Ці фото походять із колекції Зофії та Яна Влодків у Національному архіві Польщі.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Фото: Szukaj w archiwach.
Чим особливий Lemberg Music Festival? Це перший фестиваль у Львові, де велика кількість реп-артистів об’єдналися з благодійною метою. Адже в такий нелегкий час для України, музика стає засобом єднання і підтримки. Тож 100% прибутку скерують на потреби українського війська.
На сцені !FESTrepublic у рамках фестивалю виступлять виконавці з різних напрямків українського репу та хіп-хопу. Серед них: BOTASHE, ХАС, Гоня, POLAMAV, Артем Лоік, Макс ТТ, Ритмовар, Рижуня, Білий Бо, Шершень, ХЛОПЕЦЬ, PROBLEMA, Levyy MC, Гура, TOF, ALCO Brothers,DJ’s, DJ Shon і TWOCRAVE.
Lemberg Music Festival 2023 обіцяє стати не тільки яскравою музичною подією, але й можливістю вкотре подякувати нашим захисникам та зібрати кошти для них.
“Ми впевнені, що це буде незабутня подією для всіх прихильників музики та тих, хто готовий допомогти нашим захисникам! Приходьте 24 вересня на !FESTrepublic! Чудова атмосфера забезпечена!” – запрошують на фестиваль організатори VINIL Concert agency.
Квитки вже у продажу за посиланням:https://bitly.ws/UeBp
Ольга МАКСИМ’ЯК
Скориставшись давніми дружніми стосунками, зустрівся з Орестом під час репетиції щоб трохи більше розпитати про цю його постановку. Розпитувати особливо не довелося, адже Огородник сам з захопленням про неї розповідав.
— Розкажи, що таке «ТАПООК»?
— «ТАПООК» – це Театр Актуальної П’єси Ореста Огородника. Задумувався він як театр, як правило, сучасної п’єси, як театр п’єси у моєму виконанні до якої звик львівський глядач: «Кризи», «Останнього гречкосія», «Блазня мимоволі», «Безодні», «Соло для мідних труб». Тобто як п’єси на важливі, болючі теми суспільства. Він так задумувався і він таким і буде насправді. Хоча перша п’єса, якою я відкриваю цей проєкт «ТАПООК», якщо дасть Бог його запустити і він відкриється, це не буде п’єса мого авторства. Це буде п’єса французького комедіографа Марка Камулетті, яка увійшла в Книгу рекордів Гіннеса, як п’єса, яка найчастіше показувалася на сценах театрів світу – понад десять тисяч разів.
— Чому саме ця постановка відкриє «ТАПООК»?
— Чому так сталося? З наступних причин. Я готував свою п’єсу, яку я до речі написав на приміщення Першого театру, я її одразу туди готував, у нас уже були перші репетиції. Я зараз не буду розкривати усіх секретів, тому що якщо доживемо і все буде добре ми ще цю п’єсу зробимо. Це мала бути п’єса на двох-трьох осіб, яка мала відкривати сучасний театр «ТАПООК». Але паралельно з цією роботою я працював в Театрі Заньковецької над п’єсою «Боїнг-Боїнг» «Літаючі жінки» Марка Камулетті. Вона мала йти в Театрі Заньковецької, не на основній сцені, планувалася сцена в Будинку офіцерів, яка на даний момент відпала з планів театру взагалі. Але в театр прийшло нове керівництво, все змінилося і новий керівник вирішив, що така п’єса як «Боїнг-Боїнг» не мала би визначати обличчя Театру Заньковецької, що театр має трішки інший курс і напрямок розвитку. Відповідно робота до цієї п’єси була зупинена в Театрі Заньковецької. Але оскільки до цього часу ми працювали над нею майже два місяці і розвели більше половини вистави і всі були в процесі, і в курсі, і всім подобалась ця робота, і всі отримували від неї задоволення, включно зі мною та всіма акторами, мені просто стало шкода матеріалу, роботи акторів, своєї роботи і я вирішив запропонувати акторам зіграти її в Театрі актуальної п’єси Ореста Огородника «ТАПКУ» як першою п’єсою, якою цей театр буде відкриватися на сцені ТЮГу з яким домовилися про оренду.
Так народилася саме ця п’єса в репертуарі театру «ТАПООК», яка 1-2 жовтня буде представлена перед публікою, на її розсуд, на її радість, я сподіваюся, на її оплески і аплодисменти. А сама ідея за мною довго ходила. При чому, що з самого початку вона була навіть не моя. Я щиро і віддано на сто відсотків працював во ім’я Театру Заньковецької і ніде крім нього себе я не бачив і не хотів бачити. Все що я робив і писав, всі ті п’єси, які тут пройшли це лише верхівка айсберга. Насправді я написав понад 20 п’єс і вони різні, розмаїті і не всі сюди прийшли, і не всі сюди пішли, і не всі тут були потрібні. Але я себе дуже довгий період, ще десь років п’ять тому, не уявляв себе десь з якимось проєктом за межами театру. І коли стала змінюватися вся ця кон’юнктура мені люди збоку почали пропонувати і говорити на тему чи не хотів би я спробувати все те, що я не міг зробити в Театрі Заньковецької зробити своїми силами чи, можливо, десь на стороні, можливо в якомусь антипризовному проєкті.
І перший проєкт, який я готував ще три роки тому, це була «Криза 2». З чого це почалося. Директором в театрі був ще Андрій Олександрович Мацяк і перша «Криза» в нас пройшла понад 220 разів, йшла дванадцять років, мала шалений успіх і у нас з’явилася ідея написати її продовження. Першу «Кризу» списати, вона вже своє віджила. Мені дали «добро», сказали пиши п’єсу, я півроку її писав, а потім прийшов, щоб її ставити, а мені сказали: «До побачення. Цієї п’єси тут не буде, бо ми так вирішили».
Я тоді зібрав акторів, ми провели репетиції, у нас 12 чи 14 березня мала бути прем’єра, але 24 лютого почалася війна і все розпалося, відпало, розлізлося, розбіглося і цей проєкт так і не був зреалізований. Хоча актори також працювали у вільний від роботи час. Вони мені повірили, вони за мною пішли. Єдина заковика там була в тому, що було багато дійових персонажів. П’єса писалася під Театр Заньковецької і там було чотирнадцять дійових персонажів. А робити антрепризу на стільки дійових персонажів фінансово зовсім не вигідно, вона має нараховувати максимум сім чоловік. Але ця ідея була, вона тоді пропала, хоча п’єса є. Я думаю її якось з часом опублікувати.
Потім була наступна ідея, бо я все ж таки вирішив не здаватися і цю справу доробити. І зараз ми виходимо на фінішну пряму, як би нам важко не було, як би не було проблематично домовлятися за репетиції, місце, збирати акторів, котрі зайняті всі в різних репетиціях поза цією виставою на своєму основному місці праці. Тобто ми якось того воза тягнемо і я думаю, що якщо ми туди вкладаємо стільки свого серця, доброго гумору і любові, то результат з цього всього мусить бути в будь-якому випадку. Який він буде це вже судити, дай Бог, глядачеві, якого я запрошую 1-2 жовтня в Перший театр для дітей та юнацтва на виставу «Літаючі жінки».
— Про що ти ставиш виставу?
Можна повернутися саме до питання Театру актуальної п’єси. У мене є сторінка у фейсбук, вона так і називається «ТАПООК» театр актуальної п’єси Ореста Огородника, я там про ці речі пишу і говорю. Там є роз’яснення всіх цих історій. Я вважаю, що актуальне п’єса це не тільки та п’єса, яка тут і зараз про те, що відбувається зараз. Актуальна п’єса – це актуальна тема. А є певні теми, які актуальні завжди. Це тема батьків-дітей, тема зради, патріотизму, тема любові, яка є актуальною завжди. За великим рахунком вся хороша, класична світова драматургія є актуальною завжди і вона також може бути представлена в театрі «ТАПООК» як актуальна п’єса. Просто під сьогоднішню точку зору.
Що стосується вистави «Літаючі жінки», вона мені сподобалась тим, що у ній немає дуже глибоких філософій, роздумів. Вона не спонукає глядача про щось здогадуватися, робити великі висновки. Це чиста комедія, вона призначена для того, щоб люди прийшли, відпочили, забули про свої буденні клопоти, проблеми, які їх оточують і на дві з половиною години поринули у вир хороших емоцій.
Сама п’єса про любов. Її гасло: «Одна або декілька. А якщо одна, то хто саме?». Тобто в житті кожної людини, як правило молодої, чоловіка чи жінки, поки вони не одружені буває дуже багато дилем. Вони можуть мати кілька претендентів на цю, скажемо так «посаду», чоловіка чи жінки. І кожен з нас через це проходив і кожен з нас з цим стикався. Це дуже актуальна тема вибору. Кого ж тобі з такого квітника красивих жінок чи чоловіків обрати ту єдину чи того єдиного з ким потім залишитись на все життя. І п’єса нас застає в розпалі саме цих перипетій, коли двоє молодих людей, а навколо них три прекрасні дівчини і «вариться цей борщ». Тобто хто, з ким, куди і як. Тим більше, що комедія положень є в тому, що всі дівчата стюардеси і мають свій точний графік коли приїжджають до нашого міського мачо, який всіх трьох обкручує. Він архітектор, живе у Франції , має розклади всіх літаків, має три чарівні стюардеси: француженку, американку і німкеню, які в певний час до нього приїжджають і живуть певний час на правах його наречених. Він усім їм запропонував вийти заміж, сказав, що вони його наречені і вони між собою не перетинались, бо графік польотів складено так, що вони прилітають і відлітають виключно у конкретний час. Так він живе вже довший час. І жодна з них не здогадується про існування двох інших.
І в один прекрасний момент «Боїнг» запускає новий літак з потужними двигунами, який літає в двічі швидше ніж попередні. Їх усіх пересаджують на нові рейси, які всі збивають докупи і всі дівчата одночасно приїжджають в одну квартиру. Це зав’язка п’єси. А вже як вона розвивається в одній квартирі між цими жінками і двома чоловіками, бо до головного героя приїздить ще його товариш з села, ботан, який дуже хоче бути міським мачо. І як вони сходять з розуму та викручуються з цих ситуацій, щоб три дівчини, живучи в одному будинку, не перетнулись і не зустрілись, на цьому будується весь сюжет п’єси . Хоча врешті решт вони зустрічаються.
Тому це чиста комедія положень для того щоб згадати свою юність, молодість, як це колись було у тебе чи, можливо, як зараз в твоїх дітей, або в тої молоді, бо п’єса перш за все молодіжна, яка прийде та впізнає у цьому всьому себе , свого друга чи знайомого, однокурсника. Було б добре, щоб студенти прийшли, бо це в першу чергу для них. Це вистава молодих для молодих. І відповідно переглянувши отримати заряд азарту, хорошого настрою і хоча б на день забути про загальні проблеми. Тому запрошуємо 1-2 жовтня, Перший театр для дітей та юнацтва, «Літаючі жінки».
— Дякую за цікаву розповідь! Побачимось на прем’єрі.
Ну що ж, сподіваюся, ви заінтриговані достатньо, щоб дочекатися прем’єри. А тим часом рекомендую придбати квитки, бо чим далі зволікаєте. тим менше шансів потрапити на виставу. Буде людно. Пахне мега-аншлагом.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Популярною львівською каварнею була кнайпа Лєваковського, який, щоб привабити австріяків, говорив з ними німецькою.
Інтереси влаштовувалися вечорами в залях редутових. Вхід туди коштував під час контрактів п’ятнадцять крейцарів, за порядком пильнував комісар з офіцерами.
Товариські прийняття влаштовували пані Гумецька і пані Коссаковська, остання мешкала в покоях каноніцьких при церкві святого Юра в апартаментах архиєпископа Кіцького. А цілим товариством верховодили Казимир Жевуський і Михайло Вельгорський. Цей останній був товаришем Костюшка і Жана-Жака Руссо.
Тихе львівське життя сколихувалося щойно при візиті з якихось відомих людей. Коли прибув до Львова Костюшко, тлуми люду супроводжували його, де б він не з’являвся. Побував у Львові і Казанова, якого привіз сюди його кумпель Штрассольд, колишній директор львівської поліції. Казанова гостював у Потоцького в Христинополі. Побувала тут і авантурниця Віттова, коханка Щасного Потоцького, котра прославилася своєю вродою, а ще князь де Нассау, відомий оригінальними і бурхливими пригодами.
Австрійські дами виявилися такими розпусними, що корінні львів’яни жахалися. Дами приймали і виганяли коханців, як лакеїв. Їхні чоловіки також шукали пригод і знаходили їх з великою легкістю. Розпуста дійшла до такої міри, що любов у вищих і найвищих товариських колах стала предметом торгів, фахом, якому чоловіки завдячували утримання і фортуною на старість.
Один з учасників цього веселого життя, прибувши до Львова без шеляга, доробився грою і любов’ю протягом трьох тижнів власної карети з парою чудових жеребців, люксового верхового румака, коня для машталіра, камердинера, станґрета (кучера) і цілої кам’яниці.
Із записів у щоденнику Охоцького дізнаємось, що взимку на запусти був щодня коли не бірґербаль, то пікнік, а як не пікнік, то редута. І всюди повно, всюди тлумно, всюди молодь по пару разів з місця на місце перебігала. Опріч товариських зібрань не бракло й публічних видовищ, бо ж був театр польський Богуславського і німецький Булли, які представляли драму, комедію, оперу, балет і пантоміму. “До касина Гехта прибувають екіпажі, – описував очевидець, — з них висідають пани і пані, що вилискують золотом і оздобами. Пишні важкі карети аж сліплять очі срібними та золоченими оздобами, біля них порскають чудові коні і крутиться служба в ґальонованих ліберіях.
Льокаї вбрані на французький манір у панчохах і напудрованих перуках, пажі в гішпанських строях, гінці в чорних кашкетах з китицями зі страусових пер, їздові льокаї в плащах зі срібними петлицями і в шпічастих шапках, чудацьки вбрані гайдуки з косичками і пейсами на скронях, у крислатих капелюхах, обтислих уніформах і чорних чобітках. Одне слово багацько різної галайстри бігає, метушиться, розчищаючи дорогу для своїх панів”.
Аристарх БАНДРУК
Джерело: https://karpaty-ua.org.ua/
«Контрапункт» – виставка художніх робіт, що складається з кількох серій, створених від початку повномасштабного вторгнення.
Різні за настроєм і тематикою, всі вони є рефлексією актуальних подій: від особистих розмірковувань про крихкість людського життя до переосмислення пейзажного жанру, котрий перестає бути тлом для драматичних подій – пейзаж сам стає подією.
Також кожен відвідувач зможе отримати авторську листівку, долучившись до благодійного збору коштів на потреби ЗСУ.
Виставка триватиме з 23 вересня до 22 жовтня, гостинно запрошує кавʼярня «Мазурек»!
Наталка СТУДНЯ
Про цю пам’ятку ми більше розкажемо у черговому випуску Файного подкасту замками Волині. Нашим гідом буде журналістка, історикиня та генеалогиня Тетяна Яцечко-Блаженко.
«Олика була вибрана невипадково. Це – досить мальовнича місцевість і, крім того, знаходиться на перетині торгових шляхів та поруч біля великих міст», – зазначає пані Тетяна.
Перша згадка про Олику відноситься до 12 століття та належала луцькому старості. А уже у 16 столітті переходить у власність до князів Радзивіллів. Засновником вважають Миколу «Чорного». Будівництво замку він розпочав у 1564 році.
Замок впродовж століть не раз руйнувався та навіть був перебудований у палац, втім функції оборонної споруди у ньому залишилися.
«Найцінніше – це те, що замок зберігся до наших часів. А друге – у Волинському краєзнавчому музеї та Художньому на території Луцького замку є виставки, колекція картин. На них зображені представники родини Радзивіллів, можемо побачити, як вони виглядали, яким був побут. Це дуже цінне джерело, яке вдалося зберегти після Другої світової війни», – говорить історикиня.
Більше про Олицький замок слухайте у подкасті, де ви дізнаєтеся про:
Подкаст доступний на різних платформах: Spotify, Applepodcasts, Soundcloud, GooglePodcast linktr.ee/volyncastles
Давайте з нами до Волині милуватися величними твердинями.
Файний подкаст замками Волині – проєкт, що втілюється ГО Волинська фундація за підтримки Українського культурного фонду.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Досліджуючи історію появи на мапі Рівного цього будинку та його функціонального використання в різні часи, можна переконатися, що з ним пов’язано чимало цікавинок з минулого нашого міста. Окрім князів Любомирських історія цього будинку тісно переплітається з історією Рівненської гімназії, створеної у 1839 році. Саме до комплексу будинків гімназії (з 1872 року реального училища) мало не 100 років він і належав. Однак, як свідчать документи, ще до появи в Рівному гімназії в будинку на розі сучасних вулиць 16 Липня і Драгоманова містився набагато старіший навчальний заклад. Та про все по-порядку.
Як відомо, перша віднайдена візуальна згадка про цей будинок — це його позначення на знаменитому “Плані замку, садів та частини міста Рівне” Яна Якуба Бургіньйона, про який рівняни дізналися завдяки дослідженню професора Петра Ричкова. А старожили міста розповідали, що ще їхні батьки й дідусі-бабусі називали ту будівлю “яничаркою”, бо буцімто в часи князівські там була кордегарда (караульня, сторожка) при брамі, через яку був один із в’їздів до палацово-паркового ансамблю Любомирських. І на варті там стояли яничари — вояки так званого потішного війська князя. Про цей будинок ідеться також в угоді між Фридериком князем Любомирським і університетом Святого Володимира від 23 листопада 1835 року про перенесення Луцької гімназії, яка тимчасово розташовувалась у Клевані, на постійне розташування до Рівного.
У наведеному фрагменті цікавою є згадка про той перший навчальний заклад нашого міста — приходське училище, і розміщувалось воно в будинку на розі сучасних 16 Липня-Драгоманова, 59. Ось що розповіла заступник начальника відділу Державного архіву Рівненської області Людмила Леонова: “Відомо, що власники Рівного Юзеф і Людвика Любомирські опікувалися приходським училищем (так званим фундушевим, тобто, створеним на фундуш — пожертву) у Рівному. Точна дата заснування приходської школи (училища) в нашому місті невідома. Але це був перший навчальний заклад у Рівному, який відносять до XVII століття. Імовірно його засновницею була Катажина Острозька заміжня за Великим Канцлером Коронним Томашем Замойським. До її посагу серед інших міст входило й Рівне. Відомо, що Юзеф і Людвика Любомирські, які з 1803 року стали опікунами училища, зобов’язались збільшити фундуш, тобто пожертви, на потреби закладу. Зокрема, на зарплату вчителю 45 рублів і доплату учням-відмінникам по 4,5 рублів. З 1819 року опікуном училища став їхній син Фридерик. Як ідеться в історичній довідці директора гімназії Радкевича, Фридерик Любомирський зобов’язувався забезпечити приходське училище кам’яним будинком, але про який саме будинок мова, не уточнюється, однак… В угоді з університетом від 1835 року йдеться про передачу гімназії саме будинку на теперішній 16 Липня, 59, причому зазначається, що, окрім уже розміщеного там приходського училища і його викладача, там же можуть розміститися ще й викладачі новоствореної гімназії. Отже, можна припустити, що приходське училище розміщувалось у нашому будинку в період з 1819-го по 1835-й роки.”
На плані будівель, які належали Рівненській гімназії 1849 року позначено і будинок на сучасній 16 Липня, 59 як помешкання директора гімназії, і місток кам’яний, через який був вхід на територію палацово-паркового ансамблю Любомирських. Отже і припущення, що в будинку на сучасній 16 Липня, 59 дійсно могла бути вартівня (“яничарка”) також цілком імовірне.
А нещодавно Людмила Леонова знайшла в Державному архіві Рівненської області ще один цікавий документ датований 1860-м роком, у якому також згадується наш історичний будинок.
“Це план садиби полковниці Юзефи Павлової, – розповідає Людмила Леонова. – І на цьому плані на розі вулиць Новодворської (сучасна 16 Липня) і Гімназійної (сучасна Драгоманова) позначено наш будинок як такий, що належить гімназії.”
Ще два цікавих документи, що зберігаються у Держархіві Рівненської області, показала Людмила Леонова. Один — доповідна записка шкільного інспектора директору Рівненського реального училища (колишньої гімназії) від 2 вересня 1903 року з приводу ремонту в будинку. У документі наводиться перелік виконаних робіт, зокрема, облаштування печей для обігріву, певні внутрішні перепланування, прибудова для різних господарських потреб з правої сторони будівлі, що виходить у двір.
“Цей документ пояснює, чому фундаменти деяких будинків, і, в тому числі, предмета нашого дослідження, були заглиблені в землю, – розповідає Людмила Леонова. – У цьому документі ідеться про те, що 15 березня 1885 року комісією було здійснено санітарний огляд Казначейської площі і вулиці Директорської, в результаті якого було виявлено, що площа і вулиця невимощені, і в деяких місцях являють собою “жидкую і глубокую грязь в відє лунок, канавкі для стока води…”, що спричинює сильний сморід і таке інше (див. документ). Для того, щоб запобігти цьому комісія пропонує підняти мощення на вулиці до рівня “казьонного шосе”. “
Як розповіла Людмила Леонова, у міжвоєнний період будинок на теперішній 16 Липня, 59 також активно використовувався. Зокрема певний період його займала польська державна гімназія ім. Костюшка. Затим — дирекція громадських робіт, шляховий відділ, адміністрація державного архітектора інженера Сікорського. У книзі реєстрації нерухомого майна за 1935 рік зазначається, що в будинку було 10 кімнат, 2 кухні, один склад та дві кімнати господарського призначення. У 1940 році будинок було націоналізовано, і там розмістилась комунально-експлуатаційна частина Рівненського гарнізону.
Під час німецької окупації будинок значився як державна власність. А після вигнання німецьких окупантів, з 1945-го по 1959-й роки в ньому мешкали приватні особи. Зокрема, військові з евакуаційного шпиталю, службовці військового гарнізону, студенти фельдшерсько-акушерських курсів, єврейська родина, яка повернулась з евакуації.
Будинок на 16 Липня, 59 є не лише унікальним екземпляром давньої міської забудови, подібних якому в Рівному не збереглося, а й відкриває нам невідомі факти з історії нашого міста. А доки суд ще не поставив крапки в цій багаторічній скандальній історії (міська влада намагається достроково розірвати договір оренди), громадськість міста обговорює подальші перспективи існування багатостраждальної кам’яниці. Нещодавно відбулося засідання круглого столу, присвячене історичній долі та перспективі збереження будівлі колишньої кордегарди – однієї зі складових втраченого палацово-паркового ансамблю князів Любомирських у Рівному. Громадська організація “Українсько-польський союз імені Томаша Падури” за фінансової підтримки Fundacja Wolność i Demokracja зініціювала проєкт “Кордегарда Любомирських. Нові перспективи польсько-української співпраці”. Зокрема пропонується облаштувати в будинку на 16 Липня, 59 спільний громадський польсько-український центр. Однак невмолимий час залишає усе менше шансів цьому старожилу міської забудови дочекатися вирішення його долі остаточно непоруйнованим…
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
“Співзвучати із цим гостинним садом, з його тонкими вигинами, з червоним спалахом яблука, із жовтим і цегловим… з теплим і напівпрозорим…. з білим і блакитним…
Дихати, співати, бути у спокої і знову вдихати… На довгому видосі віднаходити голос… Віддавати у простір…
Така потреба, не просто забаганка! Малювати найтонші лінії світла, бути спільним звуком… Додавати любові…
Запрошуємо, друзі, бо без Вас цього не відбудеться і холод осені безборонно остудить наші душі…
Що плануємо:
Вхід безкоштовний – нам важливо популяризувати народну пісню, також будемо вдячні за Ваші донати на розвиток проекту: https://send.monobank.ua/jar/4bASyffhPg ” – пишуть у події на фейсбук організатори заходу.
І саме цього вечора відбудеться музична демонстрація нових інструментів, які зможете почути у видатних творах Арнольда Шенберга та Йоганнеса Брамса.
Тобіас Рот (США), концертмейстер групи альтів Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії: “Я давно уже зрозумів, що працюю з дуже хорошою групою альтистів, однак в Україні не завжди є можливість грати на добрих інструментах. Мені хотілось знайти шлях, як забезпечити їх кращими інструментами, бо вони цього заслуговують, але я не знав, як це втілити, на той момент — це здавалось фантастикою. Однак сталося так, що помер мій батько і заповів мені деякі кошти. Завдяки цим грошам я придбав нові інструменти. Ця моя благочинна ініціатива є також і шаною моєму батькові, адже він був концертмейстером, хореографом і підтримував мене, коли я був в Україні”.
Квитки: https://soldout.ua/booking/1253-cameral-studies-presentation
Ольга МАКСИМ’ЯК
1. Радянський Союз порушив ряд підписаних ним міжнародних домовленостей, зокрема,
а) “ризький” мирний договір з Польщею від 18 березня 1921 р.,
б) польсько-радянський Пакт про ненапад від 25 липня 1932 р.,
в) Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики (відомий як пакт Бріана-Келлога), котрий підписали і Польща, і СРСР.
2. Дії Радянського Союзу чітко підпадають під Конвенцію про визначення агресора 1933 р., котра була підписана і Польщею, і СРСР (до речі саме СРСР був ініціатором розробки цього документу).
Цитую: агресором був той хто здійснить “объявление войны другому государству; вторжение своих вооруженных сил, хотя бы без объявления войны, на территорию другого государства; нападение своими сухопутными, морскими или воздушными силами; хотя бы без объявления войны, на территорию, суда или воздушные суда другого государства; морскую блокаду берегов или портов другого государства; поддержку, оказанную вооруженным бандам, которые, будучи образованными на его территории, вторгнутся на территорию другого государства, или отказ, несмотря на требование государства, подвергшегося вторжению, принять, на своей собственной территории, все зависящие от него меры для лишения названных банд всякой помощи или покровительства”. Чітко і ясно.
3. Свої дії СРСР виправдовував тим, що “Варшава, как столица Польши, не существует больше. Польское правительство распалось и не проявляет признаков жизни”. Але, на той момент Варшава захищалась, а польський президент, уряд і верховний головнокомандувач знаходилися на польській території.
Саме вступ Червоної армії змусив їх залишити країну, що сталося вночі з 17 на 18 вересня.
4. Польський посол В.Гжибовський на знак протесту відмовився приймати ноту радянського уряду, яку йому зачитав заступник наркома закордонних справ Потьомкін. Тому нота так ніколи і не була вручена офіційно, її переслали до польського посольства кур’єром.
5. Посла було викликано до наркомату приблизно о 2.00 за московським часом, він прибув туди приблизно о 3.00. На цей час радянські війська вже перейшли кордон і зав’язали бої з польськими прикордонниками.
Піші розвідувальні партії радянських кавалерійських дивізій (аналог сучасних ДРГ) перейшли Збруч о 2.00 і почали ліквідацію польських застав, аби розчистити дорогу власним військам.
Однак тихо зробити цього не вдалося, польські прикордонники чинили опір, котрий у деяких місцях, як наприклад у Гусятині, тривав до післяобідніх годин.
6. В початкові плани Москви входило створення на землях між Бугом, Сяном і Віслою Польської РСР і включення її шляхом скликання “народних зборів” (аналогічних західноукраїнським і західнобілоруським) до складу Радянського Союзу. Однак, від цих планів відмовилися, а вказані території “поміняли” з німцями на Литву.
Андрій РУККАС
Джерело: Історична правда
Метою виставки є продемонструвати об’єктивну фіксацію різноманітних напрямів творчості викладачів-практиків різних поколінь кафедри скульптури ЛНАМ. Тут буде представлено твори реалізовані за період незалежності України у широкому діапазоні виражальних засобів, стилів та напрямів, від реалістичної скульптури до абстрактної пластики та інсталяції, які демонструють поліваріантність творчих підходів митців.
Ярослав Скакун, Володимир Одрехівський, Іван Микитюк, Василь Гурмак, Василь Гоголь, Олександр Ярема, Олександр Гончарук, Василь Одрехівський, Ярослав Костко, Павло Бондар, Тарас Данилюк, Тарас Мороз та Роман Мисько – це ті митці, чиї роботи можна буде побачити в експозиції виставки. Куратор виставки Василь Одрехівський.
Кафедра скульптури є відкритою для кожного, хто є, був чи може стати її частиною. Кожен митець є окремою ідентичністю, який реалізує своє право на самовираження. Сила – у свободі, різноманітті та єдності.
Наталка СТУДНЯ
“… Такі події-концерти відбуваються раз на кілька років. У Бразилії одна із найдавніших українських діаспор. Там зараз більше 400 українських діючих церков І зараз вони дуже сильно підтримують, переживають і моляться за Україну. І хоч там зараз зима (від +15 до +30), у мене було три виступи у Куритібі і «українському» Прудентополісі. Вразило, наскільки вони шанують традиції, звичаї, історію і культуру України і як виховують дітей, як вони ловлять кожне моє слово про війну в Україні. Тепер у містах Бразилії в українських музеях залишаться прапори від 1-го прикордонного (донецького) загону¸ а також футболки від хлопців 11 прикордонного загону (Ділянка відповідальності від Бахмута до Авдіївки). На жаль, державна політика офіційної Бразилії про війну росії проти України вдається «незрозумілою», але українці у владі стараються переконувати їх у іншому. У штаті Парана українці зробили з рудої землі великі сільськогосподарські центри і я мав нагоду бачити як працюють українські родини на таких землях. Я міг би залишитись і на довше, бо гарних українок там багато…” – з усмішкою пригадує артист.
“…Такі незабутні поїздки і концерти залишаться гарними спогадами на все життя. Я закохався в українців ще більше, я вражений природою Бразилії і звичайно статуєю Христа Спасителя, океаном із пляжами і неймовірними заходами сонця в Ріо-де-Жанейро. Тримаю зв’язок із усіма бразилійськими друзями до нашої перемоги і дякую за велику підтримку…”
P.S. ЗАЛІСКО — Заслужений артист України, співак, автор пісень зі Львова, на сцені вже 30 років, випустив 10 альбомів, два з яких вийшли в Канаді і Америці. Загалом у ЗАЛІСКА 315 000 підписників у соц.мережах, його відео мають більш ніж 38 000.000 переглядів і це тільки на YouTube !!! За перші 10 місяців війни разом з мистецькою «Командою «А» зібрали майже 6 000.000 ₴ для збройних сил України. А у 2023 році із співаком JULIK-ом зібрали на закордонних концертах (Італія, Іспанія, Греція,Чехія) більше 30 000 Євро на допомогу ЗСУ.
Ольга МАКСИМ’ЯК
В. Садловський в 1904 виконав проект входу до крамниці І. Старка на пл. Галицькій, 1, 3. Піотрович там же у 1909 змонтував на даху велику металеву рекламу з нічною підсвіткою. А. Захаревич в 1913 запроектував вивіску-емблему з нічною підсвіткою кінотеатру “Фрашка” на вул. Академічній, 8. Світлові електричні реклами у 1910-1914 активно розповсюджувались у Львові. Оформленням сецесійних вітрин та вивісок (наприклад, для ресторану Тепферів), розробкою рекламних об’яв, етикеток, товарних знаків, упаковок багато займався С. Дембіцький.
Найцікавішими творами «малої архітектури» були торгівельні й трамвайні павільйони та газетно-журнальні кіоски. У 1903 на пл. св. Духа (І. Підкови) постав літній павільйон «Віденської кав’ярні» розмірами 16х12 м, зроблений повністю з металу (конструкції виконала фірма «3. Піотрович і Я. Шуман». В 1905 спочатку на Гетьманських валах (просп. Свободи), а потім в інших місцях з’явились нові павільйони на трамвайних зупинках – простої геометричної форми з елементами сецесії в оздобах, з електричним освітленням та годинником. Пізніше, в 1909-1910, було встановлено павільйони з відділенням для пасажирів і туалетами (проект інженера Б. Вишневського). Утилітарна функція цих споруд добре поєднувалась з лаконічним зовнішнім виглядом у стилі раціональної сецесії.
Газетно-журнальні кіоски бюро С. Соколовського, виконані з дерева, металу, скла і кольорової кераміки у загальній сіро-блакитній гамі, зі стилізовано-бідермеєрівським завершенням, у 1906 були поставлені на площах Марійській і Галицькій, Гетьманських валах, на площі біля залізничного вокзалу і на початку вул. Личаківської. За планами А.Захаревича у 1909-1910 були виконані кіоск, ліхтарі й огорожа в сквері на пл. Галицькій. Проекти двох типових міських павільйонів (трамвайного і для продажу фруктів), з відгомоном орнаментального модерну в лініях дахів, виконали у 1912 В. Мінкевич і В. Дердацький, ескізи таких споруд робили Т.Обмінський і В. Долинський. Невідомий архітектор поч. ХХ ст. залишив проекти торгових павільйонів у закопанському стилі, з підкресленими характерними елементами народного дерев’яного будівництва і черепичним дахом.
Центральну частину міста, особливо вул. Карла-Людвіга, Гетьманські вали, площі Марійську, Галицьку та Бернардинську влітку 1909 прикрасили сталеві електричні ліхтарі у вигляді великих стилізованих канделябрів на опорах висотою близько 5 м, зроблені в Чехії. Водночас проекти вуличних ліхтарів у сецесійному стилі запропонував майстер виробів з художнього металу Войцех Косіба.
Джерело: Бірюльов Ю. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
У Львівській філармонії 14 вересня о 19:00 пройде святковий концерт.
Символічним початком програми стане Концерт „Пам’яті Василя Барвінського” для фортепіано з оркестром. Трагічна доля та великий талант Барвінського продовжують плекати мужність, відданість своїй країні та незламність. Для Віктора Камінського, також уродженця Тернопільщини, Барвінський став одним з орієнтирів на творчому шляху.
“Leopolis concerto grosso” Віктора Камінського називають зізнанням в любові до міста, ця музика якнайкраще увібрала в себе звукові ландшафти Львова: звучання органу величних храмів, раптові зміни динаміки та настроїв єднаються в музиці, як і контрастні барви історії самого Леополіса. В “Leopolis concerto grosso” Віктор Камінський використав дві теми невідомого автора з табулатури XVI століття, яку свого часу розшифрував саме Мирослав Скорик, чим вшанував пам’ять багаторічного колеги.
Квитки: https://soldout.ua/booking/1252-anniversary-of-victor-kaminsky
Ольга МАКСИМ’ЯК
Зі вступним словом виступила вчителька фізичного виховання, керівник волейбольного гуртка Оксана Жук. Вона наголосила на великих заслугах Івана Боберського як професора Академічної гімназії на початку ХХ ст., зокрема у сфері руханки і змагу. Далі виступив доктор історичних наук, професор, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрій Сова. Його доповідь, проілюстрована маловідомими світлинами та документами, стосувалася основних віх життя Івана Боберського. Особливу увагу було звернено на його педагогічну працю. Особливістю заходу стало те, що його проведено в будинку, де упродовж 1906–1918 рр. працював Іван Боберський.
У своїй доповіді Андрій Сова наголосив, що перші кроки як педагог Іван Боберський зробив у ІV цісарсько-королівській гімназії у Львові (1899–1900) та цісарсько-королівській гімназії у Дрогобичі (1900–1901). Саме в цих навчальних закладах він почав використовувати набуті в Європі знання з німецької мови та теорії і методики фізичного виховання. Упродовж всієї своєї педагогічної праці в Академічній гімназії та її філії у Львові (1901–1918), приватній жіночій семінарії Українського педагогічного товариства (1903–1905) та українській жіночій гімназії СС Василіянок (1906–1914) у Львові Іван Боберський зумів зробити чимало для освітнього розвитку української молоді. Він навчав німецької мови, завідував німецькомовною бібліотекою, запровадив у навчальний процес уроки фізичного виховання, заклав підвалини сучасного українського тіловиховання, заснувавши «Український спортовий кружок» і «Дівочий спортовий кружок».
За роки праці в Академічній гімназії Іван Боберський (з 1901 р. – учитель, а з 1905 р. – професор) зібрав таку німецькомовну бібліотеку для забезпечення, якої не мала жодна українська гімназія в Галичині. У цьому йому допомогли меценати, учителі та професори гімназії й самі гімназисти. Щороку, завдяки їхнім старанням, бібліотека поповнювалася новими надходженнями. Іван Боберський у цій справі і сам подавав належний приклад для наслідування. Відомо, що ще у перший рік своєї педагогічної діяльності (1901/02 н. р.) він пожертвував для бібліотеки 129 книг. Вихованець гімназії Степан Шах про цю бібліотеку згодом писав: «Бібліотеки рівнож не мали свого приміщення; шафи з книжками стояли в клясових кімнатах. Найліпше випосажена була німецька бібліотека для учнів, але це вже особиста заслуга проф[есора] І[вана] Боберського».
Іван Боберський був суворим і вимогливим педагогом. Навчав уважності, дисциплінованості, відповідальності, ощадності, цілеспрямованості. Очевидно, через відому зі спогадів його учнів вимогливість отримав в середовищі гімназійної молоді промовисте прізвисько «Холєрський». Водночас залишався приязним і доступним для гімназистів. Педагогічна праця Івана Боберського відзначалася експериментуванням і новаторством. На уроках гімнастики він уміло поєднував елементи європейських систем гімнастики з українськими традиційними народними формами – іграми, забавами і розвагами.
Оскільки заняття були наповнені елементами німецької, шведської та чеської національних гімнастичних систем, то й терміни, які їх позначали були іншомовними. Іван Боберський почав шукати і запроваджувати власні, українські національні відповідники для означення іншомовних понять, що вживалися у цьому процесі. Зокрема, саме заняття гімнастикою, основою якої є рухова активність, він називав «руханкою», ранкову гімнастику – «прорухом», зал для занять – «рухівнею», а спорт «змагом». Для означення цілого напряму діяльності вживав слова «тіловиховання», «тілесне виховання».
Іван Боберський особистим прикладом надихав українське гімназійне середовище до руханкових занять і до навчання (у 1930-х роках Євген Коновалець згадував, що найбільше вплинуло на формування його світогляду: «три найважливіші моменти моєї молодости це: проф[есор Іван] Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією»). Неодноразово можна було побачити, як Іван Боберський на уроках руханки (інколи вони відбувалися на «Кайзервальді» («Цісарському ліску»), «Вульці» та інших місцевостей Львова) бігав з гімназистами, грав з ними в копаний м’яч (футбол), ситківку (теніс), гаківку (хокей), їздив на лещетах (лижах), проводив з учнями піші мандрівки околицями Львова, містами і селами Галичини, в Карпатах. Так, 29 вересня 1910 р. він з 28 учнями 8-б класу провів мандрівку навколо Львова.
Як організатор, Іван Боберський зумів максимально використати можливості, які мали тоді українці у Львові, для розвитку і популяризації руханкової справи, зокрема матеріально-технічну базу українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» та Академічної гімназії.
Навчально-методичні праці Івана Боберського, які увійшли до опублікованих на сторінках звітів гімназій: «Забави і гри рухові» (1904), «Забави і гри рухові, часть друга» (1905), «Забави і гри рухові, часть трета. Копаний мяч» (1906), «Рядові вправи» (1909), «Ситківка» (1909), «Лавчина і щеблївка» (1910), «Прорух» (1912) та ін., – використовувалися на уроках гімнастики та в діяльності «Українського спортового кружка» і «Дівочого спортового кружка» й були дуже популярні на українських землях у складі Австро-Угорщини, Російської імперії та в діаспорі.
Після виступу Андрій Сова провів вікторину, в якій взяли активну участь не тільки учні а й учителі Львівської академічної гімназії. Переможці отримали поштівки з серії «Українське тіловиховання». Далі відбулася автограф-сесія нового видання Андрія Сови «Іван Боберський (1873–1947): український націєтворець». Присутні змогли ознайомитися з сучасною літературою на тіловиховну тематику, яку видали Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського, Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка та Центр незалежних історичних студій.
Участь у заході взяли пластуни і пластунки 3 куреня імені Івана Виговського, 43 куреня імені Пилипа Орлика та куреня імені Дніпрової чайки. Це особливо важливо, адже Іван Боберський стояв біля витоків цієї організації в 1911 р., зокрема долучився до формування організаційних та ідеологічних засад «Пласту»; завдяки його зусиллям і фінансовій допомозі в перші роки діяльності організації були опубліковані пластові методичні видання, спеціальна література, які стали підвалинами для розвитку пластового руху. На його переконання, «Пласт має виобразувати горожан і оборонцїв вітчини. Є се забава в державу і оборону. Молодїж заздалегідь збирає досьвід і силу, щоби прийти в поміч кождому ближньому і в поміч вітчинї».
Іван Боберський постійно надавав консультативну допомогу керівництву «Пласту», популяризував пластову ідею, багато зусиль доклав до того, щоб згуртувати молодих викладачів та активних діячів руханкових і спортових товариств й організаційно спрямувати їх на розбудову «Пласту». Упродовж усього свого життя він не втрачав контактів з провідними діячами пластового руху, вивчав історію та методику виховання скаутів різних країн світу, а своїми здобутками щедро ділився з діячами пластового руху.
Андрій СОВА
історик
Отже, народилася Віра у 1913 р. у родині провідних культурних діячів Галичини Іларіона та Анастасії Свєнціцьких. Як і багато відомих нам діячок ОУН, Віра навчалась у гімназії сестер Василіанок. Класним керівником дівчини була легендарна Олена Степанів (служила в Українських Січових Стрільцях). Тому не дивно звідки дівчина мала революційний запал.
Закінчивши гімназію у 1932-му, навчалася у Львівському університеті, де обрала батьківських фах – мистецтвознавця. З 19 років вона працювала в Українському національному музеї. Тоді ж стала членом ОУН. Разом із Катериною Зарицькою, Дарію Гнатківською та ще двома підпільницями ввійшла до «дівочої розвідувальної п’ятірки».
У 1934-му починаються гучні судові справи проти ОУН, польська влада заарештовувала багатьох підпільників. Півроку Віра провела в одиночній камері львівської тюрми «Бригідки». А вже у травні 1936-го – як свідок на знаменитому «Львівському процесі» (у справі вбивства міністра Пєрацького). Була оштрафована на 200 злотих за відповідь українською мовою.
У час Другої світової війни Віра оберігала музейні цінності у Львові, а вже осінню 1948-го заарештована радянськими спецслужбами. Вирок – 25 років таборів за приналежність до ОУН. Проте мистецькі кола Львова, зокрема художниця Олена Кульчицька, протестували проти вироку і підпільниці зменшили термін до 10 років.
У 1956-му Вірі Свєнцицькій дозволили повернутися до Львова, де її чекала родина і понівечений радянською владою музей. Усі свої подальші роки жінка присвятила музейній справі, дослідженню та вивченню ікон, науковій діяльності. У цьому вона матиме успіх, попри пильний нагляд радянської влади.
Уявити собі, працівниця львівського музею, жінка-дослідниця, мистецтвознавця могла мати таке яскраве минуле! Очевидно, що боротьба Віри Свєнцицької ніколи не припинялася, мала інші форми, але завжди з українським змістом.
Померла пані Віра 21 травня 1991 року.
Наталка СТУДНЯ
Виставка організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) в співпраці з Медіатекою «Мультиплекс». Куратор Ігор Ткачик.
На виставці представлені світлини, які зафіксували історичні моменти, що відбувалися 17 вересня 1989 року у Львові. Автор фотографій – активний учасник національно-демократичного руху кінця 1980-х – початку 1990-х рр. Богдан Гладун.
17 вересня 1989 року комуністична влада планувала гучно відзначити 50-річний ювілей возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Відзначення відбулось, але не за планами комуністичних ідеологів.
Національно-демократичні сили, Греко-Католицька Церква, яка на той час знаходилась на нелегальному становищі, організували небачену за розмахом і масовістю акцію, в ході якої засуджувалося так зване возз’єднання, репресії і терор проти церкви, українських суспільних інституцій і простого люду.
Саме в цей день вулиці Львова заполонила величезна маніфестація, яка рухалась від центру міста до Собору Святого Юра. За різними оцінками в ній взяли участь від 150 до 200 тис. людей.
До та після відкриття виставки традиційно пригощатиме Кава Старого Львова.
Ігор ТКАЧИК
“Відмінність цих творів в історії: один твір був написаний понад двісті років тому, а інший – у 1975 році, коли мені було десять. Їхні автори розмовляють різними мовами різних часів. Але обидва опуси – про те саме: про силу людського духу й те, що відбувається, коли зло перетворює людську слабкість на опір”, – Пол Манн
З оркестром “INSO-Львів” Пол Манн співпрацює вже не один рік. Цього разу диригент приїхав також щоб висловити свою підтримку та солідарність.
Про своє перебування в Україні він зазначив наступне: “Музиканти здатні розрадити, відновити енергію та емоційну підтримку тоді, коли це найбільше потрібно. Єдине значуще, що я в силі зробити під час війни, – те, що ладен запропонувати як музикант”.
Відкриття свого 25-го сезону Оркестр “INSO-Львів” присвятив нашим захисникам та захисницям.
“Колись нас надихали сміливі мрії та музичні експерименти. Та сьогодні ми черпаємо силу від неабиякого героїзму, який щодня демонструють українські захисники й захисниці на фронті”.
Ольга МАКСИМ’ЯК
