Жовківське передмістя мало величезний простір, зачинений з однієї сторони вулицями Лікарняною та Джерельною, з другої Замковою горою та дебрами під Лисою Горою і закладом Кісєлька, а від півдня Голуховським та Краківським майданами, носило на собі від віків ознаки дільниці жидівської, і якщо ми зважимо, що на тому місці розселилися жиди вже від XIV сторіччя, а навіть давно перед захопленням Червоної Русі Казимиром Великим, то слід суттєво дивуватися, що стільки раз татарські, козацькі і турецькі напади не стерли без сліду цього передмістя, яке взагалі не було укріплене фортифікаційними спорудами, а цілком по містськи і густо забудованого. Є тим дивніше, що інші передмістя, а зокрема Галицьке, майже при кожнім наскоці падали жертвою вогню, різні та ясиру.

Таємницю тієї певного виду самоохорони виявить напевно колись якийсь історик міста Львова. Вигляд цієї дільниці майже що не змінився впродовж пів віку, хіба подекуди місце дерев’янних будинків зайняли кам’яниці, які, м’яко кажучи – брудні як і їх попередники. Дільниця як давніше то торгова, з малою зміною звичаїв ній, чим далі на передмістя, тим гірше навіть як  на Замарстинові.

Д-р. Майєр Балабан в своїй відомій праці “Жиди львівські на зламі XVI – і XVII ст. “. так пише про це передмістя:

“Мешкали тут жиди розсипані між християнами; тут також мешкали «вершки» єврейського суспільства, як конокради, збуї та різного роду розбишаки, такого ж гатунку, як християнський зброд на глинянському шляху. Тут мешкав той славний розбійник Давид, званий Конфедерантом; зібрав він цілу банду збуїв на себе схожих на зразок конфедерації,  розбивав проїжджих на дорозі до Глинян в лісі під Білкою.

Тут також мешкали ті відомі розкольники: Абрахам Дашкович та Гезель Юшко, які були страхом передмістя і 2. травня 1591 р. у спілці з Іцьком з Любліна замордували серед білого дня жида Симона Саломоновича”.

Ось така картина, лише про один кілометр цього передмістя.

Як жид з міської дільниці неохоче йде на Краківське передмістя, хіба в торговій справі, так само робить це пересічний мешканець Львова. Так робиться, що велика частина так званої «кращої» львівської публіки не знає спеціальних властивостей цього передмістя, лежачого тут же під боком центру міста, і є для нього дуже чужа. Характеристикою цього передмістя було і є безпосередньо львівське “Gheto”. Лежить воно, як ми говорили, зовсім поряд середмістя,-a знає його досконало перш за все той плебс, який за браку ресурсів знаходить на так званій вулиці Smoczej можливість одягнутись за дешеві гроші. Всілякі речі, що були у вжитку, яке гендлярі скуповують по різних будинках міста і передмісць, мають тут своє місце закупки та продажу.

Доволі суттєву частку продажу відіграє тут старе взуття, яке продавці вміють в чудовий спосіб підготувати до продажу закриваючи діри та потріскану шкіру, і надати черевику видимість зовсім ще порядного вигляду нового товару.

Зазвичай лахмітник, що так продає, як і покупець, не щадять собі зовсім компліментів при транзакціях і можна часто чути наступний діалог:

– Скільки дати за ці черевики?

– Так, щоб вже довго торгуватись – дасть панич два ринські!

– Я дам шістдесят центів

– Що панич глузує! Чи панич зварював – такі черевики за шістдесят крайцарів…

– Оувва! За два ринські я куплю нові в Медлінга.

– Ну то хай панич йде до Медлінга – але хай панич знає: ці черевики носив цей граф з Єзуїтської вулиці – на мою совість.

Такий аргумент потрапляє зазвичай до переконання купуючого, який підвищує ціну купівлі до гульдена (тобто один ринський), по чому вдарили по руках як свідчення, що торг закінчено.

Таким чином збуваються всі статті.

Другою львівською спеціальністю цього «Гетта» є так звані «Козуби».

Діляться вони на дві частини. У першій, на ларьках, розкладених над берегами вже рішуче в тому місці смердючої Полтви (прошу звернути увагу на рік!), розклалися перепродавці з найрізноманітнішими матеріями на сукні і білизною, хустинами і т.д. Тут запасаються матерією переважно слуги і господині з передмістя. Ніхто тут не питає про фабричну марку або про моду; що дешеве –  то добре, багатим крамом тут не торгували, а по контингенту – то бідність як покупців, так і продавців.

Друга частина “Козубів” обходиться без ларьків, бо товар не оплатив би коштів затрачених на приміщення пристрою.

На розтягненому на бруківці брудному полотнищі око перехожих може побачити найрізноманітніший непотріб, які гендлярі закуповують на аукціонах та розпродажах по покійниках. За безцінь можна тут набути багатьох галантерейних «предметів обивателя” – як їх називає пересічний львівський нарід.

Окрім того закуплені оптом вийшовші перед багатьма роками з моди сукні та наряди мають тут також свій ринок збуту. І так одержати можна дюжину комірців і манжет за 25 ст., або пару фіолетових або пурпурних рукавичок за 10 ст.

У закутках будинків цього необізнаного Гетто можна легко загубитися, і невиключеним є те, що можна легко впасти з трухлявих сходів, або полетіти додолу через перила, покриті перегнилою дошкою.

Недовго при сприятливих умовах рухнуть напевно брудні і смердючі вулички Гетто і їх місце замінять тоді прекрасні стильні фасади кам’яниць; тому і та дільниця перейде до історії де матиме не хороший спогад.

Також давніша спеціальність цього передмістя, як кажуть на популярному говорі “під насосом» –  закусочна під відкритим небом. Чому звалася “під насосом», то річ, вельми трудна до розуміння і вочевидь назва то чисто місцева. Сьогодні в добі розвитку з’являється що раз більше філантропії, народних кухонь і т. п. інституцій, така кухня під відкритим небом була б чимось недоречною. Інакше було в ті роки, бо безповоротно завжди були на світі бідняки, які незважаючи на важку роботу не могли собі дозволити дорожчі обіди, як по декілька центів. Були  то носильники, водоноси, денні слуги, люди, що очікують на який-небудь заробіток, що не щодня мають крейцера на хліб.

На східній стороні “Риб’ячого майдану” давніше, та й сьогоднішнього “Старого Ринку” можна було бачити щоденно навколо нього години 11 перед полуднем жінок з величезними тлумками на спинах, що прямували від сторони Синявщини.

За хвилину займала кожна своє місце на майдані, підстеляла на бруківці стару веретку, потім з пакунків обережно діставала величезні горщики з сірої глини, пообгорнуті товстим шаром ганчірок, щоб не захолола їжа.

Біля цих горщиків ставила корпулентна  купа глиняних мисочок і клала таку ж купу дерев’яних ложок, у велику балію начерпувала води з ближньої криниці для миття мисок, потім сівши на табуреті, домінуючим над горщиками, брала ополонок в руку, готова вже до сточування щоденної кампанії з шлунками пролетаріату, невибагливих ані в підборі, ані на смак їдла і дбаючих всього лише про його кількість. Отож зір голодних бідняків більш запускався в дослідження глибини миски, ніж в якість страви, що їм подається.

Меню цього переносного трактиру складалося зазвичай з чотирьох страв: з борщу, з капусняка, з картоплин і з гречаної каші, а в недільні дні або свята з пирогів: все то приправлене згідно можливості салом знає- przowem і відносно доволі чисто вготоване.

Так от пані “Maрцинова” або пані “Антонова” чекала на гостей. За хвилину починали мотузкою тягнутись постаті в дрантях, пообв’язувані шнурами, єдиними знаряддями їх роботи. Кожне з цих екзистенцій втикало діві трактирниці чотири центи в руку.

Діва “Maрцинова”, звіривши передусім, чи “карачок” випадково не фальшивий або стертий, ховала його до шкіряного мішка під фартухом, після чого зачерпувала хохлею раз-другий, і за хвилину подавала йому дві миски димлячої їжі. Про стіл і про накриття мови природно не було.

Якщо гостей було тільки двоє чи троє, діва трактирниця мала їх ще на чому посадити, якщо натомість на одну пору прийшло більше, бруківка заміняла стіл та стілець. Гість сідав по-турецьки на землі і змітав обід, так, як то кажуть, що аж за вуха тріщало. Діви трактирниці, незважаючи на дешеву ціну обідів, доходили майже завжди до гроша, призбираного на чорну годину.

Ще оригінальною спеціальністю цього передмістя, і то вже поза міською рогаткою, на території гміни Знесіння є в прямому значенню цього слова народною купеллю, та навіть sili generis лікувальні підприємства, що так давно існують, як давно рафінують горілку за Жовківською міською рогаткою, отже давніше за 120 років! Гарний то час, неправда ж, а ніщо себе ані на йот там не змінило в цих народних купелях.

Коли ти переступиш прихильний читачу міську жовківську рогатку і пустишся кількадесят кроків далі по вибоях, лежачого тут же за міською заставою Знесіння, з певністю побачиш наклепаний на двох стовпах червону або синю вивіску, з намальованою найпримітивніший спосіб дерев’яною ванною і міцний напис «Kompiel lótrynkowefc» (дослівно), тобто, що ти знаходишся у воріт в прямому цього слова значенню “народного” купального підприємства.

Якщо спостережна жилка поведе тебе всередину ти мусиш пройти через обширний двір, перескакуючи через незліченні купи гною і сміття, перш ніж ти дістанешся до прибутку, звідки вдарить тебе в ніс незносний сморід відчиненого “фузлю”. Ти знаходишся в лютрунку, підприємстві, що призначене для лютрування, тобто очистки питної горілки.

З огляду на значну кількість гарячої води, що потрібна для очистки горілки, винахідливі жиди позакладали при лютрунках підприємства купелі, при яких бідніший люд, заплативши десять центів міг покупатись.

Лікувальний інгредієнт в тих купаннях, що користувався репутацією між простим людом , є аніс, що постійно зостається з прелютровання горілки. Дві або три такі лійки кип’яченої субстанції, влитої до купання, мають бути чудовими ліками проти багатьох хвороб, і в випадках, що вимагають стягуючого вправлення, можуть бути ліками, суттєво чудесними.

Залишмо однак панам медикам і експертам ближче міркування над лікувальною стороною лютрунків – якими здавна лікуються за міською рогаткою.

Обійшовши вже жалкі санітарні вимоги, які не мають найменшого застосування тих народних закладах купальних, також бруд, з яким могли б тільки в конкурувати про краще єврейське містечкове “мікви”, моральна сторона люду колосально терпить наслідки цих підприємств.

За міською Жовківською рогаткою нема майже дому, де би не було шинку, що відзначається продажем міцної горілки.

Так от бідняк йдучи до лютрунку з метою підкріплення тіла, яке журить нездужання, не має по купанню нічого кращого до роботи, як порядно напитися до пяну – і то є саме фатальна сторона цих купань і народної медицини…

Краківське передмістя загально і густо є і було переважно населене жидами. Не йде про те, щоб і ці люди, живучи від віків торгівлею і важкою роботою навколо здобуття грошей, не сумували щонайменше раз в році до свіжого повітря. Але оскільки діти ізраілю і у цьому відношенні практичні, отже єврейські передміщани шукали вигоди в найближчому своєму сусідстві, отже за міською рогаткою Замарстинівською, або в тому, що граничить з Замарстиновом Голоско. Цим способом робиться, що літнє населення Замартинова складають дружини купчих minorum genlium з Краківського або Жовківського передмістя, бухгалтерів та старших управлінців, і в середньому доволі заможних передміських жидів.

Про   комфорт, можливо які-небудь зручності, мови тут бути не може. Жидівські сімейства, що часто налічують шістьох осіб, задихаються в тісних селянських халупах, декілька бо будинків попросторіших не вистачить на розміщення всіх “дачників”.

Ціле оте вживання того “свіжого ” повітря виглядає як сидіння цілими годинами перед домом прекрасної жидівської статі в найнеможливішому негліже в гарячій воді, або ходінню неповоротким кроком по краю лісу.

Ситуація змінюється тільки протягом двох днів в тижні, саме у вечір шабату, коли кожен “купець” по трудах цілого тижня поспішає на лоно “kugla”, де його сімя оздоровлюється свіжим повітрям, також в неділю, коли всі торгуючі чоловіки, примушені недільним відпочинком, не повинні що робити в місті. Замарстинів робив і справляє враження кліматичної курорту. Тільки замість курортного будинку, височіє перед очима дачника обдерта корчма, в якій крім поламаної бовтанки і найпримітивнішого кегельбану, жодної іншої забави ти не знайдеш.

Перед корчмою майдан для прогулянки, підмінний в вільних хвилинах на пасовище для корів, коней і т.д.

В неділю також і ліс Голоска роїться від воркуючих пар; на дорозі, що веде через село, або по пасовищу можна побачити галопом несучих ся на селянській шкапі франтів, додаючих гарі п’ятами в бік. Інколи дивлячись на такого спортсмена, ти втратиш його з очей на хвилину, немовби в нього блискавка влучила; тільки туман пилу вказує тобі місце, де кінь скинув з себе непотрібну вагу.

Ще були схожі розваги, як риболовля у болотах, де крім жаб жодна риб’яча істота не вінчала сприятливим наслідком риболовлі.

Джерело – ЖЖ da-gamba.