Коли справи красномовніші за будь-які слова

0
383

Люди, які змінюють світ, — це передовсім люди жертовні. Вони дбають не лише про власний добробут, а й про те, щоб було добре й іншим. Відомий американський кардіохірург українського походження Василь Лончина та його дружина — стоматолог, фотограф, активна діячка Роксоляна Тим’як-Лончина, незважаючи на те, що мешкають у Чикаґо (США), багато років працюють на благо України, стараючись не лише допомогти, а й власним прикладом показати, що добробут держави залежить від готовності людей безкорисливо підтримувати інших.

В Україну подружжя приїздить уже понад двадцять п’ять років. Уперше пані Роксолана побувала тут із місією „Медицина на колесах“, у межах якої надавали стоматологічне лікування дітям-сиротам і вагітним на Тернопільщині.

Уже тоді, на початку 90-х років, Лончини налагоджували зв’язки з колегами-медиками, розпочинали різні проекти, намагаючись хоч якось сприяти розвиткові української медицини. Як наголосили мої співрозмовники, щоразу приїжджаючи сюди, думали, чим можуть допомогти.

— Ми цікавилися справами України, але не мали змоги бувати тут так часто і тривало, як би цього хотіли, бо мали певні обов’язки в Америці Та щороку чи щодва роки старалися брати участь у різних медичних місіях. Згодом зі мною почав їздити й мій чоловік. Він докладав зусилля, щоб допомогти як кардіохірург, зокрема у Львівській обласній лікарні — багато консультував, іноді навіть допомагав лікарям оперувати пацієнтів, показував свій досвід і способи проведення операцій, передавав чи сам привозив медичні апарати (наприклад, апарат штучного кровообігу). Я продовжувала діяльність у стоматологічних місіях: відвідувала стоматкабінети, проводила різні процедури. Згодом зрозуміли, що маємо в Україні вже стільки знайомих і добре налагоджену співпрацю, що не мусимо чекати, щоб їхати в межах американських місій. Та й стоматологія тут розвивалася досить стрімко і швидко вийшла на європейський рівень. Тож я більше часу мала для того, щоб присвятити себе ще одній улюбленій справі — фотографуванню, — розповідає Роксоляна Тим’як-Лончина.

Пані Роксоляна відкрила Україну не лише для світу, а й для самих українців, бо по-іншому бачить і сприймає аспекти, яких ми вже й не помічаємо. Вона порушувала мовну проблему, готуючи фотовиставки про іншомовні вивіски в різних містах нашої держави. А також доклала чимало зусиль, щоб привернути увагу до ситуації в інтернатах.

— Тоді я не знала нічого про ці інтернати, зокрема для неповносправних дітей, тож зі своїми колегами почали досліджувати їх. І від того, що ми відкрили, було справді сумно. Ми почали звертатися до міністерства, до різних благочинних організацій, щоб допомогти хоча б якось. Організовували безліч круглих столів, обговорень, старалися „розбудити“ директорів інтернатів, щоб змінити цю плачевну ситуацію, — додала моя співрозмовниця.

Пані Роксоляна організовувала фотовиставки і започаткувала фундацію „Дитинство, позбавлене барви“. Така діяльність сприяла поширенню інформації про плачевну ситуацію в інтернатах, а також спонукала людей допомагати. За кошти жертводавців закуповувала молочні суміші для дітей, віком від народження до року. Таку співпрацю провадила з трьома інтернатами — двома у Львові й одним у Донецьку.

Для сім’ї Роксоляни і Василя Лончин України завжди була близька. Вони вболівали і вболівають за її розвиток. Брали участь у Помаранчевій Революції та Революції Гідності, шість разів були спостерігачами під час виборів, зокрема тричі в Донецьку, а також в Одесі, Полтаві та Дніпропетровську. Багато зусиль докладають, щоб вивести медицину на новий якісний рівень.

— На жаль, зараз ми не можемо докорінно змінити медицину в Україні. Та можемо показати добрий приклад. Найкращою базою для цього є Український католицький університет. Ідея проекту медичної школи при УКУ виникла після тривалого перебування в Україні, коли я пересвідчився, наскільки корупційною є система освіти, зокрема медичної, і зрозумів, що саме цей університет має достатню автономію для розвитку навчальних програм за власним зразком без надмірного впливу держави. Останніх дев’ять місяців я перебував в Україні, вивчав систему охорони здоров’я, медичну освіту, консультувався з керівництвом УКУ, тож найближчим часом запропонуємо приблизний план проекту медичної школи, — каже Василь Лончина.

Війна в Україні загострила також увагу на тому, що в нашій державі відсутня практика ерготерапії, яка вкрай потрібна тяжко пораненим воякам.

— Ми мали нагоду відвідати ветеранів у госпіталі, зустрічалися з хірургом, щоб більше дізнатися про те, чого бракує, щоб допомогти цим людям. І найперше, що з’ясували, — не вистачає знань про належну реабілітацію і практичних навичок. Ми проводили велику міжнародну конференцію, видали підручник, і це дало позитивний поштовх для медиків і для тих, які потребували допомоги, — зазначила пані Роксоляна. — Зараз суспільство змінюється, молодь хоче вчитися. Нині маємо справу з людьми, які виростають в інших умовах, вони вже не мають пострадянського мислення, не даються зомбуватися. Якщо їх не влаштовує щось, то виїжджають. І власне потрібно зробити все, щоб вони хотіли повертатися в Україну. Треба створити такі умови, щоб вони могли реалізовувати свої таланти тут.

Як наголосили мої співрозмовники, — зміни неминучі. Та головне, щоб люди усвідомили, що все починається з них. Не з керівників держави, не з прописаних законів, хоча й вони потрібні, а саме з етичних принципів кожного.

— Якби кожен думав і чинив совісно, то суспільство би змінилося і розвивалося. Тепер час, коли треба довкола себе робити зміни. Як показав Євромайдан, зміни починаються від людей, так само в щоденному житті кожен зокрема має робити все, щоб змінити суспільство, — додав на завершення розмови пан Василь.

Наталія ПАВЛИШИН

Напишіть відгук