Важливою джерельною базою для наукової, просвітницької, виставкової та іншої музейної праці слугують світлини, адже вони фіксують відомих людей і різноманітні події. Неоціненними в цьому сенсі є фотографії траурної процесії та похорону видатного українського митця Олекси Новаківського, які 1935 року зробив фотограф Михайло Пежанський (1900–1987) і котрі зберігаються нині в колекції Юрія Завербного.
Завдяки пошуковій і дослідницькій діяльності засновника сайту “Фотографії старого Львова” і “Львівського Фотомузею” Романа Метельського нещодавно з цими унікальними світлинами змогли ознайомитися й працівників Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (ХММ О. Новаківського). Думаємо, варто, щоб про них і їхнього автора дізнався й ширший загал.
Михайло Пежанський — визначний український інженер-будівельник, термінограф, фотограф, колекціонер-архівіст і пластун народився у Львові в сім’ї архітектора Григорія Пежанського. Спочатку навчався у Львівській академічні гімназії, а 1927 року закінчив інженерний факультет Віденського політехнічного інституту. Після другої світової війни виїхав до Мюнхена, а 1949 року іммігрував до США. Він був членом численних наукових інституцій, як-от НТШ у Львові, Українського технічного товариства (Львів, Мюнхен), Товариства українських інженерів Америки. Також був співзасновником Українського термінологічного центру та Українського фотографічного товариства в Америці. Займався фотофіксацією творів українських митців, що експонувались на виставках у США.
На вищезгаданих світлинах фотомитець зафіксував урочисту прощальну ходу вулицями Львова та похорон Олекси Новаківського на Личаківському цвинтарі у Львові. До речі, в архіві ХММ Олекси Новаківського зберігаються стрічки з поховальних вінків від Національного музею, Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ), Українського Товариства Прихильників Мистецтва (УТПМ), синів митця Ярослава і Ждана-Олекси, учнів його мистецької школи та друзів художника: мистецтвознавців, письменниці Іванни та педагога і громадського діяча Миколи Малицьких. Окрім того, для висвітлення моменту похорону О. Новаківського ми використовуємо копії фотографій, які тепер маємо змогу атрибутувати як світлини Михайла Пежанського.
Олекса Новаківський — видатний український художник, педагог, одна з найяскравіших творчих особистостей в історії української культури XX століття. Митець народився на Вінниччині, навчався у Краківській академії мистецтв, а 1913 року, на запрошення митрополита Андрея Шептицького, переїхав до Львова. У цьому місті митець працював до останніх своїх днів. У Львові художник створив потужні за своїм ідейно-семантичним наповненням символіко-алегоричні та метафоричні композиції. Поступово його малярський почерк змінюється, письмо стає експресивнішим, мазок –– імпульсивно-нервовим, а барви яскравішають. Тут діяла Мистецька школа Олекси Новаківського (1923–1935), створена з ініціативи та за матеріальної підтримки Владики. У Львові в подружжя Новаківських, Олекси і Анни-Марії, народилося двоє синів — Ярослав і Олекса-Ждан.
Останній і незавершений твір митця — це ікона «Мати Милосердя» («Святоюрська Мадонна»), — яку він виконував для центрального вівтаря архікатедрального собору Св. Юра у Львові. Для цієї композиції О. Новаківський створив близько 20 підготовчих олійних ескізів і 100 рисунків олівцем та вуглем. Запрестольна ікона «Мати Милосердя», яка викристалізовувалася з поєднання давньоукраїнських і західноєвропейських мистецьких традицій, мала стати духовною та мистецькою домінантою в інтер’єрі собору Св. Юра у Львові.
Уночі проти 29 серпня 1935 року О. Новаківський пішов у засвіти… «Провидіння так зарядило, що ікона “Мати Милосердя” стала останнім, незавершеним творчим завданням Олекси Новаківського. Художник відійшов у вічність, але могутня сила його мистецтва назавжди залишиться в пам’яті українців».
31 серпня в церкві Преображення Господнього у Львові панахиду та чин його похорону відправив єпископ-помічник Львівський Іван Бучко. Була сформована велелюдна похоронна процесія на чолі з отцем-мітратом Олексієм Базюком, яка заполонила вулицю і рушила в напрямку Личаківського цвинтаря. Слідом за катафалком із тілом О. Новаківського, тримаючи за руки осиротілих синів митця — 15-літнього Ярослава й 13-літнього Ждана-Олексу, — ішов Михайло Мороз, один з учнів художника. За ними вишикувались численні учні Мистецької школи Олекси Новаківського, громадсько-політичні, церковні, культурні, наукові діячі, близькі друзі митця та поціновувачі мистецького таланту художника.
Олексу Новаківського поховали на Личаківському кладовищі у Львові (поле 59). Прощальне слово виголосили: від Святоюрської парафії –– крилошанин Львівської капітули о.-д-р Леонтій Куницький, від учнів митця — український художник Михайло Мороз, від Національного музею — перший і багатолітній директор інституції д-р Іларіон Свєнціцький, від АНУМ — львівський мистецтвознавець, історик, видавець і публіцист д-р Микола Голубець.
У цей скорботний час український мистецтвознавець та філософ-культуролог професор Володимир Сас-Залозецький (1896–1959) опублікував в пресі кілька посмертних статей про Олексу Новаківського. Науковець наголошував, що художник мав високу мистецьку культуру, бо зумів у час несприятливих для розвитку українського мистецтва обставин виразити своє яскраве мистецьке індивідуальне «я». Коли громадськість у Львові прощалася із видатним митцем, В. Залозецький перебував у Відні і 30 серпня надіслав допис до щоденної газети «Діло». Він зазначив, що вважає своїм обов’язком передати з чужини «цих пару скромних рядків замість грудки землі на свіжу могилу великого мистця» і схилити «голову перед Його великими Тінями».
«Великі страти відчуваємо щойно тоді, коли усвідомимо собі значіння тих, що ми їх стратили. Остання страта зустріла українське громадянство і всіх тих, які стояли близько до мистця, так нагло, що ще не хочеться вірити, що його між нами не стало. Ще пару неділь тому автор цих рядків дискутував з мистцем над проєктами Святоюрської Мадонни і ніхто не міг припускати, що подиву гідну життєвість і темперамент мистця може припинити маєстат смерти… І не могла навіть вміститися думка, що ця людина, яка палала вся святим огнем творчого захоплення, що снувала горячково безліч мистецьких проєктів, може від нас так нагло і так траґічно відійти…
Бо захопила великого мистця смерть нагло посеред його творчости. Перебила кипуче мистецьке життя і не дала завершити і так величавий мистецький набуток. І саме тому наше громадянство понесло подвійну втрату: втратило мистця, який переріс своїм талантом все теперішнє українське малярство, і те все, проєктоване ним і незавершене, що ще далі збагатило би духову скарбницю українського громадянства.»
Ірина РІЗУН
завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
- Залозецький В. Олекса Новаківський // Дзвони (Львів). 1935. Чис. 11. С. 525–
- Залозецький В. Олекса Новаківський // Діло (Львів). 1935. Чис. 236. С. 3.
- Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998 — 332 с., іл.
- Савицький Р. Пежанський Михайло, фотограф, інженер, архівіст // Історія пласту[Електронний ресурс] – Режим доступу: https://100krokiv.info/2017/06/pezhanskyj-myhajlo-fotohraf-inzhener-arhivist/
- Шейко О. Творець, що відійшов у розквіті сил. //Фотографії старого Львова [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/tvorets-scho-vidijshov-u-rozkviti-syl/
