Війна триває. Збройні сили потрохи починають відвойовувати українські землі – метр за метром, дерево за деревом, село за селом. В нашій перемозі ніхто не сумнівається, але всі ми вже розуміємо що швидко війна може закінчитися хіба дивом. Дивом, про яке ми всі молимось кожного дня. Нам треба набратися сили і зробити все, що в наших силах, для перемоги.
Але відпочинок потрібен. Він потрібен і там, де йдуть запеклі бої, і тут – де кипить запекла робота для допомоги фронту, допомоги біженцям, допомоги пораненим, допомоги … І ось таким прикладом перепочинку на лінії фронту поділився сьогодні з нами і з Нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, воєнний журналіст видання АрміяInform полковник Тарас Грень.
Невеличкий навіс, збитий із дощок і залишків лісу, який в основному пішов на оновлення бліндажа. Десь за кілька сотень метрів за нашою розмовою, цілком імовірно, спостерігає ворог, адже поява на передовій нових людей ніколи не залишається непоміченою. Олександр ховає усмішку в глибині своїх зелених очей і спокійно ділиться враженнями від мандрівок навколо світу. Близький і Далекий Схід, Африка, Європа… Він розповідає про стосунки різноманітних етносів, суспільних груп, як живуть люди різних віросповідань і культурних осередків, а також про те, як ставляться до України та українців у різних країнах нашої земної кулі.
В Олександра велетенський досвід виживання в екстремальних умовах. А ще – він неперевершений бойовий медик, саме така його нинішня посада в підрозділі. Та попри всю бойову роботу, наш Герой відомий не лише у своєму батальйоні, але й в сусідніх частинах завдяки умінню варити смачну й ароматну каву. Так, люди на передовій не лише 24/7 несуть службу та стримують російську агресію, відновлюють сили й знову виходять на спостережні пункти. Тут знаходиться ще й хвилинка для от таких маленьких радощів і захоплень. Хоча… приготування кави для Олександра – радше мистецтво.
Олександр
– Свій улюблений рецепт я підгледів, перебуваючи в Іраку, – розповідає він. – Та мені не подобалось те, що вони кидають до напою непомірно багато кардамону. Тому я дещо вдосконалив рецепт. Ай, що я вам розповідаю?! Давайте краще приготую.
І Олександр дістає зі свого рюкзака невеличку похідну газову плиточку та ароматний пакунок кави, і це схоже на якесь магічне дійство. Трішки води, трішки кави, трішки – таємних інгредієнтів. По-тихеньку помішуючи закипаючий напій, він продовжує розповідати про вплив кавових церемоній у різних країнах на розвиток суспільства і політикуму. За кілька хвилин над всім ВОПом витає вишуканий аромат кави. Прошу його поділитись секретом такого сильного аромату цього східного напою.
– Ну, взагалі-то, це таємниця, − усміхаючись каже Олександр. − Але з читачами АрміяInform я поділюся цим кулінарним секретом. Треба взяти каву в зернах, трішки її замочити у воді, а потім просмажити на помірному вогні. Далі охолодити та змолоти. І головне – потрібно любити той напій, який ти готуєш власними руками.
Уже понад місяць українські захисники героїчно боронять нашу рідну землю і завдають підступному ворогу важких непоправних втрат. Українські артисти також не стоять осторонь. Дехто воює в ЗСУ, дехто вступив до лав територіальної оборони, а дехто продовжує роботу на культурному фронті, створюючи й виконуючи пісні.
Фраза «рускій ваєнний карабль, йди на#уй» стала чи не головним гаслом цієї війни і якнайкраще змальовує ставлення українців до цинічних російських агресорів.
Днями фронтмен гурту МЕРІ Віктор Винник виклав у мережу пісню, яку так і назвав «Рускій ваєнний карабль, йди на#уй». Віктор розповів, що пісню було написано зовсім нещодавно. Оскільки, зі зрозумілих причин, швидко спродюсувати її не вдалось, то співак просто виконав пісню під гітару на студії. Цей матеріал було відзнято і нашвидкуруч змонтовано та опубліковано в YouTube. Вже у перший день відео отримало багато переглядів та позитивних відгуків.
Віктор зауважує, що пісня буде записана і у студійному звучанні, але зараз це не на
часі, бо основну ідею можна передати і в акустичному виконанні.
У приспіві є такі слова:
Не має сумнівів, брат,
Тепер тут кожен солдат,
Не має жалю і страху.
Рускій ваєнний карабль, йди на#уй…
Не має сумнівів, брат,
За дикий біль наших втрат,
За ночі сповнені жаху.
Рускій ваєнний карабль, йди на#уй…
Кожен день чесної і самовідданої праці кожного на своєму місці наближує нашу
Перемогу.
Продовжуємо відслідковувати тему руйнації храмів у не менш ніж восьми регіонах України, внаслідок збройних атак московитських військ. 25 березня Державна служба України з етнополітики та свободи совісті на офіційному сайті (https://dess.gov.ua/u-serednomu-dvi-na-den/) оприлюднила нові невтішні відомості про знищення духовних святинь різними видами зброї.
Відомство підрахувало, що в середньому дві культові споруди на день в зонах бойових дій зазнають пошкоджень, та навіть цілковитих руйнувань через рашистську зброю. Станом на 25 березня цифра становить щонайменше 59 споруд духовного значення в Київській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Луганській, Сумський, Харківській та Чернігівській областях. Окрім переважної більшості православних храмів Московського патріархату (цинічними тоді є тези рашистської пропаганди про «захист православ’я»), руйнувань зазнають також мечеті, синагоги, протестантські церкви, релігійні освітні заклади та важливі адміністративні будівлі релігійних організацій. На інтерактивній мапі сайту Держслужби з етнополітики та свободи совісті є можливість точково побачити всі пошкоджені чи зруйновані сакральні об’єкти та обрати візуалізацію за конкретною релігійною спільнотою.
Храм цариці Тамари в П’ятихатках
Наведемо деякі нові факти московських руйнувань сакральних набутків із поданого звіту названої інституції. Однією з «гарячих точок» атак московитів залишається Маріуполь, де по сьогодні чиниться жахливий геноцид проти громадян України. Водночас там втрачається і сакрально-духовне надбання. 12 березня 2022 року армія держави-терориста росії обстріляла Мечеть султана Сулеймана Пишного та його дружини Роксолани в Маріуполі, де переховуються майже 90 людей (фото ушкоджень наразі відсутні). Обстрілами в Маріуполі зруйнована Церква Христа Спасителя Євангельських християн-баптистів. 15 березня у Маріуполі окупанти знищили будівлю управління Донецької єпархії Православної Церкви України.
24 березня внаслідок обстрілу в місті Сєвєродонецьку Донецької області зазнав пошкоджень храм на честь ікони Божої Матері “Усіх скорботних Радість” (розташований на території лікарняного містечка названого міста). Частково зруйнована вівтарна частина храму, вибите одне з вікон у вівтарній апсиді та обвалилась частина стелі.
Ірпінська Біблійна Семінарія
На Харківщині агресори теж завдають не менших руйнувань сакральним спорудам. Так, в ніч з 11 на 12 березня внаслідок обстрілу російськими військами селища П’ятихатки Харківської області постраждав храм св. цариці Тамари. У ніч з 16 на 17 березня в районі Холодної Гори в Харкові уламками снарядів пошкоджено храм ікони Божої Матері Смоленської. Дах церкви зруйновано, вибито вікна та двері, зазнав пошкоджень начиння для богослужінь.
Вранці 20 березня близько тридцяти мінометних снарядів потрапили до приміщення Ірпінської біблійної семінарії на Київщині.
Це лише фрагменти пошкоджень та руйнувань, а повну картину цього жахіття на фоні людських втрат маємо нагоду щодня відтворювати з допомогою медіа.
Апеляції до цивілізованого демократичного світу щодо допомоги у закритті неба залишаються поки що без конкретної дії.
При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала ненавидіти цілий нарід, бо представники цього народу, яких я зустрічала, всі були жорстокі. Ту ненависть я перенесла потім на росіян, бо все трагічне і жорстоке, що приходилося переживати за другої большевицької окупації було пов’язане з мовою і зарозумілістю того народу
Юнацтво ОУН
Я належала до групи членів Юнацтва ОУН, яка мала виконувати допоміжні доручення своїх зверхників. Нас привчали, що від виконання завдання може залежати успіх, або провал кожної акції.
Ми кожного дня у визначений час приходили до будинків, де знаходились наші бюро. Ми звернули увагу, що наші стійкові мають на рукаві не червоно-чорні пов’язки, а синьо-жовті.
На наше запитання, ми довідались, що Микола Лебедь доручив вживати тільки національні кольори. Молоді люди звичайно є цікаві, і на наші питання ми дістали таку відповідь. Червоно-чорні кольори відповідають нацистським ідеям про “Вlut und Воdеn” (“Кров і земля”) теорії і ми не можемо дата підставу, щоб нашу організацію пов’язували з націонал-соціалізмом.
Від початку існування ОУН визнавала тільки кольори нашого національного прапору. У націоналістичному славні співаємо “під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій”. Якщо б чорно-червоні прапори були націоналістичні, то їх мали б визнавати також члени ОУН під проводом Андрія Мельника.
Великою прикрою несподіванкою, для членів ОУН і Юнацтва ОУН була інформація, що тепер існують дві ОУН. Для всіх тих, що були в краю, це було болюче, але треба було погодитися з фактом і визначити себе по правильному боці. Але яка сторона була правильна? Це питання ми вирішували так, що оприділялись туди, де були наші провідники. Це була справа довіри.
Признаю щиро, що на початку, ми молоді, нічого не розуміли, і тому орієнтація на наших провідників була єдиним переконуючим критерієм. Більшість “краєвиків” рішалася належати до ОУН(р), яка формально була під проводом Степана Бандери, але урядуючим провідником дуже скоро став Микола Лебедь, бо Бандеру арештувало Ґестапо.
При рішеннях, куди піти траплялися смішні ситуації. Моя товаришка з Юнацтва, яка писалась Мельник, повідомила, що буде членом ОУН під проводом Андрія Мельника, бо має таке саме прізвище. Зрештою, через початкове розконспірування нашого членства ми мали можливість пізнавати тих, які були в ОУН, в обох відламків.
В місті часто відбувалися виступи високопоставлених осіб з обох частин ОУН, що з огляду на конспірацію було дуже не обережно. Але це показалось значно пізніше, коли німці почали проводити арешти.
Мої товаришки
Жіноча сітка дістала завдання організувати Український Червоний Хрест в підпіллі. Катруся призначила мені функцію організаційного референта, і це були завдання, яке мені дуже відповідало.
До моїх обов’язків належало підготовити жіночу сітку до праці в Червоному Хресті в чотирьох областях.
Львівщина належала безпосередньо Катрусі (“Монети”). Катруся кінчила студії на Політехніці і тому не могла мати під своїм безпосереднім наглядом терени, дальше віддалені від Львова. Всі інші члени проводу мали точно означені завдання і кожна з нас старалася виконати їх якнайкраще. З того часу почалася моя приязнь з Іриною Козак (“Ладою”).
Батько Ірини був священиком на Львівщині і за німецьких часів ми часто бували на приходстві в о.Козака. Ірина була дуже доброю господинею. Від малої дитини вона любила варити. Ставала на стільчик і помагала господині приготовляти обід.
Мати її померла, як вона була малою, і господарку провадила господиня, яка дуже підтримувала господарські замилування малої Ірини. За першої большевицької окупації вона була на еміґрації в Кракові, де перебувало багато провідних людей з організації, з якими вона мала нагоду познайомитись. У неї був старший брат, який пропав безвісті за польських часів. Це була постійна рана її батька.
Отець Козак мав дуже велике замилування до техніки, і селяни з поблизьких сіл приносили йому годинники і інші технічні прилади до ремонту. Він їздив по селах мотоциклом і, очевидно, всі мешканці уважали його “ориґіналом”.
Священник, який їздить на моторі, такого в тих часах ніхто не бачив. Але це не перешкоджало тому, що його дуже любили, з всіма турботами приходили до нього – він був їхнім дорадником.
Як я вже згадувала, ми часто мали наші зустрічі на приходстві о.Козака за часів німецької окупації, малими або більшими групами. В тих зустрічах брали участь Всеволод Лемеха-“Борис”, Ярослав Скасків-“Моряк”, Катруся Зарицька-“Монета” і я, “Бистра”.
Всеволод Лемеха
Приходили також ще інші, але, на жаль, їх псевд не пам’ятаю. Ті зустрічі були дуже приємні, бо крім полагодження організаційних справ залишався час на товариські розмови. Ірина дбала про те, щоб нас гарно пригостити. Її звичкою було питати нас, що ми хотіли б з’їсти, але в більшості вона відкидала наші пропозиції (побажання).
І приготовляла страви, які були смачні, але вимагали багато праці. У неї був своєрідний материнський інстинкт і вона була рада як могла чимось помогти другому. Зі сміхом казала, що ми “виголодніли” за чимсь добрим і тепер є нагода задовольнити наші не виказані бажання.
Ця риса її характеру показалася, зокрема за другої большевицької окупації, коли вона розвинула опіку над родинами вбитих, в’язнів і самітних дітей. Це належало до обов’язків УЧХ, але вона мала найбільші успіхи роздобути потрібні речі, як ми казали, “з-під землі”.
Ірина була обласною УЧХ і жіночої сітки ОУН у Львівській області. Спочатку обласною Львівщини мала бути Євгенія Музика (“Муха”). На жаль, вона не виконувала своїх обов’язків і своєю поведінкою довела до того, що обласний провідник Львівщини вимагав, щоб її відкликати.
Краєва провідниця Катруся Зарицька, яка безпосередньо керувала Львівською областю) назначила тоді на цей пост Ірину Козак (“Ладу”). “Муха” була на тому пості дуже коротко, тому про її працю в Українському Червоному Хресті немає згадок в історичній літературі. Пишу про це лише тому, що “Муха” в своїх виступах часто говорила про те, що вона організувала і працювала в підпільному УЧХ.
Пізніше вона сповняла функції зв’язкової друга Василя Охримовича (псевдо – “Грузин”, “Кузьма” та інші) члена Проводу ОУН на УЗ і УГВР і як його зв’язкова відійшла з ним в 1944 році на Захід.
Ми часто зустрічалися з “Ладою”, хоч моя станиця була в селі Литвинів разом з Галею Заячківською. Це був дуже гарний час в моєму житті, хоч небезпеки чигали майже на кожному кроці. Ми укладали свої обов’язки так, що разом ходили в Терен, кожна виконувала свої завдання, Галя – в Юнацтві, я – в активі ОУН.
До моїх обов’язків належало організування сітки для праці УЧХ, а також ведення вишкільних курсів для жінок які працювали в системі медичної опіки. УЧХ мав 4 відділи і треба було подбати, щоб кожна ділянка праці мала добрих фахівців. Санітарний відділ мав за завдання вишколювати медсестер-санітарок, щоб забезпечити в кожному селі першу допомогу.
Подбати про санітарні пункти, підпільні шпиталі, вишкіл студентів кінцевих,семестрів медицини на лікарів, заготівля перев’язочних матеріалів і тощо. За німецької окупації можна було потрібних речей купити ще на “чорному ринку”, бо треба було заготовляти їх на майбутнє.
Бандажі шили жінки з лляного полотна, яке було часто пране і це вимагало просто “масової” продукції. Станична провідниця Левна мала дуже багато праці, від неї залежала в певній мірі медична опіка над раненими і хворими.
Найважчі обов’язки в системі УЧХ мали медсестри – санітарки і провідниці в станицях, кущах, тобто ті, які були на таких постах, що мали безпосередній контакт з “базою” – сіткою ОУН і населенням. Вона мусіла по селах зорганізувати жінок різного віку, навчити їх, яким швом зшивати куски полотна, щоб дістати бандажі, потрібні для перев’язок.
Також робити вату з клоччя треба було вміти – і це все належало до завдань станичної і її помічниць. Це була велика робота, якою займалися майже всі жінки по селах, але їх треба було зорганізувати до таких завдань. Фармацевтичний відділ був також дуже важливим і потребував вишколених співробітників.
На щастя, ми мали фахових фармацевтів, які підготовили до праці конечний персонал. Головним фармацевтом був у нас друг “Дух” – Петрушевич Нуна, який навчив збирати “ліки під ногами”, магазинувати ліки в криївках.
Завдання вишкільного відділу було підбирати відповідних учасників на вишколи, підготовляти і знайти відповідне приміщення, де такі вишколи могли б відбуватися. Темою вишколів були ідейно-політичні, організаційні, санітарні, фармацевтичні проблеми і проблеми суспільної опіки, тобто допомога в’язням і їх родинам, жертвам визвольної боротьби і самітнім членам родини, особливо дітям.
В часі німецької окупації розв’язання тих проблем були легші, але ми приготовлялися до большевицької дійсності і були свідомі, що вона буде дуже важка. За німців перев’язочні пункти і шпиталі могли бути по селах.
Це дуже полегшувало працю членам УЧХ і створювало атмосферу дружби між тими, які жили в підпіллі і жителями села, зокрема з жінками, які спільно виконували потрібні для боротьби матеріали. Якщо говорити про співпрацю підпілля з населенням, тоді можна говорити про мільйони учасників визвольної боротьби.
Але ті учасники були без зброї, жили в своїх оселях, але виконували всі допоміжні функції, щоб уможливити тим, що мали зброю, боротися за нашу волю.
Наприклад, розвідкою займалися також старші і діти, й виконували своє завдання дуже ефективно. Своєю допомогою визвольному рухові в цілому, вони часто рятували життя воїнам УПА чи членам підпілля. Але чи можна їх зараховувати до числа відділів УПА і визвольного підпілля?
Твердження деяких осіб про “сотки-тисячну” УПА є просто видумані людьми, які думають, що вони “звеличують” тим УПА, а насправді її обезцінюють. Дуже дивне, коли такі фантастичні інформації дають ті, які справді були в УПА. Яка їхня ціль?
Вони прекрасно знають, що учасників боротьби треба було нагодувати, вбрати, озброїти, примістити, лікувати і бути за них відповідальним. Чому ті автори не скажуть, що були ситуації, коли ми ходили в літі босі, щоб заощадити взуття на зиму?
Правда, це відноситься вже до часу боротьби з большевиками, але якраз сьогодні потрапила мені в руки стаття з такими фантастичними цифрами і спричинила моє обурення. Кому це потрібне! Перебільшувати чисельність УПА, це значить її кривдити.
Найбільша кількість озброєних учасників визвольного руху, тобто УПА і революційного підпілля було під кінець німецької і на початку другої большевицької окупації. Командування нараховувало тоді на 40-50 тисяч. В 1945 році почалася реорганізація відділів і повільна демобілізація декого з тих, які не були розконспіровані.
І якраз той визвольний рух завдяки ідейності і завзятості, вірі в свою правду, готовності на жертву, дисципліні і доброму проводові і помочі населення зумів досягти успіхів в такій довгій боротьбі з ворогом, бо любили Україну понад усе.
Майже всі учасники боротьби чесно пройшли свій шлях до кінця, а з ними безборонне цивільне населення, без допомоги якого наша боротьба була б неможлива.
Зустріч з Туром
Ще якийсь час я приїзджала до Львова, щоб прозвітувати Катрусі Зарицькій (“Монеті”) про працю в терені, про успіхи і проблеми. Я повернулася якраз з Тернопільщини і звітуючи про пророблену роботу з великим обуренням розказала про те, що в деяких околицях Тернопільщини горіли польські сільські господарства.
Це були відплатні акції за співпрацю багатьох поляків з гестапо і допомогу їм в винищуванні українців, але такі акції були заборонені і йшли в розріз з постановами III Надзвичайний Збір ОУН. Катруся Зарицька – сказала, що треба, щоб я поінформувала про те одну заінтересовану в тому особу.
Катерина Зарицька
Тоді дійшло до моєї першої зустрічі з Провідником Романом Шухевичем (“Тарасом Чупринкою”, “Туром”). За кілька днів розмова відбулася в дуже дружній, приємній атмосфері, яка залишилася незабутньою в моїй пам’яті, але тоді я не знала, з ким мала нагоду говорити. Тільки пізніше я довідалася, хто був тією заінтересованою особою.
Про свою першу зустріч з ним я написала статтю – спомин в журналі “Український Самостійник”, яка пізніше була передрукована в збірці моїх статей під заголовком “На буремних шляхах визвольної боротьби”, виданих в 2005 році і тепер зацитую свої слова, написані давніше:
“На зустріч прийшов чоловік в чорних окулярах, дуже ввічливий, скромний – просто товариш, з яким можна говорити, якби ми вже зналися від дитинства. Я розповіла йому про палення маєтків, про реакцію населення, про незрозумілу мені поставу в тому терені і поставила рубом питання: “Для кого були прийняті такі гуманні і політично розумні постанови, якщо вони не зобов’язують?”.
Мій співрозмовник слухав уважно, ставив додаткові питання, нічого не боронив, нічого не прикрашував, а навпаки – з рішучістю засуджував те, що сталося. Він тільки старався пояснити мені, що треба часу, щоб змінену настанову засвоїли собі всі учасники руху, що гуманність – це чеснота, яку тяжко реалізувати наказом, але, звичайно, треба доложити всіх зусиль, щоби такі речі не повторялися.
Про цю зустріч я захоплено оповідала Катрусі Зарицькій і щойно від неї довідалася, хто був моїм співрозмовником. Признаюся щиро, мені стало незручно. В розмові я не щадила критичних зауваг до деяких явищ в методах боротьби.
Життя показало, що якраз цей мій “виступ” “Чупринка” прийняв позитивно і, мабуть, це створило підставу для особистого його довір’я до мене. Треба сказати, що “Чупринка” провірив подані мною факти і винуватих за це було притягнено до відповідальності.
Взагалі “Чупринка” був дуже чуйний на внутрішні непорядки. Його тезою було, що гасло – “ціль освячує засоби” – наскрізь фальшиве і що велику, як ми казали святу боротьбу, треба старатися вести чистими руками. Звичайно, в умовах масового руху траплялися ситуації, які йшли в розріз з такою настановою. Але йдеться про те, якою була принципова настанова керівництва визвольного руху і що провід робив, щоб виелімінувати негуманні вчинки.
Стрийщина
В Стрию я пережила дві трагічні події. Приїхала я поїздом до Стрия і йдучи вулицею, де була зв’язкова хата, побачила як німці зганяли всіх людей на недалеку площу, а з ними також мене. Люди не знали, чому нас силою гонять на цю площу.
На площі ми побачили приготовані шибениці і молодих хлопців в цивільних убраннях під охороною німецьких вояків, мабуть, Ґестапо. Хлопці стояли спокійно і, як їх вішали, кричали: “Хай живе самостійна Україна!”. Дійсно, це був жах, люди плакали, а я з ними. Від того страшного пережиття щось в моїй душі змінилося.
В мене з’явилась ненависть згідно з словами Лесі Українки: “… мене любов ненависті навчила…”, але почуття ненависті моє було таке інтенсивне, що я настрашилася. Батьки вчили мене мати пошану і довір’я до людини, любити її, як ближнього.
При всіх важких подіях в минулому я вміла розрізняти між добрими і поганими людьми, була свідома, що є добрі і погані люди в кожному народі. А тепер я почала ненавидіти цілий нарід, бо представники цього народу, яких я зустрічала, всі були жорстокі.
Ту ненависть я перенесла потім на росіян, бо все трагічне і жорстоке, що приходилося переживати за другої большевицької окупації було пов’язане з мовою і зарозумілістю того народу. До сьогодні чую крики при мордуванню людей: “Украины не было, нет и быть не может”.
Стати нормальною людиною помогло мені наше населення, зокрема селяни, які при всіх обставинах залишалися людьми, готовими помогти кожному. Вони допомогли мені також скріпити мою віру в Бога. З мого досвіду можу сказати, що майже всі учасники визвольної боротьби стали релігійними людьми.
Українське прислів’я каже: “Як тривога, то до Бога”. Я переконана, що моя сильна віра помогла мені пережити те “пекло” на землі і залишитися людиною. За кілька тижнів довелося мені побачити ще один злочин “вищої раси”, знову в Стрию.
Вулицями Стрия проводять жидів. Велика група, переважно жінки старші і молодші, діти зовсім маленькі і старші. Чоловіків мало, всі вони вже старшого віку. З боків ідуть озброєні німці, не знаю чи це поліційно-ґестапівська чи армійська частина.
Знищені люди ледве волочать ногами, німці б’ють їх кольбами крісів, діти плачуть, зокрема маленькі. Несподівано молодий німець вириває у жінки немовлятко, яке дуже плакало, бере за ноги і розбиває голову до муру камениці. Люди кинулися спонтанно до майже божевільної жінки, німці побоями відіпхали людей, погрожуючи їм. Таких сцен не можна забути, вони залишаються на все життя.
На жаль, мені таких випадків доводилося бачити більше, бо я ходила по різних областях і всюди були подібні акції. Вони довели до того, що я внутрішньо закаменіла. Большевицька дійсність була ще жорстокіша, але я не мала вже сліз.
Дрогобич
Пригадую як одного гарного осіннього дня я з боївкою переходила лісами недалеко Трускавця. Командиром боївки був тоді друг “Макомацький”Різак Роман, який походив з Трускавця і часто ходив зі мною в терен.
Було ще доволі ясно як друг “Макомацький” запропонував, щоб ми зайшли до міста, бо він має важливу особисту справу до полагодження, а не знати коли він буде мати таку нагоду. Нас було тільки п’ятеро, всі в большевицьких мундирах, так що я без великої надуми погодилася на його прохання.
На випадок нашого відвороту двох повстанців лишили на краю ліса, а “Макомацький”, я і ще один друг пішли в напрямі перших хат. У мене був дуже піднесений настрій. Це перший раз мені довелося ще вдень входити до міста в большевицькім мундирі до “міста Героїв”.
Ми ішли дуже спокійно, люди нас оминали і без пригод дійшли до якоїсь гарної вілли з невеликим городом. Друг “Макомацький” сказав нам почекати на вулиці, сам ввійшов до середини і на наше здивування запитав по російські: “Живьот здєсь капітан Волков?”.
Для нас було ясно, що в хаті “небажані гості”. За хвилинку повернувся “Макомацький” і ми без слова пішли в напрямі міста, рахуючись з тим, що хтось з хати може слідкувати за нами, радше за ним.
Дорога через місто Дрогобич була коротша, довкруги міста багато довша. В тому часі ЧА (красная армія), що поверталася з фронту кватирувала по наших селах, так що терен був повністю заблокований. Іти тереном вночі було так само небезпечно, як перейти вдень містом, переконували мене обидва друзі.
Їхній арґумент мене переконав і ми рішили перейти в большевицьких мундирах через Дрогобич, тим більше що за містом ми могли перейти в лісистий терен. В большевицьких військових частинах було багато жінок в мундирах, так що це не було перешкодою.
Признаюся, що мені було просто цікаво пережити щось нове, так що мій настрій вагався між захопленням і ваганням, але цікавість перемогла.
До міста дійшли ми без пригод і поринули між пішоходами, що заповнили вулиці поспішаючи за своїми справами. Серед пішоходів було багато військових, міліціонерів і “охоронців національної безпеки”. На нас ніхто не звертав спеціальної уваги, значить ми поводилися як належиться воїнам красной армії, що повернулися з фронту.
Ірина Козак
Так ми дійшли майже до центру, як побачили перед нами військову “жандармерію”, яка перевіряла всіх вояків. Ситуація стала серйозна. Бічних вулиць не було, так що можна було порятуватись назад або йти вперед просто на “жандармерію”.
Ми рішили удавати п’яних, йти дальше в напрямі до них і безжурно по-п’яному співати. Хлопці взяли мене під руку в середину і ми на цілий голос почали вити, а не співати, популярну тоді пісню “Тьомная ночь, только пулі свістят по степі”, очевидно, по-російські. Та пісня дуже надавалася, щоб її довго тягнути, як звичайно роблять підпиті люди.
Так ми дійшли до “жандармерії”, вони затримали нас і вимагали документів. Я знала, що “Макомацький” говорить по-російські, але що він так добре володіє тою мовою, а що важніше так майстерно вміє матюкати – це було для мене нове.
Переживаючи часто облави, я також вивчила матюки, але “Макомацький” запрезентував “поверхові матюки” і лайку доброю російською мовою. Мабуть, це переконало жандармерію, бо вони вкінці зрезиґнували з наших документів, тільки вилаяли нас, що ми “напілісь как собакі” і пустили нас дальше йти.
Доки вони могли нас бачити ми удавали п’яних і безперервно співали, якщо це можна було назвати співом. Як тільки була можливість звернули в бічну вулицю, зорієнтувались, що тут немає свідків нашого “акторського” виступу і стали знову нормальними воїнами “доблєстной” армії.
Без дальших пригод перейшли ми місто та віддихнули, що наш експеримент закінчився добре. Я була свідома того, що це був нерозумний і непотрібний вибрик, але в душі була вдоволена нашим досвідом. Це була “наша” пригода, яка в дивний спосіб зблизила нас і ми при зустрічах часто сміялися, уявляючи себе п’яними співаками на вулицях Дрогобича.
Музей Івана Франка у його рідному селі Нагуєвичі на Львівщині запровадив безкоштовний вхід для людей, евакуйованих з інших регіонів України. Про це пише Суспільне з посиланням на директора Державного історико-культурного заповідника “Нагуєвичі” Богдана Лазорака.
За його словами, безплатно подивитися музей відтепер можна, показавши паспорт і довідку внутрішньо переміщеної особи.
Екскурсанти в Нагуєвичах
Як розповів директор, музей приймає як окремих відвідувачів, так й організовані групи. Зокрема, днями на екскурсію приїздили переселенці, яким дали прихисток Дрогобицький педуніверситет та Дрогобицький музичний коледж імені Василя Барвінського.
Портрет Франка в музеї
За словами директора, мандрівка в епоху Івана Франка та у світ героїв його творів допомагає дітям і дорослим хоч не на довго відволіктися від думок про війну.
У перші дні вторгнення Росії в Україну з музею евакуювали найцінніші експонати.
Іван Франко народився в присілку Слобода села Нагуєвичів, у родині коваля. Тепер тут створили меморіальний комплекс будівель, які відтворюють садибу його батька.
Хата батьків Івана Франка (реконструкція)
Франко свого часу детально описав обійстя своєї родини в нарисі “Моя вітцівська хата”. За цим твором і реконструювали кожну будівлю – хату, стайню, зерносховище, кузню тощо. У хаті зібрали знаряддя праці та побутові речі часів Івана Франка.
Мисник з посудом
Колиска з вишитим рушником
Візерунок бойківської жіночої сорочки
У реконструйованій хаті батьків Франка
Зберігаються в ній і реліквії родини Франків, зокрема дитяча колиска. Є старовинні вишиті сорочки з традиційним бойківським орнаментом. Світлини самого Івана Франка.
Музей Франка у Нагуєвичах
Одна із зал музею
Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка
Через дорогу навпроти садиби діє музей Івана Франка. Тут зібрані матеріали про життя і творчість письменника в Нагуєвичах і на Дрогобиччині. Зокрема, тут можна побачити прижиттєві видання його творів і фотографію Ольги Рошкевич, першого кохання Івана Франка.
Стежка Франка
Початок стежки
Образ першого кохання Франка
Дерев’яна скульптура героя казки Франка
Трохи далі, за селом, є Стежка Івана Франка, яка була створена понад 40 років тому. Це лісова алея з дерев’яними скульптурами. Вони розповідають про життя і творчість письменника.
Рядок з поеми поема “Мойсей” Івана Франка
Є також “Галявина казок” з дерев’яними скульптурами героїв його казок.
З 29 березня 2022 р. о 14 год. галерея “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) запрошує відвідати виставку малюнків Лесі Бабляк створених під час війни “Жовто-синій альбом”.
Війна тільки почалася. Спершу лякали вибухи десь далеко. Я їх рахувала. Потім звикла. На моєму подвір‘ї світило сонце і ще працювали магазини в селі. В голові весь час думка – завтра війна закінчиться. Але раптом, саме якогось завтра, моя сім’я сиділа в підвалі, бо гупало вже ближче і частіше. Спершу ми навіть облаштували підвал доволі комфортно. Позносили теплі речі, калорифер, воду, спустили садові меблі для зручного сидіння. В голові думка – це тільки до завтра.
Все божевільно стрімко змінювалося. І наступного завтра колону російських танків бомбили в нашому селі. В підвалі звуки ззовні були такими жахливими, що ми пригинатися і розкривали рота, аби нас не оглушило. Весь час я прислухалася як летить снаряд і куди упаде. Від цих звуків над головою можна збожеволіти. Щоб хоч якось відволіктися я писала в телефоні щоденник. І навіть тоді голови не покидала думка – завтра закінчиться.
А зранку – нові танки. Ще ближче. З новин стало зрозуміло, що наше село може попасти в оточення.
Робота Лесі Бабляк
Рішення їхати геть приймали негайно. Через 20 хвилин ми зачинили наш будинок. Взяли документи, теплі куртки і поїхали польовою дорогою геть…
Я майже не пам‘ятаю тих 20 хвилин. До цього неможливо підготуватися. Ми рятували наші життя. Я не знаю де в той час були наші собака і кіт. Ми їх залишили. Ми залишили все.
Тоді я думала страшнішого вже не може бути.
Та Українці проходять пекло у своїх зруйнованих містах, селах..
І моє село Бузова Бучанського району Київської області стоїть там, де бої. Тут нелюди прицільно стріляли в житлові будинки, розстрілювали автівки з мирними людьми. Не даючи зробити гуманітарний коридор. Люди помирають і їх хоронять на подвір‘ях.
Афіша виставки Лесі Бабляк
Зараз я бачу трагедію мого народу крізь об‘єктиви фотографів і світлини з соцмереж, перебуваючи у Львові. З цих світлин я малюю. Долаючи свій біль.
Бо нас прийшли вбивати. росія. Кожного з нас. Всю Україну.
У мене і зараз щовечора одна думка – я проснуся і завтра війни не буде….
Я хочу повернутися в свій дім.
Я хочу, щоб росія згоріла в пеклі. #Russiaburninhell
Близько ста років тому, під час лихоліття українсько-радянської війни, голова Директорії Української народної республіки (УНР) Симон Петлюра змушений був переховувати свою родину у польському місті Кракові.
“Діло” нагадує, як Польща надавала притулок українським біженцям під час спільної боротьби проти російських більшовиків, які у той час окупували значну частину України, проголосивши так звану УСРР (Українську соціалістичну радянську республіку) зі столицею в Харкові.
Наприкінці 1919 року, усього за неповний рік після проголошення Акту Злуки між ЗУНР та УНР, територія, яка контролювалася законною владою української держави, звелася до невеликого «трикутника смерті» навколо Кам’янця-Подільського – останньої столиці Української народної республіки.
Військам отамана Симона Петлюри і стрільцям Української галицької армії доводилося відбивати наступи Червоної армії російських більшовиків, а також боротися проти білогвардійців монархіста Денікіна, загонів анархіста батька Махна та легіонерів польського диктатора Пілсудського.
УНР потрібно було перетворити когось із ворогів у своїх союзників. І Петлюра займався цим, шукаючи контактів із керівником новоутвореної польської держави, яка захопила територію колишньої Західно-Української народної республіки.
Симон Петлюра вважав поляків найкращими союзниками для боротьби із більшовиками. Як свідчить тогочасна преса, з цього приводу він проводив переговори та особисто зустрічався з начальником польської держави Юзефом Пілсудським. Одна із таких зустрічей відбувалася в Станиславові (тепер — Івано-Франківськ), колишній столиці ЗУНР, у знаменитому вагоні Директорії УНР.
Зрештою, у квітні 1920 року Петлюра таки уклав з поляками Варшавський договір. За цим договором УНР відмовлялася від Східної Галичини (вона мала стати автономним округом Польщі) заради спільної боротьби проти більшовицької Червоної армії.
Окрім спроби врятувати державу, голова Директорії УНР Симон Петлюра був також зайнятий порятунком власної сім’ї — дружини Ольги та 8-річної доньки Лесі. Судячи із публікацій в тогочасній польській пресі, Петлюра вдало поєднував вирішення обидвох завдань.
Відкриті джерела повідомляють, що в 1918 році сім’я Петлюри залишилася в окупованому більшовиками Києві. Тут його дружина з донькою жили під чужим прізвищем, поки друзі отамана не допомогли їм виїхати спершу до Праги, а згодом і до Польщі.
Як стало відомо із публікацій краківського тижневика Nowości Illustrowane, дружина Петлюри із донькою наприкінці 1919 року перебувала на території Польщі. Журналістам видання вдалося зробили фото Ольги та Лесі Петлюри у краківському готелі “Французький”.
“Дружина отамана Ольга Петлюрова з донькою Ларисою переховуються в Польщі та перебувають у Кракові, зайнявши номер на 3 поверсі готелю “Французький”. Компанію їм складав член Директорії професор Швець, але він був змушений минулого тижня виїхати до України за викликом Петлюри”, – писала у листопаді 1919 року польська газета.
Донька та дружина Симона Петлюри, Степан Скрипник та польський офіцер, підпоручник Мечислав Суніцкий
На цю фотографію також потрапили особистий ад’ютант голови Директорії УНР, племінник Петлюри (син його сестри) — Степан Скрипник, та польський офіцер, підпоручник Мечислав Суніцкий, якого, очевидно, приставили для охорони поважних гостей.
Тогочасна преса згадує про перебування у Кракові хорунжого похідної канцелярії Степана Скрипника, роль якого не можна недооцінювати. 21-річний племінник Петлюри уже на той час був особистим ад’ютантом отамана і виконавцем таємних доручень.
Зокрема, Степан Скрипник був дипломатичним кур’єром між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським.
Під час українсько-радянської війни Степан Скрипник проживав на Галичині, одружившись у Станиславові, згодом залишився у Польщі, де він закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві та був обраний послом до польського Сейму.
У часи Другої світової війни він повернувся в Україну як священик, де займався об’єднанням православних церков. У 1929 році Скрипник емігрував за океан, де очолив Українську православну церкву в Америці. Згодом він став відомим світові як патріарх Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном Мстислав, який двічі (у 1963 та 1971 роках) зустрічався з Константинопольським патріархом, домагаючись повернення УПЦ права на автокефалію.
Дружина та донька Симона Петлюри, очевидно, також залишилися у Польщі, де у 1920 році дочекалися приїзду Головного отамана військ УНР, який емігрував сюди після поразки у визвольних змаганнях. Про це свідчать спогади про зустріч Степана Скрипника із сім’єю Петлюри у Варшаві у 1922 році.
Від жовтня 1924 року Симон Петлюра з дружиною та донькою оселилися у Парижі. При цьому голова директорії УНР, який не склав із себе владних повноважень, продовжував підтримувати тісні стосунки із Юзефом Пілсудським, все ще сподіваючись на спільну боротьбу проти більшовицької Росії.
Пілсудський мав у планах створення у Східній Європі федеративної держави Межимор’я, до якої б входили Польща, Литва, Україна і Білорусь. У союзі з Петлюрою та за сприяння західних держав (насамперед Великої Британії) такі перспективи могли стати реальністю і становили серйозну загрозу для недавно утвореного Радянського Союзу (тоді у складі Російської, Закавказької, Української та Білоруської республік).
Об’єднання західних сусідів остерігалися спецслужби СРСР. Не випадково радянський агент Самуїл Шварцбард убив Симона Петлюру відразу після травневого військового перевороту у Польщі, який знову привів Пілсудського до влади. Реакція на вбивство отамана у польському війську була показовою: 40 польських генералів в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві. Після убивства Петлюри саме новий польський уряд надавав матеріальну допомогу сім’ї українського отамана.
В авторській композиції український артист оспівує красу і мальовничість України, її символи, які з давніх-давен об’єднують кожного українця. “Україна понад усе!” – основне гасло, яке закликає всіх українців, увесь світ, об’єднуватись, захищати і вірити у перемогу своєї Батьківщини у війні з російськими окупантами.
До запису треку, співак долучив дитячі колективи з регіону, у якому він зараз знаходиться. Чим замотивував усіх дітей, не дивлячись на жахливі події які відбуваються поруч, на варварство і вбивства мирного населення окупантом, вірити у бойовий дух свого народу, у силу українських захисників. Вірити у себе! І оспівувати красу і незламність своєї Батьківщини.
https://youtu.be/ThAGUUOz1HY
«Сьогодні важливо створювати україномовний патріотичний контент, адже українська пісня має звучати по всьому світу! Я вірю, що Україна переможе! Наші крила і дух не зламати! Від Заходу до Сходу, від Півночі до Моря, нас, УКРАЇНЦІВ, не подолати!
Ми сильні та відважні! З нами світ і з нами БОГ!!!» – каже артист.
Лікар терапевт/педіатр, засновник та власник клініки Doctor24 Анатолій Корнутяк, який переїхав до Львова з Ірпеня, просить небайдужих поширити інформацію про його клініку.
Він із командою лікарів переїхали до Львова, адже місто Ірпінь практично зруйноване, там ведуться активні бойові дії.
“Ми залишились без домівок, без роботи. Ми вирішили в тилу продовжувати боротьбу за здоров‘я наших українців. В Doctor24 чотири лікаря (два терапевти, педіатр, інфекціоніст), які можуть оперативно виїжджати і надавати допомогу вдома дітям і дорослим. Ми добре зарекомендували себе в Ірпені/Бучі. У Львові про нас ніхто не знає, тому я хочу попросити вас про допомогу, поширити інформацію про Doctor24”, – зазначив Анатолій Корнутяк.
Ви можете оформити виклик лікаря додому щодня з пн – нд з 8:00 – 21:00 за номером +380970310103. Лікар приїде до вас швидко, впродовж 30-60 хвилин.
Онлайн консультації безкоштовні. Виклик для сім’ї ЗСУ – знижка 50 %. Виклик та інші послуги згідно прайсу, деталі на сайті: doctor24.ua. Частина коштів піде на допомогу ЗСУ.
У роки Першої світової війни російська імперська армія розграбувала одне із найпотужніших підприємств на Львівщині – Ходорівську цукроварню.
Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.
Подія сталась у 1915 р., під час відступу російських військ. Тоді спалили будівлю цукроварні, зруйнували 65-метровий комин, а устаткування залізницею відправили до Росії.
Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.Цукроварня в Ходорові, поч. ХХ ст.
На кадрах 1913 року бачимо цукроварню до руйнування. Все обладнання було виконане на чеській фабриці Skodа.
В п’ятницю, 25 березня 2022 року, о 16:00 оркестр «INSO-LVIV» Львівської національної філармонії (вулиця Чайковського, 7) дасть концерт «Місяць незламності».
Пряма трансляція відбудеться на офіційних сторінках оркестру FACEBOOK TA YouTube, повідомили у INSO-LVIV. У програмі – Симфо́нія № 3 ор. 55 Л. Бетховена, мі-бемоль.
«Місяць війни. Місяць запеклого спротиву, який чинить Україна на всіх фронтах.
Місяць мужності і доблесті наших військових і загонів тероборони, які в польових умовах опановують зброю і дають нею відсіч ворогові.
Місяць надлюдської громадянської відваги мешканців Ізюма і Мелітополя, Миколаєва і Херсона, і ще багатьох українських міст, містечок і сіл, які виходять беззбройними на акції протестів, зупиняють собою колони, відстоюють свою гідність і кожен сантиметр української землі.
Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів»
Місяць нескореності оборонців Зміїного і Маріуполя, Чернігова і Сум, місяць зухвалого протесту на межі можливого і неможливого.
Місяць, кожен день якого коштує нам людських життів, вимагає нелюдських зусиль, свідчить про те, що наш народ не здається. Місяць втрат, яких ми не можемо поки що ні забрати, ні поховати по-людськи, ні осягнути. Яких ми не зможемо ніколи пробачити.
Місяць неймовірних зусиль волонтерів, які забезпечують армію і цивільних на усій території України, навіть там, де, здавалось би, неможливо дістатися. Збирають, роздобувають і везуть – амуніцію і кровоспинні, ліки і речі першої необхідності.
Місяць, який показав нам, що ми можемо бути згуртованими і єдиними, гідними свого минулого, людяними в нелюдських умовах, дієвими всюди, де потрібна допомога, безкорисливими і корисними.
Оркестр INSO-Lviv
Місяць довіри до того, хто стоїть пліч-о-пліч з тобою і захищає тили, місяць взаємодопомоги і співчуття до того, хто опинився без дому над головою, місяць праці за межею можливостей, місяць самопожертви.
Місяць, за який ми продемонстрували всьому світу, що ми – потужна держава зі справжніми гуманістичними та демократичними цінностями, з дієвими механізмами та структурами, з вірою одне в одного, в нашу армію і в нашу перемогу.
Місяць праведного гніву, який наповнює наші серця, дає сили боротися і боронити нашу святу землю, так рясно скроплену кров’ю не одного покоління українців.
Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів»
Місяць любові, яка не дозволяє втратити людяності, яка зцілює і підтримує, надихає і переконує, що все це недаремно, що воїни наші вистоять, що діти наші повернуться на свою мирну землю, що ми відбудуємо ці міста і села, що кожного загиблого пам’ятатимемо по імені. Місяць вдячності кожному», – зазначили музиканти.
«Бо доки кожного з нас тримає внутрішній стрижень гідності і любові до України, бо доки в кожному з нас звучить ця музика, строга як наш національний славень і болюча, як «Пливе кача по Тисині», урочиста, як реквієм, і надихаюча, як «Героїчна симфонія» Бетховена, доки ми в стані чути і відчувати її, ми – непереможні.
Слава Україні! Героям слава!», – додали у оркестрі.
Мінімальну кількість речей, які потрібні для прийому переселених осіб, зібрали за рекордні 8 годин.
“Робили усе не тому, що хтось попросив чи наказав, а тому, що так веліло серце. Скажімо, комендант прихистку вдома прийняв ще п’ять сімей, а прибиральниця ночує у сусідки, бо свою квартиру віддала переселенцям. Учасники капели вступили до лав ЗСУ, Територіальної оборони, а також допомагають збирати гуманітарну допомогу. Притулок уже прийняв понад півсотні сімей і продовжує це робити”, – розповів керівник капели Дмитро Кацал.
Прихисток св. Лазаря
Прихисток можна підтримати перерахувавши кошти на нашу капеланську картку:
5168 7554 4696 1274
Душенко Олег.
У строфі «призначення платежу» потрібно зазначити: на прихисток св. Лазаря.
Едвард Козак, також відомий під псевдонімами Еко, Мамай, Майк Чічка, – український карикатурист, гуморист, художник, письменник, іконописець, редактор і видавець. Все своє життя митець присвятив одному – служінню Україні. Куди б не закидала його доля, всюди популяризував нашу культуру.
Едвард Козак
Народився Едвард 3 лютого 1902 року на Львівщині. Родина мала німецько-польське походження, проте хлопець змалечку відчував свою приналежність саме до українства. Освіту здобував у Стрийській гімназії, був пластуном. Після проголошення в 1918 році Західної-Української Народної Республіки вступив до лав Української галицької армії. Достеменно невідомо, чи належав Козак до підпільної Української військової організації, проте у 1922 році він перебував під слідством у процесі УВО. Та хай там як, Едвард опинився в польській армії (зазвичай поляки таких неблагонадійних відправляли до свого війська на перевиховання). Під час служби малював карикатурами, та й взагалі прославився великим дотепником та жартівником.
Едвард Козак
Після повернення з армії вирішив пов’язати своє життя з гумористично-сатиричним направленням. Тоді у Львові було чимало талановитих карикатуристів, які могли переважити в уміннях будь-якого европейського умільця на цьому полі. Козак не поступався їм в таланті гостро підмічати та переносити на папір сатиричні сюжети. Свої вміння Едвард вдосконалював у школі видатного українського художника Олекси Новаківського, а також у мистецьких студіях Відня та Любліна.
Едвард Козак (другий зліва) у групі пластунів під час Листопадового Чину, Стрий, 1918 рікЕдвард Козак і Йосип Сліпий
Починаючи з 1930 років, Козак редагував та видавав сатирично-гумористичні журнали “Зиз” та “Комар”. Ілюстрував видавництво Івана Тиктори “Українська преса” (найбільше видавництво на західноукраїнських землях, яке займалося виданнями газет, журналів, календарів, історичних місячників, головна мета якого – поширення освіти та національної свідомості серед українців). Окрім того, оздоблював журнал для дітей “Світ дитини”, займався розписом церков на Львівщині, створював театральні декорації та костюми, писав олійні картини та етюди, проєктував дизайн плакатів та обгорток.
Карикатури Козака не втратили своєї актуальності й сьогодні, настільки правдивими, гострими та сміливими були ці зображення. Разом із однодумцями створювалися шаржі на провідних українських та світових діячів. Вони зображували сутність тодішньої політики та життя Галичини. Не залишили без уваги проблем мовного питання, соціальної нерівності, висвітлювали взаємини між українцями та поляками, а також відбивали негативне ставлення до більшовицької системи та сталінського режиму. Тому не дивно, що в 1939-му більшовики вдерлися до Львова то осатаніло шукали Едварда. Проте не знайшли. Козак встиг виїхати до Польщі.
Із дружиною Марією. Фото: Jacques Hnizdovsky – Artist’s Estate/CC BY-SA 3.0Із дружиною Марією. Фото: Jacques Hnizdovsky – Artist’s Estate/CC BY-SA 3.0
У Кракові Едвард працював в “Українському видавництві”. Там він продовжив займатися ілюстрацією книжок, оздобленням журналів “Юні друзі” та “Дорога”. Там же вийшов і проілюстрований художником твір Івана Франка “Лис Микита”. Чимало робіт Козака зустрічалося на шпальтах німецьких та польських газет.
Коли радянські війська залишили Львів, Едвард, як і багато інших повернувся до Львова. Попри воєнні дії активісти продовжували розвивати українське культурно-мистецьке життя. Тоді ж з’явився театр “Веселий Львів” (проіснував два роки). Це був театр на кшталт европейських розважальних закладів, головна мета якого – популяризація української культури. Козак писав сценарії та малював декорації дуже скоро “Веселий Львів” став популярним серед молоді.
У 1944-му Козак разом із дружиною та сотнями українців опинися у таборі переміщених осіб в Німеччині. Але й там не сиділи склавши руки – активісти заходилися будувати там маленьку Україну. Американці та англійці були враженні завзяттям наших земляків, які зуміли створити там і видання періодики, і аматорські театри, і ремісничі цехи.
У 1944-му художник очолив Спілку українських образотворчих мистців (мистецьке товариство, що об’єднувало митців різних напрямів, які тоді жили переважно у таборах переміщених осіб у Німеччині й Австрії). У 1948-му Козак започаткував видання гумористично-сатиричного журналу “Лис Микита”. Це видання стало справжнім феноменом еміграційної періодики. В Мюнхені Едвард створив також унікальний цикл листівок українських народних пісень, пізніше митець намалює ще комплект карток “Село”, які вийдуть друком у 1956-му.
1951-го Козак перебрався за океан і замешкав у Детройті (США, штат Мічиган). Тут він продовжив видавницьку справу журналу “Лис Микита” та відкрив власне видавництво з однойменною назвою, писав гумористичні оповідання, малював картини. Щороку проводив виставки своїх робіт.
Едвард Козак. На торзі. Альбом карикатур “Село” 1956 року
Едвард Козак. Сусідки. Альбом карикатур “Село” 1956 року
Із 1952-го до 1957 року працював на кіностудії Jam Handy Film Studio, де створював кольорові мальовані телекартини. За цю роботу неодноразово був вшанований відзнаками на Всеамериканському конкурсі. Але знайшлося чимало заздрісників, які боялися сильного конкурента, до того ж до українських емігрантів у США ставилися не надто прихильно на відміну від Канади. Майже в кожному підозрювали фашистського прибічника чи навіть ворога народу. Зрештою, всіма правдами й не правдами Козака усунули від роботи. Для нього зачинили двері до американського мистецтва. Але траплялися випадки, що ті ж американці крали ідеї карикатур у майстра. Едвард не витримав і в одному з номерів журналу намалював шарж “Семе, не кради!”.
За сімдесят років творчої праці митець створив близько тисячі картин, десятки тисяч карикатур та малюнків. Основа яких – Україна, село, люди, політика, емігрантське життя, історія. Нині його твори зберігаються в музеях країн світу, приватних зібраннях.
Щастю Козака не було меж – він дожив до того дня, коли Україна стала незалежною. Йому вже було під дев’яносто, коли ступив на рідну землю. Разом із синами відвідав Львів. На його честь влаштували пишну зустріч, організували експозицію робіт. За два роки присвоїли звання почесного громадянина міста.
22 вересня 1992 року в Воррені (штат Мічиган) навічно упокоївся палкий патріот, неперевершений сатирик-гуморист, художник, вірний син своєї Батьківщини Едвард Козак.
5 квітня у Львові відкриють Музей науки та інновацій. Його експозицію поповнять експонатами з музею Малої академії наук України у Києві та Музею цікавої науки в Одесі. Там буде близько 100 експонатів, всі інтерактивні. Для дітей організують наукові шоу, майстер-класи, воркшопи та наукові семінари. На час воєнного стану відвідування музею буде безкоштовним. Про це пише ZAXID.NET
Як повідомила команда Tech Startup School, яка займається облаштуванням музею, частина експонатів з Києва попередньо мала бути передана в місто Маріуполь, але до завершення бойових дій вони тимчасово будуть у Львові.
«На час війни вони точно будуть у Львові. Але ще раніше ми домовлялися з директором Малої академії наук Оксеном Лісовим про передачу частини експонатів у Львів, адже вони планували робити реновацію свого музею та завезти нові експонати науки», – розповів директор Tech StartUp School та Наукового парку «Львівської політехніки» Назар Подольчак.
У зв’язку з тим, що Мала академія наук тимчасово призупинила відвідування інтерактивного простору у Києві через воєнні дії, до Львова передають такі експонати: магнітний міст, стіл із головоломками, дзеркальне письмо, хрестики-нулики у 3D, гра «Зав’яжи шнурок», «Єдине обличчя на двох», «Прозорий комп’ютер», «Стілець із цвяхами», квадратні колеса, магнітну рідку речовину, настінні оптичні ілюзії.
Tech Startup School також підготував частину власної експозиції: колиску Ньютона, міст да Вінчі, інтерактивну пісочницю, інтерактивну підлогу, що в комплекті налічує 100 ігор, торс людини, експозиції архітектурних об’єктів культурної спадщини Львова, виготовлених з фанери.
«Діти та дорослі матимуть змогу практично познайомитись з експонатами за напрямками IT, біо- та сучасні технології, фізика, робототехніка, електроніка, Smart Cities. У музеї також будуть розташовані науково-дослідні лабораторії для дітей та молоді, де можна буде створити власний експеримент під наглядом фахівців, довідатись про хімічні процеси та цікаво провести час», – повідомили у Tech Startup School.
Відкриття відбудеться 5 квітня на вул. Січових Стрільців, 7. Як уточнили організатори, до кінця воєнних дій відвідування музею безкоштовне. Реєстрація тут.
Музей буде доброю нагодою відволікти та розважити дітей в час війни, залучити їх до вивчення науки у нестандартний та цікавий інтерактивний спосіб. Для завершення усіх робіт музей потребує підтримки.
Доступ до високошвидкісного інтернету матимуть важливі об‘єкти на Львівщині.
Львівська ОВА отримала першу супутникову тарілку Starlink компанії SpaceX. Про це повідомив керівник Львівської військової адміністрації Максим Козицький.
За його словами, доступ до високошвидкісного інтернету матимуть важливі об‘єкти на Львівщині.
Зокрема, супутникову тарілку Starlink компанії SpaceX отримав Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр.
Нагадаємо, що супутниковий зв’язок Starlink від компанії Ілона Маска прибув в Україну 28 лютого. Проект Starlink створила компанія SpaceX Ілона Маска. Це супутникова система, завдяки якій можна отримати доступ до інтернету у важкодоступних куточках Землі. Starlink не залежить від традиційної інтернет-інфраструктури, тому його не можна легко відключити. Він більш стійкий до кібератак, тому в умовах війни потрібен Україні. Напередодні очільник Мінцифри звернув увагу Маска на війну в Україні та російську агресію і закликав надати Україні можливість користуватися супутниковим інтернетом Starlink.
Після цього мільярдер, засновник компаній «SpaceX», «PayPal», Neuralink і The Boring Company, генеральний директор «Tesla Inc.» Ілон Маск висловив підтримку Україні. «Україно, тримайся сильною», – написав він у своєму Twitter.
Протягом зими 1944–1945 рр. Василь Василяшко – “Перемога” зі своєю сотнею “Галайда 1” зробив кілька вдалих засідок на підрозділи НКВД, прикордонників та винищувальні батальйони на території сучасних Жовківського, Сокальського та Кам’янка-Бузького р-нів.
Особливо відзначилися повстанці у великому оборонному бою в лісі на північ від с. Зіболки (Жовківський р-н) 22 березня 1945 р. Сотня, чисельність якої складала 167 вояків, протягом кількох годин протистояла наступові 120-го і 128-го запасних стрілецьких полків 43-ї запасної стрілецької дивізії Червоної армії, підсилених підрозділами НКВД.
Василь Василяшко – “Перемога”
Опис бою опублікований у повстанському збірнику “У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА” (1946 р.):
“О годині 11-ій одна ворожа групка у силі 20 чоловік вийшла з ліса на галявину, просто становищ чоти “Лісового”. Командир “Перемога” дав наказ: вогонь! Майже ціла передня групка ворогів упала від повстанського кулеметного вогню. В передніх большевицьких лавах почувся нелюдський зойк, а за цим вороги почали відступати. Тут енкаведисти змусили передні свої лави до нового наступу. Большевики підтягали безнастанно свої сили і раз за разом кидали їх до масових атак.
О годині 12-ій дістав поранення в праву грудь сотенний командир, друг «Перемога». Він продовжував дальше командувати боєм, щоб не допровадити до будь-якого замішання чи заламання серед повстанців. Доперва пізніше, вже цілковито перемучений, передав команду чотовому командирові Сивому, але дальше не переставав подавати бойові поради.
Сили ворогів зросли до такого ступеня, що вони вже почали вдиратися на повстанські становища. Повстанці по-геройськи відбили большевиків рукопашним боєм, кололи їх штиками, багнетами, били прикладами. Мимо того ворог наступав сильно й часто. Кожної хвилини грозило перервання оборонних повстанських становищ. Критична хвилина бою щораз то наближувалася.
Реконструкція бою УПА з військами НКВД
Командир «Перемога» узяв під увагу свої сили та переважаючі сили ворога, а теж малий запас амуніції, що її при собі мали повстанці. Він постановив усякими способами не допустити до кризи та врятувати повстанські відділи перед розбиттям. Видано вже остаточний наказ повстанцям прориватися боєм через вороже кільце.
Власне у цій хвилині ворог прорвав становища чоти «Лісового». Найгіршим було те, що не можна було повідомити чотового командира “Ігоря” про плянований прорив та відступ. На полі бою впало двох зв’язкових, що їх вислав командир “Перемога” до “Ігоря”. Було вже після години 14-ої. Дві чоти приготовилися до прориву. Повстанці рушили в одному напрямі. Це побачив ворог і негайно у тім місці скупчив свої сили. Тоді повстанські чоти рушили в цілком іншому напрямі.
Першою прорвалася через три ворожих лави чота “Сивого”, а відтак “Лісового”. Чота “Сивого” гураґанним вогнем прорвала в однім місці угруповання ворога, завдаючи йому важких втрат. Але прорив і повстанцям приніс жертви. Згинув тут смертю героїв чотовий командир “Лісовий” та був ранений чотовий командир “Сивий”. Чота “Ігоря”, віддалена дещо на схід від інших повстанських чот, не зауважила прориву повстанців та дальше продовжувала бій. Доперва тоді, коли пробувано пов’язатися з командиром “Перемогою”, зауважено, що ворог посилив свої атаки власне з тих сторін, де перед тим стояли сусідні повстанські чоти.
Командир “Ігор” додумався про те, що вже сталося, і тому постановив прорватися в східньому напрямі через зруб, перед своїми становищами. Ворог власне заляг перед зрубом. Але іншого виходу для оточеної повстанської чоти не було. Чота “Ігоря” сипнула по ворогові густим вогнем, а відтак з окликом «Слава!» кинулася на ворожі становища. Мимо сильного ворожого контрвогню повстанці прорвалися через ворожі становища в бажаному напрямі.
Зразу після прориву двох чот командир “Перемога” задержав повстанський відділ, зорієнтувався, що чота “Ігоря” не зауважила його прориву. Для допомоги ще оточеній чоті повстанці заатакували большевицький перстень іззаду, в його ліве крило. Це власне в дуже великому ступені допомогло чоті Ігоря прорватися через сильні ворожі лави”.
Срібний хрест заслуги УПА
Золотий хрест заслуги УПА
У повстанському звіті прорив описано так: “Командир “Перемога”, бачучи, що тут неможливо дальше вдержатися, дає наказ в пробій. І рушили повстанці. З голосним криком “слава” кинулися мов льви, з зловіщим блеском в очах, прямо на ворога, стріляючи по дорозі тих, котрі не мали часу втічи”.
Часопис воєнної округи УПА “Буг” “Стрілецькі вісті” (ч. 4, квітень 1945 р.) серед тих, хто відзначився у бою, згадував і В. Василяшка: “Командир підвідділу “Перемога”, який мимо поранення зручно прориває вороже окруження, холоднокровно і прикладно командуючи своїм підвідділом”.
За звітом обласного управління НКВД, втрати двох запасних полків склали 28 вбитими і 46 пораненими. Натомість в списках втрат 43 запасної дивізії подано що в бою 22 березня (інколи помилково бій подано дату 23–24 березня) загинуло 6 офіцерів та 26 сержантів і рядових, а ще троє померли в лікарні від ран.
Втрати повстанців склали 39 вбитими (зокрема командир чоти “Лісовий”) і 18 пораненими (зокрема сотенний Василь Василяшко – “Перемога” і чотовий Василь Панас- “Сивий”). Ранених передали в теренову сітку ОУН на лікування. Вже 1 квітня В. Василяшко, хоч ще не повністю одужав, повернувся до своєї сотні.
Війна кардинально змінила наше життя… У цей складний час дуже важливо, щоб музика не мовчала, адже це ще один невід’ємний фронт! Також не менш важливо захистити найцінніше, що у нас є – дітей, адже саме вони – майбутнє України.
22 березня о 12.00 на площі Ринок, 2 (навпроти кам’яниці Бандінеллі) відбудеться мистецька акція для батьків та дітей. Подія буде присвячена 180-річчю від дня народження видатного українського композитора Миколи Лисенка. Захід організовує Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика спільно з соціальною ініціативою «Діти Країни: розваги для відваги».
Звучатимуть твори композитора у виконанні відомих львівських піаністів Оксани Рапіти, Мирослава Драгана, вокалістки Наталії Дитюк та чоловічого хору Львівської філармонії.
Наприкінці у спільному виконанні усіх присутніх також прозвучить духовний гімн України “Боже єдиний великий”, автором музики до якого є Микола Лисенко.
Наталія Дитюк
Заплановані також і розваги для малечі: у події візьмуть участь дитячі аніматори. Ведучою події буде Марта Кузій.
22 березня виповнюється 180 років із дня народження корифея української музики – Миколи Лисенка (1842-1912). Саме Микола Лисенко є одним із формотворців нашої національної композиторської школи. Видатний композитор, піаніст, педагог, збирач фольклору та громадський діяч, Микола Лисенко левову частину свого життя присвятив вихованню юних музикантів та писав композиції для дітей. Найвідомішими з них є опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».
Впродовж тижня музиканти Львівської національної філармонії та волонтери-митці з соціальної ініціативи «Діти Країни», будуть організовувати мистецькі зустрічі, концерти і майстер-класи, присвячені творчості композитора та українській музиці.
Події відбудуться у публічних просторах (для усіх охочих) і у локаціях, де перебувають вимушено переміщені діти.
Військовослужбовець Положевич Олександр Олександрович
Сумна звістка прийшла з фронту в Новороздільську громаду.
16 березня внаслідок бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу поблизу міста Попасна загинув 33-річний військовослужбовець Положевич Олександр Олександрович, який мужньо захищав Україну від російських убивць.
Нинішня вулиця Богдана Хмельницького найстаріша у Львові - їй стільки ж років, скільки й самому місту. Вперше вона згадується ще у далекому XI сторіччі, як...
