На історичній мапі України цілий ряд місцевостей позначенні як центри духовності, освіти та культури. Вони відігравали й продовжують відігравати важливу роль у вихованні прекрасного, пошуках правди, істини та справедливості.
У певний період їх життєдіяльність під впливом історичних процесів була активною, іноді уповільнювалась, але особлива атмосфера неповторності та вибраності не полишала і не полишає ці куточки землі, які притягають до себе, змушують замислитись про сенс людського буття.
На Волині таким місцем, безперечно, є Почаїв. Саме у місцевій Лаврі створені визначні пам’ятки нерухомої та рухомої національної культурної спадщини. Почаївська Успенська обитель як осередок чернечого богошанування, справедливо асоціюється із всесвітньо-визнаною місцевістю “Волинським Афоном”, історія та сьогодення якого приваблюють до себе, не залишають байдужими, змушують задуматись, надихають на звершення.
Вітчизняна культурна спадщина творилась різними поколіннями українців. Її складовою є релігійне життя, що вже більше тисячі років тісно пов’язане з християнською Церквою, яка в різні періоди зазнавала конфесійної роздробленості. Відтворення історії духовного життя українського народу поставило на порядок денний питання про науковий аналіз та світське осмислення всіх сторін діяльності такого могутнього і важливого інституту минулого, як монастир.
Ті духовні надбання, що вдалося зберегти, тепер є складової національної культурної скарбниці, їх важливість важко переоцінити. Це рукописні праці, літописні зводи, документальні пам’ятки, стародруки, твори живопису, скульптура, ювелірні речі тощо. Сьогодні значні скарби християнської культури знаходяться в храмах, монастирях, а також зберігаються в музеях, архівах, бібліотеках, приватних колекціях. Волинська земля була причетною до створення багатьох пам’яток, тому не випадково саме тут зберігається значна їх частина. Вони є важливим історичним джерелом, адже одночасно з матеріальними пам’ятками протягом віків за монастирськими брамами йшов процес накопичення неоціненного духовного досвіду.
Одним із найголовнішим центрів духовності на теренах Волині була й залишається Успенська Почаївська лавра. Перші сторінки її праісторії оповиті туманом легенд та переказів. Із плином часу відомості про чернече життя на Почаївській горі стають більш повними. Вони тісно пов’язані з життям місцевого соціуму, поступ якого сприяв розвитку цієї християнської обителі.
Започаткування наприкінці XVI ст. Почаївського Успенського монастиря як спільножитної общини проходило одночасно із значними змінами в житті Київської митрополії Константинопольської патріархії, коли частина єпископату Православної Церкви приєдналась до Католицької Церкви. Саме з Волині розпочинається процес творення нової Церкви візантійського обряду, яка постала на Берестейському соборі (1596 р.), визнавши своїм першоієрархом не Константинопольського патріарха, а папу Римського. З цього часу в Речі Посполитій, до складу якої входила значна частина українських земель, відбувається протистояння Православної (не визнаної владою) та Унійної Церков. Остання, утворившись на основі православних парафій, поступово включала до свого складу нові храми та монастирі.
Почаївська обитель від часу заснування її Анною Гойською, через першого ігумена Неофіта та його наступника Йова провадила кроки з легітимізації Київської митрополії Константинопольської патріархії. Цьому сприяла волинська шляхта, яка плекала традиції своїх предків. Саме за часів Желіза обитель здобула багатьох нових благодійників. За сприяння подружжя Домашевських, на Почаївській горі постав Троїцький собор.
Своєю діяльністю Йов Желізо наближав цей чернечий осередок Волині до відомого Афону. Після смерті почаївського ігумена монастир притягує до себе не лише відбитком Стопи Богородиці та чудотворною іконою Богоматері, але й нетлінними мощами преподобного Йова. Створенню особливої атмосфери на Почаївській горі сприяла подія 1675 р., що увійшла в монастирську історію через переказ про військову облогу, коли, за молитвами почаївських насельників, відбулося дивовижне явлення Пріснодіви та святого Йова, які захистили обитель від ворогів.
1686 р. Київська митрополія та Почаївський монастир як її складова переходять у юрисдикційне підпорядкування Московської патріархії. Унаслідок цього, згодом, відбувається зміна не лише юрисдикційної, але й конфесійної належності монастиря. Датою перепідпорядкування обителі, завдячуючи документам, що збереглись як в монастирському, так й інших архівах, є 1712 р. Закономірність цієї події була продиктована геополітичними змінами того часу на теренах Волині. Отримання нової юрисдикційної належності почаївськими насельниками відбулось в добровільний спосіб та було спричинено послабленням впливу москви у Волинському регіоні. Крок почаївських православних ченців до визнання себе складовою частиною Унійної Церкви можна пояснити тими умовами, в яких опинився монастир після ліквідації Луцько-Острозької православної єпархії, та внутрішньою готовністю братії до його здійснення. Розвиток державно-церковної ситуації привів насельників Почаївської гори до відповідного вибору. Православні дослідники тогочасну зміну юрисдикційної належності пояснюють тим, що це було “угодно” провидінню, для майбутнього зростання Успенської обителі. Вважаємо, що насельники Почаївського монастиря, змінюючи юрисдикційне підпорядкування, вивели обитель з майбутньої духовної ізоляції, примирились з ситуацією, що склалась та увійшли до складу Унійної Церкви, до якої раніше приєднались частина православних монастирів Київської митрополії.
Справді, XVIІІ ст. ознаменувалось для Почаївської гори не лише появою нового господаря, але й трансформаціями, що перетворили монастир у видавничий та освітній осередок, змінили його архітектурне обличчя. Новий монастирський фундатор Миколай-Василій Потоцький доклав максимум зусиль для здобуття Почаївською обителлю найбільшого авторитету не лише у василіанському середовищі. Коронування ікони Почаївської Божої Матері зробили її також святинею Католицької Церкви. Активна робота почаївської друкарні, вишуканість монастирських друків привернули увагу до них і представників православного середовища.
Розбудовуючи обитель протягом більше ста років, василіани шанобливо ставились до монастирських святинь, сформували її архітектурне обличчя, започаткували та потужно розгорнули видавничу справу. Проте, результат їхньої освітньої роботи призводить до усвідомлення власної належності до польської традиції, історії та культури. Відданість Польській державі почаївські василіани зберігають й після зникнення цієї країни з мапи світу (1795 р.).
Необхідно зазначити, що функціонування Почаївського Успенського монастиря ЧСВВ, посеред іншого, здійснювалась за чотирма напрямками:
1) пошанування монастирських святинь;
2) активна книгодрукарська робота;
3) перебудова монастиря;
4) освітні заходи.
Діяльність почаївських василіан, хоча не в однаковій мірі, проте все ж враховувала певні фактори:
- східні традиції Унійної Церкви;
- латинський чинник католицизму;
- перебування монастиря спочатку в складі Речі Посполитої, згодом – Російської імперії;
- українське етнічне середовище.
Чи не найпотужніше розвивалась видавнича діяльності обителі. Почаївський монастир василіанської доби намагався за допомогою книгодрукування охопити увесь спектр впливу християнської спільноти на території розповсюдження монастирських видань. Вихід церковнослов’янських, україномовних та польськомовних книг, а також латиномовної літератури, засвідчив асиметричне, нелінійне спрямування національно-конфесійної орієнтації обителі. Готуватись до нових змін, а по суті повернення до стану, перед 1712 р., почаївські насельники розпочинають уже з 1793 р., коли Волинь стає складовою частиною російської держави.
На відміну від першої зміни конфесійної належності, друга (1831 р.) в Почаївській обителі проходить не за власним бажанням братії. Майже сорок років Успенський монастир, перебуваючи на території росії, залишається в підпорядкуванні Унійної Церкви. Приводом до зміни його юрисдикційного підпорядкування стає відкрита підтримка ченцями, вчителями та учнями монастирського училища Польського повстання. Причини ж знову ховаються в геополітичних поворотах, що проходять на теренах Волинського регіону наприкінці ХVIII ст. На протилежність 1712 р. – після перепідпорядкування 1831 р., обитель майже повністю отримує нових насельників. Таким чином монастирська братія налагоджує власну діяльність з чистого аркуша, використовуючи технічну базу попередніх господарів.
Ситуація першої третини ХІХ ст. була подібною до тієї, що існувала до поч. ХVIII ст. Відмінність полягає лише в тому, що почаївські василіани, відчуваючи власну національну та державну приналежність вибирають шлях боротьби. Православні ж насельники Почаївського монастиря в 1712 р., за відсутністю власної державної потуги, не вбачали в московській державі, яка виступала на їхній захист, того державного утворення, з яким пов’язували свою національну ідентифікацію.
Почаївські ченці початку XVIІІ ст. після прийняття унії спочатку не переймалися проблемою своєї належності до національно-державного утворення у зв’язку з тим, що за відсутністю власної державності, свідомо та підсвідомо патріотичні почуття українців не могли бути відданні Речі Посполитій. Лише через століття після того, як частину насельників обителі складають етнічні поляки, та відповідного освітньо-виховного вишколу, значна частина почаївських василіан почала вважати себе складовою польської держави, ідею відродження якої відкрито підтримує під час Польського повстання 1830–1831 рр. Результат цих подій закономірно розв’язує ті протиріччя, що накопичились навколо Почаївської гори за більше як двохсотлітній період попереднього існування.
1831 р. було прийнято державне рішення про передачу Почаївського монастиря Київській митрополії московської патріархії. Пришвидшенням його легітимації для російської влади стали антидержавні виступи почаївських василіан.
Українське середовище Успенської обителі закономірно залишило в її діяльності відповідний відбиток. Із огляду на місце розташування монастиря, природнім було явище друку в унійну добу україномовних видань, з огляду на місце розташування монастиря. У другий православний період російська стає мовою часописів, монастирської документації та внутрішнього спілкування в обителі. Проте, незважаючи на боротьбу з українським сепаратизмом, у почаївських дрібних друках (“Почаївський Листок”) публікуються україномовні твори.
Після підпорядкування 1831 р. Успенського монастиря Київській митрополії московської патріархії відразу постає питання про новий статус обителі. Це обумовлено архітектурною величчю монастирського ансамблю, а також необхідним укріпленням позицій москви на теренах Волинно-Галицького регіону. Через набуття офіційного статусу Лаври (1833 р.) Почаївський монастир стає в один ряд з подібними обителями в Києві, москві та петербурзі.
Усе ХІХ ст. Почаївська лавра намагається видозмінити своє архітектурне обличчя, надати йому ортодоксальних рис. На початку ХХ ст. обитель доповнюється Троїцьким собором, який постає в пам’ять про храм, споруджений 1649 р. на Почаївській горі за сприяння подружжя Домашевських. У другу православну добу монастир, продовжуючи традиції своїх попередників, залишається вагомим друкарським центром, проте з мистецького боку лаврські видання поступаються унійним. Потужним освітнім осередком монастир також не стає. Як і у василіанську добу, обитель продовжує розвивати господарську складову своєї діяльності.
Напередодні Першої світової війни Почаївська лавра під імперськими гаслами вшановує пам’ять українських козаків, що віддали своє життя за волю та свободу в битві під Берестечком (1651 р.). Підтримують ініціативу почаївських ченців і жителі Волині, які справедливо вважають козаків Богдана Хмельницького захисниками України.
Заперечення апологетами “русского единства” самостійного розвитку українців та існування їх як етнічної одиниці на початку ХХ ст. підтримано частиною насельників Почаївської лаври. Вони активно пропагують політичні ідеї “Союзу російського народу”, використовуючи друкарські засоби та стовиривши спеціалізоване монастирське братство. У зв’язку з цим почаївські монахи-союзники, підтримуючи єдність та неподільність Російської імперії, намагаються використати героїчні сторінки історії українців. Орієнтація насельників Почаївської гори на Росію, як державу, що відновила в Успенській обителі православ’я, є своєрідною ознакою вдячності до неї. Водночас це свідчило про побоювання щодо можливого повернення унії. Вільнішими від тогочасної державної ідеології відчували себе жителі Волині, для яких поняття “Русь” та “Україна” були невіддільними.
Тут формувався національний простір, у якому відбуваються різноманітні процеси, пов’язанні з розвитком української спільноти.
Недовготривалий період української державності (1917–1919 рр.) допомагає насельникам Лаври збагнути національно-політичні та церковно-релігійні трансформації, що розпочались в Російській імперії на зламі ХІХ–ХХ ст.
Часткове сприйняття почаївськими ченцями ідей місцевого населення засвідчує, що його національне коріння отримало поступове зростання на ґрунті, засіяному всім перебігом історичних змін, до яких була дотична Почаївська лавра.
Вкорінення української ідеї на Волині й після її входження до складу Другої Речі Посполитої (1921 р.) наближає Почаївський монастир до місцевої української громади, яка перебуваючи знову в бездержавному стані, намагається впливати на Успенську обитель шляхом проведення спільних культурно-просвітницьких заходів. Як і в попередні періоди своєї діяльності, Лавра одним зі своїх пріоритетів вважає освітню роботу, яку вимушено реалізує в площині польської державності та української ідейності, що для православної обителі була близькою.
Майже столітня доба Почаївського монастиря в юрисдикції російської православної церкви (1831–1924 рр.) позначена помітними національно-конфесійними перетвореннями, що відбувались як реакція на суспільно-політичні зміни. В результаті відповідних трансформацій український чинник, що, всупереч протидії його існуванню та впливу, закономірно виявляє себе у всі періоди життя монастиря та призводить до визнання Лаврою етнополітичної реальності та власної присутності в національному просторі українців.
1597 р. обитель Почаївська постала як відповідь на зміни в церковному середовищі. Її творцями були місцеві мешканці, які використали повноваження прибулих представників Православної Церкви задля збереження власної релігійної традиції, а разом з тим і власної етнічної ідентичності. У цьому напрямку Почаївський монастир рухався протягом усієї своєї історії. Цей шлях був різновекторним, але 1924 р. привів Лавру і всю Православну Церкву на Волині до лона Церкви-матері – Константинопольської патріархії.
У другій половині 20-х – 30-ті рр. ХХ ст. Почаївський монастир продовжує перебувати в складі Православної Церкви в Польщі. У той час “Безпартійний блок співробітництва з урядом” виступає з вимогою українізації богослужбової мови. 1933 р. в Почаєві відбувається маніфестація. Кількість її учасників складає близько 20 тисяч осіб. На лаврській дзвіниці розгорнуто довжезний жовто-блакитний прапор. На монастирському подвір’ї чисельні українські прапори та написи: “Хочемо Української церкви”, “Хочемо тільки українського єпископату”, “Хочемо української богослужбової мови”, “Діонісію, геть до Москви”, “Почаївська лавра мусить бути українською”. Також Лавра протистоїть передачі її Католицькій Церкві, згідно процесу ревіндикації, який триває в Польській державі.
З початком Другої світової війни обитель опиняється в радянському союзі (1939–1941 рр.), опісля на території рейхскомісаріату “Україна” нацистської Німеччини (1941–1944 рр.) та знову срср, повертається в юрисдикцію московської патріархії (1944–1991 рр.).
8 жовтня 1942 р. ознаменовується для Почаївського монастиря укладанням у його стінах “Акту поєднання” Української Автономної Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви. Вони підпорядковуються, відповідно московській патріархії та Варшавській митрополії. Поєднавча угода двох Православних Церков передбачала майбутнє скликання Всеукраїнського церковного Собору. Її досягнення, хоча й короткочасна дія в час війни стала можливою “завдячуючи” й антицерковній попередній дворічній політиці на Волині радянської влади, та поверненням певної стабільності в життя Церкви її наступників. Як свідчать перекази, в період Другої світової війни, почаївські насельники, зокрема цілитель Амфілохій, виконуючи заповідь про любов до ближнього, допомагають тим, хто боронить рідну землю від завойовників, зокрема воякам Української Повстанчої Армії.
Далі, в радянський період, почаївські ченці зазнають переслідувань атеїстичної влади. Наприкінці 50-х рр. монахів Георгієвського скиту на Козацьких могилах насильно вивезено. У цей час перестає функціонувати й Почаївський СвятоДухівський скит. У Лаври конфісковано земельні ділянки, приміщення, а коли не вдається зруйнувати її економічно розпочинається виселення монахів.
Розпад Радянського Союзу та утворення незалежної Української держави (1991 р.), Почаївський монастир відчуває вже наступного року, коли невдалу спробу підпорядкувати обитель новоствореній Українській Православній Церкві Київського патріархату здійснює намісник Лаври Яків Панчук. Ця сторінка історії Почаївської лаври підтвердила факт появи на мапі Європи нового державного утворення. Тоді “Волинський Афон” не готовий був до сприйняття нової суспільної дійсності.
Становище українського православ’я 1992–2018 рр. було зумовлено довголітнім попереднім бездержавним станом України, через який Православна Церква не здобула автокефалію, як це відбулося в Греції, Болгарії, росії. Сьогодні новонароджена Православна Церква України закономірно стає рівноправною сестрою в сім’ї Православних Церков, всупереч шаленій протидії москви, впливи якої повсякчас відчував Почаївський монастир у відсутності державності українців.
Минуле Почаївської лаври тісно пов’язане з колишньою бездержавною Україною, яка зазнавала принижень, гонінь та утисків. Її майбутнє повинно пов’язати чернечу братію, монастирських прочан, усю обитель з новою сучасною Україною – сильною, авторитетною, мудрою, яка робитиме все можливе, щоби насельники Почаївської гори не знали насилля, не залежали від обставин, що складаються за монастирською брамою і для яких держава Україна буде батьківською домівкою, з якої вони усвідомлено прийшли до чернечої спільноти, що стала їм другою родиною, яка веде до спасіння душ власних та усіх тих, кого покличуть до себе святині “Волинського Афону”. На цьому шляху, з Божою допомогою, монастир та його насельники своїми молитвами відкриваючи шлях спасіння усім струдженим та обтяженим, шукатимуть злагоду з навколишнім світом.
Минуле Почаївської обителі підтверджує, що монастир в усі часи залишався особливим, шанованим куточком Волинської землі. Прославляючи милість і благодать Божу, посередництвом святинь пов’язаних з образом Богородиці, місцеві ченці намагаються зробити усе можливе, щоб усі, хто побуває на Почаївській горі зміцнили свою віру в силу Господню, отримали надію у виконання Божої волі, задля здобуття вічного життя, любові до Творця усього сущого та своїх ближніх, сповнились жалем та покаянням у власних прогрішеннях.
Попри всілякі перешкоди Почаївська гора була є і буде особливим місцем Волинського краю, звідки і надалі йтимуть безперервні звертання до сил небесних про спасіння мешканців усього світу. Лише спільно, враховуючи минуле Успенської обителі українці повинні зробити усе можливе, щоб гармонія у відносинах монастиря та суспільства стала природним явищем, прикладом християнського порозуміння, моральної досконалості та мудрості.
Зараз на “Волинському Афоні”, як й усі роки життя тут чернечого осередку, його насельники возносять молитви, посеред них, одні з головних про єдність християнської Церкви. Історичний досвід вказує, що запорукою церковної єдності та сили є держава, яка дбає про неї. Лише могутність України закономірно розв’яже ті протиріччя, що існують у міжцерковних стосунках. Попри все, віриться, що Успенська Почаївська лавра й надалі залишатиметься християнською твердинею Волині – місцем порозуміння та любові.
Історія Успенського монастиря в Почаєві буде продовжувати хвилювати дослідників світських та церковних, пересічних громадян, усіх тих, для кого ця Волинська святиня є близькою та нерозгаданою таємницею, що манить до себе, знов і знов, змушує повертати до неї в своїх думках, помислах та молитвах. На дорозі пізнання сторінок монастирської минувшини, майбутніх відкривачів нових джерел очікують не легкі пошуки, які при наполегливій праці розкриють невідомі сторінки біографії обителі та допоможуть осягнути діяння її господарів та їх взаємозв’язки з суспільством.
Надіюсь, що нариси з історії Почаївської лаври, з якими Ви зможете знайомитись цього року першого дня кожного місяця на сторінці Фотографії старого Львова допоможуть більш повно розуміти минуле, шанувати його творців, робити життя наповнене добрими справами.
Олександр БУЛИГА
директор комунального закладу “Рівненський обласний краєзнавчий музей” Рівненської обласної ради, почесний працівник туризму України.
