Гурт, що заряджає позитивом та завжди дарує хороший настрій! 4 листопада у Львові у Центрі Довженка з концертом виступить «Лісапетний батальйон». Колектив презентує новий альбом «Баби рулять», повідомили організатори Clever Production.
Для львів’ян гурт підготував абсолютно нову програму, що міститиме пісні з нового альбому «Баби рулять», а також улюблені композиції з репертуару «Лісапетного батальйону» і пісні, які вже давно не звучали на сцені, тож кожен обере собі музику до душі.
«Хто любить лірику, то буде мати лірику, кому до вподоби патріотика чи лірика, тож матиме можливість послухати і таку музику – говорять у колективі.
Про новий альбом та чому обрали саме таку назву розповіла керівниця гурту Наталія Фаліон:
«У нашому колективі усі жінки досить ділові, вони гарні організатори та «рулять» не тільки на концертах, а й у себе в селі, до них прислухаються. Тож у себе в районі та у всій Україні ми даємо поради, адже маємо на це право, адже за нашими плечима роки та досвід, з яким приходить мудрість. Ми міцно стоїмо біля руля, керуємо своїм життям і намагаємось допомогти людям налаштуватися на позитив та гарний настрій. Саме так ми рулюємо по життю і саме про цей наш новий альбом!»
У колективі запевняють, що презентація нового альбому стане справжнім подарунком для глядачів і слухачів, адже у ньому буде і лірика, і жарти, і сюрпризи, пісні і виконання, яких точно ніхто не очікує почути.
«Лісапетний батальйон» завжди активно долучається до волонтерської діяльності. Концерт у Львові та й увесь тур не буде винятком, адже частина коштів з продажу квитків буде передана на потреби ЗСУ.
Літак АН-10А з бортовим номером «СССР-11180» на Львівському летовищі
Авіакатастрофи над Львовом двох літаків з Москви, які розбилися (з різницею у три місяці) наприкінці 1959 – на початку 1960 років. Тоді загинуло 72 особи…
На цьому фото – один зі згаданих літаків, який впав 26 лютого 1960 року поблизу залізничного “П’ятого парку” у Білогорщівському лісі з якихось причин не дотягнувши до сусідньої злітної смуги. Тоді загинули 32 особи, які прямували з Москви до Львова…
Але спершу – кілька слів про історію цих катастроф.
Львів’яни старшого віку, мабуть, пам’ятають незвичайний кінотеатр, який був влаштований у великому і гарному літаку АН-10 – білому красені з червоними смужками на рівні ілюмінаторів, який стояв у парку Боднарівка.
Кінотеатр “Літак” у Львові в парку «Боднарівка», фото 1977 року, автор Олег Лисюк
Проте, мало хто знає, чому саме цю модель літака так незвично використали. А причиною тому стала ціла верениця жахливих трагедій (дві з них – у Львові) саме з моделлю цього літака, після чого їх зняли з польотів і шукали їм застосування у буденному житті.
Так, 26 листопада 1959 року біля с.Зимна Вода передмісті Львова, розбився, не дотягнувши двох кілометрів до посадкової смуги, новенький АН -10 з бортовим номером «СССР-11167», який прямував з Москви під управлінням командира екіпажу Н.А.Спіренкова. Тоді загинули усі 40 осіб, які були на борту.
Кінотеатр “Літак” у Львові в парку «Боднарівка», фото 1977 року, автор Олег Лисюк
І, от, рівно через три місяці – 26 лютого 1960 року, за цілковито аналогічних умов, зазнав катастрофи ще один АН-10А із Москви з бортовим номером «СССР-11180» під управлінням командира екіпажу П.Г.Макарова (див. світлину з цим літаком). Даний літак, так само, з якихось причин, не дотягнув до посадкової смуги і впав поблизу залізничного «П’ятого парку», що на узліссі біля Білогорщі. Тоді загинуло 32 особи.
Як на мене, то у всіх цих історіях з авіакатастрофами АН-10 у Львові, не все так просто. Можливо, це була звичайна випадковість. А, можливо, й ні. Бо, по-перше, йдеться про рубіж 1950-1960-их років, коли ще окремі підрозділи колишньої УПА продовжували існувати, і не лише у горах… По-друге, обидва літаки летіли з Москви і, окрім своїх звичайних завдань, мали на меті задемонструвати винятково високий рівень радянського літакобудування. По-третє: дивує стисла періодичність у падіннях «львівських» АН-10 і співпадіння у датах (26 листопада і 26 лютого). Ні до, ні після, таких співпадінь з авіакатастрофами, тим більше у Львові – столиці Західної України, не спостерігалося.
Кінотеатр “Літак” у Львові в парку «Боднарівка», фото 1977 року, автор Олег Лисюк
І, на кінець, останнє: на мій погляд, причину, у тих двох авіакатастрофах кінця 1959 і початку 1960 років, слід шукати серед тих, хто був тоді на борту обидвох тих суден. Тобто, підняти поіменний список усіх пасажирів і вже тоді, з їхніх посад, військових звань та ін., зорієнтуватися хто з них найімовірніше міг потрапити у план ліквідації.
Пригадаймо собі, що саме п’ятдесяті – початок шістдесятих років і були тими роками, коли до міст і містечок «визволеної» Галичини, ринули зі Сходу тисячі різних фахівців, військовослужбовців із сім’ями, колишніх і діючих МГБістів та досвідчені кадри партактиву, для яких вже готували відселені помешкання у фешенебельних районах Львова. Чи є резон у таких припущеннях, може довести лише відновлення слідчих справ за фактами тих двох львівських авіакатастроф…
У суботу, 21 жовтня 2023 року, у ТЦ «Victoria Gardens» відбудеться благодійний концерт Злати Огнєвіч. Початок заходу о 17:00, повідомляють партнери події «Золота Країна» та Victoria Gardens.
Під час концерту благодійний фонд Support АZOV здійснюватиме збір коштів для Третьої окремої штурмової бригади Збройних Сил України.
«Золотий голос Злати Огнєвіч лунатиме на підтримку ЗСУ у центральному атріумі Victoria Gardens. Ювелірний бренд «Золота Країна проведе розіграш золотих патріотичних прикрас серед всіх присутніх гостей на концерті.
Також відбудеться аукціон», – повідомили організатори.Живий звук, вільний вхід.
Колишній палац Леваковських (Зелена, 24), тепер Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека. Фото М.І.Жарких.
З 24 по 30 жовтня 2023 року, в читальній залі Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки (вул. Зелена, 24) експонуватиметься унікальна XR-виставка «Справжні причини війни, або як працює російська пропаганда». Подія відбудеться в рамках глобального тижня медіаграмотності.
У різному віці ми використовуємо різні види медіа: книги, журнали, музику, телебачення, радіо, інтернет, смартфони, ігри, комікси. У сучасному світі люди іноді усвідомлюють, що піддаються впливу, тому дуже важливо вміти взаємодіяти з медіа. Питання медіаграмотності в Україні набуває все більшої актуальності.
Бути медіаграмотним означає бути спроможним знайти те, що ми шукаємо, вибрати те, що нам потрібно, визначити, наскільки надійною є ця інформація, вміючи розпізнавати різні видів фейків та пропаганди. Медіаграмотність – наш фільтр споживання інформації.
Виставка включатиме ряд постерів, створених за допомогою штучного інтелекту, шляхом аналізу великого масиву даних на задану тему. Відвідувачі матимуть можливість за допомогою додатку edAR у смартфоні активувати та «оживляти» плакати, докладніше ознайомитися з системою російської агітації, розвінчати відомі маніпуляції, що роками працювали проти нашої країни.
Провідника ОУН Степана Бандеру вбили у Мюнхені, ФРН, 15 жовтня 1959 року. Вбивця діяв з наказу голови КДБ Олександра Шелепіна і першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова.
Того дня Бандера, який переховувався під ім’ям Штефана Попеля, входив до свого будинку по вулиці Kreittmayrstraße 7. На сходовому майданчику між першим і другим поверхом його чатував агент КДБ Богдан Сташинський, що мав псевдонім Олег. При собі тримав спеціального двоствольного пістоля, виготовленого у спецлабораторії КДБ №12. Зброю зарядили ампулами з розчином ціанистого калію. Другий ствол приробили на випадок, якщо довелося би стріляти і в охоронця провідника.
Богдан Сташинський у Львові
Коли Бандера намагався відчинити двері квартири, убивця підійшов до нього, покликав, наставив в обличчя газету, в якій сховав пістоль, вистрілив двічі та втік. Обидва вдихнули смертельні пари, але Сташинський мав із собою антидот.
Степана Бандеру знайшли стікаючим кров’ю. Він помер незабаром у кареті швидкої. Лікарі поставили попередній діагноз – серцевий напад. Пізніше, коли виявили сліди ціанистого калію, висунули версію про самогубство, у що знайомі і близькі не вірили.
Богдан Сташинський
1961 року Сташинський разом із дружиною утік у Західній Берлін, в американську зону впливу. Родина боялася розправи з боку КДБ. Американці передали його німцям, яким і зізнався у вбивстві лідерів ОУН Лева Ребета і Степана Бандери. 19 жовтня 1962 року йому дали 8 років ув’язнення, з яких відсидів половину, потім “розчинився у повітрі”
Подію довго обговорювали. В СРСР же зазначали, що підстав убивати Бандеру вже не було, а вбивство сфабрикували на Заході, щоб мати привід до нових звинувачень у бік Союзу.
Подія організована у співпраці Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Під час введення в експлуатацію Дністровської ГЕС і Бурштинської ТЕС затоплено частину території долини Дністра (кілька десятків населених пунктів). Місцеві мешканці були вимушені розібрати свої помешкання, вирубати сади, покинути могили предків і стати переселенцями. Окрім людської трагедії, знищена була і частина нашої історичної спадщини – під водою опинилися десятки досліджених і невідкритих археологічних пам’яток.
Перед затопленням впродовж десятків років на цих територіях проводилися масштабні розкопки. Надзвичайно плідними стали дослідження Олександра Черниша, проведенні в околицях сіл Молодове та Кормань у Чернівецькій області, де на порівняно компактній площі виявлено рештки понад півтора десятків стійбищ та короткотривалих стоянок первісних людей. Завдяки унікальному поєднанню природних умов вже у давні часи тут утворилось надзвичайно сприятливе середовище для проживання первісних мисливців та збирачів. Зокрема на стоянці Молодове V виявлено двадцять культурних горизонтів, кожен з яких являє собою рештки давнього поселення та свідчить про періодичне заселення цієї локації від середнього палеоліту до мезоліту – тобто впродовж періоду від понад 100 до 10 тис. років тому.
Факт, що окремі стійбища існували тут порівняно довгий відрізок часу засвідчує наявність на них решток жител. У 1959 р. на стоянці Молодове І вперше у світовій науці виявлено рештки наметоподібного житла неандертальців, збудованого з масивних кісток мамонтів. Багатотисячні колекції виробів з кременю, інших порід каменю, кістки та рогу, виявлені на стоянках, також свідчать про тривалий період їх функціонування та значну господарську активність первісного населення. Найбільш цікаві артефакти, пов’язані з первісними культами та давнім мистецтвом: скіпетри племінних вождів – так звані «жезли родоначальників», фігурки з каменю та кістки, рогові флейти. Завдяки цим знахідкам ми можемо дізнатися не лише про повсякденне життя наших далеких предків, але й про їхню суспільну організацію, духовні потреби та естетичні смаки.
Шостий міжнародний мистецько-інтелектуальний форум Via Carpatia: «Майбутнє традиції: українське у глобальному світі», який цьогоріч проходив в Івано-Франківську 13-15 жовтня, завершився врученням щорічної премії імені видатного друга України, польського філософа та літописця Гуцульщини Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів».
Цього разу поважної нагороди удостоївся Йосиф Зісельс – громадський діяч, дисидент, виконавчий спів-президент Ваад України, виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України, ініціатор та керівник програми “Відновлення під час війни”.
Лауреати премії імені Станіслава Вінценза – інтелектуали і громадські діячі, які зробили значний внесок у культурний або соціальний розвиток. У минулі роки її отримували Юлія Паєвська (Тайра), Мирослав Маринович, Іван Малкович, Леонід Фінберг та Петро Рихло. Вони, друзі та партнери утворюють «Коло Вінценза» – інтелектуальний клуб людей, об’єднаних високими гуманістичними ідеалами.
Форум Via Carpatia 2023
– Я – не дуже емоційна людина, але зараз мене переповнюють почуття – передовсім почуття подяки капітулі Via Carpatia за таку високу оцінку мого скромного внеску в життя України, – сказав, приймаючи нагороду в Івано-Франківську з рук ініціатора Форуму Via Carpatia Миколи Княжицького, Йосиф Зісельс. – Більшу частину свого життя я прожив у Чернівцях, на Прикарпатті. Будучи дитиною, купував собі книжки – батько давав мені гроші. Пригадую, як одна книжка привернула мою увагу серед багатьох інших. Вона називалася “На високій полонині”. Уже пізніше я дізнався, що це була книжка Станіслава Вінценза, написана у 1938 році. Українською її переклали у 1957-му. Тоді я не запам’ятав автора, але на мене дуже вплинула ця книга про гуцулів і Карпати, якими я “захворів”. Минуло багато років – і я стою перед вами як лауреат премії імені Станіслава Вінценза.
Привітати учасників і гостей Форуму Via Carpatia в Івано-Франківську приїхав т.в.о. міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв, який зауважив: “Фестиваль Via Carpatia покликаний об’єднати українців. З роками цей фестивальний рух розповсюдився на багато ширші регіони й навіть на країни, які мають на своїй землі карпатські гори”.
Форум Via Carpatia 2023
– Для нас дуже важливо зберігати цю традицію – Via Carpatia відбувалася і в ковід, і в перший рік повномасштабного вторгнення росії до України. Торік ми провели Форум у Львові, – каже ініціатор Форуму Via Carpatia, народний депутат України Микола Княжицький. – Але ми мріємо повернутися у Верховину та Криворівню – і ми вже ближче. Так само, як Збройні Сили України поступово звільняють нашу територію. Вірю, що наступного літа ми таки проведемо Via Carpatia у Верховині та Криворівні, де спілкуватимемося серед гір, любуючись красою Черемоша і слухаючи гуцульські мелодії. Цього року в Івано-Франківську у нас відбувся хороший діалог про майбутнє України.
За три дні у рамках Via Carpatia 2023 відбулося десятки різних мистецько-інтелектуальних подій. Стартував захід із циклу відкритих лекцій у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Їх прочитали Йосиф Зісельс, Віталій Портников, Микола Княжицький і Володимир В’ятрович.
Відбулося п’ять панельних дискусій: «На перехресті. Доля традиції в глобалізованому світі», «Вийти з тіні. Позиціонування України в світі», «Еміграція та солідарність. Між консервацією давнього і просуванням сучасного», «Сильні досвідом предків. Роль традиції для стійкості Збройних сил та волонтерства», «Віднайдення себе. Війна як тригер національного самопізнання». Серед спікерів були Мирослава Барчук, Анжеліка Рудницька, Ростислав Держипільський, Ольга Сало, Ельміра Аблялімова, Тетяна Пилипець, Богдан Тихолоз, Генадь Побережний, Юрій Гудименко, Антін Борковський, Василь Павлов, Володимир Скоростецький, Марія Маківничук, Ростислав Лужецький, Роман Ващук, Мирослава Керик, Христина Береговська, Надія Маківничук та інші. Усі дискусії у прямому етері на численну аудиторію транслював телеканал «Еспресо» (тепер вони доступні для перегляду на Youtube-каналі “Еспресо”).
Микола Княжицький презентував власний документальний фільм “Церква без Христа. Діяльність російської православної церкви має бути заборонена”. В обговоренні фільму взяли участь Микита Потураєв, голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України, Тарас Антошевський та отець Іван Рибарук із Криворівні.
Форум Via Carpatia 2023
Однією із центральних подій Via Carpatia 2023 була Літературно-мистецька зустріч «Слово у війні» — книжкова толока, на яку до Івано-Франківська приїхало близько двох десятків військових письменників. Дехто – прямісінько із фронту. Серед учасників – військові автори та волонтери Олександр Лисак, Олена Лотоцька, Катерина Флекман, Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов, Валерія Борщевська, Володимир Скоростецький, Андрій Лотоцький, Віктор Янкевич, Олена “Ластівка” Мокренчук, Рустам Дмитрук, Ольга Донеччанка, Оксана Весна, Ілля Тітко та інші.
Куратором мистецької складової Форуму є лауреат Шевченківської премії, видатний театральний режисер та актор кіно Ростислав Держипільський. Інтелектуальні дискусії доповнив Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка – показом вистави «Нація». Відбулися покази кінофільмів: прем’єра стрічки Михайла Крупієвського “Чубай. Говорити знову” і презентація фільму Мирослави Барчук “Какая разніца” із документального циклу “Остання війна”. На закритті Форуму виступив співак Юрій Йосифович, а на літературній локації “Слово у війні” – військовий оркестр легендарної 10-ої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Вела Форум заслужена артистка України Анжеліка Рудницька. Директорка Форуму – Ярина Ясиневич.
Крім того, на Via Carpatia 2023 було представлено три виставки: живопис Людмили і Миколи Рибенчуків “Україна 2022-2023”, експозицію “МААЛЄ” в рамках проекту “Zincir/Ланцюг – ланки пам’яті” та виставку Українського інституту національної пам’яті “Фактор свободи”.
Форум Via Carpatia 2023 відбувається за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Міжнародного фонду “Відродження”. Літературно-мистецьку зустріч “Слово у війні” підтримав Український інститут книги. При цьому зміст подій Форуму не є офіційною позицією УКФ, УІК та МФВ.
Сьогоднішня ретро мандрівка заведе нас до гір Карпат. В одному із польських архівів вдалося натрапити на фото 1935 року. Усі вони зроблені під час туристичної подорожі по горах Карпатах.
Чорногора, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоЧорногора та Говерла, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоУкраїнські Бескиди, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоНа річці Чорний Черемош, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоЧорногора, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоЧорногора, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоПіп Іван, вид із півдня, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоСело Жаб’є, Верховина, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоКарпати, 1935 р. Фото Володимира СавчинськогоКамінь Довбуша, 1935 р. Фото Володимира Савчинського
На фото можемо побачити як мандрівників, так і місцеве населення в традиційному одязі. Також досить цікавими є мальовничі панорами Чорногорою, Говерлою, Горганами, Каменем Довбуша.
19 жовтня о 19:00 у клубі «Малевич» відбудеться великий сольний концерт ALYOSHA. Разом з живим бендом артистка презентує велику сольну програму, куди увійдуть улюблені хіти та нові пісні, повідомили організатори концерту VINIL Concert agency.
У сет-лист програми увійдуть хіти артистки: «Калина», «Ти – найкраща», «Sweet People», «Текіла», «На фоні Париж», «Lebedi», «Планети», а також останні дуетні пісні з співаком Vlad Darwin «Пірнай», «Торнадо» та багато інших.
«Володарка потужного вокалу, багатьох престижних музичних премій, представниця України на Євробаченні в Осло, авторка та композиторка пісень, талановита співачка ALYOSHA вперше завітає до Львова після повернення на Батьківщину.
За час перебування у США ALYOSHA не припиняла творчу діяльність, тож для львів’ян та гостей міста співачка вперше презентує наживо нові роботи «Я на волі є» та «Мене створив», які вийшли за минулий рік», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Окрім того, шанувальники ALYOSHA першими почують і раніше невидані пісні, які стануть частиною шостого студійного альбому співачки.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика,
Львівська філармонія 12 і 13 жовтня в рамках партнерства із Генеральним консульством Чеської республіки у Львові та Чеським центром у Києві презентувала серію камерних концертів.
Слухачі отримали змогу відкрити для себе музику чеських композиторів від доби бароко і класицизму до початку ХХ століття у компанії з найкращими співаками й інструменталістами. У програмі «Осінь чеської музики у Львові» — лунали видатні твори, перевірені часом й прихильністю меломанів:
12 жовтня прозвучали композиції Яна Дісмаса Зеленки, Їржі Антоніна Бенди та Йозефа Мислівечека. На сцені виступили — Ірина Ключковська, сопрано, Ольга Шадріна-Личак, клавесин (Київ), Степан Сивохіп, гобой, Сергій Гаврилюк, барокова скрипка та Богдан Гаврилов, віолончель.
13 жовтня під час другої події “Осені чеської музики у Львові” у виконанні струнного квартету “Фенікс” було виконано два ключові квартети композиторі Богуслава Мартіну та Антоніна Дворжака.
Попри тридцять років різниці, їхні творчі шляхи мають багато точок перетину, особливо географічних – Прага, Париж, подорожі Америкою та сховані в серці краєвиди чеських містечок, далекої та омріяної Батьківщини. Написаний період захоплення імпресіонізмом та паризьким майбутнім Квартет №1 Богуслава Мартіну та “Американський” Квартет № 12 Антоніна Дворжака, який сам композитор називав найпопулярнішим своїм квартетом.
Чи бувало у вас таке. що ви дивитеся на порожню філіжанку для кави і не можете згадати чи ви вже випили каву і помили філіжанку, чи ще тільки збираєтеся її приготувати? Сьогодні, в нашій традиційній недільній кавовій рубриці, з нашим незмінним партнером Торговою маркою Кава Старого Львова, розкажемо що потрібно робити в такій ситуації.
Експерти кажуть, ця спеція в ранковому напої необхідна, якщо ви помітили, що стали гірше запамʼятовувати інформацію. Кава сама по собі приводить до притомності, а якщо посилити її смак цією спецією, то можна покращити когнітивні функції. А саме — памʼять.
Кава
Вже доведено потенціал кориці в збереженні когнітивного здоровʼя. Разом з кавою ця спеція працює як антиоксидантний та протизапальний засіб.
Усе це завдяки компоненту кориці — він називається коричним альдегідом. Корицю в каву можна додавати не лише в старшому віці, а й молодим людям для профілактики.
Вважається, що кориця покращує роботу мозку за рахунок підвищення рівня дофаміну, який впливає на регуляцію настрою та відновлення памʼяті. У поєднанні з іншими природними сполуками, присутніми в каві, кориця допомагає боротися з втомою та полегшує «розумовий туман».
Крім того, кориця стабілізує рівень цукру в крові.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Дуже емоційні, чуттєві та просто цікаві моменти життя львів’ян та гостей міста в неймовірно красивих локаціях Львова. Ви зможете познайомитися с самим автором та почути його історію про те, який шлях привів його до фотографії. До речі, не тільки до фотографії, а й до письменництва, бо він презентує ще й свою книгу у жанрі фантастики “Всесвіт Ємельянова. Піфагор”.
В Україні запустили проєкт «Бакота в пошуках затопленої спадщини». Його творці хочуть відродити багатовікову історичну й культурну спадщину Бакотського регіону, знищену радянською владою у 1980-х роках під час будівництва Дністровської ГЕС.
Проєкт створила громадська організація «Культурний Клуб» за підтримки Українського Культурного Фонду. Партнерами стали ГО ХОМГО «Територія» (фестиваль Respublica) та Староушицька селищна рада.
Нині Бакота — найпопулярніше місце серед туристичних локацій України за результатами пошукових запитів Google. Однак більшість людей навіть не здогадується про трагічну історію цього регіону й те, яка унікальна багатовікова культура ховається під товщею води разом із десятками історичних міст та сіл.
Бакота — велике стародавнє місто, що було столицею Дністровського Пониззя XII — XIII століть. За часів Київської Русі воно слугувало торговим портом на Дністрі, а в епоху Галицько-Волинського князівства стало найважливішим політично-адміністративним центром Поділля. Однак історія міста скінчилася в 1981 році. Тоді, під час будівництва радянською владою Новодністровської ГЕС, Бакоту повністю затопило водою.
Ціною водосховища стали майже 30 затоплених сіл, 16 тисяч гектарів плідних земель, 100 гектарів лісу, безліч переселених мешканців і найголовніше — унікальна багатовікова культурна спадщина регіону.
Проєкт «Бакота в пошуках затопленої спадщини» особливо актуальний саме зараз, коли культурі України загрожує ворожий сусід, який прагне її повністю знищити.
Проєкт «Бакота в пошуках затопленої спадщини»
У межах проєкту створили низку культурних продуктів та заходів, а саме:
інтерактивний арт-об’єкт на оглядовому майданчику Бакоти, присвячений історії та культурі затоплених сіл регіону (кам’яні брили, кожна з яких символізує 28 затоплених сіл, із QR-кодом з інформацією про історію та культуру кожного села);
експозицію з артефактів, знайдених на узбережжі річок Дністер, Ушиця і Жван та під час експедиції напівпокинутими селами і спілкування з локальною спільнотою (фотографії людей, споруд, записники, речі побуту);
віртуальну екскурсію Бакотським скельним монастирем XII століття, який є найвідомішим туристичним об’єктом регіону, унікальною пам’яткою культурної спадщини та найдавнішою пам’яткою культових підземних споруд і поширення православ’я на Поділлі, а також відомим «місцем сили», до якого роблять паломництво екстрасенси з усього світу;
мурал на стіні Бакота Хаб за мотивами робіт локального художника О. Грена, який жив та працював у регіоні у 20-х роках, саме на Бакоті створив образи подільських жінок, а згодом був репресований;
цифровий архів, а саме — сайт як цифровий архів культурного надбання Бакоти із занесенням усіх культурних точок на мапу регіону в культурно-пізнавальний маршрут, а також цифровий архів фольклорних бакотських пісень як об’єктів зникаючої нематеріальної культурної спадщини регіону, що досі не записані в жодному форматі, заспіваних місцевими локальними носіями з Бакоти. Вони останні, хто їх пам’ятає;
інтерактивну експозицію з аудіального архіву фольклорних бакотських пісень у Народному музеї села Чабанівка на планшетах. Вона являє собою записані пісні, а також спогади бакотських переселенців про життя сіл до затоплення, обряди та звички. Експозицію представлять також в онлайні на сайті проєкту та сайті музею;
новий культурно-пізнавальний маршрут із занесенням усіх культурних об’єктів регіону як офлайн у вигляді туристичного путівника, так і онлайн на сайті проєкту.
12 жовтня 1957 року агент КГБ СРСР Богдан Сташинський убив у Мюнхені українського політичного діяча і публіциста Лева Ребета, а 15 жовтня 1959 року – лідера ОУН Степана Бандеру. У жовтні 1962 року у німецькому місті Карлсруе відбувся суд, який виніс вирок виконавцю цих злочинів і засудив організаторів – радянські спецслужби на чолі з кремлівським керівництвом.
Про ці політичні вбивства і перебіг судового процесу написано багато статей, книг, монографій. Водночас ретельне вивчення розсекречених документів з архіву Служби зовнішньої розвідки України дає змогу з’ясувати досі невідомі подробиці тих гучних подій і скоригувати деякі усталені трактування.
Міф про вербування за безквитковий проїзд
Досі у всіх публікаціях переповідалася історія про те, що 21 квітня 1950 року Богдана Сташинського, тоді ще студента Львівського педагогічного інституту, по дорозі зі Львова до рідного села Борщовичі у потязі затримав кондуктор (чи то міліціонер) за проїзд без квитка. За однією з поширених версій, кондуктор нібито передав “зайця” до залізничної міліції, співробітник якої провів профілактичну бесіду і одразу завербував 19-річного хлопця.
За іншою – студента присоромили і відпустили, але за кілька днів до нього в дім завітав чоловік у цивільному і запросив до відділення міліції на залізниці, яка тоді входила до складу МГБ. Під час бесіди у відділенні зробили пропозицію, від якої той не зміг відмовитися: співпраця в обмін на свободу для Богдана і його сім’ї або заслання всієї родини на 25 років до Сибіру.
Богдан Сташинський
Таку історію свого залучення до співпраці з органами МГБ СРСР розповів під стенограму і сам Б. Сташинський на судовому процесі. Тож не дивно, що її одразу підхопила преса, і вона стала незмінною у всіх подальших публікаціях. Виходило так, що саме той прикрий випадок зіграв ключову роль у його житті і загалом в історії. Але чи було те затримання випадковістю? Чи мав він тоді квиток на проїзд? Чому саме в такій інтерпретації він розповідав про обставини вербування?
Відповідь на ці питання дають документи з оперативної справи на Б. Сташинського. У них йдеться про те, що на початку 1950 року органи МГБ отримали інформацію про поширення в селі Борщовичі антирадянських листівок. У причетності до цього, а також до збирання під час Різдвяних свят коштів для підпілля ОУН запідозрили низку мешканців. Серед них був і Б. Сташинський. Усіх взяли в агентурну розробку за справою “Сигналісти” і почали вивчати.
Невдовзі серед підозрюваних виокремили Б. Сташинського, який проявляв неабияку активність у проведенні цих акцій. Крім цього, з’ясували, що його батько і сестри підтримували контакти з оунівським підпіллям, за що раніше були заарештовані органами МГБ і упродовж певного часу утримувалися під вартою. Богдан єдиний із дітей пішов здобувати вищу освіту, ним гордилися в сім’ї, сподівалися, що він вивчиться і матиме хорошу роботу. Він і сам прагнув цього і дуже дорожив своїм статусом. Це були ті “козирі”, які мали зіграти під час проведення бесіди.
20 квітня 1950 року старший оперуповноважений відділу охорони МГБ на залізничній станції “Львів-Підзамче” капітан Ситняковський одержав таку письмову вказівку від свого керівництва: “Стосовно Сташинського Богдана потрібно вирішити питання щодо його вербування як агента для розробки осіб, які проходять за агентурною справою, оскільки він з ними має зв’язок” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 31).
Додатково з’ясували, що на вихідні Б. Сташинський зазвичай приїздить зі Львова додому, з собою має портфель, наповнений якимись паперами. Передбачали, що саме там могли бути листівки. Тож увечері на станції на нього вже чекали. Подальші події капітан Ситняковський виклав у своєму рапорті так:
“21 квітня 1950 р. Сташинський Б. М. під час перебування на ст. Львів-Підзамче в очікуванні потяга нами був нелегально знятий під виглядом перевірки документів і підданий допиту. На допиті Сташинський засвідчив, що він дійсно був зв’язаний з групою учасників ОУН Ощипком Платоном, Согором Мирославом, Согором Ярославом, Вітинським Михайлом, разом з ними поширював антирадянські листівки, збирав гроші для бандитів-нелегалів, йому було відомо про зустріч учасників ОУН з бандитами-нелегалами “Кармелюк” і “Славко” і про наявність вогнепальної зброї у окремих учасників та їхніх пособників, які мешкають в селі Борщовичі. Сташинський також назвав осіб, які є активними пособниками ОУН, що мешкають у с. Борщовичі, зокрема свою сестру Сташинську Марію Миколаївну і осіб, які розроблюються нами за агентурною справою…” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 25–26).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 25–26
Наприкінці рапорту зазначається, що після отримання усіх цих зізнань Б. Сташинський був завербований “як агент-внутрішник за розробкою агентурної справи “Сигналісти” під псевдонімом “Олег”.
У справі зберігається і протокол допиту Б. Сташинського, розпочатий 21 квітня о 21 годині 30 хвилин і закінчений 22 квітня о 1 годині 30 хвилин. Тобто, допит тривав чотири години. Про погрози Сибіром і виключенням з інституту в протоколі допиту інформації немає. Хоча цього не можна виключати. Водночас у характеристиці на агента, датованій 7 лютого 1951 року, зазначається, що він “на вербування пішов охоче”.
Про інших осіб, з якими Б. Сташинський поширював листівки і збирав гроші, та про їхню подальшу долю у той період докладних відомостей у справі немає. Лише в документах за 1960-ті роки про окремих із них зазначається, що вони повернулися в село після заслання до Сибіру.
А звідки ж взялася версія про безквитковий проїзд? У одній із довідок на Б. Сташинського, датованій 4 лютого 1952 року, тобто майже через два роки, зазначено таке:
“У ніч з 28 на 29 січня ц. р. агент “Олег” їхав із Заболотського району в м. Львів потягом без грошей і без документів. Кондуктор затримав його як такого, що їхав без квитка, і передав міліціонеру. “Олег” відрекомендувався тому, що він працює в опергрупі МГБ, послався на прізвище начальника опергрупи, після чого міліціонер відпустив його і дав вказівку кондуктору провезти без квитка” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 135).
Вочевидь, під час свідчень у суді Б. Сташинський вирішив, що версія із примусом до співпраці з органами МГБ після затримання за безквитковий проїзд і подальшими погрозами буде вигіднішою. Це нібито мало зробити його жертвою сталінських спецслужб в очах суддів і особою, яка пішла на такий крок, щоб захистити сім’ю від репресій.
Виправдати неможливо дискредитувати
У наступних томах справи йдеться про підготовку Б. Сташинського до виконання завдань, його впровадження у підпілля ОУН, перебування у криївках, повідомлення кураторам із МГБ маршрутів виходу повстанців на завдання, місць переховування провідника “Кармелюка” – нареченого своєї сестри Марії. Він проявляв неабияку ініціативу при виконанні завдань і навіть пропонував, що може сам зі своєї зброї ліквідувати повстанську боївку, у якій на той час перебував. Але чекісти зробили це самі, даючи змогу агентові єдиному нібито врятуватися втечею.
Багато документів присвячено підготовці агента “Олега”, якому на той час змінили псевдонім на інший – “Тарас”, до виведення за кордон для виконання спеціальних завдань. Безпосередньо матеріалів (планів, письмових завдань, інструктажів, звітів), які стосуються убивств Б. Сташинським Лева Ребета і Степана Бандери, у розсекреченій справі немає. Вони розроблялися в москві і у філії КГБ СРСР у Німецькій Демократичний Республіці, з позицій якої агента відряджали до Мюнхена, підтримували з ним зв’язок, координували всю роботу.
Зрештою, про все це докладно написано в численних публікаціях, як і про втечу Б. Сташинського до Західного Берліна, його зізнання і сам судовий процес над ним, який проходив з 8 по 19 жовтня 1962 року в німецькому місті Карлсруе. Стало надбанням гласності і те, як КГБ, намагаючись хоч якось прикрити свій провал, вирішив провести масштабну кампанію з дезінформації світової громадськості.
Водночас не менш цікавою і важливою є інформація, яка залишилася поза увагою. Зокрема про те, як КГБ намагався відхрещуватися від Б. Сташинського і зображувати його таким собі бандитом і ворогом радянської влади, які заходи проводив, щоб одурманити батьків та односельчан і взагалі не дати можливості донести правду із залу суду до українців.
Ще 19 серпня 1961 року із москви надійшла вказівка на ім’я голови КГБ при Раді міністрів УРСР Віталія Нікітченка. В ній повідомлялося, що 12 серпня із демократичного сектору Берліна зник агент “Тарас”.
Далі пропонувалося “на підставі наявних у справах відомостей на агента підготувати добре аргументований матеріал, який міг би його компрометувати як оунівського бандита, який втік від радянського правосуддя і використовується інорозвідкою у своїх підривних цілях. Пропонується використати цей документ у тому випадку, якщо “Тарас” почне виступати з якимись антирадянськими заявами” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 170).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 170
На виконання цієї вказівки справді підготували велику довідку про антирадянську діяльність Б. Сташинського і його близьких родичів, участь у збройному підпіллі, боротьбі з радянською владою тощо. Для цього відбирали письмові свідчення у очевидців і засуджених осіб. З цього приводу в одній із довідок, адресованих до москви, зазначалося:
“У тому випадку, якщо з боку окремих свідків надійдуть заяви про те, що “Т” вони бачили в селі у 1960 році з дружиною-німкенею і розповідатимуть про нього інші невигідні нам відомості, роз’ясняти таким особам під час допиту, що “Т” є злочинцем, який переховується і розшукується радянськими органами” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 216).
Окремі заходи були намічені і для роботи з батьком. Тут було все складніше. Адже той знав, що його син упродовж багатьох років був пов’язаний з органами МГБ/КГБ і за їхніми вказівками виконував якісь завдання. Ще тоді, на початку 1950-х, оперативні працівники неодноразово зустрічалися з батьком, роз’яснювали йому, що син займається важливою роботою в інтересах держави, говорили, що він може пишатися ним. Крім цього, він щомісяця отримував спочатку від оперативника, а потім через поштове відділення по 400 карбованців як допомогу від сина із його зарплати, писав про це розписки.
Тож передбачали, що батько наполегливо стверджуватиме: Богдан працював на КГБ. У такому разі йому все ж планували пояснити, що той “давно пов’язаний з іноземними розвідками і використовувався ними у ворожих Радянському Союзові цілях, і все, що він йому говорив про зв’язок з нами, слід вважати його підлими хитрощами”.
На ці плани й пропозиції, викладені в оперативних документах, із москви надійшла негативна відповідь. У листі нагадували, що у 1959 році Б. Сташинський приїздив у село і розповідав батькові про нагородження його орденом Червоного прапора.
Відтак радили не говорити про нього як про злочинця, який переховується від радянської влади, бо “це може призвести до того, що батько повірить, що саме Сташинський убив Бандеру”. А про орден рекомендували пояснити, що той “виконував важливе для народного господарства нашої країни доручення і що проти українців “Тарас” ніколи не працював”.
Одночасно в КГБ вжили заходів, щоб не допустити витоку за кордон будь-яких відомостей про Б. Сташинського і його сім’ю. Для цього переглядали і фільтрували всю кореспонденцію, яка виходила з Борщовичів і навколишніх сіл. З іншого боку, порушували питання про перекриття каналів інформації із-за кордону про зізнання Б. Сташинського у вбивствах Л. Ребета і С. Бандери.
Надходження таких відомостей намагалися заблокувати як для Борщовичів, так і загалом в УРСР. У будинку батьків і в квартирі сестри Ірини, яка мешкала у Львові, провели обшуки. Родичам дали вказівку спалити всі листи, які надходили від Богдана, і квитанції на грошові перекази.
У грудні 1961 року в москві розробили план заходів із локалізації негативних наслідків втечі Б. Сташинського за кордон. Витяг із нього надіслали до Києва. У ньому йшлося про те, що з позицій центрального апарату КГБ вже “здійснено низку заходів із компрометації західнонімецької розвідки, як організатора вбивства Бандери. Зокрема, проведені прес-конференції в Берліні за участі агентів наших органів “Люкса” і агента німецьких друзів “Хаусмана”, на яких західнонімецькій розвідці, крім ліквідації Бандери, інкримінувалося також убивство алжирських патріотів… Матеріали прес-конференцій “Люкса” і “Хаусмана” опубліковані в комуністичній, прогресивній емігрантській і частині буржуазної преси США, Канади, Франції, Норвегії, Фінляндії, Італії, Бельгії, Бразилії, ОАР” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 283).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 283
Ставилися завдання опублікувати матеріали цих та інших прес-конференцій агентів КГБ окремими брошурами за кордоном. У них провину за убивства українських діячів навмисно покладали на іноземні розвідки, а невдовзі – на осіб із оточення лідерів ОУН, що ще до суду було спростовано слідством і Проводом ОУН.
Передбачали видати за кордоном книги і уривки з них, які б дискредитували визначних діячів українського національно-визвольного руху. Також поширювали у ЗМІ виступи емісарів ОУН, затриманих на території СРСР, які ті писали під диктовку співробітників КГБ. Видання за кордоном таких пропагандистських матеріалів обходилося недешево. Але на це грошей не шкодували.
В одному з пунктів плану давалася вказівка “у місячний термін задокументувати злочинну діяльність на території України в період Другої світової війни лідерів ОУН Ленкавського, Васьковича, Стецька, Лебедя, Лопатинського”. У відповіді з Києва зазначалося:
“У роботі з документування злочинної діяльності лідерів ОУН на території України в період Другої світової війни ми зіштовхнулися зі значними труднощами. Необхідних документальних матеріалів і свідчень осіб стосовно Ленкавського, Васьковича і Стецька, як воєнних злочинців, ми здобути не зможемо” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 334).
Звісно, що таких матеріалів насправді не існувало. На інших осіб також нічого знайти не вдавалося. Водночас у КГБ при РМ УРСР обіцяли щось пошукати і придумати. Стосовно “придумування” і “фабрикування” в КГБ існувала ціла низка методик.
Нарівні з цим москва рекомендувала не допускати публікування в радянській пресі і на радіо жодних матеріалів за справою Б. Сташинського, щоб не провокувати антирадянських настроїв у населення. Тобто ця подія мала замовчуватися. Вжили заходів і для того, щоб на територію УРСР не потрапляла закордонна преса з повідомленнями про цей судовий процес.
У звіті з Києва до москви від 24 лютого 1962 року зазначалося: “Нами вжито заходи щодо конфіскації усієї української націоналістичної преси, газет, журналів, бюлетенів і т. п., а також листів із вкладеними в них вирізками з газет із провокаційними повідомленнями, так само піддаються контролю і знищенню номери тих українських прогресивних газет, які надходять у республіку, в яких надруковані статті і повідомлення за справою Б. Сташинського” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 334).
Далі в документі конкретизується, що було вилучено 374 примірники газети “Гомін України” за 9 грудня 1961 року і 50 примірників газети “Українське життя” за 22 листопада 1961 року, які видавалися в Канаді і надходили на адресу окремих українських громадян, сільрад, редакцій газет, навчальних закладів. “Піддано знищенню Львівським пунктом “ПК” – так повідомлялося про їхню участь.
У довідці управління КГБ при РМ УРСР по Львівській області від 20 листопада 1962 року перераховуються заходи, які вживалися для недопущення потрапляння в регіон відомостей із-за кордону про судовий процес. Серед них – вилучення низки німецьких газет із репортажами із залу суду, перешкоджання через відділ віз і реєстрацій іноземним громадянам відвідання Ново-Яричевського району, до складу якого тоді входили Борщовичі, ретельний догляд на пунктах прикордонного контролю речей громадян і вилучення матеріалів про Б. Сташинського.
Існував ще один канал надходження правдивої інформації про справу Б. Сташинського – передачі “Голосу Америки” та “Радіо Свобода”. КГБ при РМ УРСР порушував питання перед москвою про вжиття додаткових заходів стосовно повного глушіння цих радіостанцій. Звідти відповідали, що технічно це зробити складно. Відтак певна інформація все ж доходила до мешканців Борщовичів. У зазначеній довідці зі Львова про це повідомлялося, що багато мешканців сіл Борщовичі і Пікуловичі знають про судовий процес із закордонних радіопередач.
Про такі факти у справі зберігається низка агентурних повідомлень. Зокрема, зазначається, що 10 жовтня 1962 року в ремонтній майстерні колишні учасники українського націоналістичного підпілля “обговорювали процес над Сташинським, про який вони дізналися з радіопередач західних радіостанцій”. 9 жовтня 1962 року “на квартирі Боднар А. В. слухали передачу закордонної радіостанції про суд над Сташинським. При цьому Боднар А. В. заявив:
“Дай бог, щоб змінилася влада, йому (мався на увазі батько Сташинського), дали б за убивство Бандери. Такого негідника виховав”. В іншому витягу з повідомлення йдеться про те, що “будинок батька Сташинського відвідав націоналіст Согор Ярослав, який повернувся із заслання, і влаштував скандал, звинувачуючи батька в тому, що він виховав такого сина, який убив Бандеру” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 121–122). Це був той Я. Согор, про якого Б. Сташинський повідомляв під час вербувальної бесіди, що і він брав участь у поширенні антирадянських листівок.
Водночас працівники КГБ у роботі з батьком вирішили зайняти дивну позицію. У одному з планів заходів зазначалося: “У разі звернення до нас батька “Тараса” за роз’ясненням з приводу відомостей про його сина, пояснити йому, що ми знаємо про них лише з передач “Г. А.”, сумніваємося в їх правдивості і у випадку отримання якоїсь інформації про нього негайно повідомимо” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 233). А в подальшому взагалі вирішили батьку нічого не говорити, не зустрічатися з ним і не переконувати в чомусь, “бо це може мати зворотну реакцію”.
КГБ спільно з партійними органами вживав заходів і для того, щоб у газетах “Голос Родины”, “Вісті з України” та інших, які поширювалися за кордоном, розміщувати матеріали, спеціально підготовлені для цього у кабінетах на Луб’янці.
На одну з таких статей емігрантська газета “Українська думка” у номері за 15 листопада 1962 року відреагувала так: “КГБевська приманка “Голос Родины” в № 80 (за жовтень 1962 р.) надрукувала брехливу інформацію, буцімто московський злочинець Сташинський, засуджений на 8 років тюремного ув’язнення, не є радянським громадянином, а підставленою ОУН особою і що процес у Карлсруе був “комедією”, влаштованою німецькими чиновниками спільно з організацією. Потрібно слідкувати за тим, хто і яка преса поширює цю більшовицьку провокацію і хто цією пропагандою допомагає московським душогубам у їхній агентурній роботі”.
Таких витягів із емігрантських газет, реакцій на судовий процес, повідомлень про мітинги протесту проти злочинів КГБ стосовно українських діячів за кордоном у матеріалах архівної справи чимало. Але далі кабінетів КГБ і ЦК КПРС така інформація не виходила. Для широкого ж загалу було підготовлено офіційне повідомлення ТАСС. Ним рекомендували керуватися в роботі. У вказівках, підготовлених у москві з цього приводу, зазначалося:
“Нам здається доцільним орієнтувати оперативний склад УКГБ західних областей України і перш за все Львівської області, щоб кожному агенту, від якого надходять донесення стосовно “Тараса”, давалися на підставі повідомлення ТАСС (“Правда” від 16.11. ц. р.) роз’яснення, що інформація “Г. А.” є провокацією ворога, спрямованою на обман громадськості… Таку агентуру слід орієнтувати на протидію чуткам про “Тараса” і викриття їх як провокаційних. Орієнтувати на це агентів, які не повідомляють про “Тараса”, поки не слід” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 243).
Хто ще міг стати жертвою Б. Сташинського?
Дослідження архівних документів свідчить про те, що Лев Ребет і Степан Бандера були не єдиними, стосовно яких Б. Сташинський виконував завдання своїх кураторів. Так, у характеристиці на агента, датованій 27 жовтня 1958 року, зазначається, що “в 1957 році, після того як “Тарас” добре ознайомився з обстановкою на Заході і набув необхідного досвіду в агентурній роботі в умовах Західної Німеччини, він успішно провів один успішний захід, за що був заохочений КГБ при РМ СРСР (3000 рублів) і старшим радником КГБ при РМ СРСР в НДР (3000 марок НДР)” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 94).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 94
З інших джерел відомо, що за убивство 12 жовтня 1957 року Лева Ребета Б. Сташинського нагородили лише фотоапаратом. І на судовому процесі у своїх свідченнях він заперечував, що після цього атентату отримав будь-яку грошову винагороду. Тобто ці немалі грошові премії були видані як заохочення за виконання іншого завдання. Але якого саме, невідомо.
У матеріалах справи також згадується, що Б. Сташинський отримував від своїх кураторів завдання встановити місце проживання Ярослава Стецька в Мюнхені, його звички, розпорядок дня тощо. Водночас, за свідченнями самого агента, він так і не отримав схвалення від КГБ на вбивство того.
Про участь у здійсненні інших подібних операцій у матеріалах справи не йдеться. Лише у долученій до справи брошурі Володимира Стахіва “Процес проти Б. Сташинського” (видавництво “Пролог”, Нью-Йорк, 1962), є згадування, що під час судового процесу Б. Сташинський розповідав про спілкування зі своїми кураторами з КГБ у москві наприкінці 1959 року напередодні вручення йому ордена Червоного прапора. За його твердженням, начальник відділу Олексій Олексійович сказав йому тоді таке про подальшу роботу: “…я працюватиму далі так, як за останні три роки, і що я виконуватиму атентати”.
Тобто список жертв Б. Сташинського міг бути більшим.
P. P. S. Таємниче зникнення
Вирок Б. Сташинському Федеральний суд Карлсруе оголосив 19 жовтня 1962 року. На той час уже було відомо про розміщення Радянським Союзом ядерної зброї на Кубі і про погрози її застосування. Це стало одним із найнапруженіших моментів “холодної” війни та ідеологічного протистояння. Але на рішення суду так звана Карибська криза вже не могла справити впливу. І без цього було зібрано достатньо доказів і визначено всіх винних у підготовці до гучних політичних убивств, їх плануванні і скоєнні.
Суд постановив, що головну вину несе комуністичне керівництво Радянського Союзу. Присутній на суді Ярослав Стецько у своїх свідченнях звинуватив у цих вбивствах особисто Микиту Хрущова і закликав передати справу до міжнародного трибуналу. У цьому світлі Б. Сташинського розглядали як знаряддя в руках справжніх злочинців і лише виконавцем злочинних наказів. Відтак його засудили до 8 років ув’язнення.
У подальшому оперативні заходи стосовно нього не припиняли. У одному з документів, датованих січнем 1963 року, який надійшов із москви до Києва, йдеться про те, що “Тарас”, за інформацією із закордонних джерел, утримується в одній із західнонімецьких в’язниць, але її назва ретельно приховується.
“За наявними відомостями, – зазначається далі в документі, – контррозвідувальні органи ФРН вжили також заходи для того, щоб зберегти протягом низки років у таємниці місцезнаходження дружини “Тараса” – Поль Інги. З метою розшуку “Тараса” і встановлення його місцезнаходження вважаємо доцільним продовжити заходи з агентурної розробки його родичів в СРСР” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 134).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 134
Через рік москва попросила надати інформацію, що нового з’ясовано за справою Б. Сташинського, якому дали нове псевдо – “Скорпіон”. КГБ при РМ УРСР доповідав, що триває стеження за близькими родичами. Зокрема, наводилися висловлювання сестри Марії, яка восени 1963 року у присутності жінок-колгоспниць заявляла:
“Ми якими були, такими й залишились, за дії брата не відповідаємо, ми його туди не посилали”. А батько Б. Сташинського у квітні 1964 року, за словами одного з оперативних джерел, розповідав, що “його син, який утримувався в одній із в’язниць у Західній Німеччині, звільнений і нині нібито перебуває у москві. Яку мету має батько “Скорпіона”, поширюючи такі чутки, поки що не встановлено” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 156).
Насправді ж Б. Сташинського достроково звільнили 31 грудня 1966 року, через чотири роки після вироку суду. Апарат Уповноваженого КГБ СРСР в НДР повідомив про це своє керівництво у москві, посилаючись на інформацію в журналі “Штерн”. При цьому зазначалося, що Б. Сташинський після звільнення з баварської в’язниці був разом із дружиною на літаку ВПС США відправлений до Америки, де його взяли під охорону агенти секретної служби.
ГДА СЗР України
У матеріалах справи зберігається і переклад цієї публікації з німецької мови. У ній зазначається, що під час перебування в ув’язненні Б. Сташинський звертався з клопотанням про помилування, але йому було відмовлено. Крім цього, в статті коротко переповідаються обставини скоєння ним убивств і сам процес притягнення до відповідальності. Про дружину Інгу зазначається, що вона жила у страху перед КГБ, змінила прізвище, переїхала до Штутгарту і працювала там перукаркою.
“24 червня 1964 р., – йдеться в статті, – вона повністю завершила своє маскування, розірвавши шлюб зі Сташинським, і зникла з навколишнього світу як Інга Поль. Всі запити щодо неї залишалися без відповіді. Федеральний адвокат Фішер, який відповідав за її безпеку, поки Богдан перебував в ув’язненні і не міг їй допомогти, заявив: “Вона добре забезпечена і знову щаслива”. Без відповіді Бонн і Карлсруе залишали питання про Сташинського.
Ніхто, навіть Бундестаг, не знав про утаємничене звільнення. Чиновник баварського міністерства юстиції Вільгельм Раухаллес (Wilhelm Rauhalles), який здійснював нагляд за агентом-убивцею у в’язниці, заявив: “Справа буде обговорюватися безпосередньо генеральним федеральним прокурором з винятковою делікатністю, особливо обережно, оскільки, все ж очевидно, що в ній замішані іноземці” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 209).
Тогочасна українська емігрантська преса також опублікувала кілька матеріалів про цю подію з посиланням на журнал “Штерн”. При цьому акцентували увагу на тому, що Б. Сташинський дав у руки американським спецслужбам безпосередній авторитетний доказ того, що з наказу кремля убивають не лише радянських громадян на території СРСР, а й чужих, небезпечних для комуністів осіб на території західних держав, і що в його особі знайдено людину, яка могла найдокладніше поінформувати про диявольські методи московських убивць.
Це були останні матеріали, долучені до справи. Її закрили і здали до архіву. Водночас КГБ упродовж усіх років свого існування проводив політику замовчування цієї справи і заперечував будь який зв’язок із Б. Сташинським. У москві на Луб’янці чітко усвідомлювали, що ті гучні вбивства є чорною міткою для них в очах цивілізованого світу.
Львів готується відкрити вікно до світу джазової музики під час однією з найочікуваніших подій осені – Осіннього Джазу. Музична подія відбудеться у Ботанічному саду ЛНУ ім. І. Франка, що на вул. Черемшини, 44. Початок о 17:00.
Організатори зазначають, що під час цього музичного свята на слухачів чекає захоплива подорож у світ джазових імпровізацій та виконання відомих хітів справжніх майстрів джазу.
На сцені Осіннього Джазу виступлять відомі музиканти, які виконають відомі та улюблені композиції: “’I Love You Baby” від Френка Сінатри, “’What a Wonderful World” у виконанні Луї Армстронга, “’Summertime” у виконанні Елли Фіцджеральд та Луї Армстронга, “’Feeling Good” у виконанні Ніни Сімон, відомий дует Луї Армстронга та Барбри Стрейзанд у виконанні ‘Hello Dolly’ та ін. Також на гостей чекає ще багато інших відомих джазових композицій та вражаючі імпровізації від артистів.
“Не пропустіть можливість потонути у розкішних джазових гармоніях та створити незабутні спогади цього осіннього дня. Приєднуйтесь до нас 14 жовтня та відкрийте для себе чарівний світ цієї неперевершеної музики”, – запрошують на подію організатори.
14 жовтня, Ботанічний сад ЛНУ ім.І.Франка (вул. Черемшини, 44). Вхід з 15:00, початок концерту о 17:00.
На території Надслучанського рeriонального парку, у заказнику «Соколині гори» знаходяться руїни Губківського замку.
Про цю фортецю історичної Волині ми розповімо у свіжому випуску Файного подкастуlinktr.ee/volyncastles Гідом цією пам’яткою виступив Олександр Сосновчик – краєзнавець, організатор культурно-дозвіллєвої діяльності КЗ «Центр культури, дозвілля та туризму» Соснівської селищної ради.
Так, у випуску йтиметься про:
руїни замку, стан пам’ятки на цей момент;
історичні передумови появи замку над річкою Случ;
відомості про архітектуру та первинний вигляд Губківського замку;
заховану булаву гетьмана Богдана Хмельницького та інші легенди замку;
унікальні рідкісні рослини, які можна побачити поруч з пам’яткою;
як дістатися до Губківського замку і що ще цікавого можна побачити неподалік.
«Щоб побачити Губківський замок необхідно відвідати тутешню Надслучанську Швейцарію. Як туди приїхати: потрібно минути містечко Соснове, а уже за ним є історичне село Губків. Над селом височіють руїни замку Семашків. Їх видно здалеку, з будь-якої точки села цей замок можна розгледіти», – розповідає краєзнавець.
Сама фортеця побудована у 15 столітті, у литовсько-руську добу. Власниками була родина князів Семашків. Костянтин Самешко був українцем, писарем королеви Бони, яка подарувала йому цю землю.
«Замок знаходиться у дуже мальовничому місті, він побудований вдало. Так, він не зберігся, адже багато війн, битв прокочувалося нашим краєм», – підкреслює пан Олександр.
Губківський замок входить до переліку чудес Рівненщини. Влітку сюди з’їжджається чимало туристів.
«Внизу під замком є туристичний кемпінг. Багато крутих стежок, пішохідних маршрутів. Відбуваються сплави річкою Случ», – зазначає наш гість та наголошує, що природа волинського Полісся – дуже незвична. «Не віриться, що на Волині є гори та скелі», – резюмує краєзнавець.
Церква Стрітення Господнього, с. Черепин. Сучасний вигляд. Світлина Оксани Герій
Дерев’яна церква Стрітення Господнього в с. Черепин неподалік Львова є пам’яткою архітектури національного значення (охоронний № 487). З досліджень Володимира Вуйцика, Василя Слободяна, Василя Лаби відомо, що збережена донині церква постала на місці попередньої у 1757-1758 роках.
2D модель іконостаса, виготовлена фірмою Skeiron
У середині 1990-х її вище опасання зашили бляхою, що прискорило псування деревини, проте, на щастя, впродовж 2007-2008 років було здійснено фахову реставрацію споруди, дахи вкрито ґонтом, як це було первісно, поновлено шалювання стін. Низку дрібніших реставраційних робіт фахівці виконали у 2019-2020 роках. Високий п’ятиярусний іконостас – сучасний церкві, тобто походить з другої половини XVIII ст. Він зазнав поновлювального перемалювання і покриття плівковою позолотою у 1990-х роках, що спотворило його автентичний вигляд. Зважаючи на бажання місцевої громади реставрувати іконостас та виконуючи вимоги українського законодавства, цього року колектив науковців і реставраторів зі Львова за фінансової підтримки Українського культурного фонду здійснив передреставраційні дослідження іконостаса. В процесі роботи виявилось багато цікавого, наведемо тут тези висновків науковців.
Історичні розшуки, проведені Іриною Скочиляс, провідною науковою співробітницею Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України, дозволили дізнатись більше про попередню сакральну споруду в Черепині, на місці якої стоїть збережена досі церква. Досі першою письмовою згадкою про дерев’яну церкву у с. Черепин вважали Акт візитацій парафій у Львівському деканаті від 3 лютого 1741 р. Цьогоріч віднайдено ранішу згадку про неї, зафіксовану в документі 1701 р. – «Каталозі українських світських священиків Львівської дієцезії, які з церквами, під проводом єпископа Шумлянського, прийшли до Католицької Церкви».[1] Запис: «Pater Laurentius ad ecclesiam Purificationis B.M.V. in pago Czerepin» (Отець Лаврентій при храмі Очищення Пресвятої Діви Марії в селі Черепин) свідчить, що попередниця сучасної церкви також носила ту саму посвяту – Стрітення Господнього. Натомість у реєстрі духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії за владицтва Йосифа Шумлянського, в якому зазначали надходження податку (катедратика) упродовж 1680–1686 років, згадки про Черепин немає, отже, церкви ще не було.[2] Очевидно, зведення церкви в Черепині відбулось між 1686 і 1701 роками. Це підтверджують і пам’ятки матеріальної культури, які дійшли до нас. У дзвіниці, яка була побудована в 1754 р. до нашого часу збереглися два дзвони, на яких викарбувано дати 1690 р. та 1692 р., окрім того, серед богослужбових книг у храмі є, зокрема, Євангеліє, яке датується 1690 р. Про іконостас спорудженої у 1757-1758 роках черепинської церкви відомості є у Візитації від 8 січня 1765 року: «Деісус цілий, тепер у роботі, за контрактом у золотих 500. Намісні 4 образи на дерев’яних плитах, усі мальовані».[3] Оскільки в документах XVIII ст. Деісусом прийнято було називати цілий іконостас, то дату 1765 рік можна прийняти за час створення донині збереженого черепинського іконостаса.
Верхній ярус іконостаса. Світлина Ігоря Бокала
За обмірами архітектора Ігоря Бокала, старшого викладача Інституту архітектури Національного університету «Львівська Політехніка», розміри іконостаса повністю підпорядковуються габаритам церкви, композиції об’ємно-просторового вирішення головної нави та основним горизонтальним членуванням інтер’єру. Ширина іконостаса становить 5,70 м, а висота — 5,10 м, із врахуванням центральної композиції Розп’яття з пристоячими — 7,10 м. Особливістю конструкції нижнього ярусу є те, що під храмовою іконою та парною їй іконою є виступаючі на 0,50 м цоколі, що утворюють престоли перед бічними іконами намісного ряду. Ці ікони виконані у вигляді вівтарів і, за рахунок відсутності ікон додаткового ряду над ними та завдяки розміщенню на глухих п’єдесталах, підняті вище центральних намісних ікон, під самий верх першого ярусу, до висоти Царських врат. Верхній ярус іконостаса композиційно є пірамідальної форми та вміщує в себе три ряди ікон, сформованих східчасто з наростанням до центральної осі симетрії іконостасу. Таке наростання висоти іконостаса є типовим для дерев’яної архітектури при переході від четверика на восьмерик і розміщенням ікон під вітрилами. Висота іконостаса до верху ікон першого рівня апостолів вкладається до основ трикутних вітрил, третій рівень ікон апостолів співпадає з лінією переходу четверика у восьмерик, рамено Розп’яття по висоті потрапляє на стик восьмерика з центральною банею. По ширині ікони нижнього ярусу та перший ряд апостолів вписуються в ширину нави. А вертикальна смуга поміж дияконськими вратами, що включає в себе ікони центральної осі симетрії та ікони під третім рядом апостолів, що розміщені обабіч неї, вписуються в ширину однієї з граней восьмерика. Отже, іконостас повністю підпорядковується архітектурі дерев’яного храму.
Іконостас церкви Стрітення Господнього в Черепині. Креслення виготовили Ігор Бокало і Соломія Андрущук
Мистецтвознавиця Мар’яна Пелех, доцентка кафедри графічного дизайну та мистецтва книги Української академії друкарства, вказує, що п’ятиярусний іконостас церкви Стрітення Господнього у Черепині (1765), створений на зламі стильових періодів бароко і рококо, має як архаїчні риси, які існували ще з середини XVII ст., так і новітні впровадження християнської символіки в образно-декоративну структуру. Архітектоніка іконостаса в Черепині подібна до варіанту форми високої передвівтарної перегородки початку XVIII ст., відомої за збереженими зразками в церкві Св. Онуфрія в м. Буськ, церкві Різдва Богородиці в с. Завадів і церкві Преображення Господнього у с. Смолин (обидві – у Яворівському р-ні).
Ікона «Богородиця із сімома мечами», додатковий символічний ряд іконостаса. Світлина Ірини Змієвської
На відміну від цих осередків, Черепин перебував у юрисдикції львівського латинського ордену ченців-домініканців. Їхній патронат над місцевим греко-католицьким храмом позначився не лише на матеріальному стані місцевої парафії, а й вплинув на іконографію окремих сцен іконостасного ансамблю. Цей іконостас став синтезом мистецьких та релігійних впливів християнської традиції Східного та Західного обрядів.
Намісна ікона Богородиці з Дитям. Світлина Ірини Змієвської
Традиційно центральними намісними іконами є пара: Богородиця з Дитям та Христос Учитель. У Черепині Богородиця з Дитям наслідує зразок давнішої за часом чудотворної ікони «Києвобратська Богородиця» з собору київського Богоявленського монастиря (1696–1704). Дияконські двері мають характерні для XVIII ст. повнофігурні зображення архангелів Михаїла та Гавриїла, одвірки північних дияконських дверей віддані для традиційного зображення ранньохристиянських мучеників — святих дияконів Лаврентія та Стефана. Проте на одвірках південних дияконських дверей присутні образи засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Теодозія Печерських. Переважно зображення київських преподобних траплялося у храмах, що мали монастирське оточення.
Св. Антоній Печерський, одвірки дияконських дверей. Світлина Оксана Герій
За словами Мар’яни Пелех, винятковим є встановлення символічних ікон у додатковому ярусі черепинського іконостаса. Обабіч Царських врат, а не традиційно над ними, зображено сюжети «Тайна вечеря» і «Покладення до гробу». Ікона «Страждальна Богородиця» (Богородиця із сімома мечами») із цього ж ярусу тематично пов’язана із храмовою іконою Стрітення, бо ж, за євангельським переказом, старець Симеон в момент Стрітення прорік Богородиці сім її страждань, що, мов меч, зранять серце. Ярус свят вирізняється не лише східчастим розміщенням ікон, але й незвичним розташуванням по центру вдвічі більшої ікони «Непорочне зачаття Богородиці». Подібної іконографії образ увінчував іконостас, який 1722 року Йов Кондзелевич намалював для церкви Загоровського монастиря на Волині. В пределах іконостаса вміщено рідкісні для давніх українських іконостасів сцени: «Зустріч Марії та Єлизавети», «Яким і Анна – батьки Богородиці».
Південна частина іконостаса, вигляд бічного престола перед храмовою намісною іконою Стрітення Господнього. Світлина Ігоря Бокала
В ярусі свят відсутня сцена «Різдва Богородиці», натомість є не часто зображувана сцена «Обрізання Христове». Загалом, відбір сюжетів виразно пов’язаний зі звеличенням ролі Богородиці. Встановлений сюжетний репертуар сцен в іконостасі у Черепині відповідає тим новим віянням в Український церкві, які відбулися на початку XVIII ст. Як вказав Ігор Скочиляс, церковні реформи «технічно взорувались на досвід посттридентського латинського християнства, а ментально були закорінені в києво-християнську традицію».[4] Сюжетно-тематичний репертуар іконостаса в Черепині віддзеркалює зміни у церковному житті, які були затверджені на Замойському соборі 1720 року: відправи щоденних євхаристійних богослужінь біля кількох престолів (бічні намісні ікони в Черепині мають конструкцію бічних вівтарів); офіційне впровадження святкування 9 грудня Непорочного зачаття Богородиці, а в десяту п’ятницю після Пасхи вшанування Страждальної Богородиціта ін. Джерелами для іконографії новоакцентованих свят стали твори графіки і живопису як українського, так і західноєвропейського мистецтва.
Центральна частина іконостаса з царськими вратами. Світлина Ігоря Бокала
Як дослідила Оксана Герій, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, різьблена композиція Царських врат іконостаса церкви Стрітення Господнього в Черепині також поєднує традиційні й новаторські елементи. Як і в багатьох інших українських вратах XVII-XVIII ст. тут присутні філігранно вигнуті пагони виноградної лози, між якими вплетені медальйони із зображенням сцени Благовіщення та чотирьох євангелістів. Однак тут виткі виноградні лози ростуть не самі по собі, а виходять із євхаристійної чаші (потиря), і не двох потирів (окремо на кожній стулці врат), як у іконостасах монастирів Підгорянського (1716), Краснопущанського (1737), Віцинського (1767), а з одної чаші, розміщеної внизу, по центру. Такої композиції врат збереглось дуже мало. Одні з них належать іконостасу церкви Різдва Богородиці Загоровського монастиря на Волині (1722), що тепер перебуває у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького. А інші – збереглись у церкві Різдва Христового в Добрянах. За манерою різьблення добрянські врата відповідають стилістиці першої третини XVIII ст., тому можна припустити, що вони є частиною відомого колись на всю округу іконостаса церкви Благовіщення Добрянського монастиря (тепер не існує, землі його належать зараз до с. Деревач неподалік Львова)[5].
Іконостас церкви Успіння Богородиці у с. Вербів. Світлина Мар’яни Пелех.
Верхні, наднамісні яруси з цього добрянського іконостаса, вирізьбленого згідно з писемними джерелами 1720-1721 року жовківським сницарем Гнатом Стобенським, зараз перебувають у церкві Успіння Богородиці с. Вербів на Бережанщині. Опинились вони там в результаті драматичних подій, пов’язаних із пожежею 1899 року в знаменитому Краснопущанському монастирі, які докладно описав Володимир Вуйцик.[6] Вражає подібність композиції наднамісних ярусів іконостаса в Черепині та Вербові, яка виявляється як у загальних членуваннях, східчастому пірамідальному компонуванні, так і в дрібніших орнаментальних деталях. Складається враження, що іконостас Добрянського монастиря послужив зразком для майстра іконостаса у Черепині, чим і пояснюється рідкісний уклад виноградних лоз черепинських Царських врат, дещо архаїчні, як на 1765 рік, способи компонування й оздоблення іконостасних ярусів.
Царські врата церкви Різдва Христового у Добрянах. Світлина Олекси Піджарого.
Таким чином, іконостас у невеликій церкві Стрітення Господнього с. Черепин, який наслідує композицію й характер різьбленого декору іконостаса Благовіщенської церкви Добрянського василіянського монастиря, виявився важливою ланкою, яка зв’язує відомі дослідникам факти з релігійного й мистецького життя України у XVIII ст., підтверджує архівні записи про зв’язки українських монастирів, показує, яким чином відбувався вплив монастирського мистецтва на розвиток культури довколишніх земель. Добрянський іконостас зберігся до наших днів фрагментами, розділений між двома, значно пізнішими, нерідними йому храмами (у Вербові та Добрянах). Зате іконостас у Черепині, створений за його зразком, досі перебуває у рідному храмі й з усією переконливістю демонструє високий рівень майстерності його творців. Це ще краще буде видно після повернення іконостасу первісного вигляду, адже, за дослідженнями реставратора Василя Карпіва, під поверхневими забрудненнями, нефаховим перемалюванням та перезолоченням досить добре автентичний шар малярства, тонке сріблення та золочення різьблених елементів, які на окремих пелюстках чи ягідках додатково вкриті червоним чи зеленим лаком. Дослідження ікон у рентгенівських променях показало, що видимий, вторинний шар малярства переважно повторює обриси форм та лінії нижчого, ймовірно первинного фарбового шару, за винятком дрібних деталей. Тому можна вважати, що, поновлюючи, художник намагався повторити авторську композицію. Тож будемо сподіватись, що в майбутньому іконостас буде фахово відреставрований і захоплюватиме глядачів своєю красою.
Іван МЕЛЬНИК керівник дослідницького проєкту, старший науковий співробітник Науково-дослідної частини ЛНАМ
[1]MonumentaUcrainaehistorica. Vol. 4: 1671–1701. Romae, 1967. P. 294. Див.: Скочиляс Іг. Недатований реєстр духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії за владицтва Йосифа Шумлянського. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. 240. Львів, 2000. С. 534.
[2] НМЛ. Відділ рукописів та стародруків. Ркл-157. Арк. 1–54 зв.
[3] НМЛ. Відділ рукописів та стародруків. Ркл-25. Арк. 36–39 зв.; Скочиляс Іг. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII–XVIII cт… С. 314; Лаба В. Історія села Черепин. Львів, 1996. С. 10.
[4]Скочиляс Іг. Невідомий опис діянь Замойського собору Унійної Церкви 1720 р.: «Діарій» василіянського
протоархимандрита Антонія (Завадського). Український археографічний щорічник. Вип. 23–24. 2020. С. 342–366.
[5] Слободян В. Добрянський монастир Вознесення Господнього (XVII – початок XX ст.). Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 17-18. 2014. С. 154-186.
[6] Вуйцик В. Краснопущанський іконостас Василя Петрановича. Записки НТШ. Т. 236. 1998. С. 408-416
В неділю, 15 жовтня 2023 року, о 14.00 запрошуємо Вас на Кураторську Екскурсію Львівським Фотомузеєм від Романа Метельського. Локація – Львівський палац мистецтв (вул. Коперника, 17).
Під час екскурсії відвідувачі дізнаються про історію фотографії в світі та у Львові, побачать унікальні експонати та зможуть доторкнутися до найцікавіших з них. Екскурсія супроводжуватиметься відео та інтерактивними елементами. Тривалість екскурсії 1,5 години.
У вартість екскурсії включено вхідний квиток до музею (30 гривень) та доброчинний внесок на розвиток Львівського Фотомузею (суму внеску визначаєте ви самі і робите його по завершенні екскурсії, якщо вона вам сподобається).
