Тут бачимо фото дорослих та дітей, святкові та фото, які показують щоденне життя. Завдяки цим світлинам можна зрозуміти, як тоді одягалися, як виглядали гуцули.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe.
Спільною молитвою представники громадськості, місцевої влади, депутати Львівської обласної ради, народні депутати, науковці вшанували пам’ять січовиків та поклали квіти і запалені лампадки до їхніх могил. Галицький академічний хор, під музичний супровід Духового оркестру Національної академії сухопутних військ України ім. П.Сагайдачного виконав Державний Гімн України.
За словами кандидата історичних наук Миколи Посівнича, січовики у березні 1939 року не пішли на співпрацю з угорськими окупаційними військами. Ці юнаки не зрадили власний народ і за це їх розстріляли.
Голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради Святослав Шеремета розповів, що Меморіальне кладовище Героїв Карпатської України на Верецькому перевалі облаштовано у 2017 році за ініціативи Львівської обласної ради. Тут поховано останки 22 січовиків. Тепер це загальнонаціональне місце пам’яті.
«Меморіал на Верецькому перевалі – це наше святе місце, сюди треба приводити дітей і показувати їм приклад наших Героїв», – наголосила голова Львівської обласної ради Ірина Гримак. Вона зазначила, що зараз, через 84 роки, сини й доньки нашого народу знову віддають свої життя у війні за власну державу.
Наталка РАДИКОВА
Засновником проєкту став режисер Олександр Кулик, співавтором ідеї – Наталія Радченко. Проєкт здійснювався під патронатом Міністерства молоді та спорту України, а його метою стало вшанування генія слова, поетеси Ліни Костенко, популяризації в її особі української культури та літератури, всього проукраїнського, особливо в період воєнного стану.
Суть ідеї проєкту полягає в представленні окремих творів поетеси Ліни Костенко яскравими вітчизняними особистостями, які зарекомендували себе наявністю чіткої проукраїнської позиції. Лейтмотивом сюжетної лінії є поєднання поколінь, яке забезпечується читанням поезій дитиною як представника молодого покоління почергово в парі з усіма дійовими особами.
Учасниками проєкту є Ада Роговцева, Ніна Матвієнко, Ольга Михайлівна Кузьменко (мати Кузьми Скрябіна), Валерія Гузема (волонтер, меценат), Тарас Тополя, Джамала, Дмитро Монатік, Олександр Усик, подружжя Божиків (Олександр та Юлія) та 8-річна Кіра Касинець (переможниця конкурсів Всеукраїнського та Міжнародного рівня з ораторського мистецтва, ведуча YouTube каналу Lady Kira – відеощоденника, присвяченого літературній творчості: віршам переважно українських поетів, пісням, прозі, цікавій інформації про Україну та українське).
Про любов до поезії Ліни Костенко, знайомство з нею та її важливість розповіла найменша учасниця проєкту Кіра Касинець: “Я познайомилась із віршами Ліни Костенко, коли мені йшов п’ятий рік. Мені їх читала мама. А коли поезія подобається, то я її запам΄ятовую після кількох прочитань. Першим таким віршем, який я запам’ятала, став «Життя іде і все без коректур». Потім – «Крила», «І жах, і кров, і смерть, і відчай, і клекіт хижої орди…», «Доля».
Звичайно ж, не завжди мені зрозумілі всі слова. Мені їх пояснюють. Але глибину змісту, влучність та силу слів я відчуваю. Я зрозуміла для себе, що Ліна Василівна є великим патріотом, вона є тою, кого називають «справжньою українкою». Для неї зараз відбувається друга в її житті війна. ЇЇ вірші про ворога дуже сильні, їх часто цитують, вони зараз дуже потрібні всім нам. Мені хочеться побажати іменинниці залишатись завжди такою сильною, як її поезія, та творити уже в мирній країні!”
Музику до відеороликів створив відомий скрипаль-віртуоз, композитор, концертмейстер оркестру Львівської національної опери Олександр Божик. Звучить вона у виконанні “Божик Дуо” – подружжя Олександра та Юлії Божиків, інструментального дуету скрипки та фортепіано. Також у відео використана відома композиція “Мам” гурту “Скрябін”.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Black Ivory – це рідкісний сорт кави, який вирощується в Таїланді. Він виробляється з кавових зерен, які спочатку переживають процес ферментації в шлунку слонів. Вартість цього сорту кави може досягати до 600 доларів за фунт.
Kopi Luwak – це ще один сорт кави, вироблений з екскрементів тварин – малазійських цівет. Вони їдять кавові зерна, а потім вони виділяються у вигляді фекалій. Кава Kopi Luwak має дуже ніжний смак та аромат, тому вона коштує близько $500 за фунт.
Хавіана Гейша (Hacienda La Esmeralda Geisha) – це сорт кави, що вирощується в Панамі. Вона має неймовірно збалансований смак з нотками фруктів, квітів та спецій. Ціна за фунт може бути до 350 доларів США.
Фінка Есперанса (Finca El Injerto Coffee) – це сорт арабіки, що вирощується в Гватемалі. Вона має дуже яскравий та складний смак з нотками шоколаду, карамелі, фруктів та прянощів. Ціна за фунт може досягати 150 доларів США.
Блу Маунтін (Blue Mountain) – це сорт кави, що вирощується на висоті більше 7000 футів у горах Ямайки. Вона має вишуканий смак з нотками горіхів та фруктів. Ціна за фунт може досягати 50-60 доларів США.
Не знаю чи всі прийдуться Вам до смаку, але бажаю принаймні один раз їх спробувати, щоб скласти свою думку і поділитися з нами в недільних кавових історіях.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Злий та підступний ЕндерДракон відправляє героїв Майнкрафту в реальний світ, де вони об’єднуються в одну команду і навіть стають друзями. Діти будуть не лише глядачами, але й допомагатимуть героям долати усі випробування та перешкоди. Та чи вдасться героям повернутися у гру і побороти Дракона Краю? Відповідь усі знайдуть 2 квітня у Центрі Довженка.
“Це сучасна інтерактивна шоу-вистава для дітей та їхніх батьків за мотивом найпопулярнішої гри із захопливим сюжетом, де добро перемагає зло. Феєричні костюми, вражаючі декорації та спецефекти, професійна гра акторів занурять усіх у дивовижний світ Майнкрафту у подарують незабутні емоції та враження”, – запрошують на подію організатори Clever Production.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Три місяці тому після офіційного возз’єднання золотого складу, Антон Савлепов, Костянтин Боровський та Микита Горюк презентували пісню “Ти Неймовірна”. Вона викликала резонанс у суспільстві й досі посідає високі сходинки у чартах на цифрових майданчиках. Quest Pistols вирішили не робити велику паузу і сьогодні випустили нову роботу – “Я Твій Наркотик”. Обидві версії пісні написав співзасновник та музичний продюсер гурту Олександр Чемеров.
У новій роботі гурт пропонує зануритися в альтернативний всесвіт Quest Pistols та відчути енергію, якою гурт ділиться з кожним на концертах. Рімейк пісні “Я Твой Наркотик”, саме українською, вперше прозвучав у Батумі, під час благодійного туру на підтримку України у якому зараз перебуває гурт. Після схвальних відгуків майже відразу артисти зробили студійний запис української версії та відеоряд на неї.
Сенс пісні залишився і є актуальним й для сьогодення, бо пісня говорить про найсильнішу, майже хвору любов, яка зводить з глузду та може замінити будь-які прихильності людини. Саме такий потужний радикальний настрій гуртує українців в цей надскладний час.
“Ми перекладаємо всі наші топ хіти українською. “Я твій наркотик”, “Революція”, “З неба до землі” – звучать яскраво! Ми завжди таємно вшивали високі смисли в наші попденс-панк пісні. Хоча мало хто вірив, але в той час 10 років тому ми реально були на повному ЗОЖі (хоча терміну такого ще не було), цікавились ведичною культурою та пропагували осмислений спосіб життя. Через свої пісні несли стиль, секс та сенси. Тому і притягували увагу дівчат на всіх рівнях. “Я Твій Наркотик” не виключення.
Я твій наркотик – я твоя Любов. Вибір є. “Любов” для всіх нас тепер з великої літери. Любов шалена, що зносить перешкоди та змінює правила гри. Відчуваємо, що цей динамічний трек відповідає настрою сьогодення», – зазначив Антон Савлепов.
Особливу увагу заслуговує відеоряд до пісні “Я Твій Наркотик”. Робота створена у вигляді мультика за допомогою 3D графіки. У кліпі-мультфільмі повністю до дрібниць, музиканти повторили версію шалено популярного кліпу “Я Твой Наркотик”, що вперше прихильники побачили 13 років тому.
“На мій погляд, в якийсь момент Quest Pistols став чимось більшим за бойз бенд. Нам пощастило випускати хіт за хітом, а не згаснути одразу ж після “Я устал”. Завжди була мрія створити альтернативний всесвіт Quest Pistols та зробити іронічний мультсеріал про життя відомого крейзі поп гурту. Можливо наші 3D експансії – перший крок на шляху реалізації цього дивного та наївного задуму”, – поділився Антон Савлепов.
Нагадаємо, у грудні 2022 року гурт Quest Pistols повернувся в оригінального складу супер-групи, до якої входять: Антон Савлепов, Костянтин Боровський та Микита Горюк. Це стало можливим у співпраці з лейблом “PAPA music”. Зараз гурт перебуває у турі Європою. Вже 1 квітня на сцені Retro Music Hall у Празі гурт відсвяткує свої 16 років.
Ірина САВЕНКО
Від чого могла утворитися назва, як і чому трансформувалася в документах і на картах, яких змін зазнало русло у Рівному й коли річка стала фактично брудним каналом.
“«…въ Ивашковѣ, на рѣцѣ Осьвици, къ нашои земли Здолбицкои». Якщо не помиляюся, найдавніша з відомих згадок на письмі про річку Оствицю, себто Устю”, — прокоментував у Facebook Тарас Годун документ, на який натрапив у Литовській метриці.
Дослідник пояснив, що знайдений документ виданий в 1896 році у Варшаві і є передруком історика Російської імперії Федора Леонтовича з рукопису кінця XV століття.
“Запис Леонтовича “Осьвица”, вочевидь, не відповідає оригіналу 1495. До цього підштовхує й оригінал 1572 з гродської книги , де річка згадується староукраїнською, як – “Осъвици”. Переписуючи стародруки, історики часто замість букви «ъ» писали й нині пишуть букву «ь». В давніх текстах вони дуже схожі в написанні, їх важко розрізнити, тому зчаста кожен підлаштовується під свою сучасну мову. До цього, вочевидь, вдався і Леонтович”, – зауважив Тарас Годун.
Також він надав фрагмент мапи, датованої 1801-1804 роками, й уточнив, що вона є “однією з перших російських окупаційних, після остаточного розкрою Речі Посполитої в 1795 році”. Тут вжита назва “Оствица”.
Зі слів Тараса Годуна, російська мапа має низку помилок в написанні ойконімів. Наприклад: Бабина замість Бабин, Басій Контъ замість Басов Кутъ, Корник замість Корнин, Омеляны замість Омеляна.
На одному з двох найдавніших російськомовних планів Рівного кінця XVIIІ століття річка позначена “Оствица или Устья”.
“Це ілюструє, скоріше за все, скорочення з “Оствиці” до “Усті”. По суті, це найдавніша відома згадка сучасної форми назви, яка, можна припустити, перекочувала від російськомовної – “Оствици”. Вона ж у свою чергу видозмінилася зі староукраїнської назви – “Освици”, яка, вочевидь, походить від давньослов‘янського кореня -ос”, – припустив Тарас Годун.
Свою версію дослідник пояснив тим, що в сучасних слов‘янських країнах, Польщі, Україні та Білорусі, що були в складі Речі Посполитої, є чимало населених пунктів з назвою Осова. В Білорусі досі є мала річка з назвою Освица (біл. – Асвіца), яка входить до басейну Прип‘яті. Також у XVI столітті в багатьох волинських і поліських селах згадуються урочища з назвою Осова Лоза.
При цьому Тарас Годун пояснив, що Рівне не є основним предметом його досліджень і більше цікавиться історією села Бабин і шляхетським родом Бабинських. А під час роботи з Литовською метрикою натрапив на запис зі згадкою про річку, яка є найдавнішою з відомих.
“Взагалі, я б не акцентував так на першій писемній згадці, бо оці всі дати – радянська традиція, під яку освоювали бюджетні гроші, так як у нас було із Рівне-700. От у березні 1495 року Устя згадується, потім – у 1572 році. І може виявитися, що й згадка 1495 — не найдавніша. Бо в останні роки з’явився доступ до архівів – і це все інтенсивніше стало шукатися. Хоча до нашого часу дійшло все настільки видозмінено, що маємо встановлювати, як же ж воно звучало нашою мовою, старою українською”, – резюмував Тарас Годун.
У виданні “Географія Рівненської області” за 1996 рік вказана довжина Усті – 68 кілометрів.
У січні 2023 року на Youtube-каналі Мандрівник опублікували відео про експедицію руслом Усті від її витоку до гирла. Експедиція відбулася у вересні 2021 року
Устя протікає повз Здолбунів, Квасилів, через Рівне, Городок і біля Оржева впадає в Горинь.
Устя розташована в межах сучасного Рівненського району і є малою річкою України.
“Варто розуміти, що в XV-XVІ століттях гідрографія кардинально відрізнялася від нинішньої, річки були значно повноводнішими і Устя – теж. За Городком вона впадає в Горинь, це був торговельний шлях, яким сплавляли поташ, ліс. Дуже популярним видом торгівлі на той час було бортництво. Річка, по суті, регіон годувала. Так як Устя тоді була широкою, з болотами, то відігравала й роль захисного бар’єра, бо татари сюди набігали майже щороку понад два століття. Через зручність місцини, з ровами й болотами, можливо тому, на Усті й збудували замок”, – розповів Тарас Годун.
Устя через Рівне протікала подвійним руслом. Це ще простежується на мапі 1922 року, яку надав доцент кафедри землеустрою, кадастру, моніторингу земель та геоінформатики Національного університету водного господарства та природокористування Василь Корбутяк.
Устя на два рукави розходилася там, де нинішня вулиця Степана Бандери в районі гідропарку й сходилися за Свято-Успенською церквою на сучасній Набережній.
Рукав, що праворуч на мапі, протікав повз Свято-Воскресенський собор, нинішніми вулицями Петлюри й Мазепи. У середині 20-х років знесли старий міст та засипали це русло.
Змін зазнав і рукав, що протікає повз нинішнім залом камерної та органної музики, колишнім костелом Святого Антонія. Формування цього русла припало на 1932-1935 роки, процес ілюструють світлини від Ігоря Мислинчука.
Річку в Рівному по факту перетворили в канал, зауважив доцент кафедри землеустрою, кадастру, моніторингу земель та геоінформатики НУВГП Василь Корбутяк:
“Підкорювання природи, річок — це був курс СРСР, за основу брався суто економічний інтерес. Часом це виправдовувалося, часом ні. Меліоративні перетворення на Поліссі припали на 30-ті роки, коли з’явилися перші обґрунтування доцільності меліорації земель. А вже в 50-60-х роках запустили повсюдний процес. Ці всі речі накладалися й на те, що зарплатня інженера, наприклад, залежала від обсягів роботи. Тож робили, де треба й де не треба, освоювали кошти і в результаті з річкою сталося те, що можна порівняти із захопленням пластичною хірургією. На добро це перекроювання 100% не пішло”.
Зі слів науковця, перетворенням Усті захопилися настільки, що нині тяжко сказати, де її русло лишилося первинним.
“На сьогодні річка змінена на всій цій протяжності і куди не кинь — перетворена у канаву. У первинному стані, як на мене, лишився короткий проміжок від об’їзної через Колоденку до впадання в Басів Кут. Ця заплава, схоже, не змінена. А якщо поглянути на карту, то річка повністю перетворена. Перед Здолбуновом, наприклад, по карті, по супутниковому знімку навіть складно відстежити, де там русло”, — сказав Василь Корбутяк.
У 1991 році Рівненський відділ географічного товариства УРСР і кафедра геології та гідрогеології тодішнього УІІВГ досліджує гідролого-екологічний стан поверхневих вод області і звітує про його результати.
У звіті зауважують, що води Усті інтенсивно забруднюються як промисловими, так і сільськогосподарськими стоками. Влітку з 1986 року науковці періодично фіксують вміст кисню нижче необхідного санітарного мінімуму, практично постійне забруднення сполуками азоту і нафтопродуктами. У висновках дають рекомендації щодо водозахисних заходів.
У 2018 році фахівці кафедри екології, технології захисту навколишнього середовища та лісового господарства НУВГП підготували “Наукові дослідження з відновлення і підтримки сприятливого гідрологічного режиму та санітарного стану басейну річки Устя”.
“Один із їхніх підсумків — це клас якості води. Для розуміння: перший клас — це чиста джерельна вода, а п’ятий — стічні води, фактично. Устя одразу починається з третього класу, це так агротехніка впливає на ґрунтові води. В Здолбунові вода вже погана, п’ятий клас, після Здолбунова трохи оживає, далі — Квасилів, очисні споруди, п’ятий клас якості води, далі трохи четвертого і де закінчується Басів Кут — знов п’ятий клас”, — пояснив науковець.
Зі слів Василя Корбутяка, дослідження в науковців замовляв департамент екології та природних ресурсів, щоб оцінити стан води в Усті і намітити програму для поліпшення її якості.
У 2021 році в НУВГП відбувся круглий стіл, учасники якого звернулися до міського голови Рівного з прохання вберегти річку Устю та Басівкутське озеро від забруднення. У тексті, зокрема, йшлося про створення комунального підприємства, яке б опікувалося водоймами громади. Станом на 2023 рік запропонованого “Плеса” так і не створили. Далі ідей з очищення Усті і озера Басів Кут справа не пішла.
Валентина ГОРДИЧ
Джерело: СУСПІЛЬНЕ
Розповідь супроводжуватиметься слайд-показом. Читатиме лекцію молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Олександр Шейко. Охочі відвідати матимуть нагоду ознайомитися із головними віхами в історії вказаного навчального закладу, його найвідомішими учнями, викладачами і меценатами, дізнатися про роль владики Андрея у підготовці нової ґенерації українських митців.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Цього року відзначаємо столітній ювілей від початку діяльності Мистецької школи Олекси Новаківського – одного з найвідоміших культурно-мистецьких осередків Західної України міжвоєнної доби. Названа школа виявилась першим на галицьких теренах українським художнім вишем, який давав можливість молоді з різних куточків України отримати мистецьку освіту в національному дусі.
Поява подібного закладу стала наслідком жертовної праці самобутнього художника Олекси Новаківського, випускника Краківської академії мистецтв, та митрополита Галицького Андрея графа Шептицького – великого духовного провідника й щедрого мецената української культури. Чимало вихованців школи пішли стопами Вчителя, поповнивши власним доробком скарбницю національного мистецтва.
До та після лекції традиційно гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
У синглі «Залишився сам» Requitir розповідає про закоханих, що жили на два міста — Київ та Харків, — де кожен із них розпочав нове дистанційне життя. Як і в більшості схожих історій, голлівудського хепіенду немає — є сувора життєва реальність.
«Цей трек створювався не для того, щоб рефлексувати за минулим коханням. Ця історія про те, що всі наші романтичні історії — власний досвід: в когось хороший, а в когось ні. Але це не привід бути у відчаї після стосунків, які давно закінчилися. Всі ми робимо висновки, щоб потім наше життя стало кращим», — розповідає Requitir.
Разом із треком артист презентує незвичну для музичної індустрії України VHS відеороботу, яка знімалася в Київській області, а головною героїнею кліпу стала Єва Машталер. Основний меседж «Залишився сам» в тому, що не потрібно гіперболізувати штучно створені ванільні пісні, які не мають нічого спільного з реальними стосунками.
«У більшості власних лавсторіс я був ще тим довбнем і досить «прохолодно» ставився до дівчат. У якомусь сенсі це можна відчути, послухавши «Залишився сам». Можливо, хтось в ньому побачить себе, а хтось сприйме це за лицемірство, але то все в минулому. Головне, що кожен зможе зробити роботу над помилками лише тоді, коли сам цього захоче, а всі ці ваніль-стайл треки, де все ідеально, ще та помийка, яка немає жодної життєвої цінності. Хочеш трек про кохання? Напиши про себе, а не “я тебе кохав, коли ще не зустрічав”», — коментує артист.
Нагадаємо, що в січні Requitir презентував трек «Моє море темне», присвячений товаришу, розстріляному на маріупольському блокпості рашистів. До того ж, вже незабаром артист презентує свій дебютний ЕР А123), до якого увійдуть чотири абсолютно нових треків.
Сергій МАРТИНЕНКО
Після того, яка Львів у 1772 р. потрапив під владу Австрійської імперії, почався поступальний розвиток міста. Австрійський уряд іще в кінці ХVIII століття організував будівництво шосейних доріг, запровадив державну пошту. Також Львів був з’єднаний із іншими частинами імперії першим громадським транспортом – поштовими диліжансами, які в Галичині називали «цісарськими возами».
У другій половині ХІХ століття розвиток міста прискорюється, що було пов’язано із перетвореннями в Австрійській імперії після «Весни народів» 1848 року, а також із розвитком залізничної мережі в імперії. У листопаді 1861 р. залізниця сполучила Львів із Перемишлем та Краковом, у 1866 р. – із Чернівцями. У 1869 – 1871 рр. колія сягнула російського кордону. В 1867 р. Австрійська імперія перетворилася у дуалістичну (двоєдину) Австро-Угорську та відбувся поділ країни на дві частини: австрійську Ціслейтанію та угорську Транслейтанію, які мали окремі уряди. У австрійській Ціслейтанії Львів став третім за значенням містом після Відня та Праги. У 1870 р. було затверджено новий Статут міста Львова, який надав більше повноважень місцевому самоврядування та збільшив його фінансові спроможності.
Питання освітлення навколишнього простору людство намагалося вирішувати із давніх давен. Аж до винайдення електрики свої домівки та вулиці люди освітлювали спалюючи різноманітні горючі речовини – лій, дьоготь, олію, віск. Пізніше для освітлення почали використовувати і нафтопродукти. Іще до початку ХІХ століття вчені шукали більш ефективні види палива для освітлення та опалення домівок і звернули увагу на горючі гази штучного походження. Вже в кінці XVIII століття французький хімік Філіп Лебон (1767 – 1804) розробив технологію отримання горючого «світного газу» в результаті сухої перегонки відходів деревини. Він також сконструював спеціальний газовий світильник для освітлення приміщень із використанням такого газу. Ідеї Філіпа Лебона були розвинуті в Британії інженерами-винахідниками Болтоном та Уаттом. Джеймс Уатт-молодший (1767 – 1848) разом із Вільямом Мердоком (1754 – 1839) влаштували в 1802 р. освітлення заводу парових двигунів за допомогою «світильного газу», який видобували в процесі взаємодії кам’яного вугілля та води при високій температурі без доступу повітря. Газове освітлення швидко поширилося на підприємствах в околицях Манчестера, адже видобуток газу із вугілля і використання цього газу для освітлення були дешевшими, а ніж освітлення цехів підприємств свічками та масляними лампами. Газове освітлення дозволяло організовувати роботу підприємств у вечірній та нічний час та навіть запроваджувати цілодобову роботу підприємств. Між 1805 і 1811 рр. інженери Уатт та Болтон влаштували газове освітлення 31 заводу.
Використання газу для вуличного освітлення міст запропонували Вільям Мердок та Фредерік Альберт Вінзон (Вінцер) (1763 – 1830). Вони рекламували газ, як дешевий та інноваційний продукт, який можна використовувати для освітлення міст вночі. Заручившись підтримкою інвесторів, у 1812 р. вони створили компанію «Gas Light & Coke Company», яка збудувала перший у світі газовий завод (газівню) із мережею газонів, які постачали газ для освітлення громадських місць та приватних будинків. Газове освітлення будинків було дуже популярним у Великобританії в ХІХ столітті. Згадки про газові світильники є у творах Чарльза Діккенса, Вілки Коллінза та Артура Конан-Дойла.
Перша газівня у США почала працювати у 1817 р. в Балтиморі, із 1818 р. газовий завод почав працювати в Парижі. Перша газівня в Німеччині починає працювати у 1824 р. в Ганновері, а із 1826 р. в столиці Пруссії Берліні. У Австрійській імперії перші газівні починають працювати у Відні (1835) та Празі (1844). До середини ХІХ століття видобутком штучного газу переважно займалися англійські компанії, із другої половини ХІХ століття такі компанії з’являються і у Німеччині.
Перші ідеї, щодо запровадження у Львові газового освітлення виникли одразу після «Весни народів» 1848 року. До прихильників газового освітлення належав зокрема Агенор Голуховський (1812 – 1875), який із 1849 р. очолював намісництво в Галичині. Вже на початку 1850-х рр. це питання обговорювалося на рівні міської влади Львова. Через брак коштів у міській скарбниці, про будівництво газового заводу (газівні) за бюджетні кошти мова не йшла. На той час в Галичині не було потужних банків, які б погодилися кредитувати будівництво муніципальної газівні – у той час тут працювало лише 8 банків, які видавали лише короткотермінові позики піж високі відсотки. Відповідно влада Львова вирішила організувати будівництво міської газівні на умовах концесії. Відповідно, міська влада розпочала пошук інвестора.
Британські компанії, які в середині ХІХ століття мали найбільший досвід у виробництві та розподілі газу, не зацікавилися пропозиціями Львівського магістрату – вони вважали місто занадто глибокою провінцією на Сході Європи, де відсутні умови для розвитку бізнесу. Пропозицією щодо будівництва газівні у Львові зацікавилася лише Німецька континентальна газова компанія із м. Дессау (німецькою «Deutschen Continental-Gas-Gesellschaft zu Dessau», скорочено – DCGG), створена у 1855 р. і більше відома як «Газове товариство із Дессау». Ця компанія, до речі, існує і сьогодні: із 1979 р. вона носить назву «Contigas Deutsche Energie-AG». Дозвіл на створення Газового товариства був виданий 12 березня 1855 р. герцогом Фрідріхом фон Ангальт-Дессау. Початковий статутний капітал компанії становив 500 тисяч талерів, установчі збори акціонерного товариства відбулися 7 травня 1855 р. Серед засновників компанії був підприємець Ганс Віктор фон Унру та місцевий банкір Луї Нуландт. Першу газівню компанія збудувала саме в Дессау, у наступні роки такі підприємства були збудовані в Магдебурзі, Франкфурті-на-Одері, Потсдамі та Варшаві.
Концесійний договір між Газовим товариством із Дессау та міською владою Львова було підписано 12 лютого 1856 року, а 19 лютого того ж року він був затверджений намісництвом. За умовами цього договору німецька компанія зобов’язувалася власним коштом збудувати у Львові газівню, яка виготовлятиме газ для освітлення громадських місць і приватних помешкань, а також мережу газогонів. Зі своєї сторони міська рада зобов’язувалася безкоштовно надати земельну ділянку під будівництво газівні та гарантувати викуп виготовленого палива протягом 25 років. Через 25 років після введення в експлуатацію газівні, тобто 1 вересня 1883 р., міська влада отримувала переважне право її викупу. Але, якщо міська влада не скористається цією можливістю, концесійний договір автоматично буде продовжений іще на 15 років – до кінця серпня 1898 р. Після цього газівня безкоштовно переходила у власність громади міста Львова.
У концесійному договорі було також передбачено, що DCGG зобов’язується влаштувати освітлення центру міста Львова та головних вулиць, але при цьому половину вартості влаштування ліхтарів та половину вартості матеріалів для газогонів освітлення вулиць мав взяти на себе Львівський магістрат. Договором було передбачено, що кожен газовий ліхтар мав спалювати не більше 5 кубічних футів газу (0,14 кубометрів) на годину, сила його світла мала бути еквівалентною 12 свічкам. У разі гіршої освітленості DCGG мала сплачувати місту штрафні санкції. Вартість 1000 кубічних футів газу (28,32 кубометри) була встановлена в розмірі 5 гульденів для міста та 6 гульденів для приватних споживачів. Передбачалося зниження вартості газу за умови значного збільшення його споживання.
Для будівництва газівні міська влада виділила Газовому товариству із Дессау ділянку, де раніше торгували худобою, в районі вулиць Сонячної (П. Куліша) та Джерельної. У березні 1857 р. DCGG розробила проєкт розвитку міської газівні, на підставі якого 3 грудня 1857 р. магістрат Львова надав дозвіл на будівництво. Підприємство було збудовано у короткі терміни і було введене в експлуатацію 1 вересня 1858 року. Протягом 1858 р. газівня виготовила 143157 кубометрів газу.
Львівська газівня була першим таким підприємством на теренах сучасної України. Друге таке підприємство було створено в Одесі – 7 квітня 1864 р. Одеська міська дума та громадянин Баварії Август Рідінгер підписали концесійний договір щодо будівництва міської газівні у Ливарному (нині – Газовому) провулку і влаштування в місті газового освітлення. Світильний газ в Одесі виготовляли із кам’яного вугілля, яке доставляли спочатку морем із англійського міста Кардіфа, а потім – залізницею із українського Донбасу. На початку одеська газівня виробляла по 8 тисяч кубометрів щодобово. Третя в Україні газівня була відкрита у 1873 році в Станіславові (Івано-Франківську). Газівня в Станіславові стала третьою в австрійській Галичині – після Львова і Кракова. На початку ХХ століття дві газівні були збудовані в містах Львівської області – у 1907 році почала роботу газівня в Стрию, а у 1910 р. – в Дрогобичі.
Від початку своєї роботи газівня міста Львова почала приносити значні доходи, які перевищували очікування Газового товариства із Дессау. У 1877 р. на газівні було виготовлено вже 958712 кубометрів газу. Отож, інвестори вирішили переглянути початкову концесійну угоди на вигідних для себе умовах. Зокрема, в серпні 1864 р. влада міста Львова отримала пропозицію відмовитися від прав на газівню в обмін на значне зниження вартості палива, а також розширення мережі газогонів на 11 кілометрів. У 1870 р. був затверджений новий Статут міста Львова і міське самоуправління отримало більше прав. Відповідно 30 березня 1871 р. при Львівському магістраті було створено комісію «із газових питань», до складу якої було включено інженера Людвіка Вольського, фахівця із видобутку і розподілу газу. На думку Вольського місту варто було підтримати пропозицію інвестора, адже місто на той час не мало коштів самостійно займатися питанням газопостачання. Проте інші члени комісії піддали такі пропозиції критиці і вирішили ретельно проаналізувати споживання газу у Львові та інших містах, а також концесійні угоди, підписані іншими містами. Дискусії в «газовій комісії» тривали аж до завершення каденції міської ради, отож у 1874 р. було створено нову комісію, яка рекомендувала продовжити термін концесії із 40 до 100 років, тобто газівня мала перейти в муніципальну власність лише в 1958 р. Проте ця пропозиція не була прийнята.
У 1883 році спливав 25 річний термін експлуатації газівні, після якого влада міста отримувала право її викупу. Вартість викупу, за концесійним договором 1856 року, була еквівалентною 10-річному середньому прибутку підприємства. Та коштів в міському бюджеті в той час бракувало, відповідно під час засідання міської ради Львова 20 липня 1882 р. було вирішено продовжити дію концесійної угоди із Газовим товариством із Дессау та із 1 вересня 1898 р., відповідно до угоди 1856 р., безкоштовно отримати газівню у власність громади.
Іще за кілька років до переходу газівні у власність громади міста, міська влада почала готуватися до проведення реконструкції підприємства. Зокрема у 1895 р. було створено комісію для розробки заходів із модернізації газівні. У 1897 р. були схвалені проєктні пропозиції, щодо реконструкції і модернізації газівні та розширення мережі газогонів. Під час засідання міської ради Львова 22 жовтня 1897 р. міські депутати охарактеризували стосунки із Газовим товариством із Дессау як «рабство», відповідно було відкинуто пропозицію DCGG, подану навесні 1895 р. щодо 10-річної оренди газівні із виплатою місту 45 тис. крон на рік. Одночасно Газове товариство пропонувало міській раді Львова інвестувати 1 млн. крон в розвиток підприємства.
Після того, як 1 вересня 1898 р. газівня перейшла у власність громади Львова, керівником підприємства було призначено Адама Йозефа Теодоровича (1863 – 1920), який до того керував міською газівнею в Станіславові (Івано-Франківську). Середню освіту Теодорович здобув у Вищій реальній школі в рідному Станіславові, а вищу технічну освіту – в найкращих технічних університетах Австро-Угорщини та Швейцарії у Відні та Цюриху. На початках він працював експертом-хіміком у відділі технічного контролю Цісарсько-королівського управління казначейства, а в 1893 р. очолив міську газівню в Станіславові. Після того, як Антоній Теодорович очолив львівську газівню, він активізував науково-дослідницьку роботи щодо нових методів виготовлення штучного газу. Зокрема він запатентував технологію виробництва газу із мінеральних мастил та навуглероджування т.зв. «водного» газу. Результати своїх наукових робіт Теодорович публікував у наукових журналах Австро-Угорщини, Німеччини, а потім Польщі.
Наукову діяльність Адама Теодоровича помітили науковці Галичини, Вчена рада Львівської Політехніки присвоїла йому вчений ступінь доцентра в галузі газохімічної технології. Теодорович також став віце-президентом Асоціації газових інженерів у Відні, а у 1919 р. очолив аналогічну асоціацію в Польщі. Адам Теодорович виступав ініціатором створення газівень у Бережанах, Коломиї, Дрогобичі та Стрию. Він говорив, що «жодна хата не повинна залишитися без газу». Інженер Теодорович помер 10 січня 1920 р. у Тарнуві в віці 57 років.
Комплекс будівель Львівської газівні, введений в експлуатацію навесні 1858 р., складався із чотирьох прямокутних будівель. У найбільшій будівлі знаходилася т.зв. «п’єцовня». Початковим проєктом передбачалося, що буде збудовано батарею із кількох печей із плоскими гратами та чавунними ретортами для виготовлення газу із деревної сировини. Проте 21 травня 1858 р. було введено в експлуатацію тільки двох печей, де «світильний газ» виготовлявся із березових та соснових дров. Отриманий із сировини газ за допомогою спеціальної установки охолоджувався, а після цього проходив процес очистки від аміаку в аміачних скруберах та від сірководню в сіркоочисних боксах. В результаті очищення газу отримувалися газові смоли та аміачна вода, які зливалися у круглі резервуари (т. зв. «ями»), влаштовані в землі із північного боку від будівлі, де проходила очистка від сірки. Далі газ направляли у великий резервуар із дахом (газгольдер), який мав об’єм 1661 кубометр. Крім будівлі п’єцовні, установки очистки від сірки, на території газівні було зведено двоповерхову житлово-адміністративну будівлю та невелику одноповерхову будівлю, де розмістилися майстерні та кузня.
Технологія виготовлення «світильного газу» із березової та соснової деревини для середини ХІХ століття вже була архаїчною і використовувалася тільки на газівнях у Вільнюсі та Тімішоарі. Проте, на той час до Львова іще не сягнула мережа залізниць, отож такий спосіб отримання «світильного газу» був єдино можливим із огляду на проблеми із доставкою кам’яного вугілля. На відміну від вугілля, соснова та березова сировина на той час була доступною (місцевою) і вартувала дешево. Відповідно, більше ніж 10 років після свого запуску, львівська газівня виготовляла газ із деревини та її відходів. Хоча залізниця прийшла до Львова іще в листопаді 1861 р., контракт на постачання кам’яного вугілля із із Забжеських шахт в Пруссії на львівську газівню був підписаний лише у 1869 р., тобто після початку роботи станції Підзамче. Із 1870 р. львівська газівня почала виготовляти «світильний газ» із кам’яного вугілля, така технологія на той час була домінуючою в Європі. Із 1905 р. було також впроваджено технологію виготовлення т.зв. «водного газу» із коксу.
У 1877 – 1878 рр. у зв’язку із значним ростом попиту на газ у 1870-х рр. було проведено розширення виробництва на львівській газівні. Зокрема на підприємстві було збудовано шість горизонтальних ретортних печей в «п’єцовні», ці печі дозволяли отримувати більшу кількість газу. Для роботи цих печей було споруджено другий промисловий димар, який дозволяв виводити більше диму із топки печей. Збільшення виготовлення газу також вимагало розширення системи охолодження «світного газу» (було введено в експлуатацію водяні охолоджувачі) та системи очищення газу із новими аміачними скруберами та камерами очищення від сірководню. Також було збудовано новий резервуар для газу об’ємом 2327 кубометрів.
У 1880-х рр., коли стало зрозуміло, що газівня перейде у власність міста, Газове товариство із Дессау не інвестувала коштів у розвиток підприємства. Відповідно, технології, які використовувалися на газівні, застарівали, зношувалося обладнання. Не спішила компанія із Дессау і розвивати сітку вуличного освітлення та газогонів. У 1858 році, згідно із концесійною угодою, по місту Львову було встановлено 526 газових ліхтарів. У 1881 році кількість газових ліхтарів зросла до 705, із них всю ніч горіли 151. У 1895 р. вулиці Львова освітлювало 829 газових ліхтарів, із них 216 горіли всю ніч. Крім того в місті налічувалося 393 гасових ліхтарів. У 1898 р. на майже 200-тисячний Львів налічувалося лише 854 газові ліхтарі і 30 кілометрів газогонів. У 1893 р. львівська газівня виготовила 1108695 кубометрів газу.
У травні 1891 р. директор львівської газівні Конрад Восс звернувся до магістрату Львова із проханням взяти на себе половину витрат на розширення та модернізацію підприємства. Цю пропозиції розглянули депутати міськради Львова і підтримав президент міста Едмунд Мохнацький, який багато робив для розвитку інфраструктури міста. На пропозицію фінансувати модернізацію газівні місто пристало, оскільки через 7 років підприємство мало перейти у власність громади у справному стані. Відповідно до угоди, яку досягли Львівський магістрат та Газове товариство із Дессау, було демонтовано дві найстаріші колосникові печі. На їх місці було зведено нові горизонтально-ретортні печі, що значно збільшило виробництво штучного газу.
На час передачі газівні у власність громади м. Львова, її виробнича потужність складала біля 2 мільйонів кубометрів газу на рік, що було недостатньо для задоволення зростаючого попиту на газ. Відповідно, було прийнято рішення інвестувати в розвиток газівні 250 тис. злотих, отриманих від випуску муніципальних облігацій. За ці кошти, починаючи із 1900 р., було введено в експлуатацію іще дві печі системи Гассе – Вачеро (Hasse-Vacherot) із вісьмома ретортами. Таким чином, на підприємстві експлуатувалося дві батареї із дев’яти печей. Із них п’ять було сучасними, а інші чотири були старого типу і діяли від 1877 р. Загалом працювало 72 реторти, які забезпечували щодобове виробництво 15 – 18 тис. кубометрів газу, тобто річна продуктивність газівні зросла до 3,5 мільйонів кубометрів. Збільшення обсягів виробництва газу спонукав до перебудови у 1902 р. резервуарів для його зберігання.
Протягом п’яти років, із 1898 до 1903 р. попит на штучний газ у Львові зріс на один мільйон кубометрів: із 2 мільйонів 65 тис. кубометрів у 1898 р. до майже 3 мільйонів кубометрів у 1903 р. Ріст споживання газу був викликаний не тільки ростом споживання у приватних споживачів, але й значним розширенням мережі газового освітлення у Львові – за 5 років (1898 – 1903 рр.) у місті було встановлено 957 нових газових ліхтарів, а також розширено мережу газогонів на 47 км., зокрема прокладено новий трубопровід від газівні до пл. Голуховських.
В той же час, система газового освітлення Львова в кінці ХІХ – на початку ХХ ст, порівняно із іншими європейськими містами, була малорозвинутою. Для порівняння, іще в 1880-ті рр. в Парижі експлуатувалося понад 43 тисячі газових ліхтарів, у Берліні – майже 13 тисяч, у Вроцлаві – 3,8 тисяч, а у Варшаві – біля 2 тисяч. У 1910 р. на вулицях Львова експлуатувалося 3400 газових ліхтарів, а на початку 1940-х років – 4100. Цікаво, що навіть на початку 1940 р. кількість газових ліхтарів більш ніж удвічі перевищувала кількість електричних, яких було лише 1950. В той же час, система газового освітлення Львова була більш розвинутою, а ніж в Одесі – станом на 1913 р. тут було біля 2000 газових ліхтарів та 80 кілометрів газогонів.
Газові ліхтарі у Львові освітлювали переважно центральну частину міста та головні вулиці – на околицях використовували для освітлення більш дешеві гасові та нафтові ліхтарі. Для підвищення світлової віддачі у газових ліхтарях в кінці ХІХ століття використовували т.зв. «ковпачки Ауера». Ці ковпачки, які являли собою сітку із оксидів рідкоземельних металів (торію і церію) винайшов у 1890 р. хімік Карл Ауер фон Вельсбах (1858 – 1929). Завдяки використанню «ковпачків Ауера» вдавалося зменшити витрати газу в ліхтарях на 50%. У Львові в 1894 р. всі вуличні газові ліхтарі були обладнані «ковпачками Ауера».
Газові ліхтарі Львова, як правило, були невисокими, адже світильник, який запалювався щодня із настанням темряви, мав бути легкодоступним. Газові ліхтарі старшої конструкції мали характерну планку, щоб ліхтарник міг сперти на неї драбину, а новіші запалювали із землі гнотом на довгій палиці. Частина газових ліхтарів світили тільки до 23:00 (їх називали вечірніми), а частина світила усю ніч. Газове освітлення у Львові працювало іще на початку 1950-х рр., газові ліхтарі освітлювали, у т.ч. і площу Ринок. Зараз залишки газових ліхтарів у Львові можна побачити під фігурою Богородиці біля костелу Св. Антонія, а також на сходах до церкви Св. Миколая.
Газове освітлення було запроваджено у театрі Скарбека (нині – театр ім. Марії Заньковецької), в міській ратуші, у Львівській Політехніці, школах та державних установах. Єврейська громада влаштувала газове освітлення в синагозі. У 1880-х рр. газ було підведено до кількох крамниць та біля 300 приватних споживачів. Із падінням цін на газ на початку ХХ ст. газове освітлення почали влаштовувати на сходових клітинах та у під’їздах. Але такі освітлювальні прилади, як правило, не зберіглися до наших днів.
Вже на початку ХХ ст. на території міської газівні було понад 20 будівель різноманітного призначення: адміністративний корпус, резервуари для коксу, газгольдери (резервуари), будинки для персоналу, конюшні, хімічна лабораторія та ін. Більшість будівель сконцентровано в центрі ділянки біля газгольдерів для їх обслуговування. Адміністрація та будівлі персоналу розміщувалися в східній частині ділянки. Газольдери – безпосередньо біля вул. Джерельної.
Більшість будівель Львівської газівні було виконано в цегляному стилі із відкритим цегляним муруванням. В декорі використовувалися елементи неоготики. У неоготичному стиді виконаний адміністративний корпус у східній частині території колишнього підприємства при сучасній вул. Газовій, 28. Вже у ХХІ столітті ця будівля пройшла реконструкцію, тут влаштовано мансардний поверх. Також в неоготичному стилі виконана будівля охолоджувальних усановок на вул. Джерельній, 20.
З огляду на збільшення попиту на штучний газ, яке потребувало подальшого розширення виробництва та модернізації газовні, у 1899 – 1903 рр. керівник підприємства Адам Теодорович побував у низці відряджень в містах Австро-Угорщини та Німеччини із метою вивчення досвіду роботи місцевих газівень та нових технологій та обладнання. Теодорович у своєму звіті написав про потребу двох видів палива – не тільки вугілля, але й нафти, крім того він наполягав на впроваджені нової установки для очищення газу та будівництві нового резервуару на 10 тис. кубометрів газу. Новий етап модернізації міської газівні був оцінений біля мільйона крон. Проєктні пропозиції Адама Теодоровича були затверджені на засіданнях міської ради Львова 4 і 18 травня 1905 року. На межі 1905 – 1906 р. газова комісія вирішувала, яким компаніям доручити роботи із модернізації та розвитку газівні. Спочатку планувалося віддати замовлення на виробництво обладнання виробникам із Галичини, та, на жаль, вони виявилися неспроможними виготовляти таке складне обладнання, тому в результаті замовлення віддали авторитетним європейським компаніям.
У другій половині 1905 року за проєктом львівських архітекторів Альфреда та Казимира Каменобродських було збудовано будівлю для цеху виробництва т.зв. «водного газу, збагаченого вуглецем із нафтових мастил. Таку технологію розробив керівник газівні Адам Теодорович. У двоповерховій будівлі цеху було розміщено газогенератор, карбюратор, пароперегрівач, а потім водний охолоджувач, баштовий скрубер та знижирювач газу системи «Pelouze». Також було передбачено вільний простір для подальшого монтажу аналогічного обладнання. В машинному відділенні було встановлено дві парові машини потужністю по 6 кінських сил, які були приводом для насосів пристрою відділення жиру. Над цим приміщенням були бункери-воронки для коксу, які заповнювалися спеціальним ліфтом. Із цих бункерів газогенератор заправляли зверху. В будівлі також були кімнати для робітників та службовців та цокольний поверх. У прибудові знаходилася котельня із двома паровими котлами, дим із їхніх топок виводився промисловою трубою висотою 36 метрів.
Водний газ утворювався в результаті взаємодії коксу із водяною парою в газогенераторі системи «Humphrey & Glasgow». Отриманий таким чином газ направлявся в карбюратор, який у середині був заповнений шамотною цеглою. В карбюраторі відбувався високотемпературний процес навуглецювання. Водний газ вступав в реакцію із нафтовим газом, який добували із відходів – різноманітних нафтових масел, які утворювалися в процесі перегонки сирої нафти. Ці масла постачалися дрогобицькою рафінерією нафти Захарія Генделя та Соломона Крепеля. Потім газову суміш охолоджували і очищали від аміаку та сірководню. Отриманий таким чином «водний газ» мав ту перевагу, що в процесі згоряння виділяв майже вдвічі більше тепла і світла, а ніж традиційний «світильний газ». Витрати на виробництво такого газу були знижені за рахунок використання дешевих відходів нафтопереробки. Єдиним недоліком технології були значні початкові інвестиції, які компенсувалися за рахунок отримання газу вищої якості. При цьому кокс був залишковим продуктом після виробництва «світильного» газу із вугілля.
Збагачений вуглецем «водний газ» зберігали у невеликому резервуарі на 500 кубометрів, який був розташований одразу за виробничою будівлею. Розрахункова продуктивність установки складала максимум 7500 кубометрів газ на добу. Із цього резервуару «водний газ» засмоктувався в установку десульфурації, де очищався від сірководню, а потім змішувався із вугільним «світним» газом. Таку суміш закачували у газові резервуари, а з них суміш «водного» та «світильного» газу закачували у міські газогони.
Пристрої для виготовлення і навуглецювання «водяного» газу були виготовлені навесні та влітку 1906 р. під керівництвом інженерів віденського заводу компанії «Julius Pintsch A.-G.» і були введені в експлуатацію взимку 1906 року. Виготовлення додаткових водних охолоджувачів, аміачних скруберів та іншого обладнання було доручено Галицькому акціонерному товариству вагонобудування та машинобудування із м. Санока, яке виготовляло для Львова трамвайні вагони.
У 1909 р. проведено чергову модернізацію міської газівні, яка передбачала демонтаж чотирьох старих печей, що працювали із 1877 року і вже не відповідали сучасним нормам. Замість цих печей було введено в експлуатацію п’ять восьмиретортних напівгенераторних печей та три генераторні печі з 9-ма ретортами. Нові печі були обладнані механічною системою завантаження. Наприкінці 1909 р. до будинку п’єцовні добудували металеву ємність для вугілля із двома елеваторами, які транспортували сировину до печей. Таким чином вдалося звільнити працівників від виснажливої та шкідливої праці. У 1912 р. виробництво газу на львівській газівні зросло до 7 мільйонів кубометрів. У 1910 р. для потреб освітлення було використано 3,23 мільйони кубометрів газу. Із 1910 р. витрата газу для освітлення щорічно зменшувалося, що було пов’язано із активним впровадженням електричного освітлення.
Питання про подальше розширення міської газівні постало у 1912 р., відповідно на рівні міської влади тривали обговорення цього питання. Було прийнято рішення про створення спеціального фонду для модернізації газівні. Підготовчі роботи, щодо модернізації, були призупинені через початок Першої Світової війни і російську окупацію Галичини. Нове обладнання львівської газівні системи «Glover-West» було введено в експлуатацію в 1917 р. Окрім основної продукції – «світильного» та «водного» газу на львівській газівні виготовлялися такі корисні продукти, як кокс, різноманітні смоли, аміак, нашатирний спирт та ін.
На початку ХХ століття, з огляду на успіхи в газифікації Львова, тут планували запустити нову, іще більшу газівню поряд із Полтвою на Гаврилівці. Для нової газівні іще у 1907 р. міська влада придбала земельну ділянку. Ця газівня мала забезпечувати потреби північних районі міста Львова. За планами міської ради Львова нова газівня мала бути введена в експлуатацію у 1915 р., проте цим планам 1913 р. не дано було втілитися в життя через початок Першої світової війни та російську окупацію Львова, яка тривала із осені 1914 р. до початку літа 1915 р. На ділянці, яку було відведено під будівництво нової газівні, розмістили великі вугільні склади. На міську газівню паливо перевозили спочатку кінними возами, а із 1921 р. – вантажними трамваями. На початку 1920-х рр. вулицями Сонячною (Куліша) та Газовою було прокладено вантажну трамвайну гілку. Вантажні вагони возили вугілля зі складу та із ст. Підзамче. Пізніше цю трамвайну гілку було продовжено по вул. Сонячній і Шпитальній і з 1925 р. вона почала використовуватися в пасажирському русі. На стінах будинків на вул. Газовій досі можна побачити кронштейни кріплення контактної мережі трамвая.
Перші газогони Львова споруджували в першу чергу для організації вуличного освітлення, лише потім до них приєднувалися приватні споживачі. За концесійною угодою 1856 р. монтаж міських газогонів могли виконувати працівники газівні під керівництвом інженера. Також монтаж газогонів могли здійснювати також і сторонні особи та компанії, але під наглядом і керівництвом фахівця із газівні. Для прокладання газогонів використовувалися чавунні труби із гільзовим з’єднанням, яке ущільнювалося шнурами та пломбувалося свинцем. Труби діаметром менше 40 мм. з’єднувалися на різьбі. На вводі до кожного споживача встановлювався газовий лічильник, який належав газовій компанії. Користувачі газу сплачували кошти за його оренду в газової компанії. Монтаж газових мереж у будинках проводився кваліфікованими слюсарями, які отримували дозвіл на виконання робіт на міській газівні. Відомо, що газове обладнання в ратуші за розпорядженням магістрату виконав Зигмунт Мозерс.
Переломним моментом для роботи Львівської газівні стало відкриття покладів природного («земного») газу на Львівщині. У 1912 році під час буріння свердловин в пошуку калійних солей в районі Калуша (Івано-Франківська область) та Дашави (Стрийщина, Львівська область) на великих глибинах були знайдені поклади природного газу. У 1913 році в Кракові (Західна Галичина, зараз Польща) було створено акціонерну компанію «Земний газ» для вирішення проблеми видобутку, переробки, транспортування і продажу природного газу споживачам, того ж року було створено філію цієї компанії у Львові. Ґрунтовна розвідка газових родовищ в Дашаві на Стрийщині була проведена у 1914 р. Перша Світова війна зупинила роботи із розробки родовища, хоча у 1916 р. було створено низку підприємств, завданням яких був видобуток, транспортування та продаж природного газу споживачам Львівщини, а саме: акціонерне товариство «Газоліна», компанія «Об’єднані заводи земного газу і газоліну», акціонерне товариство «Метан» та інші. У 1920 р. Міністерство промисловості і торгівлі Польщі дозволило створити товариство «Міжміські газопроводи» із офісом на вул. Леона Сапіги (нині – вул. Степана Бандери).
У 1921 році після закінчення Першої Світової війни та польсько-української війни розпочалася промислова розробка газового родовища в Дашаві на Стрийщині. Поклади газу були виявлені на глибині біля 400 метрів. Окремі свердловини сягають глибини 740 метрів. У 1921 р. було споруджено газогін Дашава – Стрий довжиною 14,4 кілометри. У 1924 р. було збудовано газогін із Стрия до Дрогобича, а у 1925 р. введено в експлуатацію газогін Дашава – Степбник.
Постачання природного газу Львову довелося чекати іще 8 років – лише у 1929 році акціонерне товариство «Газоліна» завершило будівництво магістрального газогону Дашава – Львів довжиною майже 70 кілометрів. В районі вулиці Кульпарківської було збудовано газорозподільчу та газовимірювальну станцію, крім того було збудовано підвідний газогін до міської газівні. У 1929 році міська рада Львова уклала контракт на постачання земного (природного) газу.
У 1930 році Львівська міська газівня припинила виготовлення «світильного газу» із кам’яного вугілля, проте виробництво «водного газу» із коксу продовжилося. У міські мережі подавався т. зв. «мішаний газ», тобто суміш природного («земного») газу для потреб побутових споживачів. Промисловість міста та центральне опалення отримували природний газ. На природний газ у 1930 р. було переведено міську електростанцію постійного струму на Персенківці.
У 1933 р. було в технічному журналі «Газ і вода» був опублікований проєкт газифікації Львова природним газом, розроблений інженером Казимиром Жардецьким. Цей проєкт він презентував на 15 з’їзді Польських газовиків та водопровідників, який відбувся у Гдині. Цей проєкт передбачав постачання природного газу із родовищ у Дашаві. Казимир Жардецький зазначав, що природний газ, який видобувають в Дашаві на 98,5% складається із метану із великою теплотворною здатністю та має невеликі домішки азоту, кисню та гелію. Природній газ, видобутий із надр землі, був дешевшим за штучний газ, що виготовлявся на газівні Львова, проте існуюча газова апаратура споживачів не дозволяла використання лише природного газу. Проблемою забезпечення природним газом у 1930-х рр. було і те, що газогін Дашава – Львів на той час складався лише із однієї нитки і у разі її пошкодження газопостачання припинялося, відповідно для надійного газопостачання була потреба в споруджені дублюючої нитки газогону Дашава – Львів. Якщо ж, усе ж таки, із якихось причин подача природного газу припинялася, планувався запуск обладнання львівської газівні по виготовленню «водного» газу із коксу, збагаченого вуглецем.
У вересні 1939 р. Львів було зайнято радянськими військами. Далі було обрано Народні Збори, які проголосували за прилучення Галичини і Волині, які перебували під владою Польщі, до складу Української РСР та Союзу РСР. Газова промисловість Львова та Львівщини була націоналізована, було створено державне підприємство газопостачання «Львівгаз», яке перші роки (до 1946 р.) очолював інженер Еміль Півонський, який був викладачем Львівської Політехніки і викладав дисципліни «Газова промисловість» та «Технологія води та палива». У 1939 році було відпущено 15,736 млн. кубометрів мішаного газу, а до 1 січня 1939 року до газової мережі міста було підключено 13608 абонентів, а кількість вуличних газових ліхтарів складала 4100 штук. Довжина мережі газогонів у Львові в кінці 1939 р. становила 286,1 км. Наприкінці 1939 р. на базі АТ «Газоліна» було створено Стрийське експлуатаційне управління наркомату нафтової промисловості СРСР.
Станом на 5 січня 1940 р. у Львові було 15578 будинків із 80062 квартирами із 118715 кімнатами. До газової мережі було приєднано біля 4500 будинків (28,9%) із 14 тис. квартир (17,5%), решта квартир опалювалися вугіллям (80%) і деревом (20%). У 1940 р. було заплановано збільшити виробництво газу порівняно із 1939 р. Крім того, у 1940 р. планувалося збудувати мережі газогону довжиною 28 кілометрів, а також перейти із використання мішаного газу на природній. У 1940 році «Укргаз» розпочав будівництво другого газогону Дашава – Львів, щоб повністю забезпечити місто природним газом.
Під час Другої світової війни і німецької окупації львівська газівня зазнала чималих пошкоджень. Зокрема із газівні німці вивезли повітряний компресор потужністю 44 кВт., парову турбіну потужністю 16 кВт., 2 ексгаустери по 6 кВт., автомашини і 5 тон кольорового металу. Було зруйновано газгольдер на 4,5 тис. кубометрів; 3,5 тисячі газових ліхтарів по місту та газопровідну хрестовину діаметром 200 мм. Станом на жовтень 1944 р. було відновлено аварійні ділянки газової мережі по місту. Відновлено газову мережу на підірваних німцями мостах. По місту зібрано пошкоджені газові ліхтарі. Після того, як німці покинули Дашаву, було відновлено роботу газогону. 17 серпня 1944 р. до Львова почав надходити природний газ. Також до жовтня 1944 р. було відбудовано газонаповнюючу станцію для заправки газом автомобілів.
Відповідно до Постанови Ради Народних Комісарів СРСР (РНК СРСР) «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту та міського господарства міста Львова» від 13 травня 1945 р. було передбачено, що у 1945 р. подача газу мала скласти 112 млн. кубометрів газу, а у 1947 р. вона мала зрости до 350 млн. кубометрів. Крім того у 1945 р. у Львові мало бути збудовано дві роздаточні станції зрідженого газу для переводу із бензину на рідкий газ 400 автомобілів. На базі Львівського арматурного заводу, який із відання Раднаркому УРСР був переданий до Головгазпрому СРСР, та львівської міської газівні мав бути створений Львівський завод газової апаратури із випуском на них газових плит, газових печей, редукторів, газомірів, горілок та ін. Львівський завод газової апаратури розпочав свою роботу в березні 1947 р., він розпочав виготовлення 2-х, 4-х та 12-комфорних газових плит; ванних газових колонок; бачки для підігріву води та ін.
22 липня 1947 р. відповідно до рішення виконкому Львівської міської ради народних депутатів було створено трест «Львівгаз», у який було реорганізовано Львівський газовий завод. До складу цього тресту входили Львівський газовий завод, завод по ремонту і виготовленню газової апарати «Львівгаз-апарат», управління місцевої газової мережі та міська контора по експлуатації й газозбуту із 4-ма філіями в районах міста, міська будівельна контора «Львівгаззбут» та відділ робочого постачання. У 1952 року із метою газифікації сільської місцевості та міста Львова при тресті «Львівгаз» створюють ремонтно-будівельне управління. 13 серпня 1955 року міський трест «Львівгаз» був реорганізований в обласний і підпорядкований відділу комунального господарства Львівського облвиконкому. Газове господарство тресту розподілили між чотирма підрозділами: Львівським, Стрийським, Дрогобицьким і Бориславським.
Львівська міська газівня пропрацювала на території, наданій у 1856 р., понад 100 років. У 1961 р. на вул. Золотій, 42 було введено в експлуатацію нову будівлю тресту «Львівгаз». Того ж року було прийнято рішення Львівського облвиконкому про передачу на баланс тресту «Львівгаз» усіх газопроводів високого тиску. У 1974 р. створено службу захисту газопроводів від корозії як окремий підрозділ тресту «Львівгаз».
У 1975 р. утворене республіканське об’єднання «Укргаз», якому підпорядкували всі обласні газові господарства. Обласний трест «Львівгаз» реорганізовано у виробниче об’єднання «Львівгаз». У 1992 р. ВО «Львівгаз» було реорганізовано в державне підприємство по газопостачанню та газифікації «Львівгаз», у 1994 р. це підприємство пройшло процедуру приватизації і стало відкритим акціонерним товариством. Із 2010 р. ВАТ «Львівгаз» було перетворене в Публічне акціонерне товариство із газопостачання та газифікації «Львівгаз».
Починаючи із 1960-х рр. спорожнілі будівлі старої міської газівні зазнавали систематичних руйнацій. У 2017 р. було демонтовано залишки головної вертикально-ретортної печі, збудованої у 1914 – 1917 рр. Таким чином завершилася історія одного із найстаріших газових заводів у Східній Європі.
Наприкінці – кілька слів про Стрийську газівню, яка була другою на теренах сучасної Львівщини. Історія Стрийської міської газівні починається у 1903 р. коли міська рада приймає ухвалу про будівництво газового заводу в місті – газові ліхтарі мали замінити в місті нафтові світильники. В якості експерта міська рада Стрия запрошує керівника Львівської газівні Адама Теодоровича, який підготував попередню проєктну документацію.
У 1906 р. в Стрию було створено «газову» комісію, яку очолив бургомістр Олександр Стояловський. Проєкт будинку газівні розробив архітектор Адам Опольський, зведення будинку обійшлося в 400 тис. корон, керував роботами місцевий будівничий Абрахам Вальдман. У 1907 р. газівня почала працювати, її керівником став інженер Мечислав Сайферт. Того ж року було прокладено 27 кілометрів газогонів. У 1909 р. в Стрию було влаштовано 420 газових ліхтарів, які обслуговувало 8 ліхтарників. У 1910 р. виробництво Стрийської газівні було розширено, у 1912 р. було виготовлено 280 тис. кубометрів газу, а у 1913 р. вже 318 тисяч кубометрів.
У 1921 р. акціонерне товариство «Міжміські газогони» проклало газогін до Стрия від Дашавського родовища. Газогін був введений в експлуатацію в листопаді 1921 р. В обмін на безоплатне освітлення вулиць Стрия 425 газовими ліхтарями, АТ «Міжміські газогони» отримало від міської ради зруйновану під час війни Стрийську газівню. Вартість 1 кубометра газу для Стрия становила лише 10 грошів, отож природній газ почали використовувати і для опалення. Цікаво, що у 1920-х рр. Стрий називали «містом негаснучих ліхтарів», адже газові ліхтарі горіли і вночі, і вдень. Справа в тім, що для підприємства було дешевше цілодобово спалювати газ в ліхтарях, а ніж утримувати штат ліхтарників. Через низьку вартість газу електрифікація Стрия почалася тільки у 1928 р.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік основних джерел інформації
Також використано матеріали інтернет-ресурсів: ПАТ «Львівгаз» та Туристичного інформаційного центру Стрийщини.
YAKTAK — це поп, реп, рок в одному поєднанні. Він не має стильових кордонів, але має своє чітке бачення.
У молодого виконавця, який вже встиг стати надзвичайно популярним серед шанувальників, є велика амбітна ціль — витіснити російські треки зі всіх топ-чартів. І це артистові чудово вдається, адже його пісні «Не мовчи», «Чекає вдома», «Ти така вродлива», «В пустій кімнаті» з легкістю залітають в тренди YouTube, збирають мільйони переглядів та завойовують серця слухачів.
Ще однією особливістю YAKTAK є гітара. На кожну композицію вона одягається у образ, який перегукується із піснею, із словами та музикою, що звучать.
“Пісні YAKTAK влучно поєднуються з життєвими переживаннями кожного з нас! Адже він співає мовою душі, тож у нього є що Вам сказати. Чудовою нагодою стане сольний концерт 28 квітня. Побачимось у Малевичі!”, – запрошують на концерт організатори VINIL Concert agency.
Квитки за посиланням: https://lviv.karabas.com/ua/yaktak-pershij-solnij-koncert/order/
Ольга МАКСИМ’ЯК
Освітній проєкт «На Урок» розробив спеціальний чат на основі ChatGPT. «Чат «На Урок»: спілкування із видатними постатями минулого» – це перший українськомовний чат, створений для освіти на основі штучного інтелекту. Така технологія дозволяє симулювати розмову з відомою особистістю, поставивши запитання світовим лідерам і видатним діячам науки та культури, а отримані відповіді використати для цікавого навчання. Разом із тим робота з чатом вчить культури спілкування, розвиває вміння лаконічно формулювати запитання та критично аналізувати інформацію.
Наразі можна побудувати діалог із видатними історичними постатями всеукраїнського та світового масштабу, серед яких Альберт Ейнштейн, Василь Стус, Вінстон Черчилль, Григорій Сковорода, Іван Сірко, Ігор Сікорський, Катерина Білокур, Ольга Кобилянська, Тарас Шевченко, Ярослав Мудрий та інші. Повний список із сорока “співрозмовників” можна переглянути за цим посиланням: https://naurok.com.ua/chat
“ «На Урок» – найвідвідуваніший освітній сайт Україні згідно зі звітами Kantar Ukraine. Його щодня відвідує 300 000 вчителів і понад 700 000 учнів. Тому ми завжди зацікавлені в інноваціях та нових підходах в освіті. Щойно ChatGPT почав ширитися світом, ми стали шукати варіанти його інтеграції в освітні продукти. Через те, що українською мовою ШІ відповідав не дуже вправно, у нас був час подумати. Коли компанія OpenAI випустила оновлення і створила можливість підключити чат, ідея прийшла швидко. Ми з командою сформулювали перелік із 40 відомих імен, про які ChatGPT має достатньо інформації, увідповіднили їх зі шкільними предметами, розробили технічне рішення, зробили добірки матеріалів із бібліотеки «На Урок», які допоможуть краще підготувати урок для учнів, та сформували приклади запитань до кожної з особистостей, на які було б цікаво почути відповіді. В результаті у нас вийшов класний інтерактивний освітній інструмент, який вчителі можуть використовувати, щоб залучати дітей у цікаву роботу і розповідати в незвичному форматі про видатних українців і людей, які зробили значний внесок у світову науку і культуру,” – коментує Дмитро Перепелиця, засновник Освітнього проєкту «На Урок».
Як це працює: «На Урок» використовує технологію штучного інтелекту, яка створює симуляцію спілкування з історичними постатями. Кожна розмова унікальна та схожа на реальну. Важливо зауважити, що відповіді в чаті, які пропонує штучний інтелект, необхідно перевіряти, оскільки вони можуть містити неточності.
Хто може спробувати чат: абсолютно кожен охочий. Чат працює без реєстрації та є безоплатним.
Почати спілкування в чаті можна за цим посиланням: https://naurok.com.ua/chat
Нія НІКЕЛЬ
Львівський головний залізничний вокзал
Зведення головного залізничного двірця Львова велося у 1899-1903 р. за проектом архітектора Владислава Садловського за участі фірми Івана Левинського, поєднавши два архітектурні стилі – історизм та сецесію. Урочисто відкрили його 26 березня 1904 р. На той час це був найбільший вокзал в Австро-Угорщині.
Проектуванням інтер’єрів споруди займалися архітектори Альфред Захаревич та Тадеуш Обмінський. Інтер’єри були знищені під час російського відступу в червні 1915 р. та в листопадових боях 1918 р. Відбудували Вокзал у 1921 р. Але його знову руйнували авіабомби у 1939, 1941, 1944 рр. Під час відбудови у 1945-1951 рр. додали другий поверх та оформили інтер’єри у стилі сталінського ампіру.
Львівська Ратуша
За тривалий час існування Львівську ратушу неодноразово перебудовували. У 1489-1491 рр. під керівництвом будівничого Ганса Штехера. Тоді прибудували західне крило споруди, при якій до 1504 р. звели нову муровану вежу. У 1532-1539 рр. розбудовою ратуші займався майстер Лукас. Тоді на вежі даху та будівлі з’явилося покриття з кольорових дахівок. У 1560-х рр. було прибудовано східне крило будівлі. Наприкінці ХVІ ст. з ініціативи патриція Станіслава Шольца розпочалася ґрунтовна реставрація ратуші. Перебудов зазнавала й вежа ратуші.
Вигляду, який в основному зберігся до сьогодні львівській ратуші надали за відбудови у 1849 р., а вежі – у 1851. Роботи проводили за проектом архітектора Йогана Зальцмана. Будівництво провадили Вільгельм Шмідт, Вінцент Равський-старший і Йозеф Франц.
Собор Святого Юра
Збудований собор за проектом Бернарда Меретина у 1744-1761 рр. на місці старого мурованого собору з 1363 р. Після смерті Б. Меретина (1759 р.) будівництво продовжив і завершив Клеменс Фєсінгер. Фундатором Святоюрського собору був митрополит Атанасій Шептицький, який своєю подвижницькою працею багато зробив для розвитку та утвердження української церкви.
З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Власне собор є частиною комплексу: бароковий собору (1745—1770) з дзвіницею (дзвін з 1341), рококової з класицистичними портиками митрополичої палати (1761—1762), будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір’я з двома брамами в подвір’ї (1771) та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад (1772).
Церква святих Ольги і Єлизавети
Раніше Костел Святої Ельжбети — неоготичний храм, збудований в пам’ять про імператрицю Єлизавету Баварську – дружину цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа I.
Закладений храм в 1903 році, костел святої Ельжбети будувався вісім років на кошти польської громади. У 1911 році відбулося його урочисте відкриття. Архітектор споруди – Теодор-Мар’ян Тальовський. Храм також прикрашають витвори відомого скульптора Петра Войтовича, зокрема скульптурна композиція «Розп’яття» на фасаді святині.
Латинський катедральний собор
Латинська катедра Успення Пресвятої Богородиці вважається найдавнішим римо-католицьким костелом міста та є єдиним цілісно збереженим об’єктом архітектури готики у Львові.
Перший камінь у фундаменти храму закладено в 1360 р. Будувався Латинський катедральний собор понад 100 років, починаючи з середини XIV ст. Першим його будівничим був львівський майстер Ничко, нагляд за роботами вів Петро Штехер. Освячено храм у 1405 р.
Вже у ХV ст. споруджено при катедрі кілька готичних каплиць: Пресвятої Євхаристії, Журавінських, Раєцьку, Стримилівську, Братства убогих, Бучацьких.
Вірменський кафедральний собор
Вірменський собор Успіння Пресвятої Богородиці — пам’ятка архітектури національного значення, що належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Вірменську церкву збудовано у другій половині XIV століття (1363–1370 роки) майстром Дорінгом. коштом багатих вірменських купців-переселенців з Криму – Акопа з Кафи та Паноса з Гайсараца
Навколо церкви склався один із найцікавіших ансамблів, до якого увійшли дзвіниця (1571 рік, арх. Петро Красовський), палац архієпископа (XVIII століття), вірменський банк (XVII століття), монастир бенедиктинок (1682), пам’ятна колона з постаттю святого Христофора та дерев’яний вівтар з композицією «Голгофа» (XVIII століття), огорожі з брамами (XVII—XIX століття).
Домініканський собор
Церква Пресвятої Євхаристії, костел Божого Тіла і монастир домініканців — греко-католицька церква у центральній частині Львова, занесена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Домініканський костел — один з кращих зразків архітектури бароко.
Будівлю сучасного храму закладено в 1749 році за проєктом інженера й архітектора Яна де Вітте. До Другої світової війни у приміщенні сучасної церкви знаходився костел Божого Тіла римо-католицького монастиря ордену Домініканців.
За совєтів у соборі та будівлях монастирських келій влаштували склади, а з 1973 року в цих спорудах розмістили Музей історії релігії та атеїзму.
У 1990-тих роках храм передано УГКЦ та освятили на честь Пресвятої Євхаристії.
Входить до комплексу Успенської церкви – найціннішої пам’ятки львівського рененсансу. Зведена на кошти львівського купця грецького походження Костянтина Корнякта. Споруджувалась понад сто років, перші яруси будувалися у 1572-1578 рр. Петром Барбоном та Павлом Римлянином.
Під час будівництва на дзвіницю повісили найбільший дзвін Галичини і один з найбільших у Європі. Проте під час пожежі 1779 р. , що виникла внаслідок удару грому у вежу дзвін розплавився. На даний час на вежі знаходиться дзвін відлитий у 1801 році.
Львівський оперний театр
Ухвалу про побудову оперного театру було прийнято Міською радою Львова у 1896 році. Автором проекту споруди був архітектор Зигмунт Ґорґолевський, будова здійснена фірмою архітектора Івана Левинського, електричне обладнання інсталювала фірма «Сіменс».
Будівля розкішно декорований рельєфами роботи Антонія Попеля, фронтон театру увінчують три мідні скульптури Петра Війтовича: «Слава», «Геній драми і комедії», «Геній музики».
Офіційно театр відкрито у 1900 році. Під назвою Великий міський театр львівський оперний працював до 1934 року. Потім його було перейменовано на Львівський державний театр опери та балету. У 1956 році, до сторіччя від дня народження Івана Франка, театру було надано його ім’я. А у 2000 році, коли театр святкував 100-річний ювілей, було видано Указ про надання йому імені Соломії Крушельницької.
Дзвіниця Бернардинського монастиря
Сучасний комплекс Бернардинського монастиря почали споруджувати ще на початку XVII ст. за задумом ченця Бернарда Авелідеса і за проектом архітектора-італійця Паоло Домінічі. А роботами керували архітектори Павло Римлянин та Амвросій Прихильний, пізніше – Андрій Бемер. У 1630 р. було завершено всі будівельні та оздоблювальні роботи.
Монастир, укріплений мурами та баштами, був складовою оборонної системи Львова.
Дзвіниця колишнього бернардинського костелу разом із ратушею, вежами Корнякта, Вірменського собору та Латинської катедри є символами Львова.
Софія ЛЕГІН
“Наше завдання сьогодні – зберегти та примножити нашу спадщину для майбутніх поколінь. Традиції та видатні постаті кожного з регіонів України – це те, без чого не було б сучасної України.
Ми зобов’язані пам’ятати всіх. Всіх, хто жив, живе і буде жити в кожному з етнічних регіонів країни, оскільки Україна в нас одна, але багата різними традиціями”, – поділилася співачка.
Варто відзначити, що за допомогою творчості FIINKA про Довбуша дізналися не тільки у всіх регіонах України, але й далеко за межами, адже на національному відборі конкурсу ЄВРОБАЧЕННЯ, виконавиця зайняла 4 місце та отримала схвальні відгуки від головного судді конкурсу – глядачів.
Квитки за посиланням: https://lviv.karabas.com/ua/fiinka-guculiya-rulit-12/order/
Довідка за тел.:(066) 38 99 319.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Антуанетта Міщенко стала частиною великої української історії з подіями 2013/2014 років, Революцією Гідності.
Щодня з тисячами людей вона приходила на Майдан та на синьо-жовтому піаніно, просто неба — на барикадах перед силовиками, виконувала твори знаних класиків, українські пісні, була підбадьоренням для українців та Музою. Музою Майдану – так її називали тогочасні активісти та медіа.
У події «Муза Незламності» під батутою дириґента Володимира Сивохіпа, симфонічний оркестр з піаністкою представлять П’ятий і останній фортепіанний концерт Бетховена. Також відомий як «Імператор».
“Для соліста цей твір є справжнім викликом не лише у його технічній майстерності, композиція також потребує від музиканта неабияких інтелектуально-музичних пошуків свого власного прочитання”, – відзначили у Львівській філармонії.
Примітно, що декілька тижнів тому цей твір Академічний симфонічний оркестр виконував у гастрольному турі Сполученими Штатами Америки.
Квитки за посиланням: https://philharmonia.lviv.ua/event/muse-of-indomitability/
Ольга МАКСИМ’ЯК
Я побачив новий, український Львів. Адже навколо багато високих сучасних будинків. Всі вони збудовані вже за Незалежності. Натомість сірих радянських багатоповерхівок майже не видно. Як, зрештою, і старих розвалюх. Радію що Львів рухається вперед і починає наповнюватися новими, українськими будинками.
Так, польські та австрійські кам’яниці мають свою естетику. Проте їх є відносно небагато, а українських серед них ще менше.
Потім, в радянський період, населення Львова зросло в кілька разів. Будувалися цілі мікрорайони типових сірих коробок. Про естетику тоді мало хто думав, головне було виконати план.
А далі Союз розпався і наступних п’ятнадцять років майже нічого нового не побудувалося. Тож, аж до середини двохтисячних років, нерухомість Львова була, в основному, окупантська.
Недавно у Львові почався будівельний бум. Так, деякі будинки некрасиві, деякі зведені з порушеннями. В будь якому випадку більшість з них є значно кращими за радянські «багатоповерхівки».
Новобудови продуманіші, якісніші, комфортніші та ефективніші. Зараз на наших очах твориться той Львів, по якому через сто років водитимуть екскурсії «Українське відродження в Архітектурі Львова». І це буде суто Український Львів.
Тому я за новобудови! За якісні сучасні будинки з нормальним плануванням та красивим фасадом зведені згідно всіх будівельних норм. Щоб було на шо мені полюбуватися коли вилізу на черговий дах.
Зацікавили дахи Львова? Тоді підписуйтеся на наш Телеграм канал щоб не пропустити жодного з них!
Андрій РИШТУН
Джерело RDZS.org
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Тема та ідея п’єси і вистави – співзвучні. Історія двох скалічених людей, випадково зведених долею. Як і автор, так і режисер, хотіли донести думку: слабкість духу і небажання боротися з труднощами життя – призводить до безповоротних вчинків. Режисерське втілення сюжету дещо інше. Олександр Король посилив акценти на темах, про які мало зараз говорять: відмова матері від дитини, усиновлення дітей, соціальна адаптація, проблеми психічно хворих і людей, які не вміють боротися за себе і не виживають. Вистава вирішена у естетиці реалістичного театру, з елементами умовності, які глядач відчуває по-різному, індивідуально.
Саме у цій виставі ми пересвідчуємось у прогностичній функції театру. Звук сирени, який мав відображати емоційну напругу, до 24 лютого 2022 року виконував свою функцію саме так. Зараз вистава набрала нових алюзій і виводить глядача на інші рефлексії і реакції. Особливо сценографія: металічний куб, який нагадує клітку, по факту є кімнатою зі столом і стільцями. Справа знаходиться маленька старенька кухня з газовою плитою, зверху сушиться одяг. Зліва на зовнішній стороні куба – дзеркало з рукомийником. На кубі зверху були полички з речами. Чудова деталізація простору дає можливість глядачу поринути у цю історію максимально. Валізи, сумки, коробки, папки, все це зберігалося на “антресолях”, як у стандартній комунальній квартирі.
Два головних герої вистави: Карла – арт. Алла Латишева-Крук, яка хотіла реалізувати себе як матір і загладити провину за смерть власної доньки. І 30-річний Гельвер – арт. Юрій Федчук – хлопчик, який ніколи не зрозуміє дорослого світу. Вони жили у час прямого фізичного насильства та терору Третього Рейху щодо євреїв на території Німеччини, під час Другої світової війни.
До та після лекції традиційно гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
«Наша Бахіана» — це фестиваль камерної музики, що є продовженням проєкту «Бах-Маратон», який Львівська національна філармонія щорічно проводить у час святкувань дня народження Йоганна Себастьяна Баха. Як відомо, більшість світу святкує його уродини 21 березня — за старим календарем, адже протестантська Німеччина прийняла григоріанський календар у 1700 році, з домовленістю, що аж до року 1699 всі дати зберігаються чинними.
19.03, 19:00 — Бах&Камералістика
У перший день фестивалю, присвяченому постаті Йоганна Себастьяна Баха, не оминути того славнозвісного факту, що більшість композиторів, які жили пізніше, виростали на його творах — насущному хлібі кожного музиканта. Тільки граючи музику великих майстрів, можна стати освіченим музикантом, — певен був Шуман. І звісно, слухаючи її.
Інший факт також є неспростовним: на початку кар’єри митця — як на початку весни, у довколишньому середовищі трепетно вимальовується картина майбутнього яскравого буяння. У програмі концерту звучатимуть два ретельно дібрані твори Роберта Шумана та Василя Барвінського. Обидва написані у час першого розквіту їхніх талантів. Тож Бах — і камералістика в романтичному стилі. Які тонкі нитки снують між ними, розповість концерт 19 березня.
Трансляція тут
20.03, 19:00 — Мандруючи з Бахом
1890. В маленькій угорській гімназії дав перший сольний концерт Ерньо Донаньї, композитор і піаніст, чия музика впевнено крокує новим світом.
1930, Токіо. Тору Такеміцу, перший славетний японський композитор і безкомпромісний авангардист з’явився на світ.
1942. Німецький концтабір. Чеський композитор Ервін Шульгоф, що тільки сьогодні повертається із забуття, помер від туберкульозу.
1958. Париж. У цей час патріарх сучасної угорської музики Дьордь Куртаг написав свій опус №1, Струнний квартет, що позначив його одужання від важкої депресії.
2023. Львівська філармонія. Під час війни у центрі Європи ми маємо змогу слухати музику відомого сучасника, львів’янина Юрія Ланюка.
Що відбулось напередодні всіх цих начебто не пов’язаних між собою подій?
1685. У містечку Ейзенах в Німеччині народився наймолодший з великого сімейства міського музиканта, видатний і знаменитий Йоганн Себастьян Бах.
Трансляція тут
21.03, 19:00 — Зі Львова в Бранденбург
Заключний день фестивалю «Наша Бахіана» пройде під знаком бахівських Бранденбурзьких концертів. Серія із шести досконалих зразків музики для оркестру є втіленням зрілого стилю прославленого митця. Саме в цьому опусі Бах постає не тільки майстерним представником своєї доби, а й сміливо дивиться у бік майбутнього — він пише музику, яку потім знавці іменують передвісницею класичної симфонії.
Як завжди, високий, динамічний тонус творінь Баха поєднується з яскравим жанровим обличчям кожного з концертів циклу. Артистичне і дотепне змагання солістів та оркестру композитор віртуозно поєднує з інтелектуальними роздумами про вічне: самобутню красу кожної миті, кожної паузи — і кожного звука.
Трансляція тут.
Автор проєкту — Устим Жук
Ольга МАКСИМ’ЯК
