Як Павло Оленик своєю шляхетністю врятував рід Убальдіні
Однією із найгарніших панянок міста Лева наприкінці XVI століття була Анна Вільчек. Багатьом кавалером судилося отримати відмову від гордої панянки і тільки двоє – Єльонек та італієць із Флоренції Урбан Умбалдіні могли сподіватися на прихильність. Ось тільки вибрати одного з поміж двох кавалерів вона не могла. Й продовжувала Анна тепло посміхатися їм обом.
Ніхто не знає скільки б ще продовжувалось змагання за серце молодої дівчини, якби не подія, що сталася на весіллі подруги Анни Вільчек – Анни Луцької. Обоє кавалерів були серед запрошених. І ось під час чергового танцю славнозвісні кавалери запросили Ганна одночасно…
Анна могла б і відмовити їм обом, та зрештою вибрала, та й подала руку смаглявому флорентійцю.
Павел був місцевим шляхтичем, але високо цінував свій гонор. І впиріщив смачного ляпаса по обличчю Урбана. Музика одразу ж затихла, зупинилися пари. За неписаним правилом того часу це означало лише одне – дуель. Та сталося те чого не очікував ніхто. Італієць несподівано висмикнув кинджал і підло вдарив Павела в живіт. Хлопець впав непритомний.
Помираючого Павела хутко понесли до садиби його батьків, а Урбан був змушений стати перед судом у Ратуші. У ті часи за вбивство карали лише стратою. Лавники-судді визнали флорентійця винним й втратив би голову, якби не жіноче голосіння біля Ратуші. Молоді панянки й поважні жінки так сильно плакали й благали милосердя, що радники почали вагатися. Все ж проти закону не могли зарадити жіночі сльози, й радники знову вирішують стратити Урбана.
Та в саму останню мить коли тяжка сокира була занесена над головою італійця прибув посильний зі звісткою про те, що Павел, перед смертю, пробачив Урбана та взяв всю вину на себе, а ще побажав їм сильного кохання та довгих літ.
Судді зняли звинувачення з Урбана, тим більше посилаючись на останню волю потерпілого.
Павло помер, а Умбалдіні отримав руку багатої панянки, даючи початок славному у Львові роду, який завжди пам’ятав шляхетний вчинок шляхтича.
Можливо, ця легенда далека від істини, але шляхетність завжди була відмінною рисою мешканців Львова, та й зрештою, залишається досі.
Все менше залишається у сучасному Львові слідів трагічного українсько – польського протистояння 1918 – 1919 років … В останні десятиліття відкрито чимало пам’ятних дошок, відновлено меморіал на Личакові, відбуваються костюмовані реконструкції подій тих буремних років, проте пам’яток того періоду, або наступних, після тієї війни років – одиниці, і у цьому їх унікальність …
На жаль, деякі пам’ятники тієї, безперечно цікавої епохи, ми втратили назавжди …
Відкриття монументу Орлятам у дворі Політехніки, листопад 1925 року
У чергову річницю завершення протистояння на території Львова, 22 листопада 1925 року, у парку, що оточує головний корпус Політехніки від нинішньої вулиці Архітекторської ( колись – вул. Захаревича ), відбулось відкриття пам’ятника Орлятам.
Цвинтар Орлят і дерев’яна каплиця на місці майбутнього монументу, фото 1918 – 1919 рр.
Місце для монументу обиралось не випадково. Саме тут, у головному корпусі Політехніки, було розташовано головний шпиталь польського віська у 1918 році, а з лівого боку головної будівлі був розташований перший цвинтар полеглих під час листопадових боїв.
Пам’ятник Орлятам біля Політеху, тильна сторона, фото до 1939 року
Кошти на монумент, у нелегкі повоєнні роки, збирав спеціально створений громадський комітет. Пам’ятник споруджувався за проектом архітектора Вітольда Равського і скульптора Юзефа Стажинського, у співпраці з Анджеєм Альбрихтом.
Монумент біля Політехніки на поштівці, до 1939 року
Монумент було виконано у вигляді 7 – метрового кам’яного прямокутника – брили із рельєфним зображенням Архангела Михаїла, увінчаний скульптурами орлів. На тильному боці пам’ятника були вирізьблені прізвища похованих на цьому місці.
Протягом 1922 – 1923 рр. рештки похованих на цьому місці Орлят було ексгумовано і перепоховано на Цвинтарі Орлят Личакова.
Вид на пам’ятник і гол. корпус Політехніки, фото до 1939 року
У радянські часи про пам’ятник забувають … Відомо, що він сильно постраждав в роки II Світової війни, знищено після 1950 року.
140 років тому, 14 лютого 1875 року народився відомий політичний діяч Галичини, перший командувач Українських Січових Стрільців (УСС), доктор права Теодор Рожанковський.
Перший командувач Українських Січових Стрільців (УСС), доктор права Теодор Рожанковський
Народився він у Сокалі, а походив із давнього шляхетського роду з Бойківщини. Родовим гніздом Рожанковських було село Рожанка на Сколівщині.
Його батько Льонгин Рожанковський (1836–1917) народився у родині греко-католицького священика, пароха церкви Св. Дмитра у містечку Довгополе (Кимполунґ) на Буковині о. Теодора Рожанковського. На відміну від брата Юліана, Льонгин не став священиком, а закінчив 1859 року правничі студії на Львівському університеті ім. Франца І, працював суддею в Чернівцях, Городенці, Бродах, був головою повітового суду в Сокалі (1875–1881). Пізніше став судовим радником у Золочеві, а з 1890 року займався адвокатською практикою. У 1877–1895 роках був послом до Галицького сейму, належав до москвофільського табору. Його дружиною стала Осипа Шухевич (1841–1929) – донька священика зі Станиславівщини Осипа Шухевича (1816–1870).
Таким чином Теодор Рожанковський став нащадком двох відомих галицьких священичих родів. До того ж, він одружився (1903) з братаницею своєї матері, дочкою відомого етнографа, професора Львівської реальної школи, голови товариства “Руська бесіда” Володимира Шухевича (1849–1915) – Іриною Софією (1881–1934). На цей шлюб треба було отримати дозвіл Святішого Престолу в Римі.
Льонгин Рожанковський
Подружжя Рожанковських з дітьми та їх родичів бачимо на світлині родини Володимира Шухевича (1912).
Подружжя Рожанковських з дітьми та їх родичів, 1912 рік
У верхньому ряді стоять (справа наліво): Теодор Рожанковський; Володимир Шухевич юніор; Ірина Шухевич; піаністка Одарка Старосольська (1881–1941), що тримає на руках доньку Уляну (1912–2011; майбутня письменниця Уляна Любович); чоловік Дарії адвокат Володимир Старосольський (1878–1942), суддя Осип Зенон Шухевич (1879–1948; батько Романа – генерала “Чупринки”), Тарас Шухевич (1886–1951; піаніст, професор Музичного інституту ім. Лисенка у Львові).
Сидять (справа наліво): Ярослав Рожанківський; його мати Ірина Софія з Шухевичів, що тримає на руках сина Степана; Володимир Шухевич сеньйор; його дружина Герміна Шухевич (1852–1939); біля неї Ігор Старосольський (1908–1988; майбутній архітектор і реставратор); дружина Осипа Зенона Євгенія Шухевич (з дому Стоцька; 1883–1956), що тримає сина Юрка (1910–1941; вбитий у тюрмі на Лонцького 27 червня 1941 р.); Ольга Шухевич з Бандрівських (1890–1970; дружина Тараса Шухевича); Осипа – донька Теодора Рожанковського.
На підлозі сидять, схрестивши ноги по-турецьки: Володимир Рожанковський (ліворуч, 1906–1973); Роман Шухевич (у центрі, 1907–1950; майбутній Головний командир УПА); Юрій Старосольський (праворуч, 1907–1991), який став керівником “Пласту” в США.
Теодор Рожанковський успадкував фах свого батька. Він закінчив правничий факультет Ягеллонського університету (Краків). У 1901–1904 роках працював заступником судді в повітовому суді у Ходорові, а пізніше, до початку І Світової війни – суддею в Турці. Він став організатором громадського життя в Турецькому повіті й активним членом Української Національної Демократичної Партії. Від цієї партії був обраний до Галицького сейму (1913).
Це були доволі успішні для галицьких українців вибори: “Відтак в дні 30. червня 1913. р. станули наші виборці з сільських громад до урни, щоби обявити свою волю, хто мав стати їх заступником в краєвім Соймі… Вороги соймової реформи виборчої не погорджували ніякими засобами, щоби фальшувати висліди правиборів, але наш нарід дав уже при правиборах доказ поступу політичного освідомлення і витривалости, так що з сеї першої фази виборчої боротьби вийшов побідно…
Зокрема, вибрані були національні-демократи: 1) д-р Вол. Бачинський; 2) д-р Теодор Ваньо; 3) Лазар Винничук; 4) д-р Сидір Голубович; 5) д-р Антін Горбачевський; 6) Роман Залозецький; 7) о. Ол. Капустинський; 8) Іван Кивелюк; 9) д-р Теофіль Кормош; 10) Іван Кохановський; 11) д-р Іван Куровець; 12) д-р Кость Левицький; 13) Лев Левицький; 14) о. Северин Метелля; 15) д-р Теофіль Окуневський; 16) д-р Роман Перфецький; 17) Теодор Рожанковський; 18) д-р Евген Петрушевич; 19) Вол. Сінгалевич; 20) Тимотей Старух; 21) Гриць Тершаковець; 22) о. Іван Яворський, і 23) д-р Льонгин Цегельський. З радикальної партії були вибрані: 1) Павло Думка; 2) Павло Лаврук; 3) д-р Микола Лагодинський; 4) д-р Іван Макух; 5) Іван Сандуляк і 6) д-р Кирило Трильовський. Іще були вибрані: д-р Михайло Новаковський – безпартійний Українець; д-р Михайло Король, котрий до нас приступив, та д-р Димитрій Марків – одинокий новокурсний руссофіл!…
Ми відобрали Полякам десять мандатів соймових; змели руссофільську партію, з котрої на показ лишив ся одинокий д-р Димитрій Марків, – та увійшли до галицького Сойму в силі 31. послів”, – підсумував результат виборів Кость Левицький¹.
Наступного року розпочалася Світова війна. Галичани вирішили стати активним чинником у цьому всеєвропейському конфлікті і для цього створили власну військову формацію – Січове Стрілецтво. Хоча Теодор Рожанковський не був кадровим військовиком, а молодшим офіцером запасу, саме йому довелося очолити УСС у перші тижні їх становлення.
Микола Угрин-Безгрішний
Перипетії створення першого в ХХ столітті українського війська описав безпосередній учасник тих подій учитель Рогатинської гімназії “Рідної школи” Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960): “По деяких торгуваннях Відень вкінці дав дозвіл на організацію У. С. С. На цій підставі візвали до діла офіцирів Українців, які були під рукою. Зі Золочева покликано негайно радника суду Теодора Рожанковського, резервового поручника” ².
2 серпня 1914 року відбулося у Львові засідання Головної Української Ради, на якій вирiшили органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї та створити для цього вiйськову колегiїю у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая.
Того ж вечора ця колегія проводила свою нараду: “Потім радили військові до 1. години в ночі з проф. Боберським про всякі приготування. На цій нараді був дивний настрій. Замітили тоді, що для організації Стрільців немає покищо ні грошей, ні відповідної скількості старшин, ні одностроїв, ні зброї, навіть військових підручників. Нарада відбувалася над найпримітивнішими питаннями військової організації. Придумували над цим, як і де збирати українську молодіж, в які вбрати її однострої, які функції приділити старшині в книжковій інформації, відкіля взяти тої старшини, коли на оден полк треба найменше шістьдесять офіцирів… Військова рада мала на другий день, до вечірнього засідання Головної Української Ради зорганізувати генеральний штаб У. С. С. та предложити їй до затвердження особистий склад. В тій ціли зійшлася на слідуючий день, дня 3. серпня знову на наради вся військова колегія та запросила ще до себе десятника 30 полку піх. Михайла Ґеника. На цій нараді виринула вже квестія начального вожда У. С. С., бо військова австрійська влада зажадала від Головної Української Ради, щоби до пертрактацій прислала якогось ручителя, на всякий випадок тільки офіцира. Цю гідність пропонували найстаршому віком, послові Т.Рожанковському. Він однак відказувався від неї і заявив, що мало ще відомий українській суспільності та не має відповідних кваліфікацій на самостійного вожда оперуючого війська. Мимо цеї заяви Головна Українська Рада на внесення провізоричного ґенерального штабу таки покликала й затвердила начальником У. С. С. Теодора Рожанковського” ³.
Найстарший віком Т.Рожанковський мав тоді 39 років. Щодо його призначення мав свої застереження один із лідерів галицьких радикалів Кирило Трильовський, який того дня приїхав із Відня: “Др. Кирило Трильовський застерігався, щоби без його порозуміння не робити нічого, бо він од десяти літ працював над приготуванням стрілецького руху. На засіданні зажадав начальник Теодор Рожанковський від Д-ра Трильовського, чи цей признає компетенцію Головної Української Ради в справах стрілецтва. Др. Трильовський зажадав одложення засідання до завтрього, щоби в тій справі порозумітися зі своїми партійними товаришами” ⁴.
Таким чином партійні інтереси та власні амбіції переважали загальну справу. До того ж австрійська прокуратура заборонила вживати назву “Генеральний штаб УСС”. Замість нього створили Українську Боєву Управу (УБУ), яку розділили на дві секції:
Секція акції: Теодор Рожанковський – начальник, Дмитро Катамай – його заступник, д-р Михайло Волошин, Михайло Геник.
Секція організації: д-р Кирило Трильовський – голова, д-р Степан Шухевич – заступник голови, д-р Кость Бірецький, Іван Боберський, Дмитро Вітовський, Сень Горук, Володимир Темницький.
Не все йшло гладко з персональним складом УБУ. К.Трильовський був проти кандидатури І.Боберського. Три години було витрачено на суперечки. Врешті-решт “для партійної рівноваги” включили тоді В.Темницького. “Теодор Рожанковський заявив тоді на Раді, що приймає тимчасово поручені йому обовязки, доки не намітять іншого начальника. Вже тоді згадували деякі про директора рогатинської ґімназії Михайла Галущинського. На цій Раді приняли таксамо після довшої дискусії назву “Українські Січові Стрільці” проти волі проф. І.Боберського, який обстоював назву “Українські добровольці”. В ночі перед засіданням Ради приїхав до Львова з міністерства закордонних справ конзуль Др. Урбас” ⁵.
Цей віденський представник мав координувати діяльність з організації формації УСС. До речі, хоча ще 31 липня в Австро-Угорщині була оголошена загальна мобілізація, війну Росії оголосили у Відні щойно 6 серпня.
4 серпня Т.Рожанковський поїхав на нараду до Митрополита Андрія Шептицького, де зібралися чільні галицькі політики, а також консул Урбас. “Почалися розмови про наше стрілецтво. Урбас заявив, що австрійська влада привязує велику політичну вагу до його, тому кладе за конечну умову національну ношу, національний прапор і музику з національними аріями. Це тому так, щоби У. С. С. вже своєю появою робили вражіння на українське населення в царській Росії.
Начальник Т.Рожанковський згодився на ці пропозиції. Рівночасно поставив він такі реальні вимоги: 1) узброєння У. С. С. найкращими крісами 2) харчування діставатимуть У. С. С. з інтендантури австрійської армії 3) приділення військових санітарів із лікарями й усякою лікарською поміччю. На це відповів Урбас, що всі домагання справедливі та що він має від влади таку повновласть, що все це полагодить як найкраще…
При цій нагоді запитали ще Урбаса про засадниче становище австрійської влади в українській справі на будуче. Замітили деякі таксамо, що Поляки надіються відбудування Польщі. На це відповів Урбас, що не має ніякого уповноваження в цій справі й навіть приватно про це не знає нічого. Він тільки запевнює Українців, що у Відні ніхто не думає про відбудову Польщі.
Чейже Австро-Угорщина не провадить війни, щоби тратити провінцію, яка малаби ввійти в склад будучої Польщі…
Митрополит Андрій забирав голос в справі самостійної української держави та з великим запалом порушив інші питання” ⁶.
Серед інших питань була також справа залучення до УСС офіцерів-українців з інших формацій. Австрійський генеральний штаб обіцяв звільнити “сто українських старшин, коли тільки “Боєва Управа” подасть їх списки та полки. Однак годі було так скоро розвідатися про поодинокі полки, в яких служили офіцири Українці. Через це звільнено всього біля пятнайцять наших людей” ⁷.
Це свідчить не лише про відсутність в українських політичних колах бази даних щодо офіцерів-галичан, хоча відомості про їхні прізвища, посади та гарнізони не були секретною інформацією, а щорічно друкувалися в різноманітних шематизмах, адресних книгах, як і реєстри священиків, адвокатів, лікарів та інших фахівців і урядовців. Але серед галицьких родин військовий фах не користувався популярністю, бо офіцери вважалися поганими кандидатами до шлюбу – за них батьки наречених мали сплатити солідну кавцію (заставу). Тому й було так мало серед галичан професійних військових, бо молоді надавали перевагу правничим студіям чи духовним семінаріям, а не кадетським школам.
Відразу по оголошенні війни, 6 серпня 1914 року перша сотня (кадрова компанія) польських легіонерів під командою Юзефа Пілсудського вирушила з Кракова на північ і перейшла російський кордон. Вже через кілька днів, 12 серпня, польські стрільці-добровольці зайняли місто Кєльце, де вони прийняли присягу. В стратегічному вимірі цей епізод не мав тоді значення, бо легіонери незабаром відступили до Кракова. Але цей похід мав величезний вплив на зростання патріотичних настроїв серед поляків, чия земля була розділена тоді між трьома імперіями – Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною.
“Так було поставлене тверде й чоловіче запитання до нації: чи хоче вона бути вільною. Питання висунуте кількома тисячами стрільців на чолі з ентузіастично улюбленим вождем, висловлене чином, ризиком власної крові, імені і слави. Відповіддю стало об’єднання партій в Головний національний комітет та створення Легіонів… Ні з ким не домовляючись, не питаючи про жодні обіцянки, Пілсудський розпочинає боротьбу, відчуваючи повну відповідальність за свій чин” ⁸.
Цей приклад подіяв і на українських політиків, які хотіли вже йти битися з москалями. “Др. Кость Левицький звернувся до начальника Рожанковського, щоби попровадив відділ У. С. С. на Почаїв. Начальник відмовився, бо взагалі готового до походу відділу ще не було. Сотня Чмоли в Гаях мала старі “карабінки” Кропачка без амуніції та була без ніякого виеквіпування. Цеї самої думки, що Др. Кость Левицький, були й Др. Л.Цегельський, Др. Степан Баран та інші, які не розумілися на військових справах і не мали йти на фронт. Поміж начальником Рожанковським із його штабом та нашими політиками повставали чималі непорозуміння. Суперечки були іноді дуже гострі й стали переходити навіть в особисті напади. Деякі політики на закиди відповідали, що вони досить уже зробили, коли підписали маніфести, за який жде їх од Москалів шибениця!” ⁹.
Т. Рожанковський розумів, що війна – це не гра з шабельками і навіть не військові вправи з дерев’яними крісами на Кайзервальді, а поважна справа, для якої треба мати організованих, добре озброєних, вишколених, оснащених, нагодованих стрільців. Тому не погоджувався наражати усусусів на жертви та смертельну небезпеку задля політичних і патріотичних гасел.
9 серпня команданту УСС виділили в команді корпусу №12 1000 рушниць. Це були старі однозарядні кріси системи Верндля з довжелезними багнетами, які ще у ХІХ ст. були зняті з озброєння армії Австро-Угорщини. “Начальник Рожанковський догадався, що в цьому була рука тих наших неодвічальних за технічне переводження акції політиків, які кричали, що можна з патиками й граблями йти на москалів. Мимо цього, що рівночасно видавали тоді Полякам “манліхери”, вони згодилися без порозуміння з начальником У. С. С. на видачу “верндлів”. А ці старі кріси перед десятками літ усунено вже в Австрії, були вони дуже тяжкі, однострільні, величезного калібру, з оловяною кулею, без сталевої охорони… Начальникові годі було пояснювати Дру Левицькому, що не треба вводити баламуцтва зі зброєю іншої системи, бо на виобразування стрільців і так часу обмаль. Начальник слідуючого дня мусів таки взяти цих тисячу “верндлів”, які були до того ще й без ременів.
Хлопці мусіли носити їх на шнурках. Вже при роздачі можна було замітити велике негодування. Стрільці з легковажанням одзивалися:
– З таким крісом на лови, не на москаля!” ¹⁰
Тим часом австрійське командування та українські політики вимагали від Т.Рожанковського вести “вже озброєних” стільців на Кам’янець-Подільський. Начальник УСС не витримав і висловив ультиматум: “На засіданні “Головної Української Ради” дня 9. серпня 1914. р. була гостра суперечка начальника У. С. С. з Дром Л.Цегельським. Начальник в імені “Боєвої Управи” рішучо запротестував проти цього, щоби посторонні люде вмішувалися у військові справи. Рівночасно вніс він свою резиґнацію з начальства У. С. С. При цьому заявив, що коли Головна Рада не прийме його резиґнації, він негайно поверне до свойого полку. Колиж Головна Ради прийме резиґнацію, начальник останеться на свойому становищі, доки не покличуть иншого начальника У. С. С.
…Головна Українська Рада приняла уступлення начальника У. С. С. Теодора Рожанковського… Начальник Рожанковський виконував чинности серед вище описаних умов до 18.VIII. 1914. р. До останку не мав він певності, чи австрійська влада дасть засоби, потрібні для організації та акції У. С. С.” ¹¹
На його місце начальником УСС призначили директора української гімназії в Рогатині Михайла Галущинського. Серед інших претендентів на цю посаду розглядалися кандидатури посла Тимотея Старуха, майора австрійського війська Олега Кузьми, брата митрополита Андрія Шептицького – полковника Генерального штабу Станіслава Шептицького..
Щодо Кам’янця на Поділлі, то ця колись могутня фортеця, столиця Подільської губернії практично не охоронялася на початку війни. Її легко здобула 17 серпня 1914 року 1-а австрійська кавалерійська дивізія, вигнавши з міста нечисельну російську прикордонну сторожу. Але вже в ніч на 21 серпня австрійська кіннота залишила Кам’янець Подільський перед наступом 8-ї російської армії під командуванням генерала Брусілова.
Російське військо швидко наступало на Галичину. Січові стрільці переїхали до Стрия, а потім за Карпати, де були розквартировані у селах Ґоронда та Страбичів біля Мукачева. Там формацію УСС розділили на два з половиною курені (батальйони), кожен із чотирьох сотень.
І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні – Василь Дідушок (І/1), Роман Дудинський (І/2), Осип Будзиновський (І/3) і Никифор Гірняк (ІІ/4).
II–м куренем командував Гриць Коссак , сотнями – Сень Ґорук (ІІ/1), Осип Семенюк (ІІ/2), Михайло Баран (ІІ/3), Осип Букшований (ІІ/4).
У III–му півкурені отаманом став Степан Шухевич, сотнями командували – Дмитро Вітовський (ІІІ/1) та Теодор Рожанківський (ІІІ/2).
Не довго командував Рожанковський своєю сотнею. 9 вересня 1914 року його замінив Іван Коссак. А Т.Рожанковський до 1918 року перебував на посадах команданта та заступника команданта Коша УСС. Цей підрозділ займався поповненням новобранцями та їх вишколом. Кіш УСС проводив також культурно-просвітницьку роботу, при ньому діяла Пресова квартира.
Як посол до Галицького сейму став Теодор Рожанковський у жовтні 1918 року членом Української Національної Ради – тимчасового парламенту ЗУНР. У 1918–1919 рр. він був командантом Станиславівської військової округи УГА. У 1919–1920 рр. – виконував місію військового аташе УНР у Празі.
Пізніше повернувся до Галичини. У міжвоєнний період працював адвокатом у Львові. У 1924 році став головою Ловецького (мисливського) товариства “Тур”.
Після ІІ Світової війни опинився з донькою Осипою та синами Степаном і Ярославом на еміграції у США.
Як писала газета “Свобода” за 20 лютого 1965 року: “Своє 90-річчя відзначав в родинному гурті, у домі свого сина, відомого лікаря д-ра Ярослава Рожанковського у Вігокені під Ню-Йорком. Не вважаючи на свій поважний вік радник Теодор Рожанковський втішається повною свіжістю і бистротою ума та живо цікавиться всіма українськими громадськими справами”.
Прожив 95 років. Помер 12 квітня 1970 року у Вігокені (Weehawken), штат Нью-Джерсі.
ПРИМІТКИ
¹ Левицький К. Iсторiя полiтичноi думки галицьких українцiв 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 656, 657.
² Угрин-Безгрішний Микола. Нарис історії “Українських Січових Стрільців”. Ч. 1. – Рогатин–Львів–Київ, 1923. – С. 54.
³ Там само. – С. 54, 55.
⁴ Там само. – С. 56.
⁵ Там само. – С. 57, 58.
⁶ Там само. – С. 59-61.
⁷ Там само. – С. 62.
⁸ W pierwszą rocznicę. – Lwów, 1915. – S. 8, 16.
⁹ Угрин-Безгрішний Микола. Нарис історії “Українських Січових Стрільців”. Ч. 1. – Рогатин–Львів–Київ, 1923. – С. 64.
Одна з найвідоміших пам’яток львівської архітектури, один з найкращих взірців бароко не тільки в Україні, а й загалом у Європі, водночас храм, який століттями залишається святинею українського народу – так, все це про Архикатедральний Собор Святого Юра у Львові.
Храм на цьому місці відомий ще з часів Лева Даниловича, і є ровесником міста, проте, споруда собору др. пол. XVIII ст., яку маємо змогу бачити сьогодні, за останнє сторіччя стає справжнім духовним осередком Львова, крізь буремні роки війн та режимів закарбовується у серцях, стає символом Віри …
Від початку минулого сторіччя фотографії, поштівки, інші зображення цієї святині виходять багатотисячними накладами. У попередньому, XIX ст. зображень храму на Святоюрській горі, звісно було в рази менше, вони є справді унікальними …
Зображення храму з тижневика ” Львів’янин “, 1835 рікГравюра Собору з тижневика ” Приятель люду “, 1837 рікХрам на літографії Кароля Ауера, др. трет. XIX ст.Малюнок Антіна Пилиховського, др. пол. XIX ст.Собор і ярмарок на літографії Антонія Лянге, сер. XIX ст.Одне з перших фотографічних зображень Собору Юра, ймовірно авторства Кароля Фердинанда Лянга, 1865 рікПоштівка, ательє Йозефа Едера, між 1860 -1870 рр.Зображення невідомого фотографа, бл. 1900 рокуФото Собору виконане ательє Йозефа Едера, між 1860 -1870 рр.Фото невідомого автора, бл. 1880 рокуСвятиня на поштівці бл. 1900 року
27 і 28 лютого Заньківчани запрошують на першу прем’єру в цьому році, виставу Яніса Райніса (латвійського поета і драматурга) «Вій, вітерець!» у постановці заслуженого діяча мистецтв України Вадима Сікорського.
Перша прем’єра буде благодійною. Гроші передадуть на закупівлю медикаментів та лікування поранених українських вояків. Національний театр ім. М. Заньковецької тісно співпрацює з настоятелем Гарнізонного храму Петра і Павла міста Львовао тцем Степаном Сусом, який вже довгий час допомагає військовим. Наразі є потреба у придбанні ліків для першої медичної допомоги. З великою шаною до українських воїнів, Заньківчани вирішили зіграти прем’єрну виставу саме для їх невідкладних потреб. Тому усі кошти за квитки від вистави 27 лютого буде перераховано на допомогу Збройним Силам України.
На виставу завітають і шановані гості з Латвійської Республіки, які також висловили бажання долучитися до доброї справи, а саме: на чолі делегації депутат Латвійського сейму Айнарс Межуліс, а також почесний консул Латвійської Республіки у Львові Володимир Гарцула.
У 50-60-х роках вистава «Вій, вітерець!» збирала аншлаги. Такої популярності не мала будь-яка інша постановка заньківчан. Одноіменна п’єса Яніса Райніса такою ж легендарною є і в Латвії, рідній країні літератора.
«Вій, вітерець!» – це історія, де кожний крок героїв – крок кохання. Кожний глядач у цій постановці з.д.м. України Вадима Сікорського побачить щось своє, рідне та знайоме. Адже рішення вистави виходить далеко за межі побутового реалізму і переносить нас у символічний світ образів та почуттів. А колишній гімн Латвії «Вій, вітерець!» та усе музичне оформлення створять атмосферу вільного лету.
Прагнення поета бачити свою країну незалежною та цілісною чітко віддзеркалюються у нашому сьогоденні. Ситуація, у якій опинилася Україна, вимагає від кожного громадянина нашої держави не тільки солідарності, але й підтримки один одного. Було сказано мудрими людьми, що сила будь-якого народу полягає у його беззаперечній єдності. На Сході України – військові дії. Своїм спокійним сном ми завдячуємо кожному воїну, який не спить і стоїть на варті нашого мирного неба.
Маєте заповітну мрію? – Приїжджайте до Львова! Деякі із безлічі львівських пам’ятників і скульптур є чарівними, бо здійснюють мрії. Тож, аби сповнити бажання, необхідно знати, як, в кого і де його замовити.
Мініатюрні батяри на вулицях
Батярська культура, популярна у Львові за давніх часів, мала великий вплив на місто. Саме батяри засвідчили приналежність львівської громади до класичних зразків західноєвропейського суспільства. У 2012 році у Львові з’явилося п’ять маленьких скульптур міським розбишакам, створених скульптором Володимиром Цісариком. Кожен із них заввишки всього півметра, розмістилися батяри поблизу львівських кнайп, адже ці хлопаки дуже любили галасливі бенкети і великі гучні компанії.
Львівські батяри
Фігурки потрібно торкнутися і загадати бажання. Кожен з цих героїв обдаровує людей певним таланом. Батяр у кнайпі, що у Вірменському дворику, має повний гаманець заокеанської валюти. Він сприяє фінансовому благополуччю тих, хто доторкнеться до його мішечка з грішми. Батяр-акордеоніст, який розважає гостей при вході до одного з ресторанів на площі Катедральній, ділиться з творчими людьми натхненням і успіхом у мистецтві. Батяр-трудовий мігрант допомагає заробітчанам. Він сидить на валізі на літній терасі ресторану, що на площі Ринок, 34. Розбишака біля «Дзиґи» вислухає бажання, пов’язані з дружбою. Батяр-Купідон поблизу «Віденської кав’ярні», за легендою, так закохався, що аж стоптав черевики. Мрії щодо найпрекраснішого почуття виконує саме цей хвалькуватий ловелас.
Посмішка допомагає досягти мети
Пам’ятник Посмішці
Пам’ятник Посмішці у вигляді усміхненої риби, що біля «Дзиґи» на вулиці Вірменській, з’явився у 2000 році (скульптор Олег Дергачов). Щоб загадати бажання, варто торкнутися плавників-рук риби. Бажане обов’язково здійсниться, але за умови, що ви добра людина з хорошими намірами.
Захмелілий чеський батяр
Батяр із Праги
Батяр родом із Праги виконує бажання, стоячи біля однойменного ресторану на вулиці Гнатюка. Він з’явився у Львові 2005 року завдяки скульптору Олегові Давиденку. За задумом автора, це – звичайний празький п’яничка, який вийшов з чеського пивного бару. Батяр вже випив не менше шести літрів пива, що для чеха є нормою.
Загадувати бажання потрібно, тримаючись за вказівний палець п’янички, піднятий вверх. Окрім того, люди часто потирають чеському батярові ще й капелюха, про що свідчить блиск останнього. Пам’ятник виконує тільки нематеріальні бажання. Вони обов’язково здійсняться, якщо ви прийшли з добрими намірами.
Перебірливий художник
Никифор Дровняк
Пам’ятник українському художникові-примітивісту ХХ ст. Никифору Дровняку можна знайти на площі біля Домініканського собору. Виконали його скульптор Сергій Олешко та архітектор Михайло Ягольник в 2005 році, відкрили ж тільки 2006 року.
Це місце є чи не найпопулярнішим серед львів’ян і туристів для загадування бажань. Щоби «замовити» щось Никифорові, необхідно потерти його великий палець чи вхопити за носа. Але подейкують, що художник перебірливий у своїх смаках і за день виконує лиш одне бажання.
Винахідники-чарівники
Ян Зег та Ігнасій Лукасевич
Ян Зег та Ігнасій Лукасевич – винахідники гасової лампи – також готові виконати будь-яке ваше бажання. Їхні скульптури можна знайти біля однойменної кнайпи на вулиці Вірменській. Щоправда, за бажання доведеться заплатити. Щоб ваші мрії збулися, сядьте з винахідником за «стіл переговорів» і, якщо дійдете згоди, покладіть монетку в невеличку шухлядку. І чекайте здійснення мрії!
Сплячі леви
Леви біля Порохової вежі
Безперечно, леви є візитівкою нашого міста. За твердженням істориків, у Львові їх понад чотири тисячі, проте виконують бажання не всі. Допоможуть отримати бажане леви, що сплять біля входу до Порохової вежі. Для цього потрібно стати між ними і уявити свою мрію.
Лавочка закоханих левів
Лавочка закоханих
Царі звірів, що на площі Ринок, допоможуть знайти взаємне кохання та охоронятимуть існуюче. Левів і ланцюг, які підтримують лавочку, викували львівські майстри під час Фестивалю ковалів у 2008 році та подарували місту. Разом із лавочкою народилася і легенда – якщо закохана пара візьметься за руки і одночасно сядуть на лавку, то їхнє кохання буде щасливим і довгим.
Мрія за монету
Львівський сажотрус
Забажати чогось можна й у сажотрусів. Чистильники димарів – давня і шанована професія в нашому місті. За традицією кожен порядний сажотрус повинен мати капелюха. Той, що сидить на комині на даху «Дому Легенд», капелюха на голову не надягає, бо його торкнулася криза, і він залишився без роботи. Тож він сидить з простягнутою рукою, а біля нього – капелюх, у який він збирає гроші, щоб сплатити за комунальні послуги. Якщо залізти на димар і влучити монеткою у капелюх цього бронзового чоловічка, можна загадати бажання, яке сажотрус на знак вдячності неодмінно виконає.
Мазох-бажання
Письменник Леопольд фон Захер-Мазох
Загадати бажання можна й біля пам’ятника письменнику Леопольду фон Захер-Мазоху, що на вулиці Сербській біля одноіменного ресторану. Аби чогось забажати, потрібно підійти до цього пана якнайближче і покласти свою руку в кишеню його штанів.
Всевидяче око
Всевидяче око
На розі вулиць Краківської та Шевської на стіні є Всевидяче око. Якщо стати до нього спиною, зігнутися і спробувати побачити його між своїх ніг, то бажання обов’язково здійсниться. Хоча, не кожному це вдається!
Але будьте обережні зі своїми бажаннями, бо вони мають здатність здійснюватися!
Шоколад з’являється у Європі у XVI ст., у наступні століття він, поступово, втрачає славу елітного продукту, стає доступним пересічним мешканцям, зокрема львів’янам … Перша цукерня у місті Лева відкрила свої двері завдяки швейцарцю Домініку Андреоллі на поч. XIX ст., у пасажі, що сполучає площу Ринок з вулицею Театральною.
Через сотню років чи не у кожній будівлі сучасних проспектів Тараса Шевченка та Свободи були розташовані кав’ярні та кондитерські, завжди раді побалувати смачними солодощами та кавою …
Вітрина кондитерської фірми Яна Гефлінгера на ярмарку краєвих виробів в Палаці мистецтв, 1908 рік
Одним з найвідоміших кондитерів і підприємців Львова з кінця XIX ст. був Ян Гефлінгер, власник фабрики цукрів, шоколаду та фруктових продуктів переробки. Це підприємство успішно діяло довгі 48 років, від 1891 до 1939 рр.
” Солодкий ” бізнес у Львові на поч. XX ст. стає настільки успішним і розгалуженим, що 1904 року, для лобіювання інтересів великого класу кондитерів засновано ” Товариство цукерників для Галичини та Буковини ” з центральним офісом у місті Лева. Діяла також Корпорація працівників цукрового виробництва, саме Ян Гефлінгер – заслужений авторитет у професійному середовищі, був ії почесним головою.
Будинок на вул. Театральна, 8, де від 1896 року працювала цукерня Гефлінгерів, фото наших днів
Цукерня Гефлінгерів від 1896 року знаходилась за сучасною адресою Театральна, 8. у приміщенні, що до того належало теж знаному львівському кондитеру – Міхалу Монне.
Саме тут солодке переплітається із гірким присмаком кохання … Адже небогою кондитера була знана львівська красуня, Ванда Монне, прекрасна історія кохання панянки і художника Артура Гроттгера, із шекспірівським завершенням, мабуть відома кожному львів’янину … Так сталося, що цукерня перетворилася на стале місце їхніх зустрічей.
Реклама фабрики Гефлінгера і шоколадних медальйонів до відкриття монументу Міцкевича у Львові, 1904 рік
У 1903 році Ян Гефлінгер помер, і керівництво перейшло до його сина Тадеуша. Молодий чоловік значно розвинув батькову справу … Передусім, Гефлінгери, одними з перших у Львові, почали використання рухомої реклами, були постійними учасниками ярмарків і вистав, водночас фірма реагувала і була активним учасником громадського життя міста …
В дні урочистого відкриття пам’ятника поетові А. Міцкевичу місто жило лишецим святом, позачинялисявсімагазини й установи, торгувалилише квітами, продавціякихпереказували 10 % прибутку у фонд дефіцитубудівництва. Гефлінгер долучився до події, його фабрика випустилашоколадниймедальйоніз портретом Міцкевича, пообіцявшиспрямувати весь дохідіз продажу перших 10 тис.шоколадок у фонд будівництва монументу. Пропозиціямалавеликийуспіх, кондитерамвдалосяпродатизначнобільше…
Гробівець Гефлінгеріів на Личакові, фото наших днів, автор Ігор Мончук
Величезна кількість цукерень, потік туристів, слава Львова, як ” солодкого ” міста у наші дні, розпочиналась саме завдяки не простій праці родин львівських кондидетерів, серед яких Гефлінгери посідали одне з провідних місць …
Всі ми знаємо про найвідоміші споруди та пам’ятники Львова – це й Львівська Опера і пам’ятник Адаму Міцкевичу і головний залізничний вокзал тощо. Алекожне місто має свої другорядні символи, це об’єкти, які додають місту певної неповторності і шарму.
Львів має багато таких об’єктів – це і віковічні леви, і трамвай, який має багату історію, і старі кам’яниці та скульптури. Але є ще щось, без чого Львів не був би тим Львовом, який ми знаємо. Львівська залізниця – один з тих елементів, який передає історію величного міста, а також привозить більшість гостей міста. Про те є деталі, які звичайний турист ніколи не помітить і не зверне на них уваги. Але ж без залізничного господарства не можливе існування залізниці в цілому, а без депо не їздили б локомотиви і поїзди.
1861 рік, до Львова прибуває поїзд. Для його пасажирів це був кінець мандрівки, але не для працівників станції, а тим паче локомотивної бригади. Після прибуття, паротяг відчіпляється і їде заправлятись вугіллям і водою для наступного рейсу, або ж їде в майстерні для поточного технічного огляду. Так відбувається з кожним поїздом.
Разом із збільшенням пасажиропотоку і географії напрямків зі Львова, позаду залізничного вокзалу постають нові будівлі, відкриваються нові цехи.
В грудні 1867 року газета “Тижневик Львівський” писала: “депо на 15 паровозів в готовому стані до виконання служби”. Хоча, співробітники музею історії депо “Львів-Захід” припускають, що депо могло бути засноване разом із вокзалом, адже паротяг потрібно було десь заправити і розвернути на поворотному кругу.
Оскільки наразі не можливо точно встановити рік відкриття майстерень депо – прийнято вважати, що депо існує з 1867 року. На схемі Львівського залізничного вузла, датованій цим роком, німецькою мовою написано (подаємо у перекладі): «Двірці (вокзали) приватної цісарсько-королівської залізниці імені Карла Людвіга і цісарсько-королівської приватної спілки залізниці Львів-Чернівці у Львові». На ній нанесено зображення двірця, елементів майбутнього локомотиворемонтного заводу, а позаду – видно початкові елементи паровозного депо: поворотний круг, майстерні, склад, котельню тощо.
Cхема Львівського залізничного вузла 1867 кору, музей історії депо “Львів-Захід”
Першими паротягами, що працювали в депо були паротяги серії “149.06” (австрійського виробництва).
Паротяг серії “149.06”
Про те вони дуже швидко перестали задовольняли потреби у пасажиро- і вантажоперевезенні, тому виникла необхідність у більш потужних локомотивах. У 1876-1878 років в депо з’являються нові чотирьохвісні локомотиви серії “171” з позначенням “Tp15” (австрійського виробництва), а у 1909 році парк оновлюється п’ятивісним велетнем серії “180”.
Паротяг серії “171”
На жаль про будівлі депо інформації майже не залишилось, але депо це не лише технічні споруди для огляду і ремонту локомотивів, це ще й локомотивні бригади і їх локомотиви.
Паротяг серії “180” у Віденському депо
Після Першої світової війни на Східну Галичину приходить польська влада. Як наслідок рухомий склад стає теж польським. Так у 1923 році в депо починають з’являтись паровози “Ty23”, які експлуатувалися до 1955 року.
Паротяг серії “Ty23”
В роки Другої світової війни більшість будівель була зруйнована і у повоєнний період в депо можуть проводити лише промивочний тип ремонту. Починаючи з 1946 року освоюють проведення середнього деповського ремонту. Штат депо постійно зростає, і у 1949-1956 роках штат працівників зростає з 596 до 868 осіб. З міжвоєнного періоду збереглись паротяги польської серії “Ту23”, які з 1944 року були доповнені радянськими серіями паротягів серій “Щ” та “ОВ”. А у 1955-1959 роках їм на зміну приходять паротяги серій “ЭР” та “Л”.
Поворотний круг перед майстернею по ремонту паротягів, депо “Львів-Захід”Майстерня з виконання підіймального ремонту паротягів, депо “Львів-Захід”
В 1960 році депо переходить на дизельну тягу, з’являються тепловози ТЕ3, а у 1961 році ТЕ7 виробництва Луганського тепловозобудівного заводу.
Тепловоз ТЕ3, депо “Львів-Захід”, фото 1997 рікТепловоз ТЕ7 приписки депо “Львів-Захід”, фото 1965 рік
У 1963 році депо перейменовується на депо “Львів-Захід”, а у 1964 році працівники депо відправляють у запас останній паротяг. За кілька років на Львівській залізниці починається електрифікація і парк локомотивів починає поповнюватись електровозами ВЛ8, а через вісім років, у 1976 році, поступає партія ВЛ10, трохи згодом – ВЛ11. Поява електровозів викликає гостру необхідність у відповідних цехах обслуговування та розширені виробничої території. Будуються ремонтні цехи, новий цех технічного огляду Електровозів, а також впроваджуються нові технології.
Сьогодні локомотивні бригади депо “Львів-Захід” обслуговують пасажирські і вантажні поїзди на наступних ділянках:
– Львів-Чоп (протяжність 290 км, електротяга постійного струму);
– Львів-Жмеринка (протяжність 365 км, електротяга змінного струму);
– Львів-Мостиська-Перемишль (протяжність 115 км, електротяга постійного струму);
– Львів-Ів.Франківськ (протяжність 140 км, тепловозна тяга);
– Львів-Сокаль (протяжність 115 км, тепловозна тяга).
Значним досягненням є також реставрація двох пошкоджених головних вагонів приміських поїздів ДР1А, з яких персонал депо презентував у 2004 році автомотрису для інспекції доріг начальником залізниці.
Автомотриса начальника Львівської залізниці, депо “Львів-Захід”, фото 2006 рік
Депо і надалі виконує головну свою функцію – відповідально оглядає та ремонтує локомотиви Львівської залізниці, локомотиви, які возять нас на відпочинок, у справах, чи ще кудись…
Музей, в який дуже важко потрапити, але воно того варто
На минулому тижні нам таки вдалося потрапити в музей, в який потрапити надзвичайно складно. Основна причина цього – його розташування. Знаходиться він на території військової частини А 0284 на вулиці Стрийській, 88. В період війни потрапити на територію військової частини звичайній людині дуже важко, але музей цього насправді вартує.
Воєнно-історичний музей був створений у відповідності до директиви Міністра оборони СРСР і начальника Головного політичного управління Радянської армії та Військово-Морського флоту СРСР, як музей історії військ Прикарпатського військового округу. Урочисте відкриття музею відбулося 7 травня 1965 року – напередодні 20 річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні в будівлі за номером 22 на вулиці Леніна (нині вулиця Личаківська).
З 12 липня 1974 року, музей отримав спеціально спроектовану та побудовану будівлю по вулиці Стрийській, 48а, яка розташовувалась в парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького, неподалік монументу бойової Слави Радянських Збройних Сил. З травня 1995 року, рішенням командувача військ Прикарпатського військового округу, музей було перенесено на територію військової частини на вулиці Стрийська, 88, де він зараз і знаходиться.
Музей розміщений в окремій будівлі загальною площею 632 квадратних метри. Експозиція музею займає 428 квадратних метри. У музеї є три експозиційних зали, екскурсійно-методичний кабінет, кімната відпочинку, кабінет завідувача музеєм, кімнати для екскурсовода та зберігача фондів, кімнати для збереження фондів.
Перед будівлею музею розташовані гранітні обеліски зі списками усіх об’єднань, з’єднань та частин, які приймали участь у визволенні міста Львова від німецько-фашистських загарбників. На оглядових майданчиках, до уваги відвідувачів представлена вулична експозиція взірців артилерійського озброєння та бойової техніки.
Понад десять тисяч експонатів розповідають про історію Української Держави, її війська, Червонопрапорного Прикарпатського військового округу, історію прославлених об’єднань, з’єднань та частин, сучасні бойові здобутки воїнів Збройних Сил України, Західного оперативного командування.
Мешканцям Львова направду щастить … Місто Лева – музей під відкритим небом, де безліч подій трапилось вперше на теренах сучасної України, і не тільки … Водночас Львів є рекордсменом в Україні за кількістю і збереженістю найстаріших пам’яток …
Парк імені Івана Франка ( кол. Єзуїтський, Поєзуїтський сад, парк імені Т. Костюшка ) найстаріший парк України, відомий з кінця XVI століття.
Поєзуїтський сад ( нині парк Івана Франка ), фото до 1939 р.
До середини XVIII ст. тут господарював орден єзуїтів, доки не був розформований австрійською владою. Цісар Йосиф ІІ, перебуваючи у Львові, подарував цей зелений масив місту. Та без належного догляду парк так здичавів, що міська влада змушена була у 1799 р. продати його підприємцю І. Гехту.
Альтанка – ротонда у парку Франка, фото наших днів
За часів Йогана Гехта , який переоблаштував парк вже ” на французький спосіб “, бачимо регулярну, геометричну – ” французьку ” – структуру паркових алей. Намагаючись зробити парк прибутковим тут побудували ресторан, купальний басейн, каруселі, декілька фонтанів та з десяток альтанок …
Альтанка під час російської окупації Львова 1914 – 1915 рр.
Ротонда ( італ. rotonda, лат. rotundus — круглий ) — кругла в плані споруда, зазвичай увінчана куполом. По периметру ротонди нерідко розташовуються колони. Форму ротонди мають давньогрецькі толоси, деякі давньоримські храми ( наприклад Пантеон ) та мавзолеї, баптистерії, окремі християнські церкви ( переважно романського стилю, епохи Відродження та в стилі класицизму ), зали, а також з XVIII ст. — паркові павільйони ( або ж, власне, паркові альтанки ).
Альтанка – ротонда у парку Франка, фото наших днів
До наших днів, у парку Франка, збереглася лише одна – з античними колонами, у так званому доричному стилі. Цю граціозну альтану – ротонду, що знаходиться у самому серці парку, було споруджено у 1835 році.
Альтанка виконувала тоді, навіть краще ніж сьогодні, усі основні функції такого роду споруд : відпочинок, тінь, захист від дощу, чудовий краєвид, який нині перекриває монумент І. Франка, часто тут грав військовий оркестр, розважаючи містян … Ця альтанка була і залишається найбільш привабливою прикрасою давнього парку …
Ілюмінована альтанка у часи міжвоєння, фото 1930 – х рр.
На жаль, нинішний стан ротонди, яка цього року відсвяткує 180 років, бажає залишитись кращим … Стеля тріскає і обсипається, колони зписані графіті, декоративна ліпнина на карнизах збита…Схоже, залишається сподіватись на небайдужих, оскільки існує загроза втратити чергову пам’ятку архітектури …
Впродовж 2014 року для усіх українців найголовніший музичний твір нашої держави, національний Гімн став, напевно, таким найбільшим хітом. І, напевно, всі знають, що автором музики є Михайло Вербицький.
Але очевидно, що це композитор, який написав не лише цей один твір. Він є автором великої кількості духовних творів, світських, солоспівів, творів для гітари тощо. Це була дуже цікава і рішуча особистість. Він багато зробив для української музичної культури.
Історія повстання національного гімну “Ще не вмерла Україна” є дуже цікавою. У львівському журналі “Мета” за 1863 рік був розміщений вірш “Ще не вмерла Україїна” тільки за авторством Тараса Шевченка. Взагалі, весь цей номер був присвячений творчості Тараса Шевченка. Михайло Вербицький, який уже в той час захоплювався творчістю Кобзаря, захопився ідеєю написати музику до цих слів. Власне він писав музику як до вірша Тараса Шевченка.
Історія перших виконань овіяна легендами, припущеннями, гіпотезами і до сьогоднішнього дня дослідники не можуть сказати напевно, в якому складі був вперше виконаний цей твір та яка дата є першого виконання. Але про історію гімну є написана ціла монографія і власне автором цієї монографії є львівський дослідник, музикознавець Олександр Зелінський.
Одне з перших відомих виконань цього твору відбулося у рамках музичної вистави, яка називалася “Запорожці”, а пісня звучала у дещо зміненому вигляді “Ще не згибло Запорожжя”. Це був 1864 рік. Перше видання “Ще не вмерла Україна”, вже в своєму остаточному вигляді, з’явилося у 1885 році у збірці “Кобзар”.
І, з того часу, твір набуває щораз більшої популярності . Спочатку він стає символом боротьби за свободу, стає такою патріотичною піснею. А згодом стає гімном українського народу, а в останній час – державним гімном України.
4 березня 2015 року о 16.00, з нагоди 200-літнього ювілею Михайла Вербицького, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові відбудеться урочисте відкриття виставки “Відомий і невідомий Михайло Вербицький”: виставка до 200-річчя від дня народження автора музики національного гімну України”. Куратор виставки старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, Роксоляна Пасічник.
Колишній костел Марії Сніжної. Цей греко-католицький храм у Львові є одним із найдавніших у міста. Історики припускають, що його збудували німецькі колоністи у XVI столітті на місці давнішого дерев’яного з XIII століття.
Церква Матері Божої Неустанної Помочі
Перша згадка про нього датується 1344 роком. Ряд дослідників припускає, що костел був збудований ще у XIII столітті, і він початково був дерев’яний, а з 1350 року його вимурували наново з каменю. Відомо, що 1359 року храм вже мав статус парафіяльного. Документ 1358 року свідчить, що костелу вже тривалий час належав млин на Полтві. Цей документ підтверджує, що храм на той час вже давно існував (можливо давніше, ніж час першої згадки — 1344 рік). 1415 року парафію перенесено до Латинської катедри, а костел став філіальним. У XIV—XV століттях Львів був оточений оборонним муром, а костел, який опинився за його межами, обнесли власним муром товщиною 2 м. Двічі храм був відбудований після пожеж 1623 та 1683 років.
Адреса: вул. Сніжна, 1
Костел святого Антонія
На місці сучасного храму у першій половині XVII ст. францисканці звели дерев’яний храм – ділянку під будівництво 23 червня 1617 р. надав магістрат. Та через 31 рік храм згорів під час облоги міста військами Б. Хмельницького. За будівництво нової святині – вже мурованої – взялися аж в 1669 р. Фундатором виступив Кшиштоф Корибут Вишневецький. Храм будували довго – на кінець XVII ст. було зведено лише фундаменти та, ймовірно, вівтарну частину. З 1718 р. будівництво продовжили на кошти краківського каштеляна Януша Антонія Вишневецького. Припускають, що архітектором міг бути представник династії Фонтана. Освятили костел аж у 1739 р., а масивні сходи з скульптурою Богоматері з’явилися у 1755 р. Авторство цієї скульптурі і статуї св. Антонія (у дворі костелу) приписують Себастьяну Фесінгеру. При храмі був невеликий монастир.
Костел святого Антонія
У 1765 р. під час реконструкції під керівництвом Франциска Кульчицького було добудовано бароковий фронтон із кам’яними вазами (проект Петра Полейовського). Реформи австрійського уряду перетворили костел св. Антонія в 1786 р. з монастирського храму на парафіяльний. Дзвіницю добудував у 1818 р. Йозеф Маркль. Пізніше дзвіницю було вбудовано у мур (1830). Стінопис інтер’єрів датують 1854 р. Костелу св. Антонія пощастило – в радянські часи він діяв, тільки в 1950 р. в парохії забрали плебанію. 14 квітня 1995 року храм знову повернули ченцям-францисканцям.
Адреса: вул. Личаківська, 49а
Храм святого Іоана Золотоустого
Колишній Костел Найсвятішого Серця Ісусового і монастир францисканок – мурована будівля в неороманському стилі. Костел був збудований у комплексі з жіночим монастирем сестер-францисканок Пресвятих Дарів. Монастир був збудований упродовж 1877-1888 рр. К. Ґреґором за проектом відомого львівського архітектора Ю. Захарієвича. Скульптор Леонард Марконі виготовив алебастровий вівтар, були встановлені привезені з Мюнхена вітражі, розписано стіни. 29 вересня 1889 р. урочисте освячення храму здійснили апостольський нунцій у Відні Алоїзій Ґалімберті, львівський латинський архієпископ Северин Моравський, уніатський митрополит Сильвестр Сембратович і вірменський архієпископ Ісаак Ісакович.
Храм святого Іоана Золотоустого
Костел і монастир збудовані у вигляді чотирикутника. Дах костелу був покритий етернітом, монастир – черепицею. В Мюнхені, в майстерні з багатовіковими традиціями, виготовили вітражі з гармонійною гамою кольорів та елементами гутного скла, аналогів яким немає у Східній Європі. Храм з хресто-ребровим склепінням було розмальовано позолоченими фресками з елементами християнської символіки, переплетеними рослинним та геометричним орнаментами. Центром святині був «Євхаристійний трон», а також два бічні престоли. З лівого боку нави знаходився неоготичний престіл Матері Божої Пристанища Грішників, фундований графом А. Гауснером, а з правого – св. Йосифа, статую якого було привезено з Мюнхена. При костелі збудували дві бічні каплиці: з правого боку св. Франциска, з лівого – св. Йосафата. Підлога в храмі вимощена мармуром на кошти родини Гжицьких. Львівські майстри виготовили різьблені дерев’яні лави з елементами інкрустації.
Адреса: вул. Лисенка, 43
Храм святих Апостолів Петра і Павла
На вул. Личаківський, давньому Глинянському тракті, знаходиться невеличка церква, присвячена апостолам Петру і Павлу. За конфесійною приналежністю храм належить до Української автокефальної православної церкви. За свою довгу історію храм був спершу римо-католицьким, потім – греко-католицьким, а зараз є православним.
Храм святих Апостолів Петра і Павла
Відомий український історик Іван Крип’якевич писав, що церква Свв. апп Петра і Павла зведена у 1660 р. як придорожня капличка, зведена у стилі бароко. У 1750 р. будівлю було передано ченцям ордену паулінів. Цього ж року, зі згоди львівського католицького архієпископа Миколая Вижецького, капличку було розширено і перебудовано, а біля храму зведено монастир. У др. пол. XVIII ст. храм став парафіяльним. Парафію заснував львівський католицький архієпископ Вацлав Єронім Сєраковський (1700-1780 рр.) і це була одна з 6 нових католицьких парафій у Львові. Однак у 1786 р., під час касаційних реформ австрійського цісаря Йосифа ІІ монастир було ліквідовано, а церкву передано греко-католицькій церкві. Після касації парафію було перенесено до костелу св. Антонія.
Адреса: вул. Личаківська, 82а
Церква Георгія Побідоносця
Храм належить до Української православної церкви (Московського патріархату). З 1992 року виконує функції кафедрального собору Львівської єпархії.
Церква Георгія Побідоносця
До початку Першої світової війни церква була єдиним легальним православним храмом у всій Галичині і належала до Буковинської митрополії. У міжвоєнний період вона була центром Галицького деканату Польської православної церкви в межах Варшавської єпархії. У 1945—1946 роках храм був катедрою Львівської єпархії Українського екзархату РПЦ.
Адреса: вул. Короленка, 3
Церква Святої Анни
Історія святині починається із трагічних подій 1495 року. Того року кравецькі підмайстри м. Львова, не бажаючи більше зносити важкі умови праці, вирішили вночі втекти з міста. Однак міська сторожа наздогнала втікачів і кілька підмайстрів було вбито. У 1507 р. на місці трагічних подій зусиллями кравецького цеху було зведено невеликий костел. Святиню було освячено в честь святої Анни. Проте у 1509 р. під час набігу волохів, очолюваного молдавським господарем Богданом ІІІ, дерев’яний костел згорів. Святиню відбудовано у 1599 році. Цього разу костел було зведено із каменю і дерева. У 1648 р., під час облоги Львова козаками, храм було знищено знову. Новий мурований костел св. Анни повстав у 1673 році. Після часткової перебудови у 1730 р. храм набув сучасного барокового вигляду.
У 1671 р., за благословенням архиєпископа Войцека Корицінського та за сприянням короля і влади міста, костел св. Анни передано августинцям. У скорому часі поряд з храмом повстав монастир.
Церква Святої Анни
На початку XVIII ст. ікона Матері Божої з дитям Ісусом, що знаходилась у храмі, стає відома як чудотворна. Саме перед нею у 1710 році міщани заносили свої молитви і просили у Богородиці відвернути від міста пошесть важкої недуги.
У 1783 р. орден августинців був ліквідований, костел отримав статус філіального, а приміщення монастиря було пристосовано під школу. Лише у 1820 році костел став парафіяльним. У 1824 і 1863 рр. храм було реставровано. Тоді ж була добудована дзвіниця храму. У 1810 році на роздоріжжі перед костелом була поставлена фігура св. Яна Непомука, патрона мандрівників та подорожніх. Після ІІ світової війни фігура зникла. У радянські часи у костелі були розташовані Каси попереднього продажу залізничних квитків, а згодом тут відкрили комісійний меблевий магазин. У 1991 році храм св. Анни передано громаді Української Греко-Католицької Церкви.
Адреса: вул. Городоцька, 32
Храм Вознесіння Господнього
Цей греко-католицький храм розташований в місцевості Старе Знесіння. Знаходиться на місці давнішого дерев’яного, що походив із початку XVII ст.
Храм Вознесіння Господнього
Попередня церква на цьому ж місці була дерев’яною і походила з 1602 року. Із найдавніших документів, що стосуються церкви наразі відомо про два — від 1687 і 1758 років. Першим дослідником, котрий звернув увагу на цінність пам’ятки був австрійський археолог Адольф Вольфскрон, котрий опублікував 1858 року рисунок та план у віденському виданні у статті про дерев’яні церкви Моравії, Сілезії, Угорщини та Галичини. У тому ж році опис мистецьких пам’яток подав Феліціан Лобеський у газеті «Rozmaitości» (додаток до Gazeta Lwowska). Пізніше у своїх працях церкву згадували зокрема Федір Білоус, Юзеф Лепковський, Казимир Мокловський, Богдан Януш, Михайло Драган. У середині XIX століття церква перебувала у поганому технічному стані. З’явились плани будівництва нової.
Цей храм не є популярним і знаним серед туристів, а все через те, що він знаходиться далеко від центру міста. Святиню можна побачити з вікна потягу, в’їжджати до галицької столиці.
Адреса: вул. Старознесенська, 23
Церква святого Климентія папи
Весь монастирський комплекс, включно з храмом було споруджено в 1893—1895 роках архітектором Іваном Левинським за проектом Франца Штатца для Кармеліток босих. Проект неоготичного костелу допрацьовувався відповідно до умов ділянки. 1895 року Юліан Захаревич виконав проект головного і двох бічних вівтарів у неоготичному стилі. Скульптори Антон Попель і Тадеуш Сокульський реалізували його протягом 1895—1898 років.
1939 року радянська влада розмістила тут НКВС. За німецької окупації в будівлі розміщувалось Гестапо. 1943 року на терені монастирського саду та цвинтаря нацисти розстрілювали італійських військовополонених.
Церква святого Климентія папи
Від закінчення війни, й до 1952 року, у будівлях монастиря розміщувався охоронний полк НКВС-МВС. Згодом охоронний полк було перебазовано на південні околиці Львова, а колишній монастирський комплекс надійшов у розпорядження міської АТС. У 1960-тих роках під час ремонтно-будівельних робіт тут знаходили рештки репресованих. Будівлю храму львівська дирекція «Укртелекому» використовувала як операційну залу для розрахунків та обслуговування клієнтів.
Починаючи з 1996 року, громада церкви Святого Климентія, боролася за повернення храму і використання його для богослужінь. Храм було повернуто УГКЦ через 12 років.
Адреса: вул. Чупринки, 70
Церква Покрови Богородиці (Покровська церква, костел Святого Миколая)
Церква Покрови Богородиці є пам’яткою сакрального архітектурного мистецтва XVIII століття. На даний час Покровська церква у Львові належить до Української Православної церкви Київського Патріархату.
Церква Покрови Богородиці
Варто наголосити, що перший храм на цьому місці зводився ченцями католицького монаршого ордену тринітаріїв на землях, що тоді відносилися до Галицького передмістя. Так, у 1696 році було зведено дерев’яну споруду костелу Миколая з монастирем Тринітаріїв. Сучасного вигляду храм набув впродовж 1739-1745 років, коли під егідою архітектора Казимира Гранацького було зведено кам’яний храм. Після ліквідації ордену тринітаріїв костел Миколая став парафіяльним, а згодом, у 1837 році, був переданий ченцям-єзуїтам. В 1924-1926 роках храм зазнав капітальної реконструкції, після якої повністю змінився його зовнішній вигляд. Керував цією реконструкцією архітектор Т. Врубель.
Так, будівля храму повністю відповідає архітектурним тенденціям часу свого зведення. Фасад святині розділений пілястрами та карнизами, він увінчується традиційними фронтоном з волютами. Інтер’єр виконаний в стилі рококо – надзвичайно пишна ліпнина та гармонійне різьблення по дереву. Варто звернути увагу на скульптурне оздоблення церкви Покрови Богородиці, зокрема, на дерев’яний вівтар, автором різьблення якого є знаменитий скульптор Себастьян Фесінгер. Великою цінністю, яка зберіглась у храмі, є вівтар Шольц-Вольфовича, виготовлений скульптором Яном Зарембою приблизно у 1595 році.
Адреса: вул. Грушевського, 5
Монастир святого Климентія
У 1937 р. митрополит Андрей Шептицький вкотре виявив щедрість щодо редемптористів Львівської Віцепровінції: майже в самому центрі Львова вони відкрили свій новий дім на вулиці Зибликевича, 30 (сьогодні Івана Франка, 56), посвятивши його під опіку св. Климентія. До посілості входили великий будинок з городом і церква Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.
Ця посілість спочатку була власністю Львівського Ставропігійного братства. У 1881 р. там оселилися Сестри Василіянки; вони відкрили гімназію для дівчат, яка діяла з перервами до 1933 р. Невдовзі дім було розбудовано, а Львівський митрополит Сильвестер Сембратович добудував у 1885 р. невелику церкву, яка служила вірним тієї частини Львова.
Монастир святого Климентія
В 1893 р. у церкві було встановлено ікону Матері Божої Неустанної Помочі. Ікона – робота невідомого маляра, намальована на полотні розміром 100 х 150 см., подібна до оригіналу, що знаходиться в Римі. Завдяки цій іконі дуже зріс приплив вірних до храму.
У 1938 р. отці доклали зусиль, щоб відремонтувати приміщення. 13 листопада 1938 року сам митрополит Андрей Шептицький разом з апостольським візитатором єпископом Миколаєм Чарнецьким та генеральним консультором о. Йосифом Схрейверсом у присутності великої групи редемптористів урочисто посвятив монастир.
У 1939 році при першій більшовицькій окупації монастир і церква потрапили до рук комуністичної влади. Від 1946 до 1959 р. дім був власністю облпарткому; пізніше монастирський комплекс зайняла турбаза «Львівська» закритого акціонерного товариства «Львівтурист» і володіла ним до 1992 р. На той час із церкви зробили кафе з готелем на другому поверсі, а в монастирському домі розмістили бухгалтерію.
У 1993 р. під дверима колишнього храму Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії почалися Богослужіння вірних УГКЦ. В серпні того самого року рішенням Представника Президента України у Львівській області монастирський комплекс повернено Львівській Провінції ЧНІ.
24 грудня 1996 року Державний комітет України у справах релігії зареєстрував монастир св. Климентія як релігійну організацію Української Греко-Католицької Церкви. Після тривалих ремонтних робіт відновлено монастирський храм, де регулярно відбуваються Богослужіння, а в домі розмістився Провінційний уряд Львівської провінції ЧНІ.
Від початку XX століття однією з окрас центральної частини Львова є розкішна будівля готелю ” Жорж “. Споруда, що стала звичною декільком поколінням львів’ян, органічно увійшла в архітектурний ансамбль давньої Марійської ( нині – пл. Міцкевича ) площі, проте, в багатьох виникає питання, яким був попередник ” Жоржа “, що знаходилось на цьому місці ..?
Готель ” De La Rus “, попередник готелю ” Жорж “, фото 1890 року
Найраніші звістки про цю місцину датуються XVII століттям, тоді, на місці майбутнього готелю був шлюз, через який регулювався водяний наплив з ріки Полтва.
За твердженням відомого львівського хроніста Францішека Яворського перша будівля готелю на цьому місці була зведена 1793 року. Архітектор споруди, зведеної по типу заїжджих дворів тих часів, залишився невідомим, проте відома ії назва – ” Під трьма гаками “. Публіцист і дослідник Львова Станіслав Шнюр -Пепловський характеризував його як дешевий заїзд, що завдяки цьому користувався великою популярністю.
Вид на площу Марійську, праворуч перша, триповерхова споруда готелю Ж. Гоффмана, фото 1880 – х рр.
Нова будівля готелю, під назвою ” De La Rus ” була зведена у 1811 році. Споруда у три поверхи у стилі класицизму мала два в’їзди у внутрішнє подвір’я. Фасади прикрашали горизонтальний руст і лізени, увінчані балюстрадним парапетом. Основною прикрасою будинку були ампірні рельєфи, ймовірно виконані Гартманом Вітвером і Йоганом Гааром.
Фрагмент попередньої споруди готелю ” Жорж ” праворуч, фото кінця XIX ст.
Новим власником готелю у 1816 році стає Георг ( Жорж ) Гофман, підприємець і землевласник, вихідець із Баварії . Після цього на правій суцільній ділянці парапету уміщено літери ” G ” і ” H ” — ініціали власника. Від середини XIX ст. готель стали називати ” Жоржем ” за іменем першого власника. Починаючи від 1864 року перший поверх було зайнято різноманітними крамницями.
У внутрішньому подвір’ї знаходився великий, чудовий сад з альтанками. Автором однієї з них, у вигляді грецького храму був архітектор Вінцент Равський – старший.
Своїм клієнтам Гоффман вже міг запропонувати не тільки вишукані страви та напої, але й комфортабельні кімнати, концерти, розваги, феєрверки … У 1875 р. архітектор Едмунд Келер спорудив у саду театральний зал для німецького товариства ” Фрозінн “, де відбувалися всілякі карнавали, вистави та засідання, експозиції творів мистецтва …
Малюнок А. Каменобродзького реконструкції готелю, 1888 рік
До кінця XIX ст. споруда декілька разів реконструювалась, були добудовані флігелі. У 1888 році арх. Альфред Каменобродський створив проект реконструкції споруди готелю у стилі історизму, однак вартість робіт була надто високою … Виникає ідея будівництва нової споруди …
Розібрання попередньої споруди готелю ” Жорж “, фото 1899 року
Стару будівлю готелю було розібрано у квітні 1899 року, донині зберігся лише малюнок Франца Ковалишна та кілька фотографій старої будівлі, одна з яких фіксує процес розбирання старого готелю …
Немов підкреслюючи унікальність архітектурно – історичну, не бажають відставати, дивують, львівська природа та географічне розташування …
Від початку ХІХ ст. Снопківський пагорб з невеликим плато був відомий як місце відпочинку. Тут збудував резиденцію губернатор Галичини Фердинанд д’ Есте.
Саме із Снопківського плато розпочинає свій плин однойменний потік, який, зливаючись з іншими, творить потік Сорока, який в свою чергу зливаючись із Вулецьким потоком, започатковує русло Полтви. Колись джерела і потічки давали воду численним снопківським ставочкам, з яких залишився лише один – ” Зелене око “…
Реклама купальні ” Зелене око “, 1930 – ті роки
Популярна, проте невеличка купальня під мальовничо – загадковою назвою “ Зелене око ”, з пляжем і дерев’яним купальним будинком, була розташована в яру під Снопківським парком між сучасними вулицями Тарнавського та Кримською.
Локація купальні на сучасному плані міста
Купальню зводили і облаштовували за проектом архітекторів Рудольфа Польта та Рудольфа Рімера у 1934 – 1935 рр. Від початку “Зелене око” мало два ставки, – що існують дотепер, – утворені з джерела, яке витікало з – під Снопківської гори, на їх облаштуванні і базувався архітекторський проект.
Верхній ставок колишньої купальні, фото наших днів
В ході облаштування відпочинкової зони ставки дещо заглиблюють, сполучають між собою і облаштовують та вопорядковують прилеглі ділянки загалом.
Власниками будинку купальні та ставів, на яких її облаштовано, була родина Малушинських. Цій же родині належів ампірний палацик при вул. Зеленій, 102.
Територія ” Зеленого ока “, фото наших днів
До нашого часу не зберігся будиночок купальні, він був споруджений у 1935 р. з дерев’яних конструкцій. Був одноповерховим, частина споруди мала два поверхи. Над першим поверхом була влаштована тераса з зовнішніми сходами обабіч. У Державному архіві Львівської області зберігаються проектні плани, за якими була збудована купальня.
Котеджна забудова територій парку, прилеглих до колишньої купальні, фото 2012 року
У 1959 – 1963 рр. закладається і облаштовується Снопківський парк – створено сад безперервного цвітіння на нижньому плато, висаджено близько 200 порід дерев та чагарників, а про стави колишньої купальні … забули …
Ще в середині 70 – х років минулого століття знаходились ентузіасти, що чистили озерця та зариблювали Їх … Цілі родини відпочивали і засмагали тут спекотними днями …
В останні роки навколо колишньої купальні, яка перетворилась на звичайнісіньке болото, активно ведеться приватна забудова …
Символи Львова. Копець Люблінської унії у 15 зображеннях
З прадавніх часів люди полюбляли високі місця. Вони давали змогу видряпатися на вершечок якоїсь височини і зверху оглянути місцевість, подивитися, чи немає поблизу ворогів, чи сигнальним багаттям подати знак сусідам, у часи пізніші, саме на височинах, будували укріплення, замки …
У Львові, який від природи має чимало пагорбів, теж є місця, звідки на місто можна поглянути ” звисока ” – просто, аби задовольнити власну цікавість та помилуватися незвичним ракурсом старих кварталів. Деякі з цих місць стали улюбленими, без яких місто уявити вже неможливо …
Городяни закладають освячений камінь в основу копця Люблінської унії, пам’ятна поштівка,1869 рікНасип копця унії,пам’ятна поштівка,1869 рік
Ідея створення земляного кургану на честь відзначення 300 – річчя укладення унії між Королівством Польським та Великим Князівством Литовським 1569 року з’явилася у 1869 році. Комітет із відзначення ювілею на чолі з Францішеком Смолькою запропонував магістрату створити насип на Замковій горі, висота якої тоді становила 398 м над рівнем моря. Мерія прийняла пропозицію і 11 серпня 1869 року в рамках маніфестації було закладено наріжний камінь із викарбуваними гербами та написом : ” Вільні з вільними, рівні з рівними — Польща, Литва і Русь об’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року “.
Процес насипу копця на фото 1869 рокуВид на пагорб унії, праворуч – будиночок, звідки, за припущеннями, відбувалось кер – во роботами з насипу, поштівка , 1904 рікВид на курган і рештки замку, поштівка, до 1914 рокуВид на копець і прилеглу місцевість, поштівка, до 1914 рокуВид на копець і прилеглу місцевість, поштівка, пер. тр. XX ст.Поштівка з позначкою – копець у Львові, але припускають, що зображений насип немає стосунку до міста, пер. трет. XX ст.Вид на насип, фото 1917 рікБійці OLK на фоні насипу, фото 1918 рікВигляд на пагорб і залишки замку у міжвоєнну добу, поштівка 1920 – х рр.Вигляд на пагорб і залишки замку у міжвоєнну добу, фото 1930 – х рр.Вигляд на пагорб і залишки замку у міжвоєнну добу, фото 1930 – х рр. – 2Відпочинок, в тлі фото – копець унії і залишки замку, фото до 1939 рокуВигляд на копець унії і прилеглу місцевість у Львові під час аерофотозйомки міста німцями 1941 -1944 рр.
Насип на честь унії, оглядовий майданчик і сам парк Високий Замок користуються неабиякою популярністю серед туристів. Адже тут відкривається чи не найкраща панорама міста. Та й самі городяни часто обирають його для романтичних прогулянок, адже вид на Львів з висоти справді вражає, надихає і надає сміливості освідчитися у коханні …
У четверг, 26-го лютого, у Львові стартує незалежне інтернет-телебачення «Полтва.ТБ». Про це повідомляють організатори презентації проекту, що відбудеться 26-го лютого о 18.00 у тревел-кафе «Вандлер» (Львів, вул. Староєврейська, 5). Модераторами виступлять одні із співзасновників сайту – Іван Федорич та Ярослав Хоманець.
«Полтва.ТБ» – це проект незалежного інтернет-телебачення мистецького та суспільного спрямування, де окрім відеосюжетів різних жанрів будуть представленні фото, тексти та аудіо львівських митців, журналістів, блогерів тощо.
Проект «Полтва.ТБ» пропонує кожному охочому додавати до окремих тематичних проектів свій оригінальний контент (фото, аудіо, відео або текст) чи створювати нові теми. Нині на сайті присутні такі проекти, як: «АТО» – інтерв’ю з учасниками бойових дій; «Проект Галичина» – кінофестиваль короткометражних фільмів; «Explorer» – спільний проект з форумом explorer.lviv.ua про дослідження урбаністики; проект вуличної журналістики «ВУЖ» тощо.
Митці, журналісти, блогери матимуть можливість вести на «Полтва.ТБ» свої авторські відео-, фото- блоги чи подкасти. На ресурсі вже представлено подкасти формації «Kickit Records», авторське ток-шоу «Не в темі» Івана Федорича та фотоблоги Андрія Роюка, Олі Дмитрів і Ярослава Хоманця.
Сайт функціонуватиме за адресою poltva.tv.
http://youtu.be/_-AndrVzy6U
Після представлення проекту о 19.00 відбудеться презентація фестивалю короткометражних фільмів «Проект Галичина».
225 років тому, 16 лютого 1790 року у Відні народився знаменитий львівський скульптор Антон Шімзер (Schimser, 1790–1838). Разом з тирольцем Гартманом Вітвером (1774–1825) він створив у Львові перших десятиліть ХІХ століття чимало монументально-декоративних творів у стилях класицизму й ампіру, які донині прикрашають один із найгарніших некрополів Європи – Личаківський цвинтар.
Скульптор Юліан Марковський у своїй книжечці про пам’ятки Личаківського цвинтаря (Markowski J. Cmentarz Łyczakowski w opisie pomnikowych rysow z cmentarzy lwowskich Władysława Ciesielskiego. – Lwów, 1890) нарахував 15 робіт А. Шімзера. Інші дослідники вважають, що цвинтар оздоблюють 18 пам’ятників роботи цього скульптора.
На полі 2 за кількома кипарисами височіє витончена постать янгола з факелом. Це пам’ятник на могилі Марії Катерини Шодуар (Chaudoir), яка померла 1821 року у 82-річному віці – на триметровому постаменті ангел, величний і спокійний, звичним рухом гасить факел життя. На творчість Антона Шімзера мав незаперечний вплив чільний представник європейського класицизму, вже згаданий нами італієць Антоніо Канова, з яким молодий митець зустрічався під час перебування в Парижі та Римі. У його композиціях відчувається зацікавлення (як і в Канови) античним образом смерті як натуральної, всеохоплюючої невідворотності, лагідної і повної достойного спокою. Тому Ангели Смерті у Шімзера з лагідним усміхом гасять смолоскип життя, ніяких страхітливих аксесуарів (мечів, кіс, черепів) вони не мають. Шімзера цікавили багатофігурні композиції, що вільно стоять, застиглі на півкроку.
Пам’ятник на могилі Марії Катерини Шодуар (поле №2 на Личаківському цвинтарі)
На цьому ж полі, в тіні каплиці Адамських, є могила Петронелі Кульчицької (померла 1820 року), пам’ятник якій приписують Гартману Вітверу (хоча в деяких деталях фахівці впізнають руку Антона Шімзера). Це постать скорботної жінки, яка оперлася на постамент з урною, покритою флером.
Пам’ятник на могилі Петронелі Кульчицької (поле №2 на Личаківському цвинтарі)
У глибині поля 2 привертає увагу янгол, що оперся на урни на могилі “Леося”. Крилатий Гіпнос сидить біля двох урн, ніби відпочиваючи, щоби полетіти далі. Авторство надгробка, що належав родині Остерманів, приписують Антону Шімзеру. 1896 року під ним поховали однорічного Леося Маріанека (відтоді пам’ятник відомий як “надгробок Леося”), і на ньому з’явилася мармурова таблиця-епітафія: “Нікому за життя він Прикрості не справив – До батьків всміхнувся, Дотепом забавив. Скаржився він часом, Мов мале ягнятко. Відійшов – з ним наше Щастя без остатку”. Цоколь пам’ятника оздоблений трьома великими плоскорізьбами гербів, в яких повторюється мотив орла.
Надгробок на могилі Леося Маріанека (поле №2 на Личаківському цвинтарі)
Поруч – закрита деревом та гробівцем Добровольського ледь помітна плакальниця на могилі Софії Зіґель з роду Шартель (померла 1821 року, маючи 24 роки) – молода жінка, яка стоїть із закладеними перед собою внизу руками, з обличчям повним меланхолії, з прикритими повіками, радше нагадує садово-паркову скульптуру. Цей поширений сюжет, притаманний і творчості Антона Шімзера, хоча не виключено, що автором цієї скульптури міг бути Гартман Вітвер.
На полі 2 бачимо цілий скульптурний ансамбль над родинним похованням Гофманів і Фоґелів авторства братів Шімзерів. Пам’ятник, на стелі якого зображені сплетені тілами генії у тріумфальному танці, встановлений, ймовірно, на могилі Христофора Фоґля або 61-річного Ґеорґа (Жоржа) Гофмана, першого власника готелю “Жорж”, що називався тоді “De Russie”. Виконаний пам’ятник між 1826 та 1831 роками. Надгробок з ліричним ангелом, який у ніші едикули прикрашає урну вінком із квітів, створено близько 1823 року. Кам’яна постать жалібниця, що з вінком у руках і в жалобному вельоні сидить під колоною, увінчаною урною, – встановлена, ймовірно, у 1825–1826 роках на могилі Аполлонії Гофман, дружини власника готелю, померлої, згідно з записами у цвинтарних книгах, 2 травня 1825 року. Символіка цих пам’ятників завжди викликатиме захоплення і приваблюватиме загадковістю.
Ансамбль над родинним похованням Гофманів і Фоґелів (поле №2 на Личаківському цвинтарі)
Поширений сюжет у творчості Антона Шімзера – постаті жінок у жалобі, оперті на колони або постаменти. Одна з них є на могилі Катерини Ґразель (†1817) на полі 2. Цей тип жінок-«плачок» характерний для класицистичних надгробків періоду 1820–1830 років. У них відчувається вплив А. Канови на творчість Шімзера.
Пам’ятник на могилі Катерини Ґразель (поле №2 на Личаківському цвинтарі)
При алеї між полями 7 і 6 стоїть арка з двома левами на могилі цісарського губернатора Галичини та Володимирії, барона Франца фон Гауера (1757–1822). У своїй архітектонічній подачі пам’ятник нагадує вхідну браму до єгипетського храму: великий вінок з лаврового листя на фронтоні брами, що символізує силу, віру, гідність і правоту, обрамлює таблицю з латинським написом, розміщений над входом. Сам вхід стережуть два великі леви: один дрімає, а другий пильнує, щоби ніхто не потривожив спокій померлого. Зразком для цього пам’ятника вважають надгробок Папи Климентія ХІІІ (автор А.Канова) у соборі Св. Петра в Римі.
Автором пам’ятника є Антон Шімзер (він також автор епітафійного пам’ятника Францу фон Гауеру в Домініканському костелі у Львові). Вплив Антоніо Канови позначився на створенні і цього пам’ятника.
Пам’ятник Францу фон Гауеру в Домініканському костелі у Львові
На полі 7 – фігура «плачки»-жалібниці на невідомій могилі. Польський дослідник Станіслав Ніцєя приписує авторство скульптури Шімзерам. Ліворуч, серед папороті, на невідомій могилі стоїть скульптура жалібниці з клепсидрою авторства Антона Шімзера або Гартмана Вітвера.
При алеї між полями 8 і 7 бачимо саркофаг на могилі Петера Стефані (†1826). Пам’ятник виконаний в майстерні А.Шімзера – на постаменті, що нагадує труну-човен, стоїть урна, накрита флером, а з боку сидить жалібниця.
Саркофаг на могилі Петера Стефані (між полями №8 і №7 на Личаківському цвинтарі)
На полі 8 виділяються пам’ятники з вапняку, виконані на замовлення вже знайомої нам купецько-банкірської родини вихідців із Моравії Гауснерів (це будинок їхнього банку на теперішньому проспекті Свободи, 1-3, як ми пам’ятаємо, оздоблював Антон Шімзер).
Найстаріший пам’ятник (зрізана піраміда – циппус) стоїть на могилі померлого у 26 років Йоганна Гауснера-сина (†14.12.1811). У своїй артистичній подачі має елементи, подібні до відомого надгробка родини Стюартів у базиліці Св. Петра в Римі, виконаного Антоніо Кановою. Під епітафійною таблицею між трьома колонами з іонічними капітелями є плоскорізьби жінки, що молиться, та жалібниці з урною, накритою флером. На вершку циппуса бачимо скульптурне зображення крилатої кулі – символ купецької мобільності, на якому часом зображують Меркурія.
Пам’ятник на могилі Йоганна Гауснера-сина (Личаківський цвинтар)
Через 11 років після смерті сина помирає Йоганн Гауснер-старший (1752–1822). Шімзер виконав на його могилі пам’ятник, використовуючи біблійні оповіді. На масивному постаменті – 4 наріжні постаті херувимів з розпростертими крилами оточили велику скриню, ніби оберігаючи її від недоброзичливих поглядів. Ампірний верх увінчує ваза з плоскорізьбами лебедів. Античні автори зазначали, що лебідь любив музику і, вмираючи, співав чудову пісню, тому він, певно, асоціювався з Аполлоном. Інше джерело каже про те, що лебідь є символом білого кольору та божественного сяйва істини.
Пам’ятник на могилі Йоганна Гауснера-старшого (Личаківський цвинтар)
На полі 9 (ближче до алеї) бачимо нагробок авторства Антона Шімзера на могилі Антонія Едмунда Кріґсгабера (†1828). Постать жалібниці застигла у позі терпіння та благання.
Пам’ятник на могилі Антонія Едмунда Кріґсгабера (поле №9 на Личаківському цвинтарі)
Далі при алеї між полями 16 і 9, в тіні високого кипариса, збереглася ще одна робота А.Шімзера – на могилі банкіра Теодора Косса (†1823). До засмученої жінки, яка схилилася в невтішному горі на постамент, простягає рученята мала дитина.
Пам’ятник на могилі банкіра Теодора Косса (між полями №16 і №9 на Личаківському цвинтарі)
На полі 10 біля каплиці стоїть пам’ятник на могилі Браєрів, Тренклів, Вайґлів – сім’ї власників транспортного підприємства та Браєрівки (тепер околиці вулиці Б.Лепкого). Ймовірно, скульптурна композиція замовлена ще за життя власників, бо, згідно з цвинтарною книгою середини ХІХ ст., поховання здійснені після 1836 – року смерті автора пам’ятника А.Шімзера. Для нас є цікавою символіка пам’ятника: бог сну, крилатий Гіпнос, в діадемі з маківок, тримає за руку засмучену жінку. За ними йде похилений хлопець (геній життя) і тримає в руках лакрімаріум, повний сліз – персоніфіковані смерть, смуток і біль.
Пам’ятник на на могилі Браєрів, Тренклів, Вайґлів – сім’ї власників транспортного підприємства та Браєрівки (поле №10 на Личаківському цвинтарі)
Йозеф Браєр (Breuer, 1808–1877) прибув із Сілезії 1826 року й став у Львові заможною людиною: банкіром, землевласником, засновником транспортного підприємства. У 1853 році був обраний президентом Львівської торгово-промислової палати й представляв її в 1860-х роках у Галицькому сеймі й австрійському Райхсраті (парламенті). Цісар Франц Йосиф І відзначив заслуги Й.Браєра Орденом Залізної Корони та надав йому в 1873 році шляхетський титул лицаря фон Бертеміліана (Ritter von Bertemilian) за іменами його дітей – Берти, Еміля та Яна. На родовому гербі переважають цісарські жовті й чорні барви, а також зображений Лев з міського гербу.
Родовий герб лицаря фон Бертеміліана (Ritter von Bertemilian)
Дружина Йозефа – Йоганна Браєр (1821–1905), з дому Тренкель була фундаторкою дитячих сиротинців, а також опікувалася політичними в’язнями після поразки польського повстання 1863 року. А син Еміль (1838–1913) розпарцелював і забудовував на своїх родинних землях майбутню вулицю Браєрівську.
Разом із Браєрами похований знаний у Львові хірург, професор університету Григорій Зембіцький (1852–1915).
Ще перед каплицею трифігурна композиція на могилі Юліани Нефатер з дому Шабінгер (напис на надгробку: “Juliana geborne Schabinger”): богиня ночі заступає дорогу молодій жінці, що спускається по сходах, і знімає з її голови зірчасту корону життя. Заскочена зненацька жінка хоче притримати корону рукою, що символізує передчасну смерть. Збоку стоїть крилатий хлопчик – геній смерті. На голові він має діадему з пломеніючим вогником вічності, а у руках тримає пальмову гілку – символ нагороди. Філософія надгробку: нагороду треба заслужити вірою, працею, покірністю – смерть є чимось натуральним у людському житті.
Трифігурна композиція на могилі Юліани Нефатер з дому Шабінгер (Личаківський цвинтар)
На східній частині поля 10 – могила 28-річної Амелії Ґолебської з Шиців. На ній – скульптура чоловіка у давньогрецькому строї, який тримає за руку дівчинку. З іншого боку постаменту з урною – друга дитина, яка втирає сльози. Авторство нагробка приписують Г.Вітверу та А.Шімзеру.
Пам’ятник на на могилі Амелії Ґолебської з Шиців (поле №10 на Личаківському цвинтарі)
Поруч, під деревом бачимо відновлений 2010 року гробівець Гартманів. Його прикрашає чудова скульптура жінки, що спирається на урну. Ю.Марковський припускав, що її автором міг бути Антон Шімзер.
При початку алеї між полями 14 і 19 привертає увагу великий кам’яний ампірний саркофаг на могилі Йоанни з Рушковських Боґґофвунд, виконаний Антоном Шімзером. На пам’ятнику можна прочитати тільки частину дати буквами MDCCC… Пам’ятник, у вигляді саркофагу з виступаючим гзимсом, прикрашають на наріжниках голови левів. На фронтоні два ангели тримають вінок із троянд і братчиків. На протилежній стороні саркофагу напис “Anton Schimser FE”. На бічних стінах розмішені композиції “Charitas” – молода жінка пригортає до себе двох дітей та “Pietas” – алегорія побожності, постать жінки, яка склала руки в молитві.
кам’яний ампірний саркофаг на могилі Йоанни з Рушковських Боґґофвунд (між полями №14 і №19 на Личаківському цвинтарі)
З другого боку алеї, на полі 19, прихилившись у відчаї до колони, закам’янів на постаменті скорботний чоловік в античному одязі. Біля його ніг – великий щит з барельєфним зображенням родових гербів. На постаменті пам’ятника автор зобразив траурну церемонію оплакування небіжчиці великою родиною, зібраною біля труни. Епітафійна таблиця на пам’ятнику втрачена. Ю.Бірюльов вважає, що це робота Антона Шімзера 1820-х років на могилі Розалії Мєленєвської з Ґросс-Рипінських (1781–1819).
Припущення що це пам’ятник на могилі Розалії Мєленєвської з Ґросс-Рипінських (поле №19 на Личаківському цвинтарі)
На надгробку поруч збереглася таблиця, що тут похована Францішка з Моравських Стшелецька (primo voto – Соколовська, 1820–1893). Ю. Бірюльов згадує про нагробок без таблиці на полі 19, на якому стояла постать чоловіка в античних шатах, який спирався на п’єдестал з урною. Юліан Марковський писав про такий пам’ятник на могилі Марії Стшелецької, який він приписував до творчості Антона Шімзера. Від того часу скульптура чоловіка втратила голову. Втрачена стара таблиця, але під нею ще можна розпізнати родинні герби “Топор” та “Новіна”.
Припущення що це пам’ятник на могилі Марії Стшелецької (Личаківський цвинтар)
Трохи віддаля, на полі 15, стоїть повернутий боком до алеї нагробок з барельєфом плакальниці на могилі Емануїла Ільського (1809–1833). Встановлений пам’ятник із найстарішим (1833) на цвинтарі зі збережених з кириличним написом (галицькою руською мовою). Його автором вважаються Антон чи Йоганн Шімзер. Барельєф на стелі, увінчаній двома акротеріями, – композиційно вдало вписана постать жінки, яка сидить, схиливши голову на колону з урною, прикрашеною вінком, і сумує за втратою коханого юнака.
Пам’ятник на на могилі Емануїла Ільського (поле №15 на Личаківському цвинтарі)
На краю поля 15 привертає увагу надгробок Станіслава Зарванського (1765–1834). На високому постаменті Гіпнос гасить смолоскип і плаче над урною. Виконали пам’ятник Антон Шімзер і його фірма.
Надгробок на могилі надгробок Станіслава Зарванського (поле №15 на Личаківському цвинтарі)
Біля алеї між полями 15 і 13 стоїть мала скульптура бога сну Гіпноса на могилі 26-літньої Марії Дєбель-Круа (†1834), виконана Антоном Шімзером.
Мала скульптура бога сну Гіпноса на могилі 26-літньої Марії Дєбель-Круа (між полями №15 і №13 на Личаківському цвинтарі)
На полі 22 – одна з останніх робіт Антона Шімзера (1790–1836) на могилі Йозефи Моравець (†1836). На ній зображений на повний зріст вдівець спирається на постамент, а до нього тулиться мала дитина. Скульптура має добре вимодельовані деталі, від неї віє спокоєм і лагідним настроєм.
Пам’ятник на на могилі Йозефи Моравець (поле №22 на Личаківському цвинтарі)
На алеї між полями 67 та 68 привертає увагу перенесений з ліквідованого Городоцького цвинтаря надгробок хірурга, професора медицини Львівського університету Йоганна (Яна) Махана (1764–1824). Авторами надгробка зі скульптурою «плачки», яка в жалобі обіймає урну, прикрашену вінком і вільно задрапіровану, вважаються Гартман Вітвер і Антон Шімзер. Народився Я.Махан 16 травня 1762 року в місті Вамберк (Чехія). Закінчив медичний факультет Віденського університету (1787). Працював помічником хірурга у Львові (1787–1790), професором акушерства (1790–1807, 1815–1824), спеціальної патології та хірургії (1793–1815) Медико-хірургічного інституту Львівського університету. Помер 16 грудня 1824 року.
Надгробок хірурга, професора медицини Львівського університету Йоганна (Яна) Махана (між полями №67 і №68 на Личаківському цвинтарі)
А ще один пам’ятник родини Маханів опинився на Янівському цвинтарі на розі поля 31 біля могили Св. архиєпископа Більчевського. Він створений скульптором Антоном Шімзером у 1816–1820 роках на могилі Юзефи Махан (†1815) – доньки вже згаданого професора медицини Йоганна (Яна) Махана. Цей нагробок у стилі ампір з фігурою плакальниці стояв спочатку на Городоцькому цвинтарі і був перенесений після його закриття на Янівське кладовище на поч. ХХ століття.
Пам’ятник родини Маханів (на розі біля поля №31 на Янівському цвинтарі)
Антон Шімзер помер 5 серпня 1838 року. Похований на 11 полі Личаківського цвинтаря. На його могилі височіє обеліск, верхня частина якого має по кутах лев’ячі лапи, сперті на постамент, внизу якого розміщений барельєф Музи. Вона в скорботі опустила знаряддя скульптора – молоток, а поруч лежить незавершене погруддя. На надгробку напис: “Akademischer Kunst-und-Historien Bildhauer, geboren 16. Februar 1790, gestorben 5. August 1838” («Академічний мистецький та історичний скульптор, народився 16 лютого 1790 року, помер 5 серпня 1838 року»). Барельєф виконав вдячний учень і наступник майстра Павло Ойтелє.
Пам’ятник на на могилі Антону Шімзеру (поле №11 на Личаківському цвинтарі)
Справу та майстерню Антона успадкував його молодший брат Йоганн Шімзер (1793–1856). До Львова він прибув 1826 року, одружився з Юліаною Міхальською (1795–1861), сполонізувався і своє ім’я писав як Ян. Фірму батька успадкував Леопольд Шімзер (1833–1888). Після його смерті нею керувала його вдова Вікторія (1838–1908). З нею співпрацював онук (по лінії доньки) Яна Шімзера – відомий скульптор, вже згаданий Юліан Шеліга Марковський (1846–1903).
Більшість львів’ян, проходячи площею Петрушевича, 1, звертають увагу на якісно відремонтовану, сучасну будівлю спортивно – оздоровчого клубу з критим басейном … Важко повірити, дивлячись на споруду зі ” скла і бетону “, паркінг з дорогими авто, що популярний у Львові басейн діє тут ще з передвоєнних років …
Критий басейн на вул. Стшалковської ( нині част. пл. Петрушевича ), фото 1935 р.
Від поч. XX ст. земельна ділянка, на якій постане комплекс, прилеглі території знаходились у власності військових відомств, між нин. вул. Архипенка і до Зеленої розташовувалась ціла ” Офіцерська колонія ” – житловий і земельний фонд відставних службовців і запасників.
Саме за фінансової підтримки міського комітету військової підготовки і фізичного виховання, з залученням дотації Фонду праці, на орендованій у війська ділянці було заплановано реалізацію проекту спортивного комплексу із критим басейном.
Будівля спортивного клубу із басейном, фото наших днів
Будівлю зводили у 1934–1935 рр. за проектом архітекторів Леопольда Карасинського і Тадеуша Кухара у популярному в міжвоєнній Польщі конструктивістському стилі. Сума кошторису складала 328 тисяч злотих. В основі споруди – блок, виконаний із залізобетонних конструкцій, в якому міститься басейн, розрахований на 120 осіб.
Вид на ” Офіцерську колонію ” і басейн ( по – центрі ) з нин. вул. Архипенка, фото до 1939 року
Плавальний басейн місткістю 500 м. куб. виконаний із залізобетону. Його розміри – 10 x 25 м., тобто 250 м. кв. поверхні за найбільшої глибині 3,5 м. і мінімальної – 1,3 м. Кожні 2 – 4 тижні басейн наповнювався свіжою водогінною водою, прогрітою до 22 °С , дезінфікованою і відфільтрованою гальковими фільтрами …
Басейн на вул. Стшалковської, 5, фото до 1939 року
На території басейну була розташована свердловина , вода з якої після підігріву використовувалася у душових кабінах. Приймання душу перед входом до басейну було обов’язковим, причому кожен відвідувач отримував шматок мила.
Потужний вентилятор подавав до зали басейну відфільтроване повітря, нагріте до 25 °С . Після купання відвідувачі мали змогу обсохнути у кабінах, куди нагніталося тепле повітря …
Приміщення басейну на нин. пл. Петрушевича, фото сер. 1930 – х рр.
Оригінальним рішенням проекту було те, що одна зі стін зали басейну мала подвійні засклені вікна, які влітку піднімалися. Тоді відвідувачі мали можливість відпочити на внутрішньому пісковому пляжі поверхнею 1200 кв. м. …
Басейн на пл. Петрушевича, фото наших днів
У радянські часи басейн продовжував користуватись популярністю у львів’ян. На його водах проводила поєдинки союзної першості класу “ А ” ватерпольна команда “ Динамо ”.
У наші дні у відреставрованій ( 2012 р. ) будівлі функціонує приватний оздоровчий клуб. Зокрема, тут працюють різні секції для дітей : початкової підготовки, спортивного і оздоровчого плавання, водного поло.
Вимушено чи добровільно, але люди переодягаються. Те саме можна сказати і про населені пункти. Повільно і закономірно, або ж раптово та дещо штучно, але...
