Вчора, 20 вересня 2021 року, в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) відкрилася несподівана виставка Олени Каменецької-Остапчук під назвою “Музика вулиць”.
Експозиція виставки Олени Каменецької-Остапчук “Музика вулиць”
Львів’яни звикли бачити неповторний Львів Олени Каменецької-Остапчук у її живописному виконанні. Виставковий проект “Музика вулиць” для більшості львів’ян стане несподіванкою. Адже тут представлені тільки графічні роботи, а точніше, виконані в техніці гратографії.
Робота з виставки Олени Каменецької-Остапчук “Музика вулиць”
“Малювати Львів – це моя вічна тема. Але тут представлена графіка. Справа в тому, що в мене було замовлення на оформлення трьох книжечок на лемківську тему. І я подумала, що буде дуже цікаво оформити в техніці гратографії, яка дає дуже багато можливостей. І, відповідно я собі уявляла, а як зробити архітектуру, вулиці, будинки в такому стилі. Спробувала і пішло, розкрутилося, сподобалося аж ще щось хочеться в такому стилі. Цікаво зробити кілька робіт великих в цій техніці. Я вже уявляю як це буде. Ідей багато, вистачило б тільки сил, – розповіла художниця на відкритті.
Олена Каменецька-Остапчак
На виставці представлені 14 робіт, які були створені протягом літніх місяців цього року. До речі, планувалося що виставка буде з 20 робіт, але 6 не встигли доїхати, як були продані.
Робота з виставки Олени Каменецької-Остапчук “Музика вулиць”
“Тут представлено 14 робіт, які були створені за літо. Це уже третя моя виставка у співпраці з «Штукою» та «Мазуриком» і планується четверта – лемківська. Це ілюстрації до книжок польського автора Петра Скрійки, який є лемком і пише такі веселі, іронічні книжки з історії лемків. Книжки уже видані, але оригінали робіт автор не захотів брати і я подумала, що треба зробити виставку. Ти більше, що є тридцять дев’ять робіт”, – сказала мисткиня.
Експозиція виставки Олени Каменецької-Остапчук “Музика вулиць”
Експозицію виставки Олени Каменецької-Остапчук “Музика вулиць” можна буде оглянути в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83)до 20 жовтня 021 року. Якщо до цього часу не продадуться всі її роботи.
В четвер, 23 вересня 2021 року, о 15:00 у головному корпусі Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття ретроспективної виставки Оксани Чепурної “Безконечність”.
«Безконечність» – великий ретроспективний проєкт, присвячений 50-літтю діяльності мисткині на фабриці кахлю (нині – «Львівська кахлярня 1872»). Творчість Оксани Чепурної – унікальне явище в сучасному українському мистецтві. Помисли художниці глибоко закорінені у традиційній народній орнаментальній культурі й одночасно сягають цілком сучасних форм і модернових поглядів.
Роботи, які представлено на виставці, – різні за тематикою, проте їх об’єднує спосіб декорування – «глиною по глині», тобто розпис ангобами. Сьогодні цей вид розпису – рідкість, оскільки вимагає специфічної майстерності та надзвичайної терплячості.
Оксана Чепурна своїми творами оновлює дещо забуту кахлярську манеру епохи модерну. Сучасні за композицією, структурою та формою керамічні твори водночас бережуть прадавні національні традиції, започатковані у глибинах трипільської культури.
На сторінках кількох онлайн аукціонів, одночасно, з’явились раритетні фото часів Другої світової війни, які були зроблені на Львівщині. Фото стосуються історії містечка Белз.
Белз, 1941 р.Белз, 1941 р.Белз, 1941 р.
Є точне датування фото, а це квітень-червень 1941 року. Автори світлин – військові фотографи німецької армії. В об’єктив фотографів потрапила архітектура, забудова вулиць Белза та його околиць, військові німецької армії.
Белз, 1941 р.Белз, 1941 р.Белз, 1941 р.
Такі світлини, безумовно, є цінним джерелом до вивчення історії Львівщини того непростого періоду.
28 жовтня 2021 року, о 19:00 у Львівській національній опері з нагоди 35-ліття Танцювального театру «Життя» відбудеться концерт з унікальною програмою «Артефакти».
Режисер та художній керівник – народна артистка України Ірина Мазур, повідомляють організатори Lutsyshyn Promo та Promotions.
«Енергія та шалений драйв – це Життя! Коли українцям аплодують стоячи понад 50 країн світу – це Життя! Коли від «Диких танців» під ногами тріщить сцена Євробачення – це Життя! Коли танцем можна сказати більше, ніж словами – це Життя! Коли в цілому світі знають, що все українське – це модно, це сучасно, це гордо, і це також Життя! І так 35 років разом з Вами – в одному ритмі!», – зазначають організатори концерту.
17 вересня 2021 р. у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України відбулася презентація проєкту «Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовою». Це спецпроект Українського ПЕН та онлайн-журналу The Ukrainians.
Презентували проєкт та розповідали про його створення Ірина Старовойт, Ростислав Семків, Вікторія Амеліна, Тарас Прокопишин, Тетяна Терен та Олена Галета.
Презентація проєкту «Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовою»
Цілі проєкту:
1. Промотувати українську літературу та українських письменників в Україні та світі.
2. Показати повноту і різнорідність української великої прози.
3. Стати дороговказом для видавців, бібліотекарів та культурних організацій, які твори варто перевидавати і закуповувати для українських книгозбірень.
4. Спростувати думку, що в українській літературі мало великих романів і повістей.
5. Спонукати молоду аудиторію до читання великих текстів
Члени Українського ПЕН постали перед непростим завданням, адже мали обрати лише 100 позицій зі списку, який містив 436 творів.
«Перед вами карта читання великої української прози. Ця карта, можна сказати, контурна, а за часом охоплює приблизно півтора століття і має трансатлантичну географію. Вона віддзеркалює, як сучасні автори Українського ПЕН бачать і пам’ятають літературну спадщину і вступають в розмову з текстами своїх попередників і колег. Врешті, тут саме ті, кого ми зараз обираємо як співпрозмовців, вважаємо знову актуальними, присутніми, прозорливими, кому з натяками — невидимими чи цілком виразними — присвячуємо нові тексти і на кого маємо надію в майбутньому», – наголосила Ірина Старовойт.
Презентація проєкту «Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовою»
На відміну від першого проєкту ПЕН «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою», у цьогорічному списку знакових романів та повістей українською, автори могли бути представленні двома творами. Також зазнало змін і саме оформлення списку: окрім покажчика творів за абеткою, було вирішено додати хронологічний. Таким чином перший роман списку датується 1857 роком (Пантелеймон Куліш, «Чорна Рада»), а останній – 2019 роком (Гаська Шиян, «За спиною»).
«Хронологічність перетворює список в історію. Можна міркувати чи є розвиток, чи є стагнація. З’являється інтерес рухатися і поглинати», – зазначає Ростислав Семків. Експерти зазначають, що список – не канон, а інтерсуб’єктивний проєкт, який може стати відправною точкою та дороговказом для тих, хто хоче зануритись в українську літературу.
Незвичний кавовий недільний ранок і несподівана пропозиція від Фотографій старого Львова та нашого партнера Торгової Марки Кава Старого Львова. Пропонуємо вам поспівати про каву. Не впевнені, що у вас вийде? Тоді принаймні потанцювати. Або хоч відірватися від стільця похитати головою в такт музики. Адже попереду в нас гаряча десятка кавових хітів.
1. Віктор Морозов. Чорна кава
Мабуть одна з найдавніших пісень про каву, завдяки Віктору Морозову отримала нове дихання і й досі тішить не одне покоління львів’ян і не тільки. Найкраще слухається у Львові з філіжанкою кави в руках.
2. Назарій Яремчук. Чорна кава
Пісню “Чорна кава” на слова Юрія Рогози і музику Олександра Злотника окрім Назарія Яремчука, виконала також Тетяна Піскарьова. Загалом за 43 роки життя Назарій Яремчук записав понад 150 пісень.
3. Таліта Кум. Гаряча і гірка
Таліта Кум — український попрок-гурт. Незмінна лідерка, солістка й авторка пісень гурту — Юлія Міщенко. Гурт було засновано 13 квітня 2001, у 2007—2009 роках у творчості колективу була перерва, після чого 2009 року він остаточно припинив активну діяльність. Це не тільки чудова пісня і гарний кліп. Гаряча і гірка — таку назву має другий студійний альбом українського музичного поп-рок-гурту, виданий 2005 року.
4. Вікторія Пархоменко. Львів пахне кавою
Пісня виконується під акомпанемент гітари. Пісня швидше про Львів, хоча кава у пісні також активно присутня. Особливо гарне порівняння кавових зерен з бруківками на вулицях нашого міста.
5. Океан Ельзи. Кавачай
Пісня Кавачай увійшла в другий студійний альбом українського гурту «Океан Ельзи», виданий 2000 року лейблом «Nova Records». Це ще був той «Океан Ельзи», який шукав себе і формувався.
6. Shy & Boosin. Запроси мене на каву
Попри зимовий сюжет пісні, вона створює дуже теплу романтично-кавову атмосферу. Шкода, що раніше не чув цієї пісні – справді підіймає настрій. Маю надію вам теж.
7. Крутий Заміс – Львівська Кава
Пісня розповідає про життєву ситуацію, про Львів і про львівську каву. І, звичайно, про кохання. Окрім того – з’явилася на Українській пісні 2019 року. Складайте враження.
8. JERRY HEIL. Кава
Потроху просуваємось в часі ближче до сьогодення. Пісня під назвою “Кава” з’явилася два роки тому, ще до карантині. Тоді дійсно можна було робити все що завгодно. А ми цього не цінували. Як давно це було.
9. Океан Ельзи & Один в каное. Місто весни
Ми вже писали про Місто весни в кавових історіях минулого тижня. Але тоді вона ілюструвала кавові симпатії Святослава Вакарчука, а сьогодні всіх любителів кави. Кількість переглядів кліпу перетнула цифру 1 217 925.
10. MamaRika. Kava
Прем’єра цієї пісні відбулася 24 червня 2021 року. І за ці кілька місяців кліп набрав більше 1 318 846 переглядів. Мабуть вона того вартує. Вирішуйте самі.
Звісно, що нині я не зібрав усі пісні написані про каву. Тай не особливо старався. Але кавовий настрій для вас створив. Ну маю таку надію.
22 вересня о 16:00 у галереї ЛНАМ (вул. Кубійовича, 35б) відбудеться відкриття виставкового проєкту, присвяченого історії Премії професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів 2018-2021 рр. Конкурс, що не має аналогів в Україні цьогоріч вперше відбувається за підтримки Українського культурного фонду.
Експозиція складатиметься із двох тематичних блоків та в новому форматі розповідатиме глядачеві про здобутки молодих склярів, учасників та переможців від 2018 р. до 2021 р. Якісний візуально-інформаційний контент про всіх конкурсантів та засновників доповнять творчі роботи лауреатів попередніх років у першій частині експозиції. Другий блок повністю присвячено переможцям 2021 рр. та їх творчим експериментам в рамках проєкту.
Концептуально побудована експозиція комплексно представить напрацювання конкурсу від початку заснування та його роль у розкритті творчого потенціалу представників молодої генерації української школи художнього скла.
Конкурс на премію проф. А. Бокотея – платформа для творчих дебютів, яка створює конкурентне середовище, дає можливість практичної реалізації, сприяє промоцїї якісного культурного продукту молодої генерації художників скла в Україні та світі. Діяльність Премії розпочато 2018 р. як щорічний проєкт в рамках 80-річного ювілею всесвітньо відомого скляра, професора Андрія Бокотея. Роботи всіх лауреатів увійшли в колекцію Чженцзянського музею скла у Нінбо (Китай). Цьогоріч троє переможців отримають у нагороду можливість створення творчих робіт в майстернях кафедри художнього скла, а створений відеорепортаж буде використано для промоції дебютантів.
Виставковий проєкт, присвячений історії Премії професора Андрія Бокотея
Нагадуємо, що у 2021 р. лауреатами конкурсу стали випускниці кафедри художнього скла ЛНАМ Наталія Парщик із роботою «Безголосся» (1 місце), Юлія Галишин та її «Приховані наміри» (2 місце), а також студент-магістр Богдан Ломоносов із роботою «Сіль» (3 місце).
Як зазначає керівник проєкту, завідувач кафедри художнього скла ЛНАМ, кандидат мистецтвознавства, доцент, член-кореспондент НАМУ Михайло Бокотей “Підтримка молодого покоління та забезпечення належних умов для творчого розвитку – одне з пріоритетних завдань, яке стало провідною ціллю заснування премії на роки. Даний проєкт водночас сприятиме стимулюванню ініціатив учасників освітнього процесу на єдиній в Україні кафедрі художнього скла ЛНАМ, формуванню унікальної колекції, підтримці міжнародних зв’язків та представлення здобутків львівської школи художнього скла у світі»
Партнери проєкту: Музей скла у Львові, Національна академія мистецтв України, Львівська національна академія мистецтв, галерея ЛНАМ, Музей мистецтва Центрально-Східної Європи «Greenwawe» (м. Усі, КНР).
8 жовтня о 19:30 у Ennio Event Square (вул. Джерельна, 22) відбудеться музично-поетичний симфоконцерт Соломії Чубай та оркестру «INSO-Львів» «POETY. Діалог поколінь». Про це повідомляє пресслужба Соломії Чубай.
Соломія Чубай презентуватиме свої нові пісні на вірші поетів-ювілярів Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вінграновського, Чайки Дніпрової, Юрія Клена, Павла Тичини, Олександра Ірванця, Юрка Покальчука, а також Грицька Чубая. Гратимуть з Соломією музиканти Ігор Гнидин – барабани, Олександр Главацький – гітара, Том Луголообі – клавіші, Андрій Кохан – бас-гітара та симфонічний оркестр «INSO-Львів» в супроводі відео-арту з фільмів за участі Івана Миколайчука та Богдана Ступки від художника Олексія Хорошка.
«POETY. Діалог поколінь» – літературно-музичний проєкт, ініційований Соломією Чубай, реалізований ГО “Львівський культурний центр” за підтримки Українського культурного фонду.
Учасники проекту розповідають про українських поетів-класиків, дні народження яких святкуємо цьогоріч, по-новому – у вигляді відео-дискусій за участі українських поетів різних поколінь, а також через музику.
Мета проекту – мотивувати людей говорити та думати про поетів не як про нудних хрестоматійних персонажів, а як про живих людей, які так само, як і ми, дружили, сумнівались, творили, бунтували, любили, та загалом жили своє життя.
Іван Огієнко (1882-1972). Політичний, громадський та церковний діяч, історик церкви, педагог, засновник і перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету, міністр освіти та міністр культів (ісповідань) у кількох урядах Української Народної Республіки, митрополит Української автокефальної православної церкви… Зі своєю активною проукраїнською позицією він однозначно не міг залишитися поза увагою радянських спецслужб. Про це свідчить справа-формуляр під назвою «Святоша» в архівних фондах розвідки.
Справу було заведено в січні 1941 року 5-м (розвідувальним) відділом управління державної безпеки НКВС УРСР на підставі матеріалів, одержаних від закордонної агентури ще у 1940 році.Тоді дізналися, що на польській території, в місті Холм – осередку компактного мешкання українців ще з давніх часів, прийняв чернечий постриг під іменем Іларіона такий собі Іван Огієнко. А невдовзі був висвячений на архієпископа Холмського та Підляського Української автокефальної православної церкви.
Іван Огієнко
Понад те, повідомлялося, що він веде служби українською мовою, «спонукає» до цього інших священнослужителів, а у своїх крамольних проповідях висловлює «сподівання на вищу силу, яка допоможе перемогти ворога і відновити незалежну Україну». Без додаткових пояснень було зрозуміло, кого архієпископ вважає за ворога. Тому одразу було винесено постанову про заведення справи. У ній зазначалося, що «Огієнко Іван Іванович, визначний український діяч, колишній міністр освіти УНР… веде активну контрреволюційну націоналістичну роботу проти СРСР».
Уже цих відомостей було достатньо, щоб взяти І. Огієнка в активну розробку і почати збирати на нього досьє. Одним із перших документів у справі є витяг із доповіді секретного співробітника «Вірного» Київського оперсектора ДПУ, вірогідно зробленої в середині 1920-х років. У ній зазначається: «Огієнко Іван Іванович, 42 роки, середнього зросту, гарний і стрункий, з великими вусами і гострою борідкою, в пенсне. Родом із Поділля, родичів його не знаю. Дружину знаю особисто, але дівочого прізвища і її родинних зв’язків не знаю. Належав до партії українських соц-самостійників, а потім, здається, вийшов. Дореволюційна робота – ректор Кам’янець-Подільського університету. При Петлюрі був міністром ісповідань і членом українського нац. союзу. Глибокий шовініст і ворог московщини, видавець багатьох брошур і листівок антиросійського змісту, видавець багатьох церковних автокефальних книг» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 3).
Постанова про заведення справи на Івана Огієнка
У наступному документі І. Огієнко фігурує вже 60-річним. Це доповідна записка, підготовлена 18 лютого 1945 року управлінням НКДБ УРСР по Волинській області на ім’я начальника 4-го (розвідувально-диверсійного) управління НКДБ УРСР. Того самого управління, яке, користуючись активною фазою бойових дій на території Німеччини, приблизно в той же період готувало операцію «Вулкан» із ліквідації в Берліні керівника ОУН Андрія Мельника. І, напевне, не лише його. У документі зазначається:
«Свою наукову діяльність почав до революції в Києві, після закінчення Київської духовної академії. Здобувши вищу богословську освіту, Огієнко, однак, обрав для себе не церковне поприще, а педагогічну діяльність, спеціалізуючись у галузі української і старослов’янської мов.
Виступаючи з друкованими роботами і публічними лекціями з питань українознавства і водночас орієнтуючись на Центральну Раду у період 1917 року, здобув широку популярність серед вищих прошарків суспільства і політичних діячів України того часу.
У 1918 році Огієнко, перебуваючи в Києві, нібито був міністром ісповідань при петлюрівському уряді і відігравав у петлюрівських колах помітну роль.
Після розгрому петлюрівщини Огієнко разом з іншими діячами українського націоналістичного руху емігрував до Польщі, де упродовж низки років займався, переважно, науковою роботою з української мови та історії старослов’янської писемності, одночасно протягом певного часу читав лекції з філології у Варшавському університеті.
Після смерті дружини, у 1938 році, він прийняв сан єпархіального єпископа Холмської єпархії. Його резиденцією стало м. Холм, де він мав друкарню, і в якій нарівні з церковною літературою друкувалися антирадянські листівки і брошури…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 34–35).
У доповідній записці допущено низку помилок. Зокрема, І. Огієнко не вчився в Київській духовній академії. Він закінчив історико-філологічний факультетІмператорського університету Святого Володимира. Після розпаду Російської імперії брав активну участь в українізації університету і першим почав читати лекції українською мовою. Влітку 1918 року став засновником створення Кам’янець-Подільського державного українського університету і його першим ректором. На початку 1919 року призначений міністром народної освіти УНР. У вересні 1919 року – міністром Міністерства культів, перейменованого ним у міністерство ісповідань.
У цьому та інших документах, які зберігаються в невеликій за обсягом справі, немає відомостей про причетність І. Огієнка до релігійних процесів, що відбувалися на теренах України, інакше у висновках його зробили б ще затятішим «українським буржуазним націоналістом». Адже серед його перших кроків на посаді були вимоги до єпископів, щоб Євангеліє читалося українською мовою, так само й виголошувалися проповіді, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялися за українською вимовою, на церковні посади в духовному відомстві висвячувалися й призначалися ті особи, які знають українську мову. «Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови, – наголошував він, – й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державности».
У колі інтересів І. Огієнка, де б він не був і яку б посаду не обіймав, була українська культура, історія церкви, мови та правопису. У різні роки він створював, редагував, всіляко підтримував українські видання. Як от у непростий період проживання у Польщі, що перебувала під гітлерівською окупацією. В архівних фондах розвідки зберігається документ, датований січнем 1941 року, під назвою «Про газету «Український православний вісник». У ньому зазначається, що архієпископ Іларіон організував у Холмі видання газети з такою назвою. Водночас німецькою окупаційною владою було поставлено вимогу, щоб кожен номер газети перед виходом піддавався цензурі.
У зв’язку з цим виникла цікава ситуація, яка, з одного боку, характеризує спрямованість газети, з іншого, – вимоги до газетних текстів представників тодішньої гітлерівської адміністрації. Зокрема, в документі зазначається:
«У Люблінському Дистрикті сидить німецький офіцер д-р Фроммель. Української мови він не знає. Тому дозволити друкувати газету він не зміг, однак заявив, що друкувати її можна за умови, що в ній нічого не буде проти СРСР і про відновлення Української держави, заявляючи, що у нас тепер з СРСР існує дружба, тому дозволяти українській пресі виступати проти СРСР ми не можемо.
До перегляду газети втрутився інший цензор – німець Людвік, який знає трішки російську мову. Прочитавши в газеті фразу «Більшість російських інтелігентів перед світовою війною вважало за хороші манери не ходити до церкви і не цікавитися справами віри» і т. д., почав кричати, заявляючи: писати в газеті будь-що про росіян не дозволяю,взагалі про Росію і росіян не можна нічого писати» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 29).
Про газету “Український православний вісник”
У таких умовах Івану Огієнку доводилося жити й працювати за кордоном – під прискіпливим поглядом як НКВС, так і німецької окупаційної влади. Попри це, він за жодних обставин не змінював свою принципову позицію у відстоюванні українських інтересів і, як і у період існування Української Народної Республіки, здійснював українізацію церкви на Холмщині запровадженням української мови у богослужіння.
Загалом у архівних документах лише фрагментарно відтворюється період діяльності І. Огієнка в Європі та Канаді. Зокрема згадується про урочисті богослужіння 19 жовтня 1940 року в Холмському соборі, де відбувалося його висвячення у архієпископи, і 26 жовтня, коли він вперше проводив службу в сані архієпископа Холмського та Підляського Української автокефальної православної церкви. А через три роки був обраний митрополитом Холмським і Підляським. У 1944 році емігрував до Австрії, звідти – до Швейцарії.
«Невдовзі, – як зазначається у підсумковій довідці за справою-формуляром, – на запрошення вірян-українців із Канади (уже як митрополит) виїхав до цієї країни й поселився в місті Вінніпезі… Через певний час Огієнко був на одному із церковних з’їздів обраний главою Української автокефальної православної церкви в Канаді». І завершується довідка такою фразою: «Враховуючи, що Огієнко І. І. знаходиться нині в Канаді і можливостей для його розробки у 1-му відділі немає, доцільно наявну на нього справу-формуляр здати на зберігання до архіву» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 49).
Митрополит Іларіон
Зміст документів свідчить про те, що оперативна розробка Івана Огієнка все ж здійснювалася поверхово. У його близькому оточенні радянські спецслужби не змогли знайти тих, хто б надавав інформацію про діяння й наміри митрополита. Вочевидь і серед кадрових співробітників МДБ СРСР не було на той час фахівців, які б добре розбиралися у питаннях релігії. Бо навіть церковний сан його називали з помилками в останні роки життя, коли він був предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу.
У Канаді митрополит Іларіон плідно займався просвітницькою, громадською, богословською діяльність. Там він закінчив чи не найголовнішу справу свого життя – переклад Біблії. Саме переклад Івана Огієнка вважається дослідниками кращим з-поміж усіх українських варіантів через близькість до оригіналу, поетичність, простоту та зрозумілість викладу.
Упродовж усього життя він прагнув творення Помісної української церкви, як однієї з рівноправних православних церков, і відновлення незалежності Української держави. Відтак нині його ім’я стало символом служіння справі утвердження української державності та соборності.
Резиденція для молодих фотографів у Жовкві запрошує молодих людей 18-34 роки, котрі хочуть дізнатися про культурну спадщину нашої країни, навчаючись мистецтву фотографії і фотографуючи пам’ятки Жовкви та околиць під час резиденції.
Проєкт пропонує створення арт резиденції для молодих фотографів з усієї України в історичному місті Жовкві та околицях багатих об’єктами культурної спадщини, важливими для українців. Це дасть можливість молоді з усіх куточків України почути, побачити, зафіксувати великий пласт інформації про культурну спадщину місцевості та за допомогою соціальних мереж поширити цю інформацію серед своїх однолітків та інших категорій населення, що дасть можливість широкій авдиторії дізнатися про культурну спадщину країни, розвине почуття гордості за свою батьківщину і вплине на патріотичне виховання молоді.
Лекційна програма та практичні заняття дадуть молодим людям можливість професійного зростання в галузі фотографії та відеозйомки, мистецтва, що в сучасному світі є інструментом забезпечення функції соціальної комунікації, рекламним інструментом в мережі інтернет та ЗМІ. Спілкування з однолітками з цілої України сприятиме створенню професійних колаборацій та виникненню нових проєктів.
Створення каталогу та підсумкової виставки «Фотографія на пам’ять» в місті Жовкві дасть можливість молоді побачити культурну спадщину місцевості через об’єктив фотоапарата, що матиме довготривалий вплив та сприятиме формуванню у молоді розуміння цінності культурної спадщини, важливості її збереження і гордості за свою батьківщину.
У жовтні 2021 року Оксана Муха вперше завітає із сольними концертами з програмою «Найгарніші пісні України» у три міста на сході України: 14 жовтня – у Маріуполь (Драмтеатр), 15 жовтня – у Краматорськ (Палац культури), 16 жовтня – у Сєвєродонецьк (Драмтеатр). Цей невеликий тур відома українська співачка, заслужена артистка України, переможниця телепроекту «Голос країни» символічно присвячує Дню Захисника України. Організатор концертів – компанія BIGSHOW Agency. Партнер туру – ювелірна мережа «Камея».
– Схід потребує української пісні як повітря, – каже Оксана Муха. – Усі мої виступи у містах сходу та півдня України лише укріплювали цю думку. Зізнаюся, концерти у Маріуполі, Краматорську та Сєвєродонецьку уже певний час були моєю мрією. Відчуваю на собі місію нести «Найгарніші пісні України» туди, де їх найбільше потребують. А це – саме ті міста, саме той край.
Оксана Муха
Оксана Муха – українська співачка, переможниця 9-го сезону популярного телепроекту «Голос країни» у команді зіркового тренера Dan Balan. На телешоу виконавицю назвали «душею української пісні». «Так звучить душа України, так співає сама Україна», – казав її наставник, співак із Молдови зі світовою славою Дан Балан. Недарма, увесь свій переможний шлях у непростому телепроекті Оксана пройшла виключно з україномовною піснею, що стало прецедентом для талант-шоу.
Ще задовго до перемоги у «Голосі країни» Оксана Муха стала володаркою Гран-прі І міжнародного конкурсу ім. Квітки Цісик (2011 р.), де її назвали «українською (або другою) Квіткою Цісик». «Квітка Цісик повернулась до нас голосом Оксани Мухи», – так влучно висловилася народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко про молоду співачку. І недаремно – Оксана виростала на музиці Квітки та має її пісні у своєму репертуарі. Власне, на «Голосі країни» Муха відкрила Цісик для мільйонів нових слухачів і продовжила справу легендарної американської співачки українського походження.
Оксана Муха
У репертуарі Оксани Мухи – твори різного формату: від стародавніх українських народних пісень і до сучасної авторської та експериментальної музики. Концертна програма «Найгарніші пісні України» об’єднала у собі пісні, які творять Україну та українців: «Два кольори», «Я піду в далекі роки», «Черемшина», «Ніч яка місячна», «Гуцулка Ксеня», «Шуміла ліщина»… Українські хіти будуть доповнені авторськими піснями, написаними за останні кілька років для Оксани Мухи: «Не забувай мене», «На маленькій планеті», «Ти знаєш, що ти людина»…
Мета Оксани Мухи проста і велична водночас – щоб українська пісня звучала і співалась у кожному українському домі. А ще, щоб через українську пісню світ відкривав собі Україну та українську націю. «Українська пісня – код української нації», – каже співачка.
Оксана Муха
Концерти будуть проведені із дотриманням карантинних вимог МОЗ.
Львів, вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.
Професор Іван Боберський, працюючи в Академічній гімназії у Львові упродовж 1901–1918 рр., особистим прикладом надихав українське гімназійне середовище до руханкових занять і до навчання. Неодноразово можна було побачити, як він на уроках руханки (інколи вони відбувалися на «Кайзервальді» («Цісарському ліску»), «Вульці») бігав з гімназистами, грав з ними копаний м’яч (футбол), ситківку (теніс), гаківку (хокей), проводив з учнями піші мандрівки околицями Львова, містами і селами Галичини, в Карпатах.
Так, 29 вересня 1910 р. Іван Боберський з 28 учнями 8-б класу провели мандрівку навколо Львова. 23 жовтня 1910 р. під проводом Івана Боберського та Романа Цеглинського 64 учні гімназії ознайомилися із виставкою будівництва і малярства в «Павільйоні штуки», де, між іншим, «оглянули модель на руский театер», виставлену професором Іваном Левинським. 5 травня 1913 р. Іван Боберський з 24 учнями 8-а класу відбув шестигодинну мандрівку за межі Львова.
У львівському часописі «Діло» вдалося віднайти опис мандрівки, яка відбулася 29 вересня 1910 р. У цей день 28 учнів 8-б класу під проводом Івана Боберського відбули пішу мандрівку навколо Львова. Під час пізнавальної прогульки з-поміж іншого було зроблено декілька світлин. Світлив учень 8-б класу Михайло Желехівський про якого Іван Боберський писав: «Много часу по дорозї забрали не лише відпочинки але також знимки нашого дослїдника природи. Сьвітлив (фотоґрафував) нас на шістьох місцях. Хто знає, чи котра сьвітлина удасть ся. Доля переслїдує аматорів немилосердно. Але при кождій уставцї убавили ся ми весело і з себе і з пана артиста». На той час у 8-б класі навчалося 40 учнів. Відомі їхні прізвища: Стефан Юліан Андрусечко, Дмитро Басевич, Михайло Желехівський, Андрій Калимон, Володимир Котецький, Іван Крук, Іван Литвин, Михайло Ліщинський, Богдан Всеволод Питлик, Орест Еміліан Попович, Михайло Равка, Стефан Раставецький, Роман Рибчак, Володимир Руденський, Ярослав Александр Секеля, Михайло Семків, Василь Сидорович, Омелян Спачинський, Андрій Стронціцький, Олексій Тершаковець, Лев Тиховський, Остап Чорний, Михайло Чорняба, Михайло Шкільник, Іван Якубовський та ін.
Іван Боберський – професор Академічної гімназії у Львові. 1912 р.
Текст публікації Івана Боберського «З львівських прогульок» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Іван Боберський
З львівських прогульок
Дня 29.Х. в четвер вибрало ся 28 мужа на прогульку наоколо Львова. Початком дороги був конець улицї 29 Падолиста о годинї 7-30 рано. Окружала нас сїра мрака. Не знали ми, що доокола находить ся. Сонце не могло до нас пробити ся. Йшли ми попри зелїзничий шлях, що йде зі Львова до Станиславова, Черновець, Букарешту, Константинополя, а прямували ід головному двірцеви. Говіркий товариш в спортовій шапцї розповідав про прогульки підчас мраки і дощу в Карпатах. При самбірськім гостинци, о годинї 8-30 показали ся з мраки три комини фабрики хлїба «Меркур». Зайшли ми на подвірє. На нашу просьбу позволив нам присутний случайно один з трех властителїв фабрики, оглянути цїлу виробню.
На поверсї стоять густо попри себе мішки з угорською мукою. Три черпаки, сполучені помислово з рурами, слимаковатими шрібами і ситами, просївають і чистять муку, що довгими полотяними рурами злїтає на партер в зелїзні боднї на колїсцятах. Рурою тече в боднї теплава вода а крилата, металева колотівка місить тїсто. Вимішене тїсто росте і наповняє бодню по береги. Бодню пересувають до стола. Челядник черпає руками тїсто і кладе на вагу. Відважені клаптї заокруглюють челядники в бохонцї. Кождий хлїб йде в круглавий або подовгастий кошик з тростини. Длятого то скрути тростини знати потім на печенім хлїбі. В возиках з девятьма поличками завозять вирушаний хлїб перед печі. Є їх десять, а кожда має три поверхи і може обняти нараз 400 бохонцїв. Один пекар накладає бохонцї на лопату а другий всуває їх лопатою в печ. В одній мінутї вложать трийцять бохонцїв. Крім тих десяти печий представив нам головний книговодчик фабрики, що незвичайно чемно і дотепно все показував і пояснював, єще дві печі (телєскоґари), які власне монтовано. В них буде можна зелїзне дно висунути на колесах на салю і уложити бохонцї без помочи лопати а відтак знов дно засунути. Печі будуть огрівані водною парою, що скісно поведеними рурами розгріє і спече хлїб. Всї машини жене громовина. В осібній лазничцї купають ся робітники, заки йдуть до роботи. Працюють в двох верствах по 12 годин. Висока галя з печами окрашена ґіпсовими плоскорізьбами, що представляють повставанє хлїба і його значінє для людства. З вежі фабрики глянули ми на її склади, стайнї, возовнї і студню, побачили Богданівку з малими червонавими домиками а навіть край Львова при двірци. Мрака піднеслась була вже в гору. Півтора години тревали наші студиї в фабрицї. Ми попращали нашого веселого провідника запевненєм, що за його труд віддячимо ся нашим апетитом.
Сторічна липа поблизу костелу святого Миколая та львівського університету, поштівка 1910 року
Зараз в склепику виробнї набули ми два бохонцї по 50 сот[иків], а два товариші розпаювали їх межи всїх 28 учасників прогульки. Мене конче хотїли обдарувати містичними цїлюшками, але я не мав відваги їх приняти. Хто їх з’їв, се скорше або пінїйше мусить вийти на яв.
Заїдаючи «Меркурого», минуло товариство міст над шинами двірця. Мрака прорідила ся вгорі, блакит неба виглядав зпоза неї а сонце метало ясні плати то на дими, що йшли з коминів двірця то знов на смерековий лїс, що дїлив нас від янівського гостинця і кортумівської гори.
Вид касарень звів розмову на «військо», улюблена тема, всїх живих, молодих людей.
«Послух рішає про силу армії. Виконує армія карно прикази вожда, тодї є міцною. Се бачимо всюди, не лише при війську. Виданий приказ мають всї виконати. Коли лише якась частина в своїм нерозумі або зарозумілости не послухає, псує ся план і цїла орґанїзация».
Дорога пішла попри білого крілика в городци, якогось малого песика, що втїкав перед нами на подвірє фабрики дахівок і попри високий, червоний мур янівського цвинтаря. На жидівськім кладбищу гомонїли зойки і плач.
Львів, вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.
На горбі, при будцї акцизника затримують нас вежі Львова: «Глядїть на нас! Ми мусимо спокійно стояти, а ви собі бігаєте до вподоби».
Але ми на се не відповіли. Йдучи в діл, споминали ми, що там у Львові лишає нас на наш провеликий жаль головний провідник (директор акад[емічної] ґімназиї радник Е[двард] Харкевич пішов уже на урльоп. – Ред.) що спокоєм і вирозумілостию панував над нашими умами і мимо своєї власти поступав з всїми людяно і тактовно.
Є вожди, що володїють над дружиною, хотяй не пригнїтають єї тягарем своєї власти.
Стрімкий спад горба затер всї спомини. Зпід діброви, де криє ся військова стрільниця, побігли ми навпростець в долину, через якийсь поклад і якусь стерню в буковий гайок. Жовте листє шелестїло нам під ногами і над головами. Обвіси (пелєрини) зачіпали о галузє але ми бігли дальше і через бульбу дістали ся на стежку. Якісь дві панночки, що йшли стежкою в противні сторони, глянули в сторону шуму і тупоту та приспішили кроку. Темносинїй капелюшок мусїв з нами розминути ся і звернув на нас свої очи цїкаво і – боязко.
За зелїзничою рампою в Клепарові запитав ся я якогось підпанка: «Будьте ласкаві нам сказати, куди дорога до різнї?» «Ne rozumie, co Pan mówi». «Перепрашаю дуже, коли мене не розумієте, поспитаю кого иньшого».
Професор Іван Боберський з учнями 8-б класу Академічної гімназії під час мандрівки навколо Львова. Мандрівники переходять через Кортумову гору. 29 вересня 1910 р. Світлив учень 8-б класу Михайло Желехівський.
Спіткали ми знакомого товариша і сей провів нас уличкою попри площу під будучу клепарівську церков. Невісти виглядали цїкаво через двері і вікна на наш гурток. Малим хлопцям сьвітили ся очи з жадоби, щоби з нами пійти.
Керниця. Майже всї напили ся води. «Вода з глиною» осудив наш знавець будови землї.
Скоком через потік дістали ся ми на пасовиско між стадо коний коров і телят. Єще один скок через потік і ми опинили ся над берегом прудкої струї, що в скромній сїрій красцї несла пахучу столичну культуру на провінцию.
На Замарстинові нема на улицях лїхтарень. Вечером ходить певно кождий з власною лїхтарнею як в середньовічу. Перед будинком «Szkoła im. Juliusza Słowackiego» є статуя Словацкого. Поет сидить, підпер голову на руцї о стіл і думає. Статуя була би бездоганна, але ноги утяті низше колїн а сей мотив хірурґічного ампутованя статуй, перенятий від «Rodin-a», робить тут прикре вражінє. Лїпше було би, наколиб ноги ховали ся в цьвітах, що виростали би у ніг поета.
Понад берегами старанно реґульованої Полтви дістаємо ся до різнї і ступаємо її шинами. «Де будем спочивати?» «Де? Аж на Кайзервальдї!» Такі вивіди се знак, що ноги змучені.
За жовківським гостинцем пасовиска, стернї і поля засїяні озиминою.
На право білїє піском гора Льва і зеленїє осїнним листєм Високий Замок. Перед нами на горбі романська копула церкви на Знесїню з своїм за тонко скроєним вершком, довкола неї хати, хатки і пожовклі сади. За селом узгірє з фортом, на лїво від села горб з якимсь фільварком виглядає неначе великий стіл.
Професор Іван Боберський з учнями 8-а класу Академічної гімназії під час мандрівки околицями Львова. 5 травня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Вже дійшли ми до шляху, що везе людий до Тернополя, Підволочиск, Одесси, над Чорне Море. Що то нас обходить? Нас болять ноги! Якийсь сад! Перелазимо через дротяний пліт, щоби скоротити дорогу. Коло церкви кріпить ся дехто доброю, жерельною водою. Декотрі стогнуть. Передна сторож йде жваво. Вигоном, через романтичні горби, яруги, дебри, вертепи дістаємо ся до форту.
О годинї 11-10 сїдаємо над берегом стрімкої убочи і розвязуємо узлики. Яблока, чоколяда, цукорки, хлїб, набрали пречудного смаку. Дома не є они анї так запашні анї так вкусні. Треба їх обнести кілька кільометрів по сьвіжім воздусї то не можна їх відїсти ся.
«Давайте товариші станїоль, я збираю його на Педаґоґічне Товариство!» «Стасю сядь собі, ти засланяєш нам вид!» «Він має так гнучкий стан, що крізь него всьо видно». «Алеж то далекий простір перед нами» каже приклонник штук красних, що передше гавив знесїнівську копулу. Бачимо що найменше на сорок кільометрів. Вечером, коли сонце мече лучі скісно, здає ся долина єще довша, горби єще висші, лїси єще густїйші.
«Тепер їде в долинї потяг з Тернополя. – Поспішний потяг, а здає ся, що їде поволи!».
«А там видно новий шлях до «Камінки струмілової»«. «То ти льокальний патріот! А чи будете там мали рампи?»
«Ставаймо, вже минуло 15 мінут, відпічнем довше на Личакові!»
Пастухи на перелазї коло Кайзервальду кликали нас до своєї ватри на печену бульбу. Але засоби були не великі. Годї було визискувати їх гостинність.
Професор Іван Боберський з учнями 8-а класу Академічної гімназії під час мандрівки околицями Львова. 5 травня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
З горба коло личаківського двірця глядїли ми довше на Львів.
Жовтаві, червонаві, блїдо-зелені кучері дерев на горбах і сугорбах окружали камінне місто широкою смугою. Легонька мрака плила воздухом. Соняшне сьвітло падало неначе через серпанок.
Всї вежі Львова випрямили ся перед нами. Осїнь нїчого їм не зробила. В коронах дерев показували ся через проріджене листє галузи неначе сухі ребра. Вежі однак виглядали в своїй непобідимости єще кріпше і гарнїйше: Островерха водна вежа в стрийськім парку, шпилясті вежі костела св. Єлисавети, обставлений руштованєм св. Юр, крутоверхі, вежі костела св. Анни, Сакраменток, руського семінара, латинської катедри, ґраціозно видовжені копули преображенської церкви, гранчасто обтесаний ратуш, поважна копула Домінїканів, ростуча в гору волоська вежа, карбовані вежі Кармелїтів, широкий дах рацлавицької панорами.
В протязї кількох мінут наспіла наша ватага о годинї 11-45 в город пана «Tannenbaum-a» з написию «Ogród zdrowia».
З городової веранди видно було темно-жовту калабаню з білими качками і стару шіпчину з соломяним дахом.
І що в такій підльвівській «реставрациї» можна дістати? Нас було 28, а тут роздобув послугач 11 склянок молока. Хотїли ми віднести ся до видїлу «Відродження» о раду, що в такім случаю робити, відложити однак сю переписку на пізнїйший день а заспівали з туги за молоком і содовою водою не лише по руськи але і по латинї.
Хлїб з маслом і пиво смакували нам знаменито, а по одногодиннім відпочинку рушив похід дальше.
Кожде дерево в кривчицькім лїсі виглядало як казочне деревце з золотими листками. Але були дерева, де лише що другий листок був золотий або і такі що цїла одна половина була позолочена а друга зеленава. Сї були найкрасші.
Користаючи з осїнних привілеїв, перейшло товариство через покладене поле. Стежкою зійшло в заглубину Погулянки а відти між плотами двох загород на гору.
«Видите, як діброви заслонили Львів бронзовим листєм? Але через круглаву щербу видно вежі св. Юра і св. Єлисавети. Як се гарно виглядає! Для маляра прегарне обрамованє».
По кільканайцять кроках отворила ся в лїсовій гущи друга щерба. Видко було лише кілька дахів, ген далеко зеленаво-бронзовий гай Високого Замку а над ним легкі лїнїї кіпця Люблинської Унїї.
Професор Іван Боберський з учнями 8-а класу Академічної гімназії під час мандрівки околицями Львова. 5 травня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Нїчо не красить так Львова як св. Юр і замковий копець.
Кілька кроків вперед а Високий Замок запав ся за гаями як замок Глогорожечки.
Небавом виринув перед нами серед бульбяних піль станиславівський зелїзничий шлях. Ідїм на право попри телєґрафічні дроти!
Околиця нудна. Дорога проста, також нудна. Зате розмова йшла викрутами і перебігла від цегольняних коминів на Маркіза Позу, Октавіяна Авґуста Людвика ХІV., аеропляни, французькі «esprit», «charme» та нїмецькі «Sitzfleisch» і «Gediegenheit». Прийшли ми до переконаня, що кожда одиниця рішає своїм поведенєм про характер і долю свою і цїлости себто народа. Народ не є нїяким абстрактним понятєм. Се збір живих людий. Чим більше на ланї повних колосків тим більшу вартість має цїлий лан.
«А то що за комин?»
– «Се фабрика елєктрики. Але там видно червоні хоруговцї і уланів. Що се може бути?» –
«Певно перегони».
«Пане вояк, чи се перегони?»
«Пірші, пірші».
«Він не розуміє, що около него дїє ся. Се Мадяр. Казали йому стояти на кони, то стоїть. Він певно сказав, що перша точка перейшла».
«Ходїм повільнїйше. Публики щось дуже мало».
«Може би ми сїли?»
«Добре, се доперва пів до третої. Захід сонця єще далеко».
«Панове, чоколяда. Купуйте і їджте».
Військова музика заграла якусь жваву мельодию.
Розмова зійшла на Швайцарию, сей край чоколяди, сира, стрільниць і готелїв.
Чоколяда минула ся, станїоль повандрував до кишенї збирача.
«Дивіть! Вже їдуть! Вже зачинають гнати».
«Що то за гнїда шкапа з тим жовтим джокейом? Така худа!»
«Так, так, але ся шкапа длятого добре ґальопує».
«На чорнім кони їде офіцер».
«Буланий кінь з синїм їздцем біжить третий, але тримає дуже гарно голову».
«Сї-дай, що ти ся на тім розумієш!»
«Ого вже жовтий на передї!»
«Але на перешкодї жовтий лишив ся, тепер офіцер є на передї!»
«Чекай, чекай».
«Нїчо з того».
«А видиш? Тепер на скрутї взяв жовтий менший лук і є знов на передї».
«Но но, не тїш ся, офіцер знов на передї. Але на перешкодї – видиш? – злетїв жовтий з коня. Віз ратунковий їде до него. Кінь вертає сам».
«Тепер офіцер перший. Синїй хоть далеко по задї, а все таки дістане другу нагороду. Публика вже плеще».
«Ходїм! Сидимо пів години. На найблизшу точку треба довго чекати».
«Але йдїм дуже поволи».
Львівські вежі заглядали знов до нас з долини. Ідучи попри зелїзничий шлях, перетяли ми стрийський гостинець, вулецьку дорогу і зрівнали ся о годинї 3-45 з улицею 29 Падолиста, де рано о годинї 7-30 зачала ся була наша прогулька.
Копець Люблінської унії, 1906 р.
Много часу по дорозї забрали не лише відпочинки але також знимки нашого дослїдника природи. Сьвітлив (фотоґрафував) нас на шістьох місцях. Хто знає, чи котра сьвітлина удасть ся. Доля переслїдує аматорів немилосердно. Але при кождій уставцї убавили ся ми весело і з себе і з пана артиста.
«Єще напишім картку до нашого господаря кляси!»
«Хто має яку видівку? Нїхто?»
«Я маю нотний папір».
«Прошу менї його дати. Викрою картку власного виробу. – Вже готова!»
Адрес звучав: «Високо Поважаний Пан Р… Цег…ський [йдеться про професора Романа Цеглинського. – А. С.] у Львові, Академічна ґімназия, ул. Льва Сапіги».
По другій сторонї:
«Aequam memento rebus in arduis
Servare mentem!
З прогульки наоколо Львова пересилає щирий привіт кляса VІІІ. Б. Двайцять вісїм підписів».
«Де кинути сю картку?»
«Я йду попри велику почту, то її надам».
«Добре. Ходїм вже в місто».
Андрій СОВА історик
Джерело: Боберський І. З львівських прогульок // Дїло. – Львів, 1910. – 3 н. ст. жовтня (20 ст. ст. вересня). – Чис. 219. – С. 6–7; 4 н. ст. жовтня (21 ст. ст. вересня). – Чис. 220. – С. 7; 5 н. ст. жовтня (22 ст. ст. вересня). – Чис. 221. – С. 7.
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
4 жовтня о 19:00 у Львові на сцені театру ім. Марії Заньковецької відбудеться спільний концерт чоловічого складу капели «Дударик» із рок-легендою Тарасом Чубаєм під назвою «Oktoberfest по-львівськи».
На концерті звучатимуть найяскравіші твори з репертуару артистів та обов’язково шедеври на кшталт «Повіяв вітер степовий», «Лента за лентою» у нових мистецьких прочитаннях.
Також у концерті візьме участь вокальна формація «Дударик FOREVER». Супроводжуватиме подію «Дударик-рок-бенд». А позначка 21+ свідчить про неакадемічність репетуару концерту і наявність батярського, міського та жартівливого музичного матеріалу, який живе у «закулісній» творчості виконавців.
Квитки на концерт уже в продажу. https://kasa.in.ua/ua/lviv/concert/dudarik-2021-10-04
5 жовтня о 17:00 на сцені Львівської національної філармонії у розважально-музичній програмі «Два по 50? – Будь ласка!»
15 жовтня о 17:00 на сцені Львівської національної філармоніїу розважально-музичній програмі «Два по 50? – Будь ласка!» виступатиме вокальна формація «Дударик-FOREVER» у супроводі естрадного оркестру. Гостями свята буде фольклорний ансамбль «Веселка» (м.Білгород-Дністровський). Солісти – Юрій Йосифович, Олег Лихач та Юрій Шевчук. Господарям свята вже 50, а гостям 50 виповниться НеЗаБаром)) тому і назва, і репертуар відповідні. Тут звучатимуть твори, які припали до душі хористам у часі мандрів і турне, веселі, любовні, жартівливі, і твори зі шляхетним підтекстом)). Це буде гамірна подорож музичними стежками капели. Щодо «Веселки» – це унікальний колектив дуже подібний до «Дударика», який діє і розвивається із тією ж ідеєю, соціально політичною доктриною лише у «зрусифікованих містах», в тилу ворога. Маємо за честь мати такого Друга! Художнє керівництво здійснює подружжя Михайла Івановича та Валентини Опанасівни Никируй. А ще – це молоді і красиві дівчата, а в нас молоді і красиві хлопці, навіть є вже одне спільне подружжя.
Зазначимо, що кількість квитків на цей на ювілейний концерт обмежена (лише 100 шт.), тому поспішіть придбати їх заздалегідь! https://soldout.ua/booking/585-dudaryk-50?lang=ua
16 жовтня об 11:00 у Храмі Святого Лазарявідбудеться Поминальна Служба Божа. Служба відправлятиметься в пам’ять за «Дудариками-Навіки», серед яких Микола Кацал – фундатор і засновник колективу, Василь Сліпак – всесвітньовідомий оперний співак, отець Андрій Дуда – Герой України, військовий капелан, волонтер і знаний громадський діяч та співаки капели, які не розділять із нами свята тут на землі. По завершенню буде влаштована фотовиставка світлин «Дударик-Навіки».
17 жовтня о 18:00 у Львівській національній опері капела представить святкову програму «Дударик 50».
17 жовтня о 18:00 у Львівській національній оперікапела представить святкову програму «Дударик 50». Ексклюзивними гостями буде «Хорея Козацька», лицарі духу, завзяті дослідники, реконструктори і репрезентанти української музики 17-20 столітть, а це пісні світські і козацькі, канти псалми, думи пісні і гимни часів до і пост УНР… В цьому колективі кожен з музикантів є віртуозом гри на розмаїтих старовинних інструментах. Ми почуємо їхнє унікальне сольне звучання, а також творчий симбіоз автентичних барв із чоловічим та хлоп’ячим складом капели.
У другому відділені концерту звучатимуть найвидатніші твори з камерного, симфонічного та ораторійного репертуару капели англійської, німецької, австрійської та країнської композиторської школи. Твори виконуватимуться у супроводі Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та солістів Львівської та Київської національної опер Людмили Осташ, Тетяни Вахновської, Романа Трохимука та Сергія Магери.
Квитки на концерт уже в продажу. https://kasa.in.ua/ua/lviv/concert/dudarik-2021-10-17
24 жовтня о 17:00 у колонному залі ім. М. В. Лисенка Київської національної філармонії у святковій програмі «Дударик 50» виступлять хорова капела «Дударик, Національний академічний симфонічний оркестр України, солісти Львівської та Київської національних опер Людмила Осташ, Тетяна Вахновська, Роман Трохимук, Сергій Магера. В концерті візьме участь «Хорея Козацька». Буде відтворено репертуар львівського концерту від 17 жовтня, але вже для київської публіки.
Довідково
Музична візитка картка Львова та України – хорова капела «Дударик».
Спочатку Хор хлопчиків і мужчин зі Львова «Дударик», далі народна хорова капела «Дударик», Державна хорова капела і врешті Національна академічна хорова капела «Дударик».
Досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, капела щоразу у кожному виступі підтверджує свій унікальний рівень, як підтвердження цього – Національна премія ім. Тараса Шевченка, яка є найвищою урядовою нагородою в галузі культури, та інші численні нагороди.
У 1985 році капела заснувала Першу хорову школу в Україні з часів Гетьманщини. За майже півстоліття завоювала своє місце під сонцем як незмінно майстерний виконавець. Eталон хорового виконавства та гідний продовжувач української хорової традиціі.
Заснував капелу 1971 році – провідний український хормейстер Микола Кацал за сприяння Українського Музичного Товариства у Львові. З того часу «Дударик» підкорив провідні сцени світу. Капела дала понад 2500 концертів у найпрестижніших концертних залах України і світу, серед яких Карнегі Хол, Собор паризької Богоматері, Ванкувер Ейр Плейс, Варшавська філармонія, Палац «Україна», національна опера України, Національна філармонія. Універсальність «Дударика» дивує: в репертуарі колективу представлений весь спектр давньої та сучасної хорової музики.
Найбільш органічними для колективу є надбання національної духовної спадщини (концерти Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, Максима Березовського, твори доби Відродження, коляди і щедрівки в обробках українських композиторів – Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця).
Друга сфера репертуарного всесвіту «Дударика» – вокально-симфонічна музика. І тут універсалізм колективу викликає захоплене здивування: (Stabat Mater -Перґолєзі, Carmina Burana – Орфа, Requiem – Моцарта, IX Симфонію – Бетовена, ІІІ Симфонію Kadisz – Бернстайна та безліч ораторіальних полотен). Здається, немає серед шедеврів світової музики різних часів твору, який не під силу виконати «Дударику».
Капела не тільки еталонно інтерпретує загальновизнані у світі класичні шедеври, але й формує унікальний український варіант їхнього прочитання – сповнений красою тембрів, вражає багатством динамічної палітри.
Капела співає з провідними оркестрами під керівництвом світових диригентів в кращих концертних залах світу.
Кожен виступ «Дударика» – це свято високого духа, внесок до мистецької скарбниці людства.
В середу, 15 вересня 2021 року, в кінотеатрі Планета Кіно, у рамках 28 BookForum відбувся режисерський показ документального фільму “Чубай. Говорити знову”.
Ініціаторкою зйомок стала його донька ― музикантка й продюсера Соломія Чубай, а режисером ― Михайло Крупієвський. Формально ведучим, а, по суті, провідником по життю Грицька Чубая є український поет Сергій Жадан.
Грицько Чубай
Фільм має інноваційний формат і створюється на стику жанрів документального фільму та телевистави, дія якої розгортається у декораціях майстерні-підвалу Грицька Чубая. Книжки для створення цієї майстерні надала Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука. Відеопроєкція розсуває стіни майстерні та переносить глядача у час і простір, про який йдеться. Мета проєкту — розкриття світогляду Грицька Чубая, створення його образу та аналіз конфлікту митця із тоталітарним режимом.
Соломія Чубай
Про Грицька Чубая у фільмі розповідають його друзі — сьогодні видатні поети, письменники, художники, філософи, які були свідками його життя і творчості, члени родини поета: Галина Чубай, Тарас Чубай, Соломія Чубай, Василь Герасим’юк, Юрій Брилинський, Микола Рябчук, Роман Кісь, Орест Яворський, Роман Готра, Юрій Винничук, Ігор Калинець, Богдан Стельмах, Влодко Кауфман, Йосип Іванкевич, Катерина Немиря, Святослав Максимчук, Мирослав Греділь.
Фільм “Чубай. Говорити знову” ствола компанія Film Plus Production та режисер Михайло Крупієвський, у доробку якого півсотні документальних фільмів для ВВС, Sky News. Він був продюсером фільму Сергія Буковського “Діти Донбасу”, виконавчим продюсером фільму Spell Your Name, режисером фільму “Моя Україна”. В 2000-х були постановки концертів для Тараса Чубая, Таїсії Повалій, “Братів Гадюкіних”, Елтона Джона, “Євробачення”, фестивалю “Наше Різдво”. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Панорама Львова 1960-их років. Світлив Юліан Дорош
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із враженнями американця українського походження про відвідини Львова у 1960 р. Їх, після поїздки до нашого міста, опублікував у щоденнику “Свобода” (№№171-173 за 1960 р.) Іван Кальмук під назвою “З подорожі по Україні”. Маємо змогу дізнатися як відбувався перетин совєцького кордону, кого було представлено до гостей міста та чи дозволялося їм фотографувати і фільмувати Львів того часу.
Нагадаємо, що “Свобода” – найстаріша україномовна газета, що виходить безперервно з 1893 р., та перша українська газета в США. Текст публікації подаємо оригінальним. Для зручності сприйняття ділимо статтю на дві частини.
Заголовок щоденника “Свобода” за 1960 р.
Переїзд кордону і перебування у Львові
Влітку цього року, одержавши візу, я з моєю дружиною виїхав у подорож на довго небачену нами Батьківщину.
Згідно з програмою ми мали їхати через Париж, Цюрих і Прагу до Львова, але літак з Цюриху спізнився на півгодини, і нам заявили у Празі, що ми мусимо перебувати там, замість двох днів, щонайменше півтора тижня й аж тоді матимемо змогу дістатися до Львова. Це було б нам помішало цілу програму подорожі і ми зажадали, що б усю наша групу відправили до Львова залізницею.
Подорож до Львова тривала дві ночі й один день. Після переїзду границі в місті Чоп на Карпатській Україні і після зміни осей у вагонах з вужчих на ширші совєтські, почалася перевірка наших документів. Найперше перевіряла наші пашпорти і візи совєтська міліція. Потім увійшла товста жінка в забрудженім халаті і, заявивши, що вона є представницею санітарної служби, почала вимагати від нас лікарських свідоцтв на різні щеплення. За
нею увійшли до вагона три одягнені по-цивільному чоловіки і, не вияснюючи, хто вони, наказали нам вийти з усім багажем, мовляв, ми поїдемо далі автобусом просто до Ужгороду, а не до Львова.
Головний залізничний вокзал Львова.Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
З несподіванки всі схвилювалися. Я почав доказувати, що наш маршрут має йти через Львів, що ми там маємо замовлення на точно визначений день, готелі та провідників, і за все це ми заплатили вже наперед в Америці. Розмова йшла в різних мовах, по-українськи, по-англійськи і по-німецьки, бо я вдавав, що по-російськи не розумію. Але всі вмовляння і переконування нічого не помагали. Цивільні совєтські агенти почали витягати наші валізки. Тоді наші жінки зчинили крик, репетуючи, що в валізках наші пашпорти та документи. Дехто почав відкрито виявляти своє обурення з приводу дивовижних порядків, що ось туристам до СССР дають візи і дозволи, а коли вони прибудуть на совєтський кордон, то їм совєтська влада починає робити різні неприємності і перешкоди. Дехто почав вимагати, що, коли нас не пускають до Львова, то нехай дозволять повернутися в Америку. Врешті, всі подорожні відмовилися виходити з вагона, заявляючи, що на ніяку подорож автобусами вони не погодяться. Збентежені рішучою поставою нашої туристичної групи, совєтські „цивілісти” відступили від своїх вимог і, залишивши нас у вагоні, заявили раптом, що нам дозволяється їхати до Львова в поїзді.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Приїхали ми до Львова в неділю 22-го червня о год. 6-ій ранку. На залізничному двірці зустріли нас провідники «Інтуриста» і якась молода дічина-жидівка, що привітала нас англійською мовою. Після того нас завезли до готелю «Жоржа», де приділено нам першої кляси кімнати з китайськими пухнатими килимами.
Поквапно помившися і переодягнувшися після дороги, рушили ми оглядати Львів. Перейшовши один з парків, пішли ми до собору св. Юра на Богослуження. Людей було там мало, все старшого віку, між ними тут і там видніли жебраки, дуже злиденно одягнуті. Коли я почав їх фільмувати, вони споглядали на мене здивовано і підозріло, але заспокоїлись, одержавши щедру милостиню.
Собор св. Юра у Львові. Володимир Мельник, 1948 р. Фото з ресурсу https://zbruc.eu
Катедра св. Юра дуже гарна, набагато краща із-зовні, як усередині, і я її сфільмував з усіх боків.
Вийшовши з собору, пішли ми вниз через колишній Єзуїтський парк. Скрізь по дорозі й далі на рогах вулиць зустрічали ми продавців води – солодка із соком по 40 коп., а проста біла «ґазована» по 5 коп. за склянку. Ідучи містом зайшли на базар. Селяни продавали там усяку городину, здебільша ріпу, салату, рабарбар, квашену капусту, квашені яблука, бараболю. За одно яєчко вимагали рубля. Курок та качок не видно було – казали селяни, що їх спродують вони, ще поки дійдуть на базар. Селян дуже вбого зодягнені: гумові подрані чоботи, сибірські «ватянки» з латою на латі, жінки здебільша босі.
Я фільмував увесь базар і почав фільмувати довгого воза з дуже худим конем і селянина на возі, літ на 60-ть з окрайцем сухого хліба в руках. В цю хвилину до мене підійшов гарно зодягнений молодий чоловік і запитав: «Навіщо ви, товаришу, знімаєте такі речі, як коні і селяни?». Я відповів, буцімто це зрозумівши, що мені нічого іншого фотографувати, а віз цей характеристичний і ніколи я таких возів не бачив.
Парк імені Івана Франка. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Цей чоловік почав мене розпитувати, якого роду моя камера, для якої мети, комерційної чи для себе я фотографую, звідки приїхав і таке інше. Я відповів йому, що приїхав з Америки, де перебув 56 років, а народився в Липівцях Перемишлянського повіту, звідки виїхав 1904 року до ЗДА , маючи 13 літ. Він здивувався, як це я по стількох роках так добре зберіг українську мову, на що я йому відповів, що живу між українцями в ЗДА , належу до українських організацій і читаю українські газети. Змірив він мене від ніг до голови і перестеріг, щоб „не знімав дурниць”. Я ж пішов собі далі фільмуючи вулиці, старі церкви, написи на установах та крамницях і все, що було для мене цікаве.
У візуалізації використано портрет Мирослава Скорика у виконанні Миколи Струса
Мирослав Скорик, без сумніву, є легендою не лише української музики, а й нації в цілому! 25 вересня о 19:00 у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика відбудеться подія, присвячена Маестро!
У серпні 2021 року, з нагоди 30-річчя Незалежності України, Мирослав Михайлович посмертно отримав заслужену відзнаку «Національна легенда України»! Особливе місце митець відіграє і для Львівської національної філармонії, у стінах якої він впродовж багатьох десятиліть працював і творив, у стінах якої звучала більшість його композицій!
Рівно два роки тому, саме у Львівській філармонії, яка з 2020 року вже носить ім’я цього видатного композитора, вперше прозвучав Концерт № 10 для скрипки з оркестром. Тоді подія відбулась за присутності Мирослава Михайловича.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
25 вересня, як і у 2019 році, Концерт виконає відомий український скрипаль, Марко Комонько. Саме йому Маестро присвятив цю композицію.
Також у програмі звучатиме Симфонієта для симфонічного оркестру, львівська прем’єра якої відбулась у Концертному залі Людкевича у 2011 році.
Другий фортепіанний концерт (1982) М. Скорика виконає відомий піаніст Йожеф Ермінь, ім’я якого часто можна зустріти на афішах багатьох українських та європейських міст, а програми концертів за його участі вражають своєю різноманітністю.
Галина Івасюк, Софія Ротару і Мирослав Скорик у залі Лісової опери. Сопот, 1974 рік
Передостаннім твором програми стане Перший віолончельний концерт (1983) композитора, який почуємо в інтерпретації відомого віолончеліста Олександра Пірієва. Саме за цей твір Мирослав Михайлович отримав Національну премію Тараса Шевченка.
Композиції Мирослава Скорика звучатимуть у виконанні Академічного симфонічного оркестру філармонії, дириґуватиме – Володимир Сивохіп.
Вже незабаром, 29 вересня 2021 року, о 19:00 у Ennio Event Square (вулиця Джерельна, 22) у Львові відбудеться концерт Аркадія Войтюка “Цілуй солодкими губами”.
На концерті співак планує виконати давно відомі пісні, а також зробити декілька прем’єр.
“Ви можете стати першими, хто ексклюзивно почує прем’єри, а також пісні, із альбомів співака, за якими його впізнають слухачі – “Цілуй солодкими губами”, “Сеньйорита”, “Вон”, “Корабель”, “Мамо”, “Серенада на колінах” та інші”, – запрошують організатори.
Як відомо, Аркадій Войтюк – український співак, номінант музичної премії Yuna Awards, соліст Notre Dame de Paris Україна. Був учасником телепроекту Х-Фактор. Також виступав у гумористичній команді «VIP Тернопіль».
В один з останніх днів цьогорічного серпня мав нагоду мандрувати Сколівщиною і по дорозі з неї до Львова нашу увагу привернув показник на Палац Бруніцьких в с. Підгірці Стрийського району (саме село в історичних джерелах вперше згадується в 1467 році). Приємною несподіванкою по дорозі стали крани з джерельною водою на зупинці громадського транспорту, яку можна безкоштовно набрати подорожнім.
При в’їзді в село увага вдумливого туриста мов розсіюється, адже треба обрати, куди спершу податися на оглядини – до старовинної церкви зліва чи за показником до палацу справа. Як відомо, замок графа Потоцького (зараз на балансі Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького) і храм з колонами (на взірець собору свв. Апостолів Петра і Павла) є також в однойменному селі на Бродівщині, і ці пам’ятки є більш відомими широкому туристичному загалу. Як і тамтешній монастир отців василіан із старовинним храмом Благовіщення Марії.
Оскільки історія палацу Бруніцьких в Підгірцях на Стрийщині більше представлена в наших регіональних ЗМІ, тому в цій статті спершу коротко опишу становлення храму Зіслання Святого Духа.
Церква встановлена на горбочку у тіні крислатого дерева.
Загальний вигляд на церкву Зіслання Святого Духа в с. Підгірці. Світлина Ігоря Скленара
Її датують 1824 роком і пов’язують з меценатством місцевого землевласника, барона Юліана Бруніцького – до Другої світової війни (про нього піде мова нижче). В 1946 році, після ліквідації УГКЦ парох храму, священник Василь Савхів прийняв православ’я і храм нова окупаційна влада не закрила. Проте в 1961 році все таки на підгірцівську церкву повісили колодку…Жителі с. Підгірці були змушені ходити на богослужіння до сусіднього села Олексичі. 4 грудня 1988 року в храмі Святого Духа вперше після закриття відправлена Літургія. Офіційний дозвіл на відкриття церкви прихожани отримали на Великдень 1989 року. Відтоді вони взялися за клопітку працю із відродження свого унікального храму. Того ж року влітку залили фундамент і сходи, стелили підлогу і паркет, робили ширшими хори. У грудні 1989 року була добудована паламарка-сповідальниця
Паламарка-сповідальниця підгірцівської церкви. Світлина Ігоря Скленара
Інтер’єр храму наступного, 1990 року, оновив художник Ярослав Сагайдак з двома своїми помічниками. Також майстри встановили новий алюмінієвий хрест на центральній бані.
Вигляд на храм в с. Підгірці на Стрийщині при в’їзді в село. Світлина Ігоря Скленара
Дослідник Р. Сулик так описує ззовні дерев’яний храм в Підгірцях: «Тризрубна триверха будівля складається з трьох наближених до квадрату зрубів (нава ширша). До вівтаря з обидвох сторін прибудовані ризниці».
Вигляд на храм в с. Підгірці на Стрийщині при в’їзді в село. Світлина Ігоря Скленара
Вони розривають піддашшя, яке оточує церкву і опирається на профільовані випусти вінців зрубів
Вигляд на кут церкви в с. Підгірці, де піддашшя з архітектурного погляду є самобутнім. Світлина Ігоря Скленара
В західній стороні церкви знаходиться дерев’яна, у формі квадрата, одноярусна дзвіниця, вкрита пірамідальним наметом.
Знаменним у житті підгірцівської громади було 24 травня 2010 року ‒ святкували 200-ліття храму, який досі є пам’яткою архітектури національного значення і належить до Стрийської єпархії УГКЦ.
Водночас в греко-католицької громади в Підгірцях виникла потреба у новому, більшому храмі, зведення якого тривало в 2007-2016 роках.
Показник на палац Бруніцьких і місцевий парк. Світлина Ігоря Скленара
Туристична принада Підгірців – це все таки палац Бруніцьких, розташований на території колишнього дендропарку. Більш відома його історія з XVIII ст., коли власником підгірцівського маєтку став Юзеф Яблоновський. Як отриману батьківську спадщину, ймовірно, в 1734 році барон розпочав зводити в селі новий палац. Згідно із збереженими архівними даними, роботи проводив архітектор Бернард (є припущення, що це той знаменитий Б. Меретин, майбутній будівничий собору св. Юра у Львові). Господар Ю. А. Яблоновський витратив майже 200 тисяч злотих (на умеблювання, бібліотеку, фонтани і впорядкування парку). Після шлюбу з Кароліною Радзивіл Юзеф Яблоновський швидко забуває про витрати на Підгірці і починає зводити новий палац у Ляхівцях на Поділлі (сучасне село Білогір’я Хмельницької обл.). Його родичі, отримавши на утримання його підгірцівський палац, помалу занедбують тутешню господарку. При цьому інтерес до свого підгірцівського маєтку на той час уже князь Яблоновський втрачає цілком, доручивши опікуватися маєтком родичам, які особливого інтересу до тамтешньої господарки теж не виявляли.
Сучасний вигляд на палац Бруніцьких. Світлина Лесі Малахівської
В 1815 році новий господар, барон Юзеф Бруніцький, не дав занепасти придбаній власності. Найславетнішим господарем підгірцівських маєтностей став його онук, барон Юліан Мар’ян, який успадкував замок наприкінці ХІХ століття. Він зібрав велику колекцію комах і метеликів. Його досліди регулярно публікували в наукових збірниках Академії наук в Кракові. Після зацікавлення агротехнічними технологіями розпочав розвивати зразкове сільське господарство і заклав в 1892 році у сусідньому з Підгірцями Стрілкові розсадник плодових і декоративних дерев, а також кущів і квітучих рослин. Це все згодом він переніс у Підгірці.
Теперішня алея «Підгірцівського парку», де розвивав садівництво барон Ю. М. Бруніцький. Світлина Лесі Малахівської
На початку ХХ ст. розсадник Бруніцького займав площу 55 гектарів і щорічно продукував 150 тисяч саджанців плодових дерев 159-ти сортів, 30 тисяч декоративних кущів 360-ти сортів, 275 різновидів троянд, 65 видів хвойних і 27 сортів бузку.
Теперішня алея «Підгірцівського парку», де розвивав садівництво барон Ю. М. Бруніцький. Світлина Лесі Малахівської
У шлюбі з Івою Ромашкан у Юліана Бруніцького народилося двоє синів, один з яких Юліан Яків в 1940 році разом з багатьма іншими польськими офіцерами був закатований в Катині. У дитинстві сини стали свідками перебудови Підгірців. Для виготовлення планів реконструкції було запрошено знаменитого професора з Чернівців Карла Адольфа Ромшторфера. Для перебудови свого палацу Бруніцький використав цеглу власного виробництва і, попри повагу до архітектора, намагався особисто керувати всіма роботами. Будинок одразу електрифікували і постачали туди воду.
Сучасний вигляд на палац. Світлина Лесі Малахівської
Остаточного вигляду палац набув в 1895 році. Палац всередині мав багато різних кімнат, господарські комірки, спеціальний ліфт, тощо. На території палацу містилося багато господарських споруд, хліви і власна гуральня. Барон Бруніцький розвивав і ентомологію, запросив на посаду лісника-спеціаліста у галузі лепідоптерології (вивчення метеликів) Фридерика Шилле. Той оселився у Стрілкові і складав Бруницькому товариство в пошуках нових видів метеликів, багато з яких потім «оселилися» у спеціальному приміщенні в палацовому флігелі.
Сучасний вигляд на палац. Світлина Лесі Малахівської
Попередник барона Бруніцького Ю. Яблонський заклав в Підгірцях перший галицький дендропарк у повному розумінні цього слова (на сьогодні тут діє пам’ятка загальнодержавного значення «Підгірцівський парк» площею 8,3 га). Зі свого боку Ю. Бруницький впорядкував дендропарк, залучивши знаменитих садівників, і значно розширив колекцію дерев і кущів. Автора статті вразила розкішна грабова алея та платан, якому, як кажуть, уже понад 500 років!
Унікальний платан на території палацу Бруніцьких, вік якого становить понад 500 років. Світлина Ігоря Скленара
Перша світова війна поламала розвиток дендропарку, сини господаря пішли на фронт. В маєтку оселилися російські артилеристи, які знищили дах палацу, руйнували в парку, та ще й безслідно зникли природознавчі колекції та бібліотека. Юліан Бруницький після повернення в сплюндрований маєток помер в 1924 році, а поховали барона у Стрілкові. Справу батька продовжив син Юліан Яків, д-р філософії університету в Кракові, дипломований рільник у Вроцлавському університеті. Друга світова війна знову все перекреслила. На самоті доживала свій вік в підгірцівському палаці пані Іва Бруницька. Лише деякі речі нагадували про недавню розкіш, та й вони без сліду зникли в Другу світову війну. Правдоподібно, комуністи замордували пані Іву в одній з катівень… Сам маєток Бруніцьких потроху занепадав і тут комуністична влада облаштувала потім технікум, школу-інтернат, сільраду і рибгосп.
З початку незалежності з’явилися ініціативні люди, які вирішили потрохи відновлювати об’єкт. Громадська організація «Центр розвитку краю» разом із місцевими підприємцями взялися відновлювати палац і маєток загалом. До сьогодні тут тривають ремонтні роботи, які, як помітно, добігають кінця. Може з часом напівзабута перлина Львівщини стане такою ж відомою, як замок в с. Підгірці на Бродівщині, і сюди поїдуть поціновувачі архітектури і природи.
Ігор СКЛЕНАР
Використані джерела:
Підгірці // Сайт «Дерев’яні церкви Західної України». Джерело: http://decerkva.org.ua/pidhirtsi.html
Сулик Р. Дерев’яне церковне будівництво на Стрийщині. Львів-Стрий, 1993.
Підгорецький палац і перший галицький дендропарк. Нове дихання // Сайт «Край». 19.02.2019. Джерело: http://www.kray.org.ua/7976/mandrivky/pidgoretskiy–palats–i–pershiy–galitskiy–dendropark–nove–dihannya/
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті»...
