А Ви знали що в нас знаходиться найвища дерев’яна вежа Європи? Її висота аж 43 метри: це рівень дванадцяти поверхового будинку, але з дерева. На вежі є оглядовий майданчик та металеві сходи. Можна туди піднятися та щосили вдарити у «Дзвін Пам’яті». А вже після того братися до фотографування навколишніх краєвидів. Чому так? Читайте далі!
Найвища дерев’яна вежа ЄвропиНа оглядовому майданчику найвищої дерев’яної вежі ЄвропиВежа побудована з масивних дерев’яних брусківНа вершечку вежі встановлено “Дзвін Пам’яті”З верху вежі відкриваються чудові краєвиди на Карпати
Вежа стоїть на вершечку гори Діл коло Старого Самбора. Саме це і робить її найвищою, адже висота гори додається! В часи ДСВ тут діяла школа УПА, багато старшин походили саме звідси. В 1943 році німці захотіли знищити цю школу. Вони вислали аж три тисячі! солдат проти якихось 105 повстанців. І тут відбулося найцікавіше! В нерівному бою загинуло аж триста добре озброєних та екіпірованих німців. Тобто кожен повстанець поклав по три німця.
На жаль, сорок три наших воїни також полягли. Саме тому висота вежі і є рівно 43 метри. А «Дзвін пам’яті», на її вершечку, нагадує про тих хто тоді та тепер гине за свою Батьківщину. Автор ідеї Олесь Дзиндра.
Дерев’яна “Вежа пам’яті”Людина для масштабу наскільки ця вежа велика“Вежа Памя’ті” розташована над могилою воїнам УПА що тут поляглиНа оглядовому майданчику вежіУпівець на варті чи бува не йде десь москаль
Як бачимо, воювати наші вміли завжди. Як і обирати місце для табору. «Вежа пам’яті» знаходиться на вершині мальовничої гори далеко від цивілізації. Тут є облаштовані місця для пікніку і, навіть, справжня криївка УПА. Переночуйте та відчуйте себе повстанцем!
Ось круте відео з Вежі Памя’ті!
Вид з вежі на Карпати і дорогу якою ми приїхали
Поруч з вежею є криївка де можна переночуватиНаша команда на оглядовому майданчику “Вежі Пам’яті”Металеві сходи наверх “Вежі Пам’яті”Існує легенда що з цих сходів ще жоден москаль живим не вибравсяХоч сходи і стрімкі, та краєвиди з вежі того вартують!
Зі Львова до «Вежі Пам’яті» 110км автодорогами. Всюди рівний асфальт, останні кілька кілометрів гравій. У суху погоду тут проїде більшість автомобілів. До Старого Самбора ходять поїзди, а далі можна велосипедом.
Вказівник до “Вежі Пам’яті”Останні кілька кілометрів дороги до вежі виглядають ось такТочно не зблудимо!Туристичні маршрути навколо “Вежі Пам’яті”Навіть на стоковій гумі та після дощу сюди можна нормально виїхати
Якщо Вам одної вежі замало то неподалік є ще ВЕС, закинута гідроелектростанція (ГЕС) та кілька водоспадів. Так що вражень на цілий день вистачить. Як будете там, бийте у «Дзвін пам’яті». Нехай вороги чують та бояться!
ВЕС коло Старого СамбораЗакинута ГЕС коло с. ДовгеВодоспад “Лазний” коло села ДовгеНу і “Вежа пам’яті” в селі НедільнаВлад тільки і чекає коли ж то можна буде по москалях пострілятиДзвін на вершечку “Вежі Пам’яті”
На історичній мапі України цілий ряд місцевостей позначенні як центри духовності, освіти та культури. Вони відігравали й продовжують відігравати важливу роль у вихованні прекрасного, пошуках правди, істини та справедливості.
У певний період їх життєдіяльність під впливом історичних процесів була активною, іноді уповільнювалась, але особлива атмосфера неповторності та вибраності не полишала і не полишає ці куточки землі, які притягають до себе, змушують замислитись про сенс людського буття.
Успенський собор Почаївської лаври (сучасний вид)
На Волині таким місцем, безперечно, є Почаїв. Саме у місцевій Лаврі створені визначні пам’ятки нерухомої та рухомої національної культурної спадщини. Почаївська Успенська обитель як осередок чернечого богошанування, справедливо асоціюється із всесвітньо-визнаною місцевістю “Волинським Афоном”, історія та сьогодення якого приваблюють до себе, не залишають байдужими, змушують задуматись, надихають на звершення.
Вітчизняна культурна спадщина творилась різними поколіннями українців. Її складовою є релігійне життя, що вже більше тисячі років тісно пов’язане з християнською Церквою, яка в різні періоди зазнавала конфесійної роздробленості. Відтворення історії духовного життя українського народу поставило на порядок денний питання про науковий аналіз та світське осмислення всіх сторін діяльності такого могутнього і важливого інституту минулого, як монастир.
Ті духовні надбання, що вдалося зберегти, тепер є складової національної культурної скарбниці, їх важливість важко переоцінити. Це рукописні праці, літописні зводи, документальні пам’ятки, стародруки, твори живопису, скульптура, ювелірні речі тощо. Сьогодні значні скарби християнської культури знаходяться в храмах, монастирях, а також зберігаються в музеях, архівах, бібліотеках, приватних колекціях. Волинська земля була причетною до створення багатьох пам’яток, тому не випадково саме тут зберігається значна їх частина. Вони є важливим історичним джерелом, адже одночасно з матеріальними пам’ятками протягом віків за монастирськими брамами йшов процес накопичення неоціненного духовного досвіду.
Служебник, 1734 р. Найперша книга, видана у друкарні Почаївського Успенського монастиря
Одним із найголовнішим центрів духовності на теренах Волині була й залишається Успенська Почаївська лавра. Перші сторінки її праісторії оповиті туманом легенд та переказів. Із плином часу відомості про чернече життя на Почаївській горі стають більш повними. Вони тісно пов’язані з життям місцевого соціуму, поступ якого сприяв розвитку цієї християнської обителі.
Започаткування наприкінці XVI ст. Почаївського Успенського монастиря як спільножитної общини проходило одночасно із значними змінами в житті Київської митрополії Константинопольської патріархії, коли частина єпископату Православної Церкви приєдналась до Католицької Церкви. Саме з Волині розпочинається процес творення нової Церкви візантійського обряду, яка постала на Берестейському соборі (1596 р.), визнавши своїм першоієрархом не Константинопольського патріарха, а папу Римського. З цього часу в Речі Посполитій, до складу якої входила значна частина українських земель, відбувається протистояння Православної (не визнаної владою) та Унійної Церков. Остання, утворившись на основі православних парафій, поступово включала до свого складу нові храми та монастирі.
Святий Йов (1551–1651), монастирська ікона
Почаївська обитель від часу заснування її Анною Гойською, через першого ігумена Неофіта та його наступника Йова провадила кроки з легітимізації Київської митрополії Константинопольської патріархії. Цьому сприяла волинська шляхта, яка плекала традиції своїх предків. Саме за часів Желіза обитель здобула багатьох нових благодійників. За сприяння подружжя Домашевських, на Почаївській горі постав Троїцький собор.
Подружжя Домашевських – фундатори Троїцького собору 1649 р.
Своєю діяльністю Йов Желізо наближав цей чернечий осередок Волині до відомого Афону. Після смерті почаївського ігумена монастир притягує до себе не лише відбитком Стопи Богородиці та чудотворною іконою Богоматері, але й нетлінними мощами преподобного Йова. Створенню особливої атмосфери на Почаївській горі сприяла подія 1675 р., що увійшла в монастирську історію через переказ про військову облогу, коли, за молитвами почаївських насельників, відбулося дивовижне явлення Пріснодіви та святого Йова, які захистили обитель від ворогів.
Чудодійний захист обителі 1675 р.
1686 р. Київська митрополія та Почаївський монастир як її складова переходять у юрисдикційне підпорядкування Московської патріархії. Унаслідок цього, згодом, відбувається зміна не лише юрисдикційної, але й конфесійної належності монастиря. Датою перепідпорядкування обителі, завдячуючи документам, що збереглись як в монастирському, так й інших архівах, є 1712 р. Закономірність цієї події була продиктована геополітичними змінами того часу на теренах Волині. Отримання нової юрисдикційної належності почаївськими насельниками відбулось в добровільний спосіб та було спричинено послабленням впливу москви у Волинському регіоні. Крок почаївських православних ченців до визнання себе складовою частиною Унійної Церкви можна пояснити тими умовами, в яких опинився монастир після ліквідації Луцько-Острозької православної єпархії, та внутрішньою готовністю братії до його здійснення. Розвиток державно-церковної ситуації привів насельників Почаївської гори до відповідного вибору. Православні дослідники тогочасну зміну юрисдикційної належності пояснюють тим, що це було “угодно” провидінню, для майбутнього зростання Успенської обителі. Вважаємо, що насельники Почаївського монастиря, змінюючи юрисдикційне підпорядкування, вивели обитель з майбутньої духовної ізоляції, примирились з ситуацією, що склалась та увійшли до складу Унійної Церкви, до якої раніше приєднались частина православних монастирів Київської митрополії.
Монастирський фундатор Миколай-Василій Потоцький (1712–1782 рр.)
Справді, XVIІІ ст. ознаменувалось для Почаївської гори не лише появою нового господаря, але й трансформаціями, що перетворили монастир у видавничий та освітній осередок, змінили його архітектурне обличчя. Новий монастирський фундатор Миколай-Василій Потоцький доклав максимум зусиль для здобуття Почаївською обителлю найбільшого авторитету не лише у василіанському середовищі. Коронування ікони Почаївської Божої Матері зробили її також святинею Католицької Церкви. Активна робота почаївської друкарні, вишуканість монастирських друків привернули увагу до них і представників православного середовища.
Коронування ікони Почаївської Божої Матері 1773 р.
Розбудовуючи обитель протягом більше ста років, василіани шанобливо ставились до монастирських святинь, сформували її архітектурне обличчя, започаткували та потужно розгорнули видавничу справу. Проте, результат їхньої освітньої роботи призводить до усвідомлення власної належності до польської традиції, історії та культури. Відданість Польській державі почаївські василіани зберігають й після зникнення цієї країни з мапи світу (1795 р.).
Необхідно зазначити, що функціонування Почаївського Успенського монастиря ЧСВВ, посеред іншого, здійснювалась за чотирма напрямками:
1) пошанування монастирських святинь;
2) активна книгодрукарська робота;
3) перебудова монастиря;
4) освітні заходи.
Діяльність почаївських василіан, хоча не в однаковій мірі, проте все ж враховувала певні фактори:
східні традиції Унійної Церкви;
латинський чинник католицизму;
перебування монастиря спочатку в складі Речі Посполитої, згодом – Російської імперії;
українське етнічне середовище.
Мінея загальна та святкова. Почаїв, 1737 р.
Чи не найпотужніше розвивалась видавнича діяльності обителі. Почаївський монастир василіанської доби намагався за допомогою книгодрукування охопити увесь спектр впливу християнської спільноти на території розповсюдження монастирських видань. Вихід церковнослов’янських, україномовних та польськомовних книг, а також латиномовної літератури, засвідчив асиметричне, нелінійне спрямування національно-конфесійної орієнтації обителі. Готуватись до нових змін, а по суті повернення до стану, перед 1712 р., почаївські насельники розпочинають уже з 1793 р., коли Волинь стає складовою частиною російської держави.
На відміну від першої зміни конфесійної належності, друга (1831 р.) в Почаївській обителі проходить не за власним бажанням братії. Майже сорок років Успенський монастир, перебуваючи на території росії, залишається в підпорядкуванні Унійної Церкви. Приводом до зміни його юрисдикційного підпорядкування стає відкрита підтримка ченцями, вчителями та учнями монастирського училища Польського повстання. Причини ж знову ховаються в геополітичних поворотах, що проходять на теренах Волинського регіону наприкінці ХVIII ст. На протилежність 1712 р. – після перепідпорядкування 1831 р., обитель майже повністю отримує нових насельників. Таким чином монастирська братія налагоджує власну діяльність з чистого аркуша, використовуючи технічну базу попередніх господарів.
Почаївський монастир – літографія Наполеона Орди, 1875 р.
Ситуація першої третини ХІХ ст. була подібною до тієї, що існувала до поч. ХVIII ст. Відмінність полягає лише в тому, що почаївські василіани, відчуваючи власну національну та державну приналежність вибирають шлях боротьби. Православні ж насельники Почаївського монастиря в 1712 р., за відсутністю власної державної потуги, не вбачали в московській державі, яка виступала на їхній захист, того державного утворення, з яким пов’язували свою національну ідентифікацію.
Почаївські ченці початку XVIІІ ст. після прийняття унії спочатку не переймалися проблемою своєї належності до національно-державного утворення у зв’язку з тим, що за відсутністю власної державності, свідомо та підсвідомо патріотичні почуття українців не могли бути відданні Речі Посполитій. Лише через століття після того, як частину насельників обителі складають етнічні поляки, та відповідного освітньо-виховного вишколу, значна частина почаївських василіан почала вважати себе складовою польської держави, ідею відродження якої відкрито підтримує під час Польського повстання 1830–1831 рр. Результат цих подій закономірно розв’язує ті протиріччя, що накопичились навколо Почаївської гори за більше як двохсотлітній період попереднього існування.
Почаївська лавра (листівка) поч. ХХ ст.
1831 р. було прийнято державне рішення про передачу Почаївського монастиря Київській митрополії московської патріархії. Пришвидшенням його легітимації для російської влади стали антидержавні виступи почаївських василіан.
Українське середовище Успенської обителі закономірно залишило в її діяльності відповідний відбиток. Із огляду на місце розташування монастиря, природнім було явище друку в унійну добу україномовних видань, з огляду на місце розташування монастиря. У другий православний період російська стає мовою часописів, монастирської документації та внутрішнього спілкування в обителі. Проте, незважаючи на боротьбу з українським сепаратизмом, у почаївських дрібних друках (“Почаївський Листок”) публікуються україномовні твори.
Після підпорядкування 1831 р. Успенського монастиря Київській митрополії московської патріархії відразу постає питання про новий статус обителі. Це обумовлено архітектурною величчю монастирського ансамблю, а також необхідним укріпленням позицій москви на теренах Волинно-Галицького регіону. Через набуття офіційного статусу Лаври (1833 р.) Почаївський монастир стає в один ряд з подібними обителями в Києві, москві та петербурзі.
Троїцький собор (1936 р.)
Усе ХІХ ст. Почаївська лавра намагається видозмінити своє архітектурне обличчя, надати йому ортодоксальних рис. На початку ХХ ст. обитель доповнюється Троїцьким собором, який постає в пам’ять про храм, споруджений 1649 р. на Почаївській горі за сприяння подружжя Домашевських. У другу православну добу монастир, продовжуючи традиції своїх попередників, залишається вагомим друкарським центром, проте з мистецького боку лаврські видання поступаються унійним. Потужним освітнім осередком монастир також не стає. Як і у василіанську добу, обитель продовжує розвивати господарську складову своєї діяльності.
Напередодні Першої світової війни Почаївська лавра під імперськими гаслами вшановує пам’ять українських козаків, що віддали своє життя за волю та свободу в битві під Берестечком (1651 р.). Підтримують ініціативу почаївських ченців і жителі Волині, які справедливо вважають козаків Богдана Хмельницького захисниками України.
Георгієвський скит на Козацьких могилах
Заперечення апологетами “русского единства” самостійного розвитку українців та існування їх як етнічної одиниці на початку ХХ ст. підтримано частиною насельників Почаївської лаври. Вони активно пропагують політичні ідеї “Союзу російського народу”, використовуючи друкарські засоби та стовиривши спеціалізоване монастирське братство. У зв’язку з цим почаївські монахи-союзники, підтримуючи єдність та неподільність Російської імперії, намагаються використати героїчні сторінки історії українців. Орієнтація насельників Почаївської гори на Росію, як державу, що відновила в Успенській обителі православ’я, є своєрідною ознакою вдячності до неї. Водночас це свідчило про побоювання щодо можливого повернення унії. Вільнішими від тогочасної державної ідеології відчували себе жителі Волині, для яких поняття “Русь” та “Україна” були невіддільними.
Звернення Духовного собору Лаври до Директорії УНР, 1919 р.
Тут формувався національний простір, у якому відбуваються різноманітні процеси, пов’язанні з розвитком української спільноти.
Статут почаївського відділення союзу руського народу
Недовготривалий період української державності (1917–1919 рр.) допомагає насельникам Лаври збагнути національно-політичні та церковно-релігійні трансформації, що розпочались в Російській імперії на зламі ХІХ–ХХ ст.
Картка учасника єпархіального зібрання лаврського намісника
Часткове сприйняття почаївськими ченцями ідей місцевого населення засвідчує, що його національне коріння отримало поступове зростання на ґрунті, засіяному всім перебігом історичних змін, до яких була дотична Почаївська лавра.
Постанови єпархіального зібрання в Почаївській лаврі 1921 р.
Вкорінення української ідеї на Волині й після її входження до складу Другої Речі Посполитої (1921 р.) наближає Почаївський монастир до місцевої української громади, яка перебуваючи знову в бездержавному стані, намагається впливати на Успенську обитель шляхом проведення спільних культурно-просвітницьких заходів. Як і в попередні періоди своєї діяльності, Лавра одним зі своїх пріоритетів вважає освітню роботу, яку вимушено реалізує в площині польської державності та української ідейності, що для православної обителі була близькою.
Документ про участь Лаври у відзначенні Шевченкового свята 1922 р.
Майже столітня доба Почаївського монастиря в юрисдикції російської православної церкви (1831–1924 рр.) позначена помітними національно-конфесійними перетвореннями, що відбувались як реакція на суспільно-політичні зміни. В результаті відповідних трансформацій український чинник, що, всупереч протидії його існуванню та впливу, закономірно виявляє себе у всі періоди життя монастиря та призводить до визнання Лаврою етнополітичної реальності та власної присутності в національному просторі українців.
1597 р. обитель Почаївська постала як відповідь на зміни в церковному середовищі. Її творцями були місцеві мешканці, які використали повноваження прибулих представників Православної Церкви задля збереження власної релігійної традиції, а разом з тим і власної етнічної ідентичності. У цьому напрямку Почаївський монастир рухався протягом усієї своєї історії. Цей шлях був різновекторним, але 1924 р. привів Лавру і всю Православну Церкву на Волині до лона Церкви-матері – Константинопольської патріархії.
Почаївська лавра 12 серпня 1925 р. Зйомка з висоти 600 метрів
У другій половині 20-х – 30-ті рр. ХХ ст. Почаївський монастир продовжує перебувати в складі Православної Церкви в Польщі. У той час “Безпартійний блок співробітництва з урядом” виступає з вимогою українізації богослужбової мови. 1933 р. в Почаєві відбувається маніфестація. Кількість її учасників складає близько 20 тисяч осіб. На лаврській дзвіниці розгорнуто довжезний жовто-блакитний прапор. На монастирському подвір’ї чисельні українські прапори та написи: “Хочемо Української церкви”, “Хочемо тільки українського єпископату”, “Хочемо української богослужбової мови”, “Діонісію, геть до Москви”, “Почаївська лавра мусить бути українською”. Також Лавра протистоїть передачі її Католицькій Церкві, згідно процесу ревіндикації, який триває в Польській державі.
Лист канцелярії президента Польщі до міністерства релігійних конфесій та народної освіти у справі щодо виступів православних на захист Почаївської лаври (1930 р.)
З початком Другої світової війни обитель опиняється в радянському союзі (1939–1941 рр.), опісля на території рейхскомісаріату “Україна” нацистської Німеччини (1941–1944 рр.) та знову срср, повертається в юрисдикцію московської патріархії (1944–1991 рр.).
8 жовтня 1942 р. ознаменовується для Почаївського монастиря укладанням у його стінах “Акту поєднання” Української Автономної Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви. Вони підпорядковуються, відповідно московській патріархії та Варшавській митрополії. Поєднавча угода двох Православних Церков передбачала майбутнє скликання Всеукраїнського церковного Собору. Її досягнення, хоча й короткочасна дія в час війни стала можливою “завдячуючи” й антицерковній попередній дворічній політиці на Волині радянської влади, та поверненням певної стабільності в життя Церкви її наступників. Як свідчать перекази, в період Другої світової війни, почаївські насельники, зокрема цілитель Амфілохій, виконуючи заповідь про любов до ближнього, допомагають тим, хто боронить рідну землю від завойовників, зокрема воякам Української Повстанчої Армії.
Святий Почаївської лаври Амфілохій (1894–1971 рр.)
Далі, в радянський період, почаївські ченці зазнають переслідувань атеїстичної влади. Наприкінці 50-х рр. монахів Георгієвського скиту на Козацьких могилах насильно вивезено. У цей час перестає функціонувати й Почаївський СвятоДухівський скит. У Лаври конфісковано земельні ділянки, приміщення, а коли не вдається зруйнувати її економічно розпочинається виселення монахів.
Розпад Радянського Союзу та утворення незалежної Української держави (1991 р.), Почаївський монастир відчуває вже наступного року, коли невдалу спробу підпорядкувати обитель новоствореній Українській Православній Церкві Київського патріархату здійснює намісник Лаври Яків Панчук. Ця сторінка історії Почаївської лаври підтвердила факт появи на мапі Європи нового державного утворення. Тоді “Волинський Афон” не готовий був до сприйняття нової суспільної дійсності.
Намісник Почаївської лаври Яків Панчук (1974–1982 рр.), (1990–1992 рр.).
Становище українського православ’я 1992–2018 рр. було зумовлено довголітнім попереднім бездержавним станом України, через який Православна Церква не здобула автокефалію, як це відбулося в Греції, Болгарії, росії. Сьогодні новонароджена Православна Церква України закономірно стає рівноправною сестрою в сім’ї Православних Церков, всупереч шаленій протидії москви, впливи якої повсякчас відчував Почаївський монастир у відсутності державності українців.
Минуле Почаївської лаври тісно пов’язане з колишньою бездержавною Україною, яка зазнавала принижень, гонінь та утисків. Її майбутнє повинно пов’язати чернечу братію, монастирських прочан, усю обитель з новою сучасною Україною – сильною, авторитетною, мудрою, яка робитиме все можливе, щоби насельники Почаївської гори не знали насилля, не залежали від обставин, що складаються за монастирською брамою і для яких держава Україна буде батьківською домівкою, з якої вони усвідомлено прийшли до чернечої спільноти, що стала їм другою родиною, яка веде до спасіння душ власних та усіх тих, кого покличуть до себе святині “Волинського Афону”. На цьому шляху, з Божою допомогою, монастир та його насельники своїми молитвами відкриваючи шлях спасіння усім струдженим та обтяженим, шукатимуть злагоду з навколишнім світом.
Успенський собор Почаївської обителі (сучасний вид)
Минуле Почаївської обителі підтверджує, що монастир в усі часи залишався особливим, шанованим куточком Волинської землі. Прославляючи милість і благодать Божу, посередництвом святинь пов’язаних з образом Богородиці, місцеві ченці намагаються зробити усе можливе, щоб усі, хто побуває на Почаївській горі зміцнили свою віру в силу Господню, отримали надію у виконання Божої волі, задля здобуття вічного життя, любові до Творця усього сущого та своїх ближніх, сповнились жалем та покаянням у власних прогрішеннях.
Попри всілякі перешкоди Почаївська гора була є і буде особливим місцем Волинського краю, звідки і надалі йтимуть безперервні звертання до сил небесних про спасіння мешканців усього світу. Лише спільно, враховуючи минуле Успенської обителі українці повинні зробити усе можливе, щоб гармонія у відносинах монастиря та суспільства стала природним явищем, прикладом християнського порозуміння, моральної досконалості та мудрості.
Олександр Булига на Горі Почаївській (2017 р.)
Зараз на “Волинському Афоні”, як й усі роки життя тут чернечого осередку, його насельники возносять молитви, посеред них, одні з головних про єдність християнської Церкви. Історичний досвід вказує, що запорукою церковної єдності та сили є держава, яка дбає про неї. Лише могутність України закономірно розв’яже ті протиріччя, що існують у міжцерковних стосунках. Попри все, віриться, що Успенська Почаївська лавра й надалі залишатиметься християнською твердинею Волині – місцем порозуміння та любові.
Аверс пам’ятної монети Почаївська лавра (Україна, 2003 р.)
Історія Успенського монастиря в Почаєві буде продовжувати хвилювати дослідників світських та церковних, пересічних громадян, усіх тих, для кого ця Волинська святиня є близькою та нерозгаданою таємницею, що манить до себе, знов і знов, змушує повертати до неї в своїх думках, помислах та молитвах. На дорозі пізнання сторінок монастирської минувшини, майбутніх відкривачів нових джерел очікують не легкі пошуки, які при наполегливій праці розкриють невідомі сторінки біографії обителі та допоможуть осягнути діяння її господарів та їх взаємозв’язки з суспільством.
Реверс пам’ятної монети Почаївська лавра (Україна, 2003 р.)
Надіюсь, що нариси з історії Почаївської лаври, з якими Ви зможете знайомитись цього року першого дня кожного місяця на сторінці Фотографії старого Львова допоможуть більш повно розуміти минуле, шанувати його творців, робити життя наповнене добрими справами.
Олександр БУЛИГА директор комунального закладу “Рівненський обласний краєзнавчий музей” Рівненської обласної ради, почесний працівник туризму України.
Співак GREMO презентує в межах дебютного альбому “American Ukrainian” новий сингл та відеороботу – “ДО ПЕРЕМОГИ”.
Наприкінці минулого року вийшов дебютний альбом співака, до якого увійшло 12 треків. В альбомі «American Ukrainian” виконавець зібрав всі треки від першої пісні «Мамі», яку присвятив найріднішій людині – мамі, до всеукраїнського хіта Скрябіна – «Сам собі країна».
Сьогодні GREMO презентує відеороботу на пісню «До перемоги». Назва говорить сама за себе. Це однойменна пісня присвячена перемозі українського народу, в яку так вірять українці. Творчість виконавця націлена на підняття бойового духу.
GREMO
“Моя душа болить, коли я бачу всю цю несправедливість щодо українців. Країна-агресор РФ нищить все – людей, тварин, знищує будівлі, але якщо будівлю можна відновити, то повернути життя неможливо. І від цього болить серце у кожного. Але я вірю що добро все одно переможе, інакше бути не може! І в той самий час я бачу, як люди підтримують один одного. Вони не втрачають віру та мрію в Перемогу. Це дуже круто, що люди гуртуються. Добре, що ми всі разом, і ми робимо все задля нашої спільної перемоги”, – коментує співак.
Зйомки кліпу проходили у Києві на студії. Режисер Савчак Ярослав за основу взяв переможні для нашої країни події. У відео висвітлюються емоційні кадри для України на всіх напрямках життєдіяльності: спортивні досягнення на світовому рівні, музичні перемоги, успіхи на політичній арені, перемога на військовому напрямку (звільнення українських територій від окупантів).
“Мета цією відеороботи показати всьому світу, що Україна незламна, непереможна, що вона вистояла і буде боротися далі! Я, і вся Чиказька діаспора як допомагала, так і буде допомагати надалі українському народу. Я вірю, що перемога буде за Україною!”, – ділиться думками артист.
Співак GREMO презентує трек “American Ukrainian”, знятий у гарячих бойових точках України
Це пісня-маніфест, яка закликає не здаватися українців та весь світ боротися з фашизмом. Один фашизм світ поборов, тепер ми знову боремося проти рашизма. Головне не здаватися і йти разом До Перемоги.
“Я вірю, що цей день настане і дуже швидко. Весь світ чекає Перемоги. На Новий рік ми загадали одне бажання на всіх, щоб всі війни у світі закінчилися, та щоб зло у вигляді Путіна зникло з цього світу”, – впевнений виконавець.
GREMO – актор, каскадер, співак та американський українець, який з перших днів війни приїхав в Україну, привіз гуманітарну допомогу своїм побратимам із тероборони і став активним волонтером.
Колись між дітьми впливових магнатів та університетом не було національного мультитесту. Таким чином, сперечатися про те, які предмети повинні бути в тому обов’язковими, а які – додатковими, тоді не могли. Водночас, освіта була важливою, а ще, як і в кожну з історичних епох, існувало конкретне уявлення про те, що саме діти повинні знати і в який спосіб до цього йти.
Зрозуміло, що коли мова про багатих і впливових магнатів, ті могли дозволити собі багато: тут і музику можна замовити – видавати рекомендації щодо предметів, викладачів і методик навчання, але також і в танець піти – відправити дітей у навчальну поїздку краями Західної Європи. Поглянемо як це все виглядало на практиці на прикладі родини Яблоновських, представники якої часто були на високих державних посадах.
Ян Собеський з братом Мареком та з мамою Софією Теофілою Собеською
Шо таке закордонна навчальна подорож?
Закордонна навчальна подорож, також “grand tour”, була звичною практикою життя і виховання дітей знатних мужів в Речі Посполитій. Потоцькі, Собеські, Жевуські, Любомирські, Оссолінські – представники цих родів мають у своїх біографіях записи про подібні освітні і виховні мандрівки. До прикладу, лише чотири десятиліття різниці між такою поїздкою коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, близького соратника короля Яна ІІІ Собеського, а також часом, коли він відправив у подорож своїх дітей. Поїздка Яна Станіслава і Александра Яна Яблоновських краями сучасної Європи припала на 1682 – 1688 рр. Брати побували на німецьких землях, побачили краєвиди сучасних Франції, Нідерландів, Італії, Іспанії і навіть Англії.
Станіслав Яблоновський. Фото з http://www.wikiwand.com/pl/Stanisław_Jan_Jabłonowski
Цей шлях розпочався у колегіумі єзуїтів в Парижі. Якщо точніше, першим його пунктом було навіть навчання в єзуїтському колегіумі у Львові. Між Львовом та Парижем була Прага. Лише 29 листопада 1684 року брати Яблоновські прибули в Париж. Зрозуміло, не самі. За тогочасною традицією, батько обрав їм опікунів – шляхтичів Яна Коссовича й Шимона Гутовського. Обоє були пов’язані з домом Яблоновських. Крім призначення наставника, батько писав інструкції для дітей та вихователів з певними настановами. Це послух перед Богом, релігійні практики, уникання поганого товариства, поєдинків, п’янства, азартних ігор…
Чого могли навчитися?
Розібрались щойно з тим, чого уникали при вихованні майбутніх лідерів. Тепер подивимося чого прагнули. Очевидно, знання мов, що є універсальним каноном для всіх часів. Сини Яблоновського повинні були вчитися писати листи “добрим стилем французьким” у Парижі, опанувати німецьку мову у Празі, практикувати латину, а під час відпочинку – вчитися читати і писати руською мовою від одного зі своїх наставників. Натомість, рекомендувалося уникати в часі подорожі поляків та спілкування польською. Наука передбачала практичну складову – Ян щоденно вправлявся у написанні текстів: листи, виступи на сеймі, погребальні промови і ін. Батько також формував списки книг, рекомендовані до читання. Там зовсім не “Одіссея”, “Декамерон” чи книги про Гаррі Поттера, а Біблія, праці Сенека, Тацита, Тита Лівія, Мартіна Кромера і ін. Дещо пізніше почали студіювати математику, філософію, архітектуру, техніки будівництва і штурму фортець.
Руський і волинський воєвода Ян Станіслав Яблоновський, у якого вчителював Б. Хмельовський. Фото з https://pl.wikipedia.org
Звертали увагу і на науку володіння словом та думкою. Гетьман Яблоновський розпоряджався, щоб син Ян вивчав риторику у єзуїтів в Празі – попри те, що той прослухав цей курс у Львові. Александр у тих самих єзуїтів вивчав поетику. Представники майбутньої політичної еліти на наших землях також навчалися фехтуванню, танцям і верховій їзді. Із синами Яблоновського поїхав на “медовий місяць” тривалістю у декілька років і підопічний гетьмана Станіслав Жевуський. Той вивчав французьку мову і слухав курси з арифметики та геометрії, опановував танці. Очевидно, наука пішла йому на користь. Пізніше Станіслав Жевуський сам став коронним гетьманом, купив палац у Підгірцях і вивід рід Жевуських на провідні позиції в Речі Посполитій.
Що могли побачити під час навчальної подорожі юнаки?
Подібні подорожі ретельно і завчасно планувалась, до деталей прописувались і організовувалась на найвищому рівні. Скажімо, коли “dream team” гетьмана Яблоновського їхав з Праги до Парижа, наставники мали перед очима списаний дрібними літерами папірець, де було вказано, що варто побачити: Берлін, Дрезден, Гамбург, Амстердам, Гаагу, Левен, Брюссель і ін. На що дивились?
Станіслав Матеуш Жевуський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Перш за все, на своїх наставників. Просто в інструкціях батька окремим пунктом було прописано, що опікун повинен всюди супроводжувати молодших Яблоновських, завжди бути з ними і ні на крок від тих не відходити. Також програми навчальних подорожей були багаті на зустрічі з місцевими елітаріями: князі, курфюрсти, єпископи, навіть монархи чи папа. У Голландії гетьман рекомендував придивлятися до технологій будівництва фортець, а також відвідати академії, в яких він сам навчався, поспілкуватися з його вчителями та друзями. У Бельгії юнаки зустрічалися з декількома топовими чиновниками. Маршрут з Брюсселя до Парижа проклали так, щоб Яблоновські отримали нагоду побачити ще більше довколишніх фортець. У Парижі, крім навчання, вони відвідували знаних вчених, були в Версалі, на прийомах у короля. Ну і церемонії, бали, комедії, опери, церемонії, бали, комедії, опери…
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Меморіальним музеєм Станіслава Людкевича та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Культурне життя Західної України 1890-1970-х років неможливо уявити без постаті корифея української музики Станіслава Людкевича (1879-1979). Про постать відомого композитора розкаже провідний зберігач фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича Мар’яна Зубеляк.
Багатогранний композитор, авторитетний вчений-музикознавець, невтомний музично-громадський діяч, один із фундаторів музичної освіти в Галичині, він був яскравою індивідуальністю, неповторною колоритною особистістю, овіяною легендами.
Саундтреки, які кожен впізнає з перших нот та які стануть подарунком для усіх закоханих. Музика оскароносних та легендарних фільмів із Чарлі Чапліном, що звучатиме у Львові вперше. 13 лютого у Театрі Заньковецької відбудеться концерт “Музика Голлівуду”. Початок о 16:00 та 19:00, повідомили організатори Clever Production.
Саундтреки до фільмів, які завоювали серця мільйонів, прозвучать у виконанні естрадно-симфонічного оркестру Театру Заньковецької під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада. Разом із ними на сцені виступлять улюблені солісти та колективи: Павло Ільницький, Оксана Караїм та Піккардійська Терція.
Про програму вечора розповів диригент події Богдан Мочурад: “У нашому виконанні прозвучать найвідоміші мелодії з голлівудських фільмів і саундтреки, які здобули Оскар, починаючи від німого кіно з Чарлі Чапліном і закінчуючи останніми відомими стрічками, такими як “Ла-Ла Ленд”.
Виступатимемо з відомим співаком, талановитим Павлом Ільницьким, який виконуватиме твори сольно та у дуеті з Оксаною Караїм. Також буде наша неймовірна “Піккардійська Терція”. Окрім цього, гратимуть соло артисти з естрадно-симфонічного оркестру, тобто програма буде різноманітна”.
Вперше у Львові прозвучить музика із знаменитого фільму Чарлі Чапліна “The Kid”, яка до цього у Львові не виконувалась ніколи. Це буде перша спроба озвучки німого кіно. Також в оригінальній джазовій інтерпретації звучатиме музика до “Ла-Ла Ленд”.
“Це буде програма на будь-який смак: від ніжної та зворушливої до експресивної музики, дуже швидкої, напористої, тому скучно не буде нікому.
Якщо Ви любите фільми та музику, цей вечір для Вас, бо ми підготували найкращі, найвідоміші хіти. Кожен, хто прийде, згадає свою мелодію, фільми, які давним-давно вже не бачив. Це своєрідна екскурсія в історію голлівудського кіноматографу. Також ми підготували чимало романтичних саундтреків для усіх закоханих”, – кличуть на подію організатори.
В Яворівському районі Львівської області знаходиться село Крисовичі. З його історією пов’язане існування палацу. В одному із цифрових архівів нам вдалося розшукати колекцію фото цієї будівлі. Світлини датуються початком ХХ століття.
Листівка із села Крисовичі із зображенням палацу, 1906 р.
Палац в Крисовичах був зведений кінці XVIII ст. Його збудував граф Адам Мнішек. Він був придворним коронним хорунжим, кавалером ордену Білого Орла та Святого Станіслава.
Саме він вирішив звести в Крисовичах мурований палац та каплицю, які були оточені розлогим парком в англійському стилі, розміром 60 моргів (1 морг – 0,56 га).
Фасад палацу з каплицею, 1918-1939 рр.Вид зі сторони парку, 1918-1939 рр.
Палац мав чотирикутну форму, був одноповерховим і мав чотири башти на кутах.
На південній башті був годинник з гербами Мнішків та Стадницьких.
В XIX ст. власником палацу стала графиня Людгарда Стадницька, дружина Едварда Стадницького. Наступним власником був їх син Станіслав Стадницький, який помер у 1915 році.
Палацовий павільйон, 1918-1939 рр.Двері палацу зі сторони парку, 1918-1939 рр.
В 1880 році палац в Крисовичах відвідав монарх Австрії Франц Йосиф I. Він тут гостював кілька днів. Спеціально до візиту монарха, палац відремонтували та оновили. Зовні його помалювали на сірий колір.
Франц Йосиф I приїхав до Крисович разом із своїми підданими, всього це було 100 осіб.
Вежа з годинником, 1918-1939 рр.Вежа з годинником, 1918-1939 рр.
Під час свого перебування імператор щодня після ранкової меси, через Мостиська та Судову Вишню їздив на військові маневри.
Крім того, Франц Йосиф І щодня здійснював тривалі прогулянки парком та околицями. Тоді він розмовляв з місцевими селянами. Під час однієї з таких зустрічей він дізнався про необхідність побудови місцевої школи і пожертвував на ці цілі 2000 злотих з власних ресурсів. Загалом він пробув у цій місцевості шість днів до 10 вересня 1880 року.
Головна зала палацу, 1918-1939 рр.Головна зала палацу, 1918-1939 рр.
Під час Першої світової війни російські війська пошкодили палац. Потім у 1939 році його спалили. Залишки розібрали у 1950-х і з них спорудили будівлі колгоспу.
У день всіх закоханих, 14 лютого, Віктор Винник і гурт МЕРІ запрошує у Центр Довженка на найромантичніший концерт цієї зими. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Вже традиційно, у цей день, Віктор Винник і МЕРІ збирають шанувальників у Центрі Довженка у День святого Валентина, щоб заспівати про найтепліше та найчарівніше почуття, яке неодмінно врятує світ – про любов! Виконавці підготували для усіх особливу романтичну програму улюблених пісень, серед яких мегахіт “Я з України”. Також не обійдеться без прем’єр та приємних несподіванок.
Наш концерт буде підтвердженням тому, що життя в Україні не зупинилось, адже цього добиваються окупанти, а цього дозволити ми їм не можемо! Не дивлячись на те, що наш придуркуватий сусід хоче зробити усе, щоб ми зникли, але цього не станеться! Буде Україна, будемо ми, буде людство. І буде таке прекрасне почуття, як кохання. Когось це почуття не покидає ніколи, але пережити моменти кохання та закоханості повинна кожна людина, бо у важкі моменти вони дають надію. Тому кохайте і закохуйтесь, тільки не з москалями, це має бути зрозуміло всім!” – розповідає про концерт фронтмен гурту МЕРІ Віктор Винник.
Подія стане чудовою нагодою наповнитись цим прекрасним почуттям, трішки відволіктись на напруженого сьогодення, і все це – у компанії улюблених музикантів.
“Запрошуємо усіх 14 лютого, у День усіх закоханих, на наш концерт, який відбудеться у Центрі Довженка у Львові! Приходьте, і ми доведемо, що ми повні надії і навіть більше – впевненості у нашій Перемозі. І життя продовжиться, але вже без русні! Слава Україні!” – кличе на концерт Віктор Винник.
У вівторок, 31 січня 2023 року, о 15 год. Музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує усіх охочих на Прощання з Колядою.
Музичне дійство у музеї присутнім подарують вихованці творчої студії «Світлиця» під керівництвом Тетяни Кікелі.
Студія заснована у 2009 році, як фольклорно-етнографічна студія “Світлиця”. Репертуар колективу складався виключно з народних пісень, але час та нові тренди внесли свої корективи. Тому аналізуючи зацікавлення дітей та молоді на сучасні та популярні пісні, було вирішено створити творчу студію. Зараз учасники колективу – це школярі, які вчать та виконають не лише народні пісні, але й авторські сучасні та популярні.
У цей день у затишних залах музею разом з віршованими побажаннями залунають народні та сучасні колядки: “Ой чий же то плужок”, “Нічка та ясная”, “Зима”, “Тиха ніч” (колядка польською мовою), “Ой, сивая та й зозуленька”, “У різдвяні нічку” (повстанська колядка), “Рай розвився”, “Через небо доріженька” (йорданська колядка), “Добрий вечір тобі”.
У кожного справжнього львів’янина є свій улюблений рецепт кави. І хоч кожен говорить, що готовий експериментувати і пробувати щось нове, але від уподобань відходить дуже рідко. І наш незмінний партнер Кава Старого Львова є яскравим прикладом наших багаторічних уподобань.
В приготуванні кави вода відіграє величезну роль. А точніше – її температура. Каву не можна заливати окропом (100 градусів) кажуть спеціалісти. Тоді ваш напій може втратити свій справжній смак і аромат.
Експерти кажуть, що найкращою температурою води для приготування кави є 90-95 градусів.
Якщо ви п’єте розчинну каву, то варто врахувати, що в її складі є штучні компоненти. Занадто гаряча вода може посилити їх смак і запах, який найчастіше є не дуже приємним.
Заварну мелену каву не можна заливати окропом, тому що вона не розкриє свої смакові й ароматичні властивості. Її навпаки потрібно заливати холодною водою.
Найнеповторніша та найромантичніша подія цієї зими! 14 лютого на сцені Театру імені Марії Заньковецької виступить найяскравіший український композитор і піаніст Єгор Грушин. Цього вечора музикант презентуватиме свій новий альбом “In Time”. Початок події о 19:00.
Єгор Грушин – відомий український композитор і піаніст у стилі неокласика. Сучасна класика (modern classical music, neoclassical) – легка для сприйняття, насичена різноманітними мелодіями та паттернами. У світі представниками цього стилю є Людовіко Ейнауді, Оулавюр Арнальдс, Нільс Фрам, Макс Ріхтер та ін.
За понад 10 років творчості Єгор Грушин дав понад 400 концертів і презентував 6 альбомів. Видав збірку фортепіанних творів, став автором саундтреків до українських фільмів та серіалів. Восени 2016 року Єгор Грушин отримав відзнаку за розвиток культури і потрапив у ТОП-100 найвпливовіших людей Львівщини. В 2019 році завершив свій річний тур у підтримку альбому “Ritorno” концертним туром у Китаї, фіналом якого став сольний концерт у Шанхаї.
Шостий авторський альбом “In Time” Єгора Грушина мав бути презентований ще у березні минулого року, але через повномасштабне вторгнення рф вийшов у квітні 2022-го. Відповідно тур був перенесений на рік. Альбом вийшов на шведському топовому лейблі альом “1631 Recordings” і вже отримав більше мільйона прослуховувань, схвальні відгуки та любов слухачів.
“Окрім презентації альбому, на концерті звучатиме багато нових творів, які написані вже після повномасштабного вторгнення, багато пісень, що навіть ще не були у релізі, тобто слухачі матимуть нагоду почути їх вперше саме на концерті. І все це відбуватиметься у супроводі струнних, разом зі мною виступатимуть хлопці з львівського гурту “Рококо”.
Усіх запрошуємо, адже ми дуже давно не виступали у Львові – вже майже 2 роки. Тож дуже скучили за концертами та слухачами, мріємо зустрітись, обмінятись енергією та хорошими емоціями у ці непрості часи. І, звісно ж, зробити хорошу справу – долучитися до допомоги ЗСУ!” – запрошує на концерт Єгор Грушин.
Частина коштів з проданих квитків та з мерчу, який можна буде придбати на концерті, будуть передані на потреби ЗСУ. Подія відбудеться в рамках туру на підтримку нового альбому.
«Гуцули» – новий сингл молодого колоритного гурту із прикарпатського міста Коломия T.HUTSULS. Сингл, який невдовзі дасть назву дебютному альбому T.HUTSULS, що об’єднає у собі уже знані пісні «трушних гуцулів» – «Нічна», «Не мала», «Сум вівчара», «По цимбалах» та ін. Реліз збірки відбудеться уже 10 лютого.
Проект під назвою T.HUTSULS, який є частиною масштабного культурологічного руху Hutsul Planet, нарешті випускає «програмну» пісню «Гуцули», яка оспівує одну із найколоритніших етнічних груп українців – гуцулів. Вільний, гордий і творчий люд, який життєву енергію черпає із гір, рік, джерел, смерек – зрештою, природи загалом.
— Коли з’явилася ідея треку «Гуцули», головним питанням було: «А хто такі ці Гуцули? Якими показати їх? Як у пісні розкрити їхню самобутність? – каже вокалістка T.HUTSULS, авторка слів та музики до пісні «Гуцули» Алекса Цимбал. – Ми прагнули, щоб кожен – від малого до великого – слухаючи наших «Гуцулів», у словах, у звуках гуцульських народних інструментів, у вигуках і багатоголоссі, міг уявити собі цих людей із гір – кожен по-своєму».
Найулюбленішим моментом творчої команди T.HUTSULS у пісні «Гуцули» є програш. Усе розпочинається із трембіти – цього споконвічного засобу зв’язку між гуцулами. Потім – перегукування і врешті, наче електричний струм вривається басова партія, яка чергується із цимбалами. Це неначе розмова між різними поколіннями, які об’єднані єдиним духом усередині – гуцульським духом.
Юлію Брістіґер називали Кривавим Місяцем. Ходили чутки, що у роки сталінізму вона із задоволенням катувала в’язнів, особливо молодих чоловіків. Але, як часто буває в історії, правда захована глибоко під легендою.
Уроджена Прейс або Прайс, за чоловіком — Брюстіґер, Брістіґер, Бристиґер, Брайстайґер або Бристіґер; інколи з закінченням -ова: Брістіґерова чи Бристіґерова. Ця мінлива ідентичність — результат прогинання під повоєнну реальності, в якій характерна для іноземного, а не польського алфавіту літера «ü» в прізвищі асоціювалася з Німеччиною й аристократичними колами. Ймовірно, важливу роль тут відіграла також низька освіченість людей, які складали офіційні документи: звідси різне написання того самого прізвища. Повоєнні чиновники часто погано вміли писати, а працівники міліції та держбезпеки взагалі бували практично неписьменними.
Щоб не вирізнятися у повоєнній Польщі, Юлія підібрала імена і своїм батькам: Герман став Генриком, а Берта — Ізабелою. Вони були хоч і асимільованими, але все ж євреями. А нова влада вважала, що «неправильне» звучання імен і прізвищ вкорінює серед поляків міф про так звану жидокомуну.
Юлія народилася 25 листопада 1902 року в Стрию на Львівщині. Юнацькі роки провела в містечку Ягільниці, яке налічувало три тисячі жителів — поляків, українців та євреїв. Сім’я жила відносно заможно, в будинку навіть стояло піаніно, що для поляків завжди було синонімом високого рівня життя. Тато працював аптекарем. Хоч батьки й запалювали свічки на Хануку, та великого значення релігії вони не надавали. Від жахіть Першої світової війни сім’я знайшла прихисток у Відні.
Юлію видали заміж за львівського адвоката Хаїма Нута Брюстіґера, старшим від неї на 12 років. Це був її єдиний офіційний шлюб. У 19 років вона народила сина Міхала, який у дорослому житті прославився як музикознавець. З першим чоловіком Юлія розійшлася, але офіційно не розлучилася; потім овдовіла, але все одно носила його прізвище. Пізніше вона зійшлася з комуністом Лєоном Ґросфельдом, також поляком єврейського походження. Вони не одружувалися. Після війни Юлія не згадувала його в особистих анкетах.
Вищу освіту, історичну, вона здобула у Львові, навіть захистила кандидатську дисертацію. У цьому плані Юлія становила виняток із польських комуністів, які зазвичай були малоосвіченими.
Своє політичне життя Юлія починала в сіоністській скаутській організації «Хашомер». А 1931 року вона вступила до Комуністичної партії Західної України.
Таку її задіяність можна пояснити крайньою галицькою бідністю, очевидицею якої була юна Юлія Брістіґер. Утім, від жорстокої дійсності страждали не тільки комуністи, а й соціалісти та селянські активісти. Комуністів вирізняло переконання, що панацеєю від усього зла є кривава революція, а не демократичні реформи.
Юлія Брістіґер працювала в Міжнародній організації допомоги революціонерам. Вона редагувала та видавала комуністичний тижневик Przegląd Współczesny, за що вперше потрапила під суд. Загалом їй довелося сидіти у в’язниці за політичну діяльність тричі, сумарно понад три роки.
Останнє перебування у в’язниці, можливо, врятувало Юлії життя. 1938 року Іосіф Сталін розпустив Комуністичну партію Польщі. Він стверджував, що партію захопила поліційна агентура. Активістів КПП викликали в СРСР і зазвичай засуджували на смерть.
Ще під час великої чистки 1937 року ліквідовано багатьох польських діячів, які тоді навчалися в Радянському Союзі. Репресії зачепили також Комуністичну партію Західної України, членкинею якої була Юлія Брістіґер.
Парадоксально, але через кілька років це дало змогу просунутися товаришам із віддалених партійних лав. Повоєнними лідерами польських комуністів часто ставали ті, хто в другій половині 1930-х років, у період санації, перебував у в’язницях. Саме ув’язнення врятувало їх від сталінського божевілля.
Під час Другої світової війни батьки та брати й сестри Юлії Брістіґер розділили трагічну долю більшості польських євреїв — їх убили німці. Юлія вижила, перебуваючи на територіях, які з середини вересня 1939 року окупував Радянський Союз.
У Львові вона стала очільницею осередку Міжнародної організації допомоги революціонерам. Наприкінці 1939 року в місті з’явився один із найважливіших повоєнних польських комуністичних лідерів, Владислав Ґомулка, тоді ще рядовий партійний діяч. Юлія Брістіґер влаштувала його директором невеликої паперової фабрики. Кажуть, Ґомулка залишався їй вдячним аж до смерті.
Після 22 червня 1941 року Юлія евакуювалася на схід. Доїхала аж до Самарканда. А 1943 року її викликали до Москви, до створюваного Союзу польських патріотів на чолі з Вандою Васілєвською. Вони були знайомі ще з 1936 року, коли разом організували у Львові З’їзд працівників культури на захист свободи й миру.
Історія Союзу польських патріотів сповнена парадоксів. СПП утворився після того, як Сталін розірвав відносини з легальним польським урядом в еміграції в Лондоні. Відтоді СПП претендував на те, щоби представляти поляків у Радянському Союзі, реалізовуючи політику Сталіна. Але водночас він підтримував сотні тисяч тих, кого за його рішенням депортували 1939 і 1940 років зі східної Польщі вглиб СРСР. І врешті він дав їм змогу після війни повернутися до Польщі.
Наприкінці війни, влітку 1944 року, в житті Юлії Брістіґер знову з’явився Владислав Ґомулка, на той час уже очільник Польської робітничої партії, що діяла в умовах німецької окупації. Саме він переконав її піти працювати в службу держбезпеки. 1945 року вона стала директоркою V департаменту Міністерства громадської безпеки, одного з найбільш «заслужених» у встановленні нової системи.
Відтоді Юлія Брістіґер займалася насамперед інтелігенцією та Церквою. Вона керувала розслідуваннями серед студентів, зокрема щодо молодих вояків батальйону «Зоська» Армії Крайової, яких безпідставно звинувачували в тому, що вони вели підпільну діяльність після війни. Брістіґер брала участь і в найбільших операціях проти Церкви — у суді над єпископом Чеславом Качмареком та в інтернуванні кардинала Стефана Вишинського.
Юлія стала однією з найважливіших осіб у Польщі. Жодна з польських жінок не обіймала такої високої посади.
Однак злочини, скоєні Юлією Брістіґер, виходять за межі простої історії. Складну правду замінив легкий міф про «Кривавий Місяць». У багатьох сучасних виданнях вона постає як садистка, яка з особливим еротичним задоволенням мучила молодих чоловіків. Але коли уважніше вчитатися в ці розповіді, то виявиться, що годі знайти бодай один спогад, в якому хто-небудь достовірно розповідає про те, як його катувала полковниця Юлія Брістіґер.
«Кривавий Місяць» — це міф, який фальсифікує правду про сталінізм. Він зводить терор держбезпеки до фізичних тортур. Натомість Юлія Брістіґер, яку називали також «королевою держбезпеки», діяла більш витончено, хоча й не менш безжально. Вона спиралася на психологію, знущаючись саме над психікою арештованих. Залякувала репресіями проти членів родини, спокушала привілеями. Але не била. Розуміння цього надзвичайно важливе, бо воно показує, що комунізм — не тільки прямий терор, а й підступні методи, націлені на ламання людей.
При цьому зовсім не очевидно, чи чорну легенду про Юлію Брістіґер створили її ідейні противники. Можливо, це «заслуга» близького оточення. Ймовірно, «Криваву Юлію» створили колеги Брістіґер з держбезпеки, чоловіки, які почувалися приниженими через роль підлеглих. Брістіґер над ними домінувала, а в патріархальному світі польських комуністів це було нестерпно. У період польського сталінізму жінки практично не потрапляли на верхівки влади. Під час війни виняток становила Ванда Васілєвська, а після війни власне Юлія Брістіґер.
До образу Юлії Брістіґер також приклеїлася легенда про розпусну жінку, яка постійно змінювала партнерів і навіть жила з кількома одночасно. Вона нібито спала з Болєславом Бєрутом, головною фігурою сталінської Польщі, і з Якубом Берманом, який керував держбезпекою. Такі історії розповідав один із польських офіцерів держбезпеки Юзеф Святло, який утік на Захід після смерті Іосіфа Сталіна. Його шокуючі репортажі транслювала із Західної Німеччини польська секція Радіо Вільна Європа. Окрім інформації про катування в’язнів і показові суди, Юзеф Свят не без задоволення оповідав про лицемірство та розпусність комуністичних еліт. Особливо яскраво він описував еротичні пригоди Юлії Брістіґер та актриси Ніни Андрич, дружини прем’єр-міністра Юзефа Циранкевича.
Після перетворень 1956 року Юлію Брістіґер усунули від влади. Згодом вона працювала редакторкою у державному книжковому виданні. Брістіґер також видала три власні романи.
Її так і не притягнули до кримінальної відповідальності. Нібито тому, що таким було рішення Владислава Ґомулки, який повернувся до влади у жовтні 1956 року. Але список тих, кого тоді не засудили, дуже довгий. І в ньому багато людей, які шкодили Ґомулці, а не допомагали, як Юлія Брістіґер у Львові.
Юлії Брістіґер приписували також роль наверненої грішниці. Згідно з цією легендою, вийшовши на пенсію, вона не лише відвідувала заклад для сліпих у Лясках під Варшавою — що було правдою — але й під час цих відвідин увірувала, прозріла та охрестилася. Однак жодні документи цього не підтверджують.
Тож в історії Юлії Брістіґер більше міфів, ніж фактів. Так ніби чиста правда була недостатньо страшною.
Перший дипломований український археолог у Львові, директор Музею Наукового Товариства імені Шевченка, Ярослав Пастернак, ширше відомий насамперед локалізацією княжого Галича. Однак, не Галичем єдиним жив дослідник. Завдяки його плідній польовій і науково-видавничій діяльності на археологічній мапі Галичини з’явилося чимало пам’яток різних епох та культур.
Ярослав Пастернак за роботою. Фото з фонду Лариси Крушельницької
Учасники події матимуть змогу ознайомитися з польовою археологією Ярослава Пастернака, побачити його методику досліджень або “археологічну кухню”, оцінити результати цих робіт у Галичі і поза ним. Доповідь Наталії Булик супроводжуватиметься великою кількістю нових архівних документів та світлин, що збереглися на склі у архіві відділу археології Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України.
Також відбудеться презентація третього перевидання книги Ярослава Пастернака “Старий Галич”, яку здійснило видавництво “Лілея НВ” у Івано-Франківську. У порівнянні з попередніми двома виданнями, які давно вже розійшлися, третє містить передмову, вивірений, з точки зору сучасності, науковий апарат праці, перелік праць, які використав науковець для написання книги, іменний та географічний покажчики.
Усі охочі зможуть придбати третє перевидання “Старого Галича” Ярослава Пастернака.
Головнокомандувач ЗС України генерал Валерій Залужний нагородив керівника Служби автодоріг Львівщини Олега Березу нагрудним знаком «За сприяння війську». Як зазначено у Витязі із наказу Головнокомандувача ЗС України по особовому складу №30 від 06 січня 2023 року, Березу Олега Ігоровича нагороджено «за значний особистий внесок у наданні всебічної допомоги підрозділам Збройних Сил України та активну волонтерську діяльність в умовах воєнного стану».
Витяг з наказу
Інформацію про це опублікував сам Олег Береза на своїй сторінці у соціальний мережі фейсбук з таким коментарем: «Як правило не хвалюся подяками і зараз публікую ці фото не задля хвальби. Цим повідомленням хочу сказати, що разом з командою Служби автомобільних доріг у Львівській області, ми не сидимо на місці, а дуже конкретними діями та роботою максимально сприяємо нашому війську. Дякую Головнокомандувачу ЗС України / CinC AF of Ukraine за високу оцінку нашої участі та схиляю голову перед родинами полеглих співгромадян. Працюємо далі. Разом до Перемоги 🇺🇦✌️ #UkraineWillWin »
У «Лексиконі львівському» фуяра (фуяра з мосціск) – це безпорадна людина, незграба, недотепа¹.
Єдиної версії походження цієї приказки немає. В україномовних джерелах вислів з’являється помітно рідше, ніж у польських. У статті «Сусіди в анекдоті» Павло Приступа писав:
Фраза «фуяра з Мостиськ» часом і ще з іншими ближчими очеркненнями, як нпр. «Зигмунтівська фуяра з Мостиськ», має до нині характер і ціль «прізвища» й образи, хоча генетично назва «фуяра», спрямовувана первісно до населення цього містечка, вказувала на заняття тамтих мешканців (давніше виробляли там фуярки – дудки)².
Вулиця Панська в Мостиськах, поштівка 1912 року
Проте немає достовірної інформації, чи виготовляли ці дудки власне у Мостиськах. У дописі «Реабілітація Мостиськ», опублікованому в «Gazecie Lwowskiej», зазначено, що мостищани можуть дякувати за фуяру Яворові:
«Мешканцю Пацанова не можна говорити про козу – дратівливий обиватель Мостиськ гостро реагує на «фуяру». З давних-давен та «фуяра з Мостиськ» псує мостищанам кров, а часто і для інших стає докучливим словом. Так відбувається через випадок, і з тієї ж рації, яка заходить у прислів’ї про слюсаря, який завинив, і коваля, котрого повісили («Ślusarz zawinił, a kowala powieszono» – М.Х.). Тим ковалем є Мостиська, слюсарем – недалеко звідти розташований Яворів. А провина – у фуярі, чи точніше – у фуярці, яку виготовляли у Яворові»³.
Торговиця в Мостиськах, поштівка 1906 року
Яворів здавна славився дерев’яними виробами – «місцеві жителі стругали ложки і фуярки». Продукція потрапляла на ринки сусідніх міст, зокрема – у Мостиська, де відбувались відомі кінні ярмарки. В той період до міста з’їжджались купці з близьких і дальших теренів. Навіть бувало, що приїжджали з Угорщини.
Жовта яворівська на шість дірок фуярка була своєрідною пам’яткою для тих, хто бував на ярмарку, проте з додатком «з Мостиськ», тобто, з кривдою для Яворова. У будь-якому разі «фуяра з Мостиськ» повинна відсилати до тих часів, коли Мостиська було славним торговим містом⁴.
Мостиська, поштівка 1909 року
Дерев’яними виробами славився не лише Яворів. Відомо, що дерев’яні пищалки і фуярки виготовляли також у Лежайську – в цілій околиці було декілька десятків фахових фуяркарів. Припускали, що таку продукцію мали виготовляти і в мостиських околицях, на що, власне, і вказувала приказка «Фуяра з Мостиськ»⁵. В останній чверті ХІХ ст. ярмарки у Мостиськах поступово занепадали, а разом з ними і продаж дудок. У 1909 р. в одній польській «християнсько-соціальній» газеті повідомляли: «Кожний чув про відомі фуяри з Мостиськ. Зараз немає фуярок, але є бруд і жидівство⁶.
Існує ще одна, «екзотична», версія історії «фуяри», яка, звісно, мало тримається купи. Буцімто польського монарха, який прямував через Судову Вишню у Мостиськах зустріли «сільською музикою». Поміж музиками виділявся певний парубок, який грав на власноручно зробленій, доволі довгій дудці (фуярці). Монарху такий показний інструмент сподобався, відтак він придбав його для свого двору. У Кракові мостиська фуяра викликала в усіх непідкупний інтерес. Зовсім скоро, завдяки появі великої кількості таких дудок, з’явилося прізвисько, яке вживали до нездарних осіб. Відзначимо, що у тому ж дописі з частими вояжами короля цією місцевістю пов’язали і назву Мостиськ – монарх полював у цих околицях, тому тут часто лунало «Mości królu»⁷.
Архітектура, Мостиська, поч. ХХ ст.
Смислові горизонти «мостиської фуяри» були широкими. Все залежало від таланту і фантазії того, хто послуговувався приказкою. Так анонімний автор «Краківської хроніки» («Kronika krakowska») у 35-му номері газети «Kraj» (1869), традиційно виводячи ґенеалогію фуяри зі «славного міста Мостиська», вказував на те, що фуярка, не маючи амбушура, дозволяла грати на власне уподобання. Тому-то виділив різні варіанти «фуяр». Він розпочав з «політичних фуяр», якими міністри і лідери партій «виграють свої улюблені пісеньки». Далі вказав на «подружні фуяри», які «в народному наріччі звані пантофлями», літерацькі – яку творить ряд послідовників, котрі «теми великих письменників і поетів переробляють на свої катеринки (шарманки – М.Х.) і ходять з ними по шляхах періодичних видань, забавляючи публіку за дешевий гріш». Автор виділив також «фуяри особливого гатунку», які «дмуть повними устами» застарілі перебільшення і концепції, невиправдану гордість і хвастощі. Такі «фуяри виготовлені із найкращого матеріалу, мають вишукані форми і видають із себе різномовні тони; з поваги закриваються старанно в салонах та каретах». Врешті виокремив міських і сільських «фуяр і фуярок». І ті, і ті послуговуються «діалектним бігосом» – сумішшю бідної польської та слабої французької мови. Дописувач бідкався, що ця «хвороба… розійшлася по усіх суспільних верствах» – «вчені калічуть нам вуха латиною, дами – французькою, а кухарки – германізмами»⁸. Мостиська фуяра, як вірус, не звертала уваги на суспільний стан.
Храм Св. Юрія, Мостиська, 1905 р.
Не можна було стриматись, аби не окреслити «фуярою» самих мостищан за їхні фейли. 16 січня 1908 р. на краківському вокзалі затримали двох 16-літніх мостиських «жидків» – Баріша Шаєра (сина купця) і Ейсіга Шенкера (сина готельєра): краківська поліція отримала з Мостиськ депешу, що вони украли у батьків гроші й утекли з дому. В одного знайшли 73, у другого – 16 корон. Обидвоє дуже здивувались, що поліція перервала їхню подорож. Зокрема, зазначили, що батьки самі їх вислали й дали на дорогу гроші. Буцімто вони мали намір поїхати «до угорського Броду на Моравах» («węgerskiego Brodu na Morawach», тобто до міста Угерський Брод, Uherský Brod) до тамтешньої школи для підготовки майбутніх рабинів («школи, знаної під назвою «Hasziwa»), оскільки обидва хочуть стати рабинами. Вони твердили, що депеші, які стали причиною їх затримання, не висилали їхні батьки, а хтось зі «злих сусідів» зробив їм таку прикрість. Підчас допиту один із поліцаїв запитав хлопців, чи вони колись були в Кракові, на що ті відповіли, що взагалі ще ніколи і нікуди не виїжджали. Той же поліцай показав їм у вікні мури Вавеля і сказав, що це Вавель – королівський замок. Ті заявили, що ніколи не чули про цю споруду. Поліцаїв неабияк потішило те, парубки-євреї ніколи не чули про Вавель, але їхали у середню школу, яка готувала до вступу на теологічний факультет. Обидвох хлопців поліція відправила до Мостиськ⁹.
Повітовий суд, Мостиська, 1902 р.
«Фуяра з Мостиськ» породила Фуяркевича. Герой комедії Міхала Балуцького «Відкритий дім» (1883) дипломований фармацевт Фуяркевич – провінційний обиватель із Мостиськ у старомодному фраку, який отримав у спадок по тітці помешкання і 60 морґів поля, а також мав аптеку – вирушив до Кракова, аби знайти собі наречену. У восьмій сцені він звертається до присутніх, аби ті пояснили, чи в полонезі слід подавати дамі праву чи ліву руку, зазначаючи при цьому: «я подав праву, але бачив, що декотрі пани подавали також ліву». На це пан Багателька у новому шапокляку відповів: «Роби, пане, як пану зручно». Фуяркевич не здавався: «Але ж мусять бути якісь правила… Може з паннами слід на праву руку, а з одруженими – на ліву?», на що отримав блискавичну відповідь від свого товариша Врубельковського: «Так, завжди наліво, це пану вдалося!»¹⁰. Цю сцену (дещо змінено) переповів у статті «Польський танець» («Taniec polski») Юліан Горошкевич¹¹, зазначивши, що «мужчина ніколи, повторю – ніколи, лівої руки дамі не подає»¹².
Дерев’яна церква Собору Пресвятої Богородиці (с. Гостинцеве Мостиського р-ну). XVII ст. Фото Ю. С. Рамського. 1982 р. З фонду ДНАББ ім. В. Г. Заболотного.
Фуяра, як синонім незграбності і наївності, і Фуяркевич – як один із еталонів провінціала, впродовж довгого часу, рамки якого окреслити можна дуже приблизно, були надзвичайно популярними. Адам Гжимала Сєдлецький¹³ у статті «Провінція колискою талантів» зазначив: «Можна б зі сотню прикладів представити, як наша повістева й комедійна література любить собі глузувати з провінції та провінціалів. Чи ж уже не увійшов в прислів’я той Фуяркевич з Мостиськ… Впродовж скількох літ і в устах скількох тисяч уст уособленням наївності був «Мазуркевич з Радома» з фарсу Добжанського¹⁴…». Сєдлецький справедливо заявляв, що доки культура (йому йшлося, звісно, про польську) «з провінції як зі свіжого резервуара черпає свої життєві соки, – доти несправедливо й бездумно дивитись на провінцію лише як на середовище Фуяркевичів з Мостиськ і Мазуркевичів з Радома»¹⁵.
¹ Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Вид. 2-е., доповн. і випр. Львів, 2012. С. 764. Друге значення фуяри – чоловічий статевий орган.
² Павло Приступа. Сусіди в анекдоті // Діло. Львів, 15 серпня 1935. Р. LVI. Ч. 216. С. 5.
³ Gazeta Lwowska: Dziennik dly dystryktu galicyjskiego. 28 października 1943 r. R. 132 (3). Nr. 253. S. 2.
⁴ Там само.
⁵ Pluszcz. Pismo tygodniowe ilustrowane, poświęcone sprawom kobiecym. Warszawa, Kraków, Lwów, Poznań, 18 i 25 maja 1918. R. LIII. Nr. 20-21. S. 157.
⁶ Postęp : chrześcijańsko-socyalne pismo tygodniowe. Kraków, 16 października 1909. R. V. Nr. 42. S. 5.
⁷ Gazeta Lwowska. Lwów, 5-6 marca 1944 r. R. 133 (4). Nr. 55. S. 4.
⁸ Kraj. Kraków, 13 kwietnia 1869. Nr. 35.
⁹ Nowiny. Dziennik niezawisły demokratyczny ilustrowany. Kraków-Podgórze, 17 stycznia 1908. R. VI. Nr. 13. S. 3.
Вигуляти та провести час з чотирилапими можна у парку «Знесіння».
Жителів Львівщини закликають доєднатися до прогулянок із тваринами у парку «Знесіння». Собаки, яких прихистила Домівка врятованих тварин, потребують постійного вигулу.
Допомогти вигуляти чотирилапих можна кожного дня, без вихідних, з 9:00 до 17:00, за адресою вул. Олекси Довбуша, 24.
Також Домівка врятованих тварин також пропонує долучитися до благодійної акції «Ялинка для тваринки» та здати ялинку на корм для тварин.
У неділю, 12 лютого 2023 року, в Львівській філармонії (вул. Чайковського, 7) із концертом «Шедеври романтичного ретро» виступлять Зіновій Карач та гурт «FiJi Band».
У програмі будуть легендарні романси, вальси, естрадні шлягери і батярські пісні про любов, мелодії французького акордеону з паризьких кав’ярень та відомі вальси-мюзети, які подарують романтику Єлисейських полів.
«Усе це у вишуканому та шляхетному виконанні незрівнянних Зіновія Карача та гурту «FiJi Band», які стали відкриттям 2022 року. Щемливо, трепетно, романтично. Бо Кохання — це коли затишно», — запрошують організатори VINIL Concert agency.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
