25 грудня у Lviv Dovzhenko Centr відбудеться великий родинний святковий концерт Народної артистки України Оксани Білозір «Різдво у колі друзів».
Початок концерту о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.У програмі — улюблені українські пісні та колядки.
«Це не просто щорічна зустріч в Центрі Довженка, для багатьох львів’ян це вже справжня сімейна традиція! Тож запросіть найрідніших і приходьте!
Поринайте у молодість, юність та дитинство разом з такими знайомими шлягерами Національної співачки України! І звісно ж — не обійдеться без зіркових гостей!», — запрошують організатори VINIL Concert agency.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією відомого українського кооператора, референта виробничої кооперації при Ревізійному Союзі Українських Кооператив у Львові , у 1932-39 pp. головного директора кооперативної фабрики «Суспільний Промисл» Романа Раковського “Львів – централя української кооперації”. Статтю, у якій йдеться українські кооперативні підприємства Львова було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”. Оригінальність тексту збережена).
“Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”
Весною 1925 р. мене прийняли до Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові як кандидата на ревізора та зразу посадили за роботу, над якою морочився тоді цілий ревізійний відділ. Було це складання т зв. золотових балянсів, інакше перерахування на заведену попереднього року тверду валюту всього, що залишилося нашим кооперативам після першої та визвольної воєн. Треба було довгих років, заки вони знову стали на ноги. Загалом наша кооперація у ті часи дуже різнилась від стану її напередодні другої світової війни. Тоді, у 1925 році, якщо хтось захотів оглянути наші кооперативні установи у Львові, то йому зайво було їздити трамваєм, чи т. зв. Львівським «фіякром» по цілому місті, а вистачало перейти пішки довкола Ринку, – починаючи від камениці на Домініканській вулиці ч. 11 і на ній кінчаючи.
Перший Голова Ради Краєвого Союзу Ревізійного Д-р. К. Левицький передає прапор української кооперації Голові Ради Р.С.У.К. інж. Ю. Павликовському. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
Саме при Домініканській містився Ревізійний Союз Українських Кооператив. Як на організаційну й контрольну централю всієї кооперації на західньо-українських землях, виглядав він доволі скромно. Директор, 8 ревізорів, 2 машиністки, З бюрові службовці, редактор «Господарсько-Кооперативного Часопису», возьний – ось і ввесь персонал тієї установи, що містилася в чотирьох невеличких і в одній більшій кімнатах, заложених бюрками й шафами. В тій самій домівці містилося ще «Краєве Товариство Кредитове», що називалося популярно «Митарі й Фарисеї»; воно було власником тієї камениці і мало свої скромні бюра в партері; над ним була кооп. «Достава» – вирібня церковних риз та продаж девоціоналіїв.
Будинок “Народної Торговлі” у Львові на Площі Ринок, 36, 1930 рік
Від Домініканської вул. до Ринку кільканадцять кроків, а в Ринку, під ч. 36, «Народна Торговля». Камениця її стара, і сама «Народна Торговля» одна з найстарших українських кооператив. На поверсі мала вона свої бюра, на долині споживчу крамницю. «Народна Торговля» була централею міської споживчої кооперації та мала свої філії майже по всіх повітових містах Галичини. З нею сусідувала кооператива «Труд», жіноча кравецька робітня і школа крою. «Труд» містився теж у власному домі. Від «Труду», навскоси – поміж «страганами» львівських перекупок, можна було перейти до наріжної камениці Ринок 10, що була власністю товариства «Просвіта», в якій містилась на долині книгарня Наук. Т-ва ім. Шевченка, а поруч неї чистенька молочарська крамничка «Маслосоюзу», щойно відкрита, як перша у Львові. На першому поверсі в домі «Просвіти» займав декілька кімнат «Краєвий Союз Кредитовий» – «Центробанк», над «Центробанком» була «Видавнича Спілка Діло» з редакцією і адміністрацією цього найстаршого щоденника на українських землях. Щоденник «Діло» мав свою велику друкарню з модерним устаткуванням, яка містилась у партері.
Будинок товариства «Дністер». Фото поч. ХХ ст. невідомого автора
В недалекому сусідстві, напроти Успенської церкви, кидався зразу в очі великий будинок «Тов. Взаємних Убезпечень Дністер», у якому містився «Кооперативний Банк Дністер”, а також «Земельний Банк Гіпотечний», одинокий український акційний банк. В партері цього будинку була й крамниця паперу та канцелярійного приладдя, власність кооп. «Союзний Базар», а поруч неї крамниця церковних риз і девоціоналів кооп. «Достава». Від камениці «Дністра» можна було повернути знову до «Ревізійного Союзу», замикаючи це коло, в якому скупчувались наші кооперативні установи. Ще при вул. Косцюшка, ч. 1 була одна загально відома інституція, а саме український готель «Народна Гостинниця». Від Нар. Гостинниці недалеко на вул. Зіморовича, 20, містився «Центросоюз» – централя повітових союзів кооператив з їх підбудовою – сільськими кооперативами для загального закупу й збуту. Вона була тоді щойно в стадії розбудови. Поза тим були ще у Львові 2-3 малі кооперативні банки та декілька споживчих кооператив на передмістях. Всі ті установи разом мали коло 200 службовців і робітників.
Та як дуже змінився цей стан від 1925 р. до 1939 р.!
В п’ятницю, 9 грудня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться вечір під назвою “Деокупація пам‘яті. Яєчна неділя, або як жінки Запоріжжя «русскую вєсну» зупинили у 2014 році”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”. Захід проведе Ігор Гармаш – громадсько-культурний діяч, голова правління ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір” (Запоріжжя).
“Щодня з болем і надією ми читаємо новини про окуповані території нашої країни. Ми знаємо, що майже 60% території Запорізької області тимчасово окуповані рашистськими військами. Знаємо, яку страшну ціну платять запорожці за волю.
Запрошуємо вас на цю зустріч поговорити про Запорозький край, про його спротив загарбнику, про наближення перемоги. Поговоримо про подію, яка увійшла в історію України як «яєчна неділя» у Запоріжжі. Це була успішна безкровна акція спротиву спецоперації «русская весна». І розпочали її – жінки”, – розповідає організатор події Ігор Гармаш.
Молода українська співачка MURÀTKOVA презентувала свою першу пісню «Закохане серце» і кліп до неї.
“Прем’єра пісні «Закохане серце» – це дуже особлива і довгоочікувана подія в моєму житті. Саме з неї я розпочинаю свій творчий шлях.
Я її записувала у Болгарії, місто Софія. Співаючи там на благодійних заходах на підтримку України разом з іншими зірками нашої держави (Катериною Бужинською, Мирославою Філіпович, Dj NANA, Русланом Квінтою, Андрієм Войніковим, гуртом Авіатор та інш.), я надихнулась нашою неймовірною силою єдності й незламності. Це дуже мотивує підтримувати свою Батьківщину на музичному фронті. Так з’явилась моя пісня.
Вона про мене та мільйони українців, про наші серця, які є символом відданості й справжнього сильного кохання, що наповнює життя сенсом, змінює,допомагає долати всі перешкоди, перемагає темряву , випробування часу, дарує крила і віру у завтрашній день.”
Над словами і музикою працювали: MURÀTKOVA, Фещенко Ганна; Аранжування (саунд-продюсер групи KAZKA) – Ігор Варнавський; Вокальний продюсер(композитор, поет, вокальний коуч, саунд-продюсер) – Влад Зеленський.
У 1820 роках стараннями Маріанни Яблоновської у Любені вибудувано купелі для заможних відпочивальників зі Львова. Власники перебували переважно у Львові, але у своєму палаці в Любіні вели відкритий дім, приймаючи славних гостей.
Великий Любінь, 1931.Великий Любінь, 1931.
Власником маєтку в Любені в ΧΙΧ столітті став І. Бруннер,. Він збудував в селі гуральню і цегельню. У його власність перейшов також курорт у Великому Любені. Новий власник курорту з середини ΧΙΧ століття почав реконструкцію курорту — побудував нову водолікарню, кілька нових житлових будинків та допоміжні приміщення. За короткий час він перетворив Великий Любінь на відомий європейський курорт.
Великий Любінь, 1925.Великий Любінь, 1931.
У 1849 р. Людвік Яблоновський продав маєток разом із палацом і курортом баронові Константію Бруніцькому (1820—1890, чоловік Гелени Корвін-Шимановської). Останнім власником Любеня Великого був їхній син Адольф (1859—1941).
Любінь-Великий, 1933. Станцію було відкрито 27 серпня 1903 року при відкритті руху на залізниці Львів — Самбір.Великий Любінь, 1925.
Санаторій значною мірою розвинувся у другій половині XIX ст., коли Костянтин Бруницький збудував сучасні купелі, пансіонати і готелі. Кількість гостей значно зросла після підведення у 1903 р. залізничної гілки зі Львова.
Великий Любінь, 1925.Великий Любінь, 1925.
Після руйнувань, завданих під час воєн, курорт відродився у міжвоєнний період. Відбудований Адольфом Бруницьким, а у 1928 р. отримав статус національної інституції громадського використання. У той час тут функціонував заклад сірководневих купелей, який відвідувало щорічно 2000 осіб.
Великий Любінь, 1931.Великий Любінь, 1931.
Для лікування використовувалися води з п’яти джерел, з-посеред яких найвідомішими були джерела Адольф і Людвік.
Сьогодні в суспільстві набагато докладніше вивчаються теми Голодомору, різних років, а також комуністичні репресії та радянська культурна політика на Україні. Це осмислення має не лише наукові чи суспільно-політичні виміри, а й мистецькі: з’явилася ціла низка високоякісних ігрових фільмів, документальних проектів, музика Та й візуальне мистецтво широко і дуже вдало презентує такі складні трагічні теми. От, тільки сценічні рефлексії в національному культурному ландшафті ще не досить виразні.
Відтак, спробуємо пунктирно, окреслити, які наслідки мала сталінська культурна політика на прикладі діяльності найстаршого державного театру України – заньківчанського колективу.
Отже, як відомо у 1924 р. заньківчани працювали в Катеринославі (сучасне місто Дніпро), на чолі з Олександром Корольчуком, їх осідком став театр імені Луначарського. Стаціонування у Катеринославі одразу сприяло втіленню амбітних творчих задумів заньківчан, зокрема розпочалася робота над постановками за творами Лесі Українки, М. Куліша та ін., окремі з них стали «програмними» постановками колективу, зокрема п’єса «97» М. Куліша у режисерській інтерпретації Олександра Корольчука.
Катеринослав, Поліцейська вулиця. Листівка початку ХХ ст.
Саме п’єса «97» М. Куліша є дуже особливою в заньківчанському репертуарі. Та й українській національній сценічній культурі загалом. Чому? Бо це був перший емпіричний досвід театрального колективу в творчому, і в професійному аспектах працювати з дуже гостро актуальною темою, яка хвилювала тогочасне суспільство: темою Голодомору 1922/1923 рр.. Водночас, дослідники сходяться на думці, що ця п’єса Миколи Куліша не є найсильнішим твором автора, вона є радше своєрідним драматичним нон-фікшином: спробою талановитого письменника зафіксувати свої власні рефлексії над першим великим Голодом 1922/1923 рр. А заньківчани були першими хто одразу відгукнулися на цей письменницький задум, по «гарячих слідах», перенесли ці драматургічні рефлексії на театральний кін. Спроба зафіксувати цю національну катастрофу засобами театрального мистецтва: тут і тепер! Це був безпрецедентний досвід, якому насправді досі мало уваги приділялося у мистецтвознавчих студіях. І дарма.
Отже, яким чином твір з’явився у репертуарній афіші заньківчан? Вперше про цю постановку ми довідуємося із листування Олександра Корольчука, що зберігається в його особовому фонді в колекції Музею театрального, музичного і кіномистецтва України (Київ). Серед розмаїтих матеріалів персональної фондової збірки є лист Олександра Корольчука до «всього товариства заньківчан». Саме цей лист – є хронологічно першим джерелом інформації про історію постановки п’єси «97» М. Куліша.
У цьому листі О. Корольчук інформує трупу про результати обговорення репертуару заньківчан в управлінні мистецтв при НКО у Харкові (йшлося про удержавлення театру): «видержав цілу дискусію, а от рецензій не хотіли читать, то, на чорта, я весь цей час, тягав цілу кіпу газет?!», а також Корольчук дає вказівки щодо поточної роботи колективу, і на останок цього листа подає хронологічно першу згадку про п’єсу «97» М. Куліша в контексті заньківчанського репертуару: «Дістав «97» – тут всі від неї (тобто п’єси – О. П.) з’ума сходять. Переписав, хоч і дорого, та чорт з ним! Хай Василь Сергійович дасть до афіші анонс: «готується прем’єра Харківського драматурга Миколи Куліша «97»» ˂…˃ Приїду то розкажу багато-багато цікавого.». Справді, п’єсу заньківчанам вдалося втілити як постановку лише в січні 1925 р., тобто через 2 роки після першої «великої голодівки».
Василь Яременко
Так чи інакше, але вистава за цим твором Миколи Куліша у режисерському прочитанні Олександра Корольчука мала приголомшливий успіх. Згадуваний Василь Яременко пояснював цей успіх тим, що заньківчани досягли у цій виставі «переконливого звучання міцного ансамблю». А от інший виконавець у цій же постановці , Борис Романицький у своїх спогадах в дусі тогочасної радянської ідеології, зазначав, що тема НЕПу, його основні проблеми: хлібозаготівля, комнезами, нова соціальна диференціація суспільства були основною темою у цій виставі. Звичайно, з огляду на тоталітарну цензуру, митець називає п’єсу «97» М. Куліша твором, який оспівує «героїчний комнезам», а «заньківчани не до кінця, як би це належало, передали цей «героїзм комнезамів»».
Справді, вистава «97» була дійсно однією із найвдаліших постановок театру того періоду: адже порушила гостроактуальні проблеми тогочасного суспільства: діяльність комнезамів, продрозверстка, а згодом голод 1922/1923рр. і як результат – перші випадки канібалізму. Відтак, серед місцевого населення були поширені локальні акції непокори, які, жорстоко придушувались радянською владою.
Борис Романицький
Очевидно, саме тому глядачі під час заньківчанської вистави «97» Миколи Куліша, коли спостерігали сцени колективізації, то реакція присутніх була вкрай емоційна, і для артистів, часто, зовсім не передбачувана. Ось як про це згадував той же таки Василь Яременко: «У січні 1925р. ми вперше грали на гастролях у Запоріжжі. Гастролі відкрили виставою «97». Тут її сприймали ще гостріше, ніж у Дніпропетровську. Успіх вистави був надзвичайний ˂…˃ Однак ми лише чотири рази із тринадцяти доводили виставу до кінця. Як тільки починалась сцена самосуду над людоїдами – в залі здіймався лемент, страшні істеричні крики – і ми змушені були давати завісу.». В іншому своєму спогаді Василь Ярменко згадував ще один випадок, який трапився також під час показу вистави «97» Миколи Куліша: в сценах, де заньківчани показували «героїзм комнезамів» – один із глядачів відкрив прицільний вогонь з нагану просто під час вистави.
Борис Романицький
Тобто, трагедія першого голоду 1922/1923рр була вже тоді дуже пекуча, «кровоточила» настільки, що реакція глядачів була вкрай емоційна та непередбачувана. Місцеві мешканці гостро реагували на заньківчанський спектакль, бо він був про їхній біль, і трагедію, які вони пережили напередодні. В постановках інших театрів, зокрема київських франківців, ця вистава не мала такого суспільного резонансу, як заньківчанська, бо в Києві цей голод не мав такого розмаху як на Катеринославщині.
Згодом, після смерті О. Корольчука, Б. Романицький здійснив так звану другу сценічну редакцію цього спектаклю, щоб зменшити гостроту сприйняття вистави для місцевих глядачів. Припускаємо, саме тому в дослідженнях і досі, подекуди, фігурує, що саме Борис Романицький є режисером-постановником цієї вистави. Але ця інформація потребує уточнень.
Олександр Корольчук у ролі Франца Моора у драмі «Розбійники» Фрідріха Шіллера
Відтак виникає наступне питання: чому Олександр Корольчук з-поміж інших актуальних тогочасних п’єс обрав саме цю для театру імені Марії Заньковецької. Адже за його життя вистава «97» Миколи Куліша виконувалася саме в таких гостроактуальних суспільно-політичних та соціальних аспектах. Жодних «поблажок» для сприйняття глядачів режисер О. Корольчук не робив. Виникає питання: чому? Відповідь знайшла, в останній за ліком, книжці легендарного львівського історика Ярослава Грицака «Подолати минуле». Вчений докладно пояснив, що в Європі, з кінця ХІХ ст., а в Україні дещо із запізненням , але теж відбувалися історичні процеси становлення нації: коли народи робітників і селян внаслідок трансформаційних процесів ставали нацією. Це відбувалося поетапно, процес був тривалий в часі, у кожного з народів були свої особливості такого становлення. Але в Україні цей процес відбувся не до кінця, оскільки штучно перервався через великий штучний Голодомор 1932/1933 рр.
А театр імені Марії Заньковецької як найстарший державний театр був в авангарді процесів українського націєтворення. Тобто, українське суспільство пережило катастрофу першого великого Голоду 1922/1923 рр., то національний театр повинен «розмовляти» сценічними засобами про цю травму, «пережити» трагедію на сцені разом із своїми глядачами. Тут і тепер. Тому жодних «поблажок» бути не могло. Саме тому, заньківчани обрали цей актуальний твір М. Куліша, і вистава дійсно мала величезний резонанс у суспільстві. Бо в цьому і є покликання національного театру.
Заньківчани в Дніпрі, 1923 рік
Згодом, почалися згортання процесів українізації, НЕПу, та й заньківчани втратили свою домівку у Катеринославі (м.Дніпрі). Настала нова доба – сталінізація культурних процесів на території радянської України. Вистава «97» Куліша зникла з репертуару тепер знову мандрівного заньківчанського театру. А сам драматург був невдовзі теж репресований.
Заньківчани, хоча й втратили свій стаціонарний осідок в Катеринославі, проте географічно вони мандрували з виступами в тому ж самому регіоні. Згодом, влітку 1932 р. заньківчанський колектив був стаціонований у м. Запоріжжя, у місцевій пресі це було подано як перемога радянської культурної політики. Але посутньо для театру мало що змінилося: Державний драматичний театр імені Марії Заньковецької став підпорядкований муніципальній владі Запоріжжя, точніше місцевій партійній номенклатурі. Театральне приміщення в Запоріжжі заньківчани отримали лише напередодні Другої світової війни. Вони виступали по робітничих клубах міста, відкритих літніх майданчиках, як і до цього. Тобто умови праці були практично ті самі.
Заньківчани в Запоріжжі, 1932 рік
Проте в контексті радісної події стаціонування заньківчан у Запоріжжі із уваги дослідників, зазвичай, випало інше більш важливіше питання: насувався Голодомор 1932/1933 рр, тож як і за яких обставин заньківчани пройшли це випробування? чи були втрати серед колективу внаслідок Голодомору 1932/1933 рр.? якщо серед заньківчан втрат не було, то чому так слалося?
Так, відомо, що в пікові точки сталінських репресій, заньківчани намагалися перебувати географічно якнайдалі від епіцентру терору, наскільки це було можливо в тих умовах. Тому дуже часто їздили на тривалі гастролі до Сибіру, але хронологічно це стосується другої пол.. 30-х рр.. ХХ ст., зокрема 1937р., 1939р. і тд.. Відтак, людські втрати серед заньківчан внаслідок репресій були порівняно менші, ніж могли бути. Але от як заньківчани пережили Голодомор 1932/1933 рр., який стався раніше? Адже вздовж тогочасного українсько-російського кордону стояли армійські частини НКВД, так звані «заград отряды», що не дозволяли українцям покинути територію України на час Голодомору 1932/1933рр.! Очевидно, заньківчани також не могли виїхати із України до Сибіру в цей час. То як і звідки прийшов порятунок? Це питання довго залишалося відкритим.
Борис Романицький
Розв’язок цієї задачі вдалося знайти у невеликому коментареві Бориса Романицького на сторінках журналу «Народна творчість та етнографія». Керманич заньківчан, Борис Романицький наважився побіжно розповісти, що їх, заньківчанський колектив, запросили на тривалі гастролі Білоруський державний театр (згодом, цьому театральному колективові присвоять ім’я Янки Купали – О. П.). Як «радісно/оптимістично» зауважив Борис Романицький заньківчани виїхали баржами Дніпровської річкової флотилії на територію Білорусі. І там, понад півроку, знайомилися із культурою білоруського Полісся. Під час цих, так званих, білоруських «гастролей», Борис Романицький відкрив для себе п’єсу Кобеця «Гута», яку згодом поставив як режисер на заньківчанській сцені.
Якщо подивитися на репертуар театру цього сезону, то з побіжного перегляду розуміємо, що для заньківчан сезон 1932/1933 рр. був точкою «зламу». І цей «злам» потенційно міг мати катастрофічні наслідки: саме в цей час проти театру імені Марії Заньковецької почалися репресії, стали безслідно зникати люди. Голодомор 1932/1933 рр. міг завершити справу сталінізації: із заньківчанського театру фізично зникли б люди, які несли в собі культурну пам’ять про Українську державу, період національно-визвольних змагань, на їх місце прийшли б нові, «радянські», люди. І це був би зовсім інший театр, безпечний для радянської влади, під брендом заньківчан. Проте цього не сталося. На допомогу прийшли купалівці. Очевидно, заньківчани добиралися річковим транспортом бо були ослаблені через голод, і могли б не витримати далеку дорогу.
Голодомор 1932-1933 років
Заньківчани також є жертвами сталінського терору, але їм пощастило уникнути можливих наслідків Голодомору 1932/1933 рр. Відтак, зазначимо, дружні взаємини заньківчан з купалівцями то не є тогочасне радянське кліше, а приклад дружніх теплих взаємин творчих колективів. То, насправді, приклад культурних взаємозв’язків , коли люди, та й творчі колективи, рятували один одному життя. В буквальному розумінні того слова. Часто під страхом смерті власного.
Іншим, не менш важливим аспектом культурної політики доби сталінізму були репресії. Заньківчани також не уникли репресій і у Запоріжжі, і у Львові. Процес встановлення персоналій, класифікація, поетапність цієї сторінки в історії заньківчанського колективу була дуже тривалим клопітким дослідницьким процесом, який потребував дуже багатьох експертиз істориків, культурологів, медійників. Але то радше тема іншої , окремої, публікації.
І наостанок, поділюся знахідкою, яку виявила зовсім нещодавно в процесі одного із своїх дослідницьких експериментів. Цей дослідницький експеримент стосувався сценографічного прочитання вистав. Якщо розкласти на площині столу світлини заньківчанських вистав, але тільки вистави за творами радянських драматургів. А тоді порівняти ці світлини із творами художників Ежена Делакруа та Франсіско Гойя. Виявилася одна дуже цікаві річ: вирішення мізансцен, особливо масові сцени, колористика в цих виставах візуально апелює в глядачів до творів Е. Делакруа «Свобода що веде народ», «Різня в Хіосі» та ін.., а також творів Ф. Гойї, особливо «Передчуття небачених катастроф» (серія «Лихоліття війни»), «Розстріл повстанців в ніч на третє травня 1808 року» та ін. Тобто, це всі ті художні твори, які присвячені боротьбі за свободу, і Незалежність! Навіть знаменитий львівський «Гамлет» Бориса Тягна також візуально має в собі закладену художню ремарку з твору Е. Делакруа «Гамлет бачить привид свого батька». Припускаємо, що це і був спосіб опору театрального колективу тоталітарній владі сценографічними засобами, візуальним мистецтвом, і водночас ефективний засіб берегти свій культурний код національного театру.
Минулої суботи, 3 грудня 2022 року, легендарний рок-гурт КОМУ ВНИЗ зіграв у !FESTrepublic концерт, присвячений пам’яті засновника та бас-гітариста колективу Сергія Степаненка.
Виступ культової групи викликав шалений ажіотаж серед львів’ян і пройшов із переаншлагом! Серед присутніх була знаменита парамедикиня “Тайра”!
“Цей концерт однозначно закарбується в пам’яті прихильників Справжнього Українського року! Він об’єднав покоління! У кожній пісні, кожному слові, кожній ноті відчувався патріотизм, сила та звитяга. Таке не забувається!”, — розповіли організатори заходу VINIL Concert agency.
Окрім того, під час музичного дійства відбулися аукціон та благодійний збір коштів на ЗСУ, в межах якого вдалося зібрати 48 601 грн.
“Наша мета – 110000 грн на тепловізор для 214-ого Окремого батальйону спеціального призначення OPFOR. Продовжуємо збирати далі”, — додав співорганізатор концерту Юрій Мисик.
На відміну від багатьох інших міст, Львів міг мати свого ката. У межах українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, таких міст було лиш декілька. З мечем львівського ката шия злочинців могла зустрітись на Горі Страт, що біля Краківського ринку, – це місце добре проглядалося з далека, коли гості наближались до Львова.
Проводили зловмисника до потойбіччя і міська ратуша, чудові ренесансні кам’яниці чи звук дзвонів латинської катедри. Проте на площі Ринок страчували лише відомих і шанованих людей – ця честь випадала не кожному. Молдавський правитель Штефан Томша (? – 1564) – один з таких. Про те, що його стратили у Львові, згадок у літературі багато. Однак, не менш цікаві і деталі цієї історії.
Гора Страт (або Гицлівська), де відбувалось більшість львівських страт
Хто такий Штефан Томша?
Штефан Томша – це представник знатного молдавського роду, який очолив змову проти тогочасного правителя Деспота Воде. Він особисто вбив свого противника. Відтак став головним претендентом на молдавський трон, але не знайшов підтримки у Стамбулі. Аргумент його опонента Олександра Лепушняну у 200 тис. золотих видався султану Сулейману І Пишному більш переконливим, ніж лояльність Штефана Томші. Томша втік на Поділля. Пізніше хотів перебратися до Угорщини, контрольованої Габсбургами, але руки його ворогів виявилися дуже довгими.
Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август. Фото з www.epodreczniki.pl
Для короля Польщі, великого князя Литовського і Руського Сигізмунда ІІ Августа Османська імперія апріорі ворог і опонент у регіоні, але коли султан щось просить, відмовити складно. Каштелян Кам’янця Юрій (Єжи) Язловецький також мав складні відносини з турками і купу проблем з татарами, але, зрозуміло, виконав розпорядження короля і його люди схопили Штефана Томшу. Без двох днів молдавський господар став в’язнем львівського старости Пйотра Бажия.
Штефан Томша і страта українського Будди, тобто Байди
Більшості українців ще зі школи знайомий образ козака Байди, який п’є мед-горілку і чинить героїчний спротив турецькому султану, навіть за мить до смерті того не покидає почуття гумору та дух авантюризму. Далі ми виростаємо і дізнаємося, що цей образ, певною мірою, був списаний з засновника Запорозької Січі, впливового магната Дмитра Вишневецького. Того дійсно стратили в Стамбулі, але не за гарні очі і тужливу пісню, а через боротьбу за молдавський трон, який був сферою впливу османських правителів. Отож, допоки ви намагаєтесь згадати про обставини боротьби Івана Підкови, історія страти якого у Львові також ідеально пасує до нашої сьогоднішньої розповіді, зазначимо, що Дмитра “Байду” Вишневецького взяв у полон і передав султану Сулейману І саме Штефан Томша.
Штефан Томша
Нічого особистого – просто український козак (чи магнат – тут чорт ногу зламає) був одним з його конкурентів за молдавський трон. Ця історія, насправді, досить сумна і Вишневецького, який мав право претендувати на трон, люди Томші схопили досить підступно. Проте вона цікава для нас чисто статистичними даними: голова Дмитра Вишневецького коштувала в той час менше 200 тисяч золотих. Принаймні, в сприйнятті султана Османської імперії Сулеймана І. Чомусь не допомогла простому козаку-князю-магнату Дмитру з Волині навіть наша славнозвісна Настя, дружина османського правителя.
Скарб до сьогодні не знайшли
Штефан Томша непогано проводив час у підземеллях ратуші та Низького замку. Дискомфорт створювали лиш пацюки й постійна темрява, але могло бути гірше.
Низький замок на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького (http://www.lwow.com.pl/panorama-1/1938/panorama.html)
Гірше стало, коли було очевидно, що його історія завершиться стратою – знову султан постарався. Почувши цю новину, Штефан Томша саме пригадав про чималі статки молдавського двору, таємно заховані десь у далекій Буковині, обіцяв поділитись. Для остаточної певності свого становища, почав говорити і про плани війни султана проти християн, про які Томші відомо. Проте і львівські слідчі не хлопчики. Тим більше, що спостерігати за слідством і процесом прибув королівський представник Станіслав Красіцький.
Прангер, або стовп ганьби. Один з символів львівського правосуддя. Фото з https://uk.m.wikipedia.org
Отож, до міського ката на каву запросили супутників Томші. Сорок хвилин вони смакували напоєм чи довше, розтягування допомогло справі чи припікання залізом, але колеги Томші зізналися, що правитель все вигадує. Плану наступу султана на християнських правителів не існує, а величезних багатств поготів. Пізніше молдавських політиків, усіх разом, стратили біля прагнера, що був на площі Ринок.
Надгробок із затертим написом
Львів став останньою зупинкою для Штефана Томші і ця фраза має декілька значень. Про одне з них було вище. Про друге свідчить знаний краєзнавець Мєчислав Орлович. У його путівнику Львовом є згадки про те, що Штефана Томшу поховали при храмі Онуфріївського монастиря у Львові. Нібито при вході до церкви колись навіть був відповідний надгробок із затертим написом. Про труну Томші у криптах Онуфріївського монастиря писав і автор хроніки Львова, кармеліт Ігнацій Ходинецький. Той навіть деталізував, що молдавський господар був одягнений у дорогий адамашковий одяг з золотими ґудзиками.
Храм св. Онуфрія
Врешті, усе можливо! Молдавські господарі (Лепушняну, Лупу, Могили) були знаними меценатами православних осередків. Зокрема, у Львові. Штефан Томша перед стратою теж ходив молитися до православного храму – Успенської церкви.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Білостоцький С., Козицький А. Кримінальний світ Старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 14 – 15.
Лаура Тернер. Сцена з життя на Гуцульщині. 1930-і роки
Коли у вересні-жовтні 1931 року львів’яни пережили справжній «культурний шок», спричинений резонансною «Першою виставкою Асоціації Незалежних Українських Мистців з участю запрошених французьких, італійських і бельгійських мистців та Української паризької групи», про Лауру Тернер, чотири твори якої потрапили до експозиції, мови майже не було. В усіх на устах були імена А. Модільяні, А. Дерена, Р. Дюфі, П. Пікассо, М. Шаґала, О. Цадкіна, М. Тоцці, Д. Северіні, Ц. Фужіти, М. Ґромера, Ж. Жанена, інших зіркових постатей Парижа та інших західноєвропейських мистецьких центрів.
Та й навряд чи могло бути відомо в тогочасних мистецьких колах Львова, що чотири малярські твори уродженки бельгійського містечка Намюр (Namur) належали правнучці англійського живописця Вільяма Тернера, одного з найвідоміших у світі класиків мистецтва епохи романтизму. Про це знав Святослав Гординський, який набув їх напередодні, ймовірно, від самої авторки, але на час підготовки виставки цій біографічній подробиці не було надано значення.
Лаура Тернер у своїй творчій робітні. Брюссель, 1920-і роки
Але зовсім скоро вже сама мисткиня відвідала Галичину. На жаль, жодне з документальних джерел не конкретизує, за чиїм запрошенням чи то порадою англійська художниця відкликнулася на пропозицію реалізувати малярський розпис новозбудованої церкви українського жіночого монастиря сестер-Василіянок УГКЦ у с. Підмихайлівці Рогатинського повіту. Натомість можна припустити, що такою ініціаторкою могла бути мати Моніка Полянська, відома релігійна діячка, яка на той час, з благословення митрополита Андрея Шептицького, була ігуменею монастиря сестер-Василіянок у с. Журавно. Дбаючи про розбудову монашого життя, зокрема з перспективою на Підмихайлівці, вона збирала кошти у Північній Америці, а «сестер посилала до Бельгії на навчання, аби в подальшому відкрити школу» [1]. Очевидно, що саме завдячуючи особистим контактам матері-монахині Моніки Полянської з церковними та культурними колами Бельгії і з’явилася в неї нагода запросити до Галицької України, що на той час перебувала у складі Польської Республіки, талановиту та вже імениту художницю.
Імре Чікаш. Портрет Лаури Тернер. Медаль. 1911
Чим була вже відома Лаура Тернер (Laura Turner) у мистецьких спільнотах Західної Європи? Народжена 1888 року у Бельгії, професійні знання отримувала в академії Брюсселя, у Школі мистецтв Челсі в Лондоні (Chelsea Art School) та в ательє Гофстеттер (Hofstetter) у Мюнхені. Під час студій запізналася з обдарованим скульптором, угорцем Імре Чікашем, який 1911 р. створив її медальєрний портрет. Близькі взаємини між ними закінчилися у січні 1914 р., коли 30-річний скульптор помер від хвороби легенів.
Лаура Тернер. Портрет гуцулки. Поч. 1930-х років
1914 році двома творами (малярства і графіки) Лаура Тернер взяла участь у великому Міжнародному мистецькому трієнале в Брюсселі. Каталог виставки зафіксував її картину «Очікування в барі» та графічну композицію «Дитина». Після завершення Першої світової війни вона інтенсивно працює над виробленням своєї пластичної мови, тяжіючи до експресіоністичної манери. Це підтверджується тими фактами, що її твори у 1920-х роках показуються на численних виставках поряд з картинами і скульптурами П. Пікассо, О. Цадкіна, Г. де Смета, Ф. ван ден Берге, Ф. Єсперса та інших відомих художників. З останніми із названих авторів Лауру Тернер зближувала гостра експресивна синтетична форма пластики в структурі фігуративних композицій.
Сторінка публікації Д. Андрієвського. Львів, 1936
І ось, перша і наразі єдина публікація в українському часописі «Жінка» (Львів, 1936) інженера, відомого громадсько-політичного діяча, публіциста, близького соратника полковників Є. Коновальця та А. Мельника Дмитра Андрієвського про Лауру Тернер під назвою «Гуцульщина очима чужинки». Як активний діяч Організації Українських Націоналістів, довголітній референт зовнішніх зв’язків Проводу Українських Націоналістів, Голова Українського Комітету в Бельгії, Д. Андрієвський у той час жив і працював у Брюсселі та, очевидно, мав змогу контактувати з відомою художницею, що на початку 1930-х років зацікавилася Україною. Весь його текст пронизаний особливою поетичністю, емоційністю, хоча містить і деяку, важливу для нас, конкретику. «Була собі одна мисткиня, англійка по батькові, француженка по матері, а мешкала в Бельгії, – так розпочинається стаття. / Заслухана в мельодію ліній й барв, видавалась вона наче вічно замріяна і далека дійсності. Скрізь і всюди ввижалися їй дива, в найзвичайніших речах шукала вона тайни і вчувалася в душу навіть неживих предметів. / Малюючи свої образи, вона намагалася не так схопити і віддати обриси речей, як втілити свою мрію в лінію, барву. Звідси її намагання одухотворити форму, перетворити дійсність. Звідси абстрактність її творів і фресковий характер її мальовил» [2].
Лаура Тернер. Гуцулка на коні. Поч. 1930-х років
Дмитро Андрієвський далі згадав про те, що мисткиня побувала в Україні «двома наворотами в рр. 1932-33 сім місяців. Вона мешкала між нашими черницями і користала з їх гостинности. Вона об’їздила Карпати верхи, здана на волю гуцулів. Разом з товаришами своєї подорожі, молодими бельгійцями і бельгійками, вона оберталася між нашими селянами, ходила до них в гостину, бувала на їх святах та забавах, танцювала з леґінями під музику цимбалів». «Ми не бачили того, що намалювала чужинка на стінах Підмихайлівської церкви. Але ми на власні очі бачили те, що зродилося в душі тої чужинки поки вона працювала на руштованнях під Ходоровом», – запевняв автор, припускаючи, що за стильовою програмою вона тяжіла до неовізантизму. Але більше уваги він приділив її картинам. «Досить глянути на її образи, щоб переконатися, як глибоко перенялася вона чарами Гуцулії, про яку говорить з ніжною теплотою в голосі і куди ще має надію повернути. В образі матері з дитиною ввижається їй ціла Україна і так вона сама каже в одній монографії. Бо крізь Карпати Лявра Тюрнер [Лаура Тернер. – Прим. Р. Я.] побачила і зрозуміла цілу нашу країну, через усі політичні кордони, що її нині ділять. / Молода Гуцулка на коні це для неї втілення нашої повнокровної, здорової, зрівноваженої раси. В придорожнім хресті і в супокійних постатях леґінів віддала вона релігійне почуття нашого народу. А в музиках – розгін, розмріяність, поетичність української душі. Таких образів в робітні мисткині є немале число і вони панують там та витворюють атмосферу».
Лаура Тернер. Святковий день на Гуцульщині. 1930-і роки
У публікації Д. Андрієвського є ще чимало щирих, емоційних пасажів, які підтверджували його особисті враження від відвідин творчої робітні художниці у Брюсселі. Чотири репродукції з картин гуцульського циклу підтверджували пристрасть, з якою бельгійська мисткиня з відомим англійським родоводом «конструювала» свій авторський міф про колоритний етнографічний регіон України. Судячи за побутовими деталями, в тому числі антуражем, Лаура Тернер справді створювала мотиви Гуцульщини, а не Бойківщини чи Опілля, де був розташований Підмихайлівський монастир сестер-Василіянок. На це вказує й інша частина цієї тематичної групи, яку вдалося виявити шанувальникам її творчості з Бельгії уже після смерті авторки 1983 року. Серед цих творів переважають жанрові сцени: мотиви з гомінких базарів, гуцульські музики, танцівники, мати з дитиною. При стилізації фігур авторка уникала гротеску, натомість формам надавала плавної, «музичної» пластичності. За кількома, збереженими в кольорі, репродукціями, можна зауважити потяг художниці до відкритих, яскравих барв, одначе і вони знаходяться у добірних гармонійних зіставленнях…
Лаура Тернер. Повернення на ринок. 1930-і роки
Інтернет-ресурс «L’artiste Laura Turner (Facebook)» [3], який заснував і веде великий шанувальник творчості Лаури Тернер Жак Ґаанд (Jacques Gaand), містить ще деякі цінні відомості з біографії мисткині. Так, зокрема, в зрілі роки у своїх малюнках вона часто зображала домашніх тварин, зокрема кішок (на цю особливість характеру художниці звернув увагу ще й Д. Андрієвський). Крім фігуративних мотивів часто малювала пейзажі, інтер’єри і натюрморти, з особливою чуйністю передаючи красу квіткових мотивів. Поза тим, що ще 1935 року у Бельгії вийшла монографія її творчості [4], ім’я Лаури Тернер досі залишається маловідомим. Дальші пошуки матеріалів про її багату й унікальну творчу спадщину можуть суттєво збагатити історію як української, так і світової мистецької культури.
В четвер, 8 грудня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться вечір спогадів під назвою “Карло Звіринський. Недорозказане” . Модеруватиме донька художника Христина Звіринська-Чабан.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
29 листопада проходив вечір під назвою “Згадуємо про Карла Звіринського”. Ця подія зібрала стільки людей, що доводилося збирати стільці по всій бібліотеці.
Але, через аварійні відключення світла, не всі охочі мали змогу поділитися спогадами про великого художника. Також ми не встигли показати фільм, який мав стати однією з родзинок вечора.
Тому, 8 грудня, організатори запрошують на вечір-продовження під назвою “Карло Звіринський. Недорозказане”. Маємо надію що Львівобленерго також долучиться до цієї події і забезпечить її хорошим настроєм.
Старі світлини допомагають нам краще зрозуміти епоху, яка зображена на фото. Одяг, зачіски, прикраси, елементи гардеробу – це все може розповісти нам про людей, які зображені на фото. Сьогодні хочемо показати фото 1860-х років, які були зроблені львівськими фотографами. Ці світлини показують нам тогочасну міську львівську моду.
Жіноча європейська мода в XIХ столітті змінювалася з запаморочливою швидкістю. Сукні то збільшувалися, то зменшувалися, талія кожні кілька років піднімалася і опускалася, а корсети змінювали свою форму. У ХІХ столітті ніщо не залишалося в моді довше кількох років.
З середини ХІХ століття технічні винаходи почали суттєво впливати на моду. Впровадження в 1856 році легкого сталевого каркасу замість багатошарових жорстких нижніх спідниць дозволяє криноліну швидко «роздуватися», аж до спідниць з окружністю в десять метрів!
Львів’янка, 1860-ті рр.Львів’янка, 1860-ті рр.
Винахід Ісааком Зінгером в 1859 році швейної машини дозволяє прикрашати сукні величезною кількістю воланів, попереднє ручне виготовлення яких було дуже трудомістким, а тому дорогим.
Чергові винаходи та механізація текстильної промисловості значно здешевлюють модні творіння, які тепер стають доступними не лише найбагатшим.
Кринолін не має вікових обмежень, його носять дами різного віку – від дівчат до літніх дам. Змінилося й оздоблення суконь. Простота вийшла з моди, а на її місці з’явилися ряди воланів, квіткових мотивів, бантів і мережива.
Львів’янка, 1860-ті рр.Львів’янка, 1860-ті рр.
Вузькі рукава стали вільнішими, не обмежуючи свободу рухів. Однак у наступні роки вони розширилися, утворивши форму дзвона. Такий тип рукава отримав назву “пагода”. У 1860-х роках вузько зав’язані корсети були відмінені. Їх вкоротили, а талію знову підняли.
Верх вбрання характеризувався високим коміром і застібкою спереду. Також було багато нових фасонів рукавів. Хоча широкі рукави все ще були популярні, з роками вони почали звужуватися навколо зап’ястя.
Львів’янка, 1860-ті рр.
Не менш важливими у ХІХ столітті були манери та зовнішність. Ці два аспекти мали значення головним чином у громадському та суспільному житті. Дотримуватися моди було обов’язком кожного, хто відносив себе до шляхетського походженням. Неважливо, що ця мода захоплювала, сковувала, обмежувала рухи і була просто незручною. І жінки, і чоловіки (особливо молодь) були рабами одягу та перукарських тенденцій. Сьогодні ми принаймні можемо вирішувати, як нам одягатися, тоді обирали лише колір і вид тканини. Діапазон кроїв і фасонів був дуже обмежений і зумовлений паризькими віяннями. Бажання відійти від встановлених правил піддавалося не тільки критиці, але і глузуванню.
Львів’янки, 1860-ті рр.
У модній пресі того часу не було жодної згадки про вагітність і жодних гравюр із зображенням матерів “при надії”, хоча середньостатистична жінка народжувала по кілька дітей. Лише наприкінці ХІХ століття з’явилися гравюри з моделями у більш вільних вбраннях із написом “для молодої заміжньої жінки”, що можна було трактувати як пропозицію сукні для вагітної жінки.
24 грудня у Львівській філармонії відбудеться щорічний та завжди очікуваний концерт «Christmas по-львівськи».
На сцені творитимуть атмосферу свята симфонічний оркестр та хор Львівської Музичної академії, FiJI Band, Зіновій Карач та інші артисти, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Цей святковий та затишний музичний проєк став традицією різдвяно-новорічного Львова.
«Christmas по-львівськи – це абсолютно свіже бачення Різдва! Українські колядки у симфонічних версіях Саєнка в поєднанні з казковими вальсами Штрауса! Радість Різдва, втілена у сучасних ритмах і музичних стилях! Трохи експериментів, дрібка затишку, пригорща таємничості – такий рецепт ідеального Різдва-2023! Це буде неймовірно! Ну і, як завжди, не обійдеться без зіркового спеціального гостя та приємних сюрпризів!
Атмосфера затишку та святково-карамельний різдвяний післясмак гарантовано! Лише один концерт! Отож, не зволікайте, адже квитки на цей концерт щороку розлітаються дуже швидко», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
6 грудня в театрі Лесі Українки відбудеться благодійний аукціон до Дня Збройних Сил України. Метою проекту є збір коштів на два дрони для ССО. Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на пресслужбу театру Лесі.
Лоти, які будуть виставлені на аукціон, — ексклюзивні, адже вони створені або перероблені руками акторів та акторок і команди театру Лесі. На аукціоні також виставлять два таємних лоти, які розіграють за будь-який донат.
Лоти, які будуть виставлені на аукціон, — ексклюзивні, адже вони створені або перероблені руками акторів та акторок і команди театру Лесі. На аукціоні також виставлять два таємних лоти, які розіграють за будь-який донат.
«Ми підготували лоти власними руками, сформували культурну програму. Усі ці зусилля спрямовані на те, аби зібрати кошти на два дрони DJI Mavic 3. Вони потрібні ССО, які працюють на Бахмутському напрямку, де зараз точаться дуже запеклі бої», — каже режисера та логістка волонтерського штабу театру Світлана Ілюк.
На відвідувачів заходу чекає також музичний концерт. Участь в ньому візьмуть гурти «А-А», «Без назви», «Nazva». Подія відбудеться 6 грудня о 18:00. Вхід вільний, але за попередньою реєстрацією за посиланням.
Нагадаємо, що благодійному аукціоні в Чикаго продали дві картини, які раніше передали зі Львівщини. Захід організувала Українська медична асоціація Північної Америки. Аукціон відбувся 3 грудня.
Ось і прийшла зима. Готуємося до чи не найскладнішої пори року в нашому житті. Але кава, це один з тих напоїв, котрі допомагають нам зберігати бадьорість, зігрівають душу і нагадують про часи після нашої перемоги. Сьогодні з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова мандруємо до наших сусідів в Івано-Франківськ.
Івано-Франківськ неможливо уявити без затишних кав’ярень та п’янкого аромату кави, що долинає звідусіль на маленьких вуличках давнього міста, розповідає сайт franyk.city. Люблять поласувати кавою франківчани вже не одне століття і продовжують зберігати і плекати багаторічні традиції готувати цей напій і смакувати ним.
Кава Кон-панна
Перша згадка
1802-й рік – саме тоді датують першу згадку про франківську каву. Щоправда, тоді це була станиславська кава, адже тоді місто мало ще стару назву. Кавою вже тоді франківці полюбляли поласувати і ходили за нею у місцеві кав’ярні. Тим роком датуються записки віденця Йосефа Рорера, що тоді завітав до Івано-Франківська. Він розповів, що скуштував доброї кави в нашому місті.
Першою відомою кав’ярнею у місті, що її датують першою половиною дев’ятнадцятого століття, вважається цукерня-кав’ярня Шенґерського, яку згодом називали кав’ярнею Ертеля (тепер – вулиця Мазепи, 1). Це була непроста кав’ярня – її вважали справжнім осередком вільнодумства у тодішньому Станиславові! Цей заклад гуртував довкола себе прогресивну тогочасну молодь, що приходила за чашкою запашного напою обговорити останні новини революційних подій.
Цікавий факт про тодішнє споживання кави: вважалося, що кава не просто чудовий тонізуючий напій, а й хороша альтернатива тогочасним дезінфекторам. Подекуди її використовували замість карболової кислоти та хлорки.
Кава з корицею
Кав’ярні «для еліти»
Друга половина дев’ятнадцятого століття – час, коли в місті з’являються «елітні» кав’ярні. Однією з найвідоміших таких тогочасних кав’ярень Івано-Франківська вважається заклад під назвою «Уніон», заснований відомим місцевим ресторатором Германом Бассом. Інтер’єр цього закладу мав дуже «помпезний» і вишуканий вигляд – білі тони, подекуди з позолотою. Через такий інтер’єр кав’ярня дуже швидко здобула популярність і приваблювала відомих людей.
Кава еспресо
Яку каву споживали франківці минулого століття найчастіше?
Станиславські кав’ярні мали свої традиції і навіть фірмові кавові десерти. Найпопулярнішою у закладах міста була холодна кава, до якої обов’язково додавали кульку ванільного морозива, що клали зверху вже після охолодження напою. Прискорювали охолодження напою і кубики льоду, що також клали в чашку.
Популярною в ті часи була і так звана «біла» кава, рецепт приготування якої потрапив до нас з далекої Малайзії. Кавові зерна для цього напою обсмажували спеціальним чином. Додавали до напою трохи міцного чаю та згущеного молока, завдяки чому кава була неймовірно ніжною і запашною.
Такі чудові напої зробили наше місто одним з тих, де найбільше поціновувалася справжня кава. Тому ті, хто приїжджав до Станиславова у минулому столітті, неодмінно мусіли випити чашку (а то й не одну!) запашної кави. Такі традиції зберігаються і по сьогодні.
Події в окупованому Херсоні, мітинги та супротив херсонців увесь світ побачив очима фотокореспондента Медіаплатформи «Вгору» Олександра Корнякова. Його фотографії з херсонських мирних акцій проти російської окупації облетіли відомі світові інформаційні агенції – Reuters, The Times, The Guardian, BBC, Aljazeera та багато інших.
«Нескорений Херсон» – це фотоісторія про жагу до свободи сміливих та безстрашних херсонців, про їх супротив російській окупації. Херсон – нескорений! Херсон – це Україна!
Олександр Корняков розпочав кар’єру фотокореспондента у 2012 році. Він прийшов працювати системним адміністратором на сайт херсонських новин pik.ua. Роботи на сайті в адміна було не так багато, а в коморі лежало без діла 2 фотоапарати. Тож Олександр почав ходити на заходи та фотографувати для сайту. Згодом він захопився фотографією і зрозумів – треба професійно вдосконалюватися і використовувати в роботі сучасну техніку. З часом на сайті всі забули, що брали Олександра працювати саме системним адміністратором, а не фотографом.
«Ходив на всі заходи, великі та маленькі, значні та не дуже. Мені подобається знімати події, бути завжди в їх епіцентрі. Люблю знімати людей», – розповідає Олександр.
За 10 років фотокар’єри співпрацював з виданнями ПІК, Медіаплатформа «Вгору», Укрінформ та іншими. Олександр має кілька персональних фотовиставок на суспільно важливі теми, брав участь у фотоконкурсах, відзнаки від ЄС та НАТО.
Організатори заходу херсонське онлайн видання Медіаплатформа «Вгору» спільно Благодійною організацією «Фонд милосердя та здоров’я».
Медіаплатформа «Вгору» https://vgoru.org/ – висвітлює життя Херсонщини та допомагає людям захищати свої права, є незалежною від політичних, релігійних, комерційних структур.
Rina Ri – успішна модель, володарка багатьох престижних титулів міжнародних та українських конкурсів краси, талановита співачка із власним неповторним стилем. Але зараз виконавиця присвячує свою творчість рідній Україні.
Нещодавно співачка презентувала свою першу україномовну пісню-маніфест “Україно”.
Сьогодні, продовжуючи готувати україномовний репертуар і підтримувати українську музику, представляє на широкий загал оновлений трек під назвою “Bonnie and Clyde”.
Варто відмітити, що саме цим треком почалася творча кар’єра співачки. Автором пісні виступив Діма Сисоєв, а оригіналом треку стала перша пісня Rina Ri, яка дуже близька їй по духу.
Всесвітньо відома романтична історія кохання Бонні і Клайда облетіла всю планету, став легендою. Тут поєдналися божевільна любов і сильні почуття, що назавжди змінюють життя людини. Саме про таку любов писали вірші поети та складали серенади в усі часи.
“Саме із цього потужного трека розпочалася моя кар’єра, де втілилися просто неймовірні стосунки між закоханими, пристрасть, божевільне кохання та романтика, що відгукуються у серці кожної людини. Відеокліп до треку став так само динамічними та авангардним, із недомовленим відкритим фіналом та інтригою, що повністю занурює гладача в ці історію”, – згадує Rina Ri.
Проте сьогодні Rina Ri вирішила дати пісні нове звучання і випустити трек про одну із найвищих сил на землі – кохання.
Співачка зазначає: “Кохання – це щире та неймовірне сильне почуття, яке дозволяє долати будь-які перешкоди та негаразди, робить нас сильнішими та надихає рухатися далі”.
Rina Ri прагне своєю піснею підтримати тих, кому довелося створювати родини прямо на лінії фронту. Не дивлячись ні на що, почуття кохання та жага життя сильніше за будь-яких обставин.
“Часом любов спонукає людину на неймовірні вчинки, дає можливість відчути життя на повні груди. Тому в житті є завжди місце для романтики, яка супроводжує любов. Поки в серці людини живе кохання, її не перемогти. А сьогодні до того ж нас всіх об’єднує любов до України”, – впевнена виконавиця.
Тому меседж треку виходить поза межі звичайного розуміння любові.
У наш час любов – це цінність, яка дає надію та мрію на повернення до мирного життя, породжує внутрішню опору. Любов – це відповідальність, коли ти хочеш бути корисним, піклуватися про найдорожчих та найрідніших людей, можливість зберегти найтепліші спогади.
Трек записаний у колаборації з Dj Shnaps – одним із найвідоміших діджеїв та музичних продюсерів України із власним неповторним стилем, який відомий своїми спільними роботами із українськими та зарубіжними виконавцями – Monatik, Стекло”, Артем Пивоваров, NK, Brozher тощо.
Зараз співачка продовжує працювати над своїм першим альбомом та готує своїм шанувальникам багато приємних сюрпризів.
Фото: Facebook Костопільська міська радаСуспільне Рівне
Фрагмент столітнього пам’ятника січовим стрільцям відкопали на Рівненщині, про це з посиланням на Facebook Костопільської міської ради пише Суспільне. Про те, що базальтова брила лежить на території колишнього відділу НКВС в Костополі, місцевий житель Михайло Степчук дізнався ще на початку 90-х років ХХ століття.
Тоді віднайшли частину пам’ятника і повернули на місце, на могилу бійців УНР. Ще один елемент дістати з-під землі вдалося лише у 2022 році. Костопільчанин розповів, що це за меморіал, історію його демонтажу і повернення.
Меморіал бійцям УНР біля храму Олександра Невського у Костополі. Фото: Суспільне Рівне
Про поховання біля храму Олександра Невського у Костополі Михайло Степчук чув від своєї бабусі ще на початку 60-х років ХХ століття. Тоді ще дитиною він ходив з нею до храму.
Архангел Михаїл над центральним входом у храм Олександра Невського в Костополі. Фото: Суспільне РівнеТабличка на фасаді храму Олександра Невського у Костополі. Фото: Суспільне Рівне
“Правда, та церква була ще не Олександрівська, на честь Невського, а Свято-Михайлівська, архангел над входом досі є. Показувала місце і казала, що там лежать великі люди. Це мені вбилося в голову, але вона не говорила, хто саме ці великі люди, боялася. Казала запам’ятати місце і швиденько відходити, щоб не було проблем. Бо звідти завжди ганяли люди з комітету держбезпеки, а потім у тих же 60-х роках пам’ятник десь дівся“, — розповів Михайло Степчук.
Михайло Степчук біля меморіалу бійцям УНР. Фото: Суспільне Рівне
Михайло Степчук — учасник російсько-української війни з 2014 року, а перед становленням української незалежності був членом СНУМу. Саме наприкінці 80-х років минулого століття він взявся шукати фрагменти демонтованого радянською владою меморіалу. Тоді чоловік вже знав, що біля храму в Костополі поховані січові стрільці і хотів повернути столітній пам’ятник на могилу.
“Звернулася до мене одна жінка, каже, ви — активісти, піднімаєте незалежність, історію, тут колись пам’ятник був. Я кажу, що пам’ятаю його, але де він дівся — не знаємо. І вона підказала, що на території бувшого НКВС, де зараз військкомат, його десь закопали. І після цієї розмови з нею знайшли старого чоловіка, який колись працював в військкоматі, він показав, де приблизно шукати треба”, — пояснив Михайло Степчук.
Фрагмент з Тризубом і написом, який відкопали і повернули на могилу бійців УНР у 1990 році. Замість розбитого Тризуба зверху встановили хрест. Фото: Суспільне Рівне
Разом з Олегом Войтовичем звернулися до військового комісара і той дозволив обстежити вказане місце.
“Взяли штирі і почали шукати біля підземелля, де колись були катівні НКВС. Буквально за 10-15 хвилин наткнулися. Так виявили першу частину того пам’ятника і відкопали, фактично вдвох, і привезли до церкви, де він стояв. А це ж 90-й рік, іще до незалежності, вискочили з церкви попи, повідомили в КДБ. Але ми вже не звертали на це увагу, почали готувати місце, щоб встановити знов на могилі і наткнулися на кістки, плечові суглоби. Нагорнули землю, а тоді встановили відкопаний фрагмент”, — зазначив Михайло Степчук.
На ребрі пам’ятника, зі слів Михайла Степчука, сліди від молотка, яким били пам’ятник. Фото: Суспільне РівнеСліди від молотка Михайло Степчук показує і на зворотній стороні пам’ятника. Каже, що енкавеесівці хотіли збити викарбувані слова Тараса Шевченка. Фото: Суспільне Рівне
Віднайдений і встановлений у 1990 році елемент — це базальтова брила заввишки більше метра. На ній вручну викарбуваний тризуб і напис:
“29 козаків Української армії. Полягли в боротьбі за Волю, Соборність і Незалежність України в лютому 1919 року”.
Шевченкове “І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути…” досі читається. Фото: Суспільне Рівне
Згідно з дописом у Facebook Костопільскої міської ради про відкопаний елемент пам’ятника, 24 лютого 1919 року відбувся найбільший бій за залізничну станцію Костопіль між загонами більшовиків та військами Північної групи армії УНР під керівництвом генерал-хорунжого Греківа. Загиблих бійців з почестями поховали біля храму.
Даних з прізвищами загиблих і похованих біля церкви 100 років тому бійців наразі немає, додав Михайло Степчук. При цьому зауважив, що нащадки одного із них живуть в Канаді і вони приїжджали в Костопіль на освячення пам’ятника одразу після здобуття незалежності.
Основу пам’ятника з базальту у 1990 році не відкопали, її замінили бетонною. Фото: Суспільне Рівне
“Думаю, можна їх ще знайти і встановити, хто там похований. Там є зазначено, скільки бійців, але кадебісти збили їхні дані на пам’ятнику. Видно, що та плита побита молотком. І тризуба, який на пам’ятнику зверху був, розбили, замість нього хрестика поставили”, — зауважив Михайло Степчук.
З його слів, у сторічному пам’ятнику, який відновили на початку 90-х років, не вистачало лише основи. Чоловік знав, що вона теж закопана на території військкомату.
Михало Степчук показує місце на території військкомату, де викопали основу пам’ятника. Фото: Суспільне Рівне
“На днях я туди заходив і побачив, що вони там плитку перекладають і вирішив забрати ту частину. Я звернувся до воєнкома, до працівників музею, повідомив владу, влада дала трактор і ми її викопали. Тому цей пам’ятник вже можна докомплектувати і зробити таким, як його створили ще в 19-му році люди, які ставили його бійцям УНР”, — пояснив Михайло Степчук.
Як вчинити із викопаним у листопаді 2022 року фрагментом пам’ятника — ще вирішують, сказав Суспільному заступник міського голови Костополя Юрій Кузнюк.
Відкопана основа пам’ятника. Фото: Facebook Костопільська міська радаФото: Facebook Костопільська міська рада
“Він прямокутної форми, розміром десь 45 на 50 сантиметрів і товщиною сантиметрів 30. Тесаний, але не шліфований, по верху фаска є, досить гарно як на той час зроблений. Це була основа пам’ятника. Однозначно, що він не буде отак просто відкопаний лежати. Але вирішуємо поки, є думки, щоб відновити, надавши попереднього вигляду”, — зазначив Юрій Кузнюк.
Наразі, з його слів, відкопаний фрагмент пам’ятника передали на зберігання в комунальне підприємство Костополя.
Сьогодні, 3 грудня 2022 року, о 18.00 Перший театр (вул. Гнатюка, 11) запрошує на виставу-танго на 1 дію під назвою “Кольори”.
Час… Він вбиває не тільки людей, а й сервізи. Історія про поразки та перемоги, про ностальгію за минулим і реалії теперішнього часу, про прийняття себе та те, ким ми стали.
П’ять персонажів – п’ять контрастних кольорів. Це подорож у життя з певною кількістю станцій, загадка, яку потрібно розгадати, низка подій, які необхідно переосмислити.
Життя героїв зациклене на уривках пам’яті, за межі яких неможливо вийти. Але незримою тінню нависає смілива, правдива, болісна і актуальна історія рідної землі.
Художній склад:
Режисер – Ірина Ципіна
Сценограф – заслужений діяч мистецтв України Мар’ян Савіцький
Художник з костюмів – заслужений художник України Дарія Зав’ялова
Хореограф – Людмила Пернепесова
Художник по світлу – Світлана Коренькова
Асистент режисера – заслужена артистка України Олена Крилова
Драматург – Павло Ар’є
Жанр: Танго на 1 дію
Дійові особи та виконавці:
Жінка в Чорному – народна артистка України Ольга Гапа, Леся Шкап’як
Жінка в Фіолетовому – заслужена артистка України Олена Крилова, заслужена артистка України Марія Самсонова
Жінка в Червоному – Ірина Занік, Лариса Діденко
Жінка в Помаранчевому – Наталія Білан
Жінка в Рожевому – Надія Лисак
Продаж квитків припиняється за 5 хв до початку вистави.
Після третього дзвінка глядачі до залу не впускаються, а вартість квитка не повертається.
Адміністрація залишає за собою право на заміну чи перенесення вистави.
У разі повітряної тривоги – вистава зупиняється, а всі глядачі повинні спуститися в укриття. Якщо повітряна тривога триває до 30 хв – вистава продовжується, якщо більше 30 хв – вистава переноситься, квитки залишаються дійсними.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
