Незвичність звичного, або Віддзеркалення нас самих

141
Обкладинка книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»
Обкладинка книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»

Чи можна описати або якось ще зобразити захід сонця? Словами, кольорами, звуками?..  А розквітлу вишню, а пшеничне поле, а осінній листок? А пташиний спів, подих вітру, шум дощу, гуркіт грому, яблукопад чи досвітню тишу?

Навесні мені бракує слів. А нині ж такий час:  достатньо телефона з вбудованою камерою, щоби «схопити», як гілка вибухає цвітом чи стеблина тягнеться до сонця. Принаймні так мені здавалося… Ох, Йосипе Івановичу, серед скількох кадрів ти вибираєш саме той, найточніший, який потім стане світлиною, що житиме вже своїм життям?

Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»
Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»

Вірячи анотації до книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем» – маємо нагоду приглянутися до одного з рідкісних культурних явищ, а саме поєднанням візуального та словесного сприйняття світу однією мистецькою особистістю. Фотооповіді, фотоновелети, як висловився Богдан Смоляк, сповнені внутрішньої гармонії. Тут гармонійна навіть хаотичність, котру оминути неможливо, як істину, що допомагає зрозуміти себе.

Художні світлини й тексти взаємодоповнюються, творячи цілісність. «Світ навколо нас – це віддзеркалення нас самих», – стверджує автор. Ну що б, здавалося, можна вгледіти в усохлому дереві? А й воно здатне налякати чи втішити, викликати спогади, розтривожити чи дати надію. Негода? Сірий день? Непроглядність? – «А за туманом – сонце». Холодно? Але ж це і очікування тепла. Друг залишив попільничку на підвіконні, та й того досить, аби на хвильку відчути ефект його присутності. Чоботи, що сушаться чи просто «дихають», відпочиваючи від натомлених ніг…

В одній із оповідей митець згадує наче й суто «технічні» моменти – границі, рамки композиції, в якій створюються певні ситуації. «Ось вікно. З якої сторони світу на нього дивитися?» – і це вже філософське питання, на яке спробуй знайти відповідь… Подібні роздуми викликає «Ваза і маки». Поєднання далекого й близького, тимчасового й тривалого… «Чи то маки прикрасили вазу, чи ваза підкреслила їхню пломенисту гармонію?» Щось таки  єднає та доповнює скороминуще й вічне. Незвичність звичного? Уміння навіть з картинної сірості почерпнути радість, як у фотооповіді «Коли не впіймав зайця».

Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»
Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»

Люди, дерева, квіти. Безмежний простір під щоразу інакшим небом, під різним кутом бачення.  Нові стежини, незвідані шляхи ваблять митця – «вийти і заявити про свою причетність до великого світу, в якому ми… є мандрівниками… І кожен може сказати, що це його світ». Сторінками в пізнанні буття стає весняний ліс, колосковий лан, польова дорога, сад у місячному сяйві.

Пам’ятати, що нинішній – найкращий день твого життя. Переконатися, що уявою можна охопити увесь світ, бути відкритим до нього. Прагнення повноти життя в усіх виявах єднає близькі душі, дає зцілення. Даруючи красу кольорів та світла, митець спонукає «засвітити іскорку любові у своєму серці», а може, ще й у чиємусь.

Колись сама собі сказала: папір та олівець у тебе ніколи ніхто не відбере. Але щоб фотомайстер творив без… камери? Виявляється, можна й так. Бути «режисером свого кіна», уподобавши картинки свого дня, фіксуючи їх, запам’ятовуючи, «бо у своїй уяві ти вільний і готовий малювати як художник». Зрештою, бачимо, що митець давно вже свій і у світі слова. Та й філософ – з усталеними поглядами, котрий сповідує стриманий життєвий оптимізм.

Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»
Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»

Письмо Йосипа Марухняка  живе, самобутнє, таке, що залишається в пам’яті, аби в якусь мить засвітитися лагідним теплом, тихим спокоєм чи новою надією. Не обходиться й без гумору, часом і з нотками гіркоти, бо як інакше рятуватися в цьому непростому світі? «Запах кропу» попервах шокує зізнанням бабусі, котрій син заявив: «Вас врятує хіба що лопата». А таки врятувала! Бо стала чи не єдиною життєвою опорою, допомогла піднятися і вийти на город – до землі, до сонця, до життя!

Хоч і написані прозово, оповіді не позбавлені поетичності. «Зрошена спрагла земля дихає легким туманом» чи «…пізній день жеврів червоним небосхилом» – чим не віршований рядок? Що вже казати про образ росинки, яка щоранку намагається зазирнути у вічі сонечку… Дивуючись, автор дивує, замислюючись – спонукає до роздумів.

Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»
Сторінка з книги Йосипа Марухняка «Зцілення сонцем»

Натрапляючи на Йосипові світлини минулих літ, наче повертаюся  в молоді роки. Неможливо нічого змінити, але пережити давню радість чи журбу – реально. Нагадати нам нас колишніх, усіх і все довкола… Правдиве мистецтво має таку силу. Як і розповісти нащадкам про те, як ми жили, мріяли, творили.

В усі часи людська душа прагнула краси та гармонії, а око – багатства й розмаїтості барв. Зупинити мить? Чи приглянутися до нової, вже ніби іншим зором – збагаченим, зрілим, мудрим. Аби заново себе пізнати. Зберегти, не розгубити б найголовнішого, непроминального.

А навесні бракує слів… Тому, грішним ділом, приміряюся до ролі фотохудожника. Вже знаю, як затемнити світлини, чи додати яскравості, чи підсилити колір. І деякі знімки навіть не соромно показати. Та чи є серед них такі, що здивували би хоч мене саму? Ех, так і згадується той непійманий заєць з фотооповіді Йосипа Марухняка. А за ним же ніхто й не гнався…

Оксана ЛОЗОВА
поетеса

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.