Чиновницький світ Галичини перших років австрійського правління відзначався особами без шляхетського походження, адміністративних навичок і навіть рекомендацій. Основною вимогою до кандидатів на посади державної служби було вміння писати і читати. З часом у молодій провінції сформувався потужний суспільний прошарок урядників, які прагнули службового зростання та добробуту, а тому не цуралися хабарів і шахрайства.
Цісарем Францом І для всіх цивільних чиновників запроваджено мундир у вересні 1814 року. Він включав: однобортний темно-зелений фрак з оксамитовими кольоровими вставками на комірі-стійці та вилогах, білий жилет, білі або чорні штани та головний убір чорного кольору. Мундир застібався зверху вниз. Кількість ґудзиків на фраку фіксована – 27, з них 9 спереду, 6 на манжетах, 6 на кишенях, 6 в складці ззаду.
Титульна сторінка цісарського розпорядження 1814 року
ВІДОМСТВА
Прикладний колір
Державна рада
волошковий
Таємна Надвірна та Державна канцелярія
чорний
Таємний кабінет
темно-зелений
Die politischen Hofstellen
блідо-рожевий
Двірська комора
світло-зелений
Вища палата правосуддя
фіолетово-блакитний
Генеральна лічильна палата
малиновий
Надвірна військова рада
світло-синій
Polizeihofstelle
сріблясто-сірий
Державна рада, Таємний Надвірна і Державна канцелярія, Таємний кабінет мали жовті ґудзики з імператорським орлом; а в краях носили посріблені ґудзики з ініціалами Його Величності.
Ґудзики до мундирів чиновників 1814 року
Ґудзики до мундирів чиновників 1814 року
Холодна зброя та пряжки при Дворі були з позолоченого металу, а на землях з срібла або посріблених металів.
Капелюх (Hut) трикутний з чорною кокардою та золотою капелюшною петлею з бульйонів для придворних посад і срібною петлею на посадах у краях і землях; ґудзик такий, як на мундирі; перші два класи державних службовців мали біле перо на капелюхах, наступні п’ять класів – чорне, інші п’ять класів взагалі не носили жодного пера.
Шиття на комірі і фраку для придворних чинів золоте та срібне – для крайових відомств, відповідно до дванадцяти різних класів згідно Табелю про ранги (das Diäten-Schema vom Jahre 1807 та Diåten-Normale vom 29. May 1813).
Зразки шиття на перед мундиру державних чиновників перших трьох класів
Зразки шиття на перед мундиру державних чиновників перших трьох класів
Зразки шиття на перед мундиру державних чиновників перших трьох класів
Перші чотири класи мали шиття по передньому краю, а також більш-менш багаті вишивки на комірах, лацканах, кишенях. Чотири наступні класи не мали вишивки на грудях, лише вишиті коміри, лацкани та клапани. Чотири останні класи не мали ані вишивки, ані вишитих кишень, лише вишиті золотом, ширші чи вужчі смуги на комірі та манжетах.
Фрагмент мундиру чиновника сьомого класу і зразок візерунку шиття на вилогах
Фрагмент мундиру чиновника сьомого класу і зразок візерунку шиття на вилогах
У серпні 1849 року за новим приписом (Розпорядження Міністерства внутрішніх справ від 24 серпня 1849 року) всі урядники отримали двобортний мундир темно-зеленого кольору, високі вишиті коміри та знаки розрізнення за військовим зразком – розетки з металу чи тканини (тоді ж відмінено старі приписи 1814 року).
Зразки візерунків шиття на мундир чиновника четвертого класу
Зразки візерунків шиття на мундир чиновника четвертого класу
Чиновник четвертого класу
По службі чиновники ділилися на чотири категорії (Kategorie), а в кожній категорії — на три ступені (Grad), крім 1-ї, де було два ступені. Чиновники нижчого 3-го ступеня в другій, третій і четвертій категоріях мали одну розетку, 2-го ступеня – дві і 1-го – три розетки. 1-ша (найвища) категорія розеток не мала. Загалом було ХІ рангових класів (Rangclasse).
Чиновник сьомого класу
Чиновник одинадцятого класу
Перша категорія
Перший ступінь, міністр-президент
Другий ступінь, міністр
Друга категорія
Перший ступінь унтер-держсекретаря та чиновника третього рангу (Diätenclassen)
Другий ступінь чиновника четвертого рангу
Третій ступінь чиновника п’ятого рангу
Третя категорія
Перший ступінь чиновника шостого рангу
Другий ступінь чиновника сьомого рангу
Третій ступінь чиновника восьмого рангу
Четверта категорія
Перший ступінь чиновника дев’ятого рангу
Другий ступінь чиновника десятого рангу
Третій ступінь чиновника одинадцятого та дванадцятого рангів.
ВІДОМСТВА
Прикладний колір
Канцелярія Кабінету Його Імператорської та Королівської Величності; Архів Кабінету Його Імператорської та Королівської Величності, Бюро Ради міністрів
темно-зелений
Міністерство Імператорських та Королівських уділів та закордонних справ
малиновий
Міністерство внутрішніх справ
рожевий
Міністерство юстиції
фіолетово-блакитний
Міністерство фінансів
світло-зелений
Військове міністерство
світло-синій
Міністерство освіти
волошковий
Міністерство торгівлі
оранжево-жовтий
Міністерство сільського господарства
темно-коричневий
Генеральна лічильна палата
сірчано-жовтий
Ілюстрації до припису про уніформу державних чиновників 1849 року
Ілюстрації до припису про уніформу державних чиновників 1849 року
Чиновник 8 рангу
Чиновники 5 рангу
Чиновники 5 рангу
Скажімо, в структурі Міністерства фінансів був такий розподіл посад:
Міністр – II ранговий клас (Diätenclassen)
Унтер-держсекретар – III
Керівник секції – IV
Радник міністерства – V
Радник секції – VI
Центральний інспектор фінансової сторожі – VII
Секретар міністерства – VII
Концепіст міністерства – VIII
Концепіст-ад’юнкт – IX
Концепіст-практикант – XI
Міністерським розпорядженням від 20 жовтня 1889 року введено в дію нові приписи щодо форми одягу цивільних чиновників.
Всі чиновники І – ХІ були поділені на 4 категорії:
1-ша мала два ступені (чиновники І і ІІ рангів)
2-га, 3-тя і 4-та категорія – по три ступені.
Отже, низовою ланкою державної служби був чиновник 3-го ступеня 4-ї категорії і належав він до ХІ рангового класу, що відповідав армійському лейтенанту.
Було два види форми: парадна (Galauniform) та службова (Dienstesuniform). Парадний однострій складався з капелюха, мундира (для чинів IХ–ХI класів — сурдута), парадних штанів і шпаги на поясній портупеї. Службова форма складалася з кепі, сурдута з камізелькою, повсякденних штанів та шпаги.
Капелюх, виготовлений з чорного фетру чи пуху, був парадним головним убором усіх чиновників. Центральна частина висотою 11 см та дві крисані – права 14,5 і ліва 16. По краях обшитий чорною стрічкою шириною 5,3 см і прикрашений спереду золотою петлицею з ґудзиком. У кутах капелюха шириною 6,7 см розташовували золоті кокарди з чорним центром, на якому вишивали імперського орла. У чинів I–VIII класів петлиця була у вигляді шести філігранних джгутів, два центральні з яких були перевиті між собою. Капелюх чинів Першої категорії мав білий страусовий плюмаж уздовж полів, у чинів Другої та Третьої категорії цей плюмаж був чорним.
Капелюх зразка 1889 року
Мундир (Galauniformrock) передбачено лише чиновникам I–VIII класів. Він був двобортним, темно-зеленого кольору. Застібався мундир на 8 ґудзиків, позаду мав фігурні кишенькові клапани миском із трьома ґудзиками. Один ґудзик малого розміру розміщався позаду на рукаві вище вилоги. Комір і вилоги шили з оксамиту прикладного кольору. Висота коміра була 4 см, а вилоги — 7 см, чого часто не дотримувалися. Ґудзики були золоті з бортиком із зображенням державного герба — двоголового орла.
Парадний мундир
Штани до мундиру мали бути темно-зеленого кольору без кантів. У чинів Першої категорії на зовнішніх швах нашивали один ряд галуна шириною 5,3 см; у чинів Другої категорії (III–V класів) по зовнішніх швах нашивалися два галуна шириною 2,6 см, з відступом 3 мм один від одного. На штани чинів Третьої категорії (VI–VIII класів) вузький галун нашивали в один ряд. Штани білого кольору заборонялися.
Знаками розрізнення рангів на мундирі для чиновників Першої категорії було шиття особливого малюнка на комірі та вилогах з червоного оксамиту. Для чиновників Другої та Третьої категорій — срібні вишиті розетки на комірі та золотий галун з особливим цивільним візерунком на комірі, вилогах та зовнішніх швах штанів.
Рукавички були з білої шкіри.
Озброювали чиновників цивільною шаблею зразка 1889 року в чорних шкіряних піхвах, що замінила цивільну шпагу зразка 1849 р. На чашці ефесу та піхвах були рельєфні зображення рослинного орнаменту, державного герба та вензелю Імператора Франца-Йосифа. Пасики портупеї було прикрашено золотим галуном з чорним просвітом. Саму портупею з 1889 року завжди надягали під мундир або сурдут. Темляка не було.
Сурдут (Uniformrock) цивільного зразка був службовим обмундируванням для чиновників I–VIII класів. Він був двобортним, відкритим, його шили з темно-зеленого сукна, він мав 7 ґудзиків у два ряди (відстань між верхніми ґудзиками — 12 см, між нижніми — 9 см), але сурдут застібали на 4 ґудзики, утворюючи таким чином відкладний комір та лацкани. Вилоги були прямі розміром 9 см, з суконною облямівкою прикладного кольору по верхньому краю. Вище та нижче облямівки біля ліктьового шва розташовувалося по одному малому ґудзику. Клапани кишень позаду були з трьома ґудзиками та облямівки не мали.
Службовий сурдут 1889 року
Знаками розрізнення рангів на сурдутах чиновників Першої категорії були спеціальні поздовжні плечові знаки (Achselbändern). Робили їх з червоного оксамиту, а зверху вони мали золоту вишивку з візерунком аналогічним шиттю на комірі та вилогах парадного мундира, зверху погони закінчувалися ґудзиком малого розміру. Для чиновників Другої та Третьої категорії на плечі кріпили спеціальні кручені золоті з чорними прожилками шнури (Achselschnüren) відповідно подвійні чи одинарні. Розетки для позначення рангу — срібні. Ґудзик у верхній частині — із зображенням державного герба малого розміру.
Знаки розрізнення на службовий мундир
Однобортна камізелька з темно-зеленого сукна та застібалася на 7 ґудзиків.
Кепі (Kappe), традиційного австрійського крою, було службовим та повсякденним головним убором усіх чиновників. Виготовляли кепі із темно-зеленого сукна. У чиновників зверху розташовувалася кругла кокарда армійського зразка із золотої канителі із зображенням державного герба у центрі. Від кокарди вниз йшла золота петля, що закінчувалася ґудзиком малого розміру. Низ кепі обшивали золотим сутажем із чорними прожилками, аналогічним армійському. Ремінь під підборіддя та козирок були з чорної лакованої шкіри.
Розетки, камізелька та кепі з припису 1889 року
Штани до сурдута були сірого сукна з такого ж кольору кантами. Влітку дозволяли носити білі полотняні штани.
Цивільний чиновник 3-го ступеня 4-ї категорії ХІ рангового класу в парадному мундирі. Про що свідчить шабля для чиновників зразка 1889 року та капелюх без плюмажу.
Блуза (Uniformbluse) темно-зеленого кольору, спочатку була введена в 1890 році тільки для класних чинів Міністерства фінансів при службовій формі нарівні з сурдутом. На комір нашивали оксамитові клапани світло-зеленого кольору. Принцип конструкції клапана відповідав армійському. IV–VIII класи по передньому та нижньому краях нашивали золотий галун шириною 3,3 см та срібні розетки. Носіння блузи поза службою заборонялося.
Цивільний чиновник 2-го ступеня 4-ї категорії Х рангового класу в службовому мундирі з чиновницькою шпагою зразка 1849 року
У грудні 1890 року використання блузи було поширене і на чиновників Міністерства юстиції, але з оксамитовими клапанами фіолетового кольору. 1892 року чиновники Міністерства сільського господарства також отримали право носити блузу, але з темно-коричневими оксамитовими клапанами.
Чиновник 3-го ступеня 3-ї категорії VIII рангового класу у парадному мундирі
Пальто було двобортне на 6 ґудзиків, армійського зразка, але з темно-зеленого сукна. Комір шили з чорного оксамиту, а на ньому пришивали фігурні клапани прикладного кольору з малим ґудзиком. Основною відмінністю від армійської моделі була відсутність кантів.
Чиновник 1-го ступеня 3-ї категорії V рангового класу в парадному однострої. Фото не раніше 1908 року. На це вказує Ювілейний хрест для державних чиновників.
У кандидатів на чиновників (Aspirant, Practicant, Auscultant) формений одяг був аналогічним формі чиновників IX–XI класів, але без розеток як знаків розрізнення. У Табелі про ранги їх позначили як XII клас.
Микола ЗАКУСОВ директор Стрийського краєзнавчого музею «Верховина»
Серпень, Фіолет та сукенки вище колін! Гурт Фіолет запрошує 23 серпня на концерт у Львові, щоб разом поспівати улюблені хіти та насолодитися романтикою останніх літніх вечорів під відкритим небом. Подія відбудеться на терасі !FESTrepublic, зазначають організатори VINIL Concert agency.
Ця локація вже полюбилася багатьом музичним шанувальникам за свою атмосферність та неймовірні види вечірнього літнього неба. Це вже не перший виступ гурту такого формату у Львові: минулі фантастичні вечора просто неба користувалися неабиякою популярністю та збирали сотні слухачів.
Тож цього разу, напередодні Дня Незалежності України, Фіолет обіцяє яскравий виступ повним складом колективу з новими, свіжими хітами, які надихнуть на перемогу та подарують романтичні почуття, щоб цей вечір запам’ятався надовго.
Замок у Старому Селі, що на Львівщині, за рішенням суду повернули у державну власність. З 2010 року він перебував у концесії. У договорі було прописано виконання протиаварійних робіт та реставрація пам’ятки. Проте їх так і не виконали. Більше про минуле замку дізнавалося Суспільне.
Директор обласної універсальної бібліотеки Іван Сварник розповідає, у давнину замок виконував оборонну функцію.
Замок в Старому Селі, фото 2015 року
“Замок має надзвичайну тривалу в часі і насичену прізвищами людей, які володіли цим маєтком, історію. Історію драматичну, бо після 1939 року останні власники замку Потоцькі виїхали спочатку до Польщі, потім до Великобританії, втратили контакт зі своїми володіннями, і замок був приречений на руйнацію, на загибель”, — говорить чоловік.
Замок в Старому Селі, фото 2015 року
Іван Сварник додає, аби вберегти збережені частини замку, його здали у тимчасове користування приватному товариству:
“Той, хто брав концесію, зобов’язувався, що в один рік там відбудують одну вежу, в інший рік — другу, житлове приміщення, в’їзну браму, мури і так далі. Наскільки я пригадую, нічого з того не вийшло, великі плани, на жаль, закінчилися нічим”.
Марія Головата мешкає у Старому Селі. Пригадує, раніше на території замку організовували екскурсії та фестивалі. В останні роки до замку майже ніхто не приїжджав.
“Раз тут вже робили, пробували реставрувати, потім залишили, нічого не робили і так далі стоїть. Нічого за 10 років не відбулося. Нема кому доглядати”, — говорить жителька села.
Господарський суд Львівської області розірвав договір про концесію замку в Старому Селі та повернув його у державну власність.
Замок в Старому Селі, фото 2015 року
“Ми чекаємо остаточного рішення суду, яке відбулося, але ще є термін на проведення апеляційного оскарження. Після того як рішення суду набуде законної сили, будемо разом з фондом Держмайна допрацьовувати спільні кроки щодо можливого використання об’єкту. Звичайно потрібно поїхати експертам для надання певних технічних висновків щодо стану збереження самого об’єкту”, — каже керівниця обласного департаменту архітектури та містобудування Олена Василько.
Не так часто героями оповідок про місто стають архієпископи. Останні тихо та сумлінно виконують свою роботу, несуть хрест душпастирських обов’язків, що рідко буває поміченим та оціненим у суспільстві. Проте, так є не завжди і ці слова точно не про львівського архієпископа Яна Анджея Прухніцького. Активна та дієва людина, він був пов’язаний із багатьма важливими процесами, а ще – зі скандалами. Останні наче переслідували Прухніцього. Однак, вистачає у його біографії різного. Зокрема, це й епізод, пов’язаний із давніми потужними родами – Острозькими та Замойськими.
Ян Анджей Прухніцький
Ян Прухніцький і Львів. Не все так однозначно
Львівський римо-католицький архієпископ Ян Прухніцький (або Порохніцький) був меценатом і любив книги. Його ж любили скандали і конфлікти. Мов дамоклів меч вони нависали над ним і опускалися в найнесподіваніші моменти. Від 1614 і до 1633 року Прухніцький був головною фігурою в середовищі римо-католиків Львова, тоді він очолював катедру. Цей період був непростим для міста, також і для нього. Певні відголоски доходили і до папи, і до короля Речі Посполитої.
Львівський бургомістр, патрицій Мартин Кампіан
Люди, яким не байдужа історія Львова, точно чули про Мартина Кампіана, Еразма Сикста, Якуба Шольца і ін. Це еліта давнього Львова: управителі, лікарі, вчені, талановиті майстри. Люди непрості й неоднозначні, але імениті та впливові. Саме з ними архієпископ Ян Прухніцький і мав конфлікт. Стосувався той володінь і маєтків. При цьому, був настільки гострим, що архієпископ вдався до найпотужнішого з наявних аргументів: з амвону латинської катедри у Львові він відлучив своїх опонентів від церкви. Це рішення пробували опротестувати парафіяни, тому він поширив відлучення і на них. Львів’яни вийшли на папу і короля, пробували вирішити конфлікт в такий спосіб. Тоді архієпископ Прухніцький зробив крок назад і відлучення зняв.
Альфред Каменобродський. Каплиця Боїмів. Львів. 1900. Акварель; 22 х 27 см
Знаково, що ця історія зовсім не кидає тінь на архієпископа Прухніцького та не дає жодним серйозних підстав для однозначних висновків про його особу. Попередники Прухніцького, скажімо архієпископ Соліковський, який оголосив календарну “війну” християнам східного обряду у Львові, також святими не були. Сам Ян Прухніцький – випускник Краківського та Падуанського університетів, він також був архієпископом у Кам’янці, а ще – освячував каплицю Страстей Христових у Львові, яка більш відома як каплиця Боїмів. У статусі сенатора він неодноразово був учасником Сейму, а ще – активно виступав за унію вірмен Речі Посполитої із Римом.
Катерина і Томаш. Спочатку було… був контракт
Якщо ти київський воєвода у XVII столітті, то можна і про королівський трон не думати – кому він потрібен. Погляньмо на Василя Костянтина Острозького! Проте, навіть київському воєводі потрібна дружина! Якщо він ще й представник роду Замойських, дружина має бути знатною і з багатої родини. Отож, 1 березня 1620 року зорі зійшлися саме так і Катерина Острозька стала дружиною Томаша Замойського. Він – представник знатного шляхетського роду Замойських, сенатор і великий канцлер коронний, очільник декількох воєводств. Вона – представниця знатного роду Острозьких, донька волинського воєводи, князя Олександра Острозького. У подружжя народилося троє дітей. Гризельда стала дружиною князя Яреми Вишневецького, Барбара дружиною князя Олександра Конецпольського, а син Ян був одружений із епатажною француженкою Марією Казимирою, яку дуже добре знають біографи короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського.
Гризельда з Замойських Вишневецька. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Повертаючись до Томаша Замойського та Катерини Острозької, з листування між ними виникає враження, що вони були гарною парою. Дружина була вірною своєму чоловіку, а їхні взаємини не були позбавлені почуттів. Проте на початку сімейного союзу Катерини Острозької та Томаша Замойського був контракт. Цілком звична та нормальна практика того часу. Як-не-як, але посаг Катерини Острозької – це 53 тисячі злотих, 6 замків, 13 міст, 300 селищ та фільварків. Це без урахування “золота, срібла…”. Комусь випадковому цього не віддаси. Отож, сторонами угоди були Анна Острозька, мама Катерини, та воєвода Томаш Замойський. Легко нависала над ними і тінь краківського каштеляна Януша Острозького – брата волинського воєводи Олександра Острозького. Останній на момент весілля вже помер, Януш був старшим у родині.
Томаш Замойський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Обговорювати контракт почали ще під час заручин, а підписали його 18 лютого 1620 року у Ярославі. Відтак угоду було вписано до актових книг. Вона не була аж такою детальною, що демонструє хороші взаємини між сторонами. По тому почали готуватися до урочистостей і розсилати запрошення.
Благословення львівського архієпископа
Шлюб між Катериною Острозькою та Томашем Замойським був 1 березня 1620 року у костелі Божого Тіла в Ярославі. Це храм Товариства Ісусового, тобто єзуїтів. Такою була воля матері нареченої, Анни Острозької. Шлюб молодятам давав згаданий вище львівський латинський архієпископ Ян Анджей Прухніцький. У травні того ж року молода пара переїхала до Замостя, де вони проживали постійно.
Катерина з Острозьких Замойська. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Благословення львівського архієпископа Яна Прухніцького для родини Катерини з Острозьких та Томаша Замойських видалося вдалим і щасливим. Дещо згодом після весілля відбувся поділ маєтків князя Олександра Острозького. Після укладення відповідного інвентаря й завершення повного циклу цього процесу, до Катерини відійшли наступні маєтки: Тарнів, Тернопіль, Красне, Рівне, а також будівлі у Кракові і Луцьку.
Віддавна осередками книжності були бібліотеки чернечих обителей. При них функціонували скрипторії, де переписувалося не тільки Священне Писання та твори Отців Церкви, але й праці античних авторів, рідкісні видання. Монастирі активно займались й книгодрукуванням. Книги формували монастирські бібліотеки, які були засобом здобуття освіти.
Актуальність теми зумовлена сучасними пограбуваннями бібліотечних, музейних та архівних закладів України російськими окупантами, які в різні історичні епохи руйнували створенні в Україні культурні та освітні осередки.
Інформація про бібліотеку Почаївського монастиря є неповною. Напевно, тому й нечисленними є дослідження про її діяльність. Чи не єдиною розвідкою, присвяченою історії бібліотеки Почаївського монастиря є робота Н. Кунанець [10]. Вона розглядає роль монастирської книгозбірні в соціально-комунікаційних процесах з середини ХІІІ ст. до початку ХХ ст. Проаналізувавши роль книгозбірні цієї волинської обителі, дослідниця висновує: “Неабияку роль в розвитку та зростанні суспільної ваги монастиря відіграла його важлива структурна одиниця – бібліотека, що формувала документальну пам’ять людства і передавала інформацію та знання з покоління в покоління, в просторі та часі” [10, с. 245].
Старовинні книги
Закономірно, що найбільші бібліотеки знаходилась в тих монастирях, де діяли освітні заклади, які використовували книги в навчальному процесі. Найдавніша згадка про навчальний заклад на Почаївській горі міститься в монастирській візитації 1736 р. Йдеться про приміщення, де розташовувався новіціат (від лат. “новий, недосвідчений”), – початкова школа, куди вступають, щоб розпочати чернече життя. “Окремо келії в двоповерховому будинку – 2 келії внизу, 2 нагорі (де новіціат знаходиться)” [2, с. 116]. В. Бочковська припускає, що почаївський новіціат міг виникнути ще раніше, невдовзі після переходу обителі в унію 1712 р. Вона вважає: “Для цього в монастиря були достатні матеріальні ресурси і багата бібліотека. Як свідчить візитація монастиря від 1714 р., його бібліотека нараховувала вже близько 90 книг латинською і польською мовами, серед яких твори відомих давньогрецьких, давньоримських авторів (Арістотель, Овідій, Плутарх, Цицерон), європейських теологів (книги по діалектиці, логіці, філософії), польсько-латинські словники, одна з перших європейських енциклопедій – венеційське видання “Polianthea”, польські видання Біблій та проповіді. На користь цієї думки, – наголошує дослідниця, – говорить також той факт, що Почаїв був одним з найбагатших уніатських монастирів, який мав можливість утримувати новіціат” [2, с. 116].
Трактат Арістотеля «Про душу»
Зібрання книг у Почаївській обителі було одним з найкращих посеред василіанських чернечих осередків. Воно містило найцінніші та найдавніші книжкові пам’ятки. У каталозі інкунабул Відділу стародрукованих та рідкісних видань НБУВ зафіксовано дві книги інкунабул (книги надруковані до поч. XVI cт.) василіанського монастиря в Почаєві: 1. Balbus, Johannes (? – 1298). Catholicon. Lyon, [BonifaceJehan], 7I 1496 (1497?). 2°. 300 арк.; 2. Johannes Gallensis (? – 1303). Summa de regimine vitae humanae…Venezia, Georgius Arrivabene, 30 VII 1496 8°. 370 арк. [5, с. 30; 92]
Каталог палеотипів (книги надруковані з 1501 по 1550 рр.) НБУВ репрезентує 19 одиниць з Почаївської обителі. Від інших волинських обителей їх збереглось набагато менше. З Дерманської – 3, Мелецької – 3, Любарської – 2, Мильчанської – 1. Серед палеотипів в Почаєві переважають видання з друкарень італійських, німецьких, французьких та польських міст [9, № 95; 161; 211; 261; 325; 369; 438; 705; 767; 995; 1009; 1197; 1325; 1348; 1354; 1921; 1924; 2277; 2311].
Cosmographia / P. Apianus. – Landshut: Johann Weissenburger, 1524.
Як слушно відзначає В. Лось: “Загалом основою василіанських бібліотек безперечно слугували давні книгозбірні монастиря з його православного минулого. Адже переважна більшість василіанських монастирів фундувалася як православні обителі”. Дослідниця наголошує, що першопочатками чернечих книжкових зібрань були саме “Руські книги” [11, с. 129]. Необхідно зауважити, що справді книгозбірня Почаївського монастиря почала формуватись, ще в початкову добу його існування, коли він був православним. Найдавніші відомості про монастирські книги містить “Regestr Rzeczy Monastyra Poczaiowskiego oddanych Neofitowi Archiepiscopowi Sofyskiemu. 1617 20 Januar” (Список речей монастиря Почаївського, відданих Неофітові Архиєпископу Софійському 1617 р. 20 січня) [6]. У ньому зафіксовано 17 назв православних, здебільшого богослужбових, книг Почаївського монастиря. Посеред яких “Маргарит” (1595 р.), її В. Бочковська слушно ідентифікує, як острозьку, а також “Біблія” та “Часослов” – продукти цієї ж друкарні, відповідно, 1581 та 1612 рр. [2, с. 251–252].
Острозька Біблія (1581 р.)
Перша унійна візитація 1714 р. у “Реєстрі книг Монастиря Почаївського руських в бібліотеці”, посеред інших, містить також православні книги острозького друку. Це згадувана вище “Біблія”, 1581 р. (три екземпляри); “Книга о постничестві” Василія Великого, 1594 р.; “Лікарство на оспальний умисл”, 1607 р. (два екземпляри) [2, с. 253–257]. Ці острозькі друки згадуються і в наступних монастирських візитаціях.
Окремі рукописні джерела, що походять із православних монастирів, після закінчення їх функціонування як православних обителей були передані до архіву Почаївського Успенського монастиря. На це вказує справа обсягом 114 аркушів “Про фундуші Пересопницького та Клеванського монастирів”, розпочата 1490 р. та закінчена 1780 р. [3, арк. 2]. Вона входила до “Опису справ Духовного Собору Почаївського монастиря за 1458–1833 рр.”. Можна припустити, що разом з документами з Пересопниці до Почаєва, найімовірніше, потрапили і богослужбові книги, серед яких і славнозвісне “Пересопницьке Євангеліє” (1556–1561 рр.). Звідси його міг перевезти 1701 р. до Переяслава гетьман Іван Мазепа, у якого були контакти з Почаївським монастирем на початку ХVIII ст.
Пересопницьке Євангеліє
Частина православних доробків залишалась в чернечих обителях, після їх переходу в унію. Так, за спостереженнями Я. Ісаєвича, “в деяких греко-католицьких монастирських книгозбірнях впродовж XVIII ст. зберігалися також рукописні книги православних авторів, у тому числі й підручники”. Прикладом цього є те, що “у бібліотеці Почаївського монастиря виявлено поетику Феофана Прокоповича…” [8, с. 75]. Відомо, що раніше він викладав риторику та поетику в Львівському колегіумі [12, с. 24]. 1702 р., прибувши до православної обителі Почаєва як уніат, повернувшись в православ’я (після відбуття епітимії), він міг там особисто створити цю працю.
Зберігаючи книжкові набутки своїх попередників, почаївські василіани примножували їх книжкову спадщину. На це вказують документальні джерела. В. Бочковська зазначає: “Візитаційні описи Почаївського монастиря дозволяють реконструювати склад бібліотеки в різні роки, починаючи з 1714 р. (часу першої уніатської візитації) по 1831 р. (рік переходу монастиря під юрисдикцію російської церкви). Аналіз цих документів свідчить про те, що бібліотека поповнювалась постійно як друкованими, так і рукописними книгами, написаними різними мовами” [1, с. 22].
Як дослідила В. Лось: “Монастирі, в яких були новіціат та світські школи, значно більше видавали грошей на придбання книг. Так, станом на 1786 р. за Сеймову конституцію, три книги “Голос релігії”, які були куплені в Дубно, Почаївський монастир заплатив 98 злотих 15 грошей”. Дослідниця зауважує також, що в монастирській книзі видатків під 1785 р. вказано про “закупівлю 5-ти книг: однієї – з теології, другої – з життя Папи Климента XIV, три інші мають прикладний характер (лікарський порадник, кухарська книга). Купувалися монастирями й газети (зокрема з Варшави). Загалом, протягом 1772–1789 рр. Почаївським монастирем було придбано книг на суму 1464 злотих” [11, с. 129]. .
Д. Д. Порта. Папа Климент ХІV (1769-1774 рр.) Палаццо Весковіле, музей міста Аквапенденте (Італія)
Друкарня в Почаєві була основним постачальником книг для унійних структур у другій половині XVIII ст. Друки з її видавництва поширювалися по всіх монастирях Руської провінції. Почаївська бібліотека також поповнювалася обов’язковим примірником цих видань. Книги дарували обителі й світські особи. 1788 р. у книзі витрат Почаївського монастиря повідомляється, що заплачено 21 злотих за транспортування книг з Відня [11, с. 129].
Наприкінці ХVIII ст. монастирська книгозбірня містилась в приміщенні, де проживали ченці. Як свідчить візитація Почаївського монастиря, від 16 травня 1799 р., бібліотека і архів не мали ще належного місця та займали дві келії на верхньому поверсі [2, с. 247]. Відоме ім’я одного з монастирських архіваріусів, який виконував також обов’язки бібліотекаря. Це – Корнелій Лаврович. У 1775 р. йому було 64 роки, 18 з яких він перебував у чернецтві [2, с. 127]. Згідно з документами, які віднайшла М. Підлипчак-Маєрович, бібліотечна зала (яка могла виконувати функції читальної зали – прим. О.Б.) знаходилась в одному з монастирських храмів на хорах, а найцінніші книги зберігалися в головній бібліотеці обителі [15, s. 151].
Монастирський бібліотекар
1820 р. в Почаївській обителі зберігається найбільша кількість книг (2507 одиниць) серед василіанських монастирів, які мали навчальні заклади [11, с. 137]. Формування цієї книгозбірні здійснювалося і через дарування ченців, які населяли обитель, а також офіри від митрополитів, єпископів. Відповідно до власницького запису в книзі київського друку “Бесіди на 14 посланій Павла” (1623 р.), архимандрит Почаївського монастиря Мардарій Столпинський, купив це видання за 40 зл., згодом він його передав обителі [2, с. 127–128].
Гроші на придбання книг надавались і монастирем. В. Бочковська зауважує: “Нагодою для купівлі книг було перебування монахів на студіях у Римі, Відні, Кракові, Браунcберзі. 1774 р. ксьондзу Пьотровському, секретарю Святопокровської Василіанської Провінції, Почаївський монастир надав 50 червоних золотих за книги Римські до бібліотеки, які мали бути відправлені до монастиря” [2, с. 130–131]. О. Сидор переконаний, що монастирська бібліотека, яка формувалася й за рахунок отримання книг із Західної Європи, зокрема – з Риму, де був осідок унійних прокураторів при Святійшому Престолі (ними тоді були василіяни), допомагала граверам почаївської друкарні бути на рівні ідейно-естетичних вимог свого часу, знайомила їх із європейською книжковою продукцією [16, c. 165].
Євангеліє. Почаїв, 1780 р. Євангелист Лука, гравери: брати Іосиф та Адам Гочемські
Після смерті суперіора Ієронима Калітинського було описано його майно, у тому числі, книги (51 назва польських і латинських книг та 15 назв руських книг), деякі з них визначено відправити до бібліотеки обителі. Поруч з назвами книг є приписи: “взяв Магістер на Новіціат”, “відданний суперіорові” [2, с. 128].
Необхідно зазначити, що робота чернечих бібліотек проходила згідно капітульних постанов Василіанського чину, на які у своїй роботі покладались монастирські бібліотекарі. На цю посаду їх призначав Чин. Вони формували та зберігали книжкове зібрання, а також архів обителі. До їхніх обов’язків входив не тільки запис діянь василіан загалом, але й ведення окремих “домашніх” хронік. 1772 р. “Правила ведення бібліотек”, а також щорічне виділення коштів на бібліотечний розвиток, у сумі п’ять відсотків із монастирського прибутку, унормовані у василіанських Конституціях, надрукованих оперативно того ж року в Почаєві [19, с. 137–138].
Майже до самого завершення діяльності Почаївської обителі в юрисдикції Унійної Церкви, видавнича діяльність монастирської друкарні була спрямована на випуск книг освітнього характеру. Так у травні 1828 р., було отримано дозвіл “від Віленського Цензурного Комітету на вільний випуск із Почаївської Василіанської Друкарні твору під заголовком “Буквар для навчання юнацтва читанню російською, польською, та слов’янською…” [7, арк. 96].
Після входження Почаївського монастиря (1831 р.) в юрисдикційне підпорядкування Православної Церкви московської патріархії, бібліотека, більша частина якої комплектувалась в унійну добу, значною мірою була розформована та покинула обитель. Бібліотекар, магістр ієромонах Євгеній 24 серпня 1832 р. рапортував Духовному собору, “що приведення до порядку Лаврської бібліотеки закінчено” [17, арк. 93 зв.]. Відповідно до указу Синоду від 30 жовтня 1833 р. за № 8082, Успенському Почаївському монастирю було наказано: “Книги, які складають монастирську бібліотеку, або стосуються різних родів вченості, здебільшого Латинською мовою, і досить відомих авторів, як корисні для Православного Духовенства, замість залишення в Лаврі, віддати в бібліотеку Волинської семінарії” [4, арк. 2 зв.]. Що й було виконано, згідно розпорядження Духовного собору, бібліотекарем Євгенієм, який прозвітувався: “Книги, по генеральному опису відібрані від Василіан під час загальної здачі Лаврського майна…передані мною, з каталогом, який у мене знаходиться, у відання Семінарського керівництва” [4, арк. 9].
Латиномовний друк, музей кнги, фото Котис Олександр
У такий спосіб завершилась історія формування василіанської почаївської бібліотеки. Її плідне комплектування розпочате в період входження монастиря в юрисдикцію Константинопольської патріархії, було представниками московської призупинене. Найцінніші предмети монастирської книгозбірні продовжували покидати обитель. У другій половині ХІХ ст. православна почаївська бібліотека знову втрачає свої манускрипти скомплектовані до 1831 р. Після указу Синоду від 11 грудня 1874 р. про поповнення фондів музею Київської духовної академії (КДА) рукописами та найціннішими в науковому сенсі книгами з монастирів Київської та Волинської єпархій, книги з лаврської бібліотеки, у тому числі й ті, що комплектувались у василіанську добу та ще залишились в обителі, були передані до Києва [18, с. 125].
У 1923 р. разом з бібліотекою КДА до Всенародної бібліотеки України (ВБУ) – тепер Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського (НБУВ), надійшло 419 книг, що походили з Почаївського монастиря. Значна їх частина була складовою колишньої василіанської бібліотеки. Проте кількість почаївських книжок, яка зараз знаходиться в фонді відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ, складає 460 одиниць збереження. Це пов’язано з тим, що 1893 р. у Житомирі відкрите “Волинське єпархіальне давньосховище”, до якого було передано частину книг із Почаївської лаври [13, с. 293]. До ВБУ вони надійшли в середині 30-х років ХХ ст. вже з радянського Житомира, де на той час перебували в місцевому музейному закладі. На це вказує печатка “Бібліотека Обласн. н/д краєзнавчий музей у м. Житомирі” на одному з палеотипів книгозбірні Почаївського монастиря [9, № 161].
На книгах почаївської василіанської бібліотеки, що зараз зберігаються у вищезгаданому фонді Інституту книгознавства НБУВ також міститься інформація про місця їх початкового перебування. Зокрема, на них зафіксовані провенієнції (власницькі записи) чорним чорнилом з написами: “Z Biblioteki Poczajowskiey”, “Ex Bibliotheka Monacterii Poczaevski”, “Monastyra Poczaiowskiego”, “Ex Bibliotheka Poczajoviensis”, “Monasterij Poczajoviensis” та власницькі дописи: “Bibliotheca Poczajoviensis OSBM”, “Ex Archivie Monastery Poczajoviensis OSBM”, “Biblioteki Poczaiowskiey XX Bazylianov”, “Bibliothekae Poczajovie Monachov Basilianov” [14, с. 257].
Виставка «100 років Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського в її раритетах» Відділі стародруків та рідкісних видань Інституту книгознавства НБУВ
Інтерес до почаївських унійних видань продовжує зростати. Тому не можемо не погодитись з думкою Т. Мяскової про необхідність використання сучасних засобів інформації про книгозбірню Почаївського монастиря, що зберігається в НБУВ. Дослідниця, зокрема, зазначає: “На часі внесення бібліографічних описів книжок з бібліотеки Почаївської лаври до електронного каталогу з метою забезпечення відкритого доступу споживачів до інформації про склад і зміст фонду цього історичного зібрання” [14, с. 259].
Підсумовуючи необхідно зазначити, що підвалини книгозбірні Почаївського монастиря були закладення наприкінці XVI ст., коли проходили перші кроки діяльності цієї обителі. Одними з перших книг монастирської бібліотеки були острозькі видання, які можуть свідчити про причетність волинського князя Василя-Костянтина Острозького до створення цього чернечого осередку. Почаївські василіани продовжили комплектування монастирської книгозбірні, яка була закладена їх попередниками. В унійну добу (1712–1831 рр.) бібліотека Почаївського монастиря зростала за рахунок придбань та дарувань книг, а також комплектування відповідних примірників для монастирських навчальних закладів. Її зростанню сприяли освітні заходи, які провадились обителлю в той час. У зв’язку з цим Почаївському монастирю вдалось сформувати потужну книгозбірню. Завдячуючи її наявності успішно працював новіціат, його випускники мали змогу здобувати вищу церковну освіту в самій обителі, а також поза її межами. Безсумнівно чернеча бібліотека стала в нагоді й учням тих світських навчальних закладів, які діяли на Почаївській горі в першій третині ХІХ ст. Саме в унійний період монастирська книгозбірня поповнилась найдавнішими виданнями – інкунабулами та палеотипами. Розформування книгозбірні Почаївського монастиря було розпочате 1832 р., коли обитель повернулась у юрисдикцію Православної Церкви московської патріархії і тривало протягом ХІХ ст. Збережена частину цієї бібліотеки зберігається у фонді “Бібліотека Почаївської Свято-Успенської лаври” відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ. Її досліджують сучасні книгознавці.
Старовинні книги
Загалом питання формування чернечої книгозбірні Почаївського монастиря потребує подальшого вивчення та виявлення нових джерел, які дадуть можливість відобразити повну картину початків, становлення, розвитку, здобутків та подальшої долі монастирської бібліотеки в унійний період. Дослідникам ще належить детально проаналізувати склад, зміст та інші аспекти функціонування василіанської книгозбірні Почаївського монастиря.
Олександр БУЛИГА
Бочковська В. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика нових джерел дослідження. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009. № 13. Вип. Українознавство. С. 21–25.
Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII–XIX ст. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України. Київ, 2018. 406 с.
Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО). Ф. 258. Оп. 3. Спр. 150. 541 арк. Опис справ Духовного Собору Почаївського монастиря за 1458–1833 рр. 1 березня 1897 р.–грудень 1929 р.
ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 874. 13 арк. Указиурядового синоду, протокол собору Лаврита переписка Волинської Консисторіїпро порядок збереженнямонастирських книг та рукописів. 8 лютого 1834 р.–31 жовтня 1836 р.
Зданевич Б.І. Каталог інкунабул / Б.І. Зданевич (укл.), Г.І. Ломонос-Рівна (упорядн.); Центральна наукова бібліотека АН УРСР. Київ: Наукова думка, 1974. 252 c.
Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф. 238. Спр. 31. 6 арк. Список церковних речей відданих Софійському архієпископу Неофіту. 20 січня 1617 р.
ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 129. 97 арк. Справапро позов Почаївського монастиря проти Львівського братства за друкарню. 1671–1829 рр.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Відп. ред. Ю. Ясіновський; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів,2002. 520 с.
Каталог палеотипов из фондов Центральной научной библиотеки имени В.И. Вернадского НАН Украины / Сост. М.А. Шамрай, при участии Б.В. Грановского и И.Б. Торбакова. Київ: Наукова думка, 1995. 550 c.
Кунанець Н.Е.Бібліотека почаївської успенської лаври та її роль у соціально-комунікаційних процесах. Рукописна та книжкова спадщина України: археограф. дослідж. унікальних арх. та бібл. фондів. Київ, 2012. Вип. 16. С. 235–248.
Лось В.Е. Уніатська Церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект. Відп. ред. Л.А. Дубровіна. Київ, 2013. 300 с.
Махінько А.І. До історичного портрету Феофана Прокоповича. Сторінки історії: зб. наук. пр. Нац. тех. ун-т України “Київ. політех. ін-т”. 2016. Вип. 42. С. 21–30.
Мяскова Т.Є. Бібліотека Свято-Успенської Почаївської Лаври у фондах відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Бібліотека. Наука. Комунікація. Розвиток бібліотечно-інформаційного потенціалу в умовах цифровізації : матеріали Міжнар. наук. конф. (6–8 жовт. 2020 р.) / НАНУ, НБУВ, Асоц. б-к України, Рада дир. наук. б-к та інформ. центрів акад. наук – членів МААН; відп. за вип. М.В. Іванова. Київ, 2020. С. 291–294.
Мяскова Т. До історії та сучасного стану бібліотеки Свято-Успенської Почаївської лаври. Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського /ред кол.: В. Горовий (голов. ред.), Ю. Половинчак, Л. Чуприна [та ін.]; відп. ред. С. Закірова; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Асоц. б-к України. Київ, 2022. Вип. 63. С. 251–262.
Pidłypczak-Majerowicz M. Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szkoły i książki w działalności zakonu. Acta Universitatis Wratislaviensis. 779. Wrocław, 1986. 272 s.
Сидор О. Почаївська графіка ХVІІІ – початку ХІХ століть. Апологет. № 1–4. Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво. Матеріали І Міжнародної наукової конференції. Львів, 2009. С. 162–182.
Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Ф. 684. Спр. 3274. 177 арк. Книга протоколів розгляду вхідних паперів на засіданнях так званого Собору Почаївської лаври за 1832 р. 10 січня 1832 р.–24 грудня 1832 р.
Шаріпова Л.В. З історії рукописного зібрання Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. Рукописна та книжкова спадщина України. Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів. Київ, 1993. Вип. 1. С. 123–133.
Шкраб’юк П.В. Монаший Чин Отців Василіян у національному житті України. Львів: ВВП “Місіонер”, 2005. 439 с. + 56 вкл.
Вже вп’яте в нашому місті відбудуться Львівські Фото Фестини. В цьому році вони триватимуть з 14 до 19 серпня включно. Події Фестин за 6 днів пройдуть на семи локаціях. За цей час буде відкрито 6 виставок, відбудеться 10 лекцій, 3 кінопокази, презентації та майстеркласи.
Щоб ви нічого не пропустили – пропонуємо повну програму цих шести насичених днів. Певен, що кожен зможе вибрати собі щось до смаку.
Програма П’ятих Львівських Фото Фестин
14 серпня
15.00 Відкриття виставки “Левандівка. Історія в фотографіях” (Львівська муніципальна бібліотека №15 – вул. Повітряна, 88). Автор проєкту – Софія Гдакович (Жеребецька) за активної допомоги Володимира Голода та Ігоря Ткачика.
17.00 Відкриття виставки “Гуцульщина на світлинах Карла Звіринського”. Виставкова зала Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину,7) Автори проєкту – Христина Звіринська-Чабан, Любов Кость та Роман Метельський)
15 серпня
14.00 Лекція Романа Метельського “Історія фотографії за 60 хвилин” (Бібліотека-філія №37 ЦБС для дорослих, вул. Миколайчука,1)
16.00 Відкриття виставки аналогової фотографії “Тихе життя” (м. Дніпро) (Кав’ярня-галерея “Штука”, вул. Котлярська, 8).
16.30 Дуже суб’єктивна розповідь Наталії Борисенко (м. Дніпро) “Pro-Дніпро”. Фотографічне життя міста очима фотографа, трішки історії, родинні архіви, трішки стрітів та огляд робіт фотографів, що знімали Дніпро. (Кав’ярня-галерея “Штука”, вул. Котлярська, 8)
16 серпня (День в Першій Львівській Медіатеці, вул. Мулярська, 2А)
15.00 Лекція Антонія Флорчака (Польща)”Історія стереофотографії”. Лекція буде виголошена польською мовою.
16.00 Відкриття виставки світлин польського фотографа початку ХХ століття Владислава Богацького (Польща)
17 серпня (День в Науково-Технічній бібліотеці НУ “Львівська політехніка” Професорська, 1)
14.00 Показ та обговорення фільму “Сіль Землі” (режисер Вім Вендерс, 2014), модерує Ігор Гармаш.
16.30 Презентація мультика-анімації “Жага до життя”, виконаного в техніці стоп-моушн (м. Бровари)
17.00 Показ фільму “Владика Андрей” з кіноплівки з приватної колекції Олександра Мандрика.
18 серпня (День в Науково-Технічній бібліотеці НУ “Львівська політехніка” Професорська, 1)
15.00 Лекція Анастасії Баукової “Story behind photo: фотографія на службі у Харона”
16.30 Лекція Андрія Сови “Іван Боберський: життєвий шлях через призму світлин”.
18.00 Фоторозповідь полковника Тараса Греня “Від перших днів війни і до сьогодні. Світлини гарячих днів”.
19 серпня (День на садибі Держаного меморіального музею Михайла Грушевського, вул. Івана Франка, 154)
12.00 Відкриття виставки світлин Олександра Пежанського “Перший колір”.
12.30 Лекція Оксани Середи “Галицьке кіно: штрихи до історії”
13.30 Майстер клас зйомки старовинною камерою. Разом з Ігорем Поляковим познімаємо на плівку історичною камерою, однією з колекції Львівського Фотомузею. Учасники фестивалю доторкнуться до магії зйомки на 100-річну камеру і разом проявлять плівку. Як це робили колись і роблять дотепер. Буде ну дуже цікаво.
15.00 Відкриття виставки авторської вишивки Марії Савки-Гнилякевич.
15.30 Презентація книжки Миколи Проціва “Бережани: вулиці рідного міста. З історії найменувань і перейменувань”.
12.00-17.00 Етно-пікнік на садибі Державного меморіального музею Михайла Грушевського (вул. Івана Фрака, 154) з виступами музичних гуртів. Запрошуємо одягнути ваші улюблені національні строї, взяти кошики зі смаколиками і покривала, щоб постелити на траві. Очікується виступ львівського гурту автентичного співу “ЖИ́ВА”, бенду “Midnight Colors”, Етно гурту “Ойкумена”.
Традиційний та улюблений партнер П’ятих Львівських Фото Фестин – Кава Старого Львова.
Дозволяється приходити зі своїми домашніми улюбленцями (за умови дотримання санітарної гігієни).
Сьогодні вашій увазі хочемо представити світлини Львова, які датуються 1969 роком. Оригінали фото зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі.
Львів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина Рутовська
Відомо, що авторкою світлин є польська фотографка Гражина Рутовська (1946-2002) родом із міста Гнезно в Польщі.
Львів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина РутовськаЛьвів, 1969 р. Фот. Гражина Рутовська
З 1968 року вона почала працювати в редакції “Dziennik Ludowy” у Варшаві і ці світлини були зроблені для одного із репортажів про місто Львів для цього видання.
В Україні з 1 серпня почне курсувати додатковий регіональний поїзд №827/828 зі Львова через Сколе, Славсько, Воловець до Мукачева. Поїзд обладнано спеціальними велостійками у першому та останньому вагонах поїзда, – повідомляє пресслужба «Укрзалізниці».
Розклад руху поїзду:
відправлення зі Львова о 07:35, прибуття до Мукачева о 12:07.
відправлення з Мукачева о 14:30, прибуття до Львова о 18:45.
Мандрівна українська співачка SONCE презентує новий українсько-іспанський реггетон під назвою «ВідчуVIBE». Це пісня, від якої ти одразу ловиш літній вайб та поринаєш в латинські танці.
«Понад рік тому я зрозуміла, яку саме музику хочу створювати – українські пісні з латинським вайбом. Але було не на часі, ці жахливі події в моїй країні зовсім не давали розкритися мені на 100%. Все, не можу більше це в собі тримати й нарешті я готова поділитися, як звучить справжнє SONCE», — ділиться співачка.
«ВідчуVIBE» — це вже четвертий сингл співачки. Пісня була написана та кліп відзнятий в райському місці — Балі. 5 днів з великою командою акторів, танцівників, операторів. Вони знімали кліп на чорних пляжах Балі, в найпопулярніших неймовірно красивих місцях, танцюючи в натовпі туристів.
SONCE – сольний проєкт Анастасії Бусел — артистка, сонграйтерка, піаністка, викладач вокалу і блогер, родом із міста Славутич, що на Київщині. За плечима артистки ще три попередні сингли: пісня «Ти – океан», яку присвятила коханому нареченому, дебютний сингл «Живи», який SONCE випустила на початку повномасштабного вторгнення, та різдвяний англомовний сингл «Christmas time with you».
Хто не любить зранку насолодитися ароматною кавою, яка з першого ковтка здатна пробудити від сну та наситити енергією на увесь день? Сьогодні, з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкажемо як це робити правильно.
Та щоб приготувати дійсно ідеальну каву, яка матиме особливий смак та аромат, необхідно самостійно перемелювати зерна, а також варити їх за особливою схемою. Таку пораду дає дієтолог Ганна Білоусова.
Вона радить молоти зерна перед приготуванням кави. Водночас дієтолог відзначає, що якщо зерна зберігаються протягом довгого часу, то втрачають частину смаку та аромату. Вони пахнутимуть зовсім по-іншому і викликатимуть не такі смакові відчуття.
Кава
Як радить дієтолог, варити каву краще у турці, яку рекомендується нагріти на піску, насипаному в сковороду. Довести каву до кипіння на маленькому вогні, зняти турку і дати пінці осісти. Цю процедуру потрібно повторити двічі.
Коли кава буде готовою, потрібно додати до неї чайну ложку холодної води. Розливати каву можна після того, як осядуть піна та гуща. Фахівчиня додає, що кава є природним антидепресантом, який стимулює роботу мозку.
А флавоноїди, які містяться у ній, зміцнюють стінки судин. Водночас тим, хто страждає на захворювання ШКТ, лікар радить запивати каву водою.
Антонінський палац – чудова локація на архітектурній мапі історичної Волині, про яку говоримо у новому випуску Файного подкасту. Нині це сучасна Хмельницька область, Красилівський район, село Антоніни.
Детальніше про цю культурну пам’ятку розповідає Оксана Лобко, кандидатка історичних наук, фахівчиня з іконографії, колекцій та історії родини Потоцьких, дослідниця подільських маєтностей польської шляхти.
«Антоніни був надзвичайно доглянутим і вважався найкращою резиденцією на тодішніх кресах», – наголошує експертка. Утім, після великої пожежі про пам’ятку нагадують збережені фотоархіви родини Потоцьких та допоміжні будівлі маєтку.
«Палац був перлиною маєтку Потоцьких у Антонінах, але на превеликий жаль, він не дійшов до наших часів», – зазначає пані Оксана.
Запрошуємо дізнатися більше про палац Потоцьких, який був відомий далеко за межами Волині. Слухайте Файний подкаст linktr.ee/volyncastles та вивчайте історію рідних країв разом із нами.
У випуску йтиметься про: аристократичні родини, які розбудовували маєток; унікальну архітектуру Антонінського палацу; екзотичні рослини та тварини, що мешкали на території комплексу; цікаві історичні відомості від експертки випуску Оксани Лобко.
«Ми повертаємо нащадкам нашу історію. Історію місцевості, подій, людей. Про них не забуваємо»,– резюмує гостя нашого подкасту.
Проєкт втілюється ГО Волинська фундація за підтримки Українського культурного фонду.
У вівторок, 1 серпня 2023 року, о 18:00 у галереї Палацу Хоткевича (вулиця Кушевича, 1) відбудеться відкриття персональної виставки бійця ЗСУ Артура Новікова «РІДНІ БАРВИ 4.5.0».
Артур Новіков родом із Краматорська. Художник має виражену громадянську позицію, що помітно не лише з його робіт. 24 лютого 2022 року ми всі прокинулись від вибухів і зрозуміли що прийшла повномасштабна війна. Тож, 26 лютого він вже офіційно був в лавах ЗСУ, як доброволець, і сьогодні продовжує боронити нашу країну від ворога.
На даний час роботи Артура частково вивезені з Донеччини та зберігаються у його родини. Частина живописних робіт знаходиться в колекціях українських музеїв та приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Проєкт “РIДНI БАРВИ 4.5.0” є приватною ініціативою автора та стартував як пересувна виставка у листопаді 2022 року. В роботах художник хоче нагадати нам про красу Сходу України, про дружбу та братерство на фронті.
Запрошуємо на відкриття виставки в галерею Палацу Хоткевича 1 серпня о 18:00. Оглянути виставку можна до 15 серпня. Вхід безкоштовний.
Про цю особистість я писала деякий час тому у контексті історії успіху когорти акторів міжвоєнного періоду, які народилися в Рівному або на Рівненщині. Однак життя не стоїть на місці, дослідження накопичуються, виникають нові факти та відомості. Тому є сенс розповісти про театрального та кіноактора 1930-их Лєшека Поспєловського більш розлогіше, бо він того вартий.
Олег Поспєловський був одним із акторів, які пережили найкращий період своєї кар’єри саме перед початком Другої світової війни. Глядачі знали його головним чином за виступами в театрі «Атенеум» під керівництвом Стефана Ярача та за роллю Радліча у фільмі Юліуша Гардана. Як свідчать дослідження у пам’яті друзів по театру і знімальному майданчику він запам’ятався не тільки як талановитий актор, але і як молодий хлопець, який любив жартувати над друзями. Той факт, що через рік після початку війни популярний актор покінчив життя самогубством, шокував артистичне середовище та родичів Поспєловського. Виявляється, трагічна смерть Поспєловського цілком пов’язана з історією про надзвичайну мужність і людяність у нелюдські часи окупації.
Дитинство
Олег Поспєловський народився у родині гінеколога Володимира Костянтиновича Поспєловського та Валентини Миколаївни, мав ще старшого брата Ігоря. Після закінчення першої світової війни родина переїхала з Воронежа до Рівного, яке з 1921 року перебувало у складі Другої Речі Посполитої. Зрозуміло, що такий крок родина Поспєловських зробила через більшовицьку революцію. Згодом Поспєловські отримали польське громадянство. Володимир Поспєловський працював лікарем у війську польському. Згодом у 1922 році сталася родинна трагедія – Валентина Поспєловська наклала на себе руки. У 1923 році Володимир вдруге одружився з Маріанною Ушинською, донькою статського радника Костянтина Ушинського та онукою педагога Костянтина Дмитровича Ушинського.
Батько Олега познайомився з Маріанною у селі Рясники, коли намагався купити землю біля Гощі. До революції у Рясниках було помістя Ушинських, але під час військових дій його підірвали більшовики. Зрештою Маріанна землю не продала, а вийшовши заміж за Поспєловського, родина збудувала новий будинок на місці старого. Від цього шлюбу народилося четверо дітей.
Володимир Поспєловський, батько Олега Поспєловського
Після весілля батька Олег переїхав до батька та мачухи в маєток у Рясниках. За словами зведеної сестри Олега Маріанни, його «стосунки з батьком зазвичай були формальними, але він завжди міг розраховувати на підтримку мачухи». На початку 1920-х років Олег почав відвідувати гімназію у Рівному.
На відміну від старшого брата Ігоря, Олег був старанним учнем, але за місяць до закінчення школи був відрахований за досить незвичайних обставин. Одного разу батько за відмінне навчання купив Олегові рушницю марки Монте Крісто, яку він «випробував» на сусідських курах, які прогулювалися подвір’ям. Усе б нічого, але кури належали директорові гімназії, в якій навчався хлопець. Олега було відраховано з навчального закладу на останньому році навчання.
Олег Поспєловський на початку 1920-их рр. Фото з родинного архіву
Майбутній юрист стає актором
У 1929 році Олег приїхав до Варшави, склав випускні іспити і вступив на юридичний факультет. Є ще одне припущення, що ніби він відвідував приватну школу політичних наук, оскільки його немає серед списків довоєнних студентів Варшавського університету.
«Не буду приховувати, що юридичні студії здавалися мені надзвичайно нудними і, по можливості, я відвідував лекції якомога рідше», – згадував він в інтерв’ю журналісту часопису «KINO» 29 листопада 1936 року. Через кілька днів Олег перестав з’являтися в університеті і незабаром був виключений зі списку студентів. За допомою молодої актриси Ірени Далми, йому вдалося потрапити в якості статиста на зйомки фільму Юліуша Гардана «Краса життя» з Адамом Бродзішем, Євгеніушем Бодо, Богуславом Самборським, Стефаном Ярачом і Норою Ней у головних ролях. Саме тоді у нього відбулися перші знайомства в кіно і театрі.
«Мені почала подобатися робота в кіно, поки що дуже поверхово. Мене потішило, що мене гримують, що режисер кричить через трубу, що у фільмі є можливість познайомитися з такою кількістю красивих дівчат! Тоді я написав батькові, який жив у Рівному, що хочу стати актором. Я отримав відповідь, що тоді я повинен закінчити якусь кіно чи театральну школу» – розповів він журналісту відомого польського журналу «KINO».
Олег Поспєловський, фото 1938 року
Прем’єра фільму «Краса життя» відбулася 30 січня 1930 року, а вже восени 1930 року Олег став студентом двох престижних варшавських шкіл: Державної музичної консерваторії та Державної школи драми.
«Тут зародилося моє захоплення мистецтвом і інтерес до театру», — розповідав в інтерв’ю журналові «KINO» Поспєловський. Спочатку він пробував навчатися акторській майстерності в одній із приватних кіношкіл, що діяла у Варшаві, пізніше – у державній драматичній школі. Олег Поспєловський закінчив її в 1932 році і відразу ж був залучений режисером Мечиславом Шпакевичем до Театру на Погулянці у Вільнюсі, де грав, серед інших, головну роль у п’єсі «Маріуш», нареченого – у п’єсі «Весілля» і Соликова в «Цар Іван Грозний» Олексія Толстого. У той час він став використовувати польське імя «Лешек», яке іноді писалося як «Лех».
Лешек Поспєловський у ролі
Далі був Вільнюс. Перебування та праця у цьому місті стало унікальним досвідом для Поспєловського та школою справжньої акторської майстерності. Тоді, в 1930-их ставили по тридцять дві прем’єри на рік! Порівняно з Варшавою, де хороший, популярний у глядачів театр мав три-чотири прем’єри одночасно, це величезна різниця. Для актора, який тоді робив перші кроки в театральному мистецтві це був величезний досвід.
13 серпня 1939 року в інтерв’ю репортеру ілюстрованого тижневика «Kronika Polski i Świat» Лешек згадував:
«Зовнішні обставини мені допомагали, бо завжди бракувало акторів для ролей коханців, як правило мені майже завжди діставалися добрі ролі, я не грав на так званому театральному жаргоні ролі «хвости». Поза тим, я дуже любив Вільнюс; таке сердечне, майже «сімейне» ставлення глядачів до актора можна відчути лише в цьому одному місті».
Лешек з акторкою Ельжбетою Кринською на балу були обрані віце королем та віце королевою краси
На килимку у режисера Шифмана
У 1933 році Лєшек переїхав до Варшави, де вступив до труп декількох театрів, які входили до Товариства сприяння театральній культурі. Товариство створене за ініціативи Арнольда Шифмана та Владислава Завістовського та включало спочатку Польський театр та Малий театр, а за 1934-1935 рр. Національний, Новий та Літній.
Поспєловський багато грав. Театральні журналісти писали, що Лєшека чекає відмінна кар’єра: «Найважче пророкувати. Але пану Поспєловському принаймні можна пророкувати гарне майбутнє. Його техніка вже досить витончена, новизна його акторської гри приховує акценти, які можуть вибухнути завтра. Кожен такий порив молодих талантів надзвичайно цінний – і надзвичайно бажаний».
Оглядач тижневика «Gazeta Polska», у свою чергу, залишився не надто задоволений грою молодого актора: «Персонаж Торупа у постановці Лєшека Поспєловського виявився разючою помилкою ніжної режисури. Він виглядав на десять років молодшим, ніж мав бути, і поводився як школяр. Грав громіздко, не було в ньому ані наївності, ані чарівності».
Поспєловський мав слабкість до алкоголю, чого не приховував, влаштовуючи час від часу алкогольні вечірки з друзями з театру. Зрештою проблема виникла, коли актор став приходити на свої вистави у нетверезому стані. Один із таких виступів мало не коштував йому роботи, про що згадує у своїй книзі польський актор Ігор Смяловський: «Лешек Поспєловський, актор, наділений незвичайним шармом, якось з’явився в театрі в «легкому» настрої. Коли він вийшов на сцену і побачив нечисленну кількість глядачів, це була шкільна вистава, підійшов до рампи і оголосив: «Любі діти, йдіть додому, Лесько дуже втомився». Задоволена молодь бурхливими оплесками вітала свого улюбленця. Завіса опустилася. Поспєловського негайно звільнили з театру та вручили конверт, у якому він із задоволенням знайшов свою повну зарплату. Тож, визнавши, що гроші впали з неба, запросив колег на випивку. Вечірка тривала до ранку. Лише на світанку Лешек опинився в ліжку й міцно заснув. Прокидатися було невесело… Поголений, у розкішному костюмі, постукав до кабінету директора… Поспєловський вклонився і з чарівною посмішкою сказав: «Шановний пане директоре, мабуть Поспєловський, цей пройдисвіт, напився, завдав вам багато клопоту і ви його вигнали. І це правильно. Я маю його типаж, мабуть, в мене теж є талант, і я був би радий його замінити. Що ти сказав? Шифман, захлинаючись від сміху, потиснув руку актору. Чорт забери, я вас ангажую на тих же умовах, що й того, як ви його правильно назвали, того негідника Поспєловського. Лешек, вклонившись, вийшов з кабінету директора».
Два сезони Лешек пропрацював у театрах Товариства сприяння театральній культурі. У 1935–1936 роках грав у Муніципальному театрі у Львові. Йому дуже подобалося місто, особливо ресторан «Атлас» на площі Ринок, 45 де він був частим гостем. Про візити Поспєловського до «Атласу» залишилися спогади у віршах Анджея Хцюка, польського поета та прозаїка.
Режисер Роман Невярович та актори Казиміра Скальська та Лешек Поспєловський в одній з театральних сцен
Знову до Варшави
У вересні 1936 року Лешек повернувся до Варшави, щоб приєднатися до колективу театру «Атенеум», яким керував актор Стефан Ярач і якого підопічні називали «бригадиром». В інтерв’ю журналу «Кіно» у листопаді 1936 року Поспєловський говорив: «Тепер я був заангажований режиссером Ярачем і, здається, це буде мій найкращий сезон!». Прогнози Поспєловського збулися.
Однак, навіть, у театрі «Атенеум» Лєшек не полишав свого потягу до веселощів, а сімейна атмосфера у режисера Ярача давала йому змогу ще частіше жартувати та придумувати божевільні ідеї.
Найвищий і найелегантніший кіноактор у Варшаві
Окрім театральної діяльності, що розвивалася, Лешек Поспєловський час від часу знімався у кіно. У 1934 році зіграв роль учня у фільмі «Молодий ліс» і епізодичну роль лейтенанта в «Уланських весіллях». 8 лютого 1935 року на кіноекрани вийшов фільм Міхала Вашинського «Антек поліцмейстер», в якому Лешек знявся у ролі арештованого. Того ж року він зіграв у короткометражному фільмі «Вальс Шопена». Проривною роллю в кінокар’єрі Поспєловського виявилася роль Радліча у фільмі Юліуша Гардана «Верзос». «На знімальному майданчику він поводився точно так само, як і в реальному житті. Він насправді не грав, він просто був собою весь час. Роботу на знімальному майданчику він сприймав як розвагу, тому інколи режисер дратувався, бо не міг це контролювати», — згадувала зведена сестра Лешека Маріанна Юркевич.
Прем’єра фільму відбулася 16 квітня 1938 року і отримала багато позитивних відгуків рецензентів, які також оцінили природність Поспєловського.
«Серед чоловічого складу трупи Лешек Поспєловський яскраво вирізнявся гумором, темпераментом і висококласною акторською грою, вільною від будь-якої театральності, ставши цінним надбанням для польського кіно», – писав журналіст часопису «Просто з мосту» Олександр Піскор після чергової прем’єри.
Після прем’єри фільму «Wrzos» («Верес») Поспєловський отримав запрошення на кінопроби до Голлівуду. Сестра Олега Маріанна Юркевич згадувала, що він довго думав чи підписувати контракт і їхати до США. Однак після розмови з мачухою та рештою родини він заявив, що не прийме цю пропозицію:
«Лешек ніколи не ставився до кіно так серйозно, як до театральних вистав. Саме театр був для нього справжнім мистецтвом. Моя мама завжди казала, що він любить спілкуватися з глядачами, а в кіно цього не відчувається» – розповідав син Маріанни Марк Юркевич.
«Лешек дуже часто відвідував свою родину, яка жила в маєтку в Рясниках. Моя мама любила це, і він теж. Кожного разу, коли він приїжджав, цілий день відбувалася велика вечірка. Усі з нетерпінням чекали візиту Олега. Він любив співати і мав гучний голос. Дорога до хати в Рясниках пролягала через річку, і коли Лєшек переїжджав у дрожках через міст, його було чути здалеку. Завжди співав пісню «Де моя зла мачуха?», текст якої написав сам. Так він називав другу дружину свого батька», – згадував Марк Юркевич.
Маєток Ушинських у селі Рясники біля Гощі
Маріанна Юркевич писала, що «Лешек дуже любив дітей, а діти його дуже любили. Хоча він мав репутацію плейбоя і був дуже популярний серед жінок, він завжди приїжджав до Рясників сам».
Родина артиста також охоче приходила на вистави з його участю, особливо в часи, коли він працював у Львівському театрі. Влітку Поспєловські часто їздили до Варшави. Однак сімейне щастя Лешекових батька й мачухи тривало недовго, адже Володимир Поспеловський і Маріанна розлучилися невдовзі після народження молодшого сина Дмитра. З 1936 року батько Олега Володимир Поспєловський проживав послідовно в Тучині, Гощі та Рівному, де продовжував медичну діяльність.
Модний бал
8 січня 1938 року на 16-му балу моди в готелі «Європейський» у Варшаві Лєшек Поспєловський здобув титул віце-короля моди, поступившись за елегантністю лише Адаму Бродзішу, головному улюбленцю польського кіно. 13 серпня 1939 року журналіст часопису «Kronika Polski i Świat» назвав Поспєловського «найвищим актором Варшави», оскільки він мав майже два метри зросту. Журналіст влучно охарактеризував актора, який мав «вдачу жвавого їжака»:
«Видно, що він любить влаштовувати «витівки», багато сміятися, розважатися і взагалі вести насичене і неспокійне життя. На репетиціях у театрі він поводиться як маленький хлопчик…».
Марія Нобісовна та Лешек Поспєловський в одній зі сцен вистави
У 1938 році Лешек Поспєловський зіграв роль у фільмі Євгеніуша Бодо «Королева передмістя», а перед самим початком Другої світової війни завершив роботу над роллю у фільмі «Золота маска» Яна Фетке, де зіграв графа Гучіо. Фільм вийшов у прокат під час нацистської окупації 14 вересня 1940 року.
Але театр не відпускав, Лєшек грав у варшавському театрі Атенеум. 15 січня 1938 року зіграв роль Тонні у виставі «Насолоджуймося життям» Мосса Харта та Джорджа Саймона, а також 16 квітня 1938 року в ролі Йонвала в п’єсі Альфреда Гері «Шостий поверх» — обидві п’єси поставив Зигмунт Хмілевський.22 квітня 1938 року у пресі розкритикували гру Поспєловського у п’єсі «Шостий поверх»: – «Не знаю чому, скільки разів я дивлюся на пана Лешека Поспєловського на сцені, мені здається, що цей талановитий актор взагалі не думає про роль, а постійно думає чи добре зав’язаний вузол його краватки . Що, зрештою, не так важливо».
27 вересня 1938 року відбулася прем’єра «Кабали Святош» Мольєра в постановці Станіслави Пержановської, де Лешек виконав роль Валерія. Останньою виставою театру «Атенеум» за участю артиста стали «Щасливі дні Клода» Андре Пьюже.
В ті часи польське мистецтво інтенсивно рекламувалося в популярній у Польщі газеті «Добрий вечір», фотографії усміхненого Поспєловського в компанії Янецької та Нобісовни супроводжувалися підписами на кшталт «Ми кохаємо одне одного — яке щастя! Як прекрасне життя!..»
У пресі журналістка написала: «Лєшек Поспєловський був мимовільним спокусником. Він точно передавав збентеження дорослої людини, яка втрачає почуття відповідальності…».
Це були останні щасливі часи популярного актора, адже німецька армія увійшла до Польщі уже 1 вересня 1939 року.
Війна руйнує плани
Початок Другої світової війни застав Лешека Поспєловського в Лодзі, де актор готувався до ролі у фільмі Рудольфа Фрімля «Король вампірів» . Його партнером мала бути одна з найпопулярніших польських актрис і співачок Толя Манкевичувна. «Так, весь наступний театральний сезон я проведу в Лодзі; буде справжня важка робота, бо, як зазвичай у провінційних містах, прем’єри відбуваються набагато частіше, ніж у Варшаві, але на цьому можна «виграти», — хвалився він в інтерв’ю ілюстрованому тижневику «Kronika Polski i Świat» 13 серпня 1939 року .
Восени 1939 року Лєшек також мав розпочати роботу над фільмом «Девайтіс» за мотивами роману Марії Родзевичувни. В серпні 1939 року Лєшек давав інтерв’ю «Хроніці Польщі і світу», де розповідав, що планував працювати у театрі Лодзі та на варшавській кіностудії одночасно, курсуючи на лодзинській люксторпеді, якій довіряв більше, ніж машині:
«Тепер я майже не їжджу на машині, оскільки їздив у Вільнюс і застряг на піщаній дюні в лісі за 2 години до виступу… Друга така пригода сталася з усією нашою командою в Кракові: ми пішли ловити форель. До міста Ойцова добратися було неможливо, зламалася автівка, і глядачі чекали нас у театрі три чверті години… Ні, коли ти щовечора граєш у театрі, ти маєш відмовитися від моторизації!».
Люксторпеда, швидкісний поїзд, який курсував у міжвоєнній Польщі
Ймовірно, Поспєловський перечекав цей незрозумілий вересень у Лодзі, а потім повернувся до Варшави, яка була під німецькою окупацією. Невдовзі до нього приєднався його брат Ігор з дружиною Наталією та сином Єжи, які втекли з Рівненщини після радянської окупації міста. Невдовзі після прибуття до столиці Ігор Поспєловський, ймовірно, був убитий німцями під час переправи через Віслу на човні. Про обставини смерті старшого зведеного брата Маріанна Юркевич дізналася від його вдови, з якою познайомилася після війни в таборі для переселенців. Батько Лешека, Володимир Поспєловський, у свою чергу був мобілізований як військовий лікар для польських вояків, яких привезли на лікування до Рівного. Лешек Поспєловський мав намір перевезти всю свою родину до Варшави.
Тим часом у квітні 1940 року у Варшаві почали діяти ліцензовані німецькими окупантами публічні театри. Хоча п’єси, які ставилися в театрах, проходили через німецьку цензуру, польські актори виступали перед польською публікою польською мовою, інколи навіть вносячи в п’єси патріотичний зміст. Лешеку не вистачало сцени, тому в липні 1940 року він прийняв пропозицію режисера Романа Невяровича і приєднався до акторського складу громадського театру «Комедія».
2 серпня 1940 р., він зіграв у п’єсі Пержинського «Шпигун», назва якого була змінена на «Обов’язок» через цензуру . Невдовзі після прем’єри «Обов’язку» Лешек Поспєловський раптово зник із театру і майже місяць не було відомо, що з ним сталося.
Таємнича смерть
26 вересня 1940 року в газеті «Nowy Kurier Warszawski» в рубриці «Вчора у Варшаві» була опублікована така інформація: «У квартирі по вул. Хмільній б. 50, 29-річний актор Лешек Поспєловський, член ZASP, помер після кількох днів хвороби…».
Версій причини смерті було декілька. Польський поет Станіслав Ришард Добровольський у своїй книзі «Ті дні та роки» згадував, що митець був смертельно хворим. Зовсім по іншому подавав обставини смерті Поспєловського журнал «Polska»: «Він був ув’язнений і катований німцями кілька місяців. Випущений на волю, він покінчив життя самогубством у стані повного духовного розладу». Ця версія теж була не зовсім вірною. Лешек не міг бути ув’язненим на кілька місяців, оскільки наприкінці серпня він ще виступав на сцені театру «Комедія».
Після його смерті родина Лешека Поспєловського отримала листа з інформацією про обставини смерті популярного артиста. Його мачуха Маріанна мала свою версію:
«Лешек Поспєловський йшов однією з головних вулиць Варшави, ймовірно, вулицею Новий Світ, і помітив ортодоксального єврея з чорним капелюхом і традиційними пейсами. Раптом зупинилася німецька машина, з якої вийшов німецький офіцер і почав смикати єврея за боки на очах у перехожих. Він повалив його на землю і почав бити ногами. Тоді Лешек підійшов до німця і вдарив його рукавичкою. Тоді офіцер кинувся на Лешека, забувши про єврея, і затягнув його до своєї машини. Через деякий час Лешек був звільнений і повернувся додому. Він сказав друзям, що за дві-три години його заарештують, піддадуть тортурам і розстріляють. Тому він вирішив покінчити життя самогубством». Подібну історію згадує зведений брат актора Дмитро Поспєловський у своїй книзі про родини Поспєловських і Ушинських.
Зрештою Олег Поспєловський покінчив життя самогубством 25 вересня 1940 року у віці 29 років після того, як його заарештували за захист єврея, який став жертвою насильства. За інформацією, отриманою родиною Поспєловських, художник повісився у власній квартирі, але не залишив прощального листа. Хоча про обставини смерті та похорон Поспєловського родичам актора повідомили друзі, місце його поховання досі не встановлене. Через воєнне лихоліття Поспєловські не змогли приїхати на похорон актора і ніколи не поставили свічку на його могилі.
Після закінчення Другої світової війни більшість членів родини потрапили до таборів для переміщених осіб, тобто людей, які внаслідок військових дій опинилися за кордоном і хотіли повернутися в країну чи знайти нову батьківщину. Мачуха Лешека Поспєловського та його зведені брати та сестри емігрували до Канади в 1948–1949 роках, його невістка Наталія Поспєловська виїхала до Франції, а син Ігоря Єжи Поспєловський, як повідомляється, виїхав до Австралії.
Батько Лєшека Володимир Поспєловський вирішив залишитися в Польщі і переїхав до своєї третьої дружини Надії в містечко Новий Тарг. Там він продовжив медичну діяльність, якийсь час навіть намагався стати мером міста, хоча досконало польської мови так і не вивчив. Він помер від раку 30 вересня 1964 року в Новому Тарзі у віці 80 років і був похований на міському кладовищі Скотніца.
У 2008 році зведений брат Лешека, Дмитро Поспєловський, видав у Рівному українською мовою книгу «Пам’ять і час. Історія сім’ї Ушинських-Поспєловських», в якій він описав історію свого роду та присвятив кілька сторінок пригодам свого старшого зведеного брата Лешека, який був популярним кіно та театральним актором до війни.
Олена ГУМІНСЬКА завідувачка відділу краєзнавства Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки
Література та джерела:
Поспєловський Д. Пам’ять і час. – Рівне, 2008. – 260с.
Незабаром, 5 серпня 2023 року, 19:00 даху !FESTrepublic відбудеться концерт легендарного гурту Мертвий Півень.
Легендарний гурт, відомий, в першу чергу, піснями на вірші українських поетів: Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги, Юрка Позаяка та багатьох інших.
“Ми помрем не в Парижі”, “Б’ютіфул Карпати”, “Ми так жили немов співали джаз…” – назви цих пісень проспіває майже кожен, хто любить музику.
Хто ж там буде грати в цих нових півнях? Усі з “золотого” складу: Олег “Джон” Сук (бас), Роман Чайка (гітара), Юрій Чопик (акустична гітара), Олесь Слободян (барабани) та Ярина Якуб’як (вокал). З світлою памʼяттю про Михайла Барбару та Любомира Футорського, що вже відійшли у кращі світи..
Друге пришестя гурту було б неможливим без нових музикантів – Андрій Альфавіцький (перкусія) та Юрій Рокецький (вокал).
На концерті виступить багато музикантів-друзів гурту, які спільно виконають пісні з різних альбомів. Хто це? Нехай це буде сюрприз;)
Слухайте десятий випуск Файного подкасту про палац Стецьких у Великих Межирічах, про яку розповів журналіст, дослідник, мандрівник Дмитро Антонюк.
Розташована пам’ятка у сучасній Рівненській області, неподалік траси Київ-Чоп.
У власності маєтку був парк із ботанічним садом та штучним ставом, будинки для челяді, стайня, псарня, фільварки, костел із родовим склепом. У саду розташовувалася будівля театру на кілька сотень глядачів. Окрім, того в маєтку діяла музична капела та оркестр.
Нині ж пам’ятка національного значення стоїть зачинена в аварійному стані, а про її багатства нагадують архітектурні оздоблення, яким вдалося вціліти.
«Це одна з небагатьох волинських резиденцій, у якій збереглися внутрішні оздоблення – класицистична ліпнина у головній залі. Крім цього, на сходовій клітці лишилися унікальні розписи Юзефа Маньковського», – говорить наш гість пан Дмитро.
Запрошуємо дізнатися більше про нашу історико-культурну спадщину linktr.ee/volyncastles.
Слухайте Файний подкаст та мандруйте замками Волині.
Проєкт втілюється ГО Волинська фундація за підтримки Українського культурного фонду.
В італійському містечку Торре дель Ляґо, де мешкав і написав більшість своїх славетних опер італійський композитор Джакомо Пуччіні, щороку відбувається грандіозний оперний фестиваль його імені (Festival Puccini). Цьогорічний, 69-й, стане особливим для презентації української культури. Адже вперше на фестивалі буде експонуватися виставка, присвячена Соломії Крушельницькій – українській співачці, яка врятувала оперний шедевр “Мадам Баттефляй” Пуччіні й була однією з найкращих інтерпретаторок музики композитора.
Реалізація виставки, що побудована на матеріалах фондової колекції Музичного-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, та її презентація на міжнародному Фестивалі Пуччіні стали можливими за підтримки Українського культурного фонду.
Про творчу співпрацю Крушельницької та Пуччіні, паралелі їх життєвих шляхів до призначення і світової слави, які заповідала їм доля, розповідає Галина Тихобаєва, заступниця директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові та багатолітня дослідниця життя і творчості славетної українки.
Чому саме паралелі? Напевно, тому, що порівнювати людей, їхні життєві долі чи особистісні вартості немає жодного сенсу. Зрештою, загальновідомо, що будь-яке порівняння кульгає.
Життєві шляхи Джакомо Пуччіні та Соломії Крушельницької не раз перетиналися, проте у кожного була своя доля. Паралельні світи великого італійця і видатної українки, композитора і співачки, чоловіка і жінки не раз накладалися, творячи спільний часово-просторовий контекст. Розквіт творчості Пуччіні та сценічної кар’єри Крушельницької припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Географічний простір їхніх творчих та особистих зустрічей: Кремона (1895), Парма (1898), Бреша (1904), Єгипет (1908), Віареджо, Торре дель Ляґо (1910–1920-ті роки).
Врешті, цих двох митців об’єднав світ музики і театру, якому вони були віддані та який приніс їм славу.
Витоки і родинні саги
Мала батьківщина Пуччіні – Тоскана, де в мальовничому містечку Лука 22 грудня 1858 року народився майбутній композитор. Історія роду Пуччіні впродовж п’яти поколінь не переривала музичної традиції, поступаючись в цьому лише музичній династії Бахів, шість генерацій якої служили цьому мистецтву.
Мати майбутнього композитора також походила з родини музикантів. Коли Джакомо виповнилося шість років, помер його батько, залишивши 33-річну вагітну дружину і п’ятьох дітей. Місто призначило вдові скромну пожиттєву пенсію і, зважаючи на великі заслуги родини, зарезервувало для сина посаду органіста в кафедральному соборі. У такий спосіб майбутнє хлопчика було визначене, і ніхто не сумнівався, що він продовжить традицію своїх шанованих предків.
Мала батьківщина Соломії Крушельницької – Галицьке Поділля, наймальовничіша частина України. Саме тут у селі Білявинці 23 вересня 1872 року народилася майбутня співачка. Коріння роду Крушельницьких сягає XIV століття, коли Соломіїні предки отримали від короля Володислава Ягайла шляхетство і помістя Крушельницю на Прикарпатті. Представниками давнього і чисельного роду Крушельницьких були переважно священники – найосвіченіша і найбільш діяльна верства тогочасного суспільства. Вони виконували не лише свої душпастирські обов’язки, а й брали активну участь у культурному та громадському житті своїх парохій. До прикладу, дідусь Соломії по матері о. Григорій Савчинський був відомим письменником, вченим, фахівцем із садівництва та городництва. Батько, о. Амвросій Крушельницький, окрім теології здобув музичну освіту. Він вправно грав на скрипці, знав кілька іноземних мов, зокрема італійську; був добре обізнаний із європейською історією, мистецтвом, літературою. У Білій керував церковним хором, створив сільський хор, в якому з дитинства співала Соломія, її сестри та брати, навчав нотної грамоти, співу та гри на скрипці хлопчиків із сусідніх сіл. У цьому середовищі формувався світогляд і талант майбутньої співачки. Проте згідно з традицією, що зберігалася з покоління в покоління, її майбутнє було визначене – донька священника повинна була одружитися зі священником.
Джакомо Пуччіні
Знаки долі та добрі Ангели
Доля покерувала так, що саме нашим героям судилося розірвати родинну традицію, яка тривала століттями: Джакомо не став органістом у рідному місті, а Соломія не стала дружиною священника.
Як вважають біографи Пуччіні, поворотним моментом його життя став день 11 березня 1876 року, коли у Пізі він почув «Аїду» Верді, слава і тріумфи якої вже на той час були легендарними. Позаяк у скромного органіста грошей на потяг не було, то він з друзями йшов до Пізи пішки 24 кілометри. «Аїда» справила на Джакомо незабутнє враження. Інстинкт, який до цього часу дрімав у ньому, прокинувся. Згодом композитор, згадуючи цю подію, напише: «Коли я почув “Аїду” в Пізі, то зрозумів, що для мене відчинилося вікно музики».
Для Соломії Крушельницької такою подією стало розірвання заручин.
У великій сім’ї о. Амвросія Крушельницького було двоє синів і шість доньок. Коли дівчата підросли, почали приїжджати до Білої хлопці-семінаристи, щоби знайти собі наречену. Один із них, Зенон Гутковський, вподобав Соломію (до речі, таким чином також залишив своє ім’я в історії). Заслав сватів і з дозволу батьків заручився з нею за рік до висвячення (згідно з канонами Греко-католицької церкви, майбутній священник міг одружитися лише до прийняття священичого сану). Проте виявилося, що майбутньому чоловікові не подобається, що його наречена захоплюється музикою і співом. Соломія була в розпачі й наважилася звернутися до батька з проханням скасувати весілля. Прийнявши дуже складне та непопулярне у своєму середовищі рішення, о. Крушельницький розриває заручини доньки. Згодом він зробить усе можливе, щоб вона отримала найкращу музичну освіту і здійснила своє покликання стати співачкою. Соломія платила батькові безмежною любов’ю, вдячністю і великою повагою. По його смерті писала до одного зі своїх приятелів: “Ви цілком вірно вгадали причину мого мовчання – глибокий сум, що охопив мене. Адже два тижні тому помер мій любий батько. В його особі я втратила ідеальну людину, вірного друга і, нарешті, безмежно близьку і дорогу мені душу”.
Через кілька років Соломія привезла з Флоренції пам’ятник, який був встановлений на могилі батьків. І нині на сільському цвинтарі у Білій серед звичайних хрестів височить антична колона з білого каррарського мармуру, біля підніжжя якої похилилася жіноча постать з лірою в руці. На пам’ятнику викарбувані слова: “Найлуччому мужові, найлуччому батькови. Честь єго розумови, єго серцю”.
Для Джакомо Пуччіні такою постаттю була мати. “Мій добрий ангел” – так називав її. Вдова зі шістьма дітьми на руках, незважаючи на бідність, зробила все можливе і неможливе, щоб послати сина на навчання в Мілан, коли рідна Лука виявилася для нього затісною. Вона використала всі свої зв’язки, зверталася навіть до королеви і домоглася для Джакомо стипендії.
По смерті матері вдячний син кладе на її домовину лавровий вінок, подарований друзями після успішної прем’єри його першої опери “Вілліси”, а кілька років по тому на вшанування її пам’яті офірує органи до костелу “Сан Ніколо” в Луці. Про розпач композитора свідчить його лист до сестри з Мілану: “Думаю весь час про неї і снилася мені цієї ночі. Сьогодні я пригнічений як ніколи. Які б тріумфи не отримував я від мистецтва, ніколи не буду цілковито задоволеним, тому що бракує мені дорогої Мами”.
Соломія Крушельницька. Мілан, 1896 р.
Мілан: студентські роки
У 1880 році Джакомо Пуччіні, легко склавши вступні іспити, став студентом Міланської консерваторії, закладу зі славними музичними традиціями. Йому пощастило з учителями та приятелями. Юнак потоваришував з композиторами Амількаре Понк’єллі, Альфредо Каталані, П’єтро Масканьї.
Про свої студентські будні пише у листах до матері: “Прокидаюся вранці о пів на дев’яту і якщо маю лекції, то йду на них. Якщо ні, трохи граю на фортеп’яно. Мені досить недовго, але треба грати. … О п’ятій іду на скромну вечерю, справді дуже скромну, і їм зупу по-міланськи, правду кажучи, досить смачну. Потім запалюю сигару і йду на прогулянку до галереї. Після повернення працюю трохи над контрапунктом, але без гри, бо вночі не можна грати. Нарешті лягаю до ліжка і читаю 7–8 сторінок якоїсь повісті. Таке моє життя”.
Через 13 років (восени 1893) до Мілана приїжджає Соломія Крушельницька, щоб вдосконалити свою вокальну майстерність. Вона вже завершила навчання у Львівській консерваторії в професора Валерія Висоцького та успішно дебютувала на сцені театру Скарбека в опері “Фаворитка” Ґ. Доніцетті. На цій виставі була присутня відома італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка тоді гастролювала у Львові. Саме вона порадила Соломії продовжити навчання на батьківщині bel canto. Амвросій Крушельницький позичив в банку 2000 ринських та особисто привіз доньку до Мілана. З ними приїхала й Олена, старша сестра Соломії, щоб допомагати їй у побуті. Згодом вона напише у спогадах: “Заїхали в Мілано до Bellincioni, яка поручила на учительку Фаусту Креспі (Fausta Crespi). Батько із Соломією пішли до Креспі. Соломія зробила добре враження на Креспі. Вона сказала, що у Соломії лірично-драматичне сопрано, а не мецо-сопрано і що треба переучуватися. Батько на це погодився, оставив Соломію у Беллінчіоні, а сам вернув в Білу. Грошей Соломії не вистарчило на довго, бо оплата за науку співу була дуже висока. По кількох місяцях гроші вичерпалися. Креспі зорієнтувалася в ситуації і заявила, що буде вчити Соломію безплатно”.
Соломії Крушельницькій також щастило з друзями та наставниками. Фауста Креспі стала для неї не лише педагогом, а й приятелькою, а також першим імпресаріо співачки на початку її сценічної кар’єри. Вона щиро захоплювалася своєю ученицею. У листі до А. Крушельницького писала: “Як хотілося б мати у школі розумних і здорових духом учениць, схожих на мою улюблену Саломею. Це було б для мене втіхою. Та, на жаль, Саломея є тільки одна. Досі я ще не бачила жодної дівчини, що хоча б трохи скидалася на неї! Саломея не тільки артистка душею, а й справжня людина, обдарована всім над міру!”
Юна Соломія швидко адаптувалася у новому середовищі завдяки таким рисам свого характеру, як рішучість, оптимізм, наполегливість. У листах до Михайла Павлика, свого наставника та повірника, Соломія розповідає про себе, студентські будні та дозвілля: “Поки молодість служить, цілою душею хочу зарвати світла науки, а що не зможу, по мені другі будуть учитися”. “Найбільше можу працювати над музикаліями – 6 годин денно, – а решту часу досхочу лишається на читання та кореспонденцію”.
“По обіді зійшлося троха народу з артистичного світа, та й урядилисьмо імпровізований концерт. …То не можна собі й вифантазувати щось кращого, як товариство артистичне, в котрім чоловік може знайти пречудну розривку в вільних хвилях від праці”.
Соломія Крушельницька і Джакомо Пуччіні (стоять), Ельвіра Пуччіні і Чезаре Річчоні (сидять) з друзями. Каїр, 1908 р.
Театр як призначення долі
Пуччіні та Крушельницька реалізували свої творчі можливості в театрі. Він приніс їм успіх та славу.
Джакомо Пуччіні називають останнім видатним італійським композитором, який повністю присвятив себе оперному жанру. Його творчість була нерозривно пов’язана зі сценою і, як вважають музикознавці, поза нею фактично тратить свої чари.
Композитор написав 12 опер, найвідоміші з них – “Манон Лєско”, “Богема”, “Тоска”, “Мадам Баттерфляй”, “Джанні Скіккі”, “Турандот” – донині не сходять зі сцен театрів. Композитор мав щасливий дар сценічного бачення, а свою прив’язаність до театру сприймав як призначення долі. У листі до Адамі (1920) він писав: “Коли я народився багато років тому, всемогутній Бог діткнув мене малим пальцем, сказавши: “Пиши лише для театру – вважай – лише для театру”, – і я слідую цьому найвищому призначенню”.
Пуччіні, на відміну від інших композиторів, не пробував себе в інших сферах діяльності. Ця обмеженість була радше не вадою, а чеснотою, бо усвідомлення свого покликання і меж власного таланту дали йому можливість вповні використати свою інтуїцію, створити свій неповторний стиль – «пуччінівську» оперу. Знаючи досконало закони театру, психологію публіки, маючи чудовий смак і почуття міри, він, на думку музикознавців, у цьому навіть перевершив Ваґнера і Верді.
Соломія Крушельницька здобула свою славу також у театрі, зробивши кар’єру як оперна співачка. Вона створила на сцені більше пів сотні неповторних образів, що дивували сучасників, захоплювали музичних критиків і назавжди залишилися в історії театрального мистецтва. Її порівнювали з видатними драматичними актрисами. Українська співачка отримала титул “оперна Дузе” в Італії, а польські критики вважали, що “від часу Моджеєвської варшавська публіка не бачила актриси, яка змогла б так, як Крушельницька, виповнити собою сцену”.
У репертуарі Соломії Крушельницької були чотири опери Дж. Пуччіні – “Манон Лєско”, “Богема”, “Тоска”, “Мадам Баттерфляй”.
Творча співпраця митців почалася з постановки опери “Манон Лєско” у грудні 1895 року в театрі “Massimo” (Кремона). Це був дебют нашої співачки на італійській сцені та її перша зустріч з композитором. Олена, яка супроводжувала сестру під час її виступів, згадувала: “На останній репетиції був присутній Пуччіні з дружиною і дочкою. Я сиділа з ними в залі, а Пуччіні, Соломія та інші співаки проводили репетицію на сцені. Вся родина Пуччіні ставилася до нас дуже сердечно. Ми часто зустрічалися, ходили на прогулянки, і наше знайомство поступово переросло у дружбу”.
Успіх Крушельницької перевершив усі сподівання. Газета “L’Independente” назвала її “una Manon deliziosissima” (чудова, “апетитна” Манон) і писала, що публіка відразу зрозуміла – перед нею “першорядна, дуже цінна, хоча й дуже молода артистка”.
У січні 1898 року співачка вперше виступила в “Богемі” на сцені театру “Regio” в Пармі, вибравши цю оперу для свого бенефісу. “Gazzetta di Parma” відзначала: “Найбурхливіші оплески, що прозвучали вчора ввечері, оплески захоплення і вдячності, були призначені саме для неї, і Крушельницька, що вперше виступила в образі Мімі, не забуде того тріумфального хрещення, яке вона прийняла перед пармською публікою…”
1903 року наша співачка збирала лаври, виступаючи у знаменитому “San Carlo” (Неаполь). Оглядач часопису “Il Pungolo” захоплено писав про її участь в “Богемі”: “Крушельницька – це справжня артистка як співачка і як драматична виконавиця. Вона здається мені найдосконалішою Мімі, яку я будь-коли бачив”.
Отож, без перебільшення можемо стверджувати, що успіхи Крушельницької сприяли становленню та сценічному розквіту опер Пуччіні.
Проте найбільша перемога композитора і співачки була попереду.
Велика перемога
У травні 1904 року музичний світ Італії облетіла сенсаційна звістка: “Українка врятувала оперу Пуччіні “Мадам Баттерфляй”“.
Хроніку цих подій подає Р. Кортопассі у своїй книжці “Повернення Баттерфляй в рідне гніздо Торре дель Ляґо”.
Соломія Крушельницька – Чо-Чо-сан в опері Дж. Пуччіні “Мадам Баттерфляй”
У грудні 1903 року Джакомо Пуччіні завершив роботу над створенням нової опери “Мадам Баттерфляй”. Працював над оперою з великим піднесенням і задоволенням: його зачарувала маленька японочка, екзотичний колорит її батьківщини, захопила можливість створити щось нове, незвичайне. Композитор був переконаний, що створив найкращий свій твір, тому для прем’єри обрав міланський “La Scala”, найпрестижніший театр Італії. Блискучий склад виконавців – Розіна Сторкіо, Джовані Дзенатело, Джузеппе де Лука, Клєофонте Кампаніні (диригент) – гарантував перемогу.
Прем’єра відбулася 17 лютого 1904 року, і цей день став … найгіркішим у мистецькій кар’єрі Пуччіні. Сучасник композитора, італійський музикознавець Л. Сбрана писав: “Поставлену на сцені міланського театру “La Scala” оперу “Чо-Чо-Сан” публіка освистала. Тріумфальні успіхи композитора впродовж багатьох років умить були забуті. Гальорка, ложі, партер змагалися між собою в найрізноманітніших формах відкритої обструкції”.
Пуччіні болісно переживав невдачу. Він згадував: “То був жахливий вечір. … Наступного ранку продавці газет ходили під моїми вікнами біля “La Scala”, вигукуючи: “Фіаско маестро Пуччіні!” Якийсь час мені здавалося, що більше не зможу написати жодної ноти”.
Композитор, який вважаючи осуд публіки і критики несправедливим, вірив у щасливе майбутнє свого твору, тому продовжував працювати над його вдосконаленням. За кілька місяців він підготував другу редакцію опери. Після цього перед ним постало питання, кого запросити для виконання партії Чо-Чо-Сан? Хто з артисток погодиться співати в опері, яка провалилася? Хто зможе, як писала тодішня преса, “перемогти в боротьбі за відвоювання втраченого прапора, за поновлення лаврового вінка, з якого пообскубували листя?” Тоді він звернувся до Соломії Крушельницької. І хоча для Соломії ця роль була не типовою, адже її більше приваблювали героїчні, а не сентиментальні образи, вона прийняла пропозицію без вагань.
28 травня 1904 року в театрі “Гранде” маленького містечка Бреша, що недалеко Мілана, відбулася друга прем’єра оновленої опери “Мадам Баттерфляй”. Успіх був цілковитим. По закінченні опери композитор і артисти, відповідаючи на палкі вітання, сім разів виходили вклонитися схвильованим слухачам.
“Соломія Крушельницька, яка вразила усіх силою драматизму і блискучим акторським талантом, була справжньою тріумфаторкою вистави”, – писав Рінальдо Кортопассі.
Ось тоді музичний світ облетіла сенсаційна звістка: українка врятувала “барвистого метелика” Пуччіні. Газети навперебій писали, що своїм успіхом опера завдячує прекрасній українській співачці. Щасливий композитор підписав свій портрет: “Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй. Джакомо Пуччіні. Торре дель Ляґо. 1904” – і подарував його Крушельницькій.
Співачка з незмінним успіхом виступала в цій опері на сценах театрів Італії, Португалії, Аргентини, Єгипту. Вона виконала роль Баттерфляй у найбільших театрах світу сто разів. “Після сотої вистави Соломія сказала Пуччіні, якому повернула радість успіху і віру в своє мистецтво: “Сто вечорів Баттерфляй… тепер – баста!” І віддала йому свою, вже освячену славою, партитуру”, – писав Джорджо Папасольї.
Місця сили
Артистичне життя Пуччіні та Крушельницької вимагало постійного руху і змін. Співачка, виступаючи на сценах найпрестижніших театрів, відвідала понад пів сотні міст у різних країнах світу. Композитор, мандруючи слідом за своїми операми, теж побував на чотирьох континентах. У цій часово-просторовій круговерті важливо для митців знайти час і місце для відновлення сили.
Для Пуччіні таким місцем було Торре дель Ляґо поблизу відомого курорту Віареджо. Мальовнича місцевість, віддалена від міського шуму і галасу, стала для нього ідеальним місцем для творчої праці та відпочинку. Тут були написані всі його наступні опери, за винятком останньої – “Турандот”. Тут, врешті, композитор знайшов по смерті місце вічного спочинку. Перебуваючи тривалий час за межами Італії у зв’язку із постановкою своїх опер, він прагнув якнайшвидше повернутися у Торре дель Ляґо, місце, яке називав “раєм на землі, королівством із 120 мешканцями і 12 будинками”.
Вілла Дж. Пуччіні в Торре дель Ляґо. Поштівка.
У листі з Парижа до свого приятеля художника Феруччо Паньї він писав з ностальгією та притаманним йому гумором: “Чудовий Ферро, я заздрю Тобі, а Ти мені. Так уже влаштований світ. Я народжений для життя у Торре, а Ти в Парижі. Я при грошах, а Ти – ні. Я мрію про зелень лісу, а вона в Тебе є. Спраглий – як сніг сонця, як кава цукру, як Річчоні місця в сенаті – спокою гір, долин, лісу, червоного заходу. Словом, всього того, що твій пензель увічнює з такою незмінною впертістю!”
Для Соломії Крушельницької таким місцем сили стало курортне містечко Віареджо на березі Тирренського моря. Ще на початку століття вона часто приїжджала сюди на відпочинок, а з 1910 до 1939 року Віареджо стало постійним її осідком. Одружившись з італійським адвокатом Чезаре Річчоні, який, до речі, кілька разів обирався на посаду мера цього міста, вона разом з чоловіком мешкала на бульварі Кардуччі у будинку, знаному всім як вілла “Salome”.
Соломія Соломія Крушельницька з чоловіком Чезаре Річчоні. Віареджо, 1920-ті рр..
Джорджо Папасольї, своєрідний літописець Віареджо, писав: “І ось сталося так, що після великих тріумфальних успіхів на обох берегах океану Соломія Крушельницька одного дня кинула якір в тихому Віареджо, і це багатьом з нас дало можливість познайомитися з нею особисто. Оповиту легендами і славою, її радісно зустріло це місто, а коли люди ближче запізналися з нею, то почуття приязні переросло в справжню любов”.
“Пройнята почуттям надзвичайної гідності, вона була шляхетною і щирою. В її характері легко вгадувалися риси слов’янської душі. Вона відразу ж зайняла належне їй місце серед славнозвісних осіб, поруч з Пуччіні, що жив тоді у Торре дель Ляґо, але був завсідником Віареджо, з Елеонорою Дузе (близько 1915 року), Грацією Деледда, Леонкавалло, який оселився у непоказному особнячку поблизу соснового гаю”.
Вона стала, вважав Папасольї, невід’ємною частиною історії цього міста: “Здавалось, вона народилася і сформувалася для нього, або тодішнє Віареджо було створене для неї”.
Соломія Крушельницька в Торре дель Ляґо, 1920-і рр.
Харизма
Потужним джерелом харизматичності наших героїв був кордоцентризм. Соломія ще в юності постановила: “Я тримаю за Шевченком: Дай, Боже, серцем жити і людей любити”. “Він був великий і шляхетний, його любили на батьківщині. Як музикант – йшов за голосом серця, як людина не мав жодного ворога”, – сказав П. Масканьї, почувши сумну звістку про смерть Пуччіні.
Сучасники захоплювалися не лише їхнім талантом і майстерністю, а й щирістю та людяністю. Джакомо Пуччіні та Соломія Крушельницька зажили світової слави, реалізувавши себе як митці та яскраві особистості.
Італієць і українка… Композитор і співачка… Об’єднані світом музичного театру…
Щорічний Міжнародний Фестиваль Давньої Музики у Львові у 2023 році пройде з 8 по 15 серпня. Цьогоріч він є ювілейним і відбудеться під егідою проєкту «Україна. Музи не мовчать», започаткованого Львівською національною філармонією імені Мирослава Скорика з повномасштабним військовим вторгненням Росії в Україну.
Насичена історія Фестивалю — з 2003 року — спонукає пригадати безмір непересічних подій для української культурної сцени. Адже це єдиний в Україні фестиваль, що в такому об’ємі й на такому професійному рівні представляє давню музику різних європейських країн — вокальну та інструментальну, церковну і світську, оперну та ораторійну. Заснований відомим музикантом Романом Стельмащуком та, після його передчасної смерті продовжений керівницею знаного вокального ансамблю «A cappella Leopolis»Людмилою Капустіною, цьогоріч фестиваль вкотре пройде за опіки Львівської національної філармонії. Всі його концерти будуть присвячені Роману Стельмащуку.
Впродовж 6 концертних днів буде представлено 5 виняткових програм з творів українського та європейського Середньовіччя, Ренесансу, бароко й раннього класицизму. На Фестивалі Давньої Музики виступлять відомі українські виконавці, а також іноземні учасники з Польщі (клавесиніст Марек Топоровський), Німеччини (Норберт Роденкірхен) та Франції (Бенджамін Беґбі).
Пілігрим рушає в невідому дорогу, як і слухач знайомиться з музичним твором. Проте кожну дорогу, як і найкращу музику, можна досліджувати заново. І стільки ще безвісних шедеврів приховано від нас завісою часу! Світ знайомиться з давньою українською музикою, і виявляється, що вона плекала кращі здобутки та творила нові закони у світовому масштабі. Тому підназвою Фестивалю стане фраза «Пілігрими незвіданого шляху». Навіть попри воєнний стан в Україні, артистичне життя повинно продовжуватись, і в найскладніших умовах нагадувати нам про переможну життєздатність та цінність мистецького вислову від далекого минулого до ще незнаного майбутнього.
Календар подій
З 8 по 10 серпня відомий німецький музикант Норберт Роденкірхен проведе майстер-класи для українських флейтистів та сеанси імпровізації з львівськими музикантами в Експериментальній студії електроакустичної музики Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Він також прочитає лекцію під назвою: “Нові звуки в старовинній музиці / Старовинні звуки в новій музиці”.
У рамках творчої лабораторії разом з Норбертом Роденкірхером відомий львівський музикант-мультиінструменталіст Всеволод Садовий стане учасником освітніх лекцій-презентацій, що ознайомлять слухачів з питаннями сучасних виконавських технік у давній музиці, та архаїчних технік – у сучасній. У фокусі дослідження – природні паттерни ранньомузичних практик: інтерес до звукоутворення, інструментарію, музичної форми – як віддзеркалення культурної еволюції та розвитку свідомості.
Ювілейний ХХ Фестиваль складає шану тим митцям, що знаходяться в засвітах, але залишили по собі неоціненні скарби служіння людству. Це й Роман Стельмащук, ідейний натхненник та засновник Фестивалю (1965–2015), і Олександр Козаренко — композитор, піаніст, музикознавець, що цьогоріч покинув мистецьку спільноту (1963–2023). 10 серпня камерний хор “Глорія” Дивовижно, як поєднуються в його творчості екстравагантне захоплення авангардом, сокровенні біблійні мотиви та правдиве українське єство. Дивовижно, як багато незвіданого залишається нам, музичним пілігримам: тож “напнемо вітрила” — й розпочнемо.
11 серпня запрошуємо на зустріч-музикування давніх друзів, палких апологетів свого високого ремесла та дослідників потаємних глибин давнини. Впевнені, вона підведе до нового етапу в становленні клавесинного виконавства у Львові: як і назва концерту спрямована в майбуття, так і всі ми очікуємо на сходження епох і творіння на небачених вершинах. В програмі виступу Світлани Шабалтіної та Марека Топоровського — найкращі зразки музики, що приховує пам’ять про шляхетні часи європейського світанку. Не очікуйте змагання титулами чи битви за визнання майстернішого: адже чи знайдуться рівні обом музикантам взагалі?..
Вечір музикування утрьох 12 серпня відкриє секрети того, якими складними манівцями мандрують людські душі, аби порозумітись. Обрані твори визнаних європейських авторів викликають абсолютно дитинну відкритість до навколишнього світу та беззахисність, а ще — переконують у вищості того незбагненно прекрасного мистецтва давніх віків, перед яким ми схиляємо голови в задумі. Такий спектр емоцій можна відчути всього кілька раз в житті: його даруватимуть Уляна Макєєва (гобой), Сергій Гаврилюк (барокова скрипка) та Анна Іванюшенко (клавесин).
Повертаючись до теми подорожі 13 серпня пройде Закриття Фестивалю у Львові. Мандрівка також може бути алегоричною, навчаючи слухачів про внутрішню подорож до спокути та самопізнання. У північному, язичницькому світогляді тіло й душа померлого царя мандрували до місця останнього спочинку невідомим шляхом. Холодні північні моря несли загартованих у боях чоловіків, які тікали від біди або шукали дружнього берега. Ця програма всесвітньо відомого колективу “Sequentia”, що вдруге приїздить до України, у складі Бенджаміна Беґбі та Норберта Роденкірхена досліджує деякі з цих аспектів середньовічного мандрівника та його світу.
Ця фестивальна подія повториться 15 серпня і у Києві. А 14 серпня відбудуться “Музичні мости”: відома українська клавесиністка Анна Іванюшенко переконана: «Музика бароко завдяки своїй гармонії та абсолютно безкорисливій красі здатна лікувати душі». Яких іще настроїв чекати на цьому концерті, що звів мости над творчістю українських — та європейських композиторів? Витончені “Таємничі перешкоди”, актуальні “Канонади” й багато інших відкриттів у мандрівці країнами Німеччини та Франції презентує дует майстрів бароко Львівської національної філармонії.
У вівторок, 1 серпня 2023 року, о 18.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Міри Бачкур “Гетсиманський сад”.
На персональній виставці художниця представить нову серію графічних (цианотипія) творів виконану на основі власних аналогових фото, а також власноруч зроблене ягня, а після 7 серпня: відеофіксацію перфомансу з жертвоприношенням (спаленням) цього ягняти.
Міра Бачкур народилася у 1990 році у Львові. Навчалася у Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша та Львівській національній академії мистецтв, факультет дизайн інтерʼєру.
Афіша виставки Міри Бачкур “Гетсиманський сад”
З 2014 року займається виключно мистецтвом, найбільше живописом. Відтоді її роботи експонувалися і перебувають в приватних колекціях в Україні, Австрії, Туреччині, Індії, Німеччини, Англії, Іспанії, Тайвань, Італії, США та Ізраїлі. Міра Бачкур здійснила персональні виставки: «Ліміт», «Результат», «Medel», «Vice Versa».
Художниця протягом останніх декількох років працює з темою жорстокості, жертовності і милосердя. Під час війни Міра продовжує розвивати тематику своєї творчості, оновлюючи лише засоби та форму висловлювання.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
