10 містичних легенд старого Львова

0
15255
10 містичних легенд Львова

Львів настільки багатий своїми оповідками, що гостям міста, та й часами нам, здається, що кожен закуток королівського міста має свою легенду, а то й не одну. Львівські історії ще й дуже різноманітні за жанром – романтичні, історичні, побутові. А ще містичні. Тож сьогодні пропонуємо вам добірку 10 містичних легенд Львова (відомих і не дуже), від найдавніших до сучасних.

Вид на Лису гору і костел св. Войцеха, фото поч. XX століття
Вид на Лису гору і костел св. Войцеха, фото поч. XX століття
  1. Відьми на Лисій горі

Коли засновували Львів, зaмок стояв спочaтку нa Княжій горі. Але тaм дмели тaкі вітри, що король Лев перебув у тім зaмку лише одну зиму і змушений був збудувaти Низький зaмок нa горбі. Коли під чaс нaпaду ляхів нa Львів у 1340 році зaмок нa Княжій горі погорів, його вже не відбудовувaли. Довгі чaси горa стоялa пусткою, без лісу, і почaли нaзивaти її Лисою. Лисa горa стaлa улюбленим місцем зaбaв відьом, чaрівниць і чортів, які мешкaли в околицях Львовa.

І відьми розлітaлись по місту, виловлюючи всіх, хто поночі тинявся вулицями. А ще вони літaли нaд містом, шукaючи, хто зaбув ключa у дверях. Вони ключі викрaдaли і приносили своєму пaнові. А в тому будинку, де вкрaдено було ключa, вже ніколи спокою не було. Відьми дістaвaли влaду нaд господaрями і змушувaли їх гризтися між собою, товктися і жити в постійних чвaрaх. Тому, коли в якійсь родині не було лaду, то кaзaли, що видно, з їхньої хaти ключa відьми вкрaли.

Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)

2. Одна з найбільш відомих – легенда про чорну труну.

У давні часи, років чотириста тому, у львівській ратуші з’явився привид. Приходив він опівночі у вигляді чорної труни, яка літала залами і сходами, а луна розносила її страшний стогін. Нічна сторожа і родина трубача, який мешкав у кімнатці на балконі вежі, щоразу зі страхом хрестилися. Ніхто не міг пояснити появу чорної труни, та ось один із лавників так називалися у давньому Львові судді, що провадили кримінальні справи) розгадав таємницю. Одного разу колегія лавників не досить ретельно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на кару смерті. Згодом знайшли справжнього винуватця злочину, але було вже пізно — невинний постраждав. Після цього у ратуші почала з’являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправедних суддів.

Нове покоління лавників вивело величезними літерами на обкладинці лавничої книги слова: “Памятай про труну, що сходами і залами Ратуші ходила”. Кожен хто брав книгу до рук, вже дуже добре думав перед тим, ніж приректи когось на тяжку кару.

Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.
Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.

3. Легенда про чорта Смалюха та душі грішних лицарів.

Під Княжою горою вище церкви святого Миколая колись була гора Будельниця. Її так називали тому, що тут стояла сторожова вежа, з якої під час наближення ворога били (будили) на сполох. Коли 1340 року до Львова прийшов польський король Казимир Третій, на Будельниці стояли на варті семеро лицарів. І сталося так, що вони заснули й не помітили ворога. Поляки пограбували Високий Замок і забрали із собою золоту корону короля Данила, два золоті хрести та позолочений трон. За цей гріх усіх сімох лицарів закляли на вічне ув’язнення у цій горі. Стеріг їх старий львівський чорт Смалюх, і лише раз на сто років він виходив з гори, шукав гравця в карти, і вони грали на душі лицарів. Та ніхто за п’ятсот років так і не зміг визволити душ нещасних.

Одного вечора років з двісті тому повертався з корчми до казарми молодий драгун, і раптом біля Будельниці його перестрів невідомий і запропонував пограти в карти. Драгун був відомим картярем і не міг упустити такої нагоди, навіть незважаючи на те, що одразу зрозумів, що має справу із самим чортом. Гора розступилася, і обоє зайшли до середини. Далеко в підземеллі за довжелезним дубовим столом сиділи семеро лицарів і з надією дивилися на драгуна. Смалюх промовив до свого гостя: “Вибирай, на що ти будеш грати — або на мішок золота, або на їхні душі” — “Граю на їхні душі”, — впевнено відповів драгун. “Але знай, — сказав чортисько, — програєш — навіки залишишся тут, під землею”.

Драгун був одним з найдосвідченіших картярів Львова і знав, якщо грати колодою Смалюха, то перемогти чорта буде неможливо. Тому він дістав з кишені свою колоду. Дідько аж заскреготав від люті, що не врахував цієї обставини, адже, за тодішніми звичаями, гість мав право на свою колоду. Смалюх так зденервувася, що першу гру програв.

Надалі вдача вже не полишала драгуна, так одну за однією він виграв ще шість партій, і решта лицарів відпустили на волю. Відтоді чорт Смалюх полишив гору Будельницю, і про нього далі нічого не було чути. Люди казали, що ображений чорт узагалі залишив Львів.

Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя
Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя

4. Історія про чортів млин.

В кінці Личаківської в районі кінцевої зупинки трамваю №2 розташований невеликий, але дуже гарний Личаківський парк. З цим місцем пов’язана легенда про диявольський млин.

В середині ХІХ століття один львівський підприємець побудував на цій горі млин. Гора на той час була зовсім не заліснена і тут гуляли буйні вітри, які й хотів використати підприємливий господар для свого вітряка. Але тут вітри схрещувалися з різних сторін таким чином, що завжди ламали крила вітряка. Господар врешті відрікся від свого млина і залишив на цій горі порожню будівлю. Після цього місцеві мешканці твердили, що тут поселився диявол, який використовував вітряк для якоїсь своєї мети. Порядні мешканці обходили це місце.

Вид на Верхній Личаків в р - ні рогачки, праворуч - станція Личаків, фото бл. 1914 року
Вид на Верхній Личаків, фото бл. 1914 року

Але одного разу якомусь невідомому гарно вдягненому панові вдалося вночі затягнути сюди одного львівського мельника, коли той був трохи напідпитку. Мельник врешті зрозумів, що потрапив до чортівських лап, але було пізно. Тим часом поважний пан, який і виявився чортом, поставив перед мельником майже нереальне завдання: до ранку закинутий млин мав запрацювати. Протверезівши, заручник чорта напружив усі свої сили і мобілізував усі свої професійні навички, і ось, коли ще не встигли заспівати треті півні, млин запрацював, а наш мельник з жахом побачив, що жорна перемелюють людські кістки. “Ти виконав своє завдання”, — промовив поважний пан. “Іди собі геть, але не забувай, що я тобі за твою працю обов’язково віддячуся”. Мельник не тямив себе від щастя, що вирвався з чортівських лап і навіть забув про обіцянку нечистого. Але ось у Львові настала величезна посуха. Всі млини у місті зупинилися, а на колеса млина нашого мельника невідомо звідки все ж падала вода. Усі міські замовлення звалилися на щасливця, і за короткий період часу пестунчик долі нажив собі великий маєток. Чорт виявився порядним і дотримав своєї обіцянки

Львівський вокзал, фото, друга половина XIX століття
Львівський вокзал, фото, друга половина XIX століття

5. Наступною містичною оповідкою, є колійова (залізнична) легенда про потяг-привид.

1861 року було запущено в дію залізничний маршрут Львів–Перемишль. Він був першим в Галичині і в Україні загалом. І ось через декілька років після цієї події на львівських коліях стали виникати загадкові і чудернацькі трафунки. Налякане колійове начальство хотіло усіляко приховати їх, але про ці дива вже почали патякати бульварні часописи.

На львівських коліях з’явився якийсь загадковий потяг, що не був вписаний у жодні державні реєстри і розклади руху. Він з нечуваною швидкістю несподівано виникав у найнеочікуваніших місцях і зі сатанинським гуркотом так само несподівано зникав у невідомому напрямку, однак, не спричиняючи жодного зіткнення і жодних аварій.

Старий залізничний вокзал у Львові
Старий залізничний вокзал у Львові

Цей потяг було неможливо ні наздогнати, ні затримати. Залізничники були у люті і розпачі, тому що пасажири, налякані чутками, все менше і менше користувалися потягами. Містичний потяг зявлвся то на дорозі зі Станіслава до Львова, то у напрямку до Варшави чи Відня. Аж от одного вечора з’явився і на львівському двірці. Люди чекали на поїзд із Відня, який прибував із західного напрямку точно секунда в секунду. Вже було видно з вікон веселі обличчя пасажирів, коли зовсім з протилежного, східного напрямку гігантська сіра маса потяга-привида, як шалений вихор, летіла тією самою колією назустріч Віденському. Жах охопив усіх. Зіткнення не оминути! Ті хто стояв на пероні, бачили як з вікон сатанинського потяга, регочучи, визирали відьомські личини пасажирів.

Але скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша миттєвим зіткненням лоб в лоб, з блискавичним шалом пролітає, як імла, наскрізь через усі вагони потяга Відень–Львів і зникає у пітьмі. На пероні спокійно стоїть неушкоджений пасажирський, і лише дуже налякані застиглі обличчя пасажирів, повернуті у західному керунку, свідчать, що щось страшне і містичне відбулося на львівському пероні.

Шалений потяг не дуже часто, але ще декілька місяців тероризував залізничників і пасажирів різних потягів, а потім зник так само безслідно, як і з’явився.

Львівська Цитадель з повітря
Львівська Цитадель з повітря

6. Привид пані, який лякав австрійських офіцерів

Наприкінці ХІХ століття колишні офіцери австрійської армії розповідали цікаву історію. Казали, що на узгір’ї Цитаделі у Львові колись жила пані, яка за життя навідріз відмовлялась продати державі свій будинок, а по смерті лякала усіх, хто бував у її обійсті. Військові розігрували в карти, хто ж проведе ніч у її будинку. Францішек Яворський, польський історик, публіцист, навіть згадував, що львів’яни неодноразово зі захватом спостерігали, як австрійські офіцери у білих підштаниках опівночі вискакували із її будинку, втікаючи звідти щодуху

7. Легенда про чаклунку Сару

Близько 1910 року молодий блискучий львівський адвокат закохався у жінку, власницю вілли “Півонія” на Погулянці, і близько двох років мешкав тут із нею. Відомий психіатр, з яким товаришував адвокат, помітив важкі розлади у поведінці свого колєги. Той, у свою чергу, поскаржився лікареві на фатальну, майже патологічну сексуальну залежність від цієї жінки. А що адвокат був знаним донжуаном і завжди мав багато молодих та привабливих жінок з якими легко поривав стосунки, то було дуже дивним, що виявився безсилим простистояти принадам цієї демонічної жінки,і, що головне, відчував, що ця, на вигляд тридцятирічна жінка, поступово висмоктує його життя.

Психіатр серйозно замислився над цим неординарним випадком і ним оволоділо велике бажання врятувати товариша. Лікар переглянув усі старі історії хвороби і нарешті, натрапивши на картку пані з Погулянки, не повірив своїм очам: ця жінка з діагнозом психопатичної схибленості на сексуальному ґрунті зверталася до психопатолога 1875 року у віці 45 років, отже на той момент їй мало бути не менше вісімдесяти.

Літографія А.Ланге із зображення пивного саду на Погулянці. Літографія 1823 року
Погулянка. Літографія А.Ланге 1823 року

У психіатра з’явилося нестримне бажання познайомитися з Сарою Брага – так називалася ця пані. І ось він побачив молоду, дуже привабливу жінку і не зміг протистояти її чарам. На цей час адвокат помер від невідомої хвороби, а лікар довідався, що Сара до нього мала ще шістьох чоловіків, доля яких була невідомою. Усвідомлюючи всю небезпеку задуманого, лікар все-таки оселився на Погулянці у домі Сари. Неймовірних зусиль коштувало йому не піддаватися на спокусливі принади цієї демонічної жінки і жодного разу в них справа не доходила до ліжка. І ось Сара, відчуваючи своє безсилля, почала старіти, на її молодому обличчі з’явилися зморшки, а на голові — срібні волосинки. Не допомагали ні благання, ні істерики — лікар залишався незламним. А тим часом він, якось читаючи Біблію, цілком випадково нарешті відкрив таємницю Сари у Книзі Товіта. Там ішлося про Сару з Мідії, котра мала сімох чоловіків, які потім були віддані демонові Асмодею. Нарешті одного вечора, коли вони разом сиділи на дивані у вітальні, лікар прочитав їй це місце зі Старого Заповіту. Сара зі страшним зойком вибігла з кімнати. Коли психіатр вибіг за нею – побачив її тіло, розпластане на сходах. Сара була вже мертвою.

вул.Зелена, 8, тут колись стояла кам'яниця “Під липами”
вул.Зелена, 8, тут колись стояла кам’яниця “Під липами”

8. Потойбічне рандеву.

Ця львівська легенда повязана із будинком на вул. Зеленій, 8. Трохи більше століття тому тут стояла камяниця “Під липами”, що була огороджена від вулиці густою дротяною сіткою і лісом дерев. Тут мешкала відома акторка Ядвіга Калергіс. Серед її численних прихильників був і молодий львівський літератор, який навіть ніколи і не мріяв познайомитися з нею. Ядвіга виїхала до Відня, дуже довго від неї нічого не було чути, аж раптом до нестями закоханий Юрко одержав від Ядвіги листа, де вона повідомляла, що повертається до Львова і чекатиме його на віллі.

Щасливий закоханий щосуботи відвідував Ядвігу на порожній віллі, де світська левиця рапотом почала вести відлюдькуватий спосіб життя. Та з часом Юрко почав помічати, що кохана ховає від нього свої коси, згодом обличчя, а відтак приймала його лише у темній кімнаті вся замотана у безліч покривал. Так тривало допоки одного разу він не знайшов тіла своєї коханої і з розпачем вибіг на вулицю. А вранці дізнався, що віллу “Під липами” успадкувала родина акторки, а сама Ядвіга загинула ще два роки тому. Незабаром після виїзду закордон, під час подорожі в Альпи.

Ілюмінація Домініканського костелу, 1930 - ті рр.
Ілюмінація Домініканського костелу, 1930 – ті рр.

9. Привид із Домініканського собору.

Його бачили у бiлому плащi (габiтi) з чорним хрестом на спинi – монаха-домiнiканця, який почав з’являтися за крутими поворотами вузьких соборних кулуарiв, коли розкопали пiдземелля. Привид мав свої маршрути й улюбленi мiсця: пiдвали, замурована бiблiотека, рiдше – хори.

Працівники музею намагаються нiчим не потурбувати свого “домiнiканця”, бо вiн ставиться до них дуже лояльно і не робить жодної шкоди.

10. Юлік із бібліотеки.

Центральна міська бібліотека імені Лесі Українки, що знаходиться на вулиці Мулярській, теж має свого привида – Юліка.

Приміщення, де знаходиться бібліотека, дуже старе і має свою історію. Тут колись був прихисток для безпритульних євреїв, будинок мав таємні входи і виходи для тих, хто мусів перейматись за своє життя. Що ж до Юліка, то він зі своєю дружиною пані Анною мешкав по ліву сторону бібліотеки, там були жітлові кімнати. По його смерті з кімнати все повиносили на горище, бо хотіли справити поминки. Вже тоді почало творитись щось дивне: на горищі піднявся страшенний шум, у сервантах все побилось. Після того працівники неодноразово чули, як хтось чалапає коридорами бібліотеки. Бувало, що вмикає у кімнатах вимкнене світло. Збиткуючись Юлік, буцімто хоче сказати, що ви собі тут сидіть, але все одно це моя домівка, я тут господар.

Центральна міська бібліотека на вул.Мулярській. Тут "живе" Юлік
Центральна міська бібліотека ім. Лесі Українки на вул.Мулярській. Тут “живе” Юлік

Стосовно Юліка можу додати пару слів від себе. Справа в тім, що моя мама багато років працювала у відділі комплектування бібліотеки і так складалося, що я досить багато часу проводила у цій будівлі. Тож неодноразово на власні вуха чула оте чалапання, бачила як вмикається світло, а ще Юлік любив бавитися зачиняючи перед самісіньким носом двері. І не впускав в приміщення поки йому не набридала така гра. Тож не будучи забобонною – у Юліка я все ж вірю))

Софія Легін

Джерела:

  1. Ілько Лемко. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008 р.
  2. http://www.lvivpost.net/
  3. http://postup.brama.com/
  4. http://www.lvivbest.com/

Напишіть відгук