Волинська лайка ХVI‒XVII столiть, або як у Луцьку колись обзивалися

0
291
Волинська лайка ХVI‒XVII столiть, або як у Луцьку колись обзивалися

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан, запрошуємо вас нині з’ясувати.

Часто, прямуючи щодень у буденних справах на роботу, навчання чи на побачення, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінґвістичні конструкції із старого доброго лихого слівця. Цим, як не прикро, сьогодні уже нікого не здивуєш.

Сварка селян у XVI столітті
Сварка селян у XVI столітті

Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом, й волинян, зосібна, вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо, лихослів’я ‒ то не вигадка вчорашніх днів. Це прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняємо, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин, у моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан, запрошуємо вас нині з’ясувати.

Звідки черпаємо знання про ті часи й висловлювання

Образа честі й доброго імені в часі, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причинком спочатку до сварок й конфліктів. Згодом – до судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин. Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку. Другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання міського уряду XVI століття
Засідання міського уряду XVI століття

Записи, внесені у документацію означених установ, слугують джерелом для ідентифікації «обзивалок» чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважимо, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Ображені позивачі, одначе, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом «слово од слова», тобто повністю.

Жіночі «ущипливі» слова

Спектр усіх словесних образ іменувався «ущипливими», «вразливими», «непристойними», «скаредними» словами і ними «вимовляли», «деспектували», «соромили». Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі. Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста.

Саркастично-сварливий запис "Поцілуй в сраку" в актовому документі за 1659 р., ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 288, арк. 184 зв.
Саркастично-сварливий запис “Поцілуй в сраку” в актовому документі за 1659 р., ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 288, арк. 184 зв.

Білоглова, а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали «вшетечницями», тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – «вшетечними».

Із «Пашквілю» ХVI століття авторства Олени і Яна Жоравницьких:

Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцку білоглова,
Як та пані ключникова?
Хоча й вік подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убираєтся в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли єй, офіри?
Аби були каваліри!
Лиш малженок ідет з двора –
Внет тут молодиков чвора!
З ними учти і беседи –
Не вертайся, мужу, теди!
Ой ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкури чорта.
Смаруй кієм над статечность,
Нех забуде про вшетечность!

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали. Одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржилася на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту. Лучанка вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом «курва». Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі.

«Курво старая, выиди сюды!» (із сварки Мар’ї Гаврилівни Яковицької і Василиси Ружинської за спірний маєток, 1584 рік)

За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали «малпами», тобто мавпами.

Чоловіцькі «деспектування»

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою «мужеською» обзивалкою слугувало визначення «лотр», чи, ласкавіше, «лотрик».

«Увоиди в церков а порви того лотрика и выпхни его с церкви сюди до нас», – мовилося у контексті побутового конфлікту на теренах Володимирського повіту 1573 року.

Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями. Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово «франт». Доносителі й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але, все ж звання «сикофантів».

Пітер Брейгель Молодший. Бійка селян, 1623 рік. Зображення з Вікіпедії
Пітер Брейгель Молодший. Бійка селян, 1623 рік. Зображення з Вікіпедії

Щоб підкреслити несерйозність, а, часами й життєву глупоту, чоловіка прозивали «блазнем». Зневагу висловлювали і за допомогою звертань «собако», «син песій» та традиційно «скурвий син»:

«Злыи чоловече, злодею, зрадце, кате, старыи псе з бородою сивою, бых на отца своего баченя не мел, зрубал бых тебе на букаты и тут бых тебе поховалъ». («Злий чоловіче, злодію, зраднику, кате, старий собако з сивою бородою! Щоб ти батька свого не бачив! Порубав би тебе на шматки і отут би тебе схоронив»).

Ієронім Босх. Фрагмент твору "Сім смертних гріхів". "Гнів", 1475 –1480 роки. Зображення з Вікіпедії
Ієронім Босх. Фрагмент твору “Сім смертних гріхів”. “Гнів”, 1475 –1480 роки. Зображення з Вікіпедії

«Злыи чоловече, то тобе поведам, иж в короткомъ часе самъ з жоною и детми и с потомъствомъ згинешъ и слизнешъ ни от кого, одно од мене!» («Злий чоловіче, те тобі скажу, що невдовзі ніхто інший, а я так вчиню, що з дружиною й дітьми загинеш і зникнеш»).

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який, за сумісництвом, був помічником ката. Подібно до свого «роботодавця» – карателя на горло, гицель хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався.

Способи страт і покарань, гравюра 1508 року
Способи страт і покарань, гравюра 1508 року

Вважалось, що робота цих двох «колег по нещастю» несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами. З ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен. Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було «ти третій» тобто «ти третій по катові і гицелю». До цієї ж категорії відносився зворот «кат його відає», що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.

Тяжка доля дітей «непорядно народжених»

Попри певні морально-етичні норми й християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків. Наслідком цього ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою.

Жінка омиває ноги чоловіку. Гравюра ХVI століття
Жінка омиває ноги чоловіку. Гравюра ХVI століття

Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну. Результатом цього стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика. Належним чином виховував його й відписав у заповіті значну суму грошей та інших пожитків. По смерті Федора, однак, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика. З їхніх вуст упродовж 1612 – 1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали «недоброго ложа сином», «непорядно уродженим», дитиною «поза законом».
***

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Чотириста років тому, одначе, ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови якщо не відмовитися від запозичених так званих «благих матов», то принаймні замінити їх на рідні? Ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

Оксана ШТАНЬКО

Джерело: http://www.hroniky.com/

Напишіть відгук