Найстарша згадка в історичних джерелах про прізвище Нужний зустрічається у М. Грушевського в «Історії України-Руси» [1], де згадується про козацьке посольство, яке у 1636 році вирушило на сейм у Варшаві, скликаний на початок наступного року.
Цього року несподівано прийшло до малого козацького бунту на Україні. Подробиці і мотиви цієї ворохобні – пише історик, – звісні досить мало. Відомо, що король Владислав IV докорив козацькій старшині за те, що вони „спустошили Корсунь, поставивши там армату (артилерію), і чинили наїзди, забираючи хутори”. Старшина оправдувалася, що гетьман коронний суворо заборонив їм йти з цілим військом на Запоріжжя, „на звичайні місця”. Тим часом жовніри позаймали ті місця, де козаки могли б прогодувати свою армату – коней і слуг арматних. При тім приходилось терпіти „незносні кривди і всякі погрози” від королівського війська, а ще жовніри перед королем виставляли козаків бунтівниками.
Юзеф Брандт “Козаки біля багаття” (1873 р.)
Щоби якось злагодити ситуацію, козацька старшина написала в дуже миролюбивих тонах лист і в останніх днях листопаду 1636 року відрядила посольство на сейм. Послами їхали Богуш Гридкевич, Ячук Савич і Григорий Нужний. Мали вони наказ дуже поспішати, щоби встигнути на початок сейму, – пише М. Грушевський (сейм діяв з 20 січня до 4 березня 1637 р. і закінчився безрезультатно). У листі до сейму були розписані усі кривди козацькі, а закінчувався він словами: «До відчаю приходять люде з того всього, і бачить Бог з неба, яку силу вже прийняла нашого товариства земля Московська: з жінками і дітьми осідають в Бєлгороді».
Чому саме Бєлгород? Річ у тім, що Московська держава з кінця XVI ст. будувала на своїх південних кордонах оборонну лінію від кримських і ногайських татар – так звану Бєлгородську “Засічну смугу” (рос. Белгородская Черта). Для будівництва і оборони цієї лінії були потрібні люди. І в той час, коли у польській державі більшість козаків, крім реєстрових, не мали платні і навіть не мали права поїхати на татар, щоби якось розжитися, то московський уряд заохочував переселенців, обіцяючи їм гарантовану оплату, даруючи свободу та виділяючи землі під заснування слобід. Тож нічого дивного, що там з’явилися переселенці – козаки та селяни-втікачі. По всій оборонній лінії закладались нові укріплені міста з артилерією, в тому числі і Бєлгород, який було визначено центром усієї Засічної смуги. Це будівництво значно вплинуло на заселення та господарське освоєння південних чорноземних районів.
Білгородська оборонна лінія. Джерело: romanenko.livejournal.comУ 1638 році після декількох козацьких повстань коронний польний гетьман Микола Потоцький розпорядився сформувати реєстр війська Запорізького, який 04 грудня 1638 р. був затверджений на черговому вальному сеймі Речі Посполитої.
У складеному “Реєстрі старшини війська Запорізького 1638 року” [3] найцікавішим є список Чигиринського полку, з якого стає зрозуміло, що Григорій Нужний був близьким товаришем Богдана Хмельницького:
Полковник – Ян Закревський. Осавул – Роман Пешта. Сотники: Богдан Хмельницький, Федір Якубович, Дорош Куцкович, Павло Смитка, Степан Якимович, Василь Мацкович, Григорій Нужний, Андрій Муха, Федір Вешняк, Семен Василенко.
Ті самі прізвища сотників Чигиринського полку зустрічаються у списках Загальної козацької ради, яка відбулась 9 вересня 1639 року у слободі Маслів Став (тепер село Маслівка), от тільки тут ім’я козака звучить не аж так офіційно – Грицько Нужний. Дізнаємось теж, що сотникам на цій Раді погоджено платню по 200 золотих на рік, що було зовсім не погано (сотенні отамани отримували по 60 золотих). І зрештою дуже добре, що Грицько до того часу не загинув у якій-небудь битві або не стратив життя “від меча справедливого катівського”.
Слобода Маслів Став (Maslaustaw) на мапі Боплана 1648 р. амстердамського видавництва «Covens&Mortier»
Після Зборівської угоди з польським королем Яном Казимиром 16 жовтня 1649 року був складений новий “Реєстр усього війська Запорізького” (16.10.1649 р.). У списку помітні зміни – Богдана Хмельницького названо шанобливо “його милість пан гетьман”, вже немає Грицька Нужного, але у Черкаському полку з’являється Степан Нужний, про якого професор Кривошея В. В. у своїй книзі “Козацька еліта Гетьманщини” пише, що це син чи брат козацького посла у 1636 р. Нужного Григорія [5].
Перші дві сторінки Реєстру 1649 року, а також остання з власноручним підписом гетьмана “Богданъ Хмельницкий Гетманъ Войска Его Кр. Мл҃сти Запорозкого рука власна”. [6]Реєстр Війська Запорозького 1649 року (декілька відсканованих сторінок Реєстру тут, розшифровка списку Черкаського полку тут).
І. Полк Чигиринський: Його милість Пан Гетьман Хмельницький, Тиміш Хмельницький, Іван Чернята, Обозний військовий, Михайло Лучченко, Осавул Військовий, Іван Остафієвич, Писар військовий. /…/
ІІ. Полк Черкаський: Ясько Воронченко Полковник, Ясько Горілий, /…/, Степан Нужний, Давид Ситків син, Кость Лабунець, /…/ (всього 261 козак).
Наступним носієм прізвища в історії козацтва був Парфен Михайлович Нужний.
Довідка з “Енциклопедії історії України” [7]: НУЖНИЙ Пархом (Парфен; р. н. невід. – п. у травні 1664) – конотопський полковник, військовий осавул. 1661 – козак Миргородського полку. Підтримавши І. Брюховецького, став запорозьким полковником. 1663 р. брав участь у боях проти підрозділів П. Тетері й татар. Будучи конотопським полковником, узимку 1664 р. вів партизанську боротьбу з польськими корогвами. У Нових Млинах ледь не захопив канцлера М. Пражмовського, оволодівши його майном і документами канцелярії. На посаді військового осавула навесні 1664 р. зайняв Черкаси й облягав Чигирин. Потрапивши до польського полону, проявив величезну мужність, обравши (за прикладом батька) смерть на палі.
Фрагмент з книги Яна Чарновського “Україна і Запоріжжя…” [8].
Названо тут Парфена Нужного зрадником, бо не так давно він присягнув на вірність Речі Посполитій, а тут діяв разом з Брюховецьким і московськими військами під командуванням Страсбуха. Крім того козаки Нужного безжалісно вирізали усіх польських захисників міста Кролевець [2] та ще зухвало пограбували канцлера М. Пражмовського. Тож переможець цієї битви польний хорунжий Ян Собеський (майбутній король) наказав Парфена повісити. Але козак не був би козаком, якби сам не вибрав собі як саме померти.
Складно сказати, чи був він ріднею Степана і Григорія, але дещо сумнівно, щоби в козацькій старшині були тезки з таким незвичайним прізвищем. Є також плутанина з датою його смерті – в “Енциклопедії історії України” [7] подається травень 1664 р., а у “Батуринських статтях” [9] читаємо, що у грудні 1664 р. він ще був живий:
(1664 року), грудня, 8 дня, Запорозького війська військовий генеральний осавул Парфен Михайлович Нужний та Запорозького полку суддя Подсіненко Савостіян Іванович, вислухавши усі статті під Москвою, в селі Семенівському, і, побачивши гетьманську та старшинські руки, приговорили цим усім статтям бути так, як вони написані на утримання наше військове.
Події того періоду були настільки бурхливими, а осавул Парфен Нужний грав у них не останню роль, що виявився першим серед Нужних, хто потрапив на сторінки художньої літератури, а саме до відомої історичної повісті Івана Нечуя-Левицького [10].
І. Нечуй-Левицький Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря
«…Після такого кривавого діла король рушив на Сосницю: В Сосниці не було полковника; війська було небогато, і козаки самохіть оддали город королеві. З Сосниці король пішов на місточко Нові-Млини. В Нових-Млинах зовсім не було війська: воно й не оборонялось. Поляки перейшли через його і за місточком розп’яли шатри і розіклали багаття. Один польський воєвода Пражмовський віз з собою багато дорогої посуди од королівського стола і всякі папері. Він став на ніч в місточку. Про се довідався конотопський сотник Нужний і з своїми козаками несподівано вскочив в місточко. Пражмовський ледве встиг вискочити і втікти, а всі гроші, дорога королівська посуда, папері, навіть військова срібна чернильниця, все попалось в козацькі руки…»
Після смерті Парфена прізвище однак не зникло – зустрічаємо його знову серед козацької старшини: Нужний Олексій – осавул полковий стародубський (? – 1675 – 1681.06. – ?), військовий товариш. Володів дворами в д. Кривошиях – колишній маєтності шляхтича Фаща, які пізніше згідно універсалу гетьмана Мазепи були передані полковому судді Прокопу Силенку. [11]
Чотирьох козаків з прізвищем Нужний згадує “Реєстр війська Запорозького Низового 1756 року” (всього 12 760 козаків):
Корній Нужний, козак, Іркліївський курінь
Мусій Нужний, козак, Мінський курінь
Федір (Федор) Нужний, козак, Поповичівський курінь
Яким Нужний, козак, Титарівський курінь
Реєстр 1756 р. Список Рогівського куреня. Джерело: Інститут історії України НАН України
20 січня 1762 р. відбулась Присяга Війська Запорозького Низового [13] на вірність імператору Петру ІІІ. Серед козаків, що прийняли присягу, у списку 57-го Титарівського Куреня зустрічається два Нужних:
Яковъ Нужний
Динисъ Нужний
Порівняно до попереднього Реєстру (1756 р.) дещо змінилось написання імен і прізвищ, тож можна припустити, що Яким і Яковъ – це один і той самий козак, а Денис міг бути йому родичем.
У липні цього ж року Петро ІІІ був вбитий і на трон зійшла Катерина ІІ. Напевно козаки не встигли прийняти присяги новій владичиці, бо в наступні роки вона скасувала гетьманство, розформувала слобідське козацтво, знищила Запорізьку Січ. З загарбанням московитами південних земель і Криму відпала потреба у козаках і Бєлгородській Засічній Смузі. На цьому історія козацтва практично закінчується, але… не закінчується козацький рід Нужних.
Пропоную познайомитись з історією маленького села Безгинка, що знаходиться в Бєлгородській області Росії. Воно було засноване у 1696 році козаками – вихідцями з Чернігівщини. Сотник Федір Іванович Безгин (звідси і назва села) покинув землі Речі Посполитої і привів до Московії 100 сімей.
Юзеф Брандт “Молитва в степу” (1894), фрагмент картини. Варшавський Народний Музей
Козаки одразу ж збудували дерев’яну церкву Архистратига Михаїла, а у 1777 р. відставний майор Федір Іванович, нащадок сотника Безгина збудував для села двоповерхову Покровську церкву. До речі Катерина II пожалувала майору землю на правому берегу р. Айдар для ще одного села, яке називається Безгинове і знаходиться в Луганській області.
Церква відноситься до т. зв. козацького бароко і в наш час є чи не єдиним свідоцтвом українського минулого села, яке після смерті відставного майора перейменували в Стару Безгинку.
Покровська церква в с. Стара Безгинка Бєлгородської області
Проте найцікавішим в історії села є те, що на фронтах ІІ світової війни з цього невеликого села загинуло 16 чоловіків з прізвищем Нужний, майже усі у віці 20-30 років , і це попри те, що у 1920-30-х роках мешканці заможного села були безжально репресовані. Можна сказати, що Стара Безгинка стала родовим гніздом для носіїв цього прізвища. Ось так виглядає список загиблих у “Книзі пам’яті” [14]:
Нужный Александр Иванович, с. Старая Безгинка, рядовой, 03.03.1943 г.
Нужный Александр Тихонович, 1913 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 54 ОСБ, 03.03.1943 г.
Нужный Александр Федорович, 1910 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 10.1943 г.
Нужный Василий Васильевич, 1923 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 42 стрелковая дивизия, 20.03.1943 г.
Нужный Дмитрий Алексеевич, 1912 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 09.1942 г.
Нужный Иван Андреевич, 1912 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 848 стр. полк, 267 стрелк. дивизия, 09.04.1944 г.
Нужный Дмитрий Антонович, 1924 г. р., село Старая Безгинка, рядовой, 04.1943 г.
Нужный Иван Иванович, 1897 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 734 стрелк. полк, 233 стрелк. дивизия, 18.05.1943 г.
Нужный Иван Митрофанович, 1916 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 05.1943 г.
Нужный Иван Павлович, 1924 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 01.1944 г.
Нужный Иван Семенович, 1922 г. р., с. Старая Безгинка, гв. рядовой, 26 гв. стрелк. полк, 92 гв. стрелк. дивизия, 08.07.1943 г.
Нужный Иван Федорович, 1901г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 27.09. 1942 г.
Нужный Митрофан Андреевич, 1913 г. р., село Старая Безгинка, рядовой, 1943 г.
Нужный Михаил Федорович, 1918 г. р., с. Старая Безгинка, мл. лейтенант, 226 стр. полк, 52 гв. стр. дивизия, 19.11.1942 г.
Нужный Николай Андреевич, 1927 г. р., с. Старая Безгинка, рядовой, 622 стр. полк, 124 стр. дивизия, 10.02.1945 г., Манчжурия.
Нужный Семен Федорович, 1903 г. р., село Старая Безгинка, рядовой, 1232 стрелк. полк, 370 стрелк. дивизия, 03.03.1942 г.
На сайті ru.calameo.com можна познайомитись з “Літописом-хронікою села Безгинка 1996-2021 роки”. Цікаво, що на першій же сторінці бачимо українські прізвища – Жигайло, Бойченко, Васильченко, Іваненко. А от прізвище Нужний попри нотування найдрібніших подій зустрічається тільки щодо колишнього голови сільської адміністрації, місцевої вчительки, а також довгожительки, яка недавно померла у віці 103 роки. Очевидно, у селі не залишилось молодих представників чоловічої лінії цього роду. Може й добре… Хоча б тому, що не підуть на сучасний фронт супроти своєї прабатьківщини України.Але деякі безгинці розпорошились по території колишньої імперії. як за царських, так і за радянських часів. Нічого дивного, що хтось повернувся до України. Отож, за неперевіреною інформацією, одним з нащадків цього роду був Іван Митрофанович Нужний, котрий після ІІ світової війни був призначений першим головою міськвиконкому м. Ірпінь. Його онук Нужний Дмитро Олександрович після Революції Гідності, коли на сході знову почалась “ворохобня”, пішов до війська, брав участь в АТО, а 19 лютого 2015 р. Дмитра не стало…
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Емоції війни: Ми поговоримо про тривогу, про почуття провини, про злість і ненависть, про втому і апатію, але також про радість, про бажання перемоги і все, що цьому сприяє. Це емоційна гойдалка війни – ми всі зараз на цій гойдалці, тому нам так необхідно вміти слухати себе.
Володимир Станчишин – психолог- психотерапевт, керівник центру психічного здоров’я “Лабораторія змін”, автор книг: “Стіни в моїй голові. Жити з тривожність і депресією”, “Для стосунків потрібні двоє”.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Прокласти дорогу, рівну або не дуже, звести надійний міст й гідно та з почестями прийняти в місті короля, навіть голову злочинцю відрубати як належить – жодну з перерахованих опцій, як і багато інших моментів з життя давнього Львова, неможливо уявити без санкції міської ради та відповідних видатків з міського бюджету.
Цей перелік можна продовжувати ледь не до безконечності, але ми зупинимось детальніше на одному з дуже важливих пунктів – роботі міських перекладачів. На це питання сьогодні не так часто звертають увагу дослідники та популяризатори історії. Однак, чи могло місто обійтися без перекладачів? Очевидно, що ні! Потужний центр торгівлі, яким був Львів, тим більше. Чим займалися перекладачі у давньому Львові? А тут не все однозначно!
Панорама Львова. Фото з https://polona.pl
Як книжка пише
Після входження Львова до складу Корони Польської, а по тому і Речі Посполитої, між владною верхівкою міста та правителями обох згаданих політичних утворень розпочалась довга історія ділових та “любовних” відносин. Звичайно, що складовою цього були обопільні подарунки та інші вияви уваги до протилежної сторони. За винятком декількох правителів, більшість монархів Корони Польської та Речі Посполитої мали теплі відносини з міською радою та громадянами Львова, але чи не найбільше тут вирізнявся Владислав ІІІ Варненчик. Він любив Львів, а його дуже любили тут: король щедро обдарував міщан привілеями та дозволами, а місто було вірним і лояльним до нього.
Владислав ІІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org
У червні 1441 року, перебуваючи у Буді, король Владислав ІІІ дозволив львівським райцям закладати нові крами і збільшувати їхню кількість у місті, а ще підтвердив їхнє право на самостійне обрання перекладачів, але – за умови затвердження їхніх кандидатур зі своїм старостою. Як зазначено у відповідному привілеї, “…від давніх часів, райці і міщани згаданого міста за їх волею вибирають і розміщають перекладачів будь-якої мови, до цієї справи вмілих, для їхньої (міщан) і міста вигоди, зручності необхідності” (тут і далі переклад за виданням привілеїв Львова під редакцією М. Капраля). Тобто львівські райці та міщани володіли правом призначати перекладачів, але звернулися до Владислава ІІІ з проханням підтвердити їхні повноваження. Відтак король зробив це, оскільки “…не можна заперечувати справедливої думки прохачів”.
Панорама Львова. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Найцікавішим моментом даного документа є прикінцева частина. У ній вказано, що, навіть попри відмову старости дозволити такі вибори і затвердити обраних райцями і міщанами перекладачів, львів’яни все одно можуть діяти так, неначе такий дозвіл вони все ж мають. Таким чином, влада та громадяни Львова ставали незалежними в цьому питання від королівського старости і могли обходити, за потреби, його вето.
Практична сторона роботи перекладачів
Перекладачі або тлумачі, про яких перед королем так клопотали львів’яни, були торговими посередниками між усіма купцями, які приїжджали до Львова й місцевими торговцями. Стати перекладачем, “interpres”, як їх часто називали в той час, міг лише той, хто добре володів мовами. Особливо східними: турецькою, перською, молдовською, грецькою тощо. Ця посада була надзвичайно шанованою у суспільстві, працю перекладача дуже цінували і від її результатів залежало благополуччя кожного жителя міста.
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Звідки б не приїхав до Львова купець, його першим обов’язком було прийти до тлумача і показати привезені ним товари, розповісти про цілі своєї торгівельної діяльності. Якщо купець не приходив до перекладача, він вважався порушником. Інтересу до такого він сам не мав, адже перекладач зводив купців з місцевими торговцями, допомагав реалізувати продукцію та опікувався їхньою безпекою. Відтак перекладач брав з купців мито із привезених ними товарів, що пізніше передавав в міську скарбницю. Домовлений відсоток з цієї суми він брав собі – так формувалась його заробітна плата.
Купці і ремісники. Фото з http://photo-lviv.in.ua/10-zapysiv-pro-zhyttya-lvivskoho-kuptsya-xvii-stolittya/
На сам кінець, дрібна, але важлива цікавинка. Перекладачі давнього Львова фактично виконували й поліційні функції. При цьому, вони мали як торгівельні поліційні функції, так і політичні поліційні. Про перше вже було вище – вони стежили за виконанням привілею про право складу для Львова, наглядали за правилами проведення ярмарків і ін. Щодо другого, вони дійсно ще й відповідали за вирахування серед приїжджих купців шпигунів. Заступаючи на посаду, перекладач складав присягу. Зокрема, що не порушуватиме міських прав, звичаїв і вольностей, дбатиме про їх утвердження та охорону, а ще – інформуватиме міську владу про все, що може становити загрозу для міста, складів міста і держави. Перекладач мав декількох підлеглих, які допомагали йому в непростій справі. Вони також присягали місту. Як перекладачами, так і помічниками найчастіше були вірмени (також греки) – як знавці купецької справи з одного боку й східних мов з іншого.
В п’ятницю, 5 серпня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція історика, львовознавця, і дослідника історії спецслужб Романа Піняжка “Львів- місто шпигунів!”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Львів – місто кави, Львів – місто театрів, Львів – місто фотографій, але одночасно, Львів місто протистояння світових спецслужб!
Для більшості пошановувачів історії нашого міста, такі імена як Іван-Ганс Пулюй, Єжи Сосновскі, Микола Кузнєцов, полковник Редль, та багато інших, мало що говорить, але саме ці особи, формували і вливали на хід світової історії з вуличок нашого міста!
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела Дударик
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела Дударик упродовж п’яти днів у Латвії дала 5 волонтерських концертів «Стій з Україною».
Під час туру вдалося зібрати чверть мільйона гривень, які підуть на потреби ЗСУ, повідомили у Дударику. У капелі розповіли, що глядачі на кожному концерті вимагали «біс».
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела Дударик
“Тривалі аплодисменти і мокрі від сліз очі латвійців яскраво ілюстрували солідарність і підтримку народу. Особливе замилування у слухачів, окрім «Щедрика» та концерту #18 Максима Березовського, викликали латвійські «Вій, вій, вітерець» та «Сонце зійшло над Латвією». Ці твори є неофіційними латиськими духовними гімнами”, – поділились враженнями хористи.
Всього з початку війни на гуманітарні і військові потреби Дударик заробив і зібрав 1,25 мільйона гривень.
В колекції польського Інтернет архіву «Polona» вдалось розшукати видання, присвячене «Сьомій виставці української мистецької фотографії», яка відбулась в місті Львові в 1937 році.
Захід проходив 18 квітня – 9 травня в залі Музею наукового товариства імені Шевченка на вулиці Чарнецького, 24. Журі вистави було представлено: Степаном Дмоховським, Олегом Лужницьким, Олександром Мохом, Ярославом Савкою, Романом Совяковським.
Роман Мирович «Профіль»Данило Фіголь «Відвідини тіней».Ярослав і Роман Масляки «Дахи»Борис Іваницький «Портрет».
Фотографи, які брали участь у виставці представляли Львів, Дубляни та Черницю. Всього було представлено 90 світлин.
У виставці взяли участь такі фотографи, як: Ярослав Береза, Іван Варцаба, Микола Глинський, Юліян Дорош, Євген Дурделло, Іван Заяц, Борис Іваницький, Роман Колтунюк, Богдан Левицький, Юрій Луцький, Ярослав Маренін, Роман та Ярослав Масляки, Роман Мирович, Олександер Мох, Степан Ожґа, Іван Олексишин, Олександер Пежанський.
Роман Совяковський «Студія».Василь Пронь «Пільна доріжка».Євген Дурделло «В сонці».Степан Федецький «Врешті самий».
Для перегляду ми обрали кілька фото із цієї виставки, щоб передати тогочасну атмосферу та стиль фотографів.
Тема старих світлин може об’єднувати дослідників із різних країн. Адже навіть, коли вони вивчають різні міста, в них можуть бути спільні теми для обговорення, а це видавці, архіви, джерела пошуку, аукціони. Завжди цікаво дізнатись про досвід колег та перейняти кращі приклади, або навіть надихнутись вдалим досвідом.
Сьогодні хочемо розповісти нашим читачам про те, як досліджують старі фото в Польщі, як збирають та видають альбоми світлин. «Фотографії старого Львова» вивчають досвід колег по вивченню та дослідженню старих фото.
В публікації хочемо розповісти про досвід дослідника із міста Хойніце Поморського воєводства в місті Польща, на ім’я Яцек Кляйна. Вже багато років він збирає фотографії рідного міста, малює старі образи вулиць та будівель, видає щотижневик «Хойнічанин» та видає альбоми старих фото. В майбутньому він планує завітати до міста Львова, для того, щоб відшукати стару пресу рідного міста в архівах. Адже існує інформація, що саме у львівських архівах збереглись усі номера видань, що видавались в місті Хойніце.
Знайомство з історією міст завжди цікаво розпочинати через ретро світлини. Не є виключенням і минувшина міста Хойніце, що є центром повіту та розташоване в Поморському воєводству.
Фото дослідника Яцека Кляйна
Кілька років тому були опубліковані потужні колекції старих фото м. Хойніце. Автором видань є Яцек Кляйна, відомий дослідник історії м. Хойніце, головний редактор соціально-історичного щомісячника «Хойнічанин.пл», художник. Спеціально, для читачів з України нам вдалось поспілкуватись із дослідником та розпитати його про історію.
– Вітаю, розкажіть відколи Ви зацікавилися історією міста Хойніце?
– Мені здається, дату визначити досить важко. У старшій школі у мене був чудовий учитель історії, який зробив історію одним із моїх улюблених предметів. Його можна було слухати годинами. Можна сказати, що я більше зацікавився історією Хойніце після виходу на пенсію. Я завжди трохи малював. По закінченні служби в армії, я отримав у подарунок альбом зі старими листівками. Це мене настільки зацікавило, що я почав малювати на їх основі стару архітектуру міста і публікувати ці малюнки в місцевій газеті. Тоді мій друг попросив мене додати описи до малюнків. І ось я почав свої пошуки в історії міста.
– Коли виникла ідея видати альбоми фото та листівок із зображеннями Хойніце?
– Для гарних малюнків мені потрібні були якісні світлини. Я почав збирати листівки з видами міста та зустрічатися з такими ж ентузіастами. Переглядаючи їх колекції, я виявив, що кожна з них відрізняється, і кожен колекціонер має листівки, яких буквально ні в кого немає. Часто це були єдині, унікальні зображення, які ніколи не публікувалися. Тому я вирішив зібрати ці фотографії та листівки в один альбом, щоб захистити ці фотографії від «темряви часу». У першому томі я зібрав 12 колекцій, а в другому — фотографії з 24 різних джерел.
– Цікаво, які зображення міста Хойніце є найдавнішими?
– Найдавніші фотографії міста, тобто вулиць і будівель, походять з останнього десятиліття ХІХ століття. Фотографії мешканців, зроблені у фотоательє, є давніші. Це важко точно визначити, тому що на звороті фотографії зазвичай немає дати, але можна припустити, що перші походять із 1870-х років.
– Яка пам’ятка в місті Хойніце є найстарішою? Чим вона відома?
– Найціннішою пам’яткою Хойніце є базиліка. Спорудження костелу розпочалося в 1340 році. Будівництво в стилі поморської готики тривало 20 років і було завершено в 1360 році. Раніше місто було оточене 7-метровою стіною, із 24 вежами і 3 величезними воротами. Сьогодні в збереженому стані лише одна брама та кілька веж. До слова, укріплення міста Хойніце були настільки потужними, що воно жодного разу не було захоплене в результаті прямого нападу.
Базиліка в місті Хойніце, Польща
– Які пам’ятки в Хойніце варто відвідати туристам?
– Звичайно, Базиліка, Члухівські ворота, вежі місцевого музею, де представлені колекції та гімназійний костел. Цікавими є також модерністська ратуша чи еклектична будівля повітового староства. Є також кілька житлових будинків, збудованих після найтрагічнішої пожежі в історії міста 15 квітня 1742 року. Тієї ночі все місто повністю згоріло, а з 250 будівель у міських стінах залишилося 19. Місто підіймалося з руїн близько 30 років.
– Які цікаві особистості зв’язані із містом Хойніце?
– Було багато видатних і в давнину, і трохи пізніше. Важко обрати за їх заслуги, оскільки вони працювали на багатьох рівнях, також важко сказати, хто більш відомий: художник, астроном чи, наприклад, ректор університетів у Лейпцигу чи Віттенберзі. Безумовно, однією з таких людей є Йохан Даніель Тіціус. Народився 2 січня 1729 року в Хойніцах. Він був сином купця і міського радника Якоба Тіца і дочки лютеранського пастора Марії Доротеї фон Ханов. Він відомий головним чином як співавтор правила Тіція-Боде щодо середньої відстані планет у Сонячній системі.
– Над якими історичними дослідженнями ви зараз працюєте?
– Зараз збираю матеріали для «Каталогу хойніцьких листівок». У прусській період, до 1920 року, не було державної монополії на випуск листівок. Кожен бажаючий міг сфотографувати свій дім, чи вулицю та надіслати їх у вигляді листівок. Тому достеменно невідомо, скільки було видавців листівок і скільки зразків цих листівок було випущено у світ. З кожним роком ми знаємо про це все більше, але насправді це тема, яка ніколи не закінчиться.
Обкладинка книги Яцека Кляйна «Хойніце на старих фотографіях».
– Ви колись були у Львові, чи плануєте відвідати?
– Ні, я ніколи не був у Львові. Ба – я навіть не був в Україні. Але як тільки українці переможуть у цій війні, у що я щиро вірю, я обов’язково поїду подивитися це прекрасне місто.
– Чи є в архівах України джерела, які б ви хотіли дослідити?
– Напевно, так. Спеціально буду шукати довоєнну пресу з міста Хойніце. Відомо, що довоєнну пресу з Хойніце розсилали до найвідоміших наукових центрів, зокрема до Львова. Сподіваюся, що після перемоги зможу пошукати її в українських архіви.
Записала розмову: Тетяна Яцечко-Блаженко
Фото: з архіву Яцека Кляйна
P.S. В наступних публікаціях продовжимо знайомити наших читачів із дослідниками із сусідніх країн, зокрема, Польщі, які також займаються дослідженнями старих фотографій та історією міст.
В неділю, 31 липня 2022 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису Петра Сипняка “Ера милосердя”.
Війна – це гіркота втрат і пекучі рани, які ніколи не загояться. Порятунок знаходимо найперше у любові, підтримці співчутливим словом, вірою в перемогу і дієвою допомогою. Війна закінчиться, життя переможе смерть, а ми повинні вже зараз бути найдорожчими друзями один для одного і гамувати біль милосердям.
Відкриття виставки живопису Петра Сипняка “Ера милосердя”
“Ідея виставки, як завжди, виникла в голові у Євгена Булавіна. Тримав він цю ідею до останнього дня. Навіть коли уже відібрав роботи, то не сказав мені як буде називатися виставка. Не знаю чому. Можливо переживав, що я не погоджуся. Але в даний момент вона має глибокий символізм, бо ніхто не міг подумати, що ми будемо жити в часі війни і бачити всі ці жахи” – розповів Петро Сипняк.
Відповідно роботи, представлені на виставці, намальовані в різний період часу, але майже на всіх можна побачити рідне село художника Лани на Івано-Франківщині.
Робота з виставки живопису Петра Сипняка “Ера милосердя”
“Представлені картини намальовані раніше. Це картини з життя. Багатьох із зображених уже немає серед нас, хоча я вважаю, що ці конкретні люди тут уже перейшли у символи. Більшість із намальованого – це моє село, моя Батьківщина” – зазначив художник.
Зрозуміти глибинний зміст робіт та усвідомити концепцію виставкового проєкту допомогла дружина митця Вікторія Сипняк.
Робота з виставки живопису Петра Сипняка “Ера милосердя”
“Я спробувала поєднати ідею ініціатора виставки Євгена Булавіна з обраним роботами, поєднати ці два слова «милосердя» і «ера». Милосердя – для мене це ознака суспільства вищої генерації, люди такого рівня свідомості, яким не треба пояснювати для чого потрібне милосердя. А «ера» – це , передусім, сторіччя – відрізок часу, яким ми вимірюємо в середньому людське життя.
Вікторія Сипняк
Людська ера триває сто років, а ери людства – це такий проміжок часу, який нам потрібен для засвоєння якихось певних етапів еволюції. Ера милосердя триває приблизно дві тисячі років – з приходу Ісуса Христа, який запропонував нам трансформувати свою віру від боязні Бога, страху перед Богом, перед покаранням, трансформувати свої дії і вчинки у любов”, – наголосила Вікторія Сипняк.
Оглянути експозицію виставки живопису Петра Сипняка “Ера милосердя” можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 1 вересня 2022 року.
Уже традиційно для недільного ранку, неквапливо насолоджуючись улюбленим ароматним напоєм, дбайливо завареним (чи запареним) та поданим в улюбленій філіжанці (чи улюбленому горнятку), ми поринемо у цікаву історію. Сьогодні трішки про кухню Австро-Угорської імперії та гастрономічні уподобання цісаря Франца Йосифа. І звісно все це разом із нашим партнером Кавою Старого Львова .
Франц Йосиф І. 1880 рік.
Солодкі спогади, що радше ґрунтуються на уяві, ніж фактах, відтворюють вишуканий світ казкової Дунайської імперії.
Уявіть собі портрет старого чоловіка з пишними вусами й у військовому мундирі. Уявіть собі портрет чоловіка, чий погляд постійно змінюється, в залежності від настрою споглядача. Чоловіка стомленого й мудрого, деколи наївного й впертого, чоловіка, що звав себе останнім монархом старої школи. Уявіть собі портрет Франца Йосипа I, що почав і закінчив добу великої Австро-Угорської імперії, а відтак, був найточнішим уособленням своєї ж епохи.
Портрети Франца Йосипа прикрашали чимало кав’ярень і кухонь Чернівців і Львова, і наші предки з’їли багато смачних страв під проникливим поглядом того, хто звався іще й королем Галичини та Володимирії. Консерватор, що розумів неминучість змін, слухняний син і обережний політик, Франц Йосип зумів головне — попри несправедливість усіх імперій, лишити терпкий посмак шарму в серцях десятків народів, що прагнули повалення, а тепер ностальгують, за вишуканими пишнотами Австро-Угорщини.
Переваги гастрономічного погляду на історію в тому, що оминаючи складні політичні інтриги, військові кампанії та їх першопричини, ми концентруємося на смаках, техніках і головне, культурно-естетичному обміні, що завжди збагачує кожен край. То ж ті, хто й досі згадують часи доброго цісаря, нехай пробачать собі й усвідомлять — то сум не за чужим монархічним строєм, а за високою якістю багатьох побутових справ, серед яких кулінарія займає особливе місце.
Юрій Кульчицький, гравюра 1683.
Якщо вам доводилося прогулюватися Віднем чи Будапештом вранці, то ви помітили, як рано відчиняються там кафе. Місцеві жартують — Франц Йосип любив прокидатися о п’ятій, а оскільки правив імперією довго — народ звик і теж полюбив неквапливі й ароматні ранки з кавою. Європейська традиція її споживання — теж родом з тих місць, як наслідок турецької необережності й української винахідливості. Герой Віденської битви 1683 року, Юрій Кульчицький із Самбора, заснував першу в столиці Австрії кав’ярню. Продаючи каву на османський манір, чорну й не солодку, Кульчицький помітив, що купують її не охоче, тож узявся вдосконалювати рецепт, додаючи цукор і молоко. Так він і винайшов славнозвісний рецепт віденської кави, а разом з ним — гроші, славу й власну кав’ярню «Під синьою пляшкою» біля собору Святого Стефана.
Та повернімося до часів Франца Йосипа, що саме прокидався о п’ятій ранку, аби з’їсти свій перший смачний сніданок. О восьмій тридцять імператор їв другий, між дванадцятою і першою — обідав, о п’ятій вечеряв і перед сном, о восьмій, ласував легкими бутербродами з чаєм та лягав спати, аби вранці знов повторити цей гастрономічний ритуал. Численні біографи зазначали, хоч цісар і любив гарно поїсти, він постійно боявся перевантажити своїх кухарів і ніколи не просив перекусу, не переконавшись, що на кухні вже все готово. Згадують також, що на його робочому столі завжди була коробка із печивом, щоб кайзер міг похрумтіти, не відволікаючи й не відволікаючись від справ.
Австрійський імператор фельдмаршал Франц Йосиф I в святковому мундирі “німецького” генерала
Звичка Франца Йосипа обідати швидко перетворилася на відомий Віденський жарт. Правила етикету забороняють гостям бенкету їсти, після того, як імператор закінчив трапезу, тож більшість не встигала навіть торкнутися страви, коли Франц Йосип уже витирав серветкою руки. Голодні аристократи, покинувши палац, чимдуж поспішали до сусідніх ресторанів. Кажуть, саме завдяки цьому у Відні так багато чудових ресторанів із довгою історією і складним меню.
Кухня Австро-Угорської імперії — це суміш улюблених смаків її народів — угорців та чехів, австрійців та українців, сербів і поляків, та ще десятків малих і великих спільнот. Підрихтовані назви багатьох кайзерських страв мандрують меню національних ресторанів від Середземного моря до Карпат. Щоб скуштувати кнедлики-галушки з абрикосовим повидлом, гуляш, ромову бабу й маковий струдель, картопляний салат й тушковану капусту, не обов’язково мандрувати закордон. Проте, якщо вам заманеться поласувати віденським шніцелем, більшим за тарілку, на якій його подають, чи шоколадним Захер-тортом, найкраще це зробити в ресторанах, тавернах і кондитерських старої столиці Габсбургів. Ці рецепти старанно бережуть і водночас приховують від ока сторонніх кухарів, та й атмосфера імперських залів неабияк впливає на загострення смакових рецепторів у туристів.
Процес приготування улюбленої страви Франца Йосипа — Тафельшпіц узагалі не рецепт, а вишукана історія пошуку насолоди. Кращі австрійські кухарі радять зачекати й скуштувати її із настанням перших справжніх холодів. Після довгої прогулянки берегами Дунаю, томлена у бульйоні з коренеплодів телятина із соусом з яблук та хріну, зігріє і тіло, і душу.
Культура кафе-кондитерських в Австро-Угорщині виникла не випадково. Тістечка й торти епохи Габсбургів славляться не лише вишуканим смаком, а й надскладними рецептами й конструкціями. Саме тому, практичні містяни уже давно вирішили — краще віддати кондитерську справу в руки майстрів і так, за століття, у всіх куточках Дунайської імперії виникла звичка ходити на каву з тістечками. І навіть якщо ви не впізнаєте Франца Йосипа на жодному з портретів, мусите визнати — цю звичку в австрійців ми перейняли. Мигдальний торт Естергазі, названий на честь угорського дипломата і князя, яблучний струдель, далекий родич османської пахлави, віденські вафлі з горіховим кремом — це лиш кілька назв, від яких робиться солодко в роті й на душі. Додайте до цього вишукані форми, вершкові орнаменти й шоколадні мережива — й от вона, Австро-Угорська імперія на смак.
Кайзершмарр
Писати такий текст важко, адже в голові постійно з’являються думки, що хотілося б спробувати першим, а що можна відтворити вдома, які смаки здивують, а які, навпаки, нагадають минуле великої частини України. Серед таких рецептів — один з улюблених сніданкових десертів Франца Йосипа, який він, ймовірно, куштував і під час котрогось з п’яти візитів до Львова. Кайзершмаррн — товстий і солодкий млинець, обсмажений до рум’яного, потім роздертий на клапті, змішаний з маслом і знову підсмажений у солодкому соусі, подавався з родзинками, настояними на коньяку, сливовим повидлом, горіхами й цукровою пудрою. Ніби все просто, а смак — багатий і пишний, як і належить страві для імператорського столу.
Василь Вишиваний, він же Вільгельм франц фон Габсбурґ-Льотрінґен.
Солодкі спогади, що радше ґрунтуються на уяві, ніж фактах, відтворюють вишуканий світ казкової Дунайської імперії — молочних рік і мигдальних берегів, класичної музики й цісаря, що хотів, за його ж словами «порятувати свої народи від політиків». Чи був він щирим, ми ніколи не дізнаємося напевне. Та й на його долю припало багато гіркоти — вбивство брата й дружини, підозріле самогубство сина, і втрата останнього спадкоємця — смерть племінника Франца Фердинанда в Сараєво від рук анархіста Гаврила Принципа стала не лише початком Першої світової війни, а й глобального переформатування світу. Кажуть, Франц Фердинанд мріяв про Сполучені Штати Великої Австрії, нову європейську країну, де кожен народ здобув би свою автономію. І хто його знає, яку роль відіграв би у цьому далекий родич усіх Габсбургів, неймовірний персонаж буремної й трагічної історії XX століття, австрійський архікнязь і полковник українського Легіону Січових Стрільців Вільгельм Лотаринзький, відомий нам більше як Василь Вишиваний. То вже зовсім інша історія, яку нам лишається хіба уявляти за чашкою віденської кави котрогось недільного пообіддя.
5 серпня о 19:30 на Яворівському озері (Сірка) відбудеться STING TRIBUTE jazz-show Павла Ільницького. Це унікальна джазова подія музичного літа 2022 на відкритому повітрі, зазначають організатори Український Мистецький Фронт.
Зірки українського джазу вийдуть на сцену, щоб висловити шану зірці з багатомільйонною аудиторією фанів та віддати належну повагу композиціям хітмейкера музичної індустрії світу.
«Розкрийте нові гами відчуттів під час прослуховування мотивів, що давно полюбилися! У цьому концерті прозвучать пісні видатного британського музиканта, бенд-лідера, автора численних хітів Ґордон Метью Томас Самнера, відомого всім нам під псевдонімом Стінг, від старих пісень часів The Police, і до найновіших: It’s Probably Me, Roxane, Dienda, Desert Rose , Fragile, Fields of Gold, Every Breath You Take, Shape of My Heart, If You Love Somebody. Цей вечір не лише про музику! Природа, озеро, свіже повітря та неймовірний захід сонця на території SIRKA.SPORT плюс живий звук та улюблені пісні Sting», – запрошують організатори.
Для вас гратимуть справжні гуру імпровізації , а саме The Impressions Jazz Quintet: Павло Ільницький – вокал/гітара, Деніс Аду – труба, Микола Кістеньов – бас-гітара, Олександр Огневець – фортепіано, Ярослав Борис – барабани.
В четвер, 28 липня 2022 року, у соборі Святого Юра представили виставку малярства Романа Яціва «Квіти для митрополитів». Сам художник називає її своєю «скромною пошаною гігантам духу».
Архікатедральний собор Святого Юрія та Громадська рада «Святий Юр» щороку відзначають день народження видатного провідника Української Церкви та національного руху першої половини ХХ ст., предстоятеля Української греко-католицької церкви, митрополита Галицького, архієпископа Львівського Андрея Шептицького мистецькими подіями в локації Архікатедрального храму.
2022 року ця подія поєднана зі 130-річним ювілеєм видатного сподвижника Української Церкви, Верховного Архієпископа Йосифа Сліпого.
“Ініціатива створення виставки була не моя, а членів громадської ради «Святий Юр» і особисто п. Валерія Калинюка, який мені так запропонував, бо я входжу в цю раду. Підійшли ми до Митрополита Кир Ігоря Возняка і він підтримав цю думку. І невдовзі я почав готуватися”, – розповів Роман Яців.
На виставці представлено 18 творів, виконаних впродовж 2019-2022 років. Всі намальовані акрилом. П’ять картин на полотні, решта на папері.
Експозиція виставки малярства Романа Яціва “Квіти для митрополитів”
“Не було так, що я цільово малював картини для цієї виставки за винятком окремих мотивів, які у мене пішли після народження картини «Крик». Після початку повномасштабної війни я не міг братися за фарби, не міг бавитися кольорами, бо я зазвичай тяжію до асоціативно-абстрактної форми малярства і тому вважав це не коректним і душа не лежала до того. А оцей «Крик» став для мене переломним – я знайшов ту алегоричну формулу для того, щоб передати стан мого відчуття тої драми і героїзму України” , – зазначає митець.
Роман Яців. Крик, 2022 рік
Привітати Романа Яціва з відкриттям експозиції у храмі, окрім Митрополита Львівського УГКЦ Владики Ігоря (Возьняка), прийшло багато людей. Серед яких – перекладач, письменник, науковець Андрій Содомора, голова Наглядової ради Львівської національної академії мистецтв Степан Давимука, голова правління Львівської обласної організації Національної спілки художників України Ігор Гавришкевич, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина Ключковська, дружина народного художника України Володимира Патика – пані Романа Патик, донька художника Петра Грегорійчука – Марія Грегорійчук, народні художники України Петро Сипняк та Володимир Слєпченко, заслужений художник України Валерій Басанець, художник і мистецтвознавець Володимир Стасенко та багато інших.
Афіша виставки малярства Романа Яціва “Квіти для митрополитів”
“Оскільки сама пропозиція виставки полягала в тому, щоб вшанувати двох Митрополитів – Митрополита Андрея та Митрополита Сліпого, то «Квіти для Митрополитів» я збудував таким чином, щоб тут була врахована якась біографічна дотичність до тих постатей, які дуже любили природу. Тому на виставці домінують пейзаж і квіткові мотиви, тільки один твір має таке громадянське звучання – це картина “Крик” – каже митець.
Виставку малярства Романа Яціва «Квіти для митрополитів» можна буде оглянути протягом місяця.
Початок Першої свiтової вiйни застав Iвана Франка в Криворiвнi на Гуцульщинi, яку вiн уже вiддавна уподобав собi як оселю для лiтнiх ферiй. Упродовж багатьох лiт вiн був тут сталим лiтником, або «холерником», як називали мiсцевi гуцули вiдпочивальцiв.
«Пам’ятного 1914 року Франко рiвно ж загостив до Криворiвнi, але, як вiд 2 серпня зачалися сипати виповiдження вiйни, немов гриби по дощi, порадили ми Франковi вертати до Львова»¹, – згадував криворівнянський парох Олекса Волянський останнє лiто письменника на Гуцульщинi.
Криворівня на ГуцульщиніХата Василя Якібюка в Криворівні, в якій мешкав І.Франко
Проте вiдразу повернутися додому I. Франко не мiг: через оголошену мобiлiзацiю на залiзницi вже з перших днiв вiйни не приймали приватних пасажирiв. Хоча перспектива залишитися самому, далеко вiд дому, у такий тривожний час, до того ж хворому, либонь, приносила йому немало переживань. А пiдстави для них були достатньо реальними. Не зумiв ж бо вибратися цього лiта з Криворiвнi Володимир Гнатюк, котрий був заблокований тут майже на цiлий рiк, не маючи щонайменшої змоги анi виїхати звiдси, анi щось робити, «через те, що не мав нi книжок, нi своїх паперів»².
Володимир Гнатюк з родиною в Криворівні
Тим часом i Ольга Франко повсякчас квапила чоловіка з якнайшвидшим поверненням додому. У неї, окрім тривоги про нього, глибоке занепокоєння викликала сама думка про те, що вона залишилася в осамотiлiй хатi одна-однiсiнька, без чоловiка та дiтей: донька Анна була в Києвi, старший син Тарас – у вiйську (вiд нього I. Франко ще 1 серпня отримав телеграму – «аби приїздити, бо вiн покидає Львів»), молодший Петро – на відпочинку в горах (той також повернутися до Львова не мiг, спершу – з тiєї ж причини, що й батько, згодом – через свою зайнятiсть у формуваннi на Гуцульщинi загонiв Українських сiчових стрiльцiв)³…
Олекса Волянський
О.Волянський пригадував, що Франко виїхав з Криворiвнi через три тижнi пiсля початку воєнних дiй – 19 або 20 серпня 1914 р. Ще на декілька днів Франко змушений був затриматися у Ворохті для отримання від адміністраційної влади перепустки на виїзд. Час виїзду письменника з Криворiвнi О. Волянський запам’ятав доволі точно. Ця дата пiдтверджується іншими документальними джерелами, зокрема, хронiкальною замiткою в «Дiлi» вiд 26 серпня 1914 р., де зазначено, що «д-р Франко вернув з лiтнього побуту в Криворівні (коло Жаб’я) до Львова»⁴. Отож, помилявся Денис Лукіянович, стверджуючи, що з Криворівні І. Франко «виїхав так, що вже в шість годин після його приїзду москалі зайняли Львів (це сталося 3 вересня)»⁵.
Російська армія на підступах до Львова
«Час московського наїзду [Франко] пережив у Львові. Не вiдрiкся своєї землі. Перетомлений, зломаний ходив поміж нами і волочив по землі свої зломані окервавлені орлині крила…»⁶. Та й куди мав виїхати хворий i безпорадний? Те, що Франко залишився в окупованому мiстi, тривожило багатьох його знайомих. «В мене тiльки й думки, що про Вас… Що з Вами дiється у Львовi? – писала поетовi з Харкова Христя Алчевська 27 вересня 1914 р., через три тижнi пiсля того, як росiйська армiя пiд командуванням генерала О. Брусилова зайняла Львiв. – Моє розбите горем серце цiлує в думцi кождий нещасний камiнчик на вулицях славного старого мiста i плаче, і плаче… Боже, стільки сліз пролито, скільки думок зруйновано, скільки замірів пропало […]. Напишiть менi, що ще живi Ви, що не забули на колишнiх друзiв…»⁷.
Російські військові у Львові (1915 р.)
Тривога Х. Алчевської була не марною. Адже вiдразу зi вступом росiйської армiї-«визволительки» до Львова в мiстi почалися суцiльнi арешти українських дiячiв. Поширилися чутки i про ув’язнення I. Франка. Дiйшли вони навiть до Канади. «Одна часопись подає вiстi, одержанi з Вiдня приватною дорогою, що москалi арештували у Львовi нашого великого письменника Iвана Франка i вивезли в глибину Росії», – переповідав своїм читачам вiннiпезький «Український голос»⁸. На початку 1915 р. трохи заспокоїв українську громадськiсть щодо долi I. Франка львівський щоденник «Дiло» (що виходив тоді у Відні), повідомивши у замiтцi пiд дуже промовистою назвою «Як господарюють наїздники в Східній Галичинi», що «проти видних українцiв, якi лишилися у Львовi (д-р Степан Федак, д-р Вол. Охримович, проф. Вол. Шухевич, Кость Паньковський, директор Народної торгівлі Микола Заячківський, д-р. Iван Франко, Мих. Павлик, I. Труш, ректор Духовної семінарії о. д-р Боцян), наразi не пiдприняли репресивних мiр, але мають їх всiх на оцi»⁹. Проте невдовзi були висланi в Сибiр В. Охримович i В. Шухевич, опинилися в Росiї як заложники С. Федак i К. Панькiвський, посилилися тривожнi настрої в Михайла Павлика, i, мабуть, та тривога спричинила чи принаймнi пришвидшила його смерть. Так, зокрема, вважав Михайло Лозинський¹⁰, а також Михайло Мочульський. До речi, останнього також заарештувала царська жандармерiя як небезпечного злочинця i вислала вглиб Росiї. З гiрким сарказмом писав І. Франко про «визволення» «Под’яремной Прикарпатской Руси»
А вы, Мазепiнцы, вот это дело вєрно, Вот с этiм справiмся мы круто, гаспада… … Вiдвiдаєте Тотьму, I Томськ, і Омськ, Iркутськ, Якутськ, Валдай, I розкiш острогiв, тайги спасенну потьму… ¹¹.
І. Франка, на думку Миколи Заклинського, «московська охранка, мабуть, лише тому не арештувала, що він був важкохворий»¹². Проте судовий радник, опікун Франка в час недуги, Карло Бандрівський, ще довго, по суті, увесь час московської окупації Львова, переживав за долю І. Франка та за його майно. Зі спогадів доньки Карла Бандрівського Одарки Бандрівської. «Настала панічна небезпека на особу І. Франка і на його майно. Батько рішив рятувати майно, головно рукописи. Треба було діяти дуже обережно і скоро. Я лиш бачила, як батько власноруч приносив нові наплічники і ховав їх у своїй шафі під ключем. А в нашій гостинній кімнаті умістив “ріг обильности” (дарунок від співачки Соломії Крушельницької з нагоди 25-літнього ювілею творчої праці І. Франка), картину чорноокої красуні в золотих рамах, фотокартину “Танець” і кільканадцять карток Міцкевича. З поверненням австрійської армії до Львова батько відніс рукописи до бібліотеки Наук. товариства ім. Шевченка, а речі – до дому Франка»¹³.
Карло Бандрівський
I. Франко теж побоювався арешту (так, принаймні твердила Ц. Зиґмунтовська, яка в той час мешкала у домі Франка з двома дiтьми сином Здиславом i донькою Софiєю). Чи не тому в той час вiн заспокоював своїх кореспондентiв (а можливо, передусiм себе самого) тим, що «тутешня власть досi лишає його в спокою, крім одної тривоги – солдатського постою в моїм домі (коло 200 людей) у першу ніч окупації Львова»¹⁴.
Будинок І.Франка на Софіївці
«… Через росiйську окупацiю я лишався майже непомiтним»¹⁵, – так, iз полегшенням написав він 14 серпня 1915 р. пiсля звiльнення Львова («освободження вiд кормиги») хорватському вченому В. Яґічеві, вiтаючи його, як i iнших знайомих, із якими через московську iнвазiю був перерваний зв’язок, «пiсля жахливого часу». Жахливого для всiх, для нього особисто також… «Довелося Франковi пережити найстрашнiшi години свого життя, коли, здавалося, валилось усе, над чим працював цiлий вiк, на що сподiвався, що творив. Довелося на власнi очi побачити окупацiю Львова, руїну цiлого краю, трiумф темної сили… Серед цього лихолiття, голоду кругом, страшного iспиту, що звалилися на рiдний край, сили у старого письменника все занепадали»¹⁶, – писав С. Єфремов про життя письменника пiд час росiйської iнвазiї «… Був такий самiтний: сини на вiйнi, жiнка на лiкуваннi…»¹⁷, – вносять додатковi штрихи до портрета I. Франка на схилi вiку i спомини інших його сучасникiв, зокрема Михайлини Рошкевич (Іванець), яка в час війни мешкали у Львові на вул. Софії неподалік дому Франка і, за її словами, не раз навідувала його. «Настала війна, в перші місяці я не зустрічалась з Франком. Лише коли наших синів вивезли на Сибір, муж був конфінований у Львові і ми були у великій розпуці, я не раз забігала на вул. Понінського, як би по якусь розраду. Франко потішав нас, що діти не загинуть в Сибірі, що повернуться».¹⁸
Частини австро-угорської армії у Львові 22 червня 1915 р.
Обидва сини – i Петро, i Тарас – у коротких листiвках з фронту, часто писаних нашвидкуруч, олiвцем, скупо повiдомляли батька про своє життя, про воєннi подiї. «Перебуваю дальше в поли. Було кiлька гарячих днiв, але тепер усе успокоїлося. Богато москалiв успокоїлося цiлковито. Стрiльцi списалися добре, але мали тяжкі втрати. Один офіцер спійманий, один погиб, один ранений»¹⁹. Проте вiстки вiд синiв (навiть такi скупi, як оця вiд Петра) I. Франко отримував лишень вряди-годи.. «Про Петра невiдомо нiчого нового»²⁰, – писав доньці Анні в березнi 1915 р. «Твої картки поприходили аж минулого мiсяця, по двi, по три нараз»²¹, – повiдомляв Тараса в серпнi 1915 р.
Петро ФранкоТарас Франко
Непевнiсть щодо долi синiв дуже тривожила I. Франка, породжувала неспокiйнi сни та вiзiї. Цi настрої поета вiдбилися в деяких його творах тої пори, зокрема в поезії «Чи віщий сон»:
Тринадцятого грудня сего року О шестiй вранцi, по безсоннiй ночи, Однiй з найтяжчих, наймучительнiших, Яких так много я в тiм роцi пережив, Явивсь менi мiй син Петро, що в стрiльцях Українських, тепер у полi служить, В ровах над Стрипою – дай Бог йому, бажаю, Щоб мене якнайдовше пережив!
…………………………………………..
В тій хвилі провалився в чорну яму, Мов у тісну криницю квадратову. «І ями не було у покою», – я сказав, Та тут здалось мені, що провалився він Ще раз у глибшу яму, що сягала До дна пивниці. Тут мигнуло щось – «Aragediscrimen!» – душа сказала²².
Цей «віщий сон» поета, зауважує Валерій Корнійчук, «збувся через багато років на початку німецько-радянської війни, коли Петро Франко, примусово вивезений енкаведистами зі Львова, безслідно зник за нез’ясованих обставин»²³.
Частiше, нiж вiд синiв, доходили до I. Франка листи вiд доньки Анни, котра напередоднi вiйни, наприкiнцi червня, на запрошення тiтки Олександри Iгнатович поїхала до Києва. Сам I. Франко також мав тодi намiр поїхати з донькою, але на кордонi його зупинили. «Запрещается! Російські власті завернули д-ра Івана Франка з Волочиськ, заявляючи йому, що його приїзд до Росії заборонений», – повідомляв «Галичанин»²⁴. Там, на кордоні, І. Франко з донькою бачилися востаннє.
Франко у притулку Січових стрільців
Не було бiля I. Франка в час вiйни дiтей, не було й дружини, яку 17 грудня 1914 р. вiддав знову до лiкарнi для душевнохворих. Iншої ради не було. Пробула там Ольга Федорiвна довгих три роки. Вийшла звiдтiля аж пiсля смерті I. Франка.
Ольга Франко
Восени 1914 р. через надто бурхливi прояви хвороби дружини I. Франко змушений був вибратися з дому до свого шкiльного товариша, судового радника Йосипа Райхерта, «котрий дав йому на тимчасове помешкання одну порожню кімнату в своїй камениці при вул. Курковій під ч. 25»²⁵. У Райхерта поет прожив тоді цілий місяць.
Йосиф Райхерт
Приблизно в цей самий час у декого з киян з’являються гадки: а чи не краще було би Франковi з огляду на нестерпнi умови життя у Львовi перебратися до Києва? Про намір І. Франка перебратися тоді до Києва відомо з листівки Анни Франко до Володимира Охримовича від 18 листопада 1914 р. «Від тата я дістала тільки одно письмо [цей лист не зберігся], в котрім пише, що вибираєся в Київ»²⁶, – писала Анна, прохаючи В. Охримовича «задержати» її родичів у Львові. Проте з переїздом нiчого не вийшло, хоча Франко погодився на це. «По застановi i питаючи в вiдповiдних кругах, прийшли до того переконаня, що з згляду на се, що ти жиєш в приятеля, котрий в кождiм разi бiльше дбає про тебе, як мама, i єсли у тебе є грошi на житє, то лiпше, щоб ти зiстав поки що вдома, – передавала Анна батьковi рiшення київської громади, – бо хотяй би i пропуск тобi дали, мiг бись мати великi неприємностi в Київi, взагалi в Росiї, не виключаючи тяганини i арестованя. Одним словом, їхати не радять. Щодо мами – тим бiльше приїзд єї не бажаний для нiкого…»²⁷.
Російський козачий патруль на площі Ринок у Львові
Зовнiшнiй простiр Франкового iснування пiд час окупацiї Львова був дуже обмежений, по сутi, замкнений стiнами його власного будинку, звiдки вiн виходив украй рiдко. Хiба що був змушений якоюсь неординарною подiєю. Так, Мар’ян Колодiй розповiдав, що одного разу вiн зустрiв I. Франка в центрi мiста, коло готелю «Жорж», у досить дивному «обладунку»: той з двома шаблями синiв, що пiшли до вiйська, iшов до маґiстрату. «Бачите, несу оружє, – пояснив здивованому М. Колодiєвi. – Москалi загрозили карою смертi або 3000-ми рублiв, якби хто задержав у себе яке-небудь оружє!».²⁸ Перед латинським Рiздвом 1915 р. I. Франка востаннє (за кiлька днiв перед своїм арештом) бачив М. Мочульський: «Обличчя в нього було тодi неначе з гiпсу – синяво-бiле. Вiн стояв передi мною на вулицi похилений, худий, наче тiнь колишнього Франка, i питав мене, чи знаю, що дiється на фронтi. А коли я сказав йому, що сам знав, вiн в одно повторював: “Бiда! Бiда!”»²⁹.
Безумовно, у Франковому усамiтненнi значну роль вiдiгравала росiйська окупацiя Львова. «Товариського життя мiж русинами тепер, у воєнний час, нема нiякого, всi товариства, бiблiотеки й школи позамиканi, головнi представники iнтелiґенцiї або повиїздили з краю (у Вiднi самих русинiв до 10 000), а з тих, що лишилися, многих поарештовано […]. Про кореспонденцію з Віднем або заграницею тепер ані думки нема, бо всі поштові та телеграфічні зв’язки перервані»³⁰.
Проте вже з перших мiсяцiв 1915 р. затворництво Франка було викликано його тяжким фiзичним станом: тодi довгий ряд його недуг поповнюється ще однiєю – запаленням легень, яке вiн перенiс особливо тяжко. «Я досі хворий на наслідки плеврита, який перебув узимі: ті наслідки – головно біль у нижній частині живота та загальний упадок сил наслідком кількамісячної дієти. Ходження і всяка, хоч би дрібна праця, втомлює мене й запирає дух, а тіло вихудло так, як в мене досі не бувало»³¹, – скаржився він у травні 1915 р. Єлисею Трегубову. Навіть ще влітку І. Франко почував себе настільки погано, що не міг вийти з хати, щоб віднести на пошту дітям листи («ходити поза домом мені тяжка мука»)³² чи піти до поліції з братаничем Василем, виклопотати йому дозвіл на повернення додому, у Нагуєвичі³³.
У час росiйської окупацiї мало хто і зi знайомих та приятелiв порушував самотнiсть хворого письменника. «Не виходячи нікуди з дому, я не буваю також ні в яких знайомих, а в мене лиш деколи буває д. Бандрiвський та дехто з молодiжi або росiян [тобто надднiпрянцiв]», – писав I. Франко 24 березня 1915 р. доньцi до Києва³⁴.. Лiкар Броніслав Овчарський, котрого попросив взяти пiд опiку I. Франка напередоднi своєї емiґрацiї до Вiдня Євген Озаркевич, згадував: «У перший вiзит я застав хворого самотнiм i голодним»³⁵.
Утiм, Б. Овчарський був не єдиний, хто свiдчив про гiрке, злиденне iснування, на яке був приречений I. Франко у воєнний час. Рiч у тiм, що ювiлейний дар – основне джерело iснування письменника останнiм часом – був зложений у страховому товаристві «Днiстер», яке восени 1914 р. припинило свою діяльність. «Хоча в мене ювілейний фонд 27 000 корон, із яких я досі міг брати 200 кр. місячно на вдержання, то, проте, тепер наслідком війни мені грозить п р о с т о г о л о д н а с м е р т ь»³⁶. Повiдомлення про тяжке матерiальне становище I. Франка з’являються в московському часописі «Утро России»³⁷, а також у деяких росiйськомовних газетах в Українi: в «Одесских новостях» и в «Южном крае». В останній била на сполох Христя Алчевська. З великою експресiєю наголосивши на гуманiзмi творчості I. Франка, вона закликала такий же гуманiзм i милосердя проявити i щодо нього самого: «Варто було би Харківському університету, якщо це можливо, прийти на допомогу почесному своєму членові з милосердя до літератора, що вмирає, і який стільки дав світла нашому краю! […] Таких гуманних проповідників треба спасати від голодної смерти… Він голодує», – писала вона в замiтцi пiд назвою «Без хліба»³⁸. Можливо, що iнформацiя про Франкове бiдування могла дiйти до Х. Алчевської i вiд нього особисто – у вiдповiдь на її листiвку вiд 27 вересня 1914 р. За словами М. Колодiя, «поголоску в росiйських газетах, що доктор Франко жиє в бiдi i дуже хорий, хотiли повторити польськi львiвськi часописи, але росiйська цензура цю звiстку сконфiскувала³⁹.
Христя Алчевська
Публiкацiї у пресi, а також звернення I. Франка з просьбою про допомогу до родини Ольги Федорiвни в Києвi – до Володимира Iгнатовича та особливо до Єлисея Трегубова – викликали значний резонанс на Надднiпрянськiй Українi. Власне, I. Франко i протримався у період росiйської окупацiї Львова значною мірою на тi кошти, якi рiзними шляхами передавала йому українська iнтелiґенцiя з Києва, Харкова, Одеси, Полтави, iнших мiст. Шляхи воiстину були рiзними, подекуди досить несподiваними⁴⁰. Незабаром пiсля звiльнення Львова вiд «росiйської кормиги» I. Франко продовжував отримувати грошi з ювiлейного дару.
Такою вирисовується перед нами сильветка I. Франка перiоду росiйської окупацiї Львова, чи, радше, такi назверх реалiї тодiшнього життя письменника, затьмареного лихоліттями воєнного часу, самотністю, важкою недугою, тривогою про долю дітей на війні, але водночас освітлені надією на кращу будущину України. «Нехай мені буде вільно висловити при тім надію, що тяжка історична проба, яку переживаємо тепер […], не вийде на шкоду українському народові, але буде початком нової доби його успішного розвою, – писав він 10 жовтня 1914 р. у передмові до збірки «В наймах у сусідів». – Quod felix, faustum fortunatumgue sit!»⁴¹. Прозвучали ці слова як заповіт Великого поета рідному народові.
Якою була реакція Івана Франка на воєнні події, московську інвазію в Галичині? Деякі мемуаристи (Степан Гаєвський, Володимир Щуровський) твердили, що І. Франко не проявляв жодного інтересу до ходу війни. «Йшла переоцінка цінностей, але Франко вже ніяк не реаґував на те нове становище й на ті нові громадські настрої, що їх утворила всесвітня війна», – писав, зокрема, С. Гаєвський⁴². Однак, висновок про Франкову відчуженість від сучасних йому подій С. Гаєвський зробив лише на основі однієї зустрічі з поетом у травні 1915 року: «Франко був щирий і одвертий протягом нашої балачки. Отже, коли він не звернув ні разу на теми громадські чи політичні, то це доводиться пояснити тільки тим, що у Франка той інтерес тоді цілком завмер»⁴³. Примітно, що в інших споминах цей автор, знову зауваживши, що І. Франко зовсім не цікавився світовими подіями, тут же згадує про вірш на сучасну тему війни, який поет зачитав йому і К. Паньківському (судячи зі змісту, що його переповів С. Гаєвський, це були «Три сестри милосердя»)⁴⁴. На відміну від С. Гаєвського, В. Щуровський спілкувався з І. Франком доволі часто, але як лікареві йому доводилося бачити поета здебільшого в найскрутніші хвилини його життя. Опріч того, міркування С. Гаєвського та В. Щуровського коригуються споминами інших сучасників, а головно – віршами поета того періоду, коли у «краї нашому гуляв Марс той огнисто-червоний», лейтмотивом яких, як уже мовилося, стане віддзеркалення теми війни.
Частини австро-угорської армії у Львові 22 червня 1915 р.
Власне, найбiльший обсягом поетичний доробок I. Франка останнього перiоду творчостi припадає саме на 1914–1916 рр. Нiчого не створив Франко-поет пiсля повернення з Лiпiка в 1908 р. (саме в Ліпіку хвороба письменника набула особливо загрозливих для життя форм)⁴⁵. У наступному – 1909 р. – на поетичнiй картi I. Франка також всуцiль «бiлi плями». Те ж саме весь 1910 рiк аж до грудня. Далi знову дуже тривала пауза – майже три роки – до вересня 1913 р. Чому саме на ті смеркальні роки припав цей значний корпус поетичних текстів Франка? Зумовлювалося це двома чинниками. По-перше, якраз тодi в письменника трохи «розв’язалися» руки, i тепер, щоб перенести на папiр щойно народженi рядки, вiн не змушений був чекати на прихiд секретаря (у час недуги Франко через параліч рук самостійно писати не міг). Другий момент пов’язаний з iсторичними подiями в Українi того часу – Першою свiтовою вiйною, перипетiї якої глибоко хвилювали поета.
На жаль, саме поетичній спадщини I. Франка двох останнiх рокiв життя найменше поталанило на публікацію, попри те, що ті вірші є неоціненними причинками для пізнання постаті І.Франка на схилі віку, його складного психологічного й творчого феномена. Деякi вiршi були надрукованi за життя автора⁴⁶, окремi – перегодом⁴⁷, проте значна їх частина донедавна зберiгалася лише в рукописах в особистому архiвi I. Франка в Iнститутi лiтератури iм. Т. Шевченка НАН України: 30 поезiй у збiрцi за № 232, 20 творiв, у тому числi кiлька вiршованих повiстей – за № 233. Опріч того, в останнiй збiрцi є ще два авторизованi списки. Не ввiйшли ці тексти анi в 20-томне видання, анi в Зiбрання творiв I. Франка в 50-ти томах, у якому його творчий доробок останнiх рокiв представлено лише вибiрково. Опубліковані повністю поезії Франка 1914–1916 рр. лише в 52 томі з Додаткових томів до виданого в 1976–1986 рр. Зібрання творів Івана Франка у 50 томах⁴⁸.
Основна причина того, що передсмертнi твори I. Франка так довго не доходили до читача, криється, очевидно, не в їх естетичнiй недосконалостi, про що подекуди доводилося чути. Погодьмося, цей критерiй нiколи не був визначальний для едицiйної практики радянського франкознавства. До того ж серед отих «дiтей страждання» поета є й такi тексти, яким не вiдмовиш художньої вартостi.
Затаювалися Франкові поезiї 1914–1916 рр., «так, наче їх i не було», затемнювалася справжня постать поета головним чином із двох причин.
По-перше, у жодну модель тодiшнього офiцiйного лiтературознавства не вкладалася поетова вiзiя України, його мрiї про власну державнiсть. Iдея здобуття «високих брам державного життя», якi поет i сам так затято возводив цiле життя, з особливо виразною силою прозвучить у поезiї «А ми з чим?», написанiй 9 вересня 1915 р. Кожен народ не тільки має право на утворення власної держави, але й покликаний її утворити, – стверджує І. Франко. У цьому покликанні він вбачає вищу, Божу справедливість, бо саме в умовах власної держави якнайповніше виявляється вартість нації як творчого чинника історії, її будівнича сутність:
Глянь, до високих брам державного життя В ладі й добрі та для культурної роботи Народи тиснуться під напором буття Чергою багачі, і злидарі, й банкроти⁴⁹.
Цікаво у зв’язку з цим навести майже математичну формулу права кожної нації на самовизначення швейцарського народознавця Блюнчлі: «Що нація – то держава! Що держава – то нація!»⁵⁰, а також висловлювання «каменяра науки про націю» (О. Бочковський), чеха Т. Масарика: «Кожен свідомий народ змагає до власної держави»⁵¹
Вiдповiдаючи на запитання, з чим українська нацiя пiдходить до «брам державности», i чи має вона на це iсторичне право, поет стверджує:
А отже i до нас покликанє дiйшло, I ми стаєм до брам отих мiцних Iз архиканоном думоквсiх визвольних, Аби нiкому кривди не було!⁵²
«На порозі безсмертя поет стояв перед “високими брамами державного життя” і намагався відімкнути їх для України […], до останніх хвилин свого земного буття намагався він сповнити “горожанську”, націотворчу місію художнього слова»⁵³, пов’язуючи ідеал будущини, візію незалежної України з ідеєю активного творення, боротьби, саможертовності:
Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож, Що на велике діло спромоглися, Але не трупами тих завалидорог, Що в боротьбі безцільній знемоглися!⁵⁴
Вояк про обов’язок свій питає, Гинучи, кращий, ліпший час вітає⁵⁵.
По-друге, основний пафос Франкових поезiй воєнної пори («Інвазія», «Царськi слова», «Муж довiр’я», «Пригода в Підбужи», «Донець – козак молодий», «Два столiвники») становить викриття «злобних», «загребущих рук» росiйського самодержавства, великодержавних претензiй росiйського iмперiалiзму, розбою, який чинила росiйська адмiнiстрацiя i армiя в Галичинi, прикриваючись месiанською iдею визволення якогось мiфiчного «русского народа Галиции». «Жоден із Франкових високохудожніх національно-патріотичних творів не був таким небезпечним для “імперії зла”, як ряд невикінчених, ритмічно “кульгавих” віршів періоду 1914–1916 рр. […] Франко мовби попереджав власний народ, перестерігав Європу, чим може обернутися “визвольний” прихід нових варварів»⁵⁶.
Щоб Прикарпатська Русь ярма вже не носила, Я не пожалую салдатiв мiлiонiв, Нi мiлiярд рублiв. Хоч би кров прикрасила – Й сотнi миль ваших там вулиць, ланiв, загонiв По сьому мусить буть. Росiя мусить стать Одна, велика, рай чиновних i шпiонiв…⁵⁷
Це рядки із поезії «Царські слова», яка фразеологічно нагадує маніфест головнокомандувача російських військ Миколи Романова, у якому проголошувалася ідея єднання всіх «руських» земель на «лоні матушки росії», численні інші царські укази, лексику російського офіціозу. Як зауважує Лідія Марченко, використовуючи прийом самовикриття неґативного персонажа, поет майстерно викриває прикриті лицемірними гаслами, фальшивою риторикою істинні плани Росії⁵⁸:
І понесуть мої війська оту любов Мільйонами штиків і сотнями гармат До поневолених «братушек і рабов»,
Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат, Що таке «русскій царь» і що теж «русскій Бог», Пізнають руську власть із-за тюремних крат,
Пізнають, що таке ісправник, що острог, Що православіє й його святая сила І що таке значить «согнуть в бараній рог»⁵⁹.
Той же прийом самовикриття І. Франко використовує також в інших творах воєнного часу – «Інвазія», «Усміх фортуни», «Під сей воєнний час», «Муж довір’я», осібно в останньому, на відміну від пропагандистського штампу царизму, патетичного образу Росії – «собірательніце русскіх земель», захисниці братів-слов’ян від австрійського панування, поет показує справжню суть експансіоністських прагнень Росії:
Чим ті люди себе тішать, Що росія якась мати? – Конче треба стрілять, вішать, А то як же панувати? І хто буде шанувати?⁶⁰
антиукраїнську політику «мужів довір’я» царя – графів Бобринського і Шереметьєва, «місіонерство» яких у Галичині полягало в тому, щоб
Поляків підпомагати, Висисать жидів по змозі, Мазепинство ж істребляти⁶¹.
Що саме такою була національна політика Росії на тимчасово окупованих землях, свідчень – документальних і мемуарних – більш, аніж достатньо. Такою вона була в Галичині, на Буковині, на Гуцульщині… «В 1917 р., ще в часі великої світової війни, – згадував Іван Куровець, – в місяці серпні був я в Криворівні з жінкою й бачив власними очима згарища хати проф. Грушевського і його бібліотеки. Бачив власними очима, як горіли доми читалень “Просвіти”, громадських урядів, крамниць і всього українського життя в Криворівні й цілій Гуцулії, в Жаб’ю, Ясенові, Яворові. – Це діло знищення робили солдати визвольної армії Керенського. Всі польські притулки, школи, костели в Жаб’ю й інших місцевостях Гуцулії зосталися ненарушеними»⁶². Не оминуло воєнне лихоліття і спадщини Франка. Так, В. Якiб’юк, у якого Франко мешкав у Криворівні, стверджував, що, коли I. Франко виїжджав із Криворiвнi, то залишив у нього, окрiм книжок, ще якiсь рукописи, якi пiд час вiйни пропали⁶³. Під час війни пропав і корпус Франкового епістолярію до О. Волянського: «Всі листи, які я мав чи то від Франка, чи від інших наших визначних людей, з початком війни 1914 р., при нагінці на все, що українське, підтягаючи його під москвофільство, та по ревізії у Гнатюка, за порадою А. Крушельницького, віддав йому до рук, щоб він їх знищив. Рівно ж усякі мої записки, коли я змушений був утікати в грудні 1914 року з Криворівні в світ за очі, а свою хату лишив на провидіння Боже, запропастилися»⁶⁴.
Російські військові біля пам’ятника Яну ІІІ Собєському
Коли читаєш Франкові поезії воєнного перiоду, на згадку спадає одна з тогочасних публiкацiй у газетi «Дiло» пiд заголовком «Пишiмо щоденнi записки» – заклик до читачiв якнайточнiше записувати, «як уявляється кождому ся вiйна з його становища, яке враження вона робить на нього, якi почування i думки викликає в душi»⁶⁵ Гадаю, саме такий характер мають багато поезiй I. Франка, у яких вiдбито його сприйняття вiйни. Сприйняття, за незначними винятками, не поета. Бо якраз в естетичному планi – найслабшi його вiдгуки на конкретнi подiї (згадана вище віршована повість «Муж довiр’я», а також віршована хроніка «Сухий пень» – це реакція І. Франка на повідомлення російської воєнної преси про наступ росіян на Перемишль, поема «З великої війни» – враження поета від вступу російської армії до Львова, ночівлі російських солдат і офіцерів у його власній хаті). Бувало, що теми для своїх творів І. Франко черпав із газетної хроніки, зокрема кримінальної («Дві пари змовників»), із розповідей рідних чи знайомих, про що не забував між іншим повідомити й читача. Так, під віршем «З Панасових оповідань» поет зазначив: «Діялося в початку зими 1915 р. в однім підгірськім селі Скільського повіту. Оповів Панас, ординаж мого сина Петра», під поезією «Три стирти» – також авторська помітка: «На основі оповідання мого братанича Антона».
Прикметно, що деякі дослiдники навiть не пiдходили до останнiх поезiй I. Франка з художнiми критерiями. За С. Єфремовим, це були «сірі, часом убогі, розумування, в яких уже не виблискували іскри великого таланту […]. Безсилля почувалося в кожному новому рядкові цієї колись сильної людини, і, певне, глибокий біль повинен був почувати поет, якщо до свідомости йому доходило хоч під час lucidaintervalla оте жахливе безсилля…»⁶⁶. На думку Марії Деркач, передсмертнi твори поета – «це вже тiльки вiршована проза»⁶⁷.
Справдi, переважна бiльшiсть поезiй I. Франка передсмертних рокiв не позначена печаттю таланту, i, на перший погляд, здається, немислимим поєднання їх із високолетними творiннями Франкового поетичного генiя кращих, щасливiших днiв життя, із творами, що «на цiлi столiття залишаться невичерпною скарбницею найартистичнiших зразкiв»⁶⁸.
Невтiшнi обставини бiографiї I. Франка останнiх рокiв вплинули не лише на естетичну вартiсть його творiв, вони значною мiрою визначили їх змiст, а також стиль. Гадаю, що вiддзеркалення хвороби поета в його вiршах у цьому останньому аспектi – це проблема, яка заслуговує на окреме спецiальне дослiдження, можливо, навiть монографiчного плану. Зараз торкнуся лише одного аспекту, а саме: ролi галюцинацiйного елементу в структурi передсмертних вiршiв поета.
Насамперед варто вiдзначити, що українськi критики рiзних поколiнь (Михайло Мочульський, Леонід Бiлецький, Анатолій Макаров, Микола Легкий) одностайнi у визнаннi I. Франка як одного з творцiв жанру вiзiї в українськiй поезiї. Що ж, достатньо лише згадати поему «Похорон», сюжет якої цiлком побудований на галюцинацiйному елементi, низку поезiй збiрок «Мiй Iзмарагд», Semper tiro, окремi мотиви поем «Iван Вишенський», «Мойсей», «Терен у нозі», «Леґенда про Святого Марiна», матерiалом для народження яких послужили вiзiї, а також прозовi твори – повiсть «Великий шум», оповiдання «Неначе сон» i «Син Остапа», аби визнати за цими дослiдниками абсолютну рацiю.
У поетичнiй спадщинi I. Франка двох останнiх рокiв життя також немало мотивiв i тем, навiяних вiзiями i сновидiннями. Нерiдко поет навiть назвою того чи iншого твору вказував на джерело його сюжету. Наприклад, «Три сестри милосердя» («Iз моїх несонних вiзiй»), «Чи вiщий сон?». Але в естетичному плані поміж згаданими вище поезіями І. Франка та його передсмертними творами – глибочезна прірва. Либонь, не менша, як між природою образних візій та справжніх галюцинацій, які без краю вимучували І. Франка в останні роки його життя. Кошмарні сни, фантасмагоричні видіння, галюцинації (як вияв хвороби) породили у віршах поета останнього періоду творчості багато страшних моторошних сцен, натуралістичних описів смерті, які, далебі, не мають нічого спільного з поезією. Це вже тільки документи недуги їх автора, його душевних і фізичних страждань.
Одначе, з другого боку, так важко беззастережно погодитися з думкою багатьох критикiв про смерть I. Франка як поета в останнi роки життя (Катрі Гриневичевої, Михайла Мочульського, Сергія Єфремова, Петра Карманського, Леоніда Бiлецького). Зосібна, останнiй у розвiдцi «Хто такий Франко для українського народу?» твердив, що вiдтодi, коли поет захворiв, вiн «для української поезiї вмер… Ґенiяльний дух його не витримав тяжких фiзичних болiв, нервова система порушилась, i знеможений дух упав у прiрву психiчного катаклiзму…»⁶⁹. Подiбнi присуди хочеться злагiднити тим, що й в смеркальнi роки з-пiд пера митця з’являться деякi прекраснi поезiї, такi, наприклад, як «Відданиця», «Iз поучень батька синові», «Не алегорія», «Зонi Юзичинськiй», політичний заповіт поета українському народові, «Во человiцiх благоволенiє!», окремi мiсця в поемi «Ор i Сирчан», а також низка гарних перекладiв (переклади поезiй Адама Мiцкевича, Данте, Вільяма Шекспiра, староiсландських пiсень тощо).
Зоня Юзичинська
Вельми симптоматично також i те, що поезiї, перейнятi тривогою за долю України, у художньому планi найсильнiшi з усього, що написав I. Франко в той час. Чи не була таким могутнiм iмпульсом для хворого поета сама iдея? Провидiння Боже дарувало останню ласку творцевi, i в хвилини просвiтлення його помисли зверталися до вiчної теми – теми України, її будущини:
Нехай же йде війна та своїм ходом, Як повінь розгулявшись поверх поля, Хай розраховується тут і труду свого плодом, І кровію дітей своїх народ з народом, Поки достигне плід – велика добра воля!⁷⁰.
Ярослава МЕЛЬНИК
¹ Волянський О. Мої спомини про Івана Франка // Спомини про Івана Франка. Львів, 1926. С.81.
² Гнатюк В. Лист до Iвана Франка вiд 18 серпня 1915 р. // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (далі – ІЛ). Ф.3. №1637. Арк.51.
³ «Займаюся тут поки що вербованням самохітникiв до “Сечових стрiльцiв”. На Жаб’ю завербували ми около 50 самохiтникiв, я уложив їм присягу, i вони заприсягнули з великою парадою по сам храм у Жаб’ївськiй церквi […]. В Криворiвнi вербував самохітникiв п. Гнатюк i знайшов двох» (Франко П. Лист до Івана Франка від 1 вересня 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №1637. Арк.79).
⁴ Особисті вісти. Поворот д-ра І.Франка з Криворівні до Львова // Діло. 1914. Ч.1907. 26 серпня.
⁵ Лукіянович Д. Два останні роки І.Франка в його власних листах // Львівські вісті. 1944. 4 квітня.
⁶ Іван Франко [некролог] // Українське слово.1916. Ч. 133. 29 мая.
⁷ Алчевська Х. Лист до Івана Франка від 27 вересня 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №1658.
⁸ Що з Франком // Український голос». 1914. Ч. 48.
⁹ Як господарють наїздники в Східній Галичині // Дiло. 1915. Ч. 4. 30 січня.
¹⁰ «З вступленнєм російських військ до Львова настали для Павлика дуже важкі часи – морально й матеріяльно. Він бачив, як руйнується українське життє, те життє, в яке він вложив працю цілого свого життя, і не чув у собі сил, щоб пережити важкий час і почати працю наново. А матеріяльно просто не було ніякого виходу. Слабість, жура, голод і холод просто день за днем добивали його» (Лозинський М. Михайло Павлик. Його життє і діяльність. Відень, 1917. С.19).
¹¹ Франко І. Інвазія // Дiло. 1915. 23 жовтня.
¹² Заклинський М. Мої зустрічі з І.Франком // Спогади про Івана Франка. Львів: Каменяр, 1997. С.525.
¹³ Бандрівська О. Те, що бачила на власні очі і що запам’ятала з оповідань мого батька Карла Бандрівського // Фонди Львівського музично-меморіального музею Соломії Крушельницької.
¹⁴ Франко І. Лист до Єлисея Трегубова від 27 травня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.426.
¹⁵ Франко І. Лист до Ватрослава Яґіча від 14 серпня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.430.
¹⁶ Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис / Вид. друге з додатками. Київ, 1926. С.101.
¹⁷ Рошкевич (Іванець) М. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С.180.
¹⁸ Там само. С.179.
Свої спогади про І.Франка Михайлина Рошкевич (Іванець) написала на прохання Михайла Возняка, який не раз використовував їх у своїх розвідках: «Перша любов Івана Франка» (Неділя (Львів). 1934. №№ 23–26), «Автобіографічний елемент в оповіданні І.Франка “На дні”» (Радянська література (Київ). Кн.5–6. С.73–153).
Оригінал спогадів зберігається зараз у ЛННБ ім. Василя Стефаника, у відділі рукописів (фонд Михайла Возняка, №164).
¹⁹ Франко П. Лист до Івана Франка від 8 листопада 1915 р. // ІЛ. Ф.3. №1636. Арк. 98.
²⁰ Франко І. Лист до Анни Франко від 24 березня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.424.
²¹ Франко І. Лист до Тараса Франка від 15 серпня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.430–431.
²² Франко І. Чи віщий сон? // ІЛ. Ф.3. №232. Арк. 98.
²³ Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. Львів, 2004. С.170.
²⁴ Галичанин. 1914. № 141. 27 червня.
²⁵ Див.: Горак Р. Втеча // Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали. 1992. Вип. 56. С.127–136.
²⁶ Франко А. Лист до Володимира Охримовича від 18 листопада 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №2511.
²⁷ Франко А. Лист до Івана Франка [жовтень-листопад] 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №1636.
²⁸ Колодій М. Іван Франко в році російської інвазії: Кілька споминів і записок // Діло. 1915. Ч.81. 1 падолиста.
²⁹ Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. Львів, [1938]. С.174.
³⁰ Франко І. Лист до Анни Франко від 24 березня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 424–425.
³¹ Франко І. Лист до Єлисея Трегубова [вересень – жовтень 1914 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 425.
³² Лист до Тараса Франка від 15 серпня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 430.
³³ 15-річного Василя Франка, сина брата Захара, несподівані дороги війни привели до Франка 24 липня 1915 р. Відтак залишався Василь зі стрийком до середини травня 1916 р., ставши для Франка, за його словами, «дуже добрим послугачем».
³⁴ Франко І. Лист до Анни Франко від 24 березня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 425.
³⁵ Овчарський Б. Останній рік життя великого Каменяра // Радянська Україна. 1941. 21 травня.
³⁶ Франко І. Лист до Єлисея Трегубова [вересень – жовтень 1914 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 421.
³⁷ Судьба И.Франко // Утро России. 1914. №225.
³⁸ Алчевская Х. Без хлеба // Южный край. 1914. № 12331. 17 октября.
³⁹ Колодiй М. Iван Франко в роцi росiйської iнвазiї: Кілька споминів і записок // Діло. 1915. Ч.81. 1 падолиста.
⁴⁰ Див. детальніше: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916. Дрогобич: Коло, 2016. С.207–209.
⁴¹Франко І. [Передмова до збірки «В наймах у сусідів»] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1983. Т. 39: Літературно-критичні праці (1911–1914). С. 264.
⁴² Гаєвський С. До характеристики Івана Франка // Життя і революція. 1926. № 5. С. 107.
⁴³ Там само.
⁴⁴ Гаєвський С. До споминів про Івана Франка // Нова громада. 1924. Кн. 35.
⁴⁵ Див. про детальніше: Мельник Я. «… Рік, найстрашніший у моїм житті» //: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916. Дрогобич: Коло, 2016. С.15–83.
⁴⁶ З великої війни (Дiло. 1915. Ч. 90. 10 падолиста; Ч. 91. 11 падолиста); Пiд сей воєнний час (Українське слово. 1916. Ч. 1. 1 січня; Ч. 2. 2 січня; Ч. 3. 3 сiчня); Інвазія (Дiло. 1915. Ч. 72. 23 жовтня), Усмiх фортуни (Дiло. 1915. Ч. 86. 6 падолиста), «А ми з чим?», «Будьмо!», «Царськi слова» (З великого часу: Воєнний лiтературно-науковий збiрник. Львiв, 1916. С. 48, 49, 51).
⁴⁷ Див.: Мельник Я. «… І остатня часть дороги» (Іван Франко в 1914–1916 рр.). Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. С. 48–62; Її ж: «… І остатня часть дороги». Іван Франко. 1908–1916. Дрогобич: Коло, 2006. С. 274–371.
⁴⁸ Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. Київ: Наукова думка, 2008. С.196–302. Публікація Миколи Бондаря і Ярослави Мельник.
⁴⁹ Франко І. А ми з чим? // З великого часу: Воєнний лiтературно-науковий збiрник. Львiв, 1916. С. 48.
⁵⁰ Див.: Бочковський О. Життя націй. Львів, 1939. Ч. 2. С. 19.
⁵¹ Там само. С.32.
⁵² Франко І. А ми з чим? С. 48.
⁵³Корнійчук В. Еволюція поетичної свідомості Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 вересня 1996 р.). Львів: Світ, 1998. С. 298–299.
⁵⁴ Франко І. Будьмо! // З великого часу: Воєнний літературно-науковий збірник. С. 48.
⁵⁵ Франко І. Во человіціх благоволєніє! // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 3. С. 390.
⁵⁶Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. С. 167.
⁵⁷ Франко І. Царські слова // З великого часу: Воєнний лiтературно-науковий збiрник. Львiв, 1916. С.48.
⁵⁸ Марченко Л. Із мотивів лірики І. Франка останніх років життя (1907–1916) // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. 1970. Вип. 11. С. 90.
⁵⁹ Франко І. Царські слова… С.49.
⁶⁰ Франко І. Муж довір’я // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. Київ: Наукова думка, 2008. С.236.
⁶¹ Там само.
⁶² Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Новий час. 1926. Ч. 37. С. 5.
⁶³ Див.: Матерiали про видання ювiлейного збiрника творiв Iвана Франка // ЛННБ iм. Василя Стефаника. Вiд. рук. Ф. Возн. 671 – II, 156.
⁶⁴ Волянський О. Мої спомини про Iвана Франка. С. 82.
⁶⁵ Пишiмо щоденнi записки // Дiло. 1914. № 108. 14 листопада.
⁶⁶ Єфремов С. Іван Франко: Критично-біографічний нарис / Видання друге, з додатками. Київ, 1926. С. 98–99.
⁶⁷ Деркач М. Серед блокнотiв i записок Iвана Франка // Лiтература i мистецтво. 1941. № 5. С. 41
⁶⁸ Білецький Л. Хто такий Франко для українського народу? // ЛНВ. 1926. Кн. 7–8. С. 231.
⁶⁹ Там само.
⁷⁰ Франко І. Во человіціх благоволєніє!.. С.390.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Коли розпочалася російсько-українська війна? П’ять місяців тому? Вісім років тому? Сто років тому? Більше?
Власне перспективний історичний зріз російсько-української війни за останні сто років зробить знаний історик, громадський діяч та депутат Верховної Ради України Володимир В’ятрович.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела Дударик
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» вирушила у Дружню Латвію, а її традиційні благодійні заходи у Львові проведе Львівська державна хорова школа «Дударик» ім. Миколи Кацала. Про це повідомили у Дударику.
Як відомо, капела перебуватиме у Латвії 27-31 липня з волонтерськими концертами «Стій з Україною», а зібрані кошти підуть на потреби ЗСУ.
Водночас Львівська державна хорова школа «Дударик» ім. Миколи Кацала запрошує на концерт на підтримку ЗСУ після літургії у храмі Святого Лазаря в неділю, 31 липня, о 12:30, а після концерту – на частування благодійною кавою із сирником.
Нагадаємо, «Дударик» торує стежки Української Мандрівної Капели Олександра Кошиця, яка в часі визвольних змагань за УНР «била у дзвони» по цілому світу. Друзі – ті ж, вороги – ті самі, лише століття не те і 100 років різниця.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» повертає із вул. Волинської на вул. Промислову. 1990 р. Автор фото – Томас Фішер.
Електричний трамвай у Львові перевозить пасажирів уже майже 130 років. Трамвайна мережа чимось схожа на дерево: одні гілки «всихають» і їх «зрізують», в той же час «виростають» нові. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про трамвайні лінії, яких сьогодні вже немає та залишилися лише у спогадах.
Перша лінія електричного трамвая у Львові почала перевозити пасажирів 31 травня 1894 року. Вона поєднала залізничний вокзал залізниці ім. Карла Людвіга і школу Св. Софії (район польського консульства). Не усі знають, що у 1894 – 1908 рр. колії електричного трамвая проходили по центру вулиці Дрога до дворца (нині – Чернівецька) і виходили на вулицю Лєона Сапєги (Степана Бандери) не через вулицю Городоцьку, а вулицями Дзялинських (Тобілевича) та Шептицьких (Федьковича). Така траса колій електричного трамвая була обрана для того, щоб уникнути перетину із коліями кінного трамвая. Під час будівництва лінії електричного трамвая у 1893 – 1894 рр. колії кінного трамвая були перенесені на виокремлене полотно (туди, де зараз колії трамвая електричного). До того, у 1880 – 1893 рр. колії кінного трамвая проходили по центру сучасної вулиці Чернівецької.
Електричний трамвай, омнібус та відкритий кінний трамвай на вул. Дрога до Дворца (нині – Чернівецька). 1894 р.
Навесні 1906 року було розроблено план розвитку інфраструктури електричного трамвая, який в тому числі передбачав електрифікацію ліній кінного трамвая із їх реконструкцією (кінний трамвай у Львові мав ширину колії 1435 мм., а електричний – 1000 мм.). Восени того ж року весь рухомий склад та уся інфраструктура кінного трамвая у Львові була викуплена у власність міста. У 1907 – 1908 рр. тривали роботи із реконструкції ліній кінного трамвая. У ті роки колії електричного трамвая були перенесені на виокремлене полотно, біля вокзалу було влаштоване розворотне кільце (до цього кінцева була у вигляді тупика). Трамваї із вулиці Дрога до дворца після реконструкції почали виїздити на вулицю Лєона Сапєги через вул. Городоцьку – біля костелу Св. Єлисавети влаштували стрілочні переводи. Трамвайні колії по сучасним вул. Тобілевича та Федьковича розібрали. У 1952 році по цим вулицям проклали першу у Львові тролейбусну лінію.
Кінцева електричного трамвая біля вокзалу Галицької залізниці ім. Карла Людвіга. 1894 р.
Перше депо електричного трамвая у Львові знаходилося обіч перехрестя сучасних вулиць Вітовського, Сахарова та Героїв Майдану. Для того, щоб вагони із депо потрапляли на лінії, на вул. Коперника від депо до рогу вул. Леона Сапєги в 1893 – 1894 рр. було збудовано службову трамвайну лінію. Довший час по ній вагони їхали із/до депо. Із травня 1949 року по березень 1970 року на цій гілці існував і пасажирський трамвайний рух – біля вагоноремонтних майстерень на вул. Суворова (нині – Сахарова) була кінцева зупинка трамвайного маршруту № 12 вул. Суворова – Високий Замок. Розворотних кілець на цьому маршруті не було, тому на ньому курсували старі вагони-човники із двома постами керування в «голові» та «хвості» вагона.
Після закриття трамвайного маршруту № 12 колія вниз по вул. Коперника використовувалася для заїзду вагонів у ВРМ, а після його закриття в 1978 році – для руху службових вагонів у депо служби колії, в яке було перетворено ВРМ.
Трамвайні колії і тріумфальна арка на сучасній вул. Чернівецькій. 1894 р.
Трамвайні колії на вул. Коперника від сучасної вул. С. Бандери до вул. Д. Вітовського розібрали в середині 1980-х років – тоді проводилася реконструкція колій по вул. Д. Вітовського (до площі Івана Франка), а також будівництво нової лінії за стандартами швидкісного трамвая по вул. Суворова (нині – Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги) – нині тут курсують трамваї маршруту № 3. Під час цих робіт було змінено геометрію перехрестя, а також знесено історичний будиночок прохідної ВРМ.
Трамвай повертає із вул. Леона Сапєги (нині – Степана Бандери) на вул. Шептицьких (нині – Ю. Федьковича). Автор фото – Ф. Рихновський. 1894 р.
Вперше ідея відновлення трамвайних колій на вул. Коперника від вул. Вітовського до вул. Бандери була озвучена в першій половині 1990-х років – тоді планували запустити новий трамвайний маршрут від Аквапарку до Головпошти – розворотне кільце мало бути споруджене на сучасній пл. Олекси Гасина – навпроти картинної галереї. Але ця ідея тоді не була реалізована. Вдруге до ідеї відновлення трамвайної колії на цій ділянці вул. Коперника повернулися у 2017 році, але досі реального проекту немає.
Аж 110 років – із 1894 до 2004 року трамваї курсували вулицею Коперника аж до перехрестя із вул. Словацького, повертали на ліво на вул. Словацького, а далі – на вул. Сикстутську (Дорошенка). На вулиці Словацького трамвайні колії були прокладені біля хідників, тому на розі вул. Коперника та Сикстутської була складна геометрія трамвайних колій (із перехідними кривими). У 1947 році на розі вул. Коперника і Словацького сталася масштабна аварія із людськими жертвами, коли вагон із несправними гальмами в кривій вилетів із рейок та перекинувся на бік.
Кінець одноколійної трамвайної лінії в нижній частині вул. М. Коперника. Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
На початку 2000-х років трамваї постійно стояли в «корках» на вулиці Словацького. Не в останню чергу – саме через складну географію колій. Отож, у 2004 році розробили проект реконструкції, за яким було «пробито» новий проїзд між школою № 9 і музеєм «Русалки Дністрової» і трамвайні рейки через цей проїзд вийшли із вулиці Коперника на вул. Дорошенка. За зміненою трасою трамваї рушили в жовтні 2004 року, але невикористовувані трамвайні рейки лежали на вул. Словацького та вул. Коперника іще кілька років – на вул. Коперника їх демонтували лише влітку 2012 року.
Перехідна крива на розі вул. Словацького та Коперника. 1894 р.
Зараз про курсування трамвая на частині вул. Коперника та на вул. Словацького нагадують оригінальні литі кріплення розтяжок контактної мережі на стінах будинків. Загалом за такими кріпленнями спостережлива людина може відстежити більшість закритих та демонтованих трамвайних ліній Львова.
У 1894 – 1908 рр. колії електричного трамвая на сучасному проспекті Свободи (тоді – Вали Гетьманські) проходили в проїзді із парної сторони проспекту, який тоді йменувався вулицею Гетьманською. Двоколійна лінія кінного трамвая була збудована у 1879 році в проїзді із непарної сторони проспекту (тоді – вулиця Карла Людвіга). Відповідно було два перетини колій кінного та електричного трамвая: в районі рогу сучасних вул. Дорошенка та пр. Свободи, а також на пл. Галицькій. Далі двоколійна лінія електричного трамвая прямувала по вул. Баторія (Князя Романа).
Поїзд із модернізованих вагонів «Sanok» на розі вул. Словацького і Коперника. 1950-ті рр.
У 1907 – 1908 рр. було проведено реконструкцію трамвайних колій на сучасному проспекті Свободи у зв’язку із закриттям курсування кінного трамвая. Поряд із перехрестям проспекту із сучасними вулицями Памво Беринди та Дорошенка було збудовано розворотне кільце. Після реконструкції по одній колії електричного трамвая було розміщено тепер в проїздах із парної та непарної сторони проспекту. В кінці 1900-х роках було прокладено на площах Галицькій та Бернардинській (нині – Соборній).
У 1908 році проведено реконструкцію трамвайних колій на сучасному проспекті Свободи – біля «Віденської кав’ярні» облаштовано розворотне кільце для трамваїв. По одній колії електричного трамвая тепер було розміщено у проїздах із парної та непарної сторони проспекту. В кінці 1900-х років також прокладено трамвайні колії на площах Галицькій і Соборній.
Система багатьох одиниць із двох вагонів «Tatra T4SU» на розі вул. Коперника і Словацького. 1978 р.
Трамвай курсував сучасним проспектом Свободи до 1951 року. На той час трамвай вважався відсталим видом транспорту, найбільш перспективним видом міського транспорту вважали тролейбус. Отож, трамвай мусив піти із центрального проспекту Львова задля запуску тролейбусної лінії. Замість трамвайної лінії по сучасному проспекту Свободи у 1951 році збудували сполучну трамвайну гілку від рогу вулиці Руської до рогу вулиці Богдана Хмельницького по вул. Підвальній, площі Данила Галицького та вулиці Івана Гонти.
Тролейбуси на ділянці пр. Свободи від пл. Міцкевича до вул. Горького (нині – Гнатюка) почали курсувати 27 листопада 1952 року, а у серпні 1959 року тролейбуси маршруту № 4 почали курсувати по пр. Свободи і вул. 700-річчя Львова (нині – пр. В. Чорновола) до стадіону ОБО (нині стадіон СКА). Двостороння тролейбусна лінія проходила проїздом із непарної сторони проспекту. Із 1971 року тролейбусний рух проспектом Свободи поступово згортався. Із осені 1972 року тут курсував лише тролейбусний маршрут № 4, а навесні 1976 року його вкоротили до вул. Зернової, а на пр. Свободи лишилася лише маневрова лінія для виїзду машин із депо. Навесні 2015 року тролейбус повернувся на проспект Свободи – кінцеву було облаштовано поруч із пам’ятником Т. Шевченка.
Колії кінного (справа) та електричного (зліва) трамвая на пл. Марійській (нині – А. Міцкевича). Початок ХХ ст.
Щодо трамвайних ліній по пл. Воз’єднання (нині Соборній), пл. Галицькій та вул. Ватутіна (нині Князя Романа), то тут залишили одну колію – таким чином створили велике розворотне кільце із кінцевою зупинкою на пл. Галицькій для вагонів маршрутів № 3 на Погулянку і № 10 на Персенківку. До початку 1980-х років цим кільцем також прямували трамваї маршрутів № 1 і 4. У 1980-х роках це кільце не використовувалося в маршрутному русі, але в кінці десятиліття на площі Галицькій облаштували кінцеву зупинку нового трамвайного маршруту № 3, який було запущено в листопаді 1987 року.
Трамвайні вагони на сучасному пр. Свободи. Кінець 1920-х рр.
Лівий поворот трамваїв із пл. Галицької на вул. Князя Романа викликав низку незручностей. На початку 2000-х років зросла кількість транспорту на вулицях Львова, відповідно кінцеву зупинку трамвайного маршруту № 3 вирішили перенести на пл. Соборну – там у 2004 р. збудували невелике кільце у сквері. Рейки на площах Галицькій і Соборній та на вул. Князя Романа розібрали. Залишився невеликий шматок колії на розі вул. Князя Романа та Івана Франка.
31 травня 1894 року трамвайний рух відкрився на трамвайній лінії від залізничного вокзалу до школи Св. Софії (район польського консульства). 5 червня 1894 року, в день відкриття Галицької виставки крайової, було відкрито «виставкову» гілку, яка прямувала до воріт виставкової площі (верхня частина Стрийського парку) сучасними вулицями Понінського (верхня частина сучасної вул. Івана Франка) та Рацлавицькою (нині – Уласа Самчука). Вагони курсували «виставковою гілкою» до жовтня 1894 року, тобто до закриття Галицької виставки крайової. Після цього, відповідно до контракту, «виставкову» гілку розібрали, а рейки та елементи контактної мережі використали для будівництва трамвайних ліній на Верхньому Личакові.
Розворотне кільце на сучасному пр. Свободи. Часи німецької окупації
Уже в 1907 році трамвайну «виставкову» лінію по вул. Понінського та Рацлавицькій відновили. Сюди почали курсувати вагони «виставкового» маршруту, що позначався літерою «W». Під час І світової війни, а також українсько-польського збройного конфлікту ця лінія не працювала аж до початку 1920-х років.
Починаючи із 1921 року на верхній території Стрийського парку (на тому місці, де у 1894 році проводилася Галицька виставка крайова) почалися проводитися «Тарги Всходні» («Східні торги»). Відповідно було відновлено трамвайну лінію до воріт виставки (по сучасним вул. Івана Франка та Уласа Самчука). Із 1922 року під час роботи Східних торгів (вересень-жовтень) до воріт виставки курсували вагони трамвайного маршруту «Т», від головного вокзалу по вул. Коперника, в зворотному напрямку – по вул. Городоцькій. Виставки «Східні торги» проводилися у Львові до 1938 році. У вересні 1939 року землі заходу України, які після 1920 р. перебували під владою Польщі, зайняла радянська армія, далі їх було приєднано до СРСР. Радянська адміністрація вирішила, що «виставкова гілка» не потрібна і колії на сучасній вулиці Уласа Самчука демонтували.
Трамвайна лінія по вул. Баторія (Князя Романа). Стара поштівка початку ХХ ст.
Лінія кінного трамвая по вулиці Жовківській (нині – Богдана Хмельницького) до Жовківської рогачки (ріг вул. Волинської) була прокладена у 1880 року. Незважаючи на вимоги влади Львова та настанови із Відня, Трієстинське трамвайне товариство проклало трамвайні колії навпростець вул. Жовківською із перетином магістральної залізниці Львів – Красне в тому місці, де зараз підземний перехід, а не в об’їзд по вул. Замарстинівській та Бальоновій (нині – Гайдамацькій). Кінний трамвай курсував ділянкою вул. Жовківською на ділянці від вул. Замарстинівської до вул. Бальоновій із 1881 по 1908 рік.
Трамвайна зупинка на пл. Галицькій на одноколійній трамвайній лінії. Початок 1970-х рр.
У 1907 – 1908 рр. лінію електричного трамвая проклали по вул. Замарстинівській та Бальоновій щоб уникнути перетину магістральної залізниці в одному рівні. Лінію кінного трамвая по вул. Жовківській розібрали. Лінію електричного трамвая продовжили від Жовківської рогачки по вул. Волинській до нового трамвайного депо на Гаврилівці та нової міської різні (вул. Промислова).
Вулицею Волинського трамваї курсували у 1908 – 1992 рр. до тих пір, доки під вул. Волинською та Промисловою провалився старий каналізаційний колектор. Відповідно рух трамваїв став небезпечним. Оскільки потрібно було оперативно відновити сполучення із трамвайним депо на вул. Промисловій, 29, нові колії проклали навпростець вул. Промисловою. Трамвайні колії по вул. Б. Хмельницького від вул. Промислової до вул. Волинської, а також по вул. Волинській іще багато років стирчали із дорожнього покриття. Їх демонтували під час реконструкції цих вулиць.
Кінцева зупинка на «виставковій» лінії біля площі Галицької виставки крайової. 1894 р.
Трамвайні колії по вул. Зеленій, Тараса Шевченка (нині – Дніпровській), Кохановського (Костя Левицького) та Св. Петра (Мечникова) до воріт Личаківського цвинтаря. Трамваї маршруту HL від «Віденської кав’ярні» на вул. Гетьманській до Личакова почали курсувати тут із 31 жовтня 1908 року. Трамваї вулицями Зеленою, Дніпровського та Маяковського (нині Костя Левицького) курсували до 17 червня 1964 року – трамвайну лінію закрили у зв’язку із будівництвом нової тролейбусної лінії по вул. Зеленій (до вул. Луганської). У післявоєнний період через вул. Зелену курсували трамвайні маршрути № 3 і 7. Після 17 червня 1964 року трамвайний маршрут № 3 закрили, а маршрут № 7 вкоротили до перехрестя вул. Мечникова та Маяковського (Костя Левицького). Місця для розворотного кільця тут бракувало, тому влаштували розворотний трикутник: трамвай із вулиці Мечникова повертав на вул. Костя Левицького, де була зупинка для висадки пасажирів; далі заднім ходом трамвай пересікав вул. Мечникова і набирав пасажирів на зупинці для посадки. Далі трамваї знову виїздив на вулицю Мечникова. Розворотний трикутник діяв до 1988 року – тоді трамвайний маршрут № 7 було продовжено вул. Маяковського та Дундича (нині – Костя Левицького та А. Вахнянина) до парку «Погулянка» та палацу піонерів (нині – Центр творчості дітей та юнацтва Галичини) із великим розворотним кільцем.
Кінцева зупинка «виставкової» лінії. Вагони біля входу на виставку «Східні торги». 1927 р.
У 1909 – 1910 рр. тривало будівництво трамвайної лінії на Високий Замок, яка пройшла вулицями Кармелітською (нині – Просвіти), Чарнецького (В. Винниченка), Курковою (Лисенка) та Унії Любельської (нині це вул. Гуцульська та Кривоноса). На ділянці від вул. Руської до початку вул. Куркової трамвайна лінія була двоколійною, а вище – одноколійною із роз’їздами. 7 серпня 1910 року на Високий Замок почали курсувати трамваї маршруту UL, інша кінцева якого була на вулиці 29 Листопада (нині – вул. Коновальця). У 1920 – 1930 рр. цією трасою курсував трамвайний маршрут № 4.
Лінія кінного трамвая на вул. Б. Хмельницького і закритий вагон кінного трамвая № 18. Початок ХХ ст.
Після ІІ світової війни довший час трамваї на Високий Замок не курсували. Роботу цієї лінії відновили 1 травня 1949 року: відтоді на Високий Замок із вул. Суворова (нині Сахарова) почав курсувати трамвайний маршрут № 12. На ньому працювали старі трамвайні вагони «Sanok» із дерев’яними кузовами та двома постами керування. На початку 1970-х років ці вагони повністю вичерпали свій ресурс, у березні 1970 року трамвайний рух на Високий Замок був припинений. Іще кілька років потому трамвайні рейки 12-го маршруту зберігалися, вони були демонтовані під час реконструкцій вулиць. Зараз про існування трамвайної лінії на Високий Замок нагадують лише кріплення для контактної мережі на стінах будинків.
Трамвай «Sanok» № 158 маршруту № 3 повертає із вул. Зеленої на вул. Дніпровську. Автор фото Ю. Дорош. 1960 р.
У кінці 1913 – на початку 1914 р. на Верхньому Личакові було збудовано невелику трамвайну гілку (довжина біля 700 метрів) від Личаківської рогачки (ріг вул. Личаківської та Ніщинського) до вокзалу ст. Личаків на недавно збудованій локальній залізниці Львів-Підзамче – Потутори – Підгайці. Курсування трамваїв маршруту Н, який сполучив «Віденську кав’ярню» та Личаківський вокзал розпочалося 21 лютого 1914 року. Розклад руху трамваїв на цього маршруті було узгоджено із розкладом руху поїздів.
Трамвайні колії на вул. Зеленій. Початок 1910-х рр.
У 1919 – 1921 рр. гілка до Личаківського вокзалу не працювала. У 1930-х роках до Личаківського вокзалу курсували трамваї маршруту № 8. У 1936 році трамвайні колії були продовжені вгору по вул. Личаківській до перехрестя із вул. Пасічною – тут було влаштовано розворотний трикутник. Колії до Личаківського вокзалу демонтували в кінці 1930-х років.
Трамвайні колії на розі вул. Зеленої та Івана Франка. 1940-і рр.
Під час І світової війни, у 1916 – 1917 рр. було збудовані службові трамвайні лінії до товарної залізничної станції (колишній Чернівецький вокзал); по вул. Зигмунтівській (нині – Гоголя) до управління Львівської залізниці та по вул. Піярів (нині – Юрія Руфа) до загального шпиталю та військових казарм.
Кінцева трамвайного маршруту на Високому Замку. 1909 р.
На початку 1920-х років від товарної станції Підзамче до львівської міської газівні на вул. Газовій (працювала із 1858 року) збудували вантажну трамвайну лінію для перевезення кам’яного вугілля. Ця вантажна трамвайна лінія відгалужувалася від вул. Замарстинівської і проходила вулицями Під Дубом, Сонячною та Газовою. У 1925 році цю трамвайну лінію продовжили до вул. Городоцької по вул. Сонячній (нині – П. Куліша) та Шпитальній. Рух трамваїв маршруту № 10 до Замарстинівської рогачки (ріг вул. Городницької) по цій лінії розпочався в серпні 1925 року.
Початок трамвайної лінії на Високий Замок. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
У 1929 році було введено в експлуатацію магістральний газопровід Дашава – Львів, відповідно потреба у виробництві газу із вугілля на міській газівні відпала. Відповідно було демонтовано службову вантажну трамвайну гілку по вул. Газовій. Але і досі про цю гілку нагадують кріплення контактної мережі на будинках вул. Газової.
Трамвайний вагон «Sanok» тип 100 на вул. Кривоноса. Початок 1960-х рр.
Після ІІ світової війни до кінця 1950-х років коліями по вул. Шпитальною, Ботвіна (Куліша) та Під Дубом курсували трамваї маршруту № 4 вул. Інститутська (нині – Мушака) – вул. Калініна (Замарстинівська). Після запуску тролейбусного маршруту № 4 пл. А. Міцкевича – стадіон ОБО маршрутний рух трамваїв по вул. Ботвіна припинився, проте колії не демонтували до середини 1970-х років – ними трамваї поверталися у трамвайне депо № 2 на Підзамчі.
Кінцева трамвайної лінії біля Личаківського вокзалу в день відкриття руху 21 лютого 1914 р.
Остаточно рух трамваїв по сучасним вул. Куліша та Під Дубом припинився в середині 1970-х років – тоді на вул. Куліша було прокладено тролейбусні лінії: від вул. Зернової до вул. Під Дубом – для розвороту тролейбусів маршрутів №№ 4 і 13, а від вул. Зернової, по сучасним вул. Данилишина та Менцинського – для повернення тролейбусів в депо. На початку 1980-х років все ще зберігалася невелика ділянка колій на вул. Шпитальній біля ЦУМу зі стрілкою – ця колія використовувалася в ролі запасної. Згодом її теж розібрали.
Трамвай «Sanok» рухається до Личаківського вокзалу. Перша половина 1920-х рр.
У травні-червні 1925 року вулицею Городоцькою від Копиткової площі (перехрестя вул. Городоцької, Короткої, Чернівецької та Тобілевича) до Городоцької рогачки (ріг вул. Кульпарківської) було прокладено одноколійну трамвайну лінію. Від 25 червня 1925 року тут почав курсувати трамвайний маршрут № 8 Богданівка – Личаківський вокзал.
Трамвайні колії по вул. Сонячній (нині – П. Куліша). 1930-ті рр. Фото із архіву NAC
Наприкінці 1920-х років біля Городоцької рогачки було споруджено велике трамвайне депо, яке на той час вважалося найбільш сучасним депо в Другій Речі Посполитій, у 1944 – 2011 рр. це депо мало назву «трамвайне депо № 1». Це депо розпочало свою роботу 22 березня 1930 року. Під час будівництва депо, трамвайну лінію до Городоцької рогачки було реконструйовано у двоколійну. Протягом 1930 р. цю трамвайну лінію було продовжено вздовж вул. Городоцької до Богданівки, кінцева була на розі сучасної вул. Сяйво. Трамвайний рух було відкрито 11 листопада 1930 року.
Вул. Ботвіна (П. Куліша) у Львові в кінці 1950-х рр. На світлині видно трамвайні колії та трамвай «Sanok». Світлина із колекції Гриця Совківа
Після того, як Львів увійшов до складу СРСР, було вирішено продовжити трамвайну лінію вулицею Городоцькою до шляхопроводу над Чернівецькою залізницею та хлібзаводу «Меркурій». Ця ділянка була введена в експлуатацію 5 грудня 1939 року. У часи німецької окупації Львова на Богданівку курсували трамвайні маршрути №№ 5 та 8. У 1945 – 1950-х рр. на Богданівку курсували вагони трамвайного маршруту № 5, а із 1950 р. до лютого 1953 р. – трамваї маршруту № 6. Із лютого і до 5 листопада 1953 р. на Богданівку курсували трамваї маршруту № 1.
Відкриття руху трамваїв на маршруті № 8, який курсував на Богданівку. 1925 р.
Із 5 листопада 1953 року рух трамваїв на ділянці від хлібзаводу до трамвайного депо № 1 було припинено у зв’язку із пуском тролейбусів по вул. Городоцькій. До початку 2010-х років на бруку вулиці Городоцької можна було побачити сліди від демонтованих трамвайних колій. Із кінця 1953 р. і до середини 2000-х років на ділянці вулиці Городоцькій (від вул. Чернівецької до вул. Кульпарківською) одночасно курсували трамваї (заїзд в депо/виїзд на маршрути) та тролейбуси кількох маршрутів (на початку 2000-х років – це були №№ 6, 7 і 12). У другій половині 2000-х рр. трамвайну лінію до депо було перенесено на виділене полотно.
Сліди трамвайної лінії на Богданівку по вул. Городоцькій. Світлина 2010 р.
На початку 1930-х років було збудовано трамвайну лінію на Персенківку та до Стрийської рогачки (ріг вулиць Стрийської та Сахарова). Ця трамвайна лінія відгалужувалася від «виставкової» лінії (ріг сучасної вул. Уласа Самчука), пройшла по вул. Понинського (нині – частина вул. Івана Франка) до львівської радіостанції, а далі повертала на вул. Козельницьку і йшла до Стрийської рогачки, де було влаштовано тупик. Рух трамваїв до радіостанції розпочався 2 вересня 1933 року, а до Стрийської рогачки трамваї рушили 2 жовтня 1933 року. Сюди почали курсувати трамваї маршруту № 10 Замарстинів – Стрийська рогачка. У 1934 – 1938 рр. на вул. Понинського було прокладено другу колію.
Трамвайний вагон «Sanok» № 89 у верхній частині вул. Івана Франка. Початок 1970-х рр. Фото із колекції Юрія Вдовенка
У післявоєнний період трамвайний маршрут № 10 на Персенківку було вкорочено до рогу вул. Івана Франка та Козельницької. Тут було влаштовано кінцеву у вигляді тупика із запасною колією. Частина трамвайної лінії у верхній частині вул. Івана Франка була одноколійною. До 27 травня 1972 року вгору по вул. Івана Франка курсував трамвайний маршрут № 10 пл. Галицька – вул. Івана Франка. На початку 1970-х років на трамвайній лінії вздовж вул. Івана Франка демонтували лише контактну мережу – трамвайні колії зберігалися до початку 2000-х років. Зараз зберігся лише невеликий шматок колій біля музею Івана Франка.
Трамвайні колії колишнього маршруту № 10 у верхній частині вул. Івана Франка. 2009 р. Автор фото – Юрій Лісінчук
У серпні 1952 року розпочалося будівництво трамвайної колії вздовж сучасних вулиць Промислової та Липинського від трамвайного депо № 2 на Гаврилівці до бавовно-прядильної фабрики (до вул. Богдана Хмельницького і сучасного автовокзалу «Північний»). Рух трамваїв маршруту № 6 Головний вокзал – вул. Б. Хмельницького по цій трамвайній лінії розпочався в лютому 1953 року. У 1978 році було збудовано коротку службову одноколійну трамвайну лінію від вул. Промислової до Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу (ЛТТРЗ) по вул. Трактористів (нині – вул. Городницька).
Трамвайні лінії маршруту № 6 вздовж вул. 700-річчя Львова (нині – Липинського). Травень 1970 р. Автор фото – Ханс Орлеманс
Як ми вже згадували, на початку 1990-х років на вул. Волинській та Промисловій стався провал каналізаційного колектору під трамвайними коліями. Трамвайну лінію до трамвайного депо № 2 було перенесено на вул. Промислову замість вулиці Волинської, а кінцева трамвайного маршруту № 6 була перенесено із рогу вул. Липинського та Б. Хмельницького до депо. Трамвайну лінію по вул. Промисловій із розворотним кільцем на початку вул. Миколайчука було введено в експлуатацію навесні 2002 року. Лінію вздовж вулиці Липинського відновлено не було. Так само не було відновлено трамвайну лінію до ЛТТРЗ, який перестав ремонтувати трамвайні вагони в середині 1990-х років після приватизації.
Кінцева зупинка трамвайного маршруту № 6 на розі вул. 700-річчя Львова (нині – Липинського) та вул. Б. Хмельницького. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років було споруджено вантажну трамвайну гілку по вул. Мучній до піщаного кар’єру на території сучасної Львівської скульптурно-керамічної фабрики. Ця трамвайна лінія діяла до початку 1970-х років, коли і була демонтована. В той же час, було прокладено іншу службову трамвайну лінію до піщаного кар’єру по вул. Татарбунарській.
Минулого тижня на сайті Фотографії Старого Львова було поміщено матеріал про історію прапора пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові. У сьогоднішній публікації йдеться про відзнаку цієї молодіжної організації, яка використовувалася у другій половині 1920-х років.
Пластові та скаутські відзнаки 1910–1920-х років. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Пластовий курінь “Лісові Чорти” у Львові крім печаток та прапора у 1920-х роках мали свою відзнаку. У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові зберігся недатований рукописний оригінал статуту, написаний фіолетовим чорнилом. Він призначався для внутрішнього користування. Статут складався з 19 параграфів. У першому параграфі зазначалося: “Назвою цілої орґанізації є назва “Кодло Лісових Чортів””; другому: “Цілею Л[ісових] Ч[ортів] є уладжування прогульок, рухомих і сталих пластових таборів та орґанізування курсів і взірцевих таборів в ціли теоретичного і практичного вивчення прогульково-таборового знання”; п’ятому: “Відзнакою Кодла Л[ісових] Ч[ортів] є яструбяче перо, заткане по лівій стороні капелюха, приписана гурт[кова] хоруговка і евентуальні відзнаки, які зістануть ухвалені”.
Відзнака пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. 1920-ті рр. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові зберігаються декілька оригінальних відзнак “Пласту”, які використовувалися упродовж 1910–1920-х років. Серед них є одна, яка належить пластовому куреню “Лісові Чорти”.
Ілюстрація у виданні пластового куреня «Лісові Чорти» – «Гей-гу, гей-га».
Відзнака кругла, діаметром 39 мм., із написом по колу “Лісові Чорти”. У центрі дата “І.VІІ.1922”. Виготовлена з металу жовтого кольору. Авторство наразі остаточно невстановлене. Ця відзнака ймовірно була виготовлена з нагоди святкування 5-річчя пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові або з нагоди посвячення курінного прапора, що урочисто відбулося 22 червня 1929 р.
Перша сторінка статуту пластового куреня «Лісові Чорти».
У діаспорі та в незалежній Україні пластовий курінь “Лісові Чорти” затвердив та використовує чимало різних відзнак. Але у 1920-х роках вони, окрім організаційних відзнак, мали одну курінну відзнаку. Відзнака пластового куреня “Лісові Чорти” є однією з важливих фалеристичних пам’яток тієї доби.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Левицький С. Український Пластовий Улад в роках 1911–1945 у спогадах автора. (Причинки до історії Пласту). – Мюнхен, 1967. – 136 с.
Лісові Чорти: їх життя і буття. 1922–1945. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх шістдесятиріччя. – Вашингтон–Нью-Йорк–Торонто, 1983. – 230 с.
Сова А. З історії української вексилології: прапор пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2007. – Грудень. – Чис. 43. – С. 4–5.
Лісові Чорти: їх життя і буття. Книга друга. 1945–2007. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх вісімдесятп’ятиліття. – Львів–Нью-Йорк, 2010. – 364 с.
Альманах 100-ліття Пласту: до 100-ліття українського скавтінґу. – Нью-Йорк–Торонто–Львів: Видання Головної Пластової Булави, 2012. – 888 с.
П’ясецька Олександра. Спогади, записані 27 грудня 1990 р. у Львові // Музей-архів пластового руху у Львові.
“Духом єдиним воскреснемо, і зійде зоря, / Пророцтво Кобзаря збудеться” – слова із приспіву нового синглу команди Hutsul Planet із Коломиї не просто вселяють надію у перемогу України, а наче запрограмовують її. “Духом єдиним” – пісня, що оспівує історичне право українців на державність, незалежність та правдиву свободу. Прем’єра новинки припала на День Української Державності, який Україна цьогоріч відзначає вперше.
“Відродження нації не відмінити, / Майбутнє – за нами! / Твориться нині новітня історія – / Українськими іменами!”, – автор пісні “Духом єдиним”, засновник масштабного культурологічного руху Hutsul Planet Михайло Балух цитує слова із пісні і додає: – За понад п’ять місяців війни росії проти України на нашій землі уже, мабуть, не залишилося людини, яка б не вірила у перемогу. А все – завдяки тому незламному українському духові наших воїнів, який щодня здобуває все нові перемоги на воєнному фронті.
«Духом єдиним» – уже третій сингл Hutsul Planet з часу повномасштабного вторгнення ворога на українську землю. Дві попередні пісенні прем’єри – “Вітер свободи” та “Гаївка (1922-2022)” – підтримали на дусі мільйони українців з усього світу: команда проекту щодня отримує сотні повідомлень із словами вдячності за правдивий патріотичний контент, який зараз так потрібен Україні.
Обкладинкою нового синглу Hutsul Planet “Духом єдиним” став малюнок відомого гуцульського дизайнера Ярослава Шкрібляка. Митець присвятив свою ілюстрацію усім новітнім Героям України: зобразив верхи на коні мужнього українського воїна, який подолав двоголового орла, – як легендарний Юрій-Змієборець змія.
Як на мене, то історія має той самий ностальгійний присмак, що і дитинство. Тільки дитячі роки запам’ятовуються нам як власний пережитий досвід, а світ давнини ми пізнаємо хіба що з книжок, оповідей і пам’яток архітектури чи мистецтва. Якщо ви не хочете почуватися чужими у цьому світі, мандруйте разом з нами крізь час до таємниць старого Львова. А маршрутом нашої подорожі будуть львівська фармація і медицина минулих часів.
Насамперед спробуймо поглянути на будинки площі Ринок не з погляду їх архітектурних принад, а з’ясуємо, яке вони мали відношення до історії львівської фармації і медицини.
Почнемо нашу екскурсію з першого за нумерацією житлового будинку площі під номером 2 . Цей будинок в стилі Відродження відомий тепер як “палаццо Бандінеллі” – від імені його пізнішого власника італійця Роберто Бандінеллі, який у цьому будинку відкрив 1629 року першу постійну пошту у Львові. А ось у кінці 16 ст. цю ділянку придбав львівський аптекар Ієронім Віттенбергер, званий у Львові Ярошем Ведельським.
Палац Бандінеллі
За найновішими європейськими медичними поглядами 16 ст., вже не вважалося, як у Середньовіччі, що причиною епідемій є “погане повітря”, а що їх розносять маленькі істоти, які, подібно до насіння, оселившись у людському організмі, пожирають його. Тому головне завдання лікарі вбачали у тому, щоб вивести ці істоти з організму. Ось чому таким модним вважали кровопускання. Але найпоширенішими були різні сечогінні та прочищуючі засоби під назвою “воміти”, або “пурганти”, звідки походить назва сучасного пургена. Саме один із таких “вомітів” винайшов Ведельський, який, за словами його сучасника, аптекаря і доктора медицини Яна Алембека, про якого мова
піде далі, був “дуже коштовним і надійним”. Торгівля ним у великих розмірах
і дала змогу пану Ярошу побудувати собі наріжну кам’яницю на Ринку.
Минуло більше століття після смерті Ведельського і зведений ним будинок у другій чверті 18 ст. переходить у власність двох львівських вірменів: Пірамовича і Моронського, останній був лікарем.
Палац Бандінеллі на площі Ринок у Львові
Через один номер від будинку Ведельського розташований шедевр ренесансної архітектури – Чорна кам’яниця (№4). У міських актах вона звалася
“Лоренцовичівською” від імені власника, аптекаря Яна Лоренцовича, який
у 1596 році придбав ще недобудовану кам’яницю і завершив її спорудження. Лоренцович прибув до Львова з Вільна, прийняв міське громадянство
і швидко доробився значного маєтку. Свої фахові послуги він надавав не лише львівським міщанам, але навіть родині князів Заславських. Як і інші ароматарії (так називали в той час аптекарів), він торгував нарівні з ліками медом, мигдалем та іншими ласощами, а на допомогу собі тримав “інспектора”.
Справи Лоренцовича йшли чудово до 1607 року, коли він, вже перебуваючи на посаді війта (судова посада), у зрілому віці записується на студії до Краківського університету. Виїзд на навчання підриває його матеріальний добробут, бо з Кракова тяжко було керувати аптечною справою, коли у Львові конкурентами виступали 15 лише католицьких аптекарів. Так Лоренцович заходить в борги, розтрачує довірені йому громадські та приватні гроші, а кредитори притягають його до суду. До них приєднується і зверхник аптекаря кн. Олександр Заславський, на вимогу якого на майно Лоренцовича було накладено арешт. Схоже, однак, що це був хитрий хід для порятунку маєтку заслуженого для князя фармацевта, бо досить швидко представник
кн. Заславського зрікається перед судом від претензій, хоча секвестр було
поновлено лише після смерті Лоренцовича в 1618 р.
Львів, чорна кам’яниця. Фото Адама Лєнкєвіча
З боргами батька розрахувався син Ян Юліан, який від 1626 року відновлює спадкову officina aromataria. Як і батько, він перебував на службі у князів Заславських. Авторитет Лоренцовича допомагав йому і у веденні громадських справ. У 1634 році саме його магістрат висилає на переговори зі збунтованими передміщанами Галицького передмістя. В ті часи Юліан займався вже виключно медициною, аптеку ж передав зятеві, доктору медицини Габерману і тільки згадував часи, “коли він аптеку тримав”.
Помер Лоренцович у 1645 році. Ще раніше, у 1637 р., пішов зі світу його зять. Його вдова, Регіна Лоренцович, вийшла заміж за доктора медицини Маріана Ніканора Анчовського. Справу аптеки Лоренцовичів тепер продовжувала родина Анчовських. Саме з часів одного з них, також доктора медицини Мартина Анчовського, походять скульптури на фасаді кам’яниці. Тут, поряд зі статуями Мадонни, ми бачимо фігуру св. Мартина, що нагадувала доктору про милосердя, яке він повинен був випромінювати подібно до святого патрона, котрий відрізає шмат свого плаща, щоб зігріти жебрака.
Чорна кам’яниця, 1960-ті рр.
Про патронів лікарської справи і захисників міста під час епідемій повинні були нагадувати і дві інші статуї, які розташовані на карнизі перед пілястрами другого поверху. Одна з них зображає блаженного Яна з Дуклі. Ян з Дуклі, один із канонників тоді ще дерев’яного і маленького монастиря бернардинів, помер від чуми у Львові 1470 р. Невдовзі його могила набула чудодійної сили, виліковуючи хворих. Серед тих, хто отримав заступництво Яна з Дуклі, був і майбутній монарх Ян Казимир, в той час ще королевич, який захворів на віспу, але одужав, тоді як його брат помер. Скульптурний надгробок св. Яна з Дуклі можна побачити в церкві святого Андрія, колишньому монастирі бернардинів.
Св. Ян з Дуклі. Фото Мар’яни Іванишин
Друга скульптура зображає св. Станіслава Костку. Його ім’я пов’язане з жахливою епідемією чуми, яка накрила Львів у 1623 р., про неї ми також розповімо згодом. Того року, в одну з теплих липневих ночей на Краківському передмісті (район початку сучасної вулиці Б. Хмельницького), серед дерев’яних і мазаних хаток зі солом’яними і ґонтовими дахами без господарів, які або померли від пошесті, або полишили житло, спалахнула пожежа. Вітер роздмухував полум’я, яке швидко зжерло більше тисячі будівель і сунуло просто на місто до Краківської брами. Але в цей час над вежею брами (що було підтверджено свідками і запротокольовано єзуїтами) з’явився на хмарах святості св. Станіслав Костка разом зі святими Ігнатієм і Ксаверієм і своїм плащем затулив місто від вогню – пожежа вщухла. Надалі під час епідемій львів’яни-католики молилися св. Станіславові Костці.
Св. Станіслав Костка. Фото Мар’яни Іванишин
Але повернімося на площу Ринок. У 1732 році в нащадків Анчовського Чорну кам’яницю придбав аптекар Франтішек Флоріан Вешньовський і таким чином аптека в цьому будинку працювала аж до його смерті у 1750 році.
В.ЧЕРНОВ, П. ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
![Перші дві сторінки Реєстру 1649 року, а також остання з власноручним підписом гетьмана "Богданъ Хмельницкий Гетманъ Войска Его Кр. Мл҃сти Запорозкого рука власна". [6]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2022/08/04-Storinky-Reiestru-1649-roku.jpg?ssl=1)
![Фрагмент з книги Яна Чарновського "Україна і Запоріжжя..." [8].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2022/08/05-Frahment-z-knyhy-YAna-CHarnovskoho-Ukraina-i-Zaporizhzhia....jpg?ssl=1)
