Юліуш Дуткевич – перший фотограф Гуцульщини

487
Юліуш Дуткевич – перший фотограф Гуцульщини

Відомий польський історик Анджей Вельоха в 58 номері Альманаху Карпатського “Плай” за 2019 рік надрукував історичні розвідку під назвою “Юліуш Дуткевич – перший фотограф Гуцульщини”.  Цю працю переклав з польської Zommersteinhof, у партнерстві з яким нині пропонуємо її вашій увазі.

Уважні читачі моєї статті в альманаху “Плай” № 57 “Делегат Татранського Товариства під Чорногорою” напевно пам’ятають відповідь отця Софрона Витвицького на прохання Максиміліана Новицького «надіслати зображення, на яких представлено гуцулів або тутешню околицю». Звучала вона так: Imposibilia nemo obligatur, що треба перекласти як “ні від кого не можна вимагати неможливих речей”. Автор цих слів мав рацію, у 1875 році – все свідчить про це – ще не існували жодні фотографії гуцулів і Гуцульщини, принаймні напевно не існували фотографії, зроблені на природі.

Тож хто був тим першим, котрий сфотографував гуцулів і коли це сталося?

Треба визнати, що найдавніша відома фотографія гуцулів під назвою «Родина у святкових костюмах. Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини» була представлена вже у квітні 1867 р. на виставці «Слов’янський світ» у московському Манежі та пізніше неодноразово відтворювана, в т. ч. у вигляді ксилографій. За представлення галицьких і угорських русинів на цій виставці відповідав Яків Головацький, який уже в 1830-х роках мандрував по Гуцульщині, а в 1839 р. досяг навіть Лугу, але він ніколи не був фотографом. Зрештою у цей період мало хто знав, що таке фотографія. Отже, все вказує на те, що московська фотографія була зроблена в якомусь ательє під час організації вищезгаданої виставки і на ній зображені місцеві статисти, одягнені у костюми, що привіз Я. Головацький. Тут варто додати, що з цієї виставки також походить найдавніша фотографія лемків, зроблена в ательє, підписана як “Група лемків і бойків. Західна Галичина, село Завадки” (світлина тут).

«Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини»
«Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини»

В останній чверті ХІХ ст. в Галичині та Буковині з’явилося чимало місцевих фотографів, у коло зацікавлень яких входила й Гуцульщина, але побічно. Серед них були: Оскар Ґальтер, який мав фотоательє в Радівцях, фотографував буковинських гуцулів і співпрацював із живописцем Зиґмунтом Айдукевичем; Я. Герман з ательє у Чернівцях і Львові; Едвард Тшемеський зі Львова, що розпочав діяльність з початку 70-х років, інший львівський фотограф Юзеф Едер, що працював з 1861 р. і мав фотоательє у Станиславові та Яссах; Альфред Силкевич з Тернополя; Теодозій Багринович з Чернівців і Львова; львів’янин Едмунд Рембецький. Усі вони мають поодинокі студійні світлини гуцулів, а Тшемеський і Рембецький також мають пленерні знімки, але зроблені вже після 1890 р. Але жодного з них зокрема, ані навіть разом узятих, не можна порівняти з Юліушем Дуткевичем із Коломиї, чиї світлини – не побоїмося це сказати – опанували й значною мірою сформували образ Гуцульщини, що потрапляв до широкої аудиторії в останні два десятиліття ХІХ ст.

Презентацію його доробку треба було би почати кількома словами про нього самого, але з цим є поважний клопіт, оскільки ми маємо дуже мало інформації. Невідомо навіть, коли і де він народився і коли помер. Щоправда, Ксенія Кебузинська [2] з Університету Торонто подає як рік його народження – 1834 р., а як місце – м. Будапешт, але з застереженням «ймовірно», і без посилання на будь-які документи. Що гірше, ми також абсолютно нічого не знаємо, де Дуткевич здобув кваліфікацію фотографа, а в ті часи це не були знання, які можна було отримати будь-де.

Першу добре датовану інформацію про Юліуша Дуткевича маємо з кінця 1869 року. Це доносить до нас Загальний станиславівський календар за 1870 р., застосований для користування всіма мешканцями, в рекламі, розміщеній на п’ятій з кінця сторінці.

Реклама фотоательє Юліуша Дуткевича зі станиславівського календаря.
Реклама фотоательє Юліуша Дуткевича зі станиславівського календаря.

Давайте уважно прочитаємо це оголошення та спробуємо отримати з нього якомога більше інформації. Наприклад, що означає фраза “новооблаштований заклад”? Щоб зрозуміти її, може бути корисним знати, що 28 вересня 1868 року Станиславів постраждав від найбільшої пожежі у своїй історії. Згоріли майже всі дерев’яні будинки в центрі, повністю вигоріла площа Ринок разом з ратушею. Пожежа почалася на вул. Липовій, в безпосередній близькості від будинку Антонія Суханка – тодішнього бургомістра Станиславова. Чи може це означати, що «новооблаштований заклад», що знаходиться в будинку доктора Суханка – це продовження діяльності, перерваної пожежею, чи зовсім нова ініціатива?

Перший варіант, здається, підтверджується інформацією, що міститься в цьому оголошенні про володіння «великим запасом краєвидів з околиць Галичини (особливо придністровських)», фотографії яких, мабуть, були зроблені раніше. Отже, ми можемо з певною обережністю припустити, що Дуткевич фотографував уже з середини 1860-х років і що він міг вже тоді працювати у Станиславові.

Здається, що саме з тих «придністровських краєвидів» Дуткевича, знятих у 1960-х роках, декілька збереглися до наших часів. Серед них, між іншими, краєвиди наддністрянських сіл Чудиківці та Єпископське Устя (зараз – Устя), замки в Раковці та Чернеліці, а також села на російському боці кордону: Жванець, Чорнокозинці, Ісаківці, перебиковці і Вітківці [3]. Можливо, з того ж часу походять фотографії сусіднього Бучача.

Викликає подив технічний зміст реклами, яка багато розповідає про знання та вміння Дуткевича. Він пропонує фотографії різних розмірів «за останнім винаходом», а також випалення їх на порцеляні, склі та емалі. Питання, де і коли він цього навчився, залишається без відповіді.

Реклама ательє Дуткевича повторюється в станиславівських календарях за 1871 та 1873 роки. У першому додатково пропонуються «історичні картини» та «портрети різних знаменитостей», у другому — інформація про наявність «у значній кількості «сімейної групи Його Цісарської Величності Франца Йосифа I», яка була Найяснішим паном прийнята і відзначена». На реверсах картонів з фотографіями Дуткевича з пізнішого періоду поруч із цісарською медаллю стоїть дата 1871 — чи ж би це була нагорода за фотографії, зроблені цісарській родині, «прийняті й відзначені» Францом Йосифом?

З галицької преси ми можемо довідатися, що 9 листопада 1873 року Юліуш Дуткевич взяв участь у зборах, скликаних редакцією «Goniec Stanisławowski», що був на межі банкрутства, на яких дискутували щодо потреби видавання місцевого часопису. Тож, схоже, він був шанованою людиною і з його думкою в місті рахувалися [4].

Сучасний український портал про Івано-Франківськ подає інформацію з тогочасної преси про те, що в місті регулярно відбувалися фотовиставки і що в лютому 1874 року можна було побачити роботи Юліуша Дуткевича, які представляли краєвиди Станиславова у великих форматах. Ніби то було визнано (авторка Олена Бучик не вказує джерело), ​​що фотографії були зроблені дуже майстерно і викликали схвалення у публіки [5].

Можна припустити, що, працюючи у Станиславові принаймні кілька років, Дуткевич зробив якісь фотографії міста. На жаль, мабуть жодне з них не збереглось. Мені вдалося знайти лише два реверси портретних фотографій із станиславівського ательє Дуткевича. Один із них відтворює у своїй статті Галина Ніцея [6]. На ньому без жодних прикрас напис: „Zakład Fotograficzny. i. konc. Drukarnia kart Wizytowech. i Adresowe, Juliusza Dutkiewicza w Stanisławowie” (Фотографічний заклад. i. конц. Друкарня візитівех. і Адресове, Юліуша Дуткевича у Станиславові). Як погодити цей текст — лінгвістично неграмотний — зі змістом реклам в Календарі, в яких немає ані слова про друкарню? Єдине пояснення – цей реверс походить із часів більш ранньої діяльності Дуткевича, ще до пожежі міста.

Натомість, в колекції Румунської національної бібліотеки є два портрети у форматі carte de visite — чоловіки та жінки — підписані Юліусом Дуткевичем на аверсі та відбитком «Photographien von Julius Dutkiewicz Suceava» на реверсі. Вони жодним чином не датовані, але, судячи з простої палітурки, невеликого формату та не найкращої якості виконання, можна припустити, що вони походять з перших років діяльності нашого фотографа. Можливо, як і багато інших фотографів, які мали заклади в різних містах, Дуткевич також мав свою філію в Сучаві. Тут варто згадати, що залізничне сполучення між Станиславовом і Сучавою було відкрито лише в 1869 році.

Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року
Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року

Але це ще не все. Був Дуткевич і у Львові. Відомі реверси фотографій з його львівського ательє, яке він деякий час провадив на площі Маріацької біля готелю «Європейський» разом із Ю. Вангом [7], пропонуючи там, між іншим, випалювання фотографій на порцеляні. Автори Давньої львівської фотографії 1839–1939 рр. припускають, що це сталося близько 1875 р. [8]

Другий станиславівський аверс фотографії Дуткевича виразно більш оздобний і лінгвістично також бездоганний. Цікаво, що його графічна форма ідентична коломийському аверсу. Найімовірніше, вони походять з часу, коли Дуткевич паралельно провадив ательє в Станиславові та Коломиї, тобто з середини 1970-х років.

І все ж таки Юліуш Дуткевич асоціюється переважно з Коломиєю. Тільки тут інформація теж дуже неповна. Наталя Храбатин у статті «Станиславівські фотоательє та фотографи», розміщеній на сайті «Галицького кореспондента» [9], пише, що перша фотовиставка в Коломиї відбулася в 1871 р. і на ній були представлені світлини Юліуша Дуткевича, але, на жаль, не подає жодних джерел походження цієї інформації. Тому ми не знаємо, коли наш герой відкрив ательє в цьому місті і де воно знаходилося. Ми приречені робити висновки з уривчастої інформації про події з його участю, що з’являлися в тогочасній пресі.

Однією з таких подій було завершення в листопаді 1878 р. перед трибуналом у Коломиї нашумівшого процесу над тринадцятьма гуцулами, членами банди Юри Драгирука [10]. Про банду, її вчинки та жалісний кінець ми напишемо в окремій статті, тут же обмежимося нагадуванням того факту, що – як повідомляла “Gazeta Narodowa” – наприкінці процесу голова коломийського трибуналу суддя Владислав Кавецький запросив місцевого фотографа Дуткевича, щоби сфотографувати притягнутих до відповідальності злочинців і сам трибунал разом із прокурором [11].

Фотографія банди Драгирука, зроблена Юліушем Дуткевичем у листопаді 1878 року. Стоять (зліва направо): Яків Гондарук, Миколай Кемічук, Федір Бесащук, Лесь Рептик, Стефан Порчук; сидять у другому ряду: Дмитер Ґонсецький, Юра Драгирук, Миколай Драгирук, Лук'єн Мазян; сидять у першому ряду: Василь Чуртко, Семен Мицканюк, Іван Мицканюк, Василь Зеленюк. Текст внизу: «Банда розбійників з Жабйого, засуджена судом присяжних в Коломиї». Джерело: Halcyon dec. 2014
Фотографія банди Драгирука, зроблена Юліушем Дуткевичем у листопаді 1878 року. Стоять (зліва направо): Яків Гондарук, Миколай Кемічук, Федір Бесащук, Лесь Рептик, Стефан Порчук; сидять у другому ряду: Дмитер Ґонсецький, Юра Драгирук, Миколай Драгирук, Лук’єн Мазян; сидять у першому ряду: Василь Чуртко, Семен Мицканюк, Іван Мицканюк, Василь Зеленюк. Текст внизу: «Банда розбійників з Жабйого, засуджена судом присяжних в Коломиї». Джерело: Halcyon dec. 2014

Зроблені тоді фотографії дійшли до наших часів і є унікальним документом епохи. Ці симпатичні, впевнені в собі молоді люди катували своїх жертв, обливаючи їх киплячою смолою, щоб розкрити інформацію про приховані гроші. Після вироку трибуналу, що присудив їм довгі роки в’язниці, жоден з них уже ніколи не повернеться до рідного села, а їхній ватажок через півроку повисне на шибениці, у дворі коломийської Ратуші.

Чи були вони першими гуцулами перед об’єктивом Дуткевича? Здається, що з деякою обережністю ми можемо відповісти на це питання ствердно.

Крім колективної фотографії тринадцяти підсудних Дуткевич зробив принаймні кілька портретів учасників банди, в т. ч. їхнього ватажка Юри Драгирука, Дмитра Ґонсецького та Лук’єна Мазяна.

Анна Гердедюк, тітка Юри Драгирука, Лук'єна Мазян і Дмитро Ґонсецький. Джерело: Halcyon dec. 2014
Анна Гердедюк, тітка Юри Драгирука, Лук’єна Мазян і Дмитро Ґонсецький. Джерело: Halcyon dec. 2014

І групове фото, і три відомі мені портрети, здається, були зроблені в одному місці. На всіх них видно підлогу з широких дошок та встановлене в глибині намальоване тло, характерне для тогочасних студійних фотографій. Показово, що портрет Ґонсецького був наклеєний на картонну коробку з відбитком «Станиславові Ю. Дуткевич». Найімовірніше, альбуміновий відбиток є дещо більшого розміру, ніж відведене для нього місце на картоні, і закриває верхню частину друкованого напису «фотограф у Станиславові». Тож можна зрозуміти, що Дуткевич або водночас керував закладами в Станиславові та Коломиї, або використав картон зі старих запасів. Це може означати, що в Коломиї у 1878 р. він тільки починав свою діяльність. Проте йому, мабуть, тут сподобалося, оскільки з 1880 року він згадує вже тільки це місто як свою резиденцію.

Як сталось, що Дуткевич взявся за фотографування гуцульських краєвидів, а насамперед Чорногори? Щоб відповісти на це питання, слід заглибитися в документи та звіти перших років діяльності Чорногірського відділу Татранського товариства в Коломиї. Особливо цінними є численні розповіді секретаря відділу Чорногірського відділу, а водночас жвавого журналіста Марцелія Туркавського. Наприклад, він пише про першу поїздку Відділу, яка відбулася 10 червня 1878 року і мала за мету вершину Рокити:

«Перед початком походу на Рокиту зібрані туристи скористались присутністю попередньо замовленого коломийського фотографа, щоби дати з себе під брамою зазнимкувати вид. Членів правління та комітету на конях зайняли почесну першу позицію під самою тріумфальною аркою брами, усі інші групи туристів і присутніх селян стали перед нами розвернутою шеренгою [було близько 400 осіб. всього – А. В.].

Кожна присутній намагався висунутись вперед настільки, щоби хоча би його голова була увічнена. Двічі фотографував той непорадний майстер хімії наш образ, на нещастя зацікавлені чародійським мистецтвом гуцули вдерлися до його фотографічного кабінету на самій вершині й розбили йому скло (принаймні так він стверджував). Тож не дивно, що фотограма цілості з поскладаних шматочків скла, вийшла дуже посередньо…» [26]

Чи тим невезучим фотографом був Юліуш Дуткевич? Дуже ймовірно, хоча, звісно, ​​були й інші фотографи в Коломиї. Можливо, Дуткевича вирізняло те, що він уже мав досвід фотозйомки на природі, про що свідчать пейзажі, пропоновані в його рекламі. І якщо так, то керівництво Чорногірського відділу не збентежила ця перша невдача. Знову надаймо слово Марцелію Туркавському, який у книзі «Спогади Чорногори» пише таке:

«[Липень 1879 р.] Довший час ми носилися з думкою, вважаємо бездоганною, видати своїм коштом альбом чорногірських краєвидів, хоча б у меншому розмірі і не так зразково виконаний (зрештою ми в Коломиї!), як нещодавно опублікований у Кракові чудовий татранський альбом. Тепер була чудова нагода здійснити цей план, оскільки при наочному огляданню гірських краєвидів ми могли вказати фотографуючому місця (сторони) більш красиві та рідкісні; з цієї причини Правління водночас прийняло субвенцію 50 рейнських злотих місцевому фотографу, пану Д., який товаришив би нам із відповідним пристроєм і, згідно з умовою, доставив певну кількість фотографічних видів, з яких був би складений альбом; але цей проект, який, до речі, досі не покинутий, затримався через непередбачені обставини, а саме по причині тимчасового від’їзду згаданого виконавця з Коломиї.»

До речі, секретар Туркавський чудово будував свої речення, і остання з наведених вище цитат є просто шедевром. Пан Д. – це безсумнівно Юліуш Дуткевич, а проект 1879 р. затримався, але ненадовго, а лише на рік. Це сталося по причині того, що Чорногірський відділ Т. Т. створив у вересні 1879 р. організаційний комітет «Етнографічної виставки Покуття», який одразу почав активно працювати. Тут, до речі, варто зазначити, що до складу комітету, зокрема, входили: Владислав Пшибиславський, який був його головою, та Владислав Кавецький, активні діячі Чорногірського відділу, а два роки тому найважливіші члени коломийського трибуналу, сфотографованого Дуткевичем під час суду над Драгируком.

Виставка стала безпрецедентною подією з далекосяжними наслідками для розширеного етнографічного дослідження Гуцульщини, для розвитку Чорногірського відділу, і – як виявилося – для самого Дуткевича. Ми вже писали про це в альманасі «Płaj» №12, тому повторюватися не буду, звернувши увагу проте на представлені на ній фотографії. Незамінний Марцелій Туркавський пише в брошурі, виданій у 1880 році завдяки старанням краківського часопису «Czas»:

«Для того, щоб і відділ фотографічний міг виглядати на виставці якомога краще, а значить, включав повну збірку краєвидів і типів Покуття, звичайно, найважливіших, виставковий комітет уклав домовленості з місцевим фотографом Дуткевичем, який зобов’язався доставити альбом (два примірники для виставки) з усіх повітів, особливо види Чорногори, за відповідну винагороду (за кожну фотографію краєвидів у міністерському форматі 5 рейнських злотих, типів – 2 рейнських злотих). Треба також цілком справедливо визнати, що виконавець альбому виконав своє нелегке завдання досить щасливо». Таким чином на цій виставці ми мали довгий ряд вивішених на стіні або розкладених на столах фотографій з усього Покуття, дуже вдалі партії Чорногори, напр., Говерли, Попа Івана, Шпиць, притулку Ґреґоровича в Ґаджині, досить велику кількість гуцульських і покутських мешканців, не менш багатих мальовничих краєвидів Городенщини, серед яких вирізнялися краєвиди на руїни Раковця на Дністрі, старого замку у Чернелиці, села Ясенова Пільного та багато інших. З міста та Коломийського повіту віддавна мав цей же фотограф багато гарних світлин, тому вони були дуже корисні для цієї колекції.» [12]

Будинок етнографічної виставки в Коломиї. Світлина Ю. Дуткевича. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Будинок етнографічної виставки в Коломиї. Світлина Ю. Дуткевича. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Якщо у вересні 1880 року відвідувачі виставки в Коломиї вже могли милуватися замовленими фотографіями, то Дуткевич мав їх зробити влітку 1880 року. Це підтверджує Леопольд Вайгель, член оргкомітету виставки, який писав, що у 1880 році коломийський фотограф Юліуш Дуткевич з його допомогою фотографував Чорногору. У чому полягала ця допомога, ми можемо лише здогадуватися. Ймовірно, вона полягала в першу чергу у визначенні місць, які варто сфотографувати, але, ймовірно, також у допомозі дістатися до них. [13]

Тож ми вже знаємо, що перші світлини Чорногори увійшли до альбомів, підготовлених до коломийської виставки. Сьогодні, окрім описів і звітів з виставки, ми маємо два альбоми, зміст яких, швидше за все, ідентичний або схожий на ті, що були підготовлені для неї.

Перший – альбом із Львівського музею етнографії та художнього промислу. У шкіряній палітурці він містить 71 фотографію кабінетного формату (нім. Kabinettformat) та має назву “Покуття. Типи 1880” [Тип, типаж – людина з характерною зовнішністю, що служить моделлю для художника, скульптора, фотографа]. Описи, надруковані на картонних підкладках, рукописні анотації Владислава Пшибиславського на світлинах, а також походження з його бібліотеки вказують на те, що альбом міг бути скомплектований під час виставки. Можливо, це той альбом, про який Пшибиславський згадує в листі до Оскара Кольберга від 17 червня 1881 року: “Щодо фотографій, то я охоче вам позичу, а точніше вишлю, тому що мої фотографії переплетені в один альбом, краєвиди і типи є завеликими для посилки, але напишіть мені, що вам потрібно, я візьму від Дуткевича.”

Другий — «Альбом Покуття», який зараз знаходиться в колекції Бібліотеки рідкісних книг Томаса Фішера в Університеті Торонто і походить із колекції онука видатного колекціонера Емерика Гуттен-Чапського (1828–1896). Про обставини його створення ми нічого не знаємо, але його вміст, подібний із львівським альбомом, свідчить про те, що він міг бути укладений під час виставки в Коломиї. З 67 фотографій у ньому 47 – краєвиди, 26 із яких – Чорногора та її найближчі околиці. Більшість фотографій описані так, що зверху на картоні, над альбуміновим відбитком, видно напис «Покуття», нижче — назва повіту. Внизу, під світлиною, її опис, а ще нижче такий текст: «Накладом і старанням Комітету етнографічної виставки в Коломиї – фотографував Юліуш Дуткевич». Поодинокі фотографії, описані таким же чином, можна знайти також в музеях, в т. ч. в Національному музеї в Кракові. Серед зібраних у цьому альбомі відмінно описаних і оформлених світлин є фотографія банди Драгирука 1878 року, про яку я згадував вище.

Аналізуючи збережені світлини Дуткевича, можна з великою часткою ймовірності стверджувати, що високогірні краєвиди Чорногори він фотографував лише один раз за свою кар’єру, а саме у 1880 році за допомогою Вайгеля. Безперечно, це були перші світлини Чорногори, зроблені щоправда через двадцять років після перших фотографій Татр, але піонерські у Східних Карпатах, тому варто приділити їм трохи більше уваги. Сьогодні важко відтворити маршрут Вайгеля та Дуткевича, але можна спробувати встановити, які фотографії були зроблені саме тоді. З одного боку, ми можемо скористатися фактом експонування їх на коломийській виставці, з іншого – може бути корисним знання про сфотографований об’єкт.

Схоже, що під час цієї подорожі вони побували в Кутах, Устєріках і Верхньому Ясенові та долині Білого Черемошу до клауза імені кронпринца Рудольфа на Перкалабі. Були також у Гриняві та долині Пробійній, на Грамітному водоспаді, у Буркуті та на озері Шибене. У власне Чорногорі вони були на полонині Поливній і Піп Івані, а також у притулку Татранського Товариства в Ґаджині, а також на Шпицях і Кріслі Довбуша, у притулку Станиславівського відділу ТТ на Заросляку та у Верховині.

На цьому етапі варто запитати себе, яку техніку він використовував для фотографування Дуткевич? Усе вказує на те, що найдавніші негативи, принаймні до початку 1980-х років, були створені Дуткевичем у техніці мокрої колодійної пластини, а відбитки зроблені контактним способом на альбуміновому папері. Попередньо підготовлену скляну пластинку фотограф повинен був покрити суспензією колодія безпосередньо перед просвічуванням в апараті, а потім негайно проявити її, поки колодій не висох і не втратив чутливість. Тому фотозйомка на природі була пов’язана зі значними труднощами і великими витратами. У такій екскурсії мусило брати участь багато людей, необхідних для транспортування обладнання – реактивів, апаратів, лінз, посудин тощо, а також, насамперед, переносної темної кімнати. Фотографії, зроблені для виставки, найімовірніше, зроблені саме в цій техніці.

Фотографії, надруковані на дуже тонкому альбуміновому папері, пізніше наклеювались на товстіші картки, часто оздобні, з віньєткою (літографією) на звороті. Найдавніші у малому форматі carte de visite, пізніші у кабінетному форматі (прибл. 10,5 х 6,5 см) або – особливо ті виставкові та альбомні – у т. зв. « форматі четвірки» (бл. 20 х 15 см). Фотографії більшого розміру Дуткевич наклеював на картони розміром 27 х 21 см, декоровані літографічними віньєтками, і лише потім створював з них альбом. У 1980-х роках вологі колодієві пластини були замінені сухими бромо-желатиновими пластинами, які не потрібно було проявляти негайно. Коли саме Дуткевич почав використовувати цю новинку, сьогодні сказати важко. Ретельний аналіз оригінальних фотографій експертом з обох методів, ймовірно, вирішив би цю проблему. Картони для своїх фотографій Дуткевич друкував між іншими у віденських літографічних закладах Леопольда Туркеля та Eisenschiml & Wachtl.

Як я вже казав, виставка в Коломиї стала проривом у кар’єрі Дуткевича, але не обійшлося без ініціативи нашого фотографа, який знав про можливість, що з’явилася, і вирішив нею скористатися. «Gazeta Narodowa» № 37 від 16 лютого 1881 року повідомляла:

“Коломия 10 лютого. (Іще про виставку.) Хто бував на етнографічній виставці в Коломиї, не може заперечити, що її пишноті вагомий внесок зробив також коломийський фотограф пан Юліуш Дуткевич своїми фотороботами, на яких зображені краєвиди гір, міст, замків, руїн, сіл та ін., а також типи народу Покуття і частини Буковини. Окрім високопоставлених осіб, ці роботи привернули увагу цісаря та архикнязя Кароля Людвіка, які подовгу затримувались біля них і висловлювали свою похвалу. Після виставки пан Дуткевич повернувся до Покутських гір і зняв кільканадцять нових краєвидів і типів, а потім з двома помічниками старанно працював понад два місяці – на крейдованому картоні 30/40 сантимів величиною, дуже обережно і з усією точністю, як технічно, так і художньо загалом, він зробив кілька десятків таких краєвидів і типів та розташував їх відповідно до повітів в одному фотоальбомі, у шкатулці, переплетеній ззовні амарантовим оксамитом із срібними наріжниками, з внутрішньої сторони з білим шовковим полотном і білою стрічкою для піднімання фотографій, з замком і ключиком для замикання, прикрашеній гербом «Австрійської Держави», а під тим же написом «Спогади про Коломию» – надіслав альбом цісареві через посередництво панів старости і намісника.»

Оздобна шкатулка з альбомом, подарована цісареві. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Оздобна шкатулка з альбомом, подарована цісареві. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Не знаю, хто був автором цієї замітки, але судячи з розгорнутої побудови останнього речення, можна сміливо вважати, що її написав Туркавський. З цієї нотатки випливає, що в 1880 році Дуткевич вдруге, після Коломийської виставки, відвідав Покуття, тобто на межі вересня і жовтня. Але, мабуть, це була надто пізня пора для фотографій з Чорногори, тому що саме він фотографував, ми не знаємо. Так чи інакше, десятки фотографій, зібраних в альбомі, потрапили до цісарського двору у Відні. І про ефект цього можна було прочитати в тогочасній пресі: «Юліуш Дуткевич, фотограф у Коломиї, отримав від Найяснішого Пана медаль за мистецтво та науку» [14] або: «Коломия 28 травня. Місцевий фотограф пан Юліуш Дуткевич за подарунок цісареві Альбому краєвидів з гір коломийських і самої Коломиї отримав у ті дні золоту медаль за заслуги» [15]. Ця золота медаль «pro Litteris et Artibus» (нім. k.u.k. Österreichisches Ehrenzeichen für Kunst und Wissenschaft), тобто за твори в галузі мистецтва та науки, незабаром з’явилася на звороті всіх фотографій Дуткевича, поруч із зображенням пам’ятної медалі Коломийської виставки та гербом Коломиї.

Сьогодні ми можемо знайти фотографії Юліуша Дуткевича, надіслані цісареві, у найбільшій їх колекції, що нараховує приблизно 330 одиниць, що знаходиться в Австрійській національній бібліотеці, яка 258 з них зробила доступними онлайн на своєму веб-сайті [16]. Серед них 121 фотографія власне з цісарського альбому. Також там можна побачити фотографію пурпурової оксамитової шкатулки зі срібними наріжниками. Світлини описані як окремі аркуші з альбому «Спогади про Коломию» (Erinnerungen an Kolomea), датованого приблизно 1880 роком, і під спільним інвентарним номером Pk 106. Портрети не підписані, в усякому разі не видно підписи на копіях, розміщених в Інтернеті. Кожна портретна фотографія має додатковий двозначний номер з буквою a або b, тому що вони розміщені попарно на одному картоні. Фотографії на природі розміщені на картонах окремо, тому на них є лише номер, але видно підписи внизу оправи – всі польською мовою і в основному ідентичні тим з альбому, що зберігається в бібліотеці Фішера. Відбитки на альбуміновому папері наклеєні на картонки з надрукованою оздобною рамкою з профільованими кутами. Портретні відбитки мають закруглені наріжники.

Проте в цісарському альбомі є й низка світлин з-поза меж Покуття. І так, наприклад, під № 1 знаходиться вид на Гримайлів Скальського повіту з палацом і ставком, а під № 7 – руїни замку у Вигнанці в Чорткові. Є там також фотографія під назвою «Інтер’єр монастиря в Сучавиці з розписами часів князя Штефана Води – Радовецького повіту на Буковині» (трохи помилково, бо мова йде про те, що фото зроблено всередині оборонних стін). На ньому зображено церкву у монастирі Сучавиця з розписами на зовнішніх стінах. Мабуть, це найдавніше фото цієї унікальної пам’ятки. Також є фотографії монастиря в Путні – мабуть, найстарішого, поблизу Пожорити (румун. Pojorâta), Ватри Дорней і Радовців. Ми не знаємо, коли Дуткевич зробив ці знімки, але одне можна сказати точно – до 1880 року.

Насамкінець, у цьому альбомі – фото головного павільйону коломийської виставки та репродукція картини Юзефа Ярошинського «Повернення гуцулів з Чорногори». Що стосується фотографій на природі з горами, то відмінності між альбомами не якісні, а кількісні. Тож ми не знаємо, що Дуткевич додатково фотографував після виставки. Цікаво, що ні в Покутському, ні в цісарському альбомі немає фото з долини Пруту. Судячи з усього, під час мандрівки під опікою Вайгеля, а також тієї, що була розпочата одразу після виставки, фотограф до долини Пруту не дістався.

А тепер спробуємо поглянути на найдавніші світлини Чорногори та її околиць, зроблені Дуткевичем у 1880 році.

Почнемо з Буркута, де фотограф зробив принаймні два кадри: вид на курорт від річки Чорний Черемош та альтанку, збудовану над джерелом у верхів’ї долини. Якщо перша фотографія збереглася лише в альбомі Торонто, то альтанка є в кількох колекціях, у т. ч. в Національному музеї в Кракові. На фото з альтанкою, ймовірно, зображений сам Леопольд Вайгель – у капелюсі, на правій стороні кадру.

Альтанка в Буркуті. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Альтанка в Буркуті. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Леопольд Вайгель писав про Буркут, що у 1879 році тут було збудовано будинок для гостей на шість сімей і відремонтовано ванні кімнати [17]. Усе вказує на те, що Дуткевич фотографував саме цей будинок, зведений роком раніше в рамках спроби відновити курорт.

Вид на оздоровчий заклад в Буркуті зі сторони Черемоша
Вид на оздоровчий заклад в Буркуті зі сторони Черемоша

Маємо дві фотографії з найближчих околиць Буркута. На одній зображено Явірник із чудовою будівлею лісництва, розташоване в гирлі потоку Подороватий до річки Чорний Черемош. На той час ліси та лісництва в Явірнику були взяті в оренду від австрійської скарбниці пруською спілкою Gotz & Comp. На світлині, ймовірно, видно фрагмент дороги, збудованої цим консорціумом, про яку згадує о. Софрон Вітвицький у листуванні з Максиміліаном Новицьким.

Лісництво в селі Явірник. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Лісництво в селі Явірник. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

На другому фото видно озеро Шибене, про яке, ймовірно, писав Юзеф Баковський [18]:

“Гарну і велику фотографію цього озера [Шибене] зробив пан Дуткевич з Коломиї. Є тільки одна вада, за яку їй можна було б дорікнути, що вона не представляє все озеро; по сфотографованій частині важко скласти уявлення про її розмір і ціле.”

Світлина в цісарському альбомі була підписана: «Озеро на Шибеному під Чорною Горою – Косівський повіт”.

Вид на озеро Шибене. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Вид на озеро Шибене. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Від озера караван нашого фотографа помандрував на полонину Поливна, де була зроблена найстаріша фотографія чорногірської пастушої колиби, підписана: «Стаї на полонині Поливна під Чорногорою».

Стая на полонині Поливна
Стая на полонині Поливна

Ще одне фото Дуткевич зробив зі схилів Мунчела на схід, у напрямку вершин Дземброня і Піп Іван. Підпис під нею: «Частина Чорної гори, яку називають Піп Іван».

Найдавніша світлина гори Піп Іван. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Найдавніша світлина гори Піп Іван. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Від Мунчела траса мандрівки провадила до гірського притулку в Ґаджині з перервою на дорозі для фотографування “Виду на гору, яку називають Кріслом Довбуша у Дземброні”.

Вид на гору, яку називають Кріслом Довбуша у Дземброні
Вид на гору, яку називають Кріслом Довбуша у Дземброні

На наступному фото «Притулок імені Ґреґоровича Чорногірського відділу Татранського Товариства в Гаджині під Чорною Горою». Так вони підписані в обох альбомах – цісарському і в бібліотеці Торонто, але в Національному музеї у Варшаві зберігається ця сама фотографія, на якій написано олівцем: «Подорож на Чорно-Гору». Крім цього там вписано три прізвища з датами народження та смерті: Авґуст Замойський (1856–1917), Владислав Сапєга (1853–1920) та Леон Сапєга (1856–1893) [19].

Притулок імені Ґреґоровича у Ґаджині. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Притулок імені Ґреґоровича у Ґаджині. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Все вказує на те, що серед постатей, зображених на фотографії, є ці троє аристократів. Звідки вони там взялися, важко сказати. Це могла бути абсолютно випадкова зустріч, хоча б тому, що на інших фотографіях з цієї подорожі ми їх не знайдемо. Леон Сапєга був (як і його батько Адам) членом Татранського товариства. Можливо, пани поїхали на Чорногору і вирішили скористатися недавно відданого до ужитку притулку. А що притулок є новий, збудований восени 1778 року, добре видно на фото. Також можна побачити Леопольда Вайгеля (перший ліворуч), який запропонував назвати цей об’єкт на честь Яна Ґреґоровича.

Ймовірно, після нічлігу в притулку, фотограф з усією своєю лабораторією піднявся на хребет Шпиці, де зробив щонайменше дві фотографії: «Вид на частину Чорної гори під назвою “Шпиці”» та «Вид на Ребра частини Чорної гори». Перший показує скельні вежі на Шпицях. Існує дві його версії. Найстаріші альбоми містять лише скелі, а в більш пізніх альбомах внизу кадру з’являється фігура жінки, що сидить. Чи фотограф зробив два знімки, чи жінка була відретушована на деяких відбитках, можна було з’ясувати лише після дослідження оригінальних фотографій. Фактом є те, що вид скельних веж на Шпицях викликав неабиякий інтерес, оскільки ми знаємо його з багатьох копій.

Вид на частину Чорної гори під назвою «Шпиці». Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Вид на частину Чорної гори під назвою «Шпиці». Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

У підписі до другої фотографії зі Шпиці є очевидна помилка, бо насправді це вид не на Ребра, а на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу. Це єдина відома фотографія Говерли, зроблена Юліушем Дуткевичем, і найдавніша фотографія найвищої вершини Чорногори.

Вид на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу
Вид на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу

Цікаво, що назва Говерла не фігурує ні в підписі до цієї, ні до будь-якої іншої відомої фотографії Дуткевича, хоча Туркавський у цитованому фрагменті згадував про зображення цієї гори на виставці в Коломиї. Тут варто підкреслити, що обговорювана фотографія, «Вид на Крісло Довбуша», а також «Вид на озерце під Данцером», зроблені, ймовірно, того самого дня, не увійшли до цісарського альбому. Чи ж би тому, що гірські пейзажі тоді ще не викликали особливого інтересу?

Ще одну чорногірську фотографію Дуткевича не знайти в жодному альбомі, можливо, через її низьку візуальну привабливість. Проте вона має значну історичну цінність. Це найстаріша фотографія притулку Станиславівського відділу ТТ на Заросляку, на якій зображено будівлю, яка на той час (літо 1880 р.) ще не була завершена.

Найдавніше фото притулку на Заросляку
Найдавніше фото притулку на Заросляку

Чи справді так проходив маршрут фотографічного каравану під проводом Леопольда Вайгеля, я, звісно, ​​не маю впевненості, але найімовірніше він не спускався із Заросляка до Ворохти, бо, як я вже казав, із долини Пруту не має фотографій у виставкових альбомах. Ймовірно, вони повернулися до Жаб’є, де Дуткевич зробив кілька фото. Одне із них, підписане у Покутському альбомі як “Вид на село Жаб’є з господою Чорногірського відділу ТТ”, представляє перший притулок, заснований у Жаб’є-Слупейці відділом Чорногірським відділом ТТ в орендованому будинку К. Барановського і прозваний Чорногірською Господою, котру так описував незамінний Туркавський у “Спогадах Чорногори”:

“Розташування цього будинку пречудове, бо збудований на скелястому березі Черемошу, що протікає біля підніжжя господи, ніби спеціально для туристів, які прагнуть краси. Ця одноповерхова мурована будівля була нещодавно відреставрована. Вся конструкція частково схожа на швейцарські будинки, а злегка сплюснутий дах, що спускається з боків будинку, створює бажане накриття над двома балконами, але не закриває краєвид. Передня частина господи, звернена на схід, дає змогу побачити з прекрасної галереї віддалений краєвид; тут видно особливу картину всієї долини, яка є основою і центром усього Жабйого.”

На цьому фото можна побачити не лише будинок Барановського з Чорногірською корчмою та галереєю, про яку згадує Туркавський, але й резиденцію керівника Скарбовської Фундації, розташовану по інший бік дороги, тобто будинок Яна Ґреґоровича. На передньому плані – характерний міст у Жаб’є-Слупейці, багато разів пізніше перебудовуваний і так само часто фотографований. Не видно, натомість, Чорногірського Дворка, який збудують лише через дванадцять років, не побачиш, а на той час на місці Господи вже стоятиме будівля Податкового Уряду.

Вид на село Жаб’є з господою Чорногірського відділу ТТ
Вид на село Жаб’є з господою Чорногірського відділу ТТ

Друге фото неправильно підписане як “Вид з Жабйого на Чорногору” з господою Чорногірського товариства”. В дійсності ж він представляє власне той вишуканий вид з галереї Господи.

Жаб’є. Вид на Чорногору. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Жаб’є. Вид на Чорногору. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

На третьому фото також є міст у Слупейці і ще на той час скромна забудова центру села, яку видно з протилежного берегу Черемоша. На ньому немає характерного жаб’ївського хреста, що стояв біля спуску до мосту. Можливо, його там іще не було.

Жаб’є-Верховина. Міст через Черемош в  Жаб'є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Жаб’є-Верховина. Міст через Черемош в  Жаб’є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

Принаймні на двох фото зображена церква в Жаб’є-Слупейці. Одне знаходиться в цісарському альбомі в австрійській бібліотеці, оригінал іншого невідомий, лише погана репродукція у 32 зошиті Ілюстрованого путівника по цісарсько-королівських австрійських залізницях авторства Адольфа Інлендера. На обох зображена церква у своїх первісних, благородних пропорціях, перед наступними етапами розбудови, що мали на меті видовження та розширення нави.

Церква в Жаб’є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Церква в Жаб’є-Слупейці. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek

У Жабйому Дуткевич також зробив кілька портретних фотографій на тлі нашвидкуруч і досить недбало приготовленої декорації. Серед них на особливу увагу заслуговує фотографія жаб’ївського війта та його дружини. Війтом тоді був Іван Попівчук, прозваний Дмитреєм. Він виконував цю функцію двічі – вперше на зламі 1970-80-х років, і вдруге з 1890 року. Хоч і неписьменний, він був одним із найбагатших господарів у Жабйому та надзвичайно спритною людиною. Саме з ним Чорногірський відділ ТТ підписав контракт на будівництво притулку в Ґаджині, на полонині, що була його власністю. У 1888 році Попівчук брав участь у паломництві до Риму, а на зворотному шляху відвідав у гуцульському вбранні віденський парламент, де тодішній прем’єр-міністр граф Едвард фон Тааффе почастував його сніданком – про що розписувала тогочасна преса.

Війт Жабйого Іван Попівчук і його дружина
Війт Жабйого Іван Попівчук і його дружина

На виставці в Коломиї Дуткевич показав інші світлини з Гуцульщини. Чи були вони виготовлені одночасно з розглянутим вище, чи раніше, невідомо. Серед цих світлин варто згадати два чудових кадри клаузи на Перкалабі, пізніше названої іменем кронпринца Рудольфа (Kronprinz-Rudolf-Klause), збудованої у 1879 році та визнаної найкрасивішою у Карпатах. Як бачимо, Дуткевич сфотографував її під час будівництва альтанки, розташованої нагорі дамби, яка захищала лебідки, що піднімали шлюзи. Це могло статися вже в 1880 році, тим паче, що серед чотирьох панів, яких видно на передньому плані, першим праворуч, найімовірніше, був Леопольд Вайгель.

Клауза імені кронпринца Рудольфа
Клауза імені кронпринца Рудольфа
Клауза імені кронпринца Рудольфа
Клауза імені кронпринца Рудольфа

Установивши камеру нагорі клаузи, фотограф зробив ще один знімок, цього разу у долину Перкалабу, тут вузьку і оточену скелями. На мій погляд, це один із найкращих пейзажів Юліуша Дуткевича.

Вид на долину річки Перкалаб згори клаузи імені кронпринца Рудольфа
Вид на долину річки Перкалаб згори клаузи імені кронпринца Рудольфа

Ймовірно тоді ж Дуткевич сфотографував лісничівку біля устя Сарати до Білого Черемошу, а над нею скелю Чорного Ділу. У долині Білого Черемошу відвідав також Яблоницю, а також лісничівку у Гриняві та водоспад Грамітний неподалік. Він зробив кілька фотографій у Криворівні, Ясенові та Устєрках. У Ясенові увічнив садибу, краєвид з хребта на Писаний камінь і муровану каплицю при впадінні Чорної Річки до Чорного Черемошу, яку недавно фундував гуцул Бабій з Красноїлля, нібито зі знайденого скарбу опришків. Більшість фотографій він зробив в Устєріках. В обох альбомах їх по п’ять, в тому числі одна з найпопулярніших, підписана як «Сплав дерева по Черемошу». Та сама фотографія знаходиться у збірці Національного музею в Кракові, оздоблена формулою: “Накладом і старанням Комітету Етнографічної Виставки в Коломиї – фотографував Юліуш Дуткевич”, не має жодного підпису. На ній зображено чотирьох елегантних панів у капелюхах, які пливуть на дарабі, керованій гуцулами, прикрашеній ялиночками та оснащеній лавочкою.

Сплав по Черемошу
Сплав по Черемошу

Таку подорож описав один із учасників виправи Чорногірського відділу ТТ у липні 1879 р. [20]:

“У Жабйому ми залишилися ночувати в нашому притулку; Там ми замовили інші сплави і веліли обладнати їх лавками для сидіння і поручнями для підпирання спинами, вирушили о десятій ранку до Кутів. Сплав, на якому сидів секретар товариства [М. Туркавський] разом з вашим доповідачем, то кілька разів осідав на підводних каміннях, а то знову був близький до розбиття…”

Фотографії були зроблені на рік пізніше описаної вище подорожі, але ситуація була дуже схожа.

На жаль, обмежений обсяг статті не дозволяє розглянути всі роботи Дуткевича з коломийської виставки, тому згадаю лише світлини з Косова та околиць, Пістині, Кутів з Горою Овідіуша та Сокільською Скелею. Підсумуймо цей фрагмент словами Йозефа Бонковського, який у грудні 1881 року писав [21]:

«Коломийський фотограф пан Дуткевич зробив кілька десятків знімків річки Черемош і самої Чорногори. Ці фотографії здебільшого вдалі, а краєвиди вдало зафіксовані, і як для мене, так і для кожного, хто хоч раз відвідає ці сторони, вони надовго залишаться красивими та приємними пам’ятками.»

Це напевно свідчить, що Дуткевич продав свої фотографії і що вони знаходили покупців.

Фактично до кінця 1880-х років друк фотографій у книгах і журналах був можливий лише у вигляді літографічних або ксилографічних репродукцій. Це змінилося лише після того, як розповсюдилась техніка світлодруку. Через це перші фотографії Дуткевича з’являлися у пресі у вигляді ксилографій, вигравіруваних на основі малюнків, зроблених із фотографій.

Звіт з чорногірської подорожі Теодора Чуленського, опублікований у варшавському “Tygodnik Ilustrowany” від 11 грудня 1880 р., супроводжували дві ксилографічні ілюстрації: «Гуцули в Жабйому, за картиною Ярошинського» (с. 381) і «Скали сокільські на Черемоші» (с. 384). Якщо перша, найімовірніше, базувалася на фотографічній репродукції картини Ярошинського, зробленій Дуткевичем, то на основі чого базувалась друга, я не знав. Проте я припускав, що це теж могло бути фото Дуткевича. Виявилося, що я мав рацію. Основою для цієї ксилографії стала світлина з цісарського альбому зі збірки Австрійської національної бібліотеки з підписом польською мовою: “Гора Мунчел в Пожориті – повіт Кимполунґ на Буковині” (Góra Munczeł w Pozoricie — powiat Kimpolung na Bukowinie). Де Рим, де Крим, де Сокільська скеля над Черемошем, а де Пожорита над Молдовою!

Оригінальне фото "Гора Мунчел в Пожориті" (Румунія) в цісарському альбомі і зроблена на її основі ксилографія "Сокільські скелі" (Україна)в "Tygodnik Ilustrowany"
Оригінальне фото “Гора Мунчел в Пожориті” (Румунія) в цісарському альбомі і зроблена на її основі ксилографія “Сокільські скелі” (Україна)в “Tygodnik Ilustrowany”

Тепер важко з’ясувати, чому саме ця картина стала основою для виконання рисунку, а потім і ксилографії для “Tygodnik Ilustrowany”. Між двома об’єктами є певна схожість. Можливо, винуватцем помилки був автор статті, який, ймовірно, надав редакції разом із текстом ілюстративний матеріал, зокрема фотографію, придбану в закладі Дуткевича, або зроблений на її основі рисунок. У всякому разі, це була, мабуть, перша репродукція світлини Дуткевича в пресі. Про нього самого при такій оказії ніхто навіть словом не згадав.

В іншому варшавському журналі, а саме в “Kłosy” № 831 від 2 червня 1881 р. Марцелій Туркавський опублікував першу частину своєї статті «Спогад про Покутську етнографічну виставку в Коломиї». Редакція проілюструвала її повносторінковою ксилографією, зробленою Станиславом Антошевичем «згідно поданих ескізів», як зазначено в підписі. Немає жодного сумніву, що принаймні три з чотирьох елементів цієї композиції: виставковий павільйон, пара гуцулів і ринок у Коломиї є перемальованими світлинами Дуткевича. Четвертий елемент, шляхта з Березова Верхнього, мабуть, так само, хоча я не зміг ідентифікувати це фото. Тут доречно вдарити себе в груди, бо в «Плаї» № 35 ми опублікували репродукцію цієї ілюстрації, підписавши її як «афіша до коломийської виставки», що, звісно, ​​неправда, бо створено її майже через рік після виставки і не в Коломиї, а у варшавській редакції.

Наскільки знаковим і важливим було демонстрування фотографій гуцулів, зроблених Дуткевичем, на виставці в Коломиї, нехай свідчить розміщення інформації про це в статті «Гуцули» в “Географічному словнику Королівства Польського та інших країн слов’янських”, у ІІІ томі, котрий побачив світ у 1882 р. (с. 203).

Здається, на значній частині портретних світлин, зроблених в майстерні Дуткевича, були зображені не справжні гуцули, а статисти, одягнені у їхні костюми, часто укомплектовані випадковими елементами. У «Плаї» № 35 ми відтворили на кольоровій вклейці вісім фотографій Дуткевича з колекції варшавського Етнографічного музею, підписавши всі як «гуцульські». Сьогодні ми знаємо, що в більшості випадків це була помилкова кваліфікація. Виправдовуємося лише тим, що переконання в їхній «гуцульськості» було досить поширеним уже в ті часи, коли Дуткевич продавав їх у своєму коломийському закладі, і утримується досі, хоча сам фотограф клеїв альбумінові відбитки на фірмових картонках, але їх не підписував. Прикладом може бути відоме фото, на якому зображено двох селян, які сидять на драбинястому возі, запряженому волами, яке в цісарському альбомі підписане як «Селяни з Рожнова». Проте Рожнів, розташований на північний схід від Косова, вже не є Гуцульщиною.

Селяни з Рожнова
Селяни з Рожнова

Тож тим цінніші портрети, в автентичності яких немає сумнівів, бо ми знаємо, кого вони представляють. Такою є одна з найцінніших світлин, зроблених у коломийському ательє, яка прикрашає обкладинку цього номера «Плаю». На ній зображені відомий гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк (1823–1885) та його дочка Катерина (1860–1938). Ця зроблена в ательє фотографія була використана в ілюстрації до статті Туркавського в часописі «Kłosy», про яку я вже згадував, але вона також була основою для рисунку, включеного до першого тому «Гуцульщини» Вододимира Шухевича, виданого у 1902 р. (стор. 367). Зрештою, Дуткевич зробив також портрет самого Шкрібляка.

Гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк з дочкою Катериною
Гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк з дочкою Катериною

Може здатися, що фотографування в ті часи не була надто прибутковою діяльністю, оскільки навіть після коломийської виставки на звороті фотографії Дуткевича, наприклад під назвою «Група гуцулок із Микуличина» (нині в колекції Національного музею в Кракові) , з виставковою медаллю та коломийським гербом, наш фотограф рекламує свою фірму як «Фотографічний заклад та ліцензована торгівля зображеннями».

Проте розголос, який спричинили Дуткевичу коломийська виставка та надісланий цісареві альбом, принесли йому нові, престижні замовлення. Влітку 1883 року його попросили сфотографувати візит румунського короля Карла I до його маєтку Броштені, розташованого в долині Золотої Бистриці, прямо на кордоні з Буковиною. Дуткевич виконав замовлення і восени того ж року підготував розкішний альбом під назвою “Броштені”, що складається з 44 фотографій, розташованих на 22 картках. Можна його знайти у Національній цифровій бібліотеці Румунії [22].

Відбитки на альбуміновому папері у форматі “четвірки” наклеєні на чорний картон всередині подвійної золотої рамки. Внизу або зліва стилізований напис: «Ю. Дуткевич фотограф». Внизу, під рамкою, підпис румунською та французькою мовами. Сам візит королівського подружжя зображений лише на кількох фотографіях, решта показують навколишні краєвиди з обох берегів Бистриці, тобто як з гір Рарау-Джималау, так і з Бистрицьких гір.

Церква монастиря Рарау з альбому «Броштені»
Церква монастиря Рарау з альбому «Броштені»

Ще того ж року на реверсі фотографії Дуткевича з’явилося зображення румунської золотої медалі за заслуги 1-го ступеня «Serviciu Credinciosu» (За вірну службу), а «Gazeta Narodowa» №. 205 від 8 вересня 1883 р. повідомила, що фотографу Юліушу Дуткевичу в Коломиї дозволено носити румунський орден заслуги.

Через рік надійшло замовлення від короля Сербії, і в результаті реверс фотографії Дуткевича прикрасила нова медаль за заслуги І класу, цього разу сербська: «За заслуги перед королівським домом», і знову преса повідомила, що фотографу Юліушу Дуткевичу з Коломиї дозволили носити сербську золоту медаль.

Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року
Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року

Світлини Дуткевича мандрували Польщею різними шляхами і по-різному використовувалися. У часописі «Wędrowiec» № 2 від 10 січня та № 3 від 17 січня 1884 р. було опубліковано статтю «Копальні в Бориславі», ілюстрована, між іншим, кількома рисунками за фотографіями Дуткевича. Серед них є фото двох гуцулів і єврея на коні, відомого як «Єврей із Жабйого», а підписане: «Типи з околиць Борислава».

Схоже, Дуткевичу сподобалось обслуговування високих дворів, оскільки вже у 1885 році „Gazeta Narodowa” № 127 в анонсі під назвою «Видатний громадянин» інформувала: “Зі Станиславова повідомляють, що місцевий фотограф пан Юліуш Дуткевич подарував … цареві та спадкоємцю престолу кожному окремо по одному примірнику альбому в багатій палітурці з видами Коломиї та Покуття. У Петербурзі, мабуть, не знали, що передчасне наганяння апетиту є неполітичною і негречною поведінкою, і цар прислав панові Дуткевичу подяку, а царевич – перстень, усипаний рубінами, вартістю 600 злотих.

У той час Дуткевич також став членом Татранського товариства. «Pamiętniki Т. Т.» 1885–87 рр. згадують його серед рядових членів Чорногірського відділу.

Австрійський музей прикладного мистецтва має колекцію зі 106 фотографій Дуткевича та розміщує їхні цифрові версії на сайті Österreichs Portal zu Kunst, Kultur und Bildungeine [23]. Вони описуються як пожертва 1887 року, без вказівки дарувальника. Більшість цієї колекції – це фотографії, наклеєні на чорний картон і оточені золотою рамкою із закругленими кутами, подібні до фотографій з альбому “Броштені”, деякі з яких зрешттою також належать до колекції. В основному це світлини, які були представлені на коломийській виставці, із зображенням народних типів (з ательє та пленеру), краєвидів Покуття, в тому числі Чорногори. Є також дві репродукції картин: “Повернення гуцулів з Чорногори до Жабйого” Юзефа Ярошинського та «Гуцульський кінний ескорт під час приїзду Найяснішого Пана до Коломиї 15 вересня 1880 року» Тадеуша Рибковського. Але є також світлини, зроблені Дуткевичем у 1887 році в Печенижині та Слободі Рунгурській (5 штук) під час урочистого та пишного візиту кронпринца Рудольфа до нафтопереробної фабрики та нафтових копальнь Станислава Щепановського [24].

Нафтова свердловина "Зиґмунт" у Слободі Рунґурськійб прикрашена з оказії візиту кронпринца Рудольфа
Нафтова свердловина “Зиґмунт” у Слободі Рунґурськійб прикрашена з оказії візиту кронпринца Рудольфа

Усі фотографії з колекції МАК датовані 1877–87 рр., навіть ті, що зроблені у 1880 р., про які ми точно знаємо, коли вони були зроблені. В описах є явні помилки, як-от віднесення Слободи Рунгурської чи Криворівні до Буковини. Фотографії не становлять єдиного набору, наприклад, репродукція картини Ярошинського описана (згідно з інформацією MAK) німецькою та французькою мовами, а репродукція картини Рибковського польською. В обох випадках імена художників пропущено. Загалом складається враження, що на старіших фотографіях, відомих із попередніх альбомів, є описи німецькою та французькою мовами, а на новіших – польською та французькою. Розміри картонів у всій колекції ідентичні (приблизно 28,5 x 36 см), але розміри відбитків значно відрізняються. Крім того, є ряд світлин з Чернівців, яких немає в жодному з альбомів (з підписами німецькою та французькою), а також фото, які раніше не з’являлися, з Гуцульщини, м. ін. з долини Пруту – з Ямни (водоспад Капливець), Дори та Делятина, з Криворівні, Гриняви, Яблониці та Усть Путили.

Схоже, що ця колекція була створена самим Дуткевичем з якоюсь певною метою – вона складається з уже наявних фотографій і раніше надрукованих картонів. Можливо, щоби подарувати її кронпринцу Рудольфу після його візиту до Коломиї, Печенижина та Слободи Рунгурської?

Як і багато сучасних фотографів, Дуткевич продавав свої роботи у вигляді поодиноких фотографій, а також напевно у вигляді альбомів. І хоча портрети продавалися краще за пейзажі, про що свідчить значно більша кількість збережених портретних світлин серед робіт коломийського фотографа, то, наприклад, види Пруту з околиць Ямної, наклеєні на ошатні картони із зображенням цісарської медалі «pro Litteris et Artibus» або прикрашені букетами польових квітів, теж збереглись там і сям, м. ін. у Національному музеї в Кракові. Не настільки популярні, як поштові картки, які з’явилися лише через десятиліття, вони грали роль сувенірів.

Вид з Ямни. Світлина на продаж
Вид з Ямни. Світлина на продаж

У 1887 році Юліуш Дуткевич брав участь у Національній виставці, організованій у Кракові, і , як виявилось, з великим успіхом. Краківський часопис «Czas» від 17 вересня повідомляв, що «Ю. Дуткевич, фотограф із Коломиї, за численні світлини народних образів із справжнім художнім чуттям» був нагороджений урядовою срібною медаллю.

Про діяльність Дуткевича на межі 1980-1990-х років ми знаємо дуже мало.

Як цікавинку можна навести той факт, що Мені Мюріел Дові у своїй книзі «Дівчина в Карпатах» [25], яка є цікавою розповіддю про кількаденне перебування на Гуцульщині у 1890 р., включила кілька гравюр, зроблених її сестрою і подругою, як вона пише, за власними ескізами. Отож, безсумнівно, основою для п’яти з них стали світлини Юліуша Дуткевича. Чи купила їх Дові, коли була в Коломиї, безпосередньо в ательє, чи просто десь перемалювала, мабуть, цього ми вже напевно ніколи не дізнаємося.

Ескізи з книжки Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» і їхні першовзірці авторства Дуткевича
Ескізи з книжки Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» і їхні першовзірці авторства Дуткевича

Дуткевич, безумовно, продовжував фотографувати не лише в ательє, а й на пленері. У згаданій колекції Австрійської національної бібліотеки зберігаються фотографії Дуткевича, зроблені в пізніший період, в т.ч. серія фотографій з околиць Дрогобича, зокрема краєвиди нафтової копальні у Східниці, скель в Уричі та Бубнищі, а також фотографії з Пасічної та з долини Пруту, включно з тунелем і мостом залізничної станції в Яремчі, на залізничній колії, відкритий у 1894 р. Є також ціла серія фотографій із Жабйого, зроблених після 1892 р., тому що на одній із них зображений Чорногірський Дворек, власне цього року введений в експлуатацію. Серед них знайдемо чудових знимків кінних гуцулів.

Кінні гуцули з Жабйого
Кінні гуцули з Жабйого

З нагоди ювілею, який святкував цісар Франц Йозеф у 1898 році, Юліуш Дуткевич вирішив ще раз подарувати монарху свої світлини, зібрані в альбомі «Околиці Карпат і типи». У Музеї історії фотографії зберігається чорно-біла колодійна фотографія ромського водовоза з Косова, який сидить із люлькою на своєму возі. На його реверсі – трохи пошкодженому – можемо прочитати наступний текст:

«Заклад фотографічний [Ю]л. Дуткевича в Коломиї був [у]шанований від його ц.к. Ап. Величності Фран[циска] Юзеф золотою медаллю за мистецтво та майстерність, [від корол]я румунського золотою медаллю з короною І класу, [від] короля сербського золотою медаллю з короною 1-го класу, від князя Болгарії хрестом заслуги.

[У] минулому (1898) році він отримав від Його Цісарської Апостольської Величності Цісаря і Короля Франциска Йозефа І з нагоди 50-ліття [50-річчя його правління] найвищу подяку [за под]арування Альбому околиць Карпат і типів. 1899 рік.»

Світлина з ром-водовозом із Косова та іі реверс (Музей історії фотографії)
Світлина з ром-водовозом із Косова та іі реверс (Музей історії фотографії)

Музей датував фотографію так, як було написано на аверсі, але насправді вона була зроблена у 1880 р. або раніше, оскільки вона вже була в цісарському альбомі.

Але цього разу Дуткевич не отримав від цісаря жодної медалі, а лише «найвищу подяку». Можливо тому, що фотографія через двадцять років після виставки в Коломиї стала чимось дуже буденним, щоб не сказати банальним. Проте фотографії Дуткевича, зібрані в “Альбомі Карпат і типів” найімовірніше через багато років потрапили також до колекцій Австрійської національної бібліотеки. Однак вони описані не настільки точно, як ті, що були в першому цісарському альбомі, тому це важко усталити напевно. У каталозі вони записані під номерами Pk 1047 як «Види і наряди з Галичини» (131 фотографія в різьбленій дерев’яній шкатулці, викладеній світло-голубим шовком) і Pk 4224 як «Різні фотографії з Буковини» (в альбомі 189 світлин). Усі вони наклеєні на картон і мають підписи німецькою мовою. Є серед них фотографії, відомі з попередніх альбомів, а також ті, що з’являються вперше. Світло-жовті картони прикрашені стилізованими рамками – пейзажами у вигляді бамбукових прутиків, портрети у формі геометричного візерунка.

Звичайно, з розвитком видавничих технологій фотографії Дуткевича почали з’являтися в різних видавництвах. Хоча вже в січні 1881 р. Загальні збори Чорногірського відділу вирішили подарувати Відділенню Татранського Товариства «альбом видів Чорногори, зроблених п. Дуткевичем», але лише в 1895 р. дві його фотографії: «а гора над Черемошем» (з 1880 р.) та «Печера Довбуша в Бубнищі» були включені до 7-ї серії геліогравюр Татранського товариства, виконаних у закладі Р. Паулюссена у Відні, серед краєвидів зі Східних Карпат разом із фотографіями Е. Тшемеського та Е. Рембецького, зробленими після 1892 року.

Кілька фотографій Юліуша Дуткевича використав Раймунд Фрідріх Кайндль, щоби проілюструвати свою книгу «Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази», видану у Відні у 1894 р. У вступі він зазначив: «Знімки костюмів, за винятком кількох, зроблені відомим фотографом Ю. Дуткевичем у Коломиї, який отримав багато нагород за свою працю, особливо в галузі етнографії». Щоправда, у підписі до фото Юри Драгирука він помилився більш як на десять років у даті його смерті.

Про наявність світлин Юліуша Дуткевича в 32-му випуску “Ілюстрованого путівника по цісарсько-королівських австрійських державних залізницях” Адольфа Інлендера, виданому у Відні близько 1895 року, я вже згадував. І в польській, і в німецькій версіях були, між іншим, світлини з Микуличина, Коломиї, Жаб’є, Устєрік та Слободи Рунгурської. У “Путівнику по Галичині”, виданому «Przegląd Zdrojowy» (третє зимове та літнє видання) у 1906 та 1907 роках, на першій сторінці є фото Юліуша Дуткевича з плотом на Черемоші та підписане: «Черемош в Устєріках « Дараби» (сплав)». Всередині є ще інші світлини коломийського фотографа: «Міст на Пруті біля Яремче» та «В’їзд до Микуличина». На стор. 17 є фото з підписом «Долина Пруту між Татаровом і Ворохтою», на якому в дійсності представлено вид з Перкалабської клаузи.

Пізніше фотографії Дуткевича теж потрапляли до різних публікацій. Наприклад, в «Ілюстрованому путівнику по Галичині» Мечислава Орловича їх два: на стор. 40 — зроблене в ательє “Гуцулки”, а на стор. 208 – “Єврей з Чорногори”, останній з анотацією: “з колекції Дідушицьких у Львові», обидві, на жаль, без зазначення імені автора. Натомість у 1928 році Адам Фішер у своїй книзі «Русини. Нарис етнографії Русі” розмістив три фотографії Юліуша Дуткевича, підписані прізвищем фотографа.

Однак по-справжньому популярними світлини Дуткевича зробили не видавництва та не цісарські альбоми, а поштові картки, які, як відомо, з’явилися і стрімко поширилися в середині останнього десятиліття ХІХ ст., але… цілком анонімні, тому що жодна з тисяч фотографій Дуткевича, скопійованих на поштівках, не була підписана його іменем. Його твори знайшли свій шлях до найбільших тогочасних видавців поштівок, починаючи від дуже відомої празької фірми Lederer & Popper, через чернівецьких видавців Леона Кеніга та Е. Шиллера (останній видавав портрети гуцулів Дуткевича вже у 1898 р.), станиславівсько-віденських Д. та Е. Шраєра, краківського Салону польських художників Генрика Фріста, аж до коломийського видавництва Якова Оренштайна. Вони видавалися аж до Першої світової війни, а то й довше, як чорно-білі, а також як розмальовані вручну поштові картки. Вони також використовувалися в різного роду фотомонтажах, дуже популярних у перші роки 20 століття.

Сам Дуткевич листівок не видавав, що виглядає дивним, якщо взяти до уваги той факт, що свого часу він займався друкарством. Ми не знаємо точної дати смерті Юліуша Дуткевича, тому не знаємо, чи фотографії потрапили до видавців поштівок після його смерті, чи їх продали його спадкоємці, чи він сам ними поділився. Справа в тому, що в багатьох випадках, відтворені на поштівках, вони починали жити своїм життям і представляти щось зовсім інше, ніж раніше. Чи вони потрапляли до видавництв без підпису чи з неправильними описами, я не знаю, але прикладів такого роду метаморфоз можна привести дуже багато. Тут я наведу декілька таких, на які особливо легко попадаються колекціонери поштівок.

Альбом “Броштені” містить фотографії мальовничої ущелини Барнарі в Бистрицьких горах румунської Буковини. На одній з них зображений водоспад, на іншій дорога, що прокладена по дну ущелини. Обидві також є в колекції МАК. У збірці Polona.pl у колекції Васильковського можна побачити поштівку, видану Е. Шраєром у Відні після 1905 р., підписану «Дора, водоспад Кам’янки», яка є репродукцією водоспаду в ущелині Барнарі з фігурами селян, вклеєними на передньому плані. Натомість, на поштівці, виданій Яковом Оренштайном до 1905 року, дорога в ущелині Барнарі підписана як Ворохта.

Ущелина Барнарі в різних ролях
Ущелина Барнарі в різних ролях

На інших поштових картках, виданих Оренштейном, скелі в Бубнищі з успіхом видають себе за «Писаний камінь» у Чорногорі, а скелі в Уричі добре виглядають як Камінь Довбуша в Яремче.

«Скелі Довбуша в Бубнищі» і «Скелі в Уричі»: зліва – оригінали Дуткевича, справа – поштівки Оренштайна. Джерело оригіналів: Österreichische Nationalbibliothek..
«Скелі Довбуша в Бубнищі» і «Скелі в Уричі»: зліва – оригінали Дуткевича, справа – поштівки Оренштайна. Джерело оригіналів: Österreichische Nationalbibliothek.

Особливо багато листівок із фотографіями Дуткевича видав Яків Оренштайн, який з 1902 р. керував видавництвом у Коломиї. Можливо, саме він отримав негативи Дуткевича, адже на його поштівках є раніше незнані кадри відомих фотографій. Можливо, на його листівках також є невідомі фотографії Дуткевича, і ми ніколи не дізнаємося, що він був їхнім автором.

*    *   *

На завершення загадка. Отож одночасно з нашим героєм, тобто з 1860-х років, діяв ще один фотограф з таким самим прізвищем – Мелетій Дуткевич (Melecjusz Dutkiewicz), який міг би бути ровесником Юліуша. Ми багато знаємо про Мелетія. Він народився 1836 року в Солукові, селі між Болеховом і Долиною, приблизно за 20 км від Станиславова. Його батько Миколай Дуткевич був греко-католицьким священиком. Мелетій закінчив василіянську гімназію в Бучачі, а потім навчався у Вищій технічній школі у Відні. Близько 1858 року він вступив до знаменитого фотографічного закладу Людвіґа Анґерера у Відні, де незабаром став асистентом. Спеціалізувався, зокрема, на широкоформатних фотографіях і в маловідомій тоді техніці випалювання фотографій на порцеляні. Він був одним із перших фотографів Татр. У 1866 році Мелетій відкрив власне ательє у Варшаві у спілці з Фердинандом Клохом. Помер у 1897 р. Чи можливо, щоб одночасно двоє Дуткевичів – Юліуш і Мелетій – займались на той час дуже елітарним мистецтвом фотографії і щоб їх ніщо не поєднувало? Особливо дивно, що їхні життєві дороги дивним чином переплелися в околицях Станиславова. На жаль, це питання поки залишається без відповіді.

Я хотів би щиро подякувати пані Патріс М. Дабровскі за її допомогу в отриманні доступу до детальної інформації про Покутський альбом у бібліотеці Університету Торонто.

Джерела і примітки:

  1.  Якуб Головацький (Jakiw Hołowaćkyj, 1814–1888) — український національний діяч, дослідник галицького фольклору, професор Львівського університету на кафедрі руської літератури та мови, один із москвофільства. У 1868 році він оселився у Вільнюсі і прийняв православ’я.
  2. K. Kiebuzinski: „Captured: On Oral History. Photography, and the Trial of Jura Drahiruk”. Uzhorod – Presov – New York 2015.
  3.  Фотографії в колекції Центрального архіву історичних документів (AGAD), http://pther.info/fotoagad/fotoagad.html (14 недатованих фотографій Юліуша Дуткевича з долини Дністра та Пасічної біля Надвірної).
  4. Gazeta Narodowa 1873, nr 279
  5. Вільний час і хобі у давньому Станиславові
  6. Indeks. Pismo Uniwersytetu Opolskiego 2008, nr 5–6, maj–czerwiec, s. 63
  7. Юліан Ванг (1844–1910) — інженер, піонер польської промисловості, власник газового заводу у Станиславові та лакової фабрики у Львові. Вже у студентські він у 1863 році заснував фотографічне ательє.
  8. Dawna lwowska fotografia 1839–1939, Wydawnictwo “Centrum Europy”, Lwów 2004
  9. Станиславівські фотоательє та фотографи
  10. М. Драгирук (Бордюк) – вважається останнім ватажком опришків. Був засуджений і прилюдно страчений 1878 року в Коломиї. Після цього рух карпатських опришків припинив своє існування. [додав Zommersteinhof]
  11. Gazeta Narodowa 1878, nr 273.
  12. M. Turkawski: Wystawa etnograficzna Pokucie w Kołomyi, Kraków 1880.
  13. L. Wajgiel: „Pogląd na rzeźbę Czarnohory”, Pamiętnik TT, 1885, t. 10.
  14. Czas 1881, nr 20.
  15. Gazeta Narodowa 1881, nr 123.
  16. Österreichische Nationalbibliothek / Dutkiewicz, а також додатково: pinterest./dutkiewicz-fotograf
  17. L. Wajgiel, „Pogląd na rzeźbę Czarnohory”, s. 66.
  18. J. Bąkowski: „Notatki z wycieczki na Czarnohorę”, Wędrowiec 1882, nr 10 z 25 lutego, s. 153.
  19. Князь Леон Сапєга гербу Ліс з Красічина – депутат польського сейму у 1882–89 рр., член ТТ. Князь Владислав Сапєга – поміщик, громадський діяч, депутат польського парламенту та Державної ради у Відні. Авґуст Адам Замойський – граф, власник маєтків Рожанки, чоловік Рози Марії уродженої Замойської.
  20. T. Czuleński: „Wycieczka na Czarną-Horę”, Tygodnik Ilustrowany 1880, nr 259 z 11 grudnia 1880, s. 399.
  21. J. Bąkowski: „Notatki z wycieczki na Czarnohorę”, Wędrowiec 1882, nr 14 z 25 marca, s. 214.
  22. Biblioteca Digitala Nationale a Romaniei
  23. Österreichs Portal zu Kunst, Kultur und Bildungeine
  24. Більше про цей візит у статті L. Rymarowicz: „Arcyksiąże Rudolf w Karpatach”, Płaj nr 51, s. 145–153.
  25. Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» (англ.)
  26. «Турист-педагог Марцелій Туркавський подав спогади про три подорожі на Коломийські гори», “Tydzień Polski” 1881, № 38, стор. 301–302.

https://zommersteinhof.dreamwidth.org/279393.html

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.