Олена Степанівна, або перша українка-офіцер в російському полоні

Олена Степанівна, або перша українка-офіцер в російському полоні

Трохи більше століття тому чи не найвідомішою українкою стала стрілець-доброволець Олена Степанів. Не лише служба у війську, за яку її відзначили нагородою за мужність та офіцерським званням, але й російський полон, привернув увагу європейської та російської преси до України та її боротьби, розповідає видання День.

«На снимке – толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, – по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем», – так згадувала в 1915 році російська преса про полон Олени Степанів.

Вирізка з російської преси з фото та інформацією про полон "Барышни-офицера"
Вирізка з російської преси з фото та інформацією про полон “Барышни-офицера”

Але це була не перша згадка. Два місяця перед тим, начальник штабу 78-ї дивізії надсилав інформацію командуванню корпусу, що «на той же высоте находятся две роты украинцов Сечевиков, у которых некоторые офицерские должности заняты женщинами».

До Українських Січових Стрільців (УСС) Степанів, або як її кликали «Степанівна», потрапила із значними перешкодами. Коли в кінці серпня 1914 року добровольці вирушали зі Львова до Стрия, де формувалися «усусуси», її висадили з потяга: «Командант приказав мені забиратись… Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповняти мій обов’язок згинути за вибране діло?»

Олена Степанів на листівці. Відень, січень 1915 року
Олена Степанів на листівці. Відень, січень 1915 року

А вже в січні 1915 року про Олену Степанів широко писала австро-угорська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками – це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали «легіонерах».

Жінка-стрілець, яка отримала медаль за мужність та здобула старшинську посаду, стала легендою, про яку писали в пресі, її фото тиражували в листівках, про неї складали пісні:

Там то приступом до бою
Ішла Степанівна
І не найдеться в Європі
Дівчина їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,
Гарна як лілея:
“Ідіть вперед, стрільці мої,
На вас вся надія!

Ідім сміло в бій завзятий –
Це ж рідна землиця,
Перед нами – ось дивіться,
Як москаль валиться!..”

Поштова марка з зображенням Олени Степанів, 1915 рік
Поштова марка з зображенням Олени Степанів, 1915 рік

В травні 1915 року понад 7-тисячна група австро-угорського війська потрапляє в полон. Серед 50 офіцерів буде й Степанівна. «Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», – цитувала 31 липня 1915 року щоденна газета «Діло» повідомлення з «Русского слова».

В наступні два роки, Олена Степанів неодноразово підтверджувала своє реноме «мазепинки», яка добровільно пішла воювати проти москалів. Так, опинившись в таборі в Ташкенті її викликав до себе тайний радник Булінський: «Закликав мене і запитав, якої я народності, а коли я відповіла, що української, запитав:

– Сепаратистка і мазепинка?

Я потвердила. На тім ми розійшлися, при чім він заявив, що я тут не лишуся».

Олена Степанів
Олена Степанів

Слід віддати належне – росіяни трактували Степанівну як діючого офіцера і в полоні вона користувалася всіма правами старшини – отримувала щоденні відповідні виплати на харчування, якщо випадала нагода – мала окреме приміщення для ночівлі. Правда, як особливий в’язень – перебувала під посиленою охороною.

Українці, які служили в царському війську, навіть симпатизували Олені: «В Журавні відвідали мене російські офіцери від летунів, українці, й фотографувалися разом зі мною та дали мені великий клунок різних консерв, бо як казали, в дорозі тяжко що-небудь купити».

Проте, іншим було ставлення товаришів – полонених українців, які не особливо признавалися до Степанівної, а часто таки ігнорували її. Можливо через те, що була єдиною жінкою-офіцером. Австрійські ж старшини проявили до неї належну повагу. Коли капітан чех запропонував від імені інших офіцерів, щоб харчувалася разом з ними та жила в окремій кімнаті їх корпусу, то мотивував це просто.: «реґулямін (правила – С.Л.) наказує їм зайнятися товаришами в подібнім положенню, як моє», – згадувала Олена.

Перша сторінка австрійського часопису, де внизу вміщено фото Олени Степанів під час повернення з полону
Перша сторінка австрійського часопису, де внизу вміщено фото Олени Степанів під час повернення з полону

Іншого разу опіку над Степанівною взяло вище офіцерство. На той час в неї не було коштів навіть на повноцінне харчування: «Австрійський полковник Пішелі (німець) закликав мене до себе, питаючи, яке моє фінансове положення. Я відповіла, що вечері не беру, бо мені досить обіду. По якімсь часі полонений у Перемишлі генерал Вайнцедорф (він побирав 125 рублів місячно) зарядив складку на мене між австрійськими офіцерами по їх таборах. Потому закликав мене полковник Пішелі і хотів вручити зібраних 276 рублів і 50 корон. Як почула про се, було мені невимовно прикро і я заявила, що того не прийму. На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу… Я взяла гроші, заявивши, що підпишу квит, що отримала їх, і зверну по війні на українські цілі. На те він пристав. І я з грішми, котрі мені дуже тяжіли, відійшла».

Ірина Вільде
Ірина Вільде

Вже після війни в інтерв’ю, яке в Олени візьме відома письменниця Ірина Вільде, Степанівна констатуватиме, що ставлення рядових стрільців до дівчат-військових було значно приязніше, аніж старшин. Врешті, її початки (інцидент з висадкою з потяга), а також кінець служби в УСС (жінкам на початку 1918 року заборонять служити у війську) були свідченнями непростого становища дівчат-легіонерів.

Ще одна хвиля міжнародної популярності чекатиме Олену Степанів, коли вона повертатиметься з російського полону. Це буде в 1917 році. Її шлях лежатиме через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених, саме цим маршрутом поверталися додому. Через рік ним їхатиме інший січовий стрілець Осип Навроцький, який згадував: «Рік тому їхала вона тим самим поїздом через Фінляндію. Цілі два дні облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки, фотографували Степанівну мільйони разів, кожна сестричка має цілий альбом з її фотографіями». В Фінляндії і Швеції провідниці, з чисельними фотокартками Степанівни, не даватимуть спокою усусусу, вимагаючи розповідей про українку-героїню: «Аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанівну», – записав у спогадах Навроцький.

Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна) (7 грудня 1892, с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт, нині Перемишлянський район, Львівська область — † 11 липня 1963, Львів) — український історик, географ, громадська та військова діячка, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії.
Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна)

Повернувшись на Галичину, Степанівна поновиться в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжить боротьбу в однострої Української Галицької Армії (УГА).

Між іншим, в УГА трапиться інцидент, який засвідчить її ставлення до ролі жінки на війні. Весною 1919 року начальник штабу полковник Курманович дав наказ Степанівній поїхати в одне із сіл Бобрецького повіту, щоб організувати жіночу військову частину – адже звідтіля прийшов лист, що жінки бажають стати на захист Батьківщини. На це Олена Степанів відреагувала спротивом:

– Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…

Але, знову ж, зважаючи, що це наказ, Степанівна вирушить в згадане село. Як виявилося – жінки й не збиралися воювати, але за порадою місцевого священика написали листа до штабу армії, щоб підбадьорити вояків. Зорієнтувавшись в ситуації Степанів виголосила відповідну промову: «…дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок  вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків».

Могила Олени Степанів на Личаківському цвинтарі
Могила Олени Степанів на Личаківському цвинтарі

«Мати ненавиділа еміграцію і вирішила залишитися у Львові», – згадуватиме син Ярослав. Як і Олені Степанів йому доведеться відбути радянське ув’язнення. З нього Степанівна повернеться в 1956-у, коли їй виповниться 72 роки.

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Напишіть відгук