1 серпня у Львові стартував унікальний проєкт – Премія професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів-2021, який не має аналогів в Україні. Цьогоріч конкурс відбувається за підтримки Українського культурного фонду. Подія має на меті підтримати молоде українське скло як винятковий мистецький напрям та популяризувати його на всеукраїнському та міжнародному рівнях.
Основні заходи в рамках проєкту:
Виставка творів конкурсантів Премії проф. Бокотея 2021: 1 серпня – 30 жовтня, Музей скла у Львові (площа Ринок, 2)
Оголошення результатів конкурсу та вручення нагород: 3 вересня, Музей скла у Львові
Робота переможців на гутній печі та майстернях кафедри художнього скла ЛНАМ 5-15 вересня.
Виставка творів переможців 2018-2021 рр.: 22 вересня – 5 жовтня. Галерея ЛНАМ (вул. Кубійовича,35б)
Також передбачені видання альбому з результатами усіх попередніх премій, каталогу 2021 р. та спецвипуску часопису “7UA”.
Виставкова експозиція премії 2019 року
Конкурс на премію проф. А. Бокотея – платформа для творчих дебютів, яка створює конкурентне середовище, дає можливість практичної реалізації, сприяє промоцїї якісного культурного продукту молодої генерації українських художників скла в Україні та світі. Діяльність Премії розпочато 2018 р. як щорічний проєкт в рамках 80-річного ювілею всесвітньо відомого скляра, професора Андрія Бокотея. Станом на сьогодні відбулося три конкурси за участю 49 молодих художників: студентів і випускників мистецьких ЗВО, яким на момент конкурсу не виповнилося 35 років. Переможці 2018 та 2019 рр. в нагороду взяли участь у Міжнародних конференціях художнього скла у м. Нінбо та м. Усі (Китай), а призери 2 і 3 місць отримали грошову винагороду. Роботи всіх лауреатів увійшли в колекцію Чженцзянського музею скла у Нінбо (Китай). Цьогоріч троє переможців отримають у нагороду можливість створення творчих робіт на гутній печі, а створений відеорепортаж буде використано для промоції дебютантів.
Інна Делієва. AMPHORA
Нагадуємо, що у Львові успішно функціонують єдині в Україні Музей скла та кафедра художнього скла Львівської національної академії мистецтв, на базі яких кожні три роки відбувається масштабний захід – Міжнародний симпозіум гутного скла у Львові, що є найтривалішим у світі мистецьким форумом художників-склярів (відбувається безперервно від 1989 р.). У 2019 р. у заході взяли участь понад 50 відомих художників із 26 країн. Також у 2020 р. започатковано щорічний освітній проєкт І Міжнародна резиденція “European Glass Education”. Усі ці заходи скеровані на збереження, підтримку та популяризацію львівської школи художнього скла як унікального мистецького явища в Україні та за її межами.
Кирило Білан. Бермудський трикутник.
Як зазначає керівник проєкту, завідувач кафедри художнього скла ЛНАМ, кандидат мистецтвознавства, доцент, член-кореспондент НАМУ Михайло Бокотей “Група ентузіастів на чолі з професором Андрієм Бокотеєм упродовж вже третього десятиліття веде активну організаційну роботу з промоції українського студійного скла у світі, шляхом організації одинадцяти Міжнародних симпозіумів гутного скла у Львові (1989-2019), Міжнародних конференції у Нінбо (Китай, 2017-2019) та інших культурно-мистецьких заходів. Підтримка молодого покоління та забезпечення належних умов для творчого розвитку – одне з пріоритетних завдань, яке стало провідною ціллю заснування премії на роки. Даний проєкт водночас сприятиме стимулюванню ініціатив учасників освітнього процесу на єдиній в Україні кафедрі художнього скла ЛНАМ, формуванню унікальної колекції, підтримці міжнародних зв’язків та представлення здобутків львівської школи художнього скла у світі”.
Партнери проєкту: Музей скла у Львові, Національна академія мистецтв України, Львівська національна академія мистецтв, галерея ЛНАМ, Музей мистецтва Центрально-Східної Європи «Greenwawe» (м. Усі, КНР).
Палац культури імені Гната Хоткевича. Сучасне фото. Автор Павло Мазур
Старожили Львова пам’ятають, що на вулиці Замарстинівській, поруч із залізничним мостом була трамвайна зупинка «Клуб трамвайників», де зупинялися «четвірка» та «шістірка». Зараз ця зупинка називається «Палац культури ім. Гната Хоткевича». Власне про історію цього культурного закладу, а також про те, як вона була пов’язана із міським електротранспортом – у сьогоднішньому матеріалі Фотографій Старого Львова.
Сьогодні Палац культури імені Гната Хоткевича має адресу – вул. Кушевича, 1. Вулиця названа на честь молодого українського священика Серафима Кушевича, який загинув у радянських концтаборах. За часів СРСР ця вулиця мала назву Клубна, адже саме тут розмістився найперший у Львові робітничний клуб.
Проект робітничого клубу працівників комунальних підприємств Львова. Розташування клубу на місцевості
Ідея будівництва робітничого клубу для працівників комунальних служ міста Львова (водогін, трамвай та ін.) виникла іще понад 100 років тому – у 1924 році, коли в місті відбувся загальний робітничий страйк. Для реалізації проекту робітничого клубу були потрібні чималі кошти. У 1927 році профспілки комунальних служб вирішили, що для збору коштів на будівництво клубу робітники у спеціальний фонд відраховуватимуть 1% від своєї зарплати.
Робітничий клуб комунальників мав стати окрасою Львова, отож його проект мали розробляти найкращі архітектори. Отож, коли сума зібраних коштів сягнула 50 тисяч злотих, профспілкові діячі оголосили конкурс на найкращий проект робітничого клубу. Переможцями конкурсу стали відомі на той час львівській архітектори – Тадеуш Врубель та Леопольд Карасінський.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. План підвального поверху
Тадеуш Врубель (1886 – 1974) народився у місті Саноці на території сучасної Польщі. Із 1898 року разом із родиною переїздить до Львова, навчається тут в гімназії, а потім поступає на навчання до Львівської політехніки, де студіює архітектуру. 17 липня 1912 року в урочистій обстановці він отримує диплом інженера-архітектора, а роком раніше стає членом Політехнічного товариства.
Свою викладацьку роботу Тадеуш Врубель розпочав у 1913 році в Львівській художньо-промисловій школі. Із 1914 року працює на кафедрі будівництва шляхів і залізниць Львівської політехніки. Під час І світової війни служить в австрійському війську на будівництві. На військовій службі перебував аж до 1921 року, у 1924 році повернувся на викладацько-наукову роботу до Львівської політехніки. У 1928 році разом із Леопольдом Красінським відкриває власне архітектурне бюро. Під час наукової роботи отримав стипендію для стажування в Парижі. Подорожував Європою, побував у Італії, Австрії, Німеччині та у Швеції. Перед ІІ світовою війною очолив кафедру містобудування Львівської політехніки.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. План першого поверху із глядацькою залою
Викладацьку роботу продовжував і під час німецької окупації. Залишатися в СРСР не захотів, отож у 1945 році виїхав до Вроцлава де працював на викладацькій роботі у місцевій Політехніці. Був першим деканом факультету архітектури і будівництва. У 1948 році створив кафедру містобудування (урбаністики). У 1950 році став керівником Вроцлавського відділення Товариства урбаністів Польщі.
Помер Тадеуш Врубель 18 листопада 1974 році у Вроцлаві, похований у Варшаві.
Крім проекту Палацу культури ім. Гната Хоткевича, у Львові за проектом Врубеля було збудовано наріжний будинок вулиць Фредра та Князя Романа, павільйони сучасної Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні (вул. Пекарська – вул. Мечникова), головний павільйон «Східних торгів» у Стрийському парку, житловий будинок на вул. Городоцькій, 33, школу № 58 на проспекті Чорновола та ін. У 1932 – 35 рр. Т. Врубель брав участь у розробці проекту забудови Нового Львова.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. План першого поверху із партером глядацької зали
Леопольд Красіньський (1886 – 1952) походив із міста Лежайська Підкарпатського воєводства. У 1902 році закінчив Промислову школу, а у 1907 – Львівську політехніку. Із 1909 року мав у Львові власну архітектурну фірму. Із 1914 року брав участь у бойових діях І світової війни. У міжвоєнний період працював в стилі функціоналізму. Із кінця 1920-х років співпрацює із Тадеушем Врубелем.
Карасінський відомий проектом палацу спорту із критим басейном на площі Петрушевича, Будинку лікарів на вулиці Конопницької та проектом офісного будинку Міських закладів електричних (нині – будівля обласного управління СБУ), який був створений в співпраці із Тадеушем Врубелем і Оттоном Федаком. Разом із Максиміліаном Кочуром та Тадеушем Врубелем Карасінський розробляв проекти вілл на Професорській колонії.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. План другого поверху із балконом глядацької зали
Повідомлення про початок оформлення робочої проектної документації робітничого клубу на Замарстинові було подано 17 березня 1933 року до третього відділу львівського магістрату. 9 червня 1933 року Чеслав Домінік, секретар профспілки комунальних працівників міста Львова звернувся до львівського магістрату із проханням про видачу дозволу на початок будівництва і представив два примірники виправлених креслень. Дозвіл на початок будівництва робітничого клубу був отриманий 25 серпня 1933 року, в ньому йшлося про необхідність відступити від насипу залізничної колії 29,5 метрів, що і було виконано.
Разом із архітекторами Тадеушем Врубелем та Леопольдом Карасінським, над проектом робітничого клубу працював інженер Павло Регоровський – він виконував статичні розрахунки проектованої будівлі. У конструкції клубу було використано залізобетонні конструкції. Безпосередньо будівництвом клубу керував Леопольд Карасінський.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. План третього поверху
Не дивлячись на економічну кризу, яка тоді була в Польщі, будівництво клубу комунальних робітників йшло дуже жваво. Справа в тім, що комунальні робітники активно брали участь у будівництві клубу не тільки у вільний від роботи час, але й у вихідні та по вечорам. Основні будівельні роботи по зведенню клубу були завершені 20 червня 1934 року. У часткову експлуатацію клуб був уведений 5 листопада 1934 року (за винятком глядацької зали та прилеглих до неї приміщень. Добудова клубу тривала аж до 1938 року – лише 6 вересня 1938 року всі без виключення приміщення клубу були введені в експлуатацію.
Архітектурне вирішення клубу працівників комунальних служб було нетиповим для Львова – триповерхова будівля клубу збудована із червоної цегли і нештукатурена. Щось схоже, але із фасадом із білої цегли, втілене у Палаці залізничників на вулиці Федьковича 54/56. Клуб комунальників є зразком модерністської архітектури, його особливостями є т. зв. «чесне» використання матеріалів (усі матеріали легко впізнавані) та чіткість конструкції, позбавлена зайвого декорування. В декоруванні фасадних поверхонь чітко прослідковуються впливи краківської школи «стилізаторського декоративізму», яскравим представником якої був Вацлав Новаковський.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. Східний фасад
Будівля Палацу культури імені Гната Хоткевича певним чином відрізняється від ескізного проекту. Початково будівля клубу мала займати практично всю виділену ділянку, окрім невеликого внутрішнього подвір’я, яке мало забезпечувати освітлення глядацької зали. Проте в процесі затвердження проекту надійшло кілька зауважень, які були враховані архітекторами при робочому проектуванні. Зокрема максимальна висота будівлі клубу зі сторони гімназії, яка прилягала до нього, мала становити не більше 10,5 м. Також відмовилися від сходової клітки, яка була орієнтована на вулицю Кушевича і мала бути розташована у заскленому еркері, який виступав за площину фасаду на 1,7 метрів і здіймався над головним входом на 3 метри. У магістраті вирішили, що таке рішення спричинить надмірне затінення вхідного блоку будівлі.
У кіневій версії проекту в складі клубу перебували такі приміщення: на рівні підвалу: три сходові клітки, боулінг із кімнатою відпочинку, репетиційна зала для оркестру, кухня, котельня із вугільною коморою, кімната зберігання реквізиту та допоміжні приміщення; перший поверх: вхідний тамбур зі сходами, вестибюль, два гардероби, квартира сторожа, дві каси, буфет, чотири сходові клітки, театральна зала на 350 глядачів зі сценою, ложею та операторською, а також вбиральні; другий поверх – три сходові клітки, дві гримерки, репетиційна зала, гардероб, зала засідань, адмінблок із секретаріатом, санвузли та котельня; на рівні третього поверху містився балкон на 170 глядачів, три сходові клітки, гардероб та санвузли, зала засідань, бібліотека із читальним залом та двокімнатна квартира директора клубу, який мав жити тут же.
Проект робітничого клубу працівників комунальних працівників Львова. Фасад зі сторони залізниці
Нажаль, клуб не дійшов до нас в тому вигляді, в якому його запланували Т. Врубель і Л. Карасінський. У 1976 – 1980 рр. на замовлення Львіського трамвайно-тролейбусного управління, в відданні якого тоді перебував клуб, південний фасад будівлі, який виходить на залізничну колію, втратив свій первісний вигляд. Завдяки розширенню глядацької зали та простору сцени, його протяжність значно збільшилася. Зокрема було забудовано відкриту терасу з боку залізничної колії було забудовано. Тоді ж з’явилася засклена галерея з боку внутрішнього подвір’я. На щастя, прийоми декорування добудованого в радянський період блоку повністю повторюють рішення фасадів будівлі, зведеної у міжвоєнний час. Завдяки цьому вона не втратила цілісного вигляду, і не лише сторонні глядачі, але й фахівці часто не помічають між ними різниці.
Внутрішнє оздоблення клубу комунальників було виконано із притаманною для громадських будівель розкішшю. Стіни декоровано панелями із натурального каменю чорного та молочного кольорів із додаванням невеликих рельєфів на рослинну тематику. По обидва боки від вхідних дверей розташовано ніші з радіаторами обігріву, прикрашеними ажурними латунними решітками. Також цей метал використано для дверної фурнітури. Масивне поруччя огородження парадної сходової клітки виконано із шліфованого алебастру. Під час реконструкції вже в радянський час намагалися дотримуватися основної концепції опорядження внутрішніх просторів клубу.
У 1980 – 1993 рр. Палац культури імені Гната Хоткевича називався на честь радянського розвідника М. Кузнєцова. Світлина 1980-х років, після реконструкції 1976 – 1980 рр.
У 1938 році в клубі комунальників розпочав свою роботу кінотеатр – 6 травня 1938 року керівництво клубу звернулося до міської влади із дозволом про організацію в клубі кінотеатру. Цей кінотеатр у 1938 – 1939 рр. мав назву «Світовид», а за «перших совітів», із грудня 1939 року – «Кінотеарт імені Чкалова». За часів німецької окупації тут працював кінотеатр «Тон».
Цікаві факти – у 1936 році, 16 – 17 травня у будинку клубу комунальних працівників міста Львова відбувся т.зв. «Антифашистський конгрес діячів культури», на якому зібралися прорадянські представники інтелігенції зі всієї території тогочасної Польщі. Ініціаторами конгресу виступили Комуністична партія Польщі та Комуністична партія Західної України. В роботі цього конгресу брали участь Ярослав Галан, Степан Тудор, Кузьма Пелехатий, Ванда Василевська, Галина Гурська та Олександр Гаврилюк. За радянських часів історики приділяли багато уваги цій акції, адже учасники конгресу засудили фашизм та нацизм, а також виступили проти підготовки війни проти СРСР. Натомість, після того, як Львів зайняли німецькі війська, саме в будинку клубу комунальників розмістився «юденрат», тобто орган управління єврейської громади, яка проживала у гетто.
Палац культури імені Гната Хоткевича. Вигляд зі сторони проспекту Чорновола. Сучасне фото
Наприкінці 1930-х років, коли Львів зайняли радянські війська, Львівський трамвайний трест був одним із найбільших підприємств Львова – тут працювало понад 2000 працівників. Вочевидь, саме тому клуб працівників комунальних служб Львова вирішили передати на баланс Львівського трамвайного тресту (із 1952 року – Львівське трамвайно-тролейбусне управління, із 1993 року – ЛКП «Львівелектротранс»). Відповідне рішення було закріплено постановою № 217 виконкому Львівської міської ради від 3 жовтня 1944 року «Про закріплення за Львівським трамвайним трестом будинків по вулиці Вулецькій, 2, 4, 6 і 8 та Кушевича, 1». У 1946 – 1970 року установа носила назву «Робітничий клуб», а прилегла до нього вулиця у 1946 році отримала назву «Клубна». Цікаво, що за часів Польщі вона теж називалася «вул. Кушевича», але тоді вона була названа на честь міського урядника та писаря Самуїла Кушевича, який є автором нотаток про облогу Львова військами Богдана Хмельницького у 1648 році.
Перший післявоєнний керівник Львівського трамвайного тресту одесит Семануїл Захарович Ванштейн, який очолив підприємство 26 січня 1946 року, дбав про розвиток Робітничого клубу та художньої самодіяльності і спорту на підприємстві навіть у дуже важкі 1940-і роки. Допомагала клубу і профспілка трамвайників. Як свідчать документи, у 1948 році із профспілкової каси Львівського трамвайного тресту було виділено 13000 рублів на проведення культурних заходів та 2400 рублів – на закупівлю спортивного інвентарю.
Глядацька зала Палацу культури імені Гната Хоткевича. Вигляд із балкону. Сучасне фото
У далекому 1949 році у всіх містах України були введені однакові тарифи на проїзд в міському електротранспорті – квиток на одну поїздку в трамваї вартував 30 копійок, у тролейбусів – 40 копійок. Із 1961 року, коли сталася деномінація радянського рубля трамвайний квиток почав вартувати 3 копійки, а тролейбусний – 4 копійки. Як не дивно, такий невисокий тариф на проїзд в міському електротранспорті до середини 1970-х років покривав собівартість поїздок в трамваях і тролейбусах. Завдяки значним пасажиропотокам, електротранспорт Львова у 1960-ті роки був навіть прибутковим. Це дозволяло Львівському трамвайно-тролейбусному управлінню утримувати і розвивати Робітничий клуб.
Протягом 1940-1960-х років у Львові відкриваються нові промислові підприємства, а при них – клуби, будинки і палаци культури. Отож, у 1970 року Робітничий клуб було перейменовано у Клуб Львівського трамвайно-тролейбусного управління або ж «Клуб трамвайників». На той час у Львівському трамвайно-тролейбусному управлінні працювало майже 2800 працівників. У той же час на базі ЛТТУ створюється навчальний комбінат по підготовці водіїв трамвая та тролейбуса. Приміщення «Клубу трамвайників» на вулиці Клубній, 1 активно використовувалися для проведення лекційних зайнять для майбутніх керманичів електротранспорту. У 1970-1994 рр. навчальний комбінат ЛТТУ підготував для Львова та інших міст України понад 4 тисячі водіїв трамвая і понад 4 тисячі водіїв тролейбуса. Частина випускників навчально-виробничого комбінату ЛТТУ згодом підвищила кваліфікацію і зайняла значні посади в складі ЛКП «Львівелектротранс», зокрема І. Балич довший час працював заступником керівника тролейбусного депо із експлуатації, у 2017 році виконував обов’язки начальника депо (його на посаді змінив Н. Василишин), М. Бень працював в складі відділу безпеки руху, очолював такий підрозділ в одному із депо.
Глядацька зала Палацу культури імені Гната Хоткевича. Вигляд зі сцени. Сучасне фото
Хоча у 1970-х років Львівське трамвайно-тролейбусне управління уже не могло покривати свої витрати за рахунок плати за проїзд, але завдяки бюджетним дотаціям, які тоді становили по 5 мільйонів рублів на рік, управління могло фінансувати реконструкцію свого клубу в 1976 – 1980-х роках. Завдяки реконструкції тепер глядацька зала вміщує 597 глядачів – 400 місць у партері та 197 на балконі. Загальна площа – 465 кв. метрів, в тому числі сцена – 176 кв. метрів, глибина сцени – 16 метрів. Ця глядацька зала вміщає більше глядачів, а ніж глядацькі зали Першого українського театру для дітей та юнацтва на вулиці Гнатюка і навіть Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Окрім Клубу трамвайників, із 1960-х років Львівське трамвайно-тролейбусне управління утримувало іще й свій стадіон в мальовничому районі «Кастелівка» неподалік сучасної вулиці Сахарова. Стадіон мав назву «Електротранспортник», на ньому не тільки працівники ЛТТУ займалися фізкультурою і здавали норми ГТО («Готов к труду и обороне»), але й стадіон був відкритий для місцевих мешканців…
Із 1980 року Клуб трамвайників, після реконструкції, клуб трамвайників було перейменовано у «Палац культури працівників місцевої промисловості комунально-побутових підприємств імені М.І. Кузнєцова». Навіть після перейменування Палац культури ім. Кузнєцова залишався на балансі Львівського трамвайно-тролейбусного управління. У 1991 році будівля Палацу культури отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення. Будівля палацу отримує охоронний № 1613 на підставі рішення виконкому Львівської обласної ради № 280 від 21 травня 1991 року. У 1993 році установа отримує назву «Палац культури імені Гната Хоткевича», який іще кілька років перебуває на балансі ЛКП «Львівелектротранс».
Зазначимо, що 1990-ті роки були періодом глибокої кризи для ЛКП «Львівелектротранс». Для прикладу, в 1992 році підприємство отримало дохід від перевезень 48,1 млн. карбованців, дотацію в сумі 311,7 млн. крб., а закінчило рік із збитками в сумі 353,1 млн. крб. Лише борг підприємства за електроенергію становив 19 мільйонів крб., загальний борг перед постачальниками – 61 млн. крб. В такій ситуації не могло бути і мови про утримання Палацу культури силами комунального підприємства. Отож, було вирішено передати Палац культури імені Гната Хоткевича на баланс Львівської міськради.
Сцена Палацу культури імені Гната Хоткевича. Сучасне фото
Процес передачі Палацу культури імені Гната Хоткевича тривав кілька років. В останній день 1996 року мером Львова було прийнято розпорядження № 983 «Про реорганізацію МКП «Львівелектротранс», а 3 січня 1997 року – рішення міськвиконкому № 1 «Про зміну підпорядкування Палацу культури імені Гната Хоткевича». Зі сторони ЛКП «Львівелектротранс» передачею Палацу культури займався його директор М. Оверко, зі сторони міста – директор департаменту гуманітарної та соціальної політики Б. Стельмах. Із 1997 року Палац культури імені Гната Хоткевича підпорядковується Департаменту гуманітарної та соціальної політики Львівської міської ради – це Комунальна установа «Міський палац культури імені Гната Хоткевича». Так закінчилася понад півстолітня епоха перебування клубу на балансі Львівського трамвайно-тролейбусного управління та «Львівелектротрансу».
Іще у часи «Клубу трамвайників», Палац культури імені Гната Хоткевича відкривав свої двері для непересічних талантів, яких не визнавала і утискала офіційна радянська влада. Так за часів брежнєвського «застою» в «Клубі трамвайників» відбувалися вистави студентського театру «Гаудеамус» під керівництвом Бориса Озерова. На цих виставах були постійні аншлаги – зал заповнювала студентська молодь і прогресивна інтелегенція.
Коли Михайло Горбачов у Москві оголосив курс на перебудову і гласність, у Львові почалося українське національно-культурне відродження. Не оминув цей процес і Палац культури імені Кузнєцова – у другій половині 1980-х років тут відбувалися вистави театру «Не журись» – на той час концертні зали і театри Львова іще перебували під повним контролем комуністичної партії, отож їх адміністрація не ризикувала впускати «Не журись» на свої сцени. У стінах «Клубу трамвайників» відбувалися різдв’яно-новорічні концерти і вистави із колядками та щедрівками, а також із великим успіхом йшла музична вистава про Українських січових стрільців.
«Гнатів льох» або камерна сцена Палацу культури імені Гната Хоткевича. Сучасне фото
Іще із 1947 році при Робітничому клубі, а нині Палаці культури імені Гната Хоткевича працює Народний ансамбль танцю «Мрія». На початку ансамбль складався із 50 аматорів під керівництвом Романюка. У 1957 році ансамбль танцю отримав звання «Народний». Його керівниками у різні роки були Хазан, Воронін, Шекеро, Брилинський, Дьяконов та Марк Гарц. Із 1983 року ансамбль очолив Михайло Данилович Кричевець. Того ж року він заснував дитячий ансамбль «Квіти України», який у 1984 році отримав статус «Зразковий». Кричевець керував ансамблями «Мрія» і «Квіти України» до початку 2000-х років. Ці танцювальні колективи брали участь у престижних фестивалях і конкурсах в Україні та СРСР, але і поза їх межами – у Франції, Італії та Нідерландах.
У Палаці культури імені Гната Хоткевича працював і працює дитячий вокальний ансамбль «Намисто». Його художнім керівником на початку 1990-х років була Марія Сергійчук. В репертуарі ансамблю – народні пісні, колядки, щедрівки та веснянки. Через вокальний ансамбль пройшли сотні юних львів’ян.
На початку 1990-х років у Палаці культури імені Гната Хоткевича працював Народний театр сатири «Під мостом». Цей театр був створений у 1988 році. Засновником виступив Валерій Москаленко. У 2009 році театру присвоєно звання «Народний». У репертуарі театру десятки акторських етюдів, п`єси українських та закордонних драматургів. Із 2003 році при театрі сатири «Під мостом» працює однойменна театр-студія, яку теж заснував Валерій Москаленко. У театрі-студії займаються діти і молодь віком 6 – 18 років. У 2005 році театр-студія «Під мостом» поставила мюзикл «Піноккіо», який показували на «Сцені конгресу» в Варшаві.
«Веранда Хоткевича» на першому поверсі Палацу культури. Сучасне фото
У кінці 1980-х – на початку 1990-х років на сцені Палацу культури імені Кузнєцова виступали молоді популярні естрадні та рок виконавці, зокрема Ігор Богдан, Гарік Кричевський, Руслана Лижичко, гурти «Ватра», «Брати Гадюкіни», «Пікардійська терція», «Ніагара» та «Мертвий півень» та багато інших.
У 2018 році було розроблено стратегію розвитку Палацу культури імені Гната Хоткевича. В розробці документи взяли участь як працівники установи, так і менеджери культури Львова, викладачі вищих навчальних закладів, керівники інших народних домів та львівські діячі культури. Стратегія написана на період до 2025 року, відповідно до неї Палац культури має стати «конкурентоспроможним центром культури, який є лідером культурних тенденцій та інноваційної освіти». У 2018 році Палац культури імені Гната Хоткевича отримав свій логотип та фірмовий стиль. Його гаслом стало «Побачити нове, вийти за горизонт». Палац культури імені Гната Хоткевича має свій офіційний сайт у мережі «Інтернет».
У підвалі Палацу культури ім. Гната Хоткевича зараз облаштовано т.зв. «Гнатів льох», тобто камерна сцена. У цьому приміщенні можна проводити різні заходи, в тому числі камерні концерти, театральні вистави, кінопокази чи вечірки. За часів Польщі тут розміщувалося дві боулінгові доріжки. Площа приміщення – 232 кв. метри, тут може розміститися до 180 людей.
Одне із приміщень Палацу культури ім. Гната Хоткевича після реконструкції. Фото 2020 р.
Перетворень зазнала т.зв. «веранда Хоткевича», як називають працівники Палацу приміщення на першому поверсі, у якому раніше займалися гуртки. стіни веранди зроблені з вірменського туфу й прибалтійської цегли. Такий дует створили в 1980-х роках під час реконструкції установи. Зараз його перетворили у публічний простір для проведення різних подій – від лекцій і воркшопів до камерних концертів та показів фільмів. Усе, що відбувається у приміщенні, добре видно із колії неподалік Палацу Хоткевича. Площа «веранди» – 93 кв. метри, вона може прийняти до 110 людей.
У 2019 році на Громадському бюджеті Львова одним із переможців став проєкт облаштування «Khotkevych Space». Ідею перетворення звичайного приміщення у Палаці Хоткевича на коворкінг підтримало більше 600 львів’ян. Більшість робіт із облаштування коворкінгу завершили у 2020 році. Площа коворкінгу – 82 кв. метри. Він може вміщати до 100 людей.
Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ
Перелік джерел інформації
Мельник Б.З. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 ст.;
В неділю, 1 серпня 2021року, у Буську провели фестиваль задля порятунку палацу Бадені. Локацією фестивалю, що пройшов у стилі ретро стало подвір’я колишнього палацу Намісника Галичини графа Казимира Бадені в Буську.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Мета фестивалю -привернути увагу до пам’ятки архітектури, яка потребує на сьогодні проведення невідкладних реставраційних робіт, популяризувати древній Буськ серед туристів, передати культуру, яка панувала на Галичині в період останніх декількох століть.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Організатори приготували для гостей насичену програму. На подвір’ї палацу облаштували імпровізовану сцену, де впродовж дня тривали мистецькі виступи, діяло “Містечко Майстрів”, фото-зона, поряд відбувалися різноманітні майстер-класи, конкурси на кращий ретро костюм. Можна було полюбуватися виставкою ретро автомобілів (серед яких авто 1929 року Citroen AC-4 Berline de Luxe – такий був у колекції Бадені), оглянути оновлену експозицію Музею.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Гості свята мали нагоду придбати сувенірну продукцію з емблемою Бадені Fest, посмакувати їжею та смаколиками, які готували в різні історичні періоди місцеві ґаздині, славетним живим пивом, яке варили на графській пивоварні, переглянути ретро фотографії та кінофільм.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Родзинкою ретро-заходу стало театралізоване привітання графа Казимира Бадені, який разом зі своєю сім’єю завітав на фестиваль.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Перед гостями виступали місцеві самодіяльні колективи і виконавці. Для бажаючих навчитися танцювати вальс професійні танцівники провели спеціальний майстер-клас. Жителі Буська гарно підготувалися до мабуть вже традиційного (Перший фестиваль започатковано позаторік, минулого року свято не відбулося через Ковід), прибувши на фестиваль у одязі, характерному для певної історичної епохи: дами у сукнях з аксесуарами (капелюшками, рукавичками та парасольками), чоловіки у костюмах з метеликами (фраках), в капелюхах і належному взутті.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Довідка. Палац Бадені був зведений у 1810 р. у стилі класицизму. Тут була резиденція графа Казимира Фелікса Бадені. Він та його брат Станіслав були відомими місцевими польськими громадськими та політичними діячами, меценатами та підприємцями.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Першими власниками цих маєтків були Мієри, які з другої половини ХVІІІ ст. володіли навколишніми землями. У 1819 р. Войцех Мієр та його дружина-австріячка Кароліна Вайссенфольф продали маєток в Буську. З часом буський маєток купив Фелікс Мієр, двоюрідний брат Войцеха. Він його передав у спадок своєму синові Хенріку, а той – дружині – львівській акторці Анні Вієрер. Саме після неї замок перейшов у спадок до племінників її чоловіка – братів Бадені, синів Цецилії Мієр. Сталося це вже в 1876 р.
Будівля палацу зведена у класичному стилі. Споруда двоповерхова, з багатьма просторими кімнатами. Головний фасад у центрі прикрашений портиком, парковий (тильний) фасад оздоблений псевдоризалітами, довгим балконом та кам’яними вазами на балюстраді.
«Бадені Fest» в Буську. Світлив Євген Кравс
Палац з його прилеглою територією стоїть на пологому пагорбі, що в центрі Буська. З боку головного входу територія палацу обмежена вулицею Петрушевича, з лівого боку — річкою Західний Буг, з двох інших боків — глибоким ровом і схилом пагорба, який спускається у міський парк ім. І. Франка. У 1939 році палац націоналізувала більшовицька влада. У 1939-41 рр. тут містився райком КПУ. У 1941-44 рр. у палаці квартирували війська вермахту. Після приходу радянської влади палац починає занепадати. З 1961 року тут містилась військова частина, тому з внутрішнього декору палацу мало що залишилось.
Останніми роками палац стоїть пусткою і поступово руйнується. Внаслідок пожежі 8-9.11.2016 року пошкоджено покрівлю та перекриття на площі 150 м².
Третій рік поспіль Міжнародний фонд «Відродження» фінансово підтримав проведення засідання журі Міжнародної премії імені Івана Франка.
Цього року в рамках грантової програми EU4USociety фондом «Відродження» виділено 100000 гривень. Умовою надання гранту був збір коштів на краудфандинговій платформі.
«Фонд Франка зміг заручитися підтримкою 95 доброчинців на “Спільнокошті” і зібрати 100900 гривень. Міжнародну премію імені Івана Франка підтримують українці, і я їм за це щиро дякую. Це важливо, коли громадяни фінансово підтримують пам’ять про людей, які на зламі розвитку нації стали своєрідними дороговказами», – зазначив директор Фонду Ігор Курус.
25-26 серпня відбудеться засідання міжнародного журі, в ході якого буде обрано восьмого лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка. До його складу увійдуть 12 докторів наук у різних наукових дисциплінах.
Ім’я лауреата стане відомо 27 серпня – у 165-ту річницю від дня народження Івана Франка.
Нагадаємо, у 2021 році на золоту медаль і грошовий приз претендують троє номінантів:
колективна монографія за ред. АЛЬФРЕДАСА БУМБЛАУСКАСА, САЛЬВІЮСА КУЛЯВІЧЮСА ТА ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА – «На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі»;
ОКСАНА КІСЬ з монографією «Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти»;
ЛЕОНІД ТИМОШЕНКО з монографією «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)».
VІ урочиста церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка відбудеться 27 серпня у місті Дрогобичі. Захід проводить Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety, в партнерстві з Дрогобицькою міською радою, Дрогобицьким державним педагогічним університетом імені Івана Франка та Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі».
Сьогодні познайомимо наших читачів із новою знахідкою раритетних світлин із Львівщини. На фото можемо побачити замок в Старому Селі у Пустомитівському районі на Львівщині. Пам’ятка збереглась до наших часів і при бажанні її можна оглянути.
Усі фото були зроблені на початку ХХ ст. Старосільський замок належить до пам’яток оборонної архітектури XV-XVII століть. Його свого часу звели для захисту південно-східних шляхів до міста Львова від набігів татар.
Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.
Варто сказати, що перший замок на цьому місці з’явився у 1448 році. Правда від початку це був замок із дерева. Перший замок був не таким великим за розміром, як сучасний на цьому місці. Перший замок було знищено вкінці XV ст.
Новий замок у Старому Селі був побудований у XVI ст. із каменя. Автором проекту був Амвросій Прихильний у стилі східноєвропейського пізнього ренесансу.
Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.
Вже в 1642 р. завдяки Владиславу Домініку Заславському-Острозькому відбулась повна реконструкція замку, яка зробила його потужним оборонним пунктом Львівщини. Саме в той час територію навколо замку оснастили ровом та валами. Для того, щоб твердиня була не доступна ворогу на воротах облаштували ланцюговий міст.
На жаль, стіни нового замку були зруйновані військами Богдана Хмельницького під час Визвольної війни 1648 року.
Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.
Проте власники замку вкотре відновили його. Відновлений замок був в стилі пізнього ренесансу. Стіни сягали 8 метрів у висоту. Повністю замок у Старому селі відновили вже у 1654 році. Територію навколо укріпили бастіонами із ровами, які були наповнені водою. Також замок був потужно озброєний. До прикладу, у XVII ст. тут було 8 гармат, 13 мортир, багато рушниць, самопалів та холодної зброї.
Площа замку – біля двох гектарів і він є одним із найбільших замків не лише Львівщини, а й України.
Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.Замок в Старому Селі, поч. ХХ ст.
До речі, за легендою вважається, що при будівництві стін замку у розчин додавали яйця та молоко, саме тому стіни стали такі міцні та збереглись до нашого часу. Якщо ви ще не бачили замок на власні очі, то радимо вам це зробити та порівняти із столітніми фото побачене.
В середу, 4 серпня 2021 року, о 18:00 в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбудеться відкриття виставки кольорових світлин Юліана Дороша під назвою “Яблуневий Спас”. Виставка є результатом співпраці Львівського Фотомузею та кав’ярні-галереї «Штука».
На виставці представлено 18 кольорових світлин, які Юліан Дорош зробив у проміжку між 1958 та 1963 роках. Червоною лінією експозиції проходить святкування Яблуневого Спасу в Косові в 1962 році, а доповнюють виставку побутові сцени Гуцульщини тих часів.
В основу виставкового проєкту лягли кольорові слайди, які Роман Метельський придбав на інтернет-аукціоні. Продавець захотів залишитись невідомим, але плівки приїхали з міста Городенка Івано-Франківської області.
Яблуневий Спас. Косів, 1962. Світлив Юліан Дорош
“Спочатку я не повірив що це кольорові слайди Юліна Дороша, але завдяки педантизму світливця, всі кадри були описані і підписані. Це не залишило сумнівів, що мені до рук потрапили унікальні етнографічні матеріали”, – розповів куратор виставки, автор проєкту Львівський Фотомузей Роман Метельський.
На даний час дуже важко знати кольорові етнографічні світлини середини ХХ століття. А якщо такі й трапляються, то переважно в поганому стані. Ці ж майже ідеальні і дають багатий матеріал для науковців.
Яблуневий Спас. Косів, 1962. Світлив Юліан Дорош
Експозицію виставки кольорових світлин Юліана Дороша під назвою “Яблуневий Спас” можна буде оглянути в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) до 31 серпня 2021 року.
Довідково. Юліан Дорош (9 червня 1909, Жидачів, нині Львівської області — 20 липня 1982, Львів) — український фотограф-художник, піонер української кінематографії в Галичині, етнограф, краєзнавець. Член Українського фотографічного товариства.
У Львові 14-16 жовтня відбудеться Конгрес культури під назвою «Сцена майбутнього». Масштабна подія збере знаних представників і представниць сфери культури України та Центрально-Східної Європи.
Конгрес культури — це майданчик для аналізу й обговорення актуальних питань сфери. Імпульсом для концепції конгресу 2021 стали події останнього півтора року: пандемія, зупинка звичного «живого» культурного життя, ризик скорочення фінансування культури, конфлікти навколо конкурсів на обрання керівників(ць) культурних інституцій в Україні. Учасники та учасниці конгресу спробують відповісти на запитання, яким і як, зважаючи на такий розвиток подій, ми бачимо майбутнє крізь оптику культури, як можемо його творити й реагувати на кризи та виклики.
Подія складатиметься із дискусійної та мистецької частин. Діятимуть три тематичні блоки: «Катастрофи» (під кураторством Зоряни Рибчинської), «Спів-життя» (кураторка Оксана Дащаківська), «Театрократія» (курує Оксана Форостина). Куратором мистецької складової, що є невід’ємною частиною конгресу, є Влодко Кауфман. Серед тем конгресу: катастрофа як топос сучасної культури, етика травмованої пам’яті, межі між театром, медіа й політикою, трансформація й децентралізація культурних політик і загроженість культурних інституцій, творення культурного контенту, поняття антропоцену в культурі, мистецтво як шлях стати більш чутливими до природи й ін.
Захід буде цікавим для представників та представниць інституцій та ініціатив у сфері культури й креативних індустрій, для незалежних митців та мисткинь, культурних аналітиків, дослідниць, оглядачів, журналістів, фахівців/чинь профільних освітніх і органів влади, а також для студентів(ок) гуманітарних спеціальностей і всіх, хто цікавиться актуальними культурними процесами.
Організаторами конгресу є Інститут стратегії культури спільно з ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради та Міжнародного Фонду «Відродження».
Конгрес культури у Львові задуманий як стала платформа для фахового критичного огляду культурного процесу передовсім в Україні, та досвід інших країн є важливим. Щоразу — а подія відбувається у форматі бієнале — конгрес має нову тему, відповідну запитам галузі культури та суспільних процесів.
Перший Конгрес культури — «Перехід 1989» — відбувся у жовтні 2019 року та зібрав у Львові 250 спікерів й учасників із Польщі, Естонії, Німеччини, Боснії та Герцеговини, Хорватії, Бельгії, Ізраїлю, України. Подія запропонувала комплексно проаналізувати тему «культурного переходу», оглянути культурний досвід України та Європи за останнє 30-річчя й актуальні культурні питання.
Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу»
Сьогодні перший день останнього літнього місяця 2021 року. Спека потроху відступає і дає можливість насолодитися улюбленим напоєм поза остудженим кондиціонером приміщенням. Приємно випити каву біля хати, в парку, в садочку… навіть в лісі. Власне про лісову каву сьогоднішня історія від Фотографій строго Львова і нашого незмінного партнера Торгової Марки Кава старого Львова.
А шукав лісову каву сьогодні і розповів цікаву історію заступник директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею Микола Проців.
16 квітня 2015 року в Бережанському краєзнавчому музеї відбулася Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу» в рамках відзначення Року повстанської звитяги у Тернопільській області на честь 55-ї річниці бою вояків Української Повстанської Армії під хутором Лози Бережанського району.
Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу»
У програмі конференції учасники та гості оглянути фотовиставку пам’ятників ОУН-УПА на Тернопільщині «Ми, повстанці, сини України» та фотовиставку Анни Сенік «Повстанський Великдень».
29 науковців із Бережан, Тернополя, Львова, Хмельницька, Вінниці, Рівного, Києва, Бердичева, Харкова та Праги (Чехія) відвідали місце останнього бою. До них долучилися учасники прес-туру для журналістів регіональних ЗМІ.
Від бусів йшли лісом. Спочатку «пропав» зв’язок від Life, потім МТС, а згодом й Київстар… Підпільники вміли вибирати місця!
І раптом – стрілянина, крики… Інсценізацію останнього бою УПА показали учасники студентського драматичного аматорського театру Бережанського агротехнічного коледжу.
Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу»
Працювала на фірі «Польова пошта», з якої відбувалося відправлення поштової кореспонденції – ювілейного конверта.
На «Польовій кухні», організованій місцевим підприємцем Василем Колісником, можна було поїсти каші, юшки… Було й до каші, і до юшки. «Поляна» була накрита щедро!
Коли побачили стіл з наїдками, то хтось тихо промовив: «А казали, що будуть канапки…». На що господар сказав: «А що – ще треба було канапки?..»
Тости були різні! Тостів було багато!
Були й пісні! Той ліс давно не чув такого співу.
Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу»
А потім була фраза: «Кавуськи би зараз…»
І враз зовсім поруч столу місцеві хлопці відкинули від дерева кілька гіляк, якими був замаскований «стратегічний» об’єкт – кавовий апарат. Чорний, блискучий. Він просто розривав мозок і цей лісовий пейзаж!
І запахло кавою!!!
– Кому американо?
– Мені еспресо!
Та кава була на найвищій ноті тих позитивних емоцій, що заповнили ліс – такий добрий і лагідний, тихий і спокійний. Ліс, в якому в далекому 1960-у одлунав бій…
Микола ПРОЦІВ заступник директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею
З 3 по 29 серпня 2021 р. мистецька галерея “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) презентує виставку Дениса Струка “Предмети розкоші”.
Денис Струк представить серію нових живописних творів з робочою назвою «золота колекція», адже майже кожна робота на виставці міститиме золоту поталь в канві живопису. Таку розкішну деталь, яка й буде символікою концепції «Предметів розкоші».
Ця виставка стане вже сьомою персональною виставкою в стінах галереї Зелена канапа.
Після останньої з цих виставок 2018 року Денис Струк представляв свою творчість на міжнародному рівні, зокрема, взяв участь у резиденції “Cinema & Identity” (Берлін), “Istanbul Artist Residency” (Стамбул) та International Florence Biennale of Contemporary Art (Флоренція) у 2019, Провів три персональні виставки у Львові (2020 – 2021), а також вдруге взяв участь у “Istanbul Artist Residency” (2020).
Предмети мистецтва входять до переліку предметів розкоші. Це постулат немає опозиції в загальновизнаній системі цінностей.
Водночас мистецтво вважається справжнім, коли воно поза комерцією. Художник, що творить на замовлення – комерсант і ремісник? І водночас кращі зразки класичного мистецтва, принаймні до кінця 19 століття створені на замовлення, а один з найприбутковіших бізнесів в 20 – 21 столітті, це бізнес пов’язаний з мистецтвом.
Митець жертва і жрець протиріч закладених в системі цінностей.
“Я Хочу ТрамПамПа” – комічна відеоробота та пісня від новоспеченого дуету TOBIZDA, у склад якого входить популярна епатажна травесті-діва Невгамовна Монро та медіа-продюсер та автор пісень DONTSOV.
За словами виконавців, їхня творчість – це потік позитиву, веселощів та гарного настрою.
“Пісня, кліп, наша творчість – це чистої води цілодобовий екстаз. Ми мали настрій, бажання і можливість розважитися і зробити внесок в сучасну українську популярну музику. Дует TOBIZDA не претендує на стадіони, нам достатньо, щоб ви посміхнулися і замовили ще просеко на своїй вечірці”, – відверто розповіла учасниця дуету Невгамовна Монро.
Кліп на пісню “Я Хочу ТрамПамПа” буде знайомий усім за впізнаваністю теми. Відеоробота має комічну сюжетну лінію, пов’язану з Національним відбором України на Євробачення. За сюжетом, дует TOBIZDA бере участь у Нацвідборі, проте Монро запізнюється на виступ і DONTSOV виходить на сцену сам, щоб виконати конкурсну пісню. Проте розв’язка цієї історії несподівано змінюється.
Відео набирає активні перегляди на YouTube. Окрім того, пісня дуже сподобалась користувачам Tik Tok. На акаунті гурту сотні тисяч переглядів відео усього за тиждень та сотні людей знімають відео на трек “Я хочу ТрампаМпа”.
“Для мене “Я Хочу ТрамПамПа” – це пісня-настрій. Вона вибухово весела, проте з серйозною драматичною лінією. Герой, якого я граю, прив’язується до своєї музи (у якості музи виступає Монро, – ред.) та стає залежним від її уваги. Своїм відео ми хотіли “простібати” деякі стереотипи шоу-бізнесу. Але водночас кліп несе й завдання підтримати нових артистів та тих, кого часто критикують у соціальних мережах. Не треба бути занадто серйозними у творчості. Іноді самоіронія – це прекрасно!”, – зазначив DONTSOV.
Окрім того, пісня “Я хочу ТрампаМпа” представить Україну на OGAE Song Contest. OGAE Song Contest – це аудіо-змагання між піснями, висунутими національними клубами OGAE (офіційні фан-клуби Євробачення в Україні – ред.). Це не конкурс на базі Євробачення, і пісні не повинні брати участь у жодному національному відборі на Євробачення. Також основним правилом є те, що пісні повинні виконуватися державною мовою.
Інформація про учасників дуету:
Невгамовна Монро – телеведуча телеканалу «Україна», учасниця українських тв-шоу: МастерШеф, Звана вечеря, Ліга Сміху, Співають Всі. Перша в Україні травесті-діва. У 2020 році була співведучою на онлайн-трансляції 92-й церемонії вручення кінопремії Оскар. Знімалася у відеокліпі MELOVIN – Вітрила.
DONTSOV – український автор, співавтор треків для виконавців: NEKA, Alina Tim, Sonet та ін. Учасник і фіналіст національних онлайн відборів на Євробачення від Сан-Марино і Польщі, фіналіст українського телевізійного шоу “Хіт-Конвеєр”.
Раніше в складі тріо: DONTSOV, Монро, ART DEMUR випустили іронічний трек «Капітан», який створив обговорення в українському сегменті YouTube.
Побачити на власні очі, як виглядало середньовічне княже місто відтепер можна буде неподалік Львова. Відтворена у віртуальній реальності столиця XII ст. є частиною експозиції музею історико-культурного заповідника «Древній Звенигород». Вдягнувши VR окуляри, відвідувачі зможуть оглянути 12 місць Звенигорода першої половини XII ст. Чотири з них – інтер’єри церков та палаців, вісім – вулиці, площі та панорами давнього міста.
6-8 серпня заповідник відкриває туристичний сезон та презентує оновлений музей.
КП «Адміністрація історико-культурного заповідника «Древній Звенигород» Львівської обласної ради створили торік. Заповідник розташований за 20 км від Львова, у селі Звенигород (Давидівська ОТГ). У часи середньовіччя – в XI-ХІІІ ст. – там була одна з перших княжих столиць українського Прикарпаття.
Унікальна експозиція оновленого музею, що є частиною заповідника, – це сотні артефактів княжих часів. Серед них – єдина, знайдена археологами в Україні семиструнна гусля, речі побуту, прикраси. Співорганізаторами виставки є Львівський історичний музей та Археологічний музей Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, які надали матеріали зі своїх фондів.
У програмі відкриття: авторські екскурсії від дослідників літописного Звенигорода, захопливі дитячі квести, вечірнє театралізоване дійство, ранкова йога, майстер-класи, концертна програма.
Вхід у музей та усі заходи у дні відкриття – безплатний. Однак деякі з них потребують попередньої реєстрації.
Усі деталі – на сайті та сторінці у Facebook історико-культурного заповідника «Древній Звенигород».
12:00/14:00/16:00 – Екскурсія-квест для дітей. За попередньою реєстрацією (Городище літописного Звенигорода) Реєстрація: https://forms.gle/sDdYqz6nPFh4K8CB6
13:00 — 14:00 – Показовий майстер-клас «Віртуальні міста минулого. Як відтворювали середньовічний Звенигород» в.о.директора заповідника «Древній Звенигород від Наталі Войцещук та дизайнера комп’ютерної графіки, наукового співробітника заповідника «Древній Звенигород» Романа Джека. За попередньою реєстрацією (Лекторій музею) Реєстрація: https://forms.gle/4jM5NUnZ1FcNrBJ87
14:00 — 15:00 – Майстер-клас Skeiron «Археологія у 3D. Як сканувати артефакти». За попередньою реєстрацією (Лекторій музею) Реєстрація: https://forms.gle/sTd9UMniKKv71rFM6
15:00/17:00/19:00 – Авторські екскурсії. VR екскурсія. За попередньою реєстрацією (Музей заповідника та Городище літописного Звенигорода). Реєстрація: https://forms.gle/MFiPvbezDJiGW7UL9
12:00/14:00/16:00 – Екскурсія-квест для дітей. За попередньою реєстрацією. Городище літописного Звенигорода. Реєстрація: https://forms.gle/nDiq9Hwy5cxquLR26
15:00/17:00/19:00 – Авторські екскурсії. VR екскурсія. За попередньою реєстрацією (Музей заповідника та Городище літописного Звенигорода) Реєстрація: https://forms.gle/Bmnzvxev7P2t1MMi8
Програма відкриття заповідника Древній Звенигород
Довідка
Звенигород – нині село всього за 20 км від Львова. Однак у середньовіччі там було одне з найбільших міст західної України – столиця Звенигородського князівства. Перша літописна згадка про нього датується 1086 роком, що робить його майже на 200 років старшим за Львів. У першій половині XII ст. це столиця Звенигородського князівства. Саме тут будують перші на території західної України білокам’яні церкву та палац.
Численні археологічні знахідки розповідають про Звенигород як багате та красиве місто, де були розвинені освіта та мистецтва. Саме звідси походять три найдавніші писемні документу державного архівного фонду України – берестяні грамоти. Одна з них чудово збережена і дає нам зразок письма та мови XII ст.
Місто існувало до 1241 року, коли вщент було спалене монголо-татарами, і з того часу не відновлювало своєї величі.
2020 року на території комплексу пам’яток у Звенигороді створили історико-культурний заповідник.
Його творча спадщина так і залишається невивченою, хоча спроектовані ним будівлі й донині є окрасою Рівного. А декотрі чиновники з галузі будівництва та архітектури на запитання, чому не беруть за взірець будівлі Бориса Андрєєва, розбудовуючи, наприклад, історичний центр Рівного, досі запитують: “А хто це такий?”.
Талановитий рівненський будівничий, автор проектів споруд, які й досі вирізняються з-поміж безликих рівненських забудов, — Борис Андрєєв. Він тонко відчував архітектурне “звучання” міста. За його будівлями, які є окрасою Рівного, можна простежити етапи розвитку архітектури України від 30-х до 80-х років XX століття. Борис Андрєєв був непересічною творчою особистістю, про діяльність якого повинні знати рівняни.
Борис Андрєєв
Громадянин світу і Рівного
Народився Борис Андрєєв у містечку Теофіопіль на Хмельниччині у 1907 році у родині начальника поштово-телеграфного відділення. Закінчивши у 1925 році Рівненську російську приватну гімназію, й аби не йти до польської армії, вирушив на навчання до Чехословаччини. Вступив до Празького політехнічного інституту на факультет архітектури і наземного будівництва. Тогочасна Чехословаччина була прихильною до багатьох іноземців, насамперед слов’янського походження.
Студент Андрєєв належав до російської громади Праги, яка підтримувала його матеріально, коли уряд країни перестав допомагати фінансово студентам-емігрантам. З дипломом інженера-архітектора і так званим “нансенівським” паспортом (з ініціативи норвезького дослідника Арктики Нансена такі паспорти видавалися Лігою Націй емігрантам, позбавленим прав громадянства у себе на батьківщині) восени 1936-го повернувся до Рівного. Однак влада відмовила йому в постійному проживанні на території Польщі. Лише в 1939 році отримав він паспорт чужинця Польської держави із забороною пересуватися територіями деяких воєводств. Щоб провідати рідних у Рівному мусив попередньо узгоджувати свій приїзд із владою.
Головпоштамт Рівного, 1936 р.
Головпоштамт — перша архітектурна спроба
Молодий і здібний архітектор не міг проявити себе, не маючи роботи. Хтозна, як би склалася його творча доля, коли б у 1936 році випадково Борис Андрєєв не потрапив у групу розробників інтер’єру головпоштамта, що на сучасній Соборній, будівництво якого саме тоді завершилося.
Молодому фахівцеві доручили розробити інтер’єр операційної зали, який, як і зовнішній вигляд будівлі, збереглися до наших часів практично без змін. Забігаючи наперед, зауважу, що в 1965 році за проектом Андрєєва було зроблено реконструкцію головпоштамту — прибудовано приміщення по вулиці Міцкевича.
Операційна зала поштамту, спроектована Андрєєвим, фото до 1939 року
У 1936 році, використовуючи родинні зв’язки, Борис Андрєєв отримав офіційну роботу за фахом — у бюро будівельно-проектних робіт інженера Сергія Нєменського. Проте й тут молодому даруванню не щастило. Попри те, що автором багатьох проектів був саме він, прізвище його ніде не фігурувало. Бо документацію підписував сам пан Нєменський. До наших днів зберігся один із котеджів у селі Старомильськ поблизу Здолбунова, спроектованих Андрєєвим для чеської родини. Будинок зведено у новітньому для того часу стилі — конструктивізм. Щоправда, нині він “обріс” усілякими прибудовами. Але впізнати руку талановитого зодчого все ж таки можна.
Лише в 1939 році в 32-річному віці Борис Андрєєв нарешті отримав можливість цілком присвятити себе улюбленій справі. Проте всі плани порушила Друга світова війна. Під час окупації Борис Андрєєв працював у технічному відділі гебітскомісаріату, який розміщувався у теперішньому будинку міграційної служби на вулиці 16 Липня, 6. З вікон його кабінету добре проглядався Свято-Воскресенський собор, який полюбляв малювати Андрєєв.
Мало не поплатився за “надмірності”
Як не дивно, але Андрєєву вдалося уникнути повоєнних репресій, і він був одним з перших професійних архітекторів, які піднімали Рівне з руїн. Зокрема за його проектом відбудовували старе приміщення нинішньої школи №15 на вулиці Пушкіна, міської лікарні на вулиці Драгоманова, 9, зводили готель “Рівне”.
Готель Рівне, 1958 р.
У 1950 році за проектом Андрєєва на місці розбомбленого приміщення міського театру Зафрана на теперішній вулиці Петлюри зведено будівлю “Облпроекту”, – нині Народний дім. На 50-60-ті роки, коли Борис Андрєєв працював головним архітектором “Облпроекту”, якраз і припадає найбільш плідний період його творчості.
Народний дім
Саме тоді з’явилися в Рівному будівлі, які й донині є окрасою нашого міста. За одну з таких архітектор мало не поплатився. Йдеться про 100-квартирний житловий будинок з аркою на Соборній, 15, що поруч з “Екомаркетом”, зведений у першій половині 50-х років. Навіть ескізи ліпнини з українськими етнічними елементами, що прикрашає фасад будинку, архітектор розробляв власноруч. Хоча будувати так тоді було небезпечно. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР 1955 року “Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві” могла перекреслити все задумане. А за так звані “надмірності” запросто можна було потрапити до списку “ворогів народу”.
Лекторій Знання, він же Облпроект, 1960-і роки
Аби отримати дозвіл на зведення цього будинку в спроектованому Андрєєвим вигляді, йому довелося їхати до Москви.
На жаль, не все задумане талановитим архітектором втілювалося у життя так, як передбачали його проекти. Зокрема, через те, що несучі бетонні конструкції міського стадіону “Авангард” (одним з авторів проекту також був Андрєєв) було зроблено без урахування його зауважень, вони почали руйнуватися. Однак зали для тренувань і навіс над головною трибуною — задумки Бориса Андрєєва — було втілено.
Будинок з “надмірностями” на СоборнійТі ж “надмірності”
За спогадами колег архітектора, на схилі літ він дуже полюбляв приходити до міського парку імені Шевченка, щоб пограти в шахи зі завсідниками шахового клубу. До речі, ескізні проекти оновлення літньої естради парку та приміщення для озвучення, так званої “радіорубки”, що поруч з естрадою, розробляв також Борис Андрєєв. Однак через брак коштів реконструкцію у 1985 році робили поспіхом, за кілька місяців. При цьому так “спростивши” проект, що вийшов такий собі черговий безликий зразок “типової” радянської архітектури.
Навіс над трибунами-новація Андрєєва
Гастроном “Ровно” — студентський проект Андрєєва і гордість повоєнного міста
У 1948 році тодішню центральну вулицю міста Сталіна (нині Соборна) у районі центрального продовольчого ринку прикрасив триповерховий житловий будинок з ротондою на даху. А на першому поверсі його розмістився перший у Рівному центральний гастроном з назвою “Ровно”. Попри внесені за понад піввіку численні “поправки”, ще й досі притягують погляд оригінальної конфігурації вікна, оздоблені наличниками, що імітують масивну кам’яну кладку, пілястри, декоративний ліхтар у вигляді ротонди з колонами, що завершує будівлю. Ця споруда була гордістю повоєнного міста. Ідею такого оздоблення Андрєєв узяв із свого власного студентського курсового проекту.
Житловий будинок з гастрономом “Ровно” на першому поверсі
Небаченим для тогочасного Рівного був й інтер’єр магазину: великі прозорі вітрини, окремі для кожного відділу, простора зала з колонами і високою стелею, яскраві великі люстри, плитка на підлозі та візерунчасте оздоблення на стінах. Кілька десятиліть гастроном був єдиним у місті — і за асортиментом, і за зовнішнім виглядом — торговим закладом такого масштабу. Нині його внутрішній вигляд змінився невпізнанно.
Торгова зала гастроному “Ровно”
Житловий будинок навпроти гастроному, який називали “обкомівським”, бо селилися там працівники апарату обласного комітету партії, також зведено за проектом Бориса Андрєєва.
Праворуч-“обкомівський” будинок, 1950-і роки
Спадщина архітектора чекає дослідників
Борис Андрєєв прожив 92 роки, віддавши свої сили не лише розбудові міста, а й вихованню архітекторів Рівного. Усі, хто знали цього чоловіка, вважають, що його внесок у розбудову міста досі не визнано на належному рівні.
Уже перебуваючи на пенсії, в 1980 році, Борис Павлович переміг у конкурсі на кращі житлові та громадські споруди року. А саме — за високу якість прив’язки до навколишнього середовища проекту обласної наукової бібліотеки на вулиці Короленка (на “Лебединці”). У 1985 році за багатолітню творчу діяльність і активну участь у роботі Спілки архітекторів Бориса Андрєєва відзначили Почесною грамотою. Міська влада спромоглася (за поданням обласного осередку Спілки архітекторів України) віддячити обдарованому зодчому, увічнивши його ім’я в одній із вулиць житлового масиву на Макарова-Павлюченка-Вербовій.
Домашній архів Бориса Андрєєва зберігається в обласному краєзнавчому музеї, очікуючи на вивчення та гідну оцінку. А тим часом подейкують, що деякі речі з творчої спадщини архітектора, як, наприклад, зошит з ескізами і малюнками можна побачити на розкладках колекціонерів-торговців старожитностями під час різноманітних міських заходів.
Світлана КАЛЬКО
Фото з Національного цифрового архіву Польщі, фондів ДАРО, архіву автора.
17 серпня о 19:00 Ennio Event Square (вулиця Джерельна, 22) львів’ян та гостей міста запрошують на Музичний марафон СИЛИ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ – «СВІЙ за СВОГО», організованого на підтримку заслуженого артиста України, соліста ТанцТеатру «Життя» Олександра Гарбарчука!
Олександр Гарбарчук потребує нашої допомоги. У нього виявили дискогезивну карциному тіла шлунку (рак шлунку). Зараз йому необхідні вартісне тривале лікування та реабілітація.
«Усі ми пам’ятаємо першу перемогу України на «Євробаченні»! Тоді в Стамбулі, поруч з Русланою, на сцені був Олександр Гарбарчук. Він у нашій творчій родині вже понад 25 років. Новина про його хворобу стала для нас громом серед ясного неба. Сашко – глибоко порядна і неймовірно сильна людина, батько двох донечок (17 і 3 роки). Сьогодні його майбутнє залежить від нашої підтримки – і фінансової, і моральної. Сашко – борець, а якщо навколо згуртуються ще й СВОЇ небайдужі люди – ми його порятуємо», – йдеться у повідомленні організаторів благодійного марафону ТанцТеатру «Життя».
У благодійному марафоні візьмуть участь:
• Танц Театр «Життя»
• Руслана
• Павло Табаков
• Panchyshyn
• Назар Савко
• Андріана
• Октет «Орфей»
• BAKUN
• Ірина Доля
• Ліля Ваврін
• Заліско
• Зіновій Карач
• Paulman
За роки незалежності України, про символіку СТ «Україна» з’явилися праці українських науковців Ореста Круковського, Олександра Паука, Степана Пахолка та Ольги Мартин, Андрія Сови. У Віснику Українського геральдичного товариства «Знак» Орест Круковський у 1993 р. опублікував статтю під назвою «Якою була насправді емблема спортивного товариства «Україна»?». У ній автор наводить зображення емблеми товариства та відтиск печатки, яка використовувалася організацією в останні роки перед Другою світовою війною. Олександр Паук звернув увагу на використання товариством червоно-чорних кольорів, Степан Пахолко та Ольга Мартин торкнулися історії деяких фалеристичних пам’яток. У 2011 р. Орестом Круковським та Степаном Пахолком опубліковано альбом-каталог колекції із 144 українських відзнак і нагород громадських організацій кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., Легіону УСС, збройних сил УНР, УГА, Дружин Українських Націоналістів, УПА, що зберігаються у фондах Львівського історичного музею. Безпосереднє відношення до теми даної статті має публікація відзнаки виданої, з нагоди Шевченківського здвигу, що відбувся у Львові 27–29 червня 1914 р. Про цю відзнаку писав і автор даної публікації у 2005.
Членська картка (посвідчення) члена-засновника СТ «Україна» Степана Гайдучка. Львів, 10 грудня 1911 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У запропонованій праці комплексно досліджено символіку СТ «Україна». Хронологічні межі публікації охоплюють 1911–1939 рр. Нижня – це рік створення товариства, верхня – початок Другої світової війни.
Назва. Товариство було створене напередодні Першої світової війни. Для кращого розуміння, в якій атмосфері воно робило свої перші кроки і яке значення мало для українців, варто зацитувати спогади «духовного батька» і першого почесного члена СТ «Україна» Івана Боберського. У листі з югославського містечка Тржичу (тепер Словенія), де проживав Іван Боберський упродовж 1932–1947 рр., до керівництва цього товариства, датованому 22 травня 1936 р., він писав: «Зі споминів про початок Товариства «Україна» 1911 р. можу подати, що звернув я увагу моїм тодішнім знайомим серед академічної молоді, що на львівськім університеті потрібний доконче репрезентаційний спортовий клюб української молоді. Він повинен зватись «Україна» і заохочувати студентів університету й політехніки до плекання рухових гор, народніх вправ (хід, біг, скок, мет, дужба), боксу й шерму. Клюб мав спонукати українську молодь, придбати собі не лише інтелігенцію духа, але також інтелігенцію тіла. Дружини копаного мяча, гаківки й ставки (безболь), мали мірятить з дружинами чужих клюбів і притягнути українську молодь до співбігу з молоддю других народів».
У статутах СТ «Україна» 1911 та 1914 рр. у § 1 зазначалося: «Товариство носить назву «Україна спортове товариство студентів висших шкіл у Львові». Мовою урядовою є українська». 8 квітня 1925 р. на Надзвичайних Загальних Зборах «України» змінено § 1 статуту на: «Товариство має назву: Спортове Товариство «Україна», в скороченню С. Т. «Україна». Урядовою мовою Т-ва є українська. Осідком Т-ва є місто Львів». Така офіційна назва збереглася до початку Другої світової війни. Цікавим є той факт, що у 1920-х рр. була спроба змінити назву товариства на українське спортове товариство «Тризуб» з центром у Львові та поширенням діяльності на територію Львівського воєводства. Однак, польська окупаційна влада не схвалила такої ініціативи.
Назва українського спортивного товариства «Україна» непокоїла, а то й дратувала багатьох особливо у польському політикумі Галичини. Вона була ідейною зброєю в боротьбі за національне самовизначення українців (нагадаємо, що в 1910 р. загострилася боротьба українських студентів Львівського університету за можливість навчання українською мовою, кульмінаційним моментом якої стала трагічна загибель одного з лідерів української молоді, члена «Сокола-Батька» Адама Коцка).
Печатки. Одним із обов’язкових атрибутів офіційно зареєстрованого СТ «Україна» були печатки. Ними завіряли всі важливі документи. Зі зміною статуту змінювалися і печатки. На сьогоднішній день відомо п’ять різних відбитків печаток централі СТ «Україна». Датуються вони 1911–30-ми рр. Існували ще й печатки структурних підрозділів СТ «Україна». Про них готується окрема публікація.
Нижче подано опис печаток СТ «Україна»:
1). Матеріал: зелене чорнило. Форма: овальна. Сюжетне зображення: без зображення. Легенда: Товариство спортове студентів висших шкіл «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 10 грудня 1911 р. Місце зберігання: Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів)
Печатка спортового товариства «Україна». З фондів Державного архіву Львівської області та приватної колекції Юрія Завербного (м. Львів).
2). Матеріал:фіолетове чорнило. Форма: овальна. Сюжетне зображення: без зображення. Легенда: Спортове Товариство «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 2 березня 1925 р., 25 квітня 1925 р., 5 вересня 1924 р. Місце зберігання: ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1557. – Арк. 44, 60, 69.
3). Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: овальна. Сюжетне зображення: без зображення. Легенда: Українське Спортове Товариство «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 8 квітня 1935 р., 1 лютого 1937 р., 8 лютого 1937 р., 11 березня 1937 р. Місце зберігання: ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1557. – Арк. 9 зв., 23, 24, 31, 32.
Печатка спортового товариства «Україна». З фондів Державного архіву Львівської області. З фондів Державного архіву Львівської області.
4). Матеріал: фіолетове, червоне чорнило. Форма: овальна. Розмір: 42х25 мм. Сюжетне зображення: без зображення. Легенда: Спортове Товариство «УКРАЇНА» у ЛЬВОВІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 24 лютого 1929 р., 20 січня 1930 р., 26 червня 1931 р., 10 серпня 1933 р., 28 лютого 1934 р., 30 вересня 1937 р., 6 лютого 1938 р., 14 лютого 1939 р. Місце зберігання: ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 1557. – Арк. 2 зв., 3, 5, 33, 34, 39, 40; Колекція Юрія Завербного (м. Львів).
Печатка спортового товариства «Україна». З фондів Державного архіву Львівської області.
5). Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: овальна. Розмір: 42х25 мм. Сюжетне зображення: без зображення. Легенда: С. Т. «УКРАЇНА» ЛЬВІВ S. T. «UKRAINA» LWÓW. Текст розділений трьома крапочками. Датування: 16 серпня 1939 р. Місце зберігання: Колекція Юрія Завербного (м. Львів).
Печатка спортового товариства «Україна». З приватного архіву Юрія Завербного (м. Львів).
Емблема. В сучасній українській історіографії утвердилася думка про те, що емблемою товариства є зображення грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем. З цього приводу у 1993 р. Орест Круковський писав: «У травні 1991 р. у Львівському університеті урочисто відзначалося 80-ліття спортивного товариства «Україна» (Львів). З цієї нагоди був виданий альманах («Україна. До 80-річчя заснування»), в якому опубліковано спогади членів товариства, фотоматеріали, історичні розвідки про засновників українського спортивного руху тощо. На титульній сторінці альманаху зображена емблема С. Т. «Україна» – у колі, обведеному синьо-жовтою стрічкою, зображений юнак, повернений вліво, із піднятим угору мечем у правій руці та круглим щитом, на жовтому тлі якого чорний напис «Україна». На голові юнака шолом із темним плюмажем. Такою уявлялася емблема спортивного товариства ініціативному комітетові. Однак у спогадах багатьох членів товариства, що опубліковані в альманасі, із часів його заснування та діяльності в 20–30-их роках, а також і на еміграції, не було згадано ні слова про таку емблему. Проте, її зображення побутує не тільки в альманасі, але й з’явилося на сторінках львівських газет. На жаль, у жодному випадку до емблеми одного з перших українських спортивних товариств не було подано ні історичної довідки, ані пояснення хоча б де, коли і ким її було затверджено, до яких традицій звертався автор, розробляючи знак, що аж ніяк не символізує ні С. Т. «Україна», ні Україну взагалі». Зображення грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем містилося на відзнаках товариства. Це підтверджується багатьма фактами. Зокрема, в альманасі з нагоди 25 ліття СТ «Україна» під зображенням грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем підпис звучав так: «Перша спортова відзнака С. Т. «Україна»«.
Сільські соколи на площі «Сокола-Батька» вишикувані до виконання пробних вправ з топірцем. Трибуна оздоблена емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, ранок 28 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Сільські Соколи уставляються до проби вправ топірцем ранком 28.VІ.[1914 р.]. Вгорі на трибуні начальник здвигу І[ван] Дигдалевич. Трибуна начальника окрашена відзнаками – звіздою [йдеться про емблему – восьмипроменеву зорю, у центрі якої дві руки тримають серп. – А. С.] Січового Союзу (зліва), Сокола і спортового товариства «Україна» та гербами українських міст». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).На нашу думку тут слід говорити про дві емблеми, які використовувало спортове товариство «Україна» упродовж 1911–1939 рр. Перша – із зображенням грецького юнака з щитом, друга – з архангелом Михаїлом. На жаль, віднайти документи про затвердження і застосування першої емблеми віднайти не вдалося. Однак, світлини (фотографії) з приватного архіву Степана Гайдучка вказують на таке побутування. Зокрема, збереглися декілька світлин з Шевченківського здвигу, який проходив у Львові упродовж 27–29 червня 1914 р. До них є власноручні підписи Степана Гайдучка. До першої: «Сільські Соколи уставляються до проби вправ топірцем ранком 28.VІ.[1914 р.]. Вгорі на трибуні начальник здвигу І[ван] Дигдалевич. Трибуна начальника окрашена відзнаками – звіздою [йдеться про емблему – восьмипроменеву зорю, у центрі якої дві руки тримають серп. – А. С.] Січового Союзу (зліва), Сокола і спортового товариства «Україна» та гербами українських міст». До другої: «Публика входить на площу С[окола]-Б[атька]. Зліва австрийський службовець в характеристичній шапці, гімназисти в приписаних шапках (буква «Ґ»), селянки, інтелігент в чорному одязі, хтось в австрийській військовій блюзі, два мійські поліцисти з півмісяцем на груди замовлені для держання порядку при вході». І до третьої: «Поздвиговий спокій [йдеться про завершення Шевченківського здвигу. – А. С.]».
Вхід на площу «Сокола-Батька» оздоблений емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, площа «Сокола-Батька», 28 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Публика входить на площу С[окола]-Б[атька]. Зліва австрийський службовець в характеристичній шапці, гімназисти в приписаних шапках (буква «Ґ»), селянки, інтелігент в чорному одязі, хтось в австрийській військовій блюзі, два мійські поліцисти з півмісяцем на груди замовлені для держання порядку при вході». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).У Державному архіві Львівської області зберігаються документи, які дозволяють встановити час появи та затвердження другої емблеми товариства. Так, 8 квітня 1935 р. керівництво СТ «Україна» офіційно звернулося до Львівського воєводського уряду через міське староство з проханням «про затвердження проектної відзнаки Т[оварист]ва, якою буде послуговуватись в кореспонденції на листовому папері та одночасно вважати цю відзнаку емблемою Т[оварист]ва». Документ закріплено організаційною печаткою і підписами голови Є. Нагірного та секретаря С. Конашевича. До нього також було долучено 6 кольорових примірників проектної відзнаки. 26 квітня 1935 р.
Трибуна Шевченківського здвигу, оздоблена емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Поздвиговий спокій [йдеться про завершення Шевченківського здвигу. – А. С.]». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).Львівське староство без найменших застережень затвердило «відзнаку (герб)» СТ «Україна». Емблема СТ «Україна» мала наступний вигляд: на тлі стрічки зображений архангел Михаїл. Над головою архангела є німб, у правій руці він тримає меч, у лівій щит. На щиті напис: «СТ УКРАЇНА». Емблема містила таку кольористику: стрічка червоно-чорно-червона, архангел Михаїл золотий з крилами чорного, синього та золотими смугами; щит чорний з золотими смугами. Зображення емблеми з’явилося на сторінках української львівської преси. Так, у газеті «Мета» за 1 жовтня 1933 р. читаємо наступне: «Відзнака С. Т. Україна, композиції О. Нагірного (юніора), затверджена Виділом. Є це перша спортова відзнака з відбиткою Арханг[ела] Михаїла. Цей факт кидає дуже гарне світло на Виділ Т[оварист]ва, котрий цю відзнаку затвердив».
Емблема спортового товариства «Україна», завірена організаційною печаткою. 8 квітня 1935 р. З фондів Державного архіву Львівської області.
Кольори. Основними кольорами спортового товариства «Україна» були червоно-чорні. У статуті товариства, виданому у 1937 р. у § 2 зазначалося: «Красками Товариства є краска червона-чорно-червона у відношенні 1:3:1». Така кольористика присутня практично на всіх одностроях організації у 1920–30-х рр., прапорах, фірмових бланках, організаційних виданнях тощо. На багатьох заходах СТ «Україна» вивішувалися організаційні прапори. Зокрема, це було у Львові 18–19 вересня 1926 р. з нагоди 15-ліття створення товариства.
Фірмовий бланк спортового товариства «Україна». Львів, 28 лютого 1934 р. З фондів Державного архіву Львівської області.
Ось як про це описав у своїй публікації один із засновників та членів СТ «Україна» Тарас Франко: «Найстарше, бо 15-літнє українське спортове товариство «Україна», опинившись без власної домівки, справило свій тихий ювилей у днях 18. і 19. вересня. Програма була оголошена в часописах і афішами й переведено її по пляну. В суботу пополудні розіграла комбінована «Україна» мячеві змагання з Богуном І. і вийшла переможцем 2:0 (0:0). Потім виступив перед степеницею голова Тов[ариств]а інж[енер] Ст[епан] Слєзак і виголосив коротеньку промову. Зміст її був такий, що по війні український спорт стоїть далеко вище і лише недостача інтересу у публики до змагань спиняє швидкий зріст спортових товариств.
Спортові однострої товариства «Україна», розроблені для команд копаного м’яча (футболу) та гаківки (хокею). 1911–1936 рр. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
Промову закінчив голова окликом «Слава», який зібрані тричі повторили. Рівночасно вивішено червоно-чорно-червону хоругов «України». Потім гол[ова] відчитав телєґрами і привіти від ріжних спортових установ, а саме: від проф[есора] [Івана] Боберського з Канади, від спортових товариств: «Беркут» (Перемишль), «Запороже» (Кути), «Підгіря» (Дрогобич), нім[ецького] спорт[ового] клюбу «Vis» (Львів), від Українського Студ[ентського] Спорт[ового] Клюбу (Краків), від «Плаю» (Львів), від спорт[ової] секції Тов[ариств]а «Просвіта» (Рівне), від краєвого Тов[ариств]а охорони дітей [і опіки над молоддю] (Львів), від спорт[ової] секції Сокола IV. (Львів), від спорт[ового] кружка української гімназії у Львові, від «Спартанки» (Перемишль), від Верх[овної] Пласт[ової] Команди, від ред[акції] «Ostdeutsches Volksblat-y» (Львів), від інж[енера] М. Козака (Німеччина) і багато ин[ших]».
Обкладинка альманаху спортового товариства «Україна», з нагоди його 25-літньої праці. Львів, 1936 р.
Марки. Великого розповсюдження в організації набули марки. Випускалися вони з метою пропагування ідей товариства, а також для збору коштів на організаційні потреби. Червоно-чорне сполучення кольорів використано на марці спортового товариства Україна, виданій у Львові 1926 р. (Іл. 14). Марка, розміром 29х43 мм, частково зубкована, містить напис: «Ювілейний фонд СТ Україна». Вона з’явилася з нагоди 15-ліття існування організації. Один її примірник виявлено в ЦДІА України у Львові, зокрема на листі Степана Гайдучка до Івана Боберського, датованого 22 березня 1927 р. У 1926 р. видано ще дві марки товариства.
Марка спортового товариства «Україна», з нагоди його 15-ліття від заснування. Львів, 1926 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Відзнаки, нагороди. Першою відзнакою СТ «Україна» була із зображенням грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем. Відомо декілька модифікацій такої відзнаки. У 1914 р. за задумом Івана Боберського інженер Роман Грицай створив відзнаку для Шевченківського здвигу, який відбувся 27–29 червня 1914 р. у Львові з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Відзнака мала форму трикутника, при сторонах якого містилися півкруги. В них поміщено букви: «С. Б.», «У. С. С.», «С. Т. У.», тобто абревіатури назв тих організацій, які проводили здвиг, відповідно – «Сокіл-Батько», Український січовий союз та Спорове товариство «Україна». В середині трикутника розташовувався напис: «Шевченковий здвиг 1914, 28. VІ». На вістрі нижнього кута трикутника монограма «G R» (Роман Грицай). Ця відзнака, випущена у Відні коштами «Сокола-Батька» та Українського січового союзу. Тираж, як на той час, був досить великим – 10 тисяч із білого металу і 100 штук із міді. Форму трикутника на думку Степана Гайдучка взято для того, щоби кожен, хто чіпляв відзнаку до одягу, міг обернути її так, щоб назва його товариства була зверху. Одна така відзнака зберігалася у міжвоєнний період у культурно-історичному музеї Наукового товариства Шевченка у Львові, а згодом передана до Історично-воєнного музею НТШ. Декілька таких відзнак сьогодні зберігаються у Львівському історичному музеї.
Перша відзнака спортового товариства «Україна». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Упродовж 1911–1939 рр. спортове товариство «Україна» масово застосовувала для нагородження своїх членів різноманітні медалі, відзнаки, жетони, гравіруючи на зворотах відповідні написи українською мовою.
Відзнака учасників Шевченківського здвигу у Львові. 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Таким чином, не зважаючи на політичну ситуацію на українських землях окупованих Австро-Угорщиною, а згодом й Польщею та складну фінансову спроможність членів, керівництву спортового товариства «Україна» у 1911–1939 рр. вдалося розробити та впровадити емблему, печатки, відзнаки, прапор, марки, однострої. Серед кольорів переважали червоний і чорний. Вони використовувалися на емблемі, прапорі, спортових одностроях, марках, організаційних виданнях, поліграфічній продукції тощо.
Нагорода члена спортового товариства «Україна» Антона Білого. 1938 р. Світлина опубліковані у книзі: Пахолко С., Дмитрів М. Історія, закарбована в металі. Українська фалеристична спадщина (ХІХ – перша пол. ХХ ст.). – Львів: Край, 2011. – С. 39–42.
Нагорода члена спортового товариства «Україна» Антона Білого. 1938 р. Світлина опубліковані у книзі: Пахолко С., Дмитрів М. Історія, закарбована в металі. Українська фалеристична спадщина (ХІХ – перша пол. ХХ ст.). – Львів: Край, 2011. – С. 39–42.
Емблема «України» 1930-их рр. символізувала соборність українських земель. Створення спортивного товариства з такою промовистою і викличною назвою «Україна» ще до Першої світової війни до проголошення Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки й використання відповідної символіки мало надзвичайне пропагандистське значення для національного самоствердження української молоді. Ця назва мала у собі стратегічну мету – ідею утворення власної Української Самостійної Соборної Держави.
Андрій СОВА історик
Висловлюю подяку за деяку надану інформацію спортивному журналісту Олександрові Пауку, колекціонеру Юрію Завербному, Лесі Крип’якевич та краєзнавцю Степанові Пахолку.
Джерела та література:
Круковський О., Пахолко С. Українська фалеристика (із фондів Львівського історичного музею). – Львів: Апріорі, 2011. – 120 с.
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Символіка спортового товариства «Україна» // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2018. – Т. CCLХХI: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – С. 458–468 + 18 іл.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Проблема з дорогами у Судовій Вишні, яка з кожним роком загострюється через відсутність елементарного ремонту, має давню традицію, яку можна деякою мірою простежити.
У міжвоєнний період у межах повіту було 3 важливі шляхи: державна дорога на Перемишль та дві воєводські (Судова Вишня – Шишоровичі і Судова Вишня – Яворів). У повітовому звіті початку 30-х років стан цих доріг названий посереднім, таким, що надається для руху автомобілей. Що ж до інших шляхів, то вони ділились на повітові та ґмінні. Більшість з них були ґрунтовими, і їх стан оцінили, як поганий. У звіті вказувалось, що на їх ремонт потрібно близько мільйона злотих, а також придбання дорожніх машин та іншого обладнання. У списку шляхів, які потребують негайної направи, ґміна Судової Вишні тоді не була вписана¹. Дороги не були єдиним слабким місцем – низький рівень розвитку інфраструктури був у той період тотальним. У воєводських інспекційних перевірках Мостиський повіт не отримував жодних компліментів, не говорячи вже про заслужені похвали. Ситуацію з соціально-економічним становищем добре ілюструє пасаж в одному із офіційних протоколів з середини 30-х років, де було зазначено, що хороше враження у повіті справляють хіба що добре озеленені вулиці.
У міжвоєнний час дороги не були спадщиною попереднього воєнного лихоліття та економічної стагнації. В ХІХ столітті вони були не кращими, а можливо ще гіршими. В одному із червневих номері «Ґазети Народової» з’явилась маленька замітка про жахливий стан шляхів в Судовій Вишні і її околицях, де розкритикованим був і місцевий дорожній референт Г. Осєцімський, який проживав у Тулиголовах (нині Берегове). Чиновнику такі закиди не сподобались, тому він не забарився з відповіддю, яка проливає світло не лише на стан шляхів, але і загалом на систему управління в галицьких повітах в добу автономії. Подаємо допис Осєцімського повністю.
Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття
«З правдивою приємністю я знайшов у «Gazecie Narodowej» від 15 червня кореспонденцію під назвою «З-під Судової Вишні» про надзвичайно поганий стан судововишнянських доріг. Наголошую – з правдивою приємністю, бо там і мені, як дорожньому референту, добре перепало. Проте я радий, що справа судововишнянських доріг з’явилась у публічних виданнях. Можливо, хоч це буде стимулом для влади, аби вирішити так доконечну потребу довколишніх мешканців.
Шановний автор згаданої кореспонденції пише: «видно, пан дорожній референт ще не відчув шкоди на тих дорогах». Пане ласкавий, запитай краще коваля у Судовій Вишні, скільки разів він лагодив поламані ресори і осі моїх возів та візків? А скільки разів я сам викручувався, скільки разів калічив коней, скільки синців я тих дорогах отримав… цього б жоден рахмістр не злічив. Ніхто – і я сміло можу це сказати – з довколишніх мешканців дужче від мене не вболіває за тутешні дороги. Бо, провівши декілька літ ще в молодості в Західній Європі, я не мав навіть уявлення, що людський рід може користуватись такими вибоїнами з багном. Я думав, що вони можуть служити лише для зимноводних істот. І тепер не розумію, чому тут не їздять навпростець полем, луками чи навіть лісом? Зрештою, там було б рівніше, сухіше та вигідніше, як на наших, так званих «польських дорогах», де змушений з однієї калабані в’їжджати до другої і вимірювати їх глибину, що нерідко буває такою, що вода вливається до воза. У будь-якому разі, у чистому полі не знайшлось би стільки навмисно понакиданих колод, які очевидно призначені для нищення возів та ламання костей мандрівників. Мушу визнати, і можу це ствердити свідомо, що три роки тому, шукаючи маєтку для придбання, я проїхав вздовж і впоперек майже всю Галичину – ніде таких доріг немає, як в любих околицях Судової Вишні.
Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття
Характеристикою місцевих доріг може послужити наступний випадок: минулого літа їхав один мій знайомий по тих колодах і заболочених ямах, перепрошую – по «польській дорозі», що пролягла біля палацу в Судовій Вишні, а оскільки він був немісцевим та не знав усіх небезпек такої подорожі, необачний, маючи намір ближче під’їхати до палацу, аби роздивитись його, заклав на ніс pince-nez (даруйте це чуже слово, але я властиво не знаю, як цей інструмент називати по-польськи? – а дослівного тлумачення носощеп впроваджувати не смію) – і, незважаючи на те, що їхав найповільніше, стрибки воза по колодах були настільки сильними, і удари настільки відчутними, що згаданий pince-nez на носі мого знайомого тріс на шматки і покалічив йому обличчя.
Випадки, коли до невеличкого візка потрібно запрягати аж до восьми волів, аби зрушити його з двома особами, трапляються тут так часто, що навіть на них ніхто не звертає уваги. Спочатку я також, як і шановний автор кореспонденції лаявся на дорожнього референта на повільність повітової влади, на недбалість обивателів etc. etc. Усі ці лайки і погрози звучали з моїх уст часто – кожного разу, коли мій віз стукався на дорозі, аж врешті я сам став дорожнім референтом і переконався, що за нинішнього складу та організації цілої цієї адміністраційної махіни, якої, зізнаюсь, я не розумію, жоден дорожній референт тут не допоможе.
Запитає мій оскаржувач, чому я не пишу про це до повітового виділу? – О так! писати мені дозволено, – без кінця писати! – Навіть зверху № поставити, а знизу – гучний підпис делегата. Ба більше, ласкава цісарсько-королівська пошта задармо завезе ці мої каракулі до Мостиськ і вручить пану секретареві повітової ради. А що далі буде? Сумний досвід навчив мене, що взагалі нічого. Найчастіше пан секретар кине такий лист на свій стіл, не покаже його більше нікому, і на тому кінець. Можливо, хтось запитає, чому пан секретар дозволяє собі ховати у своєму столі листи, які приходять у повітовий виділ, і не показує їх нікому? Ха! бо це уже в нього такий звичай. А змусити його ніхто не має права, навіть сам маршалок повітової ради.
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Дивна і незрозуміла для мене, як і все в цьому краю, та обмеженість влади маршалка. Пам’ятаю, коли був ще дитиною, за автократичного правління царя Миколи, мій дід також був лише повітовим маршалком у Литві. Проте він мав не лише цілу поліцію, цілу жандармерію повіту у своєму розпорядженні, але навіть сам капітан-справник, що прирівнюється тут до цісарсько-королівського старости, не смів сісти біля нього, стояв при дверях і завжди виконував його розпорядження. Так було 25 років тому за деспотичного правління Миколи на Литві. Тут, при цілій автономії, при всіх свободах, повітовий маршалок є лише великим і круглим нулем, який не має права навіть змусити до чогось секретаря своєї ж канцелярії. Мушу бути, однак, справедливим і сказати, що не завжди пан секретар повітової ради все ховає у стіл без відповіді. Буває, коли йому дуже нудно, раз у місяць, чи двічі, відпише щось. І також не забуде поставити номер вгорі листа, вжити чималу порцію формулювань, як наприклад, “взивається N.N. до негайного виконання розпорядження за l. 0.0.” чи “повинно бути виконано в термін, не пізніше 0.0” і т.д., лист цей пан секретар дає на підпис маршалку і несе на пошту. І знову ласкава цісарсько-королівська пошта задармо доставить та вручить його N.N. Але чи N.N. зволить хоча б розпечатати цей лист? Можу заручитись, що найчастіше не читає, а одразу кидає десь у куток. Пам’ятаю, ще на початку мого тут поселення я розмовляв з одним моїм сусідом і висловив здивування, що постійно отримую суперечливі урядові розпорядження. “Як то, і пан це читає? – здивувався мій сусід. – Любий пане, я, коли лише бачу урядову печатку, то навіть не розпечатую листа, а відразу кидаю до кошика”. І повірте, найчастіше так і поступають.
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Я писав, що незважаючи на трирічне тут перебування, я не можу зрозуміти цілої тієї дивної адміністративної махіни цього краю. Скажу більше: скидається мені це все на якусь комедію, якби хтось для жарту, хотячи бавитись в розпусту, поробив собі бюро, канцелярії, урядників, які насправді лише уособлюють владу, але де-факто не посідають її взагалі. Пишуть і пишуть без кінця, розсилають масу окружних листів, розпоряджень, устав, проте цього ніхто не слухає, не зважає на них, навіть не читає. Тобто, все існує на папері, а нічого в насправді. І так: найпершим і поза сумнівом найважливішим є ґмінний статут, підвалина кожного суспільства, на папері гарно, широко виписаний. Дехто каже: “недосконалий”. Я б і на такий погодився, аби лише його впровадити у життя. Але нехай хтось з’ясує, чи хоча б в одному селі є ґмінна канцелярія, писар, поліція, присяжні і т.д. Це все заступає корчма, жид і горівка. Без цієї останньої нічого в ґміні не робиться. Найдрібніша справа починається з того, що пан війт і старшизна кажуть сторонам поставити собі горівки, і лише після спожиття чималої порції цього трунку, приступають до урядування і ухвали вироку. Ці його суди, як і ціле господарство такого війта на селі задовольняють несвідомих людей без жодної освіти. Зазвичай, багатшим господарям лестить, бідніших утискає, з ґмінного фонду, як і зі всієї своєї влади старається якомога більше отримати для себе користі. Оскільки цей війт не наділений виконавчою владою, а поліції на селі немає, то і право кулака тут застосовується якнайширше. І часто люди, які мають сталу репутацію злодіїв, підпалювачів, збуїв, а зокрема і такі, що вже були у в’язниці, мають на селі мир і шану. Кого оскаржити? Справа триватиме літами. Знову будуть писати і виставляти номери, а скривджений буде мати з цього втрату часу та грошей. Те саме діється і з дорожнім статутом. Знову чую, як дехто говорить: “недосконалий”. Мої панове! Навіть статути з соломоновою мудрістю нічого не поможуть, якщо їх не виконувати. Навпаки, в найнедосконалішому статуті знайдеться щось добре, і якщо її ретельно виконувати, то принесе чимало корисного. Тому нехай шановний автор кореспонденції “З-під Судової Вишні” не викрикує так на дорожнього референта, бо він є створінням, що має право лише, аби засмарувати купу паперу і виставити нескінченне число номерів, але не більше того. Нехай краще постарається, щоби той дорожній референт міг взяти за лоба кожного, хто не послухає ого розпоряджень, і змусити його. Нехай загалом вплине якось, аби ціла ця так звана автономна влада мала хоча б дрібку дійсної влади, а не була як зараз сумною пародією на владу, мертвою літерою на папері, яка так дорого коштую краю, а приносить тільки ту користь, що утримує величезну кількість непотрібних урядників. Нехай постарається, щоб у сеймі замість про адреси, бюджет і кадастри поговорили хоча б раз про щоденні потреби краю.
Церква святої Трійці в Судовій Вишні. Поштівка 1906 року
Коли рік тому просили мене, аби згодився стати секційним делегатом (підкреслюю – просили, бо це також той уряд, якого я зрозуміти ніяк не можу; запрошений урядник – цей прикметник ніяк мені не вкладається у голові), я невдовзі завітав до одного мого сусіда, який також був секційним делегатом. У розмові я висловив побоювання, що ця делєґатура додасть мені чимало обов’язків. «Любий пане, – сказав мені сусід дещо надмірним тоном, – таж я також делегат, але я нічого не роблю». Тоді, признаюсь, я був обурений. Не стільки лінивством того пана, бо лінь – це вада, що часто турбує людський рід, і на жаль (хто з нас без неї?), скільки його цинізмом. Бо не лише не стидався свого неробства, але і хвалився ним. Сьогодні бачу, що він мав рацію, бо і він, що нічого не робив, і я, що засмарував стільки паперу, у результаті не добились нічого! Тому ще раз повторюю, нехай ніхто на дорожнього референта через погані шляхи не нарікає, тому що він, і його начальники – то влада без влади»².
«Польських доріг», про які писав Осєцімський, уже давно нема. Зате є українські, на які нарікають не менше. Судову Вишню та її околиці не назвеш у цьому плані лідерами у Галичині, але і задніх місто явно не пасе. Що залишилось з того часу з блискучою точністю, так це «смарування» паперу розпорядженнями та стратегіями.
У суботу, 31 липня 2021 року,натериторіїчотирьохгромадЛьвівщинивідбудеться“Велопробігдружби”, якиймаєнаметіпротестуватиновийтуристичниймаршрут.
Творцями цього шляху є Розвадівська, Миколаївська, Тростянецька та Новороздільська громади. Велопробіг присвятили міжнародному Дню дружби.
Мандрівка на велосипедах тестуватиме новий регіональний туристичний еко-маршрут «Шляхами білих хорватів» та охоплюватиме території, де, згідно з науковими дослідженнями, впродовж VII-X віків були поселення білих хорватів.
«Захід має на меті налагодження добросусідських взаємин між новоствореними територіальними громадами, поширення інформації про туристичний потенціал регіону, еколого-просвітницької інформації щодо необхідності збереження цінних природних та архітектурних об’єктів. Велопробіг сприятиме розвитку внутрішнього туризму та локального патріотизму», — зазначив координатор велопробігу історик Тарас Шаран.
Цікаві локації “Велопробігу дружби”
«Шляхи білих хорватів» охоплюють зокрема палац Жевуських-Лянцкоронських, 1000-літній веринський дуб, Миколаївську фортецю, заказник «Стариці Дністра» (відомий долиною «диких тюльпанів» – рябчик шаховий), Стільсько і камінь Дирявець, а також озеро Барвінок.
«Маршрут має широкий екологічний контекст і покликаний познайомити місцевих мешканців та гостей громад із пам’ятками археології, геології та іншими цінними об’єктами природо-заповідного фонду Львівщини, розташованими на території чотирьох громад», — акцентує увагу виконувач обов’язків директора комунального закладу Львівської обласної ради «Спеціальна адміністрація регіонального ландшафтного парку «Стільське Горборгір’я» Андрій Жила.
Співорганізаторами заходу є чотири громади, КП ЛОР «Спеціальна адміністрація регіонального ландшафтного парку «Стільське Горбогір‘я» та БФ «Спадщина.UA».
Усіх учасників велопробігу частуватиме кавою та тістечками нова туристична атракція — каварня «Перша кляса», що розташована у відновленому об’єкті культурної спадщини в Роздолі «Стара школа».
Протяжність шляху – 50 км. Старт – о 8:30 біля озера Набережного в Новому Роздолі.
Маршрут “Велопробігу дружби”
Повний маршрут з вказанням часу та місць де і коли можна приєднатися до велопробігу:
НОВОРОЗДІЛЬСЬКАГРОМАДА
8:30 – м. Новий Розділ, пам’ятник Тарасові Шевченку (біля озера «Набережне») Місцевий координатор – Тарас Шаран, +380 (67) 455 24 27
Смт. Розділ — 09:30 (7 км)
Крупське — 09:55 (3,5 км, орієнтовний час — 25 хв.)
Верин — 10:25 (4 км, орієнтовний час — 25 хв.)
Розвадів — 10:45 (3 км, орієнтовний час — 20 хв.)
Миколаїв — 11:20 (5 км, орієнтовний час — 35 хв.)
Тростянець — 11:50 (4 км, орієнтовний час — 30 хв.)
Стільсько — 12:35 (6,5 км, орієнтовний час — 45 хв.)
Дуброва — 12:55 (3 км, орієнтовний час — 20 хв.)
Новий Розділ — 14:30 (15 км, орієнтовний час — 100 хв.)
РОЗВАДІВСЬКАГРОМАДА
10:45, с. Розвадів. Місцевий координатор – Ольга Лукомська, + 380 (97) 611 78 50
Миколаїв — 11:20
Тростянець — 11:50
Стільсько — 12:35
Дуброва — 12:55
Новий Розділ — 14:30
Розділ — 15:30
Крупське — 15:55
Верин — 16:25
Розвадів — 16:45
МИКОЛАЇВСЬКАГРОМАДА
11:20, м. Миколаїв. Місцевий координатор – Микола Гнатів, +380 (98) 127 38 67
Тростянець — 11:50
Стільсько — 12:35
Дуброва — 12:55
Новий Розділ — 14:30
Розділ — 15:30
Крупське — 15:55
Верин — 16:25
Розвадів — 16:45
Миколаїв — 17:20
ТРОСТЯНЕЦЬКАГРОМАДА
11:50, с.Тростянець. Місцевий координатор – Василь Корда, +380 (67) 313 05 76
Стільсько — 12:35
Дуброва — 12:55
Новий Розділ — 14:30
Розділ — 15:30
Крупське — 15:55
Верин — 16:25
Розвадів — 16:45
Миколаїв — 17:20
Тростянець — 17:50
До велопробігу можна приєднуватись на будь-якій з інших його зупинок.
Сьогодні ми помандруємо недалеко від Львова. У село Демня, щоб побачити цікавий неоготичний костел Матері Божої Ченстоховської, який збудований з блоків місцевого пісковика та є однією з визначних пам’яток Демні, а також прогулятися унікальним місцевим кладовищем.
В другій половин ХVІ ст. Демня входиладо складу львівського староства, а в ХVІІ – дроговизького. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. маєток був власністю Фундації графа Станіслава Скарбека (Zaklad Sierot i Ubogich w Drohowyżu), повсталої 1843 р. Початково місцеві римо-католики належали до парафії в Миколаєві. Перед Першою світовою війною було розпочато справу з утворення в Демні окремої парафії.
Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1989 р. Фото: М. ЖаркихКостел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1989 р. Фото: М. Жарких
По закінченні війни постала парафіяльна експозитура, а в 1935 році окрема парафія в рамках стрийського деканату, до якої належали села Черкаси, Дроговиж, Глуховець, Гонятичі, Кагуїв, Луб’яни, а також Горбачі.
Завдяки старанням миколаївського пароха Войцеха Войновського Львівська консисторія у 1911 році погодилася на зведення у Демні каплиці (а з часом філіального та парафіяльного костелу). Фінансувалося будівництво за рахунок пожертв вірян і вже наступного року постали мури храму Матері Божої Ченстоховської. Проте на більше забракло коштів.
Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1994 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1994 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1994 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 1994 р.
У 1913 році для завершення будівництва костелу у Демні було отримано дотацію від консисторії та намісництва у Львові і у серпні того ж року храм засклепили. Проте зміна пароха в Миколаєві призупинила будівельні роботи і храм стояв без даху, хорів та підлоги, а новий парох Антон Баре скаржився на нестачу коштів та проєкту, який зник «у мулярів».
У травні 1914 року, після отримання дотації від консисторії роботи було відновлено, тож перед початком Першої світової війни каплицю було збудовано і в ній розпочалися богослужіння. В кінці 1914 року святиню було пошкоджено російськими військами, але на щастя храм «вдалося врятувати від повного руйнування».
Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.
У 1916-1917 роках у Демні квартирувало австрійське військо, вояки якого відремонтували каплицю, а якийсь «вояк-художник» помалював святиню всередині. У 1918-1920 рр. в Демні було збудовано плебанію.
В інтер’єрі храму на 1939 р. поміж іншим був дерев’яний вівтар з образом Матері Божої Ченстоховської, дерев’яний амвон, сім лав, Стації Хрестової дороги, десять образів.
Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.
Костел Матерії Божої Ченстоховської у Демні було закрито в 1945 році, у 1960—х роках тут містився колгоспний склад, а в 1984 р. –шкільний гімнастичний зал. Саму школу було розташовано в плебанії.
У 1989 році відремонтовано дах костелу, а у 1990 ліквідовано гімнастичний зал. У 2007 р. від старості впав хрест храму.
Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.Костел Матері Божої Ченстоховської в Демні, 2021 р.
Всередині костелу збереглися рештки помалювань. На склепінні пресбітерію Голуб Святого Духа, рослинні декорації, в аркаді нагорі дата «1917», оздоба геометричними мотивами.
І хоча зараз святиня пустує у серпні 2020 році, щоб привернути увагу до збереження національної культурної спадщини України в рамках проєкту “Під зорею Пінзеля” в костелі Матері Божої Ченстоховської у Демні Перший театр зіграв виставу “Pentecost”.
Треба також сказати, що зовсім недалеко від костелу розташований унікальний цвинтар. Усі надгробні пам’ятники на ньому виконані місцевими майстрами. Адже у селі є поклади вапняку тож традиція обробки каменю в Демні має багатовікову історію.
Демнянський цвинтар, 2021 р.Демнянський цвинтар, 2021 р.Демнянський цвинтар, 2021 р.
Вироби демнянських майстрів, котрими славиться село і ремесло яких передається з покоління в покоління можна зустріти не лише в Галичині. У Демні кам’яні фігури можна побачити по всьому селі, а старе кладовище нагадує «музей просто неба», який неодмінно треба відвідати.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Betlej A. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Częstochowskiej w Demni // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Том 9. Kraków 2001.
«Дня 15 липня померла, а 17 липня 1941 року була похоронена Ольга з роду Хоружинських Франко, вдова по Івані, віросповідання – греко-католичка. Причина смерті – неміч стареча. Похоронив на поручення церкви Успення Богородиці Євген Дудкевич», – значиться у запису з метричної книги померлих церкви Святих Петра і Павла у Львові.
В останню хвилину її життя поряд не було нікого з рідних, а в останню дорогу Ольгу Франко провели чужі люди. У труні з неструганих дощок, на вийнятій підводі її відвезли на місце вічного спочинку. Поховали дружину Франка на полі № 4. Коли споруджували усипальню для Івана Франка, то планувалося, що його дружина буде поруч із ним в одній могилі, але встановлення пам’ятника роботи скульптора Сергія Литвиненка 1933 року перекреслило ці сподівання… «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Чи це не самопожертва заради коханого?! А що натомість?…» – писала сестра Ольги Антоніна.
Скромний надгробок Ольги Франко на Личаківському цвинтарі розташований поруч з могилою чоловіка. Тож навіть після вічного спочинку Іван Франко не самотній. Як завжди, поруч із ним любляча дружина Ольга, яка пережила чоловіка на цілих 25 років.
Дивовижна жінка, яка віддавала себе до останку, щоб величне слово Франка доходило до народу, вірна дружина, добра порадниця, любляча мати й активна учасниця суспільного життя. Їй належить почесне місце серед жіноцтва того часу, а її страдницьке життя заслуговує не осудження, а співчуття.
«Скільки разів її ім’я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею…» – писала донька Анна.
Пропонуємо вісім цікавих та маловідомих фактів про Ольгу Франко з Хоружинських.
Освічена панянка
Ольга Хоружинська була старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси, які прирівнювались до університету, працювала там на викладацькій роботі. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами, гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури», відзначалась високою освіченістю та прогресивними поглядами. Як писала її донька Анна, була «очитана».
Ольга Хоружинська – наречена Івана Франка. Харків, початок 1880-х років.
Вірна дружина
16 травня (4-го за старим стилем) 1886 року в Павлівській церкві у Києві відбувся шлюб Івана Франка з Ольгою Хоружинською. У їхньому шлюбі бачили відтворення сокровенної мрії українського народу – возз’єднання Наддніпрянської і Західної України. «В подружнім житті Франко був добрим мужем та люблячим вітцем, а що при своїй праці потребував спокою, то керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко без застереження піддавався… » – свідчили сучасники.
Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.
Любляча мати
Шлюб Івана Франка та Ольги Хоружинської був освячений народженням чотирьох дітей: Андрія, Тараса, Петра, Анни. Ольга була люблячою, доброю і турботливою матір’ю. Антоніна Трегубова писала: «Вона поклала в основу свого життя дати йому [Франку] оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей своїх викохала йому помічників, робітників та бесідників».
Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. 1902 р.
Громадська активістка
Франко залучав Ольгу до громадського життя, вона була його помічницею. Вона живе, як любив говорити Франко, цільним життям, її цікавить етнографія, вона пише і висилає Н. Кобринській для “Першого вінка” жіночого альманаху свою розвідку про бойків. Коштом Ольги Франко, окрім згаданої збірки, видавався журнал «Життє і слово» (1894–1897), де вона опублікувала кілька фольклорних матеріалів. А в «Літературно-науковому віснику» були вміщені її переклади із французької, зокрема новели Анатоля Франса «Кимейський співак» та «Король п’є». Ольга Федорівна брала участь в роботі Клубу русинок та їздила до Києва, Харкова, Одеси, поширюючи видання Івана Франка.
Мрійниця
Ольга мріяла про красиве весілля: щоб молодий ішов до шлюбу у фраку та білих рукавичках, а вона у фаті і щоб неодмінно їхали четвіркою білих коней. Ця мрія здійснилася частково, хоч молодий позичив фрак і білі рукавички, але до церкви йшли пішки.
Ольга мріяла про спокій, про тихе сімейне життя і мала надію, що Франко “зробить докторат” і отримає місце у Львівському університеті. Проте не судилося, дорога Іванові Франкові до університету була перекрита назавжди. А ще мріяла про піаніно. Знаючи цю давню мрію матері, Петро Франко, який і зовні, і характером був подібним до неї, у 1939 році купив для неї рояль. Вона була щаслива…
Щедра господиня
Вона мала добре і чуйне серце, була співчутливою до чужого горя, щедрою до нещасних, привітною до простого народу: вона не відпускала людину, яка перебувала у скруті, часто віддавала навіть останнє. Галичани назвали «чужинку» непрактичною та безгосподарною. Хоч би через ті суниці, які Ольга купувала у босих селянок. Ті селянки просили один крейцар, а непрактична Ольга платила 10. “Як, то скільки разів треба згинатись по суниці, щоб назбирати, і так мало жадають за них”.
Ольга Франко. Львів, 1922 року
Майстриня конфітюрів
Будинок Франків завжди було заставлено різноманітними банками з варенням, наливками, також фруктами із власного саду. Зі спогадів доньки відомо, що Ольга дуже любила чорну смородину, яблука і вишні, та над усе любила готувати і смакувати різноманітні джеми і повидла. Сучасники згадують, що кімнати другого поверху Франкового будинку були заставлені бутлями та слоїками із Ольжиними заготівлями та конфітюрами, якими вона любила пригощати друзів та частих відвідувачів Франкового дому.
Добра бабуся
Ольга Хоружинська була люблячою бабусею: для малих внучат варила варення, розповідала казки, організовувала дитячі забави. Роланд Франко згадує, що “бабуську” бачив не раз, бо жили у Львові вони разом, «…наша родина на першому поверсі, а бабуся на другому. Із дітьми не спілкувалася, розмовляла лише з моєю мамою Катрусею, а пригощала нас дуже смачним і солодким конфітюром».
Могила Ольги Франко на Личаківському цвинтарі у Львові
Перед нею вічність… про яку так вдало сказав Іван Франко: Нехай життя – момент і зложене з моментів, ми вічність носимо в душі…
Моршин — мальовниче курортне містечко на Прикарпатті, розташоване у Стрийському районі Львівської області. Завдяки своїм цілющим мінеральним водам він ще з кінця XIX століття...
![Сільські соколи на площі «Сокола-Батька» вишикувані до виконання пробних вправ з топірцем. Трибуна оздоблена емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, ранок 28 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Сільські Соколи уставляються до проби вправ топірцем ранком 28.VІ.[1914 р.]. Вгорі на трибуні начальник здвигу І[ван] Дигдалевич. Трибуна начальника окрашена відзнаками – звіздою [йдеться про емблему – восьмипроменеву зорю, у центрі якої дві руки тримають серп. – А. С.] Січового Союзу (зліва), Сокола і спортового товариства «Україна» та гербами українських міст». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/07/rys.-07.jpg?ssl=1)
![Вхід на площу «Сокола-Батька» оздоблений емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, площа «Сокола-Батька», 28 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Публика входить на площу С[окола]-Б[атька]. Зліва австрийський службовець в характеристичній шапці, гімназисти в приписаних шапках (буква «Ґ»), селянки, інтелігент в чорному одязі, хтось в австрийській військовій блюзі, два мійські поліцисти з півмісяцем на груди замовлені для держання порядку при вході». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/07/rys.-08.jpg?ssl=1)
![Трибуна Шевченківського здвигу, оздоблена емблемами товариств «Січ», «Сокіл», «Україна». Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка: «Поздвиговий спокій [йдеться про завершення Шевченківського здвигу. – А. С.]». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/07/rys.-09.jpg?ssl=1)
