Кінострічку створили за сприяння Міжнародного фонду “Відродження”. Ми дізналися в організатора кінопоказу Юрія Кушлика, чим цей фільм особливий та де його можна подивитися, повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Дрогобич.City.
Назва фільму – цитата зі щоденника жінки, яка пережила окупацію
“Сильні як земля” – про історії людей з різних куточків України, які бачили війну своїми очима і попри все намагаються жити та допомагати іншим. Художнім образом став щоденник жінки з села Перемога Київської області, яка пережила окупацію. Автори винесли в назву фільму слова з цього щоденника: “Ми українці, ми усе витримаємо. Ми сильні, як Земля”.
“Ідея цього фільму – показати, що, попри ракети, які впали на наші домівки й розбомбили їх, ми все одно все відбудуємо і повернемося додому. Саме тому ми сильні як земля”, – зауважив організатор показу Юрій Кушлик.
Дрогобич відомий своєю солеварнею та волонтерською допомогою
Над створенням фільму працювали впродовж осені 2022 року. Дрогобич став однією із чотирьох громад, де відбувалися зйомки. У фільмі показні також події у Рівному, Чернігівщині та Київщині. У наше місто знімальна група завітала у листопаді 2022 року. Зокрема, у кінострічці розповідають історію жінки-волонтера, яка допомагає у протезуванні військовим та сприяє їхній реабілітації. Також показали й Дрогобицьку солеварню.
Кадр з фільму “Сильні як земля”
“Основним магнітом у Дрогобичі є наша солеварня. Коли відбувалися зйомки, в Україні саме були проблеми з постачанням солі через бойові дії у Соледарі: саме там видобували Артемівську сіль для всієї країниКоли місто окупували, а підприємство знищили – Дрогобицька солеварня взяла на себе допомогу у забезпеченні України сіллю”, – додає Юрій Кушлик.
У Дрогобичі фільм покажуть 10 березня
Прем’єра “Сильні, як земля” в українському медіапросторі відбулася 24 лютого на всіх регіональних каналах Суспільного. В Україні документальну стрічку вже представили, зокрема, у Рівному, Черкасах, Києві та Львові.
У Дрогобичі презентація фільму “Сильні як земля” запланована 10 березня у кінотеатрі “Зефір”. Організатори кажуть, що людей запросили навіть більше, ніж місць у залі. Поки що про кінопрокат стрічки у кінотеатрах ще не домовлялися. Та вона вже доступна у відеохостингу YouTobe.
Кадр з фільму “Сильні як земля”
Показ відбувається не лише в містах України, а й за кордоном – його переклали та транслювали у Монреалі, Братиславі та Кракові. Також є домовленість на трансляцію на словацькому та латвійському телеканалах. На початок квітня запланований показ в кінотеатрі Вроцлава.
Також можна влаштувати перегляд фільму у своїй громаді. Для цього треба заповнити Google-форму.
Заступник директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тарас Лозинський
У Львові на 64-му році життя відійшов у вічність Тарас Лозинський. Великий колекціонер, меценат, мистець, іконописець, реставратор. Про це повідомляють на сторінці Інституту колекціонерства.
Тарас Лозинський народився 28 березня 1959 року у місті Львові. Закінчив економічний факультет Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова (1981, нині Українська академія друкарства). У 1987—2001 роках працював реставратором у майстерні Ніни Присяжної. Викладач Іконописної школи Українського католицького університету. Член наглядової ради Львівської національної академії мистецтв.
Під впливами малярського досвіду Олекси Новаківського, Романа Сельського, Володимира Патика сформувався як художник з власним авторським стилем. З 1989 року займається іконописом на склі, автор 800 робіт. Зібрав велику колекцію творів народного мистецтва.
Парастас за померлим відбудеться сьогодні, 8 березня, о 19:30 в церкві Покрови Пресвятої Богородиці (вул. Личаківська, 175).
Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та близьким Тараса Лозинського.
А чи знаєте Ви, що в селі Раковець, коло Львова, руйнується давній храм Святого Валентина? Це могла би бути чудова локація для подорожі вдвох. Адже крім самої святині, в тих краях ще є святе джерело та багато цікавих пам’яток. Якби не одне але…
Костел Святого Валентина в с. РаковецьЗзаду костел Святого Валентина нагадує справжній замокВсередині костелу Святого Валентина руїна
Зараз костел Святого Валентина приваблює, хіба що, неповторним шармом давно-покинутих будівель. З його облупленої стіни сіяє лик святого, а відсутній дах дає гарне світло для містичних фото. Сумно бачити, як храм Святого Валентина руйнується в той час, коли тисячі людей святкують день всіх закоханих по клубах та кафе.
На одній зі стін костелу бачимо вцілілу іконуТак це ж сам Святий Валентин показує нам на вихід
Я б’ю тривогу! Адже біля Львова зникає унікальне, в своїй романтичності, місце: тут ваші стосунки благословляє сам Святий Валентин!
Костел Святого Валентина в 2011 році, дах ще є. Фото AlexAndrКостел Святого Валентина в 2022 році. За десять років дах вже завалився, а черепицю кудись дбайливо прибралиМощі Святого Валентина могли б лежати в його рідному костелі! Проте, зараз вони зберігаються в сусідній церквіМогли б… Але для цього, спочатку, в костелі потрібно зробити дах і вставити вікна
Поки не пізно, давайте разом його збережемо. Поширюйте цей допис! Можливо саме розголос допоможе врятувати костел від забуття. Перший крок вже зроблено, ось репортаж про нього!
В п’ятницю, 10 березня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1), кандидат архітектури, доцент кафедри дизайну та основ архітектури, Національного університету “Львівська політехніка” Тетяна Клименюк виголосить лекцію “Іван Багенський – архітектор і педагог”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
25 січня 2023 року минуло 140 років з дня народження Івана Олександровича Багенського – видатного представника львівської архітектурної школи і одного з її лідерів, педагога, який зберіг академічну освіту в регіоні. Його творча спадщина втілено в реалізованних проектах, педагогічній діяльності, наукових працях і статтях за фахом. Творчість архітектора не обмежується межами одного Львова, він також проектував для Варшави, Кракова, Рудника-над-Сяном, Комборни, Жегестова, ряду міст західної України, Севастополя і ін.
Роботи Івана Багенского при всій різноплановості їх стилістичних характеристик відрізняє єдина тенденція, пов’язана з класичною традицією. Іван Багенский перетворює утилітарні характеристики архітектурної форми в засоби її художньої виразності. Осмислює природно-ландшафтні та етнічні особливості краю, середовищні характеристики місця для якого проектує з тим, щоб «вписати» споруди в архітектурно-містобудівельний контекст. Шукає зміни в пропорціях і декорі ордерних систем для пристосування їх до архітектурно-будівельних норм свого часу, сучасної будівельної технології і конструкцій.
У 1921-1939 роках Іван Багенський проходить всі ступені педагогічної діяльності – від асистента до професора. Викладає курс «Архітектурна композиція на основі класичних форм». Він розробив нові комплексні методи викладання архітектури, виховав понад 370 архітекторів, багато з яких стали відомими майстрами української архітектури. Іван Багенскій зумів разом з колегами створити фундамент архітектурної освіти Львівської архітектурної школи.
У важкі 1939-1945 роки залишався вірним своєму професійному обов’язку.
Протягом 22 післявоєнних років продовжував творчу, педагогічну і наукову роботу в стінах Львівського політехнічного інституту. Завдяки активній діяльності І. Багенського, були збережені особливості і класичні традиції Львівської архітектурної школи.
Вплив Івана Багенского триває і сьогодні в роботах послідовників і учнів.
До та після лекції традиційно гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
Посол України у Франції Вадим Омельченко та Наталія Омельченко з донькою, Лілі та П'єр Майо, Оксана Караванська
Дует українських дизайнерок Оксана Караванська та Ксенія Уманська представили колекцію сезону осінь-зима 23/24 у Парижі, під час Paris Fashion Week. Дефіле відбулося в унікальній локації – Salle d’Honneur dealing Delon, де зараз розташований Український культурний центр.
Колекція Fakecial Identity Ready Couture by Karavanska Umanska має концепцію «Скільки у тебе облич? Саме стільки, щоб кожний сумнівався, що побачив справжнє».
Презентація колекції бренду Karavanska Umanska презентували під час Паризького тижня моди
Соціальна тема, закладена у вишивку нової колекції бренду Karavanska Umanska, присвячена темі соціальної адаптації. Межа ідентичності розмивається через численні пристосування. Людина одягає маску за маскою, накладає їх одну на одну. Чи вдасться їй не втратити своє «Я» за численними чужими картинками? Маски бувають естетичні і красиві, але ж можуть іти врозріз із власними почуттями.
Презентація колекції бренду Karavanska Umanska презентували під час Паризького тижня моди
Колаборація найкреативнішої дизайнерки України Оксани Караванської та випускниці Лондонського коледжу моди Ксенії Уманської вперше була представлена у 2021 році і поєднала у собі бездоганний крій та артистичну вишивку, несучи у кожній колекції важливі соціальні виклики.
Починаючи із ранньомодерного часу в селі Башево, а згодом Нагуєвичах компактно проживала гебрейська національна громада, яка започаткувала тут свої власні садиби поруч із соляними промислами, що відомі принаймні від 1244 р. згідно фальсифікованої грамоти князя Лева Даниловича.
Старожили згадували, що ще до Франкових часів у Радичевім лісі, біля дороги, яка вела до Дрогобича, була корчма. Нагуєвицькі ґазди часто зупинялися в ній коли возили в Дрогобич дрова чи їхали на ярмарок. Власника єврея і всю його сім’ю вирізали розбійники. Звинувачували одного з мешканців села – Миколу Задорожного. Ці події описані у п’єсі Каменяра „Украдене щастя”. У самому селі корчму тримав Абба Бріль, котрий також займався лихварством. Не одна бідняцька нивка ставала власністю лихваря. А ті, що особливо полюбляли алкоголь, віддавали своє поле в рахунок боргу корчмареві.
Згідно даних шематизму Перемишльської єпархії за 1885 р. у селі Нагуєвичі проживало 1940 українців та 33 євреї[1]. У ХІХ ст. найбагатшим серед нагуєвицьких євреїв був Яків Берґер. Мав багато поля, крамницю, тартак. У його хаті була божниця, куди в суботу всі євреї сходилися на „шабаш”. Берґер був їхнім духовним наставником. Єврей Мошко мав продуктовий магазин. Зокрема він скуповував за безцінь восени овес, а навесні, коли селянам не ставало на посів чи на корм для коней, мусили йти до Мошка і платити втридорога. Він також скуповував у селян телят, м’ясо продавав у Бориславі та Дрогобичі. Деякі з єврейських родин, що жили в селі, нічим не відрізнялися від нагуєвичан, жили з ними по-добросусідськи, займалися сільським господарством. Бувало, що дружили, спрягалися кіньми, приходили в гостину на різні свята[2].
Згідно шематизму Перемишльської єпархії за 1906 р. у верхніх Нагуєвичах проживало 1088 жителів, а у нижніх – 869. На території Слободи, де знаходилося родинне обістя Франків проживало 46 душ. При цьому на території усіх Нагуєвич проживало 50 поляків та 76 євреїв. У приходській школі, що оплачувалась з доходів церкви, навчалося 160 дітей. Навчання здійснювалося українською мовою. В цей час в селі діяв шпихлір і склеп[3].
Батьки Генрика Гоффмана – Еліаш і Єва Гоффман
Майже кожен нагуєвичанин міг різати трачку. Дехто постійно працював трачем у багатого єврея Берґера. Його тартак стояв за річкою навпроти обійстя підприємця[4].
До 1941 р. в селі Нагуєвичі поруч з дітьми українців училися євреї: Еліаз Мендель, Яків Берґер, Еліаз Берґер, Абрагам Брінґс, Йона Зільберберґ, Йозеф Кляйнберґ, Йозеф Берґер, Йозеф Баумґартен, Йозеф Вайтзнер, Самуель Бріль та ін. Вони загинули в німецьких концентраційних таборах[5].
Як відомо, в Івана Франка було два молодших брати: Захар 1859 р. н. та Онуфрій 1861 р. н. У 1865 році помер їхній батько, відомий нагуєвицький коваль Яків Франко, а у 1872 році померла мати Марія Франко з роду Кульчицьких у віці 37 років. Залишившись круглими сиротами, всі троє братів дуже любились, з родинною теплотою горнулись один до одного. Наймолодший Онуфрій був дуже талановитим хлопцем, мав велику здібність до ручних робіт, звичайним ножем вирізував з дерева різні речі, з дитинства виявляв нахил до ковальства. Одружився з Юлією Дидинською із Ясениці-Сільної, було у них восьмеро дітей. Весною 1904 року переїхав жити із сім’єю у с. Підгірки біля Калуша на Станіславщині. Зараз там живе велика родина Франків, діє відомий музей-оселя родини Івана Франка, присвячений Іванові Франку та його родині в місті Калуш.
Брат Захар[6], якого в Нагуєвичах кликали Михайлом, єдиний із синів Якова Франка, котрий жив у рідному селі. Дуже гарно співав, грав на скрипці. Ніхто в селі не міг з ним зрівнятися по збиранню грибів, ягід. Рибу ловив усякими способами, навіть носив її продавати у Дрогобич. У 1883 році Захар Франко одружився з нагуєвицькою дівчиною Марією Ясінською. Було в нього шестеро дітей: Григорій (1884 – 1952) – був першим директором музею Івана Франка в Нагуєвичах; Ганна (1886 – 1967) – молодою дівчиною виїхала в Америку, там вийшла заміж за односельчанина Ілька Сольвара, прожила у США до кінця життя; Юлія (1890 – 1972) – вийшла заміж за коваля із Самбірщини Йосипа Даніцького, проживала в Нагуєвичах; Іван (1896 – 1918) – дуже здібний хлопець, закінчив Дрогобицьку гімназію. Пішов на І світову війну, повернувся і помер на 23-ьому році життя у 1918 році; Василь (1899 – 1980) – шістнадцятирічним хлопцем доглядав за хворим, одиноким Іваном Франком, а по його смерті вступив до легіону січових стрільців, воював до закінчення війни. У 1941 році виїхав із сім’єю в Америку, там і помер 1980 році; Микола (1905 – 1942) – наймолодший син Захара, перший голова сільської ради в Нагуєвичах, який був страчений німцями.
Еліаш Гоффман в Гливицях у своєю лікарському кабінеті
Микола Франко був людиною слова, ніколи нікого не ображав. Завжди відгукувався на біду інших, старався допомогти чим міг. Подейкували, що він міг зняти з себе і віддати останню сорочку, проте в міжвоєнний час він заплутався у тенетах комуністичної пропаганди, ставши членом КПЗУ. На думку Р. Горака, М. Франко щиро вірив в ці ідеї[7]. Його дружиною стала Кімакович Розалія (Єфрузина) Марківна, яка народилась 21 грудня 1909 р. у Нагуєвичах у горішньому кінці села в родині Марка Кімаковича та Анни Озги[8]. Вона походила з давнього Нагуєвицького роду Кімаковичів, який згадується у документах XVII-XIII ст. 6 серпня 1931 р. ( за даними Р. Горака – у віці 27 років 6 серпня 1931 р.[9]) Микола Франко і Розалія Кімакович одружилися. Згодом у них народилися дочки Стефанія, Віра, син Михайло. Саме цій гілці роду Захара Яковича Франка судилося стати рятівниками гебреїв у селі Каменяра.
Микола був першим головою сільради в Нагуєвичах, депутатом Народних зборів 1939 року, а згодом став ще й депутатом Дрогобицької обласної ради. Саме так радянська влада виказувала свою «повагу» до родини Каменяра[10]. Того ж 1939 року Миколу Франка обрали головою сільської ради. Дізнавшись про комуністичну кар’єру сина, подейкували, що Захар Якович Франко (батько Миколи), гірко плакав[11].
Незадовго до наступу німецьких військ Миколу мали намір евакуювати. Проте, син Захара Франка не почувався у нічому винним перед людьми, тому відмовився залишати рідне село (можливо з огляду на маленьких дітей та старого хворого батька). В роки німецької окупації він переховувався. Є інформація, що М. Франко переховувався у Багнах біля Урожа, у родича Йосифа Гомзяка, який також був комуністом. Його хата була у лісі далеко від дороги. Проте з огляду на те, що його колишній заступник в сільській раді Дмитро Хомяк був його запеклим ворогом, він передав інформацію про те, де приблизно переховувався Микола Франко[12]. Одного літнього вечора 1941 року Микола Франко прийшов відвідати маленького сина, який захворів, де його із подачі Д. Хом’яка затримали і арештували[13].
Палітурка книги Романа Горака та Ярослава Гнатіва присвячена родині Якова Франка та його синам і нащадкам
Довелося Миколі Захаровичу відповідати за злочини, яких не вчинив. Спочатку відбув шість місяців тюрми у Дрогобичі, а далі чотири місяці тюрми у Чорткові, що на Тернопільщині. Не зміг провести рідного батька в останню мандрівку, котрий помер 7 липня 1942 року[14]. Розстріляли Миколу Франка у грудні 1942 року у чортківській тюрмі, а родина отримала сумну звістку на Йордан. Про смерть чоловіка Розалія дізналася із «чорної карти» на сам Йордан 1943 року[15].
Дочка Миколи Франка Стефанія, якій тоді було 9 років, згадувала: «Пам’ятаю, як налетіло гестапо, схопили батька, зв’язали руки і повезли в бричці до Дрогобича. Тоді я його бачила востаннє. Знаю, що спочатку тримали його в Дрогобицькій тюрмі, а потім перевели в Чортків на Тернопільщині. На початку 1942 року, на Йордан, прийшло повідомлення, що батька в живих немає. Ми з мамою дуже плакали, а малий Михась своїм дитячим розумом ще не усвідомлював того страшного горя, яке звалилося на нас. Дід Захар, який жив разом з нами, після смерті батька дуже страждав, куди ходив, то плакав. Пам’ятаю, сидів на печі, звісивши ноги. Наприкінці зими почав згасати на очах з великої туги за батьком.
Гринь Франко з родиною: батьком Захарієм, братом Миколою, його дружиною Розалією та дітьми Стефанією та Михайлом
Одного недільного дня, якраз на свято Івана Купала, дід помився, одягнувся в святковий одяг і попросив, щоб я йому постелила на подвір’ї. Мама була в церкві, а я пішла по корову, що паслася на полі. Коли повернулася додому, дід Захар був уже мертвий. Так собі приліг на подвір’ї і заснув спокійним вічним сном. Похоронили діда моя мама Розалія, діти Захара – дочка Юлія та син Григорій. Він заповів поховати його біля мами Марії Франко (з Кульчицьких). Згодом, восени 1952 року, помер Григорій Франко, мій стрийко, батьків брат. Його похоронили біля батька – діда Захара, на могилі встановили дубовий хрест.
В 1983 році мій брат Михайло і зять Григорія Франка Йосип Шумеляк встановили на їх могилі металевий хрест із табличкою з їхніми прізвищами і огорожу. А 28 серпня на могилі матері Івана та Захара Франків встановили надгробний пам’ятник, споруджений на пожертви наших краян, які відвідували Україну після проголошення незалежності в 1991 році»[16].
Як бачимо у 1942 р. залишилась Розалія Франко із маленькими дітьми сама. Їй довелося дуже не легко. Мусила пішки носити молоко до Дрогобича, щоб заробити на кусень хліба. Та це був тільки початок усіх бід і страждань що приготувала невблаганна доля для нащадків роду Миколи Франка. Через своє добре серце і бажання допомогти іншим, співчуття до чужої біди, Розалії довелось заплатити високу ціну.
Гринь Франко з родиною ( Розалія Франко тримає дитя на руках)
Одного разу в Дрогобичі під час чергової поїздки на ринкову площу до неї звернулися євреї, котрим вона носила молоко на продаж. Боячись загинути у гетто або концтаборі, вони просили переховувати їхню родину. Розалія погодилась, на свою біду. Вони впросили її переховати їх від німців. Вона переховувала їх у своїй пивниці. Це були батько і син. Розалія просила їх бути обережними. Франкознавець Р. Горак подає власну інформацію, що Розалія «викопала для них криївку в стодолі, а євреї присяглися, що не висунуть із стодоли носа. У криївці були батько і син. Дочка його була блондинкою і мало подібною на єврейку, а тому з іншими людьми виїхала на роботу в Німеччину. Ті кого прихистила в стодолі Розалія, не дуже дотримувалися обіцянок. На довгий час зникали з криївки, приводили із собою інших євреїв – треба було їх обпирати, обшивати та годувати. Якось Розалія за необережність дорікнула їм, тоді вони дали Розалії розписку про те, що за врятування даруються їй своє майно. Не лакомилася Розалія на чуже. Ніхто в селі не міг припустити, що після смерті чоловіка наважиться Розалія ризикувати життям дітей і своїм власним»[17].
Через деякий час сховок було викрито. Адже навесні 1944 р. вона прихистила фольксдойчерів, які емігрували із власними кіньми та господарством на захід. Одного разу, коли Розалія пішла до сестри, німецькі колоністи залишилися самі на подвір’ї і побачили євреїв[18]. Проте євреям вдалося втекти, а Розалію арештували наступного дня. Привезли Розалію Франко у село Лішню, де був постерунок ГЕСТАПО, а через 3 дні перевели в тюрму на Стрийській до Дрогобича. Одного дня дочка Стефа пішла віднести матері хліба в тюрму. Від знайомих людей довідалася, що її маму бачили на Ринковій площі, інші казали що перевели до іншої тюрми. Дівчина чимдуж побігла на площу ринок та запізнилася. Маму живою вже не застала, тільки бачила, як німець дострілював вбитих…[19]. Того ж дня, 16 червня 1944 р. , під стіну північної сторони Ринкової площі Дрогобича німці вивели 18 чоловіків і 1 жінку. Це була Розалія Кімакович-Франко. Сам розстріл бачили жінки з Нагуєвич – Хом’як Розалія, Хом’як Марія і Добрянська Розалія. Німецький офіцер дав наказ: “Вогонь”. Очевидці почули , як Розалія скрикнула: “ Мої діти, моя Стефцю, мій Михась!”. Потім офіцер ходив поміж розстріляними і для певності кожному прострілював голову[20].
Того червневого дня 1944 року двоє дітей Миколи та Розалії залишились круглими сиротами. Дванадцятирічна Стефа із шестирічним братом Михайлом більше ніколи не відчують материнської та вітцівської любові, турботи, ласки… Не довідаються ніколи ні Стефанія, ні Михайло, де могили їхніх батьків. Опікуном сиріт став Гром Михайло. Вони перейшли жити до Даніцької Юлії Захарівни – рідної сестри Миколи Захаровича Франка, їхнього батька. Михайло Гром був зятем Юлії Даніцької. Згодом Стефа із Михайлом жили у сестри матері Анастасії Тимишин, котра проживала на протилежному кінці села (вгорі). У батьківській хаті Стефанії влада відкрила музей Івана Франка. Тут музей проіснував до 1951 року. Тоді його перенесли в центр села у колишню єврейську корчму[21].
Стефанія Миколаївна Дрогобицька (Франко) – донька Розалії і Миколи Франків
Другим ключовим джерелом для визнання Розалії Франко рятівницею гебреїв, є властиво спогади тих представників гебрайської спільноти, хто вижив завдячуючи її героїчному поступку. Так, до нашого часу збереглися спогади Генрика Гоффмана, які були опубліковані у 1999 році в місті Люблін під назвою «З Дрогобича до Обіцяної землі», яка вийшла у видавництві «Norbertinum»[22]. Цю книгу у 2018 році до фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка в Нагуєвичах подарував директор Міжнародного Фонду імені Івана Франка Ігор Курус. Ми розпочали спеціальний пошук фактів. Як виявилося, Генрик Гоффман народився і виріс у Дрогобичі у родині Єви і Еліаша Гоффманів. Його батько був лікарем, а мати походила з родини чиновників. Під час війни всю сім’ю переселили в гетто, а потім, після його ліквідації, йому з батьками вдалося вижити в тимчасовому таборі. Перед його ліквідацією вони втекли до приватного криївки (прихованого бункера) в Нагуєвичах, де переховувалися інші євреї. Після визволення радянською армією вони змогли вийти з криївки. Пізніше родина була переведена до міста Гливиці, що на південно-західній частині Сілезського воєводства. Тут родина розпочала нове життя. Проте через зростання антиєврейських настроїв у 1968 році разом із дружиною Ельжбетою та сином Мареком Генрик Гофман виїхав до Ізраїлю. Свої спогади про своє перебування в Польщі та міжвоєнному Дрогобичі він умістив у книзі «Від Дрогобича до Землі Озаканей» (Люблін 1999), виданій як перший том нової видавничої серії «Głos Ocalonych»[23]. Ці спогади про життя своєї родини в Дрогобичі до і після війни Генрик Гоффман написав в Ізраїлі у 1971 р.[24] Геник Гофман згадував, що рід його матері був знаним у Дрогобичі із репутацією фабрикантів і каменярів. Під час німецької окупації батько із сім’єю перебували у гетто, але згодом мали доступ до праці в різних закладах на передмісті Дрогобича. Наприклад, у 1942 р. малий Генрик Гоффман працював на деревообробній майстерні по вулиці Жупній в фірмі братів Клемпнер. Проте поступово тривали ліквідаційні акції та повільна ліквідація самого гетто. Коли у 1944 р. почалася контратака радянської армії, батько зрозумів, що це вигідна нагода врятувати сім’ю. Також все частіше надходила інформація про ліквідацію робочого табору гебреїв, та можливому перевезенню робітників до Ясла або Кросна[25].
Палітурка книги спогадів Генрика Гофмана 1999 р. згідно машинопису 1971 р.
Батько, Еліаш Гоффман дізнався від спорідненої до Гоффманів родини Левенбергів про нагоду отримати сховок у Нагуєвичах. Як виявилося Левенберги переховувалися у «зкомунізованої родини Івана Франка в бункерах у лісах під Нагуєвичами»[26]. Скоріш за все у своїх спогадах Генрик Гоффман властиво і відкрив нам справжнє прізвище родини батька і сина, яких свого часу погодилася переховувати Розалія Франко у себе на подвір’ї, про що ми писали вище. Згідно спогадів Г. Гоффмана Левенберги перебували у Розалії Франко вже кільканадцять місяців, тобто десь від 1943 року, коли властиво було ліквідовано «Städtische Werkstätte». Також батько Генрика Гоффмана домовився, що разом із ними у Нагуєвичах будуть переховувати у сховку Франків за безпосередньої організації Левенбергів також і інші гебреї, зокрема Куба Гользман з якоюсь Тинкою і малою Молі. Їх родина довгий час вже переховувалася із Левенбергами. Часу не було на зібрання речей, а тому лише сестра Тося спакувала невеликий наплечник. В батька Еліаша найважливішою була торбина з медичним приладдям лікаря, а також невелика торба з ліками. Врешті основна функція батька Генрика полягала у тому, аби він помагав лікувати тих гебреїв, які жили у Нагуєвичах в земляних сховках. Відтак розпочався процес укладання плану втечі, а саме дати втечі, налагодження контакту з провідником, визначення місця збірки і форми транспорту[27].
Генрик Гоффман. Фото 1950-х рр.
В березні 1944 р., коли німці почали підготовку до битви на фронті Львівщини, а також підготовку до евакуації, на деревообробній меблевій фірмі Гоффмани отримали завдання терміново виготовляти ящики для упакування документів нафтопереробних заводів, а також для документів інших німецьких рядових архівів. Це фактично гемблювалися дошки і конструювалися скрині. За три дні треба було виготовити замовлення, а тому Гоффмани практично не ночували у таборі для робочих гебреїв у місті. 28 березня близько 7 год вечора, за підтримки знайомого поліцая рушили з колоною робітників ніби на місце дислокації. Але по дорозі втекли до Жупної, далі до дерев’яної церкви Чесного Хреста, де зустріли свого батька. Тоді вони разом рушили до Горішньої Брами. Тут їх зустрів український візничий із фірою з двома кіньми, на якій були також Тинька і Молі. Прибувши на місце родина була в розпачі, адже умови були катастрофічними у схроні. Зберігся докладний опис цієї криївки у Нагуєвичах: «W ziemiance wydrążonej w lesistym terenie, obudowanej, jak w kopalni, drewnianymi stemplami, wielkości około trzech, może czterech metrów i wysokiej na dwa metry, gdzie rozmieszczono cztery pełne pluskiew, wyściełane słomą i sianem prycze, było osiem osób. Mała blaszana kuchenka, jedna lampa naftowa. Ubita ziemia stanowiła podłogę. Dla rodziców był to wstrząs nimaly»[28]. Проте головна ціль для родини була вижити. Ця таємна операція, властиво і підтверджує певну відсутність родини Левенбергів у Розалії Франко, через що вона їх постійно попереджала про загрозу.
Обкладинка книги Ганни Гром присвяченої Нагуєвичам (видання 2002 року)
Відома дослідниця історії села Нагуєвичі, а у липні 1956 – березні 1961 рр.[29] – директор музею-садиби Івана Франка – Ганна Гром одною із перших в українській історіографії актуалізувала питання участі родини брата Івана Франка – Захара Франка у допомозі гебрейським родинам з терен Франкового краю у період Голокосту.
Так, 2002 р., на підставі власних усних етнографічних розвідок, а також численних спогадів нащадків родини Захара Франка і односельчан, Ганна Гром констатувала, що «у вересні 1939 р. прийшли «визволителі» і почали заводити радянські порядки. Сільську раду очолив небіж І. Франка – Захарів син Микола. Він брав участь у Народних зборах Західної України організованих КПЗУ, де було ухвалено приєднати її до Радянської України в складі СРСР. Микола Захарович Франко не був таким палким комуністом, як його малювала радянська преса. Перебуваючи під певним впливом творчості свого дядька письменника І. Франка а також свого рідного брата Григорія, Микола Франко провадив велику роботу для національного відродження у селі як член Товариства «Просвіта» та драматичного гуртка.
Обкладинка книги Ганни Гром, присвяченої Нагуєвичам (видання 2002 року)
У час німецької окупації Микола Франко, як лен КПЗУ довгий час переховувався, але все ж ГЕСТАПО зловило його й стратило в м. Чорткові на Тернопільщині. Згодом була вбита і його дружина Розалія у центрі м. Дрогобича за те, що переховувала єврейську родину»[30]. У своїй пізнішій книжці присвяченій Нагуєвичам, яка побачила світ у 2004 р. дослідниця вказала, що Розалія Франко була страчена в Дрогобичі за те, що переховувала семеро євреїв. Про це дослідниця пише так: «У 1941 р. Гестапо закатувало небожа Каменяра Миколу Франка в місті Чорткові (Тернопільська область) та розстріляло його дружину Розалію в м. Дрогобичі за переховування сімох євреїв»[31]. Також Г. Гром доволі таки реалістично описувала становище мешканців села Нагуєвичі в період Німецької окупації. Як виявилося вона не принесла полегшення життя народу, адже «йшла війна, і треба було годувати величезну армію. Через це накладено непосильні податки: грошима, збіжжям, м’ясом, молоком. Селянин Петро Гаврилик відігнав до Дрогобича корову на м’ясо до товарних вагонів на залізничну станцію. Вранці прокинувся – а корова стоїть під воротами. Селянин зрадів, але змушений був знову відігнати її, бо німці жартів не любили»[32].
Ганна Гром (фото із фондів музею І. Франка в Нагуєвичах)
За період 1941 – 1942 рр. німці забрали з Нагуєвич до дрогобицького ґетто 70 євреїв, а більшість їх знищили в Бронниському лісі або в концентраційному таборі «Белжец», а місцевих хлопців і дівчат з числа українців та поляків примусово вивезли до Німеччини на роботу. Серед остарбайтерів Г. Гром встановила наступних мешканців Нагуєвич: 1.Буцяк Дмитро 2.Буцяк Розалія 3.Вовків Марія 4.Гром Іван 5. Гром Ганна 6.Гром Омелян 7.Гром Розалія 8.Глинка Степан 9.Добрянська Марія 10.Дрогобицька Марія 11.Калапунь Євдокія 12.Курп’як Михайло 13.Лазорович Катерина 14.Лунів Анастасія 15.Лунів Розалія 16.Маринович Михайло 17.Мартушкевич Микола 18.Микитич Михайло 19.Микитич Іван 20.Мацько Ганна 21.Сопотницький Федір 22. Страшівський Петро 23.Страшівська Марія 24.Страшівський Зіновій 25.Твердовська Розалія 26.Тимишин Катерина 27.Тимишин Михайло 28.Тимишин Гонората 29.Тимишин Ганна 30.Хруник Євфросинія 31.Шумеляк Розалія 32.Добрянська Розалія[33].
Богдан ЛАЗОРАК, кандидат історичних наук, доцент, директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі», доцент кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін ДДПУ ім. Івана Франка
Марія ШУТКО, молодший науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі», співавтор реконструкції експозиції музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах у 1980 – 1981 рр.
[1] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 90.
[2] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 63.
[3] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 91.
[4] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 81.
[5] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 109.
[6] В даний час живуть понад 200 нащадків роду Захара Франка. Впродовж всього життя Захар підтримував щирі родинні зв’язки з братом Іваном Франком. В 1909 році, коли Захар женив свого сина Григорія, він запросив його на весілля, яке відбулося 21 листопада. Приїхав Іван Франко із сином Тарасом, був старостою на весіллі. Як згадували сучасники був дуже веселим, співав, виголошував тости. Захар – єдиний з родини Франків був на похороні брата Івана Франка в 1916 році. Прийшов пішки з Нагуєвич і йшов за його домовиною разом із сином письменника Петром і товаришем та опікуном Карлом Бандрівським. Після одруження Захар Франко побудував собі хату на батьківському обійсті, поруч з вітчимом Гринем Гавриликом. У 1935 році побудував нову хату недалеко, під горою, і перейшов туди жити із сином Миколою. Див., наприклад: Шутко М. Марія Шутко. Спогад Стефанії Дрогобицької (Франко) про діда Захара – брата Івана Франка // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі». – Кн. 3. – Дрогобич-Нагуєвичі, 202. – С. 146-147.
[7] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[8] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[9] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[10] Топільницька Г. Стефанія Франко // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі». – Кн. 3. – Дрогобич-Нагуєвичі, 202. – С. 149-156.
[11] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[12] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[13] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[14] ЦДІА України і місті Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 4030. – Арк. 15.
[16] Шутко М. Марія Шутко. Спогад Стефанії Дрогобицької (Франко) про діда Захара – брата Івана Франка // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі». – Кн. 3. – Дрогобич-Нагуєвичі, 202. – С. 146-148.
[17] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[18] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[19] Горак Р. Народжена бути щасливою // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 9. – Львів, 2010. – С. 367-370.
[20] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.
[21] ВФ ЛММІФ ДІКЗ «Нагуєвичі». – Гр. Ор-ф. – Інв. № 843: Спогади Шутко М. Ю. – Арк. 1.
[22] Відділ фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка ДІКЗ «Нагуєвичі». – Інв. №. 2049. (№ книги вступу 4861).
[23] Hoffman H. Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej. Lublin. – Norbertinum, 1999. – S.135 s.
[24] Hoffman H. Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej. Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 9-10.
[25] Hoffman H. Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej. Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 78.
[26] Hoffman H. Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej. Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 78-79.
[27] Hoffman H. Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej. Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 79.
[28] Hoffman H. Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej. Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 81.
[29] Лазорак Б., Лазорак Т. «Щодня до нас прибувають все нові і нові групи екскурсантів, туристів …»: про відомого хранителя музею Івана Франка в Нагуєвичах Ганну Гром і маловідому музейну педагогіку в часи тотального атеїзму (липень 1956 – березень 1961) // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «нагуєвичі». – Дрогобич, 2021. – С. 705-716.
[30] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 43.
[31] Гром Г. Франкові Нагуєвичі. – Дрогобич, 2004. – С. 112.
11 березня у нижньому залі Лялькового театру із концертною програмою виступить київський пост-панк гурт SPOKUSY! Запалюватимуть на сцені також їхні друзі – гурти “Joyriders”, “Розлад містики” та “Supremacy”. Початок заходу о 18.00, повідомили організатори.
Приїзд у Львів київського пост-панк гурту SPOKUSY назрівав з самого початку, бо саме тут гурт зародився минулої весни! В найатмосферніших кулуарах арт-плейсів на Заводській були записані перші пісні “ОРДЛО” та “Повернуться Люди”, які стали справжнім явищем в сучасній українській музиці.
“Так вийшло, що з самого початку повномасштабної війни ми з моєю дівчиною відкрили у Львові безкоштовний хостел для біженців LvivHost, займаємося ним і зараз. Нам це було необхідно, щоб відчувати власну користь для суспільства, бути зайнятими чимось дійсно важливим. Вийшло так що ця робота вплинула і на творчість – завдяки моєму перебуванню у Львові, ми почали проводити благодійні концерти в “Дзизі”, нижньому залі Лялькового театру, Пороховій Вежі, познайомились з дуже цікавими людьми і прийшло нереальне натхнення робити нову музику. Я поїхав на студію “Plan”, що тоді знаходилась на Заводській, і там зародилась музика “Spokusy”, особливе наше звучання!”, – поділився засновник гурту Ігор Черепанов.
Перший відеокліп на пісню “Ordlo” був частково знятий у Львові та в Києві. SPOKUSY вже двічі виступили в Києві і тепер 11 березня їдуть у Львів давати свій перший концерт.
Joyriders – це англомовний інді-рок гурт зі Львова, творчість якого зав’язана на пошуках себе, але без серйозних пик, все тру ту лайф.
Розлад містики – львівський альтернативний рок, панк. Їхнє гасло – “сумуємо під веселу музику. Глузд сходить без нас”.
Supremacy – це кавербенд, головним завданням якого є запалювати глядачів деколи переосмисленням оригіналів пісень. Але на цьому концерті хлопці зіграють свої авторські пісні!
В період Великоднього посту у Львівському музеї історії релігії відкриють виставку «Симон Чехович». Це роботи відомого у Польщі й на західноукраїнських землях художника XVIII століття Симона Чеховича. Презентація – 8 березня, о 15 годині.
Збірку становлять 11 ікон, виконаних на полотні, і 12 творів живопису, написаних олійними фарбами на мідних пластинах. Роботи створені у Підгорецькому замку на Львівщині. Протягом 1762–1767 років Симон Чехович працював тут на запрошення власника замку, коронного гетьмана Польщі Вацлава Жевуського.
Чехович Видіння святого Антогнія Падуанського
2020 року збірку презентували на ретроспективній міжнародній виставці творчості митця у Кракові у Національному музеї під назвою «Геній бароко. Симон Чехович (1689 – 1775)».
Сьогодні усю колекцію творів Симона Чеховича, із збірки Львівського музею історії релігії, вперше виставлять у виставковій залі музею. А це – 23 роботи. Консерваційно-реставраційні заходи здійснили керівник реставрації, завідувач науково-реставраційного відділу музею Марія Боньковська і художник-реставратор відділу живопису Мирослава Якимович.
Чехович Свята Анна з маленькою Марією
Серед представлених полотен – «Свята Анна з Марією», «Богородиця з дитям», «Видіння святого Антонія Падуанського», «Святий Бенедикт», інші. Майже на кожній роботі є дата і підпис самого автора. Беручи за основу кілька ікон організатори за допомоги світлин покажуть увесь процес реставрації.
Чехович стація 6 Свята Вероніка обтирає Ісусові лице
В релігійному живописі Симона Чеховича особливе місце належить і «Хресній дорозі». Одинадцять з чотирнадцяти стацій зберігаються у Львівському музеї історії релігії (три у Польщі). Середній розмір пластин 58х41 см. Як зазначено в інвентарній книзі Підгорецького замку 1768 року, усі стації висіли в зеленій залі, а з 1939 року цикл «Страстей» перемістили у каплицю. Роботи вражають своєю силою і глибиною зображення.
Чехович стація 9 Ісус втретє падає під хрестом
Отож, запрошуємо до Львівського музею історії релігії і разом з Симоном Чеховичем пройти дорогою життя Ісуса Христа, розмірковуючи про Його хресні муки і прославляючи Його спокутний подвиг.
В одному із цифрових архівів Польщі вдалося відшукати фото з історії міста Львова. Вони стосуються якраз періоду Другої світової війни. Якщо говорити точніше, то світлини датовані 1941-1943 роками.
На фото бачимо панорами міста, його вулиці, місцевих мешканців. Ці світлини є особливою цінністю для дослідників, які вивчають історію Львова періоду ХХ століття.
7 березня у Львівській національній опері відбудеться концерт «Любов в Маленькому Парижі» у виконанні Зіновія Карача, Марії Стоколяс, Богдана Дашака, FIJI band та Симфонічного оркестру ЛНМА ім. Лисенка.
У програмі – всесвітньо відомі шедеври французької музики з репертуару Едіт Піаф, Джо Дассена, Мішеля Леграна, Патрісії Каас, Поля Моріа, Міреї Матьє, Лари Фабіан та багатьох інших.
«Львів часто називають «Маленьким Парижем», містом роматичних побачень! Адже тут є місця, де Ви зустрілися і покохали, де у вас «свої» вулички, «своя» лавочка у парку, «своє» кафе… «Любов в Маленькому Парижі» – чудовий спосіб зізнатися у почуттях мовою французької музики. Саме так звучить романтика! Запросіть коханих на побачення у перший день весни!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Львівська співачка, володарка одного з кращих в країні меццо-сопрано Марія Стоколяс:
«Французьку пісню люблю з дитинства. Коли чую Мірей Матьє, Шарля Азнавура, Едіт Піаф одразу поринаю спогадами у один зимовий вечір. Мені 5 років, я сиджу вдома з застудою. До кімнати заходить тато, щойно з роботи, і дає мені в руки зимну з морозу платівку з піснями Мірей Матьє і наказує, що слухати її можна буде лише після того, як вона зігріється. Пам’ятаю з яким нетерпінням я обіймала-зігрівала ту дорогоцінну платівку. З якою насолодою слухала. Не розуміла французької, але точно знала, що ці пісні про ніжність, добро і любов. Може тому мені та французька пісня так запала в душу бо мені здається, що окрім нас, українців, так про любов вміють співати хіба французи».
Співак, фронтмен гурту КАРАЧ Зіновій Карач: «Я з дитинства слухав французьку музику, любив французьке кіно, кілька років тому я почав виконувати пісні французькою у проєкті «Notre Dam De Paris» і навіки закохався у французьку мову. Тому, коли отримав пропозицію взяти участь в цьому концерті, не міг відмовитися від можливості заспівати кілька своїх улюблених пісень».
Роман Шухевич. Фото з особистої справи студента, 1926
Вчора, 5 березня 2023 року, вшанували пам’ять головного командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича.
Представники влади й громадськість поклали квіти до пам’ятника генерал-хорунжого в Білогорщі, а відтак спільно з духовенством помолилися панахиду.
Як відомо, Роман Шухевич — український політичний і державний діяч, член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів та генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії. Народився 30 червня 1907 року у Львові. 5 березня 1950 року був убитий представниками радянського МДБ. Посмертно Романові Шухевичу було присвоєно звання Герой України.
Сьогодні перша неділя весни 2023 року. На вулиці вже тепло, і це чудова нагоди завітати до улюбленої кав’ярні на філіжанку запашного напою. Але сьогодні знову, з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, мандруємо до наших сусідів в Тернопіль.
У великі кав’ярні “Віденська” та “Болєвард” (після Першої світової – “Адрія”) та цілу низку кав’ярень і цукерень по всьому місту ходили відпочивати тернополяни до приходу “совєтів”.
А от після війни культура кави у місті на деякий час занепала, каже краєзнавець Любомира Бойцун. Тернополянка теж полюбляє цей напій, особливо арабіку. Тож випиває її чи не щодня по чашці.
Кава
– “Віденська” кав’ярня діяла на куті сучасних вулиці Сагайдачного і бульвару Шевченка, а “Болєвард” – у готелі “Подільський”, пізнішому готелі “Україна”, – розповідає пані Бойцун. – Було і багато менших кав’ярень, наприклад, на Руській, Валовій, у Старому парку.
Каву до війни у Тернопіль возили через країни Європи з тієї ж Латинської Америки, а також Африки, продовжує історик.
– Пили у ті часи чорну і білу каву, деколи з лікером. Часто – з солодким, – зазначає пані Бойцун. – Як таких пекарень кав’ярні не мали, але випічку робили або ж самі її закуповували. Це були різні пляцки. “Наполеон” тоді називали французьким тістечком, а печиво з кремами – кремівками.
Кава
У “Болєвард” та пізнішій “Адрі” кав’ярня поєднувалася із цукернею, додає краєзнавець. До того ж, за її словами, усі кав’ярні працювали в Тернополі навіть під час німецької окупації.
– Культура кави різнилася від культури чаю, – говорить вона. – Так, для збору благодійних пожертв у місті часто робили так звані “чайні вечори”. Їх проводили без алкоголю, поєднували з танцями.
Каву ж, як каже тернополянка, пили під час зустрічей, тихого відпочинку у невеликих компаніях.
Кава з корицею
Але культура споживання кави у Тернополі занепала після Другої світової. Тоді через бідність “каву” робили не тільки з ячменю, а й з буряків. Для цього останні пряжили у невеликій кількості води.
– Кава “притихла і збідніла”, – розповідає Любомира Бойцун. – Вона “повернулася” тільки десь у 1970-1980-х роках.
Зараз у Тернополі триває відродження кавових традицій, завершує краєзнавець
Франкова кава у Тернополі
Не тільки пиво, а й каву замовляв у Тернополі Каменяр восени 1911 року.
Спогади про візит Івана Франка у наше місто залишив математик, син адвоката й письменника Андрія Чайковського Микола:
“Франко прочитав нам свого “Мойсея”, починаючи з першої глави, а “Пролог” відклав на кінець. Кінцеві слова “мій скромний дар весільний” – на залі тишина, а потім буря оплесків і окликів: “Слава! Слава!”
Іван Франко
Сорок з лишнім років минуло з того пам’ятного вечора, та я досі не можу забути того сильного враження, яке на мене зробив цей виступ Франка.
Потім ми пішли до ресторану й до кав’ярні – невеликий гурток учителів української гімназії та ще дехто із місцевої інтелігенції. Пам’ятаю, що Франко пив дуже гарячу чорну каву. Він був дуже веселий та говіркий; згадував минуле Я нагадав йому нашу краснопущанську прогулянку, а учитель Семен Сидоряк, природник, згадував про їхні спільні екскурсії на рибу та до лісу по гриби.”
Подія попередньо планувалася на 10 лютого 2023 року, але, через повітряні тривоги, була перенесена.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
В процесії доповіді буде повідомлення про Наказ №228 від 6.07.2022р. Міністерства культури України про занесення яворівської забавки до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, буде подано історичну довідку розвитку забавкарства на Яворівщині, надано можливість ознайомитися з яворівськими забавками з приватної колекції пані Дарії.
До учаті в події запрошуються майстри яворівської забавки зі своїми роботами.. Відвідувачі лекції зможуть переглянути ряд відеосюжетів про яворівські забавки та їх розпис.
До та після лекції традиційно гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
З першого березня 2023 року в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) експонується виставка живопису Ірини Данилів-Флінти під назвою “Настрої”.
Експозиція передає внутрішні імпульси, враження від пережитого, а в деяких – інтуїтивні візії напередодні повномасштабної війни і впродовж важкого року. Певні композиції як колористично, так і змістовно свідчать про настрої, які вирували в душі, в деяких пробивалось світло надії і сподівання добра, спокою і миру.
Робота з виставки Ірини Данилів-Флінти”Настрої”
“Виставка про те, що настрій є перемінний, але всі ми живемо надією, що ця весна принесе нам перелом в цій, м’яко кажучи, несправедливій ситуації.
Роботи, представлені на виставці, створені впродовж останнього року. Я їх називаю «воєнні роботи». Їх є набагато більше, бо були пориви до роботи, як своєрідний порятунок . Щось дарувалося, щоб продавалося на аукціонах, щоб допомогти Збройним Силам України.
Робота з виставки Ірини Данилів-Флінти”Настрої”
Минулого року, 14 лютого, я відкрила виставку в галереї «Меланка арт» і вона протривала тиждень – почалася війна. І якраз напередодні цих трагічних днів, абсолютно несвідомо, я сіла малювати. Мене потягнуло до пензля і я не змогла з цим нічого зробити. Автоматично у мене пішли роботи з якимось багряним забарвленням. Я зробила їх цілу серію, а на наступний день уже було не до того. Пройшло місяців два, я повернулася до цих робіт і бачу колорит, який я практично не використовую. Це було якесь бурхливе зарево, щось повністю інтуїтивне. І це стало поштовхом до того, що я знов почала малювати”, – розповідає Ірина Данилів-Флінта.
Всі роботи, представлені на виставці, виконані акриловими фарбами на картоні. Не зовсім звична техніка для Ірини.
Робота з виставки Ірини Данилів-Флінти”Настрої”
“Я собі облюбувала, можливо пробну, стежину. Почала працювати на картонах акрилом. Два роки тому у мене була серія робіт на полотні. Я мала виставку «Малярство» в Національному музеї, де була представлена досить велика серія. Серед них були такі перші спроби і вони мені якось лягли на душу.
І перебуваючи у вузькому, закритому середовищі мені підійшов саме цей, невеличкий формат, камерний. Але в ньому можна передати ті імпульси, які з тебе виходять. Можна досить швидко зобразити свої почуття і емоції. Тому матеріал у мене вже був напрацьований, я його навіть уже потрошки доводила до виставкового характеру. Таким чином організувався цей виставковий проект,” – каже мисткиня.
Ірина Данилів-Флінта
Ірина Данилів-Флінта — мисткиня художнього текстилю, та станкового малярства, член Спілки Художників України, заслужений художник України. В її творчому доробку декоративні панно в техніці розпису на тканині, гладкоткані та об‘ємні гобелени, експериментальні орнаментально-декоративні та абстрактні композиції, а також камерні лірико-філософські твори в пастельному малярстві. Була учасницею багатьох текстильних виставок, бієнале, симпозіумів, має нагороди і відзнаки, персональні виставки.В продовж останніх років активно працює в малярстві акрилом. В своїх нових творах відтворює інтуїтивні імпульси і візії, настрої і враження, застосовує виражальні засоби та структурні прийоми посередництвом абстрактних кольорових площин, лінійних фактур, досягає співгармонії думок та експериментальних знахідок
Робота з виставки Ірини Данилів-Флінти”Настрої”
Своїми вчителями вважає Надію Дзюбей (Лащук), Ігоря Боднара, Олега Мінька, Марту Токар і Зеновія Флінту. Працює на кафедрі академічного живопису, провадить активну виставкову і наукову діяльність в царині популяризації творчого доробку знаного митця Зеновія Флінти, видає буклети, каталоги, організовує виставкові проекти.
Експозицію виставки живопису Ірини Данилів-Флінти під назвою “Настрої” можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до кінця місяця.
В Яворівському районі Львівської області знаходиться село Прилбичі. Розташоване за 12 км у південно-східному напрямку від Яворова. Село відоме тим, що тут народився митрополита Андрея Шептицького.
Палац в Прилбичах, 1932 р
Сьогодні хочемо поділитись ретро світлинами із цього села, які датуються 1932 роком. На представлених кадрах можна побачити чудовий палац родини Шептицьких.
Палац було збудовано в 1872 році. У палаці був навіть свій музей, де містилися портрети родини Шептицьких і Фредрів, близько тридцяти полотен Симона Чеховича, досконалий портрет короля Яна ІІІ Собеського, малярські роботи Софії Фредро-Шептицької.
Палац в Прилбичах, 1932 р
Палац оточував парк, найгарніший у тому краю. Обабіч садиби росли модрини, старі липи, гарний клен, рідкісні рожевоцвіті каштани, оцтове дерево, червонолистий бук, білий ясен, тюльпанове дерево. Неподалік садиби стояла стара груша, під якою любив відпочивати митрополит Андрей.
Палац в Прилбичах, 1932 р
Зі всіх боків садиби з весни до зими цвіли квіти, серед них троянди, гортензії, півонії. Їх замовляли навіть з Парижа. На літо в сад виставляли пальми, араукарію, розквітлі кактуси.
9 березня 2023 р. о 16 год. Львівський музей Михайла Грушевського (вул. І.Франка, 154) запрошує на відкриття виставки художника Миколи Опанащука «Шляхами Пророка».
Микола Опанащук – львівський графік і живописець. Заслужений діяч мистецтв України. Професор Львівської національної академії мистецтв. Мав понад 150 виставок малярства і графіки в Україні та за кордоном, з них понад 30 персональних. Митець став Лауреатом міжнародної виставки у Польщі (1991), відзначений журі міжнародної виставки в Канаді (1991) і журі міжнародної виставки – бієнале в Польщі (1993), Україні (Львів, Весняний мистецький салон (2012; 2015; 2017).
Микола Опанащук
На виставці представлено близько 30 робіт шевченкіани Миколи Опанащука, пов’язаних із постаттю Великого Кобзаря.
«Для художника Тарас є втіленням зболеної душі народу, його вібруючим нервом, його оголеною совістю , він – як маяк, який освітлює шлях і не дає відбитися від берега.
Відчуття спільної причетності до долі свого народу, входження в резонанс із мистецьким доробком Шевченка-художника спонукали Миколу Опанащука в різні періоди звертатись до теми Великого Кобзаря.
Афіша виставки “Шляхами пророка”
Активне творче життя час від часу провадило художника слідами Шевченка: він малював оповиті холодними туманами води річки Мойка в Санкт-Петербурзі; в маєтку Лизогубів на Чернігівщині; з високої гори милувався розливами ріки Снов; рисував стару козацьку церкву, де молився Тарас, і , там же, набирався сил в тіні старої крислатої липи, яку, за повір’ям, посадив сам Шевченко…» , – розповідає дружина митця Ольга Опанащук
На відкритті виставки також прозвучать пісні на слова Тараса Шевченка: «Ой чого ж ти почорніло» і «Ой по горі роман цвіте», та народні із Черкащини: «Ой у лузі та ще й при березі», «Повій вітре», «Закувала зозуленька» та з Полтавщини «Годі тобі та й зозуленько» у виконанні гурту «Жива».
Гурт “Жива”
Гурт «Жива» виконує українські пісні як традиційно, так і у власному трактуванні, використовуючи голосові ефекти та природні шуми, перетворюючи спів на своєрідний обряд спілкування з химерними образами колективного несвідомого українського народу. Учасники гурту прагнуть повернути пісню до її природнього, живого звучання, вільного від впливу цивілізації. Їхня творчість – це колоритний мікс пісні і театрального дійства.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
22 лютого 2023 р. Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка спільно з Львівським історичним музеєм і Львівським обласним Будинком учителя з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського (1873–1947) провели наукову конференцію “Українська тіловиховна традиція”.
Цьогорічна конференція зібрала науковців зі Львова та Дрогобича. Окрім фахівців НТШ, Львівського історичного музею, Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Львівського національного університету імені Івана Франка, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Львівського музичного фахового коледжу ім. С. П. Людкевича в науковій конференції взяли участь представники родини Івана Боберського, зокрема Леся та Роксоляна Чабани; Юрій, Наталя і Маркіян Лисейки. Зголосилися також учителі з фізичного виховання, історії України, Захисту України зі Львова та Львівської області. На конференції були присутні й студенти ЛДУФК імені Івана Боберського. Частина доповідачів та запрошених змогли приєднатися до виступів і дискусії он-лайн.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
Захід відбувся в актовій залі Музею визвольної боротьби України за адресою: м. Львів, вул. Лисенка, 23 а. З вітальними словами до учасників конференції виступили завідувач відділу МВБУ ЛІМ Тарас Кузь; заступник директора з наукової роботи ЛІМ Олена Роман; доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського, голова Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Андрій Сова; завідувач музейного відділу ЛОБУ Віра Романчак та представниця Департаменту освіти і науки ЛОДА Ореслава Хомик.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
Наступною частиною програми була презентація нових видань Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ. Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії ЛНУ імені Івана Франка, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Валерій Джунь коротко представив другий випуск наукових праць “Українська тіловиховна традиція” (Львів, 2022 р.), Андрій Сова – візитку до книги про професора українського тіловиховання “Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога” (Львів, 2022 р.).
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
Далі представлено доповіді та презентації:
доктора історичних наук, професора кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, члена Дрогобицького осередку НТШ Ігоря Смутка “Історія роду Боберських (від першої письмової згадки до початку ХІХ ст.)”;
Андрія Сови “Співпраця Івана Боберського з Науковим товариством імені Шевченка у першій половині ХХ ст.”;
викладача вищої категорії, методиста Комунального закладу Львівської обласної ради “Львівського музичного фахового коледжу ім. С. П. Людкевича” Роксоляни Гавалюк “Ярослав Ярославенко: життя для музики і спорту”;
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
кандидата наук з фізичного виховання і спорту, доцента кафедри спортивних та рекреаційних ігор ЛДУФК імені Івана Боберського, члена Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Володимира Левківа “Тенденції розвитку українського волейболу у першій половині ХХ ст.”;
кандидата наук з фізичного виховання і спорту, доцента, завідувача кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського, члена Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Ярослава Тимчака “Справа тіловиховання в середовищі української інтелігенції: погляд через призму діяльності НТШ”;
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
провідної наукової співробітниці Львівського історичного музею Ольги Перелигіної «“За труди і заслуги”. Символічна булава Івана Боберського у зібранні Львівського історичного музею»;
Тараса Кузя «Іван Боберський та музейна справа».
З поважних причин не змогли виступити доктор філологічних наук, доцент кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Ірина Процик (тема: «“Це ж він створив такі новотвори як… копаний мяч…”. Іван Боберський – творець національної футбольної термінології) та кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка Степан Кость («Дмитро Донцов про Пласт»). З їхніми доповідями у вигляді наукових статей можна буде ознайомитися у третьому випуску збірника наукових праць «Українська тіловиховна традиція», який готується до друку.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна традиція” з нагоди відзначення 150-річчя від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчя від народження Івана Боберського.
У завершальній частині конференції окрім дискусій та обговорення присутні мали змогу ознайомитися зі стаціонарною виставкою до 80-річчя Української повстанської армії «Армія народу в боротьбі за незалежність».
Андрій СОВА історик Світлини:Руслан Кошів, Андрій Сова
Муніципальне підприємство водопостачання працює із 1901 р. На початку воно називалося «Міський заклад водопостачання у Львові». У часи СРСР питаннями водопостачання і каналізації займався Львівський водоканалтрест. Сучасне ЛМКП «Львівводоканал» створене 31 серпня 1992 р. наказом № 78 Управління комунального господарства Львівського міськвиконкому.
Однак історія водопостачання міста Львова сягає доби Середньовіччя, княжої доби. Довший час вважалося, що перший гравітаційний водогін був побудований у перші роки XV століття, але зараз встановлено, що перший водогін з’явився у Львові іще в кінці ХІІІ ст. Отож, «Фотографії Старого Львова» продовжують публікацію циклу матеріалів про історію водопостачання та каналізації у нашому місті.
Змішувач початку ХХ століття. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко, «Високий Замок»
Із економічної характеристики міста Львова, яка є частиною огляду Львівського облвиконкому від 7 березня 1940 р. «Про стан Львівської області на початок 1940 р.», дізнаємося, що на той час площа міста становила 6668 га, середній рівень понад позем моря – 311,8 м. Населення Львова у кінці 1938 р. становило біля 345 тис. мешканців, а станом на кінець жовтня 1939 р. складало вже біля 423 тис. осіб. Станом на 1931 р. у Львові було 13734 будинки, а станом 5 січня 1940 р. їх було 15578. Довжина вулиць міста становила 293 км., в т.ч. 145 км. – із твердим покриттям. Довжина мережі міського водогону становила 312 км., до міського водогону було підключено 7416 будинків. У 1937 р. було спожито 8,581 тис. кубометрів води, у 1938 – 9041 тис. кубометрів, в у 1939 – 7438 тис. кубометрів. Підприємство водогону і каналізації налічувало 724 робітники та 57 службовців. До мережі водогону і каналізації було підключено 10 міських лазень та 6 пливалень (басейнів). В жовтні – грудні 1939 р. у Львові було збудовано 6 км. мережі водогону та прокладено додатковий каналізаційний колектор довжиною 1,3 км.
Сантехнічні прилади львівських квартир австрійського і польського періодів. Вони використовувалися до 1960 – 1970-х рр. Експонати виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко, «Високий Замок»
На базі міського підприємства водогону і каналізації міста Львова після радянської окупації було створено Львівський трест водопостачання та каналізації – Водоканалтрест, який був підпорядкований комунальному відділу Львівської міської ради. Під час Другої світової війни це підприємство зазнало певних ушкоджень. Підприємство водопостачання відновило свою роботу 1 серпня 1944 р., а вже 11 серпня, тобто через два тижні після того, як радянські війська витіснили зі Львова німців, було відновлено роботу насосної станції у с. Шкло поблизу Яворова та відновлено працездатність магістрального водогону і місто отримало перші 4,5 тис. кубометрів води. Станом на початок жовтня 1944 р. до Львова щодоби подавалося вже більше 22 тис. кубометрів води, що забезпечувало першочергові потреби міста (лікарні, критична інфраструктура та ін.). Після відбудови насосної станції в Карачинові планувалося, що місто отримає до 29 тис. кубометрів води за умови, якщо насосні станції у Волі Добростанській, Карачинові та Шклі будуть працювати паровими насосами.
Схема постачання питної води до м. Львова. Нижня велика стрілка – Стрийський водозабір
13 квітня 1945 р. Рада народних комісарів СРСР прийняла постанову «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту і міського господарства м. Львова» відповідно до якої Львів мав в короткі терміни перетворитися у великий індустріальний цент України. Це в т.ч. потребувало розвитку мережі водогону. Відповідно до цієї постанови, до початку 1946 р. водогін Львова мав бути відбудований до довоєнної потужності, тобто до 35 тис. кубометрів води на добу. До кінця 1947 року потужність міського водогону міста Львова мала зрости до 45 тисяч кубометрів на добу. 28 травня 1945 р. у Львові відбулася перша наукова конференція із питань водопостачання та каналізування міста, на якій було прийнято рішення «скласти перспективний водний баланс міста, максимально форсувати пошуки джерел води». 18 березня 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946 – 1950 рр.», яким передбачалося відкрити у Львові автоскладальний та електроламповий заводи, завод телеграфної і телефонної апаратури, склозавод, трикотажну фабрику, підприємства харчової промисловості, а також відбудувати і збільшити потужність міської електростанції. Все це потребувало збільшення потужності водопровідної та каналізаційної мережі.
Вулична водорозбірна колонка на вул. Шевченка у Львові, виготовлена іще у польські часи. Такі колонки у 1950 – 1970-х рр. давали воду львівським околицям. Світлина із форуму сайту explorer.lviv.ua
У 1950 р. подача води до міста Львова складала 44 – 45 тис. кубометрів на добу, тобто на 30% перевищувало довоєнний обсяг. Це сталося, в першу чергу, завдяки використанню Водоканалтрестом місцевих джерел на Левандівці, Великому Голоску та Погулянці. У 1950 р. було розпочато будівництво нової насосної станції в с. Каменобрід, протягом року було прокладено 3,5 км. водоводу, будувалися два будинки насосної станції. Планувалося, що насосну станцію в с. Каменобрід введуть в експлуатацію в кінці 1951 року і завдяки цьому місто мало отримати додатково 10 – 12 тис. кубометрів води на добу. На початку 1950-х рр. також планувалося спорудження водозабору для м. Львова із річки Дністер.
У 1940 – 1960-х рр. основний пріоритет мало водопостачання промислових підприємств, а не житла. Довший час водопровід не було підведено до приватних будинків – їх мешканці набирали воду із вуличних колонок. Станом на 1950 рік на околицях міста Львова було влаштовано 250 водорозбірних колонок та 180 артезіанських свердловин. Але не усі околиці міста були достатньо забезпечені водорозбірними колонками, відповідно в 1950 р. планувалося провести водогін у Пасіки Галицькі.
Вулична водорозбірна колонка у м. Дубляни біля Львова, виготовлена вже в радянські часи. Такі колонки у 1950 – 1970-х рр. давали воду львівським околицям. Світлина із форуму сайту explorer.lviv.ua
В офіційному звіті Львівського міськвиконкому про розвиток міста у 1948 – 1950 рр., який було озвучено на сесії Львівської міськради 14 листопада 1950 р. зазначалося, що «Найважливішим досягненням в водопостачанні міста є ліквідація денного та частково нічного перериву в подачі води населенню міста, однак визнавалися і проблеми із підключенням житлових будинків до міського водогону та каналізації: «Міськкомунгосп та житлоуправління не приділили достатньої уваги такій важливій ділянці роботи, як приєднання житлових будинків, особливо на околицях міста, до міського водогону і каналізації. Водоканалтрест також самоусунувся від цього важливого питання, вважаючи, що на забезпеченні подачі води місту його роль закінчується. Питанню приєднання житлових будинків до міського водогону та каналізації необхідно приділяти серйозну увагу». Зазначалося, що у 1948 – 1950 р. до мережі водогону та каналізації було підключено 115 будинків.
Клеймо виробника водорозбірної колонки із м. Одеси. Світлина із форуму сайту explorer.lviv.ua
Станом на початок 1956 р., як йдеться в огляді Львівоблплану про економічний і культурний розвиток міста за 1950 – 1955 рр. у цей час значно збільшилася потужність міського водогону, порівняно із 1950 р. вдвічі зросла подача води, що складала на кінець 1955 р. 122 літри на добу на одного мешканця, було розширено каналізаційну мережу. Проте мережі водогону і каналізації все ще не могли забезпечити потреби міста, що інтенсивно розвивалося. У 1957 р. у Львові в районах малоповерхової забудови було прокладено 6000 погонних метрів водогонів і 2500 погонних метрів каналізаційних колекторів.
У 1958 р. у Львові подача води в оселі містян перестала бути цілодобовою – для окремих районів міста запровадили графіки подачі води. Це сталося тому, що централізований водогін Львова експлуатувався із постійним дефіцитом, а чисельність населення міста у 1959 р. склала 410 тис. мешканців.
Сучасне обладнання насосної станції у с. Воля Добростанська. 2019 р. Світлина пресслужби Львівської міськради
У 1960 – 1964 рр. було спроєктовано два нових водозабори: із села Зарудці продуктивністю 19,7 тис. кубометрів на добу та із с. Мокротин – 16 тис. кубометрів на добу. Ці водозабори були введені в експлуатацію у 1965 і 1966 рр. відповідно. Станом на 1966 р. Львівводоканалтрест експлуатував сім водозаборів загальною продуктивністю 140,8 тис. кубометрів на добу. Як зазначалося у звіті Львівського міськвиконкому про розвиток господарства міста за 1959 – 1965 рр., який відбувся на сесії міськради 25 січня 1966 р., за роки семирічки подача води до м. Львова збільшилася майже вдвічі. У 1966 р. було введено в експлуатацію нову потужний водопровідну магістраль від вул. Зеленої до пр. Ленінського Комсомолу (вул. Пасічна) довжиною 3 км. Це дало можливість покращити водопостачання в районі вул. Стрийської, Гайдара (Лазаренка), Бой-Желенського та ін., куди раніше вода постачалася із великими перебоями. Крім того було прокладено додаткову водопровідну магістраль по вул. Шевченка до вул. Золотої, в результаті чого мікрорайон було забезпечено нормальним водопостачанням. У 1966 р. було підведено воду і встановлено 474 водорозбірні точки, мешканці міста додатково отримали 820 внутрішньоквартирних санвузлів та 700 ванн.
Сучасне обладнання станції підкачування води на вул. Творчій у Львові. Світлина пресслужби Львівської міськради
У 1965 р. Українським проєктним інститутом «Діпроміст» було розроблено Генеральний план міста Львова, який того ж року було затверджено Радою Міністрів Української РСР. Цей документ передбачав, в тому числі, розвиток мереж водогону і каналізації. У 1967 – 1973 рр. було введено в експлуатацію іще сім водозаборів, п’ять із них забезпечують водою північну частину міста, а іще два – східну, які у той час забудовувалися найбільш інтенсивно. За даними перепису 1970 р. у м. Львові мешкало вже понад 530 тисяч осіб. Швидше всього у той час забудовувалися житлові квартали у південній частині міста, потужності міського водогону тут бракувало, тому воду сюди навіть довелося довозити. Проєктанти житлових масивів невзяли до уваги відсутність у цій частині міста інженерних мереж водопроводу та каналізації, що стало великою проблемою для міста. У 1970 – 1975 рр. потужність водозаборів, які подають воду до Львова, збільшилася на 50 тис. кубометрів на добу. У 1979 – 1988 рр. було введено в експлуатацію іще чотири водозабори.
Сучасне насосне обладнання водозабору в с. Воля Добростанська
Планом економічного і соціального розвитку міста Львова на 1981 – 1985 рр. було передбачено завершення будівництва Стрийського водоводу на 22,4 тис. кубометрів на добу, що мало забезпечити доведення його потужності до 140 тис. кубометрів на добу. На 1983 р. було заплановано розширення водозабору для міста Львова із підземних джерел Гологори-Вільшаниця потужністю 29,6 тис. кубометрів на добу. У 1984 – 1986 рр. йшло спорудження другої черги Стрийського водоводу Львівським водоканалтрестом. У середині 1980-х рр. водоводи будувалися також і коштом великих підприємств Львова ВО «Електрон» споруджувало водогін із підземних джерел в с. Гологори, а ВО «Кінескоп» – водозабір із р. Зубра. Також було почато будівництво водозабору «Вільшаниця».
Насосна станція львівського водогону із обладнанням радянського виробництва. Кінець 2000-х рр. Світлина пресслужби Львівської міськради
Станом на 1986 р. в Держплані Української РСР було погоджено будівництво Верхньобузького водозабору потужністю 90 тис. кубометрів на добу і вартістю 32,7 млн. рублів, а також проєктувальні схеми водопостачання міста до 2005 року. На ХІІ п’ятирічку (1986 – 1990 рр.) було заплановано будівництво 55 кілометрів дублюючої нитки водопроводу Стрий – Львів. Планувалося, що до 2000 р. проблема водопостачання м. Львова буде повністю вирішена за рахунок регулюючої системи р. Стрий, а пізніше – за рахунок спорудження ефективних очисних систем і повторного використання води для промислових цілей.
Проте перспективний Верхньобузький водозабір так і не було введено в експлуатацію. Справа в тому, що із лютого 1990 року громадськість Золочівського району, в тому числі сільради сіл Сасів, Руда Колтівстка, Колтів на ін. зупинили будівництво Верхнобузького водозабору. Були поставлені вимоги, щодо газифікації сіл, їх благоустрою та відшкодування збитків селянам за використання підземних ресурсів та ін. Ці вимоги були пов’язані із тим, що села Золочівщини, які опинилися в зоні діючих водозаборів (Ремезівського і Плугівського) потрапили в зону депресійної лійки, тобто у їх криницях зникла вода.
Сучасна спецтехніка ЛМКП «Львівводоканал». Світлину зроблено під час святкування 120-річчя підприємства у 2021 р.
Після здобуття Україною незалежності, у м. Львові було проведено реформу комунальних підприємств. За наказом Управління комунального господарства Львівського міського виконавчого комітету № 78 від 31 серпня 1992 р. було створено Львівське міське комунальне підприємство (ЛМКП) «Львівводоканал». Це підприємство створене із метою забезпечення міста Львова і супутніх населених пунктів питною водою, каналізування та очистки стоків. ЛМКП «Львівводоканал» виконує будівельні, пусконалагоджувальні та проєктні роботи на об’єктах водопостачання та водовідведення. Дочірнє підприємство «Водомір» займається монтажем, демонтажем, ремонтом та повіркою приладів обліку втрати води.
У 1996 р. Львівська міська рада своєю ухвалою № 369 затвердила програму «Вода». В цьому документі йшлося, що у 1994 р. відбір із міських водозаборів в середньому складав 415 тис. кубометрів на добу. Локальні водозабори промислових підприємств приносили 32 тис. кубометрів на добу, а водозабір із поверхневих джерел (лише для технічних потреб) – 7 тис. кубометрів на добу. У 1994 р. відпуск води населенню м. Львова становив 171 тис. кубометрів на добу, тобто 206 літрів на одного мешканця. Середньодобове споживання води на одного мешканця, враховуючи комунально-побутові потреби становило 363 літри.
Зразки металевих труб, які використовувалися при влаштуванні водогонів у Львові. Світлину зроблено під час святкування 120-річчя ЛМКП «Львівводоканал» у 2021 р.
Водопостачання міста Львова станом на 2008 р. проводилося виключно із підземних джерел (18 групових водозаборів та 1 галерея), які розміщені на відстані від 20 до 110 км. Проєктна потужність водозаборів – 452 тис. кубометрів на добу, а гарантовані запаси води на водозаборах – 580,1 тис. кубометрів на добу. Розвіданих запасів води, за умови їх освоєння для нормального водопостачання мало вистачити до 2058 року. Загальна кількість свердловин на 2008 р. – 182 шт., глибина окремих свердловин складає до 250 метрів. Зараз кількість свердловин, що постачають воду для Львова, збільшилася до 197.
Найбільший і найвіддаленіший із водозаборів Львова – Стрийський, який розташований майже за 100 кілометрів від Львова. Воду із Стрийського водозабору отримують мешканці Франківського і, частково, Сихівського та Галицького районів. Личаківський район, переважно отримує воду із Золочівського району (Плугівський водозабір). У Шевченківський район вода надходить із Мокротину, Завадова та Зарудців, а Залізничний район – із Кам’яноброду. На найстаршій станції водозабору у Волі Добростанській зараз працює 17 фахівців. Щодня її обслуговує 8 осіб: слюсарі, оператори, чергові та ін. Продуктивність водозабору у с. Воля Добростанська складає біля 20 тис. кубометрів на добу.
Арматура магістральних водогонів. Світлину зроблено під час святкування 120-річчя ЛМКП «Львівводоканал» у 2021 р.
Водозабори, які нині експлуатуються для водопостачання м. Львова об’єднані у чотири групи: західну, північну, східну та південну. Західна група включає водозабори в с. Воля Добростанська, Кам’янобрід, Великополе, Будзень, Мальчиця та Керинця на схилі території Розточчя. На північному схилі Розточчя розташовані найбільші водозабори м. Львова – т.зв. північна група, до якої входять водозабори Рава-Руська, Магерів, Крехів, Кунин, Зарудці. До східної групи належать водозабори на території Золочівського району Львівської області – Вільшаниця, Ремезівці та Плугів. До південної групи належать водозабори Стрийського напрямку (Жулинський, Братківський, Любинецький), а також водозабори Бібрка та Глина Наварія. Водозабори північної групи (Магерів-Шостаки, Рава-Руська, Крехів, Кунин, Зарудці та Завадів), а також частково східної (Вільшаниця) та південної (Глинна Наварія, Бібрка, Малечковичі) груп експлуатують верхньокрейдовий водоносний горизонт. Водозабір східної групи в с. Плугів Золочівського району експлуатує девонський водоносний горизонт, а водозабори західної групи – неогеновий тортонський водносний горизонт. Водозабори Стрийського напрямку експлуатують четвертинний алювіальний водоносний горизонт. Особливістю води, що отримується із водозаборів Будзень і Бібрка є підвищений вміст заліза. У 2005 р. на майданчику насосної станції «Будзень-2» збудовано станцію знезалізнення води з фільтрами, заповненими цеолітовим завантаженням. Плугівський водозабір, який постачає воду в Личаківський район м. Львова, характеризується підвищеною твердістю води. М’яку воду отримують біля третини мешканців Львова із водозаборів Стрийського напрямку, Воля Добростанська, Великополе, Кам’янобрід та Мальчиці.
Пожежні гідранти львівських водогонів. Світлину зроблено під час святкування 120-річчя ЛМКП «Львівводоканал» у 2021 р.
Через те, що Львів розташований на пагорбах (різниця в рівнях над рівнем моря складає біля 120 метрів), подачу води забезпечує 27 насосних станцій другого, третього та четвертого підйомів, які експлуатуються вже 20 – 10 років, а також 23 локальні насосні станції підкачки. Станом на 2008 рік ресурс більшості механічного та електричного обладнання насосних станцій був практично повністю вичерпаний. Загальна ємність резервуарів чистої води на той час становила більше 200 тисяч кубометрів.
Загальна довжина магістральних водогонів, якими вода із водозаборів подається у міську мережу, складає 653,7 кілометрів. Діаметр труб сягає 1400 мм. Станом на 2008 р. біля 30% магістральних водогонів перебувало у незадовільному технічному стані. Складним і технологічно важливим елементом системи водопостачання є міська розподільча мережа. Протяжність вуличних водопровідних мереж складала у 2008 р. 849,8 км.; довжина внутрішньквартальних і внутрішньодворових водогінних мереж складала 245,3 км. В кінці 2000-х рр. три чверті цих мереж водогону перебували в незадовільному стані – щороку в той час ліквідовувалася понад 5 тисяч витоків.
Ремонт аварійної ділянки магістрального водогону біля Винник. 2019 р. Світлина пресслужби ЛМР
Завдяки реалізації проєкту Світового Банку «Водопостачання та каналізація міста Львова», який у 2002 р. надав ЛМКП «Львівводоканал» кредит, протягом 2000-х рр. було проведено низку заходів із модернізації системи водопостачання, отож на початку 2010-х рр. у Львові було запроваджене цілодобове водопостачання. Окрім кредиту Світового банку на реалізацію проєкту було витрачено кошти гранту уряду Швеції, а також кошти міського бюджету Львова.
У лютому 2003 – грудні 2007 рр. в рамках реалізації проєкту «Водопостачання та каналізація міста Львова» було виконано такі роботи і досягнуто наступних результатів:
– Здійснене нове зонування мережі водогону Львова. Якщо із кінця 1930-х рр. і до початку 2000-х рр. міський водогін поділявся на 4 зони, то тепер він поділяється на 11 гідравлічно незалежних зон водопостачання за рахунок встановлення 89 вузлів ізолюючих засувок та регуляторів тиску. Це дозволило нормалізувати тиски води в міській мережі і розширити графік водопостачання;
Роботи із ремонту магістрального водогону. Світлина пресслужби ЛМР
– Замінено 21,7 км. найбільш аварійних водопроводів і будинкових приєднань;
– Здійснено реконструкцію 9 водопровідних насосних станцій, що дозволило скоротити споживання електроенергії та збільшити ефективність та надійність роботи станцій;
– Здійснено реконструкцію головної каналізаційної насосної станції, що дозволило зменшити споживання електроенергії та уникнути залпових викидів неочищених стоків у р. Полтва.
Нова помпа-качалка, влаштована ЛМКП «Львівводоканал»
В рамках реалізації проєкту із цілодобового водопостачання Львова в кінці 2000-х рр. було прокладено біля 50 кілометрів водогонів, реконструйовано 3 насосні станції – «Винники», «Сихів» і «Будзень», побудована електропідстанція на насосній станції «Миколаїв». Також було замінено аварійну ділянку водогону «Плугів – Золочів» довжиною 9 кілометрів, замінено збірний водопровід на водозаборі «Крехів», замінено водопровід на водозаборі «Мальчиці» та «Шостаки», замінено аварійну ділянку Карачинів – Львів довжиною 1,8 км., прокладено новий водогін від насосної станції «Кривчиці» до вул. Пасічної довжиною 2,4 км., а також від нової станції «Збоїще» до вул. Студинського.
«Центр води» ЛМКП «Львівводоканал» на Сихові
У квітні 2021 р. стало відомо, що ЛМКП «Львівводоканал» сплатило за цілодобове водопостачання міста 30,25 млн. доларів, в т.ч. тіло кредиту Світового банку 24,25 млн. доларів та 6 млн. доларів податків.
Зараз ЛМКП «Львівводоканал» забезпечує цілодобове водопостачання більш ніж 700 тисячам мешканцям міста Львова, а також мешканцям 67 населених пунктів т.зв. «депресивної лійки». Це села, в яких внаслідок експлуатації свердловин, знизився рівень ґрунтових вод, тобто в криницях у мешканців цих населених пунктів зникла вода. Відтак ЛМКП «Львівводоканал» проклало магістральні водогони до таких сіл, їх мешканці отримують воду за пільговим тарифом.
Пам’ятний значок до 100-річчя ЛМКП «Львівводоканал» у 2001 р.
За даними Львівської міської ради, середньодобова подача води ЛМКП «Львівводоканал» складає порядку 280 тис. кубометрів на добу, а обсяги очищення каналізаційних стоків – 440 тис. кубометрів на добу. ЛМКП «Львівводоканал» обслуговує біля 260 тисяч абонентів. Підприємству належить 27 водопровідних насосних станцій і 23 локальні насосні станції підкачки. Загальна довжина водопровідних мереж – 1750 км., в т.ч. протяжність водогонів – 655 км., довжина вуличної мережі водогону – 850 км., довжина внутрішньоквартальної і внутрішньодворової мережі – 245 км. Загальна кількість водопровідних насосів – 106 шт., артезіанських насосів – 182 штуки. Загальний об’єм резервуарів для чистої води – 200 тисяч кубометрів.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік основних джерел інформації
Гранкін П. Статті (1996 – 2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.;
Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол.: Гербільський Г. Ю., Лазаренко Є. К. (відп. ред.), Осечинський В. К., Цибко О. Г. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;
Історія Львова. / Під ред. Сливки Ю., Стеблія Ф. та ін. – Київ: Наукова думка, 1984. – 414 с.;
Історія Львова у документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. / Упоряд.: Єдлінська У. Я. та ін. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – 224 с.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 1. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 64 с.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості королівського столичного міста Галичини.а – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
Степанів О. Сучасний Львів. – Краків, Українське видавництво, 1943;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.;
Ухвала Львівської міської ради № 1696 «Про затвердження Програми покращання водозабезпечення споживачів м. Львова та переходу до системи цілодобового водопостачання у 2008 році» від 3 квітня 2008 р.;
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
