У вівторок, 19 квітня 2022 року, о 18:00 у Львівській філармонії відбудеться великий благодійний захід – симфонічна поема Ігоря Закуса «НЕЗЛАМНІ».
Мета заходу – збір коштів для полку спеціального призначення АЗОВ, повідомили організатори Український Мистецький Фронт та Львівська національна філармонія.
На сцену вийдуть квінтет відомого українського музиканта Ігоря Закуса та Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика під керівництвом диригента – Володимира Сивохіпа.
До програми «НЕЗЛАМНІ» увійшли твори Ігоря Закуса, оркестровані для симфонічного оркестру і джазового квінтету кращими українськими оркеструвальниками, також вірші українських поетів, написані в перший місяць війни між Україною та росією.
Iгор Закус
«НЕЗЛАМНІ – це про українців. Музика – присвячена їм. А вірші, написані за останній місяць, оспівують український народ, його дух і незламність. Мирного українця, який стає воїном, його батьків, дітей, українську жінку, українського солдата… Це велике музичне полотно, залите поезією українських поетів про героїчну боротьбу українського народу за свою свободу в загарбницькій війні росії проти України, музично-поетичне зображення шляху українців до перемоги», – сказав Ігор Закус.
Читають вірші Марта Більська та Олег Онещак. Олег – актор театру Леся Курбаса, який вступив до лав ЗСУ, коли почалася війна. Відпрацювавши концерт, він одразу повернеться до своїх нових службових обов’язків – захищати Україну.
Концерт НЕЗЛАМНІ транслюватимуть по всьому світу з метою збору коштів для ЗСУ.
Також є унікальна можливість купити квиток й потрапити на подію наживо. Філармонія наразі є великим гуманітарним хабом, а всі приміщення, включаючи партер, зайняті ліками для наших військових, тому в продажу буде лише 120 квитків.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
Зібрані гроші УМФ передає Міжнародному Благодійному Фонду “ПАТРІОТ” на потреби окремого полку спеціального призначення АЗОВ. Звіти про перераховані кошти – на офіційних сторінках УМФ.
Довідково. Iгор Закус – бас-гітарист, композитор, викладач, засновник проекту Jazz Kolo справедливо вважається найкращим бас-гітаристом Україні. В його музиці є все – техніка, вражаюча мелодика, справжня українська співучість та індивідуальний саунд.
Заслужений Артист України, Доцент КМАм ім Глієра, Ігор займається викладацькою діяльність, активно гастролює, та є автором чисельних українських та міжнародних музичних проектів.
Iгор Закус
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика – колектив із понад столітньою історією та один із провідних музичних колективів України. Його «офіційним» днем народження вважається 27 вересня 1902 року. Є постійним учасником міжнародних фестивалів та проєктів, зокрема, Міжнародного фестивалю музичного мистецтва «Віртуози», Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти», Українсько-польського фестивалю «Відкриваючи Падеревського» та ін. Оркестр з успіхом гастролював у багатьох країнах світу, серед яких Польща, Італія, Іспанія, Франція, Швейцарія, Німеччина, Нідерланди та Китай. Протягом останніх кількох сезонів оркестр здійснив низку важливих записів для великих міжнародних лейблів, включаючи Naxos та Brilliant Classics.
Український Мистецький Фронт створили у березні 2022 року під час війни Росії з Україною, музикант та організатор івентів зі Львова Сергій Федорчук та власниця київської комунікаційної агенції Top Media Communication Ольга Черткова.
Трамвайний вагон «Sanok» № 113 спускається по вулиці Івана Франка. Приблизно в цьому місті подібний вагон перекинувся при проходженні кривої. Фото із колекції Ігоря Плотка. 1960-ті рр.
У Львові в травні 1880 року почав працювати перший в Україні кінний трамвай. Львів був другим в Україні і четвертим в Австро-Угорській імперії містом, де 31 травня 1894 року було відкрито рух електричного трамвая. На жаль, як і всі інші види міського наземного транспорту, трамваї потрапляють у ДТП, які іноді бувають масштабними.
У Львові – складний рельєф – центральна частина міста знаходиться в долині річки Полтви (нині захована у колектор), а околиці – на узвишші, тому на магістральних вулицях із трамвайним рухом (Городоцькій, Шевченка, Личаківській, Бандери) є підйоми і спуски із достатньо крутими ухилами. У центральній частині Львова вулиці є звивистими із купою нерегульованих перехресть.
Ці обставини створюють значні складності для трамвайного руху і вимагають у водіїв електротранспорту пильної уваги і високої професійної майстерності. За майже 130 років роботи електричного трамвая у Львові сталося лише кілька масштабних аварій із людськими жертвами, які припали на радянські часи і довгий час замовчувалися комуністичною владою. Навіть зараз у вільному доступі немає світлин із місця трамвайних катастроф 1947 і 1972 років.
У австрійські і польські часи львівська преса дуже багато писала про роботу трамвайного господарства, отож гортаючи сторінки старих газет можна дізнатися про багато трапунків та аварій. У числі україномовного “Діла” за 10 червня 1894 року описано перші серйозні аварії, які трапилися із електричними трамваями Львова.
5 червня 1894 року, у день відкриття руху трамваїв до площі Галицької виставки крайової (проводилася у верхній частині сучасного Стрийського парку) сталася трамвайна аварія: у одного із вагонів, який рухався по сучасній вулиці Уласа Самчука, розірвався ланцюг гальмівного механізму і трамвай, набираючи швидкість, покотився із ухилу. Серед пасажирів зчинилася паніка, вони почали виплигувати із трамвая і травмувалися. Репортер “Діла” повідомив про двох пасажирів, які отримали травми середньої важкості.
Трамвайні вагони на лінії до Галицької виставки крайової. Саме на цій лінії відбулася аварія у день відкриття 5 червня 1894 р.
8 червня 1894 року сталося зіткнення двох вагонів електричного трамвая. Інцидент трапився біля школи Св. Софії на сучасній вулиці Івана Франка біля 10 години вечора. На трамвай, що зупинився через несправність, наскочив інший вагон. “Удар був такій сильний, що перед ваґона і дах зігнулися як папір, а всі шиби потріскали. Скло покалічило кількох людей. Дійсне чудо, що не було більшого нещастя з людьми, тим більше, єсли зважиться, що віз трамваю електричного важить 5600 кілограм”, – повідомляв репортер “Діла”.
Трамвайна лінія на вул. Св. Софії – саме тут сталося зіткнення трамваїв 8 червня 1894 р.
Окрім електричного трамвая у Львові наприкінці ХІХ століття працював також трамвай кінний. На центральному проспекті міста лінія електричного і кінного трамвая мала два перетини. 26 липня 1894 року на Галицькій площі зіткнулися вагони кінного і електричного трамвая. В результаті вагон кінного трамвая вилетів із колії, його візник впав на брук.
Значних пошкоджень вагони кінного і електричного трамвая не отримали, пасажири обох вагонів відбулися переляком. Інцидент став причиною конфлікту підприємств кінного і електричного трамвая, який завершився затвердженням правил безпечного перетину трамвайних ліній: на одному пріоритет отримав кінний трамвай, на іншому – електричний.
Перший трапунок за участю електричного трамвая із смертельними наслідками стався 15 квітня 1895 року. Тоді на околиці Львова Личаковій під колеса трамвая потрапив 7-річний хлопчик Яків Козловський, син муляра. Інцидент стався біля 10 ранку, хлопчик перебігав вулицю перед електричним трамваєм. Про аварію писали всі тогочасні львівські газети.
У 1910 році у Львові трамваї почали курсувати на Високий Замок – на вершину пагорбу, що домінує над центром міста. Тут у свій час галицькі князі збудували замок, який дав початок місту, а у другій половині ХІХ століття польські патріот насипали курган на честь Люблінської Унії – об’єднання Польщі і Литви в одну державу.
Трамвайна лінія на Високий Замок характеризувалася не лише стрімкими ухилами (вони сягають 6% і більше), але й поворотами на ухилі. Саме на цій лінії 10 жовтня 1913 року сталася значна аварія, про яку повідомляла “Gazeta Lwowska” у числі № 233. Біля 11 години дня у вагона, який піднімався по вулиці Унії Люблінської (нині – вул. Гуцульська), відмовили службові гальма і він покотився вниз по вул. Курковій (Лисенка).
На щастя водію вдалося аварійним гальмом зупинити трамвай, але деякі пасажири виплигнули із вагону на ходу та травмувалися, впавши на бруківку. Інцидент розслідувала поліція. Після цього на львівському трамваї почали працювати ревізори безпеки руху, які слідкували за дотриманням водіями і кондукторами правил безпечної експлуатації трамваїв. Крім того на ухилах були запроваджені технічні зупинки для перевірки гальм та обмежено швидкісні режими при русі вагонів із ухилу.
Велика кількість різних трапунків із трамвайним транспортом Львова сталося під час Першої Світової війни. Причиною стала мобілізація фахових вагоноводів до австрійського війська, їх місце зайняли колишні кондуктори (вони, між іншим, у ті часи мали основні навики керування вагонами) та навіть гімназисти та студенти. Тогочасні газети повідомляли і про наїзди трамваїв на людей, і про зіткнення вагонів із підводами та автомобілями. Значно знизилася в ті роки і культура обслуговування пасажирів.
У 1920-х роках у Львові розвивається автобусний транспорт. Відомий львівський фотограф Марек Мюнц зазнімкував зіткнення трамвайного поїзда та приміського автобуса, що курсував до Винник, на вул. Личаківській. Це фото було опубліковано у львівських газетах.
Наслідки зіткнення трамвая і автобуса. Кінець 1920-х рр.
28 серпня 1935 року, як писала львівська газета “Діло”, в центрі Львова, на площі Галицькій блискавка вразила трамвайний вагон. Було пошкоджено електричне обладнання трамвая, проте ніхто із пасажирів, що перебували в салоні, не постраждав.
У квітні 1936 року під час масових протестів у Львові протестувальники перекидали трамвайні вагони на вулицях і використовували їх в якості барикад.
Перекинуті під час масових протестів у Львові трамваї. 1936 р.
Трамваї у Львові курсували і під час нацистської окупації 1941–1944 року, проте їх технічне обслуговування і ремонт майже не проводилися. Після того, як Львів зайняли радянські війська, виявилося, що трамвайне господарство у дуже печальному стані: зазнало руйнувань трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій, вагони і інфраструктура зазнали пошкоджень. Трамвайний рух було відновлено тільки 1 березня 1945 року – в той день на три маршрути вийшло 24 трамвайні вагони – 22 моторні і 2 причіпні.
Основною проблемою львівського трамвая у повоєнний час була кадрова. Справа в тім, що за часів Другої Речі Посполитої більшість львівських трамвайників були поляками та євреями. Українців було вкрай мало і вони, переважно, займали найнижчі посади. Більшість львівських євреїв під час окупації знищили нацисти.
Поляки, починаючи із 1944 року, почали виїздити в Польщу. Власне нестача кадрів, а як наслідок – неякісне технічне обслуговування і ремонт трамваїв стали причиною трамвайної катастрофи, яка сталася на розі вулиць Коперника і Словацького 75 років тому – у 1947 році.
Криві на перехресті вул. Копеника та Словацького – саме тут сталася масштабна трамвайна аварія у 1947 року. Зараз ці колії розібрано. Автор фото – Олександр Сандлер. 2010 р.
Нам наразі навіть приблизно встановити дату аварії 1947 року – в місцевій радянській пресі цей трагічний трапунок не висвітлювався. Інформація про катастрофу поширювалася із вуст у вуста. Широкому загалу доступні лише спогади про аварію, залишені львів’янином Олександром Хохуліним – автором відомих “Хронік Манкурта”: батько Олександра постраждав в цій трамвайній аварії:
“У 47-му батька демобілізували, він був без роботи. І тоді ж йому довелося потрапити у відому катастрофу на вул. Коперника, коли у трамвая № 2 відмовили гальма і він на повній швидкості врізався у кутовий будинок навпроти Головпошти. На цьому ж будинку потім були вивішені списки загиблих і постраждалих в катастрофі. Народу тоді побило багато, в останній момент батько виплигнув із вагона, що вже завалювався набік, але цим же вагоном був придавлений…”, – написав Олександр Хохулін.
Обставини аварії виглядають таким чином: у трамвайного вагона відмовили гальма і він покотився вниз по сучасним вул. Бандери та Коперника: від зупинки “Львівська політехніка” до місця трагедії крутий і затяжний спуск довжиною понад 700 метрів із різницею рівнів 25 метрів. Некерований трамвай вилетів із колії в кривій на розі вул. Коперника і Словацького, завалився на бік і врізався в будинок.
Перехрестя вул. Коперника та Словацького під час ремонту із демонтажем трамвайних колій. Справа – будинок, в який у 1947 році врізався трамвай. Фото 2012 р.
Вочевидь, архіви радянських партійних і каральних органів містять більш детальну інформацію про львівську трамвайну аварію 1947 року. Але, на жаль, за 75 років жодний професійний історик-краєзнавець не вивчав цього питання. Ясна річ, на місці аварії немає жодного пам’ятного знаку про неї. На початку 2000-х років провели реконструкцію трамвайної лінії на вул. Коперника, отож зараз трамвайних колій на вул. Словацького немає.
Через 25 років після трамвайної аварії на вул. Коперника сталася наймасштабніша і найкривавіша катастрофа за всю історію Львівського трамвая. 10 січня 1972 року біля 16 години дня трамвайний поїзд із вагонів “Gotha” на великій швидкості зійшов із рейок на стрілці на перехресті вул. Першого Травня (Городоцька), Шевченка і Леонтовича і врізався в натовп пасажирів, які чекали транспорт на зупинці-острівці.
Зупинка-острівець на розі вул. Городоцької та Шевченка. Саме тут сталася кривава трамвайна катастрофа 10 січня 1972 року. Світлина початку 1960-х років
За деякими оцінками, під час цієї аварії загинуло більше двох десятків людей – за однією із версій жертвами цієї аварії стало 26 осіб. Про трагічний трапунок стало відомо на Заході, отож радіо “Голос Америки” повідомило про нього. У місцевій газеті “Вільна Україна” на третій сторінці 11 січня 1972 року було опубліковане таке повідомлення:
“Виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих висловлює глибоке співчуття рідним і близьким потерпілих при аварії трамваю в м. Львові 10 січня 1972 року.
Для розслідування причин аварії, вжиття заходів по посиленню безпеки руху міського транспорту та надання допомоги сім’ям потерпілих створена спеціальна комісія”.
Причини, обставини і наслідки трамвайної катастрофи 1972 року та результати її розслідування радянська влада засекретила. Довгий час основною причиною аварії вважали те, що водій трамвая під час спуску по вул. Першого Травня (Городоцькій) заснула і втратила керування трамваєм. Лише нещодавно широкому загалу стали відомі документи, із яких випливає, що обставини трамвайної аварії були іншими.
Інформаційне повідомлення КДБ УРСР за 10 січня 1972 р., яке містить інформацію про трамвайну аварію у Львові. Стор. 1.
11 січня 1972 року Комітет державної безпеки при Раді Міністрів Української РСР подав у Центральний комітет Компартії України інформаційне повідомлення за 10 січня 1972 року. В цьому документі про трамвайну аварію у Львові написано наступне (мовою оригіналу):
“Катастрофа на городском транспорте.
гор. Львов.
10 января 1972 г. в 16 часов на ул. 1 Мая в следствии неисправности тормозной системы сошел с рельсов трамвай с прицепным вагоном маршрута № 6, который проскочив остановку, где находились ожидающие его люди, проезжую часть дороги и тротуар, пробил кирпичную ограду школы № 43 (зараз – Львівська правнича гімназія, вул. Леонтовича, 2).
В результате катастрофы погибли 11 человек, 25 травмированы. Трое из числа пострадавших находятся в безнадежном состоянии и 6 человек – в крайне тяжелом.
Водитель трамвая Макара Надежда Ивановна, 1948 года рождения, оставшаяся невредимой, задержана.
По постановлению Львовского обкома КП Украины для расследования причин катастрофы создана специальная комиссия во главе с председателем облисполкома тов. Телишевским Т.Д.
Управлением КГБ совместно с другими административными органами приняты меры к предотвращению возможных нежелательных проявлений среди населения.
КГБ СССР об этом доложено”.
Ось як описує картину трамвайної аварії 10 січня 1972 року очевидець, який ховається за ніком “Locke”.
“Я теж був очевидцем цієї страшної аварії. В цей момент я перебував метрів за 100, а може ближче від зупинки, яку зніс трамвай… Все відбувалося на моїх очах. Для дитини це був страшний шок чути той страшний скрегіт, людські крики і бачити понівечені розчленовані тіла, деякі з яких іще билися в конвульсіях… А на зупинці лежав чоловік середнього віку з обома відрізаними ногами і кричав від болю нелюдським криком. Ця жахлива картина з дитинства ще досі перед очима…
Інформаційне повідомлення КДБ УРСР за 10 січня 1972 р., яке містить інформацію про трамвайну аварію у Львові. Стор. 2
Коли трамвай зійшов із рейок і вдарився об бордюр острівка із зупинкою, вагони розчепилися і їхали паралельно. Пасажири, які рятуючись вистрибували із першого вагона, потрапляли під другий…
Перший вагон трамвая повністю заїхав на шкільне подвір’я аж до його протилежного кінця, а другий – наполовину пролому стіни. Коли швиденько все прибрали, то приїхала пожежна машина і брандспойт змивали кров з тротуарів і дороги. А до вечора величезний пролом в мурі замурували і підібрали фарбу так, що наступного дня неможливо було віднайти місце пошкодження.
Тільки залишилися сліди від трамвайних коліс на бруківці і на тротуарі біля аптеки, які було видно іще декілька років аж до ремонту вулиці”, – написав очевидець аварії.
Зазначимо: на щастя для потерпілих зовсім поруч із місцем трамвайної аварії 1972 року знаходилося дві лікарні – міська клінічна на вул. Джамбула (нині Раппопорта) та Львівської залізниці. Отож, медики дуже швидко прибули на місце трагедії не чекаючи приїзду карет “швидкої”: кажуть, що лікарі та медсестри бігли на місце аварії у халатах навіть без верхнього одягу.
Розслідування трамвайної катастрофи було завершене у короткі терміни – доповідна записка, адресована Львівському обкому КП України датована 19 січня 1972 року. У ній йдеться, що аварія на маршруті №6 із трамвайним поїздом №№ 472/572, яким керувала водій Макара Надія Іванівна 1948 року народження, сталася 10 січня 1972 року о 15:30.
При в’їзді на перехрестя вул. 1 Травня (Городоцька), Шевченка та Леонтовича, трамвайний поїзд на швидкості зійшов із колій та заїхав на посадочну площадку трамвайної зупинки, де збив громадян, що знаходилися на ній, виїхав на лівий тротуар і вдарився в цегляну огорожу школи.
У документі йдеться, що під час аварії загинуло 13 осіб – 11 на місці , двоє померли в лікарні. Із 13 осіб – четверо мешканців міста Львова, вісім мешканців Львівської області і один мешканець с. Городище із Чернігівщини. Було травмовано 23 людей: шестеро у важкій формі, п’ятеро – в середній та 12 – у легкій. Загиблі і важкотравмовані були в основному серед пасажирів, що перебували на зупинці, а не в салоні вагону.
Про причини аварії йдеться наступне: “Згідно із заключенням технічної комісії від 14 січня 1972 р. причиною аварії є те, що водій трамвайного поїзда №№ 472/572 Макара Надія Іванівна, проїхавши перехрестя вулиць Одеської та 1 Травня (за приблизно 800 метрів від місця аварії, різниця рівнів із місцем аварії – 27 метрів – автори) розвинула велику швидкість поїзда внаслідок неправильного управління гальмами.
Зафіксовані положення штурвала головного контролера виключало роботу основного електродинамічного гальма, а включення двигунів на їх задній хід привело до відключення автомату силової електромережі вагону.
Повні бункера піску свідчать про те, що водій не примінила пісок для гальмування, що зобов’язана була зробити відповідно до інструкції.
Кондуктори обох вагонів – моторного т. Михальська Є.С. та причіпного Новікова М.Г. своєчасно не вжили необхідних заходів для гальмування вагонів, не знаходилися на місцях біля механічних тормозів, як це вимагає службова інструкція.
Технічна комісія вважає, що аварія трамвайного поїзда № 472/572 є наслідком порушення правил управління трамвая водієм Макара Н.І. при гальмуванні поїзда на затяжному спуску і несвоєчасного примінення кондукторами Міхальською Є.С. і Новіковою М.Г. механічних гальм”.
Огорожа школи, в яку 10 січня 1972 року врізався трамвайний поїзд № 472/572. Фото початку 2010-х рр.
Фактичну всю провину за трамвайну катастрофу із важкими наслідками було покладено на 24-річну водійку Макару Н.І. та кондукторів Міхальську Є.С. та Новікову М.Г. Водійці інкримінували, що вона замість застосування штатного режиму гальмування трамвайного вагону спробувала застосувати гальмування противмиканням двигунів (такий прийом дійсно іноді застосовується), що призвело до вимкнення головного автомату і знеструмлення силової схеми вагону. Цікаво, що в доповідній записці немає ні слова ні про колодкові (стоянкові) та магніторейкові гальма вагону.
Тут треба зазначити: щоб екстренно загальмувати сучасний трамвай застосувавши кілька видів гальм одночасно достатньо натиснути одну кнопку. Причому це може зробити не тільки водій, але й пасажир. Більше того, у трамвайних вагонах, які експлуатуються в Україні із 1960-х років є спеціальна “педаль безпеки”, яку під час руху водій постійно тримає натиснутою. Якщо цю педаль звільнити, вагон автоматично зупиняється.
Що ж до трамвайного поїзду із вагонів “Gotha”: моторного моделі Т2-62 і причіпного моделі В2-62, то ці вагони, які із 1962 року виготовлялися трамвайним заводом в місті Гота (Східна Німеччина), були обладнані кількома видами гальм, кожне із яких мало окреме керування. Електродинамічним гальмуванням вагона керували за допомогою головного контролера. Його рукоятка мала вигляд керма, що було розташовано якраз перед сидінням водія.
Переведенням головного контролера на ходові позиції забезпечувався розгін вагона, а переведенням на гальмівні – електродинамічне гальмування, коли тягові електродвигуни вагона переходили в генераторний режим. Якщо експлуатувався тільки моторний вагон, генерований при гальмуванні струм подавався на гальмівні реостати (зменшенням їх опору змінювалася інтенсивність гальмування), а якщо до моторного був приєднаний причіпний, то генерований струм живив гальмівні електромагніти причіпного вагона. Для зміни напрямку руху трамвайного вагона використовувалася рукоятка реверсу, яка знаходилася зліва від водія.
Колодкове механічне гальмо вагонів “Gotha” використовувалося в основному як стоянкове. Воно мало ручний привід від рукоятки із педаллю, яка розташована по праву сторону від робочого місця водія. Колодкове гальмо приводилося в дію декількома рухами важеля “на себе”, відускалося – натиском на педаль.
Нарешті вагон був обладнаний іще й магніторейковим гальмом (металевий “башмак”, який притискається при гальмуванні до рейки електромагнітом). Магніторейкові гальма приводилися при натисканні водієм на педаль, яка взаємодіяла із контактором, що подавав струм від акумулятора на електромагніт. Аварійне гальмо у моторному і причепному вагонах мало механічний привід від корби на задньому майданчику вагонів поруч із робочим місцем водія.
Для того, щоб загальмувати трамвайний поїзд “Gotha” в штатному режимі, водій мала спочатку задіяти електродинамічне гальмо, викрутивши “кермо” контролера на гальмівні позиції. При швидкості вагона біля 5 км/год вона мала задіяти механічне колодкове гальмо за допомогою важеля його приводу. Якщо цього було недостатньо, натисканням на педаль потрібно було задіяти магніторейкове гальмо. Ні кнопки аварійного гальмування, ні педалі безпеки в трамваях “Gotha” не було. Отож, найменша розгубленість водія під час нештатної ситуації могла стати причиною трагедії.
“Кермо” – рукоятка головного контролера трамвайного вагона “Gotha T2-62”. Зліва видно кінцевик реверс-вала, за допомогою якого змінюють напрямок руху вагона (вперед або назад). Сучасне фото
Автори цього матеріалу протягом 2014 – 2016 року займалися відновленням трамвайного вагона “Gotha”, який дуже схожий на той який потрапив в аварію. В тому числі, нам відома конструкція головного контролера такого вагону, яка передбачає певні блокування. Одне із блокувань не дає можливість реверсувати (змінити напрямок руху) трамвая, якщо рукоятка контролера не знаходиться в “нульовому” (нейтральному) положенні. Ця обставина дозволяє поставити під сумнів результати розслідування, проведеного у 1972 року. Відповідно, у аварії є не тільки (і не стільки) вина водійки, але й інших осіб із числа персоналу трамвайного депо.
Тим не менше, тюремний термін (4 роки в’язниці) отримала лише водій трамвая Макара Н.І. Такий достатньо м’який (з огляду на наслідки аварії) вирок суд виніс жінці через те, що вона була матір’ю-одиначкою. Чи працювала вона у Львівському трамвайно-тролейбусному управлінні (ЛТТУ) після відбуття терміну – не відомо. Начальник ЛТТУ В.М. Курський отримав лише сувору догану із занесенням до особової картки.
Як пом’якшуючу обставину врахували те, що Курський працював начальником ЛТТУ тільки із 1969 року. Головний інженер ЛТТУ Ю.Д. Єрохов навіть не отримав догану. До відповідальності було притягнуто начальника трамвайного депо № 2 Савулу (до цього депо було приписано трамвайний поїзд № 472/572) та заступника начальника депо із експлуатації Слідзінську. Крім того догани отримали секретар парткому ЛТТУ Брудний О.А., начальник міського відділу комунального господарства Власюк І.А, начальник міського ДАІ Львова Воскобойников А.Л та низка інших посадовців.
Після аварії 10 січня 1972 року із експлуатації вивели усі старі трамвайні вагони “Sanok”, виготовлені іще на початку ХХ століття, відповідно 27 травня 1972 року був закритий трамвайний маршрут № 10 вгору по вулиці Івана Франка із дуже важкими умовами руху (тут теж у 1960-х роках сталася трамвайна аварія).
Поступово почали виводитися із експлуатації найстаріші трамваї німецького виробництва, а із кінця 1972 року Львів почав отримувати чотиривісні трамвайні вагони “Tatra T4SU”, що були значно досконаліші за німецькі “Gotha”… По місту були ліквідовані трамвайні зупинки острівного типу, запроваджено додаткові технічні зупинки і обмеження швидкісних режимів на ухилах.
Доповідна записка про проведені заходи по виявленню причин аварії трамвайного поїзда у Львові
Документи, щодо трамвайної аварії 1972 року, були опубліковані за сприяння колишнього речника ЛКП “Львівелектротранс” Івана Бондаря. Але нажаль, навіть вони не дають можливість із 100% вірогідністю говорити про причини аварії. Встановити істину, щодо причин цієї аварії уже, напевно, не вдасться ніколи.
Перше, що потрібно зазначити: трамвайний поїзд із вагонів “Gotha” № 472 і 572 під час аварії 1972 року не зазнав катастрофічних ушкоджень. Він був відновлений після аварії та експлуатувався аж до списання 8 грудня 1983 року. Сумарний пробіг вагонів – понад 1 мільйон кілометрів. Існує фото цього трамвайного поїзда, зроблене у 1978 році. Наслідком подібної за сценарієм трамвайної аварії у Дніпродзержинську 1996 року стало руйнування кузова трамвайного вагона.
Друге. Авторам цього матеріалу довелося спілкуватися із працівниками-старожилами трамвайних депо щодо трамвайної аварії 1972 року. Працівники розповідали про чи то інженера, чи то майстра трамвайного депо, який у ніч після трагедії поліз під закривавлені трамвайні вагони лагодити щось у гальмівних механізмах. Після цього він був премійований. Оскільки від тої трамвайної аварії минуло понад 30 років, зараз вже неможливо з’ясувати, як було насправді.
Третє. Хоча трамвайні вагони “Gotha T2-62” та “Gotha B2-62”, які входили до складу поїзда № 472/572 були виготовлені іще у 1964 році, потрапили до Львова вони лише восени 1971 р. Справа в тім, що у 1964 – 1970 рр. ці вагони експлуатувалися в трамвайному депо № 1 ім. В. Леніна міста Одеси, причому на широкій колії. На початку 1970-х років 23 трамвайні поїзди “Gotha”, які експлуатувалися в Одесі, були виведені із експлуатації.
20 поїздів переобладнали із широкої колії 1520 мм. на вузьку 1000 мм. і передали до Львова. Зокрема поїзд № 472/572 був прийнятий в експлуатацію в трамвайному депо № 2 28 вересня 1971 року – всього за трохи більше ніж три місяці до трагедії. Отож виникає логічне питання – чи не стало причиною трамвайної аварії 10 січня 1972 року неякісне переобладнання візків, в тому числі і гальмівних механізмів? Нажаль, зараз це встановити вже неможливо.
Трамвайний поїзд із вагонів “Gotha” № 472 і 572, який потрапив у аварію 10 січня 1972 р. був відновлений і експлуатувався до кінця 1983 року. Фото 1978 р. Автор фото – Ханс Орлеманс
Закінчуючи розповідь про львівську трамвайну катастрофу 10 січня 1972 року зазначимо – на місці трагедії досі не встановлено жодному пам’ятного знаку чи меморіальної таблиці. Отож, механізми забуття, запущені іще радянським режимом, працюють і понині.
Аваріями 1947 і 1972 років перелік трагічних трамвайних трапунків, які замовчала радянська влада, не вичерпуються. Мешканці Львова: пенсіонер-залізничник Володимир Колотовкін та Леся Коцюба розповідали про достатньо масштабну трамвайну аварію, яка у 1960-ті рр. сталася на трамвайному маршруті № 10 у верхній частині вулиці Івана Франка. Тоді, проходячи криву малого радіусу на ухилі в районі музею Івана Франка перекинувся на бік трамвай, заповнений футбольними вболівальниками… На жаль, наразі не вдалося встановити навіть точний рік цієї аварії…
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
У понеділок, 18 квітня 2022 р., о 15 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові відбудеться відкриття виставки “Великдень”, на якій представлено роботи вихованців Дитячої школи народних мистецтв.
Виставка «Великдень» – ретроспективна та присвячена 30-річчю школи Дитячої школи народних мистецтв. На виставці представлено кращі дитячі роботи з текстилю, живопису, скульптури і кераміки на великодню тематику. Всі експонати виконані учнями різного віку. Куратор виставки Марта Стрільчук.
Афіша виставки “Великдень”
«Великдень – світле і радісне свято життя… І ми веселимось. Веселимось побідою любови вселюдської над вселюдською смертю і побідою життя нашого народнього над темнотою і смертю, страхом і неволею. Ся побіда теж здобута любовю великою до свого народу, що не повірила ворожим голосам, які віщували йому смерть неминучу, і не побояла ся зневаги, кари і муки, розвіяла ті мороки смерти й неволі що були обсїли наш нарід », – писав Михайло Грушевський.
Понад сто років потому ми знову тримаємо бій, і обов’язково переможемо темноту, смерть, страх і неволю. І у такий важкий час, саме світла та чиста дитяча творчість дає нам віру у те, що наш світ все ж таки прекрасний.
Фото з лютневого концерту за участі виконавців. Автор фото - Анастасія Іванова
В п’ятницю, 15 квітня 2022 року, на сцені Концертного залу Людкевича виступить вже відомий слухачам творчий тандем Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії, скрипальки Лідії Футорською та дириґента Володимира Сіренка. Подія розпочнеться о 18:00.
Почути їх можна було ще зовсім нещодавно, на початку лютого цього року, у програмі «Косенко. Шостакович. Сібеліус». Тоді слухачів захопила майстерність та довершеність виконання композицій.
Тепер, вже у кардинально інших умовах, імениті музиканти підготували програму української музики, яка транслюватиметься також на увесь світ та покликана ще більше познайомити усіх із Україною та українцями. Вона ще більше привідкриє світові музичну книгу нашої багатогранної культури, адже кожен твір, що звучатиме, наповнений тим, що є цінним і важливим для нас. Демонструє те, чим ми живемо вже багато століть!
Фото з лютневого концерту за участі виконавців. Автор фото – Анастасія Іванова
Основна тема «Пасакалії» із циклу «11 етюдів у формі старовинних танців» Віктора Косенка, українського композитора початку ХХ століття, на початку звучить доволі стримано, зосереджено та дещо похмуро. Та в процесі розгортання вона демонструє неабияку чуттєвість, емоційність, неймовірну життєствердність та волелюбність – невід’ємні риси української вдачі!
Іншу грань покаже Рапсодія №2 «Думка-Шумка» українського романтика Миколи Лисенка. У своєму творі композитор гнучко та майстерно продовжив традиції європейської фортепіанної музики ХІХ століття (початково твір також написаний для фортепіано соло), зокрема знаменитих Угорських рапсодій Ференца Ліста. У Рапсодії №2, яку ще часто називають «Українською», Лисенко демонструє неабияку повагу до нашого історичного минулого, до героїчних часів Козаччини – важливої доби української історії. Втілився він у яскравому образі кобзаря, мелодіях українських дум та стрімкій і піднесеній народному пісні-танцю шумці.
Останнім твором програми стане Друга симфонія Левка Ревуцького, де кожна тема у трьох частинах побудована на мелодіях українських народних пісень. В них ми почуємо радість, жаль та біль, душевність з лірикою, героїзм та неймовірну любов до України! Прозвучить композиція у першій редакції 1927 року.
Фото з лютневого концерту за участі виконавців. Автор фото – Анастасія Іванова
Усі охочі також зможуть прийти та послухати концертну програму у Концертному залі Людкевича. Втім, у зв’язку із безпековою ситуацією, кількість місць обмежена.
Музичний вечір 15 квітня також буде благодійним. Проводитиметься збір коштів кошти для музиканта Академічного симфонічного оркестру, фаготиста — Івана Мелети, який з першого дня повномасштабного вторгнення росії перебуває у Збройних силах України.
Генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич – «Тарас Чупринка» (30.06.1907 р. – 5.03.1950 р.). Сторінка з календаря на 2022 рік «Генерали Української Повстанської Армії» (автори ідеї та упорядники: Михайло Романюк, Андрій Сова та Андрій Пташник).
Сьогодні, у час національно-визвольної війни українського народу проти російсько-білоруських загарбників, в якій Україна відстоює свою незалежність, цілісність і суверенітет, в українському суспільстві ще більшої актуальності набула тематика пов’язана з українським визвольним рухом ХХ століття і в першу чергу з провідними діячами національно-визвольного руху, визначення їх ролі та місця в історії України. З-поміж них на особливу увагу заслуговує постать Романа Шухевича. Його життєвий шлях є прикладом для сучасного покоління.
Роман Шухевич народився 30 червня 1907 р. у Львові. У метричній книзі Успенської церкви у Львові про народження та хрещення Романа Шухевича написане таке: «Хрещений і миропомазаний 26 липня. Номер будинку, де народився: вул. Святого Войтіха, 2 [тепер вул. О. Довбуша]. Ім’я – Роман, віросповідання – греко-католик, хлопець закононароджений. Повитуха: Текля Скварок, що замешкала на вул. Малецького, 5 [тепер вул. Д. Григоровича]. Хрестив і миропомазав священик Іван Стоцький, парох з Оглядова [тепер село Радехівського р-ну Львівської обл.]. Батько – Йосип–Ярослав Шухевич, цісарсько-королівський юридичний радник, син Володимира і Герміни з дому Любович. Мати – пані Євгенія, дочка греко-католицького священика Івана Стоцького, пароха в Оглядові, і Марії з дому Авдиковської. Хрещені батьки: Володимир Шухевич – професор школи реальної і Марія Стоцька, жінка греко-католицького пароха в Оглядові».
Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 р. З Державного архіву Львівської області.
На виховання майбутнього Провідника великий вплив мали його батьки та родина. Відомо, що рід Шухевичів подарував Україні чимало видатних діячів, а саме священиків, вчителів, науковців, правників, композиторів, військових тощо. Шухевичі відіграли важливу роль у національно-визвольному русі Галичини впродовж ХІХ–ХХ ст.
Гімназійну освіту Роман Шухевич здобув упродовж 1917–1925 рр. в Академічній гімназії та її філії у Львові. У гімназії Роман проявив себе як зразковий учень. Його товариш по шкільній лаві Лев Ярошевський писав: «Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем… Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів… Він усім радо помагав, а робив це в такій субтильній (ввічливій) формі, щоб не показувати своєї вищості над другими або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосібленим (налаштований) до своїх товаришів. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові… До професорів відносився з пошаною. Виклади усіх професорів слухав уважно, стараючись зрозуміти та запам’ятати все, про що даний професор говорив на лекції… До слів кожного, з ким розмовляв, прислуховувався уважно. Відповідав після зосередженої надуми коротко, чітко, прямо, але чемно, приязно. Був дуже побожним. У церкві під час Богослужби був зосереджено зайнятий відправою. Ніхто ніколи не бачив, щоби він у церкві під час Богослужіння розмовляв з товаришами чи поводився невідповідно».
Навчаючись у гімназії, Роман Шухевич 1920 р. став членом патріотичної організації «Пласт». Керівництво пластового полку імені Петра Конашевича-Сагайдачного високо оцінювала його якості, зокрема з цього приводу зазначалося: «найліпший з гуртка, честолюбивий, воєвничий, енергічний». У «Пласті» Роман Шухевич був членом багатьох гуртків і куренів. Крім того він був одним із засновників пластових та спортових гуртків «Ясний Тризуб», «Тури» та ін. Після заборони «Пласту» був діяльним членом «Українського Студентського Спортового Клюбу», студентського товариства «Основа» та «Просвіти».
Львівські гімназисти-спортовці. Нагорі піраміди (вежі) – Роман Шухевич, внизу сидить Богдан Кордюк, в другому ряді перший зліва – Богдан Підгайний. Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. 18 жовтня 1922 р. З приватного архіву родини Богдана Підгайного.
У гімназійні та студентські роки (у 1925–1926 рр. навчався у політехніці в Данціґу, 1926–1934 рр. – Львівській політехніці) Роман Шухевич активно займався громадською працею та кількома видами спорту: плаванням, копаним м’ячем (футболом), легкою атлетикою, кошиківкою (баскетболом), відбиванкою (волейболом), наколесництвом (велоспортом), мандрівництвом тощо. Був успішним спортовцем, а також неодноразово як головний суддя брав участь у спортових змаганнях. Роман Шухевич оволодів мистецтвом бою різними видами холодної і вогнепальної зброї, чудово їздив верхи, володів шаблею, літав на безмоторових літаках (планерах), був надзвичайно загартований фізично.
15–16 вересня 1923 р. на Запорожських ігрищах (комплекних спортових змаганнях українців) у Львові встановив рекорд з плавання серед українських спортовців Галичини. Маючи прекрасну фізичну підготовку, Роман Шухевич побився об заклад, що до 40-го року життя пропливе протоку Ла-Манш. Крім спорту, навчався музики, чудово грав на скрипці та фортепіано, співав.
У 1930 р., після звільнення від служби в польській армії, Роман Шухевич одружився з дочкою священника с. Оглядів Наталією Березинською. 28 березня 1933 р. у них народився син Юрій (сьогодні бере активну участь у громадсько-політичному житті України), а 16 жовтня 1940 р. – донька Марія.
У 1937 р. Роман Шухевич разом з Богданом Чайківським створили рекламну фірму «Фама», яка, не маючи державної підтримки, витримувала конкуренцію з іншими подібними польськими підприємствами, а в дечому навіть їх перевищувала. Частина прибутку з підприємницької діяльності Роман Шухевич віддавав на діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Великий вплив на формування світогляду Романа Шухевича мало його знайомство і спілкування із полковником армії УНР Євгеном Коновальцем, який у 1921–1922 рр. винаймав помешкання у родини Шухевичів у Львові. Євген Коновалець неодноразово мав бесіди з Романом Шухевичем, прогулюючись з ним по «Кайзервальду» та Високому замку.
Роман Шухевич (11-й зліва) серед гравців футбольної команди 10-го пластового куреня УУСП «Чорноморці». Львів, 1929 р.
У 1923 р., у 16-літньому віці, Роман Шухевич вступив у ряди націоналістичного підпілля Української Військової Організації (УВО), отримавши псевдо «Дзвін». До цієї організації його залучив соратник Євгена Коновальця Петро Сайкевич. Членами «трійки» УВО в Академічній гімназії, до якої належав «Дзвін» був також його пластовий побратим Богдан Підгайний і їхній шкільний товариш Євген Бирчак. Зв’язковим «трійки» був Петро Сайкевич, який у той час працював у бойовому відділі УВО. Він прийняв у юнаків присягу на подвір’ї Собору святого Юра. Про цю важливу мить у своєму житті Богдан Підгайний згодом згадував: «Як нині пам’ятаю, коли Петро викликав нас із вечерниць і повів до святого Юра. Там, перед замковою брамою Святого храму, клячали ми обидва. Роман і я, повторяючи за Петром присягу УВО, присягу, яка зобов’язує на все життя. Лише наші праві п’ястуки, з затисненими набоями та піднесеними двома пальцями, біліли на тлі темної брами святого храму».
Після закінчення гімназії, в 1925 р. Роман Шухевич отримав призначення до крайової бойової референтури УВО, де очолив один з відділів. У 1929 р. Роман Шухевич став членом ОУН. Упродовж 1930–1934 рр. він був бойовим референтом Крайової Екзекутиви Західних Українських Земель. За наказом УВО 19 жовтня 1926 р. Роман Шухевич провів у Львові атентат (вбивство) на шкільного куратора Собінського. Це був вимушений крок УВО через полонізацію українського шкільництва на українських землях окупованих Польщею.
Роман Шухевич та Осип Дяків. 1940-і рр. З фондів «Літопису УПА»
У 1920-х рр. Роман Шухевич познайомився зі Степаном Бандерою. Вони були членами «Пласту», а далі була праця в УВО та ОУН. На початку 1930-х рр., Роман Шухевич та Степан Бандера, окрім ОУН працювали активно також в легальному секторі, зокрема були членами Українського Студентського Спортового Клюбу (УССК). Як діяльні члени УССК неодноразово організовували спортивні змагання. Загалом відносини між ними були дружніми. Вони самовіддано працювали на спільну мету.
Роман Шухевич, як і багато українських хлопців і дівчат, мріяв про створення незалежної України. В багатьох сферах він утверджував українське та українство. Його ім’я золотими літерами вписано до пантеону української слави. «Шух», «Дзвін», «Щука», «Степан», «Туча», «Чернець», «Ратник», «Роман Лозовський», «Тур», «Тарас Чупринка» – це далеко не повний перелік псевд, під якими Роман Шухевич виступав в структурах українського визвольного руху 1920–1950-х рр.
Він проявив себе як громадський, культурний, військовий та політичний діяч. Насамперед як Головний Командир Української Повстанської Армії, генерал-хорунжий (з 1946 р.), член Українського Державного Правління (1941 р.), Голова Бюро Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1943–1950 рр., Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) у 1944–1950 рр., Генеральний Секретар військових справ (1944–1950 рр.).
Роман Шухевич
За свої звитяги відзначений найвищими нагородами УПА – Золотим хрестом бойової заслуги І класу, Золотим хрестом заслуги І класу та Бронзовим хрестом заслуги.
Роман Шухевич є взірцем виконання одного із головних обов’язків кожного пластуна: «Бути вірним Богові та Україні!» та однієї із десяти заповідей українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї».
Після Другої світової війни, Роман Шухевич, маючи можливість виїхати за кордон, вибрав шлях збройної боротьби на рідній землі. Його життєвий шлях став яскравим прикладом для наслідування наступним поколінням українців в Україні, на еміґрації та особливо сьогодні у час російсько-української війни, де ми у нелегкій боротьбі захищаємо Нашу Державу.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської Армії / Упорядник Андрій Сова. – Київ–Львів–Івано-Франківськ, 2007. – 168 с.
Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто–Львів: Видавництво “Літопис УПА”, 2007. – Т. 45 “Генерал Роман Шухевич – “Тарас Чупринка” Головний Командир УПА / Ред. П. Потічний та М. Посівнич. – 572 с.
Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. – Київ–Торонто: Видавництво “Літопис УПА”, 2007. – Т. 10: “Життя і боротьба генерала “Тараса Чупринки” (1907–1950). Документи і матеріали” / Упор. С. Богунов, В. Даниленко, А. Кентій, С. Кокін та ін. – 832 с.
Роман Шухевич у громадсько-політичному житті Західної України 1920–1939 рр.: спогади, документи, світлини / Упоряд. і відп. ред. Андрій Сова; Центр незалежних історичних студій. – Львів: Апріорі, 2019. – 816 с.
В четвер, 14 квітня 2022 року, відбудеться благодійний онлайн-концерт з львівського бомбосховища українського музиканта та продюсера Саші Чемерова на підтримку Українського мистецького фронту для залучення коштів для ЗСУ. Початок концерту о 20 год.
Саша Чемеров розпочав сольну кар’єру під своїм іменем весною 2021 року. За цей період артист встиг випустити чотири сингла, два з яких спільні пісні з гуртом “Бумбокс”, Женею Галичем та Христиною Соловій.
Це новий етап музичної творчості у кар’єрі музиканта, тепер вже як поп-виконавця з вкрапленням таких жанрів як джаз, хіп-хоп, соул. Якщо охарактеризувати одним словом – український інтелігентний поп.
Саша Чемеров також є засновником каліфорнійського рок-гурту The Gitas, а в минулому усім відомий, як засновник українського рок-гурту Димна Суміш.
Онлайн-трансляцію можна буде переглянути на сторінках Українського Мистецького Фронту:
Українська скаутська організація «Пласт» відзначає 110 років заснування. 12 квітня 110 років тому у приміщенні Академічної гімназії близько 40 пластунів склали першу пластову присягу. З цієї нагоди пластуни розпочали збір коштів для допомоги українським воїнам. Про це пише Zaxid.net
У вівторок, 12 квітня, у Львові вшанували пам’ять військових і пластунів на Личаківському цвинтарі. Там провели молебень біля монументу пластунам, що не зломили своїх присяг, та засновників «Пласту».
Фото ЛМР
Від початку війни «Пласт» у Львові працює як штаб гуманітарної допомоги та щоденно відправляє тонни продукти, медикаментів та амуніції військовим та мирним людям, які потерпають від бойових дій. У свою річницю «Пласт» оголосив про збір коштів для засобів захисту – аптечок, турнікетів, бандажів, шоломів, рацій, приладів бачення. Підтримати їхню благодійну ініціативу можна за цим посиланням.
«Ми розпочинаємо збір $300 000 до 110 річниці Пласту, щоб продовжувати виконувати місію – робити все для перемоги. 2000 воїнів очікують твоєї підтримки та допомоги!», – повідомили на сторінці організації.
Нагадаємо, 12 квітня 1912 року пластову присягу на вірність Україні вперше склали у Львові. Зараз «Пласт» існує у 24 країнах світу та в 108 населених пунктах в України.
Кожному доводилося зустрічатися з таким поняттям як “міт”. У більшості воно асоціюється із Давньою Грецією – безстрашні герої, безсмертні і зовсім не зразкові в плані поведінки боги, хитро-мудре переплетення доль і сюжетів, таємничі та незбагненні персоналії. Водночас, міт (з грец. “оповідь”, “розповідь”) – це не лише про вчора, але й про сьогодні. Скажімо, пропагандистська казочка про Русь як колиску трьох братніх народів (українці, білоруси і треті, про яких згадувати непристойно) – це типовий міт нашого часу.
На щастя, українці давно відкинули цей гібридний конструкт. Тепер мусимо ще й остаточно його добити та закопати. Натомість, мусимо розуміти, це показують і події актуальної дійсності, що немає країн-сестер і країн-братів. Є партнери і союзниками. Зрозуміло, чому агресію росії проти України нашій державі допомагають стримувати сусідні Польща та Словаччина, Литва… Ми їм дуже вдячні. Водночас, є держави які приємно здивували – вони очолили протидію російським терористам і всіляко підтримують Україну. Хоча це, на перший погляд, пояснити складніше. Велика Британія перша серед них. При цьому, виявляється, українсько-британські відносини не є одномоментним актом. Зараз про це більше.
Прапор ОУН. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Українські гірки ХХ століття
Перші десятиліття ХХ століття стали великим спалахом українського руху й були знакові значними намаганнями відновити незалежну українську державу. Перша світова війна та революційні події після неї були подіями непростими, часто трагічними. Однак, українцям, як і багатьом іншим недержавним народам того часу, ці події давали вікно можливостей і шанс змінити існуючий лад. Й українці дійсно ледь не скористалися нагодою. Точніше скористалися, але втримати не зуміли – через брак внутрішньої єдності і надто серйозних супротивників. Як наслідок, українські землі опинилися в складі різних держав і все треба було починати з початку/продовжувати.
Євген Ляхович. Фото з https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/05/12/159469/
Благо, що український рух мав багатьох талановитих і навчених досвідом попередніх років боротьби діячів. Вони діяли чітко, виважено, часто навіть на випередження. Між іншим, налагоджували співпрацю і з іноземними державами. Скажімо, з тією ж Великою Британією. Чому б ні? У середині 30-х років ХХ століття відбулась дуже незвичайна подія – місія журналіста та громадсько-політичного діяча Євгена Ляховича (1900 – 1976) до Великої Британії. Ініціювали її діячі ОУН. Однак, свій інтерес у контактах мали обидві сторони.
Непростий міжвоєнний час
До Великої Британії Євген Ляхович поїхав як представник ОУН. Ця поїзда була складовою ширшого плану очільника ОУН Євгена Коновальця, який намагався працювати над зав’язуванням дипломатичних відносин з провідними європейськими силами. Велика Британія, безумовно, також була такою силою. Цей контакт, у випадку успіху, міг стати співпрацею з багатообіцяючими перспективами. Водночас, у успіх кампанії не надто вірилося з самого початку. Велика Британія плекала й свої інтереси. Зокрема, в такий спосіб, хотіла тримати руку на пульсі німецько-польських відносин. Не лише зі сторони спостерігати, але й зі середини мати інформацію про суть німецько-польського зближення, яке набирало сили у 1934 році, сприйняття і трактування його обома державами.
Євген Коновалець
Контакт між ОУН і Британією налагодили через єврейські середовища, але він не був тривалим. По-перше, британці не могли самі собі відповісти на запитання, якою силою є українські націоналісти, якими є їхні цілі та методи боротьби, з ким вони готові йти на співпрацю. По-друге, союзником британців на той момент була Польща, проти якої ОУН виступали. Цей фактор також унеможливлював тісну співпрацю між ОУН і Великою Британією за нормального стану речей.
Хто такий Євген Ляхович?
Євген Ляхович народився на сучасній Золочівщині (с. Ушня Львівської області). Здобув якісну, підкріплену закордонними практиками, освіту. Впродовж 1918 – 1921 років був підхорунжим УГА, також був активним діячем УВО, а по тому ОУН. На початку 30-х років ХХ століття проживав у Галичині (хоч і мав американське громадянство), а вже у 1933 – 1935 роках був у Великій Британії, де представляв українських націоналістів. Його завданням було заручитися підтримкою британського уряду та громадськості у боротьбі за українську незалежність.
Євген Ляхович (крайній ліворуч) поруч із Євгеном Коновальцем. Фото з https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/05/12/159469/
Своїх цілей Євген Ляхович добивався, публікуючи у місцевих ЗМІ дописи про цілі та сутність українського руху, також неодноразово звертався до представників владних інституцій. Попри всі зусилля дипломата, задля навіть дрібних успіхів потрібно було переграти надто багато ситуацій та змінити цілий ряд обставин. Таким чином, місія завершилася без помітних наслідків, а Євген Ляхович перебрався до США, де продовжував працювати на благо української ідеї. Ось така коротенька історія вояжу галичанина до англосаксонського світу, історія його зусиль та боротьби. Її важко назвати вдалою, як і помітною. Тим не менше, вона є однією з важливих цеглинок, якими закладали підвалини українського руху та мостили фундамент майбутньої української державності. Не без того, що дана історія показує глибину мислення представників тогочасної політичної еліти. Однак, часи тоді були непрості та й діячі українського руху жодного офіційного статусу не мали, представляли хіба самих себе. Врешті, ми також говоримо і про дві різні Британії. На відміну від міжвоєнної, яка умиротворювала агресорів, сучасна Велика Британія дійсно ВЕЛИКА, а її підтримка незалежності та територіальної цілісності України безцінна.
У четвер, 14 квітня 2022 р., о 12 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбудеться майстер-клас з малювання лемківської писанки.
Лемківська писанка найбільше відрізняється від гуцульської та багатьох інших технікою написання. Інструментом написання є шпилька, яка за формою нагадує маленький цвяшок, гострий кінець якого встромлений в дерев’яну паличку, а маленьку головку, що на другому кінці шпильки, вмочують в розплавлений в металевій посудині віск та переносять крапельки воску на поверхню яйця.
Основний символ лемківської писанки — Сонце, адже це символ життя і світла. Важливий символ — Зірка — донька Сонця. Також поширений Віночок, який свідчив про чистоту дівоцтва. Часто використовується символ дерева, ластівки — провісниці весни.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
Майстер-клас відбувається в рамках Всеукраїнського фестивалю “Лемківська писанка”. Проведуть його вчителі Дитячої школи народних мистецтв Аліна Крицька, Наталія Марковська та Марія Янко.
“Майстер-клас підходить як для діток так і дорослих. Матеріалами забезпечуємо. Захід безкоштовний, благочинні внески вітаються.
На випадок повітряної тривоги – учасники майстер-класу захищені.
Будемо раді бачити вас у Львівському домі Грушевських”, – зазначають на вебсторінці музею.
14 квітня 2022 р. о 16 год. у Виставковому залі Львівського музею історії релігії (пл. Музейна, 1) відбудеться презентація проєкту «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури». Автор проєкту – кандидат філософських наук, культуролог, співробітник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Олександр Савчук.
Олександр Савчук
У 2021 році харків’янин Олександр Савчук реалізував проєкт 3D-візуалізації знищених шедеврів української дерев’яної церковної архітектури. Прекрасні споруди були знищені більшовиками у 1920-30-х роках на антирелігійній хвилі. У проєкті вдалося відтворити точні 3D-моделі втрачених об’єктів за кресленнями, що встиг зробити видатний харківський науковець Стефан Таранушенко.
3D-модель Троїцької церкви 1710 року в селі Пакуль на Чернігівщині
Протягом останніх тижнів російсько-української війни стало очевидно, що росія незмінно і систематично нищить не лише українців, а й українську культуру й українську ідентичність як таку. І на жаль архітектура як один із маркерів української ідентичності також зазнає ворожої руйнації: дерев’яні церкви Вознесіння Господнього у Лук’янівці на Київщині та Різдва Пресвятої Богородиці на Житомирщині, церкви Маріуполя та Волновахи, самобутня архітектура Тростянця Сумської області тощо.
Стефан Таранушенко. Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури. Книга з доповненою реальністю. Видавець Олександр Савчук.
Під час лекції-презентації буде показано як виглядали шедеври української національної архітектури і як знищувалася українська ідентичність через архітектуру.
Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид.
(Продовження)
І. Д. : Що ще є в каплиці? Там є пелікан, хліби і риби. Чому? Тому що, права частина умовно це Новий Завіт аж до ХХ ст., а ліва сторона умовно це Старий Завіт.
Бачиш хрест посередині? Від нього вліво сцени старозавітні, Мойсей, Мелхіседек, і от ці всі святі це є мінея, це знову ж таки дуже умовно, бо вони вже в Новому Завіті, але більш відомі: Юрій, Наталя… від вересня, канонізовані, хоча Пратулинські мученики випадають з того. Тут є певні богословські порушення, але я малювала так як Бог на душу поклав, таким темпом, що ти собі не уявляєш. Бо я чула що мене звільнять скоро, і думала лиш би Стуса встигнути намалювати. Тобто тут шукати глибоких богословських сенсів не варто. На приклад, чому за столом Премудрості, є Адам, а нема Єви?, допустим. Чи є хтось там, а нема когось там, тобто тут можна прискіпуватися. Отже хачкар, вірменський хрест. Чому хачкар? Андрій Шкраб’юк, диригент хору, він співав тут безперервно коли я це малювала, і це також є величезний чинник. Тому що, це не є просто музика. Цей хачкар для Андрія зроблений.
Хрест-хачкар в поліхромії каплиці Стрітення УКУ, над іконостасом. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика.
Отже від нього, вліво, є Старий Завіт, там за столом Премудрості сидять люди, які своїм життям виявили премудрість, Іов, котрий Йов, Йосиф Прекрасний, він же Йосиф Єгипетський. Ось, сарептянка, Рута,… Ной зі своїм ковчегом в руках. Бенкет дітей Премудрості.
Перший який починає похід мучеників є Іван Хреститель, тобто він на межі зі Старим і Новим Завітом, він з крилами, Ангел пустині. Вифлиємські діти, Борис і Гліб… Начало Індикта, тут, все йде по колу. Ідея фризу з’явилася в мене коли тут була ще Богословська Академія. Лавок ще не було. Я побачила як прекрасно виглядають люди які стоять вздовж стіни по периметру каплиці, і думаю, а чому би не зробити другий поверх так наче їхні ангели стоять над ними.
Фриз-Менологій (Календар) в каплиці Стрітення УКУ. Автор поліхромії Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Так з’явилася ця ідея фризу опоясування, і вона продовжиться тут на тій стіні, якщо Бог дасть здоров’я. Тому що в мене відбулася мега цікава подія, коли замалювали отой текст: «Радуйся Хресне Дерево, радуйся…», цей текст читався, коли хрест пересували на середину храму. Там був намальований лежачий Єсей, від нього виростаюче древо, всі медальйони, всі гілки… Я з Парижу запросила Надю Лорео Прево, асистентку… Ми розліпили медальйони, швиденько намалювали гілки, нам це зайняло тиждень, плюс лежачий Єсей, а Остап Лозинський, має намалювати Богородицю. Надя приїхала, і ми зробили рисунок. Це є третина роботи. Потім коли мені подзвонив завгосп, що вони замазали це все, в мене сталася дуже дивна історія, вона просто містична, тому що це було 23 січня, в мене уродини, і я на День народження дістала звісточку, що моєї роботи нема.
«Древо Єсея» розпис західної стіни каплиці Стрітення УКУ. Автор проєкту Іванка Крип’якевич-Димид. Малювали Іванка Крип’якевич-Димид та Остап Лозинський. Фото Богдана Зятика 2020 р.
Я не перейнялася тим, бо я звикла до цих маразмів, і кажу: а фриз не замазаний? Кажуть: «Ні». – «Ну добре, слава Богу. Бо шкода було б якби ще й фриз вирішили…». А знаєш чому замазали? Бо бабі Марії заплатили за метраж. Баба Марія яка ту стіну мала замазати… Тут були два місця, я їх олівчиком, де вилущувалася штукатурка позначила. І був різдвяний час. Кажу – хлопці, вичистіть мені ці три проблемні місця, бо я не буду робити фреску де відлущується. Я все це обмалювала. Майстер каже, окей. Пані Марії каже зробіть то-то-то, добре. І пані Марії платять за метр, і пані Марія каже: та я махну цілу стіну. Ти розумієш? І це означає що вони, священники людям не пояснюють, прості люди, якщо пані Марія сюди прийде, вона цього не бачить… Люди в церкві не бачать нічого… Ну ті котрим не пояснюють, не поможуть… Я не знаю що з ними сталося? Тому що раніше наші прості люди, це ж носії мистецтва, це вишивка, це кераміка… Що сталося? Розумієш, ми запхали кіч, пластик у церкву. Виросло покоління, які звикли до фонтанчиків, що Богородиця плаче, що Ісус мигає одним очком, розумієш? Що мигавка «Христос Воскрес», там сирена, як в церкві. І потім звинувачувати що вона замазала якісь буквочки…
І знаєш що трапилося? Я прокидаюся зранку, в мене таке коліно, розпухло, артрит за ніч почався. Беру ногу, скидаю її з ліжка, і не розумію що таке? Я не впала, не перенапружилася, не вдарилася, просто пішла спати, дістала цю новину… Вона величезна ця нога. І по сей день, з паличкою ходжу. Була в лікаря – «у вас артрит, давно?». Кажу – «Від вчора». Тиждень взагалі не могла встати. Мене так страшно боліло і я зрозуміла що на риштування не вилізу…
Прораб, послухав завгоспа, побачив намальовані олівчиком місця. І сказав пані Марії ці місця зробити. Дальше наступило Різдво і він втратив контроль над ситуацією. Він мав би зайти глянути, що робить пані Марія, що вона вже почала замазувати букви, і сказати – жінко зупинися. Він не доглянув. Потім пані Марія представила йому замазану стіну, він може там не звернув уваги, чи звернув, і каже: «О класно, добре, гарно виглядає стіна». Ну стіна гарно виглядає?) А там олівчиком щось було начеркано, кого то турбує? А мені Надя пише з Парижу: «Ну що Іванка, ти скінчила? Як справи?». Я мала після Різдва в тих медальйонах виписати тільки пророків, ретельно, а Остап мав намалювати Богородицю. І це мав бути фініш.
Так що є три дерева: Розп’яття, Дерево Діл Милосердя і Дерево Єсея. Тут є також три столи: стіл Премудрості, стіл Тайної Вечері і престіл за яким відбувається Жертвоприношення. Чи річка – вода. Тема води тут є. Ходіння по водах. Марія Скобцова ходить по воді, бо вона сказала що в принципі можна ходити по водах, якщо ти вже ступив, то треба йти, що є два способи життя, вона пише: коли ти просто ходиш по землі як всі люди і можна ходити по воді. Але якщо ти ступила на воду, тобі треба йти не оглядатися. І вона навіть пише такий вірш, бо Скобцова це є незвичайна постать, це є українка, вона є з дому Пиленко, жила в Ялті, Стамбулі, Парижі. Вона народила трьох дітей, двох донечок і сина, мала трьох чоловіків, курила, стала монахинею. Вона філософ, була закохана в Блока, писала йому вірші потрясні, написала драму, дуже цікаву про реформу монастиря, дуже цікава особа і художниця!
Преподобномучениця Марія Пиленко-Скобцова в поліхромії каплиці Стрітення УКУ. Іконописець Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Ось, і тут є перегук, між тими стінами. Бачиш вона ходить по воді. Інатій Богоносець теж плив до Риму кораблями, його мали стратити, він був єпископом. Коли його громада, стримували, казали: владико навіщо Вам взагалі в той Рим їхати? Він був дуже чемний. Йому сказали: їдь до Риму, ми тобі там відріжемо голову. І люди йому кажуть: ну не треба! А він каже: не стримуйте мене! Він їм писав листи, в руках лист, що «Моя любов розп’ята, но жива вода тече в мені, взивающе: іди до Отця!». Вода внутрішня, тобто ми складаємося з води, там на 90-80 %, «і ріки води живої потечуть з нутра його», якщо ми будемо хороші. І от ця наша вода реагує на поклик Отця, і коли ми нормально фільтри свої чистимо, то ця наша вода взиває до живої води, яку дає нам Господь. Тобто тут є весь час перегук, якщо якась тема є з одного боку, ти обов’язково знайдеш її з другого боку. Так само зерно, три колоски намальовані над Богоносцем, він каже: «Я є пшениця Господня», він пише. «І мене мають змолоти зуби левів…», його дійсно кинули в Колізей, «щоб я став мукою, з якої, спечуть Євхаристію».
Святий мученик Ігнатій Богоносець в поліхромії каплиці Стрітення УКУ. Іконописець Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Нормально, так? «Я хочу стати мукою. Піду на жорно». Тобто це є таке чудове, чисте бачення себе, ким я є. Я є просто зернинка, ну схрумає мене той лев, всьо буде добре. Це щось несамовите. Я як ті листи Богоносця читала, не могла собі дати ради, бо читала про кожну з тих осіб. І там є зерно, а з протилежного боку написано: Ви сім’я божественне виростили.
Коли я задумувала ці два фризи, хотіла, щоб був цей перегук. Він в мене не виходив. Бо там треба і дати щоб збігалися… Але коли я почала працювати, побачила що він все одно виходить. Тобто я вже не задумувалась, а знала що цього хочу, і просто малювала, все підряд, тут і тут, потім раптом – о бач пасує. Наприклад Олександр Мень, тут, опинився напроти Захарії, більш-менш. Цього вбили по дорозі до церкви в Москві, а цього – між храмом і жертовником.
Священник Захарія та о. Олександр Мень в поліхромії каплиці Стрітення УКУ. Іконописець Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Б. З. : Я щось того не знав.
І. Д. : Ну батько Івана Хрестителя, Захарія, той що онімів.
Б. З. : Так, але того як його вбили я не знав.
І. Д. : Написано, почитай собі. Він був священник, Захарія, при храмі, і коли привели Марію, її зустрів Захарія, її вуйко. Тобто Іван Хреститель був двоюрідний брат Ісуса. Він точно був, ну троюрідний, не важливо. Ну родичка. Тобто Захарія був родич Марії, Марія знала візуально його.
Б. З. : Але я не пригадую в якому це моменті описано?
І. Д. : Коли Ісус взлостився на фарисеїв, каже: «Ви гроби побілені, ви вбиваєте ваших пророків». Я не знаю чи він там казав про то, але десь є написано, що Захарія загинув між храмом і жертовником. Але справа не в тім де загинув Захарія, це не важливо. Захарія – мученик, Мень – мученик. Меню відрізали голову. А і на Усікновення Глави Івана Хрестителя, ховали Меня. Він загинув 8 вересня, його ховали 11-го. Ну одним словом вони пов’язані. Ну і так далі. Наприклад коли я малювала святі подружжя, бо я тут хотіла щоб були всі номінації. Як я вибирала тих святих? Там їх є сотні, не зробиш всіх. Тобто я хотіла номінації. Наприклад святе подружжя Тимотей і Мавра розп’яті на двох хрестах лицем до лиця, Хризант і Дарія живцем поховані і так дальше.
Святі подружжя: Тимотей і Мавра, Хризант і Дарія. О. Анатолій та Ірина Гургули. Слугиня Божа Моніка Полянська та о. Василь Лончина. Поліхромія каплиці Стрітення УКУ. Авторка Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
З того боку є святе подружжя священиче, які в вогні були спалені. Хату закрили дошками, підпалили їмость зі священником, це матеріали по ХХ століттю, мені давала пані Ірина Коломієць, яка є директор музею Йосипа Сліпого тут. Тобто вона мені підшукувала матеріали. Там Моніка Полянська чи інші. Тут є також зображений владики Гліба Лончини вуйко, тут з того боку, о. Василь Лончина який загинув, в концтаборі в Донецьку. Цікаво що в Донецьку є наш мученик, знаєш це фантастично просто.
(Далі буде…)
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
У Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика виступить всесвітньо відомий французький віолончеліст Готьє Капюсон. Своїм приїздом музикант хоче висловити солідарність із героїчним українським народом. Подія за участі музиканта відбудеться у вівторок, 12 квітня, о 15 год. у Концертному залі Людкевича.
Готьє Капюсон є одним з найуславленіших віолончелістів XXI століття. Він виступає у всьому світі з найвідомішими виконавцями та диригентами планети. У Парижі він керує класом мистецтва гри на віолончелі, який створив у 2014 році при Фундації Луї Віттона. Лауреат численних премій, Готьє Капюсон вирізняється насиченою експресією гри та глибоким звучанням свого неперевершеного інструмента 1701 року майстра Маттео Гофріллера, який має назву «Амбасадор».
Готьє Капюсон. Фото: пресслужба філармонії
У цей складний для України час Готьє Капюсон завітає до Львова, щоби підтримати усіх та виразити свою солідарність з українським народом.
Разом з віолончелістом на сцені Концертного залу Людкевича виступить французький піаніст Франк Брале, якого з Готьє Капюсоном вже впродовж багатьох років об’єднують численні творчі проєкти, виступи та записи на найвідоміших музичних лейблах.
Франк Брале. Фото: пресслужба філармонії
З іменитим французьким дуетом у події також почуємо українських музикантів – Миколу Гав’юка (скрипка) та Устима Жука (альт).
У їх довершеному виконанні звучатиме музика Шуберта, Шумана, Мендельсона, Елґара, популярні класичні композиції. Також у програмі почуємо «Мелодію» Мирослава Скорика, яка зараз по-особливому єднає серця у всьому світі.
Почути гру музикантів можна буде наживо у Концертному залі Людкевича. Вхід вільний за попередньою реєстрацією. Кількість місць обмежена у зв’язку із безпековою ситуацією в країні.
Хто не матиме змоги відвідати подію, зможе переглянути подію за участі французького віолончеліста онлайн на офіційному YouTube-каналі Львівської національної філармонії. Трансляція відбудеться 12 квітня о 12:00 та буде збережена для перегляду.
Уже сьогодні, 11 квітня 2022 р., о 12 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбудеться майстер-клас з витинанки «Дерево життя».
Дерево життя – прадавній український символ в якому закладена основа світогляду наших пращурів. Райське дерево, яке уособлює структуру Всесвіту, порядок, що протистоїть хаосу. Воно об’єднує минуле, теперішнє і майбутнє та є втіленням мудрості, вище якої немає нічого.
Майстер-клас проведуть вчителі Дитячої школи народних мистецтв, художниці Наталя Черних та Маріанна Ковінько.
Витинанка «Дерево життя»
“Майстер-клас підходить як для діток так і дорослих. Матеріалами забезпечуємо. Захід безкоштовний, благочинні внески вітаються.
На випадок повітряної тривоги – учасники майстер-класу захищені.
Будемо раді бачити вас у Львівському домі Грушевських”, – зазначають на вебсторінці музею.
Кава в нашому воєнному житті стала вже звичним супутником на шляху до перемоги. Сьогоднішнього весняного недільного ранку разом Торговою Маркою Кава Старого Львова, поговоримо про кавові ініціативи в часі війни.
Який один із найпопулярніших напоїв серед українських армійців – кава! Гіркий ароматний напій у великій пошані й у штабних кабінетах, і на фронті. Кожен, хто носить піксельний однострій, може сміливо стверджувати, що за час своєї військової служби спожив не один декалітр кави, приводячи себе в стан бадьорості духу і ясності розуму.
Солдатська кава стала певною мірою символом того, що частина українського суспільства завжди перебуває напоготові, щоб решта українців могла спокійно спати і займатися своїми буденними справами. На будь-якому спостережному посту вздовж лінії оборони наших військ на фронті, поруч із зарядженою зброєю, боєкомплектом і «оптикою» на відстані витягнутої руки військовослужбовця обов’язково знайдеться місткість із міцно запареною, забіленою «згущиком» гарячою кавою. Невіддільна, так би мовити, частина бойового бліндажного натюрморту сучасності.
Патріотична українська кава
Знаючи про те, що українські воїни полюбляють каву, небайдужі українці запровадили безліч ініціатив, щодо постачання кави на фронт. Та й у тилу, коли солдати на відпочинку, вони мають шанс отримати горнятко запашного напою абсолютно безоплатно. Подекуди, частування кавою солдатів стало доброю традицією.
Один із прикладів такої традиції: “підвішена” кава для наших воїнів у знаменитій львівській кав’ярні “Вірменка”. Ні, це не ветеранський бізнес. Ба більше, кав’ярня, що працює з 1979 року, завжди була осередком місцевої богеми: тут п’ють каву художники, літератори та музиканти. Полюбляють це місце і заїжджі туристи. Адже каву тут варять по-східному: у невеличких “турочках” на розжареному, майже чорного кольору вулканічному піску. Біля робочого місця баристи (це людина, яка варить каву. – Авт.) велика дошка із написом “Підвішена” кава. На ній чимало “стікерів” українською та іноземними мовами, що сповіщають про кількість оплачених відвідувачами кав’ярні порцій ароматного гіркого напою, призначених для захисників України.
“Підвішена” кава для захисників України
– Ця традиція з «підвішеною» для солдатів кавою у нас зародилася ще у 2014 році, – розповідає пані Лілія, що вже давно працює баристою у “Вірменці”. – Ми прекрасно розуміємо, що хлопці на передовій захищають наш спокій, поки ми тут насолоджуємось кавою і проводимо добре час. І ми стали пропонувати відвідувачам оплатити каву не лише собі, але й для тих, хто забезпечує можливість її пити без пострілів над головою. І таких людей є досить багато: і українців, і гостей з-за кордону. Ми періодично підраховуємо кількість пожертвуваних порцій кави, додаємо щось від себе. Гарно її обсмажуємо, дрібно мелемо, пакуємо у герметичні пакети і відправляємо на фронт!
Отже, побратими, якщо вам до рук часом потрапить пакет запашної заварної кави з етикеткою у вигляді портрета дівчини із довгим волоссям, знайте – це привіт від відвідувачів та персоналу львівської кав’ярні “Вірменка”. Смакуйте її із задоволенням. І знайте, що це щирий дар від людей, які розуміють важливість вашої служби!
Вже сьогодні, 10 квітня 2022 року, о 17 годині відбудеться концерт фронтмена гурту МЕРІ Віктора Винника в LV CAFE jazz-club (вул. Січових Стрільців, 3).
Віктор Винник виступить у супроводі львівського джазового загону. Усі зібрані під час благодійного перфомансу кошти, скерують на потреби ЗСУ!
У програмі благодійного концерту – найкращі хіти гурту МЕРІ та прем’єра пісні вперше наживо “Рускій воєнний корабль, йди на#уй!”
У закладі під час події будуть розміщені банери з QR кодом, відсканувавши який можна перерахувати кошти на допомогу українській армії.
Зібрані гроші надійдуть на рахунок ГО “Міжнародна Асоціація Мистців”, далі будуть передані на потреби окремого полку спеціального призначення АЗОВ.
Вартість квитка – 400грн.
Детальна інформація та бронювання столиків за телефоном:
+38 096 248 24 24
Після відходу рашистів з Чернігівської області влада має змогу детальніше промоніторити ситуацію щодо пошкоджень і руйнувань об’єктів культурної спадщини. За підсумками візиту міністра інформаційної політики та культури України Олександра Ткаченка, встановлено, що у самому Чернігові через ракетні та артобстріли, авіанальоти зруйнували багато об’єктів інфраструктури та пошкоджено низку історичних пам’яток архітектури.
“Росіяни цинічно обстрілювали чернігівські собори, монастирі та храми, де ховалося цивільне населення”, ‒ заявив міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.
Потрощений Чернігів
Станом на 6 квітня цього року в Чернігові вже зафіксовано понад 20 злочинів проти культурної спадщини. Рашисти обстріляли Чернігівський дитинець та історичні вали, пошкодивши стіни храмів. Серед них ‒ Спасо-Преображенський собор XI ст., Катерининська церква XVIII ст., Єлецький Успенський монастир XI ст. Внаслідок обстрілів повилітали шибки у названій церкві. Рашистська зброя спричинила руйнування в Чернігівській обласній бібліотеці ім. В. Короленка та в обласному молодіжному центру (колишньому кінотеатру ім. Щорса), – повідомляє Міністерство культури та інформаційної політики України.
Потрощений Чернігів
Всі ці злочинні дії зумовлюють відповідну реакцію цивілізованого світу в культурній сфері. 46 країн світу, учасниць ЮНЕСКО, відмовились брати участь у 45-й сесії Комітету всесвітньої спадщини поки його очолює так звана російська федерація. Зі свого боку до цього їх закликало Міністерство культури та інформаційної політики України, про що ми писали минулого тижня.
“Сторони Конвенції про всесвітню спадщину 1972 року підписали відповідний відкритий лист через систематичне порушення росією міжнародного гуманітарного права в Україні”, ‒ наголошено в повідомленні названого Міністерства.
24 лютого 2022 року Росія віроломно напала на Україну. Коли пройшли перші хвилі стресу, треми і страху, кожен подумав – що можу зробити я, що вмію і чим допоможу на шляху до нашої Перемоги.
Ми зібрались майже спонтанно. Ми знали, що наші воїни уже із зброєю в руках стали на захист Батьківщини і до них доєднуються тисячі добровольців. Ми знали, що є люди, котрі дбають про тих, хто вимушено став скитальцями (знову повторилось це слово, забуте з часів другої світової війни) і сотні людей влились у волонтерські лави. А хто ж має подбати про те, саме заради чого ворог ступив на нашу землю і хоче знищити – про збереження історико-культурних пам’яток – свідчень нашої ідентичності, доказом древності, мудрості, високого ступеня освіченості та духовності української нації. Це найбільше турбує ворога, на це спрямовує він головний удар – стерти і знищити нашу історичну пам’ять, підтвердженням якої є безцінні мистецькі та духовні скарби, пам’ятки архітектури, сакральні споруди.
В місті вже почались певні рухи по захисту наших святинь – закривались вітражі та вікна у церквах та костелах. Ми почали думати: що в наших силах зробити, як допомогти музеям, культурним установам зберегти, охоронити колекції, пам’ятники, вберегти сакральні споруди у цьому несподіваному вихорі війни?
Наталя Філевич, Андрій Бокотей та Роман Метельський отримують перший вагон гуманітрної музейної допомоги з Варшави
Так у Львові 1 березня 2022 року і утворилась громадська ініціатива «Центр порятунку культурної спадщини», а впроваджувачем її діяльності – громадська організація «Центр історичої пам’яті», керівником якої є Роман Метельськкий. В один день виникла назва, були окреслені основні завдання, визначені ініціаторами та засновниками, якими стали:
Щурко Іван – депутат Львівської обласної ради, голова комісії з питань збереження історико-культурної спадщини;
Клімашевський Андрій – заступник директора Інституту народознавства НАН України, керівник Музею етнографіі;
Метельський Роман – голова правління громадської організації “Українське фотографічне товариство”;
Гармаш Ігор – голова правління громадської організації “Центр мистецтв “Арт — Простір”, регіональний представник Українського центру культурних досліджень Міністерства культури та інформаційної політики;
Філевич Наталя – голова правління БО “Фонд Нагірних”, член ICOM;
Петрик Василь – начальник Управління охорони об’єктів культурної спадщини Департаменту архітектури та розвитку Львівської ОДА, вчений секретар УНК ІКОМОС.
Розвантаження другого вагону гуманітрної музейної допомоги з Варшави
Найважливіше, що необхідно робити в час воєнного лихоліття – це фіксувати злочинні руйнування пам’яток. Ця ділянка роботи була взята під контроль Міністерства культури і достойно виконується. Страшними є свідчення людських жертв. Страшними є і свідчення наших безборонних святинь.
Пріоритетним завданням нашого “Центру порятунку культурної спадщини“ стало: збереження та охорона національних цінностей і допомога в цьому музеям, культурним установам, сакральним об’єктам. Зараз нам самим з цим не впоратись, тому постановили звернутись до міжнародних культурних організацій із закликом до допомоги обладнанням, матеріалами для пакування та консервації, протипожежними засобами для їхнього захисту і збереження.
Емоційний лист, перекладений кількома мовами і пересланий за допомогою українських та польських колег, став початком нашого спілкування і співпраці із закордонними партнерами.
Розвантаження другого вагону гуманітрної музейної допомоги з Варшави
“Дорогі колеги!
Сьогодні в Україні війна. Війна, яка вже зайшла до українських міст і сіл, забрала і понівечила життя багатьої наших співвітчизників. Вона зайшла у наші серця, у наші голови, у нашу кров. Українці – мирна нація і наша кров не чорна, не наповнена люттю і ми не хочемо чиюсь кров проливати. Але коли ворог, який своїм богом обрав Молоха, а нашого Бога потоптав і став на нашу землю, – ми стали іншими. Ми стали воїнами. Хто навчений воювати, як наші безстрашні вояки – захищає свою землю із зброєю у руках. Хто не навчений, той скоро вчиться, але ми бачимо, як усі – від малого до старого, зі зброєю чи без неї, готовий боронити свою землю, свою Вітчизну. Кожен має свій фронт, кожен на своєму місці хоче зробити свій внесок у Перемогу. І ми також…….”
Розвантаження другого вагону гуманітрної музейної допомоги з Варшави
Одразу налагодили співпрацю з Комітетом, з чудовою пані Анною Дрозд з Музею Варшавського Повстання ( Anna Drozd, Kierownik Działu Wystaw Zewnętrznych). Було домовлено, що великі поставки волонтерської допомоги з інших країн Європи будуть надходити на адресу хабу, яким володіє Комітет, а звідти доправлятись до нас. Менші вантажі доставлятимуться у місто Люблін, де пан Гжегож Юзефчук, Президент Люблінського Товариства Бруно Шульца, власними зусиллями та за допомогою своїх колег будуть отримувати вантажі і також переправляти їх до Львова. Найперша допомога, яка надійшла до нас – це були власне пакувальні матеріали, зібрані стараннями колег та меценатів з міста Любліна.
У Фейсбуці одразу створили сторінку, де забезпечується інформаційний супровід роботи Центру. Так, в дуже короткім часі колективом “Українського фотографічного товариства” було відзнято і виставлено на сторінку відеоролики з консультаціями та рекомендаціями спеціалістів щодо фахового збереження артефактів. Цінними є відео щодо порятунку музейних фондів під час війни, надані Музеєм мистецтв Метрополітен (США) (https://bit.ly/3tqsCWK)
Імпровізований склад Центру порятунку культурної спадщини в холі Науково-Технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”
Потрібно було розробити механізм роботи Центру – для отримання, зберігання і передачі музеям та іншим культурним і сакральним об’єктам волонтерську допомогу, яка мала надходити. Тому у приміщенні Науково-технічної бібліотеки Національного університету “Львівська політехніка” організували інформаційно-логістичний офіс-хаб “Центру порятунку культурної спадщини” (вул. Професорська, 1).
Почала надходити і фінансова допомога. Благодійний фонд Нагірних довгий час співпрацює з американською Фундацією Foundation to Preserve Ukraines Sacral Arts (FTPUSA) http://ftpusa.org/donate.html, Головою якої є п. Христина Лев. Один із членів Правління Фундації д-р Мирон Стахів, науковець і фахівець з реставрації дерева, член Американського ICOMOS подав інформацію про нашу діяльність до організації ICON у Великобританії і до нас почали звертатись міжнародні організації та музеї зі світу. Завдяки цим контактам, а також інформаціям, які ми, використовуючи й інші джерела розіслали, зараз маємо обширну переписку і реальну поміч для наших музеїв як фінансову, так і матеріальну.
В Дніпрі отримують пакувальні матеріали для музеїв.
Завдяки зусиллям польського Комітету допомоги українським музеям, Центр отримав допомогу залізницею: перший вагон був сформований завдяки декільком польським музеям, а другий – з матеріалів та засобів, які надійшли з Норвегії та Данії:
Blue Shield Denmark & Museumstjenesten
The University Museum of Bergen, Norway
У Любліні чекає на відправку до нас вантаж із Словенії та з Англії. Також окремими транспортами самостійно були передані пакувальні матеріали з Риги та з Національної бібліотеки Гамбурга.
Ми отримуємо запити з багатьох музеїв України, першочерговими є запотребування тих, котрі на Сході та Півдні, у зонах, яким загрожують бойові дії. Передаємо по-різному – волонтерськими автобусами, машинами, а хто не може доїхати – фінансовою допомогою (залучено було більш як 15000 у. о.)
Завантаження легкового автомобілю пакувальними матеріалами для музею в Запоріжжі
За перший місяць нашої роботи допомогу пакувальними та охоронними матеріалами або фінансами отримали близько 30 музеїв – з різних міст та містечок України, а також Львівські музеї.
Попри перераховані організації, також співпрацюємо з Українським національним Комітетом ІКОМОС, з Інститутом “Polonika”.
Ми переконані – робота, яку зараз виконуємо, виправдовує назву створеного нами Центру – вона допомагає рятувати те, що також, як і людське життя, вважається безцінним – нашу спадщину. Вона і нас рятує.
Змагуни перед лещетарськими змаганнями організованими «Карпатським лещетарським клубом». Львів, Погулянка, 1931 р.
14 квітня 2022 р. о 16 год. у кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8 ) відбудеться показ віднайденого фільму Олександра Пежанського про перші українські лещетарські змагання у Львові.
Це другий показ стрічки, прем’єра якої відбулася 1 квітня у залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” та зібрала досить охочих переглянути фільм і послухати розповіді доктора наук Андрія Сови та члена УФОТО Ігоря Ткачика про Карпатський лещетарський клуб (КЛК).
Андрій Палій та Ірина Макарушка (Пежанська) на лещетарській прогульці. КЛК, близько 1931-1938 років. З архіву Олександра Пежанського
Але, на жаль, не всі змогли побувати на прем’єрі тож організатори події – Українське Фотографічне Товариство – на численні прохання вирішило провести ще один показ цієї стрічки.
Про фільм: 15 лютого 1929 року у Львові на Погулянці відбулися перші українські лещетарські змагання серед членів Карпатського Лещетарського Клубу. Олександер Пежанський зняв короткий фільм про цю подію.
Олександр Пежанський, 1962 р.
Після багаторічних мандрів плівка опинилася в доньки Олександра Пежанського Дарії Ярошевич в Чикаго. Вона передала її нам для оцифрування. І ось, вперше ми покажемо ці унікальні кадри на широкий загал.
Перед показом послухаємо розповідь майстра з оцифрування кіноматеріалів, члена УФОТО Ігоря Ткачика.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
