Мистецькі цінності книгозбірні “Студіону” у Львові

Мистецькі цінності книгозбірні

Книгозбірня „Студіону” у Львові (1909-1940 рр.) належить до тих бібліотечних установ, будинки та інтер’єри яких, поряд з практичним значенням і естетичною функцією, цікаві ще й з історичного погляду і мають мистецьку вартість. Вони були створені, як і сама книгозбірня та її бібліотечні знаки, на замовлення і коштом глави Греко-католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького, який відіграв важливу ролю в роз­витку української освіти, науки, культури перед­воєнної і міжвоєнної Галичини.

Мистецькі цінності „Студіону” пов’язані з імена­ми таких провідних мистців тогочасної доби, як архітекти Іван Левинський (1851-1919), Олександр Лушпинський (1878-1943), Тадеуш Обмінський (1874-1932), Євген Нагірний (1885-1951), Олександр Пежанський (1892 1972); художники Михайло Бойчук (1882-1937), Микола Касперович (1885-1938), Євген Сагайдачний (1886 – 1961), Модест Сосенко (1875- 1920), Анатоль Яблонський (1912 – 1954).

Сучасний вигляд будинків Студіону 2а і 2б по вул. П. Скарги (Озаркевича 2)
Сучасний вигляд будинків Студіону 2а і 2б по вул. П. Скарги (Озаркевича, 2)

Більшість культурних цінностей „Студіону” є зразками українського модерну (сецесії) – на­ціонального варіанта мистецького стилю, що в кінці XIX – на початку XX століття прийшов у Галичину із Західної Європи й поширився в усіх сферах культурної діяльності: архітектурі, скульп­турі, малярстві, декоративно-ужитковому мистец­тві, літературі, музиці. Його основою стало поєд­нання традицій візантійського іконопису й ук­раїнського фольклору з тогочасними мистецькими осягами.

Треба зазначити, що особлива заслуга в утвер­дженні сецесії в церковному мистецтві належить митрополитові Андрею Шептицькому: своєю ме­ценатською діяльністю він підтримував молодих мистців, намагаючись привернути їхню увагу до коренів української культури, які пов’язував з візантизмом; сприяв появі низки об’єктів висо­кої мистецької вартості; оголошував конкурси на зразки церковної атрибутики, проекти церков та навчальних закладів в українському стилі тощо.

Сучасний вигляд будинків Студіону 2а і 2б по вул. П. Скарги (Озаркевича, 2)
Сучасний вигляд будинків Студіону 2а і 2б по вул. П. Скарги (Озаркевича, 2)

До однієї з фундованих митрополитом Андреєм Шептицьким споруд початку XX століття нале­жить дяківська бурса при соборі Св. Юра, зведена біля підніжжя Святоюрської гори на вул. Петра Скарги, 2а. Тут допомагали бідній молоді, що жила в місті, здобувати фах дяків чи хорових дириген­тів.

Саме цей будинок на початку 1909 року мит­рополит віддав ченцям-студитам під нову обитель – священномученика Йосафата. При монасти­рі в різний час діяли навчальні, виховні, наукові студитські інституції богословський науковий інститут (1909/1910-1939 рр.); іконописна шко­ла (1927- 1939 рр.), товариство (1919-1944 рр.), архів (1909/1910-1939 рр.). Відтак змінювалися і назви: з 1911 року – Монастир і інститут студитський у Львові, з 1913 – Інститут св. Йосафата, з 1918 – “Студіон”: монастир і інститут виховавчий бр. бр. студитів; з 1932 і до 1945 року – Монастир св. свщм. Йосафата „Студіон”.

Будинок дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а, фото 1904 рік
Будинок дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а, фото 1904 рік

Чільне місце серед установ, що сприяють студіям східної культури й духовності, А. Шептицький відводив бібліотеці „Студіону”: більше як чверть століття був активно причетний до поповнення її фонду, і на кінець 1939 року, тобто перед розформуванням, книгозбірня володіла найбільшою у Львові колекцією з візантиністики й історії Східної Церкви, тому її ще називали „візантійська”.

Докладніше розглянемо історію будинку, в яко­му книгозбірню “Студіону” було започатковано. У XIX столітті одна з бічних вулиць Городоцької, що здіймається на Святоюрську гору з імпозант­ною греко-католицькою церквою Св. Юра, мала назву Пивоварської. На ній у 1880-х роках була броварня Мауриція Пензіаса; пиво варили і в пивницях будинків, що належали Львівській греко-католицькій митрополії, орендованих власниками броварень. 1885 року вулицю перейме­нували на честь єзуїта Петра Скарги. Під час німецької окупації (1942-1944 рр.) вона називалася Шпітальштрассе, з приходом радянської влади в 1944 році дістала назву Пирогова, з 1992 року – це вул. Євгена Озаркевича (у 1903-1914 рр. ди­ректора й головного лікаря розміщеної під № 4 Народної лічниці – фундації митрополита Андрея Шептицького).

Сучасний вигляд будинку дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а (Озаркевича, 2)
Сучасний вигляд будинку дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а (Озаркевича, 2)

На цій вулиці, під номером 2а, на місці колишньої броварні, упродовж 1903-1904 років проектно- будівельна фірма І. Левинського з участю архітектів О. Лушпинського, Т. Обмінського (автор проекту фасаду) та Є. Нагірного звела в гарному сецесійному стилі триповерховий (по-тодішньому – двоповерховий) будинок. Коштував він митрополитові 84 000 корон. Архітек­турний образ споруди формували декоративний дерев’яний бойківський дах, бага­тий орнаментами карниз, гладенькі стіни з яскравою майолікою.

Керамічні фризи під вікнами й дахом, а також віконні облямування другого й тре­тього поверхів було виконано за мотивами української вишивки з високоякісної багатобарвної кераміки (виробництва фабрики І. Левинського) брунатної, жовтої, зеленої, білої барв – характерної колористики мальовничого гуцульського народного мистецтва.

Оформлення вікон будинку колишньої дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а (тепер Озаркевича, 2)
Оформлення вікон будинку колишньої дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а (тепер Озаркевича, 2)

„Бурса була майже два роки, директором був о. Лев Сембратович, урядив навіть капелу з дутими інструментами, а по двох літах бурса перестала існувати. Митрополит мусив заплатити кошта до 3000 корон і на пам’ятку лишилася напись на домі “Бурса для дяків, фундована Митрополитом Андрейом Шептицьким…»”, – зазначено в неопублікованих досі спогадах особистого секретаря митрополита Йосипа Гродського. Будинки бурси, українського кооперативного банку товариства „Дністер” (тепер – поліклініка на вул. Руській, 20), Академічного дому (нині – гуртожиток Академії друкарства на вул. Коцюбинського, 21) та інші, „будовані в українськім народнім стилі, є прав­дивою прикрасою Львова і своїми українськими написами підносять український характер міста”, – писав у 1910 році І. Крип’якевич.

Під час Першої світової війни, властиво від серпня 1914 до жовтня 1917 року (бібліотека тоді була зачинена), у цьому будинку розташовувалися Українські січові стрільці і за згодою майбутньо­го ігумена студитів Климентія Шептицького тут розмістили першу лікарню УСС на 50 ліжок під назвою “Захист для хворих УССів”. 1916 року в ній перебував І. Франко.

Згідно з поверховим планом, у будинку дяківської бурси на третьому поверсі від городу передбачалася кімната для освітньої бібліотеки. У цій кімнаті, а також у партері та коридорах на початку свого формування містилася книгозбірня „Студіону”. Пізніше, до зведення для неї в 1936-1937 роках окремого будинку, вона займала три кімнати. У 1940 році, на час її ліквідації і переміщення збірки до Львівської філії БАН УРСР (нині – Львівська націо­нальна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника), фонди книго­збірні ще залишалися в одній з кім­нат і коридорі.

Оформлення дверей будинку колишньої дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а (тепер Озаркевича, 2)
Оформлення дверей будинку колишньої дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а (тепер Озаркевича, 2)

На цьому ж, третьому поверсі будинку дяківської бурси була кап­лиця без іконостаса й мальовань. Після того як у 1909 році митропо­лит Андрей Шептицький передав будинок студитам і там було ство­рено науковий інститут, префек­том якого став майбутній екзарх російської греко-католицької цер­кви Леонід Федоров (у чернецтві Леонтій), виникла потреба в гарній каплиці. Для неї виділили вели­ку кімнату від вулиці, так само на третьому по­версі. У 1911-1912 роках на замовлення й коштом Андрея Шептицького троє малярів під керівниц­твом стипендіата митрополита М. Бойчука ху­дожньо оформили її, зокрема виконали фрескові мальовання й написали три запрестольні ікони („Св. Йосафат”, „Ісус Христос”, „Тайна вечеря”). За твердженням Віри Свєнціцької, ікона св. Йо­сафата – це робота дружини М. Бойчука – Софії Налепинської-Бойчук. До складу групи входили також „бойчукіст” ще з паризьких часів Микола Касперович та один з провідних мистців Санкт- Петербурґа, українець родом із Херсона Євген Сагайдачний.

Для студитської каплиці було закуплено в Москві іконостас, замовляти який у 1911 році їздив Леонід Федоров. Іконостас виготовили в старовірській майстерні у традиціях ХVІІ-ХVІІІ століть за посередництва і сприяння родини Онисії Вострякової, дружини Іларіона Свєнціцького, і коштував він разом з пересиланням 1316 австрійських корон.

Ось як інтер’єр каплиці описує львівський до­слідник Олесь Нога за мистецькими публікаціями й деякими світлинами фрагментів цих мальовань, оскільки самі вони не збереглися: „…за престолом, у півокруглій ніші, була виконана Бойчуком ікона Тайної Вечері… Розпис стін був поєднаний з чу­довим зображенням святого пророка Іллі (якому в печеру ворон приносив поживу) (зображення пророка було на стіні між вікнами, які виходять на вулицю) та Христом-Пантократом на склепінні.

М. Бойчук. Тайна вечеря. 1911 р. Львів. Дошка, темпера.
М. Бойчук. Тайна вечеря. 1911 р. Львів. Дошка, темпера.

Зараз важко встановити, яку саме роботу здійсню­вали М. Бойчук, М. Касперович, Є. Сагайдачний в оформленні дяківської бурси… Беручи до уваги стилістичну відмінність ікони пророка Іллі, в якій проглядаються риси кубізму, що не були властиві галицькому малярству в той час, можливо, саме ця праця вийшла з-під рук Є. Сагайдачного” (він „перебував у Львові з кінця 1911 року до пер­ших місяців 1912 року, проживаючи по вул. Петра Скарги, 2, поряд з бурсою…”).

За роботу, що тривала близько року, М. Бойчук зі своїми двома помічниками взяв близько 1240 австрійських корон. Навесні 1912 року відбу­лося урочисте посвячення каплиці. Вона стала гордістю „Студіону”; її, як і бібліотеку, неодмінно показували гостям.

З приходом у 1939 році радянської влади й початком націоналізації та реорганізації установ постала спеціальна Комісія в справі виявлення, обліку та реєстрації в області історико-культурних, архітектурних, археологічних та літературних пам’яток. Згідно з протоколом № 6 засідання цієї Комісії від 1 липня 1940 року, голова Комісії П. Панч повідомив, що „з каплиці дяківської бур­си при вул. Петра Скарги, 2 перейдуть образи і іконостас в картинну галерею, а фрески Бойчука, які не є цінні, після сфотографування будуть замальовані. Фотографії доручиться зробити під до­глядом дир. Свєнціцького”. Але вже через місяць у „Довідці про працю Комітету (реорганізованої Комісії. – М. К.) по охороні пам’ятників культу­ри за серпень-вересень-жовтень 1940 р.”, яку склали виконувач обов’язків керівника Комітету Константинов разом з інспектором Голубцем, за­значено, що „по лінії збереження пам’ятників куль­тури від заглади інтервеніював Комітет в справі поліхромії М. Бойчука в б[увшій] дяківській бурсі по вул. Скарги…” Як випливає з „Повідомлення” цього Комітету, він „визнав побажаним не до­пустити до руйнування фресків М. Бойчука в бу­динку робполіклініки по вул. Петра Скарги…”

На практиці переміщення вартіс­них мистецьких творів із львівської студитської каплиці почалося вже в повоєнний період. 31 грудня 1945 року, передбачаючи переслідування церкви й намагаючись зберегти її цін­ності, ігумен студитів архимандрит Климентій Шептицький передав на депозитне зберігання до Музею ук­раїнського мистецтва у Львові (ко­лишнього Національного) збірку „Студіону”. До неї увійшли вищезгадані три ікони з каплиці як твори М. Бойчука та російський іконостас (поч. XX ст.).

Відзначимо й той факт, що під час знищення в 1952 році мистецьких творів у відділі спецфондів бібліотеки АН УРСР у Львові з-поміж наявних тоді в музеї робіт М. Бойчука вцілі­ла лише „Тайна вечеря” – найцінніша пам’ятка студіонівської колекції. У порятунку її значну ролю відіграв тодішній головний хоронитель му­зею Михайло Пигель – колишній учень іконопис­ної школи Святоуспенської Унівської лаври.

Екслібрис "Студіону"
Екслібрис “Студіону”

Нині в Національному музеї, крім „Тайної ве­чері”, зберігається й ікона „Пророк Ілля”, виконана темперою на липовій дошці. Наприкінці 1970-х років її врятував від спалення в одній із львівських церков батько художни­ка Михайла Дзядика, а вже він у 1993 році передав цей твір до музею. Хто написав ікону – не встановлено. За одним із припущень, маємо авторську копію самого М. Бойчука, але фахів­цям належить ще це довести.

Що ж до настінного живопису цьо­го мистця в каплиці колишньої дя­ківської бурси, то він останнім часом не раз привертав увагу дослідників. Олена Ріпко, скориставшись мале­сенькою світлиною з архіву Ярослави Музики, шукала каплицю за вказа­ною на фото адресою Народної лічниці. На думку Олеся Ноги, Бойчукові „розписи на сьогодні замальовані”.

У радянський період будівля ко­лишньої дяківської бурси змінилася не лише ззовні, а й зсередини, зокре­ма кілька її приміщень переплановано для потреб медичної установи. Проте за виявленими архівними матеріала­ми нам удалося точно визначити місце розташування каплиці. Згідно з отри­маними в Бюро технічної інвентари­зації документами, площа цієї кім­нати становила близько 46 кв. м, що відповідало твердженню ченців про виділену під каплицю „велику кімнату від вулиці”. Зіставлення планів при­міщень третього поверху будівлі за часів існування в ній бібліотеки і по­воєнного періоду (1950 р.) показало, що цю кімнату переплановано і серед іншого в ній ліквідовано нішу. Слідів мальовань не виявлено, тож їхня доля і далі лишається загадкою.

Екслібрис митрополита Андрея Шептицького
Екслібрис митрополита Андрея Шептицького

З архівних матеріалів відомо, що за престолом у каплиці короткий час висів ще один твір сакрального мистецтва – ікона на полотні із зоб­раженням Ісуса Христа в терновому вінку, робота польського художни­ка Адама Хмельовського (в чер­нецтві – брата Альберта, каноні­зованого у 1989 р. Папою Йоаном Павлом II). Ікону подарував Андреєві Шептицькому сам автор, а до каплиці її перенесли з митрополичої палати після смерті владики, точніше – 11 листопада 1944 року. За відо­мостями Д. Посацької, до музею вона надійшла 1946 року у складі збірки львівських студитів. У 1970-х роках образ роботи Хмельовського повер­нувся до альбертинів у заміну за ро­боту І. Труша (тепер зберігається у краківському монастирі сестер альбертинок).

З будинком дяківської бурси по­в’язана діяльність ще одного професій­ного художника, що присвятив себе церковному малярству, – Анатоля Яблонського. Як стипендіат митро­полита Андрея Шептицького, він був серед перших учнів іконописної шко­ли, яка впродовж 1927-1939 років діяла при „Студіоні” (у 1933-1937 рр. перебувала в Святоуспенській Унівській лаврі). У монастирі на вулиці Петра Скарги, 2а вона займала одну велику кімнату. Восени 1932 року до іконописної додалася ще невелика позолотна майстерня. Малярської науки А. Яблонський вчився у досвід­чених мистців, якими були колиш­ній старшина Української галицької армії Михайло Осінчук і Василь Дядинюк – емігрант з Великої Ук­раїни, колишній старшина Армії УНР, який малярство студіював у Парижі. 1929 року новик Яблонський покинув чернецтво, але й далі працював для студитів, живучи в обителі як при­ватна особа. У 1931 році він виконав стінопис для монастирської трапез­ної, намалювавши п’ять сцен. Згідно з „Каталогом втрачених експонатів Національного музею у Львові”, доля його окремих творів така ж трагіч­на, як і вже згадуваних М. Бойчука, С. Налепинської-Бойчук, М. Касперовича, Є. Сагайдачного, М. Осінчука, В. Дядинюка, а також М. Сосенка, про якого ще йтиметься. „До спецфонду [у 1952 р.], – зазначає Д. Посацька, – потрапили 16 творів відомих мистців кінця XIX – середини XX ст., передані до НМЛ студитами.., серед яких чотири акварелі циклу «Київські князі» Анатоля Яблонського”, вони згоріли в печах цього відділу ЛНБ.

Екслібрис бібліотеки митрополита Андрея Шептицького
Екслібрис бібліотеки митрополита Андрея Шептицького

До художніх цінностей „Студіону” належала й книжкова графіка. З архі­тектурно-проектним бюро І. Левинського тісно співпрацював Модест Сосенко, якого залучали до художнього оформлення інтер’єрів будівель. Вод­ночас він виявив себе як творець малих графічних форм, у яких залишався вір­ним українсько-візантійським тради­ціям ХІІІ-ХVII століть, заманіфестованих у його церковних малюваннях.

1963 року Іван Крип’якевич писав, що „з-поміж українських художни­ків Львова [початку XX ст.] перший художній екслібрис виконав Модест Сосенко для Церковного музею у Львові <…> Сосенко виконав ще якісь екслібриси, але вони нам невідомі”. Стосовно його авторства поки що можемо покликатися лише на творчий і дослідницький ав­торитет львівського художника Сергія Хижняка. Саме він вважав, що М. Сосенко на замовлення Андрея Шептицького для самого митрополита та його фундацій виконав п’ять книжкових знаків: „Бібліотеки Митрополітальної”, „Андрій Шеп­тицький милостею Божою Митрополіт Галицький Єпископ КАМ”, „Церковного музею во Львові”, „Студіон Св. Іоанна Крт в Львові” та „Бібліотеки Митрополіта Андрія Шептицького”. На сьогодні серед провенієнцій на книжках, що походять з біб­ліотеки „Студіону”, виявлено чотири з них (окрім „Бібліотеки Митрополітальної”).

Провенієнції бібліотеки "Студіону"
Провенієнції бібліотеки “Студіону”

Про те, що ці екслібриси можуть бути робо­тами М. Сосенка, свідчать і міркування фахів­ця, завідувачки Художньо-меморіального музею О. Новаківського у Львові Любові Волошин: „Ав­торство одного з екслібрисів М. Сосенка, а саме екслібриса Церковного музею у Львові (датувати який можна 1905-1913 рр.) не викликає жодного сумніву, його репродуковано у спеціальному ви­данні Асоціації незалежних українських мистців – «Екслібрис: Збірник АНУМ» (Львів, 1932).

Про належність М. Сосенкові двох інших ек­слібрисів – бібліотеки монахів-студитів «Студіон» у Львові імені Св. Йоана Хрестителя та Андрея Шептицького, митрополита Галицького – можемо судити нині лише на основі аналізу їхніх стиліс­тичних особливостей.

Екслібрис «Студіону» найімовірніше належить також руці Модеста Сосенка. Підтверджує це при­пущення передусім використаний у цьому ексліб­рисі плетінковий орнаментальний мотив, що дуже характерне для творчих рішень мистця, який часто творчо інтерпретував у своїх настінних розписах та книжкових оздобах орнаментальні мотиви дав­ніх українських рукописних книг.

 Печатка книгозбірні "Студіону"
Печатка книгозбірні “Студіону”

Притаманне М. Сосенкові також своєрідне поєднання пластично трактованого зображення святого з принципово збереженою площинністю загального декоративного рішення даного ексліб­риса. Наявний у цьому екслібрисі характер ста­рої церковнослов’янської лексики та накреслення букв, зокрема словосполучення «в’ Львовҍ», ціл­ком аналогічне, як у написах на Сосенковому ек­слібрисі Церковного музею у Львові.

Менша ймовірність авторства М. Сосенка в ек­слібрисі митрополита Шептицького. І все ж можна припустити, що це один з найбільш ранніх творів художника в цьому жанрі, де він ще строго дотри­мується (у зображенні Богоматері – Знамення) умовності іконописного стилю, а водночас із при­таманною йому делікатністю вводить в орнамен­тальний декор екслібриса улюблені народні моти­ви, почерпнуті з декору українських плахт та ви­шивок.

Модест Сосенко – художник, який у своїй твор­чій практиці вперше на Галичині активно звернув­ся до мистецької спадщини давньоукраїнського іконопису, старовинних книжкових прикрас та народної орнаментики, вповні міг створити такий екслібрис своєму щедрому меценатові митрополи­тові Андрею Шептицькому”.

Зіставивши печатки книгозбірні „Студіону” (дотепер їх виявлено дві) з його екслібрисом, ба­чимо, що в композиційному оформленні вони спроектовані на основі екслібриса, і це надає їм мистецької ваги. Посередині на них уміщено пор­трет святого Йоана Хрестителя, а по колу зробле­но напис церковнослов’янськими літерами (на ек­слібрисі – „Студіон’ Св. Іоанна Крт. в’ Львовҍ”, на печатці – „Книгозбірня Студіону Стаго Іоанна Кр. у Львові”). До художніх елементів печаток, які різ­няться розмірами, зображенням святого, кількістю скорочених слів у написі тощо, належать обляму­вання їхніх країв під дерев’яний зріз. Скорочення імені патрона цієї студитської обителі та її кни­гозбірні спричинилося до того, що дослідники або довільно трактували його, зокрема як св. Йоана Кронштадського, або взагалі опускали повне ім’я, скажімо, у друкованих каталогах.

Ці книжкові знаки – єдині відомі тепер свідки вживання повної назви „Студіону” та його бібліо­теки, що дає також підставу твердити про існуван­ня її ще на початку XX століття, а не вести історію книгозбірні від побудови нового приміщення. Виходячи зі змісту провенієнцій, небесним заступ­ником цього осередку ченців-студитів та його кни­гозбірні був св. Йоан Хреститель (палеографічне дослідження дало змогу виявити ім’я святого на одній із печаток). Тому й Віра Свєнціцька нази­вала студитську каплицю в колишній дяківській бурсі Святоіванівською.

Інші, створені, очевидно, значно пізніше, біб­ліотечні знаки (штампи різної форми – овальний, квадратний, прямокутний; друкована наліпка), містили назву установи українською мовою без за­значення імені патрона. Ними маркували книжки „Студіону”, які були придбані в 1930-х роках і зберігалися вже в новому, спеціально призначено­му для бібліотеки будинку, розміщеному поряд з давнім, під № 2б на вулиці Петра Скарги.

Андрей Шептицький добре розумів, що роз­міщення книгозбірні в стінах монастиря обме­жувало доступ до неї читачів, тому з середини 1936 року почав реалізовувати свій давній на­мір. “<…> Моїм планом, – пояснював він, – було, щоби в тому домі «Студіону», побудованому і устроєному для архівів і бібліотеки, були поміщені: 1) Бібліотека візантійська і 2) Архів. Вони мали би бути власністю «Студіону», обов’язаного до удер­жування бібліотеки і архіву у взірцевому ладі для ужитку вчених. Студитам мусило б бути запевнене удержання дому, виховування і удержання людей, потрібних до ведення бібліотеки і архіву<…>”

Новий п’ятиповерховий будинок проектував і зводив запрошений митрополитом архітект Оле­ксандр Пежанський – син відомого будівничого Григорія Пежанського. Каналізаційні роботи ви­конав його брат, інженер Михайло Пежанський. Одночасно коштом Андрея Шептицького, так са­мо за проектом О. Пежанського, поруч, на вулиці Петра Скарги, 4, збудовано новий корпус Народ­ної лічниці.

Ситуаційний план будинку магістрат затвердив 1 травня 1936 року. Перші заміри для нової будо­ви О. Пежанський зробив 29 липня того ж року. 12 серпня Товариство „Студіон” звернулося до міської управи з проханням затвердити план будів­лі бібліотеки, яка мала бути сполучена переходом з будинком Товариства під № 2а (схвальне рі­шення прийнято 18 вересня 19І6р.). Освячення фундаменту ігуменом; о. Климентієм Шептицьким відбулося 7 листопада 1936 року. Будівельні ма­теріали закуповували у фірмі „Д. Майблюм”, що була неподалік, на вулиці Городецькій, 37; дошки спроваджували з Перегінського (тепер – с-ще Рожнятинського р-ну Івано-Франківської обл.), лі­сові угіддя якого належали греко-католицькій митрополії і особисто А. Шептицькому. Будівництво велося з жовтня 1936-го по грудень 1937 року; в окремих роботах (покрівельних, слюсарних, столярних) брали участь ченці-студити львівських і унівського монастирів.

Від початку 1938 року йшло переміщення кни­жок до нової будівлі: зі старого будинку за участі бібліотекаря-спеціаліста Богдана Барвінського, з бібліотеки Святоуспенської Унівської лаври, з митрополичої палати. 18 листопада проведено обстеження нового будинку для подальшого роз­міщення там митрополичого архіву, який мав ста­новити з книгозбірнею одну цілість.

У лютому 1940 року, тобто на час ліквідації книгозбірні „Студіону” як самостійної установи й передачі її до Львівської філії БАК УРСР (раніше, у листопаді 1939 р. планувалося передати бібліотеку „Студіону” у власність Науковому товарист­ву ім. Шевченка), вона займала в новому будин­ку десять кімнат: у партері, на першому й другому поверхах – по одній кімнаті, на третьому й четвер­тому – по дві, на п’ятому – три кімнати, в одній з яких зберігався історичний і митрополичий архів, опечатаний представниками влади в грудні 1939 року. Крім цього, п’ять бібліотечних кімнат займала робітнича клініка, а одну велику переробила на три менші.

Будинок дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а, фото початок ХХ століття
Будинок дяківської бурси вул. П. Скарги, 2а, фото початок ХХ століття

Новий будинок з усіх поглядів відповідав того­часним технічним вимогам щодо зберігання кни­жок: мав залізні двері й полиці, добре електричне освітлення, центральне опалення, залізобетонні підлоги, перехідний балкон і внутрішній ліфт, що сполучав усі поверхи. За радянської влади планувалося „призначити приміщення будинку на переховування стародруків”, бо вони були найкра­щими з усіх, якими володіла тоді Львівська філія БАН УРСР.

Варто зазначити, що сусідство з медичним за­кладом вплинуло на долю будинків „Студіону”. Наприкінці 1938 року партер і перший поверх під № 2б орендував шпиталь. У вересні 1939 року передбачалося розмістити в ньому відділ внутрішніх недуг для чоловіків і зробити пе­рехід, який би сполучив будинок Народної лічниці зі „Студіоном”, на що митрополит Андрей Шептицький не дав дозволу. З вересня 1938 року мезонін і перший поверх під № 2а займала 10-та робітнича поліклініка. У жовтні наступ­ного року для потреб Народної лічниці було виді­лено ще два поверхи будинку під № 2б, де вже лі­кувалися хворі солдати, і перший поверх будинку під № 2а, кімнати яких перепланували під лі­карняні потреби.

Під час німецької окупації міська влада пробу­вала забрати й інші приміщення „Студіону” для медичного закладу, однак митрополит Андрей Шептицький цьому перешкодив.

У повоєнний період у будинку Народної лічниці на вулиці Пирогова, 4 і у двох будинках „Студіону”, об’єднаних під одним № 2, протягом 45-ти років функціонувала 3-тя міська лікарня для радянських „відповідальних пра­цівників” та поліклініка.

Зі встановленням незалежності України Народна лічниця відновила свою роботу. А в колишній власності студитів дотепер міститься поліклініч­не відділення 3-ї міської лікарні. У другій половині XX століття в будинку дяківської бурси добудува­ли два поверхи й цим практично знищили цінну архітектурну пам’ятку українського модерну. Лише фрагменти декору фасаду нагадують тепер про кра­су колишньої церковної споруди.

Маргарита КРИВЕНКО

Джерело: Пам’ятки України: історія та культура. – 2008. – №2. С.52-63

Напишіть відгук