Святий Йов Желізо – будівничий “Волинського Афону”

820
Святий Йов Желізо – будівничий “Волинського Афону”

Найвідомішим ігуменом Почаївського монастиря був праведний Йов Желізо, нітлінні мощі якого є третьою святинею обителі. Біографія Желіза відома, завдячуючи “Житію”, створеному сучасником почаївського ігумена Досифеєм [1].

Святий Йов Желізо (1551–1651), монастирська ікона
Святий Йов Желізо (1551–1651), монастирська ікона

Вперше його діяння були записані в “Книзі чуд”, яка велась на Почаївській горі з кінця ХVII ст. [2]. Документи про діяльність ігумена Почаївської обителі вказують, що монастирським очільником він став наприкінці другого – на початку третього десятиліття ХVII cт.[3].

Житіє преподобного Іова Почаївського (Желіза), написане ієромонахом Досифеєм, протягом XVIII ст. у Почаївській друкарні витримало декілька видань і кожного разу виходило без титульного аркуша – під самим лише заголовком. На фото – перша сторінка видання [1791] р.
Житіє преподобного Іова Почаївського (Желіза), написане ієромонахом Досифеєм, протягом XVIII ст. у Почаївській друкарні витримало декілька видань і кожного разу виходило без титульного аркуша – під самим лише заголовком. На фото – перша сторінка видання [1791] р.
Вважається, що Іван (у чернецтві Йов) Желізо, який походив із Покуття, народився 1551 року, поблизу Коломиї. Андрей Хойнацький вказує, що у Лаврі “зберігся рід Преподобного Йова”, записаний ним самим у 1641 році в поминальних книгах обителі Почаївської” [4, с. 48]. Дослідник припускає, що у зв’язку з тим, що в цьому записі на першому місці згадуються імена Іоанна та Агафії, так іменували його батьків [5, с. 253]. Такі імена є і у помянику Почаївської обителі 1775 року [6, арк. 527]. Необхідно відзначити, що більша частина біографії Желіза, найперше початковий її період, є припущеннями дослідників, що ґрунтуються на “Житії…”, яке вони інтерпретують та розвивають згідно власних гіпотез.

Сторінка з Помяника Почаївської лаври, 1775 р.
Сторінка з Помяника Почаївської лаври, 1775 р.

Відповідно до “Житія…”, у десять років Іван стає послушником Угорницької Спаської обителі та надалі пов’язує власне життя з чернецтвом. У майбутньому його шлях, згідно Досифеєвого твору,  проліг до Дубенського Чеснохрестинського монастиря, де, як припускає А. Хойнацький він перебував з 1583 по 1604 рр. [4, с. 302].

Листівка Хрестовозвиженської обителі, ХІХ ст.
Листівка Хрестовозвиженської обителі, ХІХ ст.

Н. Пєтров, зазначає, що “відомості про доброчесне життя та подвиги прп. Йова досягли до князя Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького та Дубенського” [7, с. 30]. Вважають, що на його запрошення Желізо переїздить на Волинь. Після багатолітнього ігуменства Чеснохрестинським Дубенським монастирем, припускає переважна більшість дослідників, перед ним відкрився складний подвижницький шлях у скромній на той час обителі Почаївській, яку Желізо з часом перетворив у знану твердиню православного світу.

Портрет Костянтина Івановича Острозького. Копія 19 століття з інших зображень князя. Колекція Національного музею історії України
Портрет Костянтина Івановича Острозького. Копія 19 століття з інших зображень князя. Колекція Національного музею історії України

Митрополит Іларіон (Огієнко) переконаний, що саме князь Василь-Костянтин Острозький та княгиня Анна Гойська могли сприяти переходу дубенського ігумена до Успенського монастиря. “Можливо, що вона просила князя відпустити до Почаєва Дубенського Ігумена, можливо, що вела перемови із самим Ігуменом Йовом Желізом”, – зазначає дослідник [8, с. 35]. Сучасний науковець В. Шевченко наголошує на існуванні достовірних джерел (щоправда не називаючи їх), які підтверджують, що “Маршалком землі Волинської та Воєводою Київським (князем В.-К. Острозьким – прим. О.Б.) з Острога був відпущений на духовний подвиг славнозвісний ігумен Почаївської лаври преп. Йов Залізо” [9, с. 89]. Хоча відома протилежна думка, яка належить Н. Пєтрову, що саме розбіжність князя та ігумена в поглядах на внутрішнє життя монастирів могла стати причиною від’їзду останнього з Дубенської обителі. Дослідник з цього приводу наголошує, що “Йов Почаївський не співчував князю Острозькому в його перетворенні православних монастирів виключно в спільножитні, по уставу св. Василія Великого” [7, с. 78]. П. Куліш припускає, що розчарування Желіза в Острозькому, пов’язані зі зближенням князя з протестантами. Саме це, на його думку, змусило ігумена покинути монастир Чесного Хреста в Дубні [10].

Книга Митрополита Іларіона (Огієнко). Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра, 1961 р.
Книга Митрополита Іларіона (Огієнко). Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра, 1961 р.

Дослідники акцентують на значному впливові Желіза на князя Острозького. Проте подвижницька діяльність останнього могла бути прикладом і для дубенського ігумена. Взаємовпливи  між ними збагачували як світського, так і духовного провідника. Вже в Почаєві Успенську обитель підтримує волинська шляхта: Ушківські, Долинські, Куликівські, Жабокрицькі, Пузини, Малинські, Сташкевичі, Ясногірські [11, с. 22]. Найбільшими благодійниками Почаївського монастиря за часів Йова Желіза стало подружжя Домашевських – фундатори будівництва в обителі Троїцького собору. Для них почаївський ігумен став не лише моральним авторитетом, але й духівником [12, с. 65]. Саме пожертви Домашевських на Почаївський монастир допомогли Желізу в піднесенні обителі на новий ступінь розвитку.

Федір та Єва Домашевські – фундатори Троїцького собору (1649 р.) Почаївського монастиря.
Федір та Єва Домашевські – фундатори Троїцького собору (1649 р.) Почаївського монастиря.

В. Левицький вважає, що Йов прибув до Почаївського монастиря ще при житті князя Острозького (помер 1608 р.). Можливо це було 1607 р., коли в Почаївському монастирі значно збільшилось число насельників (внаслідок переходу туди частини ченців з Дубна). Йов міг прибути на Почаївську гору як простий чернець. На думку Левицького, який опрацював велику кількість архівних документів, Желізо “зайняв…ігуменство в Почаївському монастирі не раніше 1620 і не пізніше 1623 року” [13, с. 187–188]. Час обрання його ігуменом визначити важко, підкреслює дослідник, у зв’язку з відсутністю відповідних документальних джерел. Найімовірніше, – це справді початок третього десятиліття XVII ст. Підтвердженням цьому є документ монастирського архіву від 20 листопада 1641 р., опублікований тим же В. Левицьким [3]. В ньому, наголошує дослідник, зазначено, що Йов Желізо є ігуменом Почаївського монастиря понад двадцять років [14, с. 376]. Отже Желізо ігуменом став на чолі обителі після відновлення православної ієрархії 1620 р,, або напередодні цієї події, задля зміцнення делегітимізованої Православної Церкви.

Матеріали з Історії Почаївської Лаври виданні Василем Левицьким. 1912 р.
Матеріали з Історії Почаївської Лаври виданні Василем Левицьким. 1912 р.

Один із шляхів Йова, після того як він покинув Дубенську обитель, міг справді пролягти на Почаївську гору, але транзитом через іншу гору, на якій отримували чернечий досвід тогочасні його колеги. У той час Афон логічно привертав увагу тих, хто намагався пройти справжню школу монастирського життя, уроки якої, після здобутих практик, застосовував на батьківщині.

Афонська гора – центр православного чернецтва (сучасне фото).
Афонська гора – центр православного чернецтва (сучасне фото).

Як вже зазначалось, перші документальні відомості про діяльність Йова Желіза на Почаївській горі датуються 20-и рр. ХVІІ ст. Про дубенську сторінку його біографії відомо виключно з “Житія…” Досифея. Саме це породило існування різноманітних припущень, на які було вказано вище.  Стосовно місця перебування майбутнього святого, після того як він залишив Дубно, до його прибуття в Почаївський монастир, спробуємо висловити і власну гіпотезу. На неї наштовхнула думка С. Антоновича щодо проповідей поданих у “Пчолі Почаївській”, рукописі, що зберігався в Лаврі, які приписують ігумену. Зокрема, дослідник наголошує: “Своїм змістом проповіді о. Заліза належать до напряму найбільш талановитого релігійно-полемічного письменника ХVІІ стол. Івана Вишенського, хоч і не дорівнюють вони проповідям останнього, які повні гарячого темпераменту, відзначаються глибоким змістом, живою мовою й мають виразно національно-український характер” [11, с. 25].

Іван Вишенський на горі Афон.
Іван Вишенський на горі Афон.

У період між перебуванням Йова Желіза в Дубенському та Почаївському монастирях, подібно Вишенському, він міг пройти Афонську “чернечу школу”. Такий шлях пройшов і чернець Київського печерського монастиря Ісаакій Борискович, сучасник Йова Желіза. Після більше десятилітнього перебування на горі Афон, Ісаакій став настоятелем Дерманського монастиря [15].

Дерманський Троїцький монастир.
Дерманський Троїцький монастир.

Чи можливою була мандрівка на Афонську гору Йова Желіза? І чому це не відображено в його “Житії…”? Пояснити це можна належністю Йова до течії “мовчальників”, що, вірогідно, не дозволяло йому повідомляти про свій афонський “вишкіл”. Але бажання запровадити чернечий устрій, подібний до афонського, могло виникнути у Желіза під впливом побаченого саме на Афоні.

Сучасна дослідниця С. Гуменюк зауважує: “Постать Іова Почаївського дослідниками наукової філософської думки взагалі безпідставно ігнорувалася. Проте, зміст боротьби за збереження духовних традицій був би далеко не повним і не до кінця зрозумілим для наших сучасників, якщо оминути ім’я Іова Почаївського, адже СвятоПочаївська обитель та її ігумен – отець Іов у кінці XVI-го – на початку XVII століть привнесли неоціненний дар у скарбницю української духовності” [16, с.156]. Як свідчить “Життіє…”, Йов шанував своїх попередників – християнських подвижників, які прославилися виявами особливої любові до усамітненого “пустельного” життя. Цю любов Желізо успадкував від них. Особливо шанобливо Йов ставився до Іоанна Предтечі, Іоанна Синаїта (Лествичника) та Макарія Єгипетського (Великого). “Причому саме Іоанн Лествичник та Макарій Великий, – відзначає С. Гуменюк, – вважаються “предтечами”, – засновниками та “популяризаторами” ісихазму як містичної течії “мовчальників”, головною справою яких вважалось так зване “умноє деланіє”, тобто безперестанна молитва…У цьому контексті стає зрозумілою турбота Іова Желіза про “Студитський устав”, максимально наближений до афонського статуту 971 р., який поєднував правила для “скитствующих”, тобто тих, хто проживає у скиту (відлюдників, пустельників) та “общинножителей” [16, с. 159].

Сторінка з Студитського уставу (перша половина ХIV cт.).
Сторінка з Студитського уставу (перша половина ХIV cт.).

Перша задокументована згадка про Йова, як почаївського ігумена датується липнем 1623 р. Тоді, згідно з наказом племінника Анни Гойської, протестанта Анджея Фірлея, який після смерті тітки був фундатором Почаївського монастиря, урядник Г. Козинский з озброєним загоном напав на обитель та викрав ікону Божої Матері [17, с. 57]. Протягом 20–40 рр. XVII ст. Йов Желізо неодноразово протистояв свавіллю цього магната в судах. А. Фірлей у матеріалах судових справ часто вказує, що монастир не може пред’являти йому ніяких претензій, так як не має легітимного ігумена, через якого міг би вести свої справи. Йова Желіза, Фірлей ігуменом не визнавав, бо він був обраний братією, а не призначений ним, монастирським фундатором. 1647 р. монастир завершив усі, окрім земельного, судові позови стосовно Анджея Фірлея, який увійшов до його історії як опікун, котрий не тільки не сприяв зміцненню обителі, але й завдав їй шкоду [18].

Фундатор Почаївської лаври (1619–1649 рр.) Анджей Фірлей.
Фундатор Почаївської лаври (1619–1649 рр.) Анджей Фірлей.

Всупереч конфлікту монастиря з його фундатором, визнанню Почаївської гори як важливого чернечого осередку, сприяли саме монастирські святині, що привертали до нього увагу найперше мешканців Волині. М. Довбищенко зауважує: “Переконливим свідченням духовного авторитету Почаївської обителі та її настоятеля – ігумена Йова Заліза – є значна кількість пожертв на користь монастиря з боку волинського нобілітету” [19, с. 206]. Цей дослідник встановив, що благодійниками Почаївського монастиря, у час ігуменства Йова Желіза, були представники 20-и родин волинської шляхти. Окрім вище згаданих, ними були також – Вишневецькі, Збаразькі, Єло-Малинські, Єловицькі, Зубцевські, Карачевські, Красносельські, Ледоховські, Окорські, Хрінницькі, Червінські. “Жоден інший монастир Волині, – відзначає М. Довбищенко, – не отримав подібної уваги жертводавців, як обитель в Почаєві” [19, с. 206].

Дослідження професора Михайла Довбищенка, 2008 р.
Дослідження професора Михайла Довбищенка, 2008 р.

Саме вони, після Анни Гойської стали головними її благодійниками. Доклали великих зусиль до зведення головного монастирського собору на честь Пресвятої Трійці дрібні шляхтичі Федір та Єва Домашевські, які надали для цього власні кошти. Детальний опис храму зберігся в інвентарі Почаївського монастиря від 17 вересня 1736 р., укладеного під час перебування в обителі унійного єпископа Луцького та Острозького Феодосія. У ньому, зокрема, зазначалося: “Велика церква – кам’яна, з кам’яним куполом, зверху біля хреста дах білої бляхи, пофарбована в зелену фарбу, вікон колом 64, далі під вікнами чотири ряди мідної бляхи, а решта покрито ґонтом; куполів верхніх, покритих ґонтом, дванадцять; двоє дверей: одні від воріт, а інші від дзвіниці” [20].

Йов Желізо стає найвідомішим очільником Почаївського монастиря, наступником Кипріана та Феодора, які деякий час після першого почаївського ігумена Неофіта керували обителлю [21, c. 937]. Формування особистості майбутнього духовного провідника багатьох волинян проходило у час протистояння Православної та Унійної Церков. Йов Желізо, будучи ігуменом Почаївського монастиря, активно відстоює позиції Православної Церкви, відновлення ієрархії якої, 1620 р. у Речі Посполитій, поклало початок паралельному існуванню двох Київських митрополій – унійної та православної. Це збіглось у часі з обранням Йова Желіза почаївським ігуменом. Вважаємо, що ці події відбулось, як наслідок регенерації православ’я та зміцнення обителі, що вела змагання за свій конфесійний статус. Йов був не лише монастирським очільником, але й лідером боротьби за права православних громадян та їх Церкви.

Касіян Сакович “Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного” (1622 р.).
Касіян Сакович “Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного” (1622 р.).

Відомо, що відновлення (за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного) ієрархічної діяльності тогочасної Київської митрополії вважалось нелегітимним у зв’язку з тим, що в Речі Посполитій існувало право королівського патронату над східною Церквою, за яким особисто король визнавав церковну ієрархію. Лише через тринадцять років (1633 р.) Константинопольська патріархія офіційно відроджує Київську православну митрополію після відповідного дозволу короля Владислава IV. За цих умов Православна Церква, до якої входило руське (україно-білоруське) населення Речі Посполитої, позбавлене власної державності, вбачала в московському цареві захисника своїх інтересів. Саме московське царство після занепаду Київської православної митрополії та політичної слабкості козацтва розглядалось як головний опікун православ’я. Тому москва, на противагу Константинополю, затиснутому в лещата мусульманського Сходу, постала не лише як духовний центр, але й як впливова держава, здатна протегувати Православній Церкві в Речі Посполитій.

Польський король Владислав IV Ваза (1595–1648 рр.).
Польський король Владислав IV Ваза (1595–1648 рр.).

Ця ситуація в царині релігійно-церковного життя України, позбавленої власної державної влади, безпосередньо впливає на Почаївський монастир. У травні 1626 р. почаївський ігумен Йов Желізо звертається до московського царя Міхаіла Фьодоровіча з проханням надати допомогу після пожежі в підвладній йому обителі [22]. З цього приводу митрополит Іларіон зазначає: “Москва добре допомогла Почаївському манастиреві” [8, с. 43].

Перший російський цар з династії Романових Міхаіл Фьодоровіч (1596–1645 рр.).
Перший російський цар з династії Романових Міхаіл Фьодоровіч (1596–1645 рр.).

1628 р. Желізо бере участь у соборі Православної Церкви в Києві. Дослідники вважають, що одним із початкових завдань цього зібрання могло бути віднайдення шляхів зближення, примирення та єдності Русі з Русю, тобто православних та уніатів [23, с. 67]. Все ж підсумкова заява собору засвідчила, що православні “твердо стоять в Православній Східній Вірі, не мислять про відступ в унію і під присягою обіцяються не відступати і до цього ж закликають весь православний народ” [24, с. 27]. Під цим рішенням стоїть власноручний підпис ієромонаха Іоанна Желіза, Ігумена Почаївського. Ще один автограф – “Іоанн Желізо, Ігумен Почаївський, усно прошений. Печать рукою властною” – очільника Почаївської обителі залишився під заповітом 1646 р. княгині Ірини Ярмолинської. У ньому йде мова про те, щоб у містечку Загайці був закладений  монастир [25, арк. 5]. Це підтвердило, що Желізо дбав не лише про розбудову чернечого життя на Почаївській горі, але й турбувався про розширення мережі православних обителей Волині.

Підпис Йова Желіза на акті заснуваня Загаєцького монастиря, 1646 р.
Підпис Йова Желіза на акті заснуваня Загаєцького монастиря, 1646 р.

13 березня 1649 р., згідно з проханням Йова Желіза, враховуючи його поважний вік, братія Почаївського монастиря своїм ігуменом обрала Самуіла Добранского [26, с. 175]. Т. Лазаренко слушно зазначає: “Обрання Самуіла Добранского було, напевно, лише формальним, бо ще і в 1650 р., тобто через рік після цієї приснопам’ятної події, преподобний Йов в справі про внесення попереднього заповіту Іоанна Жабокрицького в Кременецькі акти, значився як ігумен Почаївського монастиря. Відповідно, його наступник лише вважався ігуменом і до упокоєння преподобного Йова не приймав на себе ніяких повноважень” [27]. Це підтвердили і наступні буремні події. 1651 р., у розпал польсько-українського протистояння (Берестецька битва), саме Йов Желізо звертається до представника офіційної влади Речі Посполитої князя Єремії Вишневецького з проханням про взяття Почаївської гори під захист польської армії. У відповідь на своє звернення він отримує запевнення королівського воєначальника з військового табору під Берестечком, що ця просьба буде виконана [28, с. 182]. ІЛ.

Державний та військовий діяч Речі Посполитої з руського князівського роду Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький (1612–1651 рр.).
Державний та військовий діяч Речі Посполитої з руського князівського роду Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький (1612–1651 рр.).

Звернення Йова Желіза до репрезентанта визначного князівського роду, предки якого шанували православні традиції, можна пояснити не стільки волинським походженням князя, котрий тоді вже не був православним, а тим, що саме Єремія Корибут Вишневецькиий представляв тодішню державну владу Речі Посполитої. Так влітку 1651 р. Почаївський монастир, отримує заступництво представника держави, на території якої в той час була розташована обитель, та здобуває гарантію власної безпеки від можливих посягань татар,  союзників гетьмана Богдана Хмельницького.

Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com

Водночас необхідно відзначити, що після невдалої для козаків Берестецької битви, дехто з них перебував в Успенській обителі. Про це згадує І. Свєшніков: “У монастирі у Почаєві взято немало козацької старшини, яку переховували ченці. На закиди пана краківського [М. Потоцького], що вони переховують козаків, ченці відповідали, що їх не переховували, але, що козаки тікаючи, заходили до них на богослуження” [29, с. 125]. Таким чином, у середині XVII ст. Почаївський монастир був залучений до тих подій, що розгортались на теренах Волині та були зумовлені процесами суспільно-політичного протистояння. Особисте ж звернення Йова Желіза, який тоді вже не був очільником обителі, та позитивне вирішення питання свідчили про великий авторитет почаївського старця та повагу до нього. Можливо, саме це вберегло Почаївський монастир від плюндрування та розорення, відкривши шлях до майбутнього зростання.

Вважається, що Йов Желізо прожив 100 років. Він помер 28 жовтня 1651 р. і був похований на монастирській території. Через сім років і дев’ять місяців мощі почаївського ігумена підняті з землі спеціальною комісією з участю київського митрополита Діонісія Балабана. За її висновком, вони були “без усілякого тління, ніби того ж часу поховані, та мають незвичайні пахощі” [12, с. 60]. У зв’язку з цим, Йов Желізо визнаний святим Православної Церкви. Його нетлінні мощі стали третьою монастирською святинею.

Здобуття мощей святого Йова Желіза (1659 р.).
Здобуття мощей святого Йова Желіза (1659 р.).

На Волині постать почаївського ігумена стала шанованою ще при його житті. На справи Йова Желіза рівнялися його наступники. Оцінюючи його діяльність, М. Довбищенко зазначає: “Найяскравішим представником православних подвижників Волині цього історичного періоду став ігумен Почаївського монастиря св. Йов Залізо, ім’я якого скоро після смерті стало центральним в сонмі святих Волинської землі, і лишається таким на сьогодні” [19, с. 214].

У період ігуменства Желіза Почаївська гора, принаймні, у його сприйнятті могла асоціюватися з найвідомішим місцем проживання ченців Константинопольської патріархії – горою Афон. Такі асоціації виникли і в автора даного дослідження. Вважаємо,  що поруч з “Волинським Монбланом” – Гора Бонна в Кременці маємо і “Волинський Афон” – Почаївський монастир (у сонячний день Лавру добре видно і з Кременця, і з сусіднього Підкаменя).  З минулим Волині тісно пов’язана біографія Йова Желіза, який своєю діяльністю спричинився до уподібнення цієї обителі всесвітньо відомому чернечому осередку. 

Вид на Почаївську лавру з Підкамення.
Вид на Почаївську лавру з Підкамення.

У XVI–XVII ст. світські та церковні особистості стояли у витоків творення монастирів України. Яскравим прикладом цього є історія Почаївського монастиря. Вона підтверджує, що осібне, замкнене існування чернечих колективів без участі представників панівної частини тодішнього суспільства, було не можливе. Виконуючи головну свою функцію, – молитовне прославлення Господа, монастир, контактуючи з представниками світської влади, мав на них вплив та отримував відповідні інвестиції, спрямовані на розбудову власної обителі. Діяльність тогочасних чернечих громад відбувалась у контексті протистояння Православної та Унійної Церков. У зв’язку з цим почаївські насельники, виконуючи заповіт своєї засновниці наполягали на збереженні православної належності Почаївського монастиря.

Православну юрисдикцію обителі активно відстоював її ігумен Йов Желізо. Він став для почаївської братії та волинського суспільства тією особистістю, яка намагалася сприяти порозумінню очільників владних та духовних. Виступаючи за збереження православної юрисдикції Почаївського монастиря Желізо наслідував свого попередника Неофіта. Як і він, Йов боровся не лише за обитель, але й за легітимний статус Православної Церкви. Кульмінацією цієї діяльності стало залучення ним волинської шляхти до розбудови Почаївської гори та зведення, за сприяння подружжя Домашевських, Троїцького собору, що став головним храмом обителі, яка в той час йменувалась Троїцьким монастирем.

Відмінністю Йова від Неофіта, у пошуках захисту Почаївської обителі, стала стратегія співпраці Желіза з московським царством. Причиною спрямування відповідної діяльності цього почаївського ігумена була відсутність на Волині такого потужного політичного діяча – захисника православ’я, яким був раніше князь Василь-Костянтин Острозький. Це штовхало Йова, його наступників Гедеона та Йосифа  отримувати підтримку в москві.

Преподобний Йов Желізо перед чудотворним образом Почаївської Божої Матері (сучасна ікона).
Преподобний Йов Желізо перед чудотворним образом Почаївської Божої Матері (сучасна ікона).

Постать Йова Желіза потребує подальшого дослідження, осмислення його праці та тих внутрішніх змін в обителі, які запровадив ігумен. Зовнішній чинник суперечностей між представниками двох Церков східного обряду супроводив Почаївський монастир протягом більш як півстолітнього його існування й після смерті Йова Желіза, проте цього ігумена шанували не лише православні ченці, але також їх наступники – унійні насельники обителі.

Олександр БУЛИГА

 Література:

  1. Досифей, ієромонах. Житіє блаженного отца нашего Йова Желіза. Почаїв, 1791. 16 арк.
  2. Лось В. Книга чуд Почаївського монастиря: аналіз історичного джерела (кін. XVII – ХІХ ст.). Архітектурна та культурна спадщина історичних міст країн Центрально-Східної Європи: кол. монографія, за ред. Р. Демченка, І. Кривошеї, Н. Моровця. Умань-Познань-Ченстохова : ФОП Жовтий О. О., 2016.  Вип. 3. С. 191–204.
  3. Выпись из городских Кременецких книг, заключающая в себе апелляцию поверенного Андрея Ферлея – Даниила Грудницкого в главный Люблинский трибунальский суд о неподсудности иска, Предъявленного Игуменом Почаевского монастиря Иоанном Железо в Кременецкий городской суд к Андрею Ферлею озахвате захваченных земель. 1641 года, 20 ноября. Материалы по Истории Почаевской Лавры изданные Василием Левицким (далі Материалы…). Т. 1. Почаев, 1912. С. 60–64.
  4. Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Испр. и доп. Г. Я. Крыжановским. Почаев, 1897. 524 с.
  5. Хойнацкий А. Роль Преподобного Іова Ігумена и Чудотворца Почаевского в Помянниках Лавры Почаевской. Волынские Епархиальные Ведомости. 1878. Ч. Н. № 6. С. 252–256.
  6. Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Ф. 201. Оп. 4 б. Спр. 271. 562 арк. Помяник. 1775 р.
  7. Петров Н.И. Предисловие. Пчела Почаевская. Почаев, 1884. [передрук]. Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2018. С. 3–85.
  8. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
  9. Шевченко В. Острозька Академія – цитаделя православного духа. Її діяльність у контексті релігійних уподобань фундатора полемічної творчости Герасима Смотрицького і Василя Суразького. Визвольний шлях, 2001. Кн. 2. С. 87–
  10. Кулиш П. Значение Преп. Иова, Почаевского игумена, в истории русской жизни. Газета Гатцука. № 47.
  11. Антонович С. Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври. Крем’янець на Волині, 1938. 70 с.
  12. Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владимир Зеленский].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
  13. Левицкий В. Жизнь и деятельность Преподобного Иова Железо на пользу Почаевской лавры. ВЕВ, 1910. Ч. Н. № 10–14, 16, 17, 20. С. 151–338.
  14. Левицкий В. Из истории Почаевской Лавры и преподобного Иова. ВЕВ, 1911. Ч. Н. № 18. С. 375–
  15. Ісаакій (Борискович-Чернчицький). URL:https: www.volart.com.ua/art/ostrog/derman/tkt2.htm
  1. Гуменюк С.М. Містична практика ісихії в Україні на зламі XV–XVII cт. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії, 2013. № 53. С. 154–165.
  2. Выпись из городских Кременецких книг, заключающая в себе апелляционный отзыв поверенного Андрея Ферлея – Даниила Грудницкого о неподсудности дела Кременецкому земскому суду по иску Почаевского монастиря на 20,000 злотых к Андрею Фирлею за похищение последним в монастыре чудотворной иконы Почаевской Божией Матери и других вещей 1641 года 20 ноября. Материалы… С. 56–60.
  3. Выпись из кременцких земских книг, содержащая в себе заявление Кременецкому земскому суду игумена Почаевского монастиря Иоанна Железо о полюбовном окончании всех тяжб с Андреем Фирлеем за исключенеем земельной. 1647 года 4 марта. Материалы…С. 162–164.
  4. Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). Київ, 2008. 882 с.
  5. Инвентарь Почаевского монастыря с описанием его имущества движимого и недвижимого от 17 сентября 1736 года. (Из визиты униатского епископа). ВЕВ. 1 Ч. Н. № 34. С. 708–711.
  6. Левицкий В. Выдержка из поземельного польского документа ХVІІ века. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 45. С. 937–
  7. Новооткрытое подлинное письмо препод. Иова Почаевского к царю Михаилу Феодоровичу Романову. Материалы…С. 183–184.
  8. Ричко В. Чинники формування етнічної ідентифікації Почаївського монастиря крізь призму обставин його екзистенції впродовж кінця ХVI – початку XVIII cт. Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2019. Вип. 26. С. 62–69.
  9. Дамаскин А. Почаево-Успенская Лавра. Воскресное чтение. Варшава, 1930. № 1. С. 6–9, № 2. С. 25–28, № 4. С. 51–52, № 5. С.70–71, № 6. С.86–88, № 7. С.101–103, № 8. С.115–117.
  10. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 54. 6 арк. Справа про заповіт засновниці Загаєцького монастиря Ірини Ярмолинської. 1634–1646 рр.
  11. Акт избрания Самуила Добранского на игуменство в Почаевском монастыре.1649 г. 13 марта. Материалы…С. 175.
  12. Лазаренко Т. Несокрушимая врата. История Свято-Успенской Почаевской Лавры. URL: http://www.proza.ru/2010/08/01/72
  13. Универсал Іеремии Корыбута Вишневецкого, выданый игумену Іоану Железу 20 июня 1651 года на охранение Почаевского монастиря. 1670 года. 7 марта. Материалы С. 182.
  14. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. Львів: Слово, 1992. 304 с.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.