Під час дослідження львівської преси початку ХХ століття, потрапила мені на очі цікава стаття в газеті “Діло” від 6 січня 1917 року. Називалася вона “Спомини про Івана Франка. Картка з записника”. Досить великий і цікавий текст був підписаний іменем Василь Лукич і датований 3 січня 1917 року.
Спогади видалися мені цікавими і передруковую їх з дотриманням стилістики, граматики та орфографії оригіналу. Ще додам що Василь Лукич – це псевдо. А хто за ним ховається розкажу в кінці.
Спомини про Івана Франка. Картка з записника
З Іванам Франком познайомив ся я в жовтни 1875 р. у Львові, де ми яко “зрілі” прибули на університет — він з Дрогобичі, я з Бережан, — і небавки стали щирими товаришами. Не знаю, що нас притягнуло так скоро до себе, чи однакові живі і веселі вдачі, чи може спільність ідей і нахил до письменства в такім значіню, що Франко, поміщуючи ще яко гімназіяст свої твори в “Друзі”, прийшов до Львова вже з міркою письменника, а я був пристрасним любителем української, тоді ще такої вбогої, літератури. Ми вступили яко члени до “Академ. Кружка”, хоч зовсім не були москвофілами, а хиба тілько “етимольогами” та при тім рішучими прихильниками живої народної мови, і записали ся між иншим також на виклади української літератури, де вкупі а Іваном Белеєм, Михайлом Павликом, Леонідом Заклинським, Омеляном Калитовським і инш. були вельми пильними слухачами сих викладів, правильно здавали курсові іспити з історії рідного письменства і стояли в близших зноснинах з проф. Омеяном Огоновським та через те і значно під його впливом. В “Акад. Кружку” ми завсіди з Франком держали ся разом, відтак працювали спільно при укладі і виданю літер, збірника “Днѣстрянка”, при видаваню двотижневика “Другъ”, котрий опісля по усуненю так зв. “язичія” став видавати ся чистою українською мовою. Між нами, студентами університету, Франко, розуміється, був передовиком і ми всі клонили голови перед Його великим талантом. Але він з сего приводу не вбивав ся пиху і був супроти нас зовсім звичайний.
Іван Франко у 1875 році
З природи живої вдачі, вельми дотепний і бистрий, не відказував ся від ніякої роботи; а навіть, коли в “Академ. Кружку” виставлю любителі його драматичний твір з часів князівських, приняв на себе ролю і відіграв її зо всім прилично.
Ми обидва жили в близьких взаєминах. Я заходив дуже часто до него; він мешкав тоді (в 1875 1876 рр.) на першім поверсі в камениці, положеній в тім місци, де тепер містить ся “Центральна каварня”, разом з М. Павликом і Ярославом Рошкевичем. А коли скінчив ся шкільний рік, ми всі разом вибрали ся в околиці Долинщиии, де жили родичі Рошкевича та де Франко мав знакомих; буди у Велдіжи, Долині, Виткові, Сенечолі і ин., всюди по кілька днів, а найдовше в Сенечолі у місцевого священика о. Юліяна Охримовича, батька д-ра Володимира Охримовича. До нас прилучив ся наш товариш з “Акад. Кружка” теперішний радник двора Антін Дольницький, Михайло Вагилевич (братанич Івана В ча, автор історичного оповідана “Домна Роїанда” і ин.) та ще дехто, так що ми творили поважній гурток. У о. Охримовича пробули ми з тиждень. Сам господар був вельми симпатичний, товариський і балакучий, а притім дуже розумний чоловік. Цїлий день нас не відступав, а коди по вечері ми лягали спати, де нам на долівці ви гідно стелено, він бувало кладе ся в середині поміж нас і ми розмовляємо про всілякі наші народні справи. А ся розмова вела ся так, що ми говорімо, а гасподар всему перечить. Ми, а Франко передовсім уживали найсильніших доказів, якими розпоряджали, щоби переконати опозиційного господаря, та се не удавало ся, бо вій засадно перечив. Декому в нас а того приводу аж стало досадно і ми замовкали… Та до перва коли вбирали ся відїздити, господар признав ся нам, що він тих самих що й ми поглядів, та тільки хотів видобути в нас всі можливі аргументи, щоби відтак ними послугувати ся, коли зайде потреба боронити своїх пере свідчень в тій глухій стороні, де до почти було 35 кілометрів… Ми. розумієть ся розпрощали ся щиро в сердечним господарем.
Михайло Павлик (1853-1915) – публіцист, письменник, громадський і політичний діяч, один з лідерів Русько-української радикальної партії.
Наступив 1977 ий рік, а в нім арештованя молодих “соціялістів”, між нижи і Івана Франка. Та се вже досить звісні річи. Банаше ми обидва стрічаємо ся знов аж у 1884 р. в Болехові, куди я, одруживши ся 1882 р. і виступивши зі суду, виїхав на “посаду” нотаріального кандидата. Тоді то в часі нашого побуту в Болехові в рр. 1883—1886 заїздив часто до нас Франко і перебував у нас за кождим разом довший час. Бувало в день я зянятий в бюрі, а він дома у нас замкне ся і пише… В часі обіду, підвечірку і вечерями сходимо ся в трійку (моя жінка, він і я), а часто й ходимо на проходи по гарних околицях Балехова і обговорюємо ріжнї літературні, суспільні і політичні питаня. З сих часів походить його прегарна імпровізація віршем, яку він вписав до мого альбома, котру у мене читало богато людий, а котра на жаль в часі наїзду пропала враз із значною частию мого цінного архіву, кореспонденції і майже з цілою бібліотекою.
М. Болехів, Ратуша. Поштівка почату ХХ століття
Жиючи з нами в сердечній дружбі, не відказував він нашій просьбі товаришити нам два рази на Свята — Різдві Хр. і Великодні до мого достойного тестя о. Дмитра Гузара в Завалові. Ми, знаючи вільнодумні погляди нашого товариша подорожі, побоювали ся трохи, що він, завитавши на свята до “попівського” дому, може не схоче приноровити ся до традиційних практик в священичій хаті. Та всякі наші побоюваня оказали ся зовсім неоправдані. Іван Франко сказав великий такт. Отже на саме Різдво вдосвіта встав, пішов до церкви, зайшов в крилос та цілу так зв “повечерницю” і Службу Божу співав з людьми, хрестив ся, цілував євангеліє, клякав в приписаних місцях і т. п., та взагалі поводив ся як примірний християнин, тямлячи завсіди, шо є гостем священика, до того гостем мило витаним і сердечно гощеним. Так поступав через всі святочні дни в часі обидвох побутів в Завалові. По богослуженю, оглянувши докладно образи в церкві і стародавні церковні книги, відтак вів про се розмову, виявляючи свої поміченя що до часу повстаня тих образів, що до школи, яку вони наслідують, їх вартости то що. Мій тесть не міг надякуватися нам, шо ми привезли йому так милого, освіченого і культурного гостя, котрого дуже полюбив.
Іван Франко. 1896 рік.
Коли в другій половині 80 их рр. ми перенесли ся на сталий побут до Станиславова, дружні відносини між нами і Іваном Франком зовсім не уставали, а навпаки я з ним часто песреписував ся і в часі приїзду до Львова часто його відвідував. Відплачуючи ся мені, він прибув в р. 1895 до нас до Станиславива з своєю дружиною, був у вас гостем. І заразом на великих вечерницях “Р. Бесіди” в память Шевченка держав перед великим збором присутніх відчит відповідний народному святу.
Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.
Сі наскрізь дружні між нами взаємини були причиною, що в редагованих мною календарях “Просвіти”, у “Ватрі” та в річниках “Зорі”, які виходили під моєю редакцією, брав Франко участь. А навіть, коли в 1915 р. союзні війска увільнили від наізду переважну часть Галичини і для нас настала змога що небудь видавати рідною мовою, і тоді він, вже тяжко знеможений, не відказав моїй просьбі та з цілою готовістю запоміг редаговану мною літературно наукову частину календаря на 1916 р. зглядно альманах “3 великого часу” своїми по етичними творами. Крім сего часто, хоч се приходило йому тяжко, заходив до мене та розмовляв про те, шо нас обидвох боліло і до живого діймало. Пізно осіню відвідав я його в його віллі та застав при літературній праці, до якої він ще і тоді спроваджував в Німеччини численні книжки, на що видавав чимало гроший. Відчитуючи дещо з своїх праць, оживив ся, оповідав про свої плани на будуче, не передчуваючи, що не зможе їх здійснити та що вже так небавом буде мусіти розпрощати ся в нами…
Іван Франко. Фото 1913 р.
За цілий час — взаємини між нами обидвома були дуже гарні і ніколи ніякий розлад (“дісонанс”) їх не закаламутив. Можу сміло сказати, що я завсіди тішив ся а боку великого нашого письменника не тілько щирою приязню, а й великою ласкавістю і зглядами: бо коли він супроти инших наших робітників пера був вельми строгим і дуже вимагаючим критиком, то супроти моєї скромної діяльности мав тілько слова, незаслуженого зрештою, признаня і прихильної оцінки.
3 січня 1917 р. Василь Лукич
Портрет Володимира Левицького-Лукича, опублікований у Календарі Просвіти на 1927 рік
Підозрюю що дехто з вас уже здогадався що під псевдо Василь Лукич ховався Володимир Лукич Левицький — український письменник і громадський діяч, нотаріус, видавець, літературознавець, почесний член товариства “Просвіта” та дійсний член НТШ.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Лукич В. Спомини про Івана Франка / Василь Лукич // Дїло. – 1917. – 6 сїчня (чис. 5). – С. 3-4.
У 27-у Українську антарктичну експедицію вирушать 14 учасників: 9 вчених, лікар, кухар, дизеліст, механік і сисадмін. Серед них — троє львів’ян — це біологи Сергій Глотов та Марта Дзиндра. А також один із наймолодших учасників українських експедицій — 21-річний Володимир Хомко. Він забезпечуватиме на станції зв’язок. Про відбір до команди та очікування щодо подорожі пише Суспільне.
Львів’янин Сергій Глотов — біолог. Він досліджуватиме фауну Антарктиди, зокрема імператорських пінгвінів, тюленів та китів.
“Я хочу побачити китів, хочу побачити морських леопардів, пінгвінів. Побачити і повивчати. Я маю наукові ідеї, які хочу втілити в життя, вивчаючи живі організми, тварин, перевірити якісь свої гіпотези. Склад біологів – три людини. І кожен один одному допомагати будемо і вивчати як морських, наземних, так і водних тварин. Це буде комплексна програма, яка буде охоплювати і рослинний, і тваринний світ”, — каже учасник експедиції Сергій Глотов.
Зараз він працює біологом у Львівському природничому музеї.
Біолог Сергій Глотов
“Приємно, що Львів буде представлений трьома учасниками. Але ми там представляємо Україну. А хто звідки – то таке. Командна робота і все залежить не від однієї людини, а від команди, успіх всієї експедиції”, — додає Сергій Глотов.
Володимир Хомко — системний адміністратор та працівник ІТ-галузі. Йому — 21 рік і він стане наймолодшим працівником на станції “Академік Вернадський” у цій експедиції.
“За безпеку наукових даних можна не переживати. Там є мережа, комп’ютерна мережа, багато комп’ютерів, серверів, це все потрібно підтримувати. І навіть просто якщо в когось “Windows” полетить чи потрібно встановити якусь програму – це теж треба буде робити”, — каже Володимир Хомко.
14 учасників української експедиції відібрали серед майже 140 тих, хто хотів потрапити до складу полярників.
“Для системного адміністратора – це, звичайно, треба досвід, схожий до роботи, яка буде на станції, і здоров’я. І такі ще навички, наприклад, я маю значок альпініста України. І тому навички альпінізму знадобляться в Антарктиді. Також з нами проводилось багато психологічних тестів і дивились – чи ми підійдемо один одному. Бо 14 людей будуть жити в замкнутому колективі. І тут дуже важливо, як люди зживуться один з одним”, — каже Володимир Хомко.
Учасник експедиції Володимир Хомко
Ця експедиція буде 27-ю, яка вирушить на станцію “Академік Вернадський”.
“Досвід перебування в Антарктиді, на антарктичній станції – це безцінний досвід для будь-якого науковця, біолога. Я бачу таку свою місію не тільки в тому, щоб провести наукові дослідження і отримати результати, новизну. Ми це постійно робимо, щодня, можна сказати. Але популяризувати ті напрямки наукової роботи, якою ми займаємося, щоб люди йшли, займалися експериментальною біологією. І вивчали тваринний і рослинний світ”, — каже Сергій Глотов.
Конкретну дату старту експедиції ще не визначили. Втім, до вильоту з України усі її учасники мають бути готові впродовж місяця.
Комплекс давніх казарм на вулиці Городоцькій, названих на честь австрійського ерцгерцога Фердинанда, вже 174 роки використовують військові відомства різних часів.
Більшу частину комплексу спорудили за 2 роки, від 1839 по 1841 рік. Окрім головної будівлі до складу комплексу казарм входили численні допоміжні споруди – продовольчі склади, склад амуніції, військовий манеж (манеж Віндішгреца), Кадетська школа (закрита 1882 року) тощо. Більше інформації про них тут.
Наша будівля гарно збереглося до наших днів, мала функцію складу амуніції.Наша будівля гарно збереглося до наших днів, мала функцію складу амуніції.
Комплекс давніх казарм на вулиці Городоцькій, названих на честь австрійського ерцгерцога Фердинанда, більше 17о роки використовували військові відомства різних часів.
Почну з останнього поверху. Тут місцями розкиданий різний військовий реманент ЗСУ – форма, кітелі, берці та велика кількість гребінців, які були виготовлені на Львівській фабриці “Овен” на початку 90-х років.Гребінців дуже багато. Схоже, вони так і не використовувались у солдатському побуті.На задньому плані “ватніки” та інша уніформа, яка була вже у вжитку ЗСУ.Характерне півкругле віконце та вулична метушняЗагальний вигляд на третій, він же останній поверх казармиКраєвиди в бік діючої території казарм та центру міста.
Більшу частину комплексу спорудили за 2 роки, від 1839 по 1841… Окрім головної будівлі до складу комплексу казарм входили числені допоміжні споруди – продовольчі склади, склад амуніції, військовий манеж (манеж Віндішгреца), Кадетська школа (закрита 1882 року) тощо.
В кадрі собор св. Юра та новозбудована будівля ЖК “Княжий Холл”
Помітили під ногами незвичні консервні бляшанки. Було дивно, звідки вони взялись та яке їхнє походження? Значить так, консерви американські, були передані в рамках програми Ленд-ліз радянській армії, в період ДСВ. Чи був тут склад у сорокових невідомо, бо консерви їли, а пусті банки засовували під дошки оббивки даху.
Деякі дошки відгнили, деякі шукачі відігнули – звідти посипались заховані пусті банки.Але найцікавішою знахідкою був вантажний ліфт патерностер, ще Австро-угорського періоду.Вантажний ліфт патерностер, ще Австро-угорського періоду.Вантажний ліфт патерностер, ще Австро-угорського періоду.Вантажний ліфт патерностер, ще Австро-угорського періоду.
Звичайно, ліфт не робочий, бо двигуна на місці не має. Але, механізми, корзини – все це збережено чудово.
Сходова клітка. Повністю дерев’яна, як і все перекриття будівлі. Тут є приємний запах вікової деревини.Другий поверх найбільш приємний для зору. Де-не-де є залишки ізоляторів. Тішить, що деревина ще в гарному стані.Другий поверх найбільш приємний для зору. Де-не-де є залишки ізоляторів. Тішить, що деревина ще в гарному стані.Артефакт Австро-угорського періоду. Трафаретний напис FJ, очевидно – Франс Йосиф.Потужні заблоковані двері першого поверхуОдне з приміщень першого поверху. Він вже поділений перегородками на зони та кабінети, швидше за все радянський період.
На цьому завершу свій фотозвіт з цього місця. Було б добре, якщо цю будівлю врятують, збережуть чи проведуть реновацію. Вона, залишилась останньою, подібна така була зруйнована поруч, де зараз стоїть новобудова. Яка, втім, вже також закинута.
Світлана та Євгеній Кравси фінішували на "Запорожці" на Ралі Монте-Карло у Франції
Львів’яни Світлана та Євгеній Кравси фінішували на “Запорожці” на Ралі Монте-Карло у Франції. Їхній автомобіль, а також ще два українських авто, дісталися фінішу. Ще одне авто поламалося в дорозі.
Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив Євгеній Кравс.
Світлана та Євгеній Кравси фінішували на “Запорожці” на Ралі Монте-Карло у Франції
“Не віриться але, факт: ми вдало фінішували! Високі Альпи вдалося здолати! Було дуже тяжко. 6-7-кілометрові підйоми засніженими серпантинами для маленького “Запорожця” — надзвичайно екстремальне завдання. Але три українських “Горбатих вужика” і київський “вухастик” — ЗАЗ-966 дісталися фінішу. На жаль, чернівецький жіночий екіпаж проїхав всього 140- кілометровий шлях і … зламався”, — написав Євгеній Кравс.
Це вперше за 111 років існування ралі участь у ньому взяли українці на вітчизняних малолітражках.
Світлана та Євгеній Кравси фінішували на “Запорожці” на Ралі Монте-Карло у Франції
“Вперше українці на українських малолітражка ж кинули виклик европейській автомобільні ретро-еліті. І не спасували. Ми на фініші. Слава Україні!…Позаду залишилися (через відмову техніки) більш потужні західні “автодрузі” і суперпотужні російські “Волги” (організатори відмовили росіянам через несанкціоновану в Євросоюзі ковід-вакцину”, — додав Євгеній Кравс.
Канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) та ГО «Форум видавців» оголошують про старт прийому заявок на премію “Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»”. 2022 року Премія присуджуватиметься у категорії художньої літератури.
Умови подання
Подавати твори на розгляд можуть видавці/видавчині, особи, пов’язані з книговиданням, некомерційні організації та асоціації видавців.
Розглядатимуться твори художньої літератури, опубліковані у 2020-2021 роках. Видавці/видавчині можуть подавати на розгляд лише один твір художньої літератури за кожен зазначений в умовах нагородження рік (тобто установа, що відповідає критеріям, може подати загалом 2 (два) твори).
Твір можна подавати на розгляд лише один раз.
Період подання заявок: 26 січня — 28 березня 2022 року (кінцевий термін подання: 28 березня 2022 року).
Оголошення переможця та фіналістів Премії відбудеться під час 29 Львівського міжнародного BookForum у вересні 2022 року.
Премія
Премія у розмірі 7000 євро присуджується щороку. Цього року будуть відзначені твори в галузі прози, поезії та драматургії.
Сума Премії ділиться наступним чином: автор/ка (ри) найкращого твору отримує 4000 євро, а видавець/видавчиня — 2000 євро. Також присуджуватимуться 4 (чотири) заохочувальні премії по 250 євро.
Премію спонсорує канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців».
Нагадаємо, що заснована 2020 року Українсько-єврейська літературна премія «Зустріч»™ присуджується щорічно за найвпливовіший твір літератури художньої та нон-фікшн (почергово), що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства та втілюючи гасло UJE «Наші історії неповні одна без одної».
Володарем першої Премії у 2020 році стала книга Василя Махна «Вічний календар» (Видавництво Старого Лева, м. Львів).
У 2021 році володарем другої Премії стала книга Йоханана Петровського-Штерна, «Анти-імперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Видавництво «Критика», 2018 рік, м. Київ)
Зовсім над цим не замислюючись, ми часто будуємо своє уявлення про минуле на основі цілком епізодичних та фрагментарних даних. Окремі уламки, навіть крихти, багатоманітної течії життя, надводна площина айсберга – в такий спосіб можна охарактеризувати ті декілька імен чи окремі події, які, завдяки джерельним свідченням, вдалося вихопити з давно минулих епох.
По правді, то ми знаємо імена правителів та церковнослужителів, яких згадують укладачі хронік та літописів. Однак, монархи та служителі культу жили не самі, а мали підлеглих, слуг, послідовників. Й за велике щастя можна вважати ситуації, коли останні, в силу різних обставин, також потрапляли на сторінки документів чи мемуарів. У переважній же більшості, їхні біографії – це лише ледь вловимі тіні. З іншого боку, ці тіні здатні суттєво збагатити наші уявлення про минуле та розширити горизонти сприйняття давнини. За однією з таких “тіней”, чий голос ледь долинає з глибин історії, зараз поспостерігаємо.
Гравюра ХІХ століття. Фото з https://uk.wikipedia.org/
До початків
Один з перших хроністів Львова, Бартоломей Зиморович, у праці „Leopolis Triplex” пише про руський, німецький та польський Львів. Водночас, у кожній з названих частин він ще й знаходить можливість дещо розповісти про людей Львова – людей навіть не так потрійного, як багатоманітного Львова. Й ці коротенькі вставки, треба визнати, нічим не поступаються розлогим описам політичних реалій та економічного життя міста.
Бартоломей Зіморович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Таким чином, під 1618 роком львівський хроніст згадує про такого собі Станіслава Дибовіцького. Останньому Зиморович, звично, присвятив лише декілька стрічок свого тексту. Однак, написані вони в пафосно-піднесеному тоні й в стилістиці ледь не панегірика. Львівський бургомістр прославляє Дибовіцького, дивується його талантам і захоплюється тим, як цей чоловік власними руками і самостійними зусиллями побудував себе.
Зі славетних львівських лікарів
Можна довго розповідати про відкриття і досягнення львівських лікарів у ХХ столітті, захоплюватися професіоналізмом фахівців у наші дні, але цю сторінку історії міста почали писати ще в давнину. Бодай один раз, але львів’янам доводилося чути про Еразма Сикста, Мартина Анчевського і ін. До цього переліку варто додати і ім’я Станіслава Дибовіцького. Той народився у Перемишлі. Даних про його родину немає. Натомість, він сам проявив неймовірну наполегливість та стійкість характеру.
Родинний герб Еразма Сикста.
“Запалений зі свого вогню, осяяний вільними науками”, він навчався у Болонському університеті, де здобув ступінь доктора медицини.
З лікарів і в “князі”
Бартоломей Зиморович називав Станіслава Дибовіцького “осяяним вільними науками” “світочем шляхетної думки”. З точки зору нашого часу, читаючи подібні описи, думаєш про те, що Дибовіцький заплатив Зиморовичу за рекламу. Однак, як мінімум, думку львівського хроніста підтримував і король Речі Посполитої Зигмунд ІІІ Ваза. Впродовж десятиліття Станіслав Дибовіцький був персональним лікарем згаданого монарха, також він лікував придворних і шляхту із оточення короля. Врешті, “обдарований лікарськими відзнаками”, він вирішив розпочати нову сторінку власної біографії і осів у Львові.
Король Зигмунд ІІІ, Фото з https://uk.wikipedia.org
У місті Лева Дибовіцький займався адміністративною діяльністю, обіймав керівні посади. Він встиг побути лавником, міським райцею, навіть обирався бургомістром. Таким чином, був колегою згаданого вище Зиморовича. Станіслав Дибовіцький був одружений із Катериною Шимонович, онукою Вольфганга Шольца. Сімейство мало доньку Доміцелу і проживало на площі Ринок – їхній будинок стояв на місці сучасної кам’яниці Коритовського. Щоправда, Станіслав Дибовіцький, якщо вірити Зиморовичу, залишив цей світ завчасно, а винив у цьому львівський хроніст дружину Дибовіцького, яка, нібито, мала дуже непростий характер і надмірну схильність до розкошів.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Зіморович Б. Потрійний Львів / переклад з латинської мови Наталії Царьової, науковий коментар Ігоря Мицька. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 147 – 148.
Магльований А., Кімакович В., Гриновець В., Сулим Ю., Бумаценко В. Нариси історії розвитку медичної освіти у Львові // Медієвіст, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.medievist.org.ua/2013/03/blog-post_4.html
Про її красу ходили легенди – вродлива брюнетка, вихованка школи Олекси Новаківського, художниця-модерністка Марія Карп’юк. Її називали найталановитішою, найперспективнішою і найвродливішою ученицею Олекси Новаківського. На персональну стипендію від Андрея Шептицького у 1929 році Марія Карп’юк стажувалася у Луврі (Париж), про що свідчить лист і перепустка, збережені в роду Самуляк-Сорохтеїв. Малювала реалістичні портрети, пейзажі та натюрморти з рисами імпресіонізму та постімпресіонізму. Проте історія її життя та творчості – багато в чому непізнана.
Народилася Марія Карп’юк 13 червня 1901 року в місті Снятин у багатодітній родині Василя Карп’юка та Михайлини Алімурки. Їхня родина проживала на вулиці Вірменській (сучасна вулиця Воєводи Коснятина), і їхній дерев’яний будиночок довгі роки був місцем зустрічі і спілкування української інтелігенції Снятина. Василь Карп’юк семеро своїх дітей (синів Михайла, Лонгина, Володимира і Ярослава, а також доньок Наталію, Ольгу та Марію) виховував освіченими і патріотичними. Головним у дитячому вихованні вважав те, щоби його діти «мали характер» [2]. Батько сімейства був великим поціновувачем книг, мав чималу бібліотеку української та німецької літератури, передплачував віденську та українську періодику і тримав руку на пульсі культурно-мистецьких подій краю. Що цікаво – Василь Карп’юк інвестував не тільки у освіту синів (що в тогочаснім суспільстві було звичніше), він вкладав душу і в освіту та розвиток доньок. Одна з його доньок – Ольга, на жаль, померла у юному віці, вчителюючи у Яремчі, Для дочок – красунь Наталії, Ольги та Марії – батько Василь зібрав також спеціально нотну бібліотеку.
Марія Карп’юк, 1920-ті роки
Оскільки у фокусі нашого нинішнього дослідження – Марія Карп’юк, то зупинимо свою увагу на тому, як склалася її доля. Ще з юності Марія виявляє правдиве зацікавлення живописом, а тому вже по смерті батька, за підтримки старших братів вона приймає рішення вивчати живопис у школі Олекси Новаківського у Львові. Навчання 1923-1928 років дало свої результати: вже зовсім скоро Марію Карп’юківну виокремлюють як найталановитішу, найпомітнішу ученицю школи Олекси Новаківського. Сама дата початку навчання потребує додаткового уточнення. За версією дослідниці Любові Волошин, Марія Карп’юк стала ученицею Олекси Новаківського у 1924 році [1]. Проте в дослідженнях про перебування Володимира Самійленка на Покутті [5]ми дізнаємося, що Марія Карп’юк врятувала від безвихідного становища свою студентську товаришку Галину Шах, дочку Володимира Самійленка, і запросила їх оселитися у Снятині. Як свідчить лист Марка Черемшини до Володимира Гнатюка (а саме в домі Черемшини оселилася Галина Шах), то вже в 1923 році Володимир Самійленко і його донька переїхали до Снятина. А отже, вже на той час Галина і Марія були знайомі. А як випливає зі спогадів Наталії Семанюк, знайомі дівчата тому, що разом винаймають кімнату Львові під час навчання. Як зазначає Ірина Різун, завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові, у фондах їхнього музею дані, що стосуються початку навчання Марії Карп’юк (фото чи епістолярні джерела) – відсутні. Проте логічне зіставлення двох дат – 1923 і 1924 – авторку цього дослідження схиляє таки до дати «1923».
Школа Олекси Новаківського створена у цьому ж таки 1923 році за ініціативи та фінансової підтримки Андрея Шептицького. Це перша українська художня школа у Східній Галичині з чіткою національно-центричною спрямованістю.
У майстерні Мистецької школи Олекси Новаківського. Сидять зліва направо: С. Гебус, М. Карп’юк, О. Новаківський із синами, О. Плешкан, Г. Смольський. Стоять (зліва направо): С. Луцик, А. Малюца, В. Булик, П. Годис, С. Гординський, М. Мороз, В. Гриценко, Л. Пацуркевич, Л. Папара. Фото 1927 р.
Олекса Новаківський з учнями на терасі майстерні. Сидять зліва направо: Ольга Плешкан, Марія Карп’юк, Олекса Новаківський. Стоять зліва направо: Антін Малюца, Стефанія Ґебус, Володимир Гриценко, Михайло Мороз. 1925 рік
Під час третього року навчання, приїхавши на вакації, Марія у Снятині зустрічає свою долю – відомого художника Осипа Сорохтея. На той час чоловік відбуває «заслання»: за карикатуру, намальовану на директора гімназії у Станиславові, де викладав Осип Сорохтей, його переводять вчителювати до Снятина, містечка на Покутті.
Осип Сорохтей
Тут, у домі Марка Черемшини (чоловіка рідної сестри Марії Карп’юк, відомого українського письменника) Осип Сорохтей і знайомиться з вродливою і дуже делікатною панною. Зовсім скоро пара одружується, Марія малює портрет Осипа Сорохтея під час того, як вони разом ходили на етюди. Ця картина з-поміж інших експонувалася на колективній виставці школи Олекси Новаківського у Львові. На відкритті виставки були присутні Марія Карп’юк та її старша сестра Наталя. Там були також представлені інші полотна Марії Карп’юк, серед них – і портрет сестри Ольги. Проте доля їхня драматична. Виставка була розгромлена «шовіністичними пілсудчиками», і вціліли лише поодинокі картини, Очевидно, Осип Сорохтей, у якого були непрості стосунки з польською владою і цілком зрозуміле ставлення до політики шовінізму, попереджав Марію про подібний хід подій, бо далі Карп’юківна пише йому таке: «Вчителю, ви маєте якесь провидіння: зі всіх знищених творів залишився лише ваш портрет. Мануха Карп’юк».
Символічність цієї події в тому, що надалі справді живопис Марії Карп’юк відходить на задній план – вона повністю присвячує себе чоловікові і його талантові. А ще, іронія долі в тому, що переведення до Снятина, яке Осип Сорохтей спочатку сприймав як покарання, стало точкою відліку цілком нового періоду – час, проведений у Снятині, він вважає відтак найщасливішими у своєму житті. Снятинці називали його професором – через краватку-метелик і делікатну вдачу, а він на роверику любив у погожу днину їздити селами Снятинщини і малювати етюди.
Донька Осипа та Марії Сорохтей, Христина Сорохтей, згадує: «…Час, прожитий Сорохтеєм у Снятині, він називав потім найщасливішим у житті. Передусім, тому що вони були опромінені знайомством з моєю мамою. Мама, Марія Карп’юк, в той час навчалася у школі відомого українського художника Олекси Новаківського у Львові. До Снятина вона приїжджала, як звичайно, на канікули і не могла не зустрітися з Сорохтеєм. У такому невеликому містечку кожна людина на видноті. Їх познайомили. Взаємна симпатія, спільність зацікавлень проклали дорогу почуттям, які в майбутньому з’єднали їх долі. Тоді, влітку 1927року, вони ходили разом на етюди і критикували свої щойно закінчені, або й не закінчені роботи. Саме цього літа мама зробила прекрасний портрет Сорохтея, який на щастя, зберігся» [4].
Митрополит Андрей Шептицький на відкритті другої виставки учнів Мистецької школи О. Новаківського в Академічному домі. Перший ряд (сидять зліва направо): невідома, Ярослав Гординський, Олекса Новаківський, Антін Рак, митрополит Андрей Шептицький, невідомий, Ярослав Пастернак, невідомий. Другий ряд (зліва направо): Степан Луцик, Антін Малюца, Григорій Смольський, двоє невідомих, Стефанія Ґебус, Марія Карп’юк, Ольга Плешкан, Володимир Гриценко, Олексій Друченко, Василь Дядинюк та невідомі. Вгорі стоять зліва направо: Володимир Сениця і двоє невідомих. Світлина Левка Янушевича, жовтень 1928 р.
Багато чого змінюється з приїздом Олекси Новаківського, про це пише мистецтвознавиця Олена Ріпко. Як зрозуміло з контексту – Осип ревнує Марію до її вчителя: «Він боляче сприймає приїзд Олекси Новаківського, що виділяє Марію серед своїх учнів через небуденну її вроду, природну щиру вдачу. Збираючись на відпочинок у Карпати, відомий маляр зупиняється на тиждень у родині Ульванських, друзів Сорохтея. Осип має можливість спостерігати за Новаківським, і той здається йому старим і бундючним, спосіб вести розмову з провінціалами — зверхнім. Не в силі терпіти зухвалу самовпевненість маестро, Сорохтей навіть перестає відвідувати друзів, аби не наражати їх на прикрощі. Він картає себе (не зовсім слушно) за те, що над ним панують особисті переживання, а не почуття справедливості» [4].
Донька Марії Карп’юк, Надія Самуляк, зазначає: «Дуже цікавими є спостережння життя і побуту молодої родини від Марії Пішак — сироти з дому, яку господиня помешкання рекомендувала Сорохтеям в поміч яко няню.. Родина турбувалася як складеться молода сім’я Сорохтеїв. Адже найстарша донька, Наталя Карп’юк залишилася вдовою, то дуже хотілося б щасливого заміжжя наймолодшій, Марійці. Звісно, вона добра господинька — і на кухні знається, вишиває прекрасно Її навчання у мистецькій школі Олекси Новаківського відкрило світ малярства, який повністю зайняв її душу. Власне,знайомство і шлюб з Осипом Сорохтеєм для Марійки Карп’юк було наче продовженням спільного мистецького життя.
Вже коли на світ з’явився первісток Сорохтеїв, юна Марися (так усі звали няню) стала справжньою нянею. Не тільки для маленького Сяха-Славчика, Молода мама і пан Осип Сорохтеї також зверталися до юної дівчини «Наша няня».
І якщо до пана Осипа Сорохтея приходив хтось зі знайомих або навіть мало знайомих зі скаргою, що сусіди бачили, як маестро рисував шарж на цього пана, то гостя пригощали кавою з тістечком, знайомилися ближче. Закінчувалось знайомство тим, що гість просив подарувати йому власний портрет. І він уже не був сердитим, а сам портрет виглядав дорогоцінним подарунком. Можливо, й досі у родинах подібних відвідувачів зберігають роботи, написаних Сорохтеєм…»
І надалі чимраз, тим більше Марія Карп’юк жертвує своєю славою заради родинного затишку. Донька Христина пише, що мама після одруження «відклала назавжди олівець і пензель», проте тут, очевидно, мається на увазі, що Марія Карп’юк не позиціонувала себе більше як професійна художниця. На підтвердження тому, що мисткиня продовжує малювати після заміжжя, є портрети її дітей, внуків та ін.
Лебединою піснею у професійній живописній кар’єрі Марії Карп’юк є навчання у Франції. Так, 1929 року на запрошення і фінансування митрополита Андрея Шептицького вона стажується у Луврі, де для митрополита виконала копію «Портрет чоловіка» Флорентійської школи. Митрополит звертається у листі до Марії «дорога дитинко», щиро зичить Божого благословення. Молода художниця була зворушена і окрилена підтримкою Андрея Шептицького.
Перепустка в Лувр Марії Карп’юк
Рано повдовівши, Марія Карп’юк ще більше стала розчинятися в дітях. Вдруге виходить заміж аж у 1943 році за учителя Іллю Семотюка. У подружжя народжується донька Надія, зараз – знана громадсько-культурна діячка Надія Самуляк. Саме з наймолодшою своєю дитиною проживає Марія Карп’юк свої останні роки життя у Києві.
Тут в Києві, коли дочка на роботі, а онук у школі, бабуся Марія нерозлучна з олівцем — це останні риси її обличчя перед відходом в інші світи…
Внук Роман Сорохтей через багато часу згадуватиме бабусю Марію, з якою проводив літні канікули у Снятині на садибі Карп’юків «Дуже душевною була наша бабуся, такою аж, знаєте, «перечуленою», гранично турботливою. Ми бешкетували багато, це їй додавало клопотів, але вона нас дуже любила. В бабці був великий сад, чи не найбільший у Снятині. А ще моя бабуся мала одне цікаве захоплення – вона чудово грала у преферанс і дуже це любила. Багатьох зі снятинської інтелігенції вона «підсадила» на цю захопливу гру. Я був не так наймолодшим, як випадковим учасником їхніх зібрань. Бабуся потрохи мені пояснила правила гри і мені навіть доручали вести командний рахунок. Щоправда, коли мама дізналася, що мене навчили грати в преферанс, то дуже здивувалася і навіть трохи сердилася».
Марія Карп’юк. Портрет Юрія Семанюка
Біографічний портрет Марії Карп’юк – це робота для реконструктора. Адже стільки суперечливих дат (зіставлення різних джерел показують практично автономні результати), а ще більше – втраченого через внутрішню аскезу Марії Карп’юк. Іноді гучність і впізнаваність імені залежить не тільки від таланту, а і від вміння «організувати свою популярність» (цитата за С.Воронцовим). Марія Карп’юк же свідомо відмовилася від популяризації власного імені.
Деякі з її картин зберігаються у Снятинському літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини («Портрет Юрія Семанюка» (батька Марка Черемшини), «Літній день», «Студія в парку»), а також копія портрета матері Марка Черемшини. Окрім високої художньої цінності, портрети батьків Марка Черемшини цінні тим, що це єдині їхні зображення, котрі дійшли до наших часів і в них повністю передано характери.
Марія Карп’юк. Портрет матері Марка Черемшини
Систематизацією біографії Марії Карп’юк та Осипа Сорохтея, а також реставрацією картин художниці зараз плідно займається родина Сорохтеїв разом з потужною командою однодумців. І є всі підстави вірити, що майже через сто років після того, як художні світи Осипа Сорохтея і Марії Карп’юк розкрилися, їхні імена стануть широковідомими для поціновувачів мистецтва і земляків загалом.
Іванна СТЕФ’ЮК старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кандидатка філологічних наук, письменниця, мистецтвознавиця
ЛІТЕРАТУРА:
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біогр. слов. учнів. Л., 1998
Карп’юк Михайло. З листів… / Михайло Карп’юк // Снятин. – Детройт, 1970. – ч.3. – С.19-20.
Кірєєва Р. Родинне дерево Карп`юків зі Снятина / Руслана Кірєєва. // Снятин. – 2013. – №6. – С. 29–37.
Стеф`юк І. Володимир Самійленко: письменник, чиєї внутрішньої біографії не знає ніхто [Електронний ресурс] / Іванна Стеф`юк // Золота Пектораль. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://zolotapektoral.te.ua/%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0…/.
*Фото – архів Романа СОРОХТЕЯ та музею Марка ЧЕРЕМШИНИ
Лідер гурту Рокаш Віктор Янцо зазначив, що музиканти дуже чекають концерту у Львові, адже надзвичайно скучили за живим спілкуванням із слухачами.
Про це Віктор Янцо сказав у коментарі, розповідаючи, що чекає на гостей концерту 25 лютого у Центрі Довженка.
«Ми дуже чекаємо цього концерту і, сподіваємось, цього разу ніщо йому не завадить. Минулорічний сольник у Львові став для нас найкращою подією від початку пандемії! Було дуже багато людей, постійних слухачів. Для нас це стало справжнім святом. Цього разу ми також скучили за живим спілкуванням і емоціями. Багато репетируємо, готуємо нові пісні і збагачуємо концертне звучання. Буде музично і, як завжди, драйвово!», – зазначив лідер Рокашу.
Як відомо, 25 лютого 2022 року у Центрі Довженка відбудеться концерт самобутнього закарпатського гурту «Рокаш» у Львові, який грає у жанрі підкарпатський рок і співає пісні закарпатським говором, який ще має назву «русинська бесіда».
Костел в Ходорові, 1938 р. Фотограф Генрик Поддембський
Сьогоднішня ретро мандрівка привела нас в місто Ходорів на Львівщині. До вашої уваги фото цього населеного пункту Львівщини, які датуються 1938 роком. Їх автором є знаний фотограф Генрик Поддембський. На світлинах можемо побачити архітектуру та місцевих мешканців.
Цукроварня в Ходорові, 1938 р. Фотограф Генрик ПоддембськийКостел в Ходорові, 1938 р. Фотограф Генрик ПоддембськийХодорів, 1938 р. Фотограф Генрик ПоддембськийХодорів, 1938 р. Фотограф Генрик Поддембський
В об’єктив фотографа попала дерев’яна синагога, найгарніша з усіх дерев’яних божниць на Галичині, яка на сьогодні втрачена. На першому фото легендарна цукроварня, про яку писали раніше.
Біля храму, Ходорів, 1938 р. Фотограф Генрик ПоддембськийСинагога, Ходорів, 1938 р. Фотограф Генрик ПоддембськийВулицями містечка, Ходорів, 1938 р. Фотограф Генрик ПоддембськийБіля костелу, Ходорів, 1938 р. Фотограф Генрик Поддембський
Синагога на площі святого Теодора. Фото Суспільне Львів
У приміщенні львівської синагоги, яка розташована на площі святого Теодора, під час ремонту віднайшли ритуальну лазню. У 90-х роках, коли синагогу перебудовували під офісні приміщення, лазню забетонували. Про це Суспільному повідомив голова Львівського товариства єврейської культури Олександр Назар.
За словами дослідника єврейської історії Марка Сімкіна, у ХХ столітті в Львові була потужна єврейська діаспора.
“Тут у Львові на 1939 рік проживали 120 тисяч євреїв. Існувало 46 синагог, 60 молитвених домів. Працювали єврейські школи, гімназії, видавництва так само, як і українські. Українці і євреї знаходили спільну мову в боротьбі за незалежність українського народу”, — каже Марко Сімкін.
Ритуальна лазня. Фото Суспільне Львів
Єврейську ритуальну лазню побудували в 50-х роках минулого століття. Тоді її використовували для ритуальних омовінь, аби змити гріхи. У 90-х роках лазню забетонували. Її віднайшли у синагозі на площі святого Теодора влітку минулого року під час ремонту.
“В процесі робіт ми знайшли в підлозі плити. Підняли плити. Воно якби було на мапі намальовано, ну на старих планах було намальовано якісь сходи, але ми не знали, що вони настільки великі і настільки велике приміщення”, — каже голова Львівського товариства єврейської культури Олександр Назар.
Ритуальна лазня. Фото Суспільне Львів
Коли ремонт в синагозі закінчать, в планах — створення єдиного музейного простору.
“Якраз воно було б в комплексі, що у великий зал люди приходять, потім попадають туди, дивляться. Це потрібно, щоб передати дух будівлі і життя громади, яка була у радянський період, поки синагогу не закрили в 1962 році”, — каже Олександр Назар.
В суботу, 29 січня 2022 року, у комунальному закладі Львівської обласної ради Ліцей імені Героїв Крут у Львові відзначили 104-ту річницю історичного бою під Крутами та тридцятиріччя заснування навчального закладу.
Урочистості розпочалися спільною молитвою та освяченням наріжного каменя військового храму Святого Миколая Чудотворця, який планують спорудити на території ліцею. Опісля організатори провели екскурсію оновленим музеєм Ліцею імені Героїв Крут та продемонстрували патріотичну експозицію.
Музей Ліцею імені Героїв Крут
Начальник Львівського ліцею полковник Юрій Гусар розповів про спеціально створені стенди на яких кожен випускник зможе побачити моменти свого перебування в ліцеї, згадати викладачів, друзів. В музеї представлено історію закладу, його місію, досягнення вихованців, їхні нагороди.
«Крутяни – це загартовані, мужні хлопці, навчені військової справи та виховані в патріотичній атмосфері. Ліцей став осередком, де кожен юнак здобуває риси лідера. Випускників ліцею запрошують на навчання у військові заклади вищої освіти, чимало наших юнаків зараз віддано служать у лавах української армії. Також у нас навчаються діти батьків, які захищають Україну. Ми налагоджуємо міжнародну співпрацю. З кадетськими ліцеями з Литви та Грузії уже підписано меморандуми про співробітництво. Музей нашого закладу має стати простором для зустрічей, спілкування і генерування нових ідей», – розповів Юрій Гусар.
Музей Ліцею імені Героїв Крут
Напередодні відзначення подвигу героїв бою під Крутами в ліцеї відбувся круглий стіл на тему “Крути як символ незборимості українського народу». 27 січня ліцеїсти разом з викладачами на майданчику Ради національної безпеки й оборони України організували командно-штабну гру “Кіберджура – Крути”
Доброго всім недільного кавового ранку. має для вас хорошу новину – через 4 тижні будем і зустрічати весну. І буде багато цікавих весняних історій. А сьогодні, разом з Торговою Маркою Кава Старого Львова у пошуки цікавинок нас занесло в цифровий архів української преси.
Але ж у Львові завжди багато писали про каву! У всі часи, навіть за совітів. Але є одна стаття в газеті “Львівські вісті” від 2 червня 1942 року, яка заслуговує на особливу увагу. Називається вона “”Пегаз” Відкриття мистецької каварні у Львові” і розповідає як українська творча спільнота відкривала каварню. Несподівано, погодьтеся!
Кава
“Пегаз”. Відкриття мистецької каварні у Львові
Потребу якоїсь чайні-каварні, де можна б було не лише відпочити хвилину після праці, але й зустріти знайомого та й погуторити відчувається від довшого часу. Ще більшу потребу такої каварні відчувають мистці чи літератори. Мистецтво — це взагалі така химерна справа, що не знати, в якому середовищі, чи в яких обставинах воно краще розвивається. Та незаперечний факт, що каварня була завжди одним із побудників пожвавлення мистецького життя, що в каварні повставали нераз найбільші творчі замисли, що більше, в каварні повставали неодні великі твори. Найбільше одначе сприяє каварня виміні творчих думок, в яких і родяться творчі замисли. Мистець, що вже з уваги на своє покликання мусить бути до деякої міри самотником, має змогу в каварні зустрічати людей, не тратити живого зв’язку з людьми.
Площа Марійська, листівка, 1937
Тому треба справді сердечно привітати нову мистецьку каварню “Пегаз”, якої врочисте відкриття відбулось останньої суботи. Каварня примішується в будинку, де й приміщується Спілка Образотворчих Мистців у Львові, Марійська площа ч. 9. Обширне, фронтове приміщення в центрі міста справді для всіх вигідне. Керівництво каварні є у справних руках дружини великого нашого мистця-графіка, покійного Павла Ковжуна, п-ні Тамари Ковжун. Спілка Мистців, під якої управою каварня, подбала про її справді мистецьке оформлення і, як заповідається, в цій каварні можна буде оглядати щораз нові мистецькі твори.
Тамара Ковжун, дружина Павла Ковжуна (Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12)
Вже на відкриття каварні зійшлось багато представників мистецьких і літературних кол; зі справжнім вдоволенням довелось їх повітати голові Спілки Образотворчих Мистців, д-рові І. Іванцеві, який побажав каварні на майбутнє такої ж фреквенції. До цього каварня має всі дані. Не лише знамениті тісточка та справжня “чорна” із справжнім цукром, але й щораз нові творчі думки, що родитимуться в цьому прибіжищі львівських мистців і літераторів, стягатимуть сюди кожного вечора щораз нових і нових не тільки гостей чи відвідувачів, але членів-домовників однієї мистецької сім’ї.
Львів, пам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото 1944 року
Ця стаття зайвий раз підкреслює наскільки важливу роль у житті львів’ян відігравала каварня. Це і місце для перепочинку, і місце збору митців, і виставкові площі, і зала для проведення мистецьких подій.
Шукаю далі інформацію про каварню, але проіснувала вона певно тільки до приходу совітів. Останні певно її закрили, або переобладнали під буфет.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Е. “Пегаз”. Відкриття мистецької каварні у Львові / Е. // Львівські вісті. – 1942. – 2 червня (ч. 119). – С. 3.
З експозиції виставки Ганни Криволап “Діалог традицій”
В п’ятницю, 28 січня 2022 року, у головному корпусі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося відкриття виставки Ганни Криволап “Діалог традицій”.
Виставку представляють колекції «Причетність» і «Стрічки». Вони визначають поетично-смислову цілісність картин, які об’єднує концепт культурно-генетичного коду – важливої ланки світоглядного поля авторки.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Сьогодні, в такий непростий час, мистецтво дає можливість подивитися на цей світ трошки інакше, часом відчути загостреність тих всіх подій, що відбуваються в суспільстві, в державі. Але воно дає можливість прийняти цей світ часом трошки кращим ніж він є насправді. Що для людини, її психіки, для того щоб вона мала віру в майбутнє є потрібним. І сьогодні Ганна Криволап дає нам ту можливість глибше пізнати те, що світ все ж таки є і буде ядром і ми будемо мати свою державу. І це ви побачите по творах в експозиції”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
З експозиції виставки Ганни Криволап “Діалог традицій”
Мисткиня входить до рейтингу топ-100 найкращих українських майстрів за кордоном. Окрім персональних виставок, вона бере активну участь у групових і міжнародних виставкових проєктах. Твори Ганни Криволап зберігаються в музеях і у приватних колекціях.
Ганна Криволап
“Я неймовірна щаслива виставлятися у Львові. Я завжди мріяла про це. І я дуже вдячна пану директору та всій команді музею, яка допомагала мені. В цей нелегкий для нас час важливо звернутися до нашої ідентичності, наших коренів і для мене завжди було надзвичайно важливим наші українські традиції перекласти на мову сучасного мистецтва”, – поділилася враженнями Ганна Криволап.
З експозиції виставки Ганни Криволап “Діалог традицій”
Живопис Ганни Криволап завжди вирізнявся чуттєвістю, поетичністю і при тім особливою динамікою мазка та відтінків фарб. Невимовне чуття кольору закладено в Ганни генетично. Не випадково її творчість має успіх серед художників, мистецтвознавців і колекціонерів. Виставки Ганни Криволап вдало відбуваються в різних країнах світу. Мисткиня входить до офіційного міжнародного рейтингу топ-100 найкращих українських майстрів. Завдяки цілеспрямованій праці та надійному академічному вишколу Ганна Криволап досягає блискучого результату, а її роботи видаються неймовірно органічними у провідних музеях України та Європи.
“Українська пісня”, яка щороку збирає багатотисячну аудиторію на стадіоні “Арена Львів” і перед екранами телевізорів, традиційно виступає майданчиком для підтримки і розвитку молодих та перспективних українських артистів.
Закарпатський поп-фолк гурт АНЦЯ з Мукачева здобув перемогу у п’ятому ювілейному пректі “Ukrainian Song Project/Українська пісня” минулого року. Незвичні колоритні образи дівчаток гурту та яскрава епатажна пісня “Дримба” підкорили журі й не залишили байдужими глядачів.
Головним призом для переможців “Ukrainian Song Project/Українська пісня” стало продюсування та запис пісні на FOXXSTUDIOS Вадима Лисиці і зйомка кліпу від проекту “Української пісні”.
Проєкт “Українська пісня” разом з відомим режисером Ярославом Савчаком відзняли відео кліп для переможця проекту гурту АНЦЯ.
Поп-фолк гурт АНЦЯ
Відеробота на дуету пісню гурту “Поляна”, яку вони виконали разом із членом журі “Ukrainian Song Project/Українська пісня”,українським співаком, телеведучим і телепродюсером Gena Viter.
Український шоубіз отримав унікальну колаборацію, де поєдналися закарпатські поп-фолк мотиви та реп.
Сюжет побудовано у вигляді діалогу двох світів: жіночого та чоловічого, сучасного та народної етніки. АНЦЯ намагається переманити Gena Viter до народних українських витоків. І їм це вдається.
АНЦЯ feat Gena Viter “Поляна”:
Це справжній виклик та сміливий експеримент для сучасної української музики. Дует виконавців звучить дуже гармонійно, хоча вони і працюють в різних жанрах. До пісні було інтегровано народнопісенний образ “буйного Вітра”, який співзвучний прізвищу співака – Gena Viter.
“Для нашого гурту – це як несподівана, легка і блискавична п’єса на три дії. Спочатку ми перемагаємо на конкурсі “Українська пісня”, знайомимося з Геною як членом журі. Далі відбувається коротка комунікація щодо співпраці, вибору та запису пісні. І ось ми вже на сцені палацу Україна презентуємо її у дуеті поряд з багатьма зірками шоу-бізнесу. Інакше як казкою це не назвеш. Кліп – це новий рівень для нас! Також хочемо подякувати за підтримку конкурсу “Ukrainian song project”, на якому ми і познайомилися з Генадієм”, – коментує Ірина Янцо, співавтор та учасниця гурту АНЦЯ.
Режисером кліпу виступив Ярослав Савчак. Прем’єра пісні відбулася на всіх топових телеканалах України.
Нагадаємо, що продаж квитків на “Ukrainian Song Project/Українська пісня 2022” триває. Більше того, всі бажаючі можуть скористатися сертифікатом “єПідтримка” та витратити свою тисячу гривень від держави за вакцинацію, придбавши квиток на концерт за найкращою ціною.
“Українська пісня-2022” пройде 14 серпня на стадіоні “Арена Львів”.
Бій під Крутами – один із найбільш відомих епізодів національно-визвольних змагань 1917 – 1920 років. Він відбувся 29 – 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути на той час Московсько-Києво-Воронезької залізниці (нині – Південно-Західної залізниці). У цьому матеріалі – про те, чому станція Крути мала стратегічно важливе значення.
Сьогодні залізнична станція Крути – це невелика лінійна проміжна станція, яка знаходиться на перегоні Бахмач – Ніжин і належить до Конотопської дирекції Південно-Західної залізниці. Станція Крути має давню історію – вона з’явилася вона іще у далекому 1868 році піл час будівництва Курсько-Київської залізниці, проте зараз тут зупиняються лише прискорені електропоїзди підвищеного комфорту, які курсують за маршрутами Фастів – Ворожба, Київ-Волинський – Зернове, Київ-Волинський – Конотоп та Київ-Волинський-Шостка, а також приміські електрички Ніжин – Конотоп. Отож, коли у шкільні роки я споглядав карту залізниць України, то дивувався: яку ж стратегічну роль відігравала маленька проміжна станція Крути у 1918 році, що саме тут українські військовики намагалися зупинити ворога. На жаль, шкільна вчителька історії не змогла у середині 1990-х років дати відповідь на це моє запитання.
Вокзал на станції Крути. Світлина початку ХХ століття.
Стратегічну важливість станції Крути із точки зору оборони низки великих українських центрів я зрозумів значно пізніше, коли побачив історичні карти залізниць Російської імперії початку ХХ століття. На момент бою під Крутами, ця станція була останньою вузловою станцією Московсько-Києво-Воронезької залізниці перед Києвом.
У 1918 році через станцію Крути проходила магістральна ширококолійна залізниця Курськ – Київ (через Конотоп). Крім того, від станції Крути відгалужувалися дві залізниці вузької колії: Крути – Чернігів (довжиною 75 верст) та Крути – Ічня (30 верст) в напрямку Пирятина та Золотоноші. Відповідно, захоплення станції Крути відкривало загарбнику можливість рухатися по залізниці зразу в трьох напрямках – на Київ, Чернігів, Пирятин та Золотоношу. На початку ХХ століття шосейні дороги в Україні не мали твердого покриття, отож залізниця була саме тим шляхом, яким найшвидше можна було перекинути війська.
Фрагмент із Атласу залізниць Російської імперії 1918 року. Тут чітко видно, що станція Крути у 1918 році була вузловою. Пунктирними лініями показано заплановані залізничні гілки широкої колії від станції Ніжин, які були здані в експлуатацію вже у 1920-х роках.
Значення залізничної інфраструктури і залізничного транспорту в роки національно-визвольних змагань в Україні 1917 – 1920 рр. було ключовим. Тут варто згадати, що під час «Листопадового Зриву» у 1918 року українські військовики зробили стратегічну помилку, коли не змогли заволодіти станцією Львів та перерізати стратегічно важливу залізницю Перемишль – Львів. Поляки змогли залізницею перекинути значні сили, отож доля Львова, як столиці ЗУНР була вирішена.
Перелік залізничних гілок Московсько-Київсько-Воронезької залізниці станом на 1913 рік.
Повертаючись до бою під станцією Крути – для молодої УНР було дуже важливо утримати цю вузлову станцію, щоб більшовицькі війська не могли рухатися по залізниці в напрямках Києва і Чернігова. Так само перед тим було важливим затримати ворога на великій вузловій станції Бахмач. На жаль, українські військові не змогли в січні 1918 року втримати ні Бахмач, ні Крути. Проте вдалося затримати наступ більшовиків на Київ.
Картосхема бою під Крутами.
Щодо вузькоколійних залізниць, які пов’язували Крути із Черніговом та Ічнею, то вони мали ширину колії 0,469 сажені, тобто 1000 мм. Зараз така ширина колії в Україні використовується тільки для трамвайних ліній. Всі українські вузькоколійки (включно із дитячими залізницями) мають колію 750 мм. Залізниці Крути – Чернігів та Крути – Ічня були введені в експлуатацію у 1893 році. На станції Ічня залізниця вузької колії з’єднувалася іще із однією вузькоколійкою 1000 мм. в напрямку Пирятина і Золотоноші, яка теж була введена в експлуатацію в 1893 році.
Станція Крути. Сучасний вигляд будівлі станції.
На початку ХХ століття було збудовано нову залізницю від Бахмача до Одеси. Частково вона пройшла трасою вузькоколійною залізниці, замінивши її. Залізниця Бахмач – Одеса була введена в експлуатацію у 1912 році, вона пройшла через станцію Ічня. Проте паралельно до ширококолійної, на ділянці Золотоноша – Ічня зберігалася і залізниця вузької колії.
Меморіал пам’яті Героїв Крут на залізничній станції Крути, відкритий 25 серпня 2006 року за участю третього Президента України Віктора Ющенка.
Станція Крути перестала бути вузловою у 1920-х років, натомість вузловою станцією став Ніжин. У 1925 році було введено в експлуатацію залізницю широкої колії Ніжин – Чернігів, проте станція і вокзал у самому місті почали працювати тільки у 1928 році після добудови залізничного мосту через Десну. Залізницю Ніжин – Прилуки було введено в експлуатацію у 1928 році.
Історичний рухомий склад на станції Крути. Ці вагони встановлені тут у 2008 році.
Після відкриття руху по залізницям широкої колії, вузькоколійні залізниці Крути – Чернігів, Крути – Ічня та Ічня – Золотоноша було розібрано.
Антон ЛЯГУШКІН
Сучасні світлини зі ст. Крути запозичено із сайту «Мандрівки Україною і не тільки» mandry.ck.ua.
Цьогорічний новорічний січень поки що так і не показав рівнянам справжню класику зими — ледь засніжив, ледь підморозив, і знову відлига. Утім, сучасним рівнянам не звикати до таких погодних гойдалок. А от якщо погортати давні сімейні альбоми, там можна побачити справжні сніжні зими з минулого…
Засніжена вулиця Шевченка і Успенська (Шевченківська) церква, 1930-і роки
Розпочинаючи з 2012 року, в третю неділю січня за ініціативою Міжнародної федерації лижного спорту в світі відзначається незвичайний день, присвячений погодному явищу — Всесвітній день снігу (World Snow Day). Інша назва свята – Міжнародний день зимових видів спорту. Цьогоріч він випав на 16-е січня. Оскільки сніг нині в дефіциті, тому в рівнян “День снігу” щоразу як тільки пухнаста біла ковдра вкриває землю. І тоді містяни наввипередки викладають у соцмережі фото і відео зі засніжених парків і околиць міста, де і діти, і дорослі на повну насолоджуються зимовими розвагами.
Рівненські гімназисти задавали тон спортивних уподобань рівнян
Рівняни з далекого минулого, звісно, ні про який День снігу й гадки не мали, та й фотографування тоді було не з дешевих задоволень. Натомість вони мали вдосталь снігу. Принаймні на численних старих світлинах Рівного можна побачити засніжені вулиці Рівного, які нерідко мешканці напряму використовували для зимового відпочинку.
Маленька Надія Косміаді на прогулянці з санчатами поблизу палацу Любомирських
Вочевидь, активний зимовий відпочинок — це те, що об’єднує і сучасних рівнян, і їхніх прародичів з далекого минулого. Бо, певно, кожен із сучасників пригадає розповідь бабусі-прабабусі про те, якими сніжними і морозними були колись зими, і як вони сковзалися на санчатах, лижах і ковзанах. Звісно, тон задавали молодь і діти. Але й дорослі нерідко не могли встояти від спокуси, щоб не долучитися до снігових розваг. У ті ж 1930-і лижників можна було побачити й на засніжених вулицях центру міста. І нікого це не дивувало.
Ковзани також у пріоритеті рівнян, які полюбляють активний зимовий відпочинок
На початку ХХ століття у Рівному ковзанкою слугували річка Устя та ставки навколо палацу князів Любомирських — теперішня наша “Лебединка”.
Для лижників “топовим” місцем були пагорби заміського гаю Грабник, де в 1933 році відкрили парк імені Мостицького.
“Хасмонея” (Львів) і Польський клуб спортивний (ПКС Рівне), 1933 рік, на льодовому майданчику біля палацу князів Любомирських. З родинного архіву Гордія Філіповича
У міжвоєнний період мали свої ковзанки вояки польського гарнізону у військовому містечку, єврейське спортивне товариство “Хасмонея” — біля старого палацу Любомирських. “Хасмонея” перетворювала на льодову арену футбольне поле, на якому влітку тренувалась одноіменна футбольна команда. Взимку на полі тренувались хокеїсти. А також могли покататись усі охочі, хто хоч трохи тримався на ковзанах.
Візник Павло Остапчук. З родинного архіву Дзіваків. Фото надане Галиною Данильчук
Чи не першими знаменували прихід справжньої зими рівненські візники, змінюючи колісні екіпажі на санні. Вони першими “утеплювалися”, змінивши звичні суконні каптани на теплі кожухи Та й пересічні містяни поспішали пересісти з підвод на сани.
На центральній вулиці Рівного – Третього Мая (тепер Соборна)
Нечищені тротуари і ДТП через сніг
Розглядаючи старі світлини міських зимових вулиць, якими рівненські пані сміливо простують у туфельках чи коротеньких черевиках, складається враження, що тодішні “комунальники” цілодобово мили тротуари з милом, попри сніг і мороз. Однак, погортавши прискіпливіше старі газети, можна знайти чимало дуже близьких сучасним реаліям сюжетів. Вони засвідчують, що що боротьба зі сніговою стихією за жодної влади не була сильною стороною повітового чиновництва.
Такі картини також нерідко можна було побачити на засніжених вулицях у міжвоєнний період. Фото з родинного архіву Ярошевич-Зелінських
Наприклад, тижневик “Wołyń” від 7 січня 1934 року пише, як, усупереч розпорядженню магістрату, деякі приватні власники не прибирають вчасно сніг біля своїх будинків, чим створюють незручності й небезпеку для пішоходів, бо останні через це змушені пересуватися проїжджою частиною. А це, в свою чергу, створює аварійні ситуації на дорогах. Причому, як пишуть репортери, ожеледиця і неприбрані тротуари навіть на головних вулицях Рівного.
“…Про вулиці на околицях міста й говорити годі”, – пише кореспондент “Wołyń”. – Тротуари вкриті товстим шаром льоду… Навіть особи, до обов’язку яких входить слідкувати за санітарним станом міста, не прибирають лід біля своїх будинків. Як, наприклад, один із службовців староства, що мешкає на вулиці Пілсудського”.
“Снігоприбиральна техніка” на вулицях повітового міста міжвоєнної доби. Хоча це й не Рівне, але хто сказав, що так не прибирали й вулиці Рівного
Тижневик описує також наслідки такого неподобства: “Глиби льоду, присипані снігом ями зробили тротуари місцем не для пересування, а такою собі пасткою, де будь-якої хвилини можна ушкодити собі кінцівки”.
”…травмуються люди через падіння, ламаючи руки. Такий випадок трапився нещодавно з матір’ю одного з рівненських адвокатів. Виникає питання: чому не застосовується до впертих власників будинків, що не виконують розпоряджень, штрафів?Невідомо!”.
Гімназисти Рівного простують засніженою проїжджою частиною угору по вулиці Третього Мая. Бо нечищені тротуари? Ліворуч видно головну браму Великих Торгів Волинських, що проводились щоріч у парку Любомирських. Січень 1937 року
Ще один тогочасний часопис — “Wiadomości Wołyńskie” — описує дорожньо-транспортні пригоди, що трапились на вулицях Рівного через ожеледицю та снігові замети.
“Сани, запряжені непідкованими кіньми, які послизнулись, рухаючись схилом по вулиці Білій, зачепили пішохода Йосля Зафрана, працюючого в млині Канделіса. Лікарі не покладають надії, що травмований Зафран залишиться живим”.
Фото з родинного архіву Г. О. Зеленко, надане Галиною Данильчук
Ось як описує пригоду на вулиці Білій, частина якої пролягає уздовж залізничної колії, репортер “Відомостей Волинських”: “Внаслідок недбальства на перегоні через вулицю Білу ледве не сталася ввечері 16 лютого катастрофа, яка могла мати трагічні наслідки. Товарний вагон, підштовхуваний локомотивом, виїжджаючи з воріт млина, вдарив у сани, якими переїжджав вулицю Кшивоблоцький, капітан 13-го полку, з дружиною, а також поручник Хілінський з візником. Завдяки миттєвій реакції вищеназвані офіцери змогли викинути із саней пані Кшивоблоцьку і фурмана, після чого самі вистрибнули, не отримавши складних травм. Наполоханих коней солдати впіймали аж біля казарм військового містечка. На цей випадок звертаємо особливу увагу залізничного керівництва, яке можливо зрештою накаже підлеглим неухильно і чітко дотримуватись правил на перегоні через вулицю”.
“Автобус серед снігу. Картинка, надіслана з шосе Рівне-Корець, одна з багатьох, які можна побачити на наших шляхах під час великих і несподіваних снігових заметілей”, – гласить підпис під світлиною в одній із варшавських газет
Нарікали репортери й на неналежне утримання і облаштування деяких вулиць міста, що в зимовий час є небезпечними для пішоходів. Наприклад, вулиця Фабрична не має ані тротуарів, ані навіть бордюрів, які б відділяли пішохідну частину від проїжджої. У числі від 22 лютого 1931 року “Wiadomości Wołyńskie” писали: “Вкрита товстим шаром заледенілого снігу проїжджа частина створює таку небезпеку, що проїжджаючі селянські сани зсуваються з дороги і калічать перехожих. Нинішньої зими є вже три жертви такого стану вулиці. Дві жінки, придушені саньми, померли. Третьою жертвою став касир млина Канделіса, який внаслідок удару саньми зламав ноги і в дуже тяжкому стані перебуває в лікарні. Чи ж можна нарешті цю справу врегулювати і дбати хоч якось про безпеку громадян на вулиці Фабричній, які також платять податки?”.
Учениці Рівненської жіночої гімназії на змаганнях у військовому містечку, 1930-і . З родинного архіву І. Л. Молчановської надано Галиною Данильчук
Утім, попри те, що тодішня влада не завжди вчасно і адекватно реагувала на виклики стихії, на давніх зимових світлинах ми бачимо здебільшого усміхнених і радісних рівнян, які максимально користуються нагодою активно і з користю для здоров’я провести зимові дні.
Вчора, 28 січня 2022 року, у Львівській обласній раді відбулося засідання конкурсної комісії з обрання директора КЗ ЛОР «Історико-культурний заповідник «Стільське городище».
Два кандидати, допущені до конкурсу, Ірина Іваночко та Руслан Коропецький, представили перспективні плани розвитку установи на 1 та 5 років.
Опісля заслуховування програм та обговорення конкурсна комісія прийняла рішення визнати переможцем конкурсу Ірину Іваночко. Тепер її кандидатуру подадуть на затвердження на сесії Львівської обласної ради.
Ірина Іваночко навчалася у вищому державному музичному інституті ім. М. Лисенка, ЛРІДУ Національної академії державного управління при Президентові України. Працювала на різних посадах у Миколаївській районній державній адміністрації, з них 15 років очолювала відділ культури, молоді та спорту. Депутатка Миколаївської міської ради IV-V скликань (голова комісії з питань культури, освіти, молоді та спорту). Зараз працює викладачем та концертмейстером Миколаївської дитячої школи мистецтв.
Фотографії старого Львова нещодавно завершили публікувати цикл розвідок із історії міського автобусного транспорту в нашому місті. У продовження цієї теми – сьогоднішня стаття, присвячена автовокзалам та автостанціям міста Львова.
У 20-х роках минулого століття у Другій Речі Посполитій, до складу якої тоді входила і Галичина зі Львовом, активно розвивалося автобусне сполучення між містами. Автобуси замінили «цісарські вози» (поштові диліжанси), які курсували дорогами Галичини у ХІХ столітті. Вже у 1928 році в Польщі працювало 1100 автобусних маршрутів, які обслуговували понад півтисяча компаній-перевізників. Зі Львова у той рік курсувало 14 приміських і міжміських автобусних маршрутів. Загалом і у подальші роки автобусне сполучення на Галичині відставало у своєму розвитку від решти Польщі: у 1935 році в країні нараховувалося біля 620 автобусних перевізників, із них в Тернопільському воєводстві – 15, а у Станіславівському – лише 3.
Музей художнього промислу (нині – Національний музей у Львові), поруч із ним у кінці 1920-х років розміщувалася кінцева зупинка міжміських автобусних маршрутів
Якість автобусних перевезень у Польщі кінця 1920-х років була вкрай низькою: як правило автобуси були перевантажені (автобус, розрахований на 16 пасажирів перевозив 30), регулярність і пунктуальність руху автобусів були вкрай незадовільними. Із 1929 року на рівні польського уряду було прийнято низку рішень, які сприяли впорядкуванню міжміського автобусного руху, зокрема були запроваджені вимоги до технічного стану і параметрів автобусів, що використовувалися для регулярних перевезень. У 1931 році для покращення стану автомобільних доріг на приватних автобусних перевізників було накладено спеціальний податок – збір за експлуатацію шосейних доріг. В той рік у Польщі було зареєстровано біля 3100 автобусів, які використовувалися для маршрутного перевезення пасажирів.
Таблиця вартості проїзду міжміськими автобусами зі Львова до різних населених пунктів на 1928 – 1929 рр.
Як свідчить розклад руху автобусів на 1928 – 1929 роки, зі Львова приміськими і міжміськими автобусами можна було доїхати до таких населених пунктів: Борислава, Брюхович, Дрогобича, Городока-Ягелонського (нині – Городок), Янова (нині – Івано-Франкове), Яворова, Кам’янки-Струмилової (нині – Кам’янка-Бузька), Кристинополя (Червонограда), Любачіва, Любіня Великого, Магерова, Миколаєва, Великих Мостів, Немирова, Олешице, Перемишлян, Радехова, Рави-Руської, Рудок, Самбора, Сокаля, Скнилова, Стрия, Шкла, Трускавця, Винник та Жовкви.
Площа Стрілецька, на якій на початку 1930-х років розміщувалася кінцева зупинка міжміських автобусів. Листівка початку ХХ ст.
Міський автобусний маршрут Львів – Скнилів в 1928 – 1929 рр. курсував із 6-ої години ранку до 22 години вечора із інтервалом в 1 годину. У зворотному напрямку зі Скнилова до Львова – із 6:30 до 22:30. Цей маршрут обслуговував автобус, що належав «Міським закладам електричним» – оператору трамвайної мережі Львова. Кінцева зупинка міського автобусного маршруту Львів – Скнилів знаходилася на площі Копитковій (сучасне перехрестя вул. Городоцької та Чернівецької).
На приміському маршруті Львів – Брюховичі виконувалося від 5 до 9 рейсів у день в залежності від дня тижня, а на маршруті Львів – Винники – 6 – 10 рейсів в день в залежності від дня тижня. Приміські автобусні маршрути до Брюхович і Винник курсували від площі Мар’яцької (нині – Адама Міцкевича).
Автостанція на пл. Старий Ринок наприкінці 1930-х років
На міжміському маршруті Львів – Жовква щодня крім суботи виконувалося по 8 рейсів, на маршруті Львів – Городок-Ягелонський щодня було два рейси, а у п’ятницю – три. Тричі на день зі Львова відправлялися автобуси до Трускавця. На автобусних маршрутах Львів – Яворів, Львів – Немирів, Львів – Перемишляни, Львів – Радехів, Львів – Сокаль виконувалося по одному рейсу щодня. Щодня крім суботи виконувалося по одному рейсу на маршрутах Львів – Янів – Яворів – Немирів – Любачів – Олешице, Львів – Рава-Руська, Львів – Самбір та Львів – Стрий. Кінцева міжміських маршрутів розміщувалася біля Музею художнього промислу (польською – Museum Przemyslu Artystycznego, нині – Національний музей у Львові). У 1930-х роках кінцеву зупинку міжміських автобусних маршрутів перенесли спочатку на Стрілецьку площу (нині – пл. Данила Галицького), а потім – на площу Старий Ринок – стоянка автобусів розмістилася поруч із синагогою «Темпль». Як свідчить світлина, зроблена в кінці 1930-х років, автобусний рух на Львівщині тоді був вельми жвавий.
Розклад руху приміських автобусів Львів-Брюховичі та Львів – Винники на 1928 – 1929 рр.
У другій половині 1930-х років приміські і міжміські автобусні перевезення на Львівщині виконували як приватні компанії, так і державний перевізник «Komunikacja Samochodowa PKP», який входив до складу державної залізничної компанії «PKP – Polskie Koleje Państwowe». Розбудова державного автобусного оператора розпочалася у 1933 році – тоді компанія РКР закупила перші автобуси і відкрила перші автобусні гаражі. Один із перших автобусних гаражів компанії PKP на Галичині був створений в Коломиї. Офіційною датою початку роботи компанії «Komunikacja Samochodowa PKP» вважається 30 травня 1934 року. Протягом 1934 року автобуси цього оператори обслуговували маршрути загальною довжиною 2800 км. і перевезли понад 861 тисячу пасажирів. У 1938 році державний оператор володів 152 автобусами і за рік перевіз понад 4 мільйони пасажирів.
Розклад руху приміського автобуса Львів – Винники на 1931 р.
Із приватних операторів, які обслуговували приміські автобусні маршрути на Львівщині в 1930-х роках, потрібно загадати компанію «PAP», яка у 1931 році обслуговувала маршрут Львів (вул. Личаківська, кінцева трамвая № 1) – м. Винники. На маршруті тоді курсував автобус «URSUS», який щодня виконував по п’ять рейсів. Пізніше цей же маршрут обслуговувала компанія «ZAW» із Винник. Перший автобус із Львова до Винник відправлявся о 05:50, а останній о 21:00 у будні та у 21:45 по неділям. Загалом виконувався 21 рейс в будні і 22 – в неділю. Інтервал руху на цьому маршруті становив біля 1 години в позапікові години, а у ранішній та вечірній «пік» інтервал становив 15 – 40 хв. Перший рейс автобуса із Винник відправлявся о 06:30, а останній – о 22:10 в будні і о 23:15 в неділю.
Автобус польського виробництва «URSUS». Такі машини у 1931 р. курсували на маршруті Львів – Винники
Щодо міжміських автобусних перевезень, то приватна компанія-перевізник «PAZ» із міста Жовква на Львівщині у липні 1938 року обслуговувала міжміські автобусні маршрути Львів – Сокаль – Варяж – Белз, Львів – Сокаль – Тартаків, Рава-Руська – Немирів, Львів – Немирів, Львів – Рава-Руська, Львів – Яричів та Львів – Радехів. Перевізник «Томашівсько-Замойська спілка самоходова» у 1930-х роках обслуговував щоденний автобусний маршрут Львів – Замостя через Жовкву, Раву-Руську, Белжець та Томашів. На цьому маршруті курсував автобус марки «LUX». У Львові цей автобусний маршрут мав кінцеву на Стрілецькій площі (нині – пл. Данила Галицького). Цей же перевізник обслуговував маршрут Львів-Томашів тут на початку курсував один, а потім два автобуси.
Розклад руху приміського автобуса Львів – Винники. 1930-ті рр.
Після Другої світової війни відновлення автобусного сполучення в межах Львівської області розпочинається восени 1946 року після створення Автобусно-таксомоторної бази Облавтотрасту (потім – Львівський автобусно-таксомоторний парк, нині Львівське АТП № 14631). У перші роки роботи підприємство обслуговувало автобусні маршрути в межах міста Львова, а також приміські маршрути до Брюхович, Винник, Рудна, Солонки та Куликова. На початку 1950-х років відкриваються внутрішньобласні автобусні маршрути до райцентрів Львівської області Бродів, Жовкви, Городка та ін. Із 1952 року відкриваються міжобласні автобусні маршрути Львів – Київ, Львів – Проскурів та міжреспубліканський Львів – Брест.
Станом на 1955 рік автобуси Львівського автобусно-таксомоторного парку обслуговували міські, приміські та міжміські автобусні рейси. У місті на той час було усього 5 автобусних маршрутів із кінцевою біля Львівського театру опери і балету: до Аеропорту, в село Зимна Вода, на Левандівку, на Сихів та по вул. Варшавській до Голоска.
Автобуси (ймовірно компанії «Chevrolet»), які курсували на міських маршрутах Львова у 1930-тих рр.
Автовокзал, який обслуговував міжміські автобусні рейси у 1950-ті рр. розміщувався на пл. Ярослава Мудрого (нині Князя Святослава), 5. Поруч було розташовано і автопідприємство. Із автовокзалу на пл. Ярослава Мудрого відправлялися міжміські автобуси до Києва, Рівного, Луцька, Бродів, Чернівців, Вінниці, Хмельницького, Ужгорода, Трускавця, Белза, Заліщиків, Перемишлян, Глинян, Краковця, Нових Стрілищ, Немирова, Сокаля, Великих Мостів, Дрогобича (через Самбір) та Стрия. Окрім рейсових автобусів на маршрутах до Києва, Ужгорода, Дрогобича, Заліщиків, Трускавця і Моршина курсували легкові автоекспреси (мікроавтобуси).
Квитки на проїзд у міжміських автобусах продавалися у касі львівського автовокзалу. Було передбачено попередній продаж автобусних квитків за 7 днів до відправлення автобуса, у т.ч. із доставкою квитків додому (вартість послуги – 5 радянських рублів, після реформи 1961 р. – 50 коп.).
Таблиця вартості проїзду в автобусах перевізника «PAZ» із Жовкви. 1938 р.
Окрім автовокзалу в 1950-х роках функціонувала також приміська автобусна станція із офіційною адресою вул. Пильникарська, 2. У реальності майданчик для автобусів знаходився на пл. Старий Ринок. Звідси вирушали приміські автобуси до Брюхович, Городка, Дублян, Куликова, Винник, Липників, Буську, Куровичів, Миколаєва, Жовтанців та іще низки населених пунктів. Згодом приміську автобусну станцію перенесли до залізничного вокзалу Підзамче на пл. Криничній обабіч вулиці Богдана Хмельницького. Низка близьких приміських автобусних маршрутів отримала кінцеву на пл. Центральній (нині пл. Св. Теодора).
У 1960-1970-х роках обсяги як приміських, так і міжміських автобусних перевезень значно зросли. Відповідно, виникла потреба у створенні цілої мережі автостанцій (як правило, на околицях міста). Крім того, на околиці міста Львова біля південного в’їзду в місто обабіч вулиці Стрийської, було вирішено розмістити новий центральний автовокзал Львова. Ця ділянка належала Тресту зеленого будівництва, крім того на місці майбутнього автовокзалу розміщувалося кілька приватних особняків. Ці будинки були знесені, а їх мешканці – відселені в інше житло.
Міжміський автобус капотного типу державного перевізника «Komunikacja Samochodowa PKP». Друга половина 1930-х років
Рішення про будівництво нового автовокзалу у Львові було прийнято Міністерством автомобільного транспорту Української СРСР 27 жовтня 1969 року. Проект нового автовокзалу розробляли у львівській філії інституту «Діпромісто» із 1971 по 1973 р. Замовником проекту було Львівське виробничо-господарське об’єднання автостанцій. Відповідно до проекту вартість будівництва комплексу автовокзалу складала 1,75 млн. радянських рублів в цінах 1973 р., в тому числі сама будівля автовокзалу – 1,2 млн. рублів. Стиль будівлі – модернізм. Над проектом автовокзалу «Львів» працювали архітектори Валеріан Сагайдаківський, В. Леохновський та Микола Столяров, а також інженери В. Бойків та А. Єфремов. У проектуванні львівського автовокзалу брав участь також професор Львівської політехніки, доктор технічних наук Богдан Гнідець, який розробляв конструкції збірно-монолітного кесонного перекриття залу та фасонні ригелі рам.
Міжміський автобус державного перевізника «Komunikacja Samochodowa PKP». Друга половина 1930-х років
Будівництво автовокзалу на вул. Стрийській, 109 розпочали у 1976 році. Будівельні роботи тривали чотири роки і у 1980 році новий автовокзал міжміського сполучення було введено в експлуатацію. Він був розрахований на обслуговування 500 – 800 пасажирів на годину і до 15000 пасажирів на добу. Після відкриття автовокзалу «Львів» до нього був запущений автобус-експрес маршруту № 18 Залізничний вокзал – Автовокзал. Крім того, у 1980-ті рр. курсувало маршрутне таксі, яке сполучало автовокзал із аеропортом. Лише із 10 грудня 1982 року до нового львівського автовокзалу від кінцевої «7-й кілометр Стрийського шосе» було відкрито рух по новозбудованій тролейбусній лінії. До автовокзалу почали курсувати тролейбусні маршрути №№ 3 і 5.
На туристичній мапі Львова, виданій у 1979 році, позначено 3 автобусні станції: поруч із головним залізничним вокзалом на пл. Вокзальній (Двірцевій), поруч із залізничною станцією Підзамче обабіч вул. Б. Хмельницького та на вул. Базарній (Краківський ринок). На туристичній мапі Львова, виданій у 1987 році, позначено центральний автовокзал «Львів» та шість автобусних станцій.
Будівля на пл. Князя Святослава, у якій в 1950 – 1960-х рр. розміщувався Львівський автовокзал
На початку 1990-х років в нашому місті діяла мережа із центрального автовокзалу «Львів» та 7 автостанцій, які обслуговували міжміські та приміські автобусні маршрути:
Автостанція поруч із головним залізничним вокзалом на пл. Вокзальній (Двірцевій) у радянські часи носила № 1 (у часи незалежної України вона отримала № 8, нині автовокзал «Двірцевий»). Історичні фото головного вокзалу Львова засвідчують – автостанція поруч із вокзалом існувала іще наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років. На початку 1990-х років ця автостанція обслуговувала автобусні маршрути до курортів Львівської області – звідси відправлялися автобуси в напрямках Моршина, Трускавця, Східниці та Шкла. Крім того, автостанція № 1 обслуговувала низку міжміських рейсів, в тому числі тут робили зупинку автобуси маршруту Львів – Київ.
Приміська автостанція на пл. Криничній поруч із залізничною станцією Підзамче. Перша половина 1960-тих рр.
Автостанція № 2 (нині – автовокзал «Північний») довгий час розташовувалася на пл. Криничній поруч із вокзалом Підзамче. У 1980-х цю автостанцію перенесли на околицю міста – вона розмістилася біля кінцевої зупинки трамвайного маршруту № 6 поруч із кільцевою розв’язкою вул. Ульянівської (Липинського), Б. Хмельницького та Кукурудзяної. Одноповерхова будівля автостанції № 2, спроектована і збудована у 1979 р. має адресу вул. Б. Хмельницького, 225. Тут містилася каси для продажу квитків, диспетчерська та зала очікування. За проектом автостанція була розрахована на обслуговування 1000 пасажирів на добу і відносилася до автостанцій ІІІ класу. У радянські часи автостанція № 2 обслуговувала рейси в напрямку Буського, Бродівського, Жовківського, Кам’янко-Бузького, Радехівського та Сокальського районів. Крім того вона обслуговувала міжміські міжобласні рейси у напрямку Луцька, Ковеля та Рівного та міжреспубліканські в напрямку Бреста.
Площа Вокзальна на початку 1970-х рр. Справа видно автобуси на автостанції
Автостанція № 3 розташувалася на вул. Маршала Рибалко (Симона Петлюри), 11а (бічна вул. Любінської). Із цієї автостанції на початку 1990-х років відправлялися автобуси в напрямку Городоцького, Миколаївського, Мостиського, Пустомитівського та Самбірського та Старосамбірського районів. Добирання до цієї автостанції забезпечували тролейбусні маршрути № 9, 10 і 14.
Автостанція № 4 розташовувалося в цокольному поверсі ринку «Центральний» (нині – Краківський) за адресою вул. Базарна, 11. В основному ця автостанція обслуговувала автобусні маршрути в напрямку Яворівського району.
Автовокзал «Львів» на вул. Стрийській на радянській листівці 1989 р.
Найближче до центру Львова знаходилася автостанція № 5 – на вул. Воровського (нині – Зарицьких), 5 поруч із Стрийським ринком та площею Івана Франка. Ця автостанція в основному обслуговувала відносно короткі автобусні маршрути в напрямку Пустомитівського району.
Автостанція № 6 розташовувалася на невеликій площі на перехресті вул. Леніна (Личаківської), Бівакової (Голинського) та Яловець. Споруда автостанції була у вигляді металевого павільйону із касами, диспетчерською та залом очікування, вона мала адресу вул. Леніна (Личаківська), 154. Ця автостанція обслуговувала приміські та міжміські маршрути в напрямку Перемишлянського та Золочівського районів. На території автостанції № 6 знаходилася кінцева міського автобусного маршруту № 20 вул. Леніна (Личаківська) – вул. Наукова, поруч були кінцеві міського автобусного маршруту № 19 пл. Різні – вул. Леніна (Личаківська) та приміських автобусних маршрутів № 46 (179) до Винник, № 72 (137) до Лисинич та № 110 (138) до Підбірець. Автостанція була в зоні пішохідної доступності від кінцевої зупинки трамвайного маршруту № 2.
У будівлі автовокзалу «Львів» на вул. Стриській. 1980-ті рр.
Автостанція № 7 знаходилася на вул. Надійній поручі зі кінцевою зупинкою тролейбусних маршрутів № 11 і 16 «станція Сихів». Із цієї автостанції відправлялися автобуси в напрямку Бібрки, Перемишлян та Ходорова.
У 1990 – 2000-х роках відбулася низка змін в курсуванні приміських і міжміських автобусних маршрутів по місту Львову, окрім того автобуси великого класу на зламі 1990-х і 2000-х років на більшості приміських і міжміських маршрутів були замінені мікроавтобусами, часто – переобладнаними із вантажних. Окрім великих автопідприємств, приміські і міжміські автобусні маршрути почали обслуговувати і приватні перевізники, які часто не хотіли оплачувати послуги автостанцій.
Будівля на вул. Зарицьких, 5 в якій за радянських часів розташовувалася автостанція № 5. Цю будівлю знесли в 2005 р., зараз на цьому місці житловий будинок
В результаті розширення Краківського ринку в 1990-х роках автостанцію № 4 було перенесено із вул. Базарної, 11 на вул. Шевченка в район Янівського цвинтаря (поруч із перехрестям із вул. Левандівською. Деякі приміські маршрути облаштували собі кінцеву в районі церкви Св. Анни на перехресті вул. Городоцької та Шевченка.
Автостанція № 3 на вул. Симона Петлюри. Сучасне фото
У 1990-х рр. закрилася автостанція № 5 на вул. Зарицьких. Приміські автобуси, які відправлялися із цієї автостанції, почали відправлятися із пл. Петрушевича та перехрестя вул. Стрийської та Наукової. Будівля автостанції на вул. Зарицьких, 5 у 1990-2000-ні рр. використовувалася для розміщення кафе-ресторана «Пляц Пруса». У 2005 році цю будівлю знесли, на її місці збудували шестиповерховий житловий будинок.
Кінцева зупинка приміських автобусних маршрутів біля Приміського вокзалу. Початок 2010-х рр.
П’ятий номер отримала автостанція, що обслуговує маршрути в напрямку Бібрки, Перемишлян та Ходорова. Її перенесли ближче до центру – на кільцеву розв’язку вул. Зеленої, Пасічної та Луганської в будівлю диспетчерського пункту ЛКП «Львівелектротранс» (вул. Луганська, 2), який розміщувався на кінцевій зупинці тролейбусного маршруту № 8, який було закрито на початку 1990-х років.
Автостанція № 4 на вул. Шевченка. Початок 2000-х рр.
Протягом 1990-х – початку 2000-х рр. практично перестала працювати автостанція № 3 на вул. Симона Петлюри. Справа в тім, що ця автостанція із точки зору міської комунікації облаштована не дуже вдало. Логістична проблема проявилася після скорочення кількості тролейбусів на маршрутах в першій половині 1990-х років. Отож, після того, як наприкінці 1996 року було відкрито Приміський вокзал обабіч вулиці Городоцької, перевізники перенесли кінцеві зупинки автобусних маршрутів на площу перед цим вокзалом. Деякі рейси також почали відправлятися із автостанції № 8 біля Головного залізничного вокзалу.
Автостанція № 5 на вул. Луганській, 2. Сучасне фото
У перші роки ХХІ століття припинила існування автостанція № 6 – великі автобуси на маршрутах до Перемишлянського та Золочівського районів змінили мікроавтобуси. Офіційною ж причиною закриття автостанції стало рішення суду – не витримувалися норми відстані від автостанції до житлових будинків. У будівлі автостанції зараз розмішується спеціалізований магазин «Все для меблів», крім того в цій будівлі деякий час працював насінневий магазин. Кінцеві зупинки автобусних маршрутів Золочівського та Перемишлянського напрямків нині розміщуються на вул. Личаківській (від вул. Тракт Глинянський до вул. Голинського). Для автобусів облаштовано «кишені», а для пасажирів – лавочки та павільйони.
Автостанція № 2 на вул. Б. Хмельницького до реконструкції. Початок 2010-х рр.
У 1990-х – на початку 2000-х років значно скоротилася і кількість відправлень із автостанції № 2. Іще на початку 1990-х років на вул. Волинській і Промисловій стався провал каналізаційного колектора. Отож трамваї маршруту № 6 перестали курсувати до автостанції – їхньою кінцевою стало трамвайне депо № 2. На початку 2000-х років, коли автобуси на низці маршрутів замінили «маршрутки», їх власники облаштували кінцеві в районі пр. Чорновола та пл. Св. Теодора. Ситуація дещо покращилася після того, як у 2002 році було відновлено рух трамваїв до вул. Липинського.
У 2000-х рр. власники ринків «Південний» та «Шувар» намагалися облаштувати поруч із цими ринками приміські автостанції. Проте ці спроби не були успішними.
Візуалізація проекту реконструкції автостанції № 2 на вул. Б. Хмельницького. 2012 р.
У 1990-х – на початку 2000-х років значно розширюється мережа міжнародних автобусних маршрутів, які курсують через Львів. На початку на таких автобусних маршрутах здебільшого використовувалися автобуси «Ikarus» угорського виробрництва. Проте вже в першій половині 2000-х років українські перевізники починають закуповувати для міжнародних рейсів туристичні автобуси європейського виробництва, які виявилися значно вищими, а ніж ті автобуси, які експлуатувалися в країнах колишнього соціалістичного табору. Непристосованим для обслуговування високих туристичних автобусів європейського класу виявився і центральний автовокзал Львова. Лише у 2016 році тут було проведено часткову реконструкцію – вирішили на перонах заглибити сам заїзд для автобусів, що дозволило покращити посадку і висадку пасажирів.
Автовокзал «Північний» після реконструкції. 2014 р.
Про реконструкцію автостанції № 2 почали говорити у кінці 2000-х років, адже на той час автостанція обслуговувала 5,5 – 6 тисяч пасажирів на добу. Проектом реконструкції було передбачено перетворення автостанції третього класу в автовокзал першого класу, який отримав назву «Північний». Наприкінці 2009 року відбулися громадські слухання, присвячені реконструкції автостанції. Візуалізацію проекту реконструкції автостанції № 2 в автовокзал «Північний» було представлено у квітні 2011 рю До робіт із реконструкції автостанції № 2 у автовокзал «Північний» приступили в 2012 році. Загалом у проект реконструкції автостанції планувалося інвестувати 9 мільйонів гривень. Завершити реконструкцію планувалося в кінці 2013 року. Робота автостанції під час реконструкції не припинялася – вона продовжувала приймати і відправляти автобусні рейси.
Касовий зал автовокзалу «Північний». 2014 р.
Урочисте відкриття автовокзалу «Північний» відбулося 25 жовтня 2013 року. Реконструйований автовокзал розрахований на обслуговування понад 10000 пасажирів щодоби та на прийом і відправлення понад 1000 автобусних рейсів. Загальна площа нової триповерхової будівлі автовокзалу склала 1500 кв. метрів. Відповідно до умов класності автовокзалу «Північний» було присвоєно І клас.
Автостанція № 8 біля залізничного вокзалу до реконструкції
У середині 2010-х років було проведено реконструкцію автостанції № 8 на площі Двірцевій у автовокзал «Двірцевий». Відкриття автовокзалу після реконструкції відбулося 25 грудня 2015 року. Автовокзал «Двірцевий» розрахований на обслуговування до 500 автобусних рейсів щодня, в його будівництво було вкладено 9 мільйонів гривень.
Автовокзал «Двірцевий». 2016 р.
26 серпня 2015 року виконком Львівської міськради прийняв рішення про відкриття на вул. Городоцькій, 359 нової автостанції «Західна», яка мала обслуговувати автобусні маршрути в напрямку Городоцького, Мостиського, Самбірського, Старосамбірського і Турківського напрямків. Відповідно ТзОВ «Бізнесресурс» отримало згоду на облаштування і відкриття тимчасової автостанції.
Тимчасова будівля автостанції «Західна». 2016 р.
Офіційне відкриття автостанції «Західна» відбулося 1 червня 2016 року, проте деякий час автостанція практично не працювала, адже автобуси обласних маршрутів тут не зупинялися і прямували до приміського і головного вокзалів. Згодом владі Львова таки вдалося змусити низку перевізників «закоротити» свої маршрути до автостанції «Західна», попри її незручне для пасажирів розташування.
Антон ЛЯГУШКІН
Автор висловлює подяку за надання цінних історичних матеріалів шанувальнику історії громадського транспорту міста Львова Андрію Дрималику.
