З початком Першої світової війни змінюється життя Почаївської обителі. Кременецький повіт, у якому знаходилось містечко Почаїв, перебував на кордоні імперій Романових та Гасбургів, тому відразу потрапив в зону воєнного протистояння. Про тогочасні події пише Л. Бережная: “Під час Першої світової війни та наступної Громадянської війни в Росії та польсько-української війни (1918/19) Лавра зазнала серйозних потрясінь. Один час монастир перебував у руках Австро-Угорщини, надалі – у руках російських військ. Із 1920 року Почаїв знаходився на території польської держави” [1, s. 75].

У розпал Першої світової війни, восени 1915 р., господарі Лаври в переважній більшості вимушені були покинути свій дім. Перед цим, влітку, були евакуйовані усі рухомі монастирські святині. Як згадував Дамаскін Малюта, намісник Почаївської лаври у міжвоєнний період, він особисто “не раз їздив у Рівне в штаб головнокомандуючого П-З. фронтом…за отриманням документів на безкоштовний провіз..Лаврські коні були буквально загнані, так як напрямок Почаїв-Рівне-Корець-Новоград-Волинський та Житомир вони покривали не раз” [2, с. 716].

Австрійські війська, які зявились на Волині після російських, зробили обитель місцем розквартирування власних збройних підрозділів. Вони вигнали з монастиря ченців, осквернили храми. Єдиним насельником в обителі залишивсь вісемдесятирічний архимандрит Миколай, який відмовився залишити територію монастиря. Насельники повернулись в обитель на початку червня 1916 р., а святині – в 1918-му [3, с. 142–143].

Тогочасний намісник Почаївської лаври архимандрит Паісій у листі до архиєпископа Євлогія з цього приводу зазначав: “Господь повернув Лавру з 9-місячного ворожого полону. 3 червня вернулись в Лавру. 4 червня відновлено Православне церковне богослужіння…братії в кількості – 42-х осіб, за виключенням тих, котрі при Святині в Житомирі, в Ніжині та в Св. Горах” [4,  арк. 6].

В цей час, коли ще тривала війна, в Почаївській лаврі, до якої повернулись православні насельники, знайшли притулок і біженці-українці з Галичини. Одиннадцять із них були греко-католики і лише один православний [5, арк. 9]. Незважаючи на “особливе” ставлення почаївської братії до братів-уніатів, Духовний собор клопотав перед поліцейським наглядачем Почаєва про дозвіл на їх проживання в обителі: “У лаврській економії проживає 12 осіб Галичан-Русинів. Через нестачу в теперішній час робітників Духовний Собор просить не перешкоджати названим біженцям-галичанам проживати в Лаврі” [5, арк. 4]. Повітовий справник позитивно вирішив дане питання, наклавши резолюцію: “Не виселяти” [5, арк. 9].

Налагодження чернечого життя проходило з великим труднощами, пов’язаними, насамперед, з руйнацією господарського комплексу обителі. Після падіння самодержавного устрою Російської держави у лютому 1917 р, до складного становища Почаївської лаври долучились і зміни в стосунках із представниками державної влади. Вони були пов’язані із постанням української державності (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія). Успенська обитель, яка більше вісімдесяти років розвивалась як складова частина Російської імперії та вимушено вважала українство “крамолою”, поступово та обережно вступала до нової реальності, в якій державне управління представляла та місцева етнічна одиниця, супроти якої Лавра раніше виступала та існування якої заперечувала.

В. Уляновський вважає, що “період правління Українською Центральною Радою та Гетьманом Скоропадським Почаївська лавра пережила доволі спокійно” [6, с. 72]. Непорозумінням з новою владою дослідник вважає подію 13 червня 1917 р., коли було реквізовано друкарню монастиря. За посередництвом губернського комісара А.Г. В’язлова, архимандрит Віталій звертався до міністра внутрішніх справ із проханням повернути друкарню для видання Євангелій і церковних книг українською мовою. 10 січня 1918 р. о. Віталій писав: “Почаївська Лавра протягом 300 років служила українському православному народу та вже має в минулому досвід видання церковних книг українською мовою, [тому] вважає своїм обов’язком і зараз попрацювати на задоволення назрілих народних потреб” [6, с. 72]. Архимандрит Віталій слушно зазначає про служіння монастиря “українському православному народу”, не поділяючи, як це він робив раніше, його діяльність на православний та унійний періоди. Щоправда, він не уточняє, що попередній “досвід видання церковних книг українською мовою” належав саме  уніатам.

Департамент ісповідань, реагуючи на прохання Почаївської лаври, за згодою міністра внутрішніх справ, звернувся до комісара Волині з вимогою віддати Успенській обителі друкарню. У зверненні зазначалося, що в монастирі повинні друкуватися “виключно священні та богослужебні книжки українською мовою”. Після того, як 5 квітня 1918 р. голова Департаменту ісповідань Безсонов М.М. повторив цю вимогу друкарня була повернена Лаврі [6, с. 72].

За влади Гетьманату Скоропадського ситуація на Волині стабілізувалась. “Настала видимість миру, – згадував сучасник тих подій, член Духовного собору Дамаскин Малюта, – чим скористалось Лаврське Управління та повернуло все майно в стіни Лаври…Крах гетьманства, – продовжує тогочасний насельник Почаївської обителі, – крах німецьких держав, війська яких при гетьмані охороняли порядок, очистили дорогу хаосу та жаху. Перевернулася нова сторінка історії, і кривавий ураган вже не із заходу, а зі сходу насувався на Волинь і Лавру. Останнє було гірше першого: комітети, влада народу і свободи, свободи…” [2, с. 717].

В той час боротьбу з більшовиками на Волині активно проводили військові підрозділи Директорії. Влада досить часто переходила від одних до інших. “То з’являются жовто-сині знамена українців,– пише Дамаскин Малюта, – то зненацька, сред ночі перестрілка, а на ранок вже червоні фуражки яких-небудь загонів “Таращанського” чи “Богунського” полків, – це вже більшовики…” [2, с. 717].

Сучасна українська дослідниця Т. Євсеєва зазначає: “У добу Директорії боротьба Російської Православної Церкви з українською державністю за вплив на формування сучасної політичної нації на постімперському просторі вступила в останню фазу. Конструктивна, виважена політика в галузі державотворення уряду гетьмана П. Скоропадського визначила чіткий вектор у стосунках держави і Церкви. Тактика діалогу і розумних взаємних компромісів у поєднанні з кропіткою роботою по українізації церковного життя (ґрунтовно розпочата міністром В. Зіньківським) з часом обіцяла принести політичні й практичні дивіденди” [7, с. 213–214]. Дослідниця наголошує: “У церковному питанні Директорія відмовилася наслідувати тактику компромісів та діалогу з Церквою, запропоновану попереднім урядом. За підтримку гетьманату 4 (17) грудня представники Директорії заарештували архієпископа Євлогія (Георгієвського), а 5 (18) грудня – митрополита Антонія (Храповицького) (обидва в 1902–1917 рр. були волинськими архиєпископами та відповідно священноархимандритами Почаївської лаври – О.Б.). Ця необдумана політична акція та подальша висилка архієреїв до Галичини внесли дезорганізацію в церковне життя України, підірвали авторитет уряду останньої в очах Церкви й викликали негативний міжнародний та всеправославний резонанс” [7, с. 214–215]. Т. Євсеєва підсумовує: “Мусимо визнати, що спроба Директорії створити життєздатний орган управління Церквою в Україні винятково за допомогою тиску на єпископат провалилася. УНР втратила контроль не тільки над сучасним станом церковних справ, але і перспективи врегулювання проблеми автокефалії УПЦ за посередництвом Повноти православ’я” [7, с. 222].

Збереглись документальні матеріали про життя Успенської обителі в період Директорії Української Нродної Республіки в 1918–1919 рр. Зокрема, “Комендант Украінського Республіканського отряду м. Почаіва” на початку грудня 1918 р. звертався до намісника Лаври архимандрита Паісія з наступною вимогою: “Згідно розпорядження ДІРЕКТОРІІ УКРАІНСКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ від 24 листопада за Ч 826 наказую надалі не поминати на службі Божій ворога Народнього ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО і його правителів-поміщиків, а лише тільки УКРАІНСЬКУ НАРОДНЮ РЕСПУБЛІКУ і його народне військо. Наказ цей вводиться з 9 годин ранку цого 9 грудня. За невиконання сого, будете відповідати перед судом Украінскоі Автокефальноі церкви і Кирило-Мефодіевського братства” [8, арк. 1]. Резолюція членів Духовного собору на чолі з намісником Почаївської лаври Паісієм була такою: “В Духовному Соборі постановлено: прийняти до уваги та долучити до справи” [8, арк. 1 зв.].

Наступний документ – “Розпорядження-телеграма з Хвастова № 2139 від 22 грудня 1918 року…члена Деректоріі керуючого Міністерством ісповідань Т.М. Андрієвського…всім губерніяльним консісторіям…”, розписаний для відповіді  члену Духовного собору ризничному ієромонаху Мортирію, про те “щоб негайно по всім церквах обітовлено урочистий Господу Богу молебен проголошенням многолітія богоспасаємій Української Народньої Республіки правительству і Деректорії”. Дане розпорядження містило уточнення щодо дій духовенства: “Перед молебнем скажете слово про скасування Гетьмана і його влади, відновлення Української Народньої Республіки і призначення сій радостної події для всього Народу”. Ієромонах Мортирій залишив запис про виконання першої частини розпорядження-телеграми: Молебень з проголошенням многоліття відслужений у неділю в Печерній церкві…” [8, арк. 2–2 зв.].

Волинська духовна Консисторія також повідомляла наміснику Почаївської лаври архимандриту Паісію, щоб на богослужіннях припинити поминання Гетьмана. Надалі ж до розпорядження Єпархіальної Влади відновити колишню форму поминання: “богохраниму країну нашу, уряд і воїнство її”. З приводу цього архимандрит Паісій повідомляв, що 22 грудня 1918 р. даний циркуляр розісланий до жіночих монастирів Волині [8, арк. 3].

У добу Директорії Почаївська лавра намагалась вирішити земельне питання. Це було пов’язане з важким становищем обителі, що склалось після закінчення Першої світової війни та новим земельним законодавством прийнятим Директорією 8 січня 1919 р. Згідно з цим законом, ліси та землі монастиря (1426 десятин) перейшли в користування селян. У зв’язку з цим Лавра неодноразово зверталася до уряду Директорії та міністра земельних справ. Увага зосереджувалась на тому, що Почаївський монастир “…має державне значення, а також і культурно-просвітницьке (має свої школи)…Лавра ласкаво прохає пана міністра Земельних справ:

Залишити за Лаврою і видати охоронне свідоцтво на фруктові садки Лаври….

Зробити розпорядження залишити за Лаврою її огороди…

Розпочати своїми власними силами обробиток для свого користування 40 дес. землі… Окрім кількості землі, зазначеноі в 3 п., розрішить перепахать 25 десятин поля, засіяного працею братії Л. житом в осени 1918 р…” [9, арк. 1–1зв.].

У зверненні “До Директоріі Украінськоі Народноі Республіки” вказувалось: “За як Почаївська Лавра, яко бувшій власнык деякоі площі полів і лісів, котрі тепер перейшли в користування селянства, прохае ВИСОКУ ДИРЕКТОРІЮ вчинити милость для зруйнованою війною Лаври і зробити розпорядження, щоб з бувших полів власності Лаври тимчасово виділити, до майбутнього розділу земель по кількості братії Лаври душ, хоть дві десятини на кожного. В ці часи всіх в Лаврі монахів 96 чоловік. Лавра тепер виконує всі обов’язки, які торкаюця до неї від органів нродноі влади і взагалі йде на зустріч питанню теперпрішного менту. Самі монахи суть селяни, які перше, а особливо в теперешні тяжки роки, обробляют землю сами. Як насліддя війни, після відступу з фронту деморалізованої Російської арміі, більшість лаврських будинків до цієї пори стоіт пусткою, потрібен негайний капітальний ремонт…” [9, арк. 3].

Земельне питання Почаївська лавра намагалась вирішити і на місцевому рівні, звертаючись до Почаївського Волосного земельного відділу з проханням залишити за нею її сади, “не позбавляти її останнього засобу до життя” [9, арк. 10].

Після повалення більшовиками Директорії, військові дії на Волині проводились ними проти підроздів польської армії. “Війна була в повному розпалі. Кругом Лаври велись бої. Чим закінчиться – ніхто не відав. Всі молилися Богу, – згадував обраний саме у цей час намісником Лаври архимандрит Дамаскин, – а з нами і населення, щоб допомагати польській зброї”. Він вказує, що в ніч на 8 вересня 1919 р. “бігли останні більшовицькі солдати з боку Галичини, в напрямку на Ямпіль–Шепетівку” [2, с. 718].

Незважаючи на складну ситуацію на Волині, Лавра і надалі намагалась зберігати за обителлю її територію та майно. Свідченням цьому є, зокрема, реєстрація 1920 р. у відповідних владних органах, що знаходились у Рівному, почаївського млина, який належав Духовному собору [10].

Нова геополітича ситуація, в результаті якої зменшилась роль Православної Церкви в Польщі, спричинила до проведення в жовтні 1921 р. у Почаївській лаврі Волинського єпархіального з’їзду. Сучасний дослідник А. Кукурудза наголошує: “За умов послаблення православної церковної мережі на Волині як від попередніх бойових дій Великої війни, так і від пізніших загарбницьких зазіхань російських більшовиків, поляків та католицького костелу, зменшення чисельності православного духівництва, громадськість та біле духовенство на З’їзді 1921 р. визначили доцільним активне використання монастирів та їх насельників” [11, с. 120].

На з’їзд прибуло 132 головних делегати та 29 по додатковому списку, (161 особа від духовенства і мирян) [12, арк. 20]. Учасники зібрання прийняли резолюцію “Про украінізацію Служби Божоі”. У ній, зокрема, зазначалось: “Жива віра вимагає й живої мови в молитвах і службі Божій, через це треба перейти од церковно-славянскоі мови до народноі, живоі мови украінскоі. Але перехід той має відбуватися поступово, в міру того, як будуть перекладатись та ухвалюватись авторитетною Церковною Владою потрібні богослужбові книги. До служби Божоі на церковно-славянскій мові з вимовою украінською, приступити негайно”. Архиєпископ Діонісій Валединський погодив дану резолюцію, вказавши, що з його благословення вже друкується “на украінській мові Літургія, Вечірня та Утріння в перекладі Проф. Огієнка” [13, арк. 7]. Задля підтримки запровадження української мови в церковне життя і богослужіння голова з’їзду о. Никанор Абрамович в Троїцькому соборі відправив вперше в Почаївському монастирі Божественну Літургію свт. Іоанна Золотоустого українською мовою [14, с. 36].

Саме в Почаївській лаврі, як головному центрі волинського православ’я, приймались важливі рішення. Варто відзначити, що в той час Православна Церква на Волині знаходилась у юрисдикції московської патріархії, а територіально – в складі Польської держави. Головною ж для Лаври була українська позиція, що знайшло відображення в рішенні з’їзду щодо ведення церковного діловодства: “Всі книги парахвіяльні, а також акти стану громадського вести, видавати метрики й иньші документи на рідній украінській мові й протестувати проти вимог п. Воєводи вести метрики на польській мові, вважаючи це порушенням Конституціі й прав Православноі Церкви в Польщі” [13, арк. 5]. У зв’язку з цим В. Рожко наголошує: “Єпархіальний з’їзд духовенства і мирян в Почаєві 3–10 жовтня 1921 р. поклав початок українізації і розмосковленню церкви на Західній Волині, біля керма якого стояв цвіт волинської національної духовної і громадської еліти” [15, с. 74].

Хоча тогочасні насельники Почаївської лаври засудили кроки з українізації церковного життя Волині, рішення Почаївського Собору стали переломними у визначені пріоритетiв розвитку Православної Церкви в Польщi. Вiн проходив у той час, коли російська Церковна Рада намагалась зiбрати у Варшавi Собор з представникiв духовенства та мирян усiєї Польщi й впливати на Православну Церкву в цій країні. Цей задум не здійснивсь, а сама Рада невдовзі була лiквiдована. Необхідно відзначити, що рiшення Почаївського Cобору стосовно українiзацiї церковного життя спiвпали в часі з розпорядженням московського патрiарха Тихона про заборону вжитку в православних церквах будь-якої мови, крiм церковнослов’янської, з вимовою на росiйський лад [16].

Стосовно атмосфери, що панувала на Почаївській горі після входження Волині до складу Польщі, А. Кукурудза зауважує: “Падіння російського самодержавства, а далі частковий розпад Російської імперії спричинили глибоку розгубленість та дезорієнтацію православного кліру на Волині. Почаївське монашество за цих умов не стало винятком…Утвердження польської влади на Волині і ті меседжі, які вона від початку 20-х років ХХ ст. швидко довела до православних владик були відразу донесені до насельників найбільшої православної святині на території міжвоєнної Польщі. Зміст польської політики не припускав діяльності відкрито проросійського духовенства, але так само не припускав і будь-яких проукраїнських сентиментів. Польська поліція у 1923 р. констатувала виникнення на Волині двох вогнищ церковного життя з протилежними прагненнями. Осередком української агітації став керований архимандритом Полікарпом (Сікорським) монастир у Загайцях, який проводив свою діяльність далеко за межами монастиря. Натомість Почаївська Лавра, де керівником був архимандрит Дамаскін (Малюта), проводила відкриту боротьбу з українськими діячами, притримуючись проросійської орієнтації. Саме Дамаскін своєрідно замінив архимандрита Віталія (Максименка), який був усунутий польською владою з Почаєва та намагався продовжувати звичну діяльність Лаври” [17].

Незважаючи на духовну близькість православних мешканців Другої Речі Посполитої до москви, перехід західноукраїнських та західнобілоруських земель до Польщі дав можливість створити в цій державі автокефальну помісну Православну Церкву. Православний єпископат, що перебував на території цієї держави, за посередництвом польського дипломатичного представника в Москві, звернувся до патріарха Тихона у справі надання автокефалії. Останній, однак, обмежився призначенням єпископа Юрія Ярошевського патріаршим екзархом у Польщі на правах митрополита. Тому єрархи Православної Церкви в Польщі – території, яка до ІІ половини ХVІІ ст. входила до складу Київської митрополії, звернулись з проханням про отримання автокефалії в Константинопольської патріархії. 13 листопада 1924 р., за три дні до смерті, Вселенський патріарх Григорій VII підписує “Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною”. В Томосі Константинопольського патріарха підкреслюється, що “перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил…” [18, с. 35].

Урочистості, з нагоди отрмання Православною Церквою в Польщі Томосу відбулись у Варшаві 16–19 вересня 1925 р., в них взяли участь представники Константинопольської та Румунської Церков, а також члени польського уряду. Томос було зачитано грецькою, польською, російською та українською мовами, міністр віровизнань підніс митрополитові Діонісію, як предстоятелю церкви, другу панагію. Як справедливо відзначають сучасні дослідники, Автокефалія 1924 р. спричинила могутній рух за українізацію Православної Церкви, на який вказують навіть російські церковні автори, сприяла формуванню національної та релігійної свідомості, осягненню православними українцями власної самобутності й гідності, які так і не вдалося викорінити в майбутньому [18, с. 35].

Почаївський монастир змінив, як і в попередні епохи, юрисдикційну належність під впливом суспільно-політичних реалій. У 1924 р. Лавра разом з Волинською єпархією повернулась до Константинопольської Церкви-матері, в складі якої вона перебувала з 1597 по 1686 рр.

Олександр БУЛИГА

1. Berezhnaya L.Kloster Poajiv. Religiöse Erinnerungsorte in Ostmitteleuropa. Konstitution und Konkurrenz im nationen – und epochenübergreifenden Zugriff . Th. Wünsch, S. Rohdewald, J. Bahlcke. Berlin, 2013, s. 74–80.
2. Дамаскин А. Почаево-Успенская Лавра. Воскресное чтение. Варшава, 1930. № 1. С. 6–9, № 2. С. 25–28, № 4. С. 51–52, № 5. С. 70–71, № 6. С. 86–88, № 7. С. 101–103, № 8. С. 115–117.
3. Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владимир Зеленский].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
4. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 194. 7 арк. Рапорти про звільнення території лаври від німецько-австрійської окупації і повернення монахів до лаври. 30 липня 1916 р.–7 листопада 1918 р.
5. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 195. 11 арк. арк. 9. Листи, рапорти, списки та інші документи про проживання в лаврській економії військових біженців-галичан. 20 грудня 1916 р.–4 січня 1917 р.
6. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (Доба Української Центральної Ради). Київ, 1997. 200 с.
7. Євсеєва Т.М. Російська Православна Церква в Україні 1917–1921 рр.: конфлікт національних ідентичностей у православному полі. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2004. 362 с.
8. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 238. 3 арк. Розпорядження органів уряду Директорії про згадування в Богослужіннях Українську Народну Республіку. 27 листопада 1918 р.–18 грудня 1918 р.
9. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 259. 10 арк. Звернення до Української Директорії з проханням залишити недоторканим майно Лаври. 29 квітня 1919 р.–6 серпня 1919 р.
10. Державний архів Рівненської області. Ф. 32. Оп. 3. Спр. 1123. 44 арк. Справа про реєстрацію млина в Почаєві, що належить Духовному Собору. 1920 р.
11. Кукурудза А. Монастирське питання на Волинському єпархіальному з’їзді 1921року. Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. Рівне, 2012. Вип. Х. С. 117–120.
12. ДАТО. Ф. Оп. 1. Спр. 18. 242 арк. Протоколи засідань делегатів Волинського єпархіального зібрання, яке відбулося в Почаївській Лаврі. 3–10 жовтня 1921 р.
13. ЦДІАЛ України. Ф. 201. Оп. 4. Спр. 3963. 16 арк. Постанова і резолюції волинського єпархіального з’їзду в Почаївській лаврі. Брошура. 1921–1922 рр.
14. Лотоцький В. Перша Божествена літургія в Почаївській лаврі в жовтні 1921 р. як засіб розмосковлення Православної Церкви на Волині. Андріївський вісник: іст.-богосл. щорічний журнал Рівненської Духовної семінарії УПЦ (ПЦУ). Ред. кол.: канд. наук з богослов’я, ректор РДС прот. В. Лотоцький (гол. ред.) [та ін.]. Рівне, 2021. № 10. С. 31–42.
15. Рожко В. Єпархіальний з’їзд духовенства і мирян у Почаєві 3–10 жовтня 1921 р. Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. Рівне, 2017. Вип. 15. С. 73–74.
16. Губар А. Патрiарший i Синодально-Канонiчний Томос Вселенської Константинопольської Патрiархiї вiд 13 листопада 1924 року та його значення в iсторiї Української Церкви. URL: http://kyiv-pravosl.info/2013/05/29/patriarshyj-i-synodalno-kanonichnyj-tomos-vselenskoji-konstantynopolskoji-patriarhiji-vid-13-lystopada-1924-roku-ta-joho-znachennya-v-istoriji-ukrajinskoji-tserkvy/
17. Кукурудза А. Оплот політичного православ’я: суспільно-церковна діяльність Почаївської Лаври у 1900–1939 рр. URL: https://risu.ua/oplot-politichnogo-pravoslav-ya-suspilno-cerkovna-diyalnist-pochajivskoji-lavri-u-1900-1939-rr_n95905
18. Галуха Л. Польська автокефалія: погляд через десятиліття. Людина і світ. 1997. № 2.  С. 32–35.