Трохи більш ніж сто років тому Львів потерпав від заразних хвороб, серед яких були майже забуті тепер холера, скарлатина та черевний тиф. Але окремої лікарні для інфекційних хворих в тодішній столиці Галичини (коронного краю у складі Австро-Угорщини) не було.
Для покращення санітарної ситуації в місті вживалися різні заходи, навіть такі радикальні, як замурування під землею у каналізаційному колекторі річки Полтви, яка на той час перетворилася у стічну канаву із нечистотами і стала розсадником інфекцій.
Та медикам уже тоді було відомо, що найкращий спосіб убезпечити місто від поширення інфекцій — ізолювати хворих, щоб не допустити стрімкого зараження інших. Як повідомляла тогочасна газета Kuryer Lwowski, у 1908 році у магістраті Львова зібралася міська рада здоров’я, на якій було запропоновано визначитися з кількість ліжок для хворих у Крайовій інфекційній лікарні. Побудувати її мали державним коштом на ділянці, яку пожертвувала міська влада — на тодішній околиці міста, ближче до Личаківського цвинтаря.
Наприкінці грудня 1912 року у Львові нарешті з’явилися два корпуси лікарні на 120 ліжок, спеціально пристосовані для перебування інфекційних хворих.
“Лікарня відповідає останнім вимогам гігієни. Доставлений хворий відразу підлягає ретельній обсервації і суворо ізольований. Його речі піддають дезінфекції, а сам він після купелі одягається у лікарняний одяг, і доставляється до оглядового покою, де йому встановлюють діагноз. Палата для огляду так влаштована, що може за кілька хвилин повністю бути піддана дезінфекції”, – описувала новобудову Nowości Illustrowane, опублікувавши фото нового шпиталю.
Краківські газетярі нахвалювали технічне обладнання тутешньої кухні. Зокрема, їх вражала електрична плита, на якій можна було за 3 хвилини приготувати 30 літрів кави та спеціальна електрична машина, яка чистила за годину 400 кілограмів картоплі.
Збудовано тоді було цілий комплекс споруд, серед яких – приймальний покій, оглядовий павільйон, два корпуси для хворих та господарські будівлі; житловий будинок для лікарів, житловий будинок для монахинь, кімната для хіміко-бактеріологічної лабораторії, котельня та дезінфектор.
“Усі будівлі опалюються централізовано за допомогою системи опалення, яка дозволяє обігрівати лише певні павільйони або навіть деякі кімнати та частини будинків”, – розповідала про відкриття нового закладу газета Kuryer Lwowski,
З особливою увагою поставилися до знезараження каналізаційних стоків — їх кип’ятили в спеціальних пристроях, після чого вони автоматично змішувалися із хлоридом вапна і тільки після цього потрапляли у каналізацію.
Режим ізоляції дотримувався дуже суворо. Їжу пацієнтам подавали через вікно , відвідувачам дозволяли спілкуватися з хворими тільки через скляну перегородку, широко використовувався для зв’язку із персоналом телефонний зв’язок.
“Службу догляду за пацієнтами виконують монахині, які раніше закінчили навчання у загальній лікарні, пройшли кількамісячний курс медсестринства та склали іспит. Персонал, кваліфікований, медсестри розуміють весь складний механізм ізоляції та дезінфекції, та виконують свою працю безкоштовно”, – писала тогочасна газета.
Попри всі застережні заходи, меlперсонал все таки інфікувався під час догляду за хворими. Декілька монахинь померли в лікарні, надаючи допомогу. У 1920 році їхній подвиг вшанували, встановивши поряд з корпусом, де вони проживали, фігуру Діви Марії.
У лікарні всі пацієнти отримували однаковий догляд, віп-палат для заможних людей не було передбачено.
“Внутрішній розпорядок однаковий для всіх пацієнтів, злидар отримує такий же догляд, як і багач. Розподіл пацієнтів класифікується лише відповідно до їхнього діагнозу. Повну ізоляцію забезпечують пацієнтам, яким потрібно уникати всіх зовнішніх подразників. Для неспокійних і навіть божевільних людей є окремі ліжка, забезпечені захисною сіткою. Кожному пацієнту надаються такі зручності та така допомога, що навіть у заможному будинку чи у вишуканому санаторії він не отримає нічого іншого”, – запевняла газета Kuryer Lwowski.
Дві львівські бригади ТрО утримують росіян на рубежах донецьких степів, а Львів – від приходу “руского міра” сюди. Це чоловіки та жінки, які “просто роблять свою роботу” поруч ЗСУ і зараз потребують нашої з вами допомоги.
Українська Асоціація Галеристів, спільно з благодійним фондом “Повернись Живим”, влаштовує мистецьку подію для збору коштів “Посеред бурі”. Побачити виставку та задонатити в обмін на твори мистецтва можна 7-19 лютого у львівській галереї Veles.
Вибрати твори і задонатити можна безпосередньо в галереї, а можна переглянувши каталог (https://docs.google.com/…/17AvhXnQEKrMSdyaH5N-n…/edit…) і зробити свій внесок зателефонувавши організаторам. Вказані суми донатів за твори мистецтва є фіксованими і бронюються тільки за повної передплати безпосередньо на рахунок Фонду.
Сума благодійного внеску не обмежена вказаною у каталогу та може бути більшою. Асоціація галеристів при потребі надає сертифікат автентичності твору мистецтва.
І наша вам щира подяка – своїм внеском ви наближаєте нашу перемогу!
Долучитися до ініціативи можна відвідавши галерею та за номером телефону: 067 373 85 38
Організатор – Українська Асоціація Галеристів. У межах ініціативи
“Довгі руки ТpО” від Фонду “Повернись Живим”.
Наближається найромантичніше свято всього року — День святого Валентина. Вибір подій з нагоди Дня Валентина у Львові дуже великий. Ми зібрали для Вас найцікавіші із них, отож обирайте на свій смак та вирушайте за найтеплішими емоціями, запрошують організатори VINIL Concert agency та Clever Production.
12 лютого, 19.00, Львівська філармонія. Концерт Шедеври романтичного ретро від незрівнянних Зіновія Карача та гурту FiJi Band.
Легендарні романси, вальси, естрадні шлягери і батярські пісні про любов, мелодії французького акордеону з паризьких кав’ярень та відомі вальси-мюзети подарують Вам романтику Єлисейських полів.
Квитки тут: soldout.ua/booking/1046-masterpieces-of-romantic-retro
13 лютого, театр ім. М. Заньковецької, 16.00 та 19.00. Концерт “Музика Голлівуду”.
Саундтреки до фільмів, які завоювали серця мільйонів, прозвучать у виконанні естрадно-симфонічного оркестру Театру Заньковецької під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада. Разом із ними на сцені виступлять улюблені солісти та колективи: Павло Ільницький, Оксана Караїм та “Піккардійська Терція”.
Вперше у Львові прозвучить музика із знаменитого фільму Чарлі Чапліна “Малюк” (“The Kid”), яка до цього у Львові не виконувалась ніколи. Це буде перша спроба озвучки німого кіно. Також в оригінальній джазовій інтерпретації звучатиме музика до “Ла-Ла Ленд”.
14 лютого, 19:00, Центр Довженка. Концерт до Дня закоханих від Віктора Винника і МЕРІ!
Вас чекає романтичний концерт з особливою програмою правдивої української музики, що надихає тільки на щирі та справжні почуття.
«Наш концерт буде підтвердженням тому, що життя в Україні не зупинилось, адже цього добиваються окупанти, а цього дозволити ми їм не можемо! Не дивлячись на те, що наш придуркуватий сусід хоче зробити усе, щоб ми зникли, але цього не станеться! Буде Україна, будемо ми, буде людство. І буде таке прекрасне почуття, як кохання. Когось це почуття не покидає ніколи, але пережити моменти кохання та закоханості повинна кожна людина, бо у важкі моменти вони дають надію. Тому кохайте і закохуйтесь, тільки не з москалями, це має бути зрозуміло всім!» — розповідає про концерт фронтмен гурту МЕРІ Віктор Винник.
Квитки тут: concert.ua/uk/event/meri-do-dnja-vsih-zakohanih-lviv
14 лютого, 18.30, Львівська філармонія. Концерт «У вирі пристрасного танго» у виконанні ансамблю «Високий замок».
Усіх гостей заходу чекає музика, що захоплює у вир пристрасті, натхнення та любові. Романтична атмосфера при свічках та витончене танго! Разом з тим, всіх охочих пригощатимуть шампанським! Також у цей вечір звучатимуть авторські ліричні пісні про кохання відомої української співачки Ірини Долі. Пристрасть музики передасть у пластиці тіла знана танцювальна пара у складі Віктора Сокрути і Соломії Кудин.
14 лютого, Театр імені Марії Заньковецької, 16.30 та 19.00. Презентація нового альбому “In Time” від Єгора Грушина.
Цього вечора музикант презентуватиме свій новий альбом “In Time”.
Окрім презентації альбому, на концерті звучатиме багато нових творів, які написані вже після повномасштабного вторгнення, багато пісень, що навіть ще не були у релізі, тобто слухачі матимуть нагоду почути їх вперше саме на концерті. І все це відбуватиметься у супроводі струнних. Разом зі ним виступатимуть хлопці з львівського гурту “Рококо”.
Квитки тут: https://concert.ua/uk/booking/yegor-grushin-lviv/
15 лютого, 19:00, Малевич. Надзвичайний концерт для всіх поколінь Зіновія Гучка та ансамблю “Черемош”.
«Дика ружа» і «Черемхова Віхола», «Біла лілея» і «Дівчино-зоре”! Його знають мільйони, а сценічний стиль є воістину неповторним! Легенда української естради та улюбленець усіх поколінь, представник золотої плеяди поп-виконавців на зорі української Незалежності — заслужений артист України ЗЕНОВІЙ ГУЧОК з єдиним концертом у клубі Малевич. Особливою окрасою концерту стане участь легендарного народного ансамблю «ЧЕРЕМОШ». Співаймо разом Золоті хіти.
Квитки тут: concert.ua/uk/event/zenovii-guchok-lviv
Львівського гіда та краєзнавця Петра Радковця поховають на Личаківському кладовищі. Про це повідомили у пресслужбі Львівської міської ради.
“Петро Радковець знайде останній спочинок на Личаківському кладовищі – місці, про яке він так любив розповідати на своїх екскурсіях”, — йдеться у повідомленні.
Чин парастасу відбудеться 6 лютого, о 19:00 у Храмі Пресвятої Трійці УГКЦ по вул. Тершаковців, 11а. Похорон Петра Радковця відбудеться у вівторок, 7 лютого о 14:00, у тому ж храмі. Після похоронна процесія попрямує на Личаківське кладовище.
Петро Радковець народився 1964 року у Львові. Служив в армії. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (сьогодні Українська академія друкарства).
Працював у компанії з виготовлення взуття “Прогрес”, у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника, Горохівській друкарні, видавництві “Центр Європи”. Був учасником низки проєктів про Львів. Член історичної секції “Товариства Лева”.
В 2023 році село Рихтичі на Львівщині буде відзначати 900 років із часу своєї першої писемної згадки.
Палац в Рихтичах, перша третина ХХ ст.Палац в Рихтичах, перша третина ХХ ст.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі фото палацу, який був збудований в цьому селі кілька століть тому. Нам вдалося натрапити на фотографії будівлі 1900-1930-х років. Власниками палацу з 1727 до 1939 року була родина Бєльських.
На території маєтку був палац, парк, стара в’їзна брама XVII століття з квартирами для прислуги, нова в’їзна брама в земляному валу XVIII століття та будівлі для прислуги.
Палац в Рихтичах, перша третина ХХ ст.Палац в Рихтичах, перша третина ХХ ст.
Автором проекту палацу був польський архітектор та декоратор Ян Камсетзер (1753-1795). За проектами архітектора збудовано низку палаців та інших об’єктів на території Польщі та України. Відомого архітектора сюди запросив Адам Бєльський.
Требник Успенського братства, 1695 рік. Фото з www.gelos.kiev.ua
5 лютого 1585 року у Львові було засновано Успенське ставропігійне братство за ініціативою кількох львівських купців і ремісників. У 1586 р. братство затвердило статут, згідно з яким його проголошували вищим серед усіх братств краю.
Як об’єднання парафіян навколо церкви братства здавна існували в Україні. Проте з кінця ХVІ ст. вони перебрали на себе значно ширші громадські функції. Львівське братство стало першою організацією такого типу. Його вважають найстарішим церковним братством в Україні.
За твердженнями історика Ярослава Ісаєвича, Львівське братство починає формуватися на початку 1580-х років. Його праобразом стала громадська діяльність парафіян львівської Успенської церкви. У 1520-х роках «опікуни» храму захищали перед міською владою інтереси «всієї української громади в місті й передмістях». А у 1544 році була згадка про існування при Успенській церкві «руських старшин», які діють від імені «співбратів і сусідів, патронів церкви».
Лист Антиохійського патріарха про дарування ставропігії Львівському братству
Засновниками Львівського успенського братства були мешканці українського кварталу в центрі Львова – сідлярі Юрко та Іван Рогатинці, кравець Дмитро Красовський, кушнір Лука Губа, крамарі Іван Красовський, Лесько Маленький, Хома Бабич, Стецько Мороховський, Іван Богатирець. Близьким помічником їхнім став учитель, письменник і вчений-філолог Степан Кукіль (Зизаній), родом із недалекого містечка Потелича – славного на всю Україну осередку гончарства.
Статут Львівського братства 1586 р. передбачав, що його членами ставали «міщанин або шляхтич, або предміщанин, або посполиті люди всілякого стану, як місцеві так і сторонні, за умови вступного внеску шести грошей». Членами Львівського братства були здебільшого ремісники, крамарі, інші містяни та жителі передмість. Охочий вступити до братства приходив на його засідання та оголошував про свій намір. Братчики обговорювали моральні якості кандидата, а знайомі давали рекомендацію. Кандидату зачитували статут, і він мав перед хрестом та двома запаленими свічками проголосити присягу про вступ до братства, підкорення його статуту, безвідмовне виконання доручень, боротьбу з ворогами братства. У разі зради інтересів братства братчик накликав на себе й родину прокляття, яке можна було зняти лише через покаяння. Жінки присяги не давали і на збори братства не приходили, хоч і входили до братства (Анна Федорова Грекова, Домна Семионова, Ангелина, Домна-Анна Могиляка та інші). Поза статутом існувала ще одна обов’язкова умова: до братства приймали лише одружених, а неодружені могли входити до «молодшого» або «молодечого братства».На початку братство налічувало 14 членів, а потім їхня кількість зросла до 50. Збори відбувалися що чотири тижні, тут сплачували по півгроша.
Служебник (Літургікон) Ставропігійного Успенського братства. 1702 рік. Фото з http://tsdazu.gov.ua/index.php/ua/online/47-all/252-online.html
Усі керівні посади були виборними. Щорік вибирали старших братчиків і такі ухвали затверджували більшістю голосів. За неявку на збори були покарання. Братський суд мав виняткові права. За значні злочини відлучали від Церкви. Також була обов’язковою присутність усіх на похороні братчика.
Історик Ярослав Ісаєвич вважав, що вже за статутом 1586 р. братство було ставропігійним, тобто підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Утім, у липні 1592 р. Балабан оприлюднив лист Патріарха Єремії ІІ про скасування ставропігії. У грудні Балабан записав цей лист до гродських актів, однак той опротестували православні як фальсифікат. Новою грамотою 1593 р. Єремія ІІ знову надав братській Успенській церкві права патріаршої ставропігії.
Герб братства на обкладинці служебника. Фото з https://uk.wikipedia.org
Очолювали братство чотири старші братчики, яких, відповідно до статуту, переобирали щороку. Вибори відбувалися зазвичай у першу неділю після Пасхи чи Фомину неділю. На загальних зборах минулорічні старші братчики та їхні помічники давали повний звіт, репрезентувавши всі документи, печатки, ключі тощо. Після звіту молодші братчики, кланяючись, дякували старшим, а старші дякували за честь і довіру.
Найвідомішими керівниками Львівського братства до 1596 р. були сідлярі Юрій та Іван Кузьмовичі Рогатинці, Іван Деомидович Красовський, з діяльністю яких пов’язують реформу братства та укладення статуту 1586 р. Юрія Рогатинця та Івана Красовського вважають також авторами статуту братської школи 1585 р. Братство широко вело православне просвітництво, освітню діяльність та особливо друкарську справу.
Мармуровий портал з грецьким написом “Ставропігіон” і датами (1586–1904) та увінчаний гербом Ставропігійського братства роботи скульптора Антона Попеля
У 1574 р. диякон Іван Федоров надрукував у Львові «Апостол». Після смерті Федорова віддану в заставу друкарню за ініціативи владики Гедеона викупило братство (в 1586 р.). Ця друкарня працювала аж до припинення діяльності братства. Спочатку вона діяла у пристосованому приміщенні, а з 1605 р. – у Свято-Онуфрієвському монастирі. 1615 р. її перенесли на старе місце, а після пожежі 1628 р. – у школу. Братська друкарня була однією з найбільших і за період своєї діяльності випустила понад 160 тис. примірників книжок, серед яких значну частину становили богослужбові, також братство друкувало наукові трактати та світську літературу.
Опікувалося братство побудовою, ремонтом, доглядом за храмами, на утриманні братства був увесь церковний причт. У списки членів Успенського братства в різний час було внесено козацьких гетьманів Михайла Ружинського, Івана Виговського, Павла Тетерю. Братчики підтримували зв’язки з Військом Запорозьким. Зрозуміло, що на свою активну діяльність братство потребувало немалих коштів. Доходи братства поділялися на постійні й разові. До постійних належало зарахувати вступний внесок – 6 грошей – і річні, які також становили таку суму.
Вежа Корнякта
Джерелом доходів братства було нерухоме майно (будинки) і землі, звільнені від зборів, які приносили братчикам дохід. Братчики варили мед, залишок якого продавали. Віск використовували для виготовлення свічок, які також продавали. Головним джерелом постійних доходів була братська типографія.
До непостійних джерел доходів належали штрафи або пені, які платили братчики в разі порушення якихось обов’язків, а також пожертви і заповіти різних людей, що відписували братствам великі кошти або маєтки. Старші братчики вели братську скарбницю, дбали про збереження братського майна, контролювали виконання обов’язків молодшими братчиками, стежили за порядком під час зборів, пропонували різні справи на розгляд братства, після закінчення річної служби вони звітували перед усіма.На братських зборах розглядали і вирішували суперечки між братчиками, судили й наказували порушників дисципліни та братських обов’язків, а як особливих злочинців – порушників таємниці братських зборів. Покараннями для братчиків були штраф грішми або медом, сидіння на дзвіниці. За серйозні проступки виключали з членів братства.
Шпиталь Успенського братства у Львові – сучасний комплекс монастирських споруд св. Онуфрія: ліворуч – церква, праворуч – дзвіниця, келії ченців та приміщення колишнього шпиталю. Фото авторки. 2014 р.
Братства опікувалися лікарнями, богадільнями, храмами, монастирями, школами, типографіями. Братчики вибирали також ігуменів і священиків для братських монастирів і церков. Гроші на різні братські потреби з каси видавали у присутності всіх братчиків. Братства мали перший після духовенства голос при виборі єпископа. Вони мало право не визнавати влади єпископа, якщо той чинив проти істини, і повідомляти про це Патріарху.
Львівське ставропігійне братство діяло понад два сторіччя, потім його офіційно розпустили. Про його діяльність і школи розповідають численні архівні матеріали, які є унікальними пам’ятками української мови й літератури. На цьому наголошував історик Ярослав Ісаєвич. Більшість їх зберігають у Центральному державному архіві України у Львові.
Іван Крип’якевич
Рукописні книжки з багатющої бібліотеки братства увійшли до фондів Львівського історичного музею. Натомість примірники, що їх видавала братська друкарня, розсіялися по світу. Як видно з каталогу «Пам’ятки книжкового мистецтва», стародруки з друкарні братства є в книгозбірнях багатьох країн колишнього Радянського Союзу, в бібліотеках Варшави і Вроцлава, Праги й Будапешта, Лондона і Нью-Йорка. Широке їхнє розповсюдження – яскраве свідчення ролі братського книговидання в міжнародних культурних зв’язках. На основі виданих братством стародруків і документів з братського архіву низку літературознавчих та історичних творів написав І. Франко. Їх вивчали академіки К. Студинський, М. Возняк, І. Крип’якевич.
Співачка Уляна Ройс презентує нову роботу «Кармекс». Трек був написаний спільно із Джері Хейл (Jerry Heil). Ця пісня стала другою частиною музичної трилогії, написаною Уляною Ройс під час війни. Перший трек «Омана» вийшов у грудні 2022 року.
Вінтажний піджак для зйомки обкладинки синглу був привезений із Лондона. Силует «з чоловічого плеча» ідеально відобразив почуття всіх жінок після повномасштабного вторгнення росіі та територію України.
Саме образ Бориса Джонсона, який став великою підтримкою для всіх українців, надихнув мене зобразити таким чином жінок України, які повинні були взяти на себе відповідальність за свої родини та забезпечувати їм безпеку. Поєднання стійкості, мудрості та сили — це все про наших жінок.
Сингл «Кармекс» – це музична сповідь співачки про власну історію біженства та поневірянь за кордоном. Про період в три місяці, який тягнувся, здається, вічність, коли все твоє життя вмістилося в один чемодан і в одну річ – Кармекс. Саме з цим блиском для губ пов’язаний сум від втраченого кохання, адже на губах, крім омріяних поцілунків, залишився лише Кармекс.
«Війна застала мене двічі: на початку лютого я розірвала стосунки із коханою людиною, а 24 лютого з усією родиною ми прокинулися від вибухів в Києві. Я вимушена була зібрати до купи себе, взяти під контроль маму, молодших сестру й брата, та поїхати до Польщі. В одну валізу я зібрала всі свої речі – найнеобхідніше та найважливіше. Ніяких підборів, суконь чи косметики. Єдине, що я взяла із косметики – блиск для губ Кармекс», – ділиться Уляна
Саме «Кармекс» став алегоричним символом біженства багатьох дівчат, яких війна розкидала по всьому світові. Це єдина особиста річ, яка увібрала в себе і символ жіночності та краси, і спогади про минуле життя в Україні.
«В моїй пісні є рядки «Вулиці чужих країн стали нам плацебо», але насправді біженство не рятує від війни. Воно не є пігулкою. Будучи в безпеці за кордоном, я почувала себе жахливо: за весь цей період я не написала жодного рядку, мене постійно накривало почуття провини, що я не вдома, не на своєму місці, мене наче вирвали із мого звичного життя. Я повернулася до України і відчула полегшення. Мене врятували благодійні концерти, які я майже щотижня давала для людей-біженців та дітей, постраждалих від війни. Саме через виступи та зустрічі зі слухачами я відчула у собі сили та свою затребуваність як артиста та волонтера. Адже музика лікує від війни. На Батьківщині я одразу почала писати пісні та творити. Я почала по-новому дихати, бо я вдома зі своїми співвітчизниками. Перебуваючи за кордоном, я відверто поговорила із собою і пообіцяла, що на місці моїх душевних ран знов проростуть квіти. Мої нові пісні – це і є ті квіти», – говорить співачка.
Люблячий чоловік, батько, дідусь пішов від нас Ми не можемо оговтатися від такої раптової втрати. Завжди справедливий, з почуттям гумору і справжній фанат Львова. Навіть у важкі часи купував старі фотографії і вивчав історію. Тато завжди казав, що він професійний львів’янин та батяр. Де б Ти не був на хмаринці, ми завжди тебе любитимемо і пам’ятатимемо
Більше інформації щодо похорону напишу пізніше.
Петро Радковець народився у 1964 року у Львові. Служив в армії. Закінчив Львівський поліграфічний інститут (сьогодні Українська академія друкарства).
Працював у компанії з виготовлення взуття «Прогрес», у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника, Горохівській друкарні, видавництві «Центр Європи». До останнього займався проведенням екскурсій по Львові. Був учасник низки проектів про Львів.
Розпочався лютий, дванадцятий місяць війни. Готуємося до складних часів, але не забуваємо що кожен день наближає нашу перемогу. А кава, це один з тих напоїв, котрі допомагають нам зберігати бадьорість, зігрівають душу і нагадують про часи після нашої перемоги. Сьогодні з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова мандруємо до наших сусідів в Івано-Франківськ.
Сьогодні розкажемо про кавові війни. Як власники кав’ярень більше 110 років тому у цінах на крам змагалися, писала газета “Kurier Stanisławowski”.
Kurier Stanisławowski
“У зв’язку з загальною дорожнечею тутешні каварні “Ґранд”, “Центральна” й “Імперіал” постановили підвищити з 1 грудня цього року ціну горнятка білої кави (суміші кави, чаю та згущеного молока, яку ще називали “мелянжем”), чаю та чорної кави – на 4 гелери, а ціну чарки рому до чаю – на два гелери”. Таке повідомлення про змову представників ресторанного бізнесу в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) з’явилось у газеті “Kurier Stanisławowski” 18 листопада 1906 року, пише Збруч.
Подорожчання власники перелічених кав’ярень пояснювали тим, що в таких станиславівських закладах, як “Уніон”, “Едісон” і “Габсбурґ” відповідне підвищення цін відбулося ще попереднього року.
Кав’ярня “Габсбург”
У коротенькому дописі йдеться про знакові для тогочасного Станиславова каварні, які гостро конкурували поміж собою, бо були розташовані близенько одна біля одної – у сусідніх кварталах нового середмістя, що у той час розбудовувалося у межах вулиць Собєського (тепер – Січових Стрільців) та Сапєжинської (тепер – Незалежності). Заклади, які оголосили про вимушене підняття цін, стояли практично поряд.
Каварня “Ґранд” займала перший поверх кам’яниці станиславівського багатія Озіяша (Осії) Блюменфельда (нині – вул. Січових Стрільців, 7), який був також власником млина на Бистриці Солотвинській (Золотій). Кнайпа відкрилася в цьому будинку відразу після його спорудження – у вересні 1896 року. Серед власників каварні називають такого собі Якуба Марґулєса, який був засновником і багаторічним очільником “Шинкарського товариства” у Станиславові. “Ґранд” вважався на той час одним із найпрестижніших закладів міста. Там не лише пили каву, приготовлену за спеціальним малайським рецептом, але й збиралися пограти в карти.
Реклама кави від Боніковського і Брошньовського.
Після Першої світової війни згадок про цю каварню вже немає. Замість неї за цією адресою рекламували “Будинок тканин і одягу” Владислава Щепанського і склад порцеляни, фаянсу, скла та електроламп Казимира Орковського. У радянський час кам’яницю націоналізували. Згідно з інвентарним описом 1939 року, будинок мав 27 кімнат, 14 кухонь, 4 крамниці та 12 пивниць у підвалі. Власника будинку Озіяша Блюменфельда “совіти” не чіпали, але він не уникнув трагічної долі – загинув серед перших під час розстрілу гітлерівцями єврейської інтелігенції 4 серпня 1941 року.
А останнім власником “Ґранду” був якийсь Мендель Вайдлер, який також певний час володів розташованою поруч каварнею “Центральна”, що містилася в однойменному готелі на вул. Собєського (нині – вул. Січових Стрільців, 4).
Кава
Готель “Центральний” у той час вважався найкращим у Станіславові: саме тут зупинялися намісник Галичини і прямий нащадок засновників міста граф Анджей Потоцький, маршалок Галицького крайового сейму граф Станіслав Бадені й інші високі посадовці. Власником цього будинку був ще один представник єврейської громади міста Леон Кесслер. У липні 1903-го він оголосив про початок будівництва готелю, а вже в травні наступного року “Центральний” приймав перших клієнтів.
У 1906 році при готелі відкрили каварню та ресторан. Це був перший у місті заклад, в якому відвідувачам подавали стравоспис (меню) – перелік страв, які пропонувала скуштувати тутешня кухня. Власником ресторану був виходець із Кракова А. Лігенза. Обід із 5 страв у цьому ресторані коштував 2 корони, а з чотирьох – 1,4 корони (при середній тодішній зарплатні близько 100 корон).
До Першої світової війни готель “Центральний” ще кілька разів змінював власників (останніми були представники єврейської родини Єгерів). Каварня та ресторан у наступні роки нічим особливим не вирізнялись, зате в готелі сталася подія, яка сколихнула все місто: в одному з покоїв відомий польський підприємець, директор Каси ощадності Кароль Піскож вистрілив собі в голову з власного браунінга, бо не знайшов спільної мови з податковою.
Кавування. Поштівка, поч. ХХ ст.
За радянської влади готель націоналізували та перейменували на “Червону Зірку”: здебільшого тут зупинялися офіцери, що приїздили у відрядження до Івано-Франківська, в якому тоді було чимало мілітарних об’єктів – штаб 38-ої армії, авіаполк, кільканадцять військових частин. Після проголошення Незалежності, коли військових у місті значно поменшало, готель стали називати просто “Зірка”, а на початку XXI століття він остаточно припинив своє існування. Наразі щодо цього приміщення тривають майнові спори, а кам’яниця руйнується: на аттику зникли дві великі вази із кулями, центральна люкарна доживає останні дні, а верхній балкон майже повністю втратив решітку огорожі.
Найдавнішою з каварень, які вступили у цінову змову, був заклад у сусідньому готелі “Імперіал”, що стояв на перетині вулиць Собєського (нині Січових Стрільців) та Казимирівської (нині Мазепи). Розрахований на 30 номерів готель урочисто відкрили 1 липня 1893 року. Він приваблював клієнтів помірними цінами (від 1,6 корон за ліжко-місце), але на початку 1920-х років прогорів, і нові господарі перепрофілювали його на звичайний прибутковий будинок. Хіба що на першому поверсі ще якийсь час працювала ресторація Феніґа, відома дешевими комплексними обідами, сніданками та вечерями.
Посиденьки при каві
У повоєнний радянський час замість ресторану в будинку облаштували ательє трикотажних виробів “Смерічка”, яке працювало близько 40 років. А в 1990-х роках будівля ледь не розсипалася через власників приватних крамниць, які розтесали три вікна під двері для входу. Врятувати кам’яницю вдалося завдяки замурованому проїзду у двір.
А от давню будівлю, в якій діяла згадана в газетному дописі каварня “Габсбурґ”, Івано-Франківськ врешті-решт втратив. У лютому 2012 року стався обвал перекриття між перших і другим поверхом у колишній кам’яниці Реґенштрайфа, після чого будинок перетворився на руїну.
Ота каварня “Габсбурґ” не зажила особливої слави, натомість її наступниця – ресторація Гаубенштока – стала мегапопулярною. Заклад вважався аристократичним, складався з двох залів – верхнього та нижнього. Тут “обмивали” призначення на посади, влаштовували прийоми високих гостей. Зокрема, 4 червня 1934 року в ресторації Гаубенштока приймали польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького (до речі, за 11 днів до того, як українські націоналісти вкоротили йому віку – але у Варшаві).
Броніслав Пєрацький — міністр внутрішніх справ Польщі
У цій же будівлі починалася історія однієї з найзнаменитіших станіславівських каварень, яка за два десятки років змінила аж три адреси. Йдеться про заклад ресторатора Германа Басса під назвою “Уніон”, який працював у кам’яниці Реґенштрайфа, поки у 1898 році власник не збудував для свого дітища нове приміщення на нинішній “стометрівці” (тепер – вулиця Незалежності, 19). Під час її спорудження, на яке було потрачено майже сто тисяч корон, архітектор (припускають, що ним був інженер Георг Шльосс) вперше в місті застосував аркаду на першому поверсі – поєднання галерей, арок і колонади.
Від 1 січня 1903 року кам’яницю Басса оренд
Кав’ярня “Уніон”
ували кондитери Владислав Кровіцький та Ян Новорольський. У цьому місці, розташованому поруч із міщанським касино, після променадів так званою “лінією А-В” полюбляла зустрічатися міська еліта. Тут була електрична вентиляція, яка забезпечувала чисте повітря у приміщенні, велика кількість часописів, політичних і літературних, добре оформлена дамська кімната і два нових більярди. Запам’ятався “Уніон” курйозним випадком – коли до приміщення каварні в’їхав на коні один із офіцерів 6-го полку уланів, дислокованого у Станиславові.
Але для такого популярного закладу приміщення було затісне, тому, коли у 1912 році в Станиславові з’явився перший “хмародер” (п’ятиповерхова кам’яниця Хованців – тепер вул. Незалежності, 4), “Уніон” негайно перемістився до нової будівлі, де розмістився також однойменний готель.
Кам’яниця Хованців
А найфешенебельнішою каварнею міста був заклад під назвою “Едісон”, розташований у пасажі Гартенбергів, збудованому у 1904 році. Цей торговельний центр був обладнаний окремим водогоном із кількома пожежними гідрантами, системою вентиляції, газовим освітленням і навіть невеличким фонтаном.
Тож головною родзинкою пасажу стала каварня “Едісон” на другому поверсі. Як писав тоді “Kurier Stanisławowski”, каварню прикрашали: багата люстра, галерея для оркестру, буфетна зала, зала для гри у карти, читальня, навіть вбиральня для дам.
Реклама кав’ярні “Едісон”. Поч. ХХ ст.
Торгові зали нічим не поступалися каварні і трохи скидалися на музей. У нішах стояли скульптури, а стіни прикрашали картини з алегоричними зображеннями промисловості, хліборобства та мистецтва. Не були забуті й власники та творці об’єкту – одне з полотен зображало самих братів Гартенбергів і архітекторів Флейшля, Боублика та Кудельського за обговоренням проекту будівлі.
З любов’ю до України та вірою у Перемогу! 27 лютого у Театрі Заньковецької з двома благодійними концертами на підтримку ЗСУ виступить Іво Бобул. Початок подій о 16:30 та 19:00, повідомили організатори Clever Production.
Концертна програма матиме символічну назву “І буде день, і буде Перемога!”. Для шанувальників Іво Бобул готує всіма улюблені і знані хіти, нові композиції, написані вже під час великої війни в Україні та сюрпризи.
Іво Бобул – Народний артист не лише за званням, а й за визнанням народу. Багато пісень із його репертуару заслужено визнані золотими хітами естради, адже важко знайти в Україні людину, яка б їх не чула! Серед них «Душі криниця», «Місячне колесо», «Берег любові», «Якщо любиш – кохай», «На Україну повернусь», «Осінній сад», «Скрипалю», «Мадонно Україно!», «Одна-єдина» та ще багато інших.
“Артист, унікальний тембр голосу якого не сплутаєш із жодним іншим, запрошує Вас у світ Її Величності Пісні! Тож запрошуємо зустрітись, поспівати ці пісні разом, підтримати один одного емоційно і, звичайно, підтримати наших військових”, – запрошують на концерт організатори Clever Production.
Фонд Франка оприлюднив шорт-лист номінантів на Премію у 2023 році. Роботи усіх 15 претендентів на Міжнародну премію імені Івана Франка оцінювали 32 вчені Експертної ради з 6 країн Європи – України, Словаччини, Італії, Австрії, Чехії та Польщі.
Незмінними критеріями оцінювання наукових праць, поданих на здобуття Премії, є наявність інноваційних та незвичних підходів до певних явищ, концептуальність, критичність та системність, міжнародний контекст і рівень. Враховуючи ці вимоги, члени Експертної ради поставили найвищі бали і номінували на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка трьох претендентів:
БІЛОУС НАТАЛІЯ з монографією «За крок до Вічності. Мешканці міст Волині у світлі тестаментів кінця XVI–XVII століть». Інститут історії України НАНУ, Київ “Простір”, 2021. – 536 с.
ЛЕГКИЙ МИКОЛА з монографією «Проза Івана Франка: поетика, естетика, рецепція в критиці». ДУ Інститут Івана Франка НАН України.- Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2021. – 608 с.
КОЛЕКТИВ АВТОРІВ із працею «Галицько-Волинський літопис: текстологія» / за ред. О. П. Толочка; НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Академперіодика, 2020. – 929 с.
До ТОП-5 списку наукових праць, які вивчали експерти, також увійшли: монографія львівської дослідниці Соломії Бук «Велика проза Івана Франка: електронний корпус, частотні словники та інші міждисциплінарні контексти» та книга японського історика Йошіхіко Окабе «Історія японсько-українських відносин 1915-1937 рр.».
Оскільки минулого року Міжнародна премія імені Івана Франка не присуджувалася через повномасштабне вторгнення на територію України російських окупаційних військ, цьогоріч за перемогу змагаються роботи, які були подані у 2022 році.
Засідання міжнародного журі Премії відбудеться влітку 2023 року. Урочисту церемонію нагородження Лауреата традиційно буде проведено на батьківщині Івана Франка, у місті Дрогобичі, 27 серпня 2023 року – в 167-му річницю від дня його народження.
Довідково: Міжнародна премія імені Івана Франка була заснована онуком Великого Каменяра – Роландом Франком. Найвищу відзнаку в галузі гуманітаристики присуджують щорічно з 2016 року. Лауреати Премії отримують грошову винагороду та нагрудний золотий знак.
Нагадаємо, у 2016 році Премію здобув Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви.
У 2017 році лауреатами стали доктор славістики, професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, доктор географічних наук, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій.
У 2018 році перемогу здобули докторка філологічних наук, професорка Українського католицького університету й Українського вільного університету Ярослава Мельник та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.
У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Ґрація Бартоліні.
У 2020 році лауреатом став доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ігор Сердюк.
У 2021 році лауреатом Премії оголошено доктора історичних наук, професора Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Леоніда Тимошенка.
Софія Зарицька – яскрава, трагічної долі зірка у сузір’ї великих талантів, що розпочинали свій творчий шлях у довоєнному Львові під крилом двох великих мужів української культури – митрополита Андрея Шептицького та Олекси Новаківського. Була мистцем на рідкість вразливої тонкої душі. Непристосована і безпорадна у практичному житті, вона рятувалась від сірості буденщини та жорстокості навколишніх реалій, поринаючи з головою у свій уявний світ – омріяний і задушевний. У цьому її світі панувала щирість людських почувань, гармонія і краса. Це, властиво, й стало суттю неповторного творчого самовиразу Софії Зарицької.
Софія Зарицька
Народилася художниця 21 серпня 1897 р. у Перемишлі, в родині гімназійного професора, відомого просвітянського діяча Северина Новини-Зарицького (1861–1914). Вже змалку доля не шкодувала їй болючих ударів: у віці двох років осиротіла, втративши матір. Батько, зайнятий суспільно корисною працею, не мав ні часу, ні можливості вчуватись у внутрішній ранимий світ маленької доньки. По закінченні народної школи у Перемишлі Софія навчалася у тамтешньому Українському дівочому ліцеї, що славився тоді високим рівнем гуманітарної освіти. Тут першим її вчителем рисунку був талановитий художник-портретист О. Скруток, вихованець Краківської та Мюнхенської академій мистецтва. В 1918 р. Софія познайомилась у Львові з О. Новаківським. Спочатку брала у нього уроки приватно, а коли 1923 року Новаківський заснував у своїй майстерні Мистецьку школу, стала однією з перших її п’яти учнів. При тому Зарицька відзначалася особливим завзяттям до навчання та пристрасним, майже закоханим ставленням до Новаківського як учителя, про що свідчать її чисельні листи до нього, сповнені екзальтованих почуттів та глибокого пієтету.1 На учнівські праці Софії Зарицької звернув тоді особливу увагу щедрий меценат школи Новаківського, митрополит Андрей Шептицький.
“Митрополит стежив за поступом у науці Зарицької і майже щотижня переглядав її рисунки, – стверджує відомий колекціонер і знавець творчості художниці Володимир Попович. – А коли вона виїздила зі Львова, шкодував, що такий надійний талант виїжджає за кордон. Митрополит і пізніше довідувався про успіхи Зарицької у Празі та в Парижі і заохочував її чоловіка Омельченка до видержливості і час від часу їм допомагав матеріально”.2
Факти, наведені у статті В.Поповича, доповнюють і конкретизують листи Софії Зарицької до митрополита А.Шептицького, що зберігаються нині в Центральному державному історичному архіві України у Львові. Вже перші її листи до владики, датовані 1917–1920 рр., засвідчують, що навчанням у О. Новаківського юна художниця завдячує авторитетній рекомендації та фінансовій підтримці владики Андрея3.
Творчий дебют С.Зарицької відбувся у Львові 1922 р. на виставці Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ). Показані тоді дев’ять її творів (композиція “Музика”, краєвиди, рисунки) привернули загальну увагу, були схвально відзначені у рецензіях присутнього тоді у Львові наддніпрянського поета Миколи Вороного, художнього критика Миколи Голубця та інших. Мистецтвознавець Володимир Січинський, зокрема, відзначав, що “юній артистці вдалося вийти поза межі буденного реалізму та сентиментальної дрібничковості і створити щось нове, сильне, кероване не просто фантазією чи почуттями, а свідомою волею та аналітичним методом праці – прикмета, що так відрізняє новітніх мистців”.
Від 1923 до 1928 рр. Софія Зарицька навчалася у Празькій академії мистецтв, одночасно відвідувала лекції у новозаснованій тоді у Празі “Українській студії плястичного мистецтва”. Як особливо здібна студентка вона впродовж всього навчання у Празькій академії отримувала державну стипендію. Чотири її великі фрескові композиції “Пори року”, показані в 1927 р. на виставці студентських праць, викликали захоплені відгуки як чеської, так і української критики.
Вже в ранніх творах Софії Зарицької простежувався (явно перейнятий від Новаківського) нахил до піднесеного, символіко-алегоричного трактування образів. Водночас твори її завжди були позначені печаттю неповторного творчого почерку, що характеризувався замилуванням до великих монументальних композицій, здебільшого у фресковій техніці, якою художниця досконало оволоділа в Празькій академії під керівництвом проф. Краттнера. Твори її відзначались якоюсь особливою внутрішньою енергією гнучкого, пульсуючого контурного рисунку, лаконізмом форми та вишуканістю стриманого, багато нюансованого колориту. А найбільше вражала усіх яскрава своєрідність образної поетики композицій С.Зарицької: у творах її домінували жіночі образи, в яких художниця персоніфікувала свої внутрішні переживання і стани душі, впроваджуючи глядача у світ делікатних почувань та відрухів людського серця. Це й стало лейтмотивом кращих творів художниці, таких як “Доброта”, “Дівчата”, “Материнство” та ін.
В 1926 р. С. Зарицька одружилася зі своїм однокурсником Петром Омельченком (1894–1952) – талановитим графіком авангардних орієнтацій.
У 1928 р. молоде подружжя художників, мріючи про велике мистецтво, переїхали до Парижа. «Хотіли далі студіювати, побачити музеї», – пояснювала художниця мотиви їх дій у листі до митрополита А.Шептицького. Тут на перших порах вони змушені були важко працювати, заробляючи на життя щоденною виснажливою працею (по десять годин на добу) у фірмі, що продукувала батікові тканини. До того ж обидвоє занедужали і переживали стан матеріальної та моральної кризи. В цій критичній ситуації художниця знову згадала про свого благодійника митрополита Андрея. В листі до владики, датованому 1929 роком, вона детально описує світлі та похмурі моменти свого життя на чужині і просить його сприяти своєю рекомендацією її чоловікові, щоб знайти якусь легшу роботу у Франції. Як видно з наступного листа художниці5, митрополит не тільки вислав митцям рекомендаційного листа до знайомого єпископа Шанталя, а й перечислив їм 100 франків матеріальної допомоги. Його особистий підпис із вказанням цієї суми знаходимо на полях листа до художниці. Зворушена такою увагою вдячна С. Зарицька пише у відповідь: «Ваша Ексцеленція нам обоїм привернула охоту до життя і маю вражіння, що в нашій, до тепер повній суму, хаті засіяло сонце… Ми обоє ніколи не забудемо як Господь Бог через Вашу Ексцеленцію в критичний час нашого життя додав нам охоти і енергії до боротьби життєвої».
Щедрість і доброта митрополита викликала в серці художниці найщиріші почування до нього. «Я хотіла би дуже, щоб Ваша Ексцеленція вірили, як взнеслі (піднесені, – Л.В.) чувства будять в моїм серцю і як ушляхотнюють мою душу…Ваша Ексцеленція жадають від мене за те все добро – тільки щирости… Я ж Вашу Ексцеленцію попросту обожнюю і думаю, що Ваша Ексцеленція о тім мусять знати».
Знаючи про замилування митрополита А.Шептицького до мистецтва, художниця виконала для нього в Луврі копію твору «Мадонна» свого улюбленого художника Ботічеллі і вислала йому до Львова як дарунок разом із своїм олійним твором із такою ж назвою. «Се для мене велика честь, коли мої праці опиняться у Вашій збірці, Ваша Ексцеленціє», – пише вона.
Як видно із листів художниці, владика постійно цікавився її творчістю, розпитував у листах про її духовне життя, посилав час від часу грошові перекази та свої пастирські благословення. У відповідь Софія Зарицька листовно розповідала владиці про свої творчі плани і зацікавлення, ділилася враженнями від побачених у Луврі полотен старих майстрів Проторенесансу, детально описувала технологію фрески, в якій працювала. Характерно, що при тому вона, як і інші художники, спілкувалась з митрополитом фаховою мовою, як із незаперечним знавцем мистецтва.
В 1930-х роках художниця покинула Париж і разом із чоловіком оселилися у французькому містечку Шенев’єр над Марною, де вони майже безвиїзно прожили до кінця життя у збудованому ними дерев’яному будиночку із садом. Жили в аскетичних умовах, без побутових вигод, проте не переставали із запалом працювати творчо.
Починаючи від 1929 р., С.Зарицька систематично виставляла свої твори у паризькому «Салоні незалежних», користуючись незмінним успіхом у французького глядача. «Її речей не можна забути, оглянувши навіть тисячу творів інших мистців», – писала французька преса.
Участь у виставковому житті французької столиці не завадила їй підтримувати тісні творчі контакти зі Львовом, де її цінували як мистця високого артистичного рівня. Щойно заснована У Львові 1931 р. авангардово налаштована Асоціація незалежних українських мистців (АНУМ) прийняла її у свої члени, засвідчуючи цим креативність мистецтва художниці. На першій виставці цієї Асоціації (1931) вона з великим успіхом презентувала свій знаменитий олійний твір “Мадонна” та дві монотипії, а вже наступного року, на влаштованій АНУМ виставці сучасної української графіки (1932 р.), експонувалось аж десять її монотипій. Тоді ж, наприкінці 1932 р., художниця взяла участь у другій виставці УТПМ у Львові, надіславши із Парижа ще один свій малярський шедевр – композицію “Материнство”. В 1934 р. вся Галичина знову оглядала її твори на «Виставці пластичного мистецтва жінок», відкритій при Всесвітньому конгресі українських жінок у Станіславові.
Після Другої світової війни С.Зарицька, позбавлена живих творчих контактів із художнім життям поневоленої більшовизмом України, посилила свою виставкову діяльність за кордоном, виставляючись у Франції, Німеччині, Канаді та США, особливо – на виставках Об’єднання митців-українців Америки (ОМУА).
В 1952 р. важким випробуванням для Софїї Зарицької стала хвороба і смерть її чоловіка. Усамітнена, безпорадна перед життям художниця остаточно замкнулась у своєму внутрішньому уявному світі, отримавши опінію “дивачки”. Мистецька творчість стала для неї єдиним сенсом і приємністю життя, все інше її не цікавило. Жила в нужді, в запустінні, проте не переставала напружено працювати, твердо вірячи у неперехідну мистецьку вартість своїх творів. Кращі з них не продавала, зберігаючи для майбутнього музею на Батьківщині.
Талант Софії Зарицької високо цінували сучасники. Показово, що Українська вільна академія наук (УВАН) у Нью-Йорку 1964 року влаштувала її виставку разом із творами іншої великої українки – Олени Кульчицької. А 1969 р. Союз українок Америки організував персональну виставку художниці (як своєї шанованої членкині) у Нью-Йорку.
Життя цієї подвижниці мистецтва обірвалось несподівано і трагічно. В ніч з 17 на 18 квітня 1972 р. загорівся її дім. В пожежі згоріла сама художниця разом зі збіркою кращих своїх творів та творів чоловіка Петра Омельченка. Нечисленний творчий спадок мисткині, що уник знищення, нині зберігається у приватних колекціях у Франції, США, Канади та України. Власником найбільшої збірки пізніх творів С.Зарицької є бельгійський колекціонер.
В Україні впродовж десятиліть тоталітарного режиму ім’я С.Зарицької було замовчуване, а твори її, що зберігались у збірці Національного музею у Львові, знищені. Щойно із здобуттям державної незалежності України постала можливість репрезентувати творчість художниці на вітчизняних виставках. Вперше в 1997 р. її зібрані з приватних колекцій твори були експоновані в Національному музею у Львові на великій ювілейній виставці, присвяченій 75-літтю Мистецької школи О.Новаківського. Згодом з’явились й перші біографічні довідки та статті про творчість художниці.4
Любов ВОЛОШИН
Основніші джерела: 1 Волошин Л. «Софія Зарицька і її листи до Олекси Новаківського» //Літопис Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. – Львів. 2008.– Ч. 6. – С.25–43. 2 Попович В. «Митець та його світ» // Образотворче мистецтво (Київ). – 1991. – Ч. 6. – С.22. 3 ЦДІА України, м.Львова. – Фонд 358. – Оп.1 – Спр. 261. 4 Митці України. Енциклопедичний довідник. – Київ, 1992. – С.260;
Волошин Л. «Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові. Біографічний словник учнів». – Львів, 1998. – С.25;
Волошин Л. «Софія Зарицька – творець одуховлених жіночих образів» // Є:Архітектура. Будівництво. Інтер’єр. Мистецтво. 2008. – Ч. 2. – С.42–43.
Музика, що захоплює у вир пристрасті, натхнення та любові. Романтична атмосфера при свічках та витончене танго! У День всіх закоханих, 14 лютого, концертна агенція Zahid Concert Agency та інструментальний ансамбль солістів “Високий замок” запрошують у Львівську національну філармонію на концерт “У вирі пристрасного танго”. Початок о 18:30.
Присвячена вона буде вічному та найпрекраснішому почуттю – коханню. Коханню, яке втілилось в одному з найпопулярніших жанрів у світі – танго. Ритм пристрасного танго й стане провідним у події, та буде звучати у виконанні ансамблю “Високий замок”: від пристрасного «Лібертанго» Астора П’яццолли чи романтичного «Petite fleur» Сіднея Беше до “лінивого” танго Джона Cаллівана.
Також у цей вечір звучатимуть авторські ліричні пісні про кохання відомої української співачки Ірини Долі. Пристрасть музики передасть у пластиці тіла знана танцювальна пара у складі Віктора Сокрути і Соломії Кудин. Разом з тим, гостей заходу організатори пригощатимуть шампанським! І все це входить у вартість квитка!
“Це буде теплий романтичний вечір, сповнений чудової музики та пристрастних ритмів танго. Особливої атмосфери його додадуть свічки, що прикрашатимуть концертний зал. Під час антракту гості матимуть можливість поспілкуватись, зробити у фоє фото з артистами та пригоститись шампанським. Тут буде також романтична атмосфера – танцюватимуть дві пари, до яких можна буде доєднатися людям, які б хотіли себе спробувати у танці”, – розповідає художній керівник проєкту Андрій Яцків.
Цей концерт стане першою подією із масштабного циклу “тихих” проєктів – подій без яскравих світлових чи шумових ефектів, наповнених музикою, яка дозволить у наш складний час «перезавантажитись», знайти час для себе та хоч трішки переключитися. Започатковує цю серію концертів концертна агенція Zahid Concert Agency та Академічний інструментальний ансамбль солістів “Високий Замок”. Такі події відбуватимуться у філармонії щомісяця.
У вівторок, 7 лютого 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція кандидата історичних наук, молодшого наукового співробітника відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН УкраїниМарії Войтович “Археологія доріг, або знахідки вулиці Богдана Хмельницького”.
Сучасні вулиці Львова за декілька столітній час свого існування зазнали низку змін та реконструкцій, що, подекуди, негативно впливало на збереження автентичних культурних нашарувань під ними. Незважаючи на це вони й надалі залишаються перспективними для майбутніх досліджень науковців, що засвідчено під час рятівних археологічних робіт Львівської експедиції НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України на вул. Б. Хмельницького.
Під час досліджень у південній частині цієї вулиці зафіксовано залишки культурних нашарувань, які представлені матеріалами з ХІІ ст. по XIX ст. включно.
Окрім цього тут виявлено та досліджено декілька нерухомих об’єктів, які мають значну історико-культурну цінність для історії міста. Серед яких керамічний водогін І пол. XV ст., декілька рівнів дерев’яної дороги XVI ст. та залишки дерев’яних водогонів XVIІ–ХІХ ст.
5 лютого об 11:00 у храмі Святого Лазаря відбудеться дитяча Літургія, яку виконають учні 3-4 класів Львівської державної хорової школи «Дударик» ім. Миколи Кацала та хористи Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик».
Зібрані кошти будуть передані на потреби ЗСУ, повідомили у Дударику.
Цікавим є те, що Служба Божа звучатиме під орудою випускників хорової школи, а зараз студентів хорового відділу Львівського музичного фахового коледжу імені Станіслава Людкевича Марічка Якимів та Остапа Скольського.
Після Літургії традиційно відбудеться невеличкий благодійний концерт та кава з «пляцками».
У часі теперішньої війни Московії проти України енергетична інфраструктура нашої держави зазнала значних руйнувань. Відповідно у Львові часто вимикають не тільки електропостачання в приватних помешканнях і громадських будинках, але й вуличне освітлення. Фотографії Старого Львова вирішили розповісти, як у різні роки освітлювали вулиці міста.
Вважається, що перше вуличне освітлення в містах з’явилося іще в часи античності. Іще давні греки та римляни використовували для освітлення вулиць смолоскипи та олійні лампи. До ідеї освітлення міст повернулися у часи Середньовіччя. Вважається, що вуличне освітлення в сучасному розумінні цього поняття було запроваджене у 1417 р. в Лондоні із ініціативи мера Генрі Бартона, який видав розпорядження вивісити вуличні ліхтарі. На початку XVI століття вуличне освітлення виникає і у Парижі – там містян зобов’язали тримати світильники біля вікон, які виходять на вулицю. У 1667 р. французький король Людовик XIV видав спеціальний наказ, щодо влаштування вуличного освітлення.
Пам’ятник ліхтарнику в Ужгороді, відкритий у 2010 р. Автор – Михайло Колодко. Сучасна світлина
Що ж до Львова, то до останньої чверті XVIII століття місто із заходом сонця поринало в темряву – вуличного освітлення тут не було. Кожен, хто йшов вечірніми чи нічними вулицями мусив нести із собою ліхтар. Ситуація змінилася після того, як Львів потрапив до складу Австрійської імперії, проте до середини ХІХ століття вуличне освітлення залишалося доволі примітивним – використовувалися ліхтарі із лоєвими свічками або лампи на конопляній, ріпаковій та буковій оліях. Вуличних ліхтарів було мало, вони були тьмяними, а догляд за ними потребував значних зусиль.
Є свідчення, що галицьку нафту почали використовувати для вуличного освітлення іще в часи Середньовіччя – у XVI столітті Дрогобич отримав привілей на освітлення вулиць «скельним олієм». Видобуток нафти на Галичині розпочався іще в першій половині ХІХ століття, отож в середині ХІХ століття вулиці міста Львова вже освітлювалися нафтовими ліхтарями.
Винахідники гасової лампи – львівські фармацевти Ігнацій Лукасевич (зліва) і Ян Зег (справа)
У 1853 році львівські аптекарі Ян Йозеф Ігнацій Лукасевич (1822 – 1882) та Ян Зег (1817 – 1897), які працювали в аптеці Петера Міколяша «Піл золотою зіркою», удосконалили спосіб перегонки нафти, розроблений канадським геологом Абрахамом Геснером і отримали т.зв. «світильний гас» (керосин). Ян Зег також розробив конструкцію нового освітлювального приладу – гасової лампи, першу таку лампу сконструював львівський бляхар Адам Братковський. Про винахід фармацевтів із аптеки «Під золотою зіркою» знало чимало львів’ян, проте йому не приділяли потрібної уваги.
Визнання до Лукасевича та Зега прийшло після того, як 31 липня 1853 року хірург Загального шпиталю у Львові (нині – Львівська обласна клінічна лікарня) Загорський виконав при світлі гасової лампи складну ургентну (термінову) операцію, яку неможливо було виконати при свічках. За свідченням лікарів, гасова лампа Лукасевича та Зега горіла так яскраво і чисто, що можна було оперувати майже як вдень. Загальний шпиталь замовив у винахідників кілька таких ламп. Гасові лампи почали активно використовуватися для освітлення осель львів’ян. Починаючи із 1860-х рр. гасові лампи почали використовуватися для освітлення вагонів та станцій на Галицькій залізниці імені Карла Людвіка, а потім і на інших залізницях Австро-Угорщини. Гасові ліхтарі також використовувалися для освітлення платформ на невеликих залізничних станціях локальних залізниць. Ось як писав про такі ліхтарі журналіст-дотепник «Пристанки знаходяться на відстані 2 – 3 кілометри один від одного. Вони зазначені колосальними стовпами, що оздоблені гзимсами і гзимсиками, з великим двомовним (польською та українською) написом і невеликим ліхтарем. Благодійний вплив таких пристанків, а швидше пристанкових стовпів, відчувається вже в короткому часі по відкриттю залізничного руху. А саме: деякі мешканці навколишніх сіл відвідують нічною порою вищеописані стовпи і збільшують свій хатній добробут «камфіною» (гасом) і залізничними ліхтарями…».
Так виглядала перша гасова лампа, створена львівським бляхарем Адамом Братковським за ескізами Яна Зеха
В середині 1850-х рр. влада міста Львова дійшла до висновку про необхідність впровадженні в місті газового освітлення. Штучний світильний газ у ті часи виготовлявся на спеціальних заводах – газівнях у процесі піролізу кам’яного вугілля або нафти. Цей газ – суміш водню (біля 50%), метану (34 %), окису вуглецю (8 %) та інших горючих газів. Реторту для виготовлення світильного газу із кам’яного вугілля в 1784 р. сконструював англієць Дандональд, а через вісім років, у 1792 р. інженер Вільям Мердок використав світильний газ для освітлення власного будинку, а у останній рік XVIII століття він влаштував газове освітлення на машинобудівному заводі біля Бірмінгему. Газове освітлення особливо активно впроваджувалося у Великобританії (у Лондоні – із 1807 р.) – про нього згадують у своїх творах Чарльз Діккенс, Вілкі Коллінз та Артур Конан-Дойл.
У 1856 році між владою міста Львова та Німецьким континентальним газовим товариством (німецькою Deutsche Continental-Gas Gesellschaft in Dessau, скорочено – DCGG) із міста Дессау (Саксонія) було підписано концесійний договір на будівництво у Львові газового заводу (газівні) та влаштування газового освітлення вулиць і будинків. Сама компанія DCGG із Дессау була створена у 1855 р., вона збудувала газівні в Магдебурзі, Франкфурті-на-Одері, Потсдамі, Варшаві та Кракові.
Газовий ліхтар та вагон кінного трамвая на площі Галицькій у Львові. Світлина початку ХХ ст.
За концесійною угодою компанія із Дессау отримала монополію на виробництво світильного газу і газове освітлення протягом 25 років. Для будівництва газівні компанії із Дессау було надано ділянку на Краківському передмісті, яку обмежують сучасні вулиці Джерельна, Балабана, Куліша та Під Дубом – тут раніше існувала торговиця, де торгували худобою. Спорудження міської газівні почалося у 1858 р., вона почала працювати у вересні того ж року. Спочатку до складу газівні входили два великі резервувари для зберігання газу (газгольдери), які були розташовані поруч із сучасною вул. Джерельною; будівля для перегонки і охолодження газу; адміністративний будинок. Таким чином місто отримало газове освітлення вулиць і будинків. Окрім виробництва світильного газу із кам’яного вугілля газівня виробляла також інші, не менш цінні побічні продукти виробництва: кокс, смолу, аміак, нашатирний спирт та ін. У кінці 1858 року на вулицях міста Львова засвітився 71 газовий ліхтар.
Львівська газівня (підприємство із виготовлення світильного газу) була першим таким підприємством на теренах сучасної України. Лише у 1864 році міська влада Одеси уклала концесійний договір про створення аналогічного підприємства із Августом Рідінгером із Баварії. У 1873 році угоду про будівництво міської газівні також уклала міська влада Станіславова (Івано-Франківська). У Києві газове освітлення з’явилося лише наприкінці 1870-х рр., першим газове вуличне освітлення отримав Хрещатик.
Виробничі споруди львівської міської газівні. Світлина кінця ХІХ ст.
Однак, навіть після запуску міської газівні більшість вулиць Львова із заходом сонця поринало в темряву. Газове освітлення у 1860-1870-х рр. отримали лише вокзали і центральна частина міста, де розташовувалися державні установи, фешенебельні ресторани, магазини та проживали найбільш заможні львів’яни. Газове освітлення було дорогим задоволенням, тому приватні абоненти користувалися ним неохоче. За даними львівського магістрату станом на 1880 рік у Львові було лише 470 абонентів, які користувалися світильним газом.
Важливо зауважити, що 14 листопада 1870 року було прийнято новий Статут міста Львова. Цей документ передбачав, що місцеву владу в місті виконують міська рада та магістрат. Це був дуже великий крок до розвитку міського самоврядування і автономії міста. Міська рада відігравала роль представницького органу громади міста, а магістрат на чолі із президентом міста був виконавчим органом ради та виконував деякі функції державної адміністрації. За Статутом міста Львова 1870 р. міська рада мала право призначати всіх чиновників міського магістрату (раніше це робила урядова адміністративна влада). Реформа міської влади Львова сприяла розвитку муніципальних підприємств та прискорила розвиток міста.
Виробничі споруди львівської міської газівні. Світлина початку ХХ ст.
У 1883 році закінчився 25-річний термін концесії щодо львівської міської газівні. Відповідно до концесійного договору 1856 р. міська влада отримувала право викупу газівні за суму, яка дорівнювала капіталізації середнього прибутку за останні 10 років. У випадку, якби влада міста не могла викупити газівню за означену суму, термін концесії продовжувався іще на 15 років, після чого газівня переходила у власність міста безоплатно. У 1883 році владі міста Львова забракло коштів на викуп міської газівні. Відповідно магістрат за згодою ради продовжив термін концесії до 1898 року, коли газівня і перейшла у власність міста.
Власники львівської газівні із міста Дессау в кінці ХІХ століття практично не розширювали газову мережу, не запроваджували сучасних машин і обладнання, хоча попит на світильний газ істотно зростав. У 1894 році у Львові довжина газової мережі вуличного освітлення складала біля 40 кілометрі, газ постачався чавунними трубами до 815 газових ліхтарів. Також газ подавався для освітлення урядових установ та приватних будинків. Для підвищення яскравості світіння газових ліхтарів використовувалися т.зв «ковпачки Ауера». Після переходу львівської газівні у власність міста вона потребувала значної модернізації, яка була здійснена коштом міста. Зокрема у 1890-х рр., ймовірно за проєктом львівських архітекторів Альфреда Каменобродського та Міхала Лужецького було споруджено центральний будинок заводського комплексу – чотирьохповерхова будівля котельні (вул. Газова, 28). Ця нетинькована цегляна споруда розміром 33 х 16 метрів була характерним зразком промислової архітектури кінця ХІХ ст. з елементами неоготики й неороманського стилю, вона простояла до 2010-х рр.
Комплекс газового господарства у Львові. Світлина 1920-х рр.
На початку ХХ століття на території міської газівні розташовувалося біля двох десятків різноманітних будівель технологічного та адміністративного призначення. Серед низ був адмінкорпус, резервуари для коксу, газгольдери, будинки для персоналу, конюшні, хімічна лабораторія, магазини, котельні та інші допоміжні приміщення. Більшість будівель сконцентровано в центрі ділянки біля газгольдерів для їх обслуговування. Корпуси були виконані в цегляному стилі, тобто з відкритим цегляним муруванням, у декорі застосовано елементи неоготики. Яскравим прикладом неоготики була також колишня будівля охолоджувальних установок за адресою вул. Джерельна, 20. Головний фасад будівлі — симетричний та акцентований по центру причілком з відкритим цегляним муруванням.
На початку 1920-х рр. для покращення постачання газівні кам’яним вугіллям від станції Підзамче по вул. Під Дубом, Сонячній (П. Куліша) та Газовій було прокладено службову вантажну гілку. У 1925 р. цю трамвайну гілку було продовжено по вул. Сонячній та Шпитальній до вул. Городоцької і тут було запроваджено курсування пасажирських трамваїв, вантажна гілка по вул. Газовій працювала до початку 1940-х рр.
Трамвайний вагон на службовій лінії до міської газівні. На світлині видно роботи по будівництву колектора для річки Полтви. Світлина початку 1920-х рр.
Львівська газівня також володіла хімічною фабрикою на Підзамчі, у 1920-х рр. влада міста Львова планувала перенести виробництво штучного світильного газу в промислову зону на Підзамче і збудувати там новий, іще більший, газовий завод. Однак ці плани так і не були втілені в життя, адже замість штучного світильного газу для освітлення і опалення в 1930-х рр. почали використовувати природній газ, який постачався газогоном із Дашави.
Газове родовище поблизу Дашави було відкрито перед Першою Світовою війною у 1914 році, проте активно розробляти його почали тільки у 1921 році. У 1926 році після об’єднання акціонерних товариств «Газоліна» та «Міські газогони» починається прокладання 68-кілометрового газогону Дашава – Львів, який почав працювати у 1929 році. Таким чином Львів почав отримувати природній газ і потреба у виробництві штучного світильного газу із кам’яного вугілля відпала. Однак виробництво т.зв. «водного газу» із коксу продовжувалося і після 1929 року. «Водний газ» використовувався в суміші із природнім. Станом на 1939 рік в газову мережу міста надходив мішаний газ (суміш природнього та світильного), обсяг його споживання всіма 13608 абонентами міста Львова склав 15736 тис. кубічних метрів. Довжина міських газогонів у Львові тоді складала 286,1 км, було газифіковано 4647 будинків.
Газовий ліхтар на площі Ринок. Біля нього бачимо драбину, якою користувався ліхтарник, щоб запалити світильник. Світлина початку ХХ століття. Ці ліхтарі у 1950-х рр. були перероблені в електричні
Потрібно зауважити, що газове освітлення вулиць Львова домінувало над електричним іще на початку 1940 рр. В економічному огляді Львівського облвиконкому «Про стан Львівської області на початок 1940 р. Економічна характеристика міста Львова», який датований 7 березня 1940 року, йдеться, що загалом на той час у місті налічувалося біля 6050 вуличних ліхтарів, із них 4100 вуличних ліхтарів були газовими, а 1950 – електричними. Загальна потужність вуличного освітлення в місті Львові оцінювалася у 1343700 свічок, із них 864700 газових та 485000 електричних.
Поступова ліквідація газового вуличного освітлення у Львові почалася після закінчення Другої світової війни, проте іще на початку 1950-х рр. газові ліхтарі іще освітлювали площу Ринок… Наразі у Львові зберігся один газовий ліхтар – він є в колекції музею ЛКП «Львівсвітло». Цей ліхтар на початку 2000-х рр. стояв на вул. Івана Франка. Запалювали газові ліхтарі спеціальні працівники – ліхтарники. Ввечері вони ходили по місту із драбинами, піднімалися на ліхтарні стовпи, відкривали газові крани і запалювали ліхтарі. Зранку ліхтарники перекривали газові крани і таким чином гасили ліхтарі. Таким чином обслуговування газових ліхтарів було вельми трудомістким.
Будівля Галицького крайового сейму (нині – головний корпус ЛНУ ім. Івана Франка), яка у 1882 р. першою у Львові отримала електричне освітлення. Світлина Едварда Тшемеського, 1898 р.
Піонером електричного освітлення у Львові був відомий фотограф, інженер та винахідник Францішек Рихновський (1850 – 1929), який від 1878 року був членом Польського політехнічного товариства у Львові. Першим будинком у Львові, що отримав електричне освітлення, став будинок Галицького крайового сейму (нині – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка). Будинок Галицького крайового сейму був споруджений в 1877 – 1881 рр. за проєктом львівського архітектора Юліуша Гохбергера, він спроєктований у модному на той час стилі історизму під впливом неоренесансної архітектури Відня. Натхненником будівництва був крайовий маршалок Леон Сапіга.
Закладання наріжного каменю будівлі Галицького крайового сейму відбулося 29 вересня 1878 року, основні будівельні роботи було завершено влітку 1881 року, 23 липня будівлю освятили, а через два місяці у будівлі почалася сесія представницького органу.
Зала засідань Галицького крайового сейму із великою люстрою із електричними світильниками. Світлина кінця ХІХ ст.
Електричне освітлення будинку Галицького сейму, спроєктоване Францішеком Рихновським мало показати науково-технічний прогрес в Галичині під владою Австро-Угорщини. Спочатку планували освітлювати будівлю гасовими лампами, проте дійшли до висновку, що вони виділяють багато тепла і є пожежонебезпечними. Окрім львівського винахідника Францішека Рихновського, пропозиції щодо освітлення будинку Галицького крайового сейму також подала віденська філія фірми братів Сіменсів. Однак пропозиція місцевого інженера виявилася дешевшою (8164 злотих проти 8779) і мала низку переваг, в тому числі і таку, що Рихновський міг полагодити систему, а от для ремонту системи компанії Сіменсів на Галичині на той час фахівців не було.
Для освітлення основних приміщень Галицького сейму і простору перед будівлею Францішек Рихновський застосував 10 дугових ламп. Чотири лампи були встановлені в холі, іще чотири – у вестибюлі та дві – перед будівлею сейму. У залі засідань було встановлено велетенську металеву люстру із електричними лампами, яка мала 4,5 метри у висоту і 4 метри в діаметрі. У підвалі будівлі сейму було встановлено три динамо-машини, конструкцію яких розробив сам Рихновський. Пробний запуск електричної системи освітлення Галицького сейму відбувся 14 червня 1882 року. Випробування пройшли без ексцесів.
Львівський винахідник, фотограф, інженер-електротехнік Ф. Рихновський у своїй лабораторії
Система електричного освітлення, розроблена Рихновським, працювала протягом 12 років – до 1894 року, коли була замінена на більш сучасну із використанням більше економічних ламп. Із часом дугові лампи почали мерехтіти і видавати шум. Галицький сейм став однією із перших урядових будівель у всій Австро-Угорській імперії, де використовувалося електричне освітлення.
У 1887 році Галицька залізниця ім. Карла Людвіга спробувала впровадити електричне освітлення будівлі залізничного вокзалу (цей вокзал стояв на місці сучасного і був зведений у 1861 році). Із електрикою також пов’язане впровадження у Львові телефонного зв’язку – перші досліди із телефонними апаратами власної конструкції іще у 1881 році провів залізничний інженер Генрик Михальський. Міська телефонна мережа у Львові була започаткована у 1884 році, в кінці 1898 року довжина телефонної мережі в місті складала 845 кілометрів, було долучено 659 абонентів.
Перше депо електричного трамвая (на передньому плані ліворуч) та міська електростанція постійного струму (на задньому плані праворуч). Світлина 1894 р.
Активний розвиток електричного господарства у Львові пов’язаний із запуском електричного трамвая. У 1893 році компанія «Сіменс і Гальске» розпочала будівництво міської електростанції постійного струму на Вульці. Потужність генераторів електростанції була підібрана таким чином, щоб не тільки приводити трамваї у рух, але й частину електроенергії використовувати для освітлення вулиць і будівель. Перший пароелектричний генератор на міській електростанції постійного струму був введений в експлуатацію 22 лютого 1894 року, пробна їзда електричних трамваїв почалася 12 травня, а 31 травня 1894 року почалося курсування електротрамваїв із пасажирами. У 1896 році вся трамвайна інфраструктура разом із електростанцією була викуплена у власність міста за 1,680 млн. крон. Керівником підприємства «Міські заклади електричні» став інженер Йозеф Томицький (1863 – 1925), уродженець Білої Церкви на Київщині.
Треба сказати, що у перші роки своєї роботи міська електростанція продукувала струм в основному для курсування трамваїв. Її електрика освітлювала взимку лише ковзанку на сусідньому Пелчинському ставі – тут було влаштовано шість потужних дугових ліхтарів. Поряд із міською електростанцією у Львові у 1890-ті рр. діяло ряд приватних локальних електростанцій, які були розміщені в будівлях Галицького крайового сейму, Галицьких ощадних кас (нині – Музей етнографії та художніх промислів), у торговому комплексі «Пасаж Гаусмана» та у готелі «Імперіал» де працював перший у Львові електричний ліфт.
Машинний зал міської електростанції постійного струму. 1907 р. Світлина із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
Поштовх розвитку муніципальної електромережі освітлення надало будівництво у Львові нового Міського театру (нині – Театр опери і балету ім. Соломії Крушельницької). Із початку будівництва планувалося саме електричне освітлення театру. Планували створити для освітлення театру локальну електростанцію, проте керівник «Міських закладів електричних» Й. Томицький переконав, що освітлення Міського театру можна забезпечити від вже існуючої «трамвайної» електростанції. Під проєкт електричного освітлення нового театру із будівництвом кабельної лінії та розподільчої підстанції влада міста Львова виділила МЗЕ кредит в розмірі 660,6 тис. корон.
В процесі підготовки до заживлення міської електромережі під керівництвом Йозефа Томицького було значно розширено трамвайну електростанцію. Тут встановили додатковий пароелектричний блок та турбіну системи Парсенса. Томицький запроєктував встановлення на електростанції та на розподільчій підстанції потужних акумуляторних батарей. Проєктуванням та виготовленням цих акумуляторних батарей керував співробітник МЗЕ інженер З. Станецький. На міській електростанції встановили дві акумуляторні батареї. Такі самі акумуляторні батареї були встановлені і на розподільчій підстанції, яка розмістилася в підвалі оперного театру.
Тягова акумуляторна батарея, конструкцію якої розробив інженер МЗЕ Зигмунт Станецький. 1903 р. Світлина із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
Від електростанції на вул. Вулецький до Міського театру було прокладено дві кабельні лінії напругою 220 В із перетином мідних кабелів 900 кв. мм. Окрім них був прокладений і нульовий провід із перетином 450 кв. мм. Справа в тому, що електростанція виробляла постійний струм напругою 500 В, потрібний для живлення трамвайної контактної мережі. Отож, до двох живлячих ліній, приєднаних до «плюсового» та «мінусового» виходів із електростанції, додали «нульовий» провід, який був приєднаний до центральної точки акумуляторної батареї. Таким чином отримали поділ тягової напруги навпіл, що із врахуванням спаду напруги в лінії і забезпечувало напругу біля 220 В у мережі освітлення.
Але навіть і таких потужних ліній було недостатньо, аби забезпечити необхідний рівень напруги. Одна із двох акумуляторних батарей у підвалі театру використовувалася для підтримання належного рівня напруги в мережі театру та прилеглих будинків, а інша була передбачена для резервного живлення мережі театру.
Опора із двома дуговими електричними ліхтарями на пл. Марійській (Міцкевича), а також електромонтер МЗЕ, який проводить заміну вугільних електродів. 1912 р.
Після успіху із організацією електричного освітлення Міського театру почався активний розвиток міської електромережі постійного струму. Щоб уникнути конкуренції, на початку 1900-х рр. МЗЕ викупила усі локальні приватні електростанції. У 1901 році до міської електромережі було приєднано друкарню «Газети львівської»: видання із гордістю повідомило про встановлення електроприводу літотипів та друкарських машин і ліквідацію нафтових ламп, які сильно чаділи. Того ж року електричне освітлення з’являється у Латинській катедрі та костелі Марії Сніжної. У 1904 році електричне освітлення з’явилося у корпусах Загального крайового шпиталю у Львові (Львівська обласна клінічна лікарня). Оскільки шпиталь знаходився на значній відстані від електростанції, його електрифікація була вартісною і потребувала оригінальних технічних рішень.
Загалом у 1900–1914 рр., коли у Львові діяла електромережа постійного струму, було прокладено біля 150 км кабельних і повітряних ліній електропередачі (ЛЕП). У час найбільшого розвитку цієї електромережі налічувалося 573 вводи в житлових та адміністративних будинках. Вартість 1 кВт-год електроенергії на початку ХХ століття у Львові була дуже високою: для населення – 60 гелерів, а для виробничих потреб – 25 гелерів. І це при тому, що 1 кг хліба в той час коштував 30 гелерів.
Будівля міської електрівні змінного струму на Персенківці. Світлина початку 1910-х рр.
У 1906 році було розроблено план розширення мережі електричного трамвая із електрифікацією ліній кінного трамвая та будівництвом нових ліній та нового трамвайного депо на Гаврилівці. Розширення трамвайної мережі потребувало значного збільшення генерації на міській електростанції на вул. Вулецькій, але ця електростанція не мала таких можливостей. Отож було передбачено будівництво нової міської електростанції змінного струму. На початку її планували звести на міських землях в районі Левандівки – Білогорщі на ділянці між коліями в напрямку Перемишля і Стрия, проте наприкінці 1906 р. для будівництва міської електровні було виділено ділянку на Персенківці. Проєкт міської електровні змінного струму був розроблений у 1907 році, у листопаді 1908 року до Львова із заводу «Skoda» в Пльзені до Львова прибули два перші генератори, які були оперативно змонтовані на електростанції. Офіційне відкриття і освячення міської електровні змінного струму відбулося 18 лютого 1909 року. Будівництво нової електростанції та розширення мережі електричного трамвая фінансувалося із міського бюджету Львова у вигляді кредиту «Міським закладам електричним». Спочатку було виділено 10 млн. корон, а потім іще 4 млн. корон. Відсотки по цьому кредиту та тіло кредиту «МЗЕ» виплачували аж до вересня 1939 року, коли підприємство було націоналізовано радянськими окупантами.
Перші лампи розжарювання у музеї ЛКП «Львівсвітло». Автор фото – Валерій Шмаков
У 1909 – 1913 рр. Львівська міська електростанції змінного струму працювала на рідкому паливі – мазуті. У березні 1913 р. керівник «МЗЕ» звернувся до магістрату із листом, щодо необхідності переведення електровні на більш дешеве паливо – вугілля. Отож, із 1914 р. міська електровня почала працювати на кам’яному вугіллі, які завозили із Сілезії. Спалювання кам’яного вугілля негативно відбивалося на стані цінних дерев у Стрийському парку, отож наприкінці 1920-х рр., після прокладання газогону Дашава – Львів міську електровню було переведено на природній газ. Міська електростанція змінного струму працюює і досі – зараз це Львівська ТЕЦ-1, яка належить ЛКП «Львівтеплоенерго». Для постачання мазуту і вугілля міська електровня постійного струму мала свою залізничну гілку від станції Персенківка Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці. Вода для потреб турбін електровні на Персенківці на початку ХХ століття постачалася із потоку Софіївка. Водозбірник знаходився при вул. Двєрницького (Свєнціцького), звідки вода насосами перекачувалася на електровню.
У 1907–1908 рр. у Львові велося грандіозне будівництво нової електромережі змінного струму. Загалом було прокладено більше 170 км кабельних ліній, збудовано три центральні розподільчі пункти (ЦРП) та 80 трансформаторних підстанцій. ЦРП «А» розмістили у підвалі школи на розі сучасних вулиць С.Бандери та Ю.Федьковича; ЦРП «В» містився в підвалі будинку на вул. Підвальній, 17, який зараз є навчальним корпусом Української академії друкарства, а ЦРП «С» розмістився на території трамвайного депо на вул. Вулецькій (Сахарова). До початку 1950-х рр. міська електростанція змінного струму генерувала трифазний змінний струм напругою 5000 В і частотою 50 Гц. Така напруга була нестандартною, тому на початку 1950-х рр. її було змінено на 6,3 кВ.
Машинний зал львівської міської електростанції змінного струму. 1910-ті рр. Світлина Марека Мюнца
Із введенням в експлуатацію електровні змінного струму поступово відбувався демонтаж мереж постійного струму (окрім трамвайних). Остаточно свою роботу львівська міська електростанція постійного струму припинила у 1916 р. після того, як для потреб австрійського війська було вилучено свинець із акумуляторних батарей (загалом – 92 тонни), а також мідь із кабельних ліній (71 тонна).
Після введення в експлуатацію міської електростанції у місті крім газових почали з’являтися електричні дугові ліхтарі. Вони складалися із двох вугільних електродів довжиною 250 мм, шириною 60 мм. і товщиною 18 мм, між якими виникала електрична дуга. Ці лампи були дуже потужними – 2,5 кВт. На початку було встановлено по місту лише 80 опор із дуговими ліхтарями – від опери до площі Бернардинської, сучасної Соборної. До кожних трьох опор потрібно було підводити окремий кабель, електроди вигорали за три-чотири доби. Необхідно було продумати простий спосіб заміни електродів, адже автовишок тоді ще не існувало. Інженери знайшли розв’язок – внизу стовпа під кришечкою, змонтували корбу з тросом, що опускав електрод. Таким обслуговуванням в МЗЕ постійно займалося п’ятеро осіб – один старший монтер, два монтери і два помічники.
Котельний зал львівської міської електростанції змінного струму. 1910-ті рр. Світлина Марека Мюнца
Перші лампи розжарювання із вуглецевою ниткою із бамбукового волокна створив в кінці 1870-х рр. американський винахідник Томас Алва Едісон. На початку такі лампи служили до 40 годин, але винахіднику вдалося продовжити термін служби до 1200 годин. Паралельно із Едісоном лампи розжарювання із нитками із хрому, іридію, рутенію та ін. металів та бавовняного волокна сконструювали англієць Вільсон Сван та росіянин Олександр Лодигін. Лише у 1910 році американська компанія «General Electric» розпочинає серійний випуск ламп розжарювання із вольфрамовою ниткою, патент було викуплено в Олександра Лодигіна. Між 1910 і 1920 рр. випуск таких ламп налагодили й інші компанії, відповідно такі лампи (жарівки) почали активно використовуватися, в т.ч. і для вуличного освітлення.
У жовтні 1918 року стало зрозуміло, що Центральні держави зазнають поразки у Першій світовій війні. Останній імператор Австро-Угорщини Карло І зрікається престолу, що стає початком розпаду «клаптикової» імперії. У Львові починається боротьба між українцями і поляками за владу над містом, адже і поляки, і українці вважали місто своїм. Завдяки сміливим діям Українських Січових Стрільців під проводом Дмитра Вітовського українці на початку виграли боротьбу за місто – після Листопадового Зриву 1 листопада 1918 року було проголошено Західно-Українську народну республіку із столицею у Львові.
Львівська міська електростанція змінного струму після авіаудару. Початок 1919 р.
3 листопада 1918 р. на станцію Персенківка поїздом із Чернівців та Станіславова (Івано-Франківська) прибули українські військовики під проводом Осипа Буковинського, які зайняли міську електровню. Наступного дня залізницею прибуло підкріплення із Чернівців. Українські військовики тривалий час утримували позиції біля електрівні.
Польсько-український військовий конфлікт в Галичині відбувався із дотриманням правил і традицій ведення війни. Зокрема сторони вирішили уникнути руйнування об’єктів критичної інфраструктури, отож міська електрівня на Персенківці, міська газівня на вул. Газовій та іще низка об’єктів визнавалися сторонами нейтральними. За домовленістю польської та української сторін ці заклади були оголошені екстериторіальними, а їх працівники забезпечувалися відповідними посвідченнями із правом вільного пересування містом. Нейтральність електрівні та газівні забезпечували спеціальні комісії, де було по троє українців та поляків, які постійно перебували на підприємствах.
Ртутна газорозрядна лампа (ДРЛ). Такі лампи до початку 2000-х рр. активно використовувалися для вуличного освітлення у Львові і видавали світло із синьо-зеленим відтінком. Сучасна світлина
Щоправда, наприкінці 1918 року робота електрівні та газівні припинилася. Основною причиною була нестача палива, адже через військові дії робота залізниць була фактично паралізована і не було можливості доправити до Львова кам’яне вугілля. Крім того, під час вуличних боїв у місті були пошкоджені електричні та газові мережі. Пізніше, під час авіанальоту на позиції українських військових на Персенківці польський літак випадково скинув бомбу на електровню, під час пожежі було пошкоджено частину обладнання. Електростанція не працювала до травня 1919 р.
У травні 1919 р., після відновлювальних робіт, почала роботу міська електростанція змінного струму, на лінію знову вийшли трамваї, але працювало в той час тільки 5 трамвайних маршрутів. Відбудова міської електростанції завершилася тільки у 1921 році, коли було введено в експлуатацію турбогенератор потужністю 3,5 тис. кВт. У 1925 – 1926 рр. проведено роботи із модернізації електростанції із встановленням нового турбогенератора потужністю 7 тис. кВт. У 1928 р. із Львова до Карачинова прокладено високовольтну ЛЕП для живлення водяних насосів львівського водогогу. До того використовувалися парові водяні насоси. У березні 1930 р. на міській електростанції на Персенківці було введено в експлуатацію нові парові турбіни, територія електровні складала 6,25 га. У липні 1933 року із складу «Міських закладів електричних» було виведено трамвайне господарство із утворенням нового підприємства «Міські колії електричні». Наприкінці 1930-х рр. МЗЕ мало щорічний прибуток в 4–5 млн. злотих.
Натрієві газорозрядні лампи (ДНаТ). Такі лампи зараз найбільш широко використовуються для вуличного освітлення у Львові. Дають світло помаранчевого спектру. Сучасна світлина
Треба зазначити, що у період між двома світовими війнами, у Львові працювала не лише міська електростанція, яка належала МЗЕ, але й 11 приватних невеликих промислових електростанцій. Найбільші промислові електростанції належали Львівській залізниці, Львівській пивоварні, Лисеницькій фабриці дріжджів, взуттєвій фабриці та спиртзаводу. Ці електростанції у кінці 1930-х рр. щорічно генерували біля 500 тис. кВт-год електроенергії.
Вартість електричної енергії для споживачів у часи Другої Речі Посполитої залишалася дуже високою – 1 кВт-год електроенергії вартувала приблизно стільки ж, скільки й два кілограми пшеничного хліба. Отож і не дивно, що електричне освітлення було «по кишені» далеко не всім львів’янам: у вересні 1939 року у Львові налічувалося біля 16300 будинків, в той час як до міської електромережі було приєднано тільки 9852 будинки, тобто біля 60%. Станом на початок 1940 року вартість 1 кВт-год електроенергії у Львові становила 31 копійку. Отож не дивно, що на початку 1940-х рр. у Львові все ще домінувало газове вуличне освітлення.
Газорозрядні лампи вуличних світильників у музеї ЛКП «Львівсвітло». Автор фото – Валерій Шмаков
Після того, як радянські війська витіснили нацистів із міста Львова, керівництво СРСР прийняло рішення про перетворення Львова у великий індустріальний центр України. Планувалося докорінно змінити і міське господарство, зокрема повністю відійти від використання газового вуличного освітлення до електричного. Для обслуговування систем вуличного електричного освітлення Львівська міська рада народних депутатів своєю ухвалою № 1405 від 13 грудня 1949 року «Про організацію контори по вуличному освітленню «Львівсвітло» при Львівському міськкомунгоспі» створила спеціалізоване підприємство, яке нині має назву ЛКП «Львівсвітло». Контора «Львівсвітло» було створена на базі підрозділів Львівського трамвайного тресту та Львівських міських електромереж. До сфери діяльності новоствореного підприємства було віднесено надання послуг з утримання мереж вуличного освітлення міста, а також виконання робіт по поточному та капітальному ремонту усіх об’єктів зовнішнього освітлення міста, підприємств та організацій. В кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. у Львові газові ліхтарі замінювали на електричні із лампами розжарювання. Шостим п’ятирічним планом на 1956 – 1960 рр. було передбачено встановлення у Львові 7200 електричних ліхтарів денного світла і електричне освітлення 530 вулиць. Станом на 1 січня 1963 року вуличне освітлення Львова налічувало 9943 світлоточок, із яких у 1962 році було встановлено 714 вуличних світильників.
Світлодіодні вуличні світильники в одному із львівських парків. Сучасна світлина
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. у Львові для вуличного освітлення почали використовувати замість ламп розжарювання люмінісцентні лампи, які хоча і були значно дорожчими за жарівки і менш надійними, були значно енергоощадними. Пізніше для вуличного освітлення почали використовувати ртутні лампи. В цих лампах у парах ртуті протікав струм, який і запалював газ. Ці лампи давали яскраве біле світло. У 1990-х рр. у Львові з’явилися натрієві вуличні ліхтарі, які дають яскраве помаранчеве світло. Далеким предком натрієвого ліхтаря є дуговий електричний ліхтар, який застосував іще Ф. Рихновський на початку 1880-х рр. Сучасна натрієва лампа – це закрита трубка, наповнена парами натрію. В парах натрію відбувається електричний розряд, який змушує натрієвий газ світитися.
Станом на 2009 рік ЛКП «Львівсвітло» забезпечувало роботу шести експлуатаційно-технічних районів мереж зовнішнього освітлення, які обслуговували понад 24 тисячі світильників і прожекторів різної потужності. Для обслуговування мереж вуличного освітлення ЛКП «Львівсвітло» володіло 15 спецавтомобілями. Станом на кінець 2009 року на підприємстві працювало біля 100 працівників. Зовнішнє освітлення міста вмикають диспетчери з пульту управління аварійно-диспетчерської служби. Станом на 2023 р. до компетенції ЛКП «Львівсвітло» також належить обслуговування і ремонт ліфтів у житлових та громадських будинках. При ЛКП «Львівсвітло» функціонує єдиний в Україні музей електричних ламп.
Підсвітка церкви Св. Ольги та Єлисавети, виконана ЛКП «Львівсвітло». Світлина пресслужби ЛМР. 2020 р.
У 2010-х рр. у практику вуличного освітлення почали впроваджувати енергоощадні світлодіодні лампи. Такі світильники при однаковому світловому потоці із лампами розжарювання споживають у 8 – 10 раз меншу потужність, відповідно належать до класу енергоефективності А+ та А. Для вуличного освітлення використовують світлодіодні лампи холодно-білого і тепло-білого спектру. Для підсвічування будівель використовують потужні світлодіодні світильники різних кольорів.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік використаних джерел інформації
Історія Львова. Короткий нарис. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;
Історія Львова / Під ред. Ю.Сливки, Ф.Стеблія та ін. – Київ: Наукова думка, 1984. – 414 с.;
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – 224 с.;
Степанів О. Сучасний Львів. В 700-ліття заснування м. Львова.а – Нью-Йорк: Говерля, 1953. – 170 с.;
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.
15 лютого у клубі Малевич відбудеться концерт Народного артиста України Зеновія Гучка у супроводі бенду та балету «Життя». Початок заходу о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Особливою окрасою концерту стане участь легендарного народного ансамблю «ЧЕРЕМОШ» Львівського національного університету імені І. Франка.
«Дика ружа» і «Черемхова Віхола», «Біла лілея» і «Дівчино-зоре»! Його знають мільйони, а сценічний стиль є воістину неповторним! Легенда української естради та улюбленець усіх поколінь, представник золотої плеяди поп-виконавців на зорі української Незалежності — заслужений артист України ЗЕНОВІЙ ГУЧОК! Співаймо разом Золоті хіти!», — запрошують організатори VINIL Concert agency. .
9 лютого о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття виставки живопису Народного художника України Петра Сипняка «Коди рідної землі»
Рідна земля, переорана сьогодні не плугом, а ворожими снарядами, бомбами і ракетами, засіяна кулями, «здобрена» людськими тілами, рясно напоєна кров‘ю, наче зболена й розтерзана круками душа, кожного, хто на цій землі родився і виріс, яка кричить, а не лише промовляє в кожному українцеві без слів зрозумілими образами, його особистими і загальними кодами цілого народу від Карпат до східних кордонів, від Полісся аж ген до берегів і темних солоних вод Чорного Моря, коли погляд вихоплює, вирвану з коренем вибуховою хвилею стару вишню або вирву, де стояла стара хати баби з козами, та, що здавалося проросла у тобі корінням і та, що думалося стояла тут споконвіку і мала б ще стільки ж стояти вже й по твоїй смерті, але пришла ворожа сила і вирвала те коріння. Але чи здатна люта ненависть орди вирвати з кожного з нас те коріння, ті коди, ті образи і символи, зрозумілі нам з дитинства?
Петро Сипняк
Чи ти відкриваєш збірку новел Василя Стефаника і чуєш десь у глибинах підсвідомості ті коди, коли читаєш його рядки, написані півтора сторіччя тому, які непомітно струмочком течуть вже сторінками оповідань Юлії Ілюхи або Сергія Осоки, звучать з вуст акторів театральними майданчиками Львова, Києва, Одеси чи Дніпра, відзеркалюються полотнами художників, наче й нема між ними тих кілометрів і століть. Здавалось би кожен з них пише й розповідає про своє сокровенне, а глядачеві, слухачеві, читачеві видається, що це його мами вишня вкривається цвітом, що це його рідні стежки, що це та сама баба з козами з його рідного села і не важливо, як ту бабу звуть в селі на Полтавщині, Франківщині, Миколаївщині, бо вони всі мають одні спільні риси, наче хтось розклонував їх і розселив у кожному селі по цілій Україні, таких до болю впізнаваних своїми спільними рисами. Бо це діти однієї матері, — однієї землі, тому ніби всі вони різні, з різних сіл, з різними іменами, а всі схожі на матір.
Петро Сипняк все життя малює ці коди, такі близькі і рідні його серцю, до яких він припадає наче до живого джерела і більшість з них він черпає у рідному селі. Здається вже десятки, а може сотні разів він малює той самий кущ, або вид з гори на батьківське подвір‘я, церкву, село. Знову й знову ніяковіють прості селянки, що женуть кози чи корову з пасовиська через направлену в їх бік фотокамеру художника: «Ой, Петре, та нащо таку страшну фотографуєш, щоб люди дивилися! Ще намалюєш, кому воно треба?!» А він малює, приходять люди і кожен впізнає свою бабу з козами і вона раптом світить йому чимось таким рідним зі схронів його дитячих спогадів, і чуєш запах трав і смак молока на вустах, що наливає тобі баба у просту металеву або глиняну кружку, а ти вже тягнешся рукою до вишень над старою криницею, або вже весь обмастився соком шовковиці або морви. Назви різняться, а коди все одно зрозумілі на рівні відчуттів — КОДИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ.
Афіша витавки живопису Петра Сипняка “Коди рідного краю”
І якщо би спитали Петра Сипняка для чого ти раз за разом пишеш оцю бабу з козами, оцей кущ, оцю чорну зорану землю чи поле з червоними маками він міг би відповісти словами полтавчанина Сергія Осоки:
«Спитайте мене оце, навіщо я пишу про неї, – то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам’ять наша здатна минати – вона вицвітає, як осінній цвіт, у неї заходить невблаганна земля. І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці бабиної Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня – під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, – мені воно має світити як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла».
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
