Музей Грушевського у Львові запрошує на виставку живопису Петра Сипняка

622
Батьківське подвір'я. Художник Петро Сипняк
Батьківське подвір'я. Художник Петро Сипняк

9 лютого о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154)  відбудеться відкриття виставки живопису Народного художника України Петра Сипняка «Коди рідної землі»

Рідна земля, переорана сьогодні не плугом, а ворожими снарядами, бомбами і ракетами, засіяна кулями, «здобрена» людськими тілами, рясно напоєна кров‘ю, наче зболена й розтерзана круками душа, кожного, хто на цій землі родився і виріс, яка кричить, а не лише промовляє в кожному українцеві без слів зрозумілими образами, його особистими і загальними кодами цілого народу від Карпат до східних кордонів, від Полісся аж ген до берегів і темних солоних вод Чорного Моря, коли погляд вихоплює, вирвану з коренем вибуховою хвилею стару вишню або вирву, де стояла стара хати баби з козами, та, що здавалося проросла у тобі корінням і та, що думалося стояла тут споконвіку і мала б ще стільки ж стояти вже й по твоїй смерті, але пришла ворожа сила і вирвала те коріння. Але чи здатна люта ненависть орди вирвати з кожного з нас те коріння, ті коди, ті образи і символи, зрозумілі нам з дитинства?

Петро Сипняк
Петро Сипняк

Чи ти відкриваєш збірку новел Василя Стефаника і чуєш десь у глибинах підсвідомості ті коди, коли читаєш його рядки, написані півтора сторіччя тому, які непомітно струмочком течуть вже сторінками оповідань Юлії Ілюхи або Сергія Осоки, звучать з вуст акторів театральними майданчиками Львова, Києва, Одеси чи Дніпра, відзеркалюються полотнами художників, наче й нема між ними тих кілометрів і століть. Здавалось би кожен з них пише й розповідає про своє сокровенне, а глядачеві, слухачеві, читачеві видається, що це його мами вишня вкривається цвітом, що це його рідні стежки, що це та сама баба з козами з його рідного села і не важливо, як ту бабу звуть в селі на Полтавщині, Франківщині, Миколаївщині, бо вони всі мають одні спільні риси, наче хтось розклонував їх і розселив у кожному селі по цілій Україні, таких до болю впізнаваних своїми спільними рисами.  Бо це діти однієї матері, — однієї землі, тому ніби всі вони різні, з різних сіл, з різними іменами, а всі схожі на матір.

Петро Сипняк все життя малює ці коди, такі близькі і рідні його серцю, до яких він припадає наче до живого джерела і більшість з них він черпає у рідному селі. Здається вже десятки, а може сотні разів він малює той самий кущ, або вид з гори на батьківське подвір‘я, церкву, село. Знову й знову ніяковіють прості селянки, що женуть кози чи корову з пасовиська через направлену в їх бік фотокамеру художника: «Ой, Петре, та нащо таку страшну фотографуєш, щоб люди дивилися! Ще намалюєш, кому воно треба?!» А він малює, приходять люди і кожен впізнає свою бабу з козами і вона раптом світить йому чимось таким рідним зі схронів його дитячих спогадів, і чуєш запах трав і смак молока на вустах, що наливає тобі баба у просту металеву або глиняну кружку, а ти вже тягнешся рукою до вишень над старою криницею, або вже весь обмастився соком шовковиці або морви. Назви різняться, а коди все одно зрозумілі на рівні відчуттів — КОДИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ.

 

Афіша витавки живопису Петра Сипняка "Коди рідного краю"
Афіша витавки живопису Петра Сипняка “Коди рідного краю”

І якщо би спитали Петра Сипняка для чого ти раз за разом пишеш оцю бабу з козами, оцей кущ, оцю чорну зорану землю чи поле з червоними маками він міг би відповісти словами полтавчанина Сергія Осоки:

«Спитайте мене оце, навіщо я пишу про неї, – то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам’ять наша здатна минати – вона вицвітає, як осінній цвіт, у неї заходить невблаганна земля. І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці бабиної Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня – під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, – мені воно має світити як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла».

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.