Парафіяльний костел у Тернополі: проект будівництва та вигляд фасаду у 1930-х роках
Освячена 11 листопада 1908 року велична неоготична споруда тернопільського парафіяльного костелу спершу милувала око містян, забезпечувала охорону міста від пожеж, а потім служила орієнтиром для артилерії при його обстрілі та врешті-решт злетіла в повітря від вибухів для розчищення площі під радянський універмаг, відкритий у 1959 році до річниці “великої жовтневої революції”.
Польська громада у місті Тернополі за часів Австро-Угорщини тривалий час не мала власного парафіяльного костелу. Перший римо-католицький храм у місті — костел святого Яна Хрестителя – був спалений турками. Для богослужінь тут довго використовували Домініканський костел (нині – Собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ), будівництво якого разом з монастирем розпочалося за фундаторства коронного гетьмана Речі Посполитої Юзефа Потоцького всередині 18-го століття.
“Брак парафіяльного костелу 120 років відчували жителі міста Тарнополя, тому було створено товариство святого Юзефа, щоб зібрати внески. За 6 років було зібрано значну суму – 60 000 корон (орієнтовно 6 млн грн відповідно до теперішніх цін, – авт.)”, – писала у 1904 році газета Nowości Illustrowane.
Отець Болеслав Твардовський, ініціатор спорудження храму. Nowości Illustrowane, 1904 рік
Справа із спорудженням храму значно пожвавилася після призначення у 1902 році на парафію до Тернополя 38-річного львів’янина отця-прелата Болеслава Твардовського (згодом він став архієпископом РКЦ та львівським митрополитом). Молодий та ініціативний священник знайшов порозуміння з місцевою владою, домовився зі спонсорами і вже у вересні 1904 року було освячено наріжний камінь під будівництво храму в самому середмісті — на розі вулиць Руської та Міцкевича (тепер — бульвар Шевченка).
“Він (Болеслав Твардовський, – авт.) сміливо йшов вперед, розуміючи, що піддаючись труднощам, справа затягнеться на багато років. Новий парох вже на другий рік свого служіння розпочав будову нової Божої скинії. Як видно з малюнка, ця церква в перехідному стилі від романського до готичного стане справжньою окрасою Тарнополя, якій можуть позаздрити інші наші міста”, – писала газета, опублікувавши візуалізацію майбутньої новобудови.
Рисунок майбутнього храму перед початком спорудження. Nowości Illustrowane, 1904 рік
Новий храм, який почали споруджувати за проектом відомого львівського архітектора професора Теодора Тальовського, дійсно навіть на малюнку виглядав дуже красивим. Майже таким самим, як і спроектований тим же архітектором костел святої Ельжбети у Львові (тепер – відомий неоготичний храм Ольги і Єлизавети на площі біля залізничного вокзалу). Тернопільський парафіяльний костел фактично був трохи нижчим ”близнюком” Ельжбети, адже Тальовський, щоб довго не вигадувати, скористався одним із невикористаних проектів для львівського костелу.
До речі, будівництво обох костелів — у Львові та Тернополі — почалося майже одночасно у 1903-1904 роках. Але трохи більший за розмірами львівський храм будували на три роки довше.
Як відомо, костел Ельжбети вважається найвищою будівлею у Львові та здіймається над містом на висоту 88 метрів. Саме завдяки оглядовомиу майданчику на такій висоті цю споруду й полюбили останніми роками туристи. Стрункий шпиль костелу в Тернополі теж домінував над цілим містом, височіючи на 62 метри. Зважаючи на це, вежу храму використовували для пожежної охорони міста — як спостережний пункт.
Освячення наріжного каменю на будівництві костелу. Nowości Illustrowane, 1904 рік
Будівництвом костелу в Тернополі займався “головний інженер” Стефан Нойгоф.
“Роботи, які були розпочаті на початку літа, сьогодні увінчані цоколем, який біліє над землею, підкреслюючи і без того прекрасне розмаїття структур цієї чудової будівлі. 8 вересня разом з урочистістю з нагоди Різдва Діви Марії, Тернопіль святкував народження своєї парафіяльної церкви, адже цього дня архиєпископ Юзеф Більчевський урочисто освятив наріжний камінь для нової скинії Божої”, – повідомляла газета Nowości Illustrowane.
Посвячення парафіяльного костелу в Тернополі та офіційний перехід парафії із Домініканського костелу в новозбудований храм відбулося 11 листопада 1908 року. Містом пройшла багатолюдна процесія, до якої долучилися також римо-католики із сусідніх сіл. На чолі ходи несли образ Матері Божої Неустанної Помочі, на честь якої було посвячено храм.
Новозбудований “близнюк” львівської Ельжбети у Тернополі. Поштова листівка, 1909 рік
З року в рік інтер’єр храму збагачувався. У 1909-1910 роках парафія отримала щедрий подарунок від колишнього бургомістра Людвіка Пунцера – мармурові фігури Ісуса Христа Розп’ятого та Богородиці.
У 1911 році фасад будівлі прикрасили мармурові фігури Івана Євангелиста та святого Йосипа, створені відомим львівським скульптором Петром Войтовичем. Різьбу в інтер’єрі виконала Яніні Рейхерт, якій допомагав місцевий майстер Назарко з Товстолуга.
У 1912 р. у бічній каплиці було розміщено полотно з панорамою чудового вертепу. Його автор — художник Бернард Ярошевич, викладач Тарнопольського реального училища.
Та вже у 1915 році, коли під час Першої світової війни російські війська покидали окуповане місто, тернопільський костел став німим свідком руйнування міста. Росіяни спочатку нищили військові об’єкти, а згодом громадські споруди та житлові будинки. Великі пожежі палали чотири дні. У полум’ї згоріли кращі поверхові будинки на вулицях середмістя, пошкоджено вогнем було також вежу парарафіяльного костьолу та його інтер’єри.
Парафіяльний костел Тернополя у 1930-х роках. Lwowskie wiadomości parafialne, 1936 рік
У міжвоєнні роки храм відновили та прикрасили заново. Вівтар з алебастру і теребовлянського каменю в 1933 році виконав інженер Лавр Дайчак, вітражі — Фелікс Витживальскі. Стінопис костьолу зробив Ян Бужовскі в 1938-1939 роках. Тоді ж вежа костелу, окрім функцій пожежної охорони, стала ще й міським “годинником” — з неї передавали сигнал точного часу, який транслювався із Кракова по радіо.
7 вересня 1939 року вежа костелу в Тернополі вперше за кілька останніх років не сповістила точного часу — польський Краків, з якого транслювався сигнал, уже було окуповане гітлерівськими військами. До самого ж Тернополя уже наближалися війська Радянського Союзу — тогочасного союзника нацистської Німеччини.
Як повідомляла тогочасна галицька преса, при в’їзді в місто радянські танки обстріляли шпилясту вежу костелу.
“Зведений у найбільш репрезентативному місці за проектом творця львівського костелу святої Ельжбети, архітектора Тальовського, цей храм формою своєї основи та багатим оздобленням приємно асоціює лінії романського та готичного стилів, та височіє над містом чудовою вежею, яку доповнює гарний купол, увінчаний шпилем. Цей храм викликає у всіх захоплення та водночас обурення і презирство до більшовицького дикунства, яке залишило витвір мистецтва пошкодженим та важко відновлюваним після пострілів гармат їхніх танків. Пошкоджень зазнали стіни, розбито декоративні скульптури, знищено дах. Дах уже відремонтували, решта чекає післявоєнних часів, що буде зручніше ремонтувати пошкодження”, – писала у листопаді 1942 року Gazeta Lwowska.
Зруйнований після Другої світової війни пам’ятка. Фото із соцмереж.
Але свого відновлення храм так і не дочекався. У квітні 1944 року Тернопіль пережив руйнівний штурм радянської армії. Сотні бомб та артилерійських снарядів буквально стерли старе місто. Орієнтиром для далекобійного гарматного вогню була висока вежа парафіяльного костьолу.
У повоєнні роки радянська влада винесла вирок “близнюку” львівської Ельжбети. У 1949 pоці актом обстеження костел було визнано аварійним стані. Потрібен був металевий каркас для вежі і шпиля, але ремонтувати культову споруду в центрі міста ніхто не збирався.
Будівництво універмагу на місці парафіяльного костелу. Фото із соцмереж
У доповідній записці уповноваженим Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР та УРСР зазначалося: “За генеральним планом відбудови і реконструкції міста Тернополя, затвердженим Радою Міністрів УРСР, вказаний костел підлягає знесенню, і на місці костела повинен бути центральний міський парк”.
Візуалізація храму на місці, де тепер розташований ЦУМ. Скриншот відео
Старожили Тернополя пригадують, що в 1954 році колишній парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі зруйнували кілька направлених вибухів. На румовищі почалося будівництво Центрального універмагу, відкриття якого відбулося у 1959 році, до чергової річниці “великої жовтневої революції.
ВІДЕО
Через понад 110 років від часу освячення наріжного каменя під храм, 10 вересня 2017 року, в сквері імені Шевченка навпроти ЦУМу встановили бронзовий макет костелу. А наприкінці минулого року тернополянин Павло Цицорін відтворив на відео 3D-модель окраси старого міста, за допомогою комп’ютерної графіки встановивши його на місці теперішнього ЦУМу.
У вівторок, 24 січня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться відкриття виставки батька Сергія та сина Ігоря Лаврових з Запоріжжя під назвою “В об’єктиві Національний заповідник Хортиця”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Організатори пропонують поринути у вишуканий творчий cвіт професійних фотографів Лаврових із Запоріжжя – батька Сергія та сина Ігоря. У Львові вони показують свої роботи вперше. На цій виставці ділять залу порівну – 16 світлин Лаврова-старшого і 16 – молодшого. Головна тема і головний персонаж їхніх знімків – Національний заповідник «Хортиця», розташований на найбільшому річковому острові України просто в межах міста Запоріжжя.
Сергій Лавров народився 1948 року, мешкає у Запоріжжі з кінця 1980-х. Член Національної спілки фотохудожників України. Як фотокореспондент працював у редакціях запорізьких газет. Репортажною і мистецькою фотографією захопився задовго до появи «цифри». Знімав у дуже різних жанрах – портрети, сцени міського життя, індустріальні сюжети тощо. Та на старті «нульових» дійшов думки про довершеність природи, особливо в порівнянні з життям людей. Прогулянки з камерою по сакральній Хортиці стали джерелом його натхнення. Як наслідок, на світ з’явився розлогий кольоровий альбом «Віковічна Хортиця», згодом – велика фотографічно-поетична книга «Прозора межа мови» у співавторстві з Олександром Медком. Читачі сторінки Сергія Лаврова у Фейсбуці щодня милуються його настроєвими світлинами Хортиці та ріки Дніпро.
Ігор Лавров – запоріжець з народження. Вперше серйозно взяв камеру до рук у 26 років. Знімав для корпоративної преси, опановував фотосправу за допомогою батька, навчався онлайн в Київській школі фотографії, та найбільше вивчав тонкощі фотомистецтва самотужки. Теж захопився природою острова, але з акцентом на приховане життя тварин, птахів, комах. Починаючи з 2019 року, випустив два альбоми про це: «Заповідну Хортицю» та «Чарівний світ макро». Окрім того, перед кожним Новим роком готує мальовничі настінні календарі з повноформатними світлинами природи на рік наступний. Шанувальники Ігоревої творчості жартують про те, що він уміє розмовляти з мешканцями лісу, лук, степу та водойм.
Незважаючи на родинну близькість та спільну справу життя, кожен з Лаврових має власний творчий почерк. Але одну велику любов – Хортицю.
Сьогодні, 21 січня 2023 року, о 17:300 у Палаці Хоткевича ( вулиця Кушевича, 1) відбудеться прем’єра моновистави “Вибач що став таким дорослим” у виконанні Народного театру сатири “Під мостом”.
У якому віці у нас з’являється відчуття власної відповідальності за своє буття? Чи можемо ми сповна самостійно керувати своїм життям? Як своєю любов’ю і егоїзмом не задушити іншу істоту? І, тим паче, таку крихку річ, як її творчість?
Історія про чоловіка, який намагався пройти обряд ініціації та відділитись від нав’язливої опіки матері. Довгий і тернистий шлях дорослішання Марка, проте якою ціною?
Драматургиня – Анастасія Іванес Режисерка – Марта Горохов’янко У ролі Марка – Віра Градюк
Храм Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. Вигляд зі сторони Личаківського парку. 2014 р. Автор фото – Володимир Скринніков
Храм Покрову Пресвятої Богородиці (початково – костел Матері Божої Острабрамської) на вул. Личаківській, 175 є однією із домінант Верхнього Личакова – він збудований на узвищенні, а високу дзвіницю храму видно здалеку. Сучасну будівлю храму, як відомо, було збудовано у 1930-х рр. на виконання обітниці католицького архієпископа Болеслава Твардовського: поставити за власні кошти костел, присвячений Богородиці, якщо вона збереже Львів від більшовиків. Проте мало відомо, що до 1880-х рр. на місці сучасного мурованого храму стояла дерев’яна греко-католицька церква Св. Іллі.
Проєкт костелу Матері Божої Острабрамської. Рисунок Т. Обомінського. 1931 р.
Храм Покрови Пресвятої Богородиці на Верхньому Личакові, біля перехрестя вулиць Личаківської та Пасічної, дуже схожий на римську базиліку. Мало хто знає, що це вже третій храм, який стоїть в цьому місці. До початку ХХ століття ця місцина належала до території приміської громади села Кривчиці, в середині ХІХ століття тут стояв дерев’яний греко-католицький храм, парафіянами якого були мешканці Великих та Малих Кривчиць. В той же час, кривчицькі римо-католики мусили ходити до Служби Божої до костелу Св. Антонія при вул. Личаківській. Відповідно, у 1870 р. дерев’яну греко-католицьку церкву поряд із Личаківською рогачкою передали римо-католикам, які на її місці звели мурований костел. Греко-католицька громада Кривчиць у 1880-х рр. перебудувала невелику церковцю, яка постала на місці давньої гранчастої оборонної вежі ХІІІ століття в кінці ХVII століття (перша згадка про цей храм датується 1698 р.). Реконструкцію церкви було завершено у 1884 р., він був освячений на честь Св. Пророка Іллі. Кривчицька греко-католицька парафія була дочірною до парафії при церкві Вознесіння Господнього на Знесінні.
Інтер’єр майбутнього костелу Матері Божої Острабрамської. Рисунок Т. Обомінського. 1931 р.
У червні 1914 року було створено комітет будівництва нового римо-католицького парафіяльного костелу на Верхньому Личакові, проте планам зведення храму завадила Перша світова війна.
У 1920 р. до Львова наближалася Червона Армія. Польський гарнізон міста Львова був деморалізований. Католицький архієпископ Львівський Болеслав Твардовський дав обітницю поставити на власні кошти костел, присвячений Богородиці, якщо вона допоможе полякам перемогти більшовиків. Червону армію відігнали від міста, але Болеслав Твардовський не поспішав із виконанням обітниці. Лише у 1928 р. польська влада міста безкоштовно виділила для будівництва нового храму ділянку на околиці міста поряд із перехрестям вул. Личаківської та Пасічної, Личаківським парком, залізничною станцією Личаків та новим кварталом вілл – Професорською колонією. Освячення ділянки відбулося 11 листопада 1928 р., у 10-ту річницю відновлення незалежності Польщі. У 1929 році знову було створено комітет із будівництва храму. Ідея будівництва великого римо-католицького костелу на Верхньому Личакові була підтримана президентом міста Львова Юзефом Нейманом, який пообіцяв, що із бюджету міста буде виділено 250 тисяч злотих – дуже велику по тим часам суму. Проте через світову економічну кризу ця обіцянка влади міста була виконана лише частково. Архієпископ Болеслав Твардовський взяв на себе дві третини видатків із будівництва нового храму. Значну пожертву на будівництво костелу зробило «Товариство мешканців Личаківського передмістя».
Проєкт костелу Матері Божої Острабрамської. Вигляд зі сторони перехрестя вул. Личаківської та Пасічної. Рисунок Т. Обомінського. 1931 р.
Ідейний натхненник та основний фундатор майбутнього храму архієпископ Болеслав Твардовський бачив майбутній костел не просто релігійною будівлею, але й форпостом польської національної культури. Для вибору найкращого проєкту храму було проведено конкурс, в журі якого входили архієпископ Болеслав Твардовський, професор Отто Надольський, архітектори Альфред Броневський, Владислав Дердацький, Тадеуш Врубель та Міхал Лужецький.
Проєкт костелу Матері Божої Острабрамської. Вигляд зі сторони вул. Личаківської. Рисунок Т. Обомінського. 1931 р.
В конкурсі взяли участь львівські архітектори Тадеуш Обомінський, Вавжинець (Лаврентій) Дайчак та Вітольд Мінкевич, архітектори Франциск Мончинський та Адольф Шишко-Богуш із Кракова та Оскар Сосновський із Варшави. У 1930 р. журі конкурсу не підтримало жодний із поданих проєктів, у той же час найбільш вдалим було визнано ескізний проєкт Адольфа Шишко-Богуша. Усі конкурсанти отримали гонорари в розмірі 1000 злотих – на той час це була дуже значна сума. Львівський архітектор і ректор Вищої технічної школи (нині – НУ «Львівська політехніка») Тадеуш Обомінський (1874 – 1932) отримав від журі завдання розробити детальний проєкт храму на базі ескізів Адольфа Шишко-Богуша.
Мозаїчний образ Матері Божої Острабрамської. 1931 р.
У час між двома світовими війнами пошук образу сучасного католицького храму став дуже актуальним, особливо серед молодих архітекторів. Це помітно у тогочасних публікаціях. Вважалося, що католицьку святиню повинен єднати із традицією не тільки внутрішній сакральний зміст, але й зовнішні архітектурні форми. Отож, в основу проєкту величного костелу Матері Божої Острабрамської на Личакові Тадеуш Обомінський поклав форми ранньохристиянської базиліки з високою вежею-кампаніллою, він спроєктував храм однонавним. Висота нави – понад 20 метрів, довжина – 45 метрів, ширина – 13 метрів. Нава костелу має пласке перекриття із видимими прямокутними балками.
Урочисте освячення наріжного каменю костелу Матері Божої Острабрамської за участю архієпископа Болеслава Твардовського. 1931 р.
За проєктом, розробленим Т. Обомінським, львівський костел, присвячений Богородиці мав постати схожим на костел Божого Провидіння у Варшаві, спроєктований Богданом Ляхертом та Юзефом Шанайци. Це не було випадковістю, адже журі під час розробки умов конкурсу орієнтувалося саме на цей проєкт.
Роботи на місці будівництва майбутнього костелу Матері Божої Острабрамської розпочалися 5 серпня 1931 року, а 7 жовтня 1931 року, в день свята Матері Божої, під час урочистого богослужіння відбулося освячення та закладання наріжного каменю в фундамент костелу.
Закладання фундаменту костелу Матері Божої Острабрамської. 1931 р.
На жаль, під час будівництва храму, 18 липня 1932 р. відійшов у вічність автор проєкту архітектор Тадеуш Обомінський. У пам’ять про нього було названо нову вулицю в районі Професорської Колонії, яка проходила по території колишнього ВО «Мікроприлад».
Після смерті Т. Обомінського будівництвом костелу на Личакові керував Вавжинець Дайчак (1882 – 1968). Окрім прізвища Дайчака потрібно згадати й інженера Стефана Нойхоффа із Тернопільщини, який здійснював безпосереднє керівництво виконанням будівельних робіт. Завдяки досвіду Дайчака та Нойхоффа було вирішено низку складних технічних задач, пов’язаних із будівництвом величного храму, в якому одночасно може перебувати 2200 осіб. Основні роботи по спорудженню храму було завершено у 1934 р., але окремі будівельні роботи тривали аж до 1938 року.
Спорудження фундаменту костелу Матері Божої Острабрамської. 1931 р.
Костел Матері Божої Острабрамської було освячено 7 жовтня 1934 року, тобто через три роки після закладання наріжного каменю. Костел одразу став домінантою східної околиці міста Львова, він виділявся в силуеті міста своїм незвичним виглядом, адже із його північної сторони височіла вежа-дзвінниця висотою біля 60 метрів. Ця вежа-дзвінниця є унікальною для Львова, адже була збудована на зразок флорентійських дзвіниць. На початку вежа була нетинькованою.
На фронтоні головного порталу храму, в його центральній частині, на висоті другого ярусу, було створено нішу із кам’яними колонами, на які спирається арка. В середині цієї ніші був чудотворний образ Матері Божої Острабрамської, виконаний Т. Печьонкою із Кракова.
Професор університету др. Станіслав Щурек, архієпископ Болеслав Твардовський та інженер Стефан Нейхофф на будівництві костелу. 1931 р.
На час освячення костел Матері Божої Острабрамської мав три вівтарі: головний, правий та в каплиці Святого Серця. Головний вівтар, присвячений Матері Божій Острабрамській, був тимчасовим, у ньому зберігалися мощі Св. Станіслава та Св. Йосафата. Другий вівтар, із правого боку нави, був присвячений Св. Івану Боско. Вівтарний образ був написаний художницею Регіною Шираєв, за змістом він був пов’язаний із Львовом. На ньому Св. Іван Боско був зображений на тлі Личаківських пагорбів, праворуч було зображено Матінку Божу Помічницю із Дитям Ісусом, а внизу було зображено архієпископа Болеслава Твардовського, який, як засновник, тримає в руці храм Матері Божої Острабрамської. Біля архієпископа навколішках стоїть міщанська пара мешканців Верхнього Личакова, а за ними – постать польського улана із Язловецьких казарм.
Будівництво костелу Матері Божої Острабрамської на Верхньому Личакові. Вигляд зі сторони сучасної вул. Долішньої. 1931 – 1932 рр.
Із лівого боку пресвітерію розташована простора, гарно і практично влаштована захристія, а із протилежного боку – не менш простора бічна каплиця Святого Серця, де відбуваються богослужіння.
У 1936 році для дзвіниці костелу Матері Божої Острабрамської було відлито два дзвони – малий масою 1900 кг. і великий масою 3100 кг., що мав діаметр 1600 мм. Малий дзвін був присвячений Матері Божій Неустанній Помочі і був закладений парохом м. Тернополя Аполінарієм Валенгою як почесний дар парафії та Тернопільського деканату. Дзвін виготовила фірма К. Швабе із м. Бяла, він містив дарчий напис та перелік парафій Тернопільського деканату. Більший дзвін мав назву «Болеслав» на честь архієпископа Твардовського і теж мав дарчий напис. Дзвони буди освячені 19 вересня 1936 року перед церквою у присутності архієпископа Францішека Лісовського із Тарнува та заступника папського нунція Альфреда Паччіні із Варшави. На жаль, дзвони до наших часів не зберіглися, як і початкове оздоблення храму.
Освячення костелу Матері Божої Острабрамської. 7 жовтня 1934 р.
На початках костел Матері Божої Острабрамської був гарнізонним – обслуговував розташовану поруч (на території колишнього 28-го авторемнтного військового заводу) військову частину. Потім храм було передано Салезіанському згромадженню, засновником якого був Св. Іван Боско (1815 – 1888) із Турина – великий вихователь та апостол молоді. Канонізацію Св. Івана Боско 1 квітня 1934 р. провів Папа Римський Пій ХІ. У Польщі Салезіанське згромадження почало працювати у 1898 році, воно присвятило свою роботу вихованню молоді (особливо із бідних та неблагополучних родин).
Костел Матері Божої Острабрамської на Верхньому Личакові. Вигляд зі сторони залізничної станції. Автор М. Янішевський. 1935 р.
У 1935 році у храмі Матері Божої Острабрамської відбувалися святкування із нагоди річниці канонізації Св. Івана Боско, засновника Салезіанського згромадження. Урочистості тривали три дні 27 – 29 вересня 1935 р. Тоді було освячено вівтар та образ Св. Івана Боско. Завершилися триденні святкування урочистою процесією із мощами Св. Івана Боско від латинської катедри до костелу Матері Божої Острабрамської на Верхньому Личакові, де папську службу завершив Болеслав Твардовський. У 1936 р. у костелі на Верхньому Личакові відбулися святкування, присвячені 50-річчю служіння Болеслава Твардовського Господу (духовний сан він прийняв у 1886 р.).
Костел Матері Божої Острабрамської на Верхньому Личакові. Автор світлини А. Ленкевич. 1938 р.
У 1938 році отці Салезіани вирішили збудувати поруч із костелом виховний заклад для молоді із ремісничою бурсою – тут можна було навчати хлопців катехизму та ремесла. Будівництво закладу було приурочене до 20-річчя Незалежності Польщі. Проєкт монастирського будинку отців Салезіан із бурсою та ремісничою школою для сиріт та дітей із неблагополучних родин було розроблено архітектором Юліаном Духовичем. 20 листопада 1938 р. архієпископ Болеслав Твардовський освяти наріжний камінь майбутнього будинку. У 1939 р. було врегульоване питання виділення землі для майбутнього закладу, фактичному початку будівництву завадила Друга Світова війна, яка вибухнула 1 вересня 1939 р.
17 вересня 1939 року радянська Червона армія підступно перейшла східний кордон Другої Речі Посполитої, підступно вдаривши по польській державі. Відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа радянські війська мали зайняти Галичину та Волинь. 19 вересня 1939 р. радянські війська, які рухалися на Львів зі сходу, із артилерії обстріляли храм. 27 червня 1941 року храм було пошкоджено німецькою авіабомбою. Під час німецької окупації міста Львова в храмі було проведено ремонтні роботи.
Освячення дзвонів «Матері Божої Нестанної Помочі» та «Болеслав» на подвір’ї костелу Матері Божої Острабрамської. 1936 р.
Архієпископ Болеслав Твардовський, головний фундатор костелу Матері Божої Острабрамської, відійшов у вічність 22 листопада 1944 р. на 81-му році життя. 26 листопада 1944 року відбулося урочисте поховання архієпископа і митрополита львівського у криптах костелу.
Головний вівтар костелу Матерії Божої Острабрамської. 1938 р.
Під тиском радянської окупаційної адміністрації отці Салезіани вимушені були покинути костел Матері Божої Острабрамської до літа 1945 року. При храмі залишався тільки ксьондз Юзеф Ненцек, який поступово висилав майно храму до Кракова. 4 червня 1946 року він відправив у храмі останню Службу Божу, після чого вийняв реліквії із вівтаря та виїхав зі Львова.
Дзвін Матері Божої Неустанної Помочі. 1936 р.
Первісне оздоблення костелу Матері Божої Острабрамської зберігалося частинами в Кракові та Перемишлі, а пізніше було перевезено до Нижчої духовної семінарії оо. Салезіан у Маршалках. Церковний архів у 1988 р. перевезено до салезіанського інспекторіуму в Кракові. Образ головного вівтаря зберігається у костелі Найсвятішого Серця Ісусового у Вроцлаві.
У храмі Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ на Верхньому Личакові. Світлина початку 2010-х рр.
Радянська влада розмістила в колишньому костелі книжковий склад. Усе церковне майно, яке не було вивезене до Польщі, було знищене – головний і бічний вівтарі, сповідальниці, дзвони та ін. Перед храмом, в сквері на розі сучасних вул. Личаківської та Долішньої, на постаменті було встановлено радянський танк ИС-2 – це був пам’ятник радянським танкістам, які першими увірвалися до Львова у липні 1944 р. Релігійний комплекс отців Салезіан використовували в якості господарських приміщень.
Храм Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. Вигляд зі сторони перехрестя вул. Личаківської та Пасічної. 2013 р.
У листопаді 1989 року на хвилі т.зв. «Перебудови» в Україні було офіційно відновлено діяльність греко-католицької церкви. У західному регіоні України греко-католицьким громадам почали повертати храми. Громади Української греко-католицької церкви, яка довгі роки перебувала у підпіллі, почали налагоджувати своє повноцінне релігійне життя, розбудовували монастирі та парафії. Все це сприяло відновленню духовності українського народу. Греко-католицька громада Верхнього Личакова взялася відновлювати занедбаний костел Матері Божої Острабрамської, який у 1992 р. було освячено на честь Покрову Пресвятої Богородиці – храмове свято співпадає із днем створення Української повстанської армії та святом Українського війська.
Учасники різдв’яного вертепу біля іконостасу церкви Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. 2023 р.
На початку 1990-х рр. до Львова прибули українські Салезіани, які навчалися в Італії іще перед Другою Світовою війною. Вони і очолили відновлення та реконструкцію храму. Із 18 червня 1991 року храм Покрову Пресвятої Богородиці отримав статус парафії, але канонічна інавгурація відбулася лише 29 липня 1994 р. Через 60 років після першого освячення храму, в жовтні 1994 р. на християнський празник Покрову Пресвятої Богородиці (14 жовтня) в церкві відбулася архірейська Божественна Літургія, яку очолив єпископ-помічник Львівський Юліан (Ґбур). Він освятив храм Покрову Пресвятої Богородиці – центр українських отців Салезіан східного обряду. 3 листопада 1994 р. Блаженніший кардина Мирослав Іван Любачівський, глава УГКЦ, офіційно передав церкву Покрову Пресвятої Богородиці у власність Салезіанського громадження, відповідно храм отримав статус монастирської церкви.
Учасники різдв’яного вертепу на подвір’ї церкви Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. 7 січня 2022 р.
Під час реконструкції і відновлення храму в 1990-х рр. було знищено залишки мозаїки у ніші та агіограму «MARYA». Нове оздоблення храму спроєктував професор Львівської академії мистецтв Роман Василик. Разом із В. Качалубою та А. Величком він також виконав ікони до іконостасу. У брамі храму встановлені медальйони із барельєфами Андрея Шептицького, Петра Могили, Вельяміна Йосифа Рутського. У наві, з південно-західного боку, встановлено скульптуру митрополита Андрея Шептицького (автор І. Попович).
У храмі Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. Січень 2022 р.
Давня ідея щодо будівництва при храмі навчально-виховного закладу була реалізована наприкінці ХХ століття, коли за проєктом Зеновія Підлісного було побудовано дім Дитячо-юнацького молодіжного центру «Ораторія» Святого Домінінка Савіо.
У храмі Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ під час богослужіння на свято Покрову. 14 жовтня 2021 р.
У 2005 році в прибудові храму, яка використовувалася як гараж, було знайдено бронзовий бюст Володимира Леніна, який було вирішено переплавити у маленький дзвін.
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
Betlej A. Kościół wotywny p. w. Matki Boskiej Ostrobramskiej na Łyczakowie // Koscioły i klasztory Lwowa z wieków XIX i XX. – Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, 2004. – s. 261–277;
Medyński А. Kościół Matki Boskiej Ostrobramskiej na Łyczakowie. – Lwów: Nakładem Ks. Ks. Salezjanów, 1938.
Використано світлини храму із Національного цифрового архіву Польщі (Narodowe Archiwum Cyfrowe), Фейсбук-спільноти «Архітектура Львова», офіційної сторінки церкви Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ у Фейсбуку.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
22 січня у FESTrepublic о 18:00 год. колядничі гурти усіх генерацій та вокальна формація «Дударик-FOREVER» запрошують відвідати концерт-вечірку «По Коляді». Участь також візьмуть: Lviv Clarinet Quartet та солістка Ірина Чікель.
28 січня у Гарнізонному Храмі свв. апп. Петра і Петра о 15.00 та 16.30 год. відбудуться два благочинні концерти «Коляди з платівок» у виконанні Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик», Хору хлопчиків хорової школи «Дударик», Дівочого ансамблю «Сестрички» та «Дударик – FOREVER». Метою усіх концертів є збір коштів на потреби 103-тої Бригади ЗСУ.
Квитки придбані на концерт «По Коляді» 24.02.2022 у FESTrepublic залишаються дійсними! Для відвідування події зверніться на пошту festrepublic@fest.foundation. Також в наявності ще є вхідні квитки без фіксованого місця, хоча в такому гарному товаристві кожен знайде своє місце! Квитки: https://gastroli.ua/events/18676
Вхід на концерти у Храм свв. апп. Петра і Павла «Коляди з платівок» є вільним. Як зазначив художній керівник та директор капели Дмитро Кацал: «Зараз, в часі війни, є потреба саме такого концерту. Так, щоб вініл з платівок потік і було чутно потріскування гноту свічки, щоб запахло кутею і медом – такою має бути наша коляда. Ще одне, квитків не буде, але гроші візьміть. Зробимо грошовий внесок у придбанняекскаватора для Львівської 103-тя окрема бригада Сил територіальної оборони Збройних сил України».
Художній керівник та директор капели Дмитро Кацал
Хорова капела «Дударик» від початку війни долучається до збору коштів на потреби ЗСУ. За майже рік війни було придбано: мобільні телефони, пауер-банки, бензопили «Oleo-Mac», кабелі-подовжувачі до переносних електростанцій, бензиновий електрогенератор «EnerSol» для 80 ОДШБр; тепловізор, розвантажувальні жилети для роти швидкого реагування ОШБ Білгород-Дністровського; запчастини до військових вантажівок, поршень, підсилювач приводу зчеплення, шатун в зборі, комплект прокладок і головка блоку, генератори, стартери для в/ч А0281 (м. Житомир); безпілотник «Punisher» для 24-тої Бригади; 4 автомобілі для захисників-дудариків та 80-ї аеромобільної Бригади ЗСУ….
Впродовж 4 місяців Хорова школа «Дударик» ім. М. Кацала та Храм Святого Лазаря були прихистком для багатьох українців, які змушені були покинути свої домівки.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Завдяки Дмитру Кацалу були створені проекти на підтримку Збройних сил України. Проект «Прийняття» – пісні, які росіяни вкрали в українців та твори Тараса Шевченка та щонедільні благодійні концерти у Храмі Святого Лазаря та «кава по Літургії», які проводитимуться до Перемоги, а то й після (початок Літургії об 11 год).
«Дударик» спільно з INSO-Lviv та Львівською філармонією влаштували благодійний ярмарок, кошти з якого були передані на потреби Львівської 80-ої ОМДШБ.
Львівська Державна Академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Хорова капела у липні 2022 року здійснила волонтерське турне із програмою «1000 років музичної історії України» у Латвію. Упродовж 5 днів капела дала 5 успішних концертів, на яких вдалося придбати автомобіль для 80-ої аеромобільної Бригади ЗСУ. У вересні «Дударик» вирушив у концертний тур Німеччина-Австрія, де відбулися 8 благодійних концертів, кошти з яких були передані для 24-тої Окремої Механізованої Бригади.
Хорова капела Дударик
У жовтні та листопаді на сцені театру ім. М. Заньковецької відбулися два концерти «Дударик і друзі», кошти з яких були передані на придбання безпілотника для 24-ої Окремої Механізованої Бригади.
У грудні на сцені Львівської Національної філармонії відбулися 6 концертів, кошти з яких будуть передані на купівлю екскаватора для 103-ої Бригади ЗСУ.
Зимовий період є особливим для української культури. Саме цій порі присвячена низка обрядових пісень, які є не тільки частиною нашої свідомості, а й органічно вплітаються сьогодні в сучасну музику.
Українська етніка активно розвивається серед виконавців електронної музики та хіп-хопу. Проте універсальна мелодика наших пращурів гармонійно підходить для переосмислення традиційних пісень у таких стилях, як disco та funky-music. Саме це унікальне бачення нашої пісенної спадщини представляє модний український проєкт BÀLLI, який презентує на Святки свій новий ЕР під назвою “Нова радість стала”.
Альбом складається з трьох пісень, які представлені у вигляді традиційних народних щедрівок та колядок, спродюсованих у класичних танцювальних жанрах: “Це мав бути повноформатний альбом, бо загалом ми з командою зробили 10 треків. Але через постійні труднощі (відключення світла, проблеми з доступом до Інтернету та навіть через відсутність опалення) наші плани довелося скорегувати. Поки що, нам вдалося підготувати якісний матеріал на міні-альбом. Вже для наступного святкового сезону, який, певно, буде переможним, ми з командою підготуємо другу частину збірки”, — розповідає Ліза, фронтвумен проєкту BÀLLI.
ЕР “Нова радість стала” змінить звичайний погляд на традиційну українську музику, а ці треки безперечно, доповнять різдвяні плей-листи і органічно увійдуть до вже звичного для нас переліку вітчизняних та англомовних святкових композицій.
“Це абсолютно новий формат колядок та щедрівок. Таке мало хто робив до нас. Композиції викликають нові емоції та допоможуть вам відчувати атмосферу свята у ваших серцях ще дуже довго. Цей альбом викличе у вас справжній інтерес, адже він дуже різний за стилями. Його можна слухати в ресторані або ТРЦ у різдвяний період, насолоджуватися в машині, або просто танцювати”, — ділиться своїми враженнями команда.
Такі щедрівки та колядки в сучасному українському шоу бізі ще не робив ніхто! У треках ви можете почути, як живі інструменти (бас, гітара, духові), так і електронні — синти та семпловапні барабани. І звісно, ви оціните неймовірний вокал Лізи та її бенду.
Відчуйте вайб та меседжі давніх українських народних пісень у ритмах 2023 року вже зараз!
А чи знаєте Ви, що недалеко від Львова є справжня тектонічна печера? Добратися туди можна машиною чи на велосипеді, а поруч є гарне озеро та ліс для відпочинку.
Вхід до печери знаходиться високо на скелі, а всередині цілий рік живуть кажани! Місце унікальне та непопсове. В печері, навіть, знаходили кістки мамонта та інших викопних тварин. І вся ця краса лише за якихось 50 км від Львова!
Для відвідування печери жодного спеціального спорядження не потрібно, головне мати голову на плечах. Або звертайтеся в тур-клуб “Манівці”, вони Вас безпечно проведуть.
Початок печери “Мамонтова-Когутя”. Давайте глянемо, що там всередині!Ми потрапили всередину. Вид на вхід до печери де було зроблене попереднє фотоВ одній із зал печери “Мамонтова-Когутя”Для справжніх поціновувачів печерної гімнастики тут, навіть, є такі от складні ділянкиНу і як без кажанів на стінах. Фото зроблене взимку, тому вони так туляться один до одного. В статті буде ще фото цих красенів 😉
Ось коротка передісторія відкриття. Нам завжди хотілося щоб коло Львова була своя, повноцінна печера. В Тернопільській, Франківській, Закарпатській, Хмельницькій областях є великі печери, а в нас – дзуськи 🙁 Маємо, звісно, Медову печеру у самому Львові. Але вона не тектонічна і там лише один хід та кімната за ним. Найближчі до Львова тектонічні печери знаходяться аж коло водоспаду Кам’янка, Сколівський район, це 110км.
Печеру “Мамонтова-Когутя” відкрив Михайло Палюх в 2012 році. Коли він сказав, що знає печеру коло Львова (~50км) на Миколаївщині, то я спочатку був не повірив. Ну звідки на Львівщини можуть бути печери?! Але ми таки з’їздили і, в результаті, дослідили та описали найближчу до Львова тектонічну печеру. Потім про це вийшла гарна стаття в газеті. Ось фото з того походу і сама стаття.
Стаття в газеті ЗІК про відкриття печери, 2012 рік. На фото – першовідкривач Михайло Палюх
Печера має чотири великих і кілька малих залів; двісті метрів ходів між ними, та, навіть, свій “роддом”. Так спелеологи називають особливо вузькі ділянки. Для їх проходження прийдеться використати практично всі види гімнастики, що застосовуються в інших печерах: включаючи розпорки та лазання на боці.
Топозйомка печери “Мамонтова-Когутя”. Автор Тарас Білошицький та Тетяна ПозднишеваАльпіністський підйом до входу в печеруВхід в печеру “Мамонтова-Когутя” і Алекс для масштабуАгов, спускайся до мене вниз! Місце “5” на картіАкробатичне проходження глибокої щілини, місце “3” на картіМихайло Палюх, першовідкривач печери, досліджує один з її вузьких ходів. Місце “8” на картіАле є тут і широкі місця щоб посидіти та відпочити
Печера має багато глухих відгалужень і кілька перспективних напрямків для її розширення. Пам’ятаймо, що багато сучасних печер колись були невеличкими залами. А вже потім спелеологи відкрили нові райони.
В одному з центральних ходів печери. Місце “6” на картіМоже тут буде продовження печери?Один з тупиків який нікуди не веде. Видно залишки органіки та старого залізаВ спелеології деколи приходиться протискатися в ну дуже вже вузькі щілини. Але часто є обхідний шлях…Хід на Схід звідки дме холодком. Місце “8” на карті
Печера “Мамонтова-Когутя” це, здебільшого, нагромадження скельного каміння. Кристалів в ній не виявлено. Зате тут живе багато кажанів. Ми були нарахували близько двадцяти. Взимку їх краще не турбувати, а то загинуть. А от влітку кажани самі пурхають в тебе над головою.
Кажани в печері “Мамонтова-Когутя”. Вони справді висять догори ногами!Нічниця велика (Myotis myotis). Хіба не миле створіннячко?Послід кажанів. Де сплять там і гадять 🙁Місце де сфоткані ці кажани. Характерний нависаючий камінь міцно застряг між двома стінками
Ми дослідили всі головні зали і ходи печери. Один з них, навіть, має достатньо плоских поверхонь для ночівлі. В дощ тут буде сухо, а взимку – ще й тепло. Разом з фотографуванням, на все нам пішла година часу. Отримані емоції того вартували!
В одній із зал печери можна доволі комфортно перебути ніч. Якщо не боїшся кажанів, звісно 🙂Автор тексту і більшості фотографій у цій статті
Добратися до печери “Мамонтова-Когутя” не складно. Їдемо в місто (старий) Розділ, там звертаємо до озера “Лісне”. Навпроти озера (воно залишається праворуч) буде поворот ліворуч в ліс, до закинутого волейбольного поля. Сюди можна проїхати на практично будь-якому авто. Далі йдемо протоптаною стежкою двісті метрів лісом аж до самого входу. Ось координати печери.
Вказівник від дороги до печери, зламаний вандаламиКрайня точка куди можна під’їхати на автоСтежкою йдемо до ось цієї скеліДалі ступаємо трішки ліворуч і ліземо кілька метрів вертикально вгоруВертикальний підйом до входу в печеру “Мамонтова-Когутя”Вхід в печеру “Мамонтова-Когутя”. Сфотографовано зі скель куди ми щойно піднялисяЗаходимо всередину печериПри вході в печеру лежала шерсть якоїсь тваринки. Самого ж власника шерсті ми так і не зустрілиПодолавши всі перепони входу, відпочиваємо у головній залі. Попереду ще ціла печера вражень!
Тарас Білошицький – турклуб “Манівці” активно опікується даною печерою та, навіть, водить сюди групи дітей. Він і дав їй цю назву в честь Когута Гнатіва – місцевого краєзнавця. А також як пам’ять про кістки, що були тут знайдені.
Група дітей перед відвідуванням печери “Мамонтова-Когутя” разом з турклубом Манівці
На завершення, ось наше відео з печери “Мамонтова-Когутя”. У ньому Ви дізнаєтеся як туди добратися та побачите печеру зсередини!
Але і це не все… Будучи в тих краях, чому б не відвідати ще щось цікаве? Наприклад, неподалік печери є підземний бункер УПА який видовбаний під землею в суцільній скелі. Тут є п’ять кам’яних кімнат що надійно заховані на глибині п’ятнадцять метрів. Повний опис бункера-криївки є тут.
Підземний бункер УПА коло Миколаєва-Дністровського
Також, зовсім поруч, є ще грот Прийма, де колись жили неандертальці. А майже попри дорогу стоїть найстаріше дерево Львівщини – дуб якому тисячу років. І він ще досі зелений та чекає на твої обійми!
Миколаївщина унікальна як по концентрації туристичних місць, так і по їх цікавезності. Де ще є стільки всього і нараз? Де ще можна полазити природніми підземеллями майже в себе коло дому!
Дякуємо всім за увагу! Поширюйте цю статтю друзям і знайомим. Розвиваймо український туризм разом!
В суботу, 21 січня українсько-польський екіпаж на ретро-автомобілі Пежо 201 С (1932 року випуску з гаражу родини Потоцьких) відправляється на ювілейне 25-е Ралі Монте-Карло. Львів долучиться до п’яти європейських міст звідки попередній старт візьмуть учасники цьогорічних найпрестижніших європейських зимових перегонів на історичних авто.
Екіпаж у складі Michał Kumiega/Світлана Кравс здолає понад 2000 кілометрів і відкриватиме цьогорічні змагання на головному подіумі в Монте-Карло. В такий спосіб Королівський автомобільний клуб Монако толеруватиме перемогу цієї марки на змаганнях 1932 року в класі автомобілів до 1500 куб. см.
Пежо 201 С
10.30 – прес-конференція для журналістів. Презентація авто і зустріч з екіпажем. Музей техніки «Ретро гараж» («Австрійське» трамвайне депо, вул. Вітовського, 57а);
12.00 – офіційний старт автомобіля. Площа перед Палацом Потоцьких, вул. Коперника, 15)
В програмі: офіційне погашення тематичного конверту і марки Укрпошти,
Виступ україно-польського вертепу «АвантюрА».
Пежо 201 С
Довідка:
Українське місто Львів має багато спільного в автомобільній історії з Монте-Карло. У 1932 році тут проходили автоперегони на кільцевій трасі «Львівський трикутник». Сьогодні в Європі залишилося лише ДВІ історичні кільцеві траси в межах міст, які не зазнали змін – у Монте-Карло і у Львові. Змагання «Ралі Монте-Карло Історик» набуває в Україні все більшої популярності. В змаганнях 2023 року Україну представлятиме лише один екіпаж. Але, сподіваємося, з часом українських учасників стане набагато більше. Будемо вести підготовку і перемовини з АСМ про долучення Львова як місця старту українських і польських екіпажів нарівні з Bad Homburg, Reims, Torino, Oslo і London. Маємо для цього підтримку на державному рівні. Україна переможе! Мусимо довести, що ніщо нас не зломить і вже зараз потрібно думати про відновлення країни та планувати краще майбутнє…
Шлях, який здолає Пежо 201 С
Частина маршруту пройде історичною трасою «Великі Карпатські перегони», що стартували зі Львова понад століття тому. Екіпаж планує з дружнім візитом відвідати місто-побратим Львова – французькі Канни. Проект відбувається під патронатом Кабінету Міністрів України і Генерального Консульства Польщі у Львові. За сприяння Львівської ОВА і Львівської міської ради.
Благодійне музичне шоу найпопулярнішого скрипаля України Олександра Божика у супроводі рок-оркестру
У театрі імені Марії Заньковецької відбулося благодійне музичне шоу найпопулярнішого скрипаля України Олександра Божика у супроводі рок-оркестру. Завдяки пожертвам глядачів вдалося зібрати майже 86 тис грн на авто для ЗСУ.
Про це повідомляє піар-менеджер концерту Ольга Максим”як.
«Ми довго вагалися чи робити цього року концерт, але вирішили, що якщо завдяки військовим в нас є можливість, то варто нею скористатися і допомогти нашим хлопцям на фронті. Ми приготували максимально багато української та авторської музики, зарядженої на нашу спільну перемогу та віру у сили ЗСУ», – зазначив на початку концерту Божик.
Благодійне музичне шоу найпопулярнішого скрипаля України Олександра Божика у супроводі рок-оркестру
Слухачів почули нові авторські прем’єри, сучасні кавери, найкраще з минулих років та побачили вражаючи шоу-номери. Одним з яких стала одночасна гра віртуоза на трьох скрипках, завдяки цьому номеру Божик став рекордсменом «Книги рекордів України».
Гостями концерту стали бандуристка та співачка Марина Круть, яка виконала «Щедрик» Миколи Леонтовича та 7-річна ютуб-блогерка, лауреат конкурсів з ораторського мистецтва Кіра Касинець з Ужгорода.
Зараз Божик поєднує сольну кар’єру із посадою концертмейстра оркестру Львівської національної опери. Також велику частину його діяльності складають благодійні проєкти, серед яких виступи для збору коштів задля одужання хворих дітей, а також численні концерти на підтримку наших захисників.
Як повідомили організатори Clever Production після завершення концерту для ЗСУ вдалося зібрати 85 600 грн. Зокрема, у скриньки зібрали 39600 грн. і продали всі диски на 6000 грн.
Благодійне музичне шоу найпопулярнішого скрипаля України Олександра Божика у супроводі рок-оркестру
«Але один благодійник, який побажав залишитись анонімним, був настільки розчуленим після концерту і враженим високим рівнем виконання і Олександра Божика з гуртом, і Марини Круть, і 7-річної Кіри Касинець з Ужгорода, що після концерту пожертвував ще 40000 гривень! Цього вистарчить не тільки, щоб закрити збір на авто, але і щоб придбати Старлінк на фронт», – додали організатори Clever Production.
Усі кошти зібрані на концерті використають для потреб 125-тої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.
Ілюстрація з щоденника "Львівські вісті", ч. 10, 1942 р.
Сьогодні, у переддень свята Йордану, хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із із статтею “Йорданські народні звичаї й вірування”, що була опублікована у щоденнику “Львівські вісті” ч. 10 за 1942 рік. (текст статті подається оригінальним)
Йордан у Львові, 1930 р.
Йорданські народні звичаї й вірування
Народні звичаї й вірування, зв’язані з святом Богоявлення (Йордан, Водохреща), нагадують у дечому Різдво й Новий Рік. Вони займають важне місце у народньому календарі, як складова частина стародавньої „коляди”, що її врочисто обходили наші предки з нагоди повороту сонця до весни. У цих звичаях зливаються давні поганські вірування (вода, що лікує та дає нову силу) з пізнішими христіянськими елементами (посвячена вода проганяє злого духа).
Хрещики на шибках хатніх вікон (Джерело: журнал Наша батьківщина № 1 за 1937 р.)
Саме свято Богоявлення попереджує Щедрий Вечір, подібно як Свят-Вечір Різдво Христове. Уже зі Щедрим Вечором зв’язана ціла низка різних звичаїв. Уже вранці селяни роблять маленькі хрестики з дерева або воску, кидають їх у воду та миються в ній. Опісля ліплять ці хрестики на стінах, на сволоку, наліплюють на правий ріг худоби та на дверях через які худоба переходить. Дітей саджають на покутті й кажуть їм квокати. щоб неслися добре кури. Це нагадує Свят-Вечірній звичай. Скрізь люди постять до свяченої води. Дівчата роблять це, щоб „випостити” собі долю. Водосвяття на Щедрий Вечір відбувається в церкві або недалеко неї. Під час свячення води кидають у неї в деяких околицях восковий хрестик. Церковні братства приносять зі собою три получені свічі й ці засвічені „трійці” священик занурює в воду. Люди набирають води в посудину і п’ють її або коло церкви, або несуть її додому. Цією водою вмивають собі лице, щоб було свіже, а в деяких околицях то й купаються в полонці, щоб бути здоровим, а опісля стріляють у повітря, щоб сповістити світ про «очищення від гріхів».
Свяченою водою кроплять хату й господарські будинки, щоб «нечиста сила» утікала. Розроблюють цією водою дрібку тіста та мажуть ним хрестики над дверима, щоб «лихе» не приступало. Ці хрестики залишаються аж до Стрітення. Тоді їх зішкрабують і переховують як лік.
Свято Водохреща у Львові на початку ХХ століття
Коли покроплять усе свяченою водою, тоді лагодяться до вечері. І тут є багато звичаїв та вірувань: напр. роблять грубі галушки пшеничної муки, щоб пшениця мала гарний колос, господині при мішенні тіста на вареники біжать у сад і, не обтираючи рук, обв’язують овочеві дерева соломою, щоб овочі родились, печуть паланицю й закушують нею свячену воду, доїдаючи решту паланиці на дворі, хоч цього не вільно було робити від Святого до Щедрого Вечора, бо був би неврожай.
Сама вечеря буває досить багата, а давніше варили і дванадцять страв на пам’ятку дванадцяти апостолів. При вечері пам’ятають теж про душі померших, яким відкладають кришку страви, кладучи її на вікнах чи лишаючи на столі. Після вечері ходять щедрувати.
Йорданська процесія. 1920-ті рр. Рисунок О. Куриласа (з книги М.Батога “Вовківська земля”)
На Йордан постять теж до водосвяття, яке відбувається звичайно на ріці, а як її нема, то при криниці. Тут ставлять заздалегідь хрест з льоду та обставляють його сосонками. Інколи на рамена хреста ставлять лямпки з оливою. Під час водосвяття господарі держать засвічені «трійці» в руках, звертаючи увагу на те, щоб не згасли, бо це віщує нещастя. Коли під час водохреща закрутить вітром, то це знак, що «нечистий» утікає з води. Коли вже священик посвятить воду, всі кидаються навипередки, щоб чимскоріш начерпати її в посуду. Набравши води, чим душ біжать з нею додому – хто скорше добіжить, цей швидше упорається літом з роботою.
Водою кроплять рої, щоб бджоли не втікали. Виломлюють теж галузки зі смерічок, бо коли ними підкурити, то зуби не болітимуть. Молоді дівчата ловлять теж священика за фелон, бо котра швидше доторкнеться, ця скорше піде замуж. Старші люди вмивають свяченою водою голову, щоб не боліла й поять коней та худобу, щоб були здорові. Зі засвіченими «трійцями» господарі вертаються додому й роблять димом зі свічок хрестики на сволоку проти «нечистої» сили та кроплять свяченою водою хату й обійстя. Щойно тоді засідають обідати.
Водохреща у Львові на площі Ринок, 1931 р.
Після Йордану цілий тиждень не перуть на ріці, поки не спливе свячена вода. В найближчих днях після Йордану священик з дяком обходить хати та кропить їх свяченою водою. Цим кінчається свято Йордану-Водохрещі.
У п’ятницю, 20 січня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція Романа Яціва “Один з “генералів-поетів”: Іван Іванець”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Подія приурочена 130-річному ювілею з дня народження визначного мистця, фотодокументаліста, музейника, мистецтвознавця і публіциста, правника, діяча кооперативного руху в Галичині, учасника національно-визвольних змагань 1917–1921 років, поручника Корпусу Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії, доктора правничих наук Івана Іванця (1893 – 1946).
Вперше після виходу у світ видання «Іван Іванець (1893 – 1946). Стрілецькі мемуари, творча спадщина / Упоряд. Андрій і Роман Яців; Вступ. слово – Петро Гринчишин; науковий ред. і автор вст. ст. – д. і. н. Микола Литвин» (Львів, 2019) буде представлено унікальний матеріал, який суттєво поглибить наукову реконструкцію історії українських національно-визвольних змагань.
На учасників чекає чимало нових архівних і мистецьких знахідок, зокрема великий корпус репродукцій творів мистця зі збірок Національного музею м. Краків (Польща).
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
Понад 8700 кілометрів зі Львова і Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика у складі 70-ти артистів на узбережжі Атлантичного океану — у Vero Beach, Florida. Саме звідси розпочався масштабний гастрольний тур Сполученими Штатами Америки під батутою головного дириґента Теодора Кухара. Попереду близько сорока концертів та 20 штатів США.
«Ми радіємо, що маємо цю можливість – представляти український колектив американській публіці, розповідати та нагадувати про Україну. Здобувати новий досвід, знайомитися з новою публікою та підкорювати нові вершини. Це захопливо та надзвичайно відповідально водночас» — говорить Михайло Сосновський, директор Академічного симфонічного оркестру.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
Перші концерти – 13-14 січня у концертних залах штату Флорида. Звучать твори Й. Брамса, А. Дворжака, Я. Сібеліуса, Л. ван Бетховена, Є. Станковича, А. Кос-Анатольського тощо. Тут солістами вечорів є Станіслав Христенко, фортепіано, Михайло Сосновський, флейта, Владислава Лученко, скрипка.
Гастрольний тур Академічного симфонічного оркестру проходить з 13 січня до 3 березня. Заплановано близько сорока концертів. Серед штатів, де ще звучатиме український оркестр – Нью-Джерсі, Ньо-Йорк, Північна/Південна Кароліна, у містах – Маямі, Чикаго, Клівленд, Рочестер та інших. Особливою радістю і честю буде мождивість презентувати себе в університетах Лонг-Айленду, Іллінойсу, Джеймса Медісона та Університеті Штату Джорджія.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
15 лютого запланований концерт у всесвітньовідомому Carnegie Hall, що у Нью–Йорку. Гастролі відбуваються у межах мистецького проєкту «Бачити і чути Україну/ «See & hear Ukraine» — у співпраці з Благодійним фондом Козицького «Ми і світ/ WE&WORLD».
«Створений проєкт «Бачити і чути Україну» спільно із благодійним проєктом Ми і Світ – очікувано виконує свою важливу роль — говорить про Україну мовою музики та українського візуального мистецтва, показує нашу силу та відображає усе, що зараз переживає Україна. Світовій публіці про усе це надважливо нагадувати і давати зрозуміти. Створений симбіоз, переконаний, продовжуватиме свою роль впродовж цих двох місяців чи то у Флориді, чи у інших запланованих залах, зокрема нью-йоркському Карнегі-Холі та Українському інституті», — зауважує Володимир Сивохіп, генеральний директор Львівської національної філармонії
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
Мистецький проєкт «Бачити і чути Україну» з перших моментів відлунює свою місію, адже ще на першій репетиції, яка була відкритою для відвідувачів, у залі з перших хвилин один з молодших слухачів вигукує «Слава Україні». А виставки робіт сучасного візуального мистецтва українських митців зі Львова та інших областей України з назвою «Незламні» додають захвату, неабиякого зацікавлення у глядачів та відображають все українське — від природних явищ до більш духовного осмислення
За словами Христини Береговської «Ці виставки мають розповісти про Україну як незламну країну, що наші почуття і прагнення перемоги є набагато сильнішим за другу армію світу, невмотивованого ворога. Тому для світу — нас дуже важливо показати живими і нездоланними. Як це і передають роботи Лілі Студницької, творів якої у експозиції є велика кількість, вона показує незламність нашої української природи і природних стихій. Відображають страшну до болю війну — роботи Михайла Скобала, він є з родини шістдесятників. І вони якраз демонструють українські горизонти, краєвиди і середовища в яких люди всупереч всім негативним обставинам намагаються радіти життю і продовжувати жити».
Гіршими за малих і завжди метушливих дітей можуть бути хіба свавільні, амбіційні, але безвідповідальні шляхтичі. Бали, танці, бенкети, а ще дуелі, бійки, суперечки – це досить характерні речі для публічного повсякдення шляхти. З іншого боку, після такого гуляння і осад певний може залишитися, образа, жадання помсти. Й комусь потім доводиться з цим всім розбиратися, розгрібаючи вчинене в емоціях.
Жан П’єр Норблен де ла Гурден. Сеймик в церкві
Подорожуй, але дім не відпускає
Син коронного гетьмана Речі Посполитої Ян Станіслав Яблоновський, майбутній воєвода волинський, потім руський, а врешті – також канцлер коронний, приїхав до Варшави у справах. Не встиг він відтанцювати другий-третій танець на балу, відвідати якусь корчму чи потрапити на аудієнцію до когось з високопосадовців, а його знайшов посланець, що прибув з Русі. Новини, як буває звично, не надто втішні. У Жовкві побилися ловчий коронний, син брацлавського воєводи Стефан Александр Потоцький і воєвода поморський Ян Ґнінський. Як побилися? Вони сильно посварилися, а тоді Потоцький побив опонента булавою, розбивши тому лоба.
Руський і волинський воєвода Ян Станіслав Яблоновський. Фото з https://pl.wikipedia.org
Очевидно, Яблоновського ця новина не потішила. Можливо, в хід пішли прокльони і нецензурні вислови. Не виключено, що він просто запитував себе чи для того всю юність провів в європейських містах, з навчальною метою відвідував двори магнатів, королів, духовенства і інших можновладців, щоб зараз бути посередником під час п’яних розбірок тут, у Речі Посполитій.
Жовква і король
Справа виявилась серйозною. Описане вище побоїще відбувалося у присутності короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського. Той саме перебував у Жовкві і настрій монарха був не найкращим. Його молодість лишилась далеко в минулому, та й миті бойової слави уже забували. Натомість, підводило здоров’я, а внутрішні справи в володіннях монарха були не найкращими. Не можна назвати успішними і спроби короля передати владу сину Якубу. Одним словом, його світ валився і Собеський нічого не міг вдіяти. Тут ще й шляхтичі побились у нього в резиденції, зневаживши цим і самого монарха.
Ян III Собеський з родиною. Придворний художник, 1693 рік
Король не міг залишити цього просто так. Тому він взяв і образився на Стефана Потоцького, почав його уникати і взагалі не підпускав до себе. Це змінило життя вчорашнього улюбленця Яна ІІІ. Ще вчора він літав під хмарами і намагався намалювати булавою (є версія, що пірначем) герб Яніна на чолі Ґнінського, а сьогодні впав обличчям у багнюку. Та й все життя попереду, кар’єра, а тут – таке. Так, Потоцький дійсно мав при дворі репутацію “гуляки, розпусника, людини, яка не вміє панувати над своїми рефлексами”. Врешті, його син, Миколай Василій Потоцький, перевершить батька в харизмі й екстравагантності. З іншого боку, Стефан Потоцький і меценатом був знаним, а ласку короля втрачати не хотілося.
Потоцькі, Яблоновські і Собеські
Неприємну справу намагалися залагодити, між іншим, через Яна Станіслава Яблоновського. Той був посередником між сторонами конфлікту, їхнім комунікатором з королем. Водночас, Ян ІІІ Собеський розумів схильність Яблоновського до Потоцького, тому перший також частково впав у немилість в короля. Під час першої поїздки Яблоновського до Жовкви, яка відбулась після описаної бійки, з ним навіть не захотіли зустрітись і обговорювати ситуацію. Другого разу справи все ж пішли краще. Тим не менше, тягнулося все довго і лише в липні 1694 року король прийняв вибачення Стефана Потоцького.
Герб Трах, яким користувалися Гнінські. Фото з https://uk.wikipedia.org/
На завершення цієї історії варто повернутися до дуету Потоцький-Ґнінський. Ця історія з їхнім конфліктом і бійкою у Жовкві не просто цікава, але й має декілька екзотичних нюансів. По-перше, інцидент між ними трапився у березні 1694 року, а лише в лютому того ж року Ґнінський став поморським воєводою. Можливо, Потоцький так вітав свого колегу. Або ж проводжав із посади, яку Ґнінський займав до того – він був воєводою брацлавським, де Потоцькі мали землю і вплив. По-друге, згадані персонажі зовсім не чужі один одному. Ян Ґнінський – це чоловік Терези Потоцької, сестри Стефана Потоцького.
Gieroswski J. Jabłonowski Jan Stanisław h. Prus III (1669 – 1731) // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław – Warszawa – Krakόw, 1963. – T. X/2, zeszyt – S. 221 – 223.
Оригінальне дійство-показ колекції бренду Oksana Karavanska «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття». Фото: Олександр Шамов
Мода, музика, балет… Відома українська дизайнерка Оксана Караванська зміксувала ці види мистецтва в одному перформенсі. Оригінальне дійство-показ нової колекції бренду OksanaKaravanska «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття» відбулося у вишуканій Дзеркальній залі Львівської національної опери.
Подія збіглася у часі із черговою масованою ракетною атакою України. Тож початок дефіле довелося відкласти на дві години: моделі і публіка спустилися у бомбосховище. Перечекавши повітряну тривогу у безпеці, поціновувачі мистецтва таки отримали неймовірні враження від перфоменсу Караванської.
Оригінальне дійство-показ колекції бренду Oksana Karavanska «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття». Фото: Олександр Шамов
Дизайнерка відмовилася від традиційного дефіле. Моделями того вечора були… артистки балету Львівської опери, а у живому музичному супроводі модного показу знавці музики впізнали цитати балетної класики. Режисером дійства виступив генеральний директор-художній керівник Львівського театру опери та балету Василь Вовкун.
Оригінальне дійство-показ колекції бренду Oksana Karavanska «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття». Фото: Олександр Шамов
Це вже сьоме дефіле «Вишиванки-Couture Третього тисячоліття» за останні вісім років. Колекції помітно трансформувалися. Якщо перші покази вишиванок Караванської були присвячені порятунку старовинної вишивки і інтеграції її в сучасний крій, то нова колекція складається здебільшого із новітніх розробок, інспірованих українськими орнаментами родом з усієї території України.
Оригінальне дійство-показ колекції бренду Oksana Karavanska «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття». Фото: Олександр Шамов
Дизайнерка вкотре продемонструвала на публіку своє знамените гасло: «Мода – це коктейль еклектичних вітрів, змішаних у шейкері часу». До створення нової колекції Oksana Karavanska долучилася текстильна дизайнерка Ксенія Уманська.
Оригінальне дійство-показ колекції бренду Oksana Karavanska «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття». Фото: Олександр Шамов
«Продовжую творити історію української вишиванки, підтримуючи світовий тренд Made in Ukraine, – розповідає Караванська. – Музи не мають мовчати і в часі війни! Усі ці понад 10 місяців повномасштабної війни росії проти України я не зупинялася, творчо працювала, не знаючи, коли, де і як зможу показати свої нові роботи. Нещодавно усвідомила, що усі ми зараз дуже потребуємо теплоти особистих зустрічей. І навіть те, що дефіле збіглося в часі із ракетною атакою України, дуже символічно. Ворог хоче знищити нашу ідентичність, нашу самобутність, наші традиції. Тому мусимо тримати і культурний фронт, не переривати творення коду української нації».
Нова відеоробота є візуалізацією однойменної пісні “Spread my wings”, яку співачка готувала для участі у Нацвідборі на Євробачення – 2023. Артистка потрапила у лонг-лист цьогорічного конкурсу. Реліз пісні відбувся у грудні 2022 року.
“Ця пісня про боротьбу за власне життя та своїх рідних. Вона про незламність. Навіть, коли нам здається, що зовсім немає сил, ми знаходимо їх в собі й розправляємо крила. Тому, що ми, люди, як птахи: незламні, окрилені, вільні”– коментує виконавиця.
Пісня актуальна в будь – який час і для кожного покоління.
Співачка SOWA
“Коли ми тільки почали працювати над “Spread my wings” я зрозуміла одразу ж, що точно хочу зробити на неї відеороботу. Особисто для мене ця пісня дуже важлива і хотілося продовжити її історію. Тому, ми зі моєю командою, не вагаючись, вирішили знімати mood video”, – наголошує артистка.
У відеороботі ви зможете побачити дві локації, які знаходяться на Львівщині: неймовірно загадковий органний зал та містичний зимовий ліс. Режисер відео концентрувався на тонкому звʼязку між співачкою та її новою супутницею по життю – совою Містері.
“Коли я побачила ці локації, то одразу зрозуміла, що саме вони зможуть відтворити цю атмосферу, яка панує у пісні. Спокій, силу та нескореність. Перша локація – це органний зал, яка надає присмак загадковості та внутрішньої сили. Друга локація, яку ви зможете побачити – це ліс, в якому панує свобода та незалежність. Також, в цій відеороботі з’явиться, оберіг, символ нашої військової розвідки. Та моя нова супутниця по життю маленька Містері.
Одного разу я гортала стрічку в фейсбук і натрапила там на публікацію, де була фотографія сови, яка поранилась. В описі писали про те, що це сич, сова яка не проживає в диких умовах, і якимось способом вона опинилась біля дороги, ще й з пораненням. Але, я завжди мріяла взяти під опіку сову. Це була моя особиста мрія, яку я мала на меті здійснити за декілька років. Але доля вирішила по-іншому. Коли я побачила ці великі жовті очі маленької пташки, я одразу зателефонувала за номером і домовилась про зустріч. Та тепер це маленьке диво живе зі мною”, – ділиться думками співачка.
Cпівачка SOWA
Показати птаха в цій роботі, як для творчої особисті, співачці було важливо. Артистка відчула зі створінням особливий енергетичний зв’язок.
“Коли в кадрі ми комунікували із совою, я відчувала нашу єдність, вона була дуже слухняною. Здається, у такий спосіб вона казала мені «дякую» за можливість розправити свої крила ще раз”, – пояснює SOWA.
Вже в лютому 2023 року співачка планує презентувати дебютний альбом, а також проєкт повстанських пісень в дуеті з українськими артистами.
Сьогодні до вашої уваги хочемо представити світлини початку ХХ століття, які показують яким було місто Пустомити на Львівщині.
Пустомити, в’їздна брама до купально-лікувального закладу, 1906 р.Пустомити, купально-лікувальний заклад, 1906 р.Пустомити, реєстраційна вілла та бальна зала, 1906 р.
З історії населеного пункту відомо, що впродовж 1880-1914-х років тут був відомий курорт. Сюди приїздили лікуватись джерела мінеральної сірчистої води.
В 1880 році тут було відкрито купальний заклад з купальнями, закладом для перебування відвідувачів, ресторан.
Відома світлина фотографа Associated Press Андрія Андрієнка, на якій зафіксовано зворушливий момент прощання прикордонника Віталія зі своєю коханою Альбіною на залізничному вокзалі Краматорська, продовжує надихати на творчість.
На третій день повномасштабної війни Віталій прощався з Альбіною на пероні біля евакуаційного поїзда, що прямував на захід. Тоді усі в поїзді та на пероні були сповнені хвилювання, що буде далі і чи зустрінуться знову…
Вдала світлина розійшлася у ЗМІ та соцмережах, згодом її сюжет взяли за основу автори муралу, який з’явився на стіні Литовської військової академії у Вільнюсі. Його намалював місцевий художник Лінас Казюленіс. А з легкої руки Міністра оборони Литовської Республіки Арвідаса Анушаускаса, який опублікував зображення муралу на своїй сторінці у Твіттері, це зображення на підтримку України знову набуло величезного поширення.
Мурал, що створив художник Лінас Казюленіс, на стіні Литовської військової академії у Вільнюсі
Нині мурал з цієї світлини є й у Львові. Його створив паризький вуличний художник Кристіан Гэмі, відомий як С215, який приїжджав в Україну. Також відомо, що він створив багато графіті в Бучі, Гостомелі та Києві.
А ще зараз кожен, хто забажає, може сам намалювали таку картину, навіть не будучи художником. Адже на основі фотографії було створено набір для розпису «Героїчне кохання».
Мурал паризького вуличного художника Кристіана Гэмі, відомого як С215, у Львові
А як склалася доля прикордонника Віталія та його, на той час нареченої, Альбіни після зворушливого прощання на вокзалі Краматорська?
Віталій продовжує службу у Краматорському загоні і ця служба під час війни проходить у режимі non-stop. А Альбіну евакуаційний поїзд доставив у Львів. Потім вона продовжила подорож на захід та зупинилася в Польщі, у селищі Нова Вєсь, що неподалік від Островця, де українців прихистила польська сім’я – Кароль та Кароліна. Пори те, що вони мають трьох своїх діток, господарі забезпечили українських гостей максимальною турботою і комфортом. Також прихисток евакуйованим жінкам і дітям з України надали батьки Кароля.
Світлина фотографа Associated Press Андрія Андрієнка, на якій зафіксовано момент прощання прикордонника Віталія зі своєю коханою Альбіною
Згодом Віталій та Альбіна спілкувалися лише онлайн. У квітні за допомогою інтернету закохані одружилися. Їх шлюб у режимі онлайн завірив начальник Краматорського прикордонного загону, який отримав таке право на час війни. Одружені не могли терпіти довгої розлуки. Після проживання у польській родині Альбіна вирішила повертатися в Україну. Спершу вона оселилася на Івано-Франківщині, а потім, ближче до чоловіка – на Дніпропетровщині, де подружжя врешті змогло обмінятися обручками. Тепер, каже Віталій, те що дружина поряд, змушує його з одного боку більше перейматися за її безпеку, а з іншого мотивує бійця більш самовіддано виконувати свої обов’язки і наближати нашу Перемогу. І Україна і кохання обов’язково переможуть, впевнені Віталій та Альбіна.
Благодійний фестиваль домашнього печива «Ґаздиня Фест»
Вчора, 15 січня 2023 року, у Дрогобичі на Львівщині відбувся другий благодійний фестиваль домашнього печива «Ґаздиня Фест».
Відео з благодійного заходу опублікував міський голова Дрогобича Тарас Кучма.
«З вірою в наших воїнів, оскільки фестиваль, насамперед, носить благдійну місію, наближаємо спільно перемогу та допомагаємо захисникам», – написав міський голова.
На фестивалі відвідувачі могли спробувати різноманітні смаколики і допомогти нашим військовослужбовцям.
Свої смаколики представити господині з 26 населених пунктів Дрогобицького району. Організатори відзначили, що в часи війни важливо проводити такі заходи, бо вони показували нашу незламність.
Гроші зібрані на фестивалі скерували на підтримку 67 батальйону територіальної оборони.
Як повідомили у Дрогобицькій міській раді повідомили, що завдяки гастрономічному фестивалю «Ґаздиня фест» захисникам передали 43 тисячі гривень.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
