Львівський танець смерті

8998
Як Павло Оленик своєю шляхетністю врятував рід Убальдіні

Смерть у давньому Львові була присутня на кожному кроці. Сморід тління з підземних гробниць заповнював нави храмів. Міазми розкладених трупів з міських цвинтарів потрапляли у воду криниць, отруюючи її гниллю.

Смерть була усюди, її приносили війни та облоги, голод і епідемії, банди озброєних розбишак та розперезаного жовнірства. В очікуванні смерті побожні люди ще за життя справляли собі труни; свого часу така домовина чекала зазвичай на стріху, заповнена збіжжям. Труна, повна зерна, вважалася запорукою добробуту для усієї родини; коли зерно починало сипатися із труни, це було прикметою близької смерті.

Похорони ставали причиною упадку багатьох родин; з їх пишністю марно боролися різні закони та ухвали, спрямовані проти розкоші. Про поминки після таких похорон сучасник писав: “Бачив багато разів похорони, кров’ю облиті, з котрих відразу після обіду висилали услід за померлим другого, вбитого, до неба, аби повідомив, що за люди на тризні були” (Старовольський). Обіди після похорон влаштовували для родичів і друзів покійного, а окремо — для жебраків; архієпископ Прухницький (помер у 1633 р.) в заповіті навіть визначив меню такого обіду.

Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія

Смерть одних збагачувала інших. Товари і майно померлих у Львові купців зі Сходу забирає собі королівський староста. Костянтин Корнякт розбагатів, привласнивши зложені у нього в депозит гроші молдавського господаря Якова Деспота, отруєного Стефаном Томшею. Сам Томша, страчений на львівському Ринку 5 травня 1564 року, не одного збагатив своєю казною, що пропала без сліду після його смерті.

За смерть карали смертю, а скоєний злочин визначав вид кари: вбивця гинув від меча ката, а підпалювач — у полум’ї. Смерть не звільняла від правосуддя: над тілом засудженого у випадку, коли той помирав до страти, вирок виконували як над живим. Навіть від сплати боргів мертві не були звільнені: тіло архієпископа Гроховського було арештовано під час похорон його кредиторами аж до часу розрахунку із ними спадкоємців покійного прелата (13 березня 1645 р.).

Костянтин Корнякт
Костянтин Корнякт

З мертвими львів’янами вороги воюють як із живими: під час облоги 1672 р. турки викидали їх тіла з могил у передміських костелах.

Навіть духи і привиди брали участь у справах живих. Дух Зофії Порадовської із зітханнями і брязкотінням ланцюгів з’являвся у “середринковій” кам’яниці, щоб наставити на праведний шлях своїх синів (1679 р.). Знаменита “труна, що по сходах ходила” у ратуші нагадує суддям, аби судили справедливо і виважено. Можливо, від страху перед нею несправедливий суд над Іваном Підковою відбувся не у ратуші, а в кам’яниці Мацея корінника, пізніше Дбовицького званій (1578 р.). Духи вбитих козаками і татарами у 1648 р. львів’ян на Високому замку не давали вночі спати залозі фортеці.

Іван Підкова — козацький гетьман, молдовський господар.
Іван Підкова — козацький гетьман, молдовський господар.

Смерть витанцьовує примхливі па на полі кохання. Роман Івашка Вірменина з його служницею полькою Зофією жорстоко перериває спалення обох коханців за вироком суду (1518 р.). Трагічні події, започатковані загибеллю Павла Єльонека на весіллі Анни Лонцької від руки Урбана Убальдіні, закінчуються шлюбом останнього з Анною Вільчек (1580). Нещаслива у шлюбі Агнешка Клімунт помирає від меча ката разом з аптекарем Лангом, котрий надав тій допомогу в отруєнні чоловіка (1623).

“Смерть не розділить те, що любов з’єднала” — такою епітафією авторства Шимона Шимоновича оздоблено надгробки русинки Пелагії та італійця Мікеліні, померлих під час епідемії 1594 р.

Шимон Шимонович
Шимон Шимонович

З епідеміями боролися як із живими істотами, від них замикали брами міста, що їх охороняли терміново набрані гайдуки “міської фамілії”. Від зарази відгороджувалися купами каміння і заговореними палями, котрими забарикадовували двері будинків. У намаганні припинити “морове повітря” влаштовували похорон дерев’яної ляльки, що символізувала хворобу, “щоб її земля назавжди притулила”. Ще більш радикальним засобом було таке: “аби повітря заспокоїти, треба яму викопати, а потім у це місце осиковий паль вбити”. Труп селянки із Рясної, яку підозрювали у розповсюдженні мору, було вирито із могили і обезголовлено лопатою (1572 р.) з метою припинити епідемію. Для цього ж євреї влаштовували весілля для бідної пари в цвинтарній синагозі (такі шлюби відбувалися ще у XX ст).

Під час епідемій припинялися похорони на міських цвинтарях. Гробарі у чорних “значених габітах”, суконних плащах із нашитим білим хрестом, витягали із домів заражених, відмічених таким же білим хрестом, трупи померлих і кидали їх „на дроги, як пса, зв’язавши бідному руки і ноги“. З міста мерців вивозили на спеціальні заміські цвинтарі, де ховали у ямах, на 3 лікті (1,73 м.) глибоких.

Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття
Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття

Згадані гробарі, звані у Львові копачами або “vespillones”, ділилися на майстрів і пахолків, що відповідно діставали по 6 і по 4 гроші на день; крім того, свій заробіток при можливості вони доповнювали звичайним мародерством. Від зарази їх захищав тільки білий хрест на плащі. Зрештою, вони й самі знали різні способи уберегтися від мору: Алембек у своїх записках наводить рецепт старого гробаря, який пережив багато епідемій і відкрив йому багато способів уберегтися від “морового повітря”. Гробарів оточував забобонний страх; подейкували, що своїм недругам вони намащували мозком померлих від пошесті клямки дверей, щоб заразити їх. Зрештою, страхи і забобони перед людьми, професія котрих пов’язана із смертю і похоронами, пережила віки. Часом це набувало анекдотичних форм: знаменитий вар’ят, відомий на початку століття львів’янам як “дурний Ясь”, панічно боявся власника першорядної похоронної агенції “Конкордія” Курковського. Свій страх він пояснював по-філософськи: „тепер на світі стало так мало порядних людей, бо їх Курковський забирає“.

Крім померлих від епідемій та іновірців (євреїв, караїмів, татар і сарацинів) за містом ховали тих, хто з різних причин не міг бути похованим в освяченій землі міських кладовищ, а саме: померлих у дорозі або насильницькою смертю, скоморохів та самогубців. Для них був призначений цвинтар у Зубрі (згадується у міських актах 1590 р.). Бували й винятки. Про один з них пише Алембек у своїх “клопотних книгах”: “Пан Якуб Вьотескі; той село тримав в оренді, а маючи цнотливу дружину і немало взявши за нею маєтку, ховав собі на селі коханку; коли спав з нею в стодолі, укусив його гад в руку так, що йому усе рамено запалилося; від великого болю, у розпачі сам собі життя вкоротив Anno 1607. Лежить у цайгаузі (тобто у міському арсеналі — П.Г.)”.

Бартоломей Зиморович (1597-1677) - бургомістр, історик, поет, один з провізорів шпиталю Святого Духа.
Бартоломей Зіморович

Страчених ховали на цвинтарі передміських храмів, але їх могили були позбавлені табличок з іменами похованих, як свідчить Зіморович. Не усім судилася честь бути похованими: трупи повішених залишали на шибеницях до повного розкладу тіла, а попіл спалених розвіювали на чотири вітри.

Добропорядних міщан ховали на кладовищах при міських храмах. Тіло померлого складали до домовини, яку несли на цвинтар спеціально визначені “до ношення мар” цехові брати з числа наймолодших і найсильніших. Обов’язком усього цеху було супроводжувати тіло свого померлого товариша або членів його родини на цвинтар разом з родичами покійного. Поховання здійснювали на цвинтарях; в криптах ховали духовних осіб, ктиторів і благодійників храму, визначних громадян і шляхту. Похорони останніх, особливо із числа магнатів, вражали своєю урочистістю і пишністю. В них брало участь стільки людей, що похоронна процесія великого гетьмана коронного Адама Сенявського (помер у Львові 10 лютого 1724 р.), що вирушила з Низького Замку о 5 годині пополудні, о 3 годині ночі зупинилася біля костела св. Петра і Павла на Личакові. Вражені іноземці порівнювали такі похорони з тріумфами (Бернард О’Коннор, 1694 р.). Викладач єзуїтської колегії у Львові о. Фаустин Гродзицький у своєму підручнику піротехніки “Scientia artium militari-um…” (Львів, 1747 р.) не радить влаштовувати феєрверки та ілюмінації на честь похорон, щоб останні не нагадували весільних урочистостей. На кшталт весіль, з дружбами і дружками, відбувалися у Львові похорони дітей.

Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття
Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття

Труни були обтягнуті чорною (на знак скорботи) або сірою (ознака покути) тканиною; патриціат і шляхта часто використовували для цього коштовні тканини червоного кольору. Бідних ховали сповитими у саван, без труни, яку використовували тільки для перевезення тіла на кладовище; так само ховали і хворих зі шпиталів. Саме такий спосіб поховання уряд Йосифа II планував зробити обов’язковим для усіх верств населення з міркувань гігієни — для прискорення розкладу тіла. Чи не тут треба шукати коріння нинішніх чуток про похорони у поліетиленових мішках?

Із згадок про цвинтарі у міських актах можна зробити висновок, що пошана до місць вічного спочинку не належить до львівських традицій (сучасність, схоже, це підтверджує). Катедральний цвинтар неодноразово ставав місцем бійок студентів міської школи з учнями єзуїтського колегіума або п’яними солдатами. Підпитий шляхтич Єронім Добростанський співає на кладовищі непристойних пісень, а коли студент робить йому зауваження, вбиває його, — це дало привід до заворушень у місті (1508 р.). П’яна челядь пана Евариста Белжецького обстрілювала з цвинтаря вікна костела (1643 р.). У каплиці Домагаличів, “як у прохідній і вночі від вулиць доступній, бувають навіть різні неподобства”, — як свідчив архієпископ Сєраковський. Ятки різників під західним муром цвинтаря, де забивали худобу і торгували м’ясом, були постійним приводом для конфлікту капітули з різницьким цехом, а усунули їх тільки після двох імператорських декретів, у 1778 р. У святкові та ярмаркові дні мур кладовища обростає розмаїтими крамами та ятками, розміщення яких було регламентовано міською радою у 1633 р. Школярі і костельна служба викидали сміття на цвинтар, що давало привід колегії 40 мужів до закликів на адресу ради: “скрині для шкільного і костельного сміття кажіть Вашмосьці збудувати на цвинтарі, як перед тим було”.

Цвинтарі часто перекопувалися; старі поховання поступалися місцем новим. Під час епідемій у 1648 р., коли неможливим було ховання померлих за містом, було випорожнено цілий великий гробівець на катедральному кладовищі і на протязі трьох місяців його заповнили тіла більш як 7 тисяч померлих.

Імператор Йосиф II
Імператор Йосиф II

Уряд Йосифа II ліквідував цвинтарі при храмах, але не відразу це нововведення закорінилося на львівському ґрунті. Поховання у костелі були дозволені ордену сакраменток, бо їх храм був на околиці міста; однак і у міському костелі бернардинів похорони тривали аж до 1817 р.; у закритих на той час храмах поховання у криптах не завжди ліквідовувалися: наприкінці XVIII ст. львів’ян вразило відкриття одного з акторів трупи Богуславського про те, що театральні вистави грають над гробами поховань у колишньому францисканському костелі. Остаточно ці поховання було усунуто вже після зруйнування костелу, під час будови школи імені Міцкевича у 1891 р. На протязі усього XIX ст. каравани під-вод, що перевозили останки з ліквідованих кладовищ і випорожнених крипт на нові цвинтарі, були своєрідним memento mori для львів’ян.

Нові цвинтарі визначали топографію передмість; так, вулиця Піярів повстала із стежини, якою виносили „гольців“, тобто померлих у загальному шпиталі бідняків. На місці ж старих приходських кладовищ повставали такі „побожні“ заклади як корчми (на місці церкви Богоявлення) або броварні і лазні (на місці вірменської церкви св. Анни). Старі надгробки ставали будівельним матеріалом для нових будинків, не краще було і на новоповсталих цвинтарях: надгробки йшли на гравій для доріжок Личаківського кладовища, а останні пам’ятники найстарішого Стрийського цвинтаря були вжиті на кронштейни веж штучних руїн у парку (1894 р.). Кладовища швидко переповнювалися, їх закривали для поховань, а тоді пам’ятники покинутих цвинтарів місцеві мешканці вживали для своїх господарських потреб. Випорожнений гробівець на Стрийському цвинтарі довгий час був притулком банди, яка тероризувала цілу околицю (1911 р.).

Францішек Яворський
Францішек Яворський

Під час земляних робіт так часто натрапляли на людські останки, що це дало привід Францішкові Яворському для висновку: „Власне, цілий Львів — то один великий цвинтар“. Знайдені кістки тільки частково потрапляли до кладовищ; частина їх вивозилася до костопальні при нинішній вулиці Міхновських (перепалена кісткова мука служила сировиною для фільтрів цукроварень, а потреби промисловості ігнорувати не слід). Воістину, „на цвинтарях завжди найгіршими були живі люди“ (Ф. Яворський), і ця максима, на жаль, справедлива і у наш час.

Павло ГРАНКІН

Джерело: “Галицька брама”, 1998, січень № 1(37). – С. 11,16.

2 КОМЕНТАРІ

  1. Виходить, що тяга до марнотратства була в нашого народу завжди. Стаття пізнавальна, шкода фото з минулого не так багато

    • Пошукайте на цьому сайті, по архівах, на Віоліті і в соцмережах, думаю, щось таки віднайдете

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.