Колоритний гурт T.HUTSULS із прикарпатського міста Коломия презентує свій новий сингл «Хвилями». Це пісня, яка відверто оспівує емоції війни – ті, які за останні півроку відчуває кожен українець: страх, втому, втрату, біль, жаль, зневіру, і обов’язково – надію, любов та віру.
Авторка пісні «Хвилями», вокалістка T.HUTSULS Алекса Цимбал із власного досвіду знає, що таке втратити дім. У 2014-му дівчина через війну росії проти України була змушена полишити рідний Слов’янськ, що у Донецькій області, – і переїхала у Київ. А цього року у лютому – перемістилася із Києва у гуцульський край – місто Коломию, де й знайшла команду творчих однодумців – масштабний культурологічний проект HutsulPlanet. Тепер у Коломиї, на студії HutsulPlanetRecords, творить свої нові пісні.
— Головний месседж, який ми несемо у цій пісні, – це надія і віра. Вони ніколи не помруть, – каже Алекса Цимбал. – Століттями, покоління за поколінням, українці виборювали право на власну свободу, а діти щоразу продовжували справу своїх батьків. Пісня «Хвилями» – це пісня-емоція про боротьбу, у якій світло завжди переможе темряву, попри всі незгоди.
T.HUTSULS – новий проект в українській музичній культурі. Створений восени 2021 р. Сучасний саунд у поєднанні з унікальними звуками гуцульських народних інструментів – цимбалів, трембіти, дримби, сопілки, дуди, флояри… Сміливі тексти та актуальне звучання. Тренди у музиці, переплетені з автентикою. Модно й неординарно, стильно й експресивно, мелодійно й емоційно. І при цьому – обов’язково щиро, вільно та правдиво. Тільки – true! Перший сингл T.HUTSULS під назвою «Нічна» одразу увірвався в ефіри всеукраїнських радіостанцій, а відеокліп отримав схвальні рецензії.
Кадр з кліпу на пісню «Хвилями» гурту T.HUTSULS
T.HUTSULS – один із проектів у рамках масштабного культурологічного руху під назвою Hutsul Planet, який прагне відродити, зберегти і примножити гуцульську культуру у всіх її проявах.
Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав'ярня "Центральна". Фото 1910 р.
У Львові переважно всі люблять каву. Навіть ті, хто приїздить до Львова з інших міст, за деякий час теж починає любити каву. Нині, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, хочемо підтвердити це твердження фактами. Розкажемо кавову історію Івана Боберського.
Сьогодні виповнюється 149 років від народження відомого українського педагога, громадського та військово-політичного діяча, видавця, редактора, журналіста, мецената Івана Боберського (1873–1947). Про його суспільно-культурну та військово-політичну діяльність з’явилося вже достатньо багато розвідок, зокрема й на сторінках сайту Фотографії Старого Львова. Однак, чимало таємниць є з його повсякденного життя. Мало кому відомо, що у житті Івана Боберського кава займала особливе місце. Відомості про це знаходимо у його щоденнику, листуванні, різних замітках в особистому архіві.
Голова українського товариства “Сокіл-Батько” Іван Боберський з почесною булавою після її вручення. Львів, вул. Руська, 20, дворик “рухівні” (спортивного залу) українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”, здогадно 10 вересня 1911 р. Світлина опублікована у виданнях “Українські Січові Стрільці. Збірник фотографій до історії Українських Січових Стрільців у шести тематичних збірках” (Львів, 2003 р.) та “Мала фотоенциклопедія Українських Січових Стрільців” (Львів, 2004 р.). Збірка світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Особливо цінним джерелом, що вказує наскільки він полюбляв пити каву є його «Дневник» (щоденник). Документ охоплює час від 15 вересня 1918 року до 22 травня 1919 року. Перебуваючи в еміграції, спочатку з 1920 року у Канаді, а з 1932 року – у Югославії, Іван Боберський упорядкував щоденник (22 жовтня 1944 року – кінцева дата упорядкування записів) й один примірник надіслав до «Українського музею» в Празі (цей примірник згодом опинився у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України), другий – до Національної бібліотеки у Відні, третій – Осередку української культури і освіти у Вінніпезі. У 2003 році третій примірник «Дневника» Івана Боберського упорядкував та опублікував Юрій Мицик. На сьогоднішній день вдалося віднайти два примірники «Дневника», що зберігаються у Києві та Вінніпезі.
У 1918 році Іван Боберський писав свої нотатки у різний час доби та обставинах. Частину записів зроблено ним у кав’ярнях Львова та Відня. Час від часу він вказував навіть ціни на каву.
Отож, у «Дневнику» Івана Боберського за 1918 рік знаходимо декілька цікавих записів про каву та поціновувачів цього запашного напою:
Дня 26.ІХ.1918, четвер, Львів
Вечером йду до молочарні Вовка. Власник виглядає дійсно дещо вовкувато на лиці і в поведению. Але це українець і треба подивляти, що держиться на поверхні і дає добрі страви. Вечеря коштувала мене із 30 корон. Говорю з Михайлом Возняком. Він спокійний і скромний. Хоче оцінювати українське письменство, як воно росте і як виглядає, що треба додати до нього і як плекати, щоб виховало нарід, свідомий своїх обов’язків і прав. Письменство все є сніданням, або обідом, або вечерею, або перекускою для ума, щоб набирав більшої сили.
Пишу це в каварні «Сансусі». На Західнім фронті, а також над Вардаром перемагає Антанта. До вивідчика часопису «Daily Telegraph» сказав головний вожд Фош: «Ми переступили верх гори і йдемо в діл. Коли дістанемо розгін лявіни, тим ліпше».
Кава і три тістечка 4 корони, напивок для пивничного і для платіжного по 20 сотиків. Година 1-ша в ночі.
Дня 11-го жовтня 1918, п’ятниця, Відень
В прегарній каварні «Райхстрат» обговорив з Білинським видання творів Руданського з мистецько виконаними образцями. Село і місто повинні читати українські книжки, але книжки мають притягнути змістом і виглядом.
Пшеничну муку, яку я привіз для жени, попакував я і виложив на шафу в бюрі управи, щоб лишилась сухою. Чай і кава у Відні все ще добрі, але харчів мало. Місто посідає особливший чар, як ніяке друге німецьке місто в Європі. Навіть війна не потрафила попсути природної ввічливости віденців.
Дня 13-го жовтня 1918, неділя, Львів
По тих бурливих розмовах пішов я успокоїтись до каварні «Roma» при площі Фредри, де збігається сім вулиць. Камениця в шкотським стилю, каварня в приземеллю (партері) дуже приязна.
Дня 21 жовтня 1918, понеділок, Львів
Ми [разом з Сенем Горуком. – А. С.] зайшли оба до каварні поговорити і переглянути часописі.
Іван Боберський (перший справа) п’є каву і читає часопис «Діло». Зліва направо: Ярослав Весоловський, Володимир Темницький, Володимир Дорошенко. Відень, 1915 р. Світлина з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Дня 22.X.1918, вівторок, Львів
Рано несу білля до прання, на снідання п’ю каву в Центральці. Професор Юрко Рудницький питає мене, коли піде до друку його повість, що її купив «Сокіл-Батько». Відповідаю: «Хочемо печатати, дохід потрібний на закупно землі під «Український город», але якийсь неспокій довкола».
Дня 24.X.1918, четвер, Львів
На снідання в Центральці стрічаю Ґорука і Панчака. Панчак має дивно поморщене, старе лице, хотяй молодий. Переходить попри нас Северин Левицький, вже сивий, а прецінь цілком не старий. Кава коштує 1 корону, три тістечка по короні, снідання виходить якесь дороге.
Між 1-шою і 2-гою, на обіді, укладаю лист до архикнязя. Йду до народної гостинниці і заповідаю Букшованному, що о 7-мій передам йому лист до Вишиваного. Заходжу до каварні, є Цегельський, передаю йому нарис листа, чи не додасть якої замітки.
Сень Горук
Дня 28.Х.1918, понеділок, Львів
Читаю і пишу в Музеї, потім на каварні. Всі каварні не наші. З цілої Галичини приїздять українці до Львова і не потрафили уладити й утримати навіть однієї української каварні. Коли я одного разу зайшов в Празі до якоїсь каварні при площі Вячеслава і замовив в німецькій мові каву, удали, що мене не видять. Чекаю, чекаю, чекаю, чекаю, нема кави. Тоді відозвався я до обслуги по-українськи. Зрозуміли, що мають перед собою якогось слов’янина, який в чеській каварні відважився ґерґотати по-німецьки. Подали каву, цукор і краяну булку з приязним усміхом. Потрібна у Львові каварня, де говорять зі слов’янами виключно по-українськи, стіни украшені на український лад, прислуга у вишиваних сорочках і синіх жупанах. Кава, печиво, всякі напитки мусили б бути перворядної якости. Це могло б статись, коли б свої однодушно підперли свого.
Замовляю кілька тістечок і пишу дальше. Якась жадоба солодощей, бо чуюсь змучений.
Дня 29.X.1918, вівторок, Львів
В молочарні кава з молоком 8 корон. Приніс я з собою 12 яєць, щоб в молочарні зварили мені на твердо. Це домашній припас. В каварні кава, чай і булочки 2,70 корон. Гроші стають якісь безсильні супроти хліба, молока і масла.
Дня 2.XI.1918, Львів, субота
На вечерю вийшов я скорше, бо вчора прийшов перед замкнені двері. Приніс я два медівники для Добрянського. Зайшов однак ще на короткий час до каварні Сансусі на часописі. Читаю, якийсь панок зближається до мого столика, показує на котрийсь часопис і каже: «Czy mogę prosić?». Відповів я дуже ввічливим тоном: «Прошу дуже, свобідне». «Nie rozumię, wolne?» – відповів панок, взяв часопис, вернув до свого стола і говорив голосно до пивничого: «Панімаєтє? Ето істінно рускі народ. Маєте ґаваріть только па рускі. З мной нє шуткі». Повтаряв це кілька разів, голосно на цілу порожню каварню, бо сидів в ній лишень він і я. Пивничий нічо йому не відповідав, але коли приносив мені каву, запитав зниженим голосом: «Чи безпечно?» – Успокоюю його відповіддю: «Стійки ходять, длячого малоб бути небезпечно». Часописі прочитані, плачу вісім і пів корони, одягаю плащ, припоясую ремінь з баґнетом, надіваю мазепинку на голову. Панок дивиться люто, але нічо не говорить. Я також нічо не кажу і виходжу мовчки з каварні. Спішусь до Музея, де пакуємо до 9-тої години.
Дня 3.ХІ.1918, неділя, Львів
Йду на снідання до Вовка. Дві кави і медівник 3 корони. Питаю Вовка: «Робили ви вчера службу?»– «Був я до 8-мої в Народнім Домі. Надїхали фаєрвахи і їх наші гальмували. Стрілили, бо не хотіли станути, а потім їх завернули. А одного з наших вбили, таки наші». Не питаю дальше, бо це вже може бути видумка, щоб щось нечуваного оповісти.
Народний дім, кін. ХІХ ст.
Дня 14.XІ.1918, четвер, Львів
Під червоною плахтою з військового намету не змерз я нині в ночі. Випив каву з цукром, дві склянки, яку набрав я собі впрост з возової кухні на подвірю Ратуша.
Дня 15.ХІ.1918, пятниця, Львів
Рано, по каві пійшов я до намісництва. При каві був молоденький хорунжий в чоботах з холявами і з острогами. Десь, видно, служив в провіянтовім таборі. Тепер не їде на коні, ані на возі. Пощо йому острогів? Командант залоги магістрату також з острогами і в високих жовтих чоботах. Харчовий Метельський також з острогами. Всі опинились з поля на бруці.
На вечерю пироги і кава, але я голоден.
Дня 16.ХІ.1918, субота, Львів
Студінь. В ночі треба вставати і бігати на малу сторону до виходка, де тихо стоїть вонюче озеро. Не пю кави на снідання, хочу їсти лишень хліб, який має мені видати капраль Гера, але його нема в «Портієрці».
Дістаю на вечерю яєчницю, каву з молоком і хліб. Не відчуваю, що я заспокоїв голод по цілодневній біганині.
Іван Боберський. Світлина з автографом. Вінніпег, 31 квітня 1932 р. З приватного архіву Романа Метельського (м. Львів).
Дня 17.ХІ.1918, неділя, Львів
В ночі зимно на підлозі спати. Я скулився в четверо, щоб не замерзнути, встав захриплий, з болем голови, голоден, голоден. Кави не пив я, бракувало мені до цього рішучости, взяв я лишень один бохонець хліба через крати на два дні, зїв скірку, сховав мякушку в шуфляду і вийшов.
Лікар поляк, що зачіпив мене одного разу в центральній каварні, заговорив до мене в городі по українськи, що має много роботи. Кожний робиться приємний і не знає, як збути свою чемність при зміні порядку.
Дня 18.ХІ.1918, понеділок, Львів
На обід росіл з макароном, мясо з бульбою і капустою, без смаку, бо без ніякої заправи. До того горнятко кави. Я був ситий і не боявся зимна і перестуди.
Дня 19.ХІ.1918, вівторок, Львів
На снідання одержав я білу каву. Нині дістав я два бохонця хліба. Незнаю, чому два, а не оден. На обід юшка, мясо з бульбою, макаран з яблоками. Виглядає на празник, але пайки малі.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Боберський І. Щоденник, 1918–1919 рр. / Упоряд. Ю. А. Мицик. – Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 260 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Сова А. Іван Боберський і Листопадові події у Львові 1918 року // Новітня доба / гол. ред. Михайло Романюк; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2020. – Вип. 8. – С. 185–211.
Храм в Черепині потребував збереження і заради цінності та унікальності самої сакральної споруди, і заради підтримання історичної пам’яті про це село, відоме ще з 1410 року, згідно із записами в хроніках. Визначною постаттю національного і релігійного вимірів у міжвоєнний період у Черепині був блаж. п. о. Августин-Климент Цебровський (1888-1943), замордований польською боївкою через патріотичну діяльність, разом із дружиною Олександрою та 16-ма іншими активістами із села… За церквою на місцевому цвинтарі їм всім встановлено обеліск із пропам’ятними надгробними плитами.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Стосовно пришвидшення реставрації стрітенського храму, то все почалося з 2006 року, коли місцевий паламар Антон Боднар розпочав виробляти документи на реставрацію сакральної пам’ятки, яка охороняється державою. В 2015 році була розроблена кошторисна документація. Церкву в Черепині з осені 2018 року відновлювали спільними коштами та зусиллями Департаменту архітектури та розвитку містобудування ЛОДА, Давидівської ОТГ та Пустомитівської райради. Генеральним проектувальником робіт у Черепині стало ДП «Укрзахідпроектреставрація», а головним архітектором проекту був Остап Василина.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Загалом за неповних останні чотири роки було виконано 150 різних видів робіт у самій церкві, а також в дзвіниці та на території церкви. У храмі, завдяки виконавцю робіт ‒ ТзОВ «Сомиг ЛТД» ‒ замінили дубові підвалини стін та бабинця, провели антисептування, відреставрували дерев’яні двері, перестелили підлогу, зробили тепло- та звукоізоляцію, встановили протипожежну сигналізацію, облаштували зовнішнє водовідведення та ін.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Нещодавно автор цих рядків разом із головним редактором сайту Фотографії Старого Львова Романом Метельським, керівником Управління охорони об’єктів культурної спадщини ЛОДА Василем Петриком, мистецтвознавицею і директором Фонду Нагірних Наталкою Філевич, мали нагоду переступити поріг відреставрованого храму у Черепині.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Впав у вічі оновлений позолотою іконостас, церковця «засяяла» новим спектром кольорів на ликах святих і пророків, обабіч церкви дбайливо доглянуто невелику територію, видно відреставровано дзвіницю. Все це свідчить про те, як місцева громада може бути небайдужою до релігійної перлини своєї місцевості і бити у всі можливі дзвони, щоб рятувати її від зникнення з мапи краєзнавчих маршрутів та від забуття у свідомості своїх нащадків.
В понеділок, 15 серпня 2022 року, о 17.00 в галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart (вул. Вірменська, 26) відкривається виставка народного художника України, професора Романа Василика «Заповіт Патріарха Йосифа Сліпого в іконографії», присвячена вшануванню 130-річчя від дня народження предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Патріарха Йосифа Сліпого.
На виставці будуть представлені твори, які ілюструють життєвий шлях владики, розкриваючи його пастирську місію та важливу роль у розбудові національного життя українців.
Роман Василик народився 1947 року в с. Бариш Тернопільської обл., навчався в Ужгородському художньому училищі ім. А. Ерделі та Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв). Багаторічна викладацька діяльність Романа Василика розпочалась 1974 р. на кафедрі проєктування інтер’єрів ЛДІПДМ. З 1988 року обіймав адміністративні посади: завідувач кафедри проєктування інтер’єрів, завідувач кафедри сакрального мистецтва, декан факультету інтер’єру та обладнання, проректор з навчальної робити.
Роман Василик на Міжнародному іконописному пленері в Новиці у 2015 р. (фото Богдана Зятика).
Наприкінці 80-х років з ініціативи Романа Василика в навчальний процес Інституту впроваджено окремі курси вивчення основ сакрального мистецтва. Згодом ця ініціатива переросла у створення окремого відділу сакрального мистецтва, а 1995 р. – у заснування однойменної кафедри.
Сьогодні професор Роман Василик читає лекції з богослов’я ікони, іконографії, провадить авторський курс з іконопису в Академії. Від 2010 року – співорганізатор міжнародних іконописних пленерів, які щорічно відбуваються в Україні та Польщі, а також куратор комплексного оформлення десятків храмів, його авторству належать численні ікони та іконостаси у різних куточках світу.
Цього року професор Роман Василик відзначатиме 75-річний ювілей.
Велетень заввишки 30-40 метрів та з обхватом стовбура у понад чотири метри росте на вулиці Боткіна у Львові.
Садівниця Анна Коляда біля маловідомого трьохсотлітнього дуба у Львові
На запитання Анни «як думаєте, скільки йому років», колеги садівниці висловлюють припущення, що дубу може бути 300 років. «Знайомий дубочок, йому близько 300 років», пише Оксана Луцко.
Наприкінці ХІХ століття у Брюховичах почали створювати курортну зону для мешканців столичного у той час Львова, яка повинна була конкурувати із кращими європейськими купальнями та місцями літнього відпочинку.
Понад 130 років тому у львівському магістраті вирішили, що жителі столиці коронного краю Австро-Угорщини повинні відпочивати гонорово, з комфортом і недалеко від міста. На той час улюбленим місцем літнього дозвілля для заможних львів’ян було містечко Брюховичі. Але для його розвитку і перетворення цієї місцевості на повноцінний курорт бракувало туристичної інфраструктури та пристойного транспортного сполучення – ґрунтова дорога, яка сюди вела, навіть не була посипана щебенем.
Поштовхом для нового життя у цьому “раю для пікніків” стало будівництво залізниці Львів-Белз, яку, на прохання делегації львів’ян, у Відні дозволили прокласти якнайближче до цього містечка. Міська влада Львова навіть вдалася до співфінансування проекту, пожертвувавши на прокладання колії 40 тисяч корон (близько 4 мільйонів гривень за нинішніми цінами, – авт.), а також переконала Чернівецьку дирекцію залізниці закласти станцію посеред Брюховицького лісу, безкоштовно виділивши землі під колію і вокзал.
У тогочасній пресі пропозицію щодо створення в Брюховичах кліматичної станції (так тоді називали курорти) почали озвучувати ще у 1886 році. Газета Kuryer Lwowski цитувала лист до редакції від віденського медика, який аргументував доцільність створення рекреаційної зони значними перевагами, якими володіють Брюховичі, щоб “посісти незаперечне місце серед національних кліматичних станцій”.
Брюховичі
“Відомо, що перевагами хорошої кліматичної станції є незначне коливання температури, відсутність сильних постійних вітрів, легка проникність ґрунту, відсутність пилу, достатня кількість лісів – особливо хвойних, хороша джерельна вода тощо. Брюховичі мають всі ці переваги. Розташування в долині, оточеній лісистими пагорбами і лише злегка відкритій з півдня, означає, що повітряні зміни тутдуже незначні, а отже, тепло майже завжди рівномірне. Земля піщана, тому вона легко пропускає вологу, разом з тим маса піску значна, тому навіть сильний вітер не спричинить шкідливий для здоров’я пил. Джерельна вода тут чудова, а ліси – хвойно-листяні, забезпечують дуже свіже повітря, багате озоном та ефірними олійками”, – писав віденський медик.
У своєму листі анонімний доктор також дав низку цінних рекомендацій для облаштування кліматичної станції, яка, на його думку, матиме особливе значення через своє вдале розташування поблизу столиці коронного краю.
“Слід зробити наступне:
1) залізничний вокзал повинен знаходитися в Брюховичах;
2) не вирубувати ліси, що прилягають безпосередньо до села;
3) побудувати (з власного матеріалу) «Брюховицьку садибу», яка би містила читальню, ресторан та безліч дешевих та комфортабельних кімнат;
4) встановити адміністратора, який би взяв на себе зобов’язання відкрити крамницю прянощів, бойню та пекарню (за низькими цінами).
5) облаштувати водойми за прогресивними принципами оздоровлення (басейни, ванни, душові), санвузли, які б надавали гідротерапію за доступну плату;
6) облаштувати невелику гімнастичну залу поруч із санвузлами;
7) встановити десятки лавок у довколишніх лісах уздовж існуючих доріжок;
8) сприяти всіма силами бідним жителям села будувати якомога більше житлових будинків за єдиним планом, як у Європі;
9) організувати невелику аптечку з сховищем мінеральної води та віддати її під керівництво лікаря, який міг би спочатку приїжджати зі Львова;
10) пошта та телеграфне відділення на залізничному вокзалі повинні бути завжди доступними для гостей курорту”.
У 1887 році львівські видання повідомляли уже про початок підготовчих робіт зі створення кліматичної станції у Брюховичах. Зокрема, йшлося про будівництво залізничного вокзалу, поруч з яким було споруджено дерев’яну веранду завдовжки 60 метрів та завширки 10 метрів, щоб подорожні могли собі знайти прихисток на випадок дощу чи сльоти.
Впорядкуванням тутешнього парку, який розкинувся на 300 моргах, займався львівський міський садівник пан Рорінг. Однак, львів’яни, які приїжджали на літо, досі змушені були орендувати помешкання в селянських халупах, розбудова гостьової інфраструктури була ще тільки у планах.
“Якщо цей проект здійсниться, ми впевнені, що значна кількість людей, що відбувають на відпочинок за межі країни, залишиться вдома і в Брюховичах за дешево знайдуть все, що повинні купувати за великі гроші на іноземних кліматичних станціях”, – писала тоді газета
Kuryer Lwowski
Уже через два роки у Брюховичах у мебльованій віллі львівського купця Альбіна Солецького відбувся перший світський раут курортного товариства. На той час, як повідомляла преса, у містечку на відпочинку перебувало вже 250 осіб. Обід на веранді, розваги та прогулянки в навколишньому лісі, а потім танці до ранку в яскраво освітленій залі — таким було дозвілля тогочасних літників.
Єдиним недоліком, на який звернули увагу прибулі на курортну вечірку, була відсутність доброї дороги. “Перш за все, слід спробувати підсипати шутром дорогу – адже через сильний дощ, який лив від ранку, ми мало не застрягли в піску. Залізницею користуватися неможливо, оскільки потяги курсують так, як їм зручно, а не так, як потрібно громаді”, – зауважив дописувач до газети Kuryer Lwowski у 1889 році.
У 1890 році магістрат виділив близько 15 га землі в Брюховичах, для спорудження заміських віл для мешканців Львова. Наступного року було створено Товариство власників нерухомості в Брюховичах, якому вдалося за короткий час зробити чимало для розвитку рекреаційних можливостей містечка. Зокрема, було налагоджене залізничне сполучення зі Львовом в літню пору так званими приватними поїздами, створено місцеву пожежну команду, облаштовано громадський переговорний пункт із телефоном, закладено тенісні корти.
Брюховичі
“Брюховичі під Львовом розвиваються як кліматична станція з року в рік. Близько 200 вілл, які зараз обжиті, були побудовані у величезному лісі та на навколишніх полянах. Крім того, приватні поїзди щодня доставляють сюди сотні львів’ян, охочих свіжого повітря. Ви можете дістати все на місці — тут є пекар, м’ясник, крамниці”, – писала у 1900 році газета Kuryer Lwowski.
Преса повідомляла також про відкриття того року гостьового будинку залізничного ресторатора пана Флейшера, в якому, окрім власне кімнат для гостей, був великий зал-салон із журналами, більярдом і навіть фортепіано, яким можна було користуватися.
У тогочасних путівниках зазначено, що дістатися до Брюхович зі Львова можна було залізницею, автомобілем, фіакром або омнібусом. Залізничні вагони, що прямували до Брюхович ділились на три класи та коштували відповідно – 80, 50 та 30 геллерів. Окрім одноразових квитків, існували також триденні та місячні абонементи, а для школярів під час навчального року діяли спеціальні шкільні квитки. Фіакри і автомобілі не мали сталої ціни на поїздки між Львовом та Брюховичами, а омнібус їздив тільки в час відпочинкового сезону, тобто з травня до вересня.
У той час у Брюховичах було створено спеціальний Комітет розваг, який опікувався, зокрема, тенісними кортами – їх відпочивальники могли бронювати для ігор. На місцевих озерах можна було покататись на човнах. У кав’ярні Кірського діяв кінотеатр. Багато брюховицьких вілл в час сезону здавались в оренду, вартість якої коливалася від 60 до 500 крон за сезон.
З оздоровчих закладів, мабуть, найвідомішими були лікувальні ванни Кароля Братковського. Тут пропонували купелі більш як десяти видів — зокрема, хвойні, ароматичні, морські, йодові тощо. Ціни на прийом таких ванн коливались від 20 до 40 крон.
Поміж лікувальними процедурами можна було розважатися в рестораціях. Окрім згаданого ресторану на вокзалі, згодом у Брюховичах з’явилися ресторани «Полонія», Войтинського, Юркевича, Кугля. Майже всі вони мали літні веранди для забав і навіть кегельбани.
…Подальший розвиток курорту в Брюховичах був перерваний Першою світовою війною. У повоєнні роки за Другої Речі Посполитої були спроби поновити цей статус, але Львів на той час уже не був столичним містом і польська влада відкладала під сукно петиції від громади.
“Місцевість, яка зважаючи на природні умови, в дійсності є типовим курортом, на папері, лише – така собі звичайніська міська гміна з усіма похідними з цього плюсами і мінусами: з малим бюджетом, який не в змозі виконати навіть найпримітивніші завдання та потреби; з обмеженими в усіх відношеннях адміністративно-господарськими можливостями… Визнання певної території курортом, дає величезні переваги як з адміністративної точки зору, так і з господарської, адже створює основи чіткого функціонування Органу управління та всіляких фінансових можливостей”, – писав у 1932 році у виданні Wiadomości Brzuchowickie доктор Ян Кілар, який мав свою медичну практику у Львові.
Видання повідомляло, що до центральної влади у Варшаві ще у 1926 році було відправлено пропозицію об’єднати в одну курортну зону з Брюховичами сусідні Рясну Польську, Бірки Янівські і Бірки Домініканські разом з картами і необхідними додатками, але прийнятого рішення так і не дочекалися…
17 серпня 2022 р. о 12 год. Львівський музей Михайла Грушевського спільно з Дитячою школою народних мистецтв запрошує до Львівської вілли Грушевських (вул. І.Франка, 154) діток віком від 6 років з батьками на майстер-клас з травомотанки.
Майстер-клас проведуть керівники майстерні фітодизайн Дитячої школи народних мистецтв Марта Лудчак та Володимира Гурська.
“За гарної погоди будемо малювати на садибі музею, тому батькам можна взяти з собою пледи чи карімати щоб трішки відпочити та насолодитися затінком нашого саду.
Оскільки кількість місць обмежена, то реєстрація на майстер-класи обов’язкова за тел. 0973844818” – пишуть організатори у події.
У Києві презентували збірку споминів про останнього онука українського класика – Роланда-Олександра Франка. Презентація відбулася під час вечора пам’яті, який організував Міжнародний фонд Івана Франка спільно з Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі» у Музеї видатних діячів української культури.
Книжка містить мемуарні матеріали Франкового онука, де згадуються окремі епізоди його життя, унікальні світлини з родинного архіву Франків, а також спогади людей, життєвий шлях котрих так чи інакше пересікався з Роландом Франком.
«Текст, який був написаний самим Роландом Тарасовичем за життя, закінчується 2008 роком, тому до написання спогадів ми запросили людей, які добре знали пана Роланда у різні періоди, щоб доповнити образ і спробувати зрозуміти, яким же був останній онук величного Івана Франка…» – зазначили у Міжнародному фонді Івана Франка.
Не усі змогли відгукнутися. І напевно, ця праця матиме продовження. Та нам вдалося зібрати важливі спомини про життя Людини-легенди, яка за 89 років свого життя «…не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею…» скромно і жертовно робила свою справу.
«Мемуарні спогади про Роланда Франка – це водночас і данина пам’яті онука великого Івана Франка, і своєрідна спроба дати духовний портрет справжнього українця, який, вийшовши зі знаного роду, гідно продовжив його змагання за «будуччину» рідного краю», – написав у післямові до збірника директор Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка Святослав Пилипчук.
Передмову до збірки підготували директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус та співзасновниця Фонду Ольга Нижник. До книги увійшли спогади добрих друзів – Анатолія Волинського та Валерія Донченка, з якими Роланд Франко товаришував понад 50 років. Музейників: Марії Шутко, Ірини Сопотницької, Любові Плюйко та Богдана Лазорака з Нагуєвичів, Ганни Луцюк та Галини Кутащук із Криворівні, Ольги Гураль та Лариси Каневської з Києва. Збірка містить спогади науковців, які добре знали Роланда Франка: Миколи Мушинки зі Словаччини, Міхаеля та Майї Мозерів з Австрії, Ярослава Гарасима зі Львова та Галини Сабат із Дрогобича. Також свої спогади написали акторка театру та кіно Галина Стефанова та режисер Роман Веретельник і фундатори Фонду Франка: народний депутат України Михайло Цимбалюк, голова Львівського товариства у Києві Тамара Смовженко та перший віцепрезидент Асоціації українських банків Віталій Романчукевич. До книги увійшли згадки про подорож Роланда Франка до Канади у 2017 році, якими поділилися Іван Франко, архітектор із Торонто, та племінниця Блаженнішого Любомира Гузара Марія Рипан. І стаття відомого франкознавця Романа Горака, яка була опублікована в газеті “Літературна Україна”.
День пам’яті про Роланда Франка розпочався панахидою митрофорного протоієрея Ігоря Онишкевича у церкві УГКЦ на Аскольдовій Могилі у Києві.
У Музеї видатних діячів української культури відкрито експозицію – «Роланд Франко: онук Каменяра», яка діятиме до 26 серпня 2022 року.
Нагадаємо, Роланд-Олександр Франко помер 11 серпня 2021 року на 90-му році життя. Він був українським ученим-інженером, кандидатом технічних наук, дипломатом, громадським діячем, популяризатором творчості всесвітньовідомого діда, засновником і головою правління Міжнародного фонду Івана Франка та людиною, яка безкоштовно здобула для України науково-дослідну станцію “Фарадей” в Антарктиці (тепер станція “Академік Вернадський”).
Зупинка трамваю біля школи Св. Софії. На листівці видно зупинковий павільйон. Поштова листівка 1915 р.
Фотографії Старого Львова продовжують детально розповідати про закриті трамвайні лінії Львова. Сьогодні – про трамвайні лінії сучасними вулицями Івана Франка та Уласа Самчука. Одна із них обслуговувала Галицьку виставку крайову (1894) та виставки «Східні торги» (1921 – 1939).
Галицька виставка крайова 1894 року стала, напевне, найбільшим та найвідомішим ярмарком в історії Львова та Східної Галичини. Захід відбувався на теренах верхньої частини парку Кілінського, як тоді називався Стрийський парк. Він тривав від 5 червня до 10 жовтня 1894 року. Метою виставки була демонстрація економічних, технічних, культурних та цивілізаційних здобутків Львова та Галичини. Експозиція Виставки охопила всі галузі тогочасної господарки Галичини. Захід був приурочений до 100-річчя від польського повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Галицька виставка крайова тривала 139, із яких 100 днів були дощовими, за цей час вона прийняла 1 мільйон 146 тисяч 329 осіб. В деякі дні відвідувачів було настільки багато, що окрім касирів до реалізації квитків залучали і представників дирекції Виставки.
Вигляд на район Софіївка та Стрийський парк. Якщо добре придивитися, видно трамвайчик, який прямує вгору по вул. Св. Софії. 1894 р.
Головним опікуном Галицької виставки крайової був сам імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф І, а організаційний комітет очолював князь Адам Станіслав Сапіга. Виставка стала одним із найбільш потужних містоутворюючих чинників в кінці ХІХ століття, у ній брали участь як місцеві, так і закордонні учасники. Про масштабність експозиції виставки говорить той факт, що до Виставкової площі від станції Персенківка Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці було збудовано спеціальну залізничну гілку.
Пуск електричного трамвая у Львові теж був приурочений до відкриття Галицької виставки крайової і мав продемонструвати гостям виставки високий розвиток міста Львова. 31 травня 1894 року трамваї почали курсувати від залізничного вокзалу австрійських державних залізниць до школи Св. Софії, яка знаходилася поруч із перехрестям вулиць Св. Софії (нині – Івана Франка), Двєрницького (Іларіона Свєнціцього) та Пуласкєго (Паркової). У день відкриття Галицької виставки крайової, 5 червня 1894 року відкрився трамвайний рух на т.зв. «виставковій» гілці, яка пройшла вул. Св. Софії та Рацлавицькою (нині – Уласа Самчука). «Виставкова» гілка довжиною біля 800 метрів була двоколійною і закінчувалася тупиком – перші електричні трамваї Львова були двосторонніми, із двома постами керування в голові та хвості вагона.
Трамвайні вагони «Graz» на вулиці Рацлавицькій біля головних воріт Галицької виставки крайової. 1894 р.
За контрактом, який було підписано львівським магістратом та фірмою «Siemens & Halske», «виставкова» гілка від школи Св. Софії до входу на Галицьку виставку крайову будувалася як тимчасова – після закриття Виставки її мали розібрати, а матеріали ужити для будівництва трамвайних ліній на Личакові. Робота виставки тривала до 10 жовтня 1894 року, а трамвайні вагони курсували до воріт Виставки до 20 жовтня 1894 року. В листопаді «виставкову» гілку розібрали, а рейки, шпали та контактну мережу використали для будівництва колій вулицею Личаківською від церкви Св. Петра і Павла до школи Зиморовича (нині – середня школа № 63, перехрестя вул. Личаківської і Марка Черемшини), а також вул. Св. Петра (нині Мечникова) до воріт Личаківського цвинтаря. Рух трамваїв на цих ділянках було запущено 12 грудня 1894 року.
«Виставкова» гілка характеризувалася важкими умовами руху: на вулицях Св. Софії і Рацлавицькій вагони долали значні ухили. Різниця рівнів на ділянці вул. Св. Софії (між сучасними вулицями І. Свєнціцького та У. Самчука) довжиною 550 метрів складала 31 метр, тобто 56,3 проміле, а на вул. Рацлавицькій – 8 метрів на відстані 250 метрів (32 проміле). Умови руху погіршували повороти в ухилі на вул. Св. Софії і на розі вул. Рацлавицької. Отож не дивно, що довго чекати на трапунки тут не довелося. Вже в перший день роботи «виставкової» лінії 5 червня 1894 року в одного із вагонів луснув гальмівний ланцюг, отож трамвай покотився із ухилу. Пасажири виплигували із вагона на ходу, дехто травмувався. 8 червня 1894 року на «виставковій» гілці сталося зіткнення двох трамвайних вагонів. «Удар був такій сильний, що перед ваґона і дах зігнулися як папір, а всі шиби потріскали. Скло покалічило кількох людей. Дійсне чудо, що не було більшого нещастя з людьми, тим більше, єсли зважиться, що віз трамваю електричного важить 5600 кілограм», – повідомляв репортер «Діла».
Трамвайні вагони на розі вул. Св. Софії (Івана Франка) та Рацлавицької (Уласа Самчука). 1894 р.
Верхня тераса Стрийського парку, яку на початку ХХ століття називали «Повиставковою площею», стала популярним місцем прогулянок мешканців Львова. Район Софіївка активно забудовувався – тут, зокрема, мешкали видатний український письменник Іван Франко та видатний історик та державний діяч Михайло Грушевський. Отож, у 1906 році, коли керівник Міських закладів електричних (МЗЕ) Йозеф Томицький розробляв плани розширення трамвайної мережі Львова, у них було включено відновлення «виставкової» гілки, більше того «виставкову» гілку планували продовжити Повиставковою площею до вулиці Стрийської, а далі – вулицею Кадетською (нині – Героїв Майдану) до трамвайного депо на вул. Вулецькій.
Відповідно до рішення електричної комісії та Львівського магістрату відновлення «виставкової» гілки було включено до першої черги розбудови трамвайної інфраструктури. Ділянку відбудували навесні 1907 року, 15 червня 1907 року «виставкову» гілку ввели в експлуатацію. До Повиставкової площі було запущено сезонний трамвайний маршрут «W» від школи св. Софії до воріт парку. В перший рік роботи маршруту «W» тут курсував лише один вагон. Пересадка на нього була безкоштовною.
Головний вхід на Галицьку виставку крайову. 1894 р.
Під час І світової війни, яка вибухнула влітку 1914 року, рух трамваїв до Повиставкової площі призупинився. «Виставкову» гілку знову розібрали – найбільш ймовірно, що рейки і контактну мережу використали для будівництва вантажних трамвайних гілок, які споруджували у 1916 – 1917 рр.
На початку 1920-х рр. уряд Польщі вирішив проводити на Повиставковій площі в парку Кілінського виставку «Східні торги». Організаторами «Східних торгів» були Міністерство закордонних справ та Міністерство торгівлі і промисловості Другої Речі Посполитої. Метою проведення заходу було налагодження зовнішньої торгівлі Польщі із СРСР та країнами західної та східної Європи. Першу виставку «Східні торги» запланували провести восени 1921 року.
Трамвайні вагони «Graz» на «виставковій» гілці на вул. Св. Софії (Івана Франка). 1894 р.
Про плани підготовки до перших «Східних торгів» йшлося у числі 143 видання «Gazeta Lwowska» за 1921 рік. Зокрема повідомлялося, що планувалося не тільки відбудувати трамвайну лінію по вул. Св. Софії та Рацлавицькій, але й збудувати трамвайну лінію вгору по вул. Понінського (нині – Івана Франка) до міської електростанції та залізничної станції Персенківка. Крім того, мала бути відновлена і залізнична гілка до Повиставкової площі від станції Персенківка.
«Виставкову» трамвайну гілку було відновлено до вересня 1921 року. До входу на виставку «Східні торги» було запущено тимчасовий трамвайний маршрут «Т» від головного залізничного вокзалу через центральну частину міста: або через вулицю Коперника, або через вулицю Городоцьку. За такими ж трасами трамвайний маршрут «Т» курсував у час роботи виставки «Східні торги» у 1922 і 1923 рр., він починав працювати відповідно із 22 серпня і 3 вересня. У 1924 р. трамваї маршруту «Т» почали курсувати 20 серпня, у той рік вагони курсували через вул. Городоцьку, центральний проспект та вул. Баторія (нині – Князя Романа). Під час V виставки «Східні торги» трамвайний маршрут «Т» почав курсувати 27 серпня 1925 року, вагони знову курсували і через вул. Городоцьку, і через вул. Коперника.
Трамвайні вагони «Sanok» біля воріт виставки «Східні торги». На одному із вагонів – вказівник маршруту № 11, отож світлина зроблена у 1931 р.
Під час IX виставки «Східні торги» трамвайний маршрут «Т» почав курсувати 31 серпня 1929 року за маршрутом Головний залізничний вокзал – вул. Городоцька – вул. Рацлавицька – вул. Коперника – Головний залізничний вокзал. Під час Х виставки «Східні торги» у 1930 році «виставковий» маршрут «Т» курсував від пл. Голуховських (нині – пл. Торгова, за Львівською Оперою) вулицями Легіонів (пр. Свободи) та Баторія до вул. Рацлавицької. Окрім маршруту «Т» до воріт виставки «Східні торги» на вул. Рацлавицькій також курсував трамвайний маршрут № 11 із головного залізничного вокзалу по новій трамвайній лінії по вул. На Байках (Київській) та Пелчинській (Дмитра Вітовського), яку було відкрито в кінці листопада 1929 року.
У квітні 1931 року було запущено короткий трамвайний маршрут «Т» від школи Св. Софії до Повиставкової площі. Під час проведення виставки «Східні торги» (5 – 15 вересня 1931 р.) трамвайний маршрут «Т» курсував від головного залізничного вокзалу через вул. Городоцьку до вул. Рацлавицької. Крім того під час роботи виставки тимчасово було змінено траси чотирьох трамвайних маршрутів №№ 10, 11, 14 і 15. Маршрути № 10 і 11 були скеровані до воріт виставки, а маршрути № 14 і 15 курсували до школи Св. Софії.
Кінцева зупинка біля колишньої технічної школи. 1978 р. Автор фото – Ханс Орлеманс
У 1932 р. трамваї маршруту «Т» від 17 квітня курсували від пл. Св. Софії до воріт виставки протягом всього літнього сезону. У 1933 році трамвайний маршрут «Т» курсував від Віденської Кав’ярні до кінцевої на вул. Рацлавицькій. У 1934 р. на час роботи виставки «Східні Торги» туди курсував трамвайний маршрут № 11 (від вокзалу через вул. Пелчинську). За аналогічною схемою його запускали під час виставки «Східні торги» у 1935 році.
Окрім трамвайного маршруту «Т» до вул. Рацлавицької запускали трамвайний маршрут № 11а. Зокрема він курсував із 30 серпня до 18 вересня 1935 р. від головного вокзалу через вул. Пелчинську (нині – вул. Дмитра Вітовського) до вул. Рацлавицької (ворота виставки). За такою ж схемою цей маршрут курсував і під час проведення виставки «Східні торги» у 1936 і 1937 рр.
Вулиця Понінського (верхня частина Івана Франка) до початку будівництва трамвайної лінії. 1925 р. Автор фото – Марек Мюнц
1 вересня 1939 року вибухнула ІІ світова війна – нацистська Німеччина напала на Польщу. У той же день Львів бомбардували літаки Люфтваффе. 15 вересня 1939 року рух трамваїв в місті припинився. 17 вересня 1939 року СРСР підступно здійснив напад на Польщу зі сходу. 22 вересня 1939 року Львів зайняли радянські війська. 25 вересня 1939 року було відновлено рух трамваїв у місті, створено Львівський трамвайний трест. Ясна річ, що виставка «Східні торги» у 1939 році не відбулася. Радянська влада Львова вирішила, що трамвайна гілка по вул. Рацлавицькій місту не потрібна. Відповідно було прийнято рішення про її демонтаж, який відбувся в грудні 1939 року. Рейки і контактна мережа були використані для ремонту трамвайних ліній по місту.
Трамвайну лінію від школи Св. Софії до Технічної школи (за радянських часів – залізничний технікум, нині – Львівський фаховий коледж транспортної інфраструктури) вул. Двєрницького (нині – Іларіона Свєнціцього) збудували влітку 1910 року. У серпні 1910 року сюди продовжили трасу маршруту «KD», який почав курсувати 17 серпня 1909 року від залізничного вокзалу до парку Кілінського (через вул. Городоцьку та Баторія). У міжвоєнний період трамвайну лінію було дещо продовжено в напрямку входу до парку «Залізна Вода». За картами часів ІІ світової кінець трамвайної лінії був в районі перехрестя сучасних вул. Стуса та Дібровної. У 2008 – 2017 рр. цю трамвайну лінію було продовжено до кінцевої «вул. Вернадського» в житловому масиві Сихів. Із 17 листопада 2016 року по новій лінії почав курсувати трамвайний маршрут № 8.
План виставки «Східні торги» із трасою трамвайних ліній – «виставкової» та маршруту № 10 до Стрийської рогачки. Після 1933 р.
Уперше ідея будівництва лінії електричного трамвая до залізничної станції Персенківка була висловлена ще у 1903 році. Знову про будівництво трамвая до району Персенківки і Нового Львова заговорили в кінці 1900-х років, коли будували міську електростанцію. У липні 1921 році «Gazeta Lwowska» повідомляла про плани будівництва трамвайної лінії до залізничної станції «Персенківка». 25 червня 1925 року, в день відкриття нової трамвайної лінії по вул. Городоцькій до Городоцької рогачки (ріг вул. Кульпарківської) газета «Kurier Lwowski» опублікувала допис про плани розбудови трамвайної мережі, де згадувалося будівництво нової колії вулицею Понінського (Івана Франка) електростанції. Ці плани почали реалізовувати лише через 8 років – у 1933 році.
6 серпня 1933 року «Gazeta Lwowska» опублікувала допис про будівництво нової трамвайної лінії по вул. Понінського та Козельницької до Стрийської рогачки. Зазначалося, що будівництво трамвайної лінії йшло швидкими темпами. Газета повідомляла, що початково до Стрийської рогачки Дирекція трамвая планувала запустити трамвайний маршрут № 11, який курсував від головного вокзалу через вул. Пелчинську (Д. Вітовського) до технічної школи, але потім вирішили, що сюди курсуватиме трамвайний маршрут № 10 із Замарстинова через центр міста. Наступного дня ця газета опублікувала іще один допис, де Дирекція трамваїв спростувала інформацію про плани скерування на Персенківку трамваїв маршруту № 11 – там заявили, що із самого початку планували запускати до Стрийської рогачки маршрут, який курсує через середмістя.
Допис із «Gazeta Lwowska» про будівництво трамвайної лінії до Стрийської рогачки. 1933 р.
Першу чергу трамвайної лінії на Перенківку було урочисто відкрито 3 вересня 1933 року. Про це повідомила «Gazeta Lwowska». Зазначалося, що о 09:00 із зупинки біля Віденської кав’ярні на Гетьманських валах відбув прикрашений зеленню та хоругвами трамвайний вагон маршруту № 10. У цьому трамваї їхав президент міста Львова Вацлав Дрояновський із своїми заступниками, членами приймальної комісії та представниками магістрату. На розі вул. Понінського і Рацлавицької, біля зупинки нової трамвайної лінії на гостей очікував керівник електричного трамвая Барвич разом із представниками дирекції. Із 3 вересня трамваї маршруту № 10 курсували до рогу вул. Понінського та Козельницької (до будинку Польського радіо), відкрити курсування трамваїв до Стрийської рогачки обіцяли через два тижні.
Допис із «Gazeta Lwowska» про відкриття трамвайної лінії на Персенківку. 4 вересня 1933 р.
Всю трамвайну лінію до Стрийської рогачки було введено в експлуатацію 20 вересня 1933 року – сюди рушили трамваї маршруту № 10 Замарстинів – вул. Сонячна (Куліша) – вул. Баторія (Князя Романа) – вул. Понінського (Івана Франка) – Стрийська Рогачка. У 1934 році інтервал руху на цьому маршруті складав 7 хвилин, а у 1935 році – 6 хвилин. Після запуску трамваїв на Персенківку було припинено курсування кільцевих автобусних маршрутів «В» і «С», які курсували із вересня 1928 року від пл. Марійської (нині А. Міцкевича) через вул. Стрийську, Стрийську рогачку, Персенківку та Новий Львів із інтервалом 20 хвилин.
Схема трамвайних маршрутів Львова станом на 1934 рік
На початку трамвайна лінія по вул. Понінського та Козельницькій була одноколійною із роз’їздами і кінцевою у вигляді тупика. На вул. Козельницькій трамвайна лінія до Стрийської рогачки мала перетин в одному рівні із залізничною гілкою від ст. Персенківка до майданчику «Східних торгів». Цей перетин видно на карті міста Львова 1937 року. Це було єдине у Львові схрещення трамвайних і залізничних колій в одному рівні. У 1937 – 1938 рр. на ділянці вул. Понінського від вул. Рацлавицької і майже до рогу вул. Козельницької було укладено другу колію. Ділянка по вул. Козельницькій залишалася одноколійною.
Фрагмент мапи Львова 1937 р. із позначенням траси електричного трамвая до Стрийської рогачки. На мапі видно перетин трамвайних і залізничних колій на вул. Козельницькій
Влітку 1940 року було дещо змінено трасу трамвайного маршруту № 10 – замість вулиці Сонячної (П. Куліша) він почав курсувати вулицями Жовківською (Б. Хмельницького) та Замарстинівською. Наприкінці 1939 року цей маршрут на Замарстинові було продовжено майже до мосту через Полтву. Судячи із карт часів ІІ світової війни, в часи німецької окупації Львова трамвайний маршрут № 10 курсував від Замарстинова до Персенківки.
Перед відходом зі Львова нацисти вивезли багато цінного обладнання трамвайного господарства, зокрема обладнання тягової підстанції № 2. Значних пошкоджень під час вуличних боїв зазнало трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій. Крім того значних пошкоджень зазнала міська електростанція. Відповідно до планів відбудови Львова, які були затверджені 2 серпня 1944 року, до кінця 1944 року планувалося відновити роботу трамвайних маршрутів № 6 від центру на Гаврилівку, № 10 із центру на Замарстинів, а потім – маршрути № 2 від центру до технічної школи, № 8 із центру на Богданівку, № 1 із вокзалу на Личаків. У 1945 році планувалося відновити маршрути № 3 до ст. Клепарів, № 4 на Високий Замок, № 7 – до вул. Енгельса (Коновальця), а також південної частини маршруту № 10 – із центру на Персенківку. Проте, у 1944 році так і не вдалося запустити трамвайний рух.
Львівська радіостанція потужністю 16 кВт, яка знаходилася в районі Персенківки. Середина 1930-х рр.
Трамвайний рух у Львові було відновлено 1 березня 1945 року – у той день на лінію виїхало 22 моторних і 2 причіпних вагони. Відновили свою роботу трамвайні маршрути № 1, 6 і 10. Спочатку трамвайний маршрут № 10 курсував від технічної школи (кінцева «вул. Інститутська») до Замарстинова через центральний проспект та вул. Сонячну (Куліша). Рух трамваїв вгору по вул. Івана Франка до Персенківки відновився лише через рік – у березня 1946 року. Сюди було скеровано трамваї маршруту № 10. У червні 1946 року через нестачу вагоноводів і, як наслідок, зменшення кількості вагонів на лінії, трамвайний маршрут № 10 було вкорочено до центру міста – його кінцева була на вул. 1 Травня (нині – пр. Свободи) в районі сучасного пам’ятника Т. Шевченку.
Трамвайний вагон «Sanok» починає підйом по вул. Івана Франка. 1960-ті рр. Фото із колекції Ігоря Плотка
У повоєнні роки трамваї маршруту № 10 вже не курсували вул. Козельницькою до Стрийської рогачки – цю ділянку колії розібрали після 1944 року (є версія, що демонтаж провели іще у 1940 р.). Вочевидь через те, що у верхній частині Стрийського парку із 1944 року розміщувалася танкова військова частина. Кінцева трамвайного маршруту № 10 на Персенківці мала вигляд тупика із запасною колією для відстою вагонів. Незважаючи на наявність поруч вільних площ, розворотне кільце тут так і не збудували, відповідно на маршруті № 10 курсували лише одиночні вагони-човники із двома постами керування.
Трамвайний вагон «Sanok» № 113 спускається вниз по вул. Івана Франка. 1960-ті рр. Фото із колекції Ігоря Плотко
Влітку 1951 року було демонтовано трамвайні колії на центральному проспекті, в т.ч. і розворотне кільце в районі сучасного пам’ятника Т.Г. Шевченку. Відповідно із серпня 1951 року кінцеву трамвайного маршруту № 10 було перенесено на пл. Галицьку – на вул. Ватутіна (нині Кн. Романа) та на пл. Галицькій та Воз’єднання (Соборній) було розібрано другу колію і утворено велике розворотне кільце для трамвайних маршрутів №№ 3 (через вул. Зелену до Личаківського цвинтаря та вул. Мечникова) та 10.
Трамвайний вагон «Sanok» № 89 маршруту № 10 у верхній частині вул. Івана Франка. Фото із колекції Юрія Вдовенка
На початку 1960-х рр. у Львові налічувалося два трамвайні маршрути із кінцевими у вигляді тупика – №№ 10 і 12, які курсували на Персенківку та Високий Замок. Обидва цих трамвайних маршрути відзначалися важкими умовами експлуатації – наявністю значних ухилів, кривих в ухилах та кривих малого радіусу. Зокрема, на трамвайному маршруті № 10 на ділянці вул. Івана Франка від вул. Інститутської (нині – І. Свєнціцького) до вул. Пархоменка (Уласа Самчука) ухил становив 56,3 проміле на ділянці 550 метрів, а вище від вул. Пархоменка до Львівської обласної станції юних натуралістів (нині – Львівський обласний центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді) ухил становив біля 60 проміле на відстані біля 250 метрів. Відповідно, двосторонні моторні вагони, які надійшли до Львова у 1955 – 1958 рр. не могли курсувати на цих трамвайних маршрутах – вони були занадто важкі і не вписувалися у криві малого радіусу. Відповідно у 1963 році старі двосторонні трамвайні вагони, що курсували на маршрутах №№ 3, 10 і 12 пройшли капітальний ремонт із модернізацією.
Контактна мережа трамвайної лінії маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка на фоні будинку «Енергозбуту» (нині – «Львівобленерго»)
Навесні – влітку 1957 року по вул. Козельницькій, Панаса Мирного, Красучинській (нині Віденській), Гданській та Тернопільській було прокладено тролейбусну лінію від вул. Стрийської. У серпні 1957 року тут почали курсувати тролейбуси маршруту № 6 пл. А. Міцкевича – Новий Львів. Інтервал руху на тролейбусному маршруті № 6 становив 6 – 7 хвилин. Із 1981 року до кінцевої на вул. Енергетичній почав курсувати тролейбусний маршрут № 1 від вул. Шота Руставелі через вул. Островського (нині В. Стуса). Запуск тролейбусного сполучення значно зменшив пасажиропотік трамвайного маршруту № 10.
Залишки трамвайних колій маршруту № 10 на вул. Івана Франка (в районі музею Івана Франка). 2017 р. Автор фото – Євген Асауленко
Трамвайна лінія на Високий Замок була закрита у березні 1970 року. Трамваї маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка курсували на два роки довше – цей маршрут було остаточно закрито 27 травня 1972 року. У вересні 1970 року кінцеву трамвайного маршруту № 10 було перенесено із пл. Галицької на пл. Івана Франка, на маршруті в останні роки курсувало тільки три трамвайні вагони. Офіційною причиною закриття трамвайного маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка було названо вичерпання ресурсу старих трамвайних вагонів, що експлуатувалися на маршруті, хоча очевидно не останню роль зіграв і невеликий пасажиропотік маршруту, адже після закриття трамвайного маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка було запущено автобусний маршрут № 6 вул. Валова – вул. Панаса Мирного, на якому курсував лише один невеликий автобус ПАЗ-672.
Залишки трамвайних колій маршруту № 10 на вул. Івана Франка біля польського консульства. 2016 р.
Після закриття трамвайного маршруту № 10 у верхній частині вул. Івана Франка було демонтовано тільки контактну мережу – рейки були практично повністю збережені аж до першої половини 2000-х років. Трамвайні колії на ділянці від вул. Паркової до вул. Уласа Самчука були розібрані під час реконструкції вул. Івана Франка у 2004 році. Вище трамвайні колії, як і бруківку, якою вони були забруковані, розібрали в кінці 2000-х років. Сьогодні збереглися два фрагменти трамвайних колій – біля польського консуляту та біля музею Івана Франка. Крім того про курсування трамвая на Персенківку нагадують кронштейни контактної мережі на стінах будинків…
Трамвайний і тролейбусні маршрути на Персенківку та Новий Львів на туристичній карті Львова 1970 р.
Тролейбус на Новий Львів та Персенківку пережив трамвайний маршрут № 10 на 36 років: у 2008 році, коли почали будувати трамвайну лінію на Сихів, тролейбусні дроти на вул. Стуса частково розібрали. Хоча була можливість відновлення тролейбусного руху на Новий Львів зі сторони вул. Стрийської через вул. Чмоли, цього не зробили. Поступово тролейбусна контактна мережа була розграбована. Отож тепер на Персенківку і Новий Львів не курсує жодний електротранспорт.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік джерел інформації
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020. – 509 st.;
Богдан Ступка, 1974 р. Фото з книги В.Мельниченко «Майстер»
В кожній національній культурі є митці, які формують її систему координат, задають напрямок руху і т.д. Без сумніву, Богдан Ступка якраз належав до такої когорти митців. Відтак, для дослідників, та й широкого кола поціновувачів культури загалом, важливо зафіксувати важливі моменти у професійній біографії таких діячів як Богдан Ступка.
Отож, справді про Богдана Ступку ще при житті митця вийшло чимало різноманітних видань, не лише в Україні, а й поза її межами. Тож , на перший погляд, потреби в ще одній статті просто нема. Однак, це так лише на перший погляд. Крізь призму часу викристалізовується те, що ми досі маємо певні лакуни у професійній біографії одного з найвизначніших українських акторів 2-гої пол. ХХ ст., зокрема йдеться про медійну рецепцію виконання першої ролі Богдана Ступки як професійного актора. З*являються нові джерельні матеріали, які доповнюють вже відому інформацію, і це також важливо для розуміння Богдана Ступки – актора.
Варто нагадати, що Богдан Ступка був випускником акторської студії при театрі імені Марії Заньковецької. Дипломною виставою Богдана Ступки була постановка «Фауст і смерть» Олександра Левади, в режисурі Бориса Тягна. Ступка виконував роль Механтропа, (першого робота на театральній сцені). І та вистава одразу обросла легендами.
Тамара Перепеліцина
Про згадувану виставу, «Фауст і смерть» можна прочитати вичерпний ґрунтовний матеріал театрознавці Оксани Павлюк на львівському сайті Zaxid.net. Але ця вистава – це історія все-таки про Ступку-студента, випускника навчальної студії. А як щодо Ступки – професійного актора?! Адже, опісля Механтропа дослідники, та й медійники, зазвичай, якось одразу «перестрибують» до співпраці Богдана Ступки із знаменитим режисером Сергієм Данченком. Львівським періодом співпраці обох митців.
Доміан Козачковський
Однак, хронологія творчої біографії Богдана Ступки вносить свої уточнення. В особистому архіві літературознавця, колишнього завідувача літературною частиною театру імені Марії Заньковецької, Богдана Завадки вдалося знайти серію світлин акторів-виконавців у костюмах з вистави режисера Олекси Ріпка «Бондарівна» І. Карпенка-Карого. Серед цих фотографій акторів знаходилася світлина Богдана Ступки. Очевидно, завідувач літературної частини театру, Б. Завадка готуючи до друку нарис «Борис Романицький», яка згодом вийшов у київському видавництві «Мистецтво» в серії «Майстри сцени та екрану», послуговувався різними джерелами, які могли допомогти йому в написанні цієї праці. Адже головну роль польського Старости у виставі «Бондарівна» І. Карпенка-Карого в постановці О. Ріпка виконував не хто інший як сам Борис Романицький (прем’єра цього спектаклю відбулася 25 грудня 1961 р.).
Борис Романицький
Так чи інакше, але саме ця світлина Богдана Ступки на сьогодні є першою світлиною, яка фіксує нам Ступку як професійного актора. Певний час, я помилково вважала, що це світлина Богдана Ступки з вистави «Гайдамаки» Т. Шевченка. Однак, дослідження тогочасної періодики, зокрема численні інтерв’ю Богдана Ступки, та рецензії допомогли встановити точну назву цієї вистави.
Повертаючись до знайдених фотографій з вистави «Бондарівна» І. Карпенка-Карого, можемо простежити, що вже в першій виставі як професійного актора Богдана Ступку супроводжувала неймовірна професійна удача: адже він працював поруч з корифеями національної сцени, які на той час вже були легендами: Леся Кривицька, Борис Романицький, Доміан Козачковський, Василь Яременко! А режисура Олекси Ріпка?! В часі підготовки таких , здавалося б, звичайних постановок української класики провадився вишкіл, який відшліфував Ступку-актора.
Богдан Ступка
Прикметно, що ця постановка національної класики, яка була однією із перших професійних майстерень Богдана Ступки отримала негативні відгуки у львівській пресі. Так, першу рецензію на виставу «Бондарівна» написав відомий літературознавець і фольклорист Роман Кирчів під назвою «Є і прорахунки» на сторінках львівського часопису «Вільна Україна» (20 січня 1962 р.). Очевидно, дослідника привабила фольклорна основа літературного матеріалу, що ліг в основу сюжету п’єси. Відтак, критик у своїй рецензії найбільше аналізував легенду про п. Каньовського, як основу твору: наскільки відійшов/ або ні режисер від фольклорної основи твору. При цьому, автор матеріалу зауважив, що акторам при втіленні цієї п’єси вдалося подолати складну ритміки мови твору. Це був своєрідний іспит на професійність , синтаксично складної мови твору, а тут ще й наявні дуже довгі монологи та діалоги, але глядачі цього навіть не відчули – підсумував рецензент. Оця уважність до «дрібниць», легкість подолання складнощів у постановках, яку не помічав глядач – буде пізніше вирізняти Богдана Ступку як актора.
А от інший літературознавець А. Клоччя у статті «Орленятко Марії Заньковецької» у рубриці «Актори і ролі» на сторінках тогочасного видання «Радянська Донеччина» під час гастролей заньківчан у Донецьку, зауважив що артисти театру, у які зайняті у «Бондарівні» створили блискучий ансамбль. Та й загалом, заньківчани дуже бережно ставляться до втілення української класики на театральній сцені. Це визначальна риса цього театру серед інших театральних колективів. Оскільки, ця стаття була присвячена ролям Б.Романицького, то аналізу акторських робіт інших виконавців тут не подано. Але із цієї публікації ми можемо простежити що акторський ансамбль у «Бондарівні» добирався ретельно.
Леся Кривицька
Припускаємо, що після успішної ролі Механтропа у матеріалі сучасній драматургії для вишколу Богдана Ступку «кинули» в класику, де він мав можливість працювати поруч із усіма корифеями театру одночасно. Очевидно, саме так і відбувалася естафета передачі вміння «читати» національну драматургію. А також Ступка мав можливість бачити безпосередньо професійну кухню корифеїв «на повну силу» безпосередньо на сцені: філігранність засобів акторської виразності, вдумливість при створенні образу. Згодом, все це стало компонентами творчої майстерні Богдана Ступки.
Як зауважив сам Богдан Ступка у інформаційній замітці «Нести людям радість» на сторінках тогочасного часопису «Ленінська молодь» (пізніше відомий часопис під назвою «Молода Галичина»): «Кожна нова роль у театрі – то для мене невідомий світ,який я повинен опанувати, у якому мені повинно бути тепло. От це тепло і щирість я повинен донести до глядачів.».
Справді, Богдан Ступка – як мало хто умів нести глядачам своє світло і тепло. І нам , його глядачам, важливо берегти творчий доробок, митця який умів високо тримати вертикаль.
Цвіт Кульбаби презентував «Йду на війну» весною після того, як російська федерація розпочала війну з Україною. Про це повідомила пресслужба групи.
Як раніше повідомляв вокаліст Василь Марущак, для нього це не просто пісня – це крик душі, сльози, сум за сім’ями і дітьми, які не побачать вільну весну. Тому робота була присвячена українцям, які постраждали від війни.
«Тепер ми презентуємо відеокліп до пісні про цю страшну українську історичну подію, яку буде пам’ятати не одне наше покоління і наступному розповідати. Не забудемо, не пробачимо! Смерть ворогам! Слава Україні – Героям Слава!», – зазначив Василь Марущак. Він додав, що режисером кліпу є відомий кліпмейкер Віктор Скуратовський.
«Я відправив пісню Вікторові і він відразу запропонував ідею, яка мені сподобалась. А ще в той час на Прикарпатті перебував відомий оператор Юрій Барсук, який також зголосився приєднатися до співпраці!
Оскільки Київ на кінець квітня залишався ще небезпечним місцем для зйомок, ми вирішили знімати у Івано-Франківську. Зйомки відбулися в найкращому і сучасному закладі Франківська – університеті ім. Короля Данила Галицького. Щодо ідеї кліпу, були різні варіанти і різні міста, але я був категорично проти знімати відеороботу на руїнах. Мене підтримав і Віктор Скуратовський», – розповів Василь Марущак.
Розвиток львівської барокової скульптури XVIII ст. можна поділити на три періоди. Перший – до 1740-о року – представляють Хома Гутгер, Кіндрат Кутшенрайтер, Яків Маркварт, Йосип Леблан та Хрістіан Сейнер. У другому періоді головними дійовими особами були Майстер Пінзель, Антон Осінський та Себастіан Фесінгер. Третій – з 1770-о року – до кінця століття – представляє молодше покоління скульпторів: Матвій та Петро Полейовські, Михайло Філевич, Іван Оброцький, Франциск Оленський.
Протягом століття, крім згаданих вище, працювали тут десятки обдарованих митців, що зробили свій внесок у формування і розвиток львівської скульптури.
Основні якості львівської різьби визначило друге покоління скульпторів. Завдяки йому і насамперед Майстрові Пінзелю, чий життєвий шлях донедавна був не відомим ближче, львівська скульптура цього періоду набула оцінки світового масштабу. Це пояснюється особливою стилістикою пластичної мови, своєрідністю формотворення, високою мистецькою якістю, і в кращих зразках, могутнім духовним поривом.
Досліджуючи творчу спадщину Майстра Пінзеля, нам вдалося обгрунтувати твердження, що саме в його творах вперше виникли нові підходи до трактування скульптурних форм. Цьому спричинилися візантійські стильові ознаки, що свого часу виявилися у мозаїках давнього Києва та українських іконах пізніших часів.
Покоління скульпторів другої половини XVIII століття, можливо й не завжди усвідомлюючи глибоку суть мистецьких творів своїх попередників, продовжило ці традиції. У їхніх творах далі застосовуються прийоми геометризації форм, зокрема, в компонуванні драперій у великі площини, що переломлюються між собою гострими лініями і кубляться довкола постатей, утворюючи самостійний елемент пластики.
Франциск Оленський – Скульптурне оформлення будинку № 3 на площі Ринок у Львові, 1772
Разом з тим, спостерігається інший підхід до трактування оголеного тіла і голови, що більш реально повторює натуру. Фігури ніби ширяють в повітрі в небачено експресивних розворотах, спілкуючись між собою у вівтарних ансамблях. І хоч епоха пізнього бароко-рококо не вимагала від скульпторів ні глибоких почуттів, ні високих злетів думки, все ж таки від Пінзеля це передається і молодшому поколіннію майстрів, в їхній творчості при тому проступає манірність і театральність.
Кожний скульптор молодшого покоління має власне творче обличчя, впливи попередників однак настільки відчутні в їх творах, що дослідники часто приписували ці твори їх вчителям. Справа визначення авторства ускладнюється й тим, що майстерні стали менше ізольовані; до виконання значних замовлень залучається більша кількість майстрів.
Молодше покоління, працюючи на одних “фабриках” зі своїми вчителями, не раз продовжувало розпочату ними роботу; молоді доповнювали ансамбль своїми вівтарями, намагаючись тримати рівень наставників.
Згодом вони пишатимуться школою, здобутою у попередників. Матвій Полейовський в одному з листів до почаївського монастиря пише про своїх вчителів – скульптора Пінзеля та архітектора Бернарда Меретина: “Його величність фундатор (Микола Потоцький – Б.В.) настояв на тому, щоб я почав сницарську роботу в Почаївській церкві, тому що цінував мою майстерність, знаючи мене з дитячих літ навчання сницарці та архітектурі в його метрів, які при його фабриках повмирали”.
Франциск Оленський (Оленцкі, Оленчкі) – один з найбільш загадкових скульпторів молодшого покоління. Бракує його документально підтверджених творів , що дало б можливість остаточно визначити манеру майстра. Тому у дослідника виникли труднощі, що лишають деякі твердження гіпотетичними.
Франциск Оленський – Скульптурне оформлення будинку № 3 на площі Ринок у Львові, 1772
Якими даними про скульптора ми володіємо сьогодні?
Нещодавно стало відомо, що скульптурне оформлення будинку №3 на площі Ринок у Львові у 1772-у році виконав Оленський, а не Пінзель, як вважалося раніше. На жаль, ці кам’яні роботи досить погано збереглися.
Знаємо, що у 1773 році Оленський з Михайлом Філевичем виконують центральний вівтар в Успенській церкві у Львові, однак внесок кожного з них не позначений. У наступному році скульптор уклав угоду в Підкамені з домініканцями про виконання фігурного оформлення органу. На жаль, орган знищений. 1775-о року, згідно контракту з львівським Кафедральним костьолом, скульптор зробив орнаменти над сталлями, кардинальський трон, чотири дерев’яні вівтарі біля стовпів з фігурами геніїв та серафимів у хмарах. Виконує він там і чотири фігури євангелістів. Однак вівтарі і фігури євангелістів лишилися лише на літографії Елемента 1850-о року.
Рахункові реєстри 1780 року монастиря в Почаєві свідчать, що Оленський мав стосунки з фундатором Бучача – Миколою Потоцьким, мав там виконати вівтарну скульптуру, що не було зроблено з невідомих причин.
Ось і вся інформація про діяльність скульптора. І тільки збірка скульптури Львівської картинної галереї у фондосховищі комплексу музею-заповідника “Олеський замок”, врятована колективом галереї від знищення (звичайно, лише частка монументального доробку XVIII ст.), дозволяє в міру сил опрацювати спадщину Франциска Оленського.
Франциск Оленський. Каталог творів
Творча біографія скульптора вкладається в період між 1760-и – 1792-м роками. Працював він у різних матеріалах: вапняку, стюкко, мармурі (двох останніх львів’яни не вживали), у дереві. Традиційна липа лишається основним матеріалом майстра. Різав він круглу скульптуру і, видно, більше інших – рельєф.
Розпочалася творчість Оленького, ймовірно, тоді, коли він у бучацькій церкві св.Покрови продовжив роботи Пінзеля, не закінчені у зв’язку зі смертю останнього. Не виключено, що він і співпрацював тут разом з Метром, Пінзелем, який виконував два бічні вівтарі, амвон та антипедію до головного вівтаря.
Стосовно іконостасу перед головним вівтарем можна припустити, що різьбився він за проектом Пінзеля його помічниками.
Фігури Якима та Анни для головного вівтаря були, за думкою З.Горнунга, виконані Оленським близько 1772-о року. На нашу думку, різцеві Оленського належать всі чотири фігури головного вівтаря Покровської церкви. Він також був одним з помічників у створенні іконостасу. Дияконські двері з рельєфами “Благовіщення” та “Ангел-хранитель”, дещо відрізняючись від антипедій, мають формальні ознаки пізніших робіт Оленського – дияконських дверей в іконостасі Успенської церкви у Львові та антипедії “Покладення у гріб” вівтаря Ісуса з колишнього львівського костьолу Кармелітів.
З.Горнунг вважає, що у бучацькому парафіальному костьолі Оленському належать фігури центрального та двох бічних вівтарів. Можна погодитись щодо центрального вівтаря. Очевидно, загадкою лишається авторство п’яти антипедій. Однак фоторепродукції деяких із них наближають їх до різця Оленського – автора антипедії “Покладення у гріб”.
З початку 1770-х років Оленський працює у Львові. Згідно з умовою від 25 травня 1772-о року, чотири стюккові фігури для Кафедрального костьолу мав виконати за 56 червоних золотих Іван Оброцький. Згодом на виконання цих фігур дав згоду Матвій Полейовський, але й він переклав замовлення на Оленського.
14 лютого 1773-о року Полейовський представив кафедральній капітулі розписку Оленського про отримання ним за роботу згаданої суми, а тому просив повернути йому ці кошти.
Перехід замовлення від одного скульптора до іншого – нормальне явище у творчому процесі львівського середовища. Так, Іван Оброцький у 1780-у році розпочав різьбу для костьолу в Кукольниках біля Галича, але невдовзі передав роботу Оленському. Сам же Оленський склав контракт з єзуїтами у м.Ярославі на виготовлення двох вівтарів, однак наслідків не виявилося. Не виконав він і контракту 1780-о року про створення дерев’яного вівтаря для замойської колегіати.
Повертаючись до виконаних Оленським чотирьох фігур євангелістів для львівського Кафедрального костьолу, слід підкреслити небуденність замовлення. Фігури, судячи з літографій, мали до трьох метрів висоти, очевидно, певні ускладнення представляла стюккова техніка. Тому, можливо, і відмовилися від нього спочатку Оброцький, а потім Полейовський. Як уже згадувалося, у 1775-у році Оленський робить для Кафедрального костьолу чотири вівтарі та інше оформлення.
Роком раніше скульптор мав домовленість з домініканцями підкамінського монастиря про виконання для органу фігурного оформлення. Ці твори не збереглись, але з названого підкамінського ансамблю походить фігура Богоматері Ласкавої (зараз у одному з варшавських костьолів) і Богоматір типу Immaculata на підставці у вигляді консолі (процесійний феретрон), що експонована на нашій виставці. Ці дві роботи цілком можна приписати Оленському.
Можливо, працюючи в Підкамені, Оленський взяв ще декілька замовлень поблизу, а саме амвон у буському парафіальному костьолі, зі своїми помічниками – чотири вівтарі в одеському парафіальному костьолі та скульптуру, знайдену експедицією галереї у церкві села Бучино неподалік від підкамінського монастиря (попереднє місцезнаходження не визначене). Усі твори експонуються.
Зберігся документ (заповіт столяра Іосипа Бочарського 1781-о року), в якому підтверджується участь у створенні бічних вівтарів у львівських Кармелітках Антона Штиля (помер у 1769-у році).
На цій підставі Т.Маньковський вважав, що фігурне оформлення вівтарів, крім антипедії “Покладення у гріб”, належить різцеві Штиля. З.Горнунг же з усього комплексу приписує Штилю, вважаючи його досить посереднім майстром, тільки антипедію “Знесення Богоматері” на основі подібності цієї роботи до рельєфу на амвоні та головному вівтарі “Знесення Богоматері” в Монастириськах. На нашу думку, З.Горнунг мав рацію. Питання щодо чотирьох фігур та антипедії “Покладення у гріб” дослідник залишив відкритим.
На щастя, до нашого часу збереглося майже все фігурне оформлення, включаючи антипедію “Покладення у гріб” з вівтаря Ісуса. З вівтаря ж св.Тадея, на жаль, збереглися лише антипедія А.Штиля “Знесіння Богоматері” та фотографії фігур св.Терези та Іоанна.
Визначити автора за цими фотографіями важко, що ж стосується фігурного оформлення вівтаря Ісуса, то упорядник цього каталогу бере на себе ствердження за ним авторства Оленського.
Досить загадковому Антону Штилю, на підставі останніх досліджень, можна приписати скульптурне оформлення іконостасу для золочівської церкви св.Миколая, а також підтвердити участь, у спілці з Пінзелем, у роботі 1761-о року над двома вівтариками для костьолу в Монастириськах.
Як згадувалося, Штиль зробив там, за твердженням Горнунга, рельєф центрального образу головного вівтаря і подібно ж на амвоні. Горнунг чомусь уникав підтвердження участі А.Штиля у створенні центральних образів для вівтарів Ісуса та Богородиці, скульптурне оформлення для яких робив Пінзель, а малярські роботи виконав Солецький. І рахунок за ці вівтарі (з чим, до речі, чомусь не погоджувались ні Горнунг, ні Гембарович), підтверджує значимість окремих майстрів. (Пінзель отримав 648 золотих, Штиль – 162, Солецький – 53).
Дослідники минулих років дотримувалися думки, що фігури святих для центрального вівтаря костьолу св.Мартина у Львові виконані до 1765-о року. Однак стало відомо, що ця скульптура могла бути виконана тільки після 1779-о року.
Дві з чотирьох фігур центрального вівтаря костьолу св.Мартина, а саме – Богоматері та св.Варвари, представлені в експозиції виставки, на наш погляд, належать різцеві Франциска Оленського.
Після 1772-о року майстром у Львові була виконана ще одна робота, що раніше приписувалася Пінзелю – атланти під балконом та фігура Слави на аттику будинку №3 на площі Ринок. Із записки, в якій йдеться про це замовлення, стало відомо, що контракт був укладений спочатку з Іваном Крушановським, а коли той помер у 1772-у році, роботу виконав Оленський.
Необхідно пригадати, що до площі Ринок скульптор повертається ще раз перед 1786-о року, коли декорує будинок Більських (№20).
У Львові майстер працює багато. Вище згадувалося про роботу скульптора над іконостасом для Успенської церкви, де він співпрацював з Михайлом Філевичем. Тут в дияконських дверях він повторює мотив архангела Гавриїла з бучацької церкви св.Покрови, а до пари докомпоновує зображення Михаїла, спираючись, очевидно, на той графічний зразок, який був використаний при створенні цієї ж фігури в центральному вівтарі у Монастириськах.
Працюючи у Львові, Оленський виконав вівтарну скульптуру ще у двох костьолах. А саме: у Домініканському, де збереглося дві фігури Августина і Миколая з неіснуючого нині вівтаря, та один з вівтарів у костьолі Марії Магдалини з фігурами священнослужителів. Перший із згаданих вівтарів був зроблений ще десь у першій половині 1770-х років.
У 1780-х Оленський виконує два великіх ансамблі, чи не найбільші на цих теренах. Це повне скульптурне оздоблення вівтарів в інтер’єрах костьолу Тринітарів у Берестечку та в парафіальному костьолі у Лопатині.
На жаль, у Берестечку не збереглося шість великих фігур центрального вівтаря і майже нічого з бічних. Три фігури ангелів та дві – невільників з верхньої частини цетрального вівтаря свідчать про високу майстерність скульптора.
Алегорична постать Надії із завершення бічного вівтаря, як ні в кого іншого із львівських скульпторів, майстерно розрахована на ракурс її сприймання.
Виконані близько 1785-о року фігури Якима, Анни, св.Станіслава та невідомого єпископа (Яна Стрепи ?) в Лопатині – також не збереглися. Два великі укляклі ангели та декілька менших із збірки галереї свідчать, що ансамбль у Берестечку був одним з найбільш репрезентативних у творчості майстра.
У скульптурах лопатинського костьолу вже відчувається вплив класицизму.
17 травня 1778-о року. орів Домініканський костьол у Львові. Вогнем була пошкоджена скульптура Пінзеля на фасаді. Конвент доручив скульпторові Оленському та невідомому ближче Йоганнесові відновити її, за що 12 березня 1792-о вони отримали 1000 злотих, і стільки ж наступного місяця.
Наприкінці квітня 1792-о року зненацька помирає Франциск Оленський, і роботу продовжив один “Майстер Йоганнес”. А 13 вересня 1792-о кафедральна капітула доводить свої претензії проти померлого Ф.Оленського у зв’язку з невиконанням ним умови про створення амвону в Катедрі.
Творча біографія скульптора була, очевидно, ще більш об’ємною, про що говорять розпорошені свідоцтва. В Кам’янець-Подільському музеї зберігається два загадкові, виконані Оленським в мармурі, путті. Відомо, що для свого тестя – відливача дзвонів Федора Полянського – майстер зробив рельєфи на дзвін “Курило”.
Франциск Оленський – Богоматір. Висота 100 сантиметрів. Дерев`яна скульптура головного вівтаря костьолу св.Мартина у Львові, 1770 рік
Чим же характерна творчість Франсиска Оленського?
Скульптор наприкінці 1750-х років ще працює з Пінзелем. У його роботах під наглядом Метра досить сильно відчувається вплив манери останнього. Втративши вчителя, майстер більш індивідуалізується. Великим змінам сприяють чисельні замовлення фундаторів. Це вимагає об’єднання скульптора з іншими майстрами, використання в роботі помічників.
Якщо для приготування матеріалу, навіть об’єму майбутньої скульптури залучалася ціла майстерня, то над кожною з робіт працює і закінчує її окремий майстер.
Ця характерна риса праці львівських майстрів дає можливість визначити руку самого Оленського або котрогось з його помічників, кому він доручав менш важливі елементи вівтарних ансамблів. Велика кількість замовлень, що дістались поколінню скульпторів останньої третини століття, потягнула за собою значне збільшення майстерень, подекуди невиконання контрактів, передачу замовлень від одного майстра до іншого.
Це часто призводить до поспіху в роботі і, природно, погіршення художньої якості творів. Це відчувається у скульптурах Оленського, особливо розміщених далі від людського ока. Зокрема, у верхніх композиціях лопатинського чи берестецького вівтарів.
Якщо у львівських Кармелітах майстер виконує всю роботу, включаючи фігури верхніх горизонтів, то вже в костьолі Марії Магдалини чи в одеських вівтарях він розподіляє роботу серед помічників.
На майстра, як вже згадувалось, вплинули віяння нового стилю, класицизму, що почав проявлятися у львівській скульптурі в останніх десятиліттях XVIII віку. Фігури в його пізніх роботах поступово гублять характерний для скульптури бароко рух.
Внаслідок опрацювання творчості Оленського автор каталогу має можливість окреслити деякі стилістичні риси, притаманні його скульптурі, порівнюючи її з роботами попередників і сучасників. Фігури Оленського присадкуватіші, голова з шиєю ніби втягнуті в плечі. Оголені руки й ноги ангелів та жіночих постатей дещо потовщені, майже чоловічі. У трактуванні обличчя виробився особливий типаж з дещо висунутим вперед носом та верхньою губою. Дитячі обличчя ангелів гублять лагідність і внутрішню красу, властиву подібним роботам вчителя.
Оленський досить оригінально вирішує непросту для будь-якого майстра-різьбяра проблему передачі волосся на головах святих, формуючи як правило розкуйовджені голови старців. Ніби від якоїсь внутрішньої сили чи струсу воно створює цілу композицію переплетених в експресії окремих пасм; і як епілог, декілька невеличких клаптиків, спокійно закрутившись, лягає на більші його площини. У пластиці переважає зовнішній ефект, пози фігур зманернілі, відчувається театральність руху; і тим не менше, саме зовнішніми ефектами досягається внутрішня сила творів скульптора.
Франциск Оленський – одна з найбільш оригінальних і популярних у свій час постатей молодшого покоління львівського бароко другої половини XVIII століття, його спадщина увійшла вагомим внеском у скарбницю української культури.
Вже вчетверте цього року у Львові відбудеться найбільший фотографічний фестиваль України “Львівські Фото Фестини”. Фестивальні події вперше вийдуть за межі міста і області, та захоплять кілька областей: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Сумську. Заходи триватимуть шість днів з 15 по 20 серпня включно.
Протонуємо вашій увазі повну програму фестивальних заходів.
15 серпня:
16.00 Розповідь Софії Легін “Олександер Пежанський і УФОТО” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.00 Презентація поштівки до ювілею Олександра Пежанського. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.30 Розповідь Оксани Середи “Галичанки у світливстві”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
16 серпня:
16:00 Лекція Ігоря Гармаша “Фото і кіно: мистецтва, приречені бути поруч”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).Науково
17:00 Презентація проєкту “Живе кіно у Львові”. Перегляд фільму з плівки у стилі ретро. Олександр Мандрик, Ігор Гармаш, Ігор Ткачик. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17 серпня:
16.00 Лекція Уляни Мандрусяк (Коломия) “Александр Кіблер. Світло і тіні придворного фотографа”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.00 Лекція Наталки Філевич “Кліше-верр в творчості Бруно Шульца” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18.00 Лекція Миколи Проціва (Бережани) “Врятована фотоісторія”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18 серпня:
16.00 Лекція Олександра Харвата (Рівне) “Піймати світломить. Історія фотографії до фотографії” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”) .
17.00 Лекція Андрія Сови “Таємниці фотоархіву Степана Гайдучка”
(Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18.00 Лекція Ігоря Ткачика “Аматорська кінотехніка. Зародження, розвиток і занепад” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
19 серпня:
В Коломиї:
11.00 Відкриття фотовиставки“Александр Кіблер. Світло і тіні придворного фотографа” в місті Коломия в Студентському сквері.
В Бережанах:
15.00 Відкриття фотовиставки “Старі світлини з фондів Бережанського краєзнавчого музею” у виставковому залі Бережанського краєзнавчого музею.
15.30 Лекція Володимира Парація “Краєзнавчі світлини як інформаційний ресурс: з досвіду діяльності Подільського туристично-краєзнавчого товариства (1925 – 1939 рр.)”. Подія відбудеться в Бережанському краєзнавчому музеї.
16.15 Лекція Миколи Проціва “Врятована фотоісторія”. Подія відбудеться в Бережанському краєзнавчому музеї.
У Львові:
16.00 Розповідь Дмитра Маслова (Рівне) “Польова фотолабораторія Другої світової війни. Історія одного експонату” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.00 Лекція Олександра Кіцери “Життя Юрія Липи у світлинах” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18.00 Лекція Ольги Лідовської “Єврейські фотографи Львова” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
В Сумах (Суми. Артдворик, вул.Воскресенська, 6.):
12:00 Фототовариство “Друзі Дагера”. Відкриття фотовиставки “Ехо музею”.
12:30 Лекція Андрія Мозгового “Фотографи м. Суми кінця XIX – початку ХХ ст.”
17:00 Сергій Гуцан, презентація “Родинні фото сім’ї Григор’євих”.
20 серпня:
У зв’язку з російсько-українською війною, в цьому році організатори запрошують на виставку-продаж фотосушку, де кожен світливець може принести свої світлини і виставити на продаж. Всі зібрані гроші будуть передані на потреби ЗСУ.
12.00 “Фотосушка на ЗСУ” – виставка-продаж фотографій всіх охочих світливців з переказом усіх зібраних коштів на потреби ЗСУ. (м. Львів, сквер навпроти ауково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”, що на Професорській, 1)
13.00 Кураторська екскурсія Романа Метельського Львівським Фотомузеєм (м. Львів, вул. Професорська, 1).
16.00 Кураторська екскурсія Романа Метельського Львівським Фотомузеєм
(м. Львів, вул. Професорська, 1).
Львівські Фото Фестини організовані Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Традиційним незмінним партнером Львівських Фото Фестин є Кава Старого Львова. Вхід на всі події безкоштовний.
Всі, хто хоче долучитися до Виставки-продажу фотосушки, може принести будь-яку кількість своїх світлин форматом від 20 на 30 см у Науково-технічну бібліотеку НУ “Львівська Політехніка” (Професорська, 1), або зателефонувати організаторам +380676759384 і узгодити спосіб достави.
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» традиційно запрошує 14 серпня на недільну Літургію до храму Святого Лазаря об 11:00.
Опісля відбудеться «благодійна кава по Літургії» та концерт у смачних додатках, повідомили у капелі.
Крім того, чоловічий ансамбль капели візьме участь (о 14:15) у заходах на підтримку ЗСУ на території торгового центру«Вікторія гарденс», який проводить ГО «Вектор надії».
«Побачимося! Наше наступне завдання – збірка на «бус» або «позашляховик» для нашої львівської 80-ки. Слава Україні!», – запрошують хористи.
Нагадаємо, Дударик зібрав чверть мільйона гривень для ЗСУ під час латвійського волонтерського туру. Всього з початку війни на гуманітарні і військові потреби Дударик заробив і зібрав 1,25 мільйона гривень.
Якщо вам захочеться поцікавитись, яка будівля у Львові найвища, то ви з легкістю дізнаєтесь про це в Інтернеті. Хоча будівництво останніх років ввело свої корективи і тому треба звертати увагу на дату публікації. Але набагато складніше дізнатись, вершечок якої будівлі є у Львові розташованим найвище. А головне, звідки панорама навколо Львова буде найбільш розлога?
Напевно хто-небудь помічав, що з району села Солонка не видно Високого Замку, а від телевізійної вежі над горизонтом виступає тільки верхня частина. А отже з оглядового майданчика на Високому Замку побачити Солонку неможливо! А звідки ж можливо?
Для з’ясування цього питання я взяв за основу таблицю з десяткою деяких найвищих будівель Львова. Насправді їх є більше, але для даної теми не мають значення хмарочоси наприклад в районі проспекту Чорновола, адже зрозуміло, що дах найвищого з них буде нижче, ніж дах любої хати у Шевченківському Гаю. Так само немає потреби включати в таблицю будинок на вул. Зубрівській №32, оскільки багатоповерхівка від ЖК Avalon значно вища..
Таблиця починається з Копця Люблінської Унії з двох причин: по-перше, це найвище розташований штучно створений об’єкт у Львові (телевізійну вежу і труби ТЕЦ-2 не беремо до уваги, бо вони недоступні для простих людей), по-друге, на ньому знаходиться найбільш популярний оглядовий майданчик міста.
Таблиця. Декілька найвищих об’єктів Львова
№
Назва або тип будівлі
Адреса
Висота будівлі, м
Висота локації
над р. м.,
м
Висота
верхівки
над р. м., м
0
Копець Люблінської Унії
Парк “Високий Замок”
33
380
413*
1
ЖК Avalon Up
Пр. Червоної Калини, 60
90
350
440
2
Церква святих Єлизавети і Ольги
Пл. Кропивницького
88
310
398
3
ЖК “Щасливий” Platinum
Пр. Чорновола, 77
78
260
338
4
Житловий будинок
Вул. Зубрівська, 32
67
350
416
5
Латинський катедральний костел
Пл. Катедральна, 1
66
284
417
6
Вежа Корнякта
Вул. Підвальна, 9
66
295
350
7
Ратуша
Пл. Ринок, 1
65
290
355
8
Церква Покрови пресв. Богородиці
Вул. Личаківська, 175а
60
350
410
9
Податкова адміністрація
Вул. Стрийська, 35
53
340
393
10
Житловий будинок, т. зв. «Моноліт»
Вул. Пасічна, 104
50
370
420
* Примітка. За різними даними висота Замкової гори вагається від 409 до 413 м над р. м. Для даного порівняння висот похибки ±5 м не мають значення. Висоти будинків взято з 032.ua/nevvs і explorer.lviv.ua.
Але замість розглядання цифр в таблиці пропоную більш зрозумілу картинку. Зліва – лінійка з висотами над рівнем моря, справа – найбільш знакові об’єкти, розташовані відповідно висоти їхньої локації над рівнем моря і зменшені відповідно шкали.
Візуальне відображення шкали хмарочосів Львова
Як я вже казав, Копець Унії є найвище розташованим штучним об’єктом. Правіше на картинці – сірий і нецікавий будинок на Пасічній, 104, де рівень землі нижче Замкової гори, але дах цього будинку вище оглядового майданчика на Копці – 420 проти 413 м над р. м. Хмарочос “Avalon Up” на Сихові збудовано ще нижче, але його дах іще вище – 440 проти 413 м над р. м. Зрештою, це наразі найвищий хмарочос Львова.
Далі – будинок Податкової адміністрації, не надто високий, але він ще й досі є потужною домінантою в околиці, добре помітною з Високого Замку. До речі, коли при гарній прозорості повітря на горизонті – на відстані біля 100 км від Львова – видніються Карпати, тож цей адмінбудинок є чудовим орієнтиром для розпізнавання конкретних гірських вершин.
Церква Єлизавети і Ольги від моменту освячення протягом 110 років була найвищою будівлею Львова. В наш час став доступним для зацікавлених відвідувачів балкон на вежі церкви, з якого простирається на всі боки чудова панорама.
Наступною будівлею я подав Ратушу. Зверніть увагу, що балкон церкви Єлизавети і Ольги та майданчик на Ратуші – майже на одній висоті відносно рівня моря. Проте оскільки площа Ринок знаходиться значно нижче від площі Кропивницького, панорама з Ратуші, яку обмежують навколишні пагорби, цінна для оглядання тільки центральної частини міста.
І нарешті один з найнижче розташованих районів Львова – проспект Чорновола. Тут наразі найвищий в околиці будинок – “Platinum”, але його дах на 75 метрів нижче оглядового майданчика на Замку.
Отже, безумовним львівським рекордсменом щодо висоти даху над рівнем моря являється хмарочос на проспект Червоної Калини, 60. Менеджери новобудови звісно про це це знали, тому для мешканців будинку на даху було встановлено підзорну трубу. Краєвид – неймовірний! І, прошу звернути увагу на те, що хоча центр міста для спостерігачів ховається в долині, однак добре видно і телевізійну вежу, і Замкову гору з Копцем Люблінської Унії.
Вид в сторону Високого Замку. Автор Андрій Риштун
А який чудовий звідси схід світанок і скільки незабутніх вражень залишає присмерк! До речі, на наступній світлині по напрямку вулиці Гната Хоткевича, яку видно внизу, можна зробити висновок, що сонце сідає прямо над Перемишлем.
Цікаво, що найвищим пунктом польського міста є Копець Татарський, висота якого 352 м над р. м. – майже така сама, як висота “сихівського плато”, а це означає, що з Перемишля видно сихівський хмарочос і навпаки. Потрібні тільки прозорість повітря і потужна “льорнетка”…
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
На 22 березня 1942 р. припадали 100-літні роковини з дня народження великого українського композитора Миколи Лисенка. В цей час Львів знаходився під німецькою окупацією. Наш буремний 2022 рік для митця також ювілейний (180 років від дня народження) і урочистий концерт на його вшанування на площі перед оперним театром завершився сигналом повітряної тривоги. Як тепер, так і тоді відзначати знакові дати нашого музичного класика доводилося відзначати не лише з мобілізацією максимально якісних творчих сил, але й виявляючи переконану громадянську позицію і немалу відвагу.
Микола Лисенко (1842-1912) – класик української музичної культури, композитор, чиї солоспіви були в репертуарі Соломії Крушельницької впродовж усієї концертної діяльності.
Тоді в 1942-му зусилля музикантів – професіоналів і аматорів, науковців, композиторів, редакції українського радіо координував спеціально створений Ювілейний лисенківський комітет, який поєднував різні напрямки роботи: концертну, видавничу, просвітницьку, виставкову та інші. А оскільки у них безпосередню участь взяли син та донька композитора, які жили і працювали у нашому місті, значення кожної з творчих подій набуло історичної ваги. Результат вийшов справді вражаючим. Тому мова йтиме про творчість, відданість, винахідливість, відвагу, про справжній, діяльний патріотизм в умовах війни.
У серпні на щорічному Німецькому джазовому фестивалі Cologne Jazz Week, який відбудеться у Кельні, цього року виступить Львівський академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів» разом з відомою за кордоном українською джазовою виконавицею Тамарою Лукашовою. На концерті артисти зі сцени зможуть на велику аудиторію донести правду про війну, закликати продовжувати підтримувати Україну.
Під час музичної подорожі слухачі почують українські народні пісні в аранжуванні Тамари, а також нові композиції, що написані та присвячені військовим подіям в Україні. Цей виступ є музичним фронтом, де завдяки музиці та вокалу артисти зможуть передати біль, який переживають українці більш як 5 місяців.
«INSO-Львів» перерахує 8 тисяч євро після виступу на потреби ЗСУ. Також, диригент оркестру Ярослав Шеремет весь гонорар передає на потреби військових.
Тамара Лукашова
«Для наближення нашої перемоги кожен має працювати на своєму фронті. Ми — відповідальні за культурний! Дуже почесною та відповідальною місією на фестивалі є покази через музику всю трагедію цієї жорстокої війни. Також, справжнім сюрпризом для нас стала пропозиція від організаторів – закрити цьогорічний фестиваль. Для всіх нас це велика честь!» – говорить солістка Тамара Лукашова.
«ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) є справді одним із найкращих виразників того, що український культурний продукт вартий світового експорту і це з року у рік засвідчує його співпраця із всесвітньо відомими музикантами та диригентами.
Тож, коротке нагадування:
Tamara Lukasheva + INSO-Lviv Orchestra \ Cologne Jazz Week
20 серпня 2022 року, 21:00
«Жінка ідеальних прикмет та ідеальної вартості» – писав про Осипу Бобикевич відомий адвокат і просвітник Євген Олесницький. Їмость Осипа – активна діячка у всіх рухах, які починала українська громада Стрия наприкінці XIX-го – початку XX століття. Патріотка українського відродження. Перша очільниця жіночого руху в Стрию. Жінка, яка самотужки опанувала не лише гру на фортепіано, але й ази економіки – тоді, коли жінки не мали належної освіти і не втручалися в економічно-політичне життя громади. 29 листопада 2019 виповнилося 150 років з дня народження Осипи Бобикевич.
Наслідниця відомого роду.
Осипа була, як і всі Нижанківські, вихована на музиці та музично обдарована. Донька отця Йосипа Нижанківського та Осипи Тишинської (доньки священника), сестра відомих композиторів о. Остапа та о. Володимира Нижанківських. На щастя, Осипа Бобикевич – одна з небагатьох жінок, яка записала на старості спогади про своє життя, і з них добре видно, як розвивалися події в Стрию в період поборювання польської влади. «Для мене ці спогади – інструкція для жінки, яка має сім’ю, а ще хоче бути корисною громаді», – каже дослідниця жіночого руху на Стрийщині Зеновія Ханас. Цікаво Осипа описала своє дитинство: народилася у Стрию, де тато служив сотрудником в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Коли дітей було вже четверо, сім’я перебралася в село Великі Дідушичі. Граф Дідушицький дав отцю Йосипу парафію у своєму маєтку, що свідчило про добру репутацію цього священника. Справді, завдяки старанням душпастиря чоловіки перестали пиячити, молодь більше зважала на свою поведінку. У Великих Дідушичах прийшло на світ ще п’ятеро дітей Нижанківських. Очевидно, тато був суворий у вихованні: «(…) як батько був занадто строгий, то мамі доводилося то все залагоджувати»¹. Мама з Нижанківських – Осипа Тишинська, змалечку вихована польськими монахинями, була прикладом освіченої жінки для дітей (знала дві мови, вміла лікувати, грала на фортепіано). Власне від мами передався музичний талант чи не всім дітям.
Осипа Бобикевич
Найприємніша згадка юних літ для Осипи – дрогобицька гімназія, куди повезла мама її та старших братів на навчання. Там вони відвідували театр, Остап Нижанківський очолював гурток «тарасівців». На жаль, Остапа вигнали з гімназії через сварку з викладачем-москвофілом на тему Шевченка, а Осипі не дали довчитися батьки. Тоді освіту мусіли мати хлопці, а навчати всіх дітей не було змоги. «Я ж мала тоді 13-ий рік життя. Що за трагедія була в моїй молоденькій душі! Я так плакала! Адже моя мрія – стати учителькою – не сповниться»². Коли ж Осипі було 15, на її руку всерйоз претендував Здерковський – учень її діда, о. Тишинського. Дівчина виважено відмовила, хоч тоді старшим з багатодітних сімей належало чим швидше шукати собі партію. «Я все відчувала себе покривдженою, що не дали до школи ходити», – писала Осипа.
Брат Остап відбував військову службу у Львові. Далі продовжив навчання у гімназії. Звідти почалися знайомства Осипи з українськими гімназистами – Олексою Бобикевичем та Кирилом Студинським. З ними прийшла в хату Нижанківських «українська» бесіда та мода на вишиванки. Олекса, єдиний син у священника Христофора Бобикевича, був закоханий в Осипу: присвячував їй свої вірші, до яких Остап Нижанківський писав музику. Однак Осипа мала інші плани. Вона працювала над своєю освітою: багато читала (Студинський присилав їй книжки «Просвіти»), вчилася вишивати, грати на фортепіано, не маючи, навіть, нотної партитури. Пригадувала з яким захопленням вони з подругою Галею Бачинською (майбутньою дружиною Остапа Нижанківського) читали «Кобзар», який привіз їй Кирило Студинський з Києва. «Коли у Львові відбувався концерт до 25-ліття смерті Шевченка, то Галя Бачинська декламувала “Тополю”, а я чулася дуже покривдженою, що не мала можливості бути тоді у Львові»³, – писала Осипа. Найбільше, чого їй не вистачало, це підтримки батьків. До слова, тато Нижанківських вирішив і за Остапа, що не бути йому професійним музикантом, коли Микола Лисенко запрошував хлопця на навчання до Києва.
Вихована у священичій сім’ї, Осипа не бажала для себе життя з священником. Окрім того, мріяла вибратися з села до міста. Вона так і не написала, чому обірвала знайомство з успішним гімназистом, у майбутньому – видатним вченим та суспільним діячем Кирилом Студинським. Останній, під приводом товариства з братами Осипи, навідувався в Дідушичі при кожній нагоді: на свята, празники привозив гімназійний хор, з яким співав у церкві, у Стрию ходив з Осипою на вечорниці. Зі Студинським входила стрийська молодь в українське русло. «Студинський приїжджав у козацькім строю. Танець ми починали коломийкою. В Стрию знали всі, що він до мене приїжджав. Але я то все сприймала як річ цілком природну, товариську»⁴. Інший претендент на руку доньки о. Йосипа Нижанківського, Олекса Бобикевич, настільки був прив’язаний до цієї дівчини, що приходив радитися, куди йому вступати після гімназії. Осипа не призналася, що життя священника на селі їй противне. «Ні хата моїх родичів, ні одна хата будь-якого священика не була для мене взірцем гарного життя. Село, господарка, вічні невдачі…»⁵. Все таки Олекса пішов вчитися на теологію: тоді слово тата, а ще й священника, було законом. «Одно, що дуже замітне було в народі, це велика слухняність супроти священиків. Що священик сказав, це було святе в громаді»⁶, – писав Євген Олесницький у спогадах про стрийський період. Залицявся до Осипи і один заможний поляк зі Львова, але вона вже тоді була національно свідомою. Коли ж прийшов час обирати, зупинилася на тому, хто любив її ще дитиною. Студинському перестала відповідати на листи. Обрала Олексу. Не згадує про якісь особливі почуття до молодого Бобикевича, лише пише, що «за якимсь дивним підшептом» наважилася стати його дружиною.
Берегиня сім’ї о. Бобикевича
Від початку подружжя Олекси і Осипи Бобикевич вирізнялося серед більшості. Наприклад, чималі гроші, які отримав о. Олекса на першому місці служіння в Слободі Болехівській, вони потратили не на впорядкування нового помешкання чи на що інше, а подарували собі подорож до Відня. Далі оселилися в передмісті Стрия, на Ланах. Почалося звичне життя і те, чого побоювалася Осипа: її чоловік з головою поринув у діяльність. Після богослужінь, цілоденно пропадав то в читальні, то в гімназії, то в «Дністрі» (українська страхова компанія – О.Ю.). Однак молода Осипа виявилася досить вмілою і взяла на себе всі хатні обов’язки. Труднощів не бракувало, бо жили вони незаможно: деколи на зиму не вистачало дров. «У мене вкорінилася певність, що священик зобов’язаний жити для народу і що той обов’язок має бути у нього на першім місці. А як має родину, то нехай вона тягар хати бере на себе»⁷, – роздумувала їмость. Осипі не бракувало таланту, і, попри виховання дітей, вона встигала брати участь у культурних імпрезах. Старший її брат – Володимир Нижанківський – організував в Стрию співоче товариство «Боян». Осипа мала пропагувати їхні концерти, залучати нових членів, пильнувати репетиції. Після кожної репетиції грала співакам до танцю. Брала участь у народних виставах. Дуже цінувала театр, не пропускала без причини жодної п’єси. Осипа також долучалася до розвитку страхового товариства. Тут би й знадобилася їй освіта, за якою так побивалася в юності. Адже її тіточна сестра Оля Тишинська (Бачинська) була єдиною жінкою, яка, маючи освіту бухгалтера, домоглася посади у «Касі задатковій», а згодом була членом дирекції «Маслосоюзу». Деякий час Ольга жила в хаті Бобикевичів, і могла багато навчити Осипу.
Про своє подружжя їмость писала: «Ми взаємно доповнювали одне одного». Вона раділа успіхам отця Олекси, як своїми власними, а найбільше тішило її те, що розросталося товариство української інтеліґенції. Так, адвокатську контору в Стрию відкрив відомий діяч Євген Олесницький. Хоч і був одружений з полькою, але підтримував українську компанію, і дружина часто була з ним. Вміла говорити українською. А ще Федусевичі, Вахнянини, Леви, Сосновські, Турини, Антоновичі – родини, про які згадує Осипа Бобикевич, що складали кістяк українського відродження. Згадує Осипа, як у них вдома, а також в батька у Великих Дідушичах, гостював тоді ще монах гошівського монастиря Андрей Шептицький.
Однак, невдовзі в сім’ю Бобикевич прийшла біда: від дифтерії помер їхній дволітній син Анатоль (Наталь). Крім нього було ще двоє дітей: донька Неоніла і син Остап. Через п’ять років після смерті дитини почав хворіти і Олекса Бобикевич. Спершу боліла голова і різко падав зір. Вдавалися вони до найкращих лікарів, був отець і у Відні, та нічого не допомагало. Як припускав Євген Олесницький, його найліпший товариш захворів на туберкульоз мозку – тоді лікарі були безсилі проти такої хвороби. Через короткий період отець Олекса зовсім осліп. Він більше не міг служити в церкві, тому вони залишили парафіяльний будинок на Ланах і переїхали в Стрий – навпроти будинку Олесницького купили невеличку садибу і город. З грошима допоміг тато Олекси. Дружина отця Бобикевича, як могла, втішала свого чоловіка: читала йому, коли лиш мала вільну хвилину, запрошувала друзів, щоб він і далі жив справами громади. Отець Олекса взаємно розраджував дружину: «13 літ ми жили щасливо. А є люди, що ніколи щасливими не були. З себе ми взаємно вдоволені були, люди нас любили»⁸. Невдовзі священник помер, маючи всього 37 років. Кілька місяців перед тим від ускладнення кору померла єдина донька Олесницьких – Зоня. То ж Осипа в день похорону чоловіка попросила Євгена Олесницького заопікуватися її дітьми: Остапом і Ніною. «Цю задачу старався я сповнити по всій змозі. Нині ті діти вийшли вже в люди та ведуться гарно на честь і потіху своєї матері, жінки ідеальних прикмет та ідеальної вартості, що в їх виховання вложила всі свої сили і все своє життя»⁹, – писав у спогадах Олесницький. Посол завжди захоплювався Осипою: шукав її товариства, бо почувався біля неї «оживленим», вони й далі відвідували театр, а після вистави він проводжав її додому. Стараннями Олесницького молода вдова мала змогу підробляти у «Дністрі» і з того жила разом з дітьми. «Завдяки моєму опікунові Є. Олесницькому, закінчив я в Стрию гімназію та мешкав відтак, у часі університетських студій, в його помешканні у Відні»¹⁰, – згадував син Бобикевича Остап. Та й Осипа відіграла певну роль в житті адвоката: це вона вмовила українських виборців висунути Олесницького на кандидата до Галицького сейму, згадує, що важко пережила виїзд посла та його дружини до Відня.
Осипа Бобикевич з дітьми
Перша голова крайового жіночого Товариства
У тридцять три роки Осипа стала вдовою. Та в її житті почався дуже діяльний період. Жінки, які заснували в Стрию своє товариство, належно оцінили працю їмості у музичному та театральному житті громади та в розвитку української справи загалом, а також належну роль відіграла добра згадка про отця-просвітителя Олексу Бобикевича. То ж саме Осипу попросили очолити у 1903 році першу жіночу організацію «Товариство руських женщин». Ідейними натхненницями товариства були народна вчителька Іванна Витковицька та активна у всіх громадських починаннях економістка Ольга Тишинська- Бачинська. Та вони були обидві працювали, тому довірили керувати спільнотою трохи старшій віком і добре обізнаній в народних справах Осипі Бобикевич. «Але де ж я до того надавалася?! Знань, освіти замало!», – згадувала свої перші відчуття їмость. Однак погодилася, знаючи, що може допомогти молодим діячкам. В період її чільництва, «Товариство руських женщин» відкрило сиротинець, де дітей виховували монахині. Добровільні пожертви на цю справу Ольга Бачинська збирала сама, стоячи не одну неділю під церквою. З сиротами ставили гарні вистави у Народному домі. Далі жінки домоглися відкриття українських відділів при гімназії в Стрию, яка доти була виключно польською. Чималий внесок «Товариства» у відкритті Першої хліборобської виставки в Стрию у 1909 році. Захід організували на європейському рівні, «на зразок чеських та інших культурних країв», писала Осипа. У Народному домі представили свої товари поважні господарі, а українські митці показали свої унікальні вироби. Запросили на відкриття видатних людей, серед них і митрополита Андрея. «Ця виставка була найкращим свідченням того, як високо стала наша стрийська громада».¹¹ Осипа керувала «Товариством» до 1912 року. Роки Першої світової вона з дітьми провела в еміграції. На посаді її змінила інша громадська діячка, дружина окружного судді Марія Весоловська.
Втіхою для Осипи Бобикевич були, як розвиток української справи, так і музика, в якій все більше вдосконалювалася. Остап Нижанківський навіть доручав їй акомпанувати на репетиціях «Бояна», коли не було професійного акомпаніатора. «Коли ж моє акомпанування в залі не йшло добре, Остап скрикував: «Зле!» Починав ходити по залі, а хор ані рушився. Я хоч і бентежилась, але не відходила від фортепіано. Боже! Яка я була горда, як сказав: «Тепер добре!»¹² Бувало, що Нижанківський доручав їй важкі музичні твори, як-от ораторій «Христос» німецького композитора Мендельсона. Осипа вставала ще раніше, ніж зазвичай, і «вже о сьомій ранку грала». Їхній сусід д-р Вітошинський виходив з часописом на ґанок і прислухався до гри. Їмость казала, що то її ранкова молитва. Великі здібності до музики проявляв син Бобикевичів Остап. Його вуйко – Остап Нижанківський – казав до Осипи: «Мала б ти тяжкий гріх, якби тої дитини не вчила гри на фортепіано»¹³. Ази гри молодий Бобикевич справді отримав від матері, а далі брав приватні уроки разом з сестрою Ніною. Проте професійним композитом не став. З усіх Нижанківських першим, хто здобув професію музиканта, був син Остапа – Нестор Нижанківський. Той, з ким Осипа часто грала на фортепіано в чотири руки, коли він після гімназії забігав до неї додому.
Життя на вістрі політичних режимів
Короткий період української державності у 1918-1919 роках приніс Осипі як багато радості, так і новий невимовний біль. Донька її Неоніла вийшла заміж у 1914 році за військового, доктора права Ярослава Селезінку. З початком війни він був призваний на фронт. Осипа мусіла рятувати від війни Ніну, яка носила під серцем дитину, і Остапа, що не мав визначеного заняття. Емігрували до Відня, де жили Олесницькі. Там було чимало українців: Ніна відвідувала ранених у шпиталі і читала їм, Остап отримав роботу перекладача при таборі полонених. Довго не було вісток від зятя, аж раптом приїхав у відпустку живий-здоровий. «Десь в середині травня зашуміло у Відні: «Львів вільний!» Що за втіха, що за маніфестації! І хоч мені не до радощів було, починаю усміхатися»¹⁴, – пише Осипа. Вона залишила дітей та вернулася до доньки, щоб бути поруч, коли з’явилася на світ перша внучка Ірина. Наступного разу Осипу викликала до Відня телеграмою пані Олесницька: вірний товариш Олекси Бобикевича і український діяч Євген Олесницький помер на чужині. Адвокат заповів поховати його в гробниці біля доньки на стрийському цвинтарі. Цим зайнялися Осипа і Остап Нижанківський. Похорон очолив митрополит Андрей, «при великому здвизі народу», згадує їмость. Відразу після похорону почався Листопадовий зрив: полька, вдова по Олесницькому, та її брат, гостювали тоді кілька днів в Осипи. «Вночі прийшов наказ, щоби Славко (Неоніла і Ярослав Селезінка тоді вже повернулися з еміграції – О.Ю.) (…) на ранок був у повному військовому озброєнні, бо мають українці відбирати владу у поляків. Боже, а у мене двоє поляків!»¹⁵, – йдеться у спогадах. Період становлення ЗУНР та перебування ІІІ Корпусу УГА в Стрию Осипа згадує, як про важкі військові будні: «В першому покої мого будинку зайняв помешкання полковник УГА Гриць Коссак. (…) він вирішив замешкати і харчуватися у нас, властиво, у моїх дітей, бо вони тепер перші, а не я».¹⁶ Ярослав Селезінка займав провідне місце в уряді ЗУНР, був отаманом УГА. Остап Нижанківський був маршалком за польської влади, і залишався при справах Уряду після перевороту, допомагаючи українцям пильнувати військову дисципліну. «Бувало, до тюрми потрапляли люди поважні, а багато наших офіцерів фліртували то з полячками, то з єврейками, котрі (…) не одне “видобували” від наших»¹⁷, – нарікала Осипа. Вона не раз наголошувала, як потерпало українське суспільство від того, що більшість вчених і досвідчених чоловіків брали собі за дружин чужинок. Змагання українців до незалежності обірвалося за дуже короткий період, залишивши велику рану на родині Нижанківських: у травні 1919 року без суду і будь-якого слідства поляки вирвали з дому і розстріляли о. Остапа.
Наступний період життя Осипа Бобикевич посвятила дітям і внукам. Без жалю до свого здоров’я (зважаючи на те, скільки довелося пережити) вона їздила то до Ніни в Радехів, то до Остапа (спочатку в Краків, а потім під Варшаву), допомагаючи виховувати внуків. Особливо раділа тому, як вдавалося доньці розвинути громадську діяльність на Радехівщині (там, після поразки ЗУНР, відкрив адвокатську контору доктор Селезінка – О.Ю.). Неоніла мала добру освіту, навчалася в Перемишлі, пройшла практику в Ольги Бачинської, розумілася на фінансовій справі. Її метою було навчання дітей українською мовою, тому присвятила себе заснуванню «Рідної школи», яка б не поступалася за рівнем державній. За прикладом мами Ніна очолила в Радехові «Товариство українських жінок», з яким організовувала національні свята. «Просвіта» доручала дружині д-ра Селезінки підготовку і відчит рефератів про видатних діячів та на важливі суспільні теми. «Добре пам’ятаю її відчит на економічну тему. Людей зійшлося багато, стояли фіри коло Народного дому. (…) Спостерігаю, з якою увагою слухають її люди. (…) Не читала, а більше, як півтора години говорила. (…) То вже талант Божий, то по батькові. То говорить дитина Олекси Бобикевича!»¹⁸ – пишалася Осипа. Однак за таку активну проукраїнську діяльність Ніна та Славко невдовзі були переслідувані. Перший арешт, який мав утихомирити «непокірну русинку», відбули в Радехові. Ніна вже тоді мала хворе серце. У тюрмі на знак протесту оголосила голодівку.
Спогади Осипи Бобикевич обриваються на 1939-му році, коли Ніна була вже частково паралізована, а в край прийшла війна. Внучка Ірина вийшла заміж і переїхала в Броди. Осипа доглядала то доньку, то внука (невістка мала якийсь невиліковний нервовий синдром, тому бабуся часто їздила доглядати малого Геника). Восени 1939 року органи НКВС заарештували зятя Осипи Бобикевич Ярослава Селезінку і вивезли до Москви. Він був розстріляний разом з групою в’язнів в Архангельську в липні 1941 року. Тривога, туга за чоловіком, про долю якого нічого не знала, звели хвору Ніну в могилу ще раніше – у травні 1941-го.
Біля пам’ятника о.Осипу Бобикевичу в Малих Дідушицях: внуки Ольга Гаєцька, Ірина Чума, Євген Бобикевич, Правнук Лукіян Бобикевич, подружжя Надія та Ізидор Гнатіви та голова сільради Микола Притоцький
Більше ніж на пів століття пережила Осипа Бобикевич свого чоловіка. Відомо, що вона повернулася до Стрия, звідки емігрувала майже вся українська інтеліґенція, але залишалася Ольга Бачинська (теж овдовіла, чоловік помер невдовзі після допитів). Всі нащадки Бобикевича жили за кордоном. Осипа доживала віку при родичах своєї внучки. Померла 5 листопада 1953 року, на 84-му році життя. Похована у родинному гробівці на стрийському цвинтарі. Пам’яткою про родину просвітників мала би бути хата, в якій жили Бобикевичі. Зараз вона є у приватній власності, але стоїть пусткою. На будівлі встановлено меморіальну дошку. Внуки та правнуки не раз зверталися до влади Стрия з проханням впорядкувати територію, бо біля історичної будівлі почали з’являтися побутові заклади. «По 74 роках проживання на чужині я відвідав дім мого Дідуся Олекси Бобикевича… Бачив і Стрийську тюрму… Дорогі Стрияни! Дуже прошу, залишіть це місце, як національний Санктурій (національну святиню!) навіки для майбутніх поколінь»¹⁹, – звертався внук Євген Бобикевич. Будинок, ззовні нічим не примітний, цінний своєю історією: тут гостинна і працьовита їмость Осипа приймала таких великих гостей, як митрополит Андрей, Соломія Крушельницька, Іван Франко. Тут зароджувалися основні ідеї «стрийської трійці»: Бобикевича, Нижанківського, Олесницького. «…майже два тижні жив тут уже частково паралізований Іван Франко. Щоразу після Служби Божої приїздив до нього Остап Нижанківський, розраджував. У цьому будинку після похорону Олесницького відпочивав Андрей Шептицький. Бували тут Соломія Крушельницька, Ірина Вільде, провідні актори українських галицьких театрів»²⁰, – писав у своєму дослідженні відомий стрийський діяч Юрій Бородавка.
«Осипа Бобикевич прожила довге життя, спізнавши примхи різних режимів. Влади змінювалися, а її життя було підпорядковане лише одній меті – розквіту України. Народилася за часів Австро-Угорської імперії і пліч-о-пліч з іншими патріотами віддавала всі молоді сили на розбудову українства і ширення просвіти між народом. Вона пережила в еміграції часи російської окупації краю під час першої світової війни, спізнала тріумф Західно-української Народної Республіки 1918-1919 років, обороняла українство в добу польського панування, жах більшовицької навали 1939-1941 років перенесла через трагедію власної родини, не скорилася під німецькою окупацією, зі смиренням прийняла свою самотність в роки комуністичної влади. Вона пережила смерть дітей – маленького синочка Натальчика і дочки Неоніли, трагічні загибелі братів отця Петра та отця Остапа Нижанківських, вірного друга родини посла Євгена Олесницького, у кінці життя – тіточної сестри Ольга Бачинської. Її серце містило тугу великих втрат, але розум кликав до дії. Інтелігентність і стійкий характер супроводжували її до кінця життя. Саме тому її постава і життєва позиція так вразила Євгена Олесницького. Нехай ніколи не згасне свічка пам’яті шанованої громадської діячки Стрийщини Осипи Бобикевич, а наступні покоління її життєвий шлях візьмуть за приклад служіння своєму народові», – підсумовує дослідниця стрийського краю, заступниця директора з наукової роботи Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Зеновія Ханас.
¹ Бобикевич О. Твори/Упор.М.Ващишин. – Львів: Каменяр, 2000, С.152
² Бобикевич О. Твори…С. 153
³ Бобикевич О. Твори….С.154
⁴ Бобикевич О. Твори….С.154
⁵ Так само – С.154
⁶ Ханас З. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий ДП «Видавничий дім «Укрпол», 2007. – 359с. – С.12
⁷ Бобикевич О. Твори….С.156
⁸ Бобикевич О. Твори….С.162
⁹ Так само – С. 142
¹⁰ Бобикевич О. Твори … С. 149
¹¹ Бобикевич О. Твори….С.169
¹² Бобикевич О. Твори … С. 167
¹³ Бобикевич О. Твори…С. 168
¹⁴ Так само. С.170
¹⁵ Бобикевич О. Твори…С. 172
¹⁶ Так само. С. 172
¹⁷ Бобикевич О. Твори…С. 172
¹⁸ Бобикевич О. Твори…С. 177
¹⁹ Нижанківська-Бобикевич О. Спомин з моїх років. – Стрий, 2019. – С. 55
²⁰ «В своїй хаті своя правда…»// Збірник краєзнавчих статей. Упор. Ю. Бородавка, 1992. – С.56
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
