Згадку про конкурс краси у Львові 1926 року (Lwowski Turniej Piękności) для нас зберегла Gazeta Poranna. І це не просто повідомлення, а 255 (!) фото красунь, які, очевидно, змагалися за звання найвродливішої.
У 1880 році площу Галицьку прикрасила криниця з фонтаном та скульптурою героїні однойменної балади поета Адама Міцкевича – Світезянки. Триметрова білокам’яна німфа одразу стала окрасою площі й улюбленицею львів’ян, а особливо художників і фотографів.
19041920-1939
Автором алегоричної фігури був відомий польський скульптор, випускник Віденської Академії Тадеуш Блотніцький (1858-1928). Скульптуру він створив на замовлення львівського магістрату, а у 1879 році на конкурсі отримав за неї нагороду Академії – “Preisstipendium”.
1910-1939Естампна графіка, 1941-1944
Світезянка безслідно щезла зникла з площі приблизно у 1950 році.
Замість німфи криницю прикрасили скульптурою хлопчика (на жаль, її автор – невідомий). Схожу скульптуру дослідники знайшли на Личаківському цвинтарі, на могилі юнака, який трагічно загинув.
1963
Приблизно у 1970 році і цю скульптуру демонтували, а за кілька років тут встановили абстрактну композицію “Кульбаба” роботи львівського художника Олега Микити. Вона існує досі.
Костел Матері Божої Остробрамської (а від 1992 року – Церква Покрови Пресвятої Богородиці) був освячений на честь Остробрамської ікони Богоматері. Розташований на Верхньому Личакові.
Римо-католики Личакова належали до костелу святого Антонія. Та у 1914 році вони вирішили, що потрібно збудувати ще один храм, і утворили комітет будівництва. Роботі завадила Перша світова війна. У 1927 місто виділило земельну ділянку, а через два роки знову організували комітет.
Влітку 1930 року журі конкурсу на кращий проект костелу доручило відомому українському та польському архітектору Тадеушу Обмінському (1874-1932) виконати детальний план, що базувався на найвдалішому проекті Адольфа Шишко-Богуша.
Будівництво розпочато у 1931 році, та у липні 1932 Обмінський помер. Керівництво взяв на себе Вавжинець Дайчак. Він розробив детальний проект, а також частину внутрішнього убранства храму. Основні будівельні роботи виконала фірма Дайчака.
7 жовтня 1934 року костел урочисто освячено і того ж дня передано під опіку оо. салезіан. А будівництво храмового комплексу продовжувалось. 1936 фірмою Карла Швабе у місті Бяла відлито два дзвони. Перший названий «Матір Божа Неустанної Помочі» (вага 1900 кг) і другий — «Болеслав» (3100 кг). Завершено спорудження храму лише 1938 року.
Будівництво велося за підтримки римо-католицького архієпископа Болеслава Твардовського. Розпочато приготування до спорудження монастирського будинку салезіан із бурсою та ремісничою школою для бездомної та проблемної молоді. Схвалено проект архітектора Юліана Духовича, а 20 листопада 1938 Болеслав Твардовський освятив наріжний камінь. На початку 1939 року тривала процедура узгодження деталей проекту і врегулювання земельних проблем для майбутнього закладу. Фактичному початку будівництва завадила Друга світова війна.
19 жовтня 1939 року радянські війська обстріляли храм. Пошкоджено фасад, дах і вежу. 27 червня 1941 року костел пошкоджено німецькою бомбою. Під час німецької окупації проведено ремонтні роботи. 26 листопада 1944 року у криптах костелу відбулось урочисте поховання архієпископа Болеслава Твардовського. До літа 1945 року салезіани покинули обитель, після чого залишився ксьондз Юзеф Ненцек, котрий поступово висилав костельне майно до Кракова. 4 червня 1946 Ненцек відправив останню службу, після чого вийняв реліквії з вівтаря і виїхав зі Львова. Після Другої світової війни костел було закрито, і він використовувався як книжковий склад. Головний і бічні вівтарі, сповідальниці, дзвони та інше невивезене майно – втрачені.
У 1992 році храм було освячено як греко-католицьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці. На фасаді знищено залишки мозаїки у ніші й агіограму «MARYA». Нове оздоблення храму спроектував професор Львівської академії мистецтв Роман Василюк. Разом із В. Качалубою і А. Величком він також виконав ікони до іконостасу.
Первісне оснащення храму спочатку зберігалось частинами у Перемишлі та Кракові, а пізніше перевезене до нижчої духовної семінарії салезіан у Маршалках. Церковний архів 1988 року перевезено до салезіанського інспекторіуму у Кракові. Образ головного вівтаря зберігається у костелі Найсвятішого Серця Ісусового у Вроцлаві.
Як і будь-який рейтинг, цей не може претендувати на об’єктивність. Особливо важко бути об’єктивним, коли йдеться про музику. Окрім якихось об’єктивних факторів оцінки існує й маса суб’єктивних – в який час ти почув цю композицію, з ким ти тоді під неї танцював чи цілувався, які спогади вона у тебе викликає. Пропонуємо вашій увазі Топ-10 рок-груп в історії Львова за версією видання Новий Погляд.
У будь-якому разі ми вирішили сформувати цей рейтинг, аби нагадати, що Львів – велике рокове місто. Як кажуть самі музиканти, без львів’ян у радянському Союзі не було б ні естради, ні рок-н-ролу. Отож, «поїхали»…
10. «Ореол»
Групу було організовано на самому початку 70-х років в ПК Будівельників Львова як традиційний для того часу ВІА. З приходом у 1978 році гітариста Олександра Балабана, “Ореол” почав поступово відхилятися в бік рок-музики, за що його вигнали за межі України, а в чорному для рок-музики 1984 році взагалі розформували. Допомогла перебудова – в 1986 Балабан з Карленом Мкртчяном та Олександром Мельником відродили “Ореол”… у Закарпатській філармонії. У 1987 році “Ореол” записав музику до телефільму “Манускрипт” з вокалом знаменитої тепер Лариси Доліної. У квітні 1989 року “Ореол” супроводжував канадську зірку Брайана Адамса в турне по СРСР. Після тривалого тайм-ауту в кінці 1993 року “Ореол” нагадав про себе новими записами з традиційним хард-роковим звуком 70-х. “Ореол” припинив існування у 1995 році.
Оскільки навіть у безмежному Youtube нам не вдалося відшукати ранніх відео групи, пропонуємо лінк, за яким можна послухати одну з найвідоміших речей старого «Ореола».
9. 999
«Дев’ятки» засновано в грудні 1986 року у Львові гітаристом Ігорем Толохою. Спочатку група грала класичний хеві-метал. Наприкінці 1988 року група розпадається. У грудні 1989 року група збирається знову, але в оновленому складі. У травні 1993 гурт завойовує «Гран-прі» у Львові та стає лауреатом фестивалю Червона Рута у Донецьку. Відтак перемагає на фестивалях “Тарас Бульба” та “Альтернатива”. На той час «999» уже грають альтернативний рок або інді.
8. «Клуб шанувальників чаю»
Утворена наприкінці 80-их років минулого століття група довший час була популярною серед молоді, зокрема і через свого вокаліста Олександра Ксенофонтова, відомого нині в якості чоловіка та продюсера Руслани. Учасники і дипломанти багатьох фестивалів, зокрема «Червона рута-91». Гурт проіснував порівняно недовго.
7. «Лесик Band»
Найвеселіша група «Лесик Band» зібралася у Львові в грудні 1990 року.
Засновник творчого колективу, музикант та композитор-пісняр: Олександр Дацюк, в народі «Лесик». За роки творчої діяльності Лесик Дацюк написав багато як ліричних пісень, так і батярсько-побутових, а фундаментом музичного супроводу обрав мелодійний рок-н-рол укупі з галичанським орнаментом. Хіт «А журавлі у небі, кря-кря-кря…» можна почути у найнесподіваніших місцях. Його не грають хіба на поминках.
6. Віка
Віку Врадій ще до нині багато хто асоціює як Сестричку «Братів Гадюкіних». Хоча вона цілком самодостатня одиниця на роковій сцені, яка довший час виступала зі своїми музикантами. Цікаво, що на професійну сцену Віка вперше вийшла ще школяркою — з 1976 року вона була солісткою ВІА «Арніка». На першому фестивалі «Червона рута» Віка Врадій, завойовує перше місце в категорії рок-виконавців. Зараз проживає у США.
5. «Вуйки»
Легенда львівського року і загалом усієї хіпі-культури. Переконані, якби рейтинг складали люди, років на 20 старші, «Вуйки» цілком могли б посісти і перше місце. Заснованих навесні 1975 «Вуйків» небезпідставно вважають основоположниками україномовного рок-н-роллу. Перший виступ відбувся у травні 1975 в клубі в Лисиничах на околиці Львова, після чого група стала відомою. Загалом довгу і яскраву історію гурту треба вивчати окремо – у два рядки її не впишеш. Додамо лише, що зараз частина «вуйків» знову почали пестити публіку своїми виступами.
4. «Плач Єремії»
«Плач Єремії» на початку 1990 заснував Тарас Чубай (в цей період Тарас виступав у складі музичного театру «Не журись»). Перший ж серйозний «електричний» концерт, відбувся на альтернативному фестивалі «Вивих» у 1990-му році.
У 1991 році на фестивалі «Червона рута» в Запоріжжі «Плач Єремії» отримав друге місце в жанрі рок-музики (перше місце журі не присудило нікому). У 1993 році на міжнародному фестивалі «Марія» (Трускавець) гурт зібрав всі можливі нагороди — спеціальний приз журі, приз за кращу пісню («О хто ти, о хто…»), приз глядацьких симпатій.
Перший офіційний альбом гурту — «Двері, котрі насправді є» — був записаний у 1993 році. За підсумками року «Плач Єремії» визнано найкращим концептуальним рок-гуртом в країні. На початку 1995 року побачив світ другий альбом «Най буде все як є». Завдяки цій роботі літом 1996 року «Плач Єремії» отримав «Золоту Жар-птицю» Таврійських Ігор в номінації «Кращий рок-гурт України»
3. «Мертвий півень»
Вони б увійшли в історію українського року навіть якби написали одну-єдину пісню – «Ми помрем не в Парижі». Гурт народився у середовищі Львівського університету ім. Івана Франка, де навчалися багато його майбутніх учасників. У 1989 році музиканти збиралися в кафе «Старий Львів» на вулиці Валовій; назва гурту походить від вивіски кафе. Перші музичні експерименти МП відбувалися виключно з акустичними інструментами. Саме в такому звучанні гурт отримав перше визнання критиків та слухачів (перемоги на фестивалях «Вивих» у Львові у 1990 році, де виступив уперше, та «Червона Рута» у Запоріжжі в 1991 році), а також записав свій перший альбом «ЕТО» (1991). Особливістю «Мертвого Півня» є той факт, що майже всі його учасники паралельно займаються окремими проектами в різних галузях культури. Роман Чайка успішно роль телеведучого «5 каналу» та гітариста МП, Юрій Чопик — за сумісництвом директор дитячого «Видавництва Старого Лева». Басист гурту Олег «Джон» Сук співпрацює з низкою інших виконавців як музикант, продюсер та звукорежисер, а фронтмен Місько Барбара — з харківським театром «Арабески» як актор.
2. «Океан Ельзи»
Багато кого може здивувати, чому найуспішніша група в історії Львова – лише на другій позиції. Для себе ми пояснюємо це тим, що поки Вакарчук ще активно виступає, зараховувати його в легенди якось не пасує. Усьому свій час.
«Океа́н Е́льзи» було створено1994 року. Публіка та критики неодноразово визнавали «Океан Ельзи» найкращим рок-гуртом та найкращим live-гуртом СНД та Східної Європи. Усього на території України та Росії продано понад мільйон їхніх дисків.
1. Брати Гадюкіни
Історія гурту почалася наприкінці 80-их років. Хто пам’ятає, як усе починалося, нехай розповість тим, хто народився і виростав пізніше.
Свій перший свій концерт Брати відіграли в будинку культури на Новому Львові. За фінансової підтримки майбутнього директора групи Олени Мархасьової, перший магнітоальбом «Всьо чотко» «гади» записали навесні 1989 року під керівництвом Володимира Бебешка в обладнаній під студію, облицьованій кахелем прохідній кімнаті БК Залізничників.
На початку 1994 року Гадюкіни знову збираються до купи, щоб записати кілька пісень, щоправда, без свого вокаліста Сергія Кузьмінського, який в той час проходив курс лікування від наркозалежності у Бельгії.
З 1996 року «гади» фатично згортають спільну діяльність, однак через 10 років повернулися на сцену, давши, зокрема, феєричний концерт у київському палаці спорту. Утім повернення не було довгим – 3 серпня 2009 року після важкої хвороби пішов із життя вокаліст Сергій Кузьминський. Однак він, як і його група назавжди залишилися легендою української музики.
Цукерні у Львові до 1939 року були надзвичайно популярними. Посмакувати ласощами могла навіть біднота – рештки з підносів від тортів коштували копійки.
Чи не найбільшу популярність мала цукерня, яку Людвіг Залевський відкрив на Академічній, 22, у 1903 році. Ім’я Залевського було візитівкою Львова, його називали “шоколадним королем”. І недарма, адже смаколики з цукерні щодня відправляли до Варшави, Парижа та Відня.
У цукерні Залевського пили каву та куштували солодощі Іван Франко, Михайло Грушевський, Юзеф Пілсудський.
“…Мене найбільше вабила цукерня Залевського на вулиці Академічній. Відтоді, по правді, ніде у світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки – лискучою глазур’ю” (Станіслав Лем, “Високий Замок”).
Закрився бізнес “шоколадного короля” у 1939 році. За радянських часів у будинку була кондитерська крамниця (від 60-х років ХХ ст. – “Світоч”). 1972 року у підвалі “Світоча” відкрили бар “Шоколадний”.
Тепер у приміщенні колишньої цукерні, яка манила львівську богему, – ресторан швидкого харчування.
Цукерня Людвіга Залевського на вул. Академічній, 22 (тепер – Шевченка, 10), 1933
***
Львів, вул. Чарнецького. Видно кав’ярню європейську та цукерню варшавську.Цукерня “Confiserie” на вулиці LubiczРесторан “Hungaria”, 1932Ресторан у Львові Вулиця Nenckiego (тепер – Крехівська). Видно кам’яницю №11. На куті – ресторанРесторан і пивна на вул. ЖовківськійРіг вулиць Zimorowicza (тепер – Джохара Дудаєва) і Staszica (тепер – Томашівського). Видно ресторан “Pokój Śniadań”Вул. Личаківська, ресторан “Pokój do śniadań”Ратуша. Видно ресторан ратушевої вежі, 1932
Зоологічному музею ім. Бенедикта Дибовського при Львівському національному університеті ім. Івана Франка – 230 років.
Він є одним із найстаріших університетських музеїв Європи. Заснований у 1784 році, як кабінет натуральної історії. Після приходу у Львівський університет польського біолога, лікаря, професора Бенедикта Дибовського (1833-1930) музей став зоологічним.
Бенедикт Дибовський
Музей розташований в одному із найстаріших корпусів університету – на вул. Грушевського, 4. Це колишній будинок єзуїтського конвікту, пізніше – старий корпус університету. Зведений у стилі класицизму. Будинок споруджувався для єзуїтського пансіону, згодом у ньому розмістили казарми. У 1851 році переданий університету. Тепер – корпус біологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка.
Архівне фото, 1912-1914
У фондах музею – понад 170 тис. експонатів, 10 тис. з яких формують експозицію.
Цікаво, що у музеї зберігаються понад 130 типових зразків тварин – тих, які вперше були виявлені й описані для науки. Вони походять з України, Росії, Польщі, Бразилії, Індії, Мексики, Австралії, Східної та Центральної Африки, країн Центральної Європи.
У колекції безхребетних тварин – губки і малакологічні збори Бенедикта та Владислава Дибовських із Байкалу, Ангари, Амуру, Манчжурського моря та Каспію; корали та молюски експедиції принца Монако у Середземному, Червоному і Адріатичному морях; різноманітні голкошкірі із перших біологічних станцій у Неаполі та Трієсті. У ентомологічній колекції: метелики з Японії, Далекого Сходу, Паміру, Кавказу та Австралії. Орнітологічна колекція охоплює понад 1000 видів птахів, а це 1/10 від їх світового різноманіття.
До унікальних експонатів належить колекція колібрі та нектарниць, колекції зібрані М. Янковським, Б. Дибовським та Я. Грохмаліцьким на Далекому Сході, у Кореї, Південно-Східній Азії та Австралії, Південній Америці; колекції птахів України проф. Ф.Й. Страутмана та доц. Н.І. Сребродольської.
11 лютого 2004 року до реєстру об’єктів, що становлять національне надбання, було внесено «Наукові фонди та музейну експозицію Зоологічного музею Львівського національного університету імені Івана Франка».
А 27 грудня 2012 року за значний внесок у розвиток українського музейництва музею присвоєно звання “Народний музей”.
Не тільки у Києві, а й у Львові є “Будинок із химерами”.
Вулиця КадетськаІполіт Слівінський
Його появою на вулиці Героїв Майдану завдячуємо архітекторові та політику, організатору польського незалежницького руху у Галичині перед I світовою війною Іполіту Слівінському (1876-1932). Саме за його проектом у 1902 році і звели кам’яницю у стилі модернізованої неоготики, із багатим скульптурним оздобленням. Будинком із химерами вона стала через скульптури ґарґулей і грифонів. А через скульптури сов його також називають “Кам’яницею під совами”. Автором цього скульптурного декору був Антоній Попель (1865-1910) – творець пам’ятника Адамові Міцкевичу у Львові.
У 1908-1914 роках у будинку жив провідник Стрілецького союзу Юзеф Пілсудський (1867-1935), майбутній військовий і державний провідник Польщі. Вшанували його перебування тут, встановивши у 1933 році над брамою пам’ятну таблицю. У липні 1944 року у кам’яниці був міський штаб польської Армії Крайової.
Неоготична брама приховує розмальований у манері пізнього середньовіччя коридор. На стіни нанесені літери, але достеменно невідомо, чи приховують вони таємний код. На противагу коридору сходова клітка будинку неоздоблена.
Перейменування вулиці Героїв Майдану:
1895–1901 — Паркґассе (оскільки проходила повз лісисту територію теперішнього парку культури ім. Богдана Хмельницького)
1901–1938 — Кадетська, оскільки вела до Школи кадетів (тепер – Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного)
1938 — Пеовякув на честь польської військової організації (POW — пол. Polska Organizacja Wojskowa), яка брала участь в українсько-польській війні 1918–1919
1940 — вулиця Ернста Тельмана, німецького комуніста
1941 — Бескіденштрассе, на честь Бескидів — гірського масиву у Східних Карпатах
1944 — Гвардійська
від 10 квітня 2014 року — Героїв Майдану
Адреса “Кам’яниці під совами” – вулиця Героїв Майдану, 6.
У 1722-1728 роках за кошти княгині Теофілі Вишневецької (Teofilia z Liszczyńskich Wiśniowiecka) у південно-західній околиці міста збудували монастир домініканок і костел Св. Катерини Сієнської. У 1783 році цісар Йозеф II для освіти та виховання греко-католицького духівництва для українців Австрії та Угорщини заснував у Львові Духовну семінарію.
Гравюра ХІХ ст.
1920-1928
Будівлю монастиря передали Руській греко-католицькій духовній семінарії, а семінарська церква (колишній костел) отримала присвяту Св. Духові. П’ятиярусний іконостас і вівтар розписав відомий львівський живописець Лука Долинський, різьбу виконав сницар Іван Щуровський.
1930
У 1888-1890 роках архітектор Сильвестр Гавришкевич спорудив новий семінарський будинок, використовуючи частину монастирського саду, у другій його частині було споруджено Головну пошту. У фронтальну стіну вежі церкви Св. Духа була вмурована таблиця з написом “Istructioni Cleri Religiones Firmamento vovit Iosephus II. Any. Anno MDCCL XXXIII”. На правому боці вежі була вмурована мармурова таблиця, присвячена 100-річчю Маркіяна Шашкевича, який отримав освіту в семінарії.
У 1928 році тут розміщено Богословську академію; розписи у церковній капличці у 1926-1927 роках виконав живописець Петро Холодний.
19411950-1955
Церква Св. Духа була знищена попаданням німецької авіабомби (німці цілилися у будівлю Головної пошти) 22 червня 1941 року, залишилася лише струнка триярусна барокова вежа-дзвіниця. Вона була побудована пізніше, ніж церква, вірогідно, наприкінці 1740-х років архітектором Мартином Урбаніком (Marcin Urbanik). У 1987 році із західного боку здійснено прибудову музейних приміщень. Тепер у вежі-дзвіниці розміщено музей “Русалки Дністрової”, відділ Львівської галереї мистецтв.
Вулиця Володимира Великого у Львові сучасну назву отримала у 1990 році, на початку 30 років ХХ століття її називали Дорогою до закладу у Кульпаркове, у 1933 році – Закладова, а у 1946 році, за радянських часів, отримала назву Артема, на честь більшовика, засновника Донецько-Криворізької Радянської Республіки Федора Сергєєва-Артема.
У 1960—1970-ті роки уздовж вулиці з’явилися мікрорайони стандартних п’яти- і дев’ятиповерхових житлових будинків — перші мікрорайони житлового масиву Південний.
До Вашої уваги – фото вулиці у 1976-1978 роках, якими ділиться у Livejournal mavka-lv.
Справа – колони будинку № 65 на вулиці Боженка (тепер Княгині Ольги), за колонами знаходиться книгарня. Над сходами нависає прибудова до будинку № 51 на вул. Артема, за радянських часів там розташовувалося дитяче кафе. У дев’ятиповерхових будинках на іншій стороні вулиці були гуртожитки.Початок вулиці Артема, попереду – вулиця Стрийська.Попереду видніється ЛАЗ на вулиці Стрийській. У будинку № 35а був магазин одягу, а поруч кулінарія з невеликим кафе. У будинку № 35 були продуктовий та овочевий магазини.З іншого боку вулиці – технікум електрозв’язку.На двох фото можна побачити будівельні крани – зводять універмаг “Львів”. Фотографії зроблені у 1977 році, універмаг запрацював в середині 80-х років.
Школа № 48 на вулиці Рубчака (тоді А. Суркова). У ній вчився актор Леонід Ярмольник.
Підприємство, яке виросло з довоєнного електролампового заводу, в 1954-му стало називатися електровакуумним заводом. У тому ж році випустили і перші дослідні зразки кінескопів для телевізорів.
Львівський завод «Кінескоп», фото 1954 рокуЛьвівський завод «Кінескоп», фото 1954 року
У 1964-му завод повністю переключився на випуск кінескопів. У 1980-ті об’єднання «Кінескоп» включало в себе філію в Стрию та завод електровакуумного скла у Вільногірську (Дніпропетровська область).
Львівський завод «Кінескоп», фото 1954 рокуЛьвівський завод «Кінескоп», фото 1954 рокуЛьвівський завод «Кінескоп», фото 1954 року
Кризові тенденції позначилися задовго до краху СРСР: якщо у виробництві чорно-білих кінескопів заводчани досягли певних успіхів, то налагодити випуск якісних кольорових кінескопів навіть на імпортному обладнанні не вдалося. Коли рухнула планова економіка, продукція, що випускалася одинадцятитисячним трудовим колективом, виявилася нікому не потрібною.
Львівський завод «Кінескоп», фото 1954 рокуЛьвівський завод «Кінескоп», фото 1954 рокуЛьвівський завод «Кінескоп», фото 1954 року
Усі наступні роки менеджмент займався розпродажем верстатів і агрегатів з укомплектованих технологічних ліній, а в 1999-му завод був визнаний банкрутом.
Львівський завод «Кінескоп», фото 1954 рокуЛьвівський завод «Кінескоп», фото 1954 року
Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С. Пшеничного
За припущеннями, портрет Джакомо Казанови, що приписується пензлю Франческо Нарічі
У 1776 році Львів відвідав Джакомо Казанова. Крім титулу героя-коханця, мав й інші: абата, офіцера, музиканта, дипломата, історика, математика, філософа, мистецтвознавця. А ще Казанова був затятим мандрівником. Будучи у Варшаві, не міг не заїхати до Львова. З історичних документів дізнаємося, що найвідоміший ловелас перебував тут у період так званих львівських контрактів, що відбувалися щороку. У цей час з’їжджалися поміщики з усієї Галичини та з-за кордону й укладали економічні угоди (щось на кшталт теперішнього економічного форуму). Зокрема продавали майно, землю, деколи навіть цілі села.
З його нотаток, які довгий час було заборонено друкувати, оскільки вони вважались непристойними, дізнаємось: «Я прибув до Леополя, що вони називають Лємбергом, через шість днів після виїзду з Варшави, бо на кілька днів затримався в Замостє, у графа Замойського. У Леополі спинився в трактирі, звідки довелося виїхати, аби оселитися в домі славної кастелянші каменецької, великої супротивниці графа Броницького, короля і всієї його партії. Я гостював у неї протягом тижня, втім не можна сказати, щоби для обопільного задоволення, бо вона висловлювалась тільки польською та німецькою мовами».
Кілька днів Казанова мандрував по околицях Львова, зокрема їздив «до Кристианополя (теперішнього Червонограду), де проживав славний воєвода київський Потоцький, який був колись одним із фаворитів імператриці російської Анни Іоанівни. Вельможа усе ще був вродливий, тримав пишний двір. У Кристианополі я обходжував панну воєводшу, яка зовсім не спускалась до вечері, а молилась без перепочинку в своїй кімнаті….».
«У Леополі, – продовжує великий авантюрист, – я тиждень бавився з чарівною панянкою, яка через деякий час спромоглася так приворожити графа Потоцького, що він…одружився з нею».
Хоча висновок Казанови достатньо несподіваний: «Назагал жінки в тих краях не вродливі». Отакої…
До речі, слід зазначити, що «донжуанський» список Казанови не так вже й вражає: 122 жінки за 39 літ, тобто всього по три любовних пригоди на рік!
Граф Станіслав Скарбек, що у 1842 році відкрив на той час третій за своїми розмірами театр Європи – досі шанований і знаний львів’янами, як театр імені Марії Заньковецької, не міг знати, що його могилу зруйнують вандали, а каплиця-склеп загубиться у Богом забутих хащах Закладівського лісу.
Поселення Заклад, що за 5 км від Миколаєва на Львівщині, заснував сам багатій і меценат Скарбек. Там він збудував палац за проектом його австрійської резиденції у містечку Нусдорф. У 1840 році у приміщенні палацу Скарбек відкрив “Доброчинний заклад для сиріт і убогих” (звідси й походить назва села). Його діяльність узаконена 1 серпня 1843 року. Ця будівля неймовірної краси й витонченості мала стати помешканням для бездомних дітей. Окрім 400 дітей, у палаці Скарбека мешкали 60 стареньких. Аби влаштувати для них притулок, Скарбек продав власний будинок театру у Львові, звіринець, три містечка й 28 сіл. Натомість граф одержав палац у Закладі у вічне володіння.
Станіслав Скарбек не дочекався завершення будівництва палацу й помер у Львові 28 жовтня 1848 року. Поховали його на Личаківському цвинтарі. А 1888 року, коли будівництво у Закладі остаточно завершили, тіло графа перепоховали у каплиці у Закладівському лісі неподалік від палацу.
Тепер у величезному занедбаному палаці розташувалася психіатрична лікарня, а місце останнього прихистку великого благодійника облюбували мародери, вандали і бомжі.
У 1939 каплицю понищили радянські окупанти – розікрали поховання і викинули з крипти рештки Скарбека. У 1945 році мародери шукали тут золоті зуби та коштовності. Навесні 2009 року у святині завалився дах. “Завдяки” варварам зник і цвинтар навколо неї.
До палацу, який майже 200 років тому вражав своєю вишуканістю і помпезністю, та до місця спочинку графа Станіслава Скарбека, чий внесок у розвиток Львова – величезний, не ведуть вказівники. Споруди ніхто не думає реставрувати. Людська пам’ять – коротка.
30-річні львів’яни, мабуть, із захватом згадують відвідини львівського Природознавчого музею, коли їм, маленьким, показували мамонта і носорога. На початку дев’яностих будинок закрили на реконструкцію, і замість очікуваних 3-5 років вона тривала… 18. Виросло покоління, яке навіть не здогадується про існування таких рідкісних і унікальних експонатів у Львові.
У 2012 році реконструкція завершилась, і природознавчому поталанило стати переможцем проекту благодійного фонду Ріната Ахметова “Розвиток України” “Динамічний музей” та отримати грант – 10 млн грн. На відвідувачів уже чекає тимчасова експозиція, а на початку 2016 з’явиться основна.
Дивлячись в майбутнє, оглядаємось у минуле. Колектив музею люб’язно поділився із “Фотографіями старого Львова” архівними світлинами музейних буднів і унікальним відео екскурсії 1990 року.
Кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття Андрій Бокотей розповів “Фотографіям старого Львова” історію музею:
“Музей не має якоїсь конкретної дати заснування. Це творіння графа Володимира Дідушицького, який був закоханий у природу, був затятим мисливцем і мисливствознавцем. Свої колекції він збирав ще з юнацьких років. Спочатку вони нагромаджувалися у приватному будинку. Пізніше, коли у палаці Дідушицьких багато кімнат наповнились експонатами, виникла необхідність придбати окремий будинок і обладнати його під музейне приміщення.
Такий будинок знайшли у центральній частині міста, це був житловий палац, який Дідушицький викупив у 1868 році. Протягом двох років відбувалися перебудови, щоб обладнати кімнати для потреб виставкових залів. У 1870 році музей вперше публічно відкрили для відвідувачів. Лише в один день тиждня львів’яни мали можливість прийти сюди і подивитися колекції Дідушицьких.
Але вже через 10 років, у 1880 році, коли до Львова приїхав австро-угорський цісар Франц-Йосиф, Дідушицький публічно передав свій музей Львову і його мешканцям. Протягом п’яти днів на тиждень львів’яни мали змогу відвідувати музей, оглядати його колекції.
Так музей проіснував до 1939 року. Він був повністю забезпечений коштами, які Дідушицький йому заповідав. Це була дуже велика сума – 12 тисяч австрійських крон, які щороку виплачувалися музею з прибутків маєтку самого Дідушицького і його родини.
У 1940 році колекції музею Дідушицьких об’єднали з колекціями Природничого музею Наукового товариства імені Шевченка, яке було розформоване у тому ж році, і всю установу передали Національній академії наук України. Відтоді наш музей – Державний природознавчий музей Національної академії наук України.
У повоєнний період інституція розвивалася переважно як науково-дослідна, і певна увага приділялася експозиційній роботі.
Тепер музей – це велика науково-дослідна установа, у якій працюють три наукові відділи, що вирішують фундаментальні наукові завдання. Крім того, ми працюємо над відновленням основної експозиції і сподіваємося, що через два роки, на початку 2016, ми зможемо запросити всіх львів’ян до нашого музею”.
Перше авто (фірми “Бенц”) у Львові з’явилося влітку 1897 року. Його власником був нафтовий магнат Казимір Одживольський.
Щоб переконатися, що новинка безпечна для львів’ян, створили спеціальну комісію. Тестували авто на вулиці Сакраменток (тепер – Туган-Барановського). Під час випробовувань першим легковиком Львова кермував Леопольд Пшемлоцький, який за вказівками комісії то набирав швидкість, то пригальмовував, а то і зовсім зупинявся. Комісію результати випробування задовольнили, відтак у місті розпочалася автомобільна ера.
“Кур’єр Львівський” скептично описував перше авто: “Трясеться, як стара баба у лихоманці, сопе, наче слон-астматик, бекає, мов недорізаний баран… Може, колись і буде хліб із цього борошна, але наразі це лише забавна цяця”.
Перший львівський легковик розвивав швидкість 17-20 км/год. Двигун споживав 20 літрів бензину на 100 км. пробігу, а для охолодження потребував аж 160 літрів води.
Спеціально для фанатів ретротранспорту Державний архів Львівської області поділився старими фотографіями із фондів Львівського воєводського управління.
Кадр зі звукового анімаційного фільму “Пук” (“Puk”, 1932 р.)
Від сучасних кліпів – до старих фільмів, а їх у Львові почали знімати ще у 1897 році.
Як пише Оксана Лепак, у 1897 році у Львові був знятий перший фільм – “У львівській кав’ярні” (W kawiarni lwowskej). Показували його не у кінотеатрі, адже на той час ще не було стаціонарних кінотеатрів у Львові. Кінострічку демонстрували у “Континентальному Еден-театрі” (Kontynentalny Eden Teatr), який діяв у “Літньому театрі” на Губернаторських Валах. Фільм давав змогу львів’янам побачити себе в іншому вимірі – на кіноекрані, поспостерігати за собою та іншими міщанами Львова.
Іншим фільмом, знятим у Львові, був фільм про відкриття пам’ятника Адамові Міцкевичу (Adam Mickiewicz). Це була хронікальна кінострічка, знята на замовлення віденської фірми “Уранія” (Urania). Покази цього фільму відбувались у кінотеатрі “Уранія” у пасажі Міколяша (початок вул. Коперника, тепер не існує) у листопаді 1904 року. Крім того, сеанси цієї кінострічки поляки організовували і в інших містечках Галичини (з патріотичною метою).
У 1912 році у Львові було утворено кіностудію “Кінофільм” (Kinofilm) (спочатку на вул. Потоцького, 23 (тепер – вул. Генерала Чупринки, 23), а потім – вул. Фрідріхів, 5 (тепер – Л. Мартовича, 5). Ця кіностудія зняла у Львові кілька коротких фільмів, які демонстрували у львівських кінотеатрах. Так, у червні 1913 року у львівських кінотеатрах було показано фільм “Ювілейні урочистості 15 Полку Піхоти у Львові” (Uroczystości jubileuszowe 15 Pułku Piechoty we Lwowie).
3 січня 1914 року відбулася прем’єра фільму “Костюшко під Рацлавіцами” (Kościuszko pod Raclawicami) у кінотеатрі “Коперник” (Kopernik) на вул. Коперника, 9. Кінострічка була виготовлена іншою львівською кіностудією – “Леополія” (Leopolia). Фільм знімали у Львові та Кракові. Було залучено значну кількість статистів. Однак фільм виявився невдалим, і його зняли з екрану. Польська дослідниця Доброхна Даберт (Dobrohna Dabert) зазначає про цей фільм таке: “Однак починання, яке мало, згідно з задумом творців, будити національний дух, врешті принесло розчарування. Бездарні зйомки, нецікава гра акторів прирекли фільм на невдачу”.
Під час Першої світової війни демонстрували хронікальні стрічки, зняті місцевими операторами, про події, що відбувались у Львові. Так, наприкінці 1915 року у кінотеатрі “Еліт” (Еlit) (вул. Третього Травня, 11, тепер – вул. Січових Стрільців) відбувалась демонстрація стрічки “Завоювання Львова” (Zdobycie Lwowa). Також у львівських кінотеатрах показували фільми “Марш військ” (Przemarsz wojsk), “Види Львова” (Ogólny widok Lwowa).
У 1931 році у Львові було засновано кіностудію “Оріон-Фільм” (Orion-Film). Перші фільми цієї кіностудії – комедію “Пук” (Puk) і фільм “За кулісами Х музи” (Za kulisami X. Muzy) – глядачі мали змогу побачити на спеціальному показі у кінотеатрі “Копернік” наприкінці січня 1932 року. “Пук” – це перша польська анімаційна комедія, режисером якої був Станіслав Скода (Stanisław Skoda), інженер, а малюнки виконав студент Львівської політехніки Ян Ярош (Jan Jarosz). Цей фільм був створений за допомогою камери для звукової зйомки Ярослава Слоневського (Jarosław Słonіewski). “За кулісами Х музи” – звуковий фільм, режисером якого був Станіслав Скода. Участь у зйомках цього фільму брала також Софія Батицька (Zofia Batycka) – львівська акторка, що у 1930 році стала Міс Полонія, вигравши конкурс краси. “За кулісами Х музи” був останнім фільмом у її кар’єрі.
Софія Батицька (Zofia Batycka) та М. Брияно під час озвучення фільму “За кулісами Х музи” (“Za kulisami X. Muzy”).
У листопаді 1932 року у кінотеатрах “Аполло” (Apollo) (вул. Хоронщизни, 7, тепер – вул. Чайковського, 7) і “Палац” (Palace) (вул. Легіонів, 3, тепер – просп. Свободи) було показано кінострічку, зняту у Львові Ярославом Слоневським і Вацлавом Радульським (Wacław Radulski), “Як працює львівський театр” (Jak pracuje teatr lwowski). Спочатку, під час зйомки, стрічка називалася “Генеральна репетиція” (Próba generalna), але згодом її було перейменовано. Фільм демонструвався як додаток до основної програми.
У січні 1939 року у кінотеатрі “Стильний” (Stylowy) (вул. Шашкевича, 5) відбувався показ фільму Юліана Дороша “До добра і краси”, який був створений у 1937 році. Це був перший український повнометражний фільм, створений на Галичині. За своїм змістом цей фільм був рекламним роликом, що представляв українську галицьку продукцію. Ініціаторами зйомок були керівники “Центросоюзу” та “Маслосоюзу”. Сценарій до фільму написав Василь Софронів-Левицький і Роман Купчинський.
Львівські кінематографісти знімали й інші фільми, проте інколи демонстрації цих фільмів були закритого характеру (наприклад, лише для членів певного кіноклубу), й до масового глядача ці картини так і не доходили. Звісно, у Львові також відбувалися зйомки й інших фільмів немісцевих режисерів. Зокрема двома найяскравішими кінострічками були “Буде краще” (Będzie lepiej, 1936) та “Волоцюги” (Włóczęgi, 1939), які знімало Варшавське кінематографічне бюро “Фенікс” (Feniks). Головними героями цих фільмів були учасники львівського комедійного дуету Щепко (Казимир Ян Вайда (Kazimierz Jan Wajda)) і Тонько (Генрик Фоґельфанґер (Henryk Fogelfanger)).
Вузенькі вулички старого Львова манять кінематографістів. Та, якщо про зйомки “Стариків-розбійників” і “Трьох мушкетерів” у нашому місті відомо всім, у кліпах Львів впізнають нечасто.
До Вашої уваги – добірка кліпів, для яких Львів став яскравим емоційним фоном.
Лара Фабіан – Зимовий букет (2011)
“Зимовий букет” – один із кліпів-кіноновел музичного фільму “Мадмуазель Живаго” відомого українського режисера Алана Бадоєва – знімали у Львові.
У кліпі – коротка і трагічна історія кохання 30-річної француженки (Лара Фабіан) і молодого російського солдата (Макс Барських).
Весняний Львів Бадоєв на кілька днів перетворив у зимовий Париж 1940 років. Уважний глядач обов’язково впізнає засніжений пасаж Пасаж Андреоллі.
Океан Ельзи – Холодно (2002)
На засніжених вулицях і дахах старого Львова режисер Віктор Придувалов створив візуальний ряд для пісні гурту “Океан Ельзи” “Холодно”.
Придувалов згадує, що застудився на зйомках, бо грудневий Львів дійсно був дуже холодним.
Руслана – Шалала (2011)
Руслана для зйомок кліпу на один день перетворила площу Ринок на великий танцювальний майданчик.
У кліпі, режисером якого була сама співачка, знялися понад 400 танцюристів. У пісні використаний мотив популярної “Циганочки”.
Джамала – Find Me (2011)
Для зйомок кліпу на пісню “Find Me” з дебютного альбому Джамали “For Every Heart” вибрали живописні місця Львова: Оперний театр, Будинок вчених, Площу Ринок, Марсове поле.
Романтична історія, за словами режисера кліпу Джона Ікс Керрі, своїм настроєм нагадує фільм “Труднощі перекладу”.
Єва Бушміна – Религия (2013)
Зйомки чорно-білого кліпу Єви Бушміної відбувалися у Львові, зокрема, на Личаківському кладовищі та Залізничному вокзалі.
Режисер кліпу – Ігор Стеколенко.
Еріка та група “Мотор’ролла” – Душа (2011)
Режисер кліпу “Душа” львів’янин Тарас Химич переніс його героїв у Париж 30-х років минулого століття. І ним вкотре став Львів.
Олександр Маршал, Маша Новікова – Музей имени тебя (2007)
Режисер Алан Бадоєв зняв кліп за мотивами класики – “Майстра і Маргарити” Михайла Булгакова, відтак Олександр Маршал перетворився на Воланда.
Містична історія між героями кліпу розвивається на фоні Домініканського собору у Львові.
ВІА Гра – Поцелуи (2007)
Львівський Будинок вчених став знімальним майданчиком для вісімнадцятого кліпу групи ВІА Гра, а його режисером – незмінний шанувальник кіно-Львова Алан Бадоєв.
Гарік Кричевський – Привокзальная (1995)
Старенька “Привокзальна” львівського барда Гаріка Кричевського – ностальгія для мешканців району.
http://youtu.be/kbjbShQzzg4
Аркадій Войтюк – Алло, алло (2014)
Вузькі львівські вулички органічно вплелися у канву кліпу молодого виконавця, фіналіста “Нової хвилі” Аркадія Войтюка, який він представив цьогоріч.
Хоча пройшло лише століття, тепер пересічні львів’яни й не згадають (і навіть не вгадають), хто такі фондансерки. Про них – частину таємної львівської романтики – оповідають туристам екскурсоводи, а зі щоденного вжитку слово “фондансерка” вже вийшло.
Хто ж вони такі, ці таємничі львівські панянки, дізнаємося завдяки відомому історику Ігореві Лилю:
“Лише сто років тому львівські фондансерки вважались одними з найкращих у Центрально-Східній Європі. Ну, може, лише їх колеги за фахом із самого Парижу робили їм гідну конкуренцію. Історія більшості з них починалась однаково і на початку виглядала, як чудовий сон. Сон, у якого завжди було різне закінчення.
Інколи дівчина з провінції, з родини не дуже заможних, проте амбітних батьків, потрапляла на навчання у найкращу школу Львова. Закритий пансіон давав чудову освіту. Знання кількох іноземних мов. Танці та література. Вміння поводити себе у товаристві та гідно підтримати розмову з гостями чи партнерами майбутнього чоловіка на будь-яку тему. Ідеальна дружина та коханка.
Проте пансіон не забезпечував цих дівчат посагом. А без нього важко за будь-яких часів. Тому після закінчення багато дівчат опинялись перед важким вибором: повернутись на рідні села чи вибороти своє місце серед клієнтів численних ресторацій і танцювальних клубів. Сотні панів з усієї Європи з’їжджались до Львова, щоб провести час з розумною та гарною жінкою. Такою, що могла вислухати, розрадити і навіть дати добру пораду.
Не одна фондансерка врятувала підписання важливої угоди чи зрештою вивела клієнта з глибокої депресії. Власне за це спілкування клієнти й платили їм великі гроші. А вже за кілька років розумна фондансерка сама могла перетворитись на заможну жінку. А тоді вистачало лише заховатись у далеких від Галичини містечках чи у столичному Відні, де вони легко перетворювались на вірних дружин і матерів із добропорядних сімей. А всі таємниці їх минулого життя залишались надійно сховані у великих коробках з-під капелюшків та білизни, що їх передбачливо було запроторено у темні кутки гардеробних шаф”.
Проілюстровано роботами французького салонного живописця Жана Беро (Jean Béraud).
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Коли 28 березня 1842 року відчинив свої двері для глядачів театр графа Станіслава Скарбека, його одразу ж назвали “галицьким “Ла Скала”. На момент відкриття він був третім за розмірами театром Європи (поступався, власне, міланському “Ла Скала” та придворному театру у Дрездені).
Існує дві версії, якою виставою дебютував театр. Польські джерела твердять, що це були “Дівочі обітниці” Олександра Фредра, а львівські пишуть про п’єcу “Життя – як сон” австрійського драматурга Грільпарцера.
Театр стоїть на болоті, на 16 тисячах дерев’яних палях, привезених із маєтку Скарбека під Миколаєвом. Назва “Театр Скарбека” походить від імені фундатора. Граф, меценат і землевласник Скарбек був також директором цього театру.
Станіслав Скарбек
Театр зайняв площу 95,45×76,25 м. Мав 1460 місць, 54 ложі, оркестрова яма вміщувала 40 музикантів. Глядацький зал мав форму підкови. Місце у партері коштувало 1-2 золотих, у ложах — від 2,5 до 4,5 золотих (для порівняння корову тоді можна було купити за 14 золотих).
У 1892 році театральний будинок перестав використовуватися за призначенням, але продовжував бути власністю Скарбеків. Граф заповів, щоб після його смерті будинок театру став власністю міста. Від 1900 до 1939 року у будівлі розміщувалась філармонія, а згодом – кінотеатр. Від 1944 року і до тепер у цьому приміщенні працює трупа театру імені Марії Заньковецької.
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
