Ще одну потужну пісенну прем’єру, створену за час повномасштабної війни Росії проти України, представляє відомий співак та композитор, переможець телепроектів «Шанс» і «Голос країни» Tabakov (Павло Табаков). Пісня «Наш Маріуполь» присвячена місту-герою і всім його незламним захисникам. За добу після прем’єри лише у Фейсбуку цю потужну композицію прослухали понад мільйон користувачів мережі.
“Наш Маріуполь” – пісня про героїв, для яких найбільший страх – зламатися духом. «Наш Маріуполь, воля, як зброя, / Люди, як море, ці люди – герої! / Люди зі сталі, люди відважні, / Страшно не вмерти – зламатися страшно», – слова, у яких вся звитяга і весь біль українського народу.
— «Наш Маріуполь» – не просто пісня. Кожне слово, кожна нота – як оголений нерв, – розповідає Tabakov. – Лірику створила поетеса Лідія Лазурко, з якою ми написали уже кілька десятків пісень. Маріуполь – місто-символ героїчної боротьби українського народу за волю своєї землі. Місто, яке російська армія не може взяти уже два місяці. Місто, яке стоятиме до переможного кінця. Місто, яке уже увійшло в історію України та світу. Місто Марії, якому уже зараз присвячують пісні.
Tabakov
Ідея пісні «Наш Маріуполь» з’явилася у «Міжнародному штабі гуманітарної допомоги українцям» у Львові під час спілкування з хлопцями-волонтерами, яким вдалося вибратися з блокадного Маріуполя. Одному з хлопців загрожувала смерть тільки за те, що у нього тіло вкрите патріотичними татуюваннями, інший розповідав про невимовні страждання людей, які залишилися без їжі, води, світла та можливості почути рідних… Найбільше вразила історія про 20-річного хлопця з Донеччини, який не пройшов фільтрацію, був примусово мобілізований до лав орків у підрозділ «одноднєвок» – людей без зброї, яких під дулами автоматів відправляють на поле бою – як приманку – для розкриття вогневих позицій українських захисників та перевірки місцевості на наявність вибухових приладів. Єдине, про що він просив цивільних, – це записати номер телефону і, коли появиться мобільний зв’язок, передзвонити мамі та сестрі в Одесу й передати їм, що він їх сильно любить і що не зрадив Україну.
Обкладинкою синглу «Наш Маріуполь» стала ілюстрація київської художниці Марії Лонюк /@art.malon, яка від початку війни створила десятки промовистих ілюстрацій на теми боротьби українців і злочинів росіян.
Рашистські злочини проти культурної спадщини – це не тільки пошкодження об’єктів культури чи повна руйнація різними видами зброєю, а й перетворення пам’ятних місць історії на можливу арену бойових дій. За повідомленням сайту «Радіо Свобода» від 26 квітня, з посиланням на речника Запорізької ОВА Івана Ареф’єва, так звані російські військові замінували територію біля Кам’яної Могили – унікальної пам’ятки геології і археології світового значення, розташовану у Запорізькій області неподалік Мелітополя.
Іван Ареф’єв зазначив, що окупанти намагаються не тільки обмежити пересування мирних жителів, а ще, ймовірно, бояться, що ті почнуть партизанити. Більше того, окупанти риють окопи у селах, що знаходяться поблизу заповідника, а на джерелах Терпіння чеченці облаштовують свій табір. Пам’ятник «Кам’яна Могила» зберігає наскельний живопис періоду від пізнього палеоліту до середньовіччя, нараховує близько 3 тисяч плит, це єдине такого роду місце у всій Східній Європі. Тут розташовані 65 гротів та печер, рясно вкритих петрогліфами.
Пагорб Кам’яної Могили — це унікальний природній об’єкт, залишок пісковика Сарматського моря третинного періоду
Окрім мистецької цінності «Кам’яна Могила» є унікальним природнім об’єктом – залишком пісковика Сарматського моря третинного періоду. Археологічний комплекс претендує на право внесення об’єкту до основного списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тому його можливе пошкодження через війну, розв’язану так званою російською федерацією, буде не тільки культурною трагедією запорізького краю…
Злочини рашистів стосовно музейної спадщини стосуються і збереження фондів. Як ми повідомляли в одному з оглядів, 21 березня через рашистську авіабомбу було зруйновано будівлю Маріупольського художнього музею ім. Архипа Куїнджі. З посиланням на телеграм-канал радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка, сайт «Цензор.нет» повідомляє Цензор.нет, що окупанти повністю вивезли всі цінні експонати з Музею краєзнавства та Художнього музею ім. Архипа Куїнджі. В Маріуполі зберігалось сім оригінальних шедеврів, які за попередньою інформацією були передані окупантам директоркою Маріупольського краєзнавчого музею Наталією Капусниковою, яка знала точне місце таємного зберігання шедеврів та особисто передала все з рук в руки.
Будівля краєзнавчого музею у Маріуполі після того як росіяни вдерлися на нашу землю
Серез безцінних вивезених робіт, за інформацією П. Андрющенка, є оригінали трьох картин Архипа Куїнджі «Червоний захід», «Осінь», «Ельбрус»; оригінал картини І. К. Айвазовського «Біля берегів Кавказу»; бюст А.І. Куїнджі роботи скульптора Беклемішева; три унікальні ікони: «Ісус Христос Вседержитель», «Богоматір із немовлям»; «Іван Хреститель». Якщо проаналізувати праці з історії України, то це завжди був такий стиль поведінки московитів у стосунку до цінної спадщини нашого народу ‒ вивозити картини, ікони, мистецькі твори до столиці імперії і присвоювати з часом їм московитське походження. Та історія з часом все розставить на свої місця!
Церква Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині
Мальовниче прикарпатське селище Бориня, яке віднедавна стало центром новоутвореної територіальної громади має свою довгу і доволі яскраву історію. Зрештою, Борині не вперше ставати адміністративним центром округи: у 1940 – 1959 роках вона була райцентром тодішньої Дрогобицької області.
Церква Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині
Першу письмову згадку про Бориню датовано 1552 роком, коли поселення стало власністю роду Височанських. Подальші згадки більше стосуються бунтів місцевого населення. Приміром, у далекому 1696 році Вишенський сеймик Руського воєводства наголошував, що через активізацію селян панам у Борині залишатись небезпечно. До села навіть скеровували каральні загони, щоб придушити бунти.
Церква Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині
Бориня мала свою Колонію. Так називається верхня частина селища, де колись оселилися німецькі колоністи. У ХІХ столітті тут було споруджено синагогу та костел. Жодна з цих споруд не дійшла до нашого часу. А шкода, адже могли б створити розкішний комплекс сакральних споруд разом із українським храмом, який сьогодні є окрасою селища і про який ітиметься нижче.
Попередня дерев’яна церква Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині , розібрана на поч. ХХ ст.
Перша згадка про боринську церкву припадає на 1563 рік. Як виглядав храм – достеменно невідомо. Натомість збереглися зображення безпосередньої попередниці нинішньої мурованої церкви Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) – дерев’яної, збудованої 1746 року і розібраної на початку ХХ століття. Цікаво, що побачити, якою була стара дерев’яна церква сьогодні можемо з фотографії, яку у 1911 році зробив архітектор Олександр Лушпинський, той самий, за чиїм проектом уже наступного року зведуть нове боринське сакральне диво.
Дерев’яна дзвіниця біля церкви Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині
Одного погляду на храм Зіслання Святого Духа вистачить для здивування – зовсім нетиповий проект для українських церков Прикарпаття. Де ще, крім Борині, нині можна побачити православний храм рисами романського стилю.
Іконостас церкви Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині
Розташована в центрі села церква орієнтована вівтарем на північ, хрещата в плані. Складається з квадратної нави, до якої з півночі прилягає гранчастий в плані вівтар з двома прямокутними захристіями по боках, зі сходу і заходу – прямокутні вкорочені бічні рамена, а з півдня – прямокутний бабинець, вкритий цибулястою банею і відкритою аркадою перед входом. Наву на високому видимому ззовні четверику вінчає великий світлий восьмериковий барабан, вкритий цибулястою банею і оригінальним кам’яним хрестом. Вівтар накритий п’ятисхилим дахом, бічні рамена і бабинець – двосхилими дахами з переломом, схили яких спускаються аж до рівня односхилого даху профільованим гзимсом. Віконні отвори вузькі, з півциркульним завершенням, подвійні або потрійні. Вхідні двері чільного входу в півциркульному прорізі (подібно як і в південних схилах бічних рамен), модернові, різьблені з дуба у вигляді хреста, вписаного в коло.
Дехто з дослідників припускає, що Олександр Лушпинський, ймовірно, спроектував не лише храм, але й іконостас. Власне він, окрім несподіваного архітектурного вирішення храму, є його головною родзинкою.
Розписував іконостас знаний український художник Осип Курилас, який невдовзі увійде в історію як художник, що оспівав січове стрілецтво. Але історія створення борининського іконостасу теж не позбавлена цікавинки.
Фрагмент іконостасу з царськими вратами церкви Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) в Борині
У 1910 році Осип Курилас створив образи «Ісус Христос – Небесний Учитель» (Пантократор), «Пречиста Діва – мати України» (Одигітрія) та інші з елементами української вишивки на ризах. Ікони були написані на замовлення громади українців у США за посередництвом Торговельного дому «Достава» у Львові. З благословення Митрополита Андрея Шептицького з ікон було надруковано листівки накладом 10 тисяч примірників, які здобули велику популярність в українців Галичини.
А боринська громада забажала бачити образи Куриласа у своєму новому храмі. Більше того, образи настільки сподобалися сусідам боринян, що незабаром художник повторив ікони тамтешнього іконостасу у церкві розташованого неподалік Вовчого.
Було б несправедливим проминути увагою й видатного українського архітектора Олександра Лушпинського. Уродженцю села Буцнів на Тернопіллі відверто пощастило, коли одним з його викладачів у Львівській політехніці став легендарний Іван Левинський. Власне на фірмі професора Лушпинський працював протягом 1904 – 1919 років і став автором або співавтором проектів багатьох будівель, споруджених фірмою. Разом із своїм наставником брав активну участь у пошуках українського стилю в архітектурі, на зразок інших національних стилів, що виникали в тогочасній Європі. Стиль будівель Лушпинського часто називають «Гуцульською сецесією». Однак помітною була його симпатія до візантійсько-романських стилізацій, про що власне і свідчить архітектурне вирішення храму у Борині.
Христос-Пантократор та Одигітрія пензля Осипа Куриласа
Про авторитет і професійність Лушпинського яскраво свідчать і події початку 30-их років минулого століття, коли митрополит Андрей спершу запросив архітектора на посаду реставратора і члена консерваторної комісії греко-католицької митрополії, а згодом включив до групи фахівців, які готували матеріали до реставрації Святоюрської катедри.
Олександр Лушпинський
Багатьма роботами Олександра Лушпинського сьогодні можна насолодитися у Львові, а на Личаківському кладовищі можна побачити надмогильний пам’ятник – останню подяку архітектора своєму вчителю Івану Левинському. Проте, безперечно, вартує вирушити у Бориню, аби поміж багатого розмаїття дерев’яних храмів бойківського краю на власні очі побачити несподіваний романський шедевр.
В неділю, 1 травня 2022 року, о 14.00 Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові” (вул. І. Франка, 154) запрошує на розповідь ученого секретаря музею Софії Легін “Вілла Грушевських, або історія одного будинку на Софіївці”.
“А чи знаєте Ви, що на мальовничій Софіївці є будинок історія якого довгий час була прихованою? Більшість людей навіть не мали уяви про те, хто був господарем вілли за адресою Понінського, 6 (тепер І.Франка 154), а про те, що тут писали і творили українську історію й поготів.
Вілла Михайла Грушевського у 1903 р. (на передньому плані Катерина Грушевська)
Цьогоріч минає 120 років з часу зведення у Львові вілли родини Грушевських. З цієї нагоди поговоримо про її “життєпис” від часу задуму побудови (на початку ХХ ст.) і до сьогодні, хто і коли мешкав у будинку найвизначнішого українського історика та які життєві перипетії тут відбувалися.
За гарної погоди будемо спілкуватися на садибі. На випадок повітряної тривоги маємо можливість прихистити відвідувачів” – розповідають організатори у події на сторінці музею.
Найкращі патріотичні пісні із п'яти альбомів: Віктор Винник і МЕРІ презентували новий альбом «Так, я з України»
У 2016-му Віктор Винник і МЕРІ видали свою найвідомішу платівку під назвою «Я з України». Пісня «Я з України» одразу стала хітом і отримала широкий розголос та обговорення серед слухачів. У ній йшлося про ситуацію, яка склалась навколо української мови в нашій країні.
24 лютого 2022-го російська федерація розпочала повномасштабну війну проти нас. Ця дата розділила наше життя на до і після. Два місяці наша країна веде героїчну боротьбу за свою Незалежність з підступним ворогом. За цей час українські артисти створили багато нових пісень на воєнно-патріотичну тематику.
Але у творчості Віктора Винника і МЕРІ завжди були такі пісні. Тому музиканти ухвалили рішення видати збірку кращих соціально-патріотичних пісень за усі часи, тобто з п’яти офіційних альбомів. Серед вісімнадцяти треків, які вмістила ця платівка, є давні та улюблені пісні, такі як «Незнайомий мій брат», «Сестра», а також пісні, що були написані вже цієї весни, зокрема «рускій ваєнний карабль, йди на#уй».
Віктор Винник і МЕРІ
Новий альбом отримав назву «Так, я з України». В дизайні використано вже знайомий фірмовий напис і шрифт, але, на відміну від 2016-го, літеру «Z» замінено на українську «З» на фоні жовто-блакитної стрічки.
Варто зазначити, що шостий офіційний альбом від Віктора Винника і МЕРІ – це перший винятково цифровий реліз. Тобто платівку можна придбати на найпопулярніших музичних платформах, а от на фізичних носіях, таких, як CD, її представлено не буде.
Віктор Винник переконаний, що у такі важкі часи музика, яка здатна підіймати бойовий дух, потрібна як ніколи. Тому ми, кожен на своєму місці, зобов’язані робити усе задля нашої Перемоги. І ми переможемо. Слава Україні!
Неможливо не любити таку страву, як піца. Львів дає можливість не лише своїм жителям, а й гостям скуштувати у ресторані smaki-maki.com найбільш незвичні, оригінальні та небанальні варіанти, які створені досвідченими піцайоло.
Найоригінальніша піца у Львові: топ 5 актуальних смаків
Ми звикли до того, що піца – це завжди томатний соус, а також велика кількість різних сортів м’яса. Проте вона може містити й більш незвичні начинки, що здивують навіть поціновувачів італійської кухні.
З грушею
Така піца є справжньою королевою, оскільки належить одночасно до основних страв, а ще – до десертів. А все тому, що вона містить солодкі скибочки стиглої груші, яка доповнюється за допомогою вершків, сиру Пармезан, а також невеликої кількості хрумких волоських горіхів.
З морепродуктами
Цілий коктейль з морепродуктів – незвичне поєднання, яке рідко зустрічається у піці. Однак це неймовірно смачно! Особливо, якщо на коржику присутні мідії, креветки, маленькі восьминіжки, а ще – пікантний та ніжний кальмар. А щоб було ще смачніше, піцайоло присмачують це зеленню та соусом неаполітано.
З грибами
Таку страву легко можна віднести до веганських, оскільки вона не містить м’яса, проте залишається смачною та досить поживною. А все тому, що до її складу входять кілька видів грибів – від свіжих печериць до консервованих опеньків, а також японських шиітаке.
З креветками
Для того, аби італійський коржик смакував навіть гурманам, не обов’язково додавати до його складу бекон або ж шинку. Існує незвичний варіант, який базується на тигрових, відварних креветках, а ще – на свіжих кубиках лосося. Все це вкривається шаром вершкового соусу, а ще притрушується сиром, що приємно тане у роті.
Вегетаріанська
Найбільша новинка останніх місяців – це піца, до складу якої входять виключно овочі. Вона не лише залишається такою само смачною, як і м’ясна, та ще й дає можливість ласувати улюбленою стравою, не набираючи зайвих кілограмів. До складу такої страви входять кабачки, болгарський солодкий перець, українські томати, свіжі печериці, а ще – кільця з баклажанів.
Піца у Львові з доставкою від Смакі-Макі
А для того, аби скуштувати унікальні новинки, варто звернутись до італійського ресторану Смакі-Макі, що пропонує унікальні страви у своєму величезному меню.
Заклад дає можливість замовити три види піци – маленьку, середню або велику, а також доповнити її бортики смачними сосисками та улюбленим видом сиру.
Замовляти у ресторані можна у будь-який час, а також використовуючи як онлайн-замовлення, так і месенджери та телефонні дзвінки.
Заклад має власну кур’єрську доставку, що працює не лише у Львові, а й далеко за його межами. Вона є безкоштовною у випадку замовлення від 250 грн у межах міста, а ще вражає своєю швидкістю – усього 29 хвилин з моменту оформлення.
Окрім цього, у Смакі-Макі безліч цікавих акцій та пропозицій, можливостей отримати смачненьку піцу у подарунок на День народження або під час великого замовлення.
Одним із найвідоміших львів’ян, якого найбільше з-поміж інших уродженців нашого міста читають, є видатний письменник-фантаст Станіслав Лем. Той народився у Львові, тут виростав і навчався. Його відносини з містом інтимні та специфічні водночас. Більша частина життя Лема минула поза межами Львова. Однак, саме Львів, його Львів, Львів його дитинства назавжди залишився у серці письменника як щось незвичайне і сакральне. Врешті, той Львів є також і героєм автобіографічної книги письменника, яка має назву “Високий Замок”. Місця сили і прогулянки вузькими вуличками, довгі коридори навчання, а найперше – солодкі миті дитинства: спокусливі львівські цукерні, загадкові львів’яни з їхніми секретами та звичками, врешті – Високий замок, який нависає над переліченим. Це все дуже детально, десь по-лемівські, а десь по-шульцівські, описано у “Високому замку” Станіслава Лема. Зокрема, там є згадки про військовий вишкіл автора. Зараз про це і поговоримо.
Станіслав Лем
Дещо про контект
Цілий масив спогадів про Першу світову війну, як і художня література, де цю тему відображено, фіксують тенденцію загального піднесення напередодні цієї війни, її очікування загалом. Цей настрій швидко розвіявся під впливом потоку смертей та страждань, які принесли перші бойові зіткнення. Тому з Другою світовою було по-іншому – у міжвоєнний період розуміли, що цієї війни не уникнути, але – її боялися, передчували. Про подібне написав у спогадах і Станіслав Лем: “Як тепер відомо, ми були, мов мурахи. Ми жваво й енергійно кублилися в мурашнику, над яким уже здіймалася підошва чобота”.
Станіслав Лем, 1947 р.
Для Лема події Другої світової війни у Львові стали великою, у тім числі і родинною, трагедію. У кожному інтерв’ю, навіть коли від цієї події минули уже цілі десятиліття, Лем навідріз відмовлявся розповідати про те, що йому довелося побачити на вулицях міста впродвож 1939 – 1945 рр. Про справжню драму цієї ситуації та глибину її трагізму можна лише здогадуватися. Врешті, здогадуватися не ефемерно, а в прив’язці до конкретних подій – не всі родичі Станіслава Лема пережили війну. На третьому місяці сучасної російсько-української війни ми розуміємо, що до війни підготуватися неможливо. Однак, якщо є така можливість, готуватися потрібно. Лема також готували.
“Дихати в них було важко…”
Письменник пригадує, що на військову підготовку в гімназії (сьогодні ліцей №8, м. Львів) вони ходили один раз на тиждень. Ці заняття відвідували у одностроях, які обвішували значками та відзнаками. Однострої ретельно прасували, підперізували широким ременем. Десь у такому наряді Станіслав Лем “вистріляв купу набоїв на стрільбищі під Високим Замком”.
Обкладинка книги Станіслава Лема “Високий Замок”
З гімназистами займалися фахові підофіцери. Вони приходили з пакетиками з багатьма військовими предметами. Учням давали нюхати різні отруйні речовини. Також вони виконували вправи і відпрацьовували команди у протигазах. Лем так описав свій досвід: “Пам’ятаю їх неприємний гумово-брезентовий запах і присмак. Дихати в них було важко, бігати – практично неможливо, але все ж таки це була розвага”.
Станіслав Лем і його Львів над яким стоїть Високий Замок. Джерело: https://zbruc.eu
Значна частина занять Станіслава Лема з військової підготовки припадала на муштру, інша – присвячувалась опануванню різновидів зброї. Стріляли вони за містом, в районі Кайзервальда, куди усіх вели колоною. Стріляли з карабінів, датованих останніми десятиліттями ХІХ століття. Лем критично відгукувався про якісь зброї, але тут же вказував, що публічно висловити думку ніхто не міг – “сумніви в якості карабінів могли бути витлумачені як державна зрада”.
З плином часу
Пізніше львівських гімназистів все ж виводили і на полігони. Там, як відзначив Станіслав Лем, панувала “фронтова атмосфера” і стріляли вони не з любительських, а справжніх карабінів. До цього їх довго готували, а саме подія перетворювалась у “священнодійство”. Також кидали гранату (її макет) і надзвичайно багато часу проводили за очищенням зброї.
Станіслав Лем
Крім стрілецької підготовки були й заняття з рукопашного бою багнетами. Сам Лем їх дуже не любив. Роль зброї тоді виконували довгі тички з гострими кінцівками, які обмотували шматтям. Билися між собою, а інколи – з сержантом. Той показував куди та як треба колоти.
Станіслав Лем
Військова підготовка Станіслава Лема тривала у гімназії впродовж трьох років. У програмі останньої йому дуже бракувало згадок про танки – тому письменник підмітив, що для їхніх інструкторів та наставників такої зброї наче й не існувало. Переважно вивчали різні гази, назви частин зброї, статути, правила розведення ватри, тактику на місцевості тощо. Сам Лем називав це все “…анахронічними, нікому не потрібними вишколами”. Він іронізував, що дані навчання можуть їх підготувати хіба до прусько-французької війни 1870 року (письменник жив задовго після її закінчення).
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Лем С. Високий Замок / пер. Лариса Андрієвська [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://chtyvo.org.ua/authors/Lem_Stanislav/Vysokyi_Zamok/
Лучук І. Польська грань львівської літератури // Zbruč, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38739
Орліньський В. Таємниці Станіслава Лема // Zbruč, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/53888
Режисер: Сергій Буковський
Країна: Україна
Рiк виробництва: 1996
Тривалість: 27 хв
Місце показу: вул. Професорська, 1
Кадр з фільму Сергія Буковського “10 років відчуження” (1996)
Фільм “Десять років відчуження” – це короткі сюжети, які режисер Сергій Буковський та його творча група зняли напередодні 10-річчя трагедії на Чорнобильській АЕС. Ідея Сергія Буковського полягала в тому, щоб телеканал СТБ за два тижні до трагічної дати міг щодня показувати документальні свідчення наслідків катастрофи. Ідею підтримав департамент документальних проектів компанії «Internews» і в 1996 році мінісюжети вийшли в ефірі СТБ – щодня після програми «Вікна».
Після виходу в ефір творча група вирішила скласти сюжети в один фільм, який показує стан зони –людей, що живуть там, їхні домівки, проблеми, з якими вони зустрічаються,– і все ж таки залишаються там. Це – одна з рис українського характеру – не полишати місце народження, свою домівку.
Кадр з фільму Сергія Буковського “10 років відчуження” (1996)
Довідково:
Сергій Анатолійович Буковський — український кінорежисер, актор, автор багатьох документальних фільмів. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004). Народний артист України (2008).
Фільмографія: «Війна. Український рахунок» (2002 — 2003); «Назви своє ім’я» (2006); «Усі повинні померти» (2007); «Живі» (2008); «Україна. Точка відліку» (2011); «Головна роль» (2016), «В.Сильвестров» (2019) та інші.
Ми постійно моніторимо повідомлення стосовно стану культурних і релігійних об’єктів під час війни. В новому пресрелізі Міністерства культури та інформаційної політики показано те, що злочинці із так званої армії російської федерації і надалі свідомо цілять свою підступну зброю в меморіальні пам’ятники на честь історичних особистостей та подій ХІХ – початку ХХІ ст., в будівлі та комплекси музеїв і заповідників будинки культури, театри та бібліотеки, а також деякі інші об’єкти цінної історичної забудови, в споруди релігійних організацій, тощо.
Ворог обирає цілі, щоб реалізувати свою основну мету – знищити осередки української культури. В цьому переконаний і очільник Міністерства Олександр Ткаченко. За повідомленням сайту espreso.tv, під час одного «телемарафону єдиних новин» він закцентував на тому, що «культурна спадщина України є однією з головних цілей Путіна».
«Це в принципі війна цивілізацій. Це війна між добром і злом, війна між життям і смертю. І наша спадщина і наша культура є однією з головних цілей Путіна. Він сам каже, що культура ‒ його знаряддя, одне з небагатьох, яким він може донести «добро» русского міра», ‒ зауважив в етері телемарафону О. Ткаченко.
Потрощений Чернігів
Станом на 23 квітня зафіксовано 242 епізоди злочинів рашистів проти культурної спадщини в Україні, зокрема, в 11-ти областях України та в м. Києві, ‒ повідомляє Міністерство культури та інформаційної політики.
Станом на 23 квітня внаслідок бойових дій на території України руйнацій та пошкоджень зазнали 94 об’єкти культурної спадщини. Серед них є 16 пам’яток національного значення, 72 – місцевого значення та 6 – щойно виявлених об’єктів культурної спадщини.
В цьому ж пресрелізі Міністерства культури та інформаційної політики України наголошено, що найбільше від окупантів постраждали релігійні об’єкти. Станом на 23 квітня знищено або пошкоджено 92 споруди. Це православні храми, протестантські молитовні будинки, мечеті, синагоги. З них 35 перебувають на обліку як пам’ятки історії, архітектури та містобудування.
Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» на острові Хортиця
До нових епізодів воєнних злочинів належать обстріли знакових для українців культурних об’єктів (жертви і поранення серед працівників теж є). 21 квітня ворожими ракетами агресор обстріляв острів Хортиця в Запоріжжі – найбільший острів на Дніпрі. Тут знаходиться Музей історії запорізького козацтва. До 24 лютого 2022 року музей на острові відновлювали в межах програми «Велика реставрація».
На Київщині пошкоджена будівля початку ХХ ст. – Макарівська публічна бібліотека.
Нещадно ворог руйнує і культурну спадщину Слобожанського краю. Серед його нових жертв ‒ старовинний Будинок вчителя 1925 року на Харківщині.
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Зі свого боку митці цього краю намагаються зберегти пам’ять про зруйновані споруди з допомогою арт-проектів. В одній зі статей інформаційно-аналітичного видання «Новое Время» розповідається про те, що художниця Ганна Середа і фотографиня Вікторія Хоменко представили арт-проєкт, що отримав назву «Ліхтарики». З його допомогою адміністрація «Каразінського університету» (народна назва – прим. І. С.) хоче нагадати про те, що університет — це не тільки будівлі, а перш за все «люди і їхні таланти». Як ми повідомляли у березні, рашисти через регулярні обстріли Харкова зруйнували частину корпусів одного з найпрестижніших університетів України — Харківського національного університету імені Каразіна
Залишаються труднощі з отриманням інформації про руйнування з тимчасово окупованих територій та зон активних бойових дій, та завдяки фактам місцевих мешканців – свідомих громадян ‒ Міністерство продовжує їх верифікувати.
Сьогодні відійшов у Вічність неперевершений актор театру «Не журись!» Богдан Рибка.
Про це повідомив на своїй сторінці у мережі співак Віктор Морозов.
“Сьогодні відійшов у Вічність неперевершений актор театру «Не журись!» Богдан Рибка або пан Дзюньо, якого вже зачекалася в цій незбагненній Вічності його сценічна партнерка пані Стася (Остап Федоришин)… Тепер, мабуть, усі янголи реготатимуть там, на Небесах, від кумедних жартів і віців цієї незрівнянної парочки… Світлая пам’ять усім Вам, найдорожчі наші… Царство Небесне…”, – написав він.
Розуміючи історії Пласту минулого століття можна краще збагнути новітню історію України, чому наша батьківщина сьогодні є такою, якою ми її знаємо. І якою вона стане у майбутньому. Добре знаючи історію Пласту – кожен українець та українка передусім стають одразу більш компетентними в історії України. Діти і підлітки – на відповідних уроках в школі. Дорослі – в боротьбі України за незалежність і в звичайному житті… У ситуаціях, коли багато хто ламається, виховані в Пласті (і знайомі з його історією громадяни) знають, що означає “не зломимо своїх присяг”. І тому мають більше шансів на успіх.
Розуміючи історію Пласту минулого століття можна краще збагнути новітню історію України, чому наша батьківщина сьогодні є такою, якою ми її знаємо. І якою вона стане у майбутньому.
Добре знаючи історію Пласту – кожен українець та українка передусім стають одразу більш компетентними в історії України. Діти і підлітки – на відповідних уроках в школі. Дорослі – в боротьбі України за незалежність і в звичайному житті…
У ситуаціях, коли багато хто ламається, виховані в Пласті (і знайомі з його історією громадяни) знають, що означає “не зломимо своїх присяг”. І тому мають більше шансів на успіх.
Пласт – зародок збройних сил української нації (1911-1920)
Перш ніж створити перші гуртки Пласту 19-річний львівський студент Іван Чмола вирішив відвідати могилу Тараса Шевченка у Каневі. Для цього йому довелось перейти кордон між Австро-Угорською та Російською імперією. України в той час, як держави, не існувало. Дві могутні імперії царювали на давно поділених між собою українських землях. Поділили тоді зайди й українців. На “рутенців”-галичан та “малоросів”-наддніпрянців.
Іван Чмола
У 1911 році обидві імперії готувались до війни між собою. Де українці мали вбивати один одного за інтереси Відня та Санкт-Петербурга. У серпні того року галичанин Іван Чмола пішки пішов до Києва, головного міста Наддніпрянщини. Звідти пароплавом відбув у Канів, а далі у сучасне місто Дніпро. Знову пішки у Полтаву й Харків, а далі на Крим. Восени того ж року, Чмола створить у Львові перші таємні пластові гуртки, переважно із студентів.
На початку грудня 1911 року на першій сторінці найавторитетнішої тоді української газети Галичини виходить стаття із короткою назвою: “Пластуни”. У тексті 21-річний Петро Франко, син Великого Каменяра, розповідає про особливу групу українських козаків Кубані. А також про книгу британського генерала Бейден Поуелла “Sсouting for Boys”, яку перекладає як “Пласт для дітей”.
Оце слово “Пласт”, як скорочення від “пластуни”, з’явилось на пропозицію Івана Боберського – батька українського тіловиховання (усі засновники Пласту були його учнями і окрім рідної, польської та німецької, знали ще й англійську мову). В кінці статті Петро Франко загадково зазначає: “Український Змаговий Союз” думає і в себе завести відділ “пластунів” в горах.
Співзасновник Пласту Петро Франко в однострої полковника УГА, 1919 р. Центральний державний історичний архів, м.Львів
І дійсно, Петро Франко разом із своїм однолітком Степаном Гайдучком формують перші пластові рої (так, за пропозицією І. Боберського, тоді називались гуртки). Легально, на базі шкіл, де викладали. Зимою 1911-1912 року вони сформували і перші дівочі відділи – пластунок. В ту патріархальну епоху це був серйозний суспільний виклик – юначки вже в квітні пішли у перші мандрівки. Українські гімназії Галичини у той час якраз страйкували, виборюючи свої права.
Був ще один чоловік, який цікавився британським скаутингом – 25-літній помічник учителя львівської української гімназії Олександер Тисовський. Він періодично публікував статті “З думок чудака”, а якось запропонував своїм учням утворити на базі гімназії скаутський (пластовий) рій. Так 21 квітня 1912 року створено гурток “Круки”, який – невідомо коли – але після курсу самопідготовки, склав першу пластову Обітницю (Присягу) – слово честі пластуна.
На той час українська інтелігенція готувалась до всього, але не до війни. Іван Чмола розпочав у своїх таємних гуртках військову підготовку за скаутським методом. Включно із стрільбою з револьверів (в першому виданні книги британського генерала були людські мішені).
У суспільних дискусіях про те, як реагувати українцям на близьку світову війну, справа інколи доходила до того, що наддніпрянець Михайло Гаврилко (соратник Чмоли і у близькому майбутньому єдиний офіцер-наддніпрянець в УСС) міг замахнутись на галичан-миролюбів стільцем у руках.
Влітку 1912 року Петро Франко та Іван Чмола організовують для своїх гуртків – таємних і легальних – велику теренову гру в Карпатах (біолог Олександр Тисовський в цей час був на стажуванні у Норвегії). Завершенням цих перших пластових маневрів стало сходження на гору Говреля і вивішання там – мабуть вперше в історії України – українського національного синьо-жовтого прапору.
У 1912-1914 роках пластовий рух поширився в десятках міст і містечок Галичини. І. Чмола легалізує свої гуртки, як товариство “Українські січові стрільці” (УСС), а Петро Франко проводить перші пластовї з’їзди для виховників, які працюють із шкільною молоддю (зголошення, до речі, потрібно було надсилати на тодішню домашню адресу Івана Франка).
Учасники першого мандрівного табору (маневрів) Пласту. Хребет Чорногора в Карпатах, 1912 р. Архів Степана Гайдчука
У 1913 році виходять перші пластові посібники. Та перша українська скаутська періодика. Олександер Тисовський видає книжечку “Пласт” (Статут Пласту, багато з норм якого діють і досі). Петро Франко перекладає і адаптує посібник основоположника скаутського руху: “Пластові гри і забави”. Іван Чмола-“Вихор” редагує суспільно-мілітарний часопис “Відгуки”, а Петро Франко – газетку “Пластовий табор”.
Чмола відряджає кількох своїх вихованців – через кордон – до Києва, для розгортання підпільної мережі (двоє з них згодом стануть членами Центральної Ради і будуть страчені більшовиками за це). Саме вони під час столітнього ювілею Тараса Шевченка у Києві вперше підняли синьо-жовті прапори в столиці України.
Водночас Петро Франко закупляє із Англії перші пластові однострої та організовує чисельну колону пластунів на Шевченківському здвигу у Львові. УСС і пластуни – були родзинкою того святкування. Про що написали як львівська газета “Діло”, так і київська українська газета “Рада”.
Із початком першої світової війни влітку 1914 року Іван Чмола створює першу бойову сотню УСС. Серед старшин цієї та інших сотень – багато пластунів, а також пластунок. Петро Франко, який розпочав біля Дземброні перший стаціонарний табір Пласту, достроково завершує його. І горами, разом з учасниками табору, переходить у Закарпаття (тут біля Мукачева формувався добровольчий Легіон УСС).
Пластовий провід видав і відповідний мобілізаційний наказ. Сотні пластунів, переважно неповнолітніх, пішли боротись за незалежність Україну. Вони створили кістяк старшинського складу не лише галицького Легіону УСС. Але й одної з кращих формацій Армії УНР – корпусу Січових Стрільців. Більшість членів Стрілецької ради в Києві були вихованцями Пласту. Братство УСС згодом залишило Пласту заповіт – відновити полк Січових Стрільців у незалежній Україні.
Пластуни товариства “Сокіл” під час вправ з крісами у Львові, 1914 р. Архів Степана Гайдчука
За 7 років Першої світової війни та визвольних змагань загинули десятки пластунів. Починаючи від першого бою УСС біля перевалу в Сянках. Показовою є доля провідника рою “Ворони” Володимира Стефанишина із куреня Пласту в Станиславівській гімназії.
Гімназистом він пішов добровольцем до УСС. В складі полку Петра Болбочана зупиняв більшовиків на північних кордонах Української держави. Був одним із творців Січових Стрільців в Києві та одним із кращих командирів-розвідників Армії УНР. Загинув у Другому Зимовому поході в листопаді 1921 року.
Пластун, хорунжий 2-го полку Запорізької дивізії Володимир Стефанишин
“Золотий період” розвитку Пласту (1920-1930)
Попри світову і визвольну війни пластова праця не припинялась. Окрім короткого періоду окупації Галичини російськими військами. Пластові гуртки продовжували діяти у Львові, Перемишлі, Самборі, Стрию, Станиславові, Теребовлі. А з 1917 року – скаутські загони в підросійській Україні масово українізуються. Усі, без виключення, українські скаути (відомі історикам) прийняли назву Пласт і пластуни.
Показовий приклад – визначний православний священник Артемій Селепина починав пластувати у гімназійному курені в Новомоськовську (1916-1917 рр.), тобто на території сучасної Дніпропетровської області. З 1925 року – у 77 пластовому курені Петра Дорошенка на Волині (зокрема до 1934 року – у підпіллі). А в 1945 році відновився у діаспорному Пласті.
У вересні 1918 року Іван Чмола створює Пласт в Києві, за участі місцевих українських скаутів і за підтримки Софії Русової. З 1919 р. пластові осередки діють у Кам’янці-Подільскому та Житомирі, а з наступного року – у Вінниці та Жмеринці.
Вояки окремої пластунської сотні УГА в Стрию,1919 р.
Станом на 1920 рік в Україні діяло паралельно дві Пластові ради: Верховна, в окупованому поляками Львові, і Головна – на території УНР, в Кам’янці-Подільському. Цей рік став переломний для Пласту – як українського скаутингу. Осередки масово множились по всіх українських гімназіях світу. Українську делегацію запрошено на перше Світове скаутське джемборі, на якому створювалась структура, яка сьогодні зветься Світовою організацією скаутського руху. Однак, Україна програла війну за незалежність…
У таборах інтернованих в Польщі та у Чехії скаути-наддніпрянці спільно із галицькими пластунами створюють перші осередки еміграційного Пласту. У Шипйорно, що тепер частина міста Каліш – “Школу вкраїнських пластунів”. Окрім звичайної освітньої програми пластуни цієї школи проходили бойовий вишкіл. І як розвідники та зв’язкові повстанського штабу УНР реально переходили нелегально на територію радянської України.
Згодом ця школа переїде до Праги, де стане основою української гімназії в Чехії, а також юнацьких пластових куренів в цій країні. А в Каліші утвориться 88 курінь Пласту ім. Тараса Шевченка (прапор куреня зберігся досі) під керівництвом бойового генерала Антіна Пузицького, відомого командира 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.
Вихованці Школи вкраїнських пластунів у Шипйорно (Польща) під час навчання в українській гімназії поблизу Праги, 1925 рік. Цю групу називали “гімназійна ґвардія”. Зліва: Янківський, Олійник, Деркач, Мусіевич, Савицький, Литвиненко. Сидять: Марущак, Клевчуцький, Шморгун, Левицький, Жикул, Хоменко
У окупованій поляками Галичині, за фактично за один лише 1920 рік, Пласт відновлюється в усіх українських гімназіях. Основний кістяк виховників – бойові старшини (офіцери), ветерани визвольної війни. Із мережою неформальних зв’язків, які паралельно також творили таємну міжпартійну українську армію – Українську військову організацію (УВО).
У 1921 році Олександр Тисовський видає перше видання посібника “Життя в Пласті”, а Петро Франко популярну книжечку “Як закладати пластові дружини”. Починає виходити пластовий часопис “Молоде життя”, редагований головою Верховної Пластової Ради Степаном Тисовським – майором австрійської і підполковником української армії, старшим братом й виховником Олександра Тисовського. Підполковник Іван Чмола стає опікуном пластового куреня у Яворівській гімназії, а полковник Петро Франко у Коломийській.
Показовою є історія, як львівський курінь ім. Богдана Хмельницького знайшов собі опікуна, щоб оформитись у Пласті. Вони звернулись до свого вчителя німецької мови, якого поважали. Ним виявився Северин Левицький – бойовий офіцер військової розвідки і один із командирів боїв за Львів із поляками. В перше ж літо він повів їх на кількатижневу мандрівку Карпатами.
Офіцери-ветерани УСС Остап Вахнянин та Андрій Дідик створюють Пласт у Закарпатті (1921 рік), яке було в складі Чехословаччини. Сільські юнаки із Олександрії під Рівним, знаходять посібник “Життя в Пласті” і за підтримки “Просвіти” розгортають масовий сільський Пласт в окупованій поляками Волині (правда, тут ще з 1920 року діяв гімназійний осередок українських скаутів в Острозі).
Із 1922 року польська поліція починає системно переслідувати Пласт. Забороняти курені при гімназіях. Це все відбувається на тлі жорсткого політичного протистояння всієї української громади із поляками (навіть москвофіли в той час бойкотували польський і відвідували таємний український університет у Львові).
Пластуни юнацького куреня ім. Івана Мазепи в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ), кінець 1920-х рр. З приватного архіву Юрія Юзича
Переломним стає 1924 рік. Увесь український світ вшановує пам’ять замордованої поляками у львівській в’язниці розвідниці УВО Ольги Басараб. А її рідний брат – вище згадуваний Северин Левицький очолює Пласт, стає Верховним Отаманом (Начальним Пластуном). Він проводить реорганізацію структури Пласту, яку маємо й досі – громіздкі пластові полки реорганізовуються у мобільні курені по кілька гуртків у кожному.
Іван Чмола проводить в Карпатах перший обласний (крайовий) табір. Табір який закладає основи системи пластового таборування, керуючись своїм досвідом командира вишколу Січових Стрільців Армії УНР. Ветерани визвольної війни щорічно приїздять інструкторами і членами проводу на цей табір. А кухнею керував колишній завідувач кухнею УСС.
Верховний отаман Пласту Северин Левицький організовує першу пластову зустріч (національне джемборі) на Писаному камені в Гуцульщині. Відбувається організаційне оформлення двох нових уладів, тобто вікових груп в Пласті – новацтва та старшого пластунства.
Реформи та ініціативи 1924 року змінюють обличчя руху. Починають масово створюватись нові курені. Запускаються два проекти для більшого організаційного охоплення молоді: “Село-Пласт” (курені в селах) і “Ремісничий Пласт” (курені в середовищі міських робітників). За кілька років – десятки нових куренів: в селах (особливо Закарпатті і Волині), в робітничих районах міст.
Розбудовуються пластові округи, формується лінійка регулярних окружних таборів і окружних зустрічей (Свят Весни). Започатковується традиція курінних таборів. Із виникненням морського пластування починається розвиток пластових спеціалізацій. Запускаються щорічні новацькі табори. Завершується уладова організації Пласту – створюється сеніорат і відбувається перший сеніорський табір під проводом І. Чмоли.
Через масовий розвиток в селах поляки забороняють Пласт на Волині у 1927 році. Після фактично IV національного джебморі на 700 учасників. Коли у вересні 1930 року поляки забороняли Пласт в Галичині, то польські гарцери були третім за чисельністю скаутським рухом в світі. Після США і Великобританії. Попри відсутність державної підтримки, Пласт, був найпотужнішим скаутським рухом в Західній Україні, і одним із кращих в Європі.
Пластовий виховник полк. Діомид Антончук. Випускник юнкерського училища у Вільно, голова виконкому українців 5 армії (1917), житомирський повітовий комендант (1918), держінспектор корпусу Кордонної охорони Армії УНР, член Української надзвичайної військової місії у Румунії. Член Гуртка приятелів Пласту в Празі (1932), відтак член управи (правління) товариства “Український Пласт” (1936).
3. Таємний Пласт, ОУН та УПА (1931-1945)
Після польської заборони – 1927 року на Волині і 1930 року в Галичині – Пласт перейшов у підпілля. Багато куренів продовжувало діяти нелегально, акцентуючись на роботі в малих гуртках. На горі Добушанка у Ґорґанах таємно відбувся черговий Верховний пластовий з’їзд. Замість Верховної пластової ради і Верховної пластової команди почав діяти “Пластовий центр” на чолі Яро Гладким – побратимом Романа Шухевича із куреня “Чорноморці”.
Всі еміграційні структури Пласту об’єднано у Союз українських пластунів-емігрантів (СУПЕ) з центром у Празі. За кілька років праці СУПЕ координувала пластовий рух не лише в Чехії, але й у Югославії, Франції, Австрії, США, Канаді, Арґентині, Китаї. Сотні вихованців галицького Пласту, творили студентські осередки і організовували роботу з дітьми в Європі. Пластові делегації брали участь у Світових і Словянських джемборі. Еміграційне середовище почало системно проходити “Лісові Школи” – чеський аналог британського Wood Badge, започаткованого Бейден Поуеллом.
У 1932 році оформлено домовленість із ОУН про розмежування членства. Пласт був єдиною великою структурою, яка діяла під польською окупацією нелегально, поруч із націоналістичним підпіллям. На переговорах, де ОУН представляли пластуни (Бандера і Шухевич), а “Пластовий Центр” – члени ОУН, домовлено про усунення одночасного паралельного членства в обох таємних організаціях. Так Роман Шухевич обрав ОУН, а його брат Юрко – Пласт.
Таємний Пласт у Галичині і на Волині постійно шукав різні організаційні форми, які б дозволяли легально проводити працю під польською окупацією. Всі табори – юнацькі на Соколі, новацькі на Остодорі і в Старяві, старшопластунські – в околицях Космача відбувались під егідою легальної Комісії виховних осель і мандрівок молоді (КВОММ). На табори щорічно приїздили сотні членів таємних пластових гуртків і старшо-пластунських куренів із усієї Польщі.
Пластове мандрівництво розвивалось під егідою туристично-краєзнавчого Товариства “Плай”. Туди пішло багато членів Пласту. А гетьманський пластун-скоб Андрій П’ясецький (автор пісні “Прапоре наш”) організував в лісництвах греко-католицької церкви кілька заповідників і притулок на полонині Плісце під горою Грофою (в наші дні відновлений і діє). Товариство видавало краєзнавчий часопис “Наша Батьківщина” із пластовими мотивами.
Попри заборону Пласту, Кооператива “Пласт” успішно продовжувала працю. Відкрила популярний магазин спортивного й туристичного спорядження у Львові (продавала, зокрема, “ровери” і “лещата”). Там працювали десятки пластунів. У галицькій періодиці серце гріла регулярна реклама з великими літрами: “Пласт”. Перед другою світовою війною кооператива писала про плани відкриття транспортного підприємства “Гарма”.
Видавництво “Вогні”, засноване ще до заборони Пласту, одразу ж розпочало видавати легальний однойменний журнал для молоді. Згодом Юрій Старосольский, майбутній другий Начальний Пластун, розпочав паралельно видавати журнал для юнацтва “На сліді”. Було й багато інших видань.
У 1934 році в світ вийшло одразу чотири пластові підручники. “Пластовий впоряд” і “Як таборувати”, видані видавництвом Українського Пласту в Празі. А в Галичині – Підручник для сільської молоді “Молоде село” (із пластовим законом та інструкціями для сходин, без згадки про Пласт) та альманах “Спорт в маси” від видавництва “Вогні”.
Перший комплексний старшинський підручник українською мовою (1938). Зредагований вихованцем Пласту Олексою Гасином, майбутнім генералом УПА
Виховну працю в Галичині реорганізовано під егідою товариства, яке опікувалось фінансовою підтримкою українських гімназій. Так з’явилась структура “Доріст Рідної Школи” із сотнями гуртків по селах та правильником, укладеним Олександром Тисовським. Показовий приклад повіту з центром у Галичі, де Пласт лиш почав створюватись у 1930 році. Після заборони – за кілька років – майже в кожному селі повіту був осередок “Доросту”. У 1937 році поляки заборонили вже і цей Доріст.
У 1930-х роках, через припинення розгортання Пласту, ОУН і Греко-католицька церква розпочала вибудовувати свої мережі для охоплення шкільної молоді, які копіювали Пласт. Юнацтво ОУН створив пластун Микола Лебідь, а на місцях багато вихованців Пласту фактично пластовими методами, в рамках цієї мережі, вишколювали майбутні кадри націоналістів. За нелегальні видання ОУН “Юнак” і “Юнацтво” – поляки відраховували з гімназії.
Греко-католицька церква у 1933 році створила “Католицьку акцію української молоді” (КАУМ) “Орли” із часописом “Українське юнацтво”. Журнал таємного Пласту “Вогні” дуже негативно сприйняв ініціативу КАУМ щодо проведення літніх таборів за методикою Пласту. Перший такий табір проведено влітку 1935 року “на Соколі” (біля Галича). Часопис і табори організовували пластуни. Співтворцем цього руху був пластун і майбутній член УГВР отець Іван Гриньох. А очолював цей християнський рух української молоді соратник лідера ОУН – Андрій Мельник.
Закарпатський пластун часів Карпатської України, 1938 р. Малюнок Михайла Михалевича
На Закарпатті Пласт продовжував діяти легально, як частина чехо-словацької скаутської організації “Юнак” (входила і входить зараз у Світову організацію скаутського руху). У середині 1930-х років тут діяло 88 пластових куренів, часто під опікою ветеранів Армії УНР, переважно по селах. Коли в березні 1939 року Угорщина напала на незалежну Карпатську Україну – закарпатські і галицькі пластуни створили кістяк “Карпатської Січі”.
Загалом 1930-ті роки характерні тим, що вихованці Пласту 1920-х років масово влились в усі можливі сфери суспільного життя на рідних землях. Міністерство внутрішніх справ Польщі у секретному документі “Монографія ОУН на Волині” констатувала, що майже всі місцеві осередки ОУН виникли на базі ліквідованого Пласту (треба було його забороняти?). Северин Левицький публічно озвучував цифру, що біля 80% тодішньої молодої української еліти – виховані в Пласті.
Саме тому 6 із 9 генералів УПА, а також біля половини офіцерського складу цієї армії виростали в Пласті. Обидва головні командири УПА – генерали Роман Шухевич та Василь Кук були пластунами. Так само пластунами були обидва начальники головного військового штабу УПА – генерали Дмитро Грицай та Олекса Гасин. Зберігся спогад, що Роман Шухевич із знайомими пластунами в УПА вітався лівою рукою (згідно із світовою скаутською традицією) та пластовим гаслом: “СКОБ!”
Під час Другої світової війни і у подальшій визвольній війні загинули сотні пластунів і пластунок. Сьогоднішні члени і вихованці Пласту продовжують їхні традицію. Суть якої полягає у словах славня закарпатських пластунів: “не зломимо своїх присяг!”
Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид
(Продовження…)
І. Д. : А ще напиши прізвище отець Олександр Август Чумаков, він є салезіянин, монах. Він побачив мої роботи, де я намалювала п’ять картин, що були представлені на виставці в Іконарті. Стус і ця вся компанія, я їх намалювала, і вони мають колосальний успіх. Вони зараз в Відні, були в Харкові, Києві, у Варшаві будуть… Їх всі хочуть, бо це є лікбез, а не є якесь там, високе мистецтво. І Чумаков написав дуже цікавий відгук. Він каже: «Ти знаєш чому ти це не закінчила?». Він мене закликав в Іконарт.
Одне з п’яти полотен Іванки-Крип’якевич-Димид виставлених на виставці в Іконарті у 2014 р. Фото Богдана Зятика
І я прибігла щоб послухати. Він каже: «Знаєш що я тут бачу? Чому ти малюєш Аллу Горську, художників…», Алла Горська знаєш як загинула, її сокирою зарубали, художницю, ну кагебісти. Кинули в пивницю її без голови. Чому вони не закінчені? Тому що ці люди, їхня творчість на злеті, тобто «Стус це є сосна без верхівки», пише Михайлина Коцюбинська, гарне дерево зі зрізаним верхом, бо остання книжка Стуса «Птах душі» загинула в архівах КГБ, тобто ми не маємо повної творчості Стуса. Чи Бойчук не встиг намалювати там щось… Алла Горська не змогла…
Одне з п’яти полотен Іванки-Крип’якевич-Димид виставлених на виставці в Іконарті у 2014 р. Фото Богдана Зятика
Вони всі в тридцять-сорок років померли, їх розстріляли. Тому це є нон фініто, та як би, життя нон фініто. Там є слід олівця, якийсь палець розмазаний. «Знаєш щось таке як в тюрмі», він каже, «в’язень цвяхом дряпає останній напис, або кусає палець і кров’ю щось там пише, бо вже все, його зараз розстріляють». І тому підсвідомо, коли я малювала тих мучеників… По-перше я спішила, там дійсно є слід вугілля. По-друге проекту на це немає. І я зрозуміла що я не маю з ким тут говорити, і кому представляти свої проєкти. Якби я сказала, давайте обговорювати кого з мучеників?… Боже!, та то би на сто років було дискусії. Кого вибирати?! Мама рідна!… Всьо хлопці ми з вами більше нічого не говоримо, я закушую губу, і малюю. І в мене був такий дикий порив. Ну я би сказала, Святий Дух на мене зійшов, що я просто взяла валок, закатала от це. Бачиш фон такий, це я зробила за один день, просто тупо валком зробила рухи. Вже фриз з’явився. І тоді взяла вугілля, життя святих в руку, і так, кого ми зробимо? Таким чином я це малювала…
Фриз-Менологій (Календар) в каплиці Стрітення УКУ. Автор поліхромії Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Б. З. : Тобто, суто з тексту? Не взоруючись на якісь візуальні зразки?
І. Д. : Ні, та яке, нема всіх візуальних зразків. Ну очевидно, якщо треба було Йосафата, то я десь там щось підглянула. Я читала, «Текля дівиця чиста», отже я її з лілелею малюю. Коли Романа вели на страту, цісар закликав дитину, і каже: «ось який дурак там визнає Бога!» А дитина каже: «І я визнаю Бога також!» І забили ту дитину. То Роман, несе на руках младенця. Чи Пратулинські мученики, ми знаємо їх імена, там були батько і син, два Костянтини. В вогні загинули сорок тисяч, ага, малюю вогонь. Розумієш я сильно не задумувалася. Потім я захотіла ще намалювати Теоктиста. Чи прийшов там хтось і каже – о, а ти мене не намалювала, я Прокопій. Я малюю Прокопія. Є Христина свята, вона несе ікону, це в честь Христі Максимович. Ну і так далі… Мене ніхто вже не зупиняв, я була така свобідна… Там є дуже цікава сцена, я казала що пишаюся деякими сценами, це нею пишаюся, де жінка оплакує померлого, бачиш жінка своїм одягом загортає… Це була така свята, що ми про неї нічого не знаємо… Що там написано в неї на німбі…?
Фрагменти розпису каплиці Стрітення УКУ. Автор поліхромії Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана ЗятикаФрагменти розпису каплиці Стрітення УКУ. Автор поліхромії Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Б. З. : Домна і Никифор.
І. Д. : А, насправді була Домна в лютому, і нам про неї відомо, що вона хоронила мерців, тих що побили, постріляли. Але те, що вона Никифора хоронила, нема такої згадки. І історію про Никифора і Саприкія, написала між іншим, Марія Пиленко-Скобцова. Дуже повчальну історію про реальних людей, тобто вона витягнула з Життя святих п’ять історій, книжка називається «Жнива духа». І ця історія про Никифора і Саприкія, були два нерозлий вода друзі, один був типу презвітер, а другий був ніхто. І вони так дружили, поки за якусь жінку там заїлися, і між ними почалася страшна, дика ворожнеча. І тут схопили цього презвітера Саприкія, ведуть вже, він свідчить про Христа, його ведуть на страту… І біжить Никифор, друг, і каже: «Прости мене! Ти йдеш на смерть, ти мученик, прости мене Христа ради! Давай відновим наші дружні відносини!» Той каже: «Ні». Ну і той три рази просив: «Ти ж перед смертю, ну прости мене, я не можу так жити!» І тому що він був такий впертий і тупий цей Саприкій, Господь забрав у нього вінок мучеництва. Тобто мучеництво, виявляється нам дано Господом. Ми не можем самі цього вибирати. Це вінок, це те що ти можеш витримати, муки це дано від Бога. І Господь йому забрав цей вінок. І раптом Саприкій якого щойно вели, каже: «Я відрікаюся Господа, плюю на нього, буду ідолам служити!…» Ті кажуть: «ну нарешті, слава богу, ми мало тебе не розп’яли». І Никифор бачачи, що таке з його другом, біда така, він каже: «Я визнаю Господа!». І вони його, чік. Тобто ми знаємо що був святий Никифор, а про Саприкія відповідно ні. І я думаю, кого буде Домна хоронити? Хай Никифора Хоронить! Бо в лютому пригадується Никифор. Тут є творчість повна життя. Так само творчо мала та стіна розвиватися, бо є така дуже цікава думка яка мене страшенно потягає, і вона має сенс, тому що вона може реалізовуватися в церкві Софії Премудрості. Іван Бережницький, архітектор, сказав що треба зробити таке єднання, похід святих, про це весь час говорить владика Борис, що церква жива, і це правильно. І що святі на Небі, не мають перегородок. Тобто святий Франциск може прекрасно собі розмовляти з Серафимом Саровським, його визнає Московська Церква. А святий Франциск є супер римо-католицький. Цей любив звірів, до риб говорив, цей також. Чи свята Тереза з Лізьє, яка з трояндами, мала свята. Йосафата Гордашевська, монахиня. І мене ця думка страшно захоплює, тому що цим можна промовити до людей.
Тепер дивися, в Сирії замордували двадцять християн, нові мученики. І оцей фриз святих, ці обійми святих, також між іншим дуже цікава є богословська думка про обійми святих, які ніколи не мали нічого спільного, навпаки говорили протилежні речі, і тепер вже будучи перед лицем Господа, очевидно, вони розуміють що обоє не мали рації. Чи то, наприклад святі які стояли на протилежних боках барикад. Я не робила тут проєкту ніякого, не то що я багато молилася, я цілий час молилася, бо я вже була і зла, і сумна, і роздратована, і не мала підтримки. Коли парох дізнався що я малюю Стуса, він сказав – «Забілити це негайно!»
Б. З. : Ну Стуса Ви ж намалювали…
Рисунок зроблений на стіні вугіллям в каплиці Стрітення УКУ. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Духовно-пасторального відділу УКУ.
І. Д. : Та, я намалювала вугіллям. Бо ми дискутували, що Стус не може бути, а я напирала, бо я є дуже напориста. Але я напориста, не коли йдеться про мої амбіції, а коли йдеться про славу Стуса.
Це є нон фініто, і це дуже багато пояснює. Тому що стаючи чим старшою, я розумію, що поняття викінченості походить тільки від власного особистого досвіду митця. Він знає чи він викінчив. Коли я робила свою першу дипломну роботу в Училищі Труша, це був розпис ПТУ, величезного концертного залу, називається «Життя коротке – мистецтво вічне» «Ars longa – vita brevis», я маю фотографію, це 90-ті роки, він може ще є в Новому Роздолі. Я це намалювала, там сидить козак Мамай. Мій рецензент був, не хто небудь, а дисидент, політв’язень Богдан Горинь. Чудовий, палкий завжди. Він є актор, може балет станцювати. І він прийшов і розказав суть, все прекрасно, і потім він мене взяв на сторону і каже: «Ти знаєш Іванко, мені здається, що це є трошка не викінчене». Мені було років вісімнадцять, я кажу: «Пане Богдане, а що робити, що викінчувати, Ви скажіть що, я зроблю.» Він каже: «Іванко, та ти сама повинна знати». Тобто він мені сказав свою думку і викінчуй, а я не знала що. На свій вісімнадцятилітній зелений вік, ну намалювала, ну все. «Воно не закінчене» – сказав Богдан Горинь, зі своєї перспективи, але він побачив що нема про що говорити, бо я теля, і «викінчуй».
Богдан Горинь. Фото Тараса Лиля
Тепер розумію, що тільки я про свою роботу можу сказати фініто. І ніхто не має права мені казати – «викінчуй!». Ну хіба би який авторитет, ну ти, друг, може мені так сказати, якийсь друг, «Ну знаєш Іванка поправ там…». Остап Лозинський типу може мені сказати: «Іванка, то ні до чого». Розумієш але моя справа чи я послухаю Остапа чи ні. Може він має рацію, може він і не має рації, розумієш? Натомість замовник, а ще тим більше такий, який не розуміється в мистецтві тотально, і хоче просто щоб я зробила ікону. Ну ліпше таких замовників не мати, почнемо з того. Але якщо це є парох церкви, допустим, той замовник, на жаль без освіти, що є зовсім не чуване, і він мені каже: «нон фініто», розумієш? Я не повинна його слухати. І якщо в нас немає далі про що говорити, я маю забрати ту ікону.
(Далі буде…)
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
Лієв Шрайбер та психологиня Олена Коссак. Фото Олени Коссак
Американський актор Лієв Шрайбер приїхав до Львова та поспілкувався з українською психологинею Оленою Коссак. Темою зустрічі була психологічна робота у межах американського проєкту, яким керує фонд Ukraine Needs You.
Лієв Шрайбер написав пост в інстаграмі про проєкт психологічної допомоги Ukraine Needs You та закликав українців звертатись по допомогу до психологів, не розв’язувати проблеми самотужки. І також зазначив, що українці дуже героїчна нація, передає 24 канал.
“Це Олена Коссак. Вона працює терапевтом у некомерційній організації Ukraine Needs You, яка займається виключно збиранням грошей для надання рішень у галузі психічного здоров’я всім українцям, які постраждали від війни”, – розповів актор.
Нещодавно Лієв був у Перемишлі та готував борщ для українських біженців. Тепер, як відомо, актор займається проєктом психологічної допомоги українцям.
Лієв Шрайбер та психологиня Олена Коссак. Фото Олени Коссак
“Наша досвідчена команда психологів працюватиме на гарячій лінії цілодобово і без вихідних, і ми доступні через відеозв’язок або телефон. Ця гаряча лінія є безпечним притулком для тих, кому необхідно розповісти про те, через що вони проходять, і отримати належний посібник від кваліфікованого медичного персоналу, щоб забезпечити їхнє психічне здоров’я та стабільність. На додаток до цього ми будемо постачати журнали, комп’ютери та телефони тим, хто не має доступу, необхідного для використання цих послуг”, – зазначив він.
Окрім того, він закликав робити пожертви: “Щоб підтримати Олену та Ukraine Needs You, перейдіть за посиланням http: usukraine.org/bluecheck або перейдіть за посиланням у моїй біографії та зробіть пожертвування”.
Довідково. Олена Коссак є психологинею та учасницею групи психологічної підтримки українців. Зауважте, зустрічі проводяться на платформі Zoom, як в індивідуальному, так і в груповому форматі.
Поки актор був у Львові, його застала повітряна тривога. У своєму інстаграмі Лієв опублікував відео, як він спускався в укриття. Зараз актор вже вдома, у безпеці.
Сьогодні особливий кавовий ранок. Сьогодні Великдень – одне з двох найбільших християнських свят. Свято яке символізує перемогу добра над злом, символізує воскресіння і відродження. Так само відродиться, відбудується і розквітне наша Україна. І, в цей світлий день, ми можемо собі дозволити велику розкіш. Розкіш хоча б на кілька хвилини не думати про війну. Адже нам це потрібно щоб відпустити всі наші болі, відновити сили і, за кілька хвилин, продовжити нашу боротьбу.
І цих кількох хвилин буде достатньо щоб випити філіжанку запашної, міцної солдатської кави. Кави Старого Львова, яка вже два місяці підтримує наших воїнів вдень і вночі. І послухати якусь приємну, дуже мирну і рідну історію.
Переглядаючи часопис “Нова хата” за лютий 1934 року, я натрапив на цікаву статтю під назвою “Коли кава добра?”. Передруковую її з дотриманням стилістики та орфографії оригіналу.
Будинок “Народної Торговлі” у Львові на Площі Ринок, 36, 1930 рік
Коли кава добра?
В Бразилії ростуть розлогі плянтації кави. Невеликі, зелені кущі цвитуть білим, гарним квітом; опісля покриваються брунатно-червоними ягодами, величини великих черешень. В ягодах є зерна, як кістки в черешнях. Ті зерна – наша кава – розпадаються на дві половинки; деколи є тільки одно кругле зерно, тоді звемо таку каву – перлівкою.
В сирім стані легко пізнати ріжні роди кави, які мають ріжну вартість щодо смаку й запаху – а через те мають ріжну ціну. От і в нас той сам рід яблук на Покутті а на долах має інший смак! У праженій каві важко розпізнати її якість. Тому пражену каву купувати треба тільки у знаних і солідних склепах.
Купивши пражену каву, переховуємо її найкраще в сухій, добре закоркованій фляшщі, бо в бляшанках натягає кава несмаку бляхи, тай накривка ніколи не є щільна. Мелемо пражену каву безпосередно перед її запаренням, інакше вона, звітріє.
Магазин “Народної Торговлі” у Львові на головному залізничному двірці
Кави не треба молоти ані за грубо ані за мілко, лиш по середині. Найвідповідніша є величина круп. За дрібно змелена кава мутить відвар і затикає ситко в машинці; за грубо мелена не вилуговується.
Краще є парити каву, як варити. До парення служить порцелянова, або глиняна, поливана машинка, в якій стікає кава, заливана окропом, через цідилко. Машинка повинна бути щільно накрита, щоби запах етеричних олійків не втікав із парою.
До кави додається цикорії «Луни», півтора або й два рази стільки, що кави. Цикорія робить каву густішою, неводнистою, тай головне – дає поживу.
З добрим молоком кава дуже смачна, а ще ліпша зі сметанкою. Очевидно гірших, дешевших родів кави навіть сметанка не поправить.
Приказують старі люде: пражимо каву, щоби була гірка, даємо цукру, щоби була солодка, паримо її, щоби була якнайчорніша, а додаємо молока, щоби була біла. Самі противенства – а нам смакують!
Пражарня кави «Народньої Торговлі» у Львові, в пивницях при пл. Капітульній, 3
На картині вгорі бачимо пражарню кави «Народньої Торговлі» у Львові, в пивницях при пл. Капітульній, 3. Прохожих нераз мило вражає запах свіжопраженої кави – тоді, коли машини, гнані електрикою, а бубон з кавою, огріваний ґазом, є в руху. Праження кави відбувається під строгою контролею чинників «Нар. Торговлі» та під доглялом промислових урядів – так щодо родів кави, як і щодо її якости. Тому є повна запорука, що пражена кава в «Народній Торговлі», як продукт українського промислу, є добра, нефальшована, і що там не роблять мішанок із гіршими, як то буває деінде.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
Коли кава добра? // Нова хата. – 1934. – Рік Х, лютий (Ч. 2). – С. 8.
Сьогодні знову два незалежні й неординарні музиканти Світлана Германова та Остап Панчишин об’єдналися, щоб представити трек, який розповідає про життя кожної людини.
Їх творча колаборація виникла ще під час спільної роботи над першим сольним альбомом SVIT. А зараз співтворчість вилилася в музику, яка має народжувати дух нашої єдності та свідчити про єднання України.
Слова – Світлана Германова
Музика, аранжування і продакшн – Остап Панчишин
Запис, зведення і мастеринг – Мар‘ян Криськув (Jenny Records).
Відео – Лесь Панчишин
Остапа початок війни застав в дорозі до Львова, коли він їхав в таксі до потяга, то чув вибухи. Вже на Західній Україні музикант активно включився до волонтерської діяльності – допомагав поселяти людей у Львові, багатьох прийняв до себе в хату, друзів та родини з дітьми.
Пізніше почала приходити музика. Виконавець брав участь у благодійних музичних марафонах на підтримку нашої армії та працював на волонтерських засадах з музикантами, допомагав музикантам записувати музику.
Остап зазначає:
“Різні люди із різних частин України об’єдналися, з’явилася теплота і доброта. Всі мають одну ціль. Пісня допомагає об’єднатися. Українська пісня у світі стає мейнстрімом”.
“Люди дуже втомилися від війни. Ми маємо за допомогою музики зцілювати один одного, говорити один з одним, чути історії і співчувати, надавати людям свою увагу, – говорить Світлана. – Це теж дуже високий рівень волонтерства”.
Сингл “Ти Мені Розкажи” був завершений вже у Львові. Пісня написана від душі і для душі. Вона – про життя кожної людини. У кожного зараз є своя болюча історія, і вона має бути почута.
Кожного дня ми втрачаємо наших рідних і близьких, домівки і мрії. Відчуття болю стало звичним для нас станом.
“Але кожен з нас має сильний і непереможний дух, на який можна спиратися навіть в найважчу хвилину. Кожен з нас має тонку і красиву душу, яка зараз, як ніколи, потребує зцілення. У цей час нам треба говорити один з одним, обіймати, слухати, співчувати, проживати все почуте. І шрами з часом загояться, а рани вже не будуть так сильно боліти”, – поділилися артисти основним меседжем нової композиції.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
У Львові в будинку на вул. Дудаєва під нашаруваннями штукатурки відшукали унікальні сецесійні розписи. Їх виявили у приміщенні актового залу колишнього Польського педагогічного товариства. Зараз частину будинку на вул. Дудаєва, 17 займають приватні квартири, частина – комунальні приміщення, які орендує Львівська національна академія мистецтв. Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на ZAXID.NET.
Підозра, що під штукатуркою радянського часу можуть бути розписи, з’явилася у львівського архітектора та депутата обласної ради Івана Щурка. Він був консультантом у проекті, у межах програми Creative Spark, який фінансує Британська Рада. За його словами, фрагменти розписів проявилися на стелі внаслідок замокання через аварійний дах. Це сталося приблизно у квітні-травні минулого року.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
«У великій залі стеля замокає, фрагменти почали відпадати, у деяких місцях проявилися кольорові зображення. Те, що все забілили у радянські часи, це частково врятувало і законсервувало ці розписи. Кольористика дуже яскрава і активна, використовувалася навіть бронзова фарба, яка при освітленні відповідному могла виглядати чи сприйматися як позолота. Там дуже активний синій, червоний, фіолетовий і загалом дуже сміливе поєднання кольорів. Але наразі маємо лише окремі фрагменти», – розповів у коментарі архітектор, депутат Львівської облради Іван Щурко.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
Він зазначив, що через протікання даху вже 40% розписів на стелі втрачено, а також 30% малюнків на стінах. За його словами, якщо зараз не відремонтувати дах, який протікає, не провести першочергові роботи, то до кінця року розписи, які ще залишилися на стелі, взагалі буде безповоротно втрачено. Наразі для дослідження запросили фахівців.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
Реставраторка Ірина Гірна, яка досліджує розписи, розповіла ZAXID.NET: «Це стиль арт-деко, період початку ХХ ст. Таких розписів за останні роки віднайдено дуже мало, а збережено ще менше. Це яскравий приклад сецесії. Тут дуже багата кольористика, а також є фігурні композиції і орнаменти. Розписи дуже цікаві. Це був актовий зал, де свого часу були театральні вистави, різноманітні культурні заходи».
На фото видно фрагмент стінопису у великій залі, лютий 1929 року бал ветеринарів
Дослідження триватимуть до кінця тижня.
«Там є декілька розписів різних часів, ми ще досліджуємо скільки саме. І зроблені різними техніками. Нижній шар клеєва техніка, верхній – олійні розписи. Авторство невідоме. Через сильну вологість у приміщенні, через те, що тече дах, розписи осипаються. Наразі відкрили невеликі фрагменти. Розписи потребують термінової консервації. Наразі ми багато не можемо відкривати, бо немає коштів на подальші роботи. І поки що не можемо проводити консервацію, бо приміщення є аварійне, там дуже холодно. До кінця цього тижня ми ще працюємо тут, щоби зрозуміти масштаби. Далі наша робота перенесеться в майстерню, будемо робити дослідження під мікроскопом», – пояснила Ірина Гірна.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
За її словами, рішення треба приймати швидко, адже і так вже втрачено багато елементів, особливо на стелі, частина понищена грибками, частина повідвалювалася.
Координаторка проекту Creative Spark, викладачка кафедри менеджменту мистецтва Львівської національної академії мистецтв Уляна Щурко розповіла ZAXID.NET, що вже довший час академія не використовує ці приміщення. Раніше тут були майстерні кафедри скульптури. За її словами, зараз розглядають можливість створення мистецько-освітнього хабу. Його діяльність мала би бути зосереджена на розвитку новітніх технологій, дизайну та мистецьких прикладних практик. Деякі кроки у цьому напрямку вже зроблені.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
«У нас є вже певні напрацювання. У червні 2019 року ми провели дводенний хакатон із функціонального призначення приміщень. А у грудні минулого року відбувся конкурс на архітектурно-дизайнерське рішення. Тоді не було визначено першого місця. Два проекти завоювали друге місце. Це проекти студентів магістратури «Львівської політехніки» і Академії мистецтв. Їх плануємо об’єднати і створити один. Це має бути проект, у якому вже буде враховано висновки реставраторів. Тож наразі чекаємо на висновок реставраторів. Тоді можна буде говорити про подальші дії. Але ми розуміємо, що самі не готові до такого масштабного проекту, тому сподіваємося на допомогу міста», – розповіла Уляна Щурко.
Начальниця міського управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко розповіла: «Місто свій бюджет на цей рік прийняло, кошти на це не передбачені. Але ми будемо старатися знайти позабюджетні кошти. Тому що терміново треба провести протиаварійні роботи. Треба стелю укріпити і укріпити стінописи. Будемо шукати ресурси, бо інакше можемо їх втратити».
Історична довідка про будинок на вул. Дудаєва, 17, яку підготував Іван Щурко
Будівництво будинку колишнього Polskie Towarzystwo Pedagogiczne (Польського педагогічного товариства (ППТ)) на сучасній вул. Дудаєва, 17 (колишня вул. Хорунщизна Нижня, пізніше вул. Зиморовича) розпочато у 1911 році за проектом архітекторів Владислава Дердацького і Вітольда Мінкевича.
В актовому залі колишнього Польського педагогічного товариства виявили сецесійні розписи. Фото Ірини Гірної
Будинок збудований у стилі класицистичного модерну (раціональної сецесії) та оздоблений скульптурами атлантів різця Зигмунта Курчинського. Керамічні підлоги викладені плиткою відомої чеської фірми «Братів Мунд».
Також у будинку була редакція журналу «Szkoła» (Школа), офіційного видання ППТ, відбувалися наради та з’їзди товариства, навчальні лекції та святкування. У 1918-19 роках була редакція польського журналу «Pasiecznik Wzorowy» (Зразковий Пасічник). Упродовж 1945-46 років тут діяв польський Театр малих форм «Мініатюра».
До 1939 року частина приміщень здавалися в оренду. У повоєнні роки пам’ятка не зазнала значних змін чи перебудов і збереглася практично у первісному вигляді. Зараз більшість приміщень будинку є житловими. Нежитлові приміщення, площа яких приблизно 800 м2, є комунальною власністю міста і є в користуванні Львівської національної академії мистецтв. Тут були навчальні аудиторії та художньо-виробничі майстерні. Велика зала довго використовувалася як спортзал.
У 2016 році у співпраці з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) на умовах співфінансування відреставрували вхідну браму. Стало
У 2016 році у співпраці з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) на умовах співфінансування відреставрували вхідну браму. Було
У 2016 році у співпраці з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) на умовах співфінансування відреставрували вхідну браму
Будинок має статус пам’ятки архітектури місцевого значення (охоронний № 1620, згідно з рішенням № 280 від 21.05.1991 року).
Айзек Лієв Шрайбер у Львові. Фото https://www.instagram.com/lievschreiber/
Лауреат премії «Тоні», зірка фільмів “Люди Х”, “Розмальована вуаль”, “Дощовий день у Нью-Йорку” Лієв Шрайбер прибув до Львова, де працює на волонтерських засадах. Про це повідомляє видання VOGUE.
Айзек Лієв Шрайбер, американський сценарист, кінопродюсер, кінорежисер, актор театру та кіно має українське коріння: предки його матері іммігрували з Польщі, України та Німеччини, а дід з материного боку — з України. Лієв допомагає організації BlueCheck Ukraine, співзасновником якої є. BlueCheck допомагає українським неурядовим організаціям та установам, які надають допомогу українцям, що перебувають у найпостраждаліших регіонах країни.
Айзек Лієв Шрайбер і художниця Юлія у Львові. Фото https://www.instagram.com/lievschreiber/
Лієв познайомився з художницею Юлією, яка не може продовжувати навчання через війну. Він купив кілька її фотографій, які спробує продати на аукціоні та зібрати кошти на допомогу українцям. Ще один момент, який актор згадує у своєму інстаграмі, – це зустріч з маленьким хлопчиком з козацькою стрижкою, як в Олександра Усика. “Коли я сказав йому, що він схожий на мого улюбленого боксера, він відповів, що не вміє боксувати, але ходить на дзюдо. Я попросив його показати прийом, і його сестра підскочила, схопила мене за руку й розвернула, щоб кинути!”.
Лієв також опублікував фрагмент репетиції у Львівській філармонії, зазначивши, що музиканти репетирують “Реквієм” Моцарта вдень і допомагають пакувати медичні препарати та їжу вночі.
Є люди Чину, є вчені й мистці, які визначають свій час, стають його неодмінними складовими. Є подвижники й ентузіасти, які випереджують його. Важко сказати: на десятиліття, на покоління, на століття… І це також розсудить Час, бо для Михайла Йосиповича Шалати він – категорія вічности.
Якось воно в площині буденної людської логіки геть несправедливо: такий енергійний, задивлений у будущину своїх непроминальних праць і днів, такий «непідвладний часові» у порі нефігурального «зоряного переджнив’я», з такою «нескореною яблуневістю» (той поетичний образ уже добре десятиліття для мене як унікальне одкровення – любові до світу, до всього сущого, дивотне зачудування ним) – і раптом «одсоловіло, перейшло в траву».. Не фігурально, не як риторичний пасаж, а по-справжньому.. Десь там, у перших перших несміливих юначих спробах замережалося сумними рядками:
Знову зграї журавлині
Пропливають в небі синім
І «курли» своє останнє
Посилають на прощання.
Той похмурий падолистовий день, затуманений приголомшливою звісткою, розчахнув життєвий простір Михайла Шалати на тут і там, де вже кожен постає (чи постане!) в «остаточній формі існування». І сотні, тисячі – всі, хто знав цього непересічного завжди й у всьому чоловіка, що справді «жив на видноті, ніде, ніколи і нікуди від праці не ховався», зіперлися на власну журбу, аби з відстані сльози й серця раптом зрозуміти: яка унікальна Людина була поруч із нами, який то направду покликаний і вибраний каменяр, що на його праці і тримався (тримається!) й будувався (і будується) твердий гостинець української культури, духовності й безкомпромісного національного Чину.
Роман Лубківський назвав Михайла Шалату «новітнім звіздарем вічного Дрогобича», бо для нього саме Дрогобич став місцем для праці й творчости, для невсипущої громадської роботи (а до останньої голосився радо, не з примусу), рівно ж місцем для вічних клопотів і страждань, а їх було чимало!), для сумнівів у власних силах і для несхитної віри в Україну, вселеної в десятки і тисячі сердець.
Науковець і публіцист Михайло Шалата
У Дрогобичі професор Михайло Шалата благословив у світ зі свого «духа печаттю» не одне покоління студентів. Більшість із них нині в школах навчають рідної словесності молоду українську генерацію; є й ті, хто боронить рідну землю від лютих московитських ординців, і ті, хто ревно захищає українську справу на дипломатичній службі. Багато його вихованців стали на тернистий шлях української науки. Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, редактор та упорядник знакових видань, громадський діяч, депутат, а ще блискучий лектор, культорологічний консультант, «хрещений батько» не одного поетичного таланту; майже чверть століття очолював кафедру української літератури в Дрогобицькому державному педагогічному університеті, у якому працював понад 56 років. Якби в науковій царині Михайло Шалата не зробив нічого, а лише видав монографію про Маркіяна Шашкевича, то його ім’я було б вписане на скрижалях українського літературознавства золотими літерами. Україна і світ «велико зобов’язані» професорові за будителя, від чийого слова «зайнялося й запалало» в Галичині. Не зайве буде нагадати про схвальні рецензії на знакове видання в Україні й за кордоном. Михайло Шалата впорядкував повне видання творів Маркіяна Шашкевича. «Допоки Україна себе не усвідомить», не переставав Михайло Шалата повторювати про світову великість українського Мойсея Івана Франка, говорити мудро, виважено й професійно, аби ренегати, ботокуди й новітні патентовані патріоти не посягали на верховіття Франкового духу. В одній зі своїх поезій Михайло Шалата закликав: «Єднаймося під проводом Тараса!» І це не пафос, не данина моді чи політичному моментові. Це – багатолітня вистраждана позиція й особливий громадянський Чин. Професор Шалата належить до скромної шопти тих, хто підпирав небо справжнього шевченкознавства, коли його обріїв загрозливо торкалася брутальна большевицька дійсність, – і чиста голубінь справжніх, незамулених і вічних джерел «світила ніжно». І не перестає світити – українській юні, рідному місту, Україні.
Науковець і публіцист Михайло Шалата
Саме з ініціативи М. Шалати і під його кураторством 30 років тому в місті Котермака постав величний пам’ятник Кобзареві. І не тільки! Михайло Шалата ще в радянські часи ініціював спорудження пам’ятника Іванові Франкові. 1999 року відбулося велелюдне дійство, приурочене відкриттю чудового монумента Юрієві Дрогобичу. Головно завдячуючи М. Шалаті, у Дрогобицькому літературному об’єднанні імені Івана Франка (очолював майже десять років) набували письменницького гарту відомі згодом українські письменники Іван Гнатюк, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Ярославав Павличко. З літературної студії в педінституті вийшли знані майстри пера Любов Проць, Андрій Грущак, Ольга Яворська, Надія Ковалик. Михайло Шалата – один із авторів та літературних консультантів «Української Літературної Енциклопедії», активний автор «Шевченківської Енциклопедії».
Саме з ініціативи М. Шалати і під його кураторством 30 років тому в місті Котермака постав величний пам’ятник Кобзареві. І не тільки! Михайло Шалата ще в радянські часи ініціював спорудження пам’ятника Іванові Франкові. 1999 року відбулося велелюдне дійство, приурочене відкриттю чудового монумента Юрієві Дрогобичу. Головно завдячуючи М. Шалаті, у Дрогобицькому літературному об’єднанні імені Івана Франка (очолював майже десять років) набували письменницького гарту відомі згодом українські письменники Іван Гнатюк, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Ярославав Павличко. З літературної студії в педінституті вийшли знані майстри пера Любов Проць, Андрій Грущак, Ольга Яворська, Надія Ковалик. Михайло Шалата – один із авторів та літературних консультантів «Української Літературної Енциклопедії», активний автор «Шевченківської Енциклопедії». І це лише штрихи.
А поетичні збірки (їх видано більше десяти), гігантська (і це не ювілейна гіпербола!) текстологічна, редакторська, упорядницька праця, численні передмови до різноформатних видань. Активна громадська робота як депутата першого демократичного скликання та голови комісії з найменувань та перейменувань вулиць міста Дрогобича, просвітянська діяльність. «Неозорена дорога» професора Михайла Шалати вже другий рік не стелеться радісним гомоном, не «перекликається нивами пшеничними», не придивляється новому дневі з його нескореною яблуневістю, бо «скрипка лишень усміхнулась мажорно – та й урвалась струна». Не по-квітневому засніжено палахкотять сьогодні, у День 85-річчя, червоні, аж чорні, мальви – нашої світлої пам’яти, журби, вдячности…
Марія СТЕЦИК
доцент Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
