“Хто би мав сію книгу вкрасти,
тому сім літ свині пасти…”
Хто взагалі такий Стів Джобс, якщо його іPOD чи іPhone можна спокійно вкрасти? Хто такі Джоан Роулінг та її Гаррі Поттер разом взяті, якщо другий є початківцем у світі магії? Середньовічні книжники хоч магами не були і іPOD-ів не продукували, могли би дати фору цим обом нашим сучасникам та їхнім творінням. Не вірите? Спробуйте вкрасти якусь старовинну книжку, давній та рідкісний рукопис! В випадку, якщо на ньому є кілька характерних рядків містичного характеру, вас чекатиме страшне прокляття. Ще страшніше, аніж відкривачів гробниці фараона Тутанхамона й ще моторошніше, аніж “Клуб 27”. Знову ж таки, ніякими магами та мольфарами тут “не пахне”, бо джерелом прокляття буде сама книга, яка й “виголосить” закляття проти свого зловмисника.
Це ми сьогодні можемо дозволити собі недбалу поведінку з книгами – їх у нас безліч і в багатьох примірниках. В попередні ж епохи все було зовсім по-іншому. Книги виготовлялись в обмежених кількостях (почасти в одиничних примірниках), а поява на світ хоча б однієї одиниці, потребувала багато часу і зусиль. Інколи, перш ніж з’явитись на світ, праця могла роками вилежуватись у келії ченця-переписувача. Особливостями процесу появи книги визначалась і її ціна, яка була просто захмарною і не підйомною для більшості населення. Відомий випадок, коли в одному з монастирів Іспанії, писарі отримали за переписування Біблії 200 овець. Не менше коштували навіть підручники, що могли дорівнювати вартості двох телят, чи однієї дорослої корови. Такими факторами мотивувалось бережне ставлення до книг та намагання уберегти їх всіма можливими засобами і способами.
Тепер же уявіть ситуацію, коли вчора ви віддали за книгу корову (тобто машину, мовою капіталістичного світу), а сьогодні виявляєте, що цю книгу у вас викрали. Мабуть вашому обуренню не буде меж й наступну куплену книгу (якщо таки купите), ви будете прив’язувати ланцюгами і обкладете сімома печатками. А так і робили, бо приковування книг залізними ланцюгами до місць їхнього зберігання, було поширеною практикою. Отак і боролись з явищем, яке Іван Франко називав “…прояв схибленої моралі…”, що “…досі держиться…в широких кругах суспільності…”.
Коли вже й ланцюги не допомагали (завжди знаходились “геракли”, які їх “розривали”), автори та переписувачі книг почали використовувати і інші методи. Одним з них, і серйозним, і гумористичним водночас, були різноманітні написи та закляття. В часи, коли в Бога і забобони вірили приблизно на одному рівні, цей метод також видавався дієвим. Прочитавши на полях книги “крепке закляття або соковиту лайку” (фраза Івана Франка), крадій мав би замислитись перед вчиненням такого зла.
Яким чином виглядав подібний напис? Робився він на маргіналах, тобто на полях. Міг бути і збоку, але частіше всього розміщався знизу. Складався цей напис, умовно, з двох частин. Перша була зверненням-прославлянням до Бога, а водночас і іменуванням автора, або ченця-переписувача. Іван Франко тут наводить приклад Ясської Мінеї кінця XV століття, яку він бачив в бібліотеці Оссолінських у Львові. На кількох сторінках цієї збірки, на полях, розміщувалась репліка про те, що “…Волею отця і…сина і…святого духа… було написано цю мінею…рукою…Ісаія Тахадняк(а)…”. Закляття від книгокрадів ця праця не містить, але воно могло там бути в силу того, що текст виглядає неповним. До того ж, інші роботи, де є такі заклинання, починаються схожим до цієї чином.
Скажімо, Перемиський Пролог XVII століття, текст якого Франко подає в третьому тому своєї збірки апокрифів, містить уже як ввідну частину, так і заключну, тобто заклинання. Вступна має наступний вигляд: “Волею отця і…сина і…святого духа…року божого від народження 1607 місяця ноебрія дня 23…”. Далі йде, що ця книга була створена для храму Параскеви одного з сіл і належить саме цьому храму. Потім заключна частина: “…і да прибуває вічно і непорушному в цьому храмі. А якщо би хто смів віддалити її, хай буде відлучений від отця, сина і святого духа…”. Цей текст продовжується словами, що такого зловмисника безперервно повинен палити вічний вогонь і гризти хробаки. Фактично, йому обіцяють пекло.
В іншому Перемиському Пролозі, написаному 1636 року, можна натрапити на ще одну цікаву деталь в сфері книжкових заклинань та боротьби з цими висловами з боку крадіїв. Так, в цьому тексті абсолютно непошкодженою є вступна частина, де йдеться що ця праця написана в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. В цілості і той фрагмент, де інформується, що “Пролог” написав “раб божий Макарій”. Далі ж, на місці де й повинне було розміщуватись закляття, букви зішкребли, а на їх місці, очевидно пізніше, поміщено новий напис. Цей напис інформує, що “…до Терновец храму святого славного пророка Іллі, аби її (книгу) ніхто не смів віддати від цього храму”. Зшкрябаний текст Іван Франко трактує як ознаку того, що крадії таки дійсно боялись заклинань і не хотіли мати справу з книгами, які їх містили.
Про Перемиський Пролог є ще одна “краплина” цікавої інформації. В XVIII столітті він належав священику Павлу Свідзинському. Той створив свій авторський підпис для книги і додав його до вже існуючих: “..ця книга моя, свідок тому Бог. Тут буде моє ім’я: Павло від народження…якщо хочеш, щоб я тебе любив, то її не кради. Краще купити її, аніж узяти задарма…”. Невідомо, чи такий напис викликав би в крадія почуття жалю, співчуття чи поваги до авторського права, але Павлу Свідзинському “+” за оригінальність і креативність.
Траплялися інколи й “совісні” крадії, як їх називав Іван Франко. Удостоїлись вони такої назви за те, що коли крали книжку, видерли з неї лише той фрагмент, де було закляття (боялись). Натомість, неушкодженими залишились ті місця, де вказано хто є автором праці та з якої місцевості вона походить. Як приклад такої праці, Франко наводить Замойський збірник першої половини XVII століття, який він бачив в бібліотеці Львівського університету. Було залишено ту частину, де йшлося що працю написав ієромонах Алексій для Софея з Полоцька. Фрагмент з закляттям має неповний вигляд. В ньому йдеться, що якщо ж хто “данину” цю “відійме” від церкви Софея, хай буде “клятий і проклятий”.
Цікавий запис гумористичного характеру є в одному з рукописів XVIII століття, який зберігався в приватній бібліотечній колекції Івана Франка. Цей запис – це поміщені на початку цієї статті римовані рядки: “Хто би мав сію книгу вкрасти, тому сім літ свині пасти”.
Цікавим, з огляду на уміщені в ньому закляття, є також і Львівське Євангеліє 1636 року. Цю працю було видано в друкарні Львівського Успенського ставропігійного братства. Увагу в цій праці привертає чорнильний рукописний фрагмент внизу однієї зі сторінок: “…ця книга названа Євангеліє передана до храму святого чудотворця Николи…в село Лішню…за кошти мужів богобоязких…по імені Зеновій, Андрей, Іван…хто би мав цю книгу віддалити від храму чудтворця Николи – на того прокляття…”.
Після переглянутого виникає наступне питання: наскільки подібні записи-закляття були дієвими та помічними проти крадіїв? Якщо йти за логікою Івана Франка, виглядає що дуже навіть помічними – не дарма ж їх видирали і заштриховували. Як воно було насправді складно сказати. Очевидно, окремих з цих записів окремі крадії могли боятись. Разом з тим, сумнівно, що одними лише записами проблему можна було вирішити.
На сам кінець, наведемо ще одну “пікантну” історію від Івана Франка, яка показує зворотню сторону медалі. Цієї історією Франко ще раз “намагатиметься переконати” нас, що цих написів таки боялись. Й боялись не лише самі крадії, але також і священики. Так, якось Іван Франко з одним зі священиків “попався” у паперах на старій дзвіниці. В процесі пошуку, Франко натрапив на старі “Ірмолай” та “Требник”. Священик уже збирався подарувати їх шукачу, коли побачив на полях характерний напис: “…якби хтось смів цю книгу від цієї церкви віддалити, буде мати зі мною справу перед судом у Бога..”. Після цього священик перепросив і змінив своє рішення, сказавши Франку “…цього не можу подарувати. Не знати ким був той небіжчик, що це написав, а я старий, скоро помру…”. Іван Якович спробував врятувати ситуацію: сказав, що книги тут пропадуть, чи хтось знищить їх, але на священика нічого не діяло. Він навідріз відмовлявся чіпати ці книги. Говорив, що хай хтось інший дере їх, чи виносить звідси, але він сам не хоче бути до цього причетний.
Якщо в цій розповіді Франка-науковця було більше, аніж Франка-письменника, закляття і дійсно могли виконувати покладену на них функцію. Як би там не було, може й нам сьогодні варто повернутись до подібної практики? Повернутись не так заради боротьби з викрадачами книг, як через оригінальність, таким чином, сліду в історії від нашого покоління. Спробуйте лише на секунду це уявити. “Ця стаття моя, свідки тому читачі “Фотографій старого Львова”. Тут буде моє ім’я: Євген від народження…якщо хочеш, щоб я тебе любив, прочитай цю статтю!”. Якось так)).
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Франко І. Записки против книгокрадів у старих книгах та рукописах / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1982. – Т. 37. Літературно-критичні праці (1906 – 1908) – С. 255 – 259;
- Листвак Г., Дзендзелюк Л. Дослідження основних елементів у стародруках (на прикладі Львівського “Євангелія” 1636) // Кваліологія книги. – Львів: Українська академія друкарства, 2009. – Випуск №1. – С. 3 – 7.
- Листвак Г. Алхімія стародрука, або слідами офіційних досліджень [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.chytomo.com/news/alkhimiya-starodruka-abo-slidamy-ofitsiynykh-doslidzhen
