Найдавніший період історії Львова асоціюється із князями, а навіть з королями. Натомість, в наступну хронологічну епоху обличчя міста чи не найбільше визначали міщани, купці, патриціат. Імена багатьох із них відомі до сьогодні. Подекуди це цілі роди, яким ми завдячуємо старовинними ренесансними кам’яниця чи зведенням неповторних сакральних об’єктів. Водночас, про цих діячів нам відомо не так багато – часто крім імен, по суті, нічого: ми навіть не знаємо як вони виглядали, з чого складалась їхня буденність. Дещо кращою є ситуація із львівським патрицієм XVI століття Станіславом Ґанелем. Його надгробна плита, замовлена, очевидно, дружиною збереглася у латинській катедрі. Безумовно, що цей надгробок не дає уявлення про вигляд Станіслава Ґанеля. Тут можна говорити хіба про те, яким згаданого патриція бачив скульптор, а радше навіть про мистецькі й естетичні уподобання епохи. З іншого боку, існують і інші джерела, здатні пролити певне світло на особистість Станіслава Ґанеля. Зокрема, на рівень його заможності.
Надгробна плита Станіслава Ганеля з латинської катедри під час реставрації (2013 р.). Фото з https://zaxid.net/
Дружина
Перші (певні) висновки про персону Станіслава Ґанеля можна зробити після вивчення та осмислення біографії його дружини, Софії Ґанель, діячки у Львові знаної. Її життєпис більш багатий, у порівнянні з чоловіком, на фактографічні дані, а персона відома і часто обговорюється навіть у наші дні.
Фасад костелу Св.Софії (J.Swoboda) приблизно 1865 р.
Отож, як воно і має бути в порядній родині, відносини між ними складалися по-різному. Водночас, підтримку та фундацію львівських єзуїтів Софією Ґанель, заснування нею храму святої Софії у Львові, будівництво, між іншим і на її кошти, колегіуму та костелу єзуїтів – ці та багато інших знатних діянь Софії Ґанель, якими вона й вписала своє ім’я в історію нашого міста, важко уявити без Станіслава Ґанеля, її чоловіка. Очевидно, що багато із перерахованого стало можливим, у тому числі, завдяки Станіславу Ґанелю, хоч його самого на момент звершення цих дій уже й не було серед живих.
Читаючи істориків
Серед дослідників історії Львова та вчених, кому ми завдячуємо відомостями про місто, не можна не згадати про Владислава Лозинського. Чудовий палац в центрі міста, де зараз знаходиться галерея, цінна мистецька колекція, а також надзвичайно багата інтелектуальна спадщина – це те, чим згаданий вчений запам’ятався для наступників.
Владислав Лозинський на фоні своїх колекцій, 1910р (фото власність Котлобулатова І.)
Між іншим, він також писав художні та наукові тексти. Зокрема, є автором праці, яка стосується історії львівського патриціату. У останній Владислав Лозинський, між іншими, згадує і про сімейство Станіслава та Софії Ґанель. Зокрема, покликаючись на міські акти, подає інформацію про рівень заможності родини.
Давній інвентар
Праця “Patrycjat i mieszczaństwo lwowskie w XVI – XVII wieku” Владислава Лозинського присвячена аналізу економічного життя Львова у зазначений період, також там перераховано представників знатних родів, які впливали на економічне та політичне життя Львова, визначали повсякдення міста, його образ. Не обійшов історик увагою і родину Ґанелів. Зокрема, вчений покликається на інвентар 1577 року, який було укладено вже після смерті Станіслава Ґанеля. Документ цей, за Владиславом Лозинським, збережений “у міських актах”, є не просто цінним джерелом для дослідження й осмислення урбаністичних процесів на наших теренах. Він також дозволяє судити про рівень заможності родини Ґанелів, якщо говорити про більш конкретні речі.
Колишня Ганлівська кам’яниця на Ринку. Фото з https://lia.lvivcenter.org/
Відтак це джерело дозволяє сказати про статки, які міг залишити по собі львівський патрицій XVII століття: “…багато золота і срібла, позолочений посуд, декілька десятків срібних ложок, пояси, перстні, багато гаптовані перлами тканини”. Також в інвентарі є згадки про наявну у будинку Ґанелів зброю. Зокрема, це декілька шабель і меч зі сріблом. У підвалах Ґанелів, очевидно, не в них одних, можна було знайти великий запас заморських вин. Врешті, Станіслав Ґанель ще й володів фільварком під Львовом, а при тому була і стайня, де стояло 14 коней. У переважній більшості – із Османської імперії. До цього переліку варто додати і кам’яницю №5, що на Площі Ринок, якою володіла Софію Ґанель, над якою працювали кращі у місті майстрів. Саме у цьому будинку вона й дозволила проживати єзуїтам після приходу їх до Львова і до будівництва ними свого власного комплексу у місті.
Де пересікаються інтереси
Зрозуміло, що відносини між найбагатшими жителями давнього Львова також складалися по-різному, траплялося всяке. Так, інший історик, Денис Зубрицький, покликаючись на актові документи, описує декілька цікавих епізодів, які допомагають нам вибудувати обрав Станіслава Ґанеля більш повно. Так, у 1565 році Костянтин Корнякт продав Станіславу Ґанелю 500 волових шкур, але в тому ж році між згаданими купцями та, по суті, сусідами на Площі Ринок спалахнула суперечка, в корені якої лежав розподіл бочок з мальвазією та лимонами.
Костянтин Корнякт
Кампіани, Боїми, Домагаличі, Шольц-Вольфовичі, Штехери, Корнякт… цей список із прізвищ заможних та знатних львів’ян\родів давнини можна продовжувати. У кожному з випадків про цих діячів можна сказати багато хорошого, а часто і немало поганого. Водночас, вони творили та визначали обличчя Львова декілька століть тому. Ми до сьогодні розповідаємо про них та їхні діяння відвідувачам міста, переплітаючи туманні факти з таємницями та секретами, яких кожна з епох наплодила про них чимало. Щодо роду Ґанелів – вони також важлива та невід’ємна частина цієї оповіді. Оповіді, яка продовжується в наші дні і залишиться після нас…
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
В неділю, 17 жовтня 2021 року, о 18:00 у Львівській опері хорова капела «Дударик» представить святкову програму «Дударик 50». Цей концерт буде головним із мистецького марафону до ювілею капели, повідомили в Дударику.
«Головний акцент святкування буде, безумовно, 17 жовтня. У сам наш день народження дамо концерт у Львівській Опері. Ексклюзивними гостями буде «Хорея Козацька», лицарі духу, завзяті дослідники, реконструктори і репрезентанти української музики 17-20 столітть, а це пісні світські і козацькі, канти псалми, думи пісні і гимни часів до і пост УНР… В цьому колективі кожен з музикантів є віртуозом гри на розмаїтих старовинних інструментах. Ми почуємо їхнє унікальне сольне звучання, а також творчий симбіоз автентичних барв із чоловічим та хлоп’ячим складом капели.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
У другому відділені концерту звучатимуть найвидатніші твори з камерного, симфонічного та ораторійного репертуару капели англійської, німецької, австрійської та країнської композиторської школи. Твори виконуватимуться у супроводі Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та солістів Львівської та Київської національної опер Людмили Осташ, Тетяни Вахновської, Романа Трохимука та Сергія Магери, – розповів директор та художній керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
Нагадаємо, цього року музична візитка картка України – хорова капела «Дударик» святкує 50-літній ювілей і з цієї нагоди у жовтні проводить мистецький марафон. Зокрема, 4 жовтня на сцені Театру Заньковецької відбувся концерт «Oktoberfest по-львівськи», а окрім великого святкового концерту у Львівській опері 17 жовтня відбудеться ще низка заходів.
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
15 жовтня о 17:00 на сцені Львівської національної філармонії у розважально-музичній програмі «Два по 50? – Будь ласка!» виступатиме вокальна формація «Дударик-FOREVER» у супроводі естрадного оркестру. Гостями свята буде фольклорний ансамбль «Веселка» (м.Білгород-Дністровський).
Хорова капела «Дударик» 4 жовтня у театрі ім. Марії Заньковецької на концерті “Oktoberfest по-львівськи”
16 жовтня об 11:00 у Храмі Святого Лазаря відбудеться Поминальна Служба Божа. Служба відправлятиметься в пам’ять за «Дудариками-Навіки», серед яких Микола Кацал- фундатор і засновник колективу, Василь Сліпак – всесвітньовідомий оперний співак, отець Андрій Дуда – Герой України, військовий капелан, волонтер і знаний громадський діяч та співаки капели, які не розділять із нами свята тут на землі. По завершенню буде влаштована фотовиставка світлин «Дударик-Навіки».
Екчпозиція проєкту "Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність"
В середу, 13 жовтня 2021 року, об 11:00 год. в Музеї історії України (пл. Ринок 24, 4 поверх) відбудеться презентація проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”.
Проект створений командою Львівського історичного музею за підтримки УКФ. Він передбачає ознайомлення із основними етапами державотворення України. Відвідувачі зможуть в ігровій формі відтворити модель держави апелюючи до власного досвіду.
Постер проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
Проєкт є комбінований за методами подачі інформації, яка зосереджує увагу на історії українського державотворення. Едукаційна частина проекту, яка часто у музеях є додатковою складовою виставки, в цьому проекті є його невід’ємною частиною. Завдяки цьому відвідувачі зможуть дослідити історію крізь призму засад функціонування різних форм української державності в історичній перспективі.
Екчпозиція проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
У проєкті застосовані комбіновані методи подачі інформації – як у вигляді “класичної” виставки, так і комплексу інтерактивних програм, які дозволяють отримати інформацію азів існування української держави та емпіричним шляхом “побудувати” свою модель державотворення.
У Харкові на 50-му році життя помер відомий українських музикант і актор Михайло Барбара.
Михайло (Місько) Барбара народився у Львові 14 листопада 1971 року. У 1989 році став одним із засновників і фронтменом популярного впродовж 90-х львівського гурту «Мертвий Півень».
Однією з найупізнаваніших рис гурту стали пісні на вірші відомих українських поетів. За 30 років існування гурту через нього пройшло близько 20 музикантів. Місько Барбара також паралельно грав у харківському театрі «Арабески».
У 1998 році переїхав до Харкова, де почав грати у харківському театрі «Арабески». Одружений із режисеркою театру Світланою Олешко.
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та близьким Михайла Барбари.
В колекції польського онлайн архіву вдалось натрапити на добірку світлин, які були об’єднані назвою – «перші львівські трамваї». Хронологія фото охоплює період 1900-1930-х років.
Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.
Перші вісім фото були зроблені в період із 1900 до 1921 року, а інші в міжвоєнний період. Це можна зрозуміти з одягу та державної символіки, яка прикрашає транспорт та вивісках на будинках.
Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.Львівський трамвай, 1900-1930-ті рр.
Автор світлин невідомий, але ймовірно, ним є якийсь львівський фотограф. Світлини у дуже добрій якості дозволяють чудово розгледіти деталі.
Поблизу села Соколівка, що на Львівщині, під час пошукових експедицій знайшли місце поховання воїнів Української повстанської армії. Там виявили останки 16 людей. Про це повідомив директор меморіально-пошукового центру “Доля” Святослав Шеремета, пише СУСПІЛЬНЕ.
Серед них 15 чоловіків і 1 жінка. Більшість чоловіків молодшого віку від 20 до 30 років. У загиблих воїнів УПА виявили вогнепальні поранення та травми, які були завдані тупим предметом.
Людські останки. Фото: Меморіально-пошуковий центр “Доля”
“Часто НКВС-сти добивали прикладами автоматів. Це могли бути такі травми. Зараз проведені пошукові дослідження, ексгумаційні дослідження, антропологічні дослідження – встановлено вік, стать і параметри, які поранення, які ушкодження власне мали загиблі”, — каже директор меморіально-пошукового центру “Доля” Святослав Шеремета.
На Львівщині знайшли спільну могилу, де були поховані вояки УПА.Фото: Меморіально-пошуковий центр “Доля”
За словами Святослава Шеремети, воїни могли загинути після 1944 року.
Перепоховання останків відбудеться 15 жовтня на місцевому кладовищі у селі Соколівка.
Команда ГО «Вирій» презентувала проєкт з емоційною назвою «Стежками предків: Сяніччина». Презентації відбулися в Україні та Польщі. Дехто побіжить шукати на карті України слово Сяніччина, а хтось з впевненістю скаже, що такого регіону в Україні немає. Більше довідатися про Сяніччину тепер може кожен українець, розгорнувши путівник, що його підготували члени громадської організації «Вирій».
Перш за все варто звернути увагу на те, що в путівнику описано коротку історію міст та сіл Сяніцького повіту, де до середини ХХ століття проживали українці. Внаслідок депортацій 1944—1946 років на територію УРСР та операції «Вісла» 1947 року українців змусили покинути ці терени. Лише дуже незначній частині вдалося залишитися на своїх землях, дехто зміг повернутися з півночі та заходу Польщі в середині 1950-х років, відродивши місцеве українське життя. Проте абсолютна більшість депортованих українців залишилася на території УРСР, в сучасних Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях: шлях на рідні землі був для них закритий назавжди.
Учасники експедиції
Згідно зі списками, складеними комісією з переселення, із Сяніцького повіту до УРСР мало бути депортовано 49 749 українців. Більшість тих, хто підлягав депортації, проживали у південній частині повіту (ґміни Команча, Щавне, Яслиська, Буківсько), а також у сільських місцевостях довкола Сянока і в східній ґміні Мриголод. Влада Польщі та СРСР задумувала акцію як добровільну, однак українці, що століттями жили і господарювали у своєму краї, не мали наміру залишати рідні домівки. Тому депортація була насильницькою, тривала майже два роки і часто супроводжувалася кривавими подіями.
Тема болюча, трагічна та складна. В українському суспільстві лише нещодавно про депортації почали говорити на державному рівні. За рішенням Верховної Ради від 2019 року у другу неділя вересня на державному рівні вшановують роковини депортації — примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Західної Бойківщини у 1944—1951 роках.
Учасники експедиції
Не потрібно бути сильним в математиці, щоб зрозуміти, що депортованим зараз вже далеко за 70. Отже, в Україні є як мінімум три покоління, для яких це не лише сторінка в історії, а й особиста трагедія.
Команда організації «Вирій» від 2009 року намагається знайомити українців з України з історією депортацій та їхніх родин. У 2021 році завдяки підтримці Українського культурного фонду команда реалізувала проєкт «Стежками предків», що включав пошукову експедицію з відвідинами Сяніцького повіту, зйомку фото- та відеоматеріалів, які згодом стали основою путівника. Опрацювавши більше 100 джерел, команда подала інформацію компактно, на 296 сторінках видання. Окрім друкованої версії підготовано онлайн версію путівника «Стежками предків: Сяніцький повіт», яку можна оглянути за посиланням https://cutt.ly/UEHGDgR.
Учасники експедиції
Плануючи мандрівки, люди зазвичай користуються різними доступними ресурсами. Під час експедиції партнери «Вирію», команда «Skeiron», відзняла аеро 3D панорами 20 об’єктів, які сформували віртуальний тур Сяніччиною. Тож під час пошуку в Google поряд із зображеннями можна отримати панорами 360. Це незвичні панорами, адже вони промарковані інфографікою, де подаються статистичні дані конкретних сіл станом на 1785 та 1939 роки. Повний віртуальний 3D тур з 20-ма панорамами можна оглянути тут: http://skeiron.com.ua/rrryss/vyrij/.
Не оминула команда проєкту неіснуючих сіл, які знаходяться на території повіту, і на картах Google ці дані — чи не єдина згадка про існування деяких населених пунктів. На сучасних панорамах протрасовані межі сіл згідно з польськими картами 1938 року.
«Ти йдеш лісовою дорогою, зупиняєшся, а тут щось схоже на стару пивницю чи закинуту криницю. Проходиш далі — можеш побачити придорожній хрест або залишки цвинтаря. Відразу думаєш: навіщо туди йти? Проте наша команда була готова долати непрохідні хащі, щоб знайти той один хрест від церкви чи цвинтаря. Бо якщо ми не будемо зберігати це в пам’яті, не будемо про це писати, це зникне. А поки живе пам’ять, ці села будуть існувати. на сторінках нашого путівника — так точно!» — діляться спогадами учасники експедиції.
Учасники експедиції
Завдяки реалізації проєкту кожен зможе обрати для себе зручний формат мандрівки на історичну Сяніччину, відвідати її з друкованим путівником, переглянути електронну версію або ж за допомогою GoogleMaps «політати» навколо об’єктів, що промарковані логотипом «Стежками предків».
Громадська організація «Вирій» займається збереженням і популяризацією історії та культури українських етнічних земель за кордонами України. Утворена у 2014 році у Львові учасниками міжнародного табору-експедиції «Вирій», який від 2009 року щороку відбувається на теренах Закерзоння (південно-східна Польща). Об’єднує громадських активістів з різноманітних сфер суспільного життя, яким не байдуже збереження культурної спадщини і національної пам’яті українців за межами України. У 2019 році організація розпочала проєкт «Стежками предків».
«Стежками предків» — проєкт, що популяризує українську культурну спадщину, яка збереглася на території Польщі. Цьогоріч у червні відбулася пошукова експедиція «Стежками предків: Сяніцький повіт», основна мета якої — фіксація культурної спадщини українців, які до середини ХХ століття жили на теренах сучасної південно-східної Польщі. Львів’яни, учасники експедиції, відвідали Сяніцький повіт, де за 7 днів зробили фото- та відеофіксацію близько 100 існуючих та неіснуючих сіл, щоб згодом сформувати популярний путівник для туристів та краєзнавців.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду. Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно з чинним законодавством, спрямовується та координується Міністерством культури України. Підтримка проєктів Українським культурним фондом здійснюється на конкурсних засадах.
Статтю підготувала Христина Дубницька, голова ГО “Вирій” , комунікаційна менеджерка проекту “Стежками предків”
За минулі кілька місяців ми випили добрячу кількість філіжанок кави з нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова. Від тої кави назбиралося вже чимала кількість кавової гущі. Сьогодні вирішили розповісти як цю гущу можна використати. Відповідно стаття найкраще читається з філіжанкою запашної кави. Раптом ще якась нова ідея з’явиться.
Кавова гуща є цінною органічною сировиною, яка має безліч корисних властивостей. Вона хороша для шкіри і волосся, допомагає в боротьбі з неприємними запахами і садовими шкідниками, а також замінює багато побутових засобів по догляду за абудинком
1. Добриво для рослин
З кавової гущі виходить відмінне добриво для рослин. Особливо добре воно підходить для плодових дерев і квітів: троянд, азалій, рододендрону, гортензій і камелії. Кава додає ґрунту кислотності і відлякує шкідників. Гущу можна додавати в компост або воду для поливу рослин. Якщо змішати з провареною кавою насіння моркви перед посівом, воно проросте швидше, а самі плоди будуть солодші і корисніші.
Кавова гуща
2. Дезодорант для рук і холодильника
Насичений аромат кави може усувати неприємні запахи. Наприклад, вологою кавовою гущею можна протирати руки після приготування їжі з цибулею або часником. А суха проварена кава відмінно підійде для дезодорування холодильника. Потрібно насипати гущу у скляну банку і поставити її на одну з полиць. Кава усуне всі неприємні запахи всередині камери і замінить собою соду, яка зазвичай використовується у цих цілях.
3. Відлякувач садових шкідників
Кавовий запах неприємний для деяких тварин і комах. Це стане в нагоді у саду, щоб відлякати від клумб і грядок різних шкідників, наприклад, кішок з сусідньої ділянки. Для цього необхідно змішати кавову гущу з апельсиновою цедрою і розсипати отриманий порошок навколо рослин, які страждають від надмірної уваги непроханих гостей. Кавова гуща також відлякує слимаків та равликів, що поїдають садовий урожай. Її можна використовувати у боротьбі з мурахами, засипаючи гущею мурашники, які розростаються на ділянці.
Кавова гуща
4. Засіб від бліх
Проварена кава також допоможе в боротьбі з блохами у собак. Для цього потрібно втерти гущу в мокру шерсть домашнього вихованця після миття. Насичений запах відлякує паразитів.
5. Освіжувач повітря
Кавову гущу можна додати у вазу з квітами. Вона органічно впишеться в загальну композицію, ставши природним декоративним наповнювачем, а також виступить в ролі освіжувача повітря, який можна використовувати у ванній кімнаті, туалеті або вітальні. Воду в таку квіткову композицію додавати не можна, а тому краще використовувати для неї засушені квіти. Наприклад, лаванду, яка в сухому вигляді ароматніша, ніж у свіжому.
Маска з кавової гущі
6. Антицелюлітна маска
Кофеїн покращує кровообіг і виводить зайву рідину з організму. Завдяки цій властивості він корисний у боротьбі з целюлітом. Для лікувальної маски потрібно змішати кавову гущу з оливковою олією, вином або імбирним маслом. Потім нанести отриману масу на проблемні зони тіла і масажувати їх круговими рухами за допомогою щітки або губки. Процедуру необхідно повторювати раз-два в тиждень. За допомогою кавової маски можна заощадити багато грошей на відвідування спа, де аналогічний курс масажу обійдеться в чималу суму.
7. Порошок для миття посуду
Завдяки своїй грубій структурі кавова гуща відмінно відтирає засохлий бруд і залишки їжі. Її можна використовувати для миття каструль і сковорідок замість соди і побутової хімії, яка є небезпечною для людей і навколишнього середовища.
8. Маска проти випадіння волосся
За допомогою кавової гущі можна робити масаж шкіри голови. Це зміцнює коріння волосся і сприяє їх росту. Процедуру потрібно проводити перед миттям голови, взявши трохи перемеленої кави, і акуратно втерти її у зволожену водою шкіру. Через 10-15 хвилин маску можна буде змити. Згодом волосся набереться сил і перестане випадати. Кавову маску не рекомендується робити блондинкам, оскільки кава є натуральним барвником і може надати волоссю темний відтінок.
Розкішне волосся після кавової гущі
9. Фарба для волосся
Міцно заварену каву можна використовувати в якості барвника для темного волосся – як натурального, так і фарбованого. У першому випадку вона робить колір більш насиченим і глибоким, а у другому – зберігає відтінок пігменту, який використовувався при фарбуванні. Кавову гущу також рекомендується додавати у хну. Це надає волоссю більш темний, мідний, відтінок, який виглядає благородніше за рудий.
Для кращого закріплення кольору рекомендується додавати свіжозварену кавову гущу у кондиціонер для волосся, наносити його на всю довжину і залишати під банною шапочкою на 15-20 хвилин. Після цього необхідно ретельно промити волосся. Крім того, проварену каву можна додавати в шампуні. Ще один варіант – споліскувати волосся охолодженим відваром з міцної кави.
Розкішне волосся після кавової гущі
10. Барвник для яєць, паперу і тканин
Кава відмінно забарвлює не тільки волосся, але і тканини. З її допомогою можна зістарити папір і зробити натуральний барвник для пасхальних яєць. Підсумковий колір буде залежати від концентрації розчину: чим більше кавової гущі ви додасте у воду при кип’ятінні, тим більш насиченим буде відтінок. Щоб зробити барвник, необхідно проварити каву, зцідити її і остудити отриманий настій.
Потім в ньому можна варити яйця і тканини. Перші протягом 10 хвилин, другі – півгодини. Текстиль краще попередньо замочувати у воді і в кінці не вичавлювати, щоб він убрався рівномірно. Папір досить потримати в кавовому відварі кілька хвилин, а потім висушити.
11. Маскування подряпин на меблях
Фарбувальні властивості кави можуть стати у нагоді ще в одній справі – маскуванні подряпин і потертостей на дерев’яних меблях. Для цього потрібно приготувати насичений кавовий розчин з провареної гущі, занурити в нього ватний диск і втирати натуральний барвник в подряпину, поки вона не зіллється з іншою поверхнею меблів. Цей рецепт працює тільки у випадку з темними меблями.
Розкішне волосся після кавової гущі
12. Засіб від ковзання на тротуарі
На відміну від солі, яка є небезпечною для навколишнього середовища і взуття городян, кавова гуща абсолютно нешкідлива для екології. При цьому вона може стати гідною альтернативою хімічним речовинам, які використовуються взимку для боротьби зі слизьким льодом. Крім того, натуральна сировина притягує сонячні промені і прискорює процес танення снігу.
13. Скраб для тіла та обличчя
Кавова гуща відмінно підійде для натурального скрабу. У неї потрібно додати трохи оливкового масла, яке добре живить і зволожує шкіру. Крім того, масло зробить консистенцію скрабу більш ніжною та м’якою, що не погіршує його властивості з очищення. Кавовий скраб також рекомендується робити перед походом на пляж або в солярій. Завдяки йому засмага лягає рівномірніше.
Розкішне волосся після кавової гущі
14. Маска проти набряклості очей
З перемеленої кави можна зробити живильну маску для обличчя, якщо додати до двох столових ложок гущі дві ложки какао, одну ложку меду і три столові ложки молока або йогурту. Отриману масу потрібно нанести на обличчя, акуратно масажуючи шкіру, і залишити на 15-20 хвилин, поки суміш не засохне. Кавова маска звужує пори, зменшує почервоніння обличчя і видаляє з шкіри зайвий жир, роблячи її матовою і пружною. Крім того, кава прибирає набряклість і припухлість під очима, а мед і молоко добре зволожують шкіру.
15. Натуральний ліфтинг
Ще одна маска з кави замінить дорогий косметичний ліфтинг в салоні краси. Для неї необхідно змішати чверть склянки кавовій гущі з одним яєчним білком і нанести масажними рухами отриману масу на обличчя. Після того, як маска засохне, можна сміливо її змивати. Аналогічна процедура в спа обійдеться в чималу суму.
Минулого року Віктор Винник і МЕРІ видали свій ювілейний п’ятий альбом «Снайпери-Амури». Багато треків з нього отримали відеоряд. Залишилось усього кілька пісень, які наразі ще не візуалізовано. Та цими днями дійшла черга до пісні під назвою «Тільки не треба», і тепер команда готова представити кліп на цю композицію.
Робота цікава зокрема і тим, що режисером цього разу виступив сам Віктор Винник. Це вже не перший такий досвід, свого часу Віктор займався зйомками кліпу на пісню «Сестра».
Віктор Винник і МЕРІ
Над відео «Тільки не треба» музиканти разом зі знімальною групою компанії West Art працювали два тижні. Сюжет кліпу доволі простий: головна героїня прямує на концерт до Віктора і компанії, але врешті-решт не встигає і залишається ні з чим.
Віктор Винник зауважив, що ця пісня про надто самовпевнених дівчат, які вважають, що земля обертається навколо них. Але часто результатом такої поведінки стає банальне розчарування.
За настроєм пісня і відео нагадують перші кліпи МЕРІ, які свого часу принесли артистам впізнаваність та популярність.
Віктор Винник вважає, що в такі непрості часи, які ми зараз переживаємо, слухачам не зашкодить трохи легкої і безтурботної, проте дуже драйвової і танцювальної музики.
Осінь – аж ніяк не пора для смутку. І ви легко переконаєтесь у цьому, коли переглянете кліп «Тільки не треба» від Віктора Винника і МЕРІ.
У Львівській обласній раді в п’ятницю, 8 жовтня 2021 року, конкурсне журі оголосило лауреатів Обласної премії імені Героя України Степана Бандери.
Премією обласної ради відзначають громадських і політичних діячів, державницькі і громадські інституції, науковців за вагомий внесок у розбудову національної української держави, доленосні громадсько-політичні рішення та науково-теоретичні напрацювання у царині державотворення.
Відтак Премію у номінації «Громадська діяльність» присуджено двом лауреатам:
Уляні Кульчицькій, заступнику першого проректора Українського католицького університету, пластунці-сеньйорці, голові Станичної пластової ради у станиці Львів, члену Наглядової ради при Львівській освітній фундації.
Комунальному закладу Сколівської міської ради «Історико-краєзнавчий музей Сколівщина».
У номінації «Політична діяльність» перемогу здобув Олег Кристиняк, письменник, автор історичних романів, волонтер.
Переможцем у номінації «Науково-навчальна національна державотворча діяльність» став Отець Михайло Греділь, парох храму Благовіщення Пресвятої Богородиці, Військовий капелан, засновник та голова громадської організації «Апостольська Чота», режисер фільму «Незламні».
Нагадаємо, з 1 січня до 31 серпня 2021 року Львівська обласна рада приймала рекомендаційні звернення і матеріали від громадських, політичних та наукових інституцій про претендентів на здобуття премії імені Героя України Степана Бандери.
Премію урочисто вручають щорічно до дня уродин Степана Бандери – 1 січня. Грошова винагорода в кожній номінації – 20 тис. грн.
…Кажуть, вона й досі “навідується” до млинівського обійстя своїх батьків — магнатів Ходкевичів. Утім, подейкують, буцімто бачили її не лише в Млинові… Трагічна історія красуні-княгині, яка стала легендою.
Дивовижні й цікаві життєписи давніх аристократів. Примхлива дама Історія подекуди так виплела їхні долі, що й не збагнути — де правда, а де вимисли. До таких історичних загадок належить доля Розалії Любомирської, уродженої Ходкевич. Спадкоємиця однієї з найзаможніших і найвпливовіших європейських родин, дружина князя Олександра Любомирського й невістка одіозного власника Рівного князя Станіслава Любомирського, вона склала голову під ножем гільйотини. Чи була це випадкова жертва кривавого терору французької революції, а чи Розалія була послідовною опоненткою режиму Робесп’єра, досі не дійшли згоди польські історики. Однак її життя — яскраве й авантюрне — цілком заслуговує на окрему книгу. За понад 200 років по її смерті історія її життя обросла численними міфами і домислами.
Розалія Ходкевич. Мініатюра за картиною Вінсента Лессера. Державний музей у Варшаві
Красуня з Чорнобиля
Коли 16 вересня 1768 року в чорнобильській садибі графської родини Яна Миколая і його дружини Марії Людвики Ходкевичів (власників і млинівських теренів) народилась гарненька дівчинка, вони й гадки не мали, що замість спокійної і благополучної долі поважної світської дами їхній доньці випаде коротке, сповнене пристрастей і трагічно обірване життя. Одна з найкрасивіших жінок Європи кінця XVIII століття, яку мали за честь малювати найвідоміші тогочасні художники, вона з юних літ сяяла у світських салонах Варшави і Відня.
Стрункий стан, блакитні очі, злегка кирпатий ніс та світло-русяве волосся з рудуватим відтінком — так описували її сучасники. Нею захоплювались, присвячували вірші, поеми, бились на дуелях… Її дотепність вражала тих, хто заводив з нею розмови на інтелектуальні теми. Юна графиня Розалія була надзвичайно привабливою партією для потенційних наречених. Однак доля приготувала їй нелюбого чоловіка й чимало любовних пригод.
Розалія була надзвичайно прив’язана до своєї родини, надто після смерті в 1781 році батька Яна Миколая Ходкевича. Вона багато писала матері Марії Людвиці, братам Вацлаву та Олександру. Колекцію листів з переписки Розалії з коментарями видав окремою книгою у 1900 році правнук рівненського князя Станіслава Ян Тадеуш Любомирський. Ця переписка дає цікаві відомості про життя Розалії, її родини, чоловіка, епохи в цілому й використана у цій публікації.
Віджи Лебрун, портрет Розалії Любомирської
У листі від 22-го лютого 1784 року до брата Вацлава Розалія вперше згадує про знайомство з Ксаверієм Любомирським, воєводою київським, генерал-майором військ російських — братом її майбутнього чоловіка князя Олександра. А невдовзі на балу у Варшаві Розалія познайомилася з Олександром і стала предметом його залицянь. У березні 1785-го він відвідував її у родинній садибі Ходкевичів у Млинові. Потім у листах до матері Розалії писав, що з нетерпінням чекає, коли знову зможе “виказати повагу до Ружечки”.
На початку 1786 року Ходкевичі і Любомирські породичалися. Другий син власника Рівного князя Станіслава генерал французької армії й на ту пору каштелян київський, власник Опольського ключа Любельського воєводства і ще багатьох маєтностей князь Олександр і донька графів Ходкевичів Розалія одружилися.
Так виглядала Розалія у рік свого весілля – 1786-й. Художник Бернар. З музею Чапських у Кракові
Щоправда, князь Станіслав був невдоволений вибором сина, але останній не зважив на це з огляду на батькову неміч. Старий князь на той час відійшов від державних справ, його визнали недієздатним, і він, хворий і всіма забутий, доживав віку. Олександр був старший за Розалію на 19 років. Мав репутацію чесного, політично розсудливого і благородного чоловіка, був прибічником реформ і в подальшому — польської Конституції Третього Травня.
Олександр Любомирський. Малюнок невідомого художника
Князь Адам Чарторийський писав, що це був “…патріот, людина достойна і розумна, мав спокійну і водночас веселу вдачу, завдяки чому міг розвеселити навіть за найсумніших обставин… Будучи бригадиром французької армії, довго мешкав у Парижі. Не мав довіри щодо стабільності почуттів прекрасної статі…”. Водночас жорсткий і ощадливий стосовно майна, особливо з огляду на майнові невдачі батька — князя Станіслава, відомого своїм розгульним життям і розбазарюванням статків. Чи був цей шлюб освячений коханням, а чи наслідком розрахунку, хтозна… Утім, відомо, що між Ходкевичами й Любомирськими були судові тяжби за добра на Рівненщині. Донька Олександра і Розалії Олександра (у заміжжі Жевуська) писала в спогадах про свою матір, що “вона вийшла заміж не з любові…. і в епоху, коли навіть почуття підлягали розрахунку…”.
Попри те, що князь Олександр захоплювався душевними якостями своєї дружини, її красою і грацією, як видно з їхнього листування, ці дві яскраві особистості не були призначені одне для одного. Тому так і залишалися чужими в житті.
Перша гучна пригода княгині Розалії
У кінці 1786 року в Розалії та Олександра народилась донька, яку назвали на честь матері князя — Людвикою. Дівчинка була дуже хворобливою. Попри всі зусилля лікарів, дитина прожила всього 6 років і померла в 1792-у.
Палац Любомирських у Нездові, 1930-і рокиПалац Любомирських у Нездові, повоєнні роки
Що ж до подружніх стосунків між Розалією та Олександром, то, вочевидь, вогник пристрасті між ними народження доньки так і не запалило. Князь Любомирський здавався Розалії нудним, нецікавим і провінційним. У 1787 році Розалія деякий час мешкала в польському маєтку чоловіка в Нездові неподалік Ополє.
Ополє, палац Олександра Любомирського, 1780 рік
Опольський палац, який він реставрував спеціально для Розалії, тоді ще займала вдова краківського каштеляна Зоф’я Любомирська. Однак Розалії було страшенно нудно в маєтках чоловіка, про що вона писала в своїх листах до матері. Тому невдовзі вона не витримала і під приводом хвороби, мовляв, їй потрібно змінити клімат і консультуватися з лікарями, вирушила до Варшави, залишивши чоловіка в його маєтку в Нездові. У столиці краса та елегантність Розалії не залишились непоміченими. На неї звернув увагу племінник польського короля Станіслава Августа Понятовського – красунчик Юзеф, у якого Розалія закохалась.
Юзеф Антоній Понятовський, через якого Розалія потрапила в скандал
А невдовзі не забарився й перший скандал. Як писав Каєтан Козьміан (поет, публіцист, сенатор), “під час Великого Сейму три найкрасивіші жінки Варшави Барбара Косаковська, Розалія Любомирська і Юлія Потоцька добивались уваги і серця князя Юзефа Понятовського”. Історія кохання цих трьох дам дійшла до нас у такому анекдоті-бувальщині. Якось Розалія з двома красунями-приятельками Косовською і Потоцькою забажали влаштувати сюрприз Юзефу Понятовському. Підкупивши камердинера і перебравшись в одяг грецьких богинь, проникли до його спальні й заховались за шторою. Хотіли влаштувати предмету свого обожнювання живу картину, з’явившись перед ним в образі Трьох Грацій, як у відомій скульптурній композиції. За їхнім замислом, Юзеф за прикладом міфологічного Париса, мав обрати серед них найкрасивішу. Але князь, який не мав звички повертатися додому наодинці, з’явився в покоях з красивою танцівницею (за іншою версією — танцівником). Анекдот умовчує, чим завершився цей конфуз. Проте він набув розголосу і ще довго у Варшаві “перемивали” кісточки його учасникам.
Розалія Любомирська як дівчина з голубом. художниця Ганна Раєцька
Інша історія була пов’язана з польською художницею Анною Раєцькою. Раєцька зобразила Розалію на своєму алегоричному полотні “Дівчина з голубом”, що символізує втрачену цноту. Млосний вираз обличчя та оголені груди Розалії на картині викликали немало пліток у світській тусовці.
Ще один компрометуючий портрет Розалії у виконанні Ганни РаєцькоїІ знову Розалія, і та ж Ганна Раєцька
Спочатку князя Олександра тішило те, що його дружина має такий успіх, але коли до нього стали доходити дедалі пікантніші чутки про походеньки дружини, він зробив відчайдушну спробу вирвати її з того згубного середовища.
Париж. Нові спокуси
Попри фінансові труднощі в родині, князь Олександр переконує вдруге вагітну дружину, яка почувалася не надто добре, поїхати з ним спочатку до Відня, потім до Парижа. За станом здоров’я їй потрібно знову змінити клімат і порадитись з лікарями. У Парижі вони зупинилися в палаці родички Олександра маршалкової Ізабелли Любомирської з Ланьцута, яка намагалась врятувати шлюб Розалії й Олександра. Там, у палаці, третього вересня 1788 року 20-річна Розалія народила другу доньку, яку назвали Олександрою Францішкою Теофілою, про що князь Олександр повідомив листом матір Розалії, зазначивши, що дружина перебуває при ідеальному здоров’ї і зимуватиме з дитиною в Парижі.
Мадам Дюбарі – фатальна подруга Розалії
А сама княгиня, про яку казали, що вона “прекрасна, як Венера з картин”, невдовзі після народження доньки поринула у вир утіх і розваг. Завела знайомства з паризькою богемою, заприятелювала зі скандально відомою графинею Дюбарі — фавориткою Людовика XV, княгинею Терезою де Ламбалі, стала улюбленою фрейліною королеви Марії Антуанети. Якби ж то вона знала, що ця дружба стане для неї фатальною!.. При королівському дворі її полюбили за гострий розум, вроду та веселу вдачу.
Елізабет Віджи Лебрун, портрет Марії Антуанети, 1783 рік
А тим часом князь Олександр Любомирський, перебуваючи в Польщі, закликав дружину повернутись додому, на що вона відповіла відмовою. І лише коли він припинив фінансувати її французький “тур”, а вона зрозуміла, що її французькі приятельки не мають наміру її утримувати, не змогла позичити коштів й у матері, то навесні 1791-го таки поїхала до Польщі. Про повернення до чоловіка не хотіла й чути. Утім, він не надто й добивався цього. Розалія подалась до Варшави, де зупинилась у розкішному палаці Любомирських, який князь Олександр придбав у 1790 році й перебудував для своєї дружини.
Палац Любомирських у Варшаві на площі Залізної Брами, малюнок 1779 рокуТорги на площі Залізної Брами у Варшаві. У глибині фото, ліворуч, видно вже перебудований палац Любомирських. Фото 1894 року
До речі, цей палац, який дожив до наших днів, став відомий у світі унікальною операцією переміщення будівлі. Під час реконструкції площі Залізної Брами в 1970-у році палац відрізали від стін і фундаментів і на спеціальних фермах уздовж доріжок повільно переміщали у визначене місце. Операція тривала півтора місяці, в результаті будівлю успішно повернули на 74 градуси. Але то вже інша історія.
Як переміщали палац
Знову Варшава і нове кохання
Розалія Любомирська приїхала до Варшави в квітні 1791 року, якраз у розпал політичних подій, під час роботи так званого Чотирирічного Великого Сейму, в період завершення підготовки до прийняття польської Конституції Третього Травня. Першою появою на публіці після ухвалення Конституції красуня княгиня не просто привернула до себе увагу, а завоювала симпатію і популярність серед варшав’ян. Вона з’явилася в ложі королівського театру при велелюдному зібранні вершків суспільства в біло-амарантовому кунтуші — одязі національних кольорів Польщі.
Королівський театр в Старій оранжереї в палаці в Лазєньках у Варшаві, де сяяла Любомирська. Сучасне фото
У ці ж травневі дні Розалія Любомирська знову закохалася. Об’єктом її симпатії став наймолодший сенатор Великого Сейму, красивий, освічений, дотепний i дуже заможний Тадеуш Мостовський. Майже одноліток (на два роки старший) Розалії, він у той час був одружений на Анні Олімпії Радзівіл, яка була старша за нього на 4 роки. Але подружжя уже не мешкали разом. У червні 1792-го Тадеуш Мостовський, маючи дипломатичний захист, вирушив до охопленого революційною гарячкою Парижу, щоб виступити посередником між польськими емігрантами і французьким революційним урядом. За ним, охоплена виром нових почуттів, без роздумів, узявши з собою чотирирічну доньку Олександру, поїхала й Розалія.
Тадеуш граф Мостовський
Париж. У передчутті біди
Як згадував у своїх спогадах Тадеуш Мостовський, “ми їхали, охоплені бажанням побачити Париж у таку мить… Але місто блаженства стало містом гробниць”. У надії розпочати нове щасливе життя в парі з коханим Розалія спалює всі мости, написавши в листі до матері, що нізащо вже не повернеться до Польщі і до князя-чоловіка. Це був трохи дивний лист, датований 1792 роком. Розалія писала: “…почуваюся хворою і смію сподіватися, що вже недовго триватиме це нудне життя моє. Адью, дорога мамо, не забувай твоєї нещасливої доньки, яка тебе любить, як найдорожчу цінність на землі”.
Готель де Сальм, де колись мешкала Любомирська, нині – Палац Почесного Легіону
У цих словах звучала приреченість, так наче Розалія передчувала біду, що насувається. Однак, чи писано це до розриву з Мостовським, а чи після, невідомо. Тадеуш Мостовський дуже швидко охолов до Розалії. Фактично зрадив її, вибравши між посадою королівського представника в Польщі й примарою гільйотини у Франції. Розалія знову залишилась сама з донькою Олександрою у неспокійному й небезпечному революційному Парижі. Проте деякі джерела стверджують, що невдовзі в неї почався роман з князем Фрідріхом Зальм-Кірбургським, у розкішному паризькому палаці “Готель де Сальм” якого мешкала Розалія з донькою.
Від арешту за борги — до гільйотини
А тим часом Париж захлинався у вирі революційного терору. Щоденний кривавий спектакль збирав на паризьких площах багатотисячні людські натовпи, які супроводжували презирливими вигуками приречених аристократів, що ступали на ешафот з гордо піднятими головами. Під ножем гільйотини щодня летіли голови десятків опонентів революційної влади, часто через саму лише підозру, як велів ухвалений революціонерами “Закон про підозрілих”. Коли арештували мадам Дюбарі й було страчено королеву Марію Антуанету Розалія Любомирська вже розуміла, що небезпека нависла й над нею, і намагалась повідомити про це родину, щоб її рятували. Просила свою служницю, щоб та дісталась до Польщі й розповіла все чоловікові.
Фотопортрет з картини Олександра Росліна, який у Парижі малював Розалі в 1792 році
Утім, можливо, для Розалії її другий паризький “тур” не закінчився б фатально, якби не випадковість. З листа князя Олександра до матері Розалії від 23 березня 1794 року випливає, що спочатку її затримали за борги. Причому князь Олександр дивувався, як вона примудрилась наробити боргів у революційному Парижі, маючи регулярне фінансування у 200 дукатів щомісяця, мовляв, як можна при цьому ще комусь заборгувати… І лише трохи згодом до цього додалась політична складова. Щоправда, цей лист князь писав, уже коли Розалія очікувала вироку трибуналу. Її ув’язнили в листопаді 1793-го, а до князя інформація дійшла лише в березні 1794-го.
Художниця Женев’єва Броссар де Белью, портрет Розалії Любомирської
Утім, княгиня Любомирська потрапила під пильне око французької поліції давно. Під час обшуку в палаці мадам Дюбарі знайшли листи Любомирської, в яких вона висловлювала співчуття до долі страченої Марії Антуанети. Для революційного комітету це був доказ нелояльного ставлення Любомирської до нового уряду Франції. Княгині приписали шпигунство на користь роялістського підпілля, мовляв, саме тому вона і мешкає в Парижі, а усі спроби видати себе за невинну овечку є нічим іншим, як не дуже продуманим прикриттям затятої ворогині народу. За “Законом про підозрілих” княгиню Любомирську заарештували. Щоправда, побутує й така версія, що вродою княгині Розалії захопився сам Робесп’єр, який захотів зробити її своєю коханкою. А коли вона відмовила, видав наказ про її арешт. Однак польські дослідники відносять цю версію до тих численних легенд, якими обросла доля княгині.
До долі Розалії було прикуто увагу багатьох дослідників, які описували її життя. Книга Александера Краушера “Жертва терору. Легенда і правда про трагічну загибель Розалії з Ходкевичів княгині Любомирської, страченої в Парижі в 1794 році”
За нею прийшли 19 листопада 1793 року просто до бальної зали. Вона так і поїхала до в’язниці в білій сукні, в якій щойно кружляла в танці. Після допиту Розалію Любомирську запроторили до тюрми Порт-Лібр, куди доправляли усіх іменитих політарештантів.
Двадцять першого квітня 1794 року Розалія Любомирська стала перед революційним трибуналом. Зізнаючись у приятельських стосунках з мадам Дюбарі, переконувала, що прагнула лише ближче познайомитись з артистичним світом і жодних злих намірів не мала… Трибунал виніс 25-річній польській княгині Любомирській смертний вирок.
Ілюстрація до засідання паризького трибуналу з книги Александера Краушера
“… і гордо пішла на смерть”
Заступництво молодій польській княгині виказували відомі поляки, що мешкали в Парижі, поручившись за її невинуватість, у тому числі Тадеуш Косцюшко; князь Олександр Любомирський намагався допомогти дружині, попри те, що вважав Розалію жертвою її власної легковажності; один із найвідоміших французьких юристів Шово-Лагард, якого було призначено її захисником; за неї просили в самого Робесп’єра паризькі демократи… Поплатився головою на гільйотині брат генерала Тремойльє граф Карл Годфрид, який намагався влаштувати Розалії втечу, але був зраджений підкупленим ним же тюремним сторожем.
Шово-Лагард,який виступав адвокатом княгині Розалії
У відчаї Розалія Любомирська заявила, що вагітна. Тюремний лікар-поляк (на той час Любомирська перебувала в тюрмі Консьєржері, де очікували смертного часу засуджені до страти) Юзеф Морковський, переймаючись долею княгині, посприяв її переведенню в народний притулок революційного трибуналу, де умови утримання були більш прийнятними. Розалія залишалась аристократкою навіть у тюрмі — прала одяг, ділилася з іншими полонянками залишками пудри і помади. А щоб рука ката не торкнулася її розкішного волосся, сама відрізала свої пишні кучері.
Тюрма Консьєржері в Парижі, листівка кінця ХІХ століттяЖіночий двір Консьєржері, сучасний виглядВхід до приміщення трибуналу. Ілюстрація з книги Александера Краушера
Двадцять дев’ятого червня 1794 року за наказом голови трибуналу Любомирську оглянули два лікаря, які не знайшли в неї жодних ознак вагітності.
Фрагмент з книги Александера Краушера, де ідеться про те, що ознак вагітності не виявлено, і тому вирок має бути виконано
У камері смертників Розалія була не сама. Свідком останніх хвилин життя своєї матері була п’ятирічна донечка княгині Олександра. Польська політична і громадська діячка, піонерка польської археології і нумізматики, відома своїми щоденниками Наталія Кіцка описує (Natalia Anna Kicka “Pamiętniki”), як Олександра Любомирська згадувала останні хвилини життя матері: “… досі пам’ятає, як відкрилися двері в’язниці, мама, піднявшись з ліжка, на якому лежала, взяла її на руки і понесла сходами, ідучи за катами, присланими Робесп’єром. У тюремному коридорі підняла її над своєю головою, пильно вглядаючись в неї, обняла, плачучи, поставила на землю і гордо пішла на смерть”.
Жіночий двір тюрми Консьєржері
Прощання з матір’ю також описувала вже доросла графиня Олександра у своїх спогадах:“Моя бідна мати схлипнула, тримаючи мене на руках. Я відчула її останній гіркий поцілунок на своїй щоці, упіймала її останній погляд до неба… Її забрали. Вона поспішно перетнула перший двір і зупинилася на кілька хвилин у другому. Її біла сукня тріпотіла між ґратами, і я простягнула до неї руки, вірячи, що можу її схопити … Я закричала, моя мама пішла, а ворота зачинилися. Я сіла на сходинку зовнішніх сходів і щиро заплакала… Самотня і покинута, я заснула і прокинулась без материнської ласки… Я продовжувала ридати, ще не розуміючи, наскільки насправді нещасна…”.
люстрація до книги Александера Краушера. За крок до гільйотини
Княгиню Розалію Любомирську (Ходкевич) було страчено на гільйотині вранці 30 червня 1794 року. Вона загинула за 27 днів до закінчення епохи Великого Терору. І той, хто послав її на гільйотину — Робесп’єр — сам втратив голову під ножем цього моторошного пристрою.
Тюремна камера. де утримували Любомирську. Ілюстрація з книги
Таємниці цвинтаря Пікпюс
Розалію Любомирську поховали в братській могилі паризького кладовища Пікпюс (Пікпус). Власне кладовищем воно стало значно пізніше. А тоді це були дві ями 8 на 5 метра, викопані в саду монастиря Святого Августина на вулиці Пікпюс, націоналізованого революціонерами. Сад був зовсім поруч із площею Поваленого Трону (тепер площа Нації), де стояла гільйотина. Візки з тілами страчених дуже зручно було звозити туди, що й робили в темряві ночі. Скидали в яму, присипали вапном, а наступної ночі усе повторювалось…
Ворота, через які завозили тіла страчених до монастирського саду. Праворуч табличка, яка розповідає про ті події. Французи бережуть своє минулеБратські могили, де поховано тіла страчених, посипані гравіємОдна з ям, посипана гравієм, у глибині двору під парканом
Всього в ямах за період з 14 червня по 28 липня 1794 року поховано 1 309 обезголовлених жертв різних соціальних прошарків у віці від 14 до 90 років. Тут упокоївся цвіт французької аристократії та духовенства, а також представники простолюду. Місце поховання спочатку залишалося в таємниці. Принцеса Амалія Зефірина фон Зальм-Кірбурґ (Гогенцоллерн), страчених брата і коханця якої також поховано в братських могилах, використовуючи свої зв’язки, змогла дізнатися про поховання на Пікпюс. У 1797 році вона таємно купила ділянку землі поруч із садом. Туди стали приїздити родичі страчених, навіть намагались розкопати могили, щоб знайти своїх рідних. Зрештою в 1803 році 11-ть дворянських родин спільно придбали землю з усіма захороненнями, щоб після смерті бути похованими поруч із рідними. Так місце захоронення жертв революції стало приватним кладовищем Пікпюс. Одна його частина — це невеличке поле з двома братськими могилами, поміченими пам’ятними знаками, інша — традиційне кладовище, де кожна могила, склеп позначені табличками з титулами похованих — граф, герцог, барон, маркіз, віконт…
Кладовище ПікпюсПоховання родичів гільйотинованих на Пікпюс
Доля доньки Розалії
Доньку княгині Розалії Олександру, якій ще не виповнилося шести років, після страти матері помістили до тюремного шпиталю. Там опікувався нею доглядач тюремного господарства, який залучав малу до дрібної фізичної праці, як от годування свиней і курей. Перипетії свого порятунку та страшні спогади дитинства уже доросла графиня Олександра описала в своїх “Мемуарах графині Розалі Жевуської: (1788-1865)” (“Mémoires de la comtesse Rosalie Rzewuska:(1788-1865)”). Невідомо, як би склалась її доля, адже дівчинку вже готували до відправки до дитячого притулку для дітей-сиріт і покинутих дітей. Але цьому запобігли зусилля Іполіта Блешинського, який діяв від імені її батька князя Любомирського. Нарешті, 18 серпня 1794 року Блешинський і така собі Ізабела Лєженьська, діючи за наказом Олександра Любомирського, забрали дитину з в’язниці. У вже згаданому збірнику листів Олександра і Розалії поміщено текст двох документів з архіву префектури паризької поліції про відпущення на волю “обивательки Олександри Любомирської віку п’яти з половиною років” та віддання її під опіку Ізабелі Лєженьській. Затим Блешинський та Лєженьська відвезли дитину через Швейцарію до Берліна, де передали Олександрові Любомирському. Наступні роки вона провела з батьком у родинному маєтку в Ополє.
Донька Розалії Олександра, яка отримала друге ім’я по матері – також Розалія, у заміжжі – Жевуська
“Спогади про цей час міцно закарбувалися в моїй пам’яті, але вони надто вразливі, щоб їх описати… Нестримний страх, жахливі крики, пісні, які я досі знаю, настільки сильно вплинули на моє здоров’я, що я тремтіла і плакала без причини…”, – писала у своїх щоденниках Олександра.
Князь Любомирський, який так і не одружився вдруге, помер несподівано в 1804 році у Відні, за рік до цього заповівши усі свої маєтності доньці. А 16-річна Олександра, яка на честь матері прийняла її ім’я Розалія, залишилась у Відні під опікою тітки Констанції Жевуської.
Донька Розалії Любомирської – Розалія (Олександра) Любомирська (Жевуська), художник Іоган Баптист Лампі Старший
Тоді ж познайомилась зі своїм кузеном Генриком Любомирським (його батько Юзеф — власник Рівного, був братом її батька Олександра), у якого закохалась. Хоча кохання було взаємним, однак закоханим заборонили стосунки, оскільки були вони близькими родичами. Попри те, що, як писала Олександра Розалія у своїх спогадах, “серце було переповнене Генриком Любомирським до такої міри, що воно більше ніколи ні з ким не розмовляло”, її видали за Вацлава Жевуського.
Розалія Жевуська, портрет художника Томаса Лоуренса
Олександра Розалія ніколи не забувала своєї нещасної матері. У 1847 році 59-річна Олександра Розалія придбала маєток Старе Село у Мазовецькому воєводстві Прушковського повіту й перейменувала його на честь матері на Розалін. Збудувала там палац і висадила розкішний парк. Тепер це приватний готельно-туристичний комплекс, у якому відпочивальникам розповідають і про долю цих двох легендарних жінок.
Розалін, палац збудований донькою Розалії і Олександра
Млинів. Візит Білої Пані
Далі захоплива життєва історія знатної аристократки з реальної трагедії перетворюється на легенду. Уперше зі слів нащадків родини Ходкевичів її переповів дослідник волинської старовини, письменник, мемуарист Юзеф Дунін-Карвицький, який відвідував палац Ходкевичів у Млинові наприкінці ХІХ століття. Ось як він описував незвичайну подію у графському обійсті:
“Одного сонячного літнього ранку 1794 року Марія Людвика Ходкевич писала листи за столиком у лівому крилі першого поверху палацу, що зводився у Млинові. Аж раптом самі собою почали відкриватися двері, грюкаючи, ніби їх штовхали з шаленою силою. Графиня пішла крізь амфіладу дверей, зазираючи за одвірки, щоб зрозуміти, що відбувається. У дверях останньої кімнати побачила моторошне видіння: там, наче крізь туман, проглядалась постать її доньки княгині Розалії Любомирської, голова якої була відділена від тулуба. Від побаченого графиня мало не зомліла і щосили почала гукати служницю. Тут же видіння розчинилося у повітрі…”.
Млинівський палац Ходкевичів, де спершу бачили привид Розалії. Будівля не дожила до наших днів
Єдиним свідком цього моторошного явища була власниця палацу, тому рідня, якій Марія Людвика розповіла про страшне видіння, вважала це витвором уяви графині. Однак невдовзі родину Ходкевичів приголомшила звістка про трагічну загибель Розалії у Франції. Причому, як вбачалося з листа, страта відбулася у той самий день і в ту ж годину, коли у далекому від Франції Млинові з’явився фантом нещасної княгині. Відтоді налякана графиня залишила недобудований млинівський палац і ніколи більше туди не поверталася.
Інша легенда розповідає, що буцімто таке ж видіння, що супроводжувалось розпачливим і моторошним криком, побачила прислуга й у палаці Любомирських в Ополє. А ще є легенда, буцімто привид Розалії, який вже в наші часи з’являвся й у районній лікарні в Чорнобилі (будівля колись належала Ходкевичам) був передвісником чорнобильської катастрофи.
Збережена до наших днів палацова офіцина, куди стала вчащати Біла Пані
Млинівчани розповідають про ще один випадок появи примари Розалії Любомирської у 1930-х роках. Її побачила донька механіка, школярка, яка мешкала тоді в палаці. Перекази про появу фантома княгині Розалії, який час від часу блукає то садом млинівського маєтку, то палацом, стала родовою легендою нащадків роду Ходкевичів. Її вони, як сімейну реліквію, передавали з уст в уста. Свого часу брат Розалії, відомий хімік і дослідник, граф Олександр Ходкевич, що завершив будівництво млинівського комплексу і мешкав там до смерті, вивчав феномен появи фантома своєї сестри. Він вірив у те, що природа цього явища цілком матеріальна, що й хотів довести.
Пізніше Біла Пані стала з’являтись у палацовій офіцині, де жили до 1939 року нащадки роду Ходкевичів. Будівля збереглась до наших днів. Там тепер краєзнавчий музей.
Кажуть, ці сходи інколи таємничо поскрипують, наче ними хтось іде
До речі, працівники музею дуже серйозно ставляться до оповідок про привид, бо в різні часи були свідками різних містичних проявів, що наводили на думки, що тут таки щось є… То чули тихенький шелест, наче хтось промайнув повз, шурхочучи спідницями, то кіт звідкілясь піднявся сходами підвалу, а потім побіг униз і наче розчинився… То чули скрип сходів, коли по них ніхто не йшов…
Вхід у підвал, у якому бачили кота, що наче розчинився в повітрі… А в самому підвалі також часом чути якісь незрозумілі шурхоти, наче хтось ходить…
А в так званій графській кімнаті будівлі відвідувачам показують на одній із стін, якраз навпроти портрета графині Марії Людвики химерну тріщину, яка нагадує чи то жіночий профіль, чи обриси жіночої фігури. Скільки тріщину не замуровували, вона постійно “самовідновлюється”. Кажуть, що це Біла Пані залишила на стіні підтвердження свого існування. Утім, аби розгледіти профіль чи обриси фігури треба мати певну уяву. Принаймні авторка цих рядків їх не розгледіла, проте… Загадкова тріщина додає будівлі таємничості й певного колориту. А сама колишня садиба графів Ходкевичів у Млинові справедливо поповнила список українських містичних адрес. Сюди навіть приїздили учасники телепроєкту “Битва екстрасенсів”, які засвідчили, що колишнє графське обійстя — місцина містична. Вони навіть провели обряд “закриття порталу”, аби потойбічні сили більше не турбували млинівчан, проте працівники музею кажуть, що, вочевидь, Біла Пані не квапиться залишати млинівську садибу своєї родини, бо містичні прояви тривають…
Костел у Підгірцях, 1880 рік
А ще розповідають, що привид княгині Розалії бачили й у колишньому замку-палаці Жевуських (з цієї родини була матір Розалії) у Підгірцях, що на Львівщині. У дорадянські часи в художній галереї палацу був портрет Розалії Любомирської. Буцімто щороку, в день страти, княгиня “виступала” з рами і прогулювалась палацом і парком. Вочевидь, якісь містичні речі там таки відбувалися. Бо Жевуські у своєму родинному костелі Воздвиження Чесного Хреста і Святого Йосифа, що якраз навпроти палацу, на стінах розмістили епітафію на смерть Розалії Любомирської (Ходкевич) та її чоловіка Олександра, що помер у 1804 році.
Епітафія Розалії і Олександру
А згодом поруч із нею з’явилася епітафія їхній доньці Олександрі. Плити на костельних стінах збереглися донині. Щоправда, написи на них ледве читаються. Утім, їх можна розгледіти і сфотографувати, як це зробила авторка цих рядків (до Підгірців від Рівного приблизно 130 кілометрів і побувати там варто).
Епітафія на смерть доньки Розалії і Олександра – Розалії Олександри з Любомирських Жевуської
Так завершилась трагічна і цікава історія незвичайної жінки, смерть якої у спливаючому кров’ю Парижі минула майже непомітно. У Польщі ж спричинила не лише обурення і жах, а й посмертну славу нещасної княгині, що втілилась потому в численні міфи і легенди. Оноре де Бальзак зобразив Розалію у своєму творі “Пані де ла Шантр’є”.
Розалія Любомирська у виконанні придворного скульптора польського короля Станіслава Августа Понятовського Андре Жана Лебруна. Ілюстрація з польського часопису “Тижневик ілюстрований”, 1910 рік
Чи була княгиня Любомирська переконаною патріоткою, як їй приписують деякі дослідники, хтозна… Сучасники вважали, що вона прожила, як того вимагала епоха: весело, щедро, легковажно, але за велінням свого доброго серця. Проте, її життя — не просто любовні походеньки навіженої багатійки, легковажної шукачки пригод. Її волелюбна натура прагнула свободи і любові, що призвело до трагічних збігів і фатального кінця.
Ця жінка все своє життя прагнула любові й шукала її, потрапляючи в пастки нерозуміння, наражаючись на зраду тих, кого кохала, але вперто продовжувала шукати… І знайшла… гільйотину…
Депутати Львівської обласної ради під час сесійного засідання підтримали рішення щодо проголошення 2022 року – роком Української повстанської армії.
Наступного року виповнюється 80-років з часу створення військово-політичної формації українського визвольного руху УПА.
«Це надзвичайно важлива ініціатива і така подія має бути належно відзначена на регіональному та всеукраїнському рівні через увічнення пам’яті воїнів УПА, організацію різноманітних масштабних заходів, інформаційно-роз’яснювальну роботу та проведення досліджень.
Ми повинні зробити все для того, щоб усі на Львівщині, в Україні та за кордоном отримали повну інформацію про діяльність УПА.
Святкування Великодня в УПА 1950 рік , Карпати
Кожен українець має знати правду про УПА і ту роль, яку армія Нескорених відіграла в нашій історії і національно-визвольному русі, про її провідників та відомих борців за незалежність», – зазначив під час виступу голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Святослав Шеремета.
Українська повстанська армія утворилася у кінці 1942 року та діяла до вересня 1949 року, після чого була реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 1950-х років.
Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому.
Святкування Великодня в УПА 1946 рік , Карпати
За інформацією Українського інституту національної пам’яті, УПА стала відповіддю на жорстоку окупаційну політику, що змусила українців організуватися у збройні підрозділи, котрі стали частинами Української повстанської армії. Армії, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.
Протягом усього часу існування Повстанської армії головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба.
Гурт “Sestra” почав свою діяльність закордоном, а тепер хоче, щоб про них дізналася вся Україна.Особливість гурту у поєднання яскравого і унікального вокалу з драйвовим та водночас душевним звучанням саксофона.
І вже цієї осені музичний проект«Sestra» презентував композицію «Empire».
Дебютний сингл гурту був написаний ще рік тому. Східні мотиви саксофону – це і була задумку в треку.
Коли гурт виконував трек в різних країнах, учасниці Аліна та Інеса побачили шалену реакцію людей, тому і вирішили, що пісню мають почути в Україні.
«У цій пісні ми розповідаємо про інтригуючі відносини між дівчиною і хлопцем , яких так не вистачає в нашому часі. Адже кожна дівчина, завжди хоче бути бажаною і загадковою для чоловіка» – розповідають учасниці гурту «Sestra».
Зараз гурт готується до першого сольного концерту в Україні, який відбудеться вже у жовтні.
Фотографії Старого Львова продовжують розповідати про історію автобусних перевезень у Львові. У сьогоднішній частині циклу мова піде про те, як за радянських часів змінювалася схема міських автобусних маршрутів, як у львівських автобусах за часів СРСР оплачували проїзд, а також про автостанції Львова.
Автобусні маршрути Львова в радянські часи (1948 – 1991 рр.)
Перший радянський генеральний план Львова почали розробляти іще у 1940 – 1941 році. Для розробки генплану до Львова прибула група архітекторів на чолі із О. Кас’яновим, яка почала розробляти «Проект соціалістичної реконструкції Львова». У своїй роботі архітектори-планувальники керувалися напрацюваннями іще польських архітекторів Пеньковського, Лейбера і Каля.
Автобуси ЗіС-155 біля Львівського театру опери і балету – саме тут була кінцева зупинка одного із двох перших автобусних маршрутів Львова. Фото 1950-х рр.
Новий радянський генеральний план Львова готувався у перші роки після звільнення міста від німецьких окупантів – роботу над першим радянським генпланом міста проектна контора «Львівпроект» почала в 1945 році. Групу генплану очолив архітектор Генріх Швецький-Вінецький, який переїхав до Львова із Дніпропетровська.
Основні положення першого радянського генерального плану Львова оприлюднив архітектор Генріх Швецький-Вінецький на першій міській конференції архітекторів Львова, яка проходила 25 – 28 січня 1947 року. Швецький-Вінецький при розробці генплану Львова виходив із того, що протягом наступних 15 років (до 1962 року) населення міста має зрости приблизно до півмільйона осіб. Із врахуванням існуючої тоді норми у 9 кв. метрів житлової площі на людину таке зростання чисельності населення Львова потребувало фактично будівництва нового міста.
Автобус ЛАЗ-695Е на зупинці на вул. Театральній. У 1960-1970-х рр. вул. Театральна була проїзною для громадського транспорту. На цій вулиці знаходидися кінцеві зупинки міських автобусних маршрутів № 7 і 10, а також приміського маршруту № 60. Фото другої половини 1960-х рр.
Розбудова міста потребувала активного розвитку транспортної інфраструктури та громадського транспорту. Через те, що в Радянському Союзі трамвайні вагони із «вузькою» колією (1000 мм.) та «вузьким» габаритом (2200 мм.) у 1940-х роках не виготовлялися, основна ставка робилася на розвиток іншого виду електротранспорту – тролейбуса. Перший тролейбусний маршрут у Львові було відкрито 27 листопада 1952 року. Щодо автобусного сполучення, то довший час воно відігравало допоміжну роль. Справа в тім, що радянські планувальники вважали, що вулиці Львова із значними ухилами і частими перехрестями мало підходять для розвитку автобусного сполучення.
Як уже було зазначено, активний розвиток громадського автобусного транспорту припадає на 1960-ті рр. – протягом усього трьох років – із 1961 по 1964 рік кількість автобусних маршрутів Львова зросла із 15 до 18, а кількість автобусів, які їх обслуговували – із 43 до 110 одиниць. Загалом міські автобуси у 1964 році перевезли 23 мільйони пасажирів – у двічі менше, а ніж тролейбуси (у той рік вони перевезли 46 мільйонів пасажирів) і у п’ятеро менше, а ніж трамваї, які перевезли у той рік 114,2 мільйонів пасажирів.
Кінцева зупинка автобусних маршрутів на вул. Валовій діяла у 1960-х рр. На цьому фото – автобус ЛАЗ-695Е (із даховими вікнами), отож світлина зроблена у середині 1960-х рр.
Як встановив дослідник історії львівського електротранспорту С.А. Тархов, перші два повоєнні міські автобусні маршрути міста Львова були запущені в травні 1948 року. Один із них курсував від Оперного театру до кінця вулиці Городоцької, а інший – від вулиці Горького (нині – Гнатюка) до Львівського цивільного аеропорту. Ці два маршрути обслуговувалися довоєнними автобусами ЗіС-16.
Нажаль, точно встановити, як змінювалася мережа автобусних маршрутів Львова у 1948 – 1970 років наразі не вдалося – щоб довідатися про це потрібно опрацювати архівні документи Львівської міської ради і її виконкому. Наразі за старими картами і путівниками є можливість встановити, як виглядала схема автобусних маршрутів міста Львова у 1970 року на основі карти-схеми міста. На цій карті нанесено траси 15 міських автобусних маршрутів.
Автобус ЛАЗ-695М на площі Галицькій. Листівка 1971 р.
Отож, автобусний маршрут № 1 поєднував вул. Валову в центральній частині міста та вул. Боженка. Автобуси курсували через пл. Радянську (Митну), вул. Івана Франка, Дзержинського (Вітовського), Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги).
Автобусний маршрут № 2 поєднував площу Липневу в районі Привокзального ринку із вулицею Стрийською (Львівський автобусний завод). Траса цього маршруту пролягала по вул. Федьковича, Тургенєва (Героїв УПА), Кульпарківській, Артема (Володимира Великого).
Автобусний маршрут № 3 також починався на пл. Липневій, його інша кінцева була в селищі Жовтневому (Левандівка) на вул. Хабарівській. Автобуси прямували по вул. Федьковича, Тургенєва, Бєстужева (Копистинського), Любінській, Окружній, Сяйво, Повітряній та Хабаровській (Калнишевського).
Автобус ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158) біля театру ім. Марії Заньковецької. Фото кінця 1960-х рр.
Кінцева автобусного маршруту № 5 знаходилася на пл. Центральній (нині – Св. Теодора). Автобус прямував на вул. Варшавську (район Голоско) по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), 1-го Травня (вул. Городоцька), вул. Шевченка, вул. Кузнєцова (Клепарівська).
Автобусний маршрут № 7 у 1970 році поєднував вул. Театральну із Майорівкою (вул. Радгоспна – Каштанова). Автобуси цього маршруту прямували по вул. Театральній, пл. Данила Галицького, вул. Підвальній, Леніна (Личаківська), пр. Ленінського комсомолу (вул. Пасічна). Розворот автобусів здійснювався через вул. Радгоспну, Каштанову та В. Пересади (Медова Печера).
Кінцева автобусного маршруту № 8 знаходилася теж на пл. Центральній. Цей маршрут прямував по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола, вул. Липинського), вул. Калініна (Замарстинівська), Гайдамацькій, Богдана Хмельницького, Механічній, Новознесенській, Ковельській та Силікатній (Пластова) до Львівського заводу залізобетонних виробів № 3. В зворотну сторону автобуси маршруту № 8 їхали по вул. Польовій і Новознесенській.
Автобуси ПАЗ-672 на пл. Галицькій. Кінець 1970-х рр.
Автобусний маршрут № 9 мав кінцеву на вул. !7-го Вересня (Січових Стрільців). Вулицями Горького (Гнатюка), А. Міцкевича (Листопадового Чину), Олександра Невського (Митрополита Андрея), вул. Тургенєва, Бестужева (Копистинського), Любінською він прямував до кінцевої на вул. В. Терешкової (Виговського) біля Мотозаводу. В зворотному напрямку автобуси маршруту № 9 курсували по вул. Окружній і Волгоградській (Антоновича).
Автобусний маршрут № 10 поєднував вул. Шевченка і Великі Кривчиці. Траса маршруту пролягала по вул. Шевченка, 1-го Травня (Городоцька), пл. Данила Галицького, вул. Підвальну, Леніна (Личаківську), Ніщинського, Дорогу Кривчицьку.
Автобусний маршрут № 12 поєднував пл. Галицьку із с. Сихів. Автобуси курсували по вул. Ватутіна (Князя Романа), Івана Франка, Зеленій.
Автобусний маршрут № 14 починався на вул. Воровського (Зарицьких) і прямував по вулиці Стрийській до села Сокільники.
Площа Ярослава Галана (нині – пл. Є. Петрушевича) на якій у 1970 – 1990-х рр. була кінцева кількох автобусних маршрутів. На листівці видно автобус ЛіАЗ-677. Початок 1980-х рр
Кінцева автобусного маршруту № 15 знаходилася на вул. Шпитальній біля Центрального універмагу (нині – ТЦ «Магнус»), він прямував по вул. Проїзній (Данилишина), 1-го Травня (Городоцькій), Шевченка, Індустріальній (Левандівській), Повітряній до кінцевої на вул. Хабарівській (Калнишевського).
Автобусний маршрут № 17 курсував від пл. Центральної (Св. Теодора) до вул. Трудової Його траса проходила по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), Хімічній, Калініна (Замарстинівська), Городничій, Бойовій, Декабристів, Промисловій, 700-річчя Львова (Липинського) та Богдана Хмельницького.
Кінцева зупинка автобусного маршруту № 18 знаходилася на площі Галицькій. Звідси він по вул. Ватутіна (Князя Романа), Івана Франка, Зеленій та Дністровській прямував до вул. Дунайської. У зворотну сторону траса маршруту пролягала по вул. Івана Фрака замість Князя Романа.
Вулиця Стрийська, один із корпусів Львівського автобусного заводу. На фото видно частину автобусу «Ikarus 260» та автобус ЛіАЗ-677М. Світлина другої половини 1980-х рр.
Автобусний маршрут № 19 кільцем проходив через північно-східну частину міста. Його кінцевими були пл. Центральна (Св. Теодора) та вул. Валова. Автобуси прямували по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), вул. Хімічній, Калініна (Замарстинівська), Гайдамацькій, Б. Хмельницького, Механічній, Новознесенській, Ковельській, Силікатній (Пластовій), Богданівській, Тракту Глинянському, Леніна (Личаківській) – Валовій до пл. Центральної.
Кінцева автобусного маршруту № 20 теж знаходилася на вул. Валовій. Автобуси цього маршруту курсували по вул. Підвальній, Леніна (Личаківській), пр. Ленінського Комсомолу (вул. Пасічна) – вул. Батальній (Дж. Вашингтона), Зеленій, Луганській та Угорській, де біля заводу «Полярон» розміщувалася кінцева зупинка цього маршруту. Автобуси розверталися по вул. М. Тореза (Героїв Крут) та Красучинській (Віденська).
Щодо автобусних маршрутів, які поєднували місто Львів із населеними пунктами, підпорядкованими Львівській міськради, то відомо, що у 1960-1970-х років № 6 носив автобусний маршрут, який поєднував вул. Валову та м. Винники і прямував по вул. Личаківській.
Площа 300-ліття Воз’єднання (пл. Ярослава Осьмомисла). Трамвай «Gotha T2-62» та автобус ЛіАЗ-677. Автобус (ймовірно маршруту № 7) виїздить із вулиці Театральної. 1978 р. Фрагмент фото Ааре Оландера
Мережа автобусних маршрутів Львова станом на 1976 рік відповідно до виданої в той рік карти-схеми виглядала наступним чином:
Автобусний маршрут № 1 поєднував пл. Галана (нині – пл. Петрушевича) із вул. Боженка – він курсував за тою ж трасою, що і у 1970 році, але вкороченою до пл. Петрушевича.
Траса автобусного маршруту № 2 сполученням пл. Липнева – ЛАЗ не змінилася. Розворот автобусів здійснювався по вул. Артема (Володимира Великого), Стрийській, Оборонній (Рубчака) та Тролейбусній.
Незмінними залишилися кінцеві автобусного маршруту № 3 – пл. Липнева та вул. Хабарівська (Калнишевського). В сторону Левандівки тепер автобуси рухалися по вул. Кондукторській, а на Левандівці в сторону кінцевої вул. Хабарівська автобуси маршруту рухалися по вул. Сяйво, Повітряній. В зворотному напрямку автобуси – по вул. Низинній та Широкій. Також в зворотному напрямку автобуси маршрутів № 2 і 3 рухалися по вул. Окружній та Волгоградській (Антоновича).
Трамвай «Gotha T57» і автобус ЛіАЗ-677 (задня частина) маршруту № 7 на вул. Підвальній. 1978 р. Автор фото Майкл Таплін
Автобусний маршрут № 4 курсував від вул. Ботвіна (нині П. Куліша) до вул. Рудненської. Траса його маршруту пролягала вул. Ботвіна (Куліша), Проїзною (Данилишина), 1-го Травня (Городоцька), Шевченка, Новоросійській (Левандівська), Широкою, Низинною, Білогірською та Рудненською.
Змінилася траса автобусного маршруту № 5. Тепер він поєднував пл. Центральну (Св. Теодора) та Інструментальний завод на вул. Замарстинівській. Траса маршруту пролягала по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), вул. Космонавтів (Під Дубом), Варшавській та Замарстинівській.
Автобусний маршрут № 6, який сполучив вул. Валову та Новий Львів (вул. Козельницьку) та замінив трамвайний маршрут № 10. Автобуси цього маршруту курсували по вул. Ватутіна (Кн. Романа) та Івана Франка.
Траса автобусного маршруту № 7 вул. Театральна – Майорівка не змінилася.
Автобуси ЛіАЗ-677 та трамвай «Tatra KT4SU» на пл. Радянській (Митній). 1985 р.
Порівняно із 1970-м роком повністю змінилася траса автобусного маршруту № 8. Тепер він сполучав вул. Валову із вулицею Науковою. Автобуси курсували по вул. Івана Франка, Шота Руставелі, Стрийській. Кінцева зупинка маршруту розміщувалася в районі перехрестя вул. Наукової та Тролейбусної.
Автобусний маршрут № 9 у 1976 році сполучав пл. Галицьку із вул. Дунайською. Його траса пройшла вулицями Ватутіна (Кн. Романа), Івана Франка, Зеленою, Дністровською і Дунайською.
Автобусний маршрут № 10 не змінив своєї схеми руху – він і далі сполучав вул. Шевченка і Кривчиці.
Автобусний маршрут № 11 замінив трамвайний маршрут № 12, який курсував на Високий Замок. Кінцеві цього автобусного маршруту – вул. Радянська (Винниченка) та вул. Опришківська. Траса маршруту проходила по вул. Лисенка, Гуцульській і Кривоноса.
Вул. Личаківська із висоти пташиного польоту. На світлині можна побачити автобус ЛАЗ-695Н (ймовірно, маршруту № 19), який підіймається вгору і автобус ЛіАЗ-677 (ймовірно, маршруту № 7), який рухається в сторону центру. Кінець 1970-х рр.
Автобусний маршрут № 14 сполучав вул. Воровського (Зарицьких) та с. Сокільники. Цей маршрут пролягав по вул. Стрийській.
Кінцеві автобусного маршруту № 15 залишилися без змін: вул. Шпитальна та вул. Хабарівська. Зміни торкнулися схеми курсування автобусів на Левандівці – в сторону кінцевої вул. Хабарівська автобуси прямували по вул. Повітряній, а у зворотну сторону – по вул. Низинній, Широкій та Сяйво.
Автобусний маршрут № 16 поєднував пл. Центральну (Св. Теодора) та вул. Мідну. Автобуси прямували по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), вул. Космонавтів (Під Дубом), вул. Долинського (в зворотну сторону – по вул. Гайдамацькій) та Богдана Хмельницького. На кінцеву зупинку пл. Центральна автобуси заїздили через вул. Медову.
Кінцеві зупинки автобусного маршруту № 17 залишилися без змін – пл. Центральна – вул. Трудова. В той же час дещо змінилася схема курсування автобусів – вони почали курсувати по вулиці Промисловій.
Автобус ЛАЗ-695Н на в’їзді до Львова зі сторони міста Винник. Світлина кінця 1970-х рр.
Кільцевий автобусний маршрут № 19 не змінив ні кінцевих – вул. Валова та пл. Центральна, ні траси курсування.
Кінцева автобусного маршруту № 20 була перенесена із вул. Валової на вул. Леніна (Личаківська) до автостанції № 6 (вул. Яловець). Автобуси курсували по пр. Ленінського комсомолу (вул. Пасічна), вул. Батальній (Дж. Вашингтона), Зеленій, Луганській, Угорській, Панаса Мирного, Козельницькій (у 1981 р. трасу змінено на вул. Динамівську, нині Чмоли), Стрийській. Кінцева розмістилася в районі перехрестя вул. Стрийської та Наукової. Згодом маршрут був продовжений до вул. Тролейбусної.
Автобусний маршрут № 21 сполучив пл. Центральну (Св. Теодора) із вул. Тичини. Траса маршруту проходила вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола, вул. Липинського).
Автобусний маршрут № 24 сполучив пл. Я. Галана (пл. Петрушевича) із вул. Науковою. Траса маршруту проходила по вул. Шота Руставелі, Стрийській, Артема (Володимира Великого).
Експериментальний зразок міського дизельного автобуса ЛАЗ-4202. Такі автобуси у 1980 – 1990-х роках курсували на низці міських і приміських автобусних маршрутів Львова
Автобусний маршрут № 26 поєднав пл. Б. Хмельницького (Св. Юра) та вул. Маршала Рибалко (нині вул. Симона Петлюри). Траса маршруту проходила по вул. Олександра Невського, Тургенєва (Героїв УПА), Бестужева (Копистинського) та Любінській. В зворотному напрямку – по вул. Окружній та Волгоградській (Антоновича).
Автобусний маршрут № 38 поєднував пл. Галицьку та вул. Броньову (Гашека) і пролягав по вул. Стрийській.
Львів та смт. Брюховичі поєднували автобусні маршрути № 43 і 44. Автобуси маршруту № 43 курсували від вул. Ботвіна (Куліша) в напрямку Брюхович по вул. Калініна (Замарстинівській), а автобуси маршруту № 44 від кінцевої на вул. Ботвіна (Куліша) по вул. 1-го Травня (Городоцькій), Шевченка та Брюховицькій.
Ось так виглядали квитки на проїзд у трамваї, тролейбусі та автобусі до 1 квітня 1987 р., коли було введено єдиний тариф на проїзд в міському транспорті
Кінцева зупинка автобусного маршруту № 46, який сполучав Львів і Винники розмістилася на перехресті вул. Личаківської та Мечникова. Автобуси курсували по вул. Мечникова, Нєкрасова, Борсоєва (Котика) та вул. Леніна (Личаківській).
Автобусний маршрут № 60 поєднував кінцеву на вул. Театральній із м. Дубляни. Траса маршруту проходила по вул. Богдана Хмельницького.
Від перехрестя вул. Мечникова та Леніна (Личаківської) в с. Лисиничі по вул. Тракт Глинянський курсував автобусний маршрут № 72. Його траса проходила по вул. Личаківській та Тракт Глинянський.
Автобусний маршрут № 84 поєднував пл. Липневу і смт. Рудне. Його траса проходила по вул. Федьковича, Тургенєва (Героїв УПА), Окружній, 1-го Травня (Городоцька), окружній дорозі та через с. Зимна Вода.
Квитки на всі види міського транспорту, які діяли із 1 квітня 1987 р. до 1 квітня 1991 р.
Під № 110 курсував автобусний маршрут, який сполучав вул. Мечникова із с. Підбірці – він прямував по вул. Леніна (Личаківській) та Тракту Глинянському.
Орієнтовно в 1978 році автобусний маршрут № 10 був вкорочений до вул. Театральної. Згодом вулицю Театральну закрили для проїзду автобусів, відповідно кінцеву автобусних маршрутів № 7, 10 перенесли на вул. Валову. А автобусний маршрут № 60, який курсував до Дублян, вкоротили до залізничної станції Підзамче де на той час знаходилася автостанція № 2, звідки відправлялися автобуси в напрямку Бродів, Буську, Сокаля, Луцька та ін.
Із 1970-х років у м. Винники працювало два «внутрішніх» автобусних маршрути № 12 і 13. Ці маршрути обслуговували автобуси малого класу ПАЗ-672. Першим було запущено автобусний маршрут № 13 Тютюнова фабрика – Радгосп (кінець вулиці І. Франка), через деякий час почав курсувати автобусний маршрут № 12 Тютюнова фабрика – Забава (вул. Ломоносова). Ці маршрути проіснували до початку 1990-х років.
Квиток на проїзд в автобусі-експресі. Кінець 1980-х рр
Уже в 1970-х роках у Львові працювало кілька автобусних маршрутів в режимі «маршрутне таксі». Такі маршрути обслуговували спочатку автобуси РАФ-977ДМ, а потім РАФ-2203 «Латвія», які належали Львівському АТП № 14606. Відповідно до путівника по Львову, виданого у 1978 році, на той час діяло три автобусні маршрути в режимі «маршрутне таксі» № 34 пл. Рози Люксембург (Катедральна) – вул. Артема (Володимира Великого); № 35 пл. Вокзальна (Двірцева) – Аеропорт та № 36 пл. Рози Люксембург (Катедральна) – Аеропорт.
У 1980-ті рр. кількість автобусних маршрутів, які працювали в режимі «маршрутне таксі» збільшилася. Окрім мікроавтобусів РАФ-2203 «Латвія» такі автобусні маршрути почали обслуговувати автобуси малого класу ПАЗ-672, які належали Львівському АТП № 14630. Мікроавтобуси ПАЗ-672 наприкінці 1980-х років експлуатувалися на маршрутах № 30 пл. Галицька – вул. Рагузова (Шафарика), який курсував по вул. Леніна (Личаківській), пр. Ленінського комсомолу (Пасічна) та Батальній (Дж. Вашингтона), а також № 36 пл. Галицька – вул. Ворошилова (Сихівська), який курсував тими ж вулицями, що і маршрут № 30 та вул. Зеленою.
Під № 31 у 1980-ті рр. курсували «маршрутні таксі» сполученням Залізничний вокзал – міська дитяча лікарня та Університет – вул. Ряшівська (по вул. Любінській). Маршрутне таксі № 32 сполучало пл. Галицьку і Тублікарню по вул. Зеленій. Маршрутне таксі № 37 поєднувало Автовокзал на вул. Стрийській та аеропорт. Маршрутка № 38 курсувала між пл. Галицькою та вул. Дністерською, а № 39 – від пл. Галицької до Львівського хімічного заводу через Новий Львів. В режимі «маршрутне таксі» працював також автобусний маршрут № 22 пл. Рози Люксембург (Катедральна) – вул. Наукова.
Квитки на проїзд в автобусі та у міському електротранспорті, які діяли після 1 квітня 1991 р.
Розвиток міста Львова, в тому числі і його транспортної інфраструктури, наприкінці 1970-х – протягом 1980-х років відбувався відповідно до Генерального плану Львова, який було розроблено іще у 1965 р. інститутом «Діпроміст» і затверджено Радою Міністрів Української РСР. У ті роки велася активна забудова мікрорайонів Сихів, сел. Жовтневе (Левандівка), Рясне та в районі сучасних вулиць Миколайчука – Щурата, Батальної та в кінці вул. Тракт Глинянський. І якщо протягом 1960-1970-х років відбувався бурхливий розвиток електротранспорту, у 1980-х роках розвиток мережі електротранспорту вже не встигав за будівництвом нових житлових мікрорайонів та виробничих цехів промислових підприємств. Якщо на Сихові споруджували переважно житлові будинки, то в Рясному будували як виробничі корпуси таких заводів, як «Електрон», «Конвеєр», «Львівхімсільмаш», так і житлові будинки.
Для транспортного забезпечення нових мікрорайонів в місті запускають нові автобусні маршрути, автопідприємства розширюють свій автобусний парк. Протягом 1980 – 1984 рр. для Львова було закуплено 70 нових трамваїв і 40 нових тролейбусів і 256 автобусів.
Один із типів компостерів, які в 1980-х роках встановлювали в автобусах
Активно розвивалася і транспортна інфраструктура міста – в її розвиток інвестував не тільки міських бюджет, але й великі промислові підприємства Львова – ВО «ЛАЗ», «Електрон», «Автонавантажувач», «Кінескоп» та ін. Протягом першої половини 1980-х років в місті було побудовано 4 шляхопроводи, 3 підземні переходи та 30 павільйонів на зупинках громадського транспорту, в т.ч. павільйони на зупинках громадського транспорту вздовж вул. Міста Печ (Гетьмана Мазепи) та вул. Батальній (Дж. Вашингтона) були збудовані за кошти підприємств міста.
Вочевидь першим автобусним маршрутом, який почав курсувати у Сихівський житловий масив став автобусний маршрут № 9, який уже в 1978 році був продовжений по вул. Зеленій і Ворошилова (Сихівська) до вул. Криворізької (пр. Червоної Калини). У 1980-х – на початку 1990-х років цей автобусний маршрут зазнав низку трансформацій. У першій половні 1980-х років він курсував від вул. Чукаріна по вул. Криворізькій (пр. Червоної Калини), Ворошилова (Сихівській), Зеленій, Луганській, Угорській, Панаса Мирного, Козельницькій, Динамівській (Чмоли) Стрийській та Артема (Володимира Великого) до перехрестя із вул. Боженка. На початку 1990-х років маршрут поєднував площу Липневу із вул. Сихівською і пролягав по вул. Тургенєва, Кульпарківській, Артема (Володимира Великого), Тролейбусній, Стрийській, Хуторівці та Криворізькій (пр. Червоної Калини). В зворотну сторону автобуси рухалися по вул. Сталінградської битви (Антоновича). Із 1995 р. автобусний маршрут почало обслуговувати ЛК АТП № 1.
Будівля львівського автовокзалу дальнього сполучення на пл. Ярослава Мудрого (нині – Князя Святослава), який діяв в 1960-1970-ті рр. Фото кінця 2000-х рр.
В першій половині 1980-х років у зв’язку із будівництвом нової трамвайної лінії по вулицям Суворова і Боженка (Сахарова і Княгині Ольги), а також у зв’язку із реконструкцією трамвайних колій на вулиці Дзержинського припинив своє курсування автобусний маршрут № 1 пл. Галана – вул. Наукова. Відновлення курсування автобусного маршруту № 1 відбулося після 1987 року, коли було відкрито реконструйовану вул. Хуторівку, яка перетворилася із сільської дороги в магістральну вулицю. Новий автобусний маршрут № 1 мав кінцеві на пл. Богдана Хмельницького (нині – пл. Св. Юра) і на вул. Криворізькій (пр. Червоної Калини) і проходив по вул. Олександра Невського (Митрополита Андрея) – вул. Тургенєва (Героїв УПА) – вул. Кульпарківській – вул. Науковій – вул. Хуторівці та вул. Криворізькій. В зворотну сторону автобуси цього маршруту курсували по вул. Волгоградській (Антоновича). На початку 2000-х років автобусний маршрут № 1 був продовжений до ЛНУ ім. Івана Франка. У 2011 році обслуговування автобусного маршруту № 1 перейшло до ЛК АТП № 1.
Здавання в експлуатацію все нових і нових новобудов в житловому масиві «Сихів» потребувало покращення автобусного сполучення із цим мікрорайоном. Отож, у середині 1980-х років було запущено міський автобусний маршрут № 27 пл. Галана (Петрушевича) – вул. Ворошилова (Сихівська), який курсував по вулиці Зеленій. Цей автобусний маршрут відображений на карті Львова, виданій у 1986 році. Через кілька років після автобусного маршруту № 27 було запущено іще один автобусний маршрут в напрямку Сихівського житлового масиву – № 28, який сполучив пл. Галана (пл. Петрушевича) із вулицею Кисельова (Гната Хоткевича). Цей автобусний маршрут, відповідно до карти, виданої у 1988 році, прямував через Новий Львів.
Автостанція № 2 на пл. Криничній біля станції Підзамче у 1960-ті рр.
Також у кінці 1980-х років було запущено курсування автобусного маршруту № 23, який поєднав південно-західну частину Львова та Сихівський житловий масив. На початку автобусний кінцева автобусного маршруту № 23 знаходилася на вул. Олени Кульчицької і він прямував по вул. Артема (Володимира Великого), Стрийській, Шота Руставелі та вул. Зеленій до вул. Ворошилова (Сихівської). У кінці 1980-х років автобусний маршрут № 23 почав прямувати від вул. Патона (будинок культури заводу «ЛОРТА») до вул. Ворошилова (Сихівська) вулицями В. Терешкової (Виговського), Артема (Володимира Великого), Стрийською, Динамівською (Чмоли), Панаса Мирного, Угорською, Луганською та Зеленою.
На початку 1990-х років автобусний маршрут № 2, який курсував від пл. Липневої до Львівського автобусного заводу було продовжено у Сихівський житловий масив до вул. Сихівської. Крім того, його було продовжено до головного залізничного вокзалу. Траса маршруту тепер пролягала по вул. Чернівецькій, Городоцькій, Кульпарківській, Володимира Великого, Стрийській, Хуторівці та пр. Червоної Калини. Із кінця 1995 року цей маршрут почало обслуговувати Львівське комунальне АТП № 1.
Наприкінці 1980-х років вул. Олександра Невського (Митрополита Андрея) із вул. Ворошилова (Сихівською) поєднував автобусний маршрут № 29, який курсував по вул. Тургенєва (Героїв УПА), Кульпарківській, Науковій, Хуторівці та Криворізькій (пр. Червоної Калини). В зворотну сторону автобуси їхали по вул. Сталінградської битви (Антоновича).
На першому поверсі критого Краківського ринку у 1960-1980-ті рр. містилася автостанція № 4 Яворівського напрямку. На фото бачимо задню частину автобуса ЛАЗ-695Б
У 1980-ті роки автобусний маршрут № 8 був вкорочений до пл. Галана (нині – пл. Петрушевича), крім того було змінено трасу цього маршруту і автобусного маршруту № 24 – автобуси почали розвертатися по вулицям Артема (Володимира Великого), Кульпарківській, Науковій та Стрийській. Ці автобусні маршрути працювали до 1991 року, коли у зв’язку із нестачею автобусів великого класу маршрути № 8 і 24 були скасовані, а автобуси були переведені на інші автобусні маршрути. Замість автобусних маршрутів № 8 і 24 було запущено тролейбусний маршрут № 24 вул. Шота Руставелі – вул. Радянської Конституції (Симоненка), який курсував по вул. Стрийській, Суркова (Рубчака), Тролейбусній, Артема (Володимира Великого), Кульпарківській та Науковій.
20 липня 1989 року відкрито курсування тролейбусного маршруту № 6 пл. Кропивницького – вул. Суботівська. У зв’язку із запуском тролейбусного сполучення на Левандівку відпала потреба в курсуванні автобусного маршруту № 3 від пл. Липневої до вул. Хабарівської (П. Калнишевського). Третій номер на початку 1990-х років отримує автобусний маршрут, який сполучає вул. Ботвіна (Куліша) із Рясне – 2. До того в напрямку нового житлового масиву Рясне курсували автобусні маршрути № 16 вул. Ботвіна – вул. Шевченка – завод «Конвеєр» та № 112 вул. Ботвіна (Куліша) – с. Рясна-Руська.
На кінцевій зупинці тролейбусних маршрутів №№ 11 і 16 «ст. Сихів» розташовувалася автостанція, яка обслуговувала рейси в напрямку Бібрки. 1989 р. Фото Ааре Оландера
На початку 1980-х років автобусний маршрут № 19 перестав бути кільцевим. Він курсував від пл. Центральної до вул. Леніна (Личаківської), здійснюючи розворот по вул. Біваковій (Голинського), Леніна та Тракту Глинянському. Згодом кінцеву автобусних маршрутів № 17 і 19 було перенесено на пл. Різні. У 1988 році Львівський обласний госпіталь ветеранів Великої вітчизняної війни (нині – Львівський обласний госпіталь ветеранів воєн і репресованих ім. Юрія Липи) був перенесений у Винники на сучасну вулицю Володимира Івасюка. Виникла потреба в покращенні сполучення із цим лікувальним закладом. Отож, на початку 1990-х років автобусний маршрут № 19 було продовжено по вулиці Личаківській до Винник. Його кінцева розмістилася біля госпіталю. Після продовження автобусний маршрут отримав № 119 і пропрацював приблизно до початку 1997 року.
Із перенесенням у м. Винники госпіталю ветеранів війни пов’язана поява автобусного маршруту № 137 вул. Леніна (Личаківська) – Винники (Тютюнова фабрика) через Лисиничі. Цей маршрут обслуговувало Львівське АТП № 14631. Після появи автобусного маршруту № 137 було скасовано автобусний маршрут № 72, який у кінці 1980-х років курсував від вул. Леніна (Личаківської) до села Лисиничі і обслуговувався Львівським АТП № 14630. Одночасно із запуском автобусного маршруту № 137 було змінено перевізника на маршруті вул. Леніна – с. Підбірці. Замість АТП № 14630 його почало обслуговувати АТП № 14631 і він отримав № 138. Якщо автобусний маршрут № 137 припинив свою роботу вже на початку 1990-х років, то автобусний маршрут № 138 «дожив» до кінця 1990-х років – на ньому працювали мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan».
Автовокзал «Львів» на вул. Стрийській, 109, який відкрився у 1980 р. Листівка 1989 р.
У другій половині 1980-х років змінився перевізник на приміських маршрутах № 46 і 60 до Винник і Дублян. Ці маршрути отримали номери відповідно 179 і 127. Їх почало обслуговувати Львівське АТП № 14631. Автобусний маршрут № 127 курсував від ст. Підзамче до Дублян по вул. Б. Хмельницького, а автобусний маршрут № 179 – від вул. Леніна (Личаківська, кінцева знаходилася неподалік із перехрестям із Трактом Глинянським) до Винник. У 1990-х роках цей маршрут було продовжено спочатку до вул. Валової, а потім – до Краківського ринку. В останні роки маршрут курсував в режимі «маршрутне таксі», на ньому працювали мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan».
Оплата проїзду в міських автобусах за часів СРСР
У 1940 – 1950-х роках у Львові, як і у всіх містах УРСР вартість проїзду в містких автобусах і тролейбусах була диференційованою і залежала від дальності поїздки. Плату за проїзд у тролейбусах і великих автобусах збирав кондуктор – його робоче місце знаходилося біля задніх дверей. Відповідно пасажири мали заходити у салон через задні двері, а виходити – через передні. Лише на тих маршрутах, де курсували невеликі автобуси, наприклад ГЗА-651, оплата проїзду здійснювалася водію. Єдиний тариф на проїзд у тролейбусах і міських автобусах незалежно від відстані в Українській РСР (за даними дослідника історії київського міського транспорту Стефана Машкевича) був встановлений з 1 квітня 1959 року: у тролейбуса – 40 коп., а у міських автобусах – 45 коп.
Автовокзал «Львів». Вигляд із висоти пташиного польоту на криті посадочні платформи. Світлина середини 1980-х рр.
У 1961 році в СРСР було проведено грошову реформу – деномінацію. Отож вартість проїзду в трамваї була встановлена 3 копійки, у тролейбусі – 4 копійки, а у міському автобусі – 5 копійок незалежно від відстані. Хоча такі населені пункти, як Брюховичі, Винники та Рудне у 1950 – 1960-х рр. стали належати до території міста Львова, вартість проїзду в автобусах, які туди курсували, була двоставковою і залежала від відстані. Тариф в 5 копійок діяв на території міста Львова, а вартість проїзду до Брюхович, Винник та Рудного становила 10 копійок. На автобусному маршруті Львів – Винники роздільним пунктом при тарифікації проїзду була зупинка «Комсомольське озеро». Аналогічна система оплати проїзду діяла і на низці близьких приміських маршрутів, наприклад, до Підбірець.
Іще із кінця 1950-х років у міському громадському транспорті в СРСР вирішили відмовлятися від кондукторного обслуговування – вважалося, що відповідно зросла свідомість радянського пасажира. Функція реалізації квитків в автобусах в основному перейшла до водія, хоча нерідко в автобусах, як і в міському електротранспорті, встановлювали автоматичні каси – для придбання квитка у відповідний проріз потрібно було кинути монетку і при натисканні на важіль каса відмотувала із рулончика один квиток. Тривалість переходу до безкондукторного обслуговування в різних містах була різною. У другій половині 1970-х років в міському електротранспорті почали запроваджувати компостерну систему – пасажир мав заздалегідь у квиткових кіосках на зупинках придбати абонементні квитки (оплачені наперед), а для підтвердження факту оплати проїзду закомпостувати квиток. В автобусах компостерну систему запровадили пізніше, а ніж в електротранспорті, проте в автобусах і далі можна було купити квиток у водія. Після введення компостерної системи замість квитків у рулончиках з’явилися квитки, скріплені клеєм у книжечки. Що ж до кондукторів, то їх у Львові можна було зустріти на низці приміських автобусних маршрутів навіть у другій половині 1980-х років. У приміських автобусах використовувалися квитки у рулончиках.
Вечірній автовокзал «Львів». Фото 1980-х рр.
Із 1 квітня 1987 року в СРСР було запроваджено єдиний тариф на проїзд в трамваї, тролейбусі та міському автобусі – 5 копійок. Відповідно почали друкуватися абонементні квитки, дійсні у всіх видах міського транспорту. Ці квитки потрібно було компостирувати. Цікаво, що на той час трамвай та тролейбус в ті часи належали до компетенції Міністерства житлового господарства, а автобуси – до Міністерства автомобільного транспорту. Отож на квитках замість назви міністерства з’явився напис «Українська РСР». Текст квитків друкувався як українською, так і російською мовами. Такі квитки були дійсні у всіх міста Української РСР незалежно від міста придбання. Друкували ці квитки Кам’янець-Подільська друкарня та книжкова фабрика «Жовтень». Цікавий момент – якщо у трамваях і тролейбусах після переходу на компостерну систему водії квитків не реалізовували, в міських автобусах і далі можна було купити квитки у водія.
У 1980-х роках у Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших великих містах України було запроваджено курсування автобусів у режимі «експрес». Такі автобуси зупинялися не на усіх зупинках, що збільшувало середню маршрутну швидкість. Вартість проїзду в автобусах «експрес» до 1 квітня 1991 року становила 10 коп., тобто була удвічі вищою, а ніж в автобусах, що курсували у звичайному режимі. У Львові одним із перших автобусних маршрутів, що курсував в режимі «експрес» став автобусний маршрут № 18, який пов’язав головний залізничний вокзал і автовокзал на вулиці Стрийській, 109.
Найдорожчим видом міського маршрутного автотранспорту були «маршрутне таксі». Вартість проїзду в них становила 15 копійок. Особливістю цього виду транспорту було те, що автобуси і мікроавтобуси «маршрутне таксі» зупинялися на вимогу пасажирів у місцях, де це не було заборонено Правилами дорожнього руху.
Конверт із зображенням автовокзалу «Львів». 1980-ті рр.
1 квітня 1991 року в СРСР в плановому порядку зросли ціни та тарифи. Вартість проїзду в міському громадському транспорті зросла втричі – вартість поїздки в трамваї, тролейбусі та міському автобусі зросла із 5 до 15 копійок. І хоча тариф був однаковий для автобусів і міського електротранспорту, єдині квитки на всі види міського транспорту більше не друкувалися. Тепер діяли квитки на проїзд у трамваї і тролейбусі і квитки на проїзд в автобусі. Текст на квитках відтепер друкувався тільки українською мовою – на виконання Закону «Про мови в Українській СРСР». Вартість проїзду в автобусах «експрес» зросла до 30 копійок, а у маршрутних таксі – до 45 копійок.
Автовокзал та автостанції міста Львова у радянські роки
Найперша радянська автостанція у Львові знаходилася за адресою вул. Пильникарська, 2. У реальності вона займала площу Старий Ринок. Ця автостанція почала роботу іще в кінці 1940-х років і пропрацювала біля 10 років.
У кінці 1950-х років автовокзал міжміського і міжобласного сполучення було перенесено на пл. Ярослава Мудрого, 5 (нині – пл. Князя Святослава). Він знаходився зовсім поруч із автобусним парком. Цей автовокзал діяв у 1970 – 1980-х роках. Будівля колишнього міжміського автовокзалу проіснувала до кінця 2000-х років – вона стояла іще в 2008 році.
Автостанція приміського сполучення на початку 1960-х років знаходилася в житловому будинку № 6 на площі Центральній (нині – пл. Св. Теодора). Оскільки кількість приміських автобусних рейсів постійно зростала, виникла необхідність у відкритті нових автостанцій приміського сполучення.
Автостанція, яка отримала № 2 спочатку розташовувалася на пл. Криничній поряд із залізничним вокзалом ст. Підзамче. Ця автостанція обслуговувала приміські і міжміські (в межах області) рейси Жовківського, Сокальського та Бродівського напрямків. На початку 1980-х років цю автостанції перенесено на вул. Богдана Хмельницького, 225 – поруч із кінцевою трамвайного маршруту № 6. Уже в роки незалежності України – у 2011 – 2013 рр. будівлю автостанції реконструйовано, зараз вона носить назву Автовокзал «Північний». Урочисте відкриття автовокзалу відбулося 25 жовтня 2013 р. Загальна площа будівлі автовокзалу – 1500 кв. метрів, він розрахований на обслуговування 10000 пасажирів на добу.
Вигляд на поліграфкомбінат «Вільна Україна». На вул. Стрийській можна побачити автобуси ЛАЗ-699Р та ЛіАЗ-677 та тролейбуси «Skoda 9Tr», 1980-ті рр.
Автостанція № 3 із кінця 1970-х років розміщувалася на вул. Маршала Рибалко, 11 (нині Симона Петлюри) поряд із ринком «Новий». Із цієї автостанції у 1980-х – на початку 1990-х років відправлялися автобуси Мостиського, Самбірського, Пустомитівського напрямків. У 1990-х – 2000-х років значну частину рейсів, які виконувалися із автостанції № 3 було перенесено до автостанції біля головного вокзалу, а також на майданчик біля приміського вокзалу.
За радянських часів автостанція № 4 яворівського напрямку знаходилася на першому поверсі критого корпусу ринку «Центральний» (Краківський) на вулиці Базарній. Приміські автобуси звідси відправлялися вже в середині 1960-х років. Через збільшення обсягів торгівлі та розширення території ринку, автостанція № 4 іще у 1990-ті рр. переїхала на тимчасовий майданчик на вул. Шевченка поруч із Янівським цвинтарем. Там вона знаходиться і зараз.
Автостанція № 5, яка обслуговувала близькі приміські рейси у Стрийському і Пустомитівському напрямку, за радянськи часів мала адресу вул. Воровського, 5 (нині – вул. Зарицьких). Ця автостанція працювала до початку 1990-х років, потім в будівлі автостанції розміщувалося кафе. Автобусні рейси, які обслуговувала автостанція № 5, почали відправлятися із центрального автовокзалу на вул. Стрийській. Сучасна автостанція № 5 знаходиться на перехресті вул. Зеленої, Пасічної та Луганської. Приміщення, де знаходиться автостанція, належить ЛКП «Львівелектротранс», тут знаходився диспетчерський пункт тролейбусного маршруту № 8. Автостанція обслуговує маршрути в напрямку Бібрки і Ходорова.
Автобуси ЛАЗ-695Е на площі Вокзальній (Двірцевій). 1970 р.
Приміські і міжміські автобуси золочівського та перемишлянського напрямків із кінця 1970-х років відправлялися із автостанції № 6, яка розташувалася на невеликій площі поряд із перехрестям вулиць Личаківської, Голинського та Ялівець. Для розміщення кас і залу очікування на автостанції було споруджено металевий павільйон. На автостанції розміщувалася також кінцева зупинка автобусного маршруту № 20 (у 1990-ті – № 19). Автостанція проіснувала до кінця 1990-х років. Зараз у колишній будівлі автостанції знаходиться магазин меблевої фурнітури «все для меблів». Кінцеві зупинки автобусів золочівського і перемишлянського напрямків тепер знаходяться вздовж вул. Личаківської.
Сьомий номер за часів СРСР носила автостанція, яка розміщувалася на кінцевій зупинці тролейбусних маршрутів № 11 та 16 «ст. Скнилів». Обслуговувала приміські маршрути в напрямку Бібрки і Ходорова. Зараз ця автостанція має № 5.
Автостанція № 8 розміщувалася біля головного залізничного вокзалу. За радянських часів обслуговувала «курортні» напрямки – на Трускавець і Моршин, а також низку міжміських рейсів. У 2010-ті рр. приміщення автостанції пройшло реконструкцію, зараз автостанція носить назву «Автовокзал «Двірцевий».
Будівництво нового автовокзалу для обслуговування міжміських, міжобласних, міжреспубліканських та міжнародних автобусних рейсів розпочали на околиці міста Львова на ділянці із адресою вул. Стрийська, 109 у 1976 році. Проект автовокзалу розробляли архітектори В. Сагайдаковський та М. Столяров, інженери В. Бойків та О. Єфремов. У формуванні інтер’єру центральної частини автовокзалу суттєву роль відіграють конструкції збірно-монолітного кесонного покриття залу та ригелі рам, розроблені професором Б. Гнідцем. Новий центральний автовокзал Львова введено в експлуатацію в 1980 році, він розрахований на обслуговування 800 пасажирів на годину. Проблемою автовокзалу на вул. Стрийській є те, що його криті платформи не можуть приймати двоповерхові міжнародні автобуси.
Антон ЛЯГУШКІН, Юрій КАУКАЛОВ та Олександр ЄРОХІН
Список джерел інформації
Історія Львова в документах і матеріалах. – Київ: Наукова думка, 1986;
Вуйцик В.С., Липка Р.М. Зустріч зі Львовом. Путівник. – Львів: Каменяр, 1987;
Організатори та лектори Микола Кушнір, Віра Романчак, Андрій Сова. Семінар «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність». Львівський обласний Будинок учителя. 28 вересня 2021 р.
28 вересня 2021 р. комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, музейним відділом Львівського обласного Будинку учителя та Центром незалежних історичних студій проведено семінар «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність» для спеціалістів відділів освіти, вчителів та викладачів історії, предмету «Захист України», фізичного виховання.
Захід приурочено з нагоди виходу в світ видання «Іван Боберський – Батько українського спорту» (Львів, 2021 р.).
Зі вступним словом виступає Віра Романчак. Семінар «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність». Львівський обласний Будинок учителя. 28 вересня 2021 р.
Зі вступним словом виступила завідувач музейного відділу Львівського обласного Будинку учителя Віра Романчак. Вона наголосила на співпраці ЛОБУ з різними установами та організаціями, перш за все з Львівським державним університетом фізичної культури імені Івана Боберського, Науковим товариством імені Шевченка, Львівським історичним музеєм, Центром незалежних історичних студій та ін., у контексті вивчення та популяризації українського тіловиховання, провідних його постатей, зокрема Івана Боберського. Після вступного слова прозвучали доповіді.
Виступає Микола Кушнір. Семінар «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність». Львівський обласний Будинок учителя. 28 вересня 2021 р.
Першим виступив директор Дитячого центру туризму, спорту та екскурсій МЖК-1 Микола Кушнір. Він розповів про історію написання видання «Іван Боберський – Батько українського спорту» (Львів, 2021 р.), а також зупинився на діяльності центру, який він очолює. З-поміж іншого наголосив на важливості патріотичного виховання української молоді, на виховних ідеалах, які запропонував Іван Боберський 100 років тому. Микола Кушнір цілком закономірно порівняв діяльність Івана Боберського з Велетами Українського Духу Іваном Франком та Андреєм Шептицьким.
Із доповіддю «“Вихованє тіла – се шлях до вихованя духа”: популяризація Іваном Боберським спорту серед української молоді Галичини» виступає Андрій Сова. Семінар «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність». Львівський обласний Будинок учителя. 28 вересня 2021 р.
Наступним виступив доктор історичних наук, доцент, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, заступник директора Центру незалежних історичних студій Андрій Сова. У своїй доповіді «“Вихованє тіла – се шлях до вихованя духа”: популяризація Іваном Боберським спорту серед української молоді Галичини» доповідач докладно розповів про ініціативи Батька українського тіловиховання у першій третині ХХ ст.
Учасники семінару «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність». Львівський обласний Будинок учителя. 28 вересня 2021 р.
Зокрема звернено увагу на його громадській праці в організаціях «Сокіл» (з 1909 р. – «Сокіл-Батько»), «Україна», «Пласт», «Змаговий союз»; сподвижницькій роботі як організатора та очільника українських сокільських та сокільсько-січових злетів у Львові – Краєвих здвигів 1911 р. та 1914 р.; його як автора перших українських теоретико-методичних праць, присвячених різним аспектам фізичного виховання, спорту та іншій тематиці («Забави і гри рухові» (1904), «Забави і гри рухові. Часть ІІ. Вісїмнайцять гор мячевих» (1905), «Забави і гри рухові. Часть ІІІ. Копаний мяч» (1906), «Свобідні вправи. Ч. 1. Вправи вільноруч Сандова» (1906), «Свобідні вправи для пожарних «Соколів»» (1908), «Прилюдні вправи. Ч. 3. Вправи списою» (1909), «Прилюдні вправи. Ч. 4. Вправи топірцем» (1909), «Впоряд» (1909), «Забави і гри рухові. Ч. ІV. Ситківка» (1909) та ін.); засновника і редактора українських видань у Львові – «Сокілські Вісти», «Вісти з Запорожа», «Пластовий Табор», «Калєндар «Вістий з Запорожа» на 1914 рік»; поуляризатора різних видів спорту в краї тощо. Доповідач резюмував, що: «Цілком заслужено ще за життя Іван Боберський був іменований «Апостолом фізичного виховання», «Апостолом фізичного відродження нації», «Батьком українського сокільства», «Батьком українського тіловиховання», «Вчителем», «Каменярем українського спорту», «Невтомним каменярем українського відродження, культури й поступу», «Провідником», «Невтомним працівником на ниві української руханки», «Тіловиховним авторитетом». Сучасники порівнювали його з засновниками європейської національних систем фізичного виховання – шведом Пером Лінгом, англійцем Томасом Арнольдом, німцем Фрідріхом Яном, чехом Мирославом Тиршем, ініціатором відродження Олімпійських ігор сучасності – французом бароном П’єром де Кубертеном».
Нові видання з історії українського тіловиховання та педагогіки. Семінар «Іван Боберський – Батько українського спорту» в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність». Львівський обласний Будинок учителя. 28 вересня 2021 р.
На завершення семінару всі присутні отримали пам’ятку «Моральні настанови Івана Боберського», які були укладені останнім у час, коли тривала боротьба за українську державу – Західно-Українську Народну Республіку. Усі бажаючі також ознайомилися з сучасною літературою в царині руханки і змагу. Микола Кушнір передав видання «Іван Боберський – Батько українського спорту» (Львів, 2021 р.) до музею Львівського обласного Будинку учителя.
В четвер, 14 жовтня 2021 року, о 16 та 20 годині неймовірно талановитий та добре відомий співак Ілля Найда виступить у Центрі Довженка на Сихові!
Усіх поціновувачів творчості артиста чекає незабутній вечір щирої української пісні, близької серцю кожному, хто хоча б раз переживав почуття кохання чи розчарування!
Його голос обожнюють дівчата, а пісні не сходять з денсполів! Без нього не обходиться жодне весілля! Лише один концерт- і Ви захочете ще! Приходьте та кличте друзів і Ви не забудете цей вечір!
Продовжуємо висвітлювати діяльність Українського Фотографічного Товариства, що існувало у Львові впродовж 1930-1939 рр. Нагадаємо читачам, що свою І виставку аматорської фотографії УФОТО презентувало 7 грудня 1930 р., а другу – 6 грудня 1931 р. (про них можна почитати тут і тут). А сьогодні мова піде про ІІІ виставку організовану УФОТО 1932 р.
Як бачимо з часу заснування УФОТО щорічно відкриває виставки мистецької фотографії, даючи можливість українським аматорам-світлицям познайомити широкий загал із своїми роботами.
Ст. Щурат. Львів, вид з вежі Корнякта. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Традиційно завчасу товариство оголосило «Правильник участі у виставці», а що тема її була «Львів у світлині», то організатори детально описали, які саме фотографії буде прийнято до виставки.
«Виставка обіймає всякого роду бездоганно виконані світлини, яких тема дотичить Львова. Отже увійдуть тут мистецько виконані світлини, які показалиб: 1) красу львівського краєвиду та питоменності населення Львова, 2) мистецьке й наукове життя Львова, його научні установи і школи та працю в них, 3) портрети чільних діячів Львова, 4) стару й нову архітектуру в образі Львова, 5) львівське промислове й торговельне життя, гуртівні й подрібні крамниці з виставовими вікнами включно, 6) особливіші, питомі Львову обходи, імпрези, розривки й т.п., 7) спортове життя і спортові грища Львова, 8) львівське товариське життя», – йшлося в правильнику участі у ІІІ виставці світлин, що були надруковані у тогочасній пресі.
Н.Нижанківський. З Ринку: “Тяжкі часи”. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Для добору світлин для участі у виставці було обрано журі у складі: д-р Степан Дмоховський, інж. Олександер Пежанський, д-р Микола Гнатишак, Богдан Скрентович. Організацією ж виставки займався виставковий комітет до якого входили: дир. Ярослав Горалевич, д-р Степан Дмоховський, д-р Володимир Раставецький, Маріян Вахнянин, Богдан Скрентович, Ярослав Савка, Олександер Мох.
Окрім відзначення почесними грамотами авторів трьох найкращих світлин, по завершенні виставки комітет планував нагородити авторів кращих праць книжковими нагородами. Забезпечити ними мали видавництва: «Червона Калина» (серія книжок на вибір, вартістю 75 зол.), книгарня НТШ (трилогія Б.Лепкого), Українська енциклопедія (один том), «Добра книжка» (серія книжок, вартістю 50 зол.), «Просвіта» книга Возняка «Старе українське письменство», книгарня «Рідної школи» (одне з кращих своїх видань), «Новий Час» (серія книжок, вартістю 25 зол.) .
Б.Борщ. П’ятницька церква.Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
ІІІ виставка УФОТО «Львів у світлині була відкрита 30 жовтня 1932 р. в залах Національного музею. У виставці взяли участь 22 автори (в основному зі Львова, за винятком трьох осіб), котрі представили 365 робіт. Вхід на виставку вартував 50 ґрошів, для молоді – 30.
«Вистава має артистичний і документарний характер. Переважають ориґінально зняті львівські будівлі та їх фраґменти історичної й мистецької вартости», – «Нова Зоря» (№ 84, 1932 р.).
Титул каталогу ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Уже традиційно, до виставки товариство видало каталог. Його тираж нараховував 1000 нумерованих примірників. Обкладинку каталогу оформила Олена Захаріясевич, переднє слово подав історик Іван Крип’якевич.
«З окрема треба згадати катальоґ виставки, що є рівночасно прегарним альбумом Львова, війшло туди 20 репродукцій найкращих світлин. Це люксусове видання коштує також тільки 50 сот.!», – «Новий Час» (№250, 1932 р.).
О.Мох. Стрілецькі могили. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Треба зауважити, що одночасно із ІІІ виставкою УФОТО «Львів у світлині», проходила друга – VІ міжнародний сальон фотоґрафіки в Польщі, до якого теж було видано каталог. При порівнянні каталогів обох виставок у пресі зазначалося, що каталог УФОТО «таки кращий і складений більше по мистецьки… Він же під оглядом репродукцій повніший і на половину дешевший від польського» («Неділя», № 47, 1932 р.)
«Катальоґ 3 Виставки УФОТО, це теж досягнення свого роду. Смачний в оформленні, беззакидний під типоґрафічним оглядом, , а коли вже йому треба щось закинути, то хиба добір ілюстрацій – не всі вони належать до найкращих експонатів виставки. Вартість катальоґу подвоює прекрасна стаття І. Крип’якевича, а цілість є вартісним вкладом в нашу небагату лєополістику», – писав Микола Голубець («Нове Слово», №2, 1932 р.).
Д.Фіґоль. Світає…в “Просвіті”. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Під час експонування виставки відбувся відчит лекції історика Івана Крип’якевича, а також кінематографічна вечірка на якій відбувся показ стрічок авторства Юліана Дороша та Олександра Пежанського.
«Українське Фотоґрафічне Товариство мало добрий помисл: показати ширшим колам громадянства перші спроби наших українських кіноаматорів. Цілий ряд висвітлених картин подав доказ, що хоч львівська українська кінематоґрафія ставить дійсно щойно перші примітивні кроки на шляху свого майбутнього розвитку – то все таки і в тих спробах слідно завдаток на дійсно наше, своєрідне кінове мистецтво. Висвітлено м. і 2 етноґрафічно-краєвидні фільми роботи Ю.Дороша і 1 спортову фільму інж. О. Пежанського. Особливо краєзнавча фільма з долини Дністрового яро подобалась глядачам», – «Мета» (№ 44, 1932 р.).
Ст. Войтович. Іконостас старознесінської церкви. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Про саму фільму, що її опрацював і висвітив Юліан Дорош, треба висказатися з як найбільшим признанням. Ця фільма етноґрафічна, накручено цього року в червні, липні й серпні. Зміст її – це побут українського люду Городенщини, а докладніше побут села Раковець над Дністром. Фільму поділено на дві частини. Часть перша обіймає ряд по мистецьки схоплених образів з Раковецького краєвиду, передовсім руїни оборонного замку, поставленого в 1660 році Яном Бєнєвским для охорони перед татарськими нападами, прегарні види з замку на Дністер і ряд образів зі щоденного людового побуту. Друга частина фільми це весілля Раковецького селянина Василя Лонича. В цій частині фільми глядач мав змогу не тільки налюбуватися красою українського пейзажу але й познакомитися з весільними обрядами Городецького люду, пізнати його богату ношу й цікаві звичаї», – «Новий Час» (№ 252, 1932 р.).
Фільмова вечірка організована УФОТО настільки зацікавила відвідувачів, що була повторена 20 листопада. Закриття виставки відбулося 21 листопада «з діяпозитивами та льосуванням (розіграшем – ред.) катальоґів». Один номер з кожних 25 нумерованих каталогів вигравав мистецьке фото.
О.Мох. Василіянська церква. Фото, що зайняло І місце на виставці. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Також традиційно було оголошено авторів найкращих робіт, представлених на виставці. Дипломи одержали : І місце – Олександер Мох «Василіянська церква», ІІ – Степан Щурат «Нове Знесіння», ІІІ – Володимир Тарнавський «У місячному світлі».
Премії від видавництв: Роман Совяковський, Ярослав Савка, Юліан Дорош, Данило Фіґоль, Євген Храпливий, Нестор Нижанківський, Володимир Січинський, Мечислава Ганицька, Богдан Борщ, Степан Войтович.
В. Тарнавський. У місячному світлі. Фото, що зайняло ІІІ місце на виставці. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Відкриття виставки стало неабиякою подією українського Львова і хоча у відгуках зазначалося, що носила вона більше документальний, аніж мистецький характер, що пояснювали участю світливців амторів, а не професіоналів, все ж преса жваво відгукнулася на її проведення. Ряд рецензій на захід помістили на своїх шпальтах такі українські періодичні видання як: ««Діло», «Правда», «Нова Зоря», «Нове слово», «Новий Час», «Нова Хата», «Мета», «Дзвони», «Неділя», «Вогні».
«Треба би таку виставку повторювати щороку, додаючи до існуючих уже образів нові; так може вдалось би зробити початок музею нашого Львова. Це дуже важна ідея і У-Фо-То має велику заслугу для нашого Львова, що друге (за «Плаєм») поставило одним зі своїх завдань пізнати й причинитися до пізнання у других славного города Львова», – «Дзвони» (№ 11, 1932 р.).
Яр. Савка. Крізь браму кармелітського костела. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«ІІІ вистава української фотоґрафіки має величезне значіння як великий збір цікавих ілюстраційних документів нашої культурної історії, життя і краєзнавства Але, як ми бачили, теж у чисто мистецькому огляді дала вона дещо нове, цікаве, творче», – «Мета» (№47, 1932 р.)
Після закриття виставки у Львові її було представлено з 27 листопада по 4 грудня 1932 р. в Перемишлі у залах «Української бесіди». Організацією цієї виставки займалося Товариство «Плай».
В. Січинський. Статуя св.Юра на святоюрському храмі. Каталог ІІІ виставки УФОТО “Львів у світлині”, 1932 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Наступного, 1933 р. в часі Великодніх свят УФОТО мало намір показати виставку «Львів у світлині» у Чорткові. Однак місцеве староство заборонило її проведення, мотивуючи це тим що це не мистецька виставка, а показ промислових виробів на який потрібен спеціальний дозвіл.
«УФОТО влаштувало вже пять фото-вистав: у Льввоі (3), Станиславові й Перемишлі і нікому не снилося забороняти їх. Аж у славнім Чорткові мистецьку виставу світлин поставили у ряд ярмарків чи інших «кермашів»», – «Діло» (№ 100, 1933 р.)
У понеділок, 18 жовтня 2021 року, народний артист України Іво Бобул у рамках туру містами України завітає із сольними концертами «Найкраще – золоті шлягери» до Львова. Виступ відомого співака відбудеться у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької.
Початок концертів – о 17:00 та 19:00. Артист, унікальний тембр голосу якого не сплутаєш із жодним іншим, запрошує меломанів у світ Її Величності Пісні!
Іво Бобул
Іво Бобул – народний артист не лише за званням, а й за визнанням народу. Багато пісень із його репертуару по праву визнані золотими хітами естради, адже важко знайти в Україні людину, яка б не чула «Душі криницю», «Місячне колесо», «Берег любові», «Якщо любиш – кохай», «На Україну повернусь», «Осінній сад», «Скрипалю», «Мадонно Україно!», «Одна-єдина»…
І записувати нові пісні співак не втомлюється – щороку презентує концертні програми, де завжди по-різному, проте гармонійно поєднуються улюблені шлягери та абсолютно нова пісенна лірика, цікаві дуети, несподівані кавер-версії світових хітів, пристрасні рок-балади та романси, які так проникливо, як Іво Бобул, не виконає ніхто інший.
Концерти Іво Бобула будуть проведені із дотриманням карантинних вимог МОЗ, чинних у період заходу.
Іво Бобул
Квитки на концерти Іво Бобула у Львові 18 жовтня можна придбати в касі Драмтеатру, а також онлайн:
