Спогади волинянина-повстанця про тортури НКВС

0
400
Спогади волинянина-повстанця про тортури НКВС

«Кожна людина повинна пройти свій шлях на Голгофу. Всі долають його порізному. Одним хрест несуть інші люди. Другим лиш допомагають…»

Олександр Бабінчук народився восени 1929 року в селі Голишів Луцького району. Ходив до школи у Гірці Полонці, згодом вступив до педучилища й переїхав жити до міста.

Водночас хлопець був членом підпільної юнацької мережі ОУН. Основною його діяльністю стало передавання інформації у формі записок.

У 1948 році Олександра заарештували, звинувативши у зберіганні забороненої на той час літератури. Після перших допитів стало зрозуміло, що так просто цей юнак нічого не скаже, тому в хід пішла фізична розправа та знущання. Зрештою, він таки підписав вигадану історію та отримав свій вирок – 25 років заслання.

По смерті Олександра у 2010 році його рідні віднайшли щоденник, в якому чоловік занотував усі події, починаючи з першої миті арешту. Він хотів, щоби його історія була почута.

Арешт

Весняний день. Останній урок у педучилищі став останнім у його житті. На перехресті вулиці Сталіна, тепер уже Лесі Українки, його разом з товаришем Адамом зустрів давній знайомий Нечипорук та віддав нещодавно позичені книжки, загорнуті у газету. То були «Борці за правду» та «Зруйноване гніздо» А. Кащенка про життя і долю Запорізької Січі.

Після заборони польським урядом користування подібною літературою у бібліотеках книги розійшлись по руках. Частина потрапила до родини Бабінчуків. Спершу ними користувався старший брат Олександра Андрій (діяв у підпіллі УПА), а після його смерті і сам хлопець.

Нечипорук швиденько відійшов, як тієї ж миті біля них з’явилося двоє дебелих чоловіків. Накинувши на хлопців наручники, вони повели їх до квартири Сашка. Після добрячого обшуку помешкання нічого, окрім папірця з прізвищами тих, хто заборгував літературу, не знайшли. На жаль, це не врятувало юнака від арешту.

Ходіння по муках

«Не довго довелось розкошувати у своїй одиночці, як почались мої ходіння по муках». Під час першого допиту, який проводили майор Сащенко та капітан Лященко, хлопець відмовився говорити, за що на його добряче потовкли: вирвали половину волосся та зламали одне ребро. Проте це їм не допомогло.

Наступного вечора знову допит. Саме тоді Олександр почув фразу, яку йому постійно повторюватимуть протягом всього часу перебування: «Той, хто сюди потрапляє, назад не повертається».

Побої та шантаж

Вночі Олександр думав, що його доб’ють і дорвуть волосся. «Давай прізвища тих, з ким спілкуєшся», – кричали вони. А як бачили, що не може підвестись, то давали спокій. Потім посеред коридору його роздягли та достригли, після чого зовсім голого засунули в 5-ту камеру. «Я стояв зовсім голий, спиною до стіни, не було де й ступитись. Помаленько нахилившись, я повернувся боком, своїм тілом розсунувши двох людей. Надто воно мене вже боліло й пекло. А ще більше мене боліло серце, коли я згадав, який же я нікчемний дурень».

Вранці їм давали по шматку гнилого хліба та по кружці води. Тоді відбувалася перевірка камери: дерев’яним молотком обстукували стіни, потім ґрати на маленькому віконці, а в кінці рахували в’язнів, вибірково даючи молотом по лобі. Вдень вони сиділи один біля одного, обливаючись потом, а вночі таких новачків, як Олександр, викликали на допити.

Вони досі нічого не мали на Сашка. Але, як виявилось пізніше, користь з його арешту таки була. За кожне «склепане діло» вони отримували премії. Та й для держави такі люди були безплатною робочою силою. Все, що потрібно, – трохи води та миска баланди.

Час ішов, та ні шантаж, ані побої не допомагали. Хоча згодом «історію» таки написали. Базувалася вона на тому, що буцімто, будучи членом ОУН, Олександр мав намір обчистити магазин, а на виручені кошти купити зброю та вистрілити з неї в секретаря комсомолу. Також там були додані різні дрібниці про антирадянську пропаганду. Слідчий, читаючи свій рукопис хлопцю, пишався. Сашко не зміг стриматись та розсміявся. Цього разу його повели не в 5-ту камеру, а посадили у бокс.

Дайте води

Відчинилися двері і просто перед хлопцем поклали пайку хліба та дві рибини. Після чотирьох діб Олександр був такий голодний, що не задумавшись сів за трапезу. «Ну, і свиню мені підсунули!». В роті все пересохло, всередині пекло, аж уста потріскали. На прохання дати води наглядач лише усміхнувся. «Спершу мене охопив жаль та образа. Як я міг цього не передбачити? Підлі вороги! А тоді я став на коліна та перед Богом поклявся: я, українець-націоналіст, клянуся до самої смерті боротись з підлим більшовизмом».

Згодом юнака знову повели на слідство. В кімнаті на столі був графін води, дві склянки та брехлива справа Олександра. Слідчий з потіхою попивав маленькими ковточками, чекаючи поки той здасться.

Через півтори години юнака вивела нова зміна охоронців та через незнання поводження з цим в’язнем дозволила зайти до туалету, що був поруч. Тоді Сашко припав до крану та щодуху почав пити воду. «Мені стало недобре, вона, здається, потекла носом».

Новий кат

Пізно ввечері Олександра повідомили, що відтепер його новим слідчим стає чоловік на прізвище Глущенко. Почалася нова епоха.

«При обшуку у вас вилучили дві книги», – промовив він.

Сашко погодився.

«Ви комусь давали їх читати?»

І тут хлопець вкотре почав свою історію про те, що єдина людина, котрій він позичав літературу, був Нечипорук.

«Хоча ці книжки і написані як історичні повісті, у них закладений націоналістичний зміст, розпалювання національної ворожнечі між росіянами та українцями», – вів далі.

«Але ж тоді була царська імперія, в’язниця народів».

«Ти наївний пацан», – додав слідчий.

На цьому вони й розійшлися. Наступного разу Сашка питали про дім.

«Гаразд. Там, однак, щось знайдемо і обов’язково будемо судити. Так треба. Зрозумів?» – перепитав тричі.

Хлопець злякався. На той момент він не здогадувався, що його вітчим ще в день арешту повикидав усю зброю в річку.

«Буде, що буде, – казав він собі. – Не ти перший, не ти останній».

Проте наступного дня на Олександра чекав сюрприз. Його друг Вітичка підписав протокол допиту.

Байка про злочин

Вибір був не широкий: підписати смішну баєчку або чекати ще кілька місяців, доки не знайдуть щось новеньке. Зрештою Олександр схилився до першого варіанту. «Давайте свої папери, я підпишу», – після кількаденних роздумів промовив він.

«Я сам себе розіпяв на своєму хресті…»

Від останнього слова він відмовився. Судили їх шістьох на раз.

Перший час Олександр провів у луцькій в’язниці, після чого переїжджав з місця на місце. Він побував і у Воркуті, і на півночі Казахстану, де організував повстання, за що отримав ще два з половиною роки. В СРСР не було більшого покарання аніж 25 років, тому додали те, що вже відсидів. Більше року хлопець просидів у Владимирському централі, в’язниці для політв’язнів, та закінчив містом Тайшер. Там Сашко зустрів свою дружину, котру свого часу було звинувачено у розстрілі.

Після смерті Сталіна його справу було переглянуто, а термін скасовано. Загалом у неволі він провів близько десяти років.

Лілія КАРАБАН

Джерело: Хроніки Любарта

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.