На світанку 30 червня 1941 року, через вісім днів після перетину кордону з Радянським Союзом, підрозділи німецької армії, розгромивши ворога у запеклих боях на підступах до Львова, уже практично без спротиву увійшли в місто.
Про події того часу писали тодішні українські газети, які почали виходити друком майже одразу після звільнення Галичини від радянської влади.
“Ніч з неділі на понеділок проходить спокійно. Гарматні стрільна німецьких гармат, перелітаючи зі свистом, минають Львів і падають на Винники за Львовом. В самому місті не чути вже ні вистрілів, ні шуму танків, які до того часу гонили по вулицях. Віщує це, що бій за Львів закінчений”, – описував свої перші враження кореспондент газети “Жовквівські вісті”.
За повідомленням у пресі, сам бій за Львів розпочався 29 червня о 9 годині вечора, коли після 25-годинного маршу німецькі війська зайняли позиції на північний схід від міста.
“Тієї самої ночі без відпочинку розпочали атаку на місто. Противник виставив до бою кавказьку гірську дивізію, билися до останнього жовніра, до полону дісталися лиш одиниці. Більшовики уставили навколо міста важкі панцирні вози і думали в цей спосіб ставити опір атакам. Тепер ці танки лежать спалені, знищені огнем великих гармат, машинових крісів, розривних бомб та запалювальних куль з вогнеметів. Обслуги танків або згоріли або рятувалися втечею через поля, покриті збіжжям. Там лежить їх багато серед піль, по ровах, трафили їх кулі німецьких машинових крісів, майже ніхто з них не врятувався. Втеча більшовицьких військ була так цілковита, що само місто зайняли німецькі війська майже без вистрілу”, – повідомляла про здобуття Львова газета “Жовквівські вісті”.
Запеклий опір радянських військ на підступах до Львова зафіксував також кореспондент краківської газети Krakauer Zeitung.
“Вже зараз за кордоном видно страшне знищення цієї найбільш жорстокої з усіх воєн. Тут противник боронив завзято кожен шматок землі і відступав з великими кривавими втратами. На шляхах лишилися сліди відступу, який мусів бути пеклом для втікаючого ворога. Танки-велетні, слава більшовицької промисловості, не дали захисту своїм воякам перед німецькими кулями. Спалені і передчасно залишені стоять покинуті на вузьких сільських дорогах, багато з них не зробили жодного пострілу”, – описував журналіст побачене дорогою до Львова.
У самому місті також були сліди недавніх нічних боїв. Порівнюючи з недавньою українсько-польською війною, газетярі зауважили, що руйнувань цього разу було значно більше.
“Збомбардовано головно вул. Легіонів, Сикстуську, Кохановського, Жовківську, Замарстинів. Личаків потерпів тільки від гарматного обстрілу. Святоюрська церква має знищену частину даху, але сама будівля не зруйнована. Подібного ушкодження дізнав будинок Шевченківського музею на Підваллі. В центрі міста догоряють склеєні з дикти і каруку пам’ятники, виставлені комуною, остається з них купка попелу, що засмічує вулицю. Та сміття і груз не довго лежить. Вулиці замі тають і очищують дуже швидко”, – розповідала газета “Жовквівські вісті”.
На площі Ринок того ж дня почали демонтовувати червоні комуністичні декорації, якими були оздоблені довколишні будинки, і вивішували синьо-жовті прапори.
“Стало ясно усім Українцям (і неукраїнцям) що настає нове життя. Усі Українці з жовто-блакитними кокардками, міліція з опасками, бувші УССИ з хрестами УГА заводять лад і порядок. Міська Рада міста Львова зложена з Українців, як репрезентантів усіх установ, під почесним керівництвом Митрополита Андрея видає перші розпорядження. Усі Українці при праці… На мурах Львова появилися великі жовті плакати: «Українці! Під ударом німецької армії розлітається тюрма народів! Україна стає самостійною державою! Берімо владу в свої руки! Під проводом Українських Націоналістів, на чолі з Бандерою будуймо нове життя! Україна для Українців! Ось кілька зазивів з тої відозви”, – описувала політичні зміни в перший день визволення міста тогочасна українська преса.
Уже в перший день після відступу більшовиків стало відомо про масові вбивства в’язнів радянських тюрем у Львові.
“Оповідають про страхіття, які в тюрмах відбувалися. Немає їм слів. І справді немає слів, щоб описати те, як виглядають подвір’я казарм і тюрем. Це тільки очі можуть побачити. Німецька влада відложила на два дні похорон та скликала міжнародну комісію для оглянення цих доказів звірства. Пороблено фільмові знимки із цих звірських пам’яток, які залишили по собі більшовики. Побачить світ наглядно, перед якою диччю ратує Европу Німеччина, побачить світ, на які надлюдські жертви готовий український народ у боротьбі за свою самостійність”, – розповідала газета “Жовквівські вісті”.
У тогочасній пресі також зауважили, що німецький прапор на львівській Цитаделі завісили солдати того самого полку, які в 1939 році, під час вторгнення в Польщу, уже займали місто, але повинні були відступити через таємні угоди пакту Молотова-Рібентропа, за яким територія Західної України передавалася під окупацію Радянського Союзу. Як запевняли тодішні газетярі, “кожний німецький вояк з цілого серця бажав ще раз в інших обставинах побачити це місто і ось ці мрії здійснилися”.
“Перед “Европейським готелем” на головній вулиці міста, якій більшовики дали назву 1 мая, стоїть на варті німецький жовнір з гірської дивізії, і ніхто з мешканців навіть жиди, не має сумнівів, що він вже тепер позістане. Непорушно дивиться, а свіжа зелень дерев лагодить біль змучених порохом і довгою безсонністю його очей. Бо коли було спати? Від дня, в якім німецька гірська дивізія перейшла кордони, кожний день виповнювала боротьба з безчисленними більшовицькими військами серед лісів і мочарів, а ніч знов невпинні марші на південь за відступаючим ворогом…” – описувала одного з німецьких вояків на вулиці Львова газета “Жовквівські вісті”.
Богдан СКАВРОН
Джерело: БОМОК
