Українці не бігали зі списами в найдавніші культурні епохи історії людства. Також вони не відкривали Америку у складі екіпажу “Пінти”, “Ніньї” чи “Санта Марії”. Разом з тим, вихідці з наших земель таки писали та творили історію того, що ми би зараз назвали європейською цивілізацією і таких моментів не можна забувати і віддавати. Більше того – про них потрібно пам’ятати. Й одна зі складових останнього – це битва, яка тривалий час вважалась ледь не епохальною, називалась “битвою народів” та густо обростала бородою із міфів та легенд – Ґрюнвальд. Я би міг зараз написати фрази в дусі “там вирішувалась доля світу”, “кров текла рікою”, “від кількості вороння небо чорніло”, але вони більше пасують для фільму, аніж статті, тому просто напишу, що в цій битві брали участь вихідці з територій, які сьогодні є українськими. І мабуть це радше випадковість, а не закономірність, але дуже добре, що в культурному просторі Львова зберігається пам’ять про цю подію.
Між Антоновичем і Коновальцем є Ґрюнвальд, але вони про це не здогадуються. Точніше буде сказати, що між вулицями Антоновича та Коновальця, в Галицькому районі Львова, знаходиться вулиця Ґрюнвальдська. Жахлива назва, чи не так? Ще й з історією України нічого спільного не має. Дивно – ми ж не гордимося досягненнями світової цивілізації, а лише перемогами свого багатостраждального народу. Але, як видно, навіть такі екзотичні назви зустрічаються в мозаїці львівських вулиць. Як буде видно, ця подія таки має відношення і до історії України, і навіть до історії Львова.
Найгірше, що може зробити людина – це зректися себе. Тому ганебно віддавати власну історію й вдавати апатію до важливих сторінок нашого минулого. Не потрібно, звичайно, говорити що українці динозаврам вошей виловлювали, але варто згадувати, що вихідці з наших земель брали участь в великих битвах минулого. Однією з таких є Ґрюнвальдська битва, яка відбувалась у 1410 році між військами Тевтонського ордену та союзом Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (руський і російський це різні речі).
Серед польського війська були і “українські” озброєні одиниці: Львівська, Холмська, Перемиська, Галицька, кілька Подільських і ін. хоругви. До війська великого князя литовського Вітовта входили військові з Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира і ін. Як можна бачити, “українське” представництво у цій битві мало би бути немаленьким. Не дарма це протистояння називали “битвою народів”. Отож, вишикувались війська, воїни натягнули обладунки і почали чекати, бо польський король Владислав ІІ Ягайло “слухав богослужіння і молитви читав”. Він мав подати знак до початку наступу, але жодним шумом і криками невдоволеного війська його медитацію не могли перервати. Польське військо просто “вирішило перемогти, або померти”. Вороже ж військо не мало такого твердого налаштування.
Коли до бою таки дійшло, він виявився дуже жорстоким для обох сторін. Аби дізнатись як закінчилась ця битва, закриваємо очі на безперечно перебільшені кількісні показники і дивимось хроніку “Історія Польщі” Яна Длугоша, який, між іншим, був львівським архієпископом. У своєму творі Ян Длугош пише, що втрати лише Тевтонського ордену склали 50 тисяч вбитими і 40 тисяч полоненими, також було захоплено 51 рицарське знамено. Сумнівно, що Великий Магістр Ульріх фон Юнгінген (якого було вбито в цій битві) взагалі привів під Грюнвальд хоча б 40 тисяч війська, але повіримо Длугошу, що тевтонці тоді програли. Програли і випали як активний гравець зі сфери впливу в цьому регіоні.
В інших хроністів зафіксовані окремі епізоди героїзму “українських” хоругв на полях Ґрюнвальду, як і героїзму окремо взятих воїнів. Польському героїзму ці описи, треба сказати, й близько не дорівнюють, але нам пощастило, що ми не тікали з поля битви “до самої Литви”, як ті, без кого цієї перемоги не було би. Треба розуміти, що і без військової потуги кількох хоругв з сучасних українських територій, хід битви міг би бути іншим. Іншим міг би бути і переможець. Маю сумнів, що воїни з Львівської чи інших земель пішли тоді воювати за узурпатора, який їх полонізував і насаджував католицизм. Схоже на те, що пліч-о-пліч з польськими чи литовськими воїнами, вони тоді відстоювали державу (а точніше правителя), територію, яку вважали своєю. На цьому історія Ґрюнвальдської битви не закінчується, але історія Ґрюнвальдської вулиці у Львові лише розпочинається.
Починаючи від старту ХХ століття, зустрічаємо саме таку назву для вулиці між сучасними Антоновича і Коновальця. В окремих довідниках перейменування вулиць міста, така назва для цієї фігурує починаючи від 1907 року. У 1943 році, на короткий період, вулицю було перейменовано на Танненбергштрассе, але вже 1944 вона знову стала Ґрюнвальдською. Таку назву вулиця носить і сьогодні, нагадуючи жителям Львова про події сивої давнини.
Сучасне обличчя вулиці Ґрюнвальдської – це бог Янус, а можливо навіть ще більш складна метафора. З одного боку, на ній можна побачити відносно старовинні житлові будинки на кшталт того, який знаходиться за адресою вулиця Ґрюнвальдська, 10 і був побудований у 1910 – 1911 роках, за проектом Едварда Скавінського. З іншого боку, там можна знайти і будинки наших днів з сучасними офісними приміщеннями, з представництвом банківського сектору і ін. Десь так живе сьогодні одна маленька львівська вуличка, яка нагадує нам про одну велику подію.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Вул. Грюнвальдська, 10 – житловий будинок // Інтерактивний Львів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/griunvaldzka-10/
- Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ – ХХ століття. – Львів: Світ, 2001. – С. 18.
- Пагутяк Г. Ґрюнвальдські міфи та українська ментальність // Zaxid. Net, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?ryunvaldski_mifi_ta_ukrayinska_mentalnist&objectId=1230944
- Ян Длугош. История Польщи [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus5/Dlugos/frametext4.htm
Поняття “вихідці з територій, які сьогодні є українськими” та “українці” – це далеко не завжди те саме. Це, зокрема, доводить і історія Львова.
Кілька зауважень:
1) Не варто цуратись/боятись писати русини і Русь відносно історичних подій що трапились (особливо до 1939 року) на території сучасної України і не тільки
2) Полонізації як такої не було. Була окупація (не впевнена в правильному терміні для Середньовіччя для цього) і заміщення адміністрації вихідцями з Коронних земель, які шляхом одружень і престижності мови популяризували польську мову середи бояр і залишків князівських родин. Тим не менш полонізацією це важко назвати. Бо і більшість “поляків” поляками себе тоді не вважали. І польська мова тоді тільки набувала рис літературної (від часів писемності до Миколая Рея літературною була і буде латина). І культура як така була німецька. Більшість міщан (у Львові в тому числі) були німцями. Навіть Ягайло польську не знав. А що погано в католицизмі не зовсім зрозуміло, бо в той час ця релігія (як партквиток в СРСР) відкривала найбільші можливості. І тим не менш наприклад Станіслав Оріховський походячи з такої покатоличеної родини спокійно і через сто років після Грюнвальдської битви вважав себе русином.
3) Не литовські воїни, а литовсько-руські. Бо так і більш точніше, і правильніше. Адже більшість воїнів були русинами з сучасних білоруських земель. А литовцями і литвинами балтська і слов’янська частина почнуть називати себе пізніше.
Polina. Мені приємно, що стаття викликала таку рефлексію, але 2 пункту не розумію. Про полонізацію і насадження католицизму я не писав. З тексту це чітко видно. Речення до якого Ви апелюєте саркастичне і є сцьобом з історіографічного штампу про полонізацію і насадження католицизму. За 1 і 3 пункт дякую))
Тра здецидувати чи це була окупація чи ні. Якщо окупація то чому не було повстання коли король борився проти німців? Ящо це були українці котрі жили в Польщі то мусили б згідно з традицією зрадити Польщу та короля та оголосити німецькою армію як це Шептицький зробив – освободительною…
“Ukraiński” jako narodowość używa się najwcześniej od końca XIX wieku. Pisanie o “ukraińskich ziemiach Lwowa i Chełma” w XIV wieku – to sowiecka tradycja zwana “pisaniem historii wspak”. Jesteście jednym z niewielu rzetelnych ukraińskich portali, dlatego proszę i błagam – nie piszcie historii wstecz. W XIV wieku można mówić o ludności ruskiej, która jednakowoż różniła się od “polskiej” co najwyżej tym, że była prawosławna, choć niekoniecznie. Wówczas:
1) Religia prawosławna od katolickiej nie różniły się aż tak, głównie – politycznymi ośrodkami władzy. Więc “OKATOLICZENIE” to wulgarne i nieprawdziwe określenie, zwłaszcza dla tego czasu.
2) Mowa ludu była wtedy inna – zarówno polska, jak i ruska. Potwierdzają to wczesne teksty Mikołaja Reja – tego polskiego “Kotlarewskiego” – pierwszego polskiego pisarza, który (przypadek?) urodził się na Rusi Czerwonej (dawne Grody Czerwieńskie)
Może ktoś w Ukrainie w końcu napisze o tym, że język “ukraiński” >> ruski w XIV wieku NIE MÓGŁ RÓŻNIĆ SIĘ znacznie od polskiego, zatem przyłączenie ziem Rusi nie wiele różniło się od przyłączenia do Polski Mazowsza czy Pomorza. Tak jak każdy mieszkaniec Mazowsza = Mazowszanin, tak samo mieszkaniec Rusi = RUSIN. Co wówczas NIE OZNACZAŁO NARODOWOŚCI. Tak samo było zresztą z Ukrainą (ziemia Kijowska, Połtawska) – mieszkaniec Ukrainy, to Ukrainiec = bez względu na narodowość.
Może napiszemy też o bułgaryzującym wpływie staro-cerkiewno-słowiańskiego na staroruski, skoro się tyle pisze o łacinie? Staroruski był niemal identyczny jak staropolski. Czas odkłamać sowiecką historię.
Pozdrawliaju ta bażaju szczastia!
У Радянські часи Грюндвальска вулиця славилась пивним баром, який так і називали між собою “Грюндик”. У ньому побувало не одне покоління вихованців 5,17 шкіл та “Політеху”
Оприлюднено дослідницькі карти Берестецько-Мізоцької битви
“Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області” оприлюднило дослідницькі карти Берестецько-Мізоцької битви, які були виконані її членами для фільму “Берестечко. Битва за Україну” (частина 1).
Мета оприлюднення карт – стимулювання дослідницьких та археологічних робіт на місці другого етапу битви під Мізочем, та запобігання діяльності чорних археологів на полі битви.
Бо відомо – під Мізочем, при оранці, люди неодноразово знаходили кулі, монети, елементи зброї та військової амуніції 17 століття.
Там же, в різних місцях, розміщені давні примогильні козацькі кургани.
Товариство ввжажає, що захист історичного місця битви, збір археологічних свідоцтв, увіковічнення пам’яті українських героїв, то справа державна і громадська.
А місце події, в майбутньому, бесперечно має стати туристичною принадою України.
Матеріал “БЕРЕСТЕЦЬКО-МІЗОЦЬКА БИТВА: КАРТИ ВЕЛИКОГО ПРОТИСТОЯННЯ” розміщений на сторінці –
https://uamodna.com/articles/berestecjko-mizocjka-bytva-karty-velykogo-protystoyannya/