Романтична мандрівка столицею Білих хорватів

Романтична мандрівка столицею Білих хорватів

Завітавши до друзів, люблю переглянути  вміст книжкової полиці. Інколи трапляються приємні несподіванки. Однією з них вирішив поділитись,  доповнивши сучасними світлинами. Не випадково мені до рук потрапила книга Надії Мориквас «Спокуса вічністю», адже минув вже рік від того часу, коли Орест Корчинський запропонував працювати в Історико–культурному заповіднику «Стільське городище». Саме про Стільсько і Білих хорватів йде мова у «щоденнику іронічної прози» пані Надії Мориквас, але тут описані події 1999 року. До певної міри це вже історія у яку варто заглянути.

* * *

Їхати всередині дощу – все одно, що під водою бути у скляній кулі. З туману напливають розімлі лапи дерев і кущів, мов велетенські водорості. Це не просто цікаво, це розкішно. Правда?
– Правда
– Де ми зараз знаходимся?
– В столиці білих хорватів.
– Так просто? За 50 км від Львова?
– Так просто. За 50 км на південь від Львова.
– Що ти відчуваєш?
– Зв’язок минулого і майбутнього.
– А яка наша місія у цьому зв’язку?
– Достойно прожити цей час – наш час?

Боже, яка тут краса! Дощ вщух і озоновий дух просочує кожну живу клітиночку. Бігати босою по цій оксамитовій траві – не те, що по левандівському стадіону. А скільки тут м’яти і чебрецю – назбираю з оберемочок. А яку чудернацьку яблуньку ми знайшли – стирчала свічкою на галявинці.

Долина над річкою Колодниця. Фото Андрія Книша
Долина над річкою Колодниця. Фото Андрія Книша

– Застовбимо собі хатку!
– Де?
– Під яблунькою. Тут і річка не недалечко. Здавна люди коло води селилися.
– Це Колодниця. На ній колись греблі стояли і човни плавали до Дністра і назад. Принаймні Корчинський так каже.

– Так ти згідний зі мною?
– Ти про що?
– Та ж про хатку.
– Ну добре. Будемо жити під яблунькою.

Ставок на річці Колодниця (урочище Каніча гора). Фото Андрія Книша
Ставок на річці Колодниця (урочище Каніча гора). Фото Андрія Книша

Ми не знайшли печерних храмів в Ілові. Їхати в цей край без Ореста Корчинського чи Володі Шишака – то звичайна мандрівка. Але я хотіла мандрівки! В одному з печерних храмів побралися колись Анна та Мікандо з мого ненаписаного роману. Просто – побралися за руки перед вівтарем у кам’яній ніші – і стали як одно. Відтоді він щоночі приходив до неї. А так – не смів. Щоб побратися – треба їхати в Стільсько, вірніше – до Ілова.

Тільки треба мати перстень.

Бронзовий перстень з розкопок у 1988р на Ілівському городищі. Світлина з архіву О. Корчинського
Бронзовий перстень з розкопок у 1988р на Ілівському городищі. Світлина з архіву О. Корчинського

* * *

Ми таки знайшли вали – довгі оборонні вали Стільського. Кажуть, вони тягнуться на 10 кілометрів.

Оборонний вал Стільського городища. Фото Андрія Книша
Оборонний вал Стільського городища. Фото Андрія Книша

Підніматись до давнього міста «Білою дорогою» – по мокрій глині і слизькій траві і вірити, що під отим місивом під твоїми ногами є залишки кам’яної бруківки, щільно викладеної тисячу років тому? Вірити чи не вірити? Чіплятися руками за колючу ожину і все – таки впасти і з’їхати вниз і загубитися, бо я звабилася солодкою ягодою – видно, тут люди не ходять і ведмеді не живуть.

Вид на Білу Дорогу, фрагмент камяного брук ІХ-Х ст. Світлина з архіву О. Корчинського
Вид на Білу Дорогу, фрагмент камяного брук ІХ-Х ст. Світлина з архіву О. Корчинського

Де ти?! Знайди мене!

Але ти не відгукуєшся. Ти мовчиш, тут не можна кричати. Тільки слухати … час. Якщо просто дивитися – не побачиш нічого, лиш мокрі зелені горбочки, може, колишні фундаменти. Бо люди в столичному граді не жили у землянках, ні, під землею були лишень усипальниці, підземне місто мертвих. А нагорі любили і сміялись. І якщо зачаїтися й закрити очі, то щось можна уздріти… Неодмінно сонячний ранок і галявину , будівель не видно, вони десь під горою. І Анну – у важкій сріблом тканій одежі, із зарошеним подолом, що парує під сонцем. Анна стає на самій середині галяви і молиться до Хорса. Потім здіймає руки, мов освячуючи долоні його променями, й повільно скидає з себе сорочку. Груди випорскують з – під неї, мов під руками милого. А внизу кричить віщий півень на чиємусь обійсті.

***

Поки ми «вирахували» Ореста Корчинського, в Стільському буки скинули листя.
– Ми трохи спізнилися, – каже Орест. – Бачили б ви, які ці ліси золоті.
– Я люблю ходити по листю, кажу я. Босоногий мовчки погоджується зі мною, правда, у лісі він більше любить літати поміж кронами дерев, а якщо це осінь – поміж золотими кронами. Та й сьогодні він зовсім не босий, а навпаки – взутий завбачливо у кирзяки, нам ще доведеться переходити струмки і рівчаки в околиці Колодниці та й саму річку, ходити за Орестом осінніми городами, бо він ці городи ще усі не обходив: може, тут ще є якась кераміка.

Глиняний посуд ІХ-Х ст. Світлина з архіву О. Корчинського
Глиняний посуд ІХ-Х ст. Світлина з архіву О. Корчинського

– Я також дуже люблю ходити по листю, – каже Орест. – Я в Стільську вже з 1999 року нічого не роблю – скінчилися гроші.

Стільсько – то головний біль Ореста Корчинського, керівника Верхньо–Дністрянської археологічної експедиції Інституту народознавства НАН України. Цей біль породив Ярослав Васильович Кулачковський  – колишній голова Стільської сільської ради, нині покійний. Це саме пан Кулачковський «бомбардував» колись Львів телеграмами, що треба приїжджати в Стільсько, копати і досліджувати, бо тут є оборонні вали, а значить, й фортеця. І нарешті у 1980р. вчені львів’яни приїхали…

– Ми започаткували розкопки із львівськими школярами – із СШ №30 та СШ № 81. Ми з тими дітваками відрили великі площі. Ну в рік відривали півтори тисячі квадратних метрів. Отут–во ми жили. Перед вами тепер частина городища – «Княжа», де жили князь і його дружина (і його дружина – Анна – Н.М.).

Колись  – столиця, а тепер і дороги доброї нема через село.

Вид на дитинець Стільського городища. Фото Андрія Книша
Вид на дитинець Стільського городища. Фото Андрія Книша

Орест належить до молодих ще, але вже посивілих людей, засмага його щік вічна, енергія розприскує на тисячу другорядних речей, а йому ж під силу двигнути щось одне велике. До болю знайома постать.

– Археологія занепадає, вважає наш Перевідник через час. – У Львові, який був колись одним із центрів європейської археологічної науки, університетська кафедра ледь жевріє і кажуть, що то вже останній рік, я знаю, бо там мій син вчиться. У Львові вже археології не бути.

– А з чим це пов’язано?
– З тим, що впала зацікавленість  до даного предмету. Я ніяк не можу з цим змиритися. Ну, нехай далека археологія нас менше обходить. Але середньовіччя?! Це ж основа основ нашої  державності – і вони не досліджують. Копати треба. Копати!

* *  *

Орест читає рельєфи.

Це русло Колодниці. Річку замулило – ледве видно. А колись була досить велика ріка. Якщо поміряти висоту отої греблі…

Тут ціла система гребель, які регулювали рівень води в ріці.

– Ну, подивіться, яка гребля!
– Клас!
– Клас!

Просто не кожен повірить в те, що тут у 10 столітті з Дністра могли зробити водну магістраль до Стільська. Це нікому в голову не вкладається!

На греблі в с. Дуброва. Фото Андрія Книша
На греблі в с. Дуброва. Фото Андрія Книша

– Отут є одна западинка. Тут було житло. А оце коридор бачите який! Не бачите! Ну 1 000 років минуло, люди добрі! Тут ще можуть бути від човнів якісь гаки, якорі тощо. Тільки треба копати.

За всі роки я того року собі по листю походжу.

– А палиця з тих часів! Дивіться, вона оброблена. Так, це з княжих часів. Я з вдячністю беру з рук Босоногого блискучу букову палицю, бо ми знов переходимо рівчак, і опираюсь на неї, яко Анна, котра з останніх сил пленталась за Мікандо.

* * *

Анна була непростого роду, але щирого серця. Мені передалася її любов до срібла і довіра до шляхетних відкритих облич. Я знаю, що вона розуміла мову праслов’янських язичницьких знаків.А хіба нині гуцульська писанка, яка правда, вийшла в тираж, тобто знецінена тиражуванням до дешевого сувеніру, – хіба вона втратила свою магію? А вишиття, а мамині колискові співанки наніч, де обов’язково були якісь ознаки дії, ритуалу? Білі хорвати, серед яких зросла Анна, ще вміли почуватися в одному ритмі з природними ритмами. Це була гармонія?

Образ Анни асоціюється у мене з ідеальною людською істотою (вірніше, з ідеальним людським буттям), яка не страждала від того, що її гідність щодня піддається випробуванням. Вона обрала князя. Так, Мікандо мав бути князем. Тільки не зрозуміло, чому він повів своїх людей з цих благословенних земель аж на береги Адріатики. Чи вони аж так мусили рятуватися від київського князя Володимира Святославовича? Бо «Иде Владимирь на Хорвати» – писав літописець 992 року. І це була остання згадка про Хорватів у «Повісті минущих літ». І вони пішли за тими, що пішли раніше – ще 640 року. Моя товаришка Марта, яка замужем за хорватом, каже, що лиш частина хорватів визнає, що вони походять від східних слов’ян. Решті подобається вважати себе іранського походження. Тобто сучасні хорвати мають право вибору у виборі предків. Цікаво.

Жертовний камінь на березі р. Колодниця у с. Дуброва. Фото Андрія Книша
Жертовний камінь на березі р. Колодниця у с. Дуброва. Фото Андрія Книша

Зрештою, я також користаю із такого права. Анна пішла колись, за Мікандо, хоч могла залишитися на березі Колодниці, щоб щодня здійснювати ритуал ранкової молитви до Бога сонця. Не всі ж пішли за ними. Але я хочу, щоб Анна була княгинею, а Мікандо – князем.

* * *

В Ілові є печера, подібна до жіночого лона. Це на північний схід від Миколаєва, райцентру Львівської області, де живе художник Микола Гаврилів.

Городище в Ілові. Фото Андрія Книша
Городище в Ілові. Фото Андрія Книша

Той самий Микола, який виховувався на стільських «черепках», як і багато інших хлопчаків з навколишніх сіл, що ходили слід – у – слід за Орестом Корчинським, коли той на початку 80 – х почав тут копати. На стільських городах і на горі під буковим лісом знайшлося багато скарбів і серед них – бронзовий перстень із щитком – квіткою, який, цілком можливо, могла загубити й Анна (як би було чудово, якби цей перстень знайшла я!), та багато глинного посуду з хвилястим «вирізним» орнаментом.

Вид на вхід у печеру біля підніжжя городища в Ілові. Фото Андрія Книша
Вид на вхід у печеру біля підніжжя городища в Ілові. Фото Андрія Книша

Діти з цих місцин вірять, що походять від давньо–руського племені білих хорватів, які мали за столицю місто Стольсько (Стільсько). А діти зі Стільська, як почалися розкопки, взагалі почали задирати носа, навіть перед миколаївцями, як мешканці столиці, хоч і дуже колишньої. Насправді, тобто згідно з легендою, справжня столиця була вщент спалена ворогом, і  люди, які жили там, на горі, не захотіли на тих згарищах залишатися і переселилися в долину ріки. І дали назву новому поселенню Стільсько (столиця). Ось як було насправді, говорить легенда. Я в це вірю, бо, як ви самі помітили, по всій Україні є , наприклад, безліч Старих і Нових Сіл: Старе Село відроджувалось на згарищі, спричиненому ворожою навалою, а Нове Село обирало у таких випадках нове місце поселення, зазвичай неподалік від старого.

Житла ченців у с. Дуброва. Фото Андрія Книша
Житла ченців у с. Дуброва. Фото Андрія Книша

У будь – якому випадку мешканці сучасного села Стільсько вийшли із столичного князівського граду. А Микола з Миколаєва, це місто теж входить до величезного Стільського комплексу, став художником – містиком. І малював розіп’яте Дитя – Христа на хресті, з якого проростає трава. Він ще багато чого намалював, але цей сюжет найбільше мене вразив. Аж поки я не опинилася на сільській землі (тобто в Стільському, Ілові, Дуброві, Миколаєві – в усіх тих місцинах, що їх об’єднувала столиця білих хорватів). Тільки тут, особливо в древніх печерних храмах, які слугували в різні часи язичникам і християнам, можна відчути, як крізь нашарування цивілізації проступають знайомі язичницькі знаки. Як трава, що виростає з хреста на картині Миколи Гавриліва.

Мені завжди хочеться сюди повернутися.

Література: Надія Мориквас «Спокуса вічністю» – щоденник іронічної прози. «Зерна» 1999. Бібліотека Альманаху Українців Європи «Зерна» 17 (25).

Орест Корчинський. Фото Андрія Книша
Орест Корчинський. Фото Андрія КнишОрест Корчинський. Фото Андрія Книшаа

Світлини з архіву кандидата історичних наук Ореста Корчинського. Також світлини, які вздрів своїм пильним воком Андрій Книш.

Андрій КНИШ

Напишіть відгук