Що писали у своїх заповітах львів’яни 400 років тому, або «борг смерті…який всі виплатити повинні»

0
623

Рано чи пізно кожна людина опиняється на смертному одрі і полишає цей світ. Заповіт, окрім своєї ролі важливого юридичного документа був своєрідним підсумком земного існування людини. Пройшли століття, але читаючи тексти, які львів’яни складали у минулому, ми бачимо що вони і досі здатні зачепити найтонші струни у нашій душі і нагадати нам про щось вічне. Пропонуємо вам поринути у своєрідний “паралельний світ” уявлень мешканців ранньомодерного Львова, який вони мимоволі зафіксували для нас у своїй останній волі.

Як влучно відзначає Я. Кочеркевич, формування заповіту в європейських країнах відбувалось з ХІІІ ст. під впливом господарських (активний розвиток міст і торгівлі), ментальних змін – зростаюче почуття непевності і крихкості земного життя (спричинене війнами і спустошливими епідеміями, зокрема чуми) та прагненням забезпечити порятунок душі ще за земного життя. Складати заповіт (тестамент) могла кожна особа фізично і розумово здорова, в присутності семи свідків або перед міським урядом.

Львів у 1618 році.
Львів у 1618 році.

У Львові укладення документа та спадкування за заповітом врегульовувались окремими королівськими привілеями. Зокрема, було встановлено, що «будь-хто, який має львівське міське право, постановив би чи хотів би шляхом духівниці щось заповісти, нехай покличе до себе війта з двома лавниками, священика з громадським писарем, біля яких, як прийнято, складе умови чи розпорядження».

Похоронна символіка на заповітах львівських міщан Параски Александрович і Якуба Коснігеля. 1642 р. Фото: http://www.archives.gov.ua/Sections/Avtografy/R-10.php?1
Похоронна символіка на заповітах львівських міщан Параски Александрович і Якуба Коснігеля. 1642 р. Фото: http://www.archives.gov.ua/Sections/Avtografy/R-10.php?1

Розпочинався документ звертанням до Божого імені формулою «В ім’я Боже. Амінь» або «В ім’я Трійці найсвятішої, Отця, Сина, Духа Святого…». Далі вказувалось ім’я людини, яка складала заповіт, її прізвище чи прізвисько (чіткого прізвища могло і не бути, для людини середньовічної чи ранньомодерної епохи, більш вагомим елементом було лише ім’я). Якщо заповіт укладала жінка, вказували ім’я її чоловіка, подекуди дівчое прізвище. В основному тексті документу, поміщали як цілком практичні речі, які стосувались передачі майна, так і роздуми про смерть і вічне життя, розповіді про стосунки з дітьми, своєю другою половинкою, інформацію про важливі події. Коли ж львів’яни укладали заповіт?

Двобій рицаря зі Смертю. 1670 р. Малюнок з львівських міських книг. Фото: http://www.archives.gov.ua/Sections/Avtografy/R-10.php?5
Двобій рицаря зі Смертю. 1670 р. Малюнок з львівських міських книг. Фото: http://www.archives.gov.ua/Sections/Avtografy/R-10.php?5

Войцех Кшижакович у 1602 році вказав, що будучи впродовж тривалого часу «від Бога тяжкими хворобами прикутий і вбачаючи те, що вже є на божому милосерді, навряд чи повинен сподіватися на життя, постановив свою останню волю залишити і описати» (Тут і далі переклади фрагментів заповітів здійсненні Я. Кочеркевич). Львівський палітурник Павло Хвасткевич вважав, що він «однаково з іншими смертними людьми підвладний смерті понад яку не має нічого певнішого, а понад її годину і час нічого ненадійнішого». Зафіксована і наступна дещо філософська мотивація “зважаючи на борг смерті, який всі хто живе на цьому скороминущому світі, виплатити повинні, належачи до повинності, що хто народжується померти повинен”.

Козаки під Львовом. Малюнок другої половини сімнадцятого століття
Козаки під Львовом. Малюнок другої половини сімнадцятого століття

Серед основних проблем, яких торкались у тексті заповітів можна виділити розпорядження щодо тіла (як і де його слід поховати), розпорядження щодо душі (пожертви на храми і милостиня), розподіл майна між спадкоємцями, список кредиторів і список виконавців останньої волі. заповіт складався у випадку хвороби, але якщо людина одужувала, вона часто змінювала попередній текст. Показовим є приклад Павла Кампіана, який змінював свою останню волю три рази, а його син Мартин – двічі (перший раз під час епідемії у 1623, а вдруге у 1629, коли він незабаром таки дійсно помер).

Бернардинський монастир
Бернардинський монастир

Ядвіга Собанська, дружина муляра, через хворобу “в якій кожен повинен сподіватися смерті”, не бажаючи щоб її діти і чоловік зазнавали трудношів складає заповіт. вона доручає “пристойно поховати” її при костелі бернардинців. Її син був монахом, але помер, і оскільки його батьки пережили його, монастир не має права вимагати жодної спадщини. Далі вона зазначає, що оскільки її син Войцех, який вивчився кравецького ремесла і зважаючи на кошти витрачені на нього та на його непослух і вчинки, які спричинили шкоду, не мав би сподіватись на спадщину, але вона просить допустити його до неї, нарівні з іншими. Більшість свого майна, вона заповіла чоловікові і відповідно на нього лягали зобов’язання забезпечити пристойний похорон і слідкувати за виконанням останньої волі покійної.

Катерина Савичова, заповіла поховати себе в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Також вона жертвувала храму 50 злотих, за які Братство Руське “образ гарний мальований” мало встановити над проповідницькою кафедрою. Тереза Шольц Вольфович у 1641 р. заповідала поховати її у каплиці Боїмів. Свої рухомі речі вона заповіла своїм племінницям, а не нерухоме ділила між своєю сестрою та племінницями.

Катедральний собор
Катедральний собор

Цирульник з Галицького передмістя Томас Ґалятович (1634 р.) заповів дружині поховати його у львівському кафедральному костелі біля могили Якуба Косміґля. Львівський міщанин Ян Куркович (1636р.) розпорядився, щоб: «Тіло моє землі, звідки пішло, віддаю і прошу, щоби було у кафедральному костелі під дзвіницею поховано».

Отож, незважаючи на різницю в часі у кілька століть, читаючи тексти залишені львів’янами на смертному одрі, ми бачимо що вони є як близькими, так і водночас дещо далекими від нас. Вирішуючи завдання передачі майна під час смерті, вони разом з тим були частиною чогось більшого, чогось спрямованого на те, щоб душа таки знайшла спокій на тому світі. У цьому, мабуть, і полягає їх основна відмінність від чисто матеріальних і «сухих» текстів нашої епохи. Можливо, нам варто дечого повчитись у наших предків?

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

  1. Кочеркевич Я. Побожні формули у заповітах міщан м. Львова другої половини XVI–XVII століть: дипломатичний аналіз / Ярина Олегівна. Кочеркевич // Архіви України. – 2010. – № 5(270). – С. 45-61

  2. Кочеркевич Я. Заповіти львівських міщан XVII ст. / Ярина. Кочеркевич // Архіви України. – 2009. – № 5(265). – С. 133-156.

  3. Капраль М. М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, Львівське відділення Ін-ту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2003. – 440 с.

Напишіть відгук