Лекція побудована на основі метричних книг. Модеруватиме Назар Юрчишин. Для всіх шанувальників Івана Франка буде багато цікавих та невідомих несподіванок.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» та Львівського палацу Мистецтв.
Богдан Орестович Лазорак — український історик, науковець, учитель. Кандидат історичних наук, доцент. Директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі».
Віра у світло, диво та добро! У День святого Миколая співачка НІжНА презентувала нову пісню, присвячену Різдву.
НІжНА / (Ніна Басюк (Козачук) – співачка, учасниця проєкту «Голос Країни» (7 та 9 сезони), переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладачка вокалу КМАМ iм. Р.М.Глієра.
У найочікуванішу дату для багатьох у світі, День святого Миколая, НІжНА презентувала шанувальникам нову композицію “Диво Різдва”.
За цікавим збігом, музика до пісні була написана чоловіком артистки, Миколою, ще у 2022 році, коли він гуляв з однорічним сином подружжя (на той час, у проміжку між частими повітряними тривогами). Першочергово текст до композиції був англійським, а її співавтором – британець Деніел Беністи (Daniel Benisty).
У зв’язку з постійними відключеннями електроенергії записати та видати пісню у 2022 році не вдалось. Втім вже цього року вона побачила світ (NIzhNA – Christmas Miracle).
“Тоді ж з’явилася ідея зробити також українську версію цієї пісні. З текстом згодився допомогти Віктор Винник, фронтмен відомого гурту МЕРІ. Він і став автором української версії, створивши до неї абсолютно новий текст”, – розповіла НІжНА.
У 1904 році в науково-популярному додатку часопису “Учитель” побачила світ стаття Степана Рудницького “Дещо про Антарктиду”. Це одна з перших наукових публікацій українською мовою про найхолодніший материк.
Не менш цікавою є й особа її автора. Степан Рудницький вважається засновником української фізичної, політичної та військової географії. Йому випала нагода вчитися у Михайла Грушевського, Людвіка Фінкеля, Антонія Ремана, Альбрехта Пенка і ін. Степан Рудницький – це не просто світило української географії, але й світової науки.
Степан Рудницький. Фото з https://bastion.tv/
Світило географії і “імперія зла”
Досить довго була невідомою достовірна інформація про останні роки життя та смерть цього видатного вченого. Його репресували у 1933 році, а по тому він просто зник з горизонтів світової науки. Хоч уже й мав ім’я, досвід викладання в університетах декількох європейських міст. Попри клоптання вчителя Степана Рудницького, професора Віденського університету і славетного німецького географа Альбрехта Пенка, про місце перебування українського вченого у СРСР не повідомляли нічого.
Альбрехт Пенк. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Правда відкрилась значно пізніше. Історик та публіцист Семен Підгайний так описує те, що Рудницькому, як і йому самому, довелося пережити на Соловках: він жив “…в темній, вогкій, смердючій камері, куди ніколи не заглядало сонце… Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани…, а навколо холод і голод”. Довго вважали, що Степан Рудницький загинув на Соловках, але його розстріляли у листопаді 1937 року в урочищі Сандармох.
Ні дня без праці
Степан Рудницький народився 3 грудня 1877 року в Перемишлі (на той момент імперія Габсбургів), а виростав у вчительській родині в Тернополі. Навчався у Львівському університеті, але поглиблював знання у ВНЗ у Відні та Берліні. Він викладав у гімназіях Львова та Тернополя, був членом НТШ, а в різний час – професором кафедри географії Львівського університету, професором економічної географії Академії торгівлі у Відні, професором географії та деканом філософського факультету у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі.
Видання творів Рудницького. Фото з https://image-thumbs.shafastatic.net/
У 1926 році Степан Рудницький перебрався в УРСР. Він очолював кафедру картографії у Геодезичному інституті в Харкові, був організатором і першим дериктором Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, від 1929 року – керівник кафедри географії ВУАН, працював у краєзнавчій комісії Музею антропології та етнографії імені Ф. Вовка. Навіть перебуваючи в ув’язненні та засланні, не переставав працювати і написав рукописи двох книг. На жаль, жодна з них не збереглася.
З Україною в серці
Навчальну, наукову та викладацьку діяльність Степана Рудницького у Львові, Відні та Харкові об’єднує те, що він, чи не вперше, почав працювати не просто над картами території України, але й над картами українською мовою. Так Україна поставала не лише як політична, але й як просторова одиниця. Рудницький багато писав, активно напрацьовував базу української географічної термінології.
Карта українських земель авторства Степана Рудницького. Фото з https://www.nas.gov.ua/
Ще на початку минулого століття під прізвищем Степана Руднницького виходили праці (“Коротка географія України”, 1910-1914; “Україна з політично-географічного становища”, 1916; “Україна: земля і народ”, 1916; “Україна і великодержави”, 1920), де відстоювалося право українців на власну національну державу, а в такому стані – право членства в сім’ї народів світу. Загалом Степан Рудницький був автором понад 70-ти монографій та статей з географії. Не всі з них стосуються території України. Зокрема, Степан Рудницький одним з перших чітко визначив межу між Європою та Азією. Його трактування лежить в основі сучасного загальноприйнятого підходу.
На карті і у серці
У 2003 році ім’ям Степана Рудницького назвали острів в районі Аргентинських островів. У такий спосіб було віднайдено цікаве та досить екзотичне місце для вшанування пам’яті цього непересічного українського вченого. Сподіваємося, що і в серцях та свідомості українців знайдеться місце для пам’яті про цього дослідника.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Геринович В. Географія України Ст. Рудницького // Zbruž [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/49332
Завтра, 6 грудня 2023 року, о 19:00 в Malevich Concert Arena (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) гурт “Шпилясті кобзарі” привезе до Львова різдвяно-новорічне бандурне шоу.
У час, коли так хочеться вірити в те, що дива існують, бандуристи запрошують поринути в казку під звуки їхньої музики. Магія звучання народного інструмента дозволить принаймні на один вечір відволіктись від негараздів та відчути себе дитиною – навіть якщо на концерт ви вже прийшли зі своєю малечею.
Віртуозна гра на бандурі, всесвітньо відомі пісні, звучання яких знайоме кожному – «Jingle Bells», «Let it snow», «Happy New Year», «Миколай крокує до нас», «Щедрик», «Свята ніч» – пролунають у Malevich Concert Arena. А ще – багато-багато сюрпризів, аби початок циклу різдвяних свят точно вам запамʼятався своїм теплом і затишком.
Окрім культурно-розважальної мети, музиканти ставлять перед собою за ціль збір коштів на протезування та реабілітацію Тараса Козуба – майстра традиційних музичних інструментів, воїна ЗСУ, який втратив руку внаслідок поранення під час виконання бойового завдання. Частина прибутку з концертів піде на підтримку Тараса.
Гурт “Шпилясті кобзарі”
Неочікувані, життєрадісні та позитивні музиканти вже готуються здивувати львівʼян та гостей міста.
Купуйте квитки та поринайте у новорічну атмосферу разом із гуртом «Шпилясті кобзарі»:
Вхід для військовослужбовців та дітей до 7 років – безкоштовний.
Гурт “Шпилясті кобзарі”
Про гурт
“Шпилясті кобзарі” – колектив колоритних та запальних бандуристів під керівництвом ініціатора проекту Bandura Style – Джусь Ярослава. Учасники багатьох телевізійних проектів та шоу, зокрема “Україна має талант” та “Голос країни”.
Музиканти виконують українські народні пісні у сучасному форматі, cover-версії світових та ретро-хітів, джазові стандарти, хіп-хоп, електронні треки, інструментальні мікси та багато іншого, і все це на бандурі!
На сьогодні історія гурту налічує більше тисячі виступів, кільканадцять країн та міст.
Їхні виступи завжди дивують публіку та підіймають настрій. Наразі хлопці активно виступають для військових, ТРО, волонтерів, переселенців та долучаються до благодійних акцій на підтримку України.
“Пісню “Ангели війни” я присвячую усім волонтерам – людям, без яких Перемога України була б неможливою”, – так говорив український воїн, ветеран чотирьох воєн, учасник соціально-мистецького проекту #ПісніВійни, автор та виконавець уже легендарних сучасних фронтових пісень “Не сумуй” і “Майданівцям” Олександр Рожко (1963 – 2023).
Серце українського захисника перестало битися після важкої хвороби наприкінці березня 2023 року. За життя він не встиг випустити свою нову пісню “Ангели війни”. До Дня волонтера-2023 проект #ПісніВійни представляє цю записану, але не видану раніше композицію Олександра Рожка.
“Ви – ангели війни, ви – просто волонтери, / Нескорених сердець гаряча кров. / За тисячі життів, які ви врятували, – / Низький уклін вам, шана і любов”, – чуємо у пісні “Ангели війни”.
У відеоряді до прем’єри використано ексклюзивні кадри, надані Медичним батальйоном Української Добровольчої Армії «Госпітальєри», який працює на фронті з 2014 року, а також Американською благодійною організацією Help Heroes Of Ukraine, яку заснували українці у Чикаго (США). Зрештою, у пісні Олександра Рожка та у відео “Ангели війни” себе впізнає кожен волонтер: від героїчних “Госпітальєрів” – до жінок, які плетуть сітки та ліплять вареники для наших захисників та захисниць.
Cоціально-мистецький проект #ПісніВійни – волонтерська ініціатива. Проект тривав у Львові у 2016-17 роках. Це масштабна громадська ініціатива, завданням якої був пошук та запис на професійній студії звукозапису пісень, створених українськими воїнами, які воювали на сході України від 2014-го. 14 жовтня 2017 р., до Дня Захисників та Захисниць України, світ побачив альбом сучасної фронтової пісні #ПісніВійни. Компакт-диск об’єднав 15 композицій, написаних воїнами АТО під впливом пережитого на війні росії проти України.
Бійці-учасники проекту: Олександр Рожко, Зиновій Медюх, Богдан Ковальчин, Тарас Гривул, Максим Перев’язко, Андрій Шевчук, Петро Комендат, Сергій Тітаренко, Станіслав Паплінський, Ірина Красота, Ігор Шолтис, Олекса Бик, Роман Семисал, Дар’я Зубенко. Аби надати пісням, які створили бійці, а також важливим темам, які у них порушені, максимального суспільного резонансу під час запису композицій для компакт-диску #ПісніВійни були створені унікальні дуети – воїнів-виконавців з відомими українськими артистами. У проекті взяли участь вокальна формація «Піккардійська Терція», співак та композитор Павло Табаков, лідер гурту «Антитіла» Тарас Тополя, Фома із групи «Мандри», Арсен Мірзоян, співачки Ірина Доля, Оксана Муха та Аничка Чеберенчик, а також фронтмен гурту Kozak System Іван Леньо, Віктор Винник із групи «Мері», співак Тарас Гаврик, сестри Тельнюк, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, співачка Анастасія Приходько, лідер гурту Ot Vinta Юрій Журавель, бард-волонтер Христина Панасюк.
У рідному Львові цими вихідними ЗАЛІСКО провів успішний сольний концерт «Воля і свобода». Музика, усмішки, позитив, вітання дають нам змогу трошки відволіктись і відпочити.
Андрій на концерті багато жартував, спілкувався з публікою з Героями війни, яких у залі було чимало. Вони мали змогу потрапити на концерт завдяки партнерам логістичній компанії «Захід-Ресурс» та волонтерам. Сам ЗАЛІСКО наголосив, що попри сніжну негоду, зал був заповнений і був справжній концерт, де він був собою, таким який він є на сцені вже більш ніж 30 років!
Доповнювали концерт дуети з співаком-шоуменом JULIK (ом) та Катериною Малицькою. Справжнім сюрпризом для артиста було, коли військовий, друг генерала Залужного вийшов і подарував Заліску прапор із особистим підписом генерала та особистою подякою за сприяння і допомогу ЗСУ.
ЗАЛІСКУ вручають прапор від генерала Залужного
Самі військові потім написали до ЗАЛІСКА «…Дуже дякуємо Вам за позитивні емоції та спогади, які Ви подарували нам…Такі теплі і щирі зустрічі, увага з боку артиста покращують морально-психологічний стан кожного військовослужбовця. Надіємось, ми зможемо ще організувати такі зустрічі в майбутньому…»
ЗАЛІСКО зізнається, що насправді він не надто хотів робити сольні концерти, але усвідомив, що такі зустрічі-концерти дають змогу людям зібратись, згуртувуватись, об’єднатись українською піснею, а значить і далі жити, боротись, донатити, і ніколи, ніколи не забувати, що для нас зробили і роблять наші герої-військові, постійно їм дякувати за те, що маємо змогу у такий час співати, виступати і давати концерти.
ЗАЛІСКО з прапором від генерала Залужного
«…А на даний час я готую нові колядки і пісні, дуже цікаві дуети, відео-зйомки І чекаємо на наступних сольних» – зазначив співак
P.S ЗАЛІСКО — Заслужений артист України, співак і автор пісень. Його любить як молодь, так і старше покоління меломанів.
30 років на сцені, випустив 10 альбомів, два з яких вийшли в Канаді та Америці.
Загалом у ЗАЛІСКА 315 тисяч підписників у соцмережах, а його відео мають понад 42 000 000 переглядів, і це тільки на YouTube! У перші 10 місяців війни ЗАЛІСКО разом з творчою «Командою А» зібрали на благодійних концертах понад 6 млн. ₴ допомоги військовим. У 2023 році разом зі співаком JULIK вони зібрали на концертах за кордоном (Італія, Іспанія, Греція, Чехія) понад 30 тис. євро на допомогу Збройним силам.
До вашої уваги фото міжвоєнного періоду (1920-1930-ті роки) зі Львова. В добірці бачимо кадри пов’язані з історією Львівської Політехніки.
Будівництво корпусу факультету механіки та електротехніки Львівської Політехніки, 1938 р.Будівництво корпусу факультету механіки та електротехніки Львівської Політехніки, 1938 р.Будівництво корпусу факультету механіки та електротехніки Львівської Політехніки, 1938 р.Будівництво корпусу факультету механіки та електротехніки Львівської Політехніки, 1938 р.Будівництво корпусу факультету механіки та електротехніки Львівської Політехніки, 1938 р.Будівництво корпусу факультету механіки та електротехніки Львівської Політехніки, 1938 р.
На світлинах приміщення факультету механіки та електротехніки під час будівництва. Також є на фото лабораторії та приміщення факультету сільського господарства та
лісівництва.
Львівська Політехніка, 1939 рік.Факультет сільського господарства та лісівництва Львівської Політехніки, 1920-1930-ті роки.Факультет сільського господарства та лісівництва Львівської Політехніки, 1920-1930-ті роки.Факультет сільського господарства та лісівництва Львівської Політехніки, 1920-1930-ті роки.Факультет сільського господарства та лісівництва Львівської Політехніки, 1920-1930-ті роки.Факультет сільського господарства та лісівництва Львівської Політехніки, 1920-1930-ті роки.
Всі фото належать до однієї колекції в Національному цифровому архіві Польщі.
Лектор: Андрій Сова – доктор історичних наук, професор, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського; дійсний член та голова Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка; старший дослідник, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Модератор заходу: Роман Метельський.
Подія організована у співпраці Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Без Івана Боберського не було б Євгена Коновальця, без Євгена Коновальця – Степана Бандери, Романа Шухевича та цілого покоління борців за волю України.
У межах читань буде обговорено низку питань. Як формувалися світоглядні орієнтири Івана Боберського. Його педагогічну, освітньо-виховну працю у Львові, Галичині, США та Канаді. Внесок у становлення та розвиток українських громадських організацій в Галичині та українській діаспорі. Редакційно-видавничу діяльність на українських землях та в еміграції. Внесок у підготовку та проведення краєвих здвигів у Галичині та участь у міжнародних всесокільських злетах у Празі 1910–1930-х років. Військово-політичну та державотворчу діяльність напередодні Першої світової війни як одного із засновників стрілецького руху, діяльного члена Української бойової управи легіону УСС, члена Головної української ради та Загальної української ради, керівника «Письменничого відділу» Державного секретаріату військових справ ЗУНР, представника уряду ЗУНР у США та Канаді. Творчу спадщину, як автора та укладача науково-методичних праць з тіловиховання, творця української спортивної та військової термінології, ідейного натхненника й редактора українських видань, дослідника еміграційного руху кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. та ін.
У межах читань відбудеться презентація нового видання Андрія Сови «Іван Боберський (1873–1947): український націєтворець» та виставка літератури, виданої Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ.
За увесь період спостережень найхолодніша ніч на Львівщині була 10 лютого 1956 року -29,5° вночі. В той час як найтепліший день був 25 лютого 1990 року +17,7°. Про це Tvoemisto.tv повідомили синоптики Львівського гідрометцентру.
Для порівняння, найхолодніші зимові дні:
у грудні – 2014 рік, -9,4°
у січня – 2017 рік, -16,7°
у лютому – 2012 рік, -16,8°
Та найхолодніші зимові ночі:
у грудні – 2014 рік, -18,5°
у січня – 2017 рік, -22,1°
у лютому – 2012 рік, -28,6°
Найтепліша ж зима за всю історію спостережень була у 2019 – 2020 роках, тоді середня температура повітря за сезон становила 2° – 4°.
Переглядаючи старі газети у пошуках кавової недільної цікавинки знову знайшов дуже цікаве невелике оголошення. Разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, хочу поділитися своєю газетною знахідкою.
Ця розкішна стаття була надрукований в в газеті “Діло” від 1 вересня 35 року. Для збереження атмосферності залишаємо текст без змін і правок.
Будинок № 12 на вулиці 3 мая (нині вул. Січових Стрільців). Колись на першому поверсі знаходився ресторан “Ренесанс”.
Нова каварня у Львові.
31-го серпня відчинили у Львові нову каварню “Рітц” на тому самому місці, де був колись „Лювр”. Давній льокаль не тільки зовсім відновлений, але і перебудований та інакше поділений.
Скрадатиметься він із трьох окремих частин: властивої каварні з читальнею для тих, що приходять на часописи і товариську гутірку, із бару, де будуть виступи варієтових артистів та окремих кімнат з білярдом і столиками до гри.
Льокаль придуманий так, що гості не потребуватимуть переходити через цілу каварню, щоб дістатись до її дальших частин, а зможуть, коли захотять, увійти окремим входом з вулиці до кожної частини окремо. Каварня вивінувана в усі вигоди, як у першорядних європейських льокалях.
Сучасний вигляд будинку № 12, що знаходиться на вул. Січових Стрільців. Автор фото – Юлія Сосновська.
В оголошенні йдеться про каварню “Рітц”, яка колись називалася „Лювр”, а ще раніше “Ренесанс”. Зараз ми знаємо цю локацію під назвою “Пузата хата”, що знаходиться на вул. Січових Стрільців під номером 12. Ось така історія.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Нова каварня у Львові // Діло. – 1935. – 1 вересня (ч. 232). – С. 6.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Під час лекції відвідувачі дізнаються про історію приватного музейництва у Львові від 80-х рр. ХІХ ст. до межі ХХ – ХХІ століть. Шлях від формування колекцій Ставропігійського Інституту, НТШ у Львові, Митрополита Андрея, ЛБА через львівських колекціонерів-патріотів І. Гречка, Я. Лемика, Б. Сороку, В. Вітрука, П. Лінинського, О. Романівна, о. Севастяна до заснування у 2003 році когортою новітніх збирачів мистецтва Т. Лозинського, Ю. Юркевича, А. Цибка, О. Романів, Л. Яремчука, І. Завалія Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові.
Це розповідь про історію, здобутки, проблеми, пригоди, завдання і мрії у царині збереження культурної спадщини. Розповідають: Ольга Горда-Цибко – канд. іст. наук, ст. наук. співр., зберігач фонду “Іконопис” НМЛ у Львові ім. А. Шептицького і Андрій Цибко – історик, колекціонер, співзасновник ІКУМП при НТШ у Львові.
Завтра, 4 грудня 2023 року, о 19.00 у Театрі Марії Заньковецької виступить всесвітньо відомий скрипаль Василь Попадюк. За шедевральну гру на скрипці його прозвали “українським Паганіні”. На сцені театру він виступить разом з Papa Duke Band, повідомили Clever Production.
Василь Попадюк вміє грати на 15 музичних інструментах, дає понад 200 концертів на рік та збирає аншлаги на усіх континентах світу. Його називають «живим нервом», «маестро-скрипкою», «золотою скрипкою» та «сучасним Паганіні». Ним захоплюється і пишається весь світ! Підтвердженням цього є десятки перемог у конкурсах, серед яких – друге місце у шоу «Велика музична канадська мрія», участь у якому взяли 15 тисяч конкурсантів!
Скрипаль активно презентує українську культуру у всьому світі, щоб у кожному куточку дізналися про українські традиції та почули українську музику. Від початку повномасштабної війни, розв’язаної росією проти України, музикант використовує кожну можливість, щоб привернути увагу світового суспільства до України, підтримати земляків і зібрати кошти на допомогу.
“Скрипаль-віртуоз Василь Попадюк отримав чимало компліментів, порівнянь та епітетів. Його називають “сучасним Паганіні”, “живим нервом” та “золотою скрипкою”. Правда ж в тому, що Василь Попадюк – єдиний та неповторний. Не пропустіть цю унікальну подію!” – запрошують на концерт організатори Clever Production.
Музика Василя Попадюка не тільки вишукана і віртуозна, але й торкається найпотаємніших струн душі, наповнює радістю і світлою енергетикою. Його концерт в Львові разом з Papa Duke Band – це можливість зануритися в світ геніальної та всепоглинаючої музики.
Архімандрит Климентій Шептицький на сходах собору святого Юра у Львові, 1945 р.
17 листопада минула чергова річниця із моменту народження бл. свщм. Климентія Шептицького (1869–1951), Праведника Народів Світу, екзарха Російської греко-католицької Церкви. У молодості, польський граф, австрійський політик та галицький громадський діяч, у віці 43-х років долучився до українського народу, ставши українським священиком та монахом-студитом.
Парадоксально, але особистість, яка вивчила українську мову на третьому десятку життя, на старості літ став на чолі українського та релігійного життя у західних областях України. “Шептицький Клемент, — писав у постанові про арешт у 1947 р. майор МГБ Божко, — був впливовою особою у формуванні націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади”.
Початки нової сторінки у житті бл. Климентія Шептицького знаходимо пізніших спогадах патріарха Йосифа Сліпого, який згадував:
“Вже перед самим арештом я запросив єпископів Будку й Чарнецького, протоігумена отців-редемптористів о. Де Вохта й отця-архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую, на всякий випадок, адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що нема жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре й нема ніяких побоювань. Одначе я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву”.
Під час згаданої зустрічі — 9-го квітня 1945 року — Митрополит Йосиф призначив усіх вищевказаних чотирьох осіб адміністраторами Львівської архиєпархії, тобто офіційними своїми правонаступниками у разі свого ув’язнення. Вранці 11-го квітня 1945 р. Святоюрську гору й Собор оточив кордон міліції. У такий спосіб намагались ізолювати його мешканців та не допустити вивезення документації і цінностей. Увечері того ж дня, близько 19-ої години, велика група офіцерів держбезпеки увійшла до Митрополичих палат — Йосифу Сліпому вручили ордер на арешт.
Єпископів Никиту Будку й Миколая Чарнецького, а також кількох інших священиків заарештували того ж дня. Усіх негайно було перевезено до Києва. Від 12-го до 14-го квітня тривав ретельний обшук на Святоюрській горі: в Митрополичих палатах, соборі та крипті, помешканнях священиків тощо. Станом на 21-е квітня 1945 р. органами держбезпеки у Львівській області заарештовано 33 особи: Митрополита, 2 єпископів, 20 священиків, 2 деканів, 3 семінаристів та 5 мирян. Одночасно енкаведисти провели обшуки в Богословській академії, семінарії, дяківській школі. Ці навчальні заклади відразу ж закрили, а затриманих 159 студентів відправили до призовних пунктів місцевих військкоматів.
Архимандрит о. Климентій залишився в цей час найвищим і безсумнівним авторитетом на волі серед греко-католиків, а з моменту ліквідації Церкви у 1946 році — і її духовним провідником. Оскільки Митрополит Йосиф призначив його також адміністратором Львівської архиєпархії, то це дає змогу стверджувати, що з моменту ув’язнення Митрополита о. Климентій став на чолі Греко-Католицької Церкви.
Праведник Народів Світу бл. свщмч. Климентій Шептицький
На той час вже була створена “Ініціятивна група із возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою”, із осідком у Львові. Одразу після арешту Митрополита Йосифа адміністратором Львівської архиєпархії призначили о. Гавриїла Костельника. В помічники йому було дано представника зі Станілавівщини — пароха с. Копичинці та гусятинського декана о. Антонія Пельвецького.
Оскільки єпископів станіславівських Хомишина й Лятишевського було арештовано, то “рішенням” групи від 1-го травня 1945 р. о. Пельвецького було “призначено” “адміністратором Станіславської єпархії”. Дещо пізніше явився ще один “член ініціятивної групи” — о. Михайло Мельник, парох с. Нижанкович й генеральний вікарій у Дрогобицькій області, тобто представник Перемиської єпархії. У червні 1945 року “Ініціятивна група” звернулася до духовенства Греко-Католицької Церкви із закликом про об’єднання з православними.
30-го червня того року нарком держбезпеки УРСР Сєрґєй Савченко писав спецповідомлення наркому держбезпеки СРСР Меркулову та секретарю ЦК КП (б) України Микиті Хрущову про реагування уніятського духовенства на опубліковане звернення, в якому була передана реакція о. Климентія на дії о. Гавриїла Костельника.
“Цими діями, — як було заявлено під час зустрічі, організованої отцем Климентієм, — Костельник поставив себе поза духовенством католицької церкви. Згідно із правилами, що існують у церкві, він механічно відлучається від церкви й віднині ні один священик не може з ним співпрацювати”. Архимандрит Шептицький, прочитавши повідомлення, заявив: Справа тепер стала на офіційну й тверду основу. Після цього почнеться в нашій Церкві рішучий і великий розкол. За Костельником іде одружене духовенство, щоби спасти свої сім’ї. Усе менше й менше стає серед священиків людей, спосібних на мучеництво за віру. Більшість керується виходячи із ситуації.
Я думаю, що уряд не піде на повну ліквідацію греко-католицької Церкви. Радянському уряду з політичних і міжнародних міркувань це не зовсім вигідно. Напевно, зараз встановлять Греко-Католицькій Церкві обмеження, щоби на випадок якихось непорозумінь заявити про дійсну свободу віросповідання в Радянському Союзі та що ніхто насильно Церкву не ліквідовував, а її частина в результаті розколу пішла у православ’я. Друга ж частина, ті, які не бажатимуть відійти до православ’я, продовжуватимуть існувати.
Якщо ж влада піде шляхом рішучої ліквідації нашої Церкви, то я думаю, що вона все ж дасть можливість священикам, які не захочуть перейти у православ’я, свободу праці на громадській службі й не буде насильно їх заставляти відректися від своєї віри… Костельнику слід було починати звернення так: милістю НКДБ, із благословення пана Даниленка, ми, відступник від віри — Гавриїл Костельник і т. д…”
Не згідні з діями Костельника, священики об’єднуються навколо отця Климентія і в кінці червня 1945 року підписуються під спільним листом до В’ячеслава Молотова, заявляючи про свій протест проти нищення Церкви та вимагаючи звільнення єпископів з-під арешту. Першим листа підписав його ініціятор о. Климентій, а з ним — 61 греко-католицький священик. Слід зазначити, що це був уже другий лист. Попередній, із вимогою звільнення єпископату з арешту, було написано самим о. Климентієм, в якому він звернувся до владних структур.
Климентій Шептицький
Текст колективного листа до Молотова публікуємо:
Внаслідок заарештування цілого Епископату Гр.[еко]-кат.[олицької] Церкви в Західній Україні, як також і цілого ряду інших священиків, та через заборону виконувати управу нашою Церквою кому-небудь із грекокатолицького духовенства, наша Церква опинилася в дуже анормальному положенні. Це положення ускладнилося ще більше через те, що виникла “Ініціятивна Група з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з православною Церквою” з осідком у Львові. Ця група, яку очолюють о. д-р. Г[авриїл]. Костельник (Львів), о. д-р. Михайло Мельник (Дрогобич — Перемиш[ль]ськаЕпархія) та о. Антін Пельвецький (Станиславів) видала відозву “До Всечесного греко-католицького духовенства в Західних областях України” з датою 28 травня 1945 р. з підписами вищенаведених священиків.
Тому що відозва ця містить у собі багато фальшу та перекручень історичних, загальновідомих фактів, ми — греко-католицьке духовенство — не будемо відповідати на цю відозву. Ми хочемо тільки в цьому письмі з’ясувати Урядові СРСР своє ставлення до влади та висловити свої просьби. Зазначуємо, що ми стоїмо і хочемо дальше стояти на платформі патріотизму до УРСР та всього Радянського Союзу та совісно сповняти всі свої обов’язки відносно Держави. Не хочемо вмішуватися до т. зв. політики, а тільки всеціло віддатися праці для спасіння душ людських та своїх. Думаємо, що така праця все приносить велику користь не лише Церкві, але й Державі.
Ставлення наше до акції о. Костельника є вповні негативне. Його акцію осуджуємо як шкідливу, суто нецерковну та як противну проголошеній Христом правді: “І буде одно стадо й один пастир”. Тому ясним є, що ми не можемо йти за голосом, який закликає до відступства від віри. У такій ситуації, яка тепер витворилася, легко може дійти до релігійної боротьби, яка все, як знаємо в історії, приносила не лише Церкві, але й Державі тільки шкоди. Тому просимо, щоби Уряд звільнив нам Епископат з Митрополитом на чолі, а доти, поки не наступить це звільнення, дав нам можність упорядкувати справи, зв’язані з нашою Греко-Католицькою Церквою.
У такому разі Церквою до часу звільнення Митрополита й епископів рядив би церковно-правний орган, згідно з приписами нашої Церкви, та управляв би цілою Львівською Галицькою митрополією. Ми віримо, що Уряд прийме наше прохання та піде нам назустріч, бо ж Сталінська Конституція виразно гарантує всім горожанам, отже, й нам, свободу совісти та віроісповідання. Ми знаємо, в ім’я яких високих ідеалів була роблена революція 1917 р. та віримо, що ці ідеали свободи живуть ще й нині та що вони розвиваються й поширюються по цілому світі.
Не віримо в те, щоби Уряд хотів нас переслідувати за нашу віру й усю дотеперішню акцію “навертання на православ’я” уважаємо як непорозуміння, як певного рода ділання на свою руку менших чи більших урядовців. Тому, в ім’я справедливости, в обличчю світлої побіди Радянського Союзу, просимо о полишення нам, нашому народові в Західній Україні тої свободи в церковних справах, якою ми користувалися сотки літ та до якої на основі радянських законів маємо повне право.
Усе ж о. Климентій мав надію, що радянська влада не піде на відкрите знищення Греко-Католицької Церкви, а священики не підтримають акції Костельника. Про це свідчить його висловлювання, занотоване більшовицькою агентурою в донесенні від 31-го липня 1945 року: “о. Гавриїл Костельник став добрим радянським патріотом, але із-за того патріотизму наші люди за ним не підуть”.
Відповіддю на такий сміливий виступ було відкриття кримінальної справи проти 11-и найбільш активних греко-католицьких священиків. Як можна здогадатися, ключовою особою цієї справи під кодовою назвою “Ватиканці” був власне Архимандрит студитів, який “залишається вірним арештованому єпископату, намагався скерувати у Москву лист із проханням звільнити єпископів з арешту, висловлював у документі свої антирадянські погляди. Крім того, написав другий лист на адресу заступника голови Совнаркому СРСР В. М. Молотова, в якому категорично заперечує визнання Ініціативної групи… Останнім часом вищеназвані особи намагаються зірвати возз’єднання уніатської церкви з православною… Справу намічаємо у найближчий час до оперативної ліквідації” .
Ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври о. Климентій Шептицький з монахами-студитами та богословами
У цей час Климентій Шептицький об’їжджає греко-католицьких священиків і закликає їх не піддаватися на більшовицькі провокації й не переходити у православ’я. У доповідній записці на ім’я народного комісара державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 25-го жовтня 1945 року офіцер безпеки так писав:
“…Після поїздки Климентія Шептицького в Унівський монастир ордена “Студитів”, у Перемишлянський район Львівської області, монахи активізували пропаганду проти возз’єднання церков, компрометують і переслідують священиків, які виявили бажання приєднатися до православної церкви”.
У цей час було вже арештовано більшість найвірніших сподвижників Климентія Шептицького. У серпні заарештували капітулярного вікарія о. Миколу Ґалянта. Тоді ж було затримано колишнього ректора греко-католицької Богословської академії о. Івана Чорняка та колишнього віце-ректора семінарії о. Степана Сампару. Арештовано також священика Володимира Фіґоля, ініціятора — разом із о. Климентієм — листа-протесту до В’ячеслава Молотова.
На початку літа 1945 року в кімнаті, де жив о. Климентій у Митрополичих палатах Святоюрського комплексу, заарештовано брата Віталія (Володимира Матковського), аптекаря і лікаря монахів-студитів. Восени схоплено монаха-студита Івана Шестюка (ігумена Унівського монастиря) та настоятельку монастиря сестер-студиток Йосифу (Олену Вітер). Усім арештованим було пред’явлено звинувачення у переховуванні та наданні допомоги пораненим бійцям УПА.
У повідомленні від 6-го лютого 1946 року за підписом керівника органів державної безпеки УРСР Сергія Савченка зазначається, що “Климентій Шептицький, який переїхав із міста Львова в Унівський монастир, продовжує підтримувати зв’язки з противниками православ’я, які залишилися у Львові, та “сколочує” навколо себе реакційне духовенство з метою продовжити дальші дії, спрямовані на спротив щодо переходу на православ’я”.
Наказом від 19-го лютого 1946 року, затвердженим наркомом Державної безпеки СРСР генералом Армії Меркуловим щодо плану агентурно-оперативних заходів НКДБ УРСР у зв’язку з проведенням собору уніятської церкви у Львові, у другому пункті, органи державної безпеки були зобов’язані “у період, що залишився до собору, основну увагу спрямувати на виявлення ворожої діяльності й намірів Архимандрита Климентія Шептицького та його найближчих однодумців, маючи на увазі, що Шептицький виступає головним організатором ворожої частини уніятського духовенства, які чинять спроби зірвати собор”.
Відомий з історії Львівський псевдо-собор було проведено з 8-го по 10-го березня 1946 року. У його роботі взяли участь 216 представників місцевого духівництва та делегація московської патріярхії, які одностайно проголосували за ліквідацію Берестейської унії 1596 року та возз’єднання з Російською Православною Церквою. Запрошення на псевдо-собор вислали також найбільш активним противникам цих дій, серед яких був і о. Климентій.
Щоправда, як писали у звітах, запрошення “вислали так, щоби противники возз’єднання отримали їх в кінці собору”. У доповідній записці від 7-го вересня 1946 р. уповноважений Ради у справах релігійних культів у Львівській області П. Кучерявий доповідав начальству, що “Монахи-студенти (так в оригіналі, слід читати “студити” — І. М.) в кількості 58 осіб сконцентровані в монастирі в Уневі, там же знаходиться і Шептицький Климентій. Монахи займаються сільським господарством… Усі державні поставки та податки за 1946 рік виконали повністю”.
Про трагізм цих днів дізнаємося із одного із листів, який Климентій Шептицький написав до Риму до о. Кирила Королевського. Публікуємо тут фрагменти листа, зазначаючи, що у справі збереглися тільки російськомовна копія, які подаємо у власному перекладі українською.
Раднику конгрегації (Студитів — І. М.) при Ватикані Кирилу Королевському
Унів, 15.8.[19]46 р.
Преподобний і найдорожчий отче Кириле! Користаюсь із так виняткової, в даний час, нагоди зв’язку з Римом передовсім, щоб обійняти Вас по-братерськи й сказати Вам, що я живий і, на що також надіюся, що, незважаючи на тяжкі часи війни, нічого поганого з Вами не трапилось і що Ви продовжуєте свою працю, і все ще у Студіоні, де ми бачились у травні 1939 року під час нашого перебування в Р. (Римі — І. М.). Скільки подій. Скільки розрухи, скільки смертей. Який ураган, котрий знищує нашу бідну греко-католицьку церкву й залишає де-не-де в живих тільки лишки серед сміття.
1-го листопада 1944 року помер Митрополит Андрей. 18.10. відслужив свою послідню Літургію вже з великим трудом, а до цього дня завжди працював і писав дійсно все, що траплялось у нього часто у масовому масштабі. Зла грипа була його останньою хворобою — три дні агонії, після цього спокійна смерть у 2-3-ій дня латинських Святих (тобто о 14-15-ій годині в латинське свято Всіх Святих — І. М.). Його наслідник Йосиф Сліпий арештований увечері 11. 4.[19]45 р., перевезений у Київ і висланий звідси в кінці липня 1946 р. невідомо куди. Разом із ним були арештовані єпископи Миколай БУДКА (тут помилка, очевидно допущена перекладачем з французької — Никита Будка — І. М.), Миколай Чернецький (тут також помилка у прізвищі — Чарнецький — І. М.), єпископ Станіславова високопреосвященний Хомишин і його помічник у послідній час.
Арештовано й вислано із Києва також Перемишльського єпископа високопреосвященного Коциловського, після чого послідувала велика пропаганда за унію з Москвою й відокремлення від Риму. У Галичині є три “православні” єпископи: у Станіславові ПЕЛЬВЕЦЬКИЙ, у Дрогобичі МЕЛЬНИК, обидва у минулому уніяти, у Львові МАКАРІЙ, вроджений православний, як кажуть, побожний і чесний чоловік, поблажливий у відношенні до тих, які не хочуть відступництва й переходу в схизму…
Наш отець ієромонах Рафаїл Хомин був убитий восени 1944 р. — велика втрата для нас, т[ак] я[ак] у релігійному малярстві він мав душу артиста у найвищому степені. Навіть у самому важкому становищі він говорив і робив те, що слід було, не забуваючи обов’язків своєї совісти й інтересів Церкви. Радянська влада почала у 1945 році таку ж політику у відношенні до нашої Церкви, яка відповідала режиму царизму часів Катерини ІІ, Миколи І, Олександра ІІ, тобто насильно ліквідувати унію греко-католиків із Римом та підчинити їх московському патріярхові. Сумні результати цієї акції влади представить монах Йосиф Святому Престолу (це речення в перекладі було підкреслене — І. М.).
Якщо правдою є, як видається, що радянська влада не хоче продовжувати цю акцію насильного навернення в “православ’я” — вони залишають продовження цієї справи новій “православній” ієрархії бувшої Галичини. Серед 3-ох нових православних єпископів цього краю (ПЕЛЬВЕЦЬКИЙ у Станіславові, МЕЛЬНИК у Дрогобичі, МАКАРІЙ у Львові, останнього /народжений в Україні як православний/ можна розглядати як найменш з’єднуючого до Церкви, тобто це чоловік побожний і поблажливий по відношенню до тих, совість яких їм не позволяє на відступництво). Насильне навернення у “православ’я Москви”, яке чиниться радянською владою, стосувалося виключно греко-католицького клиру.
Де-не-де притягали також до православ’я дияконів, але якщо “православні єпископи” почнуть ними розпоряджатися згідно з саном, представляти інших кандидатів, то можна опасатися, що велика їх кількість перейде в “православ’я”. Накінець, комуністи (члени комуністичної партії) не ведуть антирелігійної боротьби, як партія й атеїзм, — головний пункт їхньої програми, як вже наповнених життям, відсунутий на другий план. На сьогоднішній день атеїстична пропаганда являється справою індивідуальних атеїстів, які не мають впливу на населення.
Населення радянської Росії й радянської України байдуже ставиться до релігійного життя або ж зовсім неосвічене /навіть ті, які у своїх серцях мають релігійні потяги — атавістичні/. У Західній Україні /колишній Галичині/ не дивлячись на те, що у школах всіх рівнів не викладають Закон Божий, і незважаючи на те, що в діяльності парафій є багато перешкод, щоби не сказати, що вони зовсім розвалені відступництвом більшої частини священиків, попри все, молодь нашої країни у своїй переважній більшості в глибині душі залишається релігійною та чинить спротив антирелігійній пропаганді там, де вона існує, але нормальна культура страждає й дикість звичаїв поступово захоплює молоде покоління наших сіл, незважаючи на те, що інтелектуальний рівень початкових шкіл при радах, порівняно з тим, якими вони були раніше, значно вищий.
Початкова школа (можливо, є виключення) не проповідує в активній формі антирелігійності серед дітей наших сіл, у середніх школах й університетах наші ученики, у більшості випадків, не піддаються, щоб їх використовували для антирелігійної пропаганди. Вони працюють над отриманням необхідних знань і над забезпеченням себе в достатній кількості насущним хлібом і засобами для життя. Це заповнює їх час, і їхнє ставлення до релігії часто є дуже добрим. Я вважаю, що можна сказати, що мораль майже всієї молоді, за невеликим винятком, має релігійні тенденції — у одних через переконання, у других, можливо, просто як реакція на труднощі реального життя та як опозиція до правлячих сфер…
Із французької російською переклала Переводчица 3 отдела 1 УПР МГБ/УССР мл[адший] лейтенант /Шохор/
” ” січня 1947 г. м. Київ
Далі кругла печатка з написом: “Министерство Государственной Безопасности УССР. Для справок № 43”
Опісля рукою дописано: Подлинник документа хранится в 1-м Управлении МГБ УССР. Зам[еститель] Нач[альника] отдела /нерозбірливо/ капитан /нерозбірливий канцелярський підпис/
Від імени ув’язнених єпископів о. Климентій керував греко-католицькою Церквою до 5-го червня 1947 року, до часу арешту. Опісля керівництво Церквою перебрав редемпторист о. Йосиф де Вохт, якого змусили залишити територію СРСР 16-го грудня 1948 року. Архимандрита Климентія було арештовано в його келії під час молитви. Управлінням МДБ у Львівській області прийняло постанову про його арешт ще 30-го травня 1947 року. Підставою арешту для начальника управління, генерал-лейтенанта Олександра Вороніна (1908–1990), стала одержана від майора Божка інформація про “ворожу радянському ладові” як організаційну, так і безпосередню діяльність Архимандрита Климентія у період до 1941 року, під час німецької окупації Галичини, та після 1944 року.
“Шептицький Клемент, — писав у постанові майор МГБ Божко, — був впливовою особою у формуванні націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади”. Цей же майор Божко й арештував о. Климентія на підставі ордера Львівського управління МДБ. Він же проводив ретельний обшук у келії, результатом чого стало “виявлення” антирадянської літератури та двох плакатів ОУН із зображенням у центрі національного тризуба та підписом “Слава Україні! Героям слава!”, захованих у дивані спальні.
Ордер на арешт архимандрита Климентія Шептицького
Архимандрит Шептицький ніколи не спав на дивані, а на дерев’яному ліжку, яке мало невеликі розміри, адже аскет спав сидячи. Опис особистого майна, яке було вилучене під час арешту, складений 5-го липня 1947 р., містив 7 пунктів: свідоцтво про народження, паспорт, антирадянська література: брошури, вирізки з газет, два згадані вже плакати та гроші у сумі 4436 крб. Наступного дня працівники МДБ провели ще один обшук, після якого було додатково конфісковано періодику вагою 6 кг, бібліотеку Свято-Успенської Унівської Лаври, яка налічувала 3000 томів, та меблі.
Оскільки в бібліотеці було знайдено антирадянську літературу, то з метою її використання проти о. Климентія під час слідства його ж визнано власником бібліотеки. Основним звинуваченням було оскарження щодо друку “ідейно ворожої” літератури, яку, як стверджувало слідство, найбільш наочно відображали цитати “Пам’ятки з Унева”, виданої 1937 року. У “Пам’ятці” зазначалося, що “важкі часи переживає нині наш народ, а ще важчі часи стоять попереду нас… Кровожерлива більшовицька Москва надумала й розпочала знищувати Церкву та ім’я Бога на всій земній кулі…”.
Іншим звинуваченням були зв’язки з керівниками підпільних структур ОУН та УПА. Зокрема слідство взяло також факт, коли у 1945 р. НКВС намагалося використати о. Климентія під час спроби налагодити переговори між УПА й радянською владою
Офіцерами НКВС було також зібрано докази про надану ченцями Студійського Уставу допомогу пораненим воякам УПА, переховування їх в Унівській Лаврі та навіть про систематичні Богослужіння за полеглих у боротьбі за незалежну Україну.
Засуджений у 1948 р. Архимандрит Климентій Шептицький був висланий відбувати тюремний вирок у “Владімірскій Централ”, в’язницю у Владімірі Над Клязьмою. Тут у 1951 р. обірвалося його життя.
4 грудня у Львівському оперному театрі відбудуться 2 концерти присвячені історії Гаррі Поттера від симфонічного оркестру LUMOS Orchestra та хору “Євшан” – повідомила керівниця оркестру Діана Коваль. Вже 5-й рік ці колективи радують львів’ян запрошенням на казкове тематичне шоу про Хлопчика що вижив, де можна почути музику Джона Вільямса, Патріка Дойла, Ніколаса Гупера та Александра Деспла і повністю зануритись у атмосферу магії та чарів Гоґвортсу.
На події глядачам пропонують:
– послухати улюблену музику з усіх восьми фільмів про Гаррі Поттера та з “Фантастичних звірів” у високопрофесійному виконанні симфонічного оркестру та хору з кращих музикантів Львова;
– завітати на дійство тематично оформлене декораціями, костюмами музикантів, відеорядом з фільмів;
– взяти участь у інтерактиві на самому концерті: позмагатись за Кубок Гоґвортсу та у квідич, отримати пам’ятні подарунки від оркестрантів та уніклаьні чарівні палички від львівського майстри чарівних паличок!
LUMOS Orchestra та камерний хор “Євшан” – єдиний в Україні гік-оркестр відомий тематичними шоу-концертами власної розробки: “Володар Перснів”, “Гаррі Поттер”, “Гра Престолів” та фантастичною колаборацією з композитором музики до ігор “Герої Меча та Магії – Полом Ентоні Ромеро. Музиканти оркестру – фанати своєї справи та справжні ґіки, отож розуміються не лише на музиці власних концертів, але й на її змістовному наповненні та першоджерелах. Кожен проект колективу – завжди більше, ніж просто концерт. Це сюжетне видовище, поєднане тематичними історіями; інтерактивною взаємодією з слухачами, що завжди збирають повні зали шанувальників та залишають по собі неймовірні емоції та враження.
Диригент концерту — Роман Кресленко
Художній керівник оркестру — Діана Коваль
Художній керівник хору — Ірина Кресленко
Якщо Вам бажається чогось більшого, ніж концерт симфонічної музики; чогось кращого, ніж похід у театр; чогось незабутнього, частиною чого Ви зможете стати – завітайте на концерт-історію “Гаррі Поттер” 4-го грудня у Оперний театр. Змагайтеся за Кубок Гоґвортсу, підтримуйте свій гуртожиток або просто насолоджуйтесь музикою та атмосферою – магічна історія, безперечно, зачарує всіх і кожного!
Пакуйте валізи та не забувайте гарний настрій і ваші чарівні палички!
Львовознавець Ілько Лемко випустив музичний телефільм «Легенди старого Львова 2023». У відео автор розповідає цікаві легенди про місто. Відеоряд з панорамами та краєвидами Львова розбавляється музичними вставками, де звучить класична музика та авторські композиції Ілька Лемка. Про це пише ZAXID.NET
«20 років тому телепрограма “Легенди старого Львова” на ТРК “Люкс” мого авторства отримала національну премію “Телетріумф” як найкраща в Україні регіональна телепрограма. Нині зі своєю творчою групою вирішив зробити музичний телефільм “Легенди старого Львова 2023″», – пояснив свій задум Ілько Лемко.
У фільмі Ілько Лемко цитує давні документи перших дослідників історії міста, розповідає трагічні історії кохання, вироки давніх судів, легенду про Юрія Кульчицького, який привіз до Львова каву, про вино, яке лилося водостічними трубами будинку під час весілля багатіїв. Адам Сенявський наказав лити вино з даху свого будинку на площі Ринок, 9, коли видавав заміж свою дочку.
«Великий коронний гетьман Адам Сенявський, який не відзначився ані успішними походами, ані гучними військовими перемогами, увійшов в історію лише одним креативним івентом. Такої пихи Львів ще не знав. З третього поверху з трьох дощових ринв впродовж цілої години на львівську бруківку лилося дороге угорське вино. Львів’яни спочатку зніяковіли, але потім прибігли – хтось з діжками, хтось з мидницями чи каструлями, хтось підставляв капелюха або лягав із роззявленим ротом під ринви», – розповідає у фільмі бувальщину львовознавець.
У фільмі лунає багато музичних творів. Це класична музика у виконанні самого Ілька Лемка на роялі та його соло на електрогітарі. Йому акомпонують віолончеліст та флейтист, а також Володимир Михалик (Джубокс), його колега з легендарного гурту «Супер Вуйки» (львівський рок-гурт 1970-х рр., пов’язаний з рухом хіпі). Знімав і зрежисував телефільм оператор 24 каналу Віталій Дорош.
0. Почаївський монастир, Я.Я. Бургіньйон, 90-і рр. ХVІІІ ст.
Успенська Почаївська лавра протягом століть привертала увагу не лише віруючих, але й численних науковців, письменників, художників. Їх приваблювала довершеність монастирської архітектури та специфічне місце розташування обителі на Преславній Горі Почаївській. Першим українським науковцем, якого покликала до себе Почаївська обитель, став визначний громадський діяч, історик та літератор Микола Іванович Костомаров.
Микола Костомаров, Микола Ґе, 1878 р
В 1844–1845 роках він перебував на Волині, де працював вчителем історії у Рівненській чоловічій гімназії (тепер це приміщення Рівненського обласного краєзнавчого музею). Потягом лише одного навчального року йому вдалось відвідати відомі історичні місцевості, познайомитись з різноманітними пам’ятками, що збереглись на Волині. Ці поїздки Костомаров називав «пілігримства». Про своє перебування в Лаврі історик згадував, як в своєму епістолярії, так і власних спогадах [1]. Частина мемуарів Костомарова, де йшлося про відвідини Почаївської лаври, була надрукована в 1884 р., за рік до його смерті [4]. До кінця своїх днів Костомаров не забував про свій візит до найбільшої волинської обителі, яка сильно вразила відчуття науковця і християнина та в подальшому змушувала його неодноразово повертатися у спогадах до тих Великодніх днів 1845 р., що він провів на славнозвісному «Волинському Афоні».
Костомаров Н. Из прожитых на Волыни дней. Киевская старина, 1884. Кн. 2, с. 325
Подорож до Почаївської лаври стала особливим моментом, пам’ять про який дослідник зберігав усе своє життя. Завдячуючи М. Костомарову сучасні історики мають можливість аналізувати діяльність обителі, яка лише чотирнадцять років перед тим змінила юрисдикційну належність, здобула офіційний статус православної Лаври. Його спогади вказують і на ті усталені традиції, які залишились в монастирі, після довготривалого перебування обителі в складі Унійної Церкви (1712–1831). Проживаючи на Волині «старший вчитель історичних наук» Рівненської чоловічої гімназії Микола Костомаров, безперечно, вирізнявся серед інших колег. В одному з листів він відзначав цю деталь власної біографії та вказував про своє зацікавлення Почаївською лаврою: «Тільки мене не зовсім щось люблять, називають мене диваком за те, що я не слухаю їхніх музичних вечорів, а часто приводжу лірників співати мені про почаївську битву з турками» [3, с. 52–53].
Рівненська чоловіча гімназія у 1872 р.
Велику кількість народних пісень Костомаров почув від своїх учнів та записав їх. «Я наказав усім учням перевезти мені пісні та багато отримую від них» – вказує він у цьому ж листі [3, с. 53]. «Ці пісні, – наголошує Володимир Міяковський, – що зібрані були в Рівному, Костомарову пощастило видати лише року 1859, в Саратові… Вони з’явились друком в… «Малоросійському літературному збірнику» Данила Мордовця [3, с. 33]. В. Міяковський виділив дві пісні, які так чи інакше виявлялися пов’язаними з Почаївською Лаврою. Це «Битва під Почаєвом» та «Ще про битву під Почаєвом» [3, с. 34]. Микола Костомаров, в свою чергу, також акцентував увагу на пісенні сюжети про напад татар та турків на Почаївську обитель, що стався 1675 року. «У мене їх чотири, три доставлені, четверту списав сам і наводжу тут: «Над Почаєвим темная хмара Сила татарськая, бусурманьская На Почаєв наступала. Ой обточила, і обішила; Хотіла б Почаів завоєвати; Матко чудовно почаєвська! Ходи нас рятувати! Отець Залізо з келіі вийшов Сліз[ь]мі ся обливає. Ой рятуй, рятуй, Божая Мати, Монастир загибає…» [3, с. 60]. «До інших пісень, – наголошує В. Міяковський, – Костомаров додає, як коментар, записи народніх легенд, що йому довелось чути під час своїх подорожів по Волині, (напр.: Потоцький і Почаївська божа мати» [3, с. 34].
Лист М. Костомарова до К.М. Сементовського. Україна. Кн. 3. Київ, 1925. с. 42
Збір фольклорного матеріалу про Почаївську лавру став своєрідною підготовкою до майбутньої подорожі до неї. Маючи певне уявлення про монастир, сформоване, завдяки аналізу зібраних вченим пісенних джерел, Костомаров прибувши до Почаївської обителі намагався осмислити її велич та познайомитьсь з іншими джерелами, що знаходились на Почаївській горі. Перебуваючи у квітні 1844 року в Почаївському монастирі, він залишив чимало цікавих спостережень про тогочасну Лавру, її насельників, прибулих прочан, особливості монастирського богослужіння. Наприклад, він відзначає: «Мені не дуже втішно було почути такий довго не чутний (хоч і не повний) спів і побачити блискуче православне богослужіння, небачене з часу приїзду на Волинь» [3, с. 57]. Однак особливе враження справило на Миколу Івановича велике Великоднє богослужіння, яке він спостерігав у головному храмі обителі. «У Заутрені на Світлу Неділю був хід із плащаницею із печерн. Церкви в головну: вперше я увійшов до неї при співі Христос Воскрес і вона була прекрасна понад очікування: за смаком вона набагато краща за всі старі київські церкви… Вся церква така велика, що просторіше я ще не бачив, і навіть світла; живопис гарний» [3, с. 57].
Собор Почаївської лаври (інтер’єр), Т. Шевченко, 1846 р.
Дослідник відзначає, що більшість ченців в Успенській обителі «була уродженцями великоросійських губерній» [1, с.124]. Під час урочистого обіду в чернечій трапезній після Великодньої Літургії Костомаров нарахував лише 18 осіб братії [4, с. 329]. «…Почаївський монастир користується великою повагою не лише в православних, а й у католиків та уніатів. Я бачив там, – зауважує історик, – безліч прибульців обох статей з Галичини, заговорював із ними і знайшов, що в них мова та говірка нічим не відрізняються від волинців» [1, с. 125]. Водночас М. Костомаров підкреслює: «Наспів у Почаївському монастирі здався мені відмінним від звичайного російського» [1, с. 123]. Проте ці доволі незвичні обставини скоро знайшли своє пояснення. У спілкуванні з лаврським архімандритом, вчений відвідувач дізнався, що на Волині «…ще свіжі уніатські та католицькі звичаї», тому в обителі «порушення прийнятих у православному чернецтві звичаїв і терпиться, і дозволяється» [1, с. 124].
Почаївська лавра, І. Агапі, гравюра Серикова, 1875 р.
Більш як столітній період перебування Почаївського монастиря в юрисдикційному підпорядкуванні Унійної Церкви не міг не залишити свій слід в житті вже православної обителі. Микола Іванович у своїй розповіді звертає увагу на численні ознаки попереднього василіанського життя Успенського монастиря, які він вважає за можливе частково ототожнювати з римо-католицизмом: «Церква Почаївська одна з найпросторіших, які я бачив у Росії, зберегла сильні сліди колишнього католицтва. За низеньким іконостасом, приробленим після приєднання до православ’я, виднівся високий католицький іконостас; по інший бік престолу, біля капітальної стіни, у багатьох місцях біля стовпів стояли вівтарики, вживані католиками і уніатами для тихої обідні і ніяк немислимі в православному храмі, оскільки вони звернені не на схід і сам престол примикався прямо до стіни, а замість образів були скульптурні речі; на хорах залишавсь ще великий орган, хоча зовсім без уживання» [1, с. 123–124].
Вид на околиці з тераси Почаївської лаври, Т. Шевченко, 1846 р.
Історик не оминає своєю увагою і численні монументальні споруди, що знаходились поблизу Почаївської лаври, вже на території сусідньої Австрійської імперії. Він не відмовив собі у задоволенні оглянути далеку перспективу, що відкривалася з висоти Преславної Гори Почаївської. «З монастирської тераси, – пригадує М. Костомаров, – відкривається мальовничий вид на Підкамінь з католицьким монастирем і на розсіяні там і сям села з руїнами замків у межах Галичини» [4, с. 331]. Звичайно як історик він не міг не поцікавитись джерельним надбанням обителі. Особливе враження на М. Костомарова справила величезна книгозбірня Почаївського монастиря: «Я оглянув монастирську бібліотеку, яка виявилася дуже багатою на стародруковані руські книги благочестивого змісту, але я не мав часу ознайомитися з ними» [1, с. 124]. Дослідник звернув увагу на «…одну стародруковану глаголитського письма в малому четверку…» книгу, яку він не зміг ідентифікувати [4, с. 330].
Та братня та доброзичлива атмосфера, яку відчув простий вчитель під час перебування в Почаївській лаврі, була створена завдяки монастирській братії і, в першу чергу, наміснику славної обителі. «Я перебував два дні у Почаєві надзвичайно приємно. Ченці нас прийняли добряче. Намісник малорос з-під Канева, говорить малоросійською і сипле анекдотами: людина премила і водночас уособлення добродушності», – згадував історик у листі до Сементовського [3, с. 57].
Почаївська лавра, поч. ХХ ст.
Час роботи в Рівненській гімназії Микола Костомаров активно використовував для ознайомлення з історичними та культурними об’єктами Волинської губернії. З багатьма пам’ятками він познайомив своїх колег з числа істориків та літераторів, які доволі мало знали про землі, що порівняно нещодавно стали складовою Російської імперії. Найбільший православний монастир Правобережної України цілком природньо викликав величезний інтерес у науковців, заохочуючи їх до нових досліджень та творчих звершень. Саме до Почаївської лаври, серед усіх відвідуваних Костомаровим історичних об’єктів, приїздили в майбутньому його друзі-колеги, залишаючи власні доробки про неї.
Автопортрет Т. Шевченко, 1845 р.
У жовтні 1846 р. київська Археографічна комісія доручила відвідати монастир співробітнику «тимчасової Комісії для розбору давніх актів вільному Художнику Шевченку» [10, арк. 1]. Одним з поставлених перед ним завдань було наступне: «Вирушайте в Почаївську Лавру і там зніміть: а) загальний зовнішній вигляд Лаври, б) внутрішній вид храму та в) вид на околицю з тераси» [7, с. 51]. Всі три завдання, що мав виконати Тарас Шевченко, стосувалось саме тих монастирських об’єктів, які за рік перед тим бачив та ділився інформацією про них М. Костомаров. І хоча Микола Костомаров не проводив окремого історичного дослідження про діяльність Почаївського монастиря, його переказ про минуле цієї обителі, що містився в листі до Олександра Сементовського, можна вважати одним із перших фахових викладів її історії. У майбутньому ця оповідь могла спонукати члена-кореспондента Московського археологічного товариства О. Сементовського до створення власного дослідження, присвяченого Успенській Почаївській лаврі. Олександр Сементовський також усім серцем прикипів до величних споруд та затишних покоїв Почаївської лаври. Під час перебування в святій обителі він зібрав рукописні, друковані та усні джерела, що стали основою для створення серйозної роботи з історії монастиря [6].
Збірник в пам’ять першого російського статистичного з’їзду 1870 року. Петербург, 1872 р.
В подальшому й М. Костомаров, й О. Сементовський неодноразово з приємністю згадували про своє перебування в гостинних монастирських стінах. Дослідження О. Сементовського завершували такі рядки: «Православний мандрівник почувається тут якось легко, звільненим від скорбот, що засмучували душу, і печалів; так принаймні було з нами…спогад про хвилини, проведені в мирній обителі Почаївській, серед христолюбивої братії її, вливає цілющий бальзам у мою душу і освітлює благодаті весь, пройдений вже мною шлях життя» [6, с. 45]. Під цими влучними словами, напевно, зміг би підписатися й Микола Костомаров, який свого часу зумів зародити в душі свого колеги великий інтерес до волинської святині.
Перший відомий нарис історії Почаївської обителі, який здійснили її православні насельники датується 1841 р. «Опис Почаївської Успенської Лаври» створено через десять років після повернення монастиря у підпорядкування Православної Церкви [10, арк. 3]. Він призначався для розміщення у книзі «Історія Російської Ієрархії». Головним джерелом його написання стало видання під назвою «Гора Почаївська», яке побачило світ у василіанський період діяльності Почаївського монастиря. У своєму описі Костомаров також згадує про це джерело. Крім того, він міг використати і монастирську працю 1841 р., адже вчений так само, як і автор «Опису Почаївської Успенської Лаври», датою зміни юрисдикційної належності Почаївської обителі у ХVІІІ ст. називає 1713 р., хоча в дійсності це сталося на рік раніше.
Гора Почаївська. Почаїв, 1742 р.
«Пілігримство» М. Костомарова до Успенської Почаївської лаври, весною 1845 р., сприймалося ним не лише як відвідання відомого чернечого осередка, але викликало й значний суто історичний інтерес. Свої християнські потреби Микола Іванович, без сумніву, задовольнив. Що стосується наукової зацікавленості, то, знаходячись у монастирі, він лише переглянув ті рукописні та друковані джерела, які йому вдалося знайти в місцевій бібліотеці. Проте науковець, за його власними словами, не став їх ретельно вивчати з огляду на відсутність часу. Крім того, у цей час наукові інтереси Костомарова були спрямованні, головним чином, на добу Богдана Хмельницького. Шкода, що історик тоді не мав можливість оглянути монастирський архів, де могли бути документи, що пов’язували обитель з подіями Берестецької битви 1651 р. [8, c. 182].
Документи доби Хмельниччини, пов’язаний з історією Почевскої обителі
Спостереження вченого про перебування в Почаївській лаврі відображені у його спогадах та листуванні. Вони дають змогу дослідникам зрозуміти деякі внутрішні процеси, що відбувалися в той час в самій обителі, а також дозволяють оцінити конфесійну політику російського уряду, яка проводилася на нещодавно приєднаній території. Тому вони і досі залишаються цінним джерелом, яке допомагає осягнути життя та діяльність найбільшого волинського чернечого осередку на чотирнадцятому році його перебування в юрисдикції Православної Церкви московської патріархії.
Рівненська епістолярна спадщина Костомарова викликає великий інтерес та зацікавлення у істориків. Вона неодноразово ставала предметом серйозного наукового аналізу [9]. Із численних спогадів вченого дослідники найчастіше послуговуються автобіографією [5]. Про цінність таких джерел авторитетно стверджує один із відомих біографів Миколи Івановича – Юрій Пінчук: «Мемуаристика М. Костомарова (як, до речі, і його епістолярна спадщина) – актуальна проблема (тема) для наукового пошуку» [2, с. 186].
Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. Київ, 1992. 232 с.
Спогади та листування Миколи Костомарова про перебування в Почаївському монастирі, відображають життя обителі після входження Волині до складу росії, дають змогу зрозуміти конфесійну атмосферу на новоприєднаних імперських теренах. Вони є своєрідними джерелами, що допоможуть починаючим науковцям усвідомити багатогранність праці історика, яка ґрунтується на документальному різноманітті досліджуваної ним епохи. Продовження пошуку та опрацювання нових матеріалів, що стосуються біографії Миколи Костомарова ще більш повно розкриє науковий потенціал цієї особистості, доповнить його досягнення на ниві історіографії.
Лист М. Костомарова до до К.М. Сементовського
Та частина біографії науковця, що пов’язана з Волинською землею, поза сумнівом, потребує ще більш глибокого осмислення і продовження дослідження. Так само, як і особлива увага вченого до Преславної Гори Почаївської.
Мемуарна спадщина М.І. Костомарова. Пінчук Ю. Вибрані студії з костомаровознавства. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2012. С. 178–186.
Міяковський В. Костомаров у Рівному. Україна: Науковий Двохмісячник Українознавства / Під ред. акад. Михайла Грушевського. Кн. 3. Київ, 1925. С. 28–66.
Костомаров Н. Из прожитых на Волыни дней. Киевская старина, 1884. Кн. 2. С. 325–332.
Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. Київ, 1992. 232 с.
Почаевская Лавра. Сборник в память первого русского статистического съезда 1870 года. Составлен А.М. Сементовским. Санкт Петербург, 1872. С. 1–45.
Сергієнко Г.Я. Діяльність Т.Г. Шевченка у Київській археографічній комісії (1845–1847 рр.). Український історичний журнал, 1991. № 3. С. 43–54.
Универсал Иеремии Корыбута Вишневецкого, выданный игумену Иоану Железо 20 июня 1651 года на охранение Почевского монастыря. Материалы по Истории Почаевской Лавры изданные Василием Левицким. Почаев, 1912.184 с.
Шевчук С.І. Листи М. Костомарова до братів Сементовських – джерело для вивчення народного трактування Берестецької битви. Берестецька битва в історії України. Рівне, 1992. С. 30–32.
Державний архів Тернопільської області (ДАТО). Ф. 258. Оп. 3. Спр. 90. Описання Почаївської Успенської лаври в книзі «Історія Російської ієрархії» і листування з цього питання. 28 січня 1841 р. 30 січня 1842 р.
ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 1312. 3 арк. Розпрядження Волинської Духовної консисторії про дозвіл художнику Шевченку на малювання видів Лаври та її околиць. 30 листопада 1846 р. 2 грудня 1846 р.
Сьогодні, 1 грудня 2023 року, о 19.00 Академічний симфонічний оркестр представить програму, що за кілька днів прозвучить і у Берлінській філармонії. Диригуватиме улюбленець публіки, американський диригент українського походження Теодор Кухар.
Серед розмаїття творів слухачам пропонуватиметься музика Євгена Станковича, одного із найвідоміших нині живих українських авторів. Він буде представлений у програмі оркестровою сюїтою «Ніч перед Різдвом». Вона належить до кращих зразків новітнього українського балету. Композитор занурює в таємничо-святкову містерію колядок й осяйної зимової казки.
Концерт для скрипки з оркестром Яна Сібеліуса виконає відома українська солістка — Богдана Півненко. Як відомо, Півненко активно пропагує новітню українську музику в Україні та закордоном, зокрема в таких залах як, Berliner Philharmonie, Weill Hall Carnegie Hall, Palau de la Musica Catalana та інших. Цього разу вона зіграє музику, сповнену світлих почуттів, піднесеного й трепетного поривання, що втаємничить слухача у всесвіт глибоких особистісних переживань ліричного героя.
Особливим твором у програмі стане шедевр класичної музики, знаменита П’ята симфонія Людвіга ван Бетховена. Слухаючи її, можна уявити, як, перемагаючи злий фатум, герой тріумфує й підіймається над розбурханим океаном людських почуттів та житейських негараздів. Так світло перемагає тьму, даруючи нам впевненість у майбутньому.
Міжнародний фотопроєкт "Історії в речах. Втечі та прибуття"
Від першого до останнього дня життя людину оточують речі. Одні з них пов’язані з дитинством, інші – з дорослим життям. Найбуденніші речі, навіть ті, що наповнюють домашній побут, можуть приносити радість, викликати приємні спогади або можуть бути пов’язані з родинними легендами далеких предків… Речі, які нас оточують, є частиною нас самих, це важлива частина нашого світу. Але хіба ми на цьому акцентуємо свою увагу? Ми цінуємо те, що приходимо до СВОГО дому, п’ємо чай зі СВОГО улюбленого горнятка, спимо у СВОЄМУ ліжку?… Не цінуємо, не зауважуємо, не дякуємо… до того моменту, поки не втрачаємо…
Міжнародний фотопроєкт “Історії в речах. Втечі та прибуття”
Усвідомлення того, що навіть буденні речі є надзвичайно важливими, прийшло до українців 24 лютого 2022 р., коли мільйони жінок з дітьми змушені були покинути свої домівки. І в той момент, коли людина повинна залишити ВСЕ і кинутися у невідоме, вона намагається взяти з собою те найцінніше, що допоможе витримати розлуку, даватиме сили жити далі.
Драматичні історії жінок, які через агресію росії проти України були змушені виїхати з рідних міст, лягли в основу міжнародного проєкту «Історії в речах. Втечі та прибуття». В рамках цього проєкту у Львові представлено фотовиставку, що з 29 листопада до 22 грудня 2023 р. експонуватиметься в Гарнізонному храмі св. Апостолів Петра і Павла.
Світлана Кравченко (Бахмут-Львів) – одна з героїнь виставки
Кожен експонат виставки включає коротку розповідь героїні і фотографії тих речей, які вона взяла з собою, покидаючи домівку. Предмети є доволі різноманітними – листи, гітара, фотоапарат, ложки, фотографії, дитячі іграшки, Молитовник, Коран, прапор, вишивка, ключі (що вже ніколи не відчинять рідний дім, від якого залишися лише руїни)… Ці речі носять безліч сенсів та допомагають героїням зберегти спогади про рідні місця; вони стали не тільки матеріальними супутниками, але й своєрідним поясненням понять «дім», «безпека», «втрата», «зміни».
Історії та фото всіх сорока учасниць будуть опубліковані в каталозі проєкту, а також будуть представлені на виставках в Аугсбурзі (Німеччина) та Чернівцях.
Міжнародний фотопроєкт “Історії в речах. Втечі та прибуття”
Проєкт створено за підтримки Deutsch-Ukrainischer Dialog e.V., Auswärtiges Amt, Civil Society Cooperation, Kunstsammiungen museen ausburg, Ukrainisch-Deutshe Kulturgeseltschaft «Gedankendach», Львівської національної академії мистецтв, ГО «Центр суспільних інновацій» та ін.
Менеджерка проєкту у Львові: Олеся Дацко, кураторка виставки у Львові: Аделіна Манагарова, дизайнер виставки Іван Попович.
Міжнародний фотопроєкт “Історії в речах. Втечі та прибуття”
Фотографи: Адріяна Довга, Марк Кьостер, Максим Козменко, Володимир Гуцул, Алла Бордянчук.Проєкт реалізується за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
Роксоляна МИСЬКО-ПАСІЧНИК
P.S. Війна залишає глибокі рани на тілі українського народу. І тільки любов’ю, співчуттям, взаєморозумінням і підтримкою ми зможемо поступово їх вилікувати. А поки що працюймо на Перемогу! Війна стосується всіх, Перемога залежить від кожного!
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
