У Львові визначили Переможців Першого Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика
Оголошення результатів та нагородження переможців відбудеться 8 жовтня на концерті 27 Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти».
Головним завданням Конкурсу є підтримка і промоція симфонічної творчості нової ґенерації молодих українських композиторів, збереження та розвиток традицій національної композиторської школи, яскравим представником якої є Мирослав Скорик.
До розгляду членів журі було допущено 36 симфонічних партитур від 32 молодих українських композиторів з таких міст, як Київ, Харків, Старобільськ, Одеса, Умань, Чернівці, Львів та ін. За умовами Конкурсу подано партитури виключно для симфонічного оркестру без участі інструментів соло чи вокалістів, а також без застосування електроніки чи мультимедіа. У Конкурсі взяли участь молоді українські композитори, яким у 2021 році виповнюється не більше 40 років і які є громадянами України.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
До складу міжнародного журі увійшли:
Євген Станкович (голова журі, композитор, Україна)
Віктор Камінський (композитор, Україна)
Олександр Щетинський (композитор, Україна)
Богдан Сегін (композитор, Україна)
Ірина Тукова (музикознавиця, Україна)
Єжи Корновіч (композитор, Польща)
Вінсент Козловський (композитор і диригент, Польща)
Твір Переможця (лауреата I премії) Конкурсу буде виконано на Закритті 27 Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти» 10 жовтня. Композиції інших двох лауреатів лунатимуть впродовж цього концертного сезону у стінах Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Генеральний директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп коментує: «Загальновідома проблема мистецьких поколінь полягає в тому, що між ними немає належної спадкоємності, професійного розуміння передачі традиції. Завдання Конкурсу — це її продовження. Від кінця 1960-х років після смерті Бориса Лятошинського, коли Мирослав Скорик взяв композиторський клас в Київській консерваторії, і до 2020 року, коли він припинив свою професорську діяльність — півстолітній відтинок часу, дві композиторські генерації. Вже сьогодні, оцінюючи велич Скорика навіть з переліку його учнів, я більш ніж впевнений, що в близькому майбутньому про його особистість та його школу будуть говорити та досліджувати як окреме явище».
Всеукраїнський композиторський конкурс імені Мирослава Скорика започатковано у Львові у 2021 році та присвячено пам’яті видатного українського композитора Мирослава Скорика. Конкурс організовує і проводить Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика у співпраці з Департаментом з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА за підтримки Львівської обласної державної адміністрації та Львівської обласної ради. Партнером Конкурсу є ЛОНСКУ, Львівська організація Національної Спілки композиторів України.
10. Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського на Личаківському цвинтарі. Труну із тілом несуть попереду: Богдан Бобинський (?) та Володимир Іванюх. 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Важливою джерельною базою для наукової, просвітницької, виставкової та іншої музейної праці слугують світлини, адже вони фіксують відомих людей і різноманітні події. Неоціненними в цьому сенсі є фотографії траурної процесії та похорону видатного українського митця Олекси Новаківського, які 1935 року зробив фотограф Михайло Пежанський (1900–1987) і котрі зберігаються нині в колекції Юрія Завербного.
Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Завдяки пошуковій і дослідницькій діяльності засновника сайту “Фотографії старого Львова” і “Львівського Фотомузею” Романа Метельського нещодавно з цими унікальними світлинами змогли ознайомитися й працівників Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (ХММ О. Новаківського). Думаємо, варто, щоб про них і їхнього автора дізнався й ширший загал.
Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Михайло Пежанський — визначний український інженер-будівельник, термінограф, фотограф, колекціонер-архівіст і пластун народився у Львові в сім’ї архітектора Григорія Пежанського. Спочатку навчався у Львівській академічні гімназії, а 1927 року закінчив інженерний факультет Віденського політехнічного інституту. Після другої світової війни виїхав до Мюнхена, а 1949 року іммігрував до США. Він був членом численних наукових інституцій, як-от НТШ у Львові, Українського технічного товариства (Львів, Мюнхен), Товариства українських інженерів Америки. Також був співзасновником Українського термінологічного центру та Українського фотографічного товариства в Америці. Займався фотофіксацією творів українських митців, що експонувались на виставках у США.
Похоронна процесія із домовиною художника Олекси Новаківського пересувається площею Бернардинською (тепер – площа Соборна) у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
На вищезгаданих світлинах фотомитець зафіксував урочисту прощальну ходу вулицями Львова та похорон Олекси Новаківського на Личаківському цвинтарі у Львові. До речі, в архіві ХММ Олекси Новаківського зберігаються стрічки з поховальних вінків від Національного музею, Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ), Українського Товариства Прихильників Мистецтва (УТПМ), синів митця Ярослава і Ждана-Олекси, учнів його мистецької школи та друзів художника: мистецтвознавців, письменниці Іванни та педагога і громадського діяча Миколи Малицьких. Окрім того, для висвітлення моменту похорону О. Новаківського ми використовуємо копії фотографій, які тепер маємо змогу атрибутувати як світлини Михайла Пежанського.
Олекса Новаківський (1872-1935)
Олекса Новаківський — видатний український художник, педагог, одна з найяскравіших творчих особистостей в історії української культури XX століття. Митець народився на Вінниччині, навчався у Краківській академії мистецтв, а 1913 року, на запрошення митрополита Андрея Шептицького, переїхав до Львова. У цьому місті митець працював до останніх своїх днів. У Львові художник створив потужні за своїм ідейно-семантичним наповненням символіко-алегоричні та метафоричні композиції. Поступово його малярський почерк змінюється, письмо стає експресивнішим, мазок –– імпульсивно-нервовим, а барви яскравішають. Тут діяла Мистецька школа Олекси Новаківського (1923–1935), створена з ініціативи та за матеріальної підтримки Владики. У Львові в подружжя Новаківських, Олекси і Анни-Марії, народилося двоє синів — Ярослав і Олекса-Ждан.
01. Труна із тілом Олекси Новаківського. Львів, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Останній і незавершений твір митця — це ікона «Мати Милосердя» («Святоюрська Мадонна»), — яку він виконував для центрального вівтаря архікатедрального собору Св. Юра у Львові. Для цієї композиції О. Новаківський створив близько 20 підготовчих олійних ескізів і 100 рисунків олівцем та вуглем. Запрестольна ікона «Мати Милосердя», яка викристалізовувалася з поєднання давньоукраїнських і західноєвропейських мистецьких традицій, мала стати духовною та мистецькою домінантою в інтер’єрі собору Св. Юра у Львові.
07. Похоронна процесія із домовиною художника Олекси Новаківського пересувається площею Бернардинською (тепер – площа Соборна) у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Уночі проти 29 серпня 1935 року О. Новаківський пішов у засвіти… «Провидіння так зарядило, що ікона “Мати Милосердя” стала останнім, незавершеним творчим завданням Олекси Новаківського. Художник відійшов у вічність, але могутня сила його мистецтва назавжди залишиться в пам’яті українців».
Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря. За катафалком ідуть Михайло Мороз та інші учні Мистецької школи, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
31 серпня в церкві Преображення Господнього у Львові панахиду та чин його похорону відправив єпископ-помічник Львівський Іван Бучко. Була сформована велелюдна похоронна процесія на чолі з отцем-мітратом Олексієм Базюком, яка заполонила вулицю і рушила в напрямку Личаківського цвинтаря. Слідом за катафалком із тілом О. Новаківського, тримаючи за руки осиротілих синів митця — 15-літнього Ярослава й 13-літнього Ждана-Олексу, — ішов Михайло Мороз, один з учнів художника. За ними вишикувались численні учні Мистецької школи Олекси Новаківського, громадсько-політичні, церковні, культурні, наукові діячі, близькі друзі митця та поціновувачі мистецького таланту художника.
01. Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Олексу Новаківського поховали на Личаківському кладовищі у Львові (поле 59). Прощальне слово виголосили: від Святоюрської парафії –– крилошанин Львівської капітули о.-д-р Леонтій Куницький, від учнів митця — український художник Михайло Мороз, від Національного музею — перший і багатолітній директор інституції д-р Іларіон Свєнціцький, від АНУМ — львівський мистецтвознавець, історик, видавець і публіцист д-р Микола Голубець.
Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
У цей скорботний час український мистецтвознавець та філософ-культуролог професор Володимир Сас-Залозецький (1896–1959) опублікував в пресі кілька посмертних статей про Олексу Новаківського. Науковець наголошував, що художник мав високу мистецьку культуру, бо зумів у час несприятливих для розвитку українського мистецтва обставин виразити своє яскраве мистецьке індивідуальне «я». Коли громадськість у Львові прощалася із видатним митцем, В. Залозецький перебував у Відні і 30 серпня надіслав допис до щоденної газети «Діло». Він зазначив, що вважає своїм обов’язком передати з чужини «цих пару скромних рядків замість грудки землі на свіжу могилу великого мистця» і схилити «голову перед Його великими Тінями».
05. Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
«Великі страти відчуваємо щойно тоді, коли усвідомимо собі значіння тих, що ми їх стратили. Остання страта зустріла українське громадянство і всіх тих, які стояли близько до мистця, так нагло, що ще не хочеться вірити, що його між нами не стало. Ще пару неділь тому автор цих рядків дискутував з мистцем над проєктами Святоюрської Мадонни і ніхто не міг припускати, що подиву гідну життєвість і темперамент мистця може припинити маєстат смерти… І не могла навіть вміститися думка, що ця людина, яка палала вся святим огнем творчого захоплення, що снувала горячково безліч мистецьких проєктів, може від нас так нагло і так траґічно відійти…
06. Похоронна процесія із домовиною митця Олекси Новаківського рухається вулицею Пекарською у напрямку Личаківського цвинтаря, 31 серпня 1935 р. Фото Михайла Пежанського (із колекції Юрія Завербного)
Бо захопила великого мистця смерть нагло посеред його творчости. Перебила кипуче мистецьке життя і не дала завершити і так величавий мистецький набуток. І саме тому наше громадянство понесло подвійну втрату: втратило мистця, який переріс своїм талантом все теперішнє українське малярство, і те все, проєктоване ним і незавершене, що ще далі збагатило би духову скарбницю українського громадянства.»
Ірина РІЗУН завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Залозецький В. Олекса Новаківський // Дзвони (Львів). 1935. Чис. 11. С. 525–
Залозецький В. Олекса Новаківський // Діло (Львів). 1935. Чис. 236. С. 3.
Львів'ян запрошують на відкриття виставки Миколи Глущенка "Барви ХХ століття"
Завтра, 7 жовтня 2021 року, о 16:00 у головному корпусі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки Миколи Глущенка “Барви ХХ століття”.
Цьогоріч відзначаємо 120-ту річницю від дня народження українського художника, людини непересічної долі – Миколи Глущенка. «Барви ХХ століття» – спільний мистецький проєктНаціонального музею у Львові ім. Андрея Шептицького та Галереї Ню Арт, присвячений цій даті.
Виставку розгорнуто одночасно у двох музейних локаціях: до експозиції у головній будівлі музею (проспект Свободи, 20) увійшли роботи Глущенка з приватної колекції Едуарда Димшиця, а в історичному комплексі (вул. М. Драгоманова, 42) будуть представлені твори митця зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. За обсягом зібраного образотворчого матеріалу, такий масштабний виставковий проєкт відбувається у музеї вперше.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької зібрала повний зал на концерті “Oktoberfest по-львівськи”. Це був перший концерт Дударика із мистецького марафону до 50-ліття.
Загалом програма святкування буде такою:
15 жовтня о 17:00 на сцені Львівської національної філармонії у розважально-музичній програмі «Два по 50? – Будь ласка!» виступатиме вокальна формація «Дударик-FOREVER» у супроводі естрадного оркестру. Гостями свята буде фольклорний ансамбль «Веселка» (м.Білгород-Дністровський). Солісти – Юрій Йосифович, Олег Лихач та Юрій Шевчук. Звучатимуть твори, які припали до душі хористам у часі мандрів і турне, веселі, любовні, жартівливі та твори зі шляхетним підтекстом.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
16 жовтня об 11:00 у Храмі Святого Лазаря відбудеться Поминальна Служба Божа.
Літургія відправлятиметься в пам’ять за «Дудариками-Навіки», серед яких Микола Кацал- фундатор і засновник колективу, Василь Сліпак – всесвітньовідомий оперний співак, отець Андрій Дуда – Герой України, військовий капелан, волонтер і знаний громадський діяч та співаки капели, які не розділять із нами свята тут на землі. По завершенню буде влаштована фотовиставка світлин «Дударик-Навіки».
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
17 жовтня о 18:00 у Львівській національній опері капела представить святкову програму «Дударик 50». Ексклюзивними гостями буде «Хорея Козацька», лицарі духу, завзяті дослідники, реконструктори і репрезентанти української музики 17-20 ст.
У другому відділені концерту звучатимуть найвидатніші твори з камерного, симфонічного та ораторійного репертуару капели англійської, німецької, австрійської та країнської композиторської школи. Твори виконуватимуть у супроводі Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та солістів Львівської та Київської національної опер Людмили Осташ, Тетяни Вахновської, Романа Трохимука та Сергія Магери.
«Головний акцент святкування буде, безумовно, 17 жовтня – у сам наш день народження дамо концерт у Львівській Опері. Буде два відділення. Перше – акапельне і гостьове, а запрошеним учасником буде “Хорея Козацька”. Друге відділення – ораторійно-симфонічне. З точки зору творчої, то друге відділення – це буде “мандрівка” композиторськими школами європейсько-світових однолітків, партнерів, друзів. Буде англійська, німецька, австрійська музика», – розповів керівник капели Дмитро Кацал.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
24 жовтня о 17:00 у колонному залі ім.М.В.Лисенка Київської національної філармонії у святковій програмі «Дударик 50» виступлять хорова капела «Дударик, Національний академічний симфонічний оркестр України, солісти Львівської та Київської національних опер Людмила Осташ, Тетяна Вахновська, Роман Трохимук, Сергій Магера. В концерті візьме участь «Хорея Козацька». Буде відтворено репертуар львівського концерту від 17 жовтня, але вже для київської публіки.
Мандруючи львівським середмістям неможливо пройти біля цього елегантного готелю, який здається існує ще давніх давен. Попри це інформації про нього досить мало. Ми вирішили виправити цю ситуацію і будемо потрохи писати про готель “Швейцарський”. Розпочнемо з десяти цікавих фактів.
Готель “Швейцарський” знаходиться у Львові за адресою вул. Князя Романа, 20. Ця вулиця відома ще з ХVІ ст, тоді вона носила назву Гончарська. Забудована вулиця у стилях: класицизм, історизм, сецесія, конструктивізм.
На місці сучасної будівлі, в якій міститься готель на початку 1770-х років було збудовано Палац Павловського. Його зводили ймовірно у стилі раннього класицизму за проєктом Йозефа Зайделя для підчашого брацлавського Йосипа Самуїла Павловського. Спорудження велось будівничими Франциском Кульчицьким та Антоном Косинським.
Готель “Швейцарський”
Готель «Швейцарський» (Hotel Szwajcarski) вперше згадується у пресі в 1894 р. уже тоді він розташовувався за сучасною адресою.
Існує легенда про те, як один багатий швейцарець, який працював банкіром не зміг на батьківщині знайти своє кохання. Тільки у нашому місті фортуна посміхнулася йому і він знайшов свою половинку. Після одруження подружжя відкрило на сучасні вулиці Князя Романа міні-готель, який назвали “Швейцарським”.
Швейцарець-банкір придумав концепцію готелю: швейцарський сервіс і галицька гостинність — єдине ціле. Подружжя готельєрів неабияк любило вино, вони їздили по винних регіонах Франції та Італії у пошуках найякіснішого напою. Згодом відкрили у готелі власний винний погріб. У погребі проводили винні дегустації, де завжди був аншлаг. Пригощали сирами з ферм Львівської області.
Також у 1905-1928 року у приміщенні готелю розташовувалася крамниця антикваріату Семюеля Бодека.
Готель “Saski”
В путівниках Львова станом на 1935 рік згадується, що за вказаною адресою діяв готель Саскі / Saski. Це свідчить що готель тимчасово перейменовувався). За Ігорем Мельником готель мав назву «Саксонський».
У 2006 р. будинок, де зараз міститься готель було відреставровано. Оновлений готель “Швейцарський” відчинив свої двері 25 червня 2007 року.
У сучасному винному погребі готелю зберігається раритетна австрійська цегла та ще кілька експонатів тієї епохи. У винній колекції погребу — іспанське сухе вино Масето з 2001 року, пляшка якого коштує 60 тисяч гривень.
Міні музейна експозиція в готелі “Швейцарський”
В готелі знаходиться міні музейна експозиція, де можна побачити меню ресторану готелю з цінами, написане від руки. Також є старовинні фото гостей готелю та інші раритетні предмети, серед яких свічники, ключ від номера і навіть засушена троянда.
Це далеко не вся інформація про цей готель. Але пошуки більшого вимагають часу. Отже, ми ще не раз будемо говорити про цю частинку історії нашого міста.
Львів’янин Іван Бондар опублікував на своїй сторінці у фейсбуці атмосферні світлини із осінніх Карпат, які зроблено в урочищі Зелемянка поблизу Гребенова.
Урочище Зелемянка. Світлив Іван Бондар
Урочище Зелемянка. Світлив Іван Бондар
Урочище Зелемянка. Світлив Іван Бондар
Урочище Зелемянка. Світлив Іван Бондар
Урочище Зелемянка. Світлив Іван Бондар
Урочище Зелемянка. Світлив Іван Бондар
Урочище Зелемянка відоме місце в українських Карпатах, де на початку ХХ століття діяли численні лікувальні санаторії та будинки відпочинку. Бував тут і Митрополит Андрей Шептицький. В урочищі й дотепер б’ють джерела лікувальних мінеральних вод, а навколишня природа зачаровує своєю нерукотворною красою.
Повідомлення про офіційне відкриття залізничної зупинки “Зелемянка”
У віденських газетах із самого початку ХХ століття повідомлялось про офіційне відкриття залізничної зупинки “Зелемянка” на лінії Стрий – Бестіж між станціями Гребенів та Тухля, що діє сезонно від 1 травня до 30 вересня.
В неділю, 3 жовтня 2021 року, у с. Годовиця Львівського р-н, Львівської обл. біля костелу Всіх Святих, в рамках проекту “Під Зорею Пінзеля”, відбулося свято спорту для усієї родини “РОДИННІ ФЕСТИНИ ГОДОВИЦЯ SPORTFEST”.
Чудова сонячна погода посприяла тому щоб це спортивне свято для усієї родини пройшло успішно. Так і сталося. Вже за кілька сотень метрів до фестивальної локації запаркувати автівку було складно. Адже на свято зібралися учасники та гості не тільки з Годовиці. Гості зі Львова, Львівської області і не тільки завітали на Фестини.
Годинні Фестини Годовиця SPORTFEST
Свято було організовано з метою привернення уваги до унікальної пам’ятки архітектури Костелу Всіх Святих у селі Годовиця. Взяти участь у змаганнях та підтримати команди прийшли понад півтисячі мешканців та гостей фестивалю.
Годинні Фестини Годовиця SPORTFEST
В межах заходу відбулись показові виступи та майстер-класи провідних спортивних федерацій, клубів та спортивних шкіл Львівщини з фехтування, боротьби, художньої гімнастики, бойового гопака, спортивного орієнтування, футболу, шахів, мотоспорту, бойового ножа, мистецтва самооборони, корфболу.
Годинні Фестини Годовиця SPORTFEST
Свої види спорту представили 100 спортсменів віком від 3 до 30 років. Усі учасники заходу, які презентували різні види спорту, були нагороджені подарунками від організаторів та партнерів свята.
Годинні Фестини Годовиця SPORTFEST
Усі учасники заходу, які презентували свої види спорту, нагороджені пам’ятними подарунками від організаторів та партнерів свята. Безпосередньо спортивна програма складалася з шахового турніру, перегонів на самокатах та велоперегонів. У шаховому турнірі за перемогу боролись у двох вікових категоріях: від 7 до 16 років та 16+.
Годинні Фестини Годовиця SPORTFEST
На фестивалі своє мистецтво представили скрипковий ансамбль Sempre primo, народна капела бандуристок «Зоряниця», ансамбль «Джерело», народний ансамбль «Сузір’я», ансамбль «Сонечко» та хор «Вишиванка». Гості заходу впродовж усього дня могли спробувати себе у майстер-класах з гончарства, вчилися творити ангеликів-мотанок та інше.
Годинні Фестини Годовиця SPORTFEST
“Надзвичайно радіємо з того, що нам вдалося поєднати, на перший погляд, непоєднувані речі: мистецтво та спорт. За допомогою «Родинних Фестин Годовиця SPORTFEST» ми не лише привернули увагу до визначної пам’ятки архітектури, а й робили усе можливе, аби згуртувати сім’ї та громаду навколо таких важливих питань як здорова, гармонійно розвинута, активна, спортивна, інтелектуальна, духовна патріотична молодь та нація, — сказала співорганізаторка свята Івона Лобан.
В колекції польського онлайн архіву під назвою Народовий цифровий архів вдалось відшукати, раніше маловідомі фото, які були зроблені на вулицях міста Львова.
Вуличний точильник ножівЛьвівська ратуша, 1935 р.Львівський театр, 1933 р.Львівські актори, 1933 р.Львіський театр, 1930-ті рр.Знімають фільм про львівський театр, 1933 р.
Колекція світлин датується міжвоєнним періодом, а саме 1921-1939 роками. Фото здебільшого зроблені для публікацій в ЗМІ того часу.
Львівські хокеїсти, 1935 р.Львівські хокеїсти, 1935 р.Маніфестація студентів Львівського університету, 1933 р.Змагання з боксу в Львові, 1937 р.Змагання з веслування, 1936 р.Змагання з веслування, 1936 р.
Світлини люстрували життя міста Львова та подій, які в ньому відбувались. Завдяки добірці поринаємо в місто того часу.
«Бюро спадщини» у Львові у партнерстві із управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради та Інститутом архітектури НУ “Львівська політехніка”, в рамках проекту “100 років модернізму у Львові”, встановило інформаційні таблиці на знакових будинках періоду модернізму та підготувало путівник «Шлях львівського модернізму». Про це пише Galinfo
Інформаційні таблиці встановили на фасадах 30-ти історичних будівель Львова побудованих у міжвоєнний період. Це історичні будівлі, які розташовані на території історичного ареалу міста.
«Крім таблиць ознакування в рамках проекту ми розробили туристичний путівник «Шлях львівського модернізму». Це брошура, в якій будівлі об’єднано в три маршрути. Кожен маршрут відображено на карті, також в брошурі є фотографії цих об’єктів, вказана інформація про дати побудови будівель та їх архітекторів», – розповів директор ЛКП «Бюро спадщини» Павло Богайчик.
Проєкт “100 років модернізму у Львові” є переможцем конкурсу «Фокус на культуру 2020-2021» і спрямований на те, шоб сприяти популяризації та збереженню культурної спадщини Львова, що сформувалася у міжвоєнний період.
17 жовтня 2021 року, о 17:00 в Kavalier Boutique Hotel & Restaurant (вулиця Старознесенська, 70) розпочнеться італійський вечір у Львові.
У програмі італійські хіти у виконанні кращих артистів міста та дегустація італійських вин від сомельє ресторану «Kavalier», повідомляють організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
Також для гостей підготували розіграш призів та подарунків від партнерів; італійське сет-меню від шеф-кухаря ресторану “Kavalier”; фотосесію. Завершиться вечір танцями.
“Ви зможете провести осінній вечір у компанії чудових людей і зануритися в чарівний світ Італії та мистецтва «жити в задоволення»! Будемо раді бачити кожного”, – запрошують організатори.
Ще один досить теплий осінній ранок ми розпочинаємо нині з Торговою Маркою Кава Старого Львова, з Тарасом Прохаськом та його кавовою історією. Але нагадуємо, щоб історія сприймалася гарно, в руці потрібно тримати філіжанку гарячої львівської кави.
Млинок нагадував одночасно і галицьку синагогу у мавританському стилі, і комод, і вишуканий постамент для делікатного пам’ятника, і кімнатну залізну піч, і якийсь високотехнологічний агрегат з часів другої промислової революції, і башту велетенської берегової гармати з початку двадцятого століття. Зрештою, він сам походив з тих часів і відповідав загальним обрисам багатьох тогочасних просторових конструкцій. Тим більше, що був оббитий бляхою. Я щоранку молов на цьому млинку жменьку кавових зерен, затиснувши механізм колінами. І це була моя перша у житті корисна робота. Змелену каву засипали у триповерховий кавник і заливали окропом. Хто її пив – не пам’ятаю. Пам’ятаю лиш те, що ранішню каву пили з фаянсу, а не з порцеляни.
Потім ця традиція відмерла. Довгий час каву пив тільки тато. Він сам собі десь роздобував залізні низькі і широкі банки індійської розчинної кави. Така кава настоячи була його сніданком перед роботою. Жодного разу в дитинстві я ні з ким із дорослих не був у каварні.
Кава
Аж поки в передостанньому класі школи сам не спробував кави у гастрономі. Ми з кількома однокласниками, не беручи верхнього одягу з роздягалки, вибігали на великій перерві до кафе, в якому цілими днями пересиджували невідомі нам художники, і пили три кави на шістьох.
В армії я зустрів людей, які не пили кави ніколи в житті. І зустрів таких, які вже в такому віці не могли без кави функціонувати. Їм присилали її з дому, і вони таємно попивали її вночі після відбою.
Натомість у Львові кава раптом стала чимось абсолютно буденним. Добре, що довкола старого університету було кілька крапок. Якось, пам’ятаю, за один день ми пили її вісімнадцять разів. Натомість святковою вважалася кава у «Жоржі». Або ще дивніше – вийти через парк до «Дністра». Латунні труби під вікнами «Нектару» і власні горнятка у подвір’ї біля Жовтневого проїзду стали головними декораціями студентського життя.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
А потім кави якось не стало. У нашому місті було тільки три заклади, в яких щоранку її вистачало тільки на кількадесят порцій. Ще перед відкриттям під дверима збиралося добірне товариство, яке тішило себе філософськими бесідами в очікуванні того, що цього разу кожному перепаде горнятко кави із зелених нікарагуанських зерен. Щоправда, якраз тоді з’явилася перша приватна каварня, в якій кава була завжди, але коштувала у п’ять разів дорожче. Там ще й можна було курити всередині.
Врешті все нормалізувалося. Кави стало вдосталь. Але її ще багато років не вміли добре зварити. Все одно це було краще, ніж у Чернівцях, де не було жодного місця, щоби випити не розчинної. Якраз тоді з’явилися перші пачки німецької кави, і всі, хто хотів доброго смаку, почали випробовувати різні способи домашнього варення кави. З’явилися різні джезви, тубуси для запарення, зроблені на токарних станках закарпатські еспресниці. Для них каву привозили з-за кордону, замовляли на якихось гуртівнях, купували на базарах.
Львівський університет, 1979 р.
Наступним кроком були портативні кавоварки, якими обставилися всілякі кіоски і продуктові крамниці. У них ще досі найменша кава – це повне горнятко напою. Окрема історія – три в одному. Вона повільно переросла у масову культуру кавових напоїв. Їх перестали пити сидячи, перестали пити стоячи – п’ють ідучи. Зате навчилися дуже багато різних історій про те, якою має бути кава і як її найкраще споживати. Хоча деякі каварні ще виконують властиву їм роль клубів, ті, кому йдеться про відчуття, знову воліють робити її вдома так, щоби догодити собі вповні. Натомість на каві радше попивають віскі. Але вільний доступ до якісної кави може служити одним із показових маркерів еволюції добробуту. Таких ситих часів, яких ще дійсно не було.
В четвер, 7 жовтня 2021 року, о 17-00 Львівський театр ляльок (площа Данила Галицького, 1) запрошує на Урочисте відкриття нового Магічного сезону, який пройде під слоганом “Магія усюди!”.
У програмі:
Представлення відреставрованого сецесійного вітража у холі театру та міні-лекція про львівські вітражі від запрошених мистецтвознавців.
Головна подія – довгоочікувана прем’єра епосу-фантазії “Засвітнє танго” (за романом Юрія Винничука “Танго смерті”) на Вечірній сцені театру.
Вистава представляє лялькове мистецтво для дорослої аудиторії. Вона започатковує нове “вечірнє” обличчя Львівського театру ляльок.
Початок показу – о 18-00.
Про виставу:
Постановка переносить на сцену відомий роман Юрія Винничука “Танго смерті”, який розповідає про життя і трагічну долю чотирьох друзів-львів’ян, поглинутих лихоліттями Другої світової війни. Цей роман був визнаний “Книгою року” за версією “BBC (Бі-Бі-Сі) Україна” у 2012 р.
Вистава поєднує живий акторський план та можливості лялькової анімації. Вона започатковує нове “вечірнє” обличчя Львівського театру ляльок.
В п’ятницю, 1 жовтня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відкрилася виставка акварелей Антона Яцика “Капсула часу”.
На виставці представлені роботи 2020-21 років, виконані у техніці акварельного живопису. Ідея з’явилась після незвичного замовлення. До автора звернувся чоловік із Польщі – нащадок емігрантів з України. В нього збереглось чорно-біле фото його мами і дядька, зроблене у Львові 1930-их, але було незрозумілим точне місце їхнього перебування. Натомість він попросив зобразити близьких на тлі впізнаваної частини Львова.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
Після занурення в архів давніх львівських світлин і виконаного замовлення цікавість підштовхнула “кольоризувати” такі фото у акварелі. Інтерес до перших робіт із серії був відчутним, зрештою вона розрослась до виставки, а назва прийшла сама собою. “Капсула часу” – це лист в майбутнє, зміст якого завжди є таємницею, а його “надсилання” та відкриття супроводжуються радістю та урочистим настроєм.
Мені вдалося поспілкуватися з художником одразу після відкриття виставки. Антон виявився дуже цікавим співрозмовником.
— Яка ідея виставки? Як вона з’явилася?
— Завжди захоплювався Львовом і старими фотографіями. Також з дитинства цікавився графікою, а насамперед художником Георгієм Малаковим. Ну і з дитинства люблю старовинні міста, архітектуру.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
— Чи будете продовжувати серію старого Львова?
— Однозначно так. Це будуть виставки, можливо співпраці з друкарнями. Планую видати серію поштівок. Навіть уже обговорювалась можливість випуску листівок і календарів. На початку в проекті було 12 місць, але напевно буде більше.
— А сучасний Львів буде?
— Так, буде. Віртуальна виставка уже відбулася. Презентація була у Фейсбук під час карантину. І я буду продовжувати, бо надзвичайно багато цікавих місць і щоразу відкриваєш для себе щось нове. Я захоплений Львовом.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
— У «Штуці» це перша виставка?
— У Львові взагалі перша виставка. Євген Булавін знайшов мене у соцмережі Фейсбук. Про проект була домовленість ще минулого року, але через карантин довелося перенести презентацію.
Особисто мені акварелі Антона дуже нагадують роботи художника кінця ХІХ початку ХХ століття Станіслава Тондоса. Хоча у вас може скластися зовсім інше враження. Але для цього треба побачити виставку на власні очі.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
До слова, експозицію виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу” можна буде побачити в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до кінця жовтня.
Історію фотографії у селі Кухітська Воля, що нині належить до Зарічненської громади Вараського району Рівненської області, розпочав чоловік, народжений від тамтешнього поміщика і служниці. Так у далекому поліському селі з’явилась династія фотомайстрів.
Білоруська професорка Ольга Лобачевська
Професорка з Білорусі вивчає історію нашого краю. У березні (2020-го року, – прим. ред.) від докторки мистецтвознавства Білоруського державного університету культури та мистецтва Ольги Лобачевської надійшов такий лист:”Спадарыня Валянціна! Знайшла ваш артикул “У Кухітській Волі жив фотограф Ляховець”. Шукаю звесткі пра гэтага фатаграфа. Рыхтую да выдання альбом фота з пінскага музея і хочацца даць поўную інфармацыю”.
На сайті “Заріччя” пані Ольга прочитала невелику інформацію про родину фотографів із села Кухітська Воля й хотіла дізнатися більше про найстаршого її представника. На жаль, не могла їй допомогти, адже такою інформацією не володіла.
Весілля в Острівську. Фотограф Ляховець
Як це розпочиналося
У свій перший приїзд до Пінського музею я відшукала там цікаві світлини із сіл Зарічненщини. Автор їх – фотограф Ляховець. Я була дуже заінтригована, адже моє дівоче прізвище – теж Ляховець. На цих знімках були жителі багатьох сіл нашого району: вечеря сім’ї з Кухітської Волі, весілля в Острівську, церковний хор у Любешові. Деякі з них скопіювала (наскільки дозволяли мої кошти), про існування інших лише довідалася.
Згодом у Кухітській Волі при підтримці директора школи Людмили Миронюк було зібрано чимало знімків. Стало відомо, що першим фотографом у селі був Василь Ляховець, потім – його син Веніамін та внук Анатолій…
Ліворуч: Василь Ляховець. Праворуч: Фото Василя Ляховця, надіслане з Польщі
Василь Ляховець – син поміщика Орди і служниці
Професорка з Білорусі наполегливо просила продовжити пошуки. Вдалося встановити зв’язки із родиною Ляховців, що проживає в Лодзі, Кривому Розі, Тернополі, Вараші. І дізнатися неймовірну інформацію. Виявляється, у Кухітській Волі служниця народила від пана Орди четверо дітей. У 1883 році народився Василь. Дружина пана прокляла цю служницю, тому ім’я її в родині Ляховців не пам’ятають, дітям було заборонено навіть промовляти його.
Будинок Ляховців у Кухітській Волі
Хто той Орда, поки що невідомо. У “Дворянському адрес-календарі за 1897 рік” названо два поміщики Орди: Фабіан (Павліново) та Едмунд (Кухоцька Воля). Усім чотирьом дітям служниці поміщик дав освіту, підтримував матеріально, тільки прізвища свого не дав і дружиною служницю не назвав. Я спробую встановити ім’я цієї страдниці, забутої родиною. А всі її діти – дві дочки й двоє синів – мали прізвище Ляховець…
Портрет Василя Ляховця з фотоальбому онучки Раїси з Кривого Рогу
Фотошедеври Василя Ляховця, його доля
Василь зробив тисячі фотографій на Поліссі. Мав фотоапарат на трьох ніжках, завжди носив його за собою. За знімки люди розраховувалися з ним по-різному: викидали гній, орали. Він залишив нам справжні фотоперли. Колись етнографи ще видадуть альбом його робіт.
Дружина Василя Анна
А яким він був? Згадують онучки Раїса та Неля. Василь грав на скрипці, малював, був дуже інтелігентним, вихованим. Працював начальником залізничної станції в Кухітській Волі. “Якась австріячка” (в іншому спогаді – російська артистка) народила йому сина й залишила його Василеві.
Дружина і діти Василя Ляховця
Згодом він одружується на полячці Анні, яка була молодшою за нього на 15 років. На запитання, чому дівчина вийшла за чоловіка з дитиною, відповідала: “Тоді не було мені гідної пари в Кухітській Волі. Василь був настільки благородний, гарний, що іншого й годі було бажати”. Вони мали сина та двох дочок, чоловік однієї з них, родом із села Іванчиці, і зараз проживає в Польщі.
Могила Василя Ляховця у Кухотській Волі
Василь жив у Кухітській Волі до самої смерті, тут і похований…
Веніамін Ляховець із сестрами та дружиною
Веніамін Ляховець – автор світлин, які донині зберігаються в наших родинах. Якщо заглянути в родинні альбоми наших земляків, то в багатьох із них можна відшукати світлини Веніаміна Ляховця. Ці знімки найчастіше зроблено на спеціально оформленому фоні на стіні будинку.
Документ про перебування Веніаміна Ляховця у концтаборі
Веніаміну судилася важка доля: у роки Другої світової війни він два роки перебував у концтаборі в Австрії, двічі пробував звідти втекти.
Світлина Веніаміна Ляховця
За метричними книгами Кухітськовільської церкви спробуємо встановити, ким же насправді була мати фотографа…
Де ж наші родинні корені?
А мені з думки не сходить розмова з моїм татусем. Якось він лікувався в Павліново й лежав в одній палаті з Веніаміном. Вони вели довгі розмови вечорами й дивувалися, чому в них обох немає великої родини, двоюрідних та троюрідних родичів: лише одна родина Ляховців у Кухітській Волі, одна родина Ляховців у Новосіллі. Тільки згодом я дізналася що Ляховці – це вихідці із села Ляховичі Пінського повіту. Вони приїхали до Кухітськовільської гміни, аби купити землі, бо тут вона коштувала дешевше. Так з’явилися на наших землях Колби, Диковицькі, Барановські. Але розповісти цю історію своєму тату я вже не встигла…
Будинок Ляховців у Кухітській Волі
Подяка білоруській професорці. Так і не дізналася б ми дивної історії поміщика Орди та його служниці, якби пані Ольга не спонукала до пошуків. А так скоро зможемо побачити десятки нових якісних світлин, зроблених у наших селах. А хтось колись напише про цю історію гарний роман…
Мешканки Кухітської Волі
Отож її звали Катерина…
Страдницю-служницю, любку пана Орди з Павліново, матір чотирьох його дітей. Жінку, яку прокляла дружина поміщика. Маму й бабусю, ім’я якої не промовляли в родині. Про це я дізналася сьогодні з документів Державного архіву Рівненської області. Геть за Шевченком:
“Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила ()…поляка-поміщика, Як знало серденько…”
Чому я вирішила, що пан жив у Павліново? Тому що хрещеними батьками майбутнього фотографа Василя Ляховця (1883 рік), сина Катерини Ляховець із села Судче, були селяни Павліново Кирик Іванович Шукрута та Параскевія Йосипівна Шукрута.
Документи Держархіву Рівненської області
Ім’я по батькові Василь, син поміщика Фабіана Орди, мав Кирикович, як його хрещений батько. У “Дворянському адрес-календарі за 1897 рік” названо два поміщики Орди: Фабіан (Павліново) та Едмунд (Кухоцька Воля).
Документи Держархіву Рівненської області
А коли документи ДАРО я надіслала внучці Раїсі в Кривий Ріг, вона сказала: “Ми повернули її ім’я. Тепер будемо молитися за бабусю, аби простилися гріхи її”. І знову за Шевченком:
“Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!..”
Валентина ТУМАШ
P. S. Дякую за допомогу в пошуках Людмилі Леоновій, Петру Бреню, Мирославі Пастернак, Людмилі Миронюк, Леонарду Люльку
Цього року у Львові вперше пройде міжнародний мультижанровий фестиваль-конкурс для молодої аудиторії «Струс». Його організатором став Перший театр. Фестиваль проходитиме з 5 до 9 жовтня на двох різних локаціях: сцена Першого театру та сцена театру «І люди і ляльки». Проект відбувається за підтримки УКФ.
Це унікальний проект, що немає аналогів в Україні. Об’єднавши на одному майданчику різні жанри театру (драматичний театр, театр ляльок, бейбі-театр, театр тіней, циркове мистецтво тощо), фестиваль ознайомить українського глядача з новими тенденціями театру, і головне – актуалізує пошук нової театральної форми контакту з дітьми та підлітками.
Засновник та організатор проекту – Перший академічний український театр для дітей та юнацтва. Фестиваль проходить на двох різних локаціях: сцена Першого театру та сцена театру «І люди і ляльки». Програма фестивалю передбачає дві частини програми: конкурсна (змагатимуться професійні театри) та позаконкурсна (можливість участі як професійних так і аматорських театрів).
У конкурсній програмі фестивалю беруть участь:
Молодіжний театр (Клайпеда, Литва)
Театр «І люди, і ляльки»» (Львів, Україна)
Черкаський академтеатр ляльок (Черкаси, Україна)
Театр «Mala Scena» (Загреб, Хорватія)
Театр «Hippo Theatre Group» (Афіни, Греція)
Культурна асоціація «Teatro Tages» та «Teatro Del Segno» (Кальярі, Італія)
Бейбі театр (Київ, Україна)
Театр «Fort Forno» спільно з театром м. Вировитиця та Академією мистецтв і Культури м. Осієк (Вировитиця, Хорватія)
Театр ляльок на Лівому березі Дніпра (Київ, Україна)
Полтавський академічний обласний театр (Полтава, Україна)
Закарпатський академічний обласний театр ляльок (Ужгород, Україна)
Формат позаконкурсної Сцени відкритого театру передбачає участь професійних та непрофесійних театрів, театральних студій, дитячих театрів. Для позаконкурсної програми буде побудована сцена у дворику Першого театру.
У позаконкурсній програмі фестивалю беруть участь:
Бельгійський незалежний театр ляльок «Artstudio Eмма» (Кельміс, Бельгія)
Уже найближчого понеділка, 4 жовтня 2021 року, на сцені театру ім. Марії Заньковецької відбудеться спільний концерт чоловічого складу капели “Дударик” із рок-легендою Тарасом Чубаєм «Oktoberfest по-львівськи». Початок концерту о 19:00, повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на пресслужбу “Дударика”.
Артисти підготували найяскравіші твори із своїх репертуарів, а також шедеври на кшталт «Повіяв вітер степовий», «Лента за лентою» у нових мистецьких прочитаннях.
Супроводжуватиме подію «Дударик-рок-бенд». Також у концерті візьме участь вокальна формація «Дударик FOREVER».
«Позначка 21+ на афішах свідчить про неакадемічність репертуару концерту і присутність батярського, міського та жартівливого музичного матеріалу, який живе у «закулісній» творчості виконавців», – пояснили хористи.
Виступ 4 жовтня буде першим концертом мистецького марафону, який розпочне Львівська Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» з нагоди свого 50-річчя.
Команда цьогорічного жіночого табору на Соколі. Зліва направо: обозна Софія Мойсеович, скарбник Ірена Макарушківна, командант Цьопа Паліївна, інструктор сквмстр Семенюк, писар Ірена Стрийська, магазинєр Рибачківна. Всі старші пластунки з куреня «Ті, що греблі рвуть». Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 листопада. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.МЖ, 25 листопада 1929 р.
На сайті Фотографії Старого Львова неодноразово згадувалося про визначного громадського діяча, фотографа, діяча кіно Юліана Дороша (1909–1982). Велику підбірку його фотографій, виконаних після Другої світової війни, опубліковано на цьому сайті.
Однак, і досі початкові кроки Юліана Дороша як фотомитця містять для нас чимало таємниць. Зокрема, перебуваючи в Пласті у 15 курені старших пластунів «Орден Залізної Остроги» та на посаді підреферента світлин Верховної Пластової Команди, він зробив чимало фотографій. Невелика частина з них публікувалася на сторінках журналу організації Пласт «Молоде життя». У цьому часописі з’явилася друком стаття Юліана Дороша «Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)», в якій автор з-поміж іншого наголошував: «Одно памятаймо, що пластові світлини, це квіти зірвані на дорозі вічного шукання, а тим вони кращі, чим хто краще зумів їх вибрати та зірвати». У 1931 р. Верховна Пластова Команда у Львові планувала видати «Історичний Альбом» з нагоди 20-річчя від заснування Пласту. Юліан Дорош був одним із тих, хто був залучений до відбору відповідного матеріалу до майбутнього видання. Саме під час цієї праці він написав статтю «Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)».
Текст публікації Юліана Дороша «Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Юліан Дорош
Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)
Мабуть за клопотами більшої ваги у нашій пластовій пресі до сього часу ніколи було торкнутися фотоґрафічного питання, яке, дякуючи постійному зростові пластових світливців та їхньому, чи не найбільшому із усіх наших аматорів, зацікавленню фотоґрафічними справами, стає чимразто більше цікаве та серйозне.
Члени дівочого пластового табору на Соколі 1928 р. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 15 січня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Пластова світлина займає щораз то більше місця у наших альбомах, частіше доводиться нам оглядати її навіть у нашій непластовій пресі й літературі, у самому сформувалась вона навіть у досить діяльне виробництво, супроти чого її становище практикування без сумніву покращало, але заразом з тим усім являється конечним зважити, чи її суттєві прикмети теж розвинулись, чи стає вона щоразто то більш цікавою, чи навпаки.
Водний табір в Монастирі над Дністром в 1928 р. Везуть воду до пиття. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 15 січня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Щоб за горячу не поквапитись та не видати поверховного осуду, стараймось провірити справу від початку. Перше питання, так сказати би децидуюче, на яке конечна докладна відповідь, це питання, що таке пластова світлина та навіщо здалась вона взагалі? Питання не тяжке, але від хибного його пояснення одним махом нівечиться доцільність та вартість пл[астової] світлини. Бо коли ми практикуватимемо пл[астову] світлину (так на загал практикують світлини майже усі наші аматори!) як затревалену памятку нашого побуту в якомусь місці, чи обставинах із чванькуватим поясненням, мовляв, оттут стою я – то така світлина в характері американського доказу не представлятиме на загал більшої вартости. Поза батьками та ріднею відфотоґрафованого щасливця така світлина представлятиме собою постороннім зовсім не цікаву ґрупу пересічних типів, що в пл[астових] одностроях вирячились до апарату, вижидаючи; ануж справді з його обєктива випорхне горобець. Це загальна характеристика наших пл[астових] ґруп. Колиж трапиться оглядати вже краєвидні жанрові, чи навіть спортово-пластові моментки – то всі вони за дуже маленькими виїмками недомагають на щасливе підхоплення моменту, композицію обєктів, поправне умотивовання картини та на заховання найпримітивніших технічних вимог, тому й як цілість віддають суть пл[астової] світлини дуже слабо. Погляньте ви до нашого «Історичного Альбома», погляньте по світлинах виконаних щойно вчера, а побачите, що тема, її інтерпетація та техніка у всіх знять майже одна й та сама, а кращі проблиски, поза кількома дійсно ориґінальними та високовартісними осягами, це лиш блудні вогники по болотах, осягнені зовсім мимовільно, без ніякого вирахування та зусиль. Ні крихти змагання виломитися зпід низького рівня пересічного відбивача, ні думки критично оцінити свою попередну творчість, а спробувати чогось нового та з тим подумати та підібрати собі може яку спеціальність, ні ми вперто хочемо бути дрібно-універсальними, забуваючи при тому, що таке склеп мішаних товарів. І мимохіть насувається думка, чи розуміємо те, що творимо, а як що так, чому висліди такі невидатні?
Курінні знамена в таборі на Соколі. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 вересня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Справді застій у помисловости та ориґінальности пл[астової] світлини застрашаючий. Мабуть таки справді не можемо створити пластової світлини та, не оглядаючись на зразок інших, не накидувати їй консервативних вузлів оклепаної форми. А хибаж так тяжко збагнути, що пластова світлина відтворює життя пластуна, а не життя «цивіля» у пл[астовому] однострою, окреме життя, якого елємент відродження ярко пробивається з кождої найменшої риски, якого фраґмент кричить могучійше про Велику Ідею, чим не знати які комплєти; нове пластове життя з тисячами живих та повних емоції ситуацій, за якими надармо вганяється непластун аматор. Хибаж треба фільософії, щоб збагнути, що гарне, що чарівне, що захоплює духа в незривні тенети та каже йому вмить відгукнутись. Хто цього не відчуває, він справді бідак і краще йому шпурнути апаратом, хай розібється в дрібязок, чим має знеохочувати других вбогістю свойого духа, Бо не кожний вродився пластуном і не кожний світливцем.
Новики при таборі. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 вересня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Відтворити пластове життя у всіх його проявах, вибрати з нього що найзамітніші сюжети, витиснути на йому пятно, яке загіпнотизовувало би кожного глядача, яке будилоби у ньому приспаний зов ліса та гризького диму – оце пластова свілина та в тому напрямі треба її творити.
Табір новиків в Підлютому. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 вересня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Але це лиш відповідь на одну половину початкового питання про пл[астову] світлину, другу розвязуватимемо у звязку з майбутнім трактуванням пл[астової] світлини, себто як вона представлятиметься нашим наслідникам. «Історичний Альбом» – це неоцінена скарбниця, як джерело до матеріялів майбутньої історії нашого Уладу. І коли за весь час від підхоплення моменту аж до зложення готової світлини до «Альбома» стоятимемо на становищі, яку історичну вартість представлятиме для майбутнього історика моя світлина, початкове питання про її доцільність розясниться вповні. Дрібка цеї критики повинна бути мірилом кожного нашого пластового зняття, а щойно коли оцінка випаде додатно, беремось за його переведення.
Скм. Семенюк вчить пластунок в жіночому цьогорічному таборі будувати шатра. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 листопада. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.МЖ, 25 листопада 1929 р.
Але відносно останнього дехто глузуючи підмітить: ну, ждав би я, критикуючи, на те аж мені моментка втіче. Супроти цього я завважую, що путящий світливець ніколи не «бє на вітер», бо хто на сліпо пробує ловити ефекти, цей дістає світлину, яких на жаль скрізь повно, але хвилька серйозної застанови, це, як сказано, половина успіху.
Пластунки штафетовим способом a la «Чорноморці» носять воду з близького потічка до кухні у свому таборі на Соколі. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 листопада. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.МЖ, 25 листопада 1929 р.
Цих декілька слів про пластову світлину досить для догадливого світливця, доповнити собі відповідями ще кілька інших питань, що тісно вяжуться з головним, загально вже обговореним. Одно памятаймо, що пластові світлини, це квіти зірвані на дорозі вічного шукання, а тим вони кращі, чим хто краще зумів їх вибрати та зірвати.
Джерело: Дорош Ю. Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!) // Молоде життя. Журнал Українського Пласту. – Львів, 1930. – Травень–червень. – Чис. 5–6 (74–75). – С. 14–15.
Територія ПАТ «Львівське АТП № 14630» із висоти пташиного польоту. Фото 2015 р.
«Фотографії Старого Львова» продовжують публікувати серію матеріалів про історію автобусних перевезень у місті Львові. Сьогодні ви дізнаєтеся про історію двох компаній-перевізників – ПАТ «Львівське АТП № 14630 та ТзОВ «Фіакр-Львів»
III. Львівське АТП – 14630 та його 55-річна історія
Львівське АТП № 14630 навесні 2021 року відсвяткувало свій 55-річний ювілей. Датою народження автопідприємства є 21 березня 1966 року, коли було видано наказ № 62 по Львівському виробничому тресту пасажирського автотранспорту Міністерства автомобільного транспорту і шосейних доріг Української РСР. На момент створення автопідприємство носило назву «Міський автобусний парк № 13121». На початку на балансі підприємства перебувало 173 автобуси різних моделей (в основному – ЛАЗ-695Е та ПАЗ-652Б), у штаті підприємства було біля 200 працівників.
П’ятдесятитисячний серійний автобус ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158) – такі міські автобуси випускалися із кінця 1950-х років до 1970 року. Працювали вони і на автобусних маршрутах Львова
Нове підприємство отримало територію на вулиці Городницькій, 47. На початку тут було створено інфраструктуру на 150 машино-місць. Станом на початок 2000-х років ВАТ «Львівське АТП № 14630» займало територію загальною площею 5,4 гектари. Територія підприємства займала простір між вулицями Липинського і Городницькою, поруч із АТП знаходилися інші промислові підприємства, в тому числі Львівська пухо-перова фабрика та Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод (ВАТ «Електротранспорт»). На території підприємства будівлями і спорудами було зайнято біля 1 гектара, під стоянку автомобілів – 3,9 гектара, площа зелених насаджень – 0,5 гектара.
На початку 1970-х років Міський автобусний парк № 13121 починає отримувати нові міські автобуси великої місткості – ЛіАЗ-677. Ці автобуси виготовлялися Лікінським автозаводом в Московській області. Особливостями машини була наявність автоматичної гідромеханічної коробки передач львівського виробництва та пневморесорна підвіска. Автобуси оснащувалися бензиновими двигунами моделей ЗіЛ-375Я7 та ЗіЛ-509.10, які розміщувалися у передній частині автобуса. В салон автобуса вели двоє широких ширмових чотири-стулкових дверей, в салоні було встановлено 25 пасажирських сидінь, загалом автобус міг вміщувати 80 пасажирів, а у години пік туди набивалося більше 100 пасажирів. Ці автобуси замінили на конвеєрі ЛіАЗу автобуси попередньої моделі ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158), які постачалися до Львова у 1960-х рр.
Автобуси ЛіАЗ-677 та трамвай Gotha G4-61 на початку вул. Шевченка у Львові. Кінець 1970-х років. Про поширеність автобусів ЛіАЗ-677 на маршрутах Львова говорить той факт, що в кадр потрапило аж 4 автобуси цієї моделі. Фото Ааре Оландера
Автобуси ЛіАЗ-677 постачалися міському автопарку Львова до початку 1990-х років: із 1982 року постачалась удосконалена модифікація автобуса – ЛіАЗ-677М. У кінці 1980-х років автобуси ЛіАЗ-677 можна було зустріти на таких міських маршрутах, як №№ 3, 5, 7, 15, 20, 21, 32 а також на завантажених приміських маршрутах № 44 ЦУМ – смт. Брюховичі – с. Бірки; № 84 вул. Олександра Невського (Митрополита Андрея) – смт. Рудне та № 112 вул. Ботвіна (П. Куліша) – Рясна-Руська. На міських автобусних маршрутах Львова автобуси ЛіАЗ-677 можна було зустріти до кінця 1990-х років.
Також на початку 1970-х років серед рухомого складу АТП № 13121 з’являються угорські автобуси великого класу «Ikarus 260.01». Ці автобуси мали довжину 11 метрів і були обладнані трьома чотири-стулковими дверима ширмового типу. На відміну від автобусів ЛіАЗ-677 та ЛАЗ-695, автобуси «Ikarus 260» були обладнані дизельними двигунами Raba-D2156НМ6U та Rába D10UTSLL155E1, які розміщувалися під підлогою. У 1980-х роках парк підприємства поповнили автобуси модифікацій «Ikarus 260.18» (із гідромеханічною коробкою передач «Львів-3» та «Ikarus 260.37» із двостулковими дверима із планетарним приводом.
Автобуси ЛіАЗ-677 на кінцевій зупинці на вул. Валовій. Початок 1980-х рр.
Постачання автобусів «Ikarus» тривало до 1989 року – воно припинилося, оскільки угорський виробник вимагав оплати за свою продукцію тільки вільноконвертованою валютою. У Львові автобуси «Ikarus» працювали на найбільш завантажених маршрутах № 1 пл. Богдана Хмельницького – Криворізька; № 8 і 24 пл. Галана (Петрушевича) – вул. Наукова.
Автобуси «Ikarus 260» працювали на міських автобусних маршрутах Львова до початку 2000-х років: у 2001 – 2002 роках останні справні автобуси угорського виробництва ВАТ «Львівське АТП № 14630» реалізувало іншим автопідприємствам. Один із цих автобусів «Ikarus 260» до 2011 року працював на міських маршрутах міста Калуша на Івано-Франківщині.
У радянські роки пасажирське автотранспортне підприємство на вулиці Городницькій, 47 кілька раз змінювало свою назву. Від часу заснування і до вересня 1977 року воно мало назву Львівське АТП № 13121. Наказом Міністра автомобільного транспорту УРСР № 263 від 21 вересня 1977 року міський автобусний парк № 13121 було перейменовано у Львівське АТП № 31421. Навесні 1986 року підприємство знову змінює назву – 29 квітня 1986 року було видано наказ № 91 Міністра автомобільного транспорту УРСР, відповідно до якого АТП отримало № 34630. Нарешті 27 липня 1988 року підприємство отримало сучасну назву Львівське АТП № 14630. Уже в роки незалежної України відповідно до наказу № 549 регіонального відділення Фонду держмайна України у Львівській області від 18 квітня 1997 року підприємство стало називати ВАТ «Львівське АТП № 14630», а відповідно до рішення загальних зборів акціонерів № 21 від 28 квітня 2011 року підприємство отримало сучасну назву ПАТ «Львівське АТП № 14630».
Тролейбус «Skoda 9Tr» маршруту № 3 та автобус ЛіАЗ-677 маршруту № 2 пл. Липнева – ЛАЗ на вул. Артема (нині – вул. Володимира Великого). 1978 р. Автор фото – Петер Хеседлайн
У 1978 – 1980 рр. Львівське АТП № 31421 отримало 12 автобусів нової моделі ЛАЗ-4202 – це були перші в СРСР міські автобуси із дизельними двигунами і автоматичною гідромеханічною коробкою передач. Перший серійний автобус ЛАЗ-4202 із державним № 78 – 46 ЛВХ був введений в експлуатацію 20 лютого 1979 року. Як виявилося, автобуси ЛАЗ-4202 значно поступалися угорським дизельним автобусам «Ikarus 260» – це стосувалося як дизельного двигуна КамАЗ-740, так і гідромеханічної коробки передач львівського виробництва. Через низку недоліків автобуси ЛАЗ-4202 вирішили експлуатувати не на міських, а на приміських маршрутах. Зокрема такі автобуси працювали на автобусних маршрутах № 43 вул. Лемківська – Брюховичі та № 46 вул. Мечникова – Винники.
1 серпня 1982 року автобус ЛАЗ-4202 із заводським № 1 потрапив у важке ДТП в районі селища Брюховичі – на швидкості понад 80 км/год автобус ЛАЗ-4202 із заводським № 1 і державним № 78-46 ЛВХ врізався в легковий автомобіль ГАЗ-21 «Волга» і перекинувся. Автобус зазнав значних пошкоджень і був списаний у 1982 р. Про чисельність жертв і постраждалих в аварії немає офіційних відомостей. Після аварії 1982 року в конструкцію автобусів ЛАЗ-4202 було введено низку змін, з’явилася нова модифікація – приміський автобус ЛАЗ-4202. У 1980-х роках автопідприємство експлуатувало автобуси моделі ЛАЗ-42021 – із дизельним двигуном та механічною коробкою передач. Останні справні автобуси ЛАЗ-42021 2000-х роках ВАТ «Львівське АТП № 14630» продало перевізникам із інших міст України. Наприклад, автобус, який у Львові мав державний № 87-63 ЛВО, був проданий спочатку в Нікополь, а потім у Новомосковськ на Дніпропетровщині.
Автобус «Ikarus 260» маршруту № 8 на вул. Науковій. Середина 1990-х років. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
У 1970 – 1980-х рока Всесоюзний конструкторський експериментальний інститут автобусобудування (ВКЕІ Автобусобудування) проектує і виготовляє перші експериментальні автобуси ЛіАЗ-5256. Один із цих експериментальних автобусів на початку 1980-х років експлуатувався Львівським АТП № 31421 на автобусному маршруті № 8 вул. Валова – вул. Наукова.
Серійні автобуси ЛіАЗ-5256 почали постачатися на підприємство у 1987 році – тоді прибуло 10 таких машин. Перший у Львові серійний автобус ЛіАЗ-5256 мав державний № 00-01 ЛВО. Постачання автобусів ЛіАЗ-5256 для Львівського АТП № 14630 тривало до 1992 року. Експлуатація автобусів ЛіАЗ-5256 у Львові починалася на автобусному маршруті № 23 ВО «ЛОРТА» – вул. Сихівська. У 1990-ті рр. автобуси ЛіАЗ-5256 працювали на автобусних маршрутах № 1 та 19. Всі такі автобуси були списані до початку 2000-х років. Одною із причин списання цих автобусів стала нерентабельність їх експлуатації на маршрутах – міська і обласна влада в недостатньому обсязі компенсувала підприємству збитки, отримані внаслідок безкоштовного перевезення пасажирів-пільговиків.
На міських маршрутах із середнім пасажиропотоком, а також на приміських маршрутах у 1960 – 1990-ті роках активно експлуатувалися автобуси ЛАЗ-695 різних модифікацій. У 1969 – 1976 рр. міський автопарк № 13121 отримував автобуси модифікації ЛАЗ-695М, а із середини 1970-х років – ЛАЗ-695Н. Починаючи із середини 1980-х років починається експлуатація автобусів ЛАЗ-695НГ із газобалонним обладнанням. Постачання автобусів ЛАЗ-695Н у автопарк Львівського АТП № 14630 тривало майже до кінця 1990-х років. Автобуси ЛАЗ-695Н можна було застати на маршрутах Львівського АТП № 14630 у 2000-х роках.
Автобуси ЛіАЗ-677 та ЛАЗ-695Н на вулиці Науковій у Львові. Початок 1980-х рр. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
На автобусних маршрутах із невеликим пасажиропотоком, а також на маршрутах, що працювали в режимі «маршрутне таксі» Львівське АТП № 14630 експлуатувало автобуси ПАЗ, які виготовляв завод у місті Павлово на Оці. Автобуси моделі ПАЗ-672 постачалися із 1968 по 1989 рік. Їм на заміну із 1989 року прийшли автобуси ПАЗ-3205. Львівське АТП № 14630 у кінці 1980-х років експлуатувало автобуси ПАЗ-672 на автобусних маршрутах № 6 вул. Валова – вул. Панаса Мирного (по вулиці Івана Франка), № 10 вул. Валова – Кривчиці, № 11 на Високий Замок та на маршрутах № 12 і 13, які курсували у місті Винники. Також автобуси ПАЗ-672 експлуатувалися на маршрутах № 30 і 36, які курсували в режимі «маршрутне таксі». Автобуси ПАЗ-672 можна було побачити на деяких міських маршрутах Львівського АТП № 14630 іще на початку 2000-х років.
У 1966 – 1988 роках Львівське АТП № 14630 збільшило свій автопарк майже втричі – із 173 до 538 автобусів різних моделей – від малих автобусів ПАЗ-672 до автобусів великого класу ЛіАЗ-5256. У той час Львівське АТП № 14630 було монополістом у міських автобусних перевезеннях у Львові – воно обслуговувало 28 міських автобусних маршрути і 75 приміських автобусних маршрути. Станом на 1989 рік на міські маршрути АТП № 14630 випускало в середньому 244 автобуси на день. Загалом у штаті Львівського АТП № 14630 у 1988 році працювало 1520 працівників.
У 1986 році, за результатами п’ятирічки 1980-1985 рр. Львівське АТП№ 31421 було визнано переможцем соціалістичного змагання «За гідну зустріч XVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу».
Салон автобуса «Ikarus 260». Вигляд в напрямку кабіни. Сучасне фото.
Нестача автобусів на міських маршрутах Львова вперше проявилася у 1991 році. Для вивільнення автобусів великого класу «Ікарус 260» на інші маршрути було закрито автобусні маршрути № 8 і 24, які курсували із пл. Петрушевича на вул. Наукову. Замість них було відкрито тролейбусний маршрут № 24 «вул. Шота Руставелі – вул. Наукова», який працював приблизно до 1994 року і був закритий через нестачу тролейбусів. Автобуси «Ікарус 260» були переведені, зокрема, на автобусний маршрут № 1, який поєднував площу св. Юра із вулицею Криворізькою (нині – проспект Червоної Калини).
У кінці 1991 року ситуація із автобусними перевезеннями на міських маршрутах Львова істотного погіршується, в першу чергу через брак запчастин до автобусів. 29 жовтня 1991 року Львівська міська рада приймає ухвалу «Про поліпшення матеріальної бази пасажирського транспорту міста». Ця ухвала, зокрема, передбачала виділення автотранспортним підприємствам товарів і продукції львівських виробників для бартерного обміну на необхідні запчастини. Крім того передбачалося, що львівські АТП, зокрема і № 14630, розмістять замовлення на виготовлення необхідних запчастин на підприємствах Львова. Крім того, фінансовий відділ міськвиконкому мав виділити Львівському АТП № 14630 400 тисяч рублів для оплати постачання 10 понаднормових автобусів. Також депутати просили облвиконком виділити підприємству іще 400 тисяч рублів.
Міський автобус середнього класу ЛАЗ-4202. Автобуси цієї почали експлуатуватися у Львові в 1979 р. Фото початку 1980-х рр.
У 1993 році в Україні було різко збільшено чисельність пільговиків, які отримали право безкоштовного проїзду в міському і приміському транспорті – 17 травня 1993 року Кабінет міністрів України прийняв постанову № 354, якою надав право безкоштовного проїзду в міському і приміському транспорті пенсіонерам за віком. Цю постанову підписав тодішній Прем’єр-міністр України Леонід Кучма. Постанова передбачала компенсацію перевізникам, але ця компенсація ніколи не виплачувалася у повному обсязі. 16 серпня 1994 року Прем’єр-міністр України Віталій Масол підписав постанову КМУ № 555, якою право безкоштовного проїзду було поширене на осіб із інвалідністю. Зростання кількості пільговиків із правом безкоштовного проїзду, а також гіперінфляція 1992 – 1993 року призвела до погіршення фінансового стану Львівського АТП № 14630, отож у 1994 році випуск автобусів на міські маршрути скоротився до 175 одиниць. Щоб уникнути перевезення пасажирів-пільговиків на міських автобусних маршрутах, перевізники перевели частину маршрутів у режим «маршрутне таксі» і таким чином почали стягувати оплату із пенсіонерів (у постанові було зазначено, що її дія не поширюється на метрополітен і таксі).
Питання переведення у комунальну власність державного АТП № 14630 вперше було підняте в кінці 1991 року – в такому разі місто отримувало б можливість контролювати міські автобусні перевезення і по можливості дотувати роботу автопідприємства. Питання передачі Львівського АТП № 14630 знову було піднято депутатами ЛМР у 1995 році – ухвалою № 68 від 5 січня 1995 року міськвинкому було доручено протягом І півріччя 1995 року вирішити питання про переведення АТП № 14630 в комунальну власність. Відповідальним за це було призначено першого заступника голови міськвиконкому Павла Степановича Качура. Оскільки домовитися про передачу в комунальну власність Львівського АТП № 14630 не вдалося, наприкінці 1995 року виконком Львівської міськради своїм рішенням № 652 від 7 листопада 1995 року створює Львівське комунальне АТП № 1. Реєстрація комунального АТП № 1 відбулася 21 грудня 1995 року.
Автобус ЛАЗ-4202 д.н.78-46 ЛВХ після аварії 1 серпня 1982 р. в Брюховичах. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Що ж до державного підприємства «Львівське АТП № 14630», то його було приватизовано шляхом акціонування. Відповідний наказ № 549 від 18 квітня 1997 року було підписано керівником Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області. Власниками 95,4% акцій Відкритого акціонерного товариства «Львівське АТП № 14630» стали працівники підприємства, інші акціонери придбали 4,6% акцій. Реєстрація ВАТ «Львівське АТП № 14630» була проведена 5 травня 1997 року Реєстраційною палатою Департаменту економічної політики та ресурсів Виконавчого комітету Львівської міської ради. Першим керівником ВАТ «Львівське АТП № 14630» став Богдан Степанович Биковський (1943 – 2011 рр.). На посаді голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630» Богдан Биковський перебував до 2002 р., далі, аж до своєї смерті, перебував на посаді члена наглядової ради.
У 1996 році міський голова Львова Василь Куйбіда намагається започаткувати співпрацю із Світовим банком в галузі розвитку міського громадського транспорту м. Львова. 13 травня 1996 року Куйбіда підписує розпорядження № 314 «Про створення Групи керування проектом розвитку міського громадського транспорту у м. Львові». Цю робочу групу очолили В. Кравців – директор Департаменту міського інженерного господарства ЛМР та І. Маланчак – начальник Управління економічного розвитку ЛМР. До складу групи увійшли також Я. Вовчак – начальник Управління транспорту і зв’язку, а також директор ЛКП «Львівелектротранс» Микола Оверко та директор Львівського АТП № 14630 Богдан Биковський.
Починаючи із 1996 року в автопарку Львівського АТП № 14630 скорочується кількість автобусів великого і середнього класу. Поступово автобусні маршрути переводяться із режиму «звичайний» та «експрес» в режим «маршрутне таксі». Автобуси великого і середнього класу із міських маршрутів Львова витісняють мікроавтобуси, які закуповують в першу чергу нові приватні транспортні компанії. ВАТ «Львівське АТП № 14630» теж закуповує мікроавтобуси моделей «Peugeot J9 Karsan» та «Iveco Turbo Daily». Зокрема 12 жовтня 1998 року Львівське АТП № 14630 підписало контракт № 411/98-КІ і взяло у товарний кредит 50 автобусів моделі «Iveco Turbo Daily A40E10» в ТзОВ «Транс-лізинг». У першій половині 2000-х років ці машини були продані іншим перевізникам.
Автобус ЛАЗ-4202 д.н.78-46 ЛВХ після аварії 1 серпня 1982 р. в Брюховичах. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Із 1998 року ВАТ «Львівське АТП № 14630» починає виконувати міжнародні автобусні рейси за маршрутами Львів – Томашів та Львів – Люблін. На цих автобусних маршрутах початково використовувалися автобуси угорського виробництва «Ikarus 256» різних модифікацій. Ці автобуси працювали на міжнародних і міжміських автобусних маршрутах орієнтовно до 2012 – 2013 рр. Один із останніх автобусів «Ikarus 256» у 2018 році був проданий у Вінницьку область ТзОВ «Яблуневий сад». Для міжміських і приміських перевезень у 1997 році ВАТ «Львівське АТП № 14630» придбало 4 автобуси ЛАЗ А141. На початку 2000-х ці автобуси були продані іншим перевізникам.
На початку 2000-х років фінансовий стан ВАТ «Львівське АТП № 14630» був нестабільний. Це було пов’язано в першу чергу із зростанням цін на дизельне паливо та великою кількістю пасажирів-пільговиків.
Так, наприкінці лютого – на початку березня 2000 року ВАТ «Львівське АТП № 14630» припинило випуск на маршрути 23 автобусів, що працювало в режимі «експрес». Причиною припинення випуску цих автобусів на маршрути стало подорожчання дизельного пального. Замість цих автобусів на маршрути було випущено 23 автобуси моделі ЛАЗ-695Н, які працювали на бензині, проте ці автобуси могли вмістити менше пасажирів, а ніж дизельні автобуси великого класу.
Експериментальний автобус-прототип моделі ЛіАЗ-5256, зібраний в експериментальному цеху Всесоюзного конструкторського експериментального інституту (ВКЕІ) автобусобудування, який працював на автобусному маршруті № 8 у Львові. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
За словами заступника голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630» Ярослава Дзюньки, у той час перевізник випускав на маршрути 197 одиниць транспорту в робочі дні. Половина цього транспорту працювала на дизельному паливі.
Із статті Маріанни Романенко «Транспорт подорожчає через пільговиків», яку було опубліковано у № 107 газети «Поступ» від 24 червня 2000 року, на той час ВАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало 5 автобусних маршрутів у звичайному режимі. Це були автобусні маршрути №№ 1 і 14, які курсували в напрямку Сихова, автобусний маршрут № 7, який курсував із центру на Майорівку, автобусний маршрут № 15, який курсував із вул. Хвильового на вул. Суботівську та автобусний маршрут № 19 вул. Личаківська (АС № 6) – вул. Наукова.
У коментарі газеті «Поступ» у червні 2000 року керівник ВАТ «Львівське АТП № 14630» Богдан Биковський погрожував: якщо Львівська міська рада не вирішить питання із компенсацією за безкоштовний проїзд пільговиків в автобусах, що курсували в звичайному режимі, то підприємство припинить обслуговування 5 згаданих вище «пільгових» маршрутів. За словами Богдана Биковського, проведені разом із Управлінням транспорту та фінансовим управлінням ЛМР обстеження пасажиропотоків показали, що тільки 25% пасажирів п’яти «пільгових» маршрутів оплачували проїзд, решта 25% – це особи, яким надано право безкоштовного проїзду. Станом на червень 2000 року випуск автобусів на 5 «пільгових» автобусних маршрутів становив 20 автобусів великого класу. Місто завинило ВАТ «Львівське АТП № 14630» півмільйона гривень за перевезення пасажирів пільговиків, в тому числі за листопад-грудень 1999 р. – 40 тис. грн.
Тролейбус «Skoda 9Tr» і серійний автобус ЛіАЗ-5256 на вул. В. Терешкової (нині – І. Виговського) у Львові. 1989 р. Автор фото – Ааре Оландер
За словами Богдана Биковського, денна виручка одного автобуса, який працював на маршруті № 7 – лише 85 – 90 гривень, в той час як витрати на пальне складали 120 – 130 грн. За 20 днів червня 2000 року 20 автобусів, що працювали в звичайному режимі принесли підприємству виручки 34 тис. грн., в той час як тільки витрати на пальне становили 32 тис. грн.
Через скрутну фінансову ситуацію, перевізник пропонував підвищити вартість проїзду в автобусах в режимі «маршрутне таксі» до 1 грн. (на той час тариф складав 80 коп.), а у автобусах «експрес» до 60 коп. Проте, на думку Богдана Биковського, такі заходи не стали б виходом із ситуації – потрібні дотації із бюджету.
Зважаючи на те, що договором про організацію перевезень, який було укладено між Львівською міською радою та ВАТ «Львівське АТП № 14630» перевізник мав право зняти автобуси великого класу із «пільгових» автобусних маршрутів за відсутності дотацій. Відповідно перевізник вирішив скоротити кількість автобусів великого класу на «пільгових» маршрутах і перевести їх у режим «маршрутне таксі».
Автобус ЛАЗ-695М на проспекті Леніна (пр. Свободи) – такі машини виготовлялися на Львівському автобусному заводі із 1969 по 1976 р.
Отож, як повідомив «Поступ» у числі 113 від 6 липня 2000 року, на той час було призупинено курсування автобусного маршруту «експрес» № 7, який курсував на Майорівку. Також припинив роботу «пільговий» автобусний маршрут № 19 – замість нього на автобусний маршрут № 19а додали 4 автобуси. Автобусний маршрут № 15 було переведено в режим «маршрутне таксі». Замість «пільгового» автобусного маршруту № 1 в режимі «маршрутне таксі» почав курсувати автобусний маршрут № 11. Як запевняв заступник голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630» Ярослав Дзюнька, перевезення пасажирів «пільговими» рейсами мало бути відновлено одразу після того, як підприємство отримає від міста компенсації за перевезення пасажирів. За словами пана Дзюньки, борги Львівського АТП № 14630 за паливо, запчастини та ін. на той час становили майже 4 млн. грн.
У числі 154 «Поступу» від 16-17 вересня 2000 року з’явилося повідомлення про те, що через нестачу пального ВАТ «Львівське АТП № 14630» припиняє обслуговування автобусних маршрутів № 8 Галицьке перехрестя – вул. Шафарика та 15а вул. Хвильового – вул. Суботівська. Загалом через проблеми із закупівлею палива, вартість якого тоді складала 1 грн. 90 коп. за літр, на маршрути Львова не вийшло 60 автобусів. Скорочення кількості рейсів торкнулося автобусних маршрутів № 5 ринок «Галицьке перехрестя» – смт. Рудне; № 6 вул. Щурата – пр. Червоної Калини; № 18 Залізничний вокзал – Автовокзал; №19а вул. Личаківська – вул. Петлюри; № 22 ринок «Галицьке перехрестя» – вул. Антонича; № 28 Рясне – 2 – вул. Чукаріна та № 90 вул. Панаса Мирного – с. Муроване.
Автобус ЛАЗ-695М на вул. Зеленій. Листівка 1971 р.
Замість відповідних компенсацій за перевезення пасажирів-пільговиків, міський голова Львова Василь Куйбіда наприкінці 2000 року вирішує дослідити фінансовий стан ВАТ «Львівське АТП № 14630». 6 грудня 2000 року він підписав розпорядження № 621 «Про утворення робочої групи для аналізу фінансово-господарської діяльності ВАТ «Львівське АТП № 14630», яку очолили директор Департаменту міського інженерного господарства В. Шелевій, заступник начальника Управління транспорту і зв’язку І. Собенко.
Станом на 2002 рік автобуси підприємства перевезли 11,233 млн. пасажирів, що складало 7,5% від усіх пасажирів, перевезених міським транспортом у 2002 році. У той час ВАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало загалом 31 автобусний маршрут, в тому числі 14 міських маршрутів загальною довжиною 216,5 км.; 15 приміських маршрутів загальною довжиною 473,4 км. та два міжнародні маршрути довжиною 333 км. У робочі дні на маршрути випускалося в середньому 168 автобусів, в тому числі: на міські маршрути – 147 автобусів, які виконували 2058 рейсів; на приміські маршрути – 16 автобусів (124 рейси) і на міжнародні маршрути – 5 автобусів (6 рейсів).
Перший серійний автобус ЛАЗ-695Н покидає територію Львівського автобусного заводу. Середина 1970-х рр. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
Станом на 2002 рік основним видом діяльності для ВАТ «Львівське АТП № 14630 були міські автобусні перевезення – на них припадало 96,5% усіх перевезених пасажирів. За даними підприємства, оплачувало проїзд тільки 50,5% пасажирів міських автобусних маршрутів, 49,5% – це пасажири, які отримали право безкоштовного проїзду. Частка приміських перевезень в загальному об’ємі складала 3,1%, серед пасажирів приміських автобусних рейсів 45,4% пасажирів оплачували проїзд, 54,6% мали право безкоштовного проїзду. Частка міжнародних перевезень складала лише 0,4%, але завдяки тому, що розрахунки проводилися у доларах США міжнародні перевезення забезпечили ВАТ «Львівське АТП № 14630» 15,1% валового доходу від перевезень. Сума компенсацій, отримана Львівським АТП № 14630 за перевезення пасажирів пільгових категорій на міських і приміських маршрутах склала лише 264,7 тис. грн, що становило тільки біля 10% від витрат підприємства на перевезення пасажирів-пільговиків. Недостатній обсяг фінансування перевезення пасажирів-пільговиків негативно вплинули на бюджет АТП у 2002 році.
На основі договорів на обслуговування міських автобусних маршрутів, укладених із Львівською міською радою (договір тоді укладався на кожен маршрут зокрема), на початку 2000-х років ВАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало наступні міські автобусні маршрути: № 4 вул. Щурата – АТП – 14662 (вул. Городоцька, 280); № 5 ринок «Галицьке перехрестя» – смт. Рудне; № 6 вул. Щурата – проспект Червоної Калини; № 8 Майорівка – ринок «Галицьке перехрестя»; № 8а Майорівка – будинок культури «Меліоратор»; № 10 вул. Дорошенка – проспект Червоної Калини; № 15а вул. Хвильового – вул. Суботівська; № 18 Залізничний вокзал – Автовокзал; № 19а вул. Личаківська (АС-6) – вул. Симона Петлюри (АС-3); № 22 ринок «Галицьце перехрестя» – вул. Антонича; № 24 вул. Грінченка – проспект Червоної Калини; № 30 вул. Промислова – проспект Червоної Калини; № 34 вул. Княгині Ольги – Автостанція № 2; № 90 вул. Панаса Мирного – с. Муроване.
Урочистий мітинг на ЛАЗі із приводу виготовлення першого серійного автобуса ЛАЗ-695Н – 120001 машини, виготовленої заводом. Зліва – ЛАЗ-695Н, а справа – ЛАЗ-695М. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
П’ятнадцять приміських маршрутів були закріплені за ВАТ «Львівське АТП № 14630» на основі рішень тендерного комітету Львівської обласної державної адміністрації на конкурсній основі. Із 16 автобусів, які працювали на приміських маршрутах, 10 автобусів працювало в напрямку Жовківського району, в напрямку Кам’янко-Бузького і Пустомитівського району – по 3 автобуси.
У 2002 році в складі ВАТ «Львівське АТП № 14630» працювало 2 автоколони. Чисельність автобусів, які експлуатувало підприємство, порівняно із 1988 роком знизилася майже у 3 рази: до 105 власних автобусів і 87 орендованих різних моделей. Зокрема, на початку 2000-х років Львівське АТП № 14630 орендувало у Департаменту міського інженерного господарства Львівської міськради 18 автобусів моделі ЛАЗ-52523 для здійснення міських перевезень. У грудні 2002 року було повернуто 14 із 18 автобусів орендодавцю. Згодом було повернуто і останні 4 автобуси. Автобуси ЛАЗ-52523 були передані Львівському комунальному АТП № 1 в якості поповнення статутного капіталу.
У 2002 році автобусний парк Львівського АТП № 14630 скоротився на 66 машин – 59 автобусів було реалізовано іншим компаніям, а іще 7 – списано. Станом на 2002 рік більш ніж утричі порівняно із кінцем 1980-х років скоротилася кількість працівників АТП № 14630 – до 435 осіб, в тому числі 205 працівників працювало в умовах неповного робочого часу.
Автобус малого класу ПАЗ-672 на вул. Підвальній. 1970-ті рр. Стара листівка
Окрім основної діяльності по перевезенню пасажирів, ВАТ «Львіське АТП № 14630» завдяки успадкованій ремонтній базі у 2000-ні роки проводило ремонт і обслуговування транспортних засобів (зокрема автобусів та вантажівок) для населення та юридичних осіб; надавало послуги із зберігання та реалізації паливно-мастильних матеріалів для юридичних осіб, а також надавало основні фонди в оренду іншим компаніям. Підприємство володіло сертифікатом на ремонт пасажирських транспортних засобів. Із початку 2010-х років ВАТ «Львівське АТП № 14630» виконує роботи із технічного обслуговування і ремонту автобусів Бориспільського і Чернігівського автозаводів корпорації «Еталон» – воно зазначено в офіційному переліку сервісних центрів – партнерів корпорації.
Основними акціонерами ВАТ «Львівське АТП № 14630» станом на кінець 2002 року були Богдан Степанович Биковський, який володів 25,76% акцій підприємства і очолював спостережну раду ВАТ; Ярослав Михайлович Дзюнька (15,67% акцій) – голова правління ВАТ та Микола Іванович Шкурган (7,4%) – головний інженер ВАТ «Львівське АТП № 14630), заступник голови правління. Заступник голови правління, заступник головного інженера Степан Зеновійович Кузбит володів 1,05% акцій підприємства.
Техніко-економічні показники роботи автобусів ВАТ «Львівське АТП № 14630» були у 2002 році були не надто високими. Зокрема тривалість роботи одного автобуса на маршрутах становила 7,8 годин, а середньодобовий пробіг автобуса – 156,8 км. (у 2001 році – 182,8 км.) Середня експлуатаційна швидкість автобусів на маршрутах складала 20,2 км/год (у 2001 році – 20,9 км/год).
Автобус ПАЗ-672М, який на початку 2010-х рр. працював на одному із приміських маршрутів. Автор фото – Роман Каленіченко
Із 2005 року ВАТ «Львівське АТП № 14630» починає оновлювати свій автобусний парк. В основному закуповуються автобуси моделі «Еталон» БАЗ А079 різних модифікацій – на сьогоднішній день такі автобуси складають більшість у автопарку підприємства. Також закуповуються й інші моделі вітчизняних автобусів. В той же час із маршрутів остаточно зникають автобуси, виготовлені у радянські часи.
У 2007 році за результатами конкурсу із визначення перевізників на міських автобусних маршрутах ВАТ «Львівське АТП № 14630» отримало право обслуговувати три «пільгові» автобусні маршрути: № 1 ЛНУ ім. Івана Франка – пр. Червоної Калини; № 3 пр. Чорновола – Рясне-2 та № 5 пл. Галицька – пр. Червоної Калини – тут мали курсувати великі автобуси в звичайному режимі. Іще два «пільгові» автобусні маршрути отримало ТзОВ «Успіх БМ»: це були автобусні маршрути № 7 пл. Митна – Сихів – Автовокзал та № 27 Приміський вокзал – Рясне-1 – вул. Татарбунарська. У квітня 2007 року Львівське АТП-14630 почало обслуговувати автобусний маршрут № 37, який до того обслуговувало АТП № 14630. У кінці 2000-х років Львівське АТП № 14630 також обслуговувало автобусний маршрут № 55 (до того його обслуговувало ЛК АТП № 1 і ПАП «Ряснянське АТП»).
У 2008 році ПАТ «Львівське АТП № 14630» орендувало у ТзОВ «Калуш-транс» із Івано-Франківської області кілька автобусів великого класу ЛіАЗ-5256.35 – вони експлуатувалися на автобусному маршруті № 3, який курсував від вул. Шпитальної до Рясного – 2 у звичайному режимі. У Львові автобуси експлуатувалися на івано-франківських державних номерах. У 2009 році автобуси повернулися до м. Калуша.
Салон автобуса ПАЗ-672М. Автор фото – Роман Каленіченко
Станом на 2009 рік ПАТ «Львівське АТП № 14630) обслуговувало 17 міських автобусних маршрутів Львова, а саме: № 1 Університет – пр. Червоної Калини, № 3 пр. Чорновола – Рясне-2, № 4 вул. Щурата – вул. Конюшинна, № 5 пл. Галицька – пр. Червоної Калини, №6 вул. Щурата – пр. Червоної Калини, №8А вул. Медової Печери – Малехів, №10 Університет – пр. Червоної Калини, №13 вул. Торгова – Брюховичі, №13А вул. Куліша – Збиранка, №13Б пр. Чорновола – Брюховичі, №15 вул. Суботівська – ринок «Галицьке перехрестя», 18 Залізничний вокзал – Автовокзал, 22 вул. Антонича – ринок «Галицьке перехрестя», 24 вул. Грінченка – пр. Червоної калини, 28 пр. Червоної Калини – Рясне-2, 30 пр. Червоної Калини (дитяча поліклініка) – вул. Миколайчука і 34 вул. Княгині Ольги – АС№2.
У 2010 році ПАТ «Львівське АТП № 14630» закупило на Луцькому автозаводі 5 низькопідлогових автобусів великого класу «Богдан» А601.10 та 5 низькопідлогових автобусів середнього класу «Богдан» А09280. Перша партія із 7 нових автобусів надійшла у березні 2010 року. Спочатку ці автобуси, пофарбовані у фірмові «богданівські» кольори (зелений і салатовий) експлуатувалися на автобусному маршруті № 24, який поєднував вулицю Грінченка із проспектом Червоної Калини. Після «транспортної реформи» 2012 року на початку ці автобуси орендувало Львівське комунальне АТП № 1 – вони експлуатувалися на «радіальних» автобусних маршрутах Львова №№ 1а – 6а. Потім ці автобуси експлуатувалися на автобусному маршруті № 31 Залізничний вокзал – ринок «Галицьке перехрестя» разом із вживаними низькопідлоговими автобусами великого класу. На початку 2020 року автобуси «Богдан» А601.10 та «Богдан» А09280 ПАТ «Львівське АТП № 14630» продало перевізникам міста Тернополя.
Значки виготовлені до 25-річчя Львівського АТП № 14630 у 1991 р.
У 2012 року підприємство придбало 5 вітчизняних міжміських автобусів великого класу «Еталон» БАЗ А148 «Соняшник» – ці машини експлуатувалися на маршруті Львів – Моршин. У 2020 році один із цих автобусів продано у Волинську область.
Навесні 2017 року автобусний парк ПАТ «Львівське АТП № 14630» поповнився чотирма новими автобусами «Богдан» А22112. Це автобуси середнього класу із низькопідлоговим майданчиком в задній частині автобуса. Вони експлуатуються на маршруті № 31.
Після «транспортної реформи» 2012 року ПАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало 10 автобусних маршрутів № 15 Приміський вокзал – вул. Медової Печери, № 19 вул. Миколайчука – пр. Червоної Калини, № 21 вул. Коперника – ТЦ «Епіцентр», № 23 вул. Суботівска – вул. Тракт Глинянський (агрофірма «Провесінь), № 26 вул. Щурата – вул. Антонича, № 31 Залізничний вокзал – ринок «Галицьке перехрестя», № 36 пл. Кропивницького – Винники, № 38 Університет – Тублікарня, № 42 пл. Кропивницького – пр. Червоної Калини (по вул. Луганській), № 44 вул. Медової Печери – вул. Наукова (по вул. Зеленій і Стрийській). Згодом підприємство отримало іще один маршрут – № 54, який поєднав Сихів із Брюховичами.
Український автобус великого класу ЛАЗ-5252. Автобуси цієї моделі Львівське АТП № 14630 експлуатувало в 1990-х – на початку 2000-х рр.
У другій половині 2010-х років почалася забудова території ПАТ «Львівське АТП № 14630» багатоповерховими житловими будинками – ця забудова була дозволена владою міста Львова. За даними звіту ПАТ «ЛАТП № 14630», у 2020 році підприємство використовувало ділянку площею 2,8 га на вулиці Городницькій, 47.
У 2016 році ПАТ «Львівське АТП № 14630» потрапило до рейтингу транспортних підприємств України із найбільшим доходом в 2015 році та посіло в ньому 13 сходинку. Щодо рейтингу найприбутковіших транспортних підприємств України в 2015 році, то ПАТ «Львівське АТП № 14630» посіло в ньому 25 місце. Дослідження проводила компанія «Alliance Capital Management» і воно було опубліковане у жовтні 2016 року.
Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» на проспекті Свободи. Початок 2000-х років
Станом на кінець 2020 року, ПАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговує 31 автобусний маршрут: 7 міських маршрутів (№№ 15, 21, 23, 26, 31, 42, 44) в межах Львова, 13 приміських маршрутів в околицях Львова, 10 міжміських маршрутів та 2 міжнародні. Загалом на маршрутах, що обслуговує перевізник, в робочі дні працює 95 автобусів, в тому числі на міських маршрутах – 55 автобусів, на приміських – 20 автобусів, на міжміських – 15 автобусів, на міжнародних – 4. Загалом в робочі дні виконується 1272 автобусні рейси, в тому числі: по місту – 100 рейсів, на приміських маршрутах – 216 рейсів, на міжміських – 50 рейсів, на міжнародних – 4. ПАТ «Львівське АТП № 14630» експлуатує загалом 140 автобусів – 86 власних і 54 орендованих. Чисельність працівників підприємства у 2020 році – 264 особи. Основну долю в пасажирських перевезеннях, які виконує ПАТ «Львівське АТП № 14630», складають міські пасажирські перевезення – 80%. Частка платних пасажирів на міських маршрутах – 63%, правом безкоштовного перевезення користується 37% пасажирів. Приміські і міжміські перевезення складають 15% в загальному об’ємі перевезень, відсоток платних пасажирів – 75%. Доля міжнародних автоперевезень – 5%, підприємство обслуговує міжнародні маршрути Київ – Вроцлав та Львів – Люблін.
Мікроавтобус «Iveco Turbo Daily» маршруту № 24, який обслуговувало Львівське АТП № 14630. Початок 2000-х рр.
За даними сервісу «Opendatabot» зараз власниками Публічного акціонерного товариства «Львівське АТП № 14630» є Аллокулов Абдурахмон Абдуллажонович; Ахмаджонов Бахромжон Абдупаттайович; Абдірахімов Ойбек Абдірашидогли та Рокош Андрій Михайлович. Статутний капітал підприємства – 2 303 532 грн. Станом на 2020 рік активи підприємства складають 45017000 грн.; зобов’язання – 42235000 грн. Дохід за 2020 рік – 38893000 грн., чистий збиток – 1190000 грн. Керівником ПАТ «Львівське АТП № 14630» є Ігор Самардак, його попередником на посаді був Степан Кузбит.
Із серпня 2020 року ПАТ «Львівське АТП № 14630» входить до складу концерну «Екопастранс», засновниками якого стали іще два автобусних перевізники – ТзОВ «Фіакр-Львів» та ТзОВ «Міра і К». Концерн засновано 3 серпня 2020 року, його керівником є Ігор Степанович Самардак. Юридична адреса концерну – м. Львів, вул. Городоцька, 280.
Орендований автобус великого класу ЛіАЗ-5256, який курсував на автобусному маршруті № 3. Кінець 2000-х рр. Автор фото – Андрій Василюк
65-річна історія ТзОВ «Фіакр-Львів»: від таксомоторного парку до автобусного перевізника
Історія автобусного перевізника ТзОВ «Фіакр-Львів» розпочинається 21 березня 1956 року, коли було створено окремий таксомоторний парк Львова, який у 1980-х роках носив назву «Львівське АТП № 31402», а наприкінці 1980-х років отримало назву «Львівське АТП № 14606», із середини 1990-х років – ВАТ «Фіакр». Підприємство розмістилося на вул. Федьковича, 34б неподалік Привокзального ринку.
Починаючи із 1970-х років, на балансі таксомоторного парку поряд із легковими автомобілями таксі з’являються радянські мікроавтобуси – спочатку моделі РАФ-977ДМ «Латвія» на базі легковика ГАЗ-21 «Волга», а потім – моделі РАФ-2203 «Латвія» на базі ГАЗ-24 «Волга». Мікроавтобус РАФ-977ДМ мав довжину 4,9 метрів і міг перевозити 11 пасажирів. Його наступник – РАФ-2203 був дещо довшим – 5,07 метри і теж був розрахований на перевезення 11 пасажирів.
Мікроавтобуси РАФ-977ДМ в1970-х роках працювали на маршрутах в режимі «маршрутне таксі». Сучасне фото
Станом на кінець 1980-х років у місті Львові діяло 10 автобусних маршрутів у режимі «маршрутне таксі», 7 із них обслуговувало саме Львівське АТП № 14606. Окрім того в режимі «маршрутне таксі» діяли приміські маршрути до ближніх райцентрів Пустомит та Городка, які обслуговувалися мікроавтобусами РАФ 2203.
Львівське АТП № 14606 стало одним із перших транспортних підприємств Львова, яке пройшло процедуру приватизації – 15 травня 1995 року постановою № 343 Кабінет Міністрів України включив державне АТП № 14606 у перелік об’єктів, які підлягають обов’язковій приватизації у 1995 році. Наказ про перетворення держпідприємства «Львівське АТП № 14606» у Відкрите акціонерне товариство «Фіакр» за № 793 було підписано Регіональним відділенням Фонду державного майна України у Львівській області 28 квітня 1995 року. 6 травня 1995 року ВАТ «Фіакр» отримало свідоцтво про державну реєстрацію, яке видала Львівська обласна державна адміністрація. На момент заснування підприємство мало 880 засновників – фізичних осіб. Більше 5% акцій підприємства у 1997 році мав лише голова правління ВАТ «Фіакр» Роман Михайлович Запотічний – у нього було 15,4% акцій. Пакетом акцій у 3,69% володів також заступник голови правління Стефан Миронович Микитка. 2,55% акцій ВАТ «Фіакр» володів член правління Володимир Степанович Костик, а 1,5: акцій – член правління Роман Михайлович Онишко.
Мікроавтобуси РАФ-977ДМ повертає на проспект Шевченка. Фото початку 1970-х рр.
Протягом 1996 – 2002 року парк ВАТ «Фіакр» поповнився мікроавтобусами моделей «Peugeot J9 Karsan» (15 одиниць, жовтень 1997 р.), «Iveco Turbo Daily» (28 одиниць, які надходили у 1998 – 1999 рр.), «Газель» та малими міськими автобусами ПАЗ-3205. Станом на 2002 рік ВАТ «Фіакр» мало на балансі 180 автомобілів, у тому числі 80 легкових автомобілів таксі ГАЗ-24 «Волга», 90 автобусів та мікроавтобусів, а також 10 господарчих автомобілів. Підприємство базувалося у Львові на вулиці Федьковича, 34б. У 2002 році в штаті підприємства було 219 працівників. ВАТ «Фіакр» на початку 2000-х років обслуговувало 9 міських і 6 приміських автобусних маршрути. У 2002 році частка підприємства в загальному обсязі міських пасажирських перевезень становила 3,8%, було перевезено біля 5,6 млн. пасажирів.
На початку 2000-х років ВАТ «Фіакр» все іще експлуатувало на маршрутах мікроавтобуси РАФ-2203 «Латвія». Такі мікроавтобуси зокрема працювали на маршрутах № 32 та 33, які обслуговували мікрорайон Кривчиці. 9 липня 2000 року ВАТ «Фіакр» припинило обслуговування автобусного маршруту № 32, посилаючись на поганий стан вулично-дорожньої інфраструктури, особливо вул. Дорога Кривчицька, Старознесенська та Богданівська. За словами керівника ВАТ «Фіакр» Романа Запоточного, під час курсування цими вулицями у мікроавтобусів РАФ-2203 виходять із ладу підвіска і ходова частина. В Управлінні транспорту ЛМР розглядався варіант запуску в Кривчиці «соціального» автобусного маршруту вул. Валова – Кривчиці, але в бюджеті не знайшли коштів на відповідні дотації. Таким чином, останнім автобусним маршрутом у Львові, де курсували мікроавтобуси РАФ-2203 був маршрут № 33, який поєднував пл. Св. Теодора і вул. Личакіську і пролягав по вул. Новознесенській, Польовій, Пластовій, Богданівській та Тракту Глинянському.
Мікроавтобус РАФ-2203 на кінцевій на пл. Рози Люксембург (Катедральній) 1980-ті рр.
У середині 2000-х років закінчується експлуатація мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan». У другій половині 2000-х років ВАТ «Фіакр» оновлює свій рухомий склад за рахунок закупівлі вітчизняних автобусів БАЗ А079 «Еталон», «Богдан» А069, «Богдан» А092, китайських автобусів «Shaolin SLG6720CGE» (5 одиниць, 2006 р.), а також російських автобусів ПАЗ.
Станом на 2009 рік ВАТ «Фіакр» обслуговувало 4 міські автобусні маршрути Львова: №№ 29, 29А (вул. Медової Печери – Приміський вокзал), 31 (Університет – вул. Ряшівська) та 47 (Приміський вокзал – вул. Шевченка – Рясне-2).
У вересні 2011 року змінилася організаційно-правова форма підприємства – із відкритого акціонерного товариства воно було перетворене у товариство із обмеженою відповідальністю «Фіакр-Львів».
Мікроавтобус РАФ-2203 на кінцевій на пл. Рози Люксембург (Катедральній) 1980-ті рр. Автор фото – Олег Висоцький
Після «транспортної реформи» 2012 року ТзОВ «Фіакр-Львів» обслуговувало 10 міських автобусних маршрути №№ 13, 17, 18, 22, 24, 30, 34, 39, 41 та 43. Зараз компанія обслуговує автобусні маршрути №№ 13, 17, 22, 24, 34, 39, 41 і 43. У 2012 – 2015 роках на автобусному маршруті № 18 «вул. Личаківська – вул. Суботівська» курсували автобуси великого класу, які згодом були замінені на автобуси малого класу. Зараз маршрут № 18 обслуговує Львівське комунальне АТП № 1.
У 2016 році перевізник ТзОВ «Фіакр-Львів» потрапив в рейтинговий список найбільш дохідних транспортних компаній України, складений моніторинговою компанією «Alliance Capital Management» за фінансовими результатами 2015 року. В рейтингу транспортних компаній із найбільшим валовим доходом ТзОВ «Фіакр-Львів» зайняло 29 місце.
Прохідна і виїзд із території ТзОВ «Фіакр-Львів». 2014 р.
ТзОВ «Фіакр-Львів» у 2020 році за даними сервісу «Opendatabot» отримало дохід в розмірі 32812000 грн. і закінчило фінансовий рік із чистим прибутком в 1 мільйон 126 тис. грн. Вартість активів компанії 7528000 грн., зобов’язання – 11479000 грн. Розмір статутного капіталу 1629662 грн. Єдиним власником підприємства, якому належить 100% статутного капіталу, є Роман Михайлович Левик.
Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ
Перелік використаних джерел інформації:
Історія Львова у документах і матеріалах. – Київ: Наукова думка, 1986;
Публічна фінансова звітність ПАТ «Львівське АТП № 14630»;
Публічна фінансова звітність ВАТ «Фіакр»
Офіційний сайт компанії-перевізника ПАТ «Львівське АТП № 14630» – http://latp.com.ua/
