Здавалося б що таке тиждень? Всього сім днів, але кожна наша кавова неділя – це великий крок до перемоги. Минулої неділі ми святкували повернення Херсону додому. Вчора туди прибув перший потяг. А ще ми пережили темний вівторок 15 листопада, коли велика територія нашої країни, в тому числі і Львів, опинилися на багато годин без світла. Також в четвер випав перший сніг. Це все трапилося за минулий тиждень.
Багато хороший і не дуже новин, але щось повинно бути незмінним. Принаймні філіжанка улюбленої гарячої кави в товаристві друзів гарного недільного ранку. Для нас є незмінним наш партнер Кава Старого Львова і цікаві недільні кавові історії. Сьогодні ми завершуємо слухати кавові історії Йозефа Маєна. Маємо надію що вони вам сподобалися.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварня «Центральна». Нині завершуємо серію.
Розпочавши мої роздуми про львівські каварні, намагався ніби «Піснею над піснями» увінчати їх розповідями про каварню «Roma». Але пишучи ці слова при одному з її столиків та роздумуючи над своїм життям, пригадались мені колишні мої життєві очікування та напрацювання, а чистий аркуш паперу, що лежав переді мною, пригадав мені одне китайське прислів’я, яке варто пам’ятати усім письменникам: «Навіть найсильніша людина не зможе далеко кинути листок паперу». А найбільше з посеред письменників воно стосується фейлетоніста, що приречений вже через етимологічний сенс свого фаху (une feuille) бути обмеженим у своїй праці до одного легенького листочка паперу.
Однак, чи не спробував я зайнятись справою, що переходить поза усі людські можливості? Хотів би я викликати на допомогу свою музу. Але подібно як прозаїк Лівій не вважав за потрібне апелювати до Муз, гадаючи, що вони допомагають виключно поетам, так і я не можу закликати імені жодної з них. Яку ж них мав би закликати? Якій з дев’яти дочок Аполлона накинути патронат над фейлетоном, тим байстрюком меркантилізму і літератури: Гермеса, бога торгівлі, чи совоокій Атені,богині мудреців? З глибоким жалем зауважив я недосконалість цієї напівлітературної форми, нездатної до оспівування кохання. Хотів би бути ліриком, та співати про неї ніби цар Соломон: «Прекрасна ти, приятелько моя, як Терса, гарна як Єрусалим…!»
Чи насправді «Roma» така гарна як Єрусалим, трохи сумніваюсь. Якщо йдеться про наповнення людьми, то можливо є щось спільного. Але хто не переконує своєї коханої, що є вона найдосконалішою в усьому світі?
Вже саме ім’я пестило мої вуха солодким звуком та збуджувало мій мозок своїм енігматичним походженням. Чому властиво «Roma»? Чи тому, що усі львівські дороги провадять до Риму? А можливо «Корчма ця зоветься «Римом»? Пригадуєте:
«А, Твардовський! Як ся маєш?
Промовля він чемно дуже.—
Як? Невже-бо не пізнаєш?
Мефістофель я, мій друже!
Ти ж під Лисою горою,
Власну душу запродавши,
Договір зложив зі мною,
Що чорти повинні завше
Бути слугами твоїми;
Та коли мине два літа,
Мав поїхать ти до Рима,
Щоб тебе нам ухопити.
Але й сім літ проминуло,
А виходить так негоже,
Що про тебе пекло чуло,
А побачити не може!
Та ми помсти не тягтимем,
Надійшла хвилина ждана:
Корчма ця зоветься «Римом»,—
Арештую я мосьпана!»
(А. Міцкєвіч «Пані Твардовска»,
переклад Максима Рильського)
Чи не з тієї причини і львівська каварня так називається? Здається, що усі ті, хто тут їсть, п’є, курить – змушені спокутувати свої колишні легковажні вчинки і не втечуть від чорта, який пильнує усі їхні гулянки та сваволю? О, якщо це правда, то подібно як Твардовські, маємо право вимагати від власника виконання трьох бажань. Жадайте від нього цідженої кави з кожушком! Пляшки бочкового пива! Сьогоднішнього номеру «Ратуші»! Потрібно враховувати й те, що усі ці диявольські посіпаки, чародійськими штучками ці бажання виконати можуть. А тоді залишиться вам ще один єдиний спосіб, якого вжив Твардовські, ставлячи дияволу останню умову: щоб три дні і три ночі провів з його жінкою, ніби з власною. І диявол утік! … Ризиковий це спосіб, але якщо йдеться про постійних клієнтів «Роми» та їх жінок – здається дуже результативний.
Крім цього, всі инші ваші бажання чи капризи відразу виконають. Зажадайте, як у Варшаві, половину чорної. Перекладуть це замовлення на свою австріяцьку говірку, крикнуть: «sznit чорної раз!» та подадуть вам у цій каварні чорну, відповідно до єдиного, гідного варшавського способу – у напівповній склянці.
По-віденськи? Ні: по своєму – по-львівськи. У найдосконаліший спосіб пристосовано тут віденську традицію до львівських потреб (ця віденська традиція є подібною до традиції львівської, як франкфурти з хроном, яких тут ніколи немає, до ковбасок з капустою, які тут завжди є). Навіть найвибагливіші світлі кавові відтінки що подаються у відомих «Schale Gold», «Schale Nuss», «Nussbraun», «Braun», «Capo», та найтемніші у «Schwarzer gespritzt» – можуть вам тут запропонувати.
Ab urbe condita (лат. «Від заснування міста». – Прим. ред.), вже 22 роки урядують у «Ромі» її засновники і володарі: пишнотілі Рем і Ромул. Наперекір своїм прототипам вони не пересварились між собою щодо назви своєї імперії, ані щодо влади у ній. Можливо причина у тому, що вони не є братами та що не вовчиця їх вигодувала своїм молоком. Залишились вірними собі, вірними традиціям, вірним тим, хто був вірним їм та вірні пам’яті тих, хто колись у них не вірив. До сьогодні працює тут офіціантом один з колишніх постійних «інженерських» клієнтів, хоча від часів війни жоден з його постійних клієнтів не утримався. До сьогоднішнього дня прикликають офіціанти клієнтів розраховуватись до одного зі столиків словами: «артилерія платить!», бо колись тут день і ніч сиділи австрійські артилеристи.
Ab urbe condita – лише два офіціанти витримали на своїх постах. А з гостей тих часів залишився лише один: постійно з’являється пунктуально о тій самій порі, по обіді, сідає на своєму постійному місці (столик «під щитом»), п’є обов’язково чорну каву, та в певній послідовності переглядає журнали. Таких старих клієнтів-самітників з постійними місцями та звичаями найбільше є в «інтелігентській» залі, з боку вул. Фредра. Від ранку до пізнього вечора переходить стіл «третя канапа» від одного постійного клієнта до другого та з регулярністю військової варти змінюються команди при столику шахістів.
У великій «товариській» залі, зі сторони вул. Академічної, панують менш ортодоксальні звичаї. Тут упродовж однієї обідньої години зайняті майже усі столики, усі з усіма про все говорять та живуть життям однієї великої, обговорюваної взаємно родини. Жити один без одного не можуть. Тут усі приходять до себе. Власне, не лише «у гості до когось», але у гості до себе самих, щоб залишитись на самоті з собою. Так ніби ти самотній та все ж близько тебе існує твоє кохання. Тому потрібно не для инших і не до инших приходити, але приходити виключно для «Роми» і до «Роми». І навіть з її вадами, потрібно кохати її врівноваженою, зрозумілою любов’ю, такою, якою ніби faute de mieux (фр. «За відсутністю ліпшого» – Прим. ред.) кохає свою, власну жінку, колись гарячу коханку молодих років, а сьогодні добру, запобігливу, незамінну товаришку життя: потрібно дотримуватись вірності, щоб її втрачати і обов’язково знову до неї повертатись.
Написано у каварні «Romа»
Третій столик зліва
1934 р.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
