиховом було запроваджено «хордовий» автобусний маршрут № 35 вул. Зернова – вул. Грінченка – пр. Червоної Калини, який об’їздив центр по вул. Новознесенській, Ковельській, Пластовій, Богданівській, Тракту Глинянському і Пасічній. На автобусний маршрут № 35 було випущено автобуси великого класу ЛАЗ-5252. Маршрут обслуговувало Львівське АТП № 14630.
Типовий мікроавтобус-бидловоз «Mercedes-Benz T1 208D» на пл. Міцкевича. Такого типу мікроавтобуси, переобладнані із вантажних, почали масово з’являтися на маршрутах міста Львова на початку 2000-х рр. Автор фото – Павло Трофімов, 2008 р.
Експеримент виявився дуже невдалим – через поганий стан дорожнього покриття на вул. Богданівській достатньо нові автобуси ЛАЗ-5252 почали швидко виходити із ладу. Через місяць після запровадження експерименту – 31 жовтня 1997 року у рішення виконкому № 530 були внесені зміни, якими було дозволено рух через центральну частину міста Львова автобусів ЛАЗ-52523, які курсували на автобусних маршрутах №№ 24 і 28. Згодом рух через пр. Свободи відновило і кілька маршрутів, на яких експлуатувалися автобуси ЛАЗ-695Н. Проте «пижики» на довгі роки стали монополістами на пр. Свободи. Автобусний маршрут № 35, який сполучав Збоїще та Сихів минаючи центр, дуже скоро припинив свою роботу після відкриття пр. Свободи для руху автобусів маршрутів № 24 і 28.
На початку 2000-х років кількість автобусів великого і середнього класу на міських маршрутах дуже скоротилися. Через брак дотацій за перевезення пасажирів-пільговиків перевізникам було не вигідно обслуговувати маршрути в звичайному режимі та режимі «експрес». Відповідно на зламі століть із міських маршрутів Львова зникають автобуси ЛіАЗ-677, ЛіАЗ-5256 та «Ikarus 260», хоча в інших містах України такі автобуси працювали до середини 2000-х років і навіть пізніше. Автобуси моделі ЛАЗ-695Н можна було зустріти на міських маршрутах іще у 2004 – 2005 рр., проте основна частка міського пасажирського автотранспорту в перші роки нового тисячоліття – це мікроавтобуси.
У перші роки третього тисячоліття до заводських пасажирських моделей мікроавтобусів на маршрутах Львова додаються вантажні мікроавтобуси, кустарним методом переобладнані у пасажирські (в основному різні модифікації мікроавтобусів «Mercedes-Benz»), які отримали назвисько «бидловози».
Антон ЛЯГУШКІН, Юрій КАУКАЛОВ та Олександр ЄРОХІН
Список джерел інформації
Документи Львівської міської ради (ухвали ЛМР, рішення виконкому, розпорядження міського голови), розміщені на офіційному сайті Львівської міськради – https://city-adm.lviv.ua/;
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
У Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут до Дня захисників та захисниць України відбулися урочисті заходи.
Традиційно, щороку на свято Покрови, 14 жовтня, учні навчального закладу складають Урочисту клятву ліцеїста, вшановуючи таким чином покоління борців за Україну. Голова Львівської обласної ради Ірина Гримак привітала 217 юнаків-ліцеїстів, які пройшли відбір на навчання у цьому році, та побажала їм отримати відмінні знання та якісне виховання, пізнати, що таке справжнє братерство і дійсний гарт волі та інтелекту.
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
«Ви є уособленням всієї країни, адже представляєте усі її області, – звернулася до першокурсників ліцею Ірина Гримак,- сьогодні українське суспільство поповнюється цілою когортою мужніх, сильних, відповідальних та чесних молодих громадян України. Ваші вчителі та вихователі прищеплять вам найкращі якості, котрі потрібні для гідного життя. Багато з вас, дорогі ліцеїсти-крутяни у майбутньому продовжить навчання у вищих навчальних оборонних закладах нашої держави. Це особливо актуально сьогодні, коли вже восьмий рік поспіль на сході нашої країни точиться кривава, підла та гідридна війна».
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
Ірина Гримак поділилася з присутніми своїми враженнями від нещодавньої поїздки у складі делегації з Львівщини у зону розмежування у Донецькій та Луганській областях, вона також передала крутянам вітання від захисників, які на передовій захищають мирне життя. «Насправді наші воїни сповнені оптимізму та свято вірять у перемогу. Але сьогодні їм, як ніколи потрібна наша підтримка і знання того, що тут, на мирній території росте їх гідна заміна, майбутні справжні достойні державні мужі, котрі будуть спроможні гідно та професійною захищати українські національні інтереси, – акцентувала Ірина Гримак й подякувала батькам ліцеїстів та педагогам. – Дякую вам за справжніх патріотів України, бо найбільше щастя матерів – пишатися своїми синами. Колективу ліцею бажаю натхненної сили та наполегливості у вихованні та навчанні наступних поколінь справжніх українців. А ліцеїстам – бути гідними нащадками українських козаків, повстанців та усіх захисників нашої України, у свято яких Ви складаєте цю Урочисту присягу».
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
Загалом у ліцеї навчаються 437 юнаків. До Львова на навчання вони приїхали з 19 областей України. Серед першокурсників – є сини учасників АТО/ООС. За роки роботи ліцею здійснено 34 випуски: путівку в життя отримали 4825 юнаків, багато з яких стали офіцерами Збройних Сил України та інших силових структур. Вони брали активну участь у боях проти російського агресора від перших днів війни, а деякі й зараз виконують завдання у складі сил Операції об’єднаних сил.
Близько 500 випускників львівського навчального закладу є курсантами Вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України, Державної прикордонної служби, Служби безпеки України, Міністерства надзвичайних ситуацій та інших силових структур.
Сьогодні розповімо читачам Фотографій Старого Львова про 15 фактів про вулицю Максима Кривоноса, починається від площі Данила Галицького, піднімається догори схилами Високого Замку аж до перевалу між цією горою та горою Лева.
Фрагмент мапи Львова 1911 року із зображенням вулиці Театинської (сучасна Кривоноса) та позначеним на ній трамвайним маршрутом
Сучасною вулицею Кривоноса пролягала межа між землями, що підлягали юрисдикції міста Львова, та королівськими володіннями, які перебували під володінням львівських старост (так званою Старостинською юрисдикою).
Первісні назви вулиці виводилися від прізвищ власників, які володіли довколишніми ґрунтами – Жолкевщина, Даниловщина, Собєщина (Собєщизна). Від початку XIX ст й до 1860 рокувулиця носила назву Ерцбішофсґассе. У 1860-1871 рр. — Роте Клоста або ж Червоного кляштору. Згодом аж до 1942 р. – Театинська, що походить від назви чернечого ордену, якому належав монастир, розташований на цій вулиці. Під час німецької окупації вулицю було перейменовано на Шльосберґштрассе або ж Замкова гора. У червні 1944 р повернена передвоєнна назва — вулиця Театинська, а від грудня того ж року — вулицю назвали на честь козацького ватажка, полковника, котрий 15 жовтня 1648 р. керував першим в історії успішним штурмом Високого Замку Максима Кривоноса.
Фасад костелу Св. Казимира. 1917 р.
По вул. Кривоноса 1 розташована цінна пам’ятка раннього зразку львівського бароко – Костел Св. Казимира (зараз Церква Св. Климента Шептицького). Зводили мурований храм почали у 1656р. на кошти каштеляна кам’янецького Миколи Бігановського. Також до північно-західної стіни костелу добудували монастирські корпуси. Посвячення під іменем Св. Казимира відбулося у 1664 р. 2007 р. костел передали на греко-католицьку церкву під посвятою св. Климентія Шептицького, а 29 серпня 2020 р. стараннями отця-студита, доктора богослов’я Севастіяна (Дмитруха) тут відкрито Музей Андрея Шептицького, де можна побачити унікальну колекцію особистих речей Митрополита, його брата Климентія та родини Шептицьких-Фредрів.
До середини ХІХ ст. перед монастирем знаходився глибокий болотистий яр, по якому вода з-під гори текла до міського рову. Над ним висів дерев’яний міст поміж монастирями реформаторів та кармеліток босих.
Костел Св.Казимира та навчальний заклад сестер Милосердя. Фрагмент літографії К. Ауера , 1837-1839 рр.
З південного заходу до храму Св. Климентія Шептицького примикають будівлі колишнього монастиря Сестер Милосердя. У 1744 р. Францішек Ян Завадовський зафундував 60 тисяч зл. на шпиталь Сестер Милосердя з невеликим костелом Св. Франциска. У 1783 р., після того як австрійська влада передала будівлі кляштору ченців реформаторів ордену Сестер Милосеря, поруч зі своїм шпиталем вони заснували притулок для сиріт та старців. За радянських часів в цих будівлях влаштували колонію для малолітніх правопорушників, а потім – школу міліції. Зараз будівлі перейняв Львівський державний університет внутрішніх справ.
Під № 1А розташовувався шпиталь та дім убогих Св. Вінцента де Поля, заснований 1714 р. монахинями ордену сестер Милосердя. Шпиталь перебудували у 1909-1913 рр. За проектом Ігнатія Кендзєрського. Фасад з боку вулиці оздоблений фігурою Св. Вінцента з дітьми, яку виготовив у 1910 р. відомий скульптор Антоній Попель.
Фігура св. Вікентія де Поля з дітьми на фасаді будинку №1А, вул.М. Кривоноса. Фото Мар’яни Іванишин.
По вул. Кривоноса, 6 на великій ділянці у 1729-1730 рр. (у деяких джерелах вказані роки 1738-1745 ) збудували споруду монастиря Театинів з папським колегіумом за проектами італійських архітекторів Ніколо Сальві та Ґаетано Чіавері у поєднанні стлів бароко та класицизму. За цісаря Йосифа ІІ у 1784 р. ченців виселили, а в монастирських будівлях розмістили касарні артилерії, які називали «Червоним кляштом», бо їх дахи були вкриті червоною черепицею. Саме завдяки будинку папської Колегії театинів вулиця дістала назви Червоного кляштору, а згодом Театинська. «Червоний кляштор» використовували під казарми аж до 1989 р. Зараз у ньому розміщено ДП “Науково-дослідний інститут метрології вимірювальних і управляючих систем”.
Колегія театинів (“Червоний кляштор”), 1837 р. Літографія К. Ауера
У забудові вулиці переважають класицизм, сецесія, конструктивізм 1960-х років. Декілька будинків є пам’ятками архітектури місцевого значення.
У будинку за адресою Кривоноса, 9 у 1900—1916 роках містилася редакція, українського сатирично-гумористичного часопису «Комар», редактором якого був Іван Кунцевич.
У триповерховій кам’яниці під № 10 , збудованій у 1898 р. архітектором Францішеком Сковроном, у 1913-1939 рр. Містилася Бурса ім. Митрополита А.Шептицького. Зараз тут знаходиться Львівський науково-практичний центр інститут педагогіки і психології профосвіти.
Збережений номерний знак по вул. Театинській, 10 (сучасна Максима Кривоноса)
З другого боку під № 19 розташовувалася ще одна українська установа. на поч. ХХ ст. тут був «Мужеський інститут під покровом Св. Миколая», під керівництвом Костя Панківського та о. Миколи Ґаланта. Заклад утримувався Руським педагогічним товариством (пізніше т-во «Рідна школа») та був призначений для учнів середніх шкіл, які прибували на навчання до Львова з міст та сіл Галичини.
У будинку під № 33 у 1946-1964 рр. Мешкала відома письменниця Ірина Вільде (1907-1982), авторка повістей «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти», роману «Сестри Річинські», котра у 1935 р. отримала літературну премію ім. І.Франка, а у 1965 р. їй присуджено Шевченківську премію.
Відкриття лінії на Високий замок (1910)
У 1910 р. по вулиці проклали трамвайну лінію, що отримала індекс U, а маршрут позначався літерами UL, що означало кінцеві зупинки – 29 Листопада (Коновальця) – Унії Люблінської (Високий Замок). З 7 серпня 1910 р. маршрутом розпочався регулярний рух вагонів з пасажирами. У повоєнні роки, після відновлення маршрут став називатися «12». Закрили рух на Високий Замок у березні 1970 року.
Під № 16 по вул. Кривоноса до сьогодні стоїть триповерхова будівля аркадного стилю кінця ХІХ ст., споруджена для військового та пізніше перебудована під житловий будинок. Саме до цього будинку піднімалися трамвайні вагончики і за цим будинком закінчується парна сторона вулиці Кривоноса.
Луна-парк на Кайзервальді.
З південного боку над вулицею Кривоноса височіє гора Львова. Біля її підніжжя у 1910 р. за проектом британських архітекторів Томаса Мак-Довела та Артура Леверака збудували Луна-парк з «американськими гірками», «чортовим колесом», каруселями, кінематографом та «павільйоном жахів».
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Вуйцик. В. Leopolitana /за ред. О.Бойко та В.Слободяна. – Львів: ВТНЛ-Класика, 2013
Крип’якевич Іван. Історичні проходи по Львові. Накладом товариства “Просвіта” у Львові, 1932
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова (1939-2009). — Львів : Апріорі, 2009
Мельник І., Загайська Р. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Центр Європи, 2013
Сьогодні, 14 жовтня 2021 року, о 13:00 на проспекті Свободи поруч з пам’ятником Тарасу Шевченку відбудеться фестиваль «Пісні часу війни».
Метою фестивалю є патріотичне виховання молоді та підтримка військовослужбовців для відновлення особистого і соціального статусу, поширення української пісні та книги.
Співатимуть: Ігор Ільницький(Харків) , Антон Крук(Рівне) , Максим Трубніков гурт “Друже Музико” (Одеса) , Юлія Майборода “Бандерівна” (Київ) , Світлана Касьяненко (Київ) , Ярослав Музика, Олег Бандера-Мацишин, Оксана Чухліб, Наталя Крісман, Роман Івасів, Олександр Шевченко, Захар Бойко, Владислав Корнєєв, Олександр Рожко, Роман Ковальчук, Анжела Ярмолюк(Джанкой) , Михайло Бойко гурт” Колір Ночі” (Київ) , Іван Андріїв (Мукачево) та Неля Романовська гурт “5й Океан(Івано Франківськ).
Також відбудеться нагородження переможців відбіркового конкурсу за найкращий вірш та пісню на військову тематику. У рамках фестивалю ще презентуватимуть книги військової тематики.
На відвідувачів чекатиме Містечко майстрів, де відбуватимуться майстер-класи для дітей та дорослих.
У середу, 13 жовтня 2021 року, у Львівській обласній раді відбулася наукова конференція “Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія в контексті національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи”, присвячена 130-річчю від дня народження Євгена Коновальця.
Про це повідомили в пресслужбі Львівської облради.
У роботі конференції взяли участь історики, фахівці, дослідники, міжнародні гості, вчені Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, депутати обласної ради.
Голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Святослав Шеремета представив учасникам заходу результати пошукових досліджень останків воїнів УПА, які проводить меморіально-пошуковий центр “Доля”.
Євген Коновалець – учень Академічної гімназії у Львові. 1905 р.
«Пошуково-ексгумаційні дослідження наші фахівці здійснюють по усій Україні, але найбільше таких знахідок є на території Львівської, Тернопільської, Волинської та Рівненської областей. Багато поховань не віднайдено. Наше завдання – віднайти останки наших борців на незалежність, перепоховати їх і встановити пам’ятні місця, щоб наші прийдешні покоління знали і шанували наших героїв», – зазначив Святослав Шеремета.
Також в межах конференції відбулася презентація проєкту з історії України і Литви #EK_UA_LT полковник Євген Коновалець, який спільно реалізують Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Кадетського ліцею імені генерала Повіласа Плехавічюса (Литва).
Євген Коновалець
Слід додати, що завдяки співпраці обласної ради з литовськими партнерами у місті Каунасі встановлено меморіальну дошку Євгену Коновальцю, який свого часу часто бував там і мав навіть литовське громадянство, щоб уберегтися від репресій.
На конференції також обговорили такі тематики:
Євген Коновалець та його доба. Збройна боротьба ОУН і УПА: Регіональний та національний вимір
Роль постаті в добу визвольних змагань.
Історіографія Українського Визвольного Руху.
Боротьба народів Центрально-Східної Європи проти тоталітарних режимів.
Антропологічні дослідження УПА меморіально-пошукового центру “Доля”.
Організатори конференції: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, Національна Академія Наук України, Львівська обласна рада, облдержадміністрація, міська рада, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франкa, Центр незалежних історичних студій, Меморіально-пошуковий центр «Доля».
Вчора 12 жовтня 2021 р. не стало Василя Радковця. Про смерть брата повідомив на сторінці Facebook Іван Радковець.
Львів покинув ще один батяр
“старші люди повідают
а ти грай музичко грай
же батяри не вмирают
а живими йдут у рай…”
Парастас та чин похорону відбудуться 14 жовтня об 11:00 у каплиці при Церкві Різдва Пресвятої Богородиці (майдан святого Івана Павла ІІ папи Римського, 1 на Сихові), – йдеться у повідомленні.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та близьким Василя Радковця.
19 серпня цього року, в рамках “Львівських Фото Фестин 2021”, львів’яни мали змогу через скайп поспілкуватися з донькою знаного львівського архітектора та світливця Олександра Пежанського Дарією Ярошевич.
Для всіх, хто не чув її розповіді, пані Дарія люб’язно надала її текст для публікації на сайті Фотографії старого Львова. А також доповнила світлинами. Подаємо її розповідь без змін та зі збереженням стилістики.
“Щиросердечно дякую організаторам цього фото-фестивалю за можливість розповісти про мого батька інженера – архітекта Олександра Пежанського. Як це добре, що сучасна техніка дозволяє нам на “електронні” зустрічі. Мені – очевидно – було б більше радісно приїхати до мого рідного Львoва, але – це не завжди можливе. Розповім коротко про життєвий шлях мого батька, який – подiбно як його фотографії – був повний світла і тіні.
Дарія Ярошевич
Oлександер Пежанський народився у Львові 2 листопада 1892 р. в родині Олени і Григорія Пежанських. Григорій Пежанський був знаним у Львові архітектом на зломі ХІХ і ХХ століття. Олександер мав 2-х братів: старшого на рік і пів Володимира та молодшого на 8 років Михайла. Після матурального іспиту в 1910 році Олександер поступив у Львівську Політехніку на відділ архітектури. Вже тоді багато часу присвячував своїй першій розвазі – музиці. Яко скрипаль – соліст виступає з хором “Бандурист” по містах Західної Галичини. Перша Світова війна припинила усе. Покликаний до австрійського війська служив там у залізничному полку будуючи колеї у різних територіях тодішньої Австро-Угорської імперії. В 1918 р. дістав дозвіл продовжувати студії у Відні які закінчив дипльомом у Львівській Політехніці. Після розпаду Австрії перейшов до Української Галицької Армії як старшина залізничної служби. Але не на довго. Від імені УГА виїжджає до Німеччини, щоб закупити технічний виряд для українського уряду. Там застає його трагічний кінець визвольних змагань.
Олександер Пежанський. Роки першої світової війни
Тоді починається його декількалітня мандрівка: спочатку у Відні, опісля в Катовицях а в кінці повертається до Львова. І тут від 1927 до 1939 року провадить самостійно будівельне підприємство, проєктуючи і будуючи багато будівель у Львові , як також поза його межами. Є членом мистецької комісії при Митрополичій Консисторії, а теж технічним і мистецьким дорадником українських громадських установ.
До найвизначніших проєктів Олександра Пежанського належать: проєкти церков в Ільнику біля Турки, Потелечу біля Рави Руської, Германові біля Львова, Озерянах біля Чорткова; Народні доми в Романові, Ворохті і Залукві; домівка КЛК в Славському, а у Львові: Народна Лічниця, Бібліотека “Студіон”, мешканева оселя “Власна Хата”, розбудова Українського Національного Музею ім. Митрополита Шептицького, відновлення інтрер’єру Успенської Церкви та інші.
В 1933 р. батько мій одружився з Іриною з Макарушків а три роки пізніше дочекався одинокої доньки.
Ірина Пежанська (Макарушка). “Вечір народної ноші” вбрання із Заліщиччини. Львів, 1934 рік.
В хаті нашій у Львові, в останніх роках перед Другою Світовою війною, часто відбувалися якби приватні камерні концерти. Такі музики як Туркевич, Савицький, Криштальський та інші сходилися на проби а мій батько часто записував їх на платівки. Бо записування на платівки було ще одним зацікавленням мого батька. Записані на них голоси митрополита Андрея Шептицького, Романа Купчинського, Льва Лепкого та інших.
І знову війна створила глибоку прірву в житті мого батька. Знову покидає Львів – тим разом з родиною – і тим разом на завжди.
Після війни живе в Катовицях в Польщі а в 1966 році переїжджає до США на свою останню мандрівку, яка для нього закінчується 31 серпня 1972 р.
Олександер Пежанський. 1960 рік
Як далеко сягаю пам’яттю в моє дитинство, все бачу мого батька або з плянами в руці коли виходив до праці або щонайменше з двома фотографічними апаратами коли ішов зі мною до парку. Фотографіка це було його найбільше улюблене зайняття. Воно поєднувалося в природній спосіб з його фахом архітекта, а теж з його артистичними здібностями: малярськими (малював акварелями) і музичними. До цього доходила ще одна розвага – подорожі. Таке поєднання зацікавлень довело в результаті до величезного архіву чорно-білих і кольорових фотографій і прозірок.
А було цих фотографій в нашій хаті тисячі: чорно-білі і кольорові прозірки та чорно-білі світлини, різні за тематикою і жанром. Одні – чисто особисті, родинні; другі – хроніки з туристичних подорожей по Західній Європі, в яких переважали об’єкти архітектури та краєвиди; треті – з подорожей по західних землях Галичини. Також, цікавило мого батька життя українського громадянства у Львові. На світлинах знаходимо такі визначні постаті як митр. Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Дмитро Левицький, Роман Купчинський та ін.
Архикатедральний Собор Святого Юра, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
Професійна праця батька вимагала багатьох поїздок. Але не тільки праця була причиною цих подорожей по Західній Україні. Манила краса Карпат, манили старинні церкви, манили цікаві типи людей – і усе це увіковічував у фотографії. Батько мав знамените відчуття перспективи і т.зв. “фотографічне око”. Потрафив підхопити такі фрагменти природи чи архітектурні деталі, яких пересічне око навіть не запримітило.
В останніх роках перед війною відкрилися нові можливості перед нашим фотографом – колір у фотографії. На одній із перших прозірок батько мій сфотографував свою маленьку тоді доню так одягнену: в білому плащику (була зима), в жовтій шапці і з червоною подушкою, щоб переконатися як виходять кольори. Знимка була знаменита і є до сьогодні!
Дарія Ярошевич, Львів, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
На закінчення цих спогадів згадаю в яких обставинах повставали деякі фотографії. Після війни ми перебували в Польщі. Там в роках п’ятдесятих і шістдесятих техніка кольорової фотографії була так примітивна, що батько займався тільки чорно-білими світлинами. Спочатку збудував собі власний збільшувач, якже страшно примітивний в порівнянні із теперішними “чудами” техніки. Була це дерев’яна скринька із жарівкою, лінзою і об’єктивом. Остроту світлини було дуже важко наставити, папір шпильками прибивалося до стіни – але світлини виходили добрі. Опісля “доробився” батько вже трішки ліпшого збільшувача.
Довгими роками, в Польщі, асистувала я батькові в нашій маленькій, темній кімнатці. Вчив мене як копіювати, як “масувати” світлини щоб були гарні хмари, як їх компонувати. А на проходах, вчив як “підглядати” природу: присідав, клякав, вставав – і фотографував.
Коні у водопою, біля Бережан, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
Після приїзду до США одним із перших закупів був очевидно збільшувач. Малий куток в підвалі, відгороджений чорною, плястіковою заслоною, стіл, полички і вже почалася праця. Багато репродукцій щоб утрвалити старі, родинні чи громадського характеру світлини. Перерібка кольорових прозірок на чорно-білі світлини. Нo і маленька внучка, новий дуже цікавий об’єкт до фотографування.
Незломний ентузіязм до фотографії дозволив мому батькові підготувати в 1972 р. майже 90 світлин, великого формату до нової виставки Українського Фотографічного Товариства в Ню Йорку, вже тоді, коли і сил, і здоров’я не ставало. Усі ці світлини я використала в 1973 р. для “посмертньої” виставки в Чікаґо під назвою “Минуле”, яку спонзорувало Українське Товариство Інженерів в Америці. Світлина мого батька під назвою “Спрацьовані руки” одержала відзначення – так в Польщі як і в США.
В США репродукції світлин Олександра Пежанського знаходяться в деяких числах журналу Союзу Українок Америки “Наше Життя”, в книжці “Гуцульщина” та в інформативному листку Українського Конґресового Комітету Америки.
Розмова, Ямна (Яремче), 1939 рік. Світлив Олександер Пежанський
А в 1992 р. у видавництві “Світло і тінь” у Львові підготовлено до друку фото-альбом фотографій Олександра Пежанського “Ностальгія”. Так трапилося, що Василь Пилип’юк, головний редактор цього видавництва , усім знаний журналіст і фотограф, відвідав нас у США (я жила з родиною на окраїнах Чікаґо). Він захопився фотографіями мого батька і ми рішили видати цей фото-альбом в соту річницю з дня народження батька.
Хочу тут згадати, що більшість етнографічних світлин, поміщених в цьому альбомі, була в оригіналі кольоровими прозірками. Тільки після приїзду до США батько переробив їх на чорно-білі світлини. На жаль, ціла серія прозірок з Космача і з Шешорів не є вдала в кольорі. Фотографовані літом 1939 р. (батько вживав німецькі фільми “Аґфа”) а проявлені два роки пізніше (перешкодила війна) втратили оригінальний колір. Очевидно тепер є можливість виправити ці кольори – але це вже інша тема.
Обкладинка альбому Олександра Пежанського “Ностальгія”
Чому назва “Ностальгія”? Цитую слова Василя Пилип’юка: ….”Здається не має місткішого слова, яке би змогло уповні відтворити зір очей, людські постави, шерехи природи, перестороги хрестів і церков,….неспокій річок – з делекого вчора до днини сущої. ….ось вервичка люду до церкви через кладку…..ось хрест посеред дороги…..старі афіші в місті…..який далекий і який близький світ! Майстра – світливця вже не має, залишилися з нами тільки його 100 літ….та чи лише 100 літ? А талановиті роботи – картини? Так, їх сміливо можна назвати народними картинами з народного життя” (кінець цитати).
І не на “Ностальгії”закінчується мої розповідь про батька. Мій батько мав знамениту пам’ять до минулого і рішив написати спогади. Спочатку, ще за перебування в Польщі, писав їх польською мовою. А тоді, після приїзду до США, переписав українською. Минали роки мого житті в Америці. Аж одного дня – коли я вже була на пенсії і діти вже покинули хату (як кажуть були “на свойому”) – а пригадала собі що на полиці є зошити з рукописами спогадів мого батька. Перечитала їх, так зацікавилася ,що рішила переписати їх на комп’ютер а думкою, що може колись мої діти, які знають українську мову, схочуть їх перечитати. Мій знайомий – історик з Одеси – Володимир Чумаченко, який тоді читав українську мову і культуру на іллінойському університеті в Шампейн-Урбана, попросив мене переслати йому електронно ці спогади. А опісля сказав мені “Ви мусите видати друком ці спогади бо для істориків спогади людей мають велике значення”. А Олександер Пежанський пережив багато. І так появилася книжка спогадів Олександра Пежанського в 125 річницю з дня його народження. До тексту я додала багато його фотографій.
Обкладинка книжки спогадів Олександра Пежанського в 125 річницю з дня його народження
Дозволю собі перечитати деякі зауваження з двох рецензій, які були надруковані в тижневику “Свобода” в США. Петро Часто в статті з 2019 р. під заголовком “Люди добрі – пишіть спомини” писав (цитую): “Книжка направду рідкісна – за щільністю описаних в ній подій, за кількістю згаданих людей, в тому числі відомих якщо не всій Україні, то всьому західньому українству, за щирою простотою оповіді і за невигаданою перев’яззю драматичних чи і трагічних колізій з веселими і смішними. Це майже щоденникові записи про те, що переживалося і як переживалося.” І далі: “Неабиякою перевагою споминів О. Пежанського є природна галицька українська мова, і дуже добре вчинили дочка автора Дарія Ярошевич та редактор книжки Володимир Чумаченко, не втручаючись у первісне слово – так зберігся чар однієї зі старих говірок нашої мови” (кінець цитати). А Левко Хмельковський в 2021 р. писав (цитую): “Як це найчастіше стається з споминами учасників подій порівняно з дослідженнями пізніших іменитих істориків, книга дуже цікава саме тому, що читач поринає в опис безпосередніх подій того часу, ніби стає їх учасником” і далі: “Величезне значення має багатий добір світлин, які наближають читача до людей того часу, ведуть його на вулиці й площі історичних міст. А люди на світлинах не були звичайні “ і далі: “Редактор книги Володимир Чумаченко пояснює: “Ця книга споминів є одночасно історичним документом енохи й особистою рефлексією автора щодо пережитого з безліччю пережитих деталей – драматичних, трагічних, а часто також іронічних й кумедних. В особі Олександра Пежанського та його родини ми бачимо як чисельні історичні події першої половини минулого століття пройшли через життя і долі представників українського середнього класу в Західній Україні” (кінець цитатів).
Надіюся, що і тут у Львові ця книга спогадів зацікавить читачів. Дуже дякую за увагу.”
Олександер Григорович Пежанський (2 листопада 1892, Львів — 31 серпня 1972, Даунерс Гроув) — український архітектор і фотохудожник, живописець, солдат Української Галицької армії. Син архітектора Григорія Пежанського.
З нагоди 79-их роковин створення Української повстанської армії комунальний заклад Львівської обласної ради Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича продемонструє п’єсу «Нескорима».
Про це повідомляють Фотографії строго Львова з посиланням на Голос Бущини.
Уперше цю п’єсу дрогобичани і гості побачили у 2012 році, була вона присвячена 70-річчю УПА. Запам’яталася цікавим сюжетом, майстерною і талановитою грою акторів театру.
Драматичний твір був схвально сприйнятий глядачами і не лише у Дрогобичі, а й в Стрию, Червонограді, Львові, інших містах України, а також українською громадою Польщі та в місті Смілтене (Латвія).
Вистава розповідає про реальні події боротьби українського народу у 40-их роках минулого століття на теренах Галичини.
Головний режисер – Олександр Король.
Вистава відбудеться 14 жовтня о 16:00 год (м. Дрогобич, вул. Театральна, 1).
Сьогодні, 13 жовтня 2021 року, о 17.00 у Львівській обласній науково-педагогічній бібліотеці відбудеться відкриття виставки «Шлях до Незалежності».
Більше десятка примірників самвидавів 1980-х років, оригінали листів та звернень до тодішньої влади, графічні картки, екслібриси, запрошення, виконані Стефанією Шабатурою, Богданом Сорокою, Людмилою та Володимиром Лободами, Андрієм та Петром Гуменюками, Любомиром Яремчуком та світлини тих часів, представлені на виставці, розкривають пласт мистецького життя патріотичної громади Львова за кілька років до відновлення Україною незалежності.
«Шлях до Незалежної Держави у кожного свій. Хтось пройшов його через переслідування, репресії, табори. Комусь вдалося уникнути цих випробувань, живучи в «тюрмі народів» у постійній «внутрішній еміграції». Дехто «прозрів» в часи горбачовської перебудови, більшість – щиро. А ціле покоління українців сформувалось і дозріло у 80-х рр. ХХ ст. до боротьби за Державу: їм тоді було біля 30-ти. Ця виставка для нас добра нагода згадати і побачити, як усе було», – розповів директор бібліотеки Андрій Цибко.
На відкриття запрошено учасників боротьби за незалежність: Ігоря Калинця, Валентина Стецюка, Людмилу та Володимира Лободів, Андрія та Петра Гуменюків, Юрія Волощака та ін.
Усі експонати унікальної виставки нині перебувають у приватних колекціях, частина з них ще ніколи не експонувалась публічно.
Найдавніший період історії Львова асоціюється із князями, а навіть з королями. Натомість, в наступну хронологічну епоху обличчя міста чи не найбільше визначали міщани, купці, патриціат. Імена багатьох із них відомі до сьогодні. Подекуди це цілі роди, яким ми завдячуємо старовинними ренесансними кам’яниця чи зведенням неповторних сакральних об’єктів. Водночас, про цих діячів нам відомо не так багато – часто крім імен, по суті, нічого: ми навіть не знаємо як вони виглядали, з чого складалась їхня буденність. Дещо кращою є ситуація із львівським патрицієм XVI століття Станіславом Ґанелем. Його надгробна плита, замовлена, очевидно, дружиною збереглася у латинській катедрі. Безумовно, що цей надгробок не дає уявлення про вигляд Станіслава Ґанеля. Тут можна говорити хіба про те, яким згаданого патриція бачив скульптор, а радше навіть про мистецькі й естетичні уподобання епохи. З іншого боку, існують і інші джерела, здатні пролити певне світло на особистість Станіслава Ґанеля. Зокрема, на рівень його заможності.
Надгробна плита Станіслава Ганеля з латинської катедри під час реставрації (2013 р.). Фото з https://zaxid.net/
Дружина
Перші (певні) висновки про персону Станіслава Ґанеля можна зробити після вивчення та осмислення біографії його дружини, Софії Ґанель, діячки у Львові знаної. Її життєпис більш багатий, у порівнянні з чоловіком, на фактографічні дані, а персона відома і часто обговорюється навіть у наші дні.
Фасад костелу Св.Софії (J.Swoboda) приблизно 1865 р.
Отож, як воно і має бути в порядній родині, відносини між ними складалися по-різному. Водночас, підтримку та фундацію львівських єзуїтів Софією Ґанель, заснування нею храму святої Софії у Львові, будівництво, між іншим і на її кошти, колегіуму та костелу єзуїтів – ці та багато інших знатних діянь Софії Ґанель, якими вона й вписала своє ім’я в історію нашого міста, важко уявити без Станіслава Ґанеля, її чоловіка. Очевидно, що багато із перерахованого стало можливим, у тому числі, завдяки Станіславу Ґанелю, хоч його самого на момент звершення цих дій уже й не було серед живих.
Читаючи істориків
Серед дослідників історії Львова та вчених, кому ми завдячуємо відомостями про місто, не можна не згадати про Владислава Лозинського. Чудовий палац в центрі міста, де зараз знаходиться галерея, цінна мистецька колекція, а також надзвичайно багата інтелектуальна спадщина – це те, чим згаданий вчений запам’ятався для наступників.
Владислав Лозинський на фоні своїх колекцій, 1910р (фото власність Котлобулатова І.)
Між іншим, він також писав художні та наукові тексти. Зокрема, є автором праці, яка стосується історії львівського патриціату. У останній Владислав Лозинський, між іншими, згадує і про сімейство Станіслава та Софії Ґанель. Зокрема, покликаючись на міські акти, подає інформацію про рівень заможності родини.
Давній інвентар
Праця “Patrycjat i mieszczaństwo lwowskie w XVI – XVII wieku” Владислава Лозинського присвячена аналізу економічного життя Львова у зазначений період, також там перераховано представників знатних родів, які впливали на економічне та політичне життя Львова, визначали повсякдення міста, його образ. Не обійшов історик увагою і родину Ґанелів. Зокрема, вчений покликається на інвентар 1577 року, який було укладено вже після смерті Станіслава Ґанеля. Документ цей, за Владиславом Лозинським, збережений “у міських актах”, є не просто цінним джерелом для дослідження й осмислення урбаністичних процесів на наших теренах. Він також дозволяє судити про рівень заможності родини Ґанелів, якщо говорити про більш конкретні речі.
Колишня Ганлівська кам’яниця на Ринку. Фото з https://lia.lvivcenter.org/
Відтак це джерело дозволяє сказати про статки, які міг залишити по собі львівський патрицій XVII століття: “…багато золота і срібла, позолочений посуд, декілька десятків срібних ложок, пояси, перстні, багато гаптовані перлами тканини”. Також в інвентарі є згадки про наявну у будинку Ґанелів зброю. Зокрема, це декілька шабель і меч зі сріблом. У підвалах Ґанелів, очевидно, не в них одних, можна було знайти великий запас заморських вин. Врешті, Станіслав Ґанель ще й володів фільварком під Львовом, а при тому була і стайня, де стояло 14 коней. У переважній більшості – із Османської імперії. До цього переліку варто додати і кам’яницю №5, що на Площі Ринок, якою володіла Софію Ґанель, над якою працювали кращі у місті майстрів. Саме у цьому будинку вона й дозволила проживати єзуїтам після приходу їх до Львова і до будівництва ними свого власного комплексу у місті.
Де пересікаються інтереси
Зрозуміло, що відносини між найбагатшими жителями давнього Львова також складалися по-різному, траплялося всяке. Так, інший історик, Денис Зубрицький, покликаючись на актові документи, описує декілька цікавих епізодів, які допомагають нам вибудувати обрав Станіслава Ґанеля більш повно. Так, у 1565 році Костянтин Корнякт продав Станіславу Ґанелю 500 волових шкур, але в тому ж році між згаданими купцями та, по суті, сусідами на Площі Ринок спалахнула суперечка, в корені якої лежав розподіл бочок з мальвазією та лимонами.
Костянтин Корнякт
Кампіани, Боїми, Домагаличі, Шольц-Вольфовичі, Штехери, Корнякт… цей список із прізвищ заможних та знатних львів’ян\родів давнини можна продовжувати. У кожному з випадків про цих діячів можна сказати багато хорошого, а часто і немало поганого. Водночас, вони творили та визначали обличчя Львова декілька століть тому. Ми до сьогодні розповідаємо про них та їхні діяння відвідувачам міста, переплітаючи туманні факти з таємницями та секретами, яких кожна з епох наплодила про них чимало. Щодо роду Ґанелів – вони також важлива та невід’ємна частина цієї оповіді. Оповіді, яка продовжується в наші дні і залишиться після нас…
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
В неділю, 17 жовтня 2021 року, о 18:00 у Львівській опері хорова капела «Дударик» представить святкову програму «Дударик 50». Цей концерт буде головним із мистецького марафону до ювілею капели, повідомили в Дударику.
«Головний акцент святкування буде, безумовно, 17 жовтня. У сам наш день народження дамо концерт у Львівській Опері. Ексклюзивними гостями буде «Хорея Козацька», лицарі духу, завзяті дослідники, реконструктори і репрезентанти української музики 17-20 столітть, а це пісні світські і козацькі, канти псалми, думи пісні і гимни часів до і пост УНР… В цьому колективі кожен з музикантів є віртуозом гри на розмаїтих старовинних інструментах. Ми почуємо їхнє унікальне сольне звучання, а також творчий симбіоз автентичних барв із чоловічим та хлоп’ячим складом капели.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
У другому відділені концерту звучатимуть найвидатніші твори з камерного, симфонічного та ораторійного репертуару капели англійської, німецької, австрійської та країнської композиторської школи. Твори виконуватимуться у супроводі Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та солістів Львівської та Київської національної опер Людмили Осташ, Тетяни Вахновської, Романа Трохимука та Сергія Магери, – розповів директор та художній керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
Нагадаємо, цього року музична візитка картка України – хорова капела «Дударик» святкує 50-літній ювілей і з цієї нагоди у жовтні проводить мистецький марафон. Зокрема, 4 жовтня на сцені Театру Заньковецької відбувся концерт «Oktoberfest по-львівськи», а окрім великого святкового концерту у Львівській опері 17 жовтня відбудеться ще низка заходів.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
15 жовтня о 17:00 на сцені Львівської національної філармонії у розважально-музичній програмі «Два по 50? – Будь ласка!» виступатиме вокальна формація «Дударик-FOREVER» у супроводі естрадного оркестру. Гостями свята буде фольклорний ансамбль «Веселка» (м.Білгород-Дністровський).
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
16 жовтня об 11:00 у Храмі Святого Лазаря відбудеться Поминальна Служба Божа. Служба відправлятиметься в пам’ять за «Дудариками-Навіки», серед яких Микола Кацал- фундатор і засновник колективу, Василь Сліпак – всесвітньовідомий оперний співак, отець Андрій Дуда – Герой України, військовий капелан, волонтер і знаний громадський діяч та співаки капели, які не розділять із нами свята тут на землі. По завершенню буде влаштована фотовиставка світлин «Дударик-Навіки».
Екчпозиція проєкту "Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність"
В середу, 13 жовтня 2021 року, об 11:00 год. в Музеї історії України (пл. Ринок 24, 4 поверх) відбудеться презентація проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”.
Проект створений командою Львівського історичного музею за підтримки УКФ. Він передбачає ознайомлення із основними етапами державотворення України. Відвідувачі зможуть в ігровій формі відтворити модель держави апелюючи до власного досвіду.
Постер проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
Проєкт є комбінований за методами подачі інформації, яка зосереджує увагу на історії українського державотворення. Едукаційна частина проекту, яка часто у музеях є додатковою складовою виставки, в цьому проекті є його невід’ємною частиною. Завдяки цьому відвідувачі зможуть дослідити історію крізь призму засад функціонування різних форм української державності в історичній перспективі.
Екчпозиція проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
У проєкті застосовані комбіновані методи подачі інформації – як у вигляді “класичної” виставки, так і комплексу інтерактивних програм, які дозволяють отримати інформацію азів існування української держави та емпіричним шляхом “побудувати” свою модель державотворення.
У Харкові на 50-му році життя помер відомий українських музикант і актор Михайло Барбара.
Михайло (Місько) Барбара народився у Львові 14 листопада 1971 року. У 1989 році став одним із засновників і фронтменом популярного впродовж 90-х львівського гурту «Мертвий Півень».
Однією з найупізнаваніших рис гурту стали пісні на вірші відомих українських поетів. За 30 років існування гурту через нього пройшло близько 20 музикантів. Місько Барбара також паралельно грав у харківському театрі «Арабески».
У 1998 році переїхав до Харкова, де почав грати у харківському театрі «Арабески». Одружений із режисеркою театру Світланою Олешко.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та близьким Михайла Барбари.
В колекції польського онлайн архіву вдалось натрапити на добірку світлин, які були об’єднані назвою – «перші львівські трамваї». Хронологія фото охоплює період 1900-1930-х років.
Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.
Перші вісім фото були зроблені в період із 1900 до 1921 року, а інші в міжвоєнний період. Це можна зрозуміти з одягу та державної символіки, яка прикрашає транспорт та вивісках на будинках.
Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.
Автор світлин невідомий, але ймовірно, ним є якийсь львівський фотограф. Світлини у дуже добрій якості дозволяють чудово розгледіти деталі.
Поблизу села Соколівка, що на Львівщині, під час пошукових експедицій знайшли місце поховання воїнів Української повстанської армії. Там виявили останки 16 людей. Про це повідомив директор меморіально-пошукового центру “Доля” Святослав Шеремета, пише СУСПІЛЬНЕ.
Серед них 15 чоловіків і 1 жінка. Більшість чоловіків молодшого віку від 20 до 30 років. У загиблих воїнів УПА виявили вогнепальні поранення та травми, які були завдані тупим предметом.
Людські останки. Фото: Меморіально-пошуковий центр “Доля”
“Часто НКВС-сти добивали прикладами автоматів. Це могли бути такі травми. Зараз проведені пошукові дослідження, ексгумаційні дослідження, антропологічні дослідження – встановлено вік, стать і параметри, які поранення, які ушкодження власне мали загиблі”, — каже директор меморіально-пошукового центру “Доля” Святослав Шеремета.
На Львівщині знайшли спільну могилу, де були поховані вояки УПА.Фото: Меморіально-пошуковий центр “Доля”
За словами Святослава Шеремети, воїни могли загинути після 1944 року.
Перепоховання останків відбудеться 15 жовтня на місцевому кладовищі у селі Соколівка.
Команда ГО «Вирій» презентувала проєкт з емоційною назвою «Стежками предків: Сяніччина». Презентації відбулися в Україні та Польщі. Дехто побіжить шукати на карті України слово Сяніччина, а хтось з впевненістю скаже, що такого регіону в Україні немає. Більше довідатися про Сяніччину тепер може кожен українець, розгорнувши путівник, що його підготували члени громадської організації «Вирій».
Перш за все варто звернути увагу на те, що в путівнику описано коротку історію міст та сіл Сяніцького повіту, де до середини ХХ століття проживали українці. Внаслідок депортацій 1944—1946 років на територію УРСР та операції «Вісла» 1947 року українців змусили покинути ці терени. Лише дуже незначній частині вдалося залишитися на своїх землях, дехто зміг повернутися з півночі та заходу Польщі в середині 1950-х років, відродивши місцеве українське життя. Проте абсолютна більшість депортованих українців залишилася на території УРСР, в сучасних Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях: шлях на рідні землі був для них закритий назавжди.
Учасники експедиції
Згідно зі списками, складеними комісією з переселення, із Сяніцького повіту до УРСР мало бути депортовано 49 749 українців. Більшість тих, хто підлягав депортації, проживали у південній частині повіту (ґміни Команча, Щавне, Яслиська, Буківсько), а також у сільських місцевостях довкола Сянока і в східній ґміні Мриголод. Влада Польщі та СРСР задумувала акцію як добровільну, однак українці, що століттями жили і господарювали у своєму краї, не мали наміру залишати рідні домівки. Тому депортація була насильницькою, тривала майже два роки і часто супроводжувалася кривавими подіями.
Тема болюча, трагічна та складна. В українському суспільстві лише нещодавно про депортації почали говорити на державному рівні. За рішенням Верховної Ради від 2019 року у другу неділя вересня на державному рівні вшановують роковини депортації — примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Західної Бойківщини у 1944—1951 роках.
Учасники експедиції
Не потрібно бути сильним в математиці, щоб зрозуміти, що депортованим зараз вже далеко за 70. Отже, в Україні є як мінімум три покоління, для яких це не лише сторінка в історії, а й особиста трагедія.
Команда організації «Вирій» від 2009 року намагається знайомити українців з України з історією депортацій та їхніх родин. У 2021 році завдяки підтримці Українського культурного фонду команда реалізувала проєкт «Стежками предків», що включав пошукову експедицію з відвідинами Сяніцького повіту, зйомку фото- та відеоматеріалів, які згодом стали основою путівника. Опрацювавши більше 100 джерел, команда подала інформацію компактно, на 296 сторінках видання. Окрім друкованої версії підготовано онлайн версію путівника «Стежками предків: Сяніцький повіт», яку можна оглянути за посиланням https://cutt.ly/UEHGDgR.
Учасники експедиції
Плануючи мандрівки, люди зазвичай користуються різними доступними ресурсами. Під час експедиції партнери «Вирію», команда «Skeiron», відзняла аеро 3D панорами 20 об’єктів, які сформували віртуальний тур Сяніччиною. Тож під час пошуку в Google поряд із зображеннями можна отримати панорами 360. Це незвичні панорами, адже вони промарковані інфографікою, де подаються статистичні дані конкретних сіл станом на 1785 та 1939 роки. Повний віртуальний 3D тур з 20-ма панорамами можна оглянути тут: http://skeiron.com.ua/rrryss/vyrij/.
Не оминула команда проєкту неіснуючих сіл, які знаходяться на території повіту, і на картах Google ці дані — чи не єдина згадка про існування деяких населених пунктів. На сучасних панорамах протрасовані межі сіл згідно з польськими картами 1938 року.
«Ти йдеш лісовою дорогою, зупиняєшся, а тут щось схоже на стару пивницю чи закинуту криницю. Проходиш далі — можеш побачити придорожній хрест або залишки цвинтаря. Відразу думаєш: навіщо туди йти? Проте наша команда була готова долати непрохідні хащі, щоб знайти той один хрест від церкви чи цвинтаря. Бо якщо ми не будемо зберігати це в пам’яті, не будемо про це писати, це зникне. А поки живе пам’ять, ці села будуть існувати. на сторінках нашого путівника — так точно!» — діляться спогадами учасники експедиції.
Учасники експедиції
Завдяки реалізації проєкту кожен зможе обрати для себе зручний формат мандрівки на історичну Сяніччину, відвідати її з друкованим путівником, переглянути електронну версію або ж за допомогою GoogleMaps «політати» навколо об’єктів, що промарковані логотипом «Стежками предків».
Громадська організація «Вирій» займається збереженням і популяризацією історії та культури українських етнічних земель за кордонами України. Утворена у 2014 році у Львові учасниками міжнародного табору-експедиції «Вирій», який від 2009 року щороку відбувається на теренах Закерзоння (південно-східна Польща). Об’єднує громадських активістів з різноманітних сфер суспільного життя, яким не байдуже збереження культурної спадщини і національної пам’яті українців за межами України. У 2019 році організація розпочала проєкт «Стежками предків».
«Стежками предків» — проєкт, що популяризує українську культурну спадщину, яка збереглася на території Польщі. Цьогоріч у червні відбулася пошукова експедиція «Стежками предків: Сяніцький повіт», основна мета якої — фіксація культурної спадщини українців, які до середини ХХ століття жили на теренах сучасної південно-східної Польщі. Львів’яни, учасники експедиції, відвідали Сяніцький повіт, де за 7 днів зробили фото- та відеофіксацію близько 100 існуючих та неіснуючих сіл, щоб згодом сформувати популярний путівник для туристів та краєзнавців.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду. Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно з чинним законодавством, спрямовується та координується Міністерством культури України. Підтримка проєктів Українським культурним фондом здійснюється на конкурсних засадах.
Статтю підготувала Христина Дубницька, голова ГО “Вирій” , комунікаційна менеджерка проекту “Стежками предків”
За минулі кілька місяців ми випили добрячу кількість філіжанок кави з нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова. Від тої кави назбиралося вже чимала кількість кавової гущі. Сьогодні вирішили розповісти як цю гущу можна використати. Відповідно стаття найкраще читається з філіжанкою запашної кави. Раптом ще якась нова ідея з’явиться.
Кавова гуща є цінною органічною сировиною, яка має безліч корисних властивостей. Вона хороша для шкіри і волосся, допомагає в боротьбі з неприємними запахами і садовими шкідниками, а також замінює багато побутових засобів по догляду за абудинком
1. Добриво для рослин
З кавової гущі виходить відмінне добриво для рослин. Особливо добре воно підходить для плодових дерев і квітів: троянд, азалій, рододендрону, гортензій і камелії. Кава додає ґрунту кислотності і відлякує шкідників. Гущу можна додавати в компост або воду для поливу рослин. Якщо змішати з провареною кавою насіння моркви перед посівом, воно проросте швидше, а самі плоди будуть солодші і корисніші.
Кавова гуща
2. Дезодорант для рук і холодильника
Насичений аромат кави може усувати неприємні запахи. Наприклад, вологою кавовою гущею можна протирати руки після приготування їжі з цибулею або часником. А суха проварена кава відмінно підійде для дезодорування холодильника. Потрібно насипати гущу у скляну банку і поставити її на одну з полиць. Кава усуне всі неприємні запахи всередині камери і замінить собою соду, яка зазвичай використовується у цих цілях.
3. Відлякувач садових шкідників
Кавовий запах неприємний для деяких тварин і комах. Це стане в нагоді у саду, щоб відлякати від клумб і грядок різних шкідників, наприклад, кішок з сусідньої ділянки. Для цього необхідно змішати кавову гущу з апельсиновою цедрою і розсипати отриманий порошок навколо рослин, які страждають від надмірної уваги непроханих гостей. Кавова гуща також відлякує слимаків та равликів, що поїдають садовий урожай. Її можна використовувати у боротьбі з мурахами, засипаючи гущею мурашники, які розростаються на ділянці.
Кавова гуща
4. Засіб від бліх
Проварена кава також допоможе в боротьбі з блохами у собак. Для цього потрібно втерти гущу в мокру шерсть домашнього вихованця після миття. Насичений запах відлякує паразитів.
5. Освіжувач повітря
Кавову гущу можна додати у вазу з квітами. Вона органічно впишеться в загальну композицію, ставши природним декоративним наповнювачем, а також виступить в ролі освіжувача повітря, який можна використовувати у ванній кімнаті, туалеті або вітальні. Воду в таку квіткову композицію додавати не можна, а тому краще використовувати для неї засушені квіти. Наприклад, лаванду, яка в сухому вигляді ароматніша, ніж у свіжому.
Маска з кавової гущі
6. Антицелюлітна маска
Кофеїн покращує кровообіг і виводить зайву рідину з організму. Завдяки цій властивості він корисний у боротьбі з целюлітом. Для лікувальної маски потрібно змішати кавову гущу з оливковою олією, вином або імбирним маслом. Потім нанести отриману масу на проблемні зони тіла і масажувати їх круговими рухами за допомогою щітки або губки. Процедуру необхідно повторювати раз-два в тиждень. За допомогою кавової маски можна заощадити багато грошей на відвідування спа, де аналогічний курс масажу обійдеться в чималу суму.
7. Порошок для миття посуду
Завдяки своїй грубій структурі кавова гуща відмінно відтирає засохлий бруд і залишки їжі. Її можна використовувати для миття каструль і сковорідок замість соди і побутової хімії, яка є небезпечною для людей і навколишнього середовища.
8. Маска проти випадіння волосся
За допомогою кавової гущі можна робити масаж шкіри голови. Це зміцнює коріння волосся і сприяє їх росту. Процедуру потрібно проводити перед миттям голови, взявши трохи перемеленої кави, і акуратно втерти її у зволожену водою шкіру. Через 10-15 хвилин маску можна буде змити. Згодом волосся набереться сил і перестане випадати. Кавову маску не рекомендується робити блондинкам, оскільки кава є натуральним барвником і може надати волоссю темний відтінок.
Розкішне волосся після кавової гущі
9. Фарба для волосся
Міцно заварену каву можна використовувати в якості барвника для темного волосся – як натурального, так і фарбованого. У першому випадку вона робить колір більш насиченим і глибоким, а у другому – зберігає відтінок пігменту, який використовувався при фарбуванні. Кавову гущу також рекомендується додавати у хну. Це надає волоссю більш темний, мідний, відтінок, який виглядає благородніше за рудий.
Для кращого закріплення кольору рекомендується додавати свіжозварену кавову гущу у кондиціонер для волосся, наносити його на всю довжину і залишати під банною шапочкою на 15-20 хвилин. Після цього необхідно ретельно промити волосся. Крім того, проварену каву можна додавати в шампуні. Ще один варіант – споліскувати волосся охолодженим відваром з міцної кави.
Розкішне волосся після кавової гущі
10. Барвник для яєць, паперу і тканин
Кава відмінно забарвлює не тільки волосся, але і тканини. З її допомогою можна зістарити папір і зробити натуральний барвник для пасхальних яєць. Підсумковий колір буде залежати від концентрації розчину: чим більше кавової гущі ви додасте у воду при кип’ятінні, тим більш насиченим буде відтінок. Щоб зробити барвник, необхідно проварити каву, зцідити її і остудити отриманий настій.
Потім в ньому можна варити яйця і тканини. Перші протягом 10 хвилин, другі – півгодини. Текстиль краще попередньо замочувати у воді і в кінці не вичавлювати, щоб він убрався рівномірно. Папір досить потримати в кавовому відварі кілька хвилин, а потім висушити.
11. Маскування подряпин на меблях
Фарбувальні властивості кави можуть стати у нагоді ще в одній справі – маскуванні подряпин і потертостей на дерев’яних меблях. Для цього потрібно приготувати насичений кавовий розчин з провареної гущі, занурити в нього ватний диск і втирати натуральний барвник в подряпину, поки вона не зіллється з іншою поверхнею меблів. Цей рецепт працює тільки у випадку з темними меблями.
Розкішне волосся після кавової гущі
12. Засіб від ковзання на тротуарі
На відміну від солі, яка є небезпечною для навколишнього середовища і взуття городян, кавова гуща абсолютно нешкідлива для екології. При цьому вона може стати гідною альтернативою хімічним речовинам, які використовуються взимку для боротьби зі слизьким льодом. Крім того, натуральна сировина притягує сонячні промені і прискорює процес танення снігу.
13. Скраб для тіла та обличчя
Кавова гуща відмінно підійде для натурального скрабу. У неї потрібно додати трохи оливкового масла, яке добре живить і зволожує шкіру. Крім того, масло зробить консистенцію скрабу більш ніжною та м’якою, що не погіршує його властивості з очищення. Кавовий скраб також рекомендується робити перед походом на пляж або в солярій. Завдяки йому засмага лягає рівномірніше.
Розкішне волосся після кавової гущі
14. Маска проти набряклості очей
З перемеленої кави можна зробити живильну маску для обличчя, якщо додати до двох столових ложок гущі дві ложки какао, одну ложку меду і три столові ложки молока або йогурту. Отриману масу потрібно нанести на обличчя, акуратно масажуючи шкіру, і залишити на 15-20 хвилин, поки суміш не засохне. Кавова маска звужує пори, зменшує почервоніння обличчя і видаляє з шкіри зайвий жир, роблячи її матовою і пружною. Крім того, кава прибирає набряклість і припухлість під очима, а мед і молоко добре зволожують шкіру.
15. Натуральний ліфтинг
Ще одна маска з кави замінить дорогий косметичний ліфтинг в салоні краси. Для неї необхідно змішати чверть склянки кавовій гущі з одним яєчним білком і нанести масажними рухами отриману масу на обличчя. Після того, як маска засохне, можна сміливо її змивати. Аналогічна процедура в спа обійдеться в чималу суму.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
