Одна історія з мого життя. Ігор Калинець про пошуки могили забутого поета

Цього тижня однією історією зі свого життя поділився Ігор Калинець. Письменник, представник дисидентсько-самвидавного руху в Україні розповів, як у 60-х роках відшукав могилу поета, того, хто був хрущем і жив на вишнях, оспіваних колись Шевченком.

Письменник Ігор Калинець. Фото: Ксенія Янко
Письменник Ігор Калинець. Фото: Ксенія Янко

–  У Києві Клуб творчої молоді вже був – і у Львові створили. Назвали його «Пролісок», бо пролісок – то перша квітка, яка проростає навесні, пробивається крізь морозяний ґрунт. Опісля Сталіна, за Хрущова, почалася політична відлига. Але фактично, коли ми створили клуб, вона вже закінчувалась. У 1964 прийшов до влади Брежнєв, і все почало вертатися назад.

Не можу пригадати всіх вечорів, які ми влаштовували, але розповім про найцікавіші, які мені запам’яталися. Вечір Симоненка, саме тоді коли він помер, чи то загинув. На похороні був Богдан Горинь. Сам розповідав багато, а ще привіз нам записи на бобіні (раніше була інша техніка – примітивна) привіз, щоб ми могли послухати. Здається ще проводили вечір Лесі Українки. Калинцям доручили вечір Богдана-Ігоря Антонича. Наші приятелі знали, що ми найбільше цікавимося його постаттю, що поширюємо збірки Антонича. Ірина написала сценарій, запросили молодих акторів із театру Заньковецької Богдана Козака, Юрія Брилинського – вони читали вірші. Був учитель, котрий сам походив з Лемківщини і збирав фольклор лемків, співачка, яка співала лемківські пісні. Вечір відбувся досить цікаво. Ми якось раптово збагнули: чекайте, Антонич жив і помер у Львові, очевидно тут він похований, чому це ми не знаємо, де його могила, на якому цвинтарі? Вирішили те з’ясувати.

Довідалися в його приятельки, письменниці Ірини Вільде, що лежить Антонич на четвертому полі Янівського цвинтаря. Ще запитували в професора Михайла Рудницького, вони з поетом друкувались в одній газеті. Рудницький відмахнувся: на похороні не був, не знаю. Хоч, я думаю, він мав знати, де поховали його молодшого приятеля… Словом, найближчої суботи чи може неділі (не пам’ятаю тепер) ми зібралися шукати четверте поле.

Ходили так рядочок за рядочком, читали написи на могилах. Прізвища Антонич знайти все не вдавалося. Думаємо, може за першим разом пропустили, треба інакше, впоперек. Ні, нічого. Лишалося йти до канцелярії цвинтаря. На щастя, там працював дуже послужливий чоловік, він розповів, що деякі документи зберігаються в них, їх ще не віддали до архіву. Ми почали шукати за датою, котру знали напевне, знайшли номер могили. Але які ж ми були наївні! Звичайно, на могилах не зберіглося жодних номерів, хіба що, де-не-де, на якихось старих хрестах.

Знову повертаємось. На цей раз попросили показати, хто був сусідом Антонича, хто похований праворуч, хто ліворуч. За прізвищами ми легко знайшли могили цих людей, а між ними порожнє місце, як для двох. Я запам’ятав це місце, прийшов може навіть наступного дня. Десь знайшов старий хрест, у себе на роботі (я тоді працював в архіві) роздобув таблички, що залишились з цвинтарів. На одній написав «Богдан-Ігор Антонич», роки життя та смерті, на другій «Марта Антонич». Не знаю, як додумався до тієї Марти, але чомусь сподобалось ім’я. Це був напевне 1964 рік.

Близько 2010 року з книжок у міському архіві я дізнався, що поруч із Богданом-Ігорем Антоничем похований його дядько Володимир Волошинович. В останні роки Антонич жив із дядьком та його дружиною (у будинку на Городоцькій,50 – прим. К.Я). Брат матері Володимир мешкав із жінкою набагато молодшою за себе, мав сина. Але жодної згадки, де вони поховані в архівах я не знайшов. Мені писала двоюрідна сестра  Антонича, що його тітку з сином вивезли на схід, коли прийшли перші совєти, десь 39-41 рік.

Будинок, де мешкав Б. І, Антонич із дядьком (Городоцька, 50). Фото: Ксенія Янко
Будинок, де мешкав Б. І, Антонич із дядьком (Городоцька, 50). Фото: Ксенія Янко

Ви хочете знати, де поділися хрести з могил Антонича та його дядька, чому ми не знайшли ні сліду в 64-у? Батьки поета були старі, немічні. І хоч жили недалеко від Львова, приїздити до міста, щоб доглядати могили не могли. Деякий час ними займалась Ольга Олійник, наречена Антонича, але в роки війни опинившись за межами Радянського союзу, вже не стала повертатися з політичних причин. Очевидно ті хрести згнили, впали і їх викинули. Із поетових друзів про них ніхто не дбав, ні Вільде ні Рудницький, ні інші знайомі. Ірина Вільде товаришувала з Антоничем, пізніше написала такі гарні спогади. Вона не була переслідувана і могла б щось зробити за ті 40-і-50-і до нашого приходу, та мабуть, боялася.

Я знайшов одну стареньку пані, яка казала, що в 50-х роках ще бачила хрест на місці поховання Антонича, тільки, що написано на ньому вона не запам’ятала. Ось так.

Той хрест, який ми встановили, на його місці тепер стоїть пам’ятник. У 60-70-х роках почали водити на могилу людей, казали, ось тут похований поет Богдан Ігор Антонич. Пізніше вже не могли цього робити: мене Ірину, багатьох наших товаришів заарештували.

Лише в 1987, «фактично в період національного відродження», як згадує Ігор Миронович, ім’я Богдана Ігоря Антонича зазвучало знову. До 50-ї річниці поета провели Громадську панахиду на Янівському цвинтарі. У жовтні того ж року з нагоди Дня народження Антонича відбулися читання на площі Домбровського (сучасна площа Маланюка) біля пам’ятника Тудору.  «Чому біля Тудора? Бо Тудор був єдиним комуністичним письменником, який десь одним реченням схвально відізвався про Антонича. Я ухопився за цю нитку. Ми весь час апелювали до того, що Тудор схвалював Антонича. – пояснив Ігор Миронович –  З’явилися на той час нові барди, молодий театр, невдовзі названий театром Леся Курбаса. Ми розповідали про Антонича, читали вірші, співали пісні…»

Говорячи мовою поезії, наш герой вгледів «барвінковий напис» «на плитах злежалого листя», щоб ім’я забутого поета за кілька десятиліть проросло євшан-зіллям. Пригадуєте рядки: «Росте Антонич і росте трава…о нахилися, нахилися тільки» ?

Спілкувалась Ксенія ЯНКО

Напишіть відгук