Пропонуємо до вашої уваги фото із Львівської області, авторства дослідника Г. Логвина.
Джерело фото: www.facebook.com/dnabb.org/
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Російсько-українська війна триває не тільки на кривавих полях битв, в дипломатичних коридорах чи в економічному просторі. Однією з причин бажання знищити Україну Путін назвав намір повністю стерти нашу українську ідентичність, загарбавши разом із землею і містами й селами нашу історію та культуру, а отже й архітектуру. Українська архітектура – це яскрава матеріалізація цивілізаційних здобутків нашої нації, що витримала тисячоліття руйнівних війн, і є фундаментом нашої нової України.
У своїй лекції науковець, дослідних архітектурно-археологічних пам’яток і пам’яткоохоронець Василь Петрик поділиться власним баченням джерел української архітектури та її розвитку від Трипілля до сьогодення. Житлова, сакральна, оборонна архітектура в Україні має власну ідентичність, побачити яку нам часто заважають старі «наукові міфи» та стереотипи. Але, на думку Василя Петрика, саме архітектура може стати в майбутньому одним з наріжних каменів відродженої української ідентичності.
Перед початком лекції Андрій Левик презентуватиме журнал “Наша спадщина”. Лекція організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) в партнерстві з Науково-Технічною бібліотекою Національного Університету “Львівська Політехніка”. До та після лекції гостинного частує Кава Старого Львова.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Перше відео розповідає про зберігання дрібних і середніх предметів в музейних фондових збірках. Відео, в першу чергу, стане у пригоді невеликим громадським і приватним музеям, для збереження та транспортування своїх фондів.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Газета Діло від 30 липня 1939 року розмістила на своїх шпальтах статтю під назвою “Скло із кави”. Невідомо що б ще вигадали в світі виготовляти з кави якби не розпочалася Друга Світова Війна. Війна поклала край цим спробам і каву продовжили вживати у природній спосіб.
Відомо, що Бразилія не має змоги вивози ти всього щорічного збору кави і міліони тон викидала останніми роками в море, щоб під тримати її ціну на ринках.
Згодом із зернят кави почали виробляти ріжні предмети, як папіросниці, писальні ручки та всякі дрібниці для прикрас.
Тепер із них почали виробляти! СКЛО, ріжних колірів, дуже прозірчасте. Окрема лябораторія в Ню-Йорку саме виробила ізоляційні колпачки для телеграфічних стовпів та інший посуд.
Діло, 30 липня 1939 року
Перед російсько-українською війною у Львові теж пробували експериментувати з кавою, точніше з кавовою гущею. Нею пробували посипати ковзкі місця на зимових дорогах міста. Краще б сніг прибрали. Але експеримент теж був перерваний війною. Тому, мабуть, не варта робити дивних експериментів з кавою.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Як інформує прес служба Міністерства культури та інформаційної політики України станом на 19 травня 2022 року Міністерство зафіксувало 353 воєнні злочини росіян проти культурної спадщини.
“Найбільше руйнувань зазнала культурна спадщина Харківщини. По області зафіксовано – 94 епізоди, з них – 78 в місті Харкові та його околицях. На Донеччині задокументовано – 72 злочини, з них 52 – в м. Маріуполі», ‒ виділяє найбільш вразливі регіони прес служба названого Міністерства. Загалом в Україні пошкоджено вже 116 об’єктів культурної спадщини. Від постійних обстрілів, ракетних та бомбових ударів зруйнувано 21 пам’ятку національного значення, 88 – місцевого значення та 7 – щойно виявлених об’єктів культурної спадщини. Через злочинні дії так званої російської армії (насправді терористичної організації) знищені 42 меморіальних пам’ятники на честь історичних особистостей та подій ХІХ – початку ХХІ ст., 27 будівель та комплексів музеїв і заповідників, 66 споруд будинків культури, театрів та бібліотек, а також деякі інші об’єкти цінної історичної забудови, ‒ наголошено в названому прес релізі.
За останній тиждень серед найбільш резонансних подій у тематиці рашистських злочинів супроти культурних об’єктів стало влучання ракет у Воронцовський палац в Одесі (пам’ятка архітектури початку XIX століття). Внаслідок цього 13 травня вибуховою хвилею пошкоджено вікна та елементи ліпнини знаменитої будівлі, ‒ поінформувала прес служба Міністерства культури та інформаційної політики України.
До більш серйозних наслідків призвів ракетний обстріл Будинку культури в м. Лозова на Харківщині. 20 травня зруйновано цю нещодавно відреставровану будівлю закладу. Постраждало сім осіб, у тому числі дитина – 11 років. Як зазначив Олександр Ткаченко, міністр культури та інформаційної політики, відео влучання ракети не залишає жодних сумнівів – «нелюди цілили чітко у будинок культури. Будинок культури в Лозовій був одним з найбільших в Харківському регіоні. Великий зал розрахований на 1078 місць».
В офіційній статистиці маємо також нові цифри щодо знищення чи пошкодження рашистами релігійних споруд – загалом 130, з них 49 перебувають на обліку як пам’ятки історії, архітектури та містобудування. «Варвари не шкодують ні православних храмів, ні протестантських молитовних будинків, ні мечетей, ні синагог”, ‒ навела коментар Катерини Чуєвої, заступниці Міністра культури та інформаційної політики, прес служба цього відомства.
Слова Катерини Чуєвої підтверджує низка фактів протягом останнього тижня. Так, 16 травня окупанти пошкодили мечеть в місті Бахмут Донецької області. Про це, з посиланням на фейсбук-допис Муфтія Духовного управління мусульман України «УММА» Саїда Ісмагілова, інформує інтернет-видання risu.ua.
Снаряд пробив дах і уламками розбив купол і конструкції будівлі. Це вже четверта мечеть, що постраждала за останні два місяці, до цього були пошкоджені мечеті Костянтинівки, Маріуполя та Сєвєродонецька, ‒ зазначено у повідомленні названого сайту.
Для більшості громадян Маріуполь став символом героїзму українських вояків, передусім «азовців», та місто перебуває в стані гуманітарної катастрофи. Окупанти продовжують глумитися над будівлями релігійних організацій. Ще раніше з наших медіа стало відомо, що рашисти облаштували в римо-католицькому монастирі монахів-паолінів «представництво «ДНР». Отець Павло Томашевський, настоятель католицької парафії у Маріуполі, який з групою парафіян евакуювався з цього міста ще до захоплення будівлі монастиря, в коментарі авторитетному польському виданню Goṡć Niedzielny розповів деякі факти поведінки окупантів. Від одного з парафіян, який виїхав із заблокованого міста пізніше, о. Павло довідався, що ще 17 березня рашисти сплюндрували монастир – його цинічно пограбовано, варвари забрали цінні речі, зокрема, євхаристійні чаші. Як пригадають наші читачі, те саме ми писали стосовно римо-католицького монастиря в м. Ворзель на Київщині. Модель поведінки, на жаль, всюди однакова…
Рашисти плюндрують не тільки християнські святині, а й нищать будівлі інших релігій. Так, 19 травня вони зруйнували синагогу в тому ж Маріуполі. Як повідомив радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко, «російська армія зруйнувала будівлю «старої синагоги» та приміщення центру громади. Справжні варвари сучасності!»
Серед пам’ятників культури Запорізької області, які постраждали від дій російських військових, ушкодження зазнала і колишня синагога в Гуляйполі. Як зазначено у повідомленні інтернет-видання JewishNews через бойові дії окупантів у будівлі повилітали вікна, трохи побило стіну. Синагога побудована в 1909 році, на місці старої дерев’яної синагоги, що діяла з 1872 року. У радянські часи будівлю перебудували під педагогічний технікум, потім ‒ під кухню лікарні.
Усі наведені факти можуть викликати смуток і безнадію через те, що тратимо наш культурний і релігійний фонд. Водночас західні демократії надають нам не тільки допомогу в сфері озброєння, а й готові з часом підтримати і в культурному вимірі. Це підтверджує зустріч керівництва Міністерства культури та інформаційної політики України з представниками Уряду та інституцій США у сфері культури, яка відбулася 16 травня в онлайн-форматі. На ній було обговорено шляхи збереження культурних памʼяток України та протидії їхнього знищення росіянами.
З прес релізу Мінкульту відомо, що з нашого боку взяли участь представники Уряду України (з різних його рівнів), з боку США, між іншими, була на зв’язку заступниця Державного Секретаря США Лі Саттерфілд, також американські партнери у галузі культурної політики Хайден Бассет та Мартін Першлером. Колеги зі Сполучених Штатів Америки висловили солідарність з Україною та заявили про готовність допомогти оцінити завдані рашистами збитки і сприяти поверненню до України нашої спадщини.
Ігор СКЛЕНАР
Окрім гімну ЄС, Дударики також заспівали славень України.
«Могутня Україна. Мати королів і королев чи не всієї Європи. Як Тобі без нас було? Вітаємо Тебе! А з перемогою Ти нас зустрінеш і привітаєш. Дякуємо Тобі, що стала нам до помочі. Разом повиламуємо отруйні ікла орді, і цього разу назавжди! Vivat, Європо! Слава Україні!», – прокоментували у Дударику.
Як відомо, день Європи офіційно відзначається із 2003 року (згідно з указом Президента). Основна мета такого свята – донести більше інформації про європейські країни, про їх традиції, звичаї, підкреслити бажання українського народу розвиватися і вступати у світову спільноту. Дата проведення дня Європи в Україні в 2022 році припала на 20 травня.
Ольга МАКСИМ`ЯК
Ідея свята виникла в середовищі українців наприкінці 1930-х. Офіційно його запровадили постановою ІІ Великого збору Організації українських націоналістів в Кракові у квітні 1941 року. Серед прийнятих рішень було й таке: “Обов’язковими організаційними святами є: Свято Соборності 22 січня, свято Героїв революції 23 травня і День боротьби 31 серпня”.
Першим відзначали річницю проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, який прийняли 1919-го. Того ж року 31 серпня війська УНР та ЗУНР звільнили Київ від більшовиків. Цій події згодом приурочили День боротьби, який ще називали Святом зброї. Його 1947-го замінили Святом Покрови — 14 жовтня. Українська головна визвольна рада визначила його днем створення Української повстанської армії.
Свято Героїв революції постановили відзначати в день загибелі провідника ОУН Євгена Коновальця. 1917 року він у Києві створив і очолив одну з найбоєздатніших частин армії УНР — Січові стрільці.
“Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба”, — казав він, коли українським військам довелося залишити свою територію під навалою більшовиків.
Коновалець шукав нові методи боротьби за незалежність нашої держави. Взяв участь у створенні Української військової організації. Об’єднала вояків та учасників революції, які опинилися в інших країнах, і не хотіли припиняти опір окупаційним режимам. 1929-го на базі УВО виникла ОУН.
Члени організації сформували військовий штаб та укомплектували школи з підготовки старшинських кадрів у Польщі, Чехословаччині й Австрії. Намагалися піднімати українське питання на міжнародних конференціях і засіданнях Ліги Націй. Налагоджували роботу націоналістичного підпілля в УРСР. Кремлю це все не подобалося, і тому вирішили вбити лідера ОУН.
Операцію “Ставка” розробляли в Москві під наглядом Йосипа Сталіна. До Євгена Коновальця відправили Павла Судоплатова. Той зумів увійти в довіру, представившись діячем підпілля в Радянському Союзі з псевдо “Павлусь Валюх”. 23 травня 1938 року в Роттердамі у Нідерландах радянський агент зустрівся з оунівцем і подарував коробку цукерок з українським орнаментом. У ній була вибухівка, від якої Коновалець загинув.
З 1941-го в День Героїв згадували не лише провідника ОУН. У травні також померли ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський і державний і військовий діяч Симон Петлюра. Тому їхні портрети розміщували на місцях урочистих зібрань, поряд із зображеннями Коновальця. Усіх полеглих у боротьбі за вільну Україну вшановували хвилиною мовчання. Потім виголошували короткі промови, складали присягу нові члени ОУН.
“Тільки Українська самостійна соборна держава, яку можемо здобути революційною боротьбою народу, поруч боротьби всіх поневолених Москвою народів, буде запорукою кращого майбутнього”, — цитувала один із виступів підпільна газета Крайового проводу ОУН “Зов крови”.
“Поляну освітили смолоскипи й почали сходитися сотні за сотнями й уставлятися в чотирикутник, — згадував відзначення Дня Героїв 1946 року біля українського села Воля-Володзька, що увійшло до складу Польщі, тодішній курсант підстаршинської школи Дмитро Грицько.
— Вийшла й наша сотня і стала на переді підвищення. На щоглах майоріли прапори — синьо-жовті й революційні УПА червоно-чорні. На середині був портрет провідника ОУН Євгена Коновальця. Капелан Кадило правив молебень, співав хор упівський під диригентурою командира Залізного. Політвиховник відчитав молитву революціонера: “Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого бурею вітрів кавказьких та шумом карпатських ручаїв, боїв главного завойовника, батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революції, радісним гомоном Софійських дзвонів — нехай душа моя в тобі відродиться”.
За кордоном українці збиралися біля могил своїх героїв. Співали “Ще не вмерла Україна” та “Зродились ми великої години”. Виголошували промови.
“О 20:30 мають дзвонити дзвони в церквах, — йшлося в “Інструкції ОУН у справі святкування Свята Героїв революції”. — Могили прибрані квітами, зі стрічками національними й організаційних кольорів. З початком бою дзвонів слід запалити довкола могили чотири великі смолоскипи, які повинні горіти всю ніч. Національний прапор має висіти весь день, прапор ОУН — лише в часи зібрання. Біля Могили стоїть постійно святочно зібрана почесна сторожа з хлопців і дівчат”.
З часом в українській діаспорі почали вшановувати героїзм воїнів від часів Русі, козаччини до ХХ ст. Згадували всіх борців за Україну. Вважали обов’язком передати пам’ять про них наступним поколінням.
“Убив ворог наших вождів, але вбив тільки тіло, бо дух їх живе з нами, — йшлося в публікації до Дня Героїв у часописі “Пробоєм”. — Кров їхня марно не пропала, як не пропадає кров жодного героя. З тої крові зродилися нові лави героїв, які завзято мстять за минуле й борються за краще майбутнє. Хай московський імперіалізм п’яніє від крові замучених, кінець його недалекий”.
Після 1991-го День Героїв почали ширше відзначати й на території України. З 2014 року цього дня вшановували ще й Героїв Небесної сотні й учасників російсько-української війни.
Олександр ГАНДЗІЙ
Справжній кінобум Рівне переживало в 1970-х-на початку 1980-х років. Тоді в місті було сім кінотеатрів. Кожен мав свій репертуар і свого глядача. Беззаперечним лідером був широкоформатний ( партгоспфункціонери, пишаючись, тільки так іменували його офіційно) “Жовтень”. Реконструйований і перейменований на “Україну” він дожив до наших часів. Саме в “Жовтні” бодай на екрані пересічний радянський рівнянин міг зазирнути на “ненаше” життя, або на кохання “до 16-ти”. Усі касові зарубіжні й радянські новинки транслювали саме в “Жовтні”. Решта ж рівненських кінотеатрів закінчили свій вік безславно. Давно припинили своє існування “Юність”, “Космос”, “Аврора” (“Ера”), “здався” на милість забудовника легендарний “Партизан”, у “Глобусі” (колишньому костелі Святого Антонія) тепер органний зал обласної філармонії. А місце ще одного популярного рівненського кінотеатру, що розміщувався у міському парку імені Тараса Шевченка і носив таке ж ім’я, нині заростає бур’янами. А вкатана автівками дорога, яка колись вела до цього храму кіномистецтва, тепер веде до ресторану.
У кінотеатру імені Тараса Шевченка особлива історія. Він з’явився у місті в перші роки повоєнної відбудови. Звести його вирішили в центральному міському парку, якому ще в 1940-му перші “совєти” присвоїли ім’я Великого Кобзаря. Як відомо, радянська влада велике значення надавала пропаганді радянського способу життя. А мистецтво кіно, як учив її вождь Ульянов-Лєнін, у цьому сенсі було “найважливішим з усіх мистецтв”. Вочевидь, що символічним був і вибір місця — колишній фільварок “Гірка” з садом-парком власників Рівного князів Любомирських. Щоправда, колись розкішний парк війна перетворила на занедбаний майже пустир з величезним, глибоким протитанковим ровом, розкиданими по всій території могилами радянських вояків, вирубаними деревами, “розкуроченим” єдиним фонтаном і поруйнованими будівлями… Місцеві мешканці випасали кіз на території. Автівки і вози, скорочуючи шлях, щоб потрапити з вулиці Сталіна (Соборної) на 17 Вересня (Чорновола) курсували навпростець через парк.
Отож, міський парк культури і відпочинку був, але індустрія відпочинку в ньому “шкутильгала” на обидві ноги, за що післявоєнні директори парку отримували догану за доганою і звільнялись з посади один за одним.
Постановою Ровенської міської ради від 20.04.1945 року “Про відбудову парку культури та відпочинку імені Тараса Шевченка” передбачено було збудувати в парку літні естрадний (концертний), танцювальний і кіномайданчики. Якщо перших два звели упродовж 1946 року, то з кіно справа стала справжнім довгобудом. Лише в травні 1949-го офіційно було виділено ділянку під побудову літнього кінотеатру. Спочатку це була “площадка, находящаяся на 12 метров южнее танцплощадки, ограниченая с восточной стороны проезжей дорогой, с западной – площадкою перед горбиблиотекой. Всего 50х50, итого 2 500 кв. метров” , – ішлося в постанові виконкому. А через місяць майданчик для побудови зменшили на 100 метрів, обмеживши “с восточной стороны – забором парка, с северной – ул. Сталина, ширина по северной стороне 40 м, длина по восточной – 60 м. Всего 2 400 м. кв.”.
Кошти на будівництво виділили управлінню кінофікації аж з бюджету УРСР. Цегляний гараж, який був на майданчику, де мали зводити кінотеатр, знесли, а цеглу віддали на будівництво кінотеатру. Зводити його підрядилася така собі артіль “Будівельник”. Терміном здачі призначено 25 грудня 1950 року.
Однак уже в травні 1950-го, тодішній директор парку Віктор Ткачук, звітуючи на виконкомі про готовність парку до весняно-літнього сезону, зазначив, що парк не готовий, а графік будівництва кінотеатру зірвано. Будову законсервовано, оскільки артіль “Будівельник” зводить радіобудку (в парку її завжди називали “радіорубкою”) біля літньої естради, тому не може “поділитися” робочими руками ще й для побудови кінотеатру. Звісно, усі “медалі” дістались Вікторові Ткачуку — він відбувся доганою.
А кінотеатр в обумовлений термін здано не було. Директор парку також доповідав, що будівельні роботи ведуться з порушенням, зокрема “для кладки стін застосовують неякісний розчин, пілястри зроблено з порушенням технічних умов”. Тому виконком міської ради клопотав перед Радою міністрів УРСР про включення будівництва кінотеатру в план робіт Ровенського облбудуправління. А новою датою здачі призначено 25 лютого 1951 року. Однак рівняни не дочекалися нового кінотеатру і цього разу. А директор парку отримав чергову догану.
Потому “кінодовгобуд” у Рівному тримали на контролі чиновники Ради Міністрів УРСР, бо ж гроші виділили з республіканського бюджету. Тільки вхід з вулиці Сталіна (тепер Соборна) місто мало облаштувати власним коштом, оскільки до республіканського кошторису ці роботи рівненські чиновники внести не здогадались. Тому, коли спохопились і звернулись до міністерства, там розвели руками… Чергове урочисте “перерізання стрічки” було призначено на перше липня 1951 року, проте…
Лише 22-го листопада 1951 року акт прийому літнього кінотеатру на 500 місць було затверджено. Одразу ж кінотеатру в парку було присвоєно ім’я Тараса Шевченка.
Однак використовували його лише в теплу пору року. Таку “кінорозкіш” місто не могло собі дозволити, і влада вирішила перебудувати парківський літній кінотеатр для цілорічної експлуатації. Для цього в грудні 1955-го директору парку Вікторові Ткачуку було дозволено облаштувати в приміщенні кінотеатру парове опалення за кошти від господарської діяльності парку. Однак нічого путнього з того не вийшло. Непристосована для цілорічної експлуатації будівля руйнувалась і вже потребувала капітального ремонту — через неповних чотири роки експлуатації! Лише 25-го квітня 1959-го рішенням виконкому Ровенської облради “Про виділення коштів на реконструкцію кінотеатру ім. Шевченка” нарешті багатостраждальному кінотеатрові в парку було виділено 200 тисяч карбованців — “на переведення кінотеатру на цілорічну роботу та пристосування його для нормального обслуговування відвідувачів”. На ці ж кошти приміщення мали добудувати. Реконструйований кінотеатр зустрів відвідувачів першого серпня 1959 року. На цьому епопея побудови кінотеатру в парку нарешті завершилась.
Дорослі рівняни отримали повноцінний кінозал, а в правому крилі колишнього літнього кінотеатру облаштували маленьку залу для дитячого кіно — “Малятко”. Зала вміщувала до 50-ти глядачів. Але саме там рівненські малюки 1960-х могли вперше побачити кольорові діснеєвські мультики. У ті часи на день було 2-3 сеанси, у вихідні й святкові, в залежності від кількості проданих квитків, могло бути більше. Коштувало таке дитяче задоволення всього 5 копійок. Доросле кіно в будні обходилося рівнянам у 25 копійок, на вечірні сеанси та у вихідні — 30-40.
Для післявоєнної міської індустрії розваг ще один повноцінний кінотеатр був суттєвим доповненням. Але навіть за тодішніми мірками кіно в парку було не надто комфортно дивитися. Наприклад, суперпопулярний в місті в післявоєнні роки “Партизан” мав балкон. А видовжена глядацька зала кінотеатру імені Шевченка не лише не мала балкону, а й підвищень для задніх рядів крісел. Тому і чутно, і видно було погано. Проте з осучасненням паркового кінотеатру чомусь не поспішали.
Уже в середині 1960-х, коли в місті з’явилися нові кінотеатри, особливо широкоформатний “Жовтень”, кінотеатр імені Шевченка почав втрачати популярність. Там зазвичай ішли радянські фільми і повтори після прем’єрних показів у “Жовтні” касових фільмів. Відвідування кінотеатру невпинно падало, не допомогла навіть чергова реконструкція.
На початку 1990-х кінотеатром імені Шевченка знову зацікавились. Утім, не так кінотеатром, як землею під ним. Затим дуже оперативно будівлю було визнано аварійною. У такому статусі вона простояла ще два роки. А працівників парку тим часом “обробляли” привабливими обіцянками. Між владою, адміністрацією Об’єднання парків та бізнесовими структурами тривали перемовини про реконструкцію приміщення під молодіжний центр з можливістю виділення там приміщень для дирекції ОПКтаВ, яка тулилася (як і нині) в одній з прибудов колишнього князівського палацику на “Гірці”. А тим часом будівля кінотеатру невпинно руйнувалась. У місті подейкували, що, мовляв, так і було задумано… Демонтували її у 1994-у.
У 2004 році сесія міської ради Рівного своїм рішенням (№838 від 29.04.2004 за підписом міського голови Віктора Чайки) віддала цю земельну ділянку в оренду строком на 49 років ТзОВ “Легіон” — “для будівництва та обслуговування Центру дозвілля”. Хто, коли і на якій підставі вивів цю ділянку із земель парку (в рішенні міської ради вона фігурувала вже як земля житлової і громадської забудови) – невідомо (автор цих рядків свого часу робила журналістське розслідування на цю тему). Адже землі парку належать до природно-заповідного фонду, оскільки Рівненський парк імені Шевченка має статус пам’ятки садово-паркового мистецтва ХІХ-початку ХХ століття державного значення, і міська влада не мала повноважень змінювати його межі.
У серпні 2006-го ділянка на підставі договору купівлі-продажу перейшла на такий же строк в оренду ДП “Інтергал-Буд” ТзОВ “Фірма “Інтергал” (рішення міської ради Рівного від 01.08. 2006. №164) — “для завершення будівництва та обслуговування центру дозвілля”. Причому, міські депутати вочевидь, “не розгледіли”, що ніхто й не розпочинав того будівництва, не кажучи вже про “обслуговування”… Натомість через місце, де колись був кінотеатр, пролягла, так би мовити, неофіційна дорога-заїзд до ресторану “Ліон”.
Екс-міський голова Володимир Хомко ще в 2016 році, відповідаючи на запитання журналістів, зазначив: “Рештки цієї будівлі нині належать Львівській фірмі “Інтергал-Буд”. Може ми їх викупимо і віддамо просто під територію парку… ”
Детальніше розгледіти місце, де був колись кінотеатр, можна було влітку 2019-го, коли дерев’яний паркан не встояв чи то під натиском стихії, чи чиїхось рук. Потім паркан замінили на металевий.
Нині вже рік 2022-й. Уже підростають діти тих рівнян, які самі ніколи й не бачили ані “Малятка”, ані кінотеатру імені Шевченка. А колись мальовничий вхід до парку все так же “прикрашає” металевий паркан і вкатана автівками дорога, перекрита шлагбаумом…
Світлана КАЛЬКО
Фото з архіву ДКП “ОПКтаВ” та власного архіву автора
Джерело: РівнеРетроРитм
У спеціальну програму увійдуть найкращі та нові пісні, а також вперше наживо прозвучить композиція “Йду на війну”!
«Цей концерт був перенесений у зв’язку із введенням воєнного стану, тому всі квитки, які були раніше придбані, дійсні. Приходьте та підтримайте українське військо!», – запрошують виконавці.
Як відомо, «Цвіт Кульбаби» – український музичний гурт, який об’єднаний шаленою любов’ю до етно та фолку. Постійний учасник різних музичних фестивалів у багатьох містах України, Європи, та Північної Америки (Канада). Стиль музики – український етно-фолк-рок, де відчувається шалена енергія, яка наповнює і надихає усіх. Це музика, яку не можливо не любити.
Квитки можна придбати тут
Увесь прибуток буде перераховано у фонд підтримки ЗСУ.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Як писав у своєму листі зі східного фронту один із солдатів Вермахту, що був опублікований тогочасною німецькою пресою, перша зустріч його армійського підрозділу із радянськими солдатами відбулася уже 20 вересня біля Ожидова за 60 кілометрів на схід від Львова. Трохи пізніше зібралися великі саміти німецьких та радянських високопосадових армійських чинів у Білостоку та у Брест-Литовському, де навіть відбувся спільний військовий парад союзницьких військ Третього Рейху та СРСР.
На час наступу радянських військ на територію Польщі, частина Галичини вже була окупована військами Третього Рейху. На початку війни нацистів цікавили нафтові промисли Дрогобича та Борислава, тож німецькі війська ударною групою військ з території Словаччини стрімко увірвалися на теперішню територію Львівщини, щоб отримати ресурси, потрібні для успішного завершення воєнної операції.
Як повідомляла тогочасна газета Oedenburger Zeitung, 15 вересня польські нафтові родовища, розташовані в південній Галичині, були захоплені німецькими військами, за винятком кількох об’єктів в Станіславському повіті (тепер – Івано-Франківщина). У тогочасній німецькій пресі підрахували, що у Третьому Рейху завдяки цьому успіхові нафтовидобуток зросте вдвічі, та хвалили якість галицької нафти.
“Галицька нафта має показники інакші, ніж німецьку сировина. Вона містить значно більше бензину, тому є важливішою для німецьких потреб у паливі. Галицька нафта також містить у продуктах переробки важливий сировинний продукт для виробництва свічок, взуттєвого лаку та воску. У безпосередній близькості від галицьких нафтових сверловин знаходяться також значні родовища природного газу, для яких вже завершено трубопровід до запланованої нової польської промислової зони на центральній Віслі (Сандомир). Галицька нафта включає цінні мастила, які отримують на місцевих рафінеріях (нафтопереробних заводах, – авт). Тому швидке просування на півдні Польщі ще більше посилило німецький сировинний баланс”, – йшлося у повідомленні німецької преси.
Газета Das kleine Volksblat уточнила, що йдеться про родовища у Дрогобичі, Ясло та Бориславі. “Зважаючи на велику роль, яку моторизація відіграє в сучасній війні, ця втрата настільки ж чутлива і серйозна для Польщі, як, з іншого боку, є помітним полегшенням для Німеччини в її постачанні нафтою”, – зауважили німецькі газетярі.
За даними тогочасної преси, на той час Польща за рахунок галицьких родовищ входила у вісімку найбільших нафтовидобувних країн Європи. У 1938 році із польської нафти було вироблено близько 140 тисяч тонн бензину, 141 тисяч тонн гасу, 91 тисяча тонн газу і мазуту, 47 тисяч тонн мастила, 4 тисячі тонн жирів і вазеліну, 23 тисячі тонн парафіну і 57 тисяч тоннасфальту, нафтового коксу та інших нафтопродуктів.
Виробництво природного газу в Польщі також було досить значним. У 1938 році видобуток становив 586 мільйонів кубометрів.
“Видобуток німецької сирої нафти зросте на 500 000 тонн на рік – це приблизно стільки ж, скільки Німеччина отримує зараз від власного видобутку”, – тішилися цим здобутком німецькі газети.
Від 17 вересня 1939 року німецька преса уважно стежила за успіхами радянської армії на східному фронті, передруковуючи звіти Генерального штабу Червоної армії про операції в Польщі. 23 вересня газети Третього Рейху повідомили, що війська Червоної армії окупували міста Стрий та Городок і просунулися далі на захід від ліній Брест-Литовськ — Ковель – Володимир-Волинський – Львів.
“У ході операцій з очищення територій західної України та західної Білорусі війська Червоної армії знищили менші частини польської армії на північний захід від Гродно та на північний схід від Брест-Литовська. На Західній Україні війська Червоної армії очистили територію Сарн від офіцерських угруповань. Під час ліквідації опору дивізій польської армії на Львівщині шість польських піхотних дивізій та два окремі стрілецькі полки на чолі з генералом Лангером здалися військам Червоної армії. За неповними даними, за період з 17 по 21 вересня солдатами та офіцерами польської армії було втрачено 12 тисяч полонених, 380 гармат та 1 400 кулеметів”, – повідомляла газета Salzburger Volksblatt.
На зустрічі німецьких та радянських офіцерів у Білостоку очільник німецької армії на східному фронті прийняв високопосадових радянських офіцерів, щоб обговорити з ними деталі окупації та узгодити лінію розмежування. Зустріч відбулася у приміщенні колишнього польського воєводства, на той час ще прикрашеного польськими державними символами. “Наприкінці зустрічі офіцери Червоної армії подякували німецькому генералу за товариське привітання, яке вони пообіцяли передати своїм бійцям”, – повідомляла тогочасна газета.
Після того, як Радянський Союз та Третій Рейх остаточно погодили зону своїх інтересів на території розгромленої Польщі, галицькі нафтові родовища німецька окупаційна влада змушена була передати новим “господарям”. Однак, аж до самого початку воєнних дій проти СРСР у 1941 році Третій Рейх успішно використовував місцеву сировину фактично за собівартістю. Відповідно до торговельно-кредитної угоди, яку було підписано ще 19 серпня 1939 року, Німеччина отримувала нафту з СРСР за фіксованими цінами. За поставки німці розраховувалися власною валютою (рейхсмарками), які втратили свою ліквідність одразу після того, як недавні союзники вступили у війну один з одним…
Богдан СКАВРОН
Джерело: ДІЛО
Після короткого вступного слова представників організаторів семінару Олени Василько та Василя Петрика, інформацію про первинні заходи з пожежної безпеки на пам’ятках культурної спадщини подав представник ГУ ДСНС Микола Винярський.
Виступ представника ГУ ДСНС викликав хвилю практичних запитань Особливо активними були Андрій Клімашевський, Андрій Салюк, Олег Рішняк, Андрій Почеква та Василь Петрик.
Дуже цікавими були короткі виступи професора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності Василя Ковалишина та наукового співробітника Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького Володимира Герича.
Також в семінарі взяли участь Наталка Філевич, Роман Метельський, Тарас Шналь (НУ «Львівська політехніка»), реставратори О. Садова-Мандюк, І. Гірна, працівники управління охорони культурної спадщини ЛОДА, працівники УОІС м.Львова, Бюро спадщини, музеїв м.Львова, ЛФКДУМ ім. І. Труша, Інститут “Полоніка”, інститут “Укрзахідпроектреставрація”.
Наталка РАДИКОВА
18 травня в Каннах уже вчетверте відбулася церемонія World Influencers and Bloggers Awards, котра відзначила видатні таланти у різних сферах. WIBA (яку медіа охрестили «Оскаром для блогерів») – це багатомільйонна нагорода, яка щорічно вручає нагороди, висвітлюючи найважливіші соціальні аспекти, підсилюючи голоси інфлюенсерів та заохочуючи до глобального діалогу. Це найпрестижніша світова нагорода для найкращих лідерів думок з усього світу, яка вручається щорічно з 2019 року під час Каннського кінофестивалю.
Цього року World Influencers and Bloggers Awards 2022 привернула увагу світу до найважливіших питань сьогодення – цінності людського життя та миру. У світлі шокуючої війни Росії проти України, розпочатої з кричущим порушенням світового порядку, щорічний формат WIBA було змінено на акцію зі збору коштів для підтримки українських благодійних організацій, які надають гуманітарну, освітню та психологічну допомогу дітям.
«Сьогодні, як ніколи раніше, інфлюенсери повинні розуміти свою відповідальність за контент. У ситуації, що відбувається в Україні та світі, багато інфлюенсерів усвідомили, що вони більше не належать собі і що вони стали суспільно важливими. Епоха усвідомлення настала, і вона повинна змінити світ на краще. Наша асоціація і я твердо віримо в це», – каже Марія Гражина Чаплін, засновниця WIBA.
Галина ГУЗЬО
“Образкові карточки, які заступають переписні листки (кореспондентки) не є азартні лише задля переписки, але вони крім цього є мірилом культури народу, його мистецтва, будівель, історичних споминів, та дають етнографічні колекції нації. Перша така карточка, яка в нас появилася, була дуже гарною. Вийшла вона в 1907 р., та мала на адресній стороні ліворуч в куті прегарний золотистий герб Льва з княжою короною, крізь який переходила гарна синьо-жовта стяжка, на котрій розкинулись галузки наче з лаврового вінка. За цей герб сконфісковано картку, шо правда тоді, як наклад добре розійшовся. На стороні призначеній до писання є св. Юр, Преображенська церква з „Народним Домом” і Успенська церква, Від тоді появляються у нас такі картки ріжної вартости. Найкращі рисував п. Косинин. Особливо гарною є його картка, видана з нагоди 100-ліття уродин Шевченка. Добрі картки видавали п. Гануляк і „Союзний Базар”. Окреме значіння мають святочні картки видані в минулім році на дохід вдів і сиріт по священиках. Малював їх п. Курилас. Цими днями явились оригінальні картки зі старинним написом „Христос воскрес» вони оригінальні тим, що відтворені Яр. Левицькии на взір старинних килимкових чи радше деревних мотивів із Покуття. Один з них квадратний, другий просто рушник не цілий виповнений орнаментикою, третий зі старинним килимковим символом містичної гагілки. Віддають вони вірно давний народний примітивний мотив і тому гідні розповсюднення” , – читаємо в українській газеті “Діло” (ч. 72 за 07 квітня 1928 р.).
Найбільше українських листівок друкували у Львові у видавництвах «Союзний базар», «Українська преса», «Видавництво артистичних карток Григорія Гануляка», «Русалка», «Сокільський базар», «Преса», «Зоря», «Українське мистецтво», «Українська преса», «Відродження», «Нова хата», «Тема», «Красимир», книгарні «Рідна школа», громадській організації «Комітет допомоги вдовам і сиротам священиків у Львові».
Окрім святкових та вітальних поштівок, до речі зображення на яких дуже часто поєднувалося з народним орнаментами, видавництва видавали листівки виключно із зразками вишивки.
Бачимо дві такі поштівки видані «Союзним базаром» (розташовувася на вул. Руській, 20), одна з них – рисунок і компонування Теодора Гриневича. До слова, кольорові картки із зразками вишивок виконані художником Теодором Гриневичем часто репродукувалися, зокрема цикл «Український орнамент» (виданий у видавництві «Русалка»), став надзвичайно цінним джерелом щодо зразків української народної творчості кінця XIX—початку XX століття.
Інші три представлені поштівки було видано у видавництві «Нова хата», що з 1925 року видавав багато ілюстрований журнал для інтеліґентного жіноцтва.
Редакція «Нової Хати» задекларувала провідною темою часопису відродження та збереження національної мистецької спадщини, адже народна творчість була глибоко закорінена в рідній культурній традиції та пройшла випробування часом, залишаючись невичерпним джерелом натхнення для українських митців. В центрі уваги авторів перебували ті види народного мистецтва, якими традиційно в Україні зазвичай займалися жінки: писанкарство, вишивальництво, ткацтво, килимарство, виготовлення витинанок.
Окремо у видавництві видавалися таблиці та поштівки із зразками української вишивки різних регіонів.
Софія ЛЕГІН
«У нас Ваші діти: здобудуть якісну початкову мистецьку освіту; співатимуть у Львівській національній академічній чоловічій хоровій капелі “Дударик”; вивчатимуть музичну грамоту; навчатимуться грі на музичних інструментах; знайдуть справжніх друзів», — зазначають у капелі.
Для запису на навчання потрібно зателефонувати:
Ольга МАКСИМ`ЯК
Попри те, що експонати музею демонтовано і сховано, працює виставковий зал музею, експонується виставка дитячих робіт, змонтовано вуличну експозицію про Михайла Грушевського, демонструється виставка робіт відомих українських художників, проводяться майстер-класи для відвідувачів та тематичні екскурсії територією вілли.
З нагоди свята музей підготував вуличну експозицію, присвячену Михайлові Грушевському. “У цій виставці ми намагалися сконцентрувати найважливіші моменти життя Грушевського, – розповіла керівник музею Марія Магунь. – Під час підготовки експозиції ми використали наші фонди – документи і фотографії”.
На балконі вілли музею представлена виставка робіт, написаних професійними художниками під час тематичного пленеру, присвяченого віллі Грушевського.
“Цього року виповнюється 120 років, як сюди приїхав Грушевський, – розповіла Леся Ванчура, головний зберігач фондів музею. – Тут Михайло Грушевський прожив 12 років, з 1902 до 1914 року, до початку Першої світової війни. Гості музею можуть пройтися стежками вілли, відчути як жила родина Грушевських”.
Цього року популярністю користувалися тематичні заходи музею, зокрема, писанкарський квест. З огляду на зацікавленість відвідувачів, захід повторювали тричі. Навчали учасників професійні майстри, а діти і дорослі з усієї України вперше спробували себе у мистецтві писанкарства.
Результат майстер-класів – виставку писанок і дитячих малюнків – можна оглянути у залах музею. Символом музею стала відреставрована львівськими реставраторами давня ікона, яку під час війни вважають оберегом закладу.
“У нас є розкішний, унікальний сад. Грушевський казав: хочу посидіти у тіні тих дерев, які сам садив. Його особливістю є клумба, відновлена за старою схемою будинку. Тут росте червонолистий бук, посаджений у час життя Грушевського, – розповіла Леся Ванчура. – Територія саду постійно використовується – сюди приходять діти, які беруть участь у різноманітних заходах. Цей сад – президентський. Тут ростуть дерева, висаджені президентами 9 країн під час Саміту президентів країн Центральної і Східної Європи, який відбувся у Львові 1999 року. Керівники Австрії, Болгарії, Німеччини, Польщі, Румунії, Словенії, Угорщини, України і Чехії посадили ці яблуні”.
Під час екскурсії подвір’ям музею працівники демонструють фрагмент автентичної бруківки, покладеної особисто Михайлом Грушевським та покажуть автентичні ворота з родинною монограмою Марії і Михайла Грушевських.
Влітку 1952 року в Національному музеї у Львові було скоєно наймасштабніший злочин в історії установи – твори образотворчого мистецтва з так званого «спецфонду», левова частка яких складала роботи українських художників першої половини ХХ ст., було вивезено і знищено. Операція проходила максимально «таємно», але із відома вищих партійних органів Союзу, в присутності та за безпосередній участі працівників Львівського обкому партії.
Всю історію під кодовою назвою «Спецфонд», із наведенням точних дат, прізвищами учасників та далеко не повним переліком знищених пам’яток представлено в «Каталозі втрачених експонатів Національного музею у Львові» (авт. упор. В.Арофікін та Д.Посацька). У передмові до каталогу автори, зокрема, наголосили на тому, що вся «операція» проводилась по попередньо складених списках експонатів, а, отже, задекларована кількість знищених творів – 728 одиниць – є неточною. На окремих фактах цієї трагедії хочеться зупинитися більш детальніше.
Вся справа в тому, що списки так званого «спецфонду», який планувався на знищення, складалися Василем Любчиком. Як свідчать матеріали комісії управління культури Львівського облвиконкому, 31 грудня 1949 р., «художника В.О.Любчика без будь-якого поняття про музейну роботу було скеровано на посаду заступника директора» до Львівського музею українського мистецтва. Мусимо нагадати, що В. Любчик, член КПРС, професійний художник, був цільово скерований до Львова для боротьби з націоналістичними та формалістичними напрямками в образотворчому мистецтві. Тому немає нічого дивного, що, зайнявши посаду заступника директора Національного музею, він чітко виконував ті розпорядження, які надходили «зверху». У 1950-х роках, крім «наказів», «вказівок», «розпоряджень» (про це вже згадувалось у попередніх публікаціях) щодо боротьби із процвітаючою буржуазною ідеологією на західних теренах України – особливо – в галузі культури, «олії у вогонь» підливали й різні публікації. Зокрема, яскравим прикладом є стаття 1951 року «Що пропагують львівські музеї?», опублікована в центральному рупорі комуністичної ідеології – газеті «Правда», де наголошувалося, що Львівський історичний музей «зайво возвеличує князів, вельмож, султанів, козацьких полковників, єпископів», у ньому «недостатньо висвітлюється класова боротьба» та «прагнення українського народу возз’єднатися з російським». У пропонованих до огляду залах Львівської картинної галереї (зараз Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького) «відображені польські буржуазні історичні концепції», «принижується історична роль Росії». У Національному музеї (у тому часі – Львівському державному музеї українського мистецтва) експозиція «не підносить досягнення радянського періоду» і т. д. Підсумок публікації: в музеях – осередках потужної пропаганди національної образотворчості – «все погано», не по-радянськи, «ворожо» та «буржуазно»… Критики та партійні ідеологи невпинно наголошували на необхідності зміни експозицій, чистці фондових колекцій, активізації роботи у напрямку тотального «зростання класової свідомості українського пролетаріату та розуміння демократизму шляхом пропаганди ідеалів соціалістичного реалізму».
Отже, В.Любчик, який мав чітко поставлене завдання, «успішно» його виконав. «Спецфонд, – як інформував В.О.Любчик міськком партії, – складається з усякого роду націоналістичних творів (портретів січових стрільців, діячів уніатської церкви, невисокоякісних портретів австрійського двору), із творів художників, що втекли з гітлерівцями, художників, засуджених як буржуазних націоналістів, а також великої кількості формалістичних творів…». «Націоналістичними» та «невисокоякісними», на думку Любчика, були роботи визначних українських художників Миколи Глущенка, Михайла Мороза, Івана Труша, Михайла Бойчука, Святослава Гординського, Олексія Грищенка, Василя Хмелюка, Михайла Андрієнка-Нечитайла та багатьох інших, творчість яких увійшла до історії європейської (і не тільки) образотворчості. Саме ранні твори цих неперевершених українських художників були безжально знищені у печі Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника влітку 1952 року.
На сьогоднішній день, показово, але з великим жалем можемо тільки згадати коротку історію хоча б одного твору всесвітньо відомого українського художника Архипенка, який у листах до Іларіона Свєнціцького у грудні 1935 писав: “…Я очень рад, что мои роботы на теперешней выставке в вашем музее имеют успех. Ваше намерение преобресть их для музея я очень ценю. Я буду считать за честь, если они или часть их будет преобретена. Принимая во внимание теперешний кризис, я готов уступить их для музея за половину той цены, которую я вам раньше сообщил. Может быть Митрополит Граф Шептицкий поможет это осуществить. Я помню, Граф помогал когда-то артистам. Я знал одного скульптора украинца в Париже, который получал стипендию от Графа. Помню этого скульптора особенно потому, что он однажды почти что спас меня от голодной смерти, когда я жил на улицах Парижа и от голода был болен. Этот скульптор мне разсказывал, что Граф многое сделал для украинских артистов и искусства...”
Отже, у липні 1934 року стараннями Луки Долинського до збірок Національного музею у Львові було передано твір всесвітньо відомого скульптора, українця Олександра Архипенка «Ма»: «У минулому році, з нагоди вистави творів нашого славного мистця Олександра Архипенка на Світовій Виставі в Чикаго, виринула думка, щоби закупити його твір «Ма» для Національного Музею у Львові. Виходили ми з того заложення, що є пожаданим, щоби хоч один твір Архипенка був на рідній землі, в українським музею… (“Америка”, 7.05.1934)
«…Я дуже щасливий, що моя робота на все буде зберігатися близько до українського серця….», – написав Олександр Архипенко до Іларіона Свєнціцького 13 листопада 1934 року, бо надіявся, що його твори таки будуть у збірках українських музеїв на українській землі. На жаль, скульптуру «Ма» 1952 року була знищеною.
Радянські партократи ретельно знаходили та готували своїх вишколених, «ідеологічно підкутих» виконавців, які безкомпромісно виконували найганебніші акти вандалізму. Вже згадувалось, що у 1940-х рр. до Львова було направлено групу художників із родинами, на яких були покладені «відповідні» завдання, хоча далеко не всі виправдали цю довіру. Приміром, учень Ф.Кричевського, відомий ще до «відрядження» «на Западную Украину» художник – Михайло Дмитренко за короткий час зрозумів, в яку творчу атмосферу потрапив, тверезо оцінив масштаб тих культурологічних процесів, які відбувалися у Галичині у 1940-х рр. і повів себе зовсім по-іншому.
Коли Дмитренко ознайомився із діяльністю митрополита Андрея, творчістю галицьких (і не тільки) художників, із неоціненними пам`ятками національної образотворчості в музейних збірках, то став одним із найактивніших учасників практично всіх мистецьких акцій не тільки у радянському Львові 1939-1941років, але й під час окупації 1941-1944. Дмитренко активно долучився до дійсно масштабного та цікавого творчого життя Галичини: «…Треба було зіставити і порівняти мистецтво двох частин розтерзаної, роздертої навпіл України; і я почав з усією завзятістю готувати нашу спільну виставку [йдеться про виставки Спілки Образотворчих Українських Мистців СОУМ. – Г.І.]… Наслідком виставок було те, що і східняки, і західняки переконувалися, як багато у нас спільного – в ідеалах, в духовності, у прагненні жити гуманно (яке у нас постійно хтось відбира), у стилях і манерах. Саме у Львові ясно відчув, як важливо не тільки зробити добрий твір, а й уміти його показати людям, показати без умисного нав’язування чужої думки, без усякої пропаганди: нехай дивляться і самі думають. Добра мистецька річ скаже голові і серцю більше і краще за будь-які слова». (Зі спогадів художника).
У всі часи, навіть найстрашніші, кожен має вибір: залишитися порядною та чесною людиною, професіоналом, який по-совісті відповідає за власні вчинки, чи пристосуватися до обставин і увійти в історію як, приміром, В.Любчик з ганьбою, яка назавжди залишиться в історії не лише Національного музею у Львові, але й усієї України. Як людина із мистецькою освітою, В.Любчик дуже добре орієнтувався у вартості творів, які вносив у списки «спецфонду», бо після того, як було відкрито кримінальну справу та організовано обшук в його помешканні, було знайдено близько 200 одиниць унікальних музейних видань (вартісні художні альбоми, давні книги, які важко було віднести до «націоналістичної» літератури), доброї якості підрамники та старі рами для картин. Але, найцікавішою знахідкою був антирадянський, наскрізь націоналістичний художній твір «Портрет хорунжого Сеня Горука», із зображенням легендарного бригадира УГА, пензля активного члена художньої горстки Пресової кватири легіону Українських Січових Стрільців – Осипа Куриласа.
«Народився Любчик у П’ятигорську, закінчив Київський художній інститут, після війни вступив у КПРС і став “патентованим” партійним художником. До Львова його прислали, як і багатьох інших, “для підсилення партійної лінії у культурному будівництві на Львівщині”. Після формального засудження за знищення музейних збірок, виправдання і реабілітації став він вухом і оком КГБ в середовищі львівських художників. Щоправда, таким був не один він, але, поза всяким сумнівом, належав Любчик до найбільш активних “осведомителей”», – так написав про організатора знищення «Спецфонду» Національного музею Богдан Горинь. Коментарі зайві.
Про скоєння ганебного акту у Національному музеї у Львові влітку 1952 року знало тільки обмежене коло осіб. Але, як то часто буває у житті, випадок перетворює ретельно замовчуваний злочин у загальновідомий факт.
Історія із викриттям справи «спецфонду» розпочалася неочікувано для виконавців. 1955 року до українського уряду звернувся відомий художник українського походження Василь Перебийніс із запитом про долю власних творів мистецтва, які експонувалися на його персональній виставці у Національному музеї у Львові у квітні 1938 року. Тоді художник представив 258 робіт (хоча надіслано було близько 500), які по закінченні експозиції залишилися в стінах музею. Активний член «Паризької групи», до якої входили відомі митці С.Гординський, С.Борачок, Р.Турин, О.Третяків, В.Хмелюк та ін. Після лихоліть Другої світової війни вони жили і працювали у Західній Європі чи Америці, й гадки не мали про події, які сталися у Львові 1952 року. На лист Перебийноса необхідно було якось відреагувати, тому і звернулися до Національного музею, а там біда – твори знищені, а це скандал міжнародного рівня.
За фактом відсутності творів у музеї було відкрито кримінальну справу, яка згодом набрала доволі масштабного розголосу. А коли були проведені згадані вище обшуки, стало ясно, що справа «Спецфонду» тягне за собою тривале і складне розслідування, з якого випливуть імена вищих посадовців, а головне – буде викрито злочин щодо знищення пам`яток культури неоціненної вартості. Тому всі гріхи списали на В.Любчика, провели судові засідання, порушили кримінальну справу. Відбувся суд, на якому бувший заст. директора по науці Національного музею у Львові зізнався, що твори, які були знайдені у його помешканні, дійсно музейні, але він просто не повернув їх до установи через власну … недбалість. За цей «професійний проступок» Любчику винесли вирок – 10 років виправних таборів із конфіскацією майна. Але вже за кілька місяців виправдали. Ще до викриття кримінальної справи, 1954 року, Василь Любчик був звільнений із посади заступника директора Національного музею за те, що «пустил работу научных сотрудников на самотёк» та за «обьективистское равнодушие к положению дел в музее». Свідоме знищення творів зі «спецфонду» у ті роки серед інкримінованих йому порушень не значилось. Працювати В.Любчика направили до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, де він успішно займав посаду викладача.
Поступово про злочин 1952 року, про знищення творів українських художників першої половини ХХ ст. дізнались за межами СРСР. Українська діаспора у Європі та Америці була шокована, тоді ще живі автори навіть робили офіційні і приватні запити щодо долі творів, які вони до війни залишили у Національному музеї. Але ця тема для відповідних радянських організацій, які чітко контролювали будь-які контакти з закордоном і листування працівників музею із «зовнішнім» світом, ретельно замовчувалась.
Найінтригуючим у цій, неодноразово описаній і переказаній історії є те, що деякі зі знищених 1952 року творів (щоправда, не так багато, якби хотілося), згодом дивним чином почали «випливати» у приватних колекціях чи з`являтися на «арт-ринках». Але це вже зовсім інша історія.
Ірина ГАХ
Джерело: ЗБРУЧ
Мабуть, не так вже й просто знайти подію, яка б мала більш далекосяжні наслідки для українського мистецького життя міжвоєнної Галичини, аніж доленосна зустріч духовного лідера українських греко-католиків митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944) й самобутнього українського митця Олекси Новаківського (1872 – 1935), випускника Краківської академії мистецтв, у «Кедровій палаті» в урочищі Підлютому влітку 1909 р.
Чотири роки по тому Новаківський, син подільської землі, який на довгі роки знайшов пристановище на польських теренах поблизу Кракова, відгукнувся на запрошення владики-мецената і назавжди пов’язав життя і творчість зі Львовом.
Попереду була довготривала співпраця між Маестро й Митрополитом: зустрічі, розмови, листування, спільні проєкти на кшталт Мистецької школи Олекси Новаківського – першої української художньої школи у Галичині… «Справжнє видовисько подробиць співжиття між тими двома мусіло бути гідне богів – згадував товариш художника Іван Голубовський, – тому, що був там визначний мистець з одного і справжній володар душ з другого боку».
Під час лекції відвідувачі матимуть нагоду ближче ознайомитися з історією взаємин двох знакових постатей українського культурного життя першої третини ХХ ст. – митрополита Андрея графа Шептицького і талановитого художника Олекси Новаківського, дізнатися більше про місце владики у біографії митця, його вплив на творчий шлях самобутнього майстра.
Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький не лишень надихнув Новаківського на створення декількох шедеврів у розмаїтому доробку, але й був поруч із Маестро, коли той потребував простого вияву людської солідарності, простягав руку помочі, розраджував порадою чи дружньою бесідою.
Митрополит Андрей Шептицький і художник Олекса Новаківський, попри усі відмінності, залишаються одним із найславніших тандемів у новітній історії української культури. Бути їхнім сучасником означало бути свідком цілої епохи, торкатися сакрального, жити в добу правдивих велетів.
Захід відбуватиметься з нагоди Міжнародного дня музеїв. Попередній запис обов’язковий. Вхід вільний.
Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Світоглядними цінностями «Віртуозів» впродовж всіх чотирьох десятиліть були й залишаються любов, гармонія та краса. Однак цьогоріч перед музикантами України особливо гостро постав виклик боронити цінності мистецтва. Гаслом цілого Фестивалю став лозунг «Українські музи не мовчать». Вони промовляють на повен голос на своєму культурному фронті. Всі події Фестивалю будуть доступні наживо та у прямих трансляцій на YouTube-каналі Філармонії.
Кошти від продажу квитків буде передано на потреби ЗСУ, а благодійні пожертви з онлайн-трансляцій спрямовано на підтримку музикантів, які залишаються в Україні.
Цієї едиції вперше на Відкритті Фестивалю, 20 травня, звучатиме траурна заупокійна меса. Директор Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика Володимир Сивохіп розповідає: «Вибір “Реквієму” Моцарта викликаний трагічними обставинами, коли щодня гинуть мирні люди та наші воїни. Теперішнє виконання «Реквієму» за участю симфонічного оркестру «INSO-Львів» та камерного хору «Gloria» прозвучить в пам’ять всіх синів і дочок України, які полягли за нашу майбутню свободу».
Наступний концертний виступ 21 травня пов’язаний із символічною датою — періодом, коли в Україні відзначають День Європи. Натомість зібрані у програмі твори є виключно українськими, причому сучасними. Це підтверджує обрану назву події — багато років поспіль, і особливо в сьогоденні, Україна є частиною Європи, її культурної та історичної спадщини. Звучатимуть щойно завершений Віолончельний концерт Богдани Фроляк, львівська прем’єра «Української увертюри» Богдана Кривопуста (цей твір став переможцем Всеукраїнського конкурсу увертюр-2021) та Друга симфонія Євгена Станковича.
У неділю, 22 травня, відбудуться два концерти. Під час першого піаністка Марія Бондаренко представить програму «Спомин». Її часовий діапазон охоплює два століття розвитку європейської музики. Перлиною речиталю стане музика Нестора Нижанківського. На другому концерті у виконанні Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» і Львівської національної хорової капели «Дударик» лунатиме монументальний твір «Stabat Mater» Перголезі, який завжди був у репертуарі Львівської національної філармонії під час Страсного тижня. Тепер він прозвучить в новому контексті — «Скорботна Мати стояла біля Хреста, оплакуючи Смерть розп’ятого її Сина…».
Монографічний проєкт Оксани Рапіти та Мирослава Драгана, присвячений фортепіанному циклу з семи п’єс уславленого французького композитора ХХ століття Олів’є Мессіана, пройде 24 травня. Сьогодні особливу символічність твір цього автора, «Видіння Аміня» має ще й тому, що були замовлені митцю для виконання в Парижі під окупацією, в серії «Концерти Плеяди». У часи Другої Світової війни цей захід, спрямований на підтримку музикантів та об’єднання їхньої спільноти, називали актом мистецького опору.
Звертаючись до європейської класицистичної спадщини, програма концерту 25 травня постає у двох векторах — інструментальному та вокальному. Більше яскравої театральності в музиці притаманно Бортнянському та Моцарту, більше зосередженості на особистісному — Березовському та Мислівечеку. Крім того, музика їхніх вчителів Галуппі й Мартіні створює можливість для захопливого слухацького порівняння — чи перевершили учні наставників?..
Даниною творчості Валентина Сильвестрова стане фортепіанний концерт Йожефа Ерміня 26 травня. Внаслідок повномасштабної російської агресії видатний український композитор змушений був виїхати зі своєї домівки в Києві та стати біженцем в Європі. Проте його музика звучить надалі, сповіщаючи про цінність миттєвості, крихкість людського існування та даючи надію на життя.
Розуміючи значення популяризації української музики, 27 травня Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика на чолі із відомим польським диригентом Вінсентом Козловським представить концертну увертюру «Піднесення» Олександра Шимка. Серед творів цього ж вечора невипадково у програмі з’являється інший знаковий опус, «Смерть і просвітлення» Ріхарда Штрауса. На дорозі від натхненного піднесення до духовної трансформації програма пропонує зосередитись на Другому скрипковому концерті П’єра Вісмера у виконанні відомої французької виконавиці Еви Заваро.
Традиційно, щороку Львівська національна філармонія відзначає день народження найвпливовішого та найзнанішого композитора всіх епох та народів — Йоганна Себастьяна Баха. У 2022 виповнюється 337 років його владарювання над усією музичною класикою, і з цієї нагоди 28 травня фестиваль «Віртуози» презентує програму з вершинних явищ його творчості, зіграну молодими львівськими талантами.
Попри складний час та воєнний стан в Україні, «Віртуози» зберігають свій міжнародний статус. «Іспанська серенада для України» — це дбайливо підібрана програма з п’єс класичного гітарного репертуару. «У музичній подорожі, — розповідає Рафаель Серрале, — ми перенесемось в минулі часи та довідаємось про таких різних авторів, як Аґуадо, Паділья, Альбеніс…».
Під час останнього дня Фестивалю, 29 травня, одним з концертів, де виступають іноземні солісти, стане «Молитва за Україну». Пауль Ґауґлер активно підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії. Концерт складатиметься у двох напрямках — презентації української вокальної музики (арій, романсів, обробок народних пісень) та європейських зразків творчості німецьких та французьких авторів. «Наші колеги — це не тільки справжні професіонали, а й герої, які з ідеєю співчуття і підтримки, ризикуючи життям, їдуть до нас задля спільної справи», — сказав директор Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика Володимир Сивохіп.
Врешті, програма останнього концерту Фестивалю репрезентуватиме камерні традиції музикування, притаманні і європейській, і українській культурам. Квінтет «Форель» Шуберта стоїть на чільному місці в репертуарі різноманітних виконавців усього світу. Натомість Варіації для секстету Барвінського досі лишаються маловідомими не те що закордоном, а й в Україні. Завдяки виконанню та онлайн-трансляції творів на велику, в тому числі іноземну аудиторію, Фестиваль прагне популяризувати гідні українські музичні зразки та розширювати знання про них.
Детальна інформація про події Фестивалю та квитки тут/events/
Календар Фестивалю тут
Наталя МАНДЮК
