“Стопами Сагайдачного”, або два спадкоємці справи отамана з с. Кульчиці

0
1128
“Стопами Сагайдачного”: два спадкоємці справи отамана з с. Кульчиці

Козацька тематика для Львова чужа, але це не означає, що абсолютно безнадійна. Комерції тут не зробиш і в міф про Січ під Львовом ніхто і так не повірить. Тому, доведеться розповідати про львівян на Січі – це більш правдоподібно. Але домовимось не говорити про Петра Сагайдачного, який приніс від турків рецепт кави, або ж про Юрія Кульчицького, який взяв з козаками Кафу і ходив під Москву – це попса і про них усі і так знають, включно з автором цієї статті. Натомість, краще поговорити про їхніх односельчан. Не всіх, звичайно, адже це неможливо, а про кількох більш-менш, або ж менш-більш відомих односельчан.

Пам'ятник Юрію Кульчицькому у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org

Творцю світу трішки поплутали карти, коли він займався дизайном села Кульчиці, яке зараз входить до Самбірського району Львівської області. Можна було би зрозуміти, якби він помістив це село десь в районі порогів Дніпра, але ж не під Львовом! І мабуть ми би ніколи про це і не здогадались, якби не самі вихідці з села, яких так і тягнуло на Січ, які хотіли жити життям Сагайдачного, але не того, про якого вже згадано вище, а того, про якого пісня “Ой на горі та женці жнуть”.

Отаман Петро Конашевич-Сагайдачний. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Отаман Петро Конашевич-Сагайдачний. Фото з http://photo-lviv.in.ua

Петро Конашевич-Сагайдачний, Юрій Кульчицький, Марко Жмайло і Павло Бут (Павлюк). Якщо на заняттях з історії ви не тягали дівчат за коси (це на уроках математики варто було би робити), то ці імена вам щось говорять і не викликають відчуття вітру, який гуляє по полю, або мавпи Гомера Сімпсона. Всі вони, хтось більше, хтось менше, але уособлюють собою пантеон національних героїв, або ж їх туди, по блату, намагались “примазати”. За які заслуги? Подивимось на прикладі двох менш відомих персонажів – і я зараз не про Сагайдачного і Кульчицького говорю.

Павло Бут (Павлюк). Фото з https://uk.wikipedia.org
Павло Бут (Павлюк). Фото з https://uk.wikipedia.org

Час, дата і місце народження Павла Бута і Марка Жмайла залишаються невідомими, але в обох випадках часто говорять про с. Кульчиці. Закономірно, що про їх подальший життєвий шлях говорити детально також складно. Складається враження, що вони пірнули в води океану життя і безслідно зникли, випірнувши знову під час Хотинської битви 1621 року Жмайло і на козацькій раді на Масловому ставі Павлюк. Таким чином, можна подумати, що вони одразу ж народились із козацьким чубом, шаблею при боці та зубами, аби гризти ворогів. Майже як Сірко.

Карта українських територій Боплана. Фото з likbez.org.ua
Карта українських територій Боплана. Фото з likbez.org.ua

Але спробуємо говорити менше про їхнє походження і більше про досягнення. Марко Жмайло, якого ще також називають Жмайлом-Кульчицьким, був гетьманом реєстрових козаків, а згодом очільником селянсько-козацького повстання 1625 року. По ходу цього виступу, очолюване Жмайлом військо зуміло перемогти біля Куруківського озера, в урочищі Медвежі Лози, значно більш чисельне військо Речі Посполитої. Самого Жмайла після цієї перемоги було скинуто й умови Куруківського договору з поляками укладав уже не він, а Михайло Дорошенко, його наступник. Пункти угоди, головно, “крутяться” довкола реєстру з одного боку і зобв’язання козаків попалити човни і не ходити в морські походи з іншого. Так виглядає, що останній пункт і був головною причиною появи польського війська – заспокоєння козаків, які походами псують відносини між Річчю Посполитою і Османською імперією. Життєва доля Марка Жмайла після закінчення цих подій є невідомою.

Кодацька фортеця на карті Боплана. Фото з gazeta.ua
Кодацька фортеця на карті Боплана. Фото з gazeta.ua

Павло Бут, він же Павлюк, перебував в складі військової одиниці Івана Сулими, яка в 1635 році зруйнувала потужну Кодацьку фортецю, що вважалась неприступною. Про це читайте Адріана Кащенка, а може навіть і Боплана. Для самого Павлюка цей випад завершився не надто вдало, оскільки його схопили і от-от мали відправляти до Варшави, а звідти і на той світ. Лише заступництво великого канцлера Томаша Замойського врятувало Бута, хоч і не на довго.

Іван Сулима на іконі. Фото з kozaku.in.ua
Іван Сулима на іконі. Фото з kozaku.in.ua

Згодом Павлюк з частиною козаків рушив на допомогу кримському хану Інаєт-Гераю, який намагався позбутися підпорядкування Османській імперії. З походу козаки повернулись, маючи купу зброї і воїнського завзяття. Застали невдоволення реєстровців, котрі нарікали, що уряд Речі Посполитої не виплачує їм належних коштів. Це обурення передалося і Павлюку з його козаками. Вони захопили гармати в Корсуні і перевезли їх на Січ. Дія досить промовиста і багатообіцяюча.

Сава Кононович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Сава Кононович. Фото з https://uk.wikipedia.org

Розколупаний мурашник козаків намагався стримати тогочасний гетьман Василь Томиленко, який зажадав, аби гармати було повернуто назад, але Павлюк цьому наказу не скорився. Уряд Речі Посполитої дізнався про ці події, але розцінив їх як ознаку підтримки Томиленком бунтівників. Останнього було прибрано з гетьманства і поставлено Саву Кононовича, що не сподобалось Павлюку. Кононовича було схоплено і розстріляно разом з його старшинами. Тоді ж відбулась рада, на якій Павлюка було обрано гетьманом.

Зображення козацького війська під час походу. Фото з history-poltava.org.ua
Зображення козацького війська під час походу. Фото з history-poltava.org.ua

Наступні за цим події досить важко класифікувати і укласти в єдину мозаїку. З точки зору Павлюка і козацтва, вони боролись з надмірним втручанням у справи козацтва. З точки зору Речі Посполитої, вона мала придушити непокору самовисуванця-вискочки на гетьманство, якого вона не визнавала і не затверджувала. Тривала боротьба між козацькими і коронними, ну тобто знову ж козацькими силами (козаки були по різні боки барикад) закінчилась тим, що Павлюка таки схопили (точніше видали свої по ходу переговорів з поляками). Про сприйняття його серед шляхетських кіл промовисто говорить той факт, що йому, в якості кари, хотіли дати в руки розпечений скіпетр, а на голову насадити розпечену корону. Але гуманізм переміг і Павлюку просто відрубали голову та настромили її на кіл.

Битва за участі козаків. Фото з www.youtube.com
Битва за участі козаків. Фото з www.youtube.com

Якщо з Сагайдачним все більш-менш однозначно, то як саме оцінювати персони Павлюка і Жмайла – нам ще слід вирішити. Вони непогано приживались і в радянській версії історичного процесу, і в українському національному героїчному пантеоні. Нашому поколінню, в залежності від цінностей, на які ми будемо орієнтуватись, власну позицію з цього приводу ще варто напрацювати.            

Євген ГУЛЮК  

Використані джерела:

  1. Жмайло Марко / Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. – Київ: Генеза, 1993
  2. Таран Л. Відкриття Бойківщини / Подорож Україною, 2005 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://podorozh.info/?view=pbl&kod=420
  3. Щербак В. Павло Бут (Павлюк) Павло Михнович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. Смолій. – Київ: Наукова думка, 2003. – Т. 1: А – В. – С. 415.
  4. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – С. 185, 187 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Jakovenko.pdf .

Напишіть відгук