“Змій в постелі”, гніздо у 1000 марок, “останній з Потоцьких” та інші нотки львівської періодики вісімдесят років тому

0
331
“Змій в постелі”, гніздо у 1000 марок, “останній з Потоцьких” та інші нотки львівської періодики вісімдесят років тому

Цього року, як і 10, 20, або 100 років тому землю у жовтні покрило мертве листя. Воно змінило загальну картину довкола, а з тим – і настрій та стан душі. Але не тільки цим ми живемо, адже крім перерахованого є ще повсякденний потік фактів й подій. Він не залежить від пір року і живе власним життям. Яким був цей потік вісімдесят років тому нам допомагають встановити документи та газети. До прикладу, видання Нова Зоря” міжвоєнного періоду, ряд примірників якого можна віднайти у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Гортаючи сторінки даної газети, зокрема її 75 випуск за 1934 рік, дізнаємось що крім жовтого листя і осінньої ностальгії “забивало” голови львів’ян вісімдесят років тому.

"Нова Зоря". Фото Є. Гулюка
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка

“Нова Зоря” видавалась у Львові в період з 1926 до 1939 року. Редакторами видання були о. Тит Галущинський, а згодом і відомий письменник та публіцист Осип Назарук. Ініціатори зазначали, що своїми головними завданнями бачили інформувати людей про особливості українського життя та питання світового католицького руху, а також – поширювати і зміцнювати релігійну свідомість, відстоювати католицький світогляд. Були і більш практичні виміри діяльності – поширення освіти, рух за реформування суспільних відносин, відстоювання свободи та самостійності українського народу. Друге життя газета отримала у період незалежності й від 1991 року видається у Івано-Франківську.

Імовірний вигляд сторінок видання. Фото Є. Гулюка
Імовірний вигляд сторінок видання. Робота цензури. Фото Є. Гулюка

У зазначеному на початку цієї статті випуску було кілька цікавих оповідей. До прикладу, про геополітичну ситуацію у той час. Гортаючи різні номери “Нової Зорі”, як і будь-якого іншого видання міжвоєнного часу, постійно натрапляємо на тематику політичних блоків, конфлікту інтересів, передчуття більших або менших зіткнень. Майбутня війна, таке враження, висіла у повітрі і її крижаний подих відчував кожен. У “Новій Зорі” бачимо коротеньке повідомлення “Закроюється новий політичний бльок”. Автор тексту роздумує про те, що візит до Варшави представника “Мадярщини” Генбеша започаткував період порозуміння між Польщею і Угорщиною. У останньому він бачив німецький слід і зазначив, що незадовго до того німецький посол у Австрії фон Папен їздив до Будапешту. Угорщина мала налагоджені контакти з Італією, а тому, на його думку, це все могло призвести до союзу Гітлера з Муссоліні проти франко-російського блоку.

"Нова Зоря". Фото Є. Гулюка
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка

У контексті тогочасних геополітичних реалій цікаво подивитись на місце українських територій. Так, автор наступного тексу наводить відгук представника Швейцарії про Україну й певні свої міркування з цього приводу. Цей текст на шпальтах газети було названо “Швейцарія в обороні сумління і чести людства”. Представник Швейцарії сказав: “Україна, Грузія і інші країни можуть і на далі розраховувати на підтримку великодушних людей. Не можна сказати: “Сі питання перестали існувати”. Симпатії культурного світу є по боці героїв, що боронять життя і своєї свободи […] надіємось того напевне, що коли совітські делєґати будуть в Женеві, тоді залунають голоси, котрі в ім’я людського сумління будуть домагатися вияснення від совітського правительства”. Важко сказати, що редакція газети побачила у цих словах, адже від них віє лиш обережністю дипломата, за якою не надто проглядається бажання діяти. Тим не менше, свій промінь надії вони знайшли і переконували читачів, що “Голос Швейцарії се голос совісти”.

Яків Ксавер Потоцький і костел у Бережанах. Фото з https://uk.wikipedia.org
Яків Ксавер Потоцький і костел у Бережанах. Фото з https://uk.wikipedia.org

Писали не лише про політичні події. Ще про персоналії. Зокрема, повідомлялося, що помер “останній з бережанських Потоцьких”. Сталося це у Гелєнові, що під Варшавою. Граф Яків Потоцький відійшов у віці 71 року. Він народився 1863 році в Берліні. У родині Станіслава і Марії Потоцьких. Як останній з бережанських Потоцьких, записав все своє величезне майно на благочинні цілі. Якщо точніше – на “поборювання сухіт і рака”, “щоби влекшити терпіння людей”. Якщо про майно – це Бережани з околицею, Корай з Тернопільщини, В’ястків з Люблінщини, Якторів під Варшавою і ін. Разом понад 60 тисяч гектарів лише у Польщі. А ще вілли в м. Біярріц і Кан, копальні заліза в Піренеях, безцінні твори мистецтва і галереї, родинні клейноди великої вартості і дорогоцінності. На другому місці у жертводавця стояли храми – “польські, українські і жидівські”. Суттєво менші кошти він заповів на догляд за шпиталями й кладовищами.

Муніципалітет Сен-Жен у Франції. Фото з https://uk.wikipedia.org
Муніципалітет Сен-Жен у Франції. Фото з https://uk.wikipedia.org

Потішили своїх читачів працівники редакції і однією трагікомічною історією. Титул “змій в постелі” може викликати найрізноманітніші думки та асоціації, але авторам йшлося про реальну історію. Ця оповідь про те, як “двацятьлітня” селянка Климентина з французького м. Сен-Жен “положилася до ліжка” спати, а туди заповзла змія. Таємна непрошена гостя обвилась довкола ноги дівчини і вкусила її. На крик останньої прибіг батько і вбив змію. Автори й самі не до кінця вірили у розказану ними історію, але попереджали – і “в нашім кліматі можливі такі події як в африканськім”.

Марка, 1934 року. Фото з https://crafta.ua/lots/6536619119-nimechchina-1-marka-1934-a
Марка, 1934 року. Фото з https://crafta.ua/lots/6536619119-nimechchina-1-marka-1934-a

У що повірити ще складніше, то це в острів, або ж дерево скарбів у XX столітті. Тим не менше, автори “Нової Зорі” нас у цьому переконують. На шпальтах газети зустрічаємо повідомлення, що у саду бременського відділу Райхсбанку знайшли дуже цікаве гніздо. Вимощене у дуплі старого дерева, воно було збудоване зі старих паперових 1000-марківок. Автори висловили припущення, що ці гроші викрали (зникли) ще на початку минулої війни. Станом на 1934 рік жодної цінності для людей вони вже не мали. Щось важили хіба для живої істоти, якій служили в якості утеплення помешкання.

Пасаж Міколяша
Пасаж Міколяша

Згадано у газеті і про дивний, абсолютно невідомий для нас рух гарандизм. Як зазначали автори, це рух проти расової ненависті і людської неволі. Одна з ідейних провідниць напрямку, католичка з Відня Ірина Гаранд, навіть “виголосила” на цю тему “відчит” у Львові. Відбувалося все “перед повною салею” “Скіз” (присвячена культурі і мистецтву) у пасажі Міколяша. “Євангельськими словами” вона закликала любити ближніх. Говорила про ненависть, яка опанувала Європою та хаос, які не дають людям бути щасливими. Єдиним засобом досягнення власного щастя лекторка бачила щастя інших людей. Єдиний варіант досягнення зазначеного – правильне виховання дітей. З виступами на подібні теми лекторка виступала в Європі, а у Відні навіть видає свій журнал.

Осип Назарук. З приватної колекції Романа Метельського
Осип Назарук. З приватної колекції Романа Метельського

Є в даному номері “Нової Зорі” і дуже колоритна замітка Осипа Назарука про в’язниці у Венеції. Зокрема, він детальніше зупинився на старій “жидівській милярні”. Стара і похмура, яка валиться на очах і від якої неймовірно смердить, вона продовжувала використовуватись за призначенням. Як зазначив автор, ще в дитинстві йому розказували про цю споруду жахливі і страшні речі. Казали, що там “жиди християнських дітей тримали”, аби “перед жидівською паскою” з тих дітей кров до маци точити. За переданням, хлопчиків 6-8 років ловили ввечері. Рот їм затикали і далі вели до згаданої “милярні”. Там тримали якийсь час і дуже добре кормили – аби ті мали багато крові. Кормили головно горіхами. По тому їх пхали до бочки з вбитими у середину цвяхами і бочку котили – аби виточити якнайбільше крові. У отриману кров макали мацу, яку розсилали всюди де була “жидівська громада”. На цьому історія не закінчується. Назарук зазначив, що в дитинстві він вірив у ці баєчки та стереотипи і навіть дуже їх боявся. Тим не менше, у юнацькому віці поглянув на все і з комізмом. Почув цю легенду вдруге у трохи старшому віці. У гурті молодих хлопців її розказував один юнак. Як згодом виявилося, серед присутніх був єврейський хлопчик. Той тихенько все вислухав, а наприкінці запевнив оповідача, що його кров точно ніхто використовувати не буде, бо євреї свиней не їдять.

Окрім жовтня 1934 року у “Новій Зорі” заховано і багато іншого з історії людських діянь. Кожен новий номер дарує нові враження і занурює у абсолютно відмінні реалії. Кожен наступний номер дає можливість відкрити інші відтінки осені та уявлень людства про довкілля, сусідів, час, історію …

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Нова Зоря. – Львів, 1934. – Ч. 75. – С. 1 – 8.
  2. Якимович Б. “Нова Зоря” // Енциклопедія історії України, 2010 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua

 

Напишіть відгук