13 лютого у Malevich Concert Arena відбудеться перший сольний концерт молодого українського поп гурту “AVERIN & CHURSANOV”. Початок виступу о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Артисти тільки почали свій творчий шлях, але вже отримали визнання у вигляді мільйонів переглядів і прослуховувань.
«Їх пісні регулярно потрапляють в тренди ютуба і в серця слухачів зі всієї країни. «Ніченька», «Відлюбилося», «Звичка», «Дівчина» – Ви точно чули і наспівували ці треки! Станьте першими, хто почує їхні пісні», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Український прапор у Львові. Фото Максима КОЗИЦЬКОГО.
На українському стязі – 1300 підписів дітей та 148 автографів військових із понад тридцяти бригад ЗСУ.
Встановлення рекорду України приурочили до Дня Соборності України, проголошення 105-ї річниці Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Зафіксували його представники Книги рекордів України.
Український прапор у Львові. Фото Максима КОЗИЦЬКОГО.
За словами в.о. голови Львівської обласної ради Юрія Холода, за пів року двадцятиметровий прапор України об’їхав 20 українських міст, відвідав позиції понад 30 бригад ЗСУ та зібрав тисячі підписів військових, капеланів, медиків, волонтерів, благодійників, громадських діячів, зірок шоубізнесу, освітян і школярів. У липні 2023-го унікальне знамено підняли на Говерлу, а згодом у Верховній Раді підпис на ньому поставив Головнокомандувач Збройних сил України, генерал Валерій Залужний.
Побажання на синьому полотні писали діти, публічні люди, волонтери, благодійники, освітяни та культурні діячі. Жовте ж полотно підписали українські військові, які перебувають на лінії фронту.
Прапор зберігатиметься у львівському Будинку офіцерів.
Турецька кава – це традиційний спосіб приготування кави, який виник на Близькому Сході. Вона відома своїм насиченим смаком і ароматом. Приготування турецької кави не вимагає особливих навичок, але є кілька секретів, які допоможуть вам приготувати ідеальний напій. Сьогодні, разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкажемо про них.
Складові:
Мелена кава: 2-3 чайні ложки на одну порцію.
Вода: 1 порція кави (близько 100-150 мл).
Цукор (за смаком).
Інструкція:
Першим кроком в приготуванні турецької кави є обрання якісної кави. Важливо використовувати свіжі помелені зерна, оскільки це додасть напою насиченості та аромату. Каву можна намолоти самостійно перед варінням.
Кава в турці
Вміст турки заповнюється водою в кількості однієї порції. До цієї води додається кава та цукор за смаком. Перед перемішуванням важливо ретельно перемішати каву з водою, щоб створити густу кавову суміш.
Тепер турку можна поставити на маленький вогонь. Важливо нагрівати її повільно і без переривань, регулюючи температуру. Не допускайте закипання, оскільки це може вплинути на смак напою.
Під час нагрівання ви помітите, як на поверхні кави утворюється пінка. З цією пінкою слід обходитися обережно і не змішувати її з основною кавовою сумішшю. Після того, як пінка підійметься до верхньої частини турки, варку слід припинити.
Турецьку каву подають у спеціальних маленьких чашках, які називаються “фінджанами”. Під час подачі важливо не розмішувати в чашці відкладену кавову гущу. Кава повинна мати красивий шар гущі на дні чашки, а поверхню можна прикрасити спеціями, такими як кориця чи кардамон.
Кава по-арабськи
Секрети для найкращого аромату:
Використовуйте якісну каву. Вибір якісних обсмажених зерен є основним секретом для досягнення багатого аромату.
Не допускайте закипання. Під час варіння важливо контролювати температуру, щоб не допустити закипання, яке може погіршити смак кави.
Додаткові поради:
Для приготування турецької кави краще використовувати каву середнього помолу.
Якщо ви любите міцну каву, ви можете збільшити кількість кави в рецепті.
Якщо ви любите солодку каву, ви можете додати більше цукру.
Сподіваємося, що ці поради допоможуть вам приготувати ідеальну турецьку каву.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької та Львівського палацу Мистецтв.
Олена Кульчицька народилася в містечку Бережанах на Тернопільщині у родині правника Лева Кульчицького. Мистецькі студії розпочала у Державній промисловій школі у Львові, продовжила у приватній студії С. Батовського-Качора та Р.Братковського (1902-1903) у Львові та у Віденській художньо-промисловій школі при цісарсько-королівському Австрійському музеї мистецтва й промисловості у Відні (1903–1907). У 1908 році захистила диплом педагога. 1909 року отримала посаду професора рисунків у ІІ Державному учительському семінарі в Перемишлі. У 1939р. преїхала до Львова, де оселилася у затишному помешканні поблизу собору Св. Юра на вулиці Міцкевича (тепер – вул. Листопадового Чину).
Олена Кульчицька. Фото Лева Кульчицького. 1890-ті рр.
Під час студій у Відні родина Кульчицьких мешкала у Косові, куди на літні вакації поверталася художниця, де і відкрила для себе багате народне мистецтво Гуцульщини, що стане фундаментальним підґрунтям творчих шукань. Тоді ж розпочинає і плідну працю в естампній графіці, а саме в офорті, створюючи перлини у цій графічній техніці. В українському мистецтві О. Кульчицька своєю графічною творчістю, як зауважують дослідники, здійснила те, що в Європі-цілі колективи мистців. У ранній період художниця захоплювалася сецесією, що визначило стилістику її емалей, творів ужиткового мистецтва, а також графіки.
Олена Кульчицька. Фото Лева Кульчицького. 1900-ті рр.
Творчо переосмисливши естетику модерну в контексті української традиції, вона стала одним із творців нового національного стилю. Її талант найповніше розвинувся у естампній та книжковій графіці, графіці малих форм (екслібрис, художня листівка), модерних формах декоративно-ужиткового мистецтва (емалі, килими, проекти ужиткових предметів), малярстві, в етнографічному документальному малюнку, що став засобом збереження та популяризації пам’яток національної культури.
Художниця була активною учасницею мистецького життя в Галичині. Її твори з великим успіхом експонувалися на виставках Гуртка діячів українського мистецтва, Асоціації незалежних українських мистців, а також у Києві, Харкові, Брюсселі, Празі, Гельсінкі, Парижі, Берліні, Римі, Чикаго.
Увесь свій творчий спадок (близько 6000 торів) О. Кульчицька 1957 року заповіла українському народові в особі Львівського музею українського мистецтва (нині – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Олена Кульчицька. Фото Романа Барана. 1955р. Коломия
21 квітня 1971р. у колишньому помешканні художниці відкрито музей, де у чотирьох залах експонується малярство, офорти, естампна і книжкова графіка, а також твори ужиткового мистецтва- емалі, килими, кераміка, вишивка та авторські меблі.
Неймовірно романтична програма «Як би не ти…» від півфіналіста “Голосу країни-12”! 15 лютого у Malevich Concert Arena виступить український співак Максим Бородін. Початок концерту о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
У супроводі музикантів Максим Бородін виконає найкращі пісні, які вже стали хітами – «Якби не ти», «Чайка», «Скажи мені», «Моя країна» та багато інших, а також декілька авторських версій відомих українських композицій.
«Я певен, що багато людей кохають, але бояться в цьому зізнатися, тому хочу нагадати про те, що поруч з коханими світ відчувається по-іншому», – відверто каже співак.
Організатори зазначають, що Максим Бородін вразить усіх своїм потужним голосом та здатністю донести найглибші почуття через музику.
«Кохання є найпрекраснішим почуттям, тож чудово проведений вечір з романтичними піснями ще раз нагадає усім про найтепліші почуття! Ваша кохана відчує себе особливою, коли для неї пролунає «Якби не ти – я б не вірив в любов», а неймовірна, романтична атмосфера на концерті Максима Бородіна подарує справжнє свято! Зробіть красивий подарунок своїм коханим до Дня закоханих!», – запрошують на подію організатори VINIL Concert agency. .
Апарат-автоген для різання металу, який використовували “ведмежатники” на початку ХХ століття. Nowości Illustrowane, 1911 рік
Як і сучасні хакери, грабіжники банків та викрадачі чужих заощаджень на початку XX століття пильно стежили за всіма новинками науки та техніки. Якщо теперішні зловмисники підбирають електронні ключі та засилають вірусні програми-відмички через Інтернет, то тогочасні “ведмежатники” теж користувалися не тільки грубою силою, розбиваючи металеву скриню кувалдою, але й застосовували витончені слюсарні інструменти й так званий “автоген” — апарат для різання металів.
“Великі винаходи та досягнення сучасної техніки наклали відбиток на всі сфери людської діяльності. У цьому плані немає винятків. Сьогодні навіть бандити та злодії використовують усі “технічні вдосконалення” у своєму “ремеслі”. Прогрес у всіх сферах! Зникли зграї розбійників з дрючками, що нападали на мандрівників поночі та в лісі, але тепер маємо (особливо в Королівстві Польському (тобто на території тодішньої Російської імперії, – авт.)) елегантних “джентльменів” які, озброєні найновішою зброєю, можуть швидко, безперебійно та якісно здійснювати пограбування серед білого дня та посеред міста!” – писала тогочасна газета Nowości Illustrowane.
Тодішні газетярі зауважили, що в злочинному світі виокремилася група вузькопрофільних спеціалістів, які йдуть “в ногу з часом” і використовують технічні винаходи, які дозволяють розбивати найнадійніші вогнетривкі каси, над виробництвом яких теж працюють із застосуванням передових технологій. “Йде справжня війна між виробниками касових апаратів та грабіжниками!” – писали тоді.
Найновіший апарат, який використовували злодії для розбиття вогнетривких кас, складався з кисневого балону та пристрою для утворення вуглекислого газу, обидва гази змішувалися в так званому “апараті Данилевського”, генеруючи на виході суміш з температурою до 2000° С. Струмінь такого розпеченого газу різав будь-який метал і дозволяв потрапляти всередину сейфа. Оскільки все причандалля доволі габаритне, його застосування потребувало попередньої підготовки, іноді громіздкі частини апарату залишалися у підвалі, а до сейфу досягали за допомогою довшої труби.
Приводом для розповіді про вдосконалення злодійського арсеналу стало пограбування у Львові офісу судноплавного агентства “Австро-Американа”, яке здійснювало вантажні та пасажирські перевезення за океан і було популярним серед перших галицьких емігрантів на Американський континент. Грабіжників, які прагнули добутися до грошей, зароблених на квитках на пароплав, не зупинило навіть те, що вони були сховані в одній із найнадійніших у той час залізних кас фабрики Вертгайма. Вирізавши отвір у бічній стінці та нутрощах сейфу, злодії поцупили 1 500 корон і векселі на 3 000 корон.
Розрізана “вертгаймерівка” — один із найнадійніших сейфів того часу. Nowości Illustrowane, 1911 рік
Зухвальців, які відкрили сейф, як бляшанку, так і не знайшли. Їх називали послідовниками Васінського — найвідомішого галицького грабіжника, який на той час уже перебував в ув’язнені, як і всі його підручні — Адамський, Гіттнер (на прізвисько Англік) та Готтвальд.
Злочинну зграю Васінського називали в тогочасній пресі “золотою бандою”. Об’єктами їхніх злочинів найчастіше були крамниці ювелірів та заможні банки.
Банда Васінського громила сейфи у Відні, Празі, Перемишлі, Львові та Граці. Злодії добувалися до найнадійніших сховків із готівкою та коштовностями. Їхня здобич за три роки оцінювалася сумою у понад 150 тисяч корон (близько 15 мільйонів гривень за нинішніми цінами!) готівкою та ще 240 тисяч корон – цінними паперами.
Усі скоєні бандою грабежі мали схожий почерк: вони йшли тільки туди, де були великі гроші, до приміщення проникали проламуючи отвір у стіні, підлозі чи стелі, а металеві скрині із цінностями відкривали одним і тим же спеціальним слюсарним інструментом та надміцними свердлами.
Після низки надзвичайно успішних грабунків верховоду банди почали називати королем “ведмежатників”. Австрійській поліції стало відомо, що він використовує прізвища Васінський, Васнєвський та Тутман і приїхав із тієї території Польщі, яка входила у той час до Російської імперії.
У лютому 1907 року злодійське щастя зрадило невловимого грабіжника у провінційному Станиславові (тепер – Івано-Франківськ). Він приїхав сюди разом із трьома спільниками з наміром добутися до розташованих в одній будівлі двох фінансових установ – філії Австро-Угорського банку та кантору місцевого міняйла Корнблюха. В касі обміну валюти тоді саме зберігалася кругла сума – 10 000 корон готівкою і 100 000 корон цінними паперами.
Щоб дістатися до сховків із грішми, грабіжники упродовж кількох днів непомітно проникали до підвального приміщення кам’яниці, завішували штори на віконечках, а тоді видовбували цеглу зі склепіння та пробивали отвір у підлозі банку. За цим заняттям одного вечора їх застали власники пивниці, які зберігали в ній яблука. Покинувши на місці злочину злодійське знаряддя (відмичку, корбове і центрифугове свердла та сталевий ніж для ламання бляхи), а також маленьку валізку та мішок на гроші, четверо сполоханих бандитів вибігли на вулицю та кинулися врозтіч.
Під час затримання “золотої банди” в Станиславові (Івано-Франківську) поліція вилучила інструменти, якими користувалися “ведмежатники”. Nowości Illustrowane, 1907 рік
Комісар місцевої поліції інспектор Войтасевич послав на розшуки злочинців усіх наявних агентів і цього разу їм поталанило. Верховоду банди знайшли у номері привокзального готелю “Бель Вю”. У затриманого виявили двадцять спеціальних свердел для сталі, що були сховані в панчосі, а також цілий комплект відмичок і дрібних інструментів для зламування кас. Окрім того, він мав при собі револьвер “Браунінг” на вісім куль. Згодом у потязі, який відправився до Львова, поліція затримала і його спільників.
Повідомляючи про затримання “золотої банди”, краківська газета Nowości llustrowane описувала злочинців як кремезних чоловіків, які вдягалися і поводилися дуже елегантно. Свердла, відмички та інші злодійські інструменти у них були “фірмовими”, американського виробництва, що свідчило про приналежність до еліти злочинного світу.
Король “ведмежатників” Едмунд Васінський. Nowości Illustrowane, 1909 рік
Ще одним знаменитим “ведмежатником” того часу був Вінцент Папара, про якого писала газета Kuryer Lwowski у 1915 році. Його запідозрили у причетності до пограбування ювеліра Кваснєвського, який мав крамницю на площі Галицькій у Львові. Співучасниця грабіжника винайняла помешкання, розташоване над ювелірною крамницею, після чого Папара пробив отвір у підлозі і вночі потрапив до сховку з коштовностями. Сейф вдалося відкрити без особливого шуму, здобиччю стали ювелірні вироби на суму понад 100 тисяч корон.
Вистежити і затримати зухвалого злодія вдалося на квартирі його коханки Анни Мануїл, яка мала помешкання на вулиці Виспянського (тепер — вулиця Вишенського). Це житло було вигідне тим, що дозволяло Папарі не з’являтися на жвавій вулиці Личаківській, виходячи “на діло” та зустрічі зі своїми спільниками через Знесіння.
“Вінценту Папарі 40 років, він елегантно одягнений і в своєму “фахові” ні в чому не поступається знаменитому Васінському. Його спеціальність – розбиття кас, за що він уже кілька разів перебував у в’язниці. Нещодавно він відбував 4-річне покарання за спробу проникнення до ювелірного майстра Робшица на вулиці Кароля Людвіка (тепер — проспект Свободи). Після того, як він залишив в’язницю, він не покинув свою професію. Від 1910 року здійснив численні крадіжки у провінціях, зокрема, брав участь у проникненні до офісу лікарняного фонду в Підлужжі і був там спійманий. Через деякий час йому вдалося втекти з тюрми кримінального суду в Кракові, зламавши грати. Перед війною він приїхав до Львова, де ховався під ім’ям Рачинського, і його партнери знали його під цим іменем. Зі спільниками він зустрічався в узгоджених місцях, не розкриваючи місця своєї квартири. Незважаючи на те, що він був таким обережним – злодій потрапив до рук поліції”, – писала про Віцентра Папару газета Kuryer Lwowski.
31 січня 2024 р. о 12 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) дітей та дорослих проведуть майстер-клас з декорування Стрітенської свічки.
“Проведе майстерку педагог Дитячої школи народних мистецтв, керівник гуртка фітодизайну Марта Лудчак.
Свято Стрітення Господнє за новим церковним календарем відзначають 02 лютого. У свято слід піти до храму, помолитися про сімейнтй добробут, зцілення хворих. У церкві на Стрітення відбувається святкова літургія.
До наших днів дійшла традиція освячення свічок у храмі на Стрітення. Перед початком літургії відбувається особливий “Чин благословення свічок” – над свічками читають молитву, їх окроплюють свяченою водою і роздають вірянам. Таку свічку потрібно зберігати вдома і запалювати під час молитви впродовж року.
Майстер-клас організовано у співпраці Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові та Дитячої школи народних мистецтв.
Захід безкоштовний, але у оскільки кількість місць обмежена, то реєстрація обов’язкова за тел. 0973844818.
Необхідні для майстерки матеріали можна принести з собою: свічка воскова, стрічки кольорові тонкі (+-50 см), папір кольоровий цупкий формат А4, ножиці, олівець простий. Але якщо їх у вас не буде, не хвилюйтеся ми обов’язково подбаємо про те, щоб ви мали з чим працювати та отримали задоволення від творчості – пишуть організатори у події.
У Львові відбудеться премʼєра вистави фентезі «Шерлок» у блискучій постановці всесвітньо відомого Дмитра Рачковського.
15 лютого у палаці залізничників «РОКС» відбудеться премʼєра вистави фентезі «Шерлок» у блискучій постановці всесвітньо відомого режисера Дмитра Рачковського.
Початок вистави від Сучасного українського театру о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
На глядачів чекає оригінальний сюжет, вражаючі декорації, ефектні костюми та прекрасна гра майстрів сцени Сергія Позднякова та Руслана Данильченка.
«Це буде захопливий детектив про великого вивідача Шерлока Холмса і його сусіда доктора Ватсона. Героям належить розкрити безліч злочинів та вивести на чисту воду не одного негідника. Це має побачити кожен», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Експозиція виставка робіт студентів графічного відділу УСПМ. Прага, 1930
З усього розмаїття форм діяльності Роберта Лісовського празького періоду найперше необхідно звернути увагу на посилення його національно-патріотичного і виховного вектора, виконання ним важливих громадських доручень.
Спершу його сім’я мешкала у Подєбрадах, недалеко Праги, по сусідству з родиною Леоніда Білецького, знаного літературознавця, та Надії Білецької, художниці. Їх старша донька, Катерина, невдовзі стала дружиною Олега Ольжича. «У Празі, в нашому залитому сонцем помешканні Мама працювала над своїми музичними композиціями, – згадувала донька Зоя. – Тато гаряче підтримував Маму в цьому. В мистецтві вони себе ідеально розуміли – Мама обожнювала його творчість, Тато – її музику» [8].
Роберт Лісовський. Обкладинка до книги. 1937
Мистецьке реноме Лісовського – віртуоза графіки з необароковою синтетичною основою, учня самого Г. Нарбута – майже блискавично спрацювало серед кіл українських видавців, лідерів національних громадських і навіть політичних об’єднань. Тут відбулося його зближення з Українською Військовою Організацією, а пізніше з Організацією Українських Націоналістів. Особисте знайомство з Євгеном Коновальцем позначилося на кількох нових працях мистця військової тематики. Так, на його замовлення Р. Лісовський створив проєкти одностроїв для Українського війська, а також розробив емблему УВО та ОУН з базовими елементами Меча і Тризуба. Відомими є екслібрис для видань Бібліотеки Організації Українських Націоналістів, а також значний масив обкладинок до націоналістичних видань (книг і журналів), які виходили у Празі наприкінці 1930-х – на початку 1940-х років.
Роберт Лісовський. Церква в Ясині. 1934. Акварель
2 грудня 1934 року Роберт Лісовський був обраний Командантом Союзу Українських Пластунів Емігрантів Чехословаччини. «Уродженець Запоріжжя став пластуном і дістав романтичне пластове ім’я ″Сизий Орел″, – писав про цю іпостась громадської активності мистця знаний пластовий діяч Ю. Старосольський. – Минули його юнацькі роки, але духом був надалі юнаком і знайшов у пластуванні сповнення юнацьких мрій і надій. Може козацькі традиції його рідного Запоріжжя потягнули Його в ряди Пласту» [9]. І справді, Український Пласт став органічною частиною життя Р. Лісовського, сконструював у ньому ще більш стійку до численних труднощів і перепон громадсько-інституційну постать, а теж й ідеолога Державності.
Роберт Лісовський. Дизайн упаковки для сигарет. Прага, 1930-і рр
Одним з документів, що засвідчили цю якість його характеру, стали тези звернення до української молоді 1936 року, серед яких були й наступні слова: «Українська Молодь мусить врешті усвідомити, що є дійсно будуччиною своєї Нації. Мусить зрозуміти, що саме вона має, і то може вже в найближчих днях, – перебрати на себе весь тягар преважних завдань: не тільки загоїти всі рани на національному організмі – по болючих минулих невдачах та часах ″руїни″, але й вивести свою Націю на шлях величі і могутности. / Але, якщо ми не позбудемося наших особистих старих національних хиб та недостач, то і майбутнє не буде нічим різнитися від сумного минулого та ще може сумнішого сьогодня. / Тільки ґрунтовне перевиховання нас всіх може бути запорукою, що виконаємо як слід наші завдання, хотя й би були не знати які трудні та важкі» [10].
Роберт Лісовський, Євген Онацький та співорганізатори на тлі експозиції виставки української графіки у Римі. 1938
Пластова тематика розкрилася в численних творах Роберта Лісовського – варіативності емблематичних форм, графічних віньєток до різних книжкових і журнальних видань. Але вона стала лише частиною широкого поля творчої та громадської активності мистця. Празький період був значимим за еквівалентом мистецьких ідей, позначившись значними професійними успіхами, найбільше у жанрі оформлення книг. До числа етапних у його поступі належать малюнки обкладинок до книг «Волинь. Роман-хроніка» Уласа Самчука, «Вересень» Івана Ірлявського, «Вежі» Олега Ольжича, «Під чужими зорями» Богдана Кравціва, «Емаль» Миколи Чирського, графічні паспорти до часописів «Український Тиждень», «Пластові Вісти», шрифтові роботи до збірників, каталогів виставок тощо. Як художник, консультант або автор невеликих текстів Лісовський співпрацював з редакціями часописів «Самостійна Думка», «Книголюб», «Говерля», а найдовше (включно з роками Другої світової війни) з місячником культури «Пробоєм», для якого оформив чимало видань спеціальної бібліотеки книг.
Роберт Лісовський. Обкладинка книги. Прага, 1941
Крім цього пріоритетного напрямку своїх творчих зусиль Роберт Лісовський реалізував деякі замовлення від окремих чехословацьких інституцій.
Це, зокрема, велика кольорова афіша з рекламою фільму за участі популярного коміка Власта Бур’яна (Vlasta Burian) та проєкти графічного оформлення упаковок сигарет «Sport», «Egypt» і «Memfis». Особливо дорожив художник, що вдалося йому в цей же період створити проєкт надгробного пам’ятника на збірній могилі Українських Січових Стрільців – вояків УГА в місті Йозефові, а також надгробного пам’ятника на могилі голови команданта Української Військової Організації, голови Проводу українських націоналістів, полковника Євгена Коновальця у м. Роттердамі. Обидві проєкти були реалізовані. Поза тим він полюбив практикувати в натурному рисуванні, здійснюючи мандрівки на Закарпаття або ж замальовуючи види вуличок самої Праги.
Роберт Лісовський. Анкона. 1949. Туш, акварель
Формат діяльності Роберта Лісовського у 1930-х – на початку 1940-х років включав ще одну важливу іпостась – педагогічну. В Українській студії пластичного мистецтва (клас графіки) він мав велику кількість учнів – як українців, так і чехів, словаків, поляків, німців, – деякі з яких згодом стали відомими творчими індивідуальностями. Серед них, зокрема, були Владислав Вацулка (Vladislav Vaculka), у 1940-1970-х роках – один з чільних представників чеського мистецтва, Галя Мазуренко – графік, живописець, педагог, поетка, авторка вдячних споминів про роки навчання в іменитого професора. Вважав його своїм учителем і Михайло Сорока – згодом відомий діяч ОУН, активний на той час пластун, студент архітектурного факультету Празького Університету.
Роберт Лісовський. Дерева. 1950-і рр. Туш, акварель
Хист Лісовського-педагога потребує спеціального наукового дослідження, так же ж, які його організаційні (кураторські) здібності. 1933 року він став одним з комісарів масштабної виставки сучасної української графіки у Берліні, а 1938 року разом з Євгеном Онацьким реалізували резонансну серед мистецьких кіл Італії виставку сучасної української графіки у Римі. Там же ж він став художником-експозиціонером виставки українських мап в Географічному інституті з нагоди Всесвітнього з’їзду географів. Як член Асоціації незалежних українських мистців, постійно підтримував контакти зі Львовом. 1935 року входив у склад комітету святкування XXX-ліття Національного Музею у Львові з нагоди 35-ліття Владицтва Основника, Митрополита Андрея Шептицького. Як писавв короткій автобіографії, «…виконав ряд проєктів на державне замовлення Карпатської України, подав проєкт на створення та програму навчання для мистецько-промислово (ремісничих) шкіл, як керамічної, килимарської, та дерево-різьбарської на Карпаттю».
Роберт Лісовський. Венеція. Гондоли. 1950. Туш, акварель
Переломним в житті Роберта Лісовського, як і всього його покоління, став період Другої світової війни. У 1939-1946 роках, залишившись у Празі, він з ризиками власного життя продовжував викладати в УТПМ. За його споминами, «після окупації Чехо-Словаччини совєтами та ліквідації укр[аїнської] еміграції з поміччю орг[анізації] IRO виемігрував з Праги 27.IV.1949 до Італії, де перебував в таборі для біженців орг[анізації] IRO в м. Jesi пров. Анона».
Роберт Лісовський. Керамічна таріль. Лондон, 1955
Зоя, донька Роберта Лісовського, конкретизувала обставини виїзду з Праги: «Зі совєтською окупацією Чехословаччини Батько був знову арештований та вже роздягнений для розстрілу чудом врятувався від смерті, завдяки саме малярству: совєтський офіцер захотів мати свій портрет, який Тато виконав за одну ніч і завдяки тому був звільнений. Виїхати на Захід йому допомогла організація ІRO, спрямувавши його до транспорту для переміщених осіб в Італії» [11]. Майже весь попередній творчий доробок йому довелося залишити у Празі. На короткий час, з підірваним здоров’ям, Р. Лісовський за покровительства єпископа УГКЦ Івана Бучка з табору переїхав до Риму, а після 1950 року – до столиці Великої Британії, де скоро відновив свою творчу, а часом і громадсько-культурну, активність.
Роберт Лісовський. Проєкт марки. Лондон, 1960-і рр.
Лондонський період Роберта Лісовського виявився не менш насиченим і, в творчому аспекті, плідним. Нове середовище життєдіяльності вимагало психоемоційної адаптації, з чим проявилося бажання мистця частіше виходити в місто чи їздити на околиці і зарисовувати урбаністичні мотиви. Натомість його поява у Лондоні не могла пройти повз увагу української спільноти, що стало причиною численних замовлень на оформлення різних видань та всього розмаїття прикладних форм графіки. Очоливши 1964 року Союз Українців Британії (СУБ), Р. Лісовський став одним з лідерів серед еміграційних кіл не лише за моральним авторитетом, але й великим творчим талантом. Питому частку його доробку 1950-1970-х років становили оформлення журналів «Визвольний Шлях», «За єдність Нації», «Сурмач», часопису «Українська Думка», альманахів, марок і календарів СУБ, видань Української видавничої спілки, Спілки української молоді, Українського Пласту.
Роберт Лісовський. Тарас Чупринка. 1960-і рр
До найбільш значимих робіт можна зачислити малюнки обкладинок книг «Християнсько-філософська думка Т.Г. Шевченка» Дмитра Бучинського, «Виховання волі і характеру» Григорія Ващенка, «Баляди» Леоніда Полтави, «В чужинних приплавах» Миколи Вереса, «Палкі Блискавиці» Лесі Українки, «Збірник пам’яти Симона Петлюри», «Андрій Войнаровський» Любомира Винара, «Твердь і ніжність» Богдана Бори, а також малі форми графіки – видавнича марка «Українська Видавнича Спілка», так звана «цеглина» «Фонд Української Дитини», ювілейні марки «20 років СУБ: Ювілейний Дар», «Дар СУБу: 40», «ASSN of Ukrainians in GB», графічний паспорт Почесної грамоти «50-ліття СВУ-СУМ. 1925-1975» та багато інших. Спільним для більшості з цих творів був авторський пластично-стильовий «ключ», який художник зберігав і збагачував усе своє творче життя: необароко, як мистецько-аристократична «формула» української ідентичності. Окрім книжкової графіки Р. Лісовський створив численні цикли графіки і малярства пейзажного жанру, натюрморти, портретні зображення національних провідників – Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Тараса Чупринки, а також оригінальні, теж стильові за виразом, керамічні твори…
Роберт Лісовський. Перці. 1963. Туш, акварель
У 80-літньому віці Роберт Лісовський полишив Лондон і переїхав на проживання до сім’ї доньки, подружжя Олега Нижанківського та Зої Лісовської у Женеві (Швайцарія), де в родинному колі українських аристократів уже молодшої генерації, прожив до 28 грудня 1982 року. «Тут він не переставав малювати, – згадувала донька. – В горах, його прямий силует в солом’яному капелюсі з палітрою в руці виринав між мальвами в городі нашого шалє. Внукам розповідав про козацьких характерників та їздив з ними на совгах. Спонтанний оповідач чарував годинами заслуханих знайомих і друзів споминами з київського мистецького життя, переплітаючи їх гумором. А ранками, в горах в молитовній тиші ставав зустрічати сонце у величній природі. / Нас єднала ніжна любов та, без сумніву, органічна мистецька стихія. Естет, людина фізичної і духовної краси, тонкої культури, завжди елегантний і ввічливий, люблений і шанований усіми, що його знали…» [12].
Роман ЯЦІВ
Лісовська-Нижанківська З. Про Батька. Яців Р. Роберт Лісовський (1893 – 1982) : Дух лінії. Львів : Апріорі, 2015. С. 7-8.
Ковжун П. Василь Крижанівський. 1891 – 1926. Українське Мистецтво. Львів, 1926. Ч. 3. С. 64-65.
Лісовський Р. Спомини про Г. Нарбута. Книголюб. Прага, 1930. № 111. С. 182-183.
За свідченням самого автора.
Лісовська-Нижанківська З. Про Батька… С. 10.
Голубець М. Роберт Лісовський. Українське мистецтво. Львів, 1926. Ч. 2 (падолист). С. 36.
Тут і далі використано автобіографічний нарис автор, рукопис якого зберігається у родини художника.
Лісовська-Нижанківська З. Про Батька… С. 11-12.
Старосольський Ю. Згадаймо «Сизого Орла», нашого особливого пластового друга. Юнак. 1983. Ч. 11 (листопад). С. 3.
Лісовський Р. До Української Молоді (При нагоді 25-літнього Ювілею Українського Пласту). Пластові Вісти. Орган Союзу Українських Пластунів. Прага, 1936. Ч. 9 (листопад). С. 8.
Дрогобицькі пластуни під час посвячення гімназії «Рідної школи», 1928 р. На церемонії присутні опікун Пласту в Дрогобичі о. Степан Венгринович, директор гімназії Володимир Кузьмович, сктм. Михайло Іваненко, кошовий Дрогобицького коша Петро Веприк, гості зі Львова Верховний Отаман Северин Левицький, ст. пл. Марія Охримович, ст. пл. Тарас Дурбак. Світлина опублікована: Сова А. Печатки 18 пластового куреня імени Івана Франка у Дрогобичі, 1920-ті рр. // Пластовий шлях. Журнал пластової думки та інформації. – Львів, 2023. – Чис. 3 (211). – С. 40–41.
Упродовж 1920-х рр. у Дрогобичі існували курені Українського уладу пластунів юнаків (УУПЮ): 18 пластовий курінь імені Івана Франка, 27 пластовий курінь імені Івана Сірка, 31 пластовий курінь імені Софії Галечко, 36 пластовий курінь імені Людмили Старицької-Черняхівської, 53 пластовий курінь імені Дмитра Вітовського, 67 пластовий курінь імені Марти Борецької. Крім того діяв 6 курінь Українського Уладу Старших Пластунів імені Дмитра Вітовського, Кожен з цих пластових підрозділів мав свої печатки. У цій статті публікую зображення відбитків печаток 18 пластового куреня імені Івана Франка.
У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові виявлено три різні печатки, які дають можливість простежити розвиток пластової сфрагістики 18 пластового куреня імені Івана Франка упродовж 1922–1930 рр.
Лист від старшини 18 пластового полку імені Івана Франка з Дрогобича до Верховної Пластової Ради у Львові. 22 березня 1923 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У квітні 1922 р. Михайло Іваненко заклав 18 пластовий курінь імені Івана Франка при гімназії «Рідної школи» у Дрогобичі. Першопочатково до нього входили хлопці і дівчата, згодом лише – хлопці. Курінь дуже активно проводив свою діяльність. З-поміж іншого йому вдалося досить швидко виготовити печатку. Перше і єдине зображення першої печатки зафіксоване на документі, який датується 22 березня 1923 р. Це відповідь на запит Верховної Пластової Ради у Львові від 18 березня 1923 р. про почесних членів, які належали до 18 пластового полку імені Івана Франка. Отож, у переліку почесних пластунів і пластунок знаходимо Юліяна Саварина, Василя Шевчука, Степана Коржинського, Олену Коржинську, Сидонію Коржинську. Документ завірений підписами опікуна полку о. Степана Венгриновича, полковника Дмитра Мінчака та містить відбиток печатки із зображенням Лева, який спинається на скелю.
Пластова виказка (посвідчення) Миколи Драґана – члена 18 пластового куреня імені Івана Франка у Дрогобичі. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Подальші документи свідчать про те, що перша полкова печатка використовувалася не тривалий відрізок часу. Відмова від неї може пояснюватися подіями, які відбувалися в Галичині у першій половині 1920-х рр. Адже зі сторони польської влади видано чимало заборон щодо використання Тризуба, синьо-жовтого прапора та Лева. Вже з липня 1923 р. 18 пластовий курінь імені Івана Франка почав застосовувати у роботі іншу печатку із зображенням трипелюсткової лілеї з Тризубом. Друга печатка фіксується на документах з 25 липня 1923 р. по 12 жовтня 1929 р., зокрема на звітах, листах, зверненнях, виказках тощо.
Пластова виказка (посвідчення) Миколи Драґана – члена 18 пластового куреня імені Івана Франка у Дрогобичі. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У 1924 р. відбулися зміни у пластовій структурі Галичини. Назву «полк» було замінено на «курінь». Це в свою чергу потягнуло зміну назв пластових підрозділів та заміну старих печаток. 18 пластовий курінь імені Івана Франка у Дрогобичі з цим завданням справився лише у 1930 р. Замість старої печатки починають використовувати іншу. Про це свідчать звіти куреня за 19 пластовий рік, які датуються 2 квітня 1930 р.
У 1930 р. відбувається уніфікація зображень на печатках пластових куренів та гуртків Галичини. Як правило, у центрі печатки розміщували організаційну емблему – Тризуб і трипелюсткову лілею. Чому 18 пластовий курінь імені Івана Франка обрав саме лілею та гасло «СКОБ» залишається й досі відкритим.
Нижче подаю описи та зображення печаток:
Каталог
Печатка “ХVІІІ. ПЛАСТ. ПОЛК ім. І. ФРАНКА у ДРОГОБИЧІ. Текст розділений двома зірочками.”
1. Перша печатка. Матеріал: чорне чорнило. Форма: кругла. Розмір: 35 мм. Зображення: Лев в короні спинається на скелю. Легенда: ХVІІІ. ПЛАСТ. ПОЛК ім. І. ФРАНКА у ДРОГОБИЧІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 22 березня 1923 р.
Печатка “ХVІІІ. ПЛАСТ. ПОЛК ім. І. ФРАНКА у ДРОГОБИЧІ. Текст розділений двома зірочками.”
2. Друга печатка. Матеріал: фіолетове, чорне чорнило. Форма: кругла. Розмір: 34 мм. Зображення: трипелюсткова лілея з Тризубом. Легенда: ХVІІІ. ПЛАСТ. ПОЛК ім. І. ФРАНКА у ДРОГОБИЧІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 25 липня 1923 р. – 12 жовтня 1929 р.
Печатка “Пластовий Курінь ім. І. Франка в Дрогобичі.”
3. Третя печатка. Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: овальна. Розмір: 30х39 мм. Зображення: Лілея. Під нею стрічка із написом «СКОБ». Легенда: Пластовий Курінь ім. І. Франка в Дрогобичі. Датування: 2 квітня 1930 р.
Андрій СОВА
історик
Література:
Сова А. Печатки 18 пластового куреня імени Івана Франка у Дрогобичі, 1920-ті рр. // Пластовий шлях. Журнал пластової думки та інформації. – Львів, 2023. – Чис. 3 (211). – С. 40–41.
Львів та Київ – два великих українських міста, кожне з яких має свою унікальну атмосферу, культуру і можливості для життя та роботи. Вибір між Львовом і Києвом залежить від багатьох факторів, включаючи особисті уподобання, професійні можливості та життєві перспективи. Робота у Львові та Києві, житло, освіта у цих містах з легкістю забезпечуються всім приїжджим, але варто більше дізнатися про них.
Порівнюємо життя у Львові та Києві
Львів, розташований на заході України, славиться своєю старовинною архітектурою, кавовими будинками та культурним спадщиною. Місто виткане вузькими вуличками, які переплітають історію з сучасністю. Львівський ринок, занесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, приваблює туристів та резидентів своєю атмосферою та різноманіттям ресторанів і кафе.
З іншого боку, Київ, столиця України, є політичним, економічним і культурним центром країни. Місто має великі підприємства, міжнародні офіси та багато інших можливостей для кар’єрного зростання. Київ також славиться своєю неймовірною історією, величними будівлями, такими як Софійський собор, і активним культурним життям.
При виборі місця для життя і роботи важливо враховувати індивідуальні уподобання. Львів може бути привабливим для тих, хто шукає теплу атмосферу і старовинний шарм. Київ, з іншого боку, може привертати тих, хто мріє про широкі кар’єрні можливості та активний спосіб життя.
Обидва міста пропонують свої унікальні переваги і можливості для особистого та професійного розвитку. Важливо ретельно вивчити обидва варіанти, враховуючи свої потреби і цілі, щоб прийняти розсудливе рішення. Львів і Київ – обидва вони пропонують багатий та захоплюючий досвід для тих, хто шукає своє місце в українському суспільстві.
Як працевлаштуватися у Львові чи Києві?
Пошук роботи може бути захоплюючим, але і викликанням, особливо в сучасному конкурентному ринку праці. Проте існують кілька ефективних стратегій, які можуть допомогти вам знайти бажану роботу. Ось кілька порад, які можуть вам допомогти.
Визначте свої цілі та інтереси. Перш ніж почати пошук роботи, важливо визначити ваші кар’єрні цілі та інтереси. Розуміння ваших потреб і бажань допоможе вам зорієнтувати пошук і визначити, яка робота вам дійсно підходить.
Оновіть резюме та листа-прикріплення. Ваше резюме і лист-прикріплення є важливими інструментами в пошуку роботи. Переконайтеся, що вони актуальні, чіткі і відображають ваш досвід та навички.
Використовуйте професійні мережі. Зареєструйтеся на професійних мережах, таких як LinkedIn, і підтримуйте активний профіль. З’єднуйтеся з колегами, вчителями та іншими професіоналами у вашій галузі.
Шукайте роботу в інтернеті. Використовуйте онлайн-ресурси для пошуку роботи, такі як вакансійні сайти, корпоративні веб-сайти компаній та спеціалізовані платформи для вашої галузі.
Звертайтеся до кар’єрних центрів. Багато університетів та навчальних закладів мають кар’єрні центри, які можуть надати допомогу в пошуку роботи, допомагаючи з написанням резюме, підготовкою до співбесід та навіть організацією інформаційних заходів.
Волонтерство та стажування. Волонтерство та стажування можуть бути чудовим способом здобуття досвіду та розширення професійних контактів. Це також може призвести до пропозицій про роботу в тих галузях, де ви хочете працювати.
Розширюйте свою мережу. Зустрічайтесь з людьми, відвідуйте професійні заходи та конференції. Розширення мережі контактів може відкрити нові можливості для роботи.
Необхідно пам’ятати, що пошук роботи – це процес, який може зайняти час. Залишайтеся наступними, позитивними та відкритими для можливостей, які можуть виникнути в ході вашого пошуку. А розпочати пошук можна з ресурсу robota.ua. Сотні актуальних вакансій чекають на вас.
Австрійська бюрократія традиційно уникала поспіху. Тому працю над документом про засади організації протипожежної безпеки для столиці королівства Галичини і Лодомерії не прискорила навіть велика пожежа вулиці Вірменської у травні 1778 р. Тільки 31 травня 1782 р. було оголошено “Універсал, що встановлює порядок гасіння вогню для королівського столичного міста Львова”.
Згідно “Універсалу…” пекарі, пивовари, винокури, ковалі, гончарі, фарбувальники тканин мали право займатись своїм ремеслом тільки на передмістях. Горища будинків повинні були обов’язково бути вимощені цеглою. Комини дозволялося будувати виключно муровані, а за їх стан відповідали порівну власник будинку і сажотрус. Окремо роз’яснювалося, де і як зберігати сіно, солому, дрова і вугілля.
Малюнок 1826 на якому зображено падіння вежі Ратуші під час пожежі
В разі виникнення пожежі гасити її зобов’язані були самі міщани Львова. Про пожежу повідомляв сторож на вежі ратуші ударами у дзвін: один удар означав пожежу у середмісті, два – на Краківському, три – на Галицькому передмістях. Напрямок вогню вдень вказувала вивішена на вежі хоругва, вночі – червоний ліхтар. На сигнал тривоги бургомістр зобов’язаний був попередити радників, лавників і колегію 40 мужів про пожежу, після чого забезпечити від вогню міський архів. В цей же час до місця пожежі поспішали члени міських цехів: сажотруси, теслі з сокирами, мулярі з кирками, а також монахи жебруючих орденів. Обслугою чотирьох великих помп займалися кравецький, слюсарський, різницький і пекарський цехи, а відповідальними за них у 1782 р. були слюсарі Каспер Цах і Лоренц Трум та столярі Йозеф Штамберґер і Йоґанн Тайфель. Малими помпами завідували майстри шевського цеху, а на допомогу кожному було приділено шість челядників. Воду подавали євреї, коней виділяла пошта, а у випадку пожежі на передмістях – сусіди потерпілого. Окремо були визначені місця збору рятівників, нагороди для тих, хто відзначився при пожежах (найбільша становила 12 золотих), і штрафи для порушників.
Вищезгаданий “Універсал…” став взірцем для виданих у 1786 р. пожежних правил для міст, містечок і сіл Галичини. Та навряд чи можна вважати взірцевим функціонування тодішньої львівської пожежної охорони. Великі пожежі регулярно завдавали значних спустошень Львову.
Так, 6 червня 1800 p., вогонь нищив Краківське передмістя. У 1804 р. спалахнули військові склади провіанту в колишньому кляшторі кармеліток взутих. Наступна пожежа, що почалась 14 травня 1812 р. і тривала цілу добу, остаточно знищила ці склади. їх руїни ще довго називали “згорілий магазин”, поки у 1827. р. Є. Оссолінський не почав їх перебудовувати на Оссолінеум.
15 травня 1833 р. вогонь за кілька годин перетворив на руїну костел і кляштор францисканів (сучасна вулиця Тараса Бобанича).
Велика пожежа у єврейському кварталі на середмісті почалась в ніч з 23 на 24 вересня 1838 р. в будинку конскр. N250 (тепер Староєврейська, 4). Пожежа швидко поширилася, охопивши ще десять домів. Захоплені вогнем у сні, загинули 11 чоловік. Під час пожежі відзначився Герш Тетелес, який врятувався з вогню, але повернувся, щоб винести із четвертого поверху охопленого полум’ям будинку свою хвору матір. Від опіків, отриманих під час пожежі, померли капрал поліції Йозеф Патек і сажотрус Адам Ульм. Матеріальні втрати не могли покрити зібрані львів’янами 4.734 зл.р. Було очевидно, що потрібно реорганізувати пожежну охорону у Львові, але цю справу з року на рік відкладали з мотивів економії. Поштовхом до дій стали трагічні події 1848 року.
Пожежа у ратуші, після артилерійського обстрілу 2 листопада 1848 року.
2 листопада 1848 р. о 10 годині ранку почалось, з наказу генерала Гаммерштайна, бомбардування Львова. З Високого замку і від палацу латинських архієпископів на місто посипалися гранати. Вже через годину горіли старий театр, технічна школа j кілька приватних будинків. Два білі прапори, вивішені Національною гвардією на вежі ратуші, не припинили обстрілу.
Заспокоїлися гармати о пів на першу пополудні. В цей час вже палали третій і четвертий поверх ратуші. О 15.30 зруйнувалася баня вежі, обриваючи при падінні дзвони і механізм годинника. Палали редутові зали при старому театрі і університет, де бібліотекар Стронський намагався рятувати все, що було можливо, від вогню. Тільки о п’ятій пополудні будівельному радникові Йогану Зальцману було виділено загін із сорока саперів для боротьби з вогнем. Львів’яни, залякані свавіллям війська, не брали участі у гасінні пожеж, тому Зальцман обмежився локалізацією вогню. Остаточно вогонь загасили 8 листопада.
Ратуша після пожежі 1848 року.
Ці події довели необхідність організації професійної пожежної охорони. Вже 4 січня 1849 р. на засідані магістрату і “мужів довіри” з числа міщан було прийнято відповідну постанову. її ініціатором був тодішній голова магістрату Карл Ґьопфлінґен-Берґендорф. Вже через рік, 13 квітня 1850 p. “Gazeta Lwowska” повідомляла: “Підготовлюється у нас корпус т.зв. помперів із людей, що належать до муніципальної сторожі, і вже в дню 5-му цього місяця відбулася проба в подвір’ї покармелітського кляштору. Використано при тому всі засоби, що уживають до гасіння пожеж і рятування людей, як і речей під час пожежі, а саме – драбин на колесах і захисного рукава, який, власне, надіслали з Трієсту. При виконанні маневрів виявили ті люди неабияку справність, як при використанні цих засобів, так і при спинанні драбин одна на одну до значної висоти, і можемо сподіватися, що ще на протязі цього адміністративного року утвориться вищезгаданий корпус помперів, особливо тому, що вправи постійно відбуваються, і люди готуються до непередбачених ситуацій. Буде то для міщанина надією, що у випадку небезпеки він сам і його доробок можуть бути врятованими”.
На допомогу пожежникам до корпусу пожежної сторожі планувалося додати ремісничих челядників, але швидко виявилася недоцільність такого заходу. “Тому постановлено, – писала “Gazeta Lwowska” 6 лютого 1851 p., – добрати людей відповідної поведінки і розумового розвитку, котрі реквізити до гасіння вогню мають утримувати в найліпшому стані, і бути керівниками при гасінні”. До корпусу, крім професійних пожежників, були долучені два відділи: перший складали сажотруси, мулярі і теслі, другий – їх челядники. Окремий відділ складався із поважних громадян і мав стерегти врятоване від пожежі майно.
Пожежна дільниця на пл. Митній, фото кінець XIX століття.
Пожежна команда знаходилася в ратуші. Крім того, пожежні сторожі були на вул. Панській Верхній (тепер Винниченка), біля костелу св. Анни, у скасованому шпиталі св. Станіслава і у старому міському броварі на Жовківському передмісті (за казармами на вулиці Замарстинівський, де пізніше була вуличка Помперська, а нині – будинок обчислювального центру і кафе “Ватра”). Про пожежі, як і раніше, повідомляли ударами дзвону на вежі ратуші, а повторювали їх на дзвінниці монастиря Василіан на вулиці Жовківський. Кількість ударів від 1 до 4 означала дільницю (1 – Галицька, 2 – Краківська, 3 – Жовківська, 4 – Личаківська, 5 ударів –середмістя, 6 – пожежа за містом). Як і раніше, в напрямку пожежі вивішували прапор або ліхтар. Крім того,
сторож з вежі повідомляв через рупор про перебіг пожежі.
Уніформою пожежників були темносірі брюки і куртка, чорна шапка, мідна каска, шкіряний пояс, при поясі – сокира і моток канату. Команди подавалися німецькою мовою. Командиром корпусу був призначений урядовець будівельного бюро Айтельберґер, помічником – Айхлер.
Вид з вул. Личаківської на будинок пожежної команди (нині не існує) та костьол бернардинців. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
Крім справ пожежних, члени корпусу були зобов’язані наглядати за прибиранням і освітленням міста, а їх командир п.Айтельберґер завідував видачею “шупасів” (дозволів на володіння вогнепальною зброєю). Ці не властиві пожежникам чинності тільки відволікали їх від основної справи і негативно відбивалися на стані протипожежної безпеки у Львові. Не забарилися і великі пожежі. Вночі, з 15 на 16 березня 1864 р. вогонь знищив т.зв. Стару Тандету на площі св. Теодора. Згоріли тоді два будинки, 33 дерев’яні ятки, а вогонь підбирався вже до дзвіниці василіанського монастиря.
9 червня 1864 року о 14.00 почав горіти будинок Ґьотца на Краківський, 14. Вогонь перекинувся на сусідні будинки на Краківський вулиці 8, 10 і 11, Вірменський 3 і 10. Тільки дах Народного Дому, критий цинковою бляхою, затримав пожежу. Під час пожежі загинули 3 пожежники, а серед поранених був і командир Айтельберґер, який внаслідок цих ран після довгої хвороби помер.
Щорічна муштра львівських пожежників
Після смерті Айтельберґера командиром 69-особового загону пожежної сторожі став колишній офіцер інженерних військ Праун. Ще під час служби у війську він цікавився теорією гасіння пожеж, яку вивчав у Майнці та Берліні. Призначений восени 1864 p., він на підставі своїх знаннь та досвіду розпочав реорганізацію пожежної охорони Львова. З його ініціативи 1868 р. було створено добровільний пожежний корпус “Сокіл”. Організація пожежної охорони в тому вигляді, якого надав їй Праун, практично не змінювалася до кінця століття.
Павло ҐРАНКІН
(за Cm. Шнюр-Пепльовським)
Джерело: “Галицька брама”, 1997, квітень, № 5(29). – С. 4-5.
Віктор і Наталія Проданчуки
Фото: фб-сторінка Віктора Проданчука
2 лютого о 16:00 у Львівському музеї історії та релігії ( вул. Музейна,1) буде представлено проєкт Віктора та Наталії Проданчуків “…Тільки політ…”, в якому митець зобразив тему, що є важливою для кожного з нас – руйнування та розруха, що залишилась після жорстоких битв, агресії та злості, це те, що завдає болю, але це й те, що об’єднує кожного з нас.
У відповідь на потребу висловлення найглибших емоцій і повідомлення про трагічні аспекти війни та страждань, відомий митці представляють виставку “Тільки Політ”. Ця виставка – це не просто збірка картин, але й глибока рефлексія стосовно історичних переживань, втрат та сподівань на майбутнє, котрі мають місце і в сьогоденні.
Серії робіт в даному проєкті відображає трагічні наслідки війни на теренах України через призму мистецтва. Це творче відтворення вражає не лише своїм художнім вираженням, але й виражає глибинні почуття, спонукаючи глядачів до роздумів над значенням пам’яті та людської стійкості.
Виставка “Тільки Політ” вражає своєю виразністю та символікою, викликаючи глибокі почуття та рефлексію над тим, які трагедії може стати свідком людство. Роботи, виконані змішаними техніками, особливо скульптури та рельєфи, не лише відтворюють біль та страждання, але й вражають своєю емоційною силою та глибокою символікою.
Автори, створюючи цю виставку, спрямовує свою творчість на поглиблене відтворення важливих моментів історії, що мають величезне значення для сучасного світу. “Тільки Політ” – це не лише колекція картин, але й глибока медитація про значення миру та важливість пам’яті про минуле.
Про митців: Віктор Проданчук – український митець, реставратор, художник, скульптор, різьбяр та коваль. Брав активну участь у реставрації Успенського собору Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого собору. Наразі автор займається скульптурою, графікою, експерементує з різноманітними техніками та матеріалами як бронза, скло, шамот, дерево, гальванопластика та мідь. Також займається організацією культурних подій за участі харківських культурних установ та в колаборації з представниками мистецької діяльності з Харкова.
Наталія Проданчук – українська художниця, графік, модельєр. Мисткиня експерементує з різнимим матеріалами, зокрема працює з технікою розпису по велюзі та шовку, а також надає перевагу внутрішньому світу та почуттям, використовуючи орнаментику прадавніх культур та гармонію кольорів.
Віктор та Наталія Проданчук зовсім нещодавно створили та реалізували незабутній проєкт “руйНАЦІЯ”, котра була представлена у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (м. Луцьк), що займала площу біля 1000 кв.м. та тривала цілий рік починаючи з 24 серпня 2022 року.
Символічна подія для світу високої музики. 26 січня о 19:00 два велети української музики ХХ століття постануть у цій програмі: драматичний та ефектний симфоніст, фундатор українського модернізму Лятошинський, а також елегантний, колоритний шанувальник фольклору, засновник української диригентської школи Колесса.
Як видатний музикант, Колесса проявив себе не лише в композиторстві. Митець постійно виступав і в якості диригента: сучасники запам’ятали його, як талановитого інтерпретатора музики різних стилів і жанрів. Микола Філаретович був одним із засновників симфонічного оркестру Львівської філармонії, а також диригентом Львівського театру опери та балету, працював художнім керівником і диригентом хорової капели “Трембіта”.
Цього вечора його музика повернеться у рідний зал та стане окрасою симфонічної програми від Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії під орудою Володимира Сивохіпа.
Про композитора ділиться спогадами Біщко Юрій, скрипаль оркестру:
«На першому курсі я був учасником симфонічного оркестру консерваторії, і в нас була обов’язково дисципліна, ми грали зі студентами, а Микола Філаретович мав своїх студентів і показував, як потрібно диригувати. Це було незабутньо, як він вибігав на пульт. Родзинкою його диригування були дві симфонії — симфонія Дворжака «З Нового світу» і Третя симфонія Бетховена.
Микола Філаретович прожив більше як 100 років, тобто все XX століття. Він мав про що згадати і мав про що говорити.
Коли я вже був у складі симфонічного оркестру філармонії, і я пам’ятаю як Колесса диригував Другу Симфонію свою — він вже старенький був. Це був, напевно, 1985/86 рік і мав проблеми з руками.
Але дуже весело й цікаво було за ним спостерігати. Він картини такі малював в тій симфонії… Незабутню картину я пам’ятаю, про скерцо третьої частини. Там є така собі гумористична картина: “Я собі так то малював, що гуцул зайшов собі в корчму, трошки випив і хотів потанцювати, але забагато випив і впав, і не може встати – і раз впав, і другий раз впав, і третій…Ото така картина, я б хотів, аби ви то все показали в оркестрі, відзначили як це може бути…”.
Характерний фонтан біля заводської прохідної. Думаю, всі працівники його пам’ятаютьБіля фонтану гниє технікаЗаводські сходи чомусь викладені “туалетною” плиткоюТут було своє пожежне ДЕПО!Територія заводу “Львівприлад” у 2008 році. Вид на вул. СахароваТериторія заводу “Львівприлад” у 2008 році. Вид на Сухопутну АкадеміюЗатишний дворик у закутку заводу
В 2008 році автору вдалося потрапити на ще цілий завод «Львівприлад». В кількох приміщеннях сиділи орендарі, а вміст решти будівель лежав на вулиці. Боляче було дивитися як блискучі плати, станки з ЧПУ та стоси документації гниють під осіннім дощем.
Продукція заводу “Львівприлад” на виставці 1989 року у Парку Культури. Фото А. ВолковВідділ комплексних випробовувань. Зараз у Львові такий залишився лише на ЛортіКупи сміття на електроніки яку викинули з вікон приміщенняДо електроніки додалися ще стільці та тумбочкиКлавіатура-комп’ютер до якої колись підключався телевізор замість монітора та касетний магнітофон замість дисководаДорогі плати від атомних електростанцій лежать в купі сміттяЗаводська документація до цих платНе тільки плати, а й станки теж повикидали на вулицюСверлильні станки на заводі “Львівприлад”Повний бардак спостерігаємо всередині одного з цехів “Львівприладу”Годинник зупинився десять по дев’ятій. Ранку?
Звісно, в умовах ринкової економіки перемагає капітал. Але чи не доцільніше місту зберігати існуючі виробничі бази, замість того щоб будувати нові «технопарки»? Тим паче що «Львівприлад» – це частина промислової історії Львова. Тут, навіть, було перше місце праці теперішнього мера 😉
Завод “Львівприлад”. 13 жовтня 2008 рокуБудинок схожий на стару, ще польську архітектуру. Забагато декору, як на пролетаріатГальванічний цех заводу “Львівприлад”Станом на 2008 рік більшість автопарку заводу була в такому от станіЩе цілі меблі теж викинули надвір. До речі, видно велетенські вентшахти бомбосховища на 3000 людей, яке тут раніше булоВїзд в бомбосховище на 3000 людей заводу “Львівприлад”Обладнання заводу порізано на метал та акуратно поскладано на купкуПорізане на метал обладнання заводуЯкщо метал не влазився в проєм – ламали стінуМожливо хтось з колишніх працівників заводу прокоментує, що тут на фотоЗавод “Львівприлад”, 2008 рікЗавод “Львівприлад”, 2008 рікЯкісь незрозумілі контейнери як в шахтіЗавод “Львівприлад” і частина “Сухопутки”. Зараз там їх стадіонЗавод “Львівприлад” і частина будинку який пошкодила ракетаЦей самий будинок після трагедії. Фото з інтернетуВид з території заводу “Львівприлад” на вул. Сахарова
Фільм представлятимуть Головна редакторка ПрАТ Одеська кіностудія Олександра Маринченко та Заступниця директора Департаменту заходів ПрАТ Одеська кіностудія Ксенія Колода.
Зйомки фільму “Чому я живий”
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Одеської кіностудії та Львівського палацу Мистецтв.
Маріуполь, Друга світова війна. Українка Фрося та єврей Льончик мріють одружитися. Батько Фросі проти такого шлюбу. Народження дитини, яке припадає на перший день війни, змінює життя героїв назавжди.
Зйомки фільму “Чому я живий”
Одеська кіностудія має понад 115 років досвіду у сфері кінематографії, є однією з найстаріших кіностудій світу і є знаковим для України та успішним підприємством державного сектору економіки. Фільмофонд кіностудії налічує понад 500 кінострічок, які люблять в усьому світі. Сьогодні Одеська кіностудія є одним з лідерів кіногалузі в Україні.
29 січня о 19.00 у Львівській філармонії відбудеться концерт в рамках туру “Ми єдині і Україна в нас одна‘‘, започаткований ще разом з Величною Ніною Матвієнко.
“Проєкт на Єднання, на Перемогу, а значить на Життя, продовжується містами України. І 29 січня ми у Львові разом із Заслуженою артисткою України Тонею Матвієнко, яка так чуттєво і проникливо співає, майже голосом своєї Легендарної МАМИ і талановитим Заслуженим артистом України Дмитром Андрійцем, пісні якого торкаються кожного серця”, – повідомили в агенції .
Зібрані під час концерту кошти, – додають організатори, – буде скеровано на потреби наших військових. “Щиро запрошуємо, бо “тільки в єдності ми сила і разом до Перемоги!”.
ський біля експозиції своїх творів на виставці ГДУМ. Львів, 1924
Коли сто років тому тридцятилітній Роберт Лісовський приїхав до Львова, у нього при собі був білет-легітимація студента Української державної академії мистецтв, невеликий комплект малярського приладдя у скромній валізці з особистими речами, а також уже чималий послужний список творчих здобутків. Серед них – оформлені книги київських видавництв «Час», «Сяйво», «Ґрунт», «Музаґет», «Вернигора», «Флямінґо», ряд виконаних державних замовлень для Міністерства народної освіти УНР доби Центральної Ради, а також найновіший успіх – реалізований у профільній інституції заготовки державних знаків уряду Другої Речі Посполитої проєкт невдовзі тиражованої монети двох злотих, виконаний за короткий час перебування мистця у Варшаві (1921-1923).
Роберт Лісовський, студент Мистецької школи. Київ, 1910-і рр.
Але й це було далеко не все. Того 1923 року Роберта Лісовського очікували у Львові як одного з лідерів молодого українського мистецтва, колегу П. Тичини, М. Семенка, Л. Курбаса, учня О. Сластьона і навіть самого Г. Нарбута – ключової постаті державницького наративу в новочасній, модерній національній графіці. Не дуже знані тоді галичанам концепти футуризму та необароко враз закріпилися в опінії щодо цього вродливого, високообдарованого наддніпрянця. Його майстерність бажали відчути не лише в українській видавничій справі, але й на ґрунті підприємництва та громадсько-культурного життя.
Роберт Лісовський. Обкладинка до книги П. Тичини. 1920-1922
Ким же ж був той художник з підігрітою увагою до нього київським приятелем, теж щойно прибулим емігрантом, Павлом Ковжуном? Народився 29 грудня 1893 року у м. Запоріжжя-Кам’янське в родині інженера металургічного підприємства, українця Антона Лісовського та матері Юлії, з німецького роду Ritter von Anser. Металургійна справа стала покликанням для братів Роберта – Бернгарда (Бориса) та Вальдемара (Володимира), а згодом і для чоловіків його сестер Олени та Матильди. Мати, відчувши чутливу до гармонії натуру Роберта, якось подарувала йому перший набір акварельних фарб, що відіграли вирішальну роль у дальшому скеруванні його зацікавлень. Хатки під соломою, баштани з кавунами, плавні біля берегів Дніпра, відкритий степ з «оп’янілими» від відчуття свободи кіньми закріпилися враженнями та ранніми малюнками [1]. Атмосферу родинного життя суттєво збагачувала музика, що стала ще однією інтегральною складовою зароджуваного естетичного світогляду.
Роберт Лісовський. Обкладинка до альманаху Молода Україна. Львів, 1923
Після закінчення початкової, місцевої народної школи, Роберт продовжив навчання у Миргородській мистецько-промисловій школі імені М. Гоголя. В цьому визначному осередку плекання української ідентичності в парадигмі модернізму у допитливого учня почали вибудовуватися пріоритетні запити до фаху графіки та ужиткового сегменту естетичної творчості. Перебування серед предметно-побутової автентики в господарів, де він ситуативно поселився, набуті тут враження з обрядової сфери, традиційного мелосу, скріпили його духовно-ціннісну платформу на тривалу перспективу життя. Тут пробудився інтерес Роберта Лісовського до семантики орнаментів, які наносилися на функціональні предмети повсякденного побуту. Провідник цього мистецько-ремісничого руху О. Сластьон став першим із професійних педагогів, який заклав у свого обдарованого слухача-учня відповідні концептуальні орієнтири. Тоді ж Роберт захопився мистецтвом кераміки, а також технікою акварельного малюнку, якою бездоганно володів ще один його наставник у миргородській школі Р. Пельше.
Роберт Лісовський Обкладинка до книги. Львів, 1924
З такими національно-культурними інспіраціями п’ятнадцятилітній Роберт Лісовський приїздить до Києва, в якому нуртує мистецьке життя в широкому діапазоні пошукових векторів. Сприятливим для його психологічної адаптації стало Художнє училище, недавня Рисувальна школа М. Мурашка. В цьому середовищі він здружився з цікавими творчими індивідуальностями, зокрема П. Ковжуном, А. Петрицьким, В. Седляром, І. Падалкою, В. Крижанівським та ін. «…Прекрасна то була молодь! – згадував пізніше про своїх ровесників Павло Ковжун. – Росла вона з мистецтвом, мистецтво з нею. Люде ті мали невичерпану енергію до праці, фактичне вірування в ідеали мистецтва і безконечну, безграничну щирість» [2]. В комунікації художників з літераторами, композиторами, діячами театру тут генерувалися ідеї творчого поступу, синхронізовані з загальноєвропейськими символізмом та авангардом. В гроні новаторів мистецьких форм народжувалися нечувані досі «химери» і «футуризи», вишукувались нові абетки у вербальних, візуальних та звукових родах творчості. Стрімко змінювався формат мистецьких рефлексій Лісовського. Від 1913 року він брав участь у сходинах об’єднань модерністів – «Перстень», «Флямінґо», «Музаґет», показував твори на виставках у Києві та Ніжині, почав оформляти книжкові видання у відповідній домінуючій тенденції «футуристичної естетики». Зі сміливим експериментатором слова М. Семенком обмінявся «взаємностями»: для нього створив оригінальну шрифтову обкладинку поетичної збірки «В садах безрозних», а сам отримав присвячений собі вірш «Робертові» (1918).
Роберт Лісовський. Айстри. Акварель. Львів, 1925
Поза тим, оновлення національної мистецької традиції не завело Роберта Лісовського до формалістичних «трюкацтв». Настанови О. Сластьона, а ще більше «зірка» Георгія Нарбута, про якого в Києві говорили всі, скерувало його в русло неостилю, як пластично-образної маніфестації національної ідентичності. Здавалося, що Лісовський, як і більша частина української мистецької молоді, якимсь магічним навіянням «викликали» для цього історичного часу таку пасіонарну творчу постать. На стадії переростання Першої світової війни на теренах України в національно-визвольні змагання, в 1917 році, на самих початках заснування Української державної академії мистецтв, Роберт стає студентом графічного відділу, професорської майстерні Г. Нарбута. Про цей короткий період своєї біографії Лісовський залишив цінні спомини. «…Майстерня його мала зовсім своєрідну атмосферу і своєю незвичайною обстановкою була подібна скоріше на музей. Зі стін дивилися на нас старі портрети гетьманів та інших діячів, мініятюри, силюети Нарбута, обрамовані дивними, старинними, ажурно вирізаними з паперу рамами, в кутку стояв фортеп’ян, застелений старим українським килимом, – з другого боку дві старовинні ґданські шафи, якими так спеціяльно любувався, на поличках стояло наше старовинне гутне скло і кераміка, а посеред салі тяжкий дубовий стіл для праці, на якому певно можна було тягнути тонку, ″як грань на кришталі″, лінію – це слова Нарбута. (…) На кожному кроці видно було, з якою любов’ю мистець улаштував кімнату, де ми працювали, і це примушувало нас всіх ставитися до цілої обстановки з великим пієтизмом» [3]. В такій атмосфері, при рішенні нових професійних завдань, рука Роберта Лісовського ставала більш дисциплінованою, а мова його графіки набувала стильової цілісності.
Роберт Лісовський. Обкладинка до музичної партитури. Львів, 1925
На це, зокрема, вказувала одна з етапних праць Лісовського київського періоду – обкладинка до книги Павла Тичини «Соняшні кларнети», створена з коректою великого вчителя за кілька днів до його смерті у санаторії [4]. Тоді, у травні 1920 року, залишатися в Києві, було небезпечно. Змушений був згорнути співпрацю з «Молодим Театром» Леся Курбаса, для якого почав готувати сценографію до драми В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта». З окупацією міста москалями його арештували та помістили до тюрми, з якої вдалося його порятувати М. Семенкові. Через короткий час Роберт потрапляє до тюрми вдруге. Як переказує зі слів батька донька Зоя Лісовська, «…везений поїздом під сторожею задрімавшого солдата зі штиком, Тато вискочив через вікно і рятувався, ховаючись по лісах. Виснажений, переплив Збруч і відразу потрапив до польської прикордонної сторожі, комендант якої, дізнавшись про студії батька в Київській Академії, де вчився його рідний брат, звільнив Тата і заопікувався ним, спрямувавши його до своїх приятелів на відживлення, а потім до Варшави» [5].
Емблема Українського Пласту
…З такими випробуваннями долі та компетенціями Роберт Лісовський у Львові розпочинає своє творче розкрилля. Показавши професійні можливості на другій виставці Гуртка діячів українського мистецтва у травні 1923 року (крім «Соняшних кларнетів» та кількох інших графічних праць до книг тоді він представив, здебільшого, акварелі), художник став жаданим як автор для ряду львівських видавців. І вже 1926 року, на четвертій виставці ГДУМ, членом якої він став одразу ж з появою у Львові, його експозиційний розділ складався виключно з книжкової та журнальної графіки. Це дало підставу Миколі Голубцю, одному з перших біографів мистця, зазначити, що «…в духовости Лісовського склалася гармонійна фізіономія маляря і ґрафіка, в якого творчості стрічаються світи старої й сучасної України з мистецькою культурою Европи так просто й самозрозуміло, як це вже раз діялося в пишну добу ″козацького бароку″» [6]. Розкрилося це в цілому ряді першорядних за стильовим висловом робіт – обкладинок до книг «Молодість славних людей» Є. Мілєра, «Ніч кохання» В. Бобинського, «Шлях велетнів» П. Бенуа, «От так собі. Мініятури» Б. Лепкого, «Світлість» Ю. Липи, «Боротьба з трупом» М. Ренана і А. Жана, «Поворот Будди» В. Іванова, «Як пробудилося українське народнє життя в Галичині за Австрії» М. Возняка, «Крехівська архітектура» В. Січинського, «Твори» Грицька Чупринки, «Світлість» Юрія Липи, серій музичних партитур, видань «Театральної бібліотеки», «Нової Української Школи», журналів «Світ Дитини», «Молоде Життя», «Молода Україна», «Українське Мистецтво», «Нова Культура», «Світ».
Роберт Лісовський. Емблема Карпатського Лещатарського Клубу. 1930-і рр.
Широкого суспільного резонансу набули його твори прикладної графіки: емблеми Гуртка діячів українського мистецтва, товариства «Плай», печаток Технічного товариства «Праця», Українського Університету, відзнаки Карпатського лещетарського клубу, товариства «Копаний М’яч», видавничих марок «Накладня Михайла Таранька», «Молода Україна», «Ізмараґд», «Нова Українська Школа», «Нова Культура», «Український Громадський Видавничий Фонд».
Роберт Лісовський. Обкладинка до книги. Львів, 1927
Найбільшу славу за цей короткий львівський період (1923-1927) Лісовський набув за базову версію графічного вирішення та модифікацій емблеми Українського Пласту (лілея з тризубом, відповідно до ідеї М. Федусевича), пластично-образного оформлення нагробку на могилі знаної громадсько-політичної активістки Ольги Басараб (на Янівському кладовищі), а також проєкти меблів і тапетів (шпалер) на приватне замовлення місцевого лікаря М. Панчишина і килима «Дерево життя» на замовлення директора кооперативу «Гуцульське Мистецтво» у Косові М. Куриленка. Окрім того, як сам згадував, спільно з колегами-наддніпрянцями П. І. Холодним та П. Ковжуном «малював ікони для церков Галицької провінції», а також «заступав як учитель рисунків в Львівській укр[аїнській] дівочій і мужеській учит[ельській] Семинарії» [7]. Проживаючи короткий час у маєтку знаного громадсько-політичного діяча Галичини О. Луцького в с. Янчин поблизу Львова, художник теж активно займався акварельним малярством, що слугувало йому певною рівновагою щодо праці над філігранно-ретельними стильовими графічними роботами для книжкових і журнальних видань.
Емблема авіафірми Lufthansa. Варіант 1929 р
Творчо-психологічна адаптація Р. Лісовського у Львові невдовзі проявилася і в приватному житті: він одружується з піаністкою та професійною композиторкою, донькою пароха церкви св. Параскеви П’ятниці Стефанією Туркевич. 14 квітня 1927 року народжується їх донечка Зоя, в майбутньому мисткиня та громадсько-культурна діячка. Того ж року Роберт Лісовський отримав стипендію Українського Наукового Інституту в Берліні, що зумовило ще більше ущільнення графіку в його сімейному та творчому житті. Перебування у Берліні він вирішив використати з користю для своїх професійних потреб, поступивши на студії до Вищої мистецької школи (Hochschule für Bildende Künste). Аргументував це рішення потребою «удосконалення себе в графічних техніках, та спеціального пізнання модерного друку книжки в здобутках поступового Заходу, для примінення потім їх у себе, та піднесення нашої мистецької графічної культури». Паралельно до цього пройшов і курс навчання в Державній академії музики (Staatsschulen Akademie für Music in Berlin) в Шарлоттенбурзі, одному з районів Берліна.
Емблема Української Військової Організації. 1932
Два роки (1927-1929), проведені у столиці Німеччини з дружиною та маленькою донечкою, стали значимими у творчій біографії мистця за кількома фактами. Тут він запізнався з видатними постатями української культурної і політичної еміграції, пройшов курс історії мистецтва у професора Володимира Сас-Залозецького, набув цілий комплекс актуальних професійних мистецьких навиків (у спеціалізаціях «декоративне оздоблення», «шрифт і техніки книжкової графіки», «високий друк», «друк на камені і міді», «рисунок оголеної натури»). У рамках навчальної програми 1928 року він створив рекламний плакат до фільму «Julia», у провідній ролі якого виступила одна з найбільш популярних німецьких актрис Брігітта Гельм (Brigitte Helm). Вершиною успіхів Р. Лісовського цих років стала перемога в конкурсі щодо створення нової редакції емблеми славетної німецької авіакомпанії «Lufthansa» на основі базової ідеї графічної розробки 1918 року німецького художника Отто Фірле (Otto Firle). На жаль, результати цього конкурсу не були закріплені відповідним патентним зобов’язанням, і, за свідченням самого переможця, через колізію з громадянством, йому був виплачений лише грошовий еквівалент.
Роберт Лісовський. Графічний паспорт журналу Пластові Вісти. Прага, 1936
У Берліні для Роберта Лісовського відкрилася нова перспектива – творча, педагогічна, а також і громадсько-організаційна. Його непересічний талант відкрив для себе Дмитро Антонович – видатний культурний і суспільно-політичний діяч, історик мистецтва, засновник і директор Української студії пластичного мистецтва у Празі. Він запропонував Лісовському посаду професора класу графіки, на місце Івана Мозалевського. Таким чином, від 1929 року для художника розпочинається новий – насичений і дуже плідний – період ще в одній з європейських мистецьких столиць. Тривав він до початку Другої світової війни, хоча в цілому ряді епізодів життя і творчості продовжився до 1946 року, зважаючи на різні фактори воєнного часу.
(Завершення читайте уже в п’ятницю)
Роман ЯЦІВ
Джерела:
Лісовська-Нижанківська З. Про Батька. Яців Р. Роберт Лісовський (1893 – 1982) : Дух лінії. Львів : Апріорі, 2015. С. 7-8.
Ковжун П. Василь Крижанівський. 1891 – 1926. Українське Мистецтво. Львів, 1926. Ч. 3. С. 64-65.
Лісовський Р. Спомини про Г. Нарбута. Книголюб. Прага, 1930. № 111. С. 182-183.
За свідченням самого автора.
Лісовська-Нижанківська З. Про Батька… С. 10.
Голубець М. Роберт Лісовський. Українське мистецтво. Львів, 1926. Ч. 2 (падолист). С. 36.
Тут і далі використано автобіографічний нарис автор, рукопис якого зберігається у родини художника.
Лісовська-Нижанківська З. Про Батька… С. 11-12.
Старосольський Ю. Згадаймо «Сизого Орла», нашого особливого пластового друга. Юнак. 1983. Ч. 11 (листопад). С. 3.
Лісовський Р. До Української Молоді (При нагоді 25-літнього Ювілею Українського Пласту). Пластові Вісти. Орган Союзу Українських Пластунів. Прага, 1936. Ч. 9 (листопад). С. 8.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
