Сучасний ринок безалкогольних напоїв переживає справжній ренесанс, пропонуючи споживачам все більше варіативних та оригінальних продуктів. Рево є одним із яскравих представників цієї категорії, яке втілює в собі не лише освіжаючі смакові властивості, а й сучасний підхід до виробництва напоїв. Вони не просто втамовують спрагу, а й стають частиною лайфстайлу, пропонуючи унікальні комбінації та інгредієнти, які підкреслюють індивідуальність кожного, хто їх обирає.
Різноманітність смаків та інгредієнтів
Індустрія безалкогольних напоїв не стоїть на місці, і кожен бренд прагне здивувати споживача. Розробка нових смаків, використання натуральних компонентів та експерименти з текстурою – усе це стає візитною карткою сучасних напоїв, подібних до згаданого бренду. Від класичних цитрусових нот до екзотичних поєднань – різноманіття варіантів дозволяє кожному знайти свій ідеальний вибір.
Екологічність та сталість виробництва
Екологічна свідомість – ще один важливий аспект, який впливає на вибір споживачів. Виробники, такі як цей відомий бренд, звертають увагу на екологічність упаковки та використання відновлюваних ресурсів. Більшість компаній вже відмовляються від пластику на користь біорозкладаних матеріалів, що свідчить про їхню відповідальність перед природою та майбутніми поколіннями.
Функціональність та користь
Не останню роль у виборі напоїв відіграє їхня користь для здоров’я. Люди все частіше шукають продукти, які не просто смачні, а й приносять певну користь для організму. Вітамінізовані, енергетичні, з низьким вмістом цукру або без нього взагалі – ці та інші характеристики стають вирішальними при виборі напою. Інноваційні бренди пропонують широкий спектр функціональних напоїв, які задовольняють потреби навіть найвимогливіших споживачів.
Маркетинг та брендинг
Успіх на полицях магазинів залежить не тільки від якості продукту, а й від ефективності маркетингових стратегій. Сучасні бренди інвестують значні ресурси в рекламу та дизайн упаковки, щоб привернути увагу покупців та відрізнитися від конкурентів. Вони створюють цілі історії навколо своїх продуктів, роблячи акцент на унікальності та стилі життя, який вони пропонують.
Популярність безалкогольних напоїв
Безалкогольні напої набувають все більшої популярності серед різних вікових груп. Вони стають ідеальним вибором для тих, хто піклується про своє здоров’я, веде активний спосіб життя або просто шукає альтернативу алкогольним напоям. Завдяки широкому спектру смаків та стилів, кожен може знайти напій на свій смак.
Перспективи розвитку індустрії
Ринок безалкогольних напоїв продовжує розвиватися, пропонуючи споживачам нові та інноваційні продукти. Зростання уваги до здорового способу життя та екологічної свідомості лише посилює цю тенденцію. Бренди, такі як згаданий вище, відіграють ключову роль у формуванні нових стандартів якості та варіативності продукції.
Тренди у світі безалкогольних напоїв
Аналізуючи сучасні тенденції, можна з упевненістю сказати, що індустрія безалкогольних напоїв має величезний потенціал. Відповідаючи на запити споживачів, виробники постійно працюють над розширенням асортименту, покращенням якості та впровадженням екологічних ініціатив. Сайт maudau.com.ua вже представляє широкий вибір таких напоїв, демонструючи зростаючу популярність та визнання цього сегменту на ринку.
В одному із зарубіжних архівів вдалося знайти фото із світлинами, які показують кадри із життя мешканців Золочева на Львівщині. Мова йде про торгівлю та торговців. Фото датуються 1930-ми роками.
Золочів, 1930-ті рр.Золочів, 1930-ті рр.Золочів, 1930-ті рр.
Завдяки фото можемо побачити повсякденний одяг місцевих мешканців, асортимент товарів на базарі та взагалі, якою була атмосфера на міських ринках тих часів.
Золочів, 1930-ті рр.Золочів, 1930-ті рр.Золочів, 1930-ті рр.Золочів, 1930-ті рр.
SCHILLER 4UKRAINE: 14 червня на Концертній Арені Малевич у Львові відбудеться довгоочікувана подія для прихильників електронної музики. Володар безлічі музичних нагород – SCHILLER, відомий також як Крістофер фон Дейлен, – повертається в Україну з програмою DJ Experience! Початок події о 19:30.
Проєкт німецького продюсера Крістофера фон Дейлена SCHILLER швидко став одним з найбільших концертних проєктів Німеччини та отримав широке визнання критиків у всьому світі. Завдяки своїй пристрасті до музики, він створює унікальну атмосферу та використовує енергетику публіки для свого сету, роблячи вечір незабутнім. Шиллер не ховається за вже звичними та успішними роботами, а перебуває у постійному пошуку нових форм та творчих ідей. Серед партнерів Шиллера зі співпраці – Томас Ді з “Fantatische Vier”, Майк Олдфілд, Cosmic Baby, Міла Мар, Майк Резерфорд і Сара Брайтман.
SCHILLER не байдужа доля України та її громадян, оскільки на своїх виступах він завжди виражав підтримку нашій країні. Його музика має магічну силу пробуджувати надію в найважчі моменти. Подія у Львові обіцяє бути ковтком свіжого повітря та підтримкою в такі нелегкі часи.
Концерт відбудеться у Львові у Концертній арені Малевич. Двері для гостей відкриються о 18:30, початок програми о 19:30. Квитки можна придбати на KARABAS.COM.
Не пропустіть цю унікальну можливість насолодитися виступом легенди, великого майстра електронної музики SCHILLER!
Етнопарк «Ладомирія» – це унікальний арт-простір в Радивилові Рівненської області, де живе справжня автентика.
У «Ладомирії» можна відпочити душею, поринути у минуле, дізнатися багато цікавого. Тут можна побачити скансен, ткацьку майстерню, Музей автентичного костюма, воркшоп-простір та ресторацію «Аустерію», орендувати автентичний костюм.
Ініціатором створення етнопарку є кандидат історичних наук Володимир Дзьобак, керівник ГО «Центр дослідження і відродження Волині», проєктів «Ткацька крамничка «Серпанок», «Етнопарк «Ладомирія».
Програма заходів Етнопарку «Ладомирія»
Впродовж 2024-2025 років в етнопарку можна відвідати пізнавальні заходи, які будуть цікаві як для дорослих, так і дітей. В програмі лекції, майстер-класи, конкурси, ігри, обряди, виставки, екскурсії та зустрічі з цікавими особистостями.
7 травня в етнопарку будуть презентувати виставку великодніх рушників та листівок «Великодні передзвони».
Продовженням теми історії одягу, яку розпочали в етнопарку взимку, буде відкриття виставки літнього одягу, яка відбудеться 1 червня. Також в червні заплановані Дівич-вечір. (8.06), Звукотерапія з Максимом Бережнюком (Знайомство зі старовинними інструментами) (23.06), Етно-забава «Русалчин тиждень» (23.06). А кульмінацією червня стане відкриття виставки старовинних рибальських експонатів. (29.06).
Карта Етнопарку «Ладомирія»
В етнопарку ви побачите: виставкову залу, де представлено відтворені автентичні костюми історичної Волині, відвідаєте майстер-класи з ткацтва та пов’язування традиційних головних уборів. Екскурсії та різноманітні тематичні пригодницькі ігри (для різних вікових категорій і згідно сезонів) проводяться впродовж усього року. У плані можливі незначні зміни. Слідкуйте за оголошеннями на сторінках «Ладомирії» та «Центру дослідження та відродження Волині».
Експерт з’ясував оптимальний час для ранкового кавування. Багато людей практично живуть на кофеїні, часто можна побачити людей, які хапаються за горнятко, щоб почати свій день або побороти занепад сил після обіду. Разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкажемо що про це думають світові експерти.
Видання Express пише, що пити каву відразу після пробудження може бути не найкращою ідеєю.
Рекс Ісап, генеральний директор компанії Happy Beds, не радить пити каву в першу годину після пробудження і пропонує почекати з першим ковтком рівно до 8:33 ранку.
Кава в турці на пісочку
“Коли мова заходить про ідеальний час для першої кави, ми зазвичай тягнемося до чайника одразу після пробудження. Однак в ідеалі потрібно почекати годину після пробудження, щоб по-справжньому відчути користь”, – зазначив Ісап.
За його словами, вся справа в гормонах, які виробляє наше тіло.
“Коли ми прокидаємося, рівень кортизолу перебуває на піку. Кортизол, який часто асоціюється зі стресом, підвищує рівень пильності. Тому вживання кофеїну в той час, коли рівень кортизолу вже високий, може спрацювати проти цього або навіть допомогти виробити толерантність до кофеїну”, – пояснив експерт.
Кава зі спеціями (Марокко)
Зазначається, що для визначення ідеального часу для першої чашки кави брали за основу населення Великої Британії, де середньостатистична людина прокидається о 7:33.
Від себе додам, у Львові є теж свої графіки та традиції пиття кави, але ще у нас є хороша традиція ходити “на каву” і вирішувати всі можливі питання при цьому. А ще, отримувати насолоду від улюбленого напою.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» та Львівського палацу мистецтв.
Ця книга – промовиста і гірка фотосповідь міста-героя Харкова. Від 24 лютого 2023 його містяни перебувають у страху й невідомості. Не відають, що станеться за мить, цієї ночі, завтра.
Своїм першим альбомом невідомий широкому загалу Вадим Бєліков хоче поставити громадськість – як вітчизняну, так і міжнародну – перед проблемою воєнного суспільства. Знесені артилерією і ракетами житлові масиви краще, ніж статистичні дані, засвідчують людські й матеріальні втрати…
Світлини Вадима Бєлікова не лише документують на 400 сторінках прифронтові реалії, пуски російських ракет із Бєлгородської області, які добре бачити із його домашнього вікна, а й думки, чуття, переживання: мешканців зруйнованих будинків, учнів спалених гімназій, гостей назавжди закритих кафе. Гортаючи сторінки великого альбому, відчуваєш біль, але хочеться вірити в краще, світле майбутнє Харкова і харків’ян в сім’ї європейських народів.
Серед зображень румовищ і біди автор на контрапункті вклинює як оптимістичні проблиски надії: фотографії мирного Харкова та дружньої й близької нам Польщі, що не раз допомагала українцям.
Книга-звинувачення побачила світ коштом Міністерства культури та інформаційної політики України у знаковій серії «Бібліотека журналу «Пам’ятки України» з передмовою Анатолія Сєрикова, відомого журналіста, головного редактора Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» тиражем 1000 примірників для безкоштовного розповсюдження.
До слова на презентацію запрошені:
Вадим Бєліков, автор
Алла Малієнко, заслужений журналіст України, голова Ревізійної комісії Національної спілки журналістів України
Роман Метельський, директор Львівського фотомузею
Юрій Атаманюк, фотожурналіст, власний кореспондент журналу «Пам’ятки України»
Владислав Мусієнко, відомий український репортажний та документальний фотограф
Анатолій Сєриков, автор передмови, заслужений журналіст України
Українська народна музика виходить за межі звичного та стає віртуальною реальністю для молодого покоління. Нове життя у відому українську пісню «Зеленеє жито» вдихнуло несподіване тріо: проєкт KOLABA, співачка Наталка Карпа і блогерка Аліна Жук.
Культурний код нації – це не тільки минуле, але й майбутнє, яке може змінюватися та пристосовуватися до сучасних вимог.
– Створивши унікальний проєкт, ми поєднали відомі мотиви народних пісень з передовими технологіями віртуальної реальності, – кажуть у проєкті KOLABA. – Тепер слухачі матимуть змогу стати частинкою величного культурного спадку та відчують енергію справжньої української атмосфери. Ми – не лише творці, а й ланцюжок між минулим та сучасним. Наша місія – показати, що українська музика завжди знаходить спосіб проникати у серця та залишатися актуальною.
У свою чергу, співачка, заслужена артистка України Наталка Карпа нагадує, що популярною народну пісню «Зеленеє жито» свого часу зробила народна артистка України Оксана Білозір.
– Я як виконавиця народного хіта «А калина не верба» як ніхто інший знаю, що українську народну пісню варто популяризувати для молодого покоління, – додає Наталка Карпа. – «Зеленеє жито» ми вибирали одностайно з багатьох інших композицій. Було дуже цікаво попрацювати в колаборації із музичним проєктом KOLABA та блогеркою з Волині Аліною Жук, яка співає.
Аліна Жук входить у список найефективніших блогерів України, її треки набирають мільйони прослуховувань в мережі та очолюють чарти радіостанцій. Вона стрімко набирає обертів в шоу-бізнесі після презентації пісні «Волошковий цвіт».
Так проєкт KOLABA продовжує давати нове життя українським шлягерам. Новинку «Зеленеє жито» дует львів’янина Андрія Павлеси та полтавчанина Владислава Крипака випустив услід за недавніми успішними колабораціями з Іво Бобулом («А липи цвітуть»), Оксаною Білозір («Горобина ніч») та Павлом Зібровим («Хрещатик»), кожна з яких має мільйони прослуховувань.
Lавня дзвіниця Михайлівського костелу у 1914 та 2014 роках
Понад сто років тому в давньому галицькому містечку Стара Сіль (тепер — селище між Старим Самбором і Хировом на Львівщині) існував цікавий великодній звичай, пов’язаний зі зрадником Христа — Юдою. Цей звичай так і називали — “Юда”.
Як писала у квітні 1914 року газета Nowości Illustrowane, у той час він зберігся лише у двох-трьох містах Галичини. У тогочасному виданні докладно описали, як відбувалося дійство.
“Святкування цього “Юди” відбувається приблизно так: під час Страсного тижня парубки — тут їх називають “кавалєрами” — виготовляють манекен дорослого чоловіка в натуральну величину зі старого лахміття і дрантя. У Велику середу до дня або у вівторок ввечері вони вішають цей манекен за участю величезного натовпу дітей, а також людей похилого віку на дзвіниці костелу.
У Велику середу вранці зносять “Юдине багатство”, тобто старі розбиті горщики та черепки, і ставлять їх на підвіконня отворів дзвіниці. У цей же час хлопці також готують довгі палиці. Весь ранок під дзвіницею таборує група дітей.
Пополудні, як, зрештою, і скрізь, у костелі правиться “темна утреня”. Під час утрені хлопці стоять у церкві під хорами з палицями і чекають, поки закінчиться молитва священика. Коли священик завершує утреню ударом рукою по бревіарію, хлопці з десяток разів ударяють палицями об підлогу і вибігають із храму.
Тепер усі біжать до дзвіниці, де висить Юда. Кілька старших хлопців вилазять на дзвіницю, відв’язують Юду і кидають його вниз під крики та вереск дітей, що зібралися.
Давніше, перед тим, як скинути Юду, один із парубків виголошував йому “казання”, у якому він дорікав йому за його ганебний вчинок, а також робив різні комічні натяки або на певних людей, відомих у місті, або на події, які мали місце протягом року. Тепер вони вже не знають, як говорити таке “казання” і нічого не говорять.
Коли Юда вже лежить на землі, на нього кидають старі горщики та черепки, а хлопці під гучний галас б’ють його палицями. Розбивши всі горщики, вони прив’язують Юді мотузку до шиї, а двоє хлопців запрягають коней, і Юду починають волочити вулицями міста.
Ця хода зазвичай триває до пізнього вечора. Як тільки Юда побуває у всіх закутках, його витягають на місток через струмок і топлять у воді.
На цьому дійство закінчується.
Кажуть, у давні часи Юді, коли він висів на дзвіниці, співали пісню, яка описувала його історію та його сумний кінець. Нині цієї пісні ніхто не знає і навіть не чув, як співають, а серед старожилів містечка про неї ходять лише туманні відомості”.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
26 квітня 2024 р. о 15.30 у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття великодньої виставки «Писанкове розмаїття».
На виставці представлено понад 200 авторських робіт писанкарок Марти Іваницької (1937-2014), Роксоляни Загайської, Олени Тіменик, Мирослави Могитич, Галини Соломійчук, Зоряни Грегорійчук, Наталі Білоус. Мальована краса на гусячих, курячих, перепелиних та папужих яйцях. А також великодні поштівки з колекції Роксоляни Загайської.
Львівська школа писанкарства…
Чи можна так сказати? Що треба розуміти під львівською школою писанкарства? На мою думку так можна сказати про будь-який регіон України, який прославився своїми майстрами-писанкарями. Це може бути київська, львівська, луганська, коломийська, космацька школа писанкарства. Й конкретніше, то це просто певна група людей об’єднана любов’ю до Писанки, до її творення, вивчення, людей, які живуть в одному регіоні, чи місті, працюють, пишуть писанки, мають своє коло шанувальників, послідовників, беруть участь у виставках, і дуже часто між собою не знаються особисто. Але вони знайомі завдяки Писанці з виставок, конференцій та з’їздів. Писанкарі цікавляться писанковою творчістю своїх колег-писанкарів і розвитком цього виду мистецтва. Самі незалежно проводять майстер-класи, навчають учнів, мають своє коло шанувальників.
До відомих писанкарів за межами області та України належать львів’яни Олександра Приведа, Наталя Валенюк, Віра Манько, Стефанія Бончук, Марія Іванишин, Марта Іваницька, Стефанія Шабатура, Галина Коваленко, Зоряна Грегорійчук, Івана Вах, Галина Сиротюк, Тарас Городоцький, Олександр Опарій (із Сумщини, але багато років льв’янин) та інші.
Нові імена щороку з’являються, хтось вперше дав свої роботи но виставку, про когось написали в газеті, хтось видав книгу – а це вже свідчення про народження нового писанкаря, дослідника, пошуківця. Імпульсами до творчості можуть стати непідвладні розуму почуття: ностальгія, меланхолія, кохання, бажання спробувати свої сили тощо. Є ще одно особливість писанкарства – воно захоплює на ціле життя. Та приходить такий час, що немає можливості писати писанки – то є інша робота, то очі вже не ті. От і губиться ім’я писанкаря, який більше не вертається до цієї творчості. Тоді живуть десь по домівках творіння його рук – писанки, милуючи око власників, збуджуючи фантазію.
Створені львів’янками Зоряною Грегорійчук, Галиною Соломійчук, Мартою Іваницькою, Галиною Коваленко, Роксоляною Загайською, Мирославою Могитич, Оленою Тіменик авторські писанки, з’явилися на благодатному ґрунті багатих українських традицій та сприяють розвитку писанкарства як мистецтва.
Виставка повинна зацікавити тих, кому буде приємно познайомитися з писанкарками та їхньою творчістю. А що вони цікаві та різносторонні особистості, то це безсумнівно. У кожної з них є ще інші захоплення, а то й цілком інша професія, а ще сім’я, домашні обов’язки. Та всіх об’єднала любов до Писанки, якій присвячена кожна вільна хвилина, добро одухотвореного серця, тепло душі. Та не потрібно багато говорити достатньо подивитися но витвори їхніх рук і уяви – і ви все зрозумієте.
У Львівській національній опері відбулася прем’єра унікального проєкту – вистави-дефіле «Розмова птахів». Його створили одна із найвідоміших українських дизайнерок Оксана Караванська та українська співачка, актриса театру і кіно, лауреатка Шевченківської премії Наталія Половинка.
Фото: Євген Кравс
Модне чи вічне? На це запитання спробували відповісти Караванська і Половинка. Дзеркальна зала Оперного театру перетворилася на унікальний простір, в якому зустрілися фешн, театр, балет, музика, слово, спів… Так високі сенси потужно і сучасно звучать, коли висока мода тісно переплітається із високим мистецтвом театру. Це вість про вічне і красиве, що протистоїть війні.
У Львівській опері Караванська представила нову історію «Ukrainian Haute Couture», де авторкою сучасної вишивки вкотре стала дизайнерка Ксенія Уманська. Моделями були артисти балету Львівської національної опери – і жінки, і чоловіки.
Фото: Євген Кравс
– Я завжди по-філософськи ставилася до власної творчості, – каже Оксана Караванська. – Запитання «Модне чи вічне?» доречне як 300 років тому в часи Сковороди, так і зараз. Тому я наважуюся поєднувати всі мистецтва, аби не втратити українськості, духовності і краси. То чи стане модне вічним?
На цей проєкт Оксана Караванська надихнулася, творячи костюми до вистави «Сад Божественних Пісень. Розмова птахів» за Григорієм Сковородою, премʼєра якої відбулася в Гарнізонному храмі в ніч на Святого Миколая у грудні 2023 р. Дизайнерка не вперше міксує види мистецтва. Її перформенс «Вишиванка-Couture Третього тисячоліття» у Львівській опері торік став знаковою культурною подією. Цього разу Караванська запропонувала ще більш сміливий крок.
Фото: Євген Кравс
Дефіле зустрілося в діалозі про модне і вічне з виставою «Розмова птахів», яку творять Театральний центр «Слово і голос», Наталія Половинка; «Хорея Козацька», Тарас Компаніченко; а також Лабораторія степового розспіву «Євшан-зілля» із Запоріжжя та окупованих сіл, народний співак Олексій Заєць і піаніст Сергій Кудринецький.
Наталія Половинка унікальним чином творить свою дорогу через театр і духовний напів, традиційну пісню, класичну музику і кіно. Її «Слово і голос» – єдиний в Україні театр, де здійснюється жива співоча Традиція України.
Фото: Євген Кравс
– Моє служіння Традиції завше – виклик серед сучасного моря швидкоплинних змін, – каже Наталія Половинка. – А зараз це граничне випробування України і світу оголює дивний шанс перемоги: пʼючи з джерела, серед всіх масок сучасності – за одною з них таки розпізнати своє лице. А Сковорода веселить: «Я й сам не люблю мiнливої маски… а люблю теє, що зверху ніщо, а всередині щ о с ь, зовнi неправда, але всередині iстина. Така рiч i людина звалися у еллiнiв «сілінос», картинка, зверху смiшна, а всерединi прекрасна…». То чи стане вічне – модним?
Улітку цього року виставу-дефіле «Розмова птахів» покажуть у Києві та Римі.
Маловідомою втраченою перлиною для мандрівників «Дрогобицькою країною солі і нафти» був палац графів Винницьких в селі Уріж, що за 22 км від Дрогобича і межує із селами Нагуєвичі та Винники. Враховуючи, що Винники були родовим маєтком греко-католицьких єпископів з роду Винницьких, вони також успадкували колишні маєтки роду Стемпковських.
Урізький маєток знаходився в широкій долині річки Бистриці, правої притоки Дністра, і, принаймні, від 1579 р. належав Станіславу Стемпковському . Точно невідомо, чи вони стали спадщиною роду Винницьких гербу Сас, але ймовірно, що за часів київського митрополита Антонія Винницького (1600 – †1679) його прямим нащадком, який успадкував володіння в Урожі, був унійний перемишльський єпископ Юрій Винницький. Згодом урізький маєток перейшов до родини Гумницьких гербу Госдава.
Мандрівник Роман Афтаназій спочатку вважав, що маєток змінив власників через те, що сестра єпископа Олена (Гелена) вийшла заміж за якогось пана Гумницького. Однак вірогідніше, що права він отримав пізніше, оскільки жидачівський чашник Михайло Гумницький одружився з іншою представницею роду Винницьких – коломийською стольною Юзефою Винницькою. Саме він міг отримати Уріж як посаг від дружини. Тоді ж, завдяки посагу від батька своєї дружини, він став перемишльським ловчим в лісничому господарстві Перемишля (помер у 1754 р.). До його володінь також належали села Бірче, Лещава Довга, Добромисл і Урське .
Отже, Михайло Гумницький був заможною людиною, а тому з легкістю отримав спадковий титул графа від імператора Франца II. Після його смерті родинні маєтки були розподілені між трьома його синами. Старший Антоній отримав якраз дворик в Урожі, Юзефа – Урське і Добромишль, а молодший Микола, одружений з Теклею Соломією Гумницькою, дочкою Яна і Розалії Седлецьких, отримав Бірче.
Після смерті неодруженого Антонія, урізький маєток успадкувала Текля Гумницька, яка була вже вдовою Миколи Гумницького . Саме у Теклі Гумницької або її нащадків близько 70-х рр. ХІХ ст. урізький маєток придбав власник сусіднього села Лопушно – Ян Комарницький гербу Сас (1810 – †1902). Він був учасником Листопадового повстання 1830 – 1831 рр. і воював під командуванням генерала Юзефа Дверніцького, а згодом активно підтримував Січневе повстання 1863 – 1864 рр., в якому брали активну участь його дочка Гонората та сини Олександр, Станіслав і Еразм. За свою політичну діяльність Ян Комарницький деякий час перебував у львівській тюрмі.
Онука Яна, яка була донькою власника Щеплина Еразма Комарницького (помер у 1894 р.) і дружиною Зиґмунта Срочинського гербу Новина (1872 – †1920), разом із приданим привезла до роду Срочинських і маєток в Урожі. У 1939 р. урізький маєток охоплював 556 га землі, в тому числі 304 га лісу та 180 га землі. Згідно з текстом сімейного контракту, який був укладений у 1932 р., останніми власниками були: Евеліна з Комарницьких Срочинська, Людвікова Павліковська (1874 – †1946) та її сини: Адам (1899 – †1939), Владислав (1901 – †1952) та Анджей (1907 – †1941) Срочинські. Серед інших нащадків добре відомим був також онук Станіслав Моссаковський гербу ястшембець (1937 р.н.), який був сином Марії Срочинської (1905 – †1937). ) та Станіслава Моссаковського (1896 – †1937) .
Палац графів Винницьких в Урожі біля Нагуєвич
За даними мандрівних описів до 1890-х років в Урожі зберігався дерев’яний дворик-садиба, побудований приблизно в середині XVIII ст. у дусі дворянських резиденцій ще часів XVII ст. Після 1890 р. він майже повністю згорів, але до 1899 р. був відбудований на тому ж місці і тривалий час залишався майже в незмінних формах і пропорціях. Під час перебудови майстри використали цегляну частину правого боку попереднього будинку, двокутній флігель, у вигляді кам’яного підвалу, тобто так званий «льох-підземелля», а також прилеглий до цієї частини кам’яний склепінчастий коридор-камору, що спочатку служила своєрідною скарбницею, а після перебудови виконувала функцію лише комори. Перекази місцевих легенд містили інформацію про те, що саме ці старовинні підземелля слугували у давні часи житлом для монахів оо. Василіан, які в XVI ст. мали свій монастир у сусідньому селі Підмонастирок, який місцеві жителі називали «урізьким» .
Після перебудови панський палац в Урожі отримав вигляд дев’ятивісного квадрату прямокутного плану, який був покритий дуже високим чотирисхилим дахом. Триосьова центральна частина переднього фасаду палацу була виокремлена портиком у стилі класицизму, а крайні осі – неглибокими авангардами.
Палац також прикрашав портик із чотирма парами псевдотосканських колон, розміщених на кам’яній терасі, з цікавим антаблементом, який горизонтально був пересічений профільованим карнизом і великим трикутним, також карнизним, фронтоном із сліпим окулусом, вирізьбленим у тиньку. Частина фасаду палацу, яку позначали обрамлення портика, мала багатше оздоблення, ніж бічні частини. Віконні обрамлення палацу спиралися на консолі, були закриті вгорі горизонтальними фронтонними карнизами. Лише головні вхідні двері були увінчані трикутним фронтоном. Решта віконних рам мали дещо скромнішу форму. Гармонію чолового фасаду дещо псували трикутні щити обох ризалітів, які були зведені з цегли та тиньку, але оббиті дошками.
З боку саду архітектура палацу більше нагадувала епоху XVIII ст., тобто обидві фасадні бічні частини мали форму давніх еркерних ніш. Вони були з’єднані між собою довгим ґанком, огородженим чавунною балюстрадою, збереженою від ранішого дворика, яка звивисто оздоблювала стовпи і перила в стилі пізнього бароко. Ґанок був накритий спільним дахом, що спирався на дерев’яні стовпи, з трикутним фронтоном у центральній частині. Цілком ймовірно, що спочатку дах не покривав ґанок, а лише бокові еркери.
Центральна, міжризалітова частина палацу мала двобанне планування анфіладного типу, і ймовірно, спочатку складалася з шести однакових за розміром кімнат. Велика видовжена вітальня розташувалася ліворуч від сіней, з вікнами впоперек, а також двома додатковими вікнами з фасаду і двома з боку саду . Ця вітальня, ймовірно, була збудована пізніше шляхом об’єднання двох кімнат в одну. У міжвоєнний період велику вітальню знову розділили на дві частини, а решту кімнат залишили без змін.
Їдальня прилягала до вітальні з боку саду. Кімната з правого боку, прилегла до сіней, служила спальнею, а кімната з лівого боку їдальні використовувалася для гостей, і називалася «холостячкою» або кімнатою «для панянок». Дві кімнати з ризалітами, які розташувалися уздовж коротшої лівої сторони палацу, використовувалися як кімнати для гостей. Їх розділяв коридор, який вів на невелику веранду. Три кімнати з правого боку палацу, які були оточені ризалітами, мали своє окреме призначення. Кімната з переднього боку виконувала функцію кабінету графа, середня кімната – функцію «скарбниці», а тильна кімната, розташована в еркері-ніші, – функцію домашньої каплички. Ця частина палацу з’єднувалася сіньми з двоповерховою прибудовою, яка розміщувалася над старими підземеллями, в якій до 1939 р. була кухня .
Оригінальна кухня часів Яна Комарницького розташовувалася в окремому флігелі поряд із палацом. Під час пожежі було знищено майже все нерухоме та рухоме оздоблення інтер’єру, а також родинний архів Комарницьких та бібліотеку. Збереглися лише деякі ампірні меблі, які, як частина посагу однієї з онучок Яна Комарницького, Яніни Яжимовської, уродженої Носковської, потрапили до сусіднього маєтку в село Хлопчиці, де у свою чергу, стали також жертвою, тепер вже від наслідків Другої світової війни.
До 1939 р. зі старої частини родинної колекції в палаці зберігалися також дві кольорові гравюри, виконані в Лондоні в 1801 році Томасом Ґаґаіом за малюнками Олександра Орловського. На гравюрах була зображена сцена звільнення Тадеуша Костюшка з в’язниці російського царя Павла І .
Палац розташовувався на крутому схилі річки Бистриці, осторонь від селянських хат, а також господарських будівель, які розташовувалися нижче. Між гронами вікових дерев, що росли на схилі пагорба, знаходився розчищений широкий проріз, через який з вікон палацу відкривався неповторний краєвид на близьку й дальню околицю, аж до лісистих передгір’їв Карпат, зокрема на роздоріжжі, що сполучало шлях до Сприні біля Самбора із шляхом, який вів до Підмонастирця та Підбужа.
Перед палацом було закладено парк, засаджений величезними віслянськими тополями, липами та ясенами. Деякі з цих старовинних лип досі милують око мандрівників. Перед палацом була майже безліса галявина з великою клумбою посередині. Передня вісь саду містила розширення у вигляді алеї із вікових лип, що вела до сільськогосподарських угідь.
Палац графів Винницьких в Урожі біля Нагуєвич
Стіни палацу були в основному обвиті кущами капріфоліуму, а поруч росли бузок і жасмин. Під’їзд до портика був знизу, з боку панського фільварку. Від періоду будівництва первісного дворика і аж до нашого часу зберігся глибокий колодязь, оточений вінком з акації, вкритий багатосхилим ґонтовим дахом у формі дзвона, що спирався на дерев’яні стовпи. На ньому було викарбовано рік «1764». Деякі господарські будівлі, які могли бачити мандрівники в міжвоєнний час, також походили з XVIII ст.
І. Франко опублікував унікального вірша «Ось панський двір…» із описом старовинного палацу Винницьких в селі Уріж, який, на думку письменника, найбільш точно демонстрував соціальну нерівність між графськими родинами та бідними селянами. Врешті палацова архітектура в Урожі своєю архітектурною величчю, клумбами та липовим парком поміж бойківських сільських хат демонструвала цю вікову майнову нерівність. На сьогодні це чи не єдиний віршований опис палацу Винницьких із другої половини ХІХ ст., який письменник написав під впливом своїх юнацьких мандрівок:
Ось панський двір… Іван Франко
Ось панський двір! На згір’ї край села
пишається на сонці, наче рожа.
Тиша довкола нього залягла.
Старезні липи, мов жива сторожа,
стоять при вході, клумби і травник,
кругом жива глогова огорожа.
крізь браму вглиб двора мій зір проник:
увитий ганок диким виноградом
дрімає в тіні, як віддавна звик;
поперед вікна в’ється білим гадом
доріжка, всипана піском дрібним
та цвітом, що з акацій сиплесь градом.
Вікон широких поглядом скляним
глядить сей двір на все село в долині –
і не скриєсь жодна хатка перед ним.
Червоний дах його, і стіни сині,
блискучі вікна, ганки, виноград –
все те немов кричить сільській хатчині!
“Не смій дихнуть! Не перестань дрожать!
Хились і гнись! З твоїх занядрін темних
сюди тобі чола вверх не піднять!
Ти дич! Ти варварство! Ти під’яремних
волів житло, притулок хамських рас,
печера, повна лютих гадів земних!
Їх вартість в тім лиш, щоб робить на нас,
їх чеснота – лиш послух і покора,
їм слід горіти, щоб наш блиск не згас!
Бо ми держави й церкви є опора,
цивілізації тривкий опліт,
культури кріпость, до борби все скора!”
Я відвернувсь від брами. Много літ
минуло вже, як я слова такії
чув з уст старого графа. Нині світ
змінився значно, многі давні мрії
зробились дійсністю, та се село
слова ті прилягли, мов плити кам’янії.
Для нього поступу мов не було,
всесвітнєє життя його минало;
лиш се “гніздо культури” знай цвіло,
пишалось і з села всі соки ссало.
Сьогодні важко сказати, чи І. Франко, мандруючи до Урожа, особисто зустрічав старого графа Винницького, проте сам опис палацу є одним із небагатьох свідчень про ставлення до нього в середовищі місцевих селян у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Про описи цієї втраченої на сьогодні пам’ятки палацового мистецтва, яка у XVIII ст. належала разом із підданими в Урожі родині перемишльського унійного єпископа Юрія Винницького, більш детальніше мова піде в наступному розділі нашої книги.
Як би це парадоксально не звучало, але сьогодні більшість палаців та їхніх колекцій на Дрогобиччині зруйновано та втрачено назавжди, не стільки через погроми Першої та Другої світових воєн, скільки через ментальне варварство «визволителів» довгої радянської доби. І лише незначна частина артефактів, які сьогодні дивом збереглися в музейних, бібліотечних, архівних та приватних колекціях, насамперед в Україні та Польщі, разом із творчою спадщиною мандрівників, які у ХІХ – на початку ХХ ст. відвідували Дрогобиччину, сьогодні дають нам унікальну можливість хоч приблизно уявити собі справжню велич та самобутність історії цих культурно-мистецьких резиденцій «Країни солі нафти».
Богдан ЛАЗОРАК кандидат історичних наук, доцент, директора Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі»
Український співак-романтик Golubenko 10 травня виступить у Malevich Concert Arena з великим сольним концертом. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL concert agency.
На публіку чекають оновлена програма, нові пісні, премʼєри та улюблені хіти, які підкорили соцмережі та стали популярними: «Мила», «Знову», «Холодна весна», «Дотики», «Не шукай», «Сентиментальність» та інші.
Доповнять вечір своїми виступами зіркові гості.
“Львів, зустрічай! Нова зірка української музичної сцени Golubenko і пісні, що звучать на концертах в унісон з цілим залом! Встигніть придбати кращі місця!” – запрошують організатори VINIL concert agency.
З 14 по 28 квітня у Львові відбувається традиційний Міжнародний фестиваль джазу Lviv Jazz Days 2024, який об’єднує музикантів та фанатів цього музичного стилю.
28.04 (неділя) 19:00 Закриття фестивалю. Big Band ЛНМА імені М. В. Лисенка «Lviv Jazz Orchestra».
Вперше за шестирічну історію фестивалю, впроваджено систему єдиного квитка-абонемента, вартість якого становить лише 600 грн!
Бажаючі піти на окремий концерт в рамках фестивалю мають можливість купити вхідний квиток і обрати будь-яке вільне місце у глядацькій залі, вартість якого становить 350 грн.
Їдучи трасою Київ-Львів, чи в сторону Львова, чи в сторону Києва, бачиш біля селища Олесько на високому пагорбі старовинний замок. Але бачиш його таким, яким він є сьогодні. А він не завжди був таким.
Важкий для Київської Русі був 1241 рік. Монголо-татари проходять по наших землях. Тоді було знищено велике місто Пліснеськ, яке знаходилося неподалік від Олеська. Залишки колись великих і потужних оборонних споруд Пліснеська помітні і сьогодні. Після зруйнування Пліснеська життя у ньому поступово занепало. Напевне, жителі Пліснеська на високому пагорбі будують фортецю, відому як Олеський замок. Чому саме це місце було вибране для будівництва твердині?
Наполеон Орда. Олесько.
Внаслідок монголо-татарської навали Галицько-Волинські землі потрапили у васальну залежність від Золотої Орди. Час від часу наці землі насуваються набіги татар, які спустошують міста і села. Населення шукає захист від цих набігів. Саме Олеський пагорб серед боліт став відігравати важливу захисну функцію. Болота робили його неприступним для кінноти – головної збройної сили татар. А на вершині пагорба в кінці ХІІІ ст. і постала Олеська фортеця. Хоч як би там не будо, але у 1327 р. про нього писали польські дослідники. Це перша письмова згадка про Олеську фортецю. Зрозуміло, щоб писати про неї, то вона уже повинна була на той час відігравати певну роль як оборонна структура. Так що на питання, коли була збудована Олеська фортеця, ми можемо відповісти – в кінці ХІІІ ст.
Олеський пагорб знаходився на південному краї дуже заболоченої низини, яка відома під назвою «Покрова». Ця низина колись була непрохідним болотом. Відстань від пагорба до населеного пункту близько одного кілометра. Пагорб і Олесько з’єднали двома земляними насипами греблями. По них і здійснювалося сполучення із самим замком. Висота пагорба сягає 40 метрів від рівня болотистої рівнини, завдяки чому він панує над навколишніми територіями. Лише із заходу пагорб має похилий спуск, а з усіх інших боків у нього досить круті схили.
Жан-Анрі Мюнц. Олеський замок, XVIII ст
Про залюднення Олеського пагорба вже у другій половині ХІІІ ст. свідчать археологічні знахідки цього періоду. Можна припустити, що тут ще до монголо-татарської навали міг існувати форпост Пліснеська.
Новим явищем в оборонному зодчестві на цих землях стало будівництво Олеської фортеці з каменю. Адже під час монголо-татарської навали дерев’яні укріплення нищилися вогнем.
Саме тоді на високому природному пагорбі серед боліт побудували оборонний мур, який у плані має овальну форму. Довжина по зовнішньому периметру кладеної з каменю стіни – 130 м, її висота – 10 м, ширина до двох метрів. У стінах влаштовано бійниці. Конфігурація оборонного муру завершувала природну, такої ж овальної форми, вершину пагорба.
Олеський замок, 1847 рік. Худ. Мацей Богуш Зигмунт Стенчинський
З північного боку замку була влаштована в’їзна брама, а перед нею підйомний міст. До нього можна було потрапити по дорозі, яка простягалася із заходу на схід і пролягала повз північну замкову стіну. Підступи до фортеці прикривали земляні вали, рови і частоколи. Так що ця споруда була досить неприступною твердинею.
Більшу частину внутрішньої забудови замку становила відкрита площа, на якій під час небезпеки зосереджувалися воїни та мирні жителі. Напевне, тут повинні були бути і якісь приміщення. На подвір’ї була викопана криниця. Її глибина сягала 42 м.
Після смерті короля Юрія Левовича владу у Галицько-Волинській Русі утримують його сини Андрій і Лев. Свої зусилля вони спрямовують на подолання залежності від Золотої Орди. Але вони гинуть від рук золотоординських ханів. В Андрія і Лева не було синів. Після їх смерті місцеві бояри запросили на галицько-волинський трон Болеслава – сина мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки короля Юрія Левовича. Болеслав Тройденович по матері був правнуком короля Данила Галицького, він перейшов у православ’я і прийняв ім’я Юрій ІІ. Саме з його ім’ям пов’язана перша письмова згадка про Олеську фортецю під 1327 р.
Олеський замок. Гравюра А.Лянге
Юрій ІІ підтримував відносини із Золотою Ордою, з Литвою. В його оточенні почали появлятися іноземці, що привело до незадоволення серед галицьких бояр. Наслідком цього стало отруєння Юрія ІІ у 1340 р. Після нього не залишилося дітей. На цьому князеві обірвалася галицька гілка Рюриковичів. Почався довготривалий період боротьби за землі Галицько-Волинського князівства між сусідніми державами, зокрема Польщею і Литвою. Волинь попадає під владу Литви, а Галичину захоплює Польща. Тоді Олеський замок входив до складу Волинського князівства.
Польський король Казимир, укріпившись у Галичині, почав наступ на волинські землі. Волинський князь Любарт змушений був підписати з ним так званий «вічний мир». За його умовами до Польщі перейшли волинські міста Кременець, Олесько, Лопатин та інші. Таким чином, у 1366 р. Олесько вперше опинилося у польських руках. Власником Олеського замку став Олександр Коріатович, але ненадовго. Через три роки замок знову належить волинському князеві Любарту. Деякий час в замку перебували угорські війська. А у 1362 р. Олеським замком знову володів волинський князь Любарт.
Вид на Олеський замок. Фото 1880 року
Під 1390 р. у буллі папи римського Боніфація ІХ згадуються замки Тустань і Олесько, які папа чомусь дарує галицькому єпископу. Ще є кілька згадок про Олеський замок, коли його дарують чужинцям, але впродовж усього цього часу фактично у ньому порядкували українці.
Неодноразові згадки про дарування Олеського замку чужинцям, про перебування у ньому іноземних залог є свідченням впертої боротьби за нього. Польща усіляко прагнула захопити Олеський замок – ключ до південних воріт Волині. Замок став важливим центром опору польському наступу на давньоукраїнські землі. За Кревською унією 1365 р. Польське королівство і Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу. Проте волинські землі ще досить довго зберігали давні українські княжі традиції. Це особливо проявилося під час повстання Свидригайла – литовського і волинського князя. Тоді волинські бояри активно підтримали Свидригайла.
Олеський замок. Робота Й. Мюнтца скопійована Бжозовським в “Tugodnik ilustrowany” № 33 за 1883 р.
У 1431 р. відбулася знаменита оборона Олеського замку від польських завойовників. Боротьбою керував староста Івашко Преслужич Рогатинський. Окрім Івашка, джерела називають інших його соратників. Це Олекса Черемоський, Івасько Кадлубиський, Сенько Смоленський, Демко Ожидівський, Іван Підгорецький, Лев Чеський. Очевидно, всі вони були місцевими боярами, які прибули в Олеський замок на чолі своїх загонів. Але фортеця впала.
Із остаточним захопленням Олеського замку поляками у 1432 році закінчується давньоукраїнський період його історії.
У неділю, 21 квітня 2024 року, у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудуться два концерти класики Антоніо Вівальді при свічках. Початок о 15:00 (додатковий концерт) та 18:00. Про це повідомили організатори заходу.
На чарівний вечір запрошують Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова». Диригент – Тарас Вергун.
«Світло сотень свічок та гра оркестру головного твору в історії музики «Пори року» та інші твори геніального Антоніо Вівальді! Подаруйте собі та близьким незабутній, теплий вечір з музикою, шампанським та цукерками, де особливості та романтики додадуть свічки. Це буде душевний вечір, наповнений чарівною класичною музикою, яка здатна наповнити серце теплом. Всіх гостей пригощатимемо цукерками та шампанським», – запрошують організатори.
У Львові завершився архітектурний конкурс на меморіальний комплекс військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова, який тривав три місяці. Окрім зони поховань тут планують облаштувати меморіальний сквер, музей, монумент невідомому солдату, каплицю та колумбарій – місце для захоронення урн з прахом.
Переможцями конкурсу стала команда архітекторів з Хмельницького – Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Їхній проєкт – це концепція. Її ще будуть доопрацьовувати з членами дорадчої ради, до якої входять військові, родини загиблих та представники духовенства і з якими напередодні зустрічались архітектори.
Проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова у Львові
За проєктом намогильні споруди на цвинтарі пропонують виконати з білого архітектурного бетону із вкрапленнями натурального каменю (“терраццо”). На надгробному камені буде місце для фотографії та імені з роками життя полеглого. Разом із надгробним каменем буде місце для розміщення квітів та лампадок. Також збоку біля могил облаштують невеличкі місця для сидіння уніфікованого дизайну.
Важливою частиною зони поховань стане колумбарій – місце для захоронення урн із прахом, куди можна буде спуститися як сходами так і пандусом.
Проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова у Львові
“На передній частині комплексу біля вул. Мечникова пропонуємо облаштувати площу із монументом невідомому воїну. Концепція нової площі полягає у зміненні осі міста на вісь історичну. Ця вісь направлена на Північний Схід та Схід в усереднену точку, що поєднує координати боїв за Київ, Харків, Донецьк, Авдіївку, Дебальцеве, Іловайськ, Херсон та основний напрямок оборони України. Таке зміщення осі повинне привернути увагу до географічної єдності України та контрастувати зі структурою міста, врізаючись у неї,” — говорить автор проєкту Дмитро Райфшнайдер.
Проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова у Львові
Січення граней Монументу невідомому воїну нагадуватиме щит. Монумент може мати багато символічних прочитувань, але основне – це зелені шляхи, що в перспективі йдуть до неба. А зелень на щиті символізуватиме цвіт нації, який пішов захищати державу.
Проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова у Львові
Також на площі розташують плиту, на якій зобразять графічні знаки бригад і підрозділів, герої яких воювали за Україну. Тут же буде і місце покладання квітів.
В кінці “марсового поля” залишать хрест на честь Української галицької армії, який завершує центральну вісь всього комплексу. Біля хреста буде розміщена молитовна споруда.
Нагадаємо, Кабмін затвердив розташування Національного військового кладовища у Гатненській громаді на Київщині. Як зазначили у Мінветеранів, перші поховання на Національному військовому кладовищі можуть відбутися наприкінці літа – на початку осені цього року.
Практично кожного року у Львові стається катастрофа: в зливу підтоплює вулицю Торф’яну та прилеглі. Бруд б’є з люків та унітазів; вода піднімає бетонні плити, розмиває тротуари та псує припарковані автомобілі.
Вул. Торф’яна розташована якраз над місцем злиття двох підземних річокРічка Полтва під проспектом В. Чорновола. Висота стелі 5мЩитовий колектор з вул. Варшавська. Висота стелі 2м
Як бачимо, під вулицею Торф’яною зливаються дві підземні річки. Розмір тунелю (колектора), яким вони тектимуть далі, мав би збільшитися, в порівнянні з тим, що було до злиття. Адже води стало більше!
У це важко повірити, але після злиття тунель стає на третину менший! Ось фотодокази.
Ліворуч – колектор р. Полтва до вул. Торф’яної. Праворуч – після неїРічка Полтва після вулиці Торф’яної. Висота стелі 3.5м
Тому головною причиною затоплення вулиці Торф’яної у зливу є ЗАМАЛИЙ колектор р. Полтва в цьому місці. Висота його стелі тут лише 3.5 метри. Це на півтора метри менше, ніж було до того, на проспекті В. Чорновола. Через це зниження, в колекторі під вул. Торф’яною утворюється “вузьке місце”. У зливу вода піднімається, досягає стелі та виходить на поверхню.
Схематичне зображення злиття підземних річок під вул. Торф’яною. Бачимо “вузьке місце” яке і спричиняє підтоплення цієї ділянки
На додачу, “щитовий” колектор з вулиці Варшавської приєднаний до тунелю р. Полтва під прямим кутом. Це завихрює потік річки та вповільнює загальну течію. В зливу вода починає тиснути на стелю і кришки каналізаційних люків.
Завихрення р. Полтва на місці приєднання “щитового” колектора. Воно вповільнює рух води і провокує підтоплення поверхні. Більше тут
Підсумовуючи: води під вул. Торф’яною стало більше, ніж було до цього. Тунель тут став менший, а течія вповільнилася – утворилося “вузьке місце”. Логічно, що в грозу вода не встигає стікати і, тому, пре нагору. Це призводить до “фонтанів” з люків та підтоплення поверхні.
Як можна виправити ситуацію? Кардинальним вирішенням проблеми є розширення існуючого колектора р. Полтва на ділянці вул. Торф’яна – ринок “Торпедо”. Тоді навіть у найсильнішу зливу вода безперешкодно стікатиме до очисних споруд.
Після вул. Торф’яної, колектор р. Полтва йде між вул. А. Лінкольна та Липинського. Тут достатньо місця для його розширення
За Союзу, від ринку “Торпедо” і аж до очисних споруд міста побудували двапаралельних колектори, по п’ять метрів висоти кожен. Нам потрібно продовжити їх до вулиці Торф’яної.
Розширяти колектор це масштабний проект. Ось три простих кроки які зменшать підтоплення вулиці Торф’яної зараз:
Збудувати підземний накопичувач для дощової води зі щитового колектора. Гроза явище короткочасне. Завдяки накопичувачу вода повільніше потраплятиме у Полтву. Це згладить негативний вплив “вузького місця”
Прибрати з існуючого колектора усі перешкоди для води. Ними є численні труби впоперек тунелю та каміння на його дні. Це пришвидшить рух води у зливу
Паралельно річці Полтва йде старий польський колектор. Зараз він захаращений і, тому, використовується лише на 30%. Очистка цього колектора зменшить водяне навантаження на вул. Торф’яну
Ця труба, що впоперек тунелю, перешкоджає вільному руху води в зливу. Потрібно забрати з колектора усі такі перешкоди!Старий польський колектор. Він йде паралельно Полтві але, чомусь, є частково перекритий та замулений
Чому не можна зробити надземний став для надлишку води у зливу? Тому що в Полтві тече не лише дощова вода, а й побутова каналізація. Відкритий став смердітиме та погано виглядатиме.
Залишки бруду в Полтві після зливи. Більше фото є тут
Підсумовуючи:
Вулицю Торф’яну і прилеглі території затоплює тому, що там замалий підземний колектор
Кардинальним рішенням проблеми є розширення цього колектора
Тимчасовим покращенням стане модернізація та приведення до ладу існуючого колектора. Маємо ще час до літа.
Ось відео з детальним розслідуванням ситуації навколо вул. Торф’яної.
В четвер, 18 квітня 2024 року,, о 18.00 у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудеться Бесіда Василя Ґабора, письменника й видавця «Пів чорної: усе про львівські каварні та зародження у них модернізму й літературних груп «Молода Муза» і «Дванадцятка»».
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Під час зустрічі ви довідаєтеся:
про каварні доби Івана Франка, літературну групу «Молода Муза» й кумедні випадки із життя її учасників
про супер популярну книгу Петра Карманського «Українська Богема» і лірично-сатиричний портрет її творця пера Володимира Бірчака
що це за кава «Пів чорної» і що це за трунок «Чорна Індія»
про літературну групу «Дванадцятка» і кардинальну зміну літературного життя в каварнях в 30-х рр. ХХ ст.
побачите ґалерею портретів української богеми у виконанні львівської художниці Соломії Лободи
і зможете познайомитися з новинками «Приватної колекції», а при бажанні й придбати їх.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
